ТЕМАМИ4 2.

Работа добавлена на сайт samzan.net:

PAGE 193

ЗМІСТ

Передмова…………………………….……………………………………..…….3

1. ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ ЗА ТЕМАМИ………………………4

2. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ……………………………………………………………………8

2.1.НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ………………………...…8

2.2. ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ З ТИПОВИМИ РОЗВ’ЯЗКАМИ………….183

3. КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ ПРИ ПОТОЧНОМУ ТА ПІДСУМКОВОМУ КОНТРОЛІ………………………………………………186

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ………………….190

5. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК…………………………………………192

6. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………….198

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Стратегічні цілі та пріоритети національного розвитку передбачають побудову демократичного суспільства, однією з найбільш важливих підвалин якого є місцеве самоврядування. За останні роки відбулося значне розширення функцій і повноважень органів місцевого самоврядування, яке, на жаль, не супроводжувалося збільшенням обсягів фінансових ресурсів, що поступають у їх розпорядження. І тому виняткової актуальності набувають теоретичні і практичні питання функціонування місцевих фінансів і зокрема, місцевих бюджетів, які складають фінансову основу місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим сьогодні значно посилюються вимоги до фахівців економічного профілю, які повинні володіти необхідними теоретичними знаннями та практичними навиками у сфері місцевих фінансів, бути обізнаними з особливостями їх функціонування в умовах ринкової економіки, знати склад і сутність місцевих фінансових інститутів та механізм їх дії, вміти застосовувати в практичній діяльності набуті знання. Досить важливим є проведення подальших досліджень проблем розбудови місцевих фінансів у період ринкової трансформації вітчизняної економіки.

Мета дисципліни – вивчення засад організації місцевих фінансів, їх складу та основ управління виходячи із розмежування функцій і повноважень державних та місцевих органів влади і управління, сутності та ролі місцевих фінансів у економічному і соціальному розвитку адміністративно-територіальних утворень та механізм їх функціонування.

В освоєнні навчально-програмного матеріалу дисципліни „Місцеві фінанси” важливу роль відіграє не тільки активна участь студентів на лекційних та семінарських, практичних заняттях, а й їх самостійна робота. Тільки реальне поєднання всіх форм навчального процесу дасть змогу забезпечити підготовку висококваліфікованих спеціалістів у галузі економіки та фінансів, здатних ефективно працювати в ринкових умовах господарювання. В освоєнні навчально-програмного матеріалу дисципліни „Місцеві фінанси” важливу роль відіграє не тільки активна участь студентів на лекційних та семінарських, практичних заняттях, а й їх самостійна робота.

У процесі самостійного опрацювання окремих питань тем навчальної дисципліни студент повинен оволодіти як загальнонауковими методами теоретичного узагальнення факторів (методів діалектичної логіки), так і специфічними статистичними та економічними методами аналізу сучасних економічних відносин. Самостійна робота студента повинна привчати його застосовувати сучасний інструментарій всіх видів аналізу з використанням графіків, таблиць, діаграм, економічних методів та комп’ютерної техніки.

Дисципліна “Місцеві фінанси” вивчається студентами після вивчення дисциплін «Фінанси», «Бюджетна система», що розкривають зміст та особливості управління фінансовими ресурсами держави і забезпечують базові знання для подальшого їх використання в процесі планування грошових надходжень до місцевих бюджетів, управління їхніми видатками, інвестиційними ресурсами, оцінки та нейтралізації фінансових ризиків.

Для закріплення теоретичних знань і отримання необхідних навичок практичної роботи передбачені практичні заняття з використанням практичного матеріалу базових установ.

ТИПОВА ПРОГРАМА ВИБІРКОВОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

“Місцеві фінанси”

Тема 1. Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів

Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси. Початкові форми територіальних громад. Земства і земська реформа в Росії. Ради депутатів в радянській державі. Відродження місцевого самоврядування в незалежній Україні. Розвиток місцевого самоврядування.

Основи теорії місцевих фінансів. Ідейні підвалини теорії місцевого самоврядування та місцевих фінансів. Формування теорії та сучасні уявлення про сутність місцевих фінансів.

Сутність та роль місцевих фінансів. Функції місцевих фінансів. Соціально-економічне призначення місцевих фінансів.

Принципи організації, нормативно-правове регулювання місцевих фінансів і склад місцевих фінансових інститутів. Принципи організації місцевих фінансів. Нормативні документи, які регламентують місцеві фінанси. Місцеві фінансові інститути.

Функції територіальної громади, її роль та правовий статус.

Тема 2. Фінансова політика місцевих органів влади

Фінансова політика на місцевому рівні її зміст, структура, завдання та особливості організації. Зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на фінансову політику, форми та методи її реалізації. Економічний та політичний вплив на фінансову політику органів місцевого самоврядування.

Реалізація фінансової політики на місцевому рівні у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, в галузі бюджету, фінансів і цін, у сфері освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, у сфері соціального захисту населення, щодо управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку, у галузі будівництва, у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, в галузі зовнішньоекономічної діяльності.

Адміністративно-територіальна реформа та її вплив на реалізацію фінансової політики. Розвиток місцевого самоврядування в контексті здійснення політики європейської інтеграції України.

Тема 3. Місцеві бюджети як основа фінансової бази місцевих органів влади

Розвиток місцевих бюджетів України. Етапи розвитку місцевих бюджетів України

Місцеві бюджети в складі бюджетної системи. Структура та принципи бюджетної системи України. Зведені бюджети. Суспільна роль місцевих бюджетів у фінансовій системі держави.

Система доходів та видатків місцевих бюджетів. Участь держави у формуванні доходів місцевих бюджетів. Використання вільних бюджетних коштів. Збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів.

Тема 4. Формування дохідної бази місцевих бюджетів

Фінансова незалежність місцевого самоврядування. Сутність фінансової незалежності, матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування. Кількісні показники фінансової автономії місцевих органів влади. Проблеми зміцнення фінансової незалежності місцевого самоврядування.

Фінансові ресурси органів місцевого самоврядування. Склад фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Тенденції формування та склад дохідної бази. Власні доходи місцевих бюджетів України. Закріплені доходи місцевих бюджетів України. Нетрадиційні джерела наповнення дохідної частини самоврядних бюджетів.

Місцеве оподаткування в Україні. Економічна природа, виникнення та практика місцевого оподаткування в Україні. Критерії встановлення та склад місцевих податків і зборів в Україні. Проблеми реформування місцевого оподаткування.

Місцеві позики та їх розвиток в Україні. Історичний досвід місцевих запозичень.

Вплив малого бізнесу на формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування (прямий та опосередкований). Переваги податкових надходжень, які сплачують суб’єкти малого підприємництва, при формуванні фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Стимулювання розвитку регіонів як основна передумова фінансової незалежності.

Тема 5. Система видатків місцевих бюджетів

Формування видаткової частини місцевих бюджетів. Участь бюджетних видатків у реалізації функцій суспільних фінансів. Переваги та недоліки забезпечення суспільних послуг за рахунок місцевих бюджетів. Принципи формування видаткової частини місцевих бюджетів. Нормативні методи у бюджетному плануванні.

Видатки місцевих бюджетів. Склад і динаміка видатків. Пріоритетні напрямки витрачання коштів місцевих бюджетів. Інвестиційна складова місцевих бюджетів: джерела формування та напрями витрачання коштів.

Кошторисне планування видатків. Бюджетний запит. Кошторис бюджетної установи. Лімітна довідка про бюджетні асигнування. План асигнувань.

Програмно-цільовий метод бюджетного планування. Нормативно-правові акти програмно-цільового методу. Етапи програмно-цільового планування. Бюджетна програма та її складові. Паспорт бюджетної програми. Переваги програмно-цільового методу.

Виконання місцевих бюджетів за видатками. Основні принципи виконання видаткової частини місцевих бюджетів. Методи бухгалтерського обліку виконання бюджету. Переваги та недоліки банківської, казначейської та змішаної системи касового виконання видаткової частини місцевих бюджетів. Розпис видаткової частини бюджету. Процедура державних закупівель.

Тема 6. Фінансове вирівнювання та бюджетне регулювання

Історія становлення і розвитку міжбюджетних відносин в Україні. Зміст та інструменти міжбюджетних відносин, особливості їх організації. Форми руху бюджетних ресурсів в процесі міжбюджетних відносин. Сутність фінансового вирівнювання. Регіональне вирівнювання в системі міжбюджетних відносин.

Бюджетне регулювання. Мета, завдання, види та методи бюджетного регулювання. Нормативи відрахувань.

Бюджетні трансферти. Сутність та види міжбюджетних трансфертів. Алгоритм визначення дотацій вирівнювання. Реформування міжбюджетних відносин в Україні.

Тема 7. Бюджетний процес на місцевому рівні

Бюджетний процес на місцевому рівні. Зміст та структура бюджетного процесу на місцевому рівні. Нормативно-правове забезпечення бюджетного процесу. Типовий календар бюджетного процесу на місцевому рівні.

Складання проекту місцевого бюджету.

Розгляд та прийняття рішення про місцевий бюджет. Пояснювальна записка та її зміст. Ключові елементи рішення про місцевий бюджет.

Виконання місцевого бюджету. Особливості та етапи виконання місцевого бюджету за доходами та видатками. Аналіз виконання бюджету за доходами та видатками

Підготовка та розгляд звіту про виконання місцевого бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Особливості затвердження та виконання місцевих бюджетів у разі несвоєчасного їх прийняття.

Учасники бюджетного процесу на місцевому рівні та їх повноваження.

Забезпечення прозорості та відкритості бюджетного процесу.

Тема 8. Організація фінансової діяльності підприємств місцевого господарства

Місцеве господарство. Склад місцевого господарства згідно чинного законодавства України.

Функціонування та фінансова діяльність підприємств комунальної власності. Майнові права комунальної власності та управління комунальним майном. Підприємства комунальної форми власності їх фінансові ресурси.

Сучасні проблеми розвитку комунального сектору. Напрямки реформування підприємств комунального сектору. Принципи корпоративного управління в галузі комунального господарства.

Тема 9. Фінанси підприємств комунального господарства

Фінансова діяльність підприємств комунального обслуговування. Організація фінансів підприємств комунального обслуговування. Класифікація витрат підприємств комунального обслуговування. Показники ефективності діяльності підприємств комунального обслуговування.

Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств.

Фінансова діяльність комунальних транспортних підприємств. Організація фінансів комунальних транспортних підприємств. Методика розрахунку тарифу на транспортні послуги.

Тема 10. Фінансова діяльність житлово-експлуатаційного комплексу

Фінанси житлово-комунального господарства. Сутність та галузева структура житлово-комунального господарства. Види житлово-комунальних послуг. Організація фінансів підприємств житлово-комунального господарства.

Фінансова діяльність підприємств житлового господарства. Сутність та особливості організації фінансів житлово-експлуатаційних підприємств. Класифікація та розподіл житлового фонду України. Повноваження органів місцевого самоврядування у житловій сфері. Методика розрахунку основних джерел доходів житлово-експлуатаційних підприємств. Комунальні платежі та методи управління ними.

Необхідність і зміст реформи житлово-комунального господарства в Україні.

Тема 11. Управління місцевими фінансами в Україні

Місцеві фінансові органи. Система місцевих фінансових органів в Україні. Завдання та функції місцевих фінансових органів. Органи управління місцевими фінансами в Україні.

Функції органів казначейства з обслуговування місцевих бюджетів. Організація ведення обліку, складання звітності та порядок її подання про виконання бюджетів в органах казначейства.

Фінансовий контроль. Суть, об’єкти, суб’єкти фінансового контролю на місцевому рівні. Завдання, види та принципи фінансового контролю на місцевому рівні. Повноваження органів державного управління у сфері фінансового контролю на місцевому рівні.

Тема 12. Світовий досвід організації місцевих фінансів

Європейська хартія місцевого самоврядування. Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування.

Бюджетний федералізм. Сутність, типи бюджетного федералізму. Доходи і видатки локальних урядів за кордоном.

Місцеве оподаткування та фінансове вирівнювання за кордоном. Класифікація місцевих податків, зборів і платежів зарубіжних країн. Суть, мета фінансового вирівнювання за кордоном. Субсидії як основний інструмент фінансового вирівнювання за кордоном. Принципи фінансового вирівнювання.

Місцеві позабюджетні фонди та місцеві позики в зарубіжних країнах. Гарантійні, страхові, регіональні цільові та інвестиційні фонди органів місцевого самоврядування за кордоном. Місцеві позики за кордоном. Форми місцевих запозичень за кордоном.

2. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ

2.1.НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Тема 1. Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів

Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси.
Земства і земська реформа в Росії. Ради депутатів в радянській державі. Відродження місцевого самоврядування в незалежній Україні.
Початкові форми територіальних громад. Розвиток місцевого самоврядування.
Ідейні підвалини теорії місцевого самоврядування та місцевих фінансів.
Основи теорії місцевих фінансів.
Сутність та роль місцевих фінансів.
Принципи організації місцевих фінансів.
Місцеві фінансові інститути.
Нормативні документи, які регламентують місцеві фінанси.

Основні терміни і поняття: місцеві фінанси, місцеве самоврядування, общини, інститути місцевого самоврядування, органи місцевого самоврядування, земські збори, муніципальна (комунальна) власність, бюджетна децентралізація, місцеві податки та збори.

Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси

Розвиток науки про місцеві фінанси нерозривно пов'язаний з теоретичними дослідженнями сутності й природи інституту місцевого самоврядування. Одночасно на формування теорій і концепцій місцевого самоврядування значний вплив мають особливості історичного розвитку кожної країни, специфічні процеси становлення держави, вдосконалення організаційних форм функціонування місцевого самоврядування. Крім того, вирішальний вплив на теоретичні уявлення завжди мають визначні події у сфері демократизації суспільства, такі як революції, визвольні рухи, конституційне закріплення прав і свобод громадян тощо.

Передумовою існування місцевих фінансів є функціонування інституту місцевого самоврядування, яке існує в країнах, де держава визнає право місцевих органів влади на автономію та самостійність у вирішенні ними місцевих проблем. За таких умов здійснюється певне розмежування функцій і завдань, які покладаються на центральні органи влади і управління та на місцеве самоврядування.

Сучасне поняття «місцеві фінанси» грунтується на ідейно-теоретичних засадах, що формувалися протягом досить тривалого часу:

1 . «Руська Правда» Ярослава Мудрого (978-1054 рр.).Головним джерелом є місцеве звичаєве право, яке своїми початками сягало до родоплемінних часів.

2. Магдебурзьке право (виникло в XIII ст.) – регламентувало самоуправління міст, діяльність міської влади, суду, питання земельної власності в межах міст, торгівлі, ремесел, оподаткування та ін.

3. Статути Великого князівства Литовського (1529, 1566 та 1588 років) – представляли собою збірник місцевих законів, що вміщував норми державного, земельного, кримінального, процесуального та спадкового права.

4. Децентралізаційна теорі – відстоювала міцний централізований бюрократичний механізм влади. ЇЇ головне положення – обґрунтувати поділ адміністративних справ на такі, які є наслідком самоврядування і на справи державні, делеговані общинам.

5. Теорія вольності общин – обґрунтовувала такі твердження: община старша від держави, тобто історично виникла першою; общини не створені державою, а визнані нею; община є інституцією, рівною державі; держава існує для общин, а не общини для держави.

6. Державницька теорія місцевого самоврядування – а обґрунтовувала твердження стосовно того, що органи місцевого самоврядування - це органи державного управління, які є складовою частиною держави і ніяких самостійних справ не можуть мати, при цьому наділені певною правовою, організаційною та фінансовою самостійністю.

7. Теорія муніципального соціалізму – відвертала увагу громадськості від глобальних проблем розвитку країн та зосереджувала її на місцевому рівні, вважаючи, що саме там можна досягти соціального миру й гармонії шляхом поступових змін (націоналізації земель, розширення комунальної власності, соціалізації виробництва).

Становлення місцевого самоврядування у XVIII-XIX ст. відбувалося разом з розвитком буржуазних держав, яке проходило в умовах жорсткої боротьби абсолютизму з народною демократією. Централізована державна влада була неспроможна ефективно виконувати всі свої завдання, особливо соціального спрямування. Частину з них доцільно було передати в компетенцію самостійної і незалежної місцевої влади.

Стосовно формування теорії місцевих фінансів, то перші згадки про місцеві фінанси, зустрічаються в працях Адама Сміта, Карла Штейна, Рудольфа Гнейста, Карла Рау, Адольфа Вагнера та ін. Вони досліджували господарство територіальних громад, відзначали необхідність надання їм автономії, в тому числі у сфері фінансів. Окремим напрямом їх досліджень було вивчення доходів і видатків місцевих спілок, місцевого оподаткування, його відповідності критеріям ефективного оподаткування.

Протягом ХІХ-ХХ ст. розвиток поглядів на сутність місцевих фінансів, їх склад та

принципи організації проходив від представлення їх як:

1. Фінансового господарства територіальних одиниць – господарства місцевих спілок.

2. Сукупності умов для задоволення потреб місцевих самоврядних одиниць, матеріальних засобів місцевого самоврядування, доходів і видатків органів місцевого самоврядування.

3. Системи економічних відносин.

У Росії процес формування теорії місцевих фінансів розпочався після земської реформи 1864 р. Саме в цей час проходив процес остаточного організаційного оформлення інституту місцевого самоврядування - земств.

Після революції 1917 р. радянський уряд розробив заходи щодо подальшого розвитку місцевих фінансів, але зміни, що відбулися у сфері економіки і політики країни, призвели до змін у структурі власності на засоби виробництва, згортання демократичних основ розбудови держави, скасування поділу бюджету на державний та місцевий (1920 р.), централізації фінансів і ліквідації значної частини прав, якими були наділені органи місцевого самоврядування.

Відродження місцевих фінансів розпочалося в період перебудови і переходу до ринкових відносин у 1990 р., коли в СРСР були відновлені основи демократичного будівництва держави та значно розширені права місцевих органів самоврядування. В Україні процес становлення та розвитку місцевих фінансів почав формуватися під керівництвом Центральної Ради у 1917 -1918 рр., але після її ліквідації цей процесс припинився.

Самостійний розвиток місцевих фінансів в Україні почав здійснюватися з проголошенням незалежності України та прийняттям перших законодавчих і нормативних актів Верховною Радою України та її урядом.

Характерні особливості місцевих фінансів:

- місцеві фінанси представлені системою економічних відносин, пов'язаних з розподілом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту;

- у процесі економічних відносин відбувається формування, розподіл і використання фінансових ресурсів;

- цільова підпорядкованість цієї системи відносин пов'язана із забезпеченням органів місцевого самоврядування фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на них функцій і завдань.

Земства і земська реформа в Росії. Ради депутатів в радянській державі. Відродження місцевого самоврядування в незалежній Україні.

Земства і земська реформа в Росії. Становлення інституту місцевого самоврядування в Російській імперії було пов'язано з розвитком земського господарства та земських повинностей. Земством називалося місцеве самоврядування під керівництвом дворянства, яке остаточно організаційно сформувалося в процесі проведення кріпосної реформи. В 1864 р. земства були створені у 34 губерніях Росії.

Земська реформа проводилася під тиском революційного руху в країні. До відання земств у той час належало: справляння земських повинностей і управління майном, яке належало земству. З часом земства, а також міста стали втіленням місцевого господарства в Росії.

В 1864 р. виходить Положення про земські заклади, яке набуло сили закону. В пояснювальній записці до Положення відзначалося, що основною метою реформи, яка розпочиналася в Росії, є якомога повніший та послідовніший розвиток засад місцевого самоуправління.

У Положенні про земства була зроблена спроба вилучити з місцевого управління ті господарські справи, які передавалися у повне відання земств.

Земства перейшли у відкриту опозицію до уряду, стали державою в державі. В урядових колах було визнано, що земська реформа пішла дещо іншим шляхом, ніж передбачалося. Починаючи з 90-х років XIX ст. в Росії приймається низка законодавчих актів, спрямованих на обмеження самостійності земств та їх підпорядкування державі. Обмеженість російського місцевого самоврядування в умовах існування земств піддавалася критиці багатьма державними діячами, вченими, письменниками.

Напередодні жовтневої революції в Росії виникають перші цільові спілки. Так, в 1917р. рішеннями Тимчасового уряду було дозволено земствам і містам об'єднуватися для вирішення спільних завдань і реалізації певних програм. Були створені Всеросійський земський союз та Всеросійський союз міст, головними напрямками їхньої діяльності були: допомога пораненим військовим (в тилу), санітарно-технічні та військово-технічні роботи. Прикладом цільової спілки в Росії того часу був Земський страховий союз, створений у травні 1917 р.

Незважаючи на загалом позитивну роль земств у суспільно-політичному житті країни, слід сказати, що вони все ж таки були значно обмежені у своїх повноваженнях, мали бюрократичний характер, який став на перешкоді подальшого їх вдосконалення та розвитку. Непереборне прагнення народу до самоврядування деякою мірою втілилося в процесі революцій 1905 і 1917рр. разом із формуванням рад депутатів представників різних, головним чином, найбідніших верств громадян. Поява цих органів стала новим кроком на шляху розвитку місцевого самоврядування в Росії та Україні.

Ради депутатів в радянській державі. Протягом усього часу існування соціалістичної держави поняття "місцеве самоврядування" практично не згадувалося, але певний досвід самоуправління та народовладдя все ж таки був нагромаджений.

Основний закон проголошував СРСР соціалістичною загальнонародною державою, яка виражала волю та інтереси робітничого класу, селянства та інтелігенції, всіх націй та народностей країни. У всіх конституціях, які приймалися, підкреслювалося, що вся влада належить народу і здійснюється через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу СРСР. В дійсності всі питання суспільного життя вирішувалися однією партією — комуністичною, яка не допускала існування інших партій та більш-менш серйозних політичних сил, що могли б скласти їй опозицію.

Місцеві Ради народних депутатів не визнавалися органами місцевого самоврядування, а діяли як місцеві органи державної влади та управління, тобто були провідниками політики держави.

Відродження місцевого самоврядування в незалежній Україні. 7 грудня 1990 р. в Україні вперше серед республік колишнього СРСР приймається Закон "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Цей Закон був покликаний створити правову основу для впровадження і розвитку системи місцевого самоврядування. Власне саме цей документ ознаменував відродження інституту місцевого самоврядування в Україні.

У преамбулі до Закону вказувалося, що місцеве самоврядування — це територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні й громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя згідно з інтересами населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази. Територіальною основою місцевого самоврядування визнавалися сільрада, селище, район, місто, район у місті, область. Поряд із цим вводилося поняття "базовий рівень місцевого самоврядування", до нього відносили сільраду, селище міського типу, місто.

Утворення незалежної Української держави дало новий поштовх до розвитку інституту місцевого самоврядування. Починаючи з 1992 р. були прийняті законодавчі документи і Конституція України, які сприяли становленню місцевого самоврядування, визначили розподіл влади в країні, взаємодію органів місцевого самоврядування з органами державної виконавчої влади.

3.Початкові форми територіальних громад. Розвиток місцевого самоврядування.

Початкові форми територіальних громад. Первинною формою соціальної організації людей була община, яка сформувалася на основі родинних зв'язків, спільного ведення господарства, землекористування. На початкових етапах суспільного розвитку община набула повсюдного поширення і стала універсальним інститутом, носієм усієї сукупності суспільних функцій, яка визначала різноманітні відносини (виробничі, самоврядні, охоронні, сімейно-побутові, культурні). Серед усіх різновидів спільнот найбільшого поширення набула поземельна община, в Україні вона називалася громадою, а в поселеннях козаків ще й товариством.

До складу громади входили домохазяї, які володіли спільно всіма або лише деякими угіддями. Найважливіші життєві питання громади вирішувалися на загальному зібранні, яке називалося велика громада, копа, купа, круг, віче. З членів громади щорічно вибирався голова — старець, головним завданням якого було збирання податків, він же представляв інтереси волості перед центральним урядом. Громада мала право самообкладання податком для задоволення своїх власних потреб.

Поземельній общині на території Русі як основній формі спільного селянського землекористування були притаманні такі риси, як примусова сівозміна, володіння неподільними лісами і пасовищами, кругова порука, систематичний переділ земельних ділянок, відсутність права відмовитися від землі, неможливість купівлі-продажу землі. Особливо обтяжливою і несправедливою була кругова порука, яка означала примусову колективну відповідальність селян за повне і своєчасне внесення податків і зборів, виконання різноманітних повинностей як на користь держави, так і на користь поміщиків. Общинний устрій був вигідним для царського уряду тому, що сприяв посиленню кріпосницького гноблення та стягнення з селян податків і викупних платежів (при виході їх з кріпосницької залежності).

Розвиток ремесел, поява міст, зміцнення державності спричинили виникнення інших, більш розвинутих форм соціальної організації людей, ніж общини — місцевих спілок.

Місцеві спілки мали у своєму розпорядженні певне господарство, складали кошториси на його утримання. Вони були підпорядковані державі й тому складання кошторисів (бюджетів) та порядок їх затвердження значною мірою залежали від державної влади. Ускладнення економічного життя, розвиток суспільних потреб, посилення державно-правового значення місцевих спілок сприяли неухильному розширенню сфери діяльності місцевої влади, що потребувала відповідного фінансового забезпечення.

Розвиток місцевого самоврядування. Проблемам зміцнення позицій місцевого самоврядування підпорядкована регіональна політика, яку проводить уряд України згідно з Концепцією державної регіональної політики, затвердженої Указом Президента України від 25 травня 2001 р.

Головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення дотримання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Суть адміністративної реформи — здійснення змін в інституціональній і функціональній побудові органів державної влади та органів місцевого самоврядування, оптимізація структури та діяльності органів управління, розмежування владних повноважень, поступовий перехід від застосування адміністративно-розпорядчих до координуючо-регулятивних функцій у відносинах з суб'єктами господарювання, використання переважно економічних важелів або соціальних орієнтирів, забезпечення раціонального адміністративного устрою.

Складовою адміністративної реформи є муніципальна реформа, яка, в свою чергу, передбачає поступову відмову від централізованого державного управління, передачу територіальним громадам та їхнім органам необхідних повноважень та матеріально-фінансових ресурсів для самостійного вирішення більшої частини суспільних завдань, які стосуються задоволення потреб місцевого населення.

В Україні як постсоціалістичній державі муніципалізація передбачає трансформацію державної форми власності у муніципальну. Для порівняння, в ринкових країнах муніципалізація означає вилучення майна приватної власності та перетворення його у колективну (муніципальну) власність органів місцевого самоврядування.

В останні роки місцевому самоврядуванню в Україні приділяється все більше уваги, в зв'язку з цим було прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на його всемірну підтримку і розвиток. Так, з 2001 р. проводиться державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в Ірпінському районі Київської області згідно з законом прийнятим 5 квітня 2001 р. Суть цього експерименту полягає у випробуванні на практиці за умови державного сприяння поряд з традиційними нових форм організації місцевого самоврядування з метою можливого застосування набутого досвіду в діяльності органів місцевого самоврядування на всій території України. Проведення експерименту було передбачено протягом п'яти років.

Головною ідеєю експерименту стало формування в Ірпіні місцевого самоврядування відповідно до європейських традицій і з урахуванням вимог Європейської хартії місцевого самоврядування.

30 серпня 2001 р. Указом Президента України затверджена Програма державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні основне спрямування якої — це подальший розвиток місцевого самоврядування як особливо важливого фактора становлення громадянського суспільства, його всебічна підтримка, поліпшення умов для самостійного вирішення територіальними громадами питань місцевого значення.

Основні завдання Програми націлені на вирішення найбільш актуальних сучасних проблем місцевого самоврядування в Україні:

— сприяння формуванню економічно самодостатніх територіальних громад;

— удосконалення механізмів управління об'єктами права комунальної та спільної власності територіальних громад;

— надання науково-методичної допомоги органам місцевого самоврядування;

— підвищення професійного рівня посадових осіб органів місцевого самоврядування, забезпечення підготовки кадрів для цих органів;

— проведення просвітницької діяльності з питань розвитку місцевого самоврядування в Україні та розв'язання проблем у цій сфері;

— поліпшення взаємодії асоціацій та інших об'єднань органів місцевого самоврядування з органами виконавчої влади;

— проведення наукових досліджень з проблемних питань місцевого самоврядування;

— створення належних умов для реалізації територіальними громадами та органами місцевого самоврядування прав та повноважень, визначених Конституцією та законами України;

— залучення громадських організацій, наукових установ, вчених, жителів сіл, селищ, міст до процесів розвитку місцевого самоврядування;

— вивчення, аналіз, узагальнення і впровадження кращого вітчизняного та міжнародного досвіду в сфері розвитку місцевого самоврядування;

— підготовка пропозицій і рекомендацій щодо розвитку місцевого самоврядування в Україні та розв'язання актуальних проблем у цій сфері.

Сьогодні Україна стоїть перед нагальною потребою здійснення широкомасштабної реформи місцевого самоврядування та унормування адміністративно-територіального устрою, на чому неодноразово наголошували Президент України В.Янукович та члени нового Уряду України на чолі з М.Азаровим. Безперечно, успішна реалізація реформи місцевого самоврядування сприятиме більш ефективній реалізації Україною політики європейської інтеграції, розвитку співробітництва з Європейськими інституціями, насамперед з Радою Європи та ЄС.

Під час вступу до Ради Європи, 9 листопада 1995 року, Україна взяла на себе низку зобов'язань, внесених до Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995). Відповідно до цих зобов’язань Верховною Радою України 15 липня 1997 року було ратифіковано Європейську хартію місцевого самоврядування (ЄХМС), причому в повному обсязі.

Однак, незважаючи на всі заходи держави, спрямовані на зміцнення і розвиток місцевого самоврядування, переважна більшість з близько 12 тисяч територіальних громад України – а саме територіальні громади сіл, селищ і міст районного значення – через їх надмірну подрібненість та надзвичайно слабку фінансову базу залишаються неспроможними до виконання всіх повноважень місцевого самоврядування. Наслідком цього є низька якість публічних послуг, що надаються громадянам на місцевому рівні, депопуляція сільського населення (скорочення на 1% щорічно), деградація сільських територій і до цього – надмірне навантаження на державний бюджет через необхідність фінансувати також діяльність органів самоврядування.

Відносно спроможним є лише самоврядування міст обласного значення, оскільки воно базується на більш-менш достатній фінансовій, інфраструктурній та кадровій ресурсних основах.

Указом Президента України від 17 березня 2010 року № 355/2010 з метою впровадження системних економічних реформ, спрямованих на вихід із фінансової та економічної кризи, на забезпечення сталого економічного розвитку України як передумови зростання добробуту її населення утворено Комітет з економічних реформ. У його складі діє, зокрема, робоча група «Регіональний економічний розвиток».

Одночасно Указом Президента України від 9 квітня 2010 року № 533/2010 утворено Раду регіонів, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України. Серед основних завдань Ради регіонів визначено наступні:

проведення консультацій щодо здійснення адміністративно-територіальної реформи, реформи місцевого самоврядування, вдосконалення механізму та процедури публічного адміністрування, реалізації регіональної кадрової політики;
аналіз законодавства України з питань регіонального розвитку, місцевого самоврядування, територіальної організації влади та підготовка пропозицій щодо його вдосконалення;
забезпечення вивчення громадської думки щодо президентських ініціатив, проектів найважливіших актів Президента України, законопроектів з питань регіонального розвитку, місцевого самоврядування, територіальної організації влади;
вивчення та узагальнення іноземного досвіду з питань місцевого самоврядування та реалізації регіональної політики, опрацювання пропозицій щодо використання такого досвіду в Україні.

2 червня 2010 року було представлено Програму економічних реформ на 2010 - 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентноспроможна економіка, ефективна держава», яку було підготовлено Комітетом з економічних реформ при Президентові України. Згадана програма охоплює широкий набір стратегічних перетворень за п’ятьма напрямами:

Створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи.
Формування режиму максимального сприяння для бізнесу шляхом зменшення ролі держави в економіці, зниження адміністративних бар'єрів для бізнесу, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародної економічної інтеграції України.
Модернізація інфраструктури й базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг.
Збереження й розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищення ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості й доступності освіти й медичного обслуговування.
Підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби й виконавчої влади.

З метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, підвищення ефективності державного управління 9 грудня 2010 року було видано Указ Президента України № 1085/2010, який визначив нову схему організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади.

Таким чином, завдання Стратегії формування в Україні спроможного місцевого самоврядування європейського зразка полягає у визначенні:

- оптимальної територіальної основи спроможних територіальних громад;

- оптимальної системи місцевого самоврядування таких територіальних громад;

-повноважень з надання публічних послуг, які мають бути передані органам місцевого самоврядування територіальних громад;

- ресурсної бази територіальних громад.

Виходячи з формату спроможного місцевого самоврядування базового рівня може бути визначено формат місцевого самоврядування субрегіонального та регіонального рівня, а також формат відповідних державних адміністрацій та територіальних представництв центральних органів виконавчої влади.

При розробці згаданого документу є доцільним врахувати наступні документи: розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2009 р. № 1134-р, від 29 липня 2009 р. №. 900, від 2 грудня 2009 р. № 1456-р, Закон України «Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2009-2014 роки», Програму економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», інші акти Президента та Уряду України, а також рекомендації Ради Європи щодо розробки Національної Стратегії (Дорожньої Карти) реформування місцевого самоврядування в Україні на 2010-2013 роки.

Стратегія повинна визначити бачення реформи на середньотермінову перспективу з метою забезпечення ефективної системи місцевого самоврядування відповідно до вимог Європейської хартії місцевого самоврядування і охоплювати такі сфери:

інституціональна реформа місцевого самоврядування;
адміністративно-територіальна реформа;
децентралізація та делегування повноважень;
фінансова децентралізація;
державний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування;
інтегрування реформи місцевого самоврядування у більш загальну реформу публічної адміністрації;
інфраструктура та житлово-комунальні послуги;
залучення громадян, підвищення обізнаності та підтримка реформи місцевого самоврядування.

4. Ідейні підвалини теорії місцевого самоврядування та місцевих фінансів.

Ідейно-теоретичні підвалини сучасного поняття "місцеві фінанси" сягають досить давніх часів. Місцеві фінанси слід досліджувати у нерозривному зв'язку з процесом виникнення і розвитку місцевого самоврядування, початкові форми якого пов'язують з формуванням основ магдебурзького права, що виникло у XIII ст. в німецькому місті Магдебург.

Система місцевого самоврядування в Україні включає:

— територіальну раду;

— сільську, селищну, міську раду;

— сільського, селищного, міського голову;

— виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

— районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

— органи самоорганізації населення.

Згідно з чинним законодавством, система місцевого самоврядування в Україні включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами, вони наділяються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. Крім того, органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Вирішальне значення для забезпечення функціонування місцевого самоврядування має матеріально-фінансова основа їхньої діяльності, яка включає: рухоме і нерухоме майно; доходи місцевих бюджетів; позабюджетні цільові (в тому числі валютні) та інші кошти; землю, природні ресурси, що знаходяться у комунальній власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Державна підтримка місцевого самоврядування забезпечується різноманітними шляхами, серед яких визначальними є конституційне визнання місцевого самоврядування, гарантування його органам необхідної дохідної бази, забезпечення самостійності місцевих бюджетів, фінансування у повному обсязі здійснюваних органами місцевого самоврядування делегованих повноважень, надання їм певних прав у сфері місцевого оподаткування та ін.

Підтримка та розвиток місцевого самоврядування забезпечується також і через діяльність багатьох структур, таких як Координаційна рада з питань місцевого самоврядування при Президентові України, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Асоціація міст України та ін.

Основи теорії місцевих фінансів.

Становлення місцевого самоврядування у XVIII—XIX ст. відбувалося разом з розвитком буржуазної держави, який проходив в умовах жорстокої боротьби абсолютизму з народною демократією. Централізована державна влада виявилася неспроможною ефективно виконувати всі свої завдання, особливо соціального спрямування. Частину з них доцільно було передати у компетенцію самостійної і незалежної місцевої влади, звичайно, в межах, визначених самою державою.

Поняття "самоврядування", "самоуправління" почали використовуватися в Європі з другої половини XVIII ст. саме щодо місцевого самоврядування. На той час інститут місцевого самоврядування сформувався у багатьох країнах і передбачав управління всіма господарськими та іншими справами будь-якої адміністративної одиниці не органами центральної влади, а самими жителями. Проте Російська імперія значно відставала від інших країн у процесах становлення і зміцнення місцевого самоврядування.

Напередодні Великої Французької революції, вирішальної віхи у становленні інституту самоврядування в Європі, виникає децентралізаційна теорія. Головним положенням цієї теорії було обґрунтування поділу адміністративних справ на такі, які є наслідком самоврядування і на справи державні, делеговані общинам. Теорія набула певного поширення в Європі й мала безпосередній вплив на формувавня науки про вільність общин у Німеччині, теоретичні витоки якої слід шукати в теорії "природного права".

Природне право — це поняття, яке набуло поширення у політиці, праві; означає сукупність принципів, правил, норм, цінностей, які диктуються природою людини і тим самим незалежні від конкретних соціальних умов і держави.

Вихідні постулати теорії вольності общин, проникнуті ідеєю природного права, полягали в наступному:

1) община старша від держави, тобто історично виникла раніше;

2) общини, не створені державою, а визнані нею;

3) община є інституцією, рівною державі;

4) держава існує для общин, а не общини для держави.

Теорія вольності общин створила необхідне підґрунтя для виникнення громадської теорії місцевого самоврядування, згідно з якою місцеві самоврядні органи мають самостійне право на існування, займаються справами, які їм притаманні і невід'ємні. Це право трактувалося як наслідок вихідного положення теорії про те, що общини не створені державою, а нею лише визнані й тому відають колом справ, які їм належали до появи держави; такі справи держава не делегувала общинам, а їх визнала.

З'являється громадсько-господарська теорія, згідно з якою місцеве самоврядування розглядалося як частина держави, за нею визнавалися окремі функції, коло яких теорія намагалася визначити. Закономірно поставало питання: які справи державні, а які стосуються компетенції общин? За основу розмежування був взятий принцип доцільності; він виходив з наступного: окремі завдання краще може виконати община, оскільки вона зацікавлена в них більше, ніж держава.

Ідеї державницької теорії місцевого самоврядування суперечили громадсько-господарській теорії. Згідно з цією теорією, яка, має дуже багато прихильників як серед вітчизняних, так і зарубіжних вчених, частина державної влади має бути передана на рівень територіальних громад та органів, які вони самостійно обирають і створюють. Органи місцевого самоврядування в контексті державницької теорії представлені як органи державного управління, складова держави, яка ніяких самостійних справ не може мати. Незважаючи на таку залежність від держави, органи місцевого самоврядування можуть мати певну правову, організаційну та фінансову самостійність. Проте в цілому їх діяльність підпорядкована загальнодержавним інтересам, усьому народу.

Положення теорії муніципального соціалізму були сформульовані в останній чверті XIX ст. Вони заперечували класову боротьбу пролетаріату і вважали можливою побудову більш прогресивного суспільства шляхом дрібних реформ, поступових перетворень суспільства, тобто за допомогою "муніципального соціалізму".

6. Сутність та роль місцевих фінансів.

Місцеві фінанси – це система фінансових відносин з приводу формування, розподілу і використання фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання поставлених на них завдань.

Зміст місцевих фінансів як системи економічних відносин, детальніше виявляється у функціях, які вони виконують.

Оскільки місцеві фінанси не можна розглядати відокремлено від фінансів загалом, а місцеві фінанси — це складова фінансової системи країни, то функції фінансів і місцевих фінансів тісно пов'язані між собою, а призначення останніх зумовлено сутністю, функціями і роллю фінансів як однієї з найважливіших економічної категорії ринкового господарства. Місцеві фінанси виконують такі функції: розподільчу, контрольну та стимулюючу.

Розподільча функція місцевих фінансів проявляється у порядку формування доходів і видатків місцевих бюджетів, цільових фондів органів місцевого самоврядування, за допомогою яких проходить складний процес забезпечення їх фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на місцеве самоврядування функцій і завдань. Кошти, які акумулюються в місцевих бюджетах і цільових фондах, розподіляються і використовуються на задоволення різноманітних місцевих потреб. Крім того, через систему міжбюджетних відносин фінансові ресурси, акумульовані на обласному і районному рівні, перерозподіляються між окремими адміністративно-територіальними одиницями з метою забезпечення фінансового вирівнювання.

Контрольна функція місцевих фінансів реалізується, зокрема, в діяльності органів місцевого самоврядування при складанні проектів місцевих бюджетів, їх розгляді і затвердженні, а також виконанні місцевих бюджетів й складанні звіту про їх виконання. Сфера контрольної функції не обмежується місцевими бюджетами, а включає інші фонди грошових коштів та загалом усі фінансові ресурси, які знаходяться в розпорядженні органів місцевого самоврядування. Контрольна функція місцевих фінансів спрямована на забезпечення передбачених пропорцій розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів, їх цільове й економне використання.

Стимулююча функція місцевих фінансів полягає у створенні таких умов, за яких органи місцевого самоврядування будуть безпосередньо зацікавленими у збільшенні обсягів доходів бюджетів, додатковому залученні надходжень як загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів, пошуку альтернативних джерел доходів, ефективному використанні фінансових ресурсів, які надходять у їх розпорядження. Реальним втіленням стимулюючої функції є чинний порядок формування власних доходів місцевих бюджетів, заохочення перевиконання запланованих показників надходжень загальнодержавних податків і зборів, самостійність у використанні додатково залучених коштів та ін.

Протягом останніх років близько 10 % вартості валового внутрішнього продукту України перерозподіляється через систему місцевих фінансів; закономірно, що основна частина цих коштів акумулюється у місцевих бюджетах. Зосередження достатньо значних грошових засобів у місцевих бюджетах відповідає новим більш широким і складним завданням, які постають перед органами місцевого самоврядування на сучасному етапі розвитку України. Кошти, які надходять до місцевих бюджетів, використовуються на утримання установ соціально-культурної сфери, підприємств житлово-комунального господарства, спрямовуються на виплати допомог із соціального захисту і соціального забезпечення. Таким чином, через місцеві фінанси, у тому числі місцеві бюджети, відбувається перерозподіл суспільного продукту між різними сферами діяльності і соціальними групами населення.

Місцеві фінанси в економічній системі держаави:

І. Впливають на:

соціально-економічний розвиток країни;
1. фінансову безпеку держави;
2. фінансову стабільність розвитку еокноміки;
3. добробут населення;
4. розвиток демократії в суспільстві.

ІІ. Використовуються як інструменти:

перерозподілу ВВП;
державного регулювання розвитку територій;
економічної, в тому числі фінансової політики;
державної регіональної політики.

ІІІ. Визначають:

обсяг і якість надання локальних суспільних послуг населенню;
стан і розвиток місцевого госполарства;
фінансову базу місцевого самоврядування;
надання конституційних гарантій населенню;
стан фінансового вирівнювання.

В умовах ринкових трансформацій місцеві фінанси й місцеві бюджети стають основними фінансовими гарантами існування і розвитку демократії та надання населенню суспільних послуг і благ, задовольняти які за рахунок державного бюджету недоцільно і неефективно. Місцеві бюджети стали основним джерелом фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання покладених на них функцій відповідно до чинного в державі розподілу повноважень між рівнями й гілками влади. У зв'язку з цим особливої ваги набувають проблеми забезпечення місцевого самоврядування фінансовими ресурсами, які б відповідали новим завданням, що стоять перед ними.

Місцеві фінанси відіграють важливу роль у забезпеченні фінансової безпеки держави, що є однією з найважливіших складових економічної безпеки країни.

До основних індикаторів фінансової безпеки відносять, перш за все, ступінь виконання зведеного і державного бюджету, дефіцит державного бюджету та його фінансування, формування і використання позабюджетних фондів, рівень перерозподілу валового внутрішнього продукту через зведений бюджет тощо. Дослідження цих показників дає можливість зробити висновок про безпосередній вплив на них загального стану місцевих фінансів і місцевих бюджетів, їх збалансованості, забезпечення власними дохідними джерелами, механізму надання бюджетних трансфертів з державного бюджету. Оскільки місцеві бюджети є складовою зведеного бюджету України і впливають на його характеристики, то параметри, які характеризують їх функціонування, слід віднести до найважливіших критеріїв фінансової безпеки.

Місцевим фінансам відводиться належне місце у втіленні загальних національних цілей, визначених перспективною програмою розвитку українського суспільства "Україна — 2010", а саме: поліпшення життя народу; підвищення конкурентоспроможності України в глобальній системі; зміцнення основ демократії.

Майже 3/4 усіх коштів місцевих бюджетів спрямовується на соціальні цілі, а саме: соціальний захист і соціальне забезпечення населення, утримання закладів і об'єктів, які належать до соціально-культурної сфери. На місцеві бюджети лягає достатньо відчутний тягар соціальних видатків, спрямованих на вирішення в складних умовах перехідного періоду соціальних конфліктів і проблем, що виникають внаслідок різкого розшарування суспільства, зростання кількості безробітних, необхідності захисту найбільш вразливих верств населення — дітей, одиноких матерів, пенсіонерів, малозабезпечених громадян та ін.

Приблизно 1/4 коштів місцевих бюджетів України використовується на розвиток економіки адміністративно-територіальних одиниць і сприяє забезпеченню нормального функціонування промисловості, сільського господарства, транспорту, дорожнього, житлового і комунального господарства. Стабільно зростають видатки місцевих бюджетів на утримання земельних ресурсів, водне, лісове і риболовецьке господарство, мисливство, благоустрій міст, сприяння науково-технічному прогресу.

За рахунок бюджетних коштів забезпечується розвиток стратегічно важливих регіонів, здійснюється структурна перебудова народного господарства, фінансується капітальне будівництво. Як показує досвід, фінансова підтримка конкретних підприємств найбільш ефективна саме на місцевому рівні, тому що тим самим створюються можливості для обґрунтованого підходу, контролю за витрачанням виділених коштів.

Місцевим бюджетам відведена важлива роль у вирішенні екологічних проблем. Починаючи з 1998 р. в дохідну частину місцевих бюджетів надходить частина зборів за забруднення навколишнього природного середовища.

Через місцеві бюджети реалізуються загальнодержавні програми, пов'язані з розвитком галузей народного господарства, в першу чергу, сільського господарства, здійснюється підтримка вітчизняних виробників, фінансуються програми з підвищення життєвого рівня населення, створення нових робочих місць, реабілітації та працевлаштування інвалідів, виплачуються допомоги реабілітованим, незаконно депортованим особам, біженцям; фінансується проведення превентивних, оздоровчих, спортивних, культурних заходів.

Місцеві бюджети стали головним інструментом реалізації регіональної економічної політики, основними завданнями якої є: децентралізація влади і делегування додаткових функцій з управління економічним розвитком органам місцевого самоврядування, ліквідація значних диспропорцій і підвищення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечення державних соціальних стандартів та гарантій соціального захисту населення, незалежно від економічних можливостей територій та ін.

Місцеві бюджети сприяють досягненню пропорційності у розвитку регіонів. На практиці ця функція місцевих бюджетів реалізується шляхом надання бюджетних трансфертів (дотацій та субвенцій) з державного бюджету України. У процесі бюджетного регулювання здійснюється вирівнювання бюджетної забезпеченості територій і поступове усунення відмінностей.

Таким чином місцеві фінанси як цілісна і складна система економічних відносин набувають важливої ролі в реформуванні вітчизняної економіки, створенні основ ринкового господарювання, формуванні демократичної соціальне орієнтованої держави. Сучасні зміни у сфері місцевих фінансів спрямовані на їх подальшу розбудову і вдосконалення з метою досягнення таких цілей:

— стабілізації економічної системи;

— адаптації суб'єктів господарювання, зокрема малих і середніх підприємств, до ринкових перетворень;

— формування інвестиційно-інноваційної моделі суспільного розвитку;

— забезпечення фінансової незалежності органів місцевого самоврядування;

— формування самодостатніх територіальних утворень;

— реалізації завдань державної регіональної політики;

— стимулювання підприємницької діяльності та інвестиційної активності;

— вирішення соціальних, демографічних, екологічних, національних та інших проблем регіонів.

Принципи організації місцевих фінансів.

Місцеві фінанси як система економічних відносин функціонують на основі певних вихідних засад, закріплених у відповідних законодавчих документах, що регламентують діяльність органів місцевого самоврядування. Функціонування місцевих фінансів забезпечується чинною законодавчою базою. До базових нормативних актів слід віднести Конституцію України (1996 p.), Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997 p.), Закон України "Про місцеві державні адміністрації" (1999р.), Бюджетний кодекс України (2010 p.), щорічні закони України про державний бюджет України, Податковий кодекс України (2010р. з змінами та доповненнями) та ін.

У Конституції України, дається тлумачення поняття "місцеве самоврядування", окреслено складові матеріальної і фінансової бази місцевого самоврядування, вказано основні підходи до формування і використання коштів місцевих бюджетів.

У Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. визначено систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні і засади його організації та діяльності, правовий статус і відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

На даний момент відповідно до прийнятого Податкового кодексу України виділяють два місцеві податки, такі як єдиний податок та податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки та 3 збори туристичний збір, збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності та збір за місця для паркування транспортних засобів.

У щорічних законах про державний бюджет України здійснюється уточнення складу доходів загального та спеціального фонду місцевих бюджетів, визначається механізм надання додаткових дотацій місцевим бюджетам з державного бюджету, встановлюються величини коефіцієнтів вирівнювання.

Аналіз чинної законодавчої бази дає можливість виділити такі основні принципи організації місцевих фінансів:

— обов'язкове розмежування функцій і повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням;

— чіткий поділ дохідних джерел, а також видатків між державним і місцевими бюджетами;

— надання відповідних власних дохідних джерел місцевому самоврядуванню;

— самостійність у формуванні та використанні фінансових ресурсів;

— державну фінансову підтримку не самодостатніх територіальних громад, проведення фінансового вирівнювання;

— стимулювання збільшення доходів як державного, так і місцевих бюджетів;

— раціональне й економне використання матеріальних і фінансових ресурсів;

— здійснення постійного контролю за використанням наявних ресурсів;

— гласність та відкритість у формуванні та використанні фінансових ресурсів місцевого самоврядування.

Головним призначенням місцевих фінансів є забезпечення фінансовими ресурсами діяльності органів місцевого самоврядування, пов'язаної із здійсненням ними своїх функцій і повноважень; найбільш повне задоволення потреб населення територіальних громад та якісне надання локальних суспільних послуг; формування механізму стимулювання раціонального використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів, пошуку додаткових джерел доходів.

Місцеві фінансові інститути.

Сутність місцевих фінансів як економічної категорії та зміст їх функцій проявляються у складі місцевих фінансових інститутів, до яких належать:

місцеві бюджети;
місцеві податки і збори;
цільові фонди органів місцевого самоврядування;
комунальний кредит;
місцеві позики;
об'єкти комунальної власності.

Згідно з Бюджетним кодексом України, місцевими бюджетами визнаються такі: бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. У свою чергу бюджети місцевого самоврядування — це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань. У місцевих бюджетах протягом останніх, років зосереджується приблизно третина бюджетних ресурсів країни, за їх рахунок проводиться задоволення потреб населення відповідних територіальних формувань. У доходи місцевих бюджетів надходять кошти з державного бюджету у вигляді дотацій і субвенцій, які призначені для фінансування делегованих повноважень органів місцевого самоврядування і проведення фінансового вирівнювання.

Частина доходів місцевих бюджетів обов'язково формується за рахунок місцевих податків і зборів, перелік яких визначений у чинному законодавстві і нині включає два місцеві податки і 12 місцевих зборів.

Ще одним місцевим фінансовим інститутом є цільові фонди органів місцевого самоврядування, практика функціонування яких в Україні є досить суперечливою. Це пояснюється тим, що у законодавчих актах, які ознаменували відродження місцевого самоврядування (1990—1992рр.) було передбачено право органів місцевого самоврядування утворювати і використовувати позабюджетні фонди. Проте у наступні роки (з 1995 р.) відбувалося поступове згортання сфери їх функціонування шляхом включення до відповідних бюджетів. Сьогодні, згідно з Бюджетним кодексом України, створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається.

Самостійним інститутом місцевих фінансів є комунальний кредит як сукупність економічних відносин, що виникають між органами місцевого самоврядування, з одного боку, та фізичними та юридичними особами — з другого, при яких місцеве самоврядування виступає частіше за все позичальником, рідше — кредитором. Чинним законодавством передбачено можливість створення місцевими радами комунальних банків та інших фінансово-кредитних установ. Проте серед усіх банків України немає жодного, утвореного за участю органів місцевого самоврядування.

Найбільш поширеною формою залучення фінансових ресурсів органами місцевого самоврядування є випуск місцевих позик. У закордонних країнах практика місцевих запозичень досить поширена, а облігації органів місцевої влади користуються попитом і довірою у населення, держава всебічно сприяє цьому. Місцеві позики за кордоном є самостійним і повноцінним інститутом місцевих фінансів. В Україні випуск місцевих позик поки що не є систематичним і трапляється епізодично.

9. Нормативно-правове регулювання місцевих фінансів.

Функціонування місцевих фінансів забезпечується чинною законодавчою базою. До базових нормативних актів слід віднести Конституцію України (1996 p.), Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997 p.), Закон України "Про місцеві державні адміністрації" (1999р.), Бюджетний кодекс України (2010 p.), щорічні закони України про державний бюджет України, Податковий кодекс України (2010р. з змінами та доповненнями) та ін.

Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України закріпила існування місцевого самоврядування, яке в Україні визнається і гарантується. В Основному законі країни знайшли відображення найважливіші фінансові аспекти забезпечення функціонування інституту місцевого самоврядування. Так, в ст. 142 вказано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Конституцією територіальним громадам надана можливість об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ. Важливим є положення Основного закону про те, що держава підтримує у фінансовому плані місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів відповідних бюджетів.

Як відомо, фінансова база органів місцевого самоврядування формується зокрема за рахунок місцевих податків і зборів, перелік яких в Україні був визначений ще у 1993 р. Декретном Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори", проте в зв’язку з прийняттям у 2010р. Податкового кодексу України даний Декрет втратив свою чинність.

21 травня 1997 р. був прийнятий Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", який конкретизував основні положення Конституції щодо місцевого самоврядування. Закон визначив організаційні питання функціонування інституту місцевого самоврядування, детально окреслив повноваження рад, їхніх голів, виконавчих органів, а також організаційно-правову, матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

У Законі тлумачиться низка вихідних понять місцевого самоврядування та місцевих фінансів, таких як бюджет місцевого самоврядування, районний та обласний бюджети, поточний бюджет та бюджет розвитку, мінімальний бюджет місцевого самоврядування, мінімальний рівень соціальних потреб, самооподаткування.

Окремим розділом Закону визначено матеріальну та фінансову основу місцевого самоврядування, центральне місце в якій займають об'єкти комунальної власності та місцеві бюджети. Вказано, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, а також кошти, отримані від їх відчуження.

У Законі відзначено, що органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з чинними законами. Особливо підкреслюється, що втручання державних органів у ці процеси не допускається. Одночасно вказано, що держава фінансове підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Держава гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.

Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" визначив концептуальні підходи до формування доходів і збалансування місцевих бюджетів, а також витрачання бюджетних коштів (ст. 63, 64 і 65). Передбачено поділ місцевих бюджетів на поточний бюджет і бюджет розвитку; виділення в дохідній і видатковій частинах коштів, пов'язаних з виконанням власних і делегованих повноважень органів місцевого самоврядування.

У Законі (ст. 65) закладено основи механізму стимулювання органів місцевого самоврядування до додаткового одержання доходів у процесі виконання місцевих бюджетів. Так, відзначено, що такі доходи і суми перевищення доходів над видатками, які утворилися в результаті збільшення надходжень до бюджету чи економії у видатках, вилученню не підлягають і використовуються за рішеннями відповідної ради (крім випадків, передбачених законодавством). Якщо дохідні джерела виявляються недостатніми, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів у вигляді дотацій, субвенцій та субсидій.

Важливе значення мають норми Закону, які стосуються фінансування витрат, пов'язаних із здійсненням органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади та виконанням рішень органів виконавчої влади (ст. 67). Вказано, що держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади, необхідні для цього кошти щороку передбачаються в Законі України про Державний бюджет України.

Стаття 68 Закону надає право органам місцевого самоврядування мати позабюджетні (у тому числі валютні) кошти, які зберігаються на спеціальних рахунках в установах банків.

Закон України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. визначає організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій, їхні взаємовідносини з Президентом України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями. Окреслено основні завдання місцевих державних адміністрацій, принципи діяльності, компетенцію і повноваження, зокрема в галузі бюджету та фінансів.

8 липня 2010 р. був прийнятий Бюджетний кодекс України в новій редакції. Розділи та статті Бюджетного кодексу України, що стосуються місцевих бюджетів, у новій редакції документу мають значні уточнення та стали більш конкретизованими в порівнянні зі старою редакцією.

Нова редакція Бюджетного кодексу України передбачає суттєве збільшення фінансового ресурсу місцевих бюджетів за рахунок як передачі їм частини загальнодержавних доходів, так і розширення переліку видатків, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, зокрема, передбачено:

- передачу місцевим бюджетам окремих джерел доходів державного бюджету за ліцензії та сертифікати, державну реєстрацію, 50% збору за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення, 50% збору за спеціальне водокористування, 50% платежів за користування надрами загальнодержавного значення;

- віднесення в повному обсязі до доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних відносин, фіксованого податку на доходи від підприємницької діяльності, єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва та плату за землю, надходження адміністративних штрафів, плату за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних місцевих рад; податок на нерухоме майно (нерухомість), відмінне від земельної ділянки, у складі місцевих податків і зборів;

- збільшення для бюджетів місцевого самоврядування з 20% до 50% зарахування зборів за забруднення навколишнього природного середовища та грошові стягнення за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності;

- віднесення до бюджету розвитку місцевих бюджетів частини податку на прибуток підприємств (крім податку на прибуток комунальних підприємств і фінансових установ) відповідно до додаткових ставок такого податку, у розмірах визначених законом з питань оподаткування;

- включення до видатків місцевих бюджетів, що враховуватимуться при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, фінансування центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центрів професійної реабілітації інвалідів, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей, соціальних гуртожитків для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, закладів та установ комунальної власності, яким надано статус національного, утримання позашкільної освіти (заходи районного значення з позашкільної роботи з дітьми).

У щорічних законах України про державний бюджет України конкретизується механізм реалізації окремих концептуальних положень Бюджетного кодексу України. Так, в цих законах визначається вичерпний перелік доходів загального і спеціального фондів місцевих бюджетів, особливості здійснення взаємовідносини між державним бюджетом України та місцевими бюджетами, встановлюються обсяги та порядок перерахування міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам, а також обумовлюються додаткові положення, які регламентують бюджетний процес.

Крім перерахованих документів в Україні прийнято і діє ціла низка нормативних актів, які регламентують окремі аспекти функціонування місцевих фінансів.

Контрольні запитання:

1. Чому місцеві фінанси є складовою частиною загальнодержавних фінансів?

2. Які об’єктивні передумови виникнення місцевих фінансів?

3. Назвіть чинники, що зумовлюють необхідність розвитку місцевих фінансів.

4. Охарактеризуйте основні теорії місцевих фінансів.

5. Назвіть функції місцевих фінансів.

6. Охарактеризуйте сутність та склад місцевих фінансових інститутів.

7. Які основні принципи організації місцевих фінансів?

8. Дайте характеристику інституту місцевого самоврядування.

9. Яким чином здійснюється нормативно-правове регулювання місцевих фінансів?

Тематика ІНДЗ:

Відродження місцевого самоврядування в незалежній Україні.
Розвиток місцевого самоврядування на сучасному етапі. Адміністративна та муніципальна реформи.
Нормативно правове-регулювання місцевих фінансів.

Тема 2. Фінансова політика місцевих органів влади

Фінансова політика на місцевому рівні її зміст, структура, завдання та особливості організації.
Зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на фінансову політику, форми та методи її реалізації.
Економічний та політичний вплив на фінансову політику органів місцевого самоврядування.
Адміністративно-територіальна реформа та її вплив на реалізацію фінансової політики.

Основні терміни і поняття: фінансова політика, фінансовий механізм, економічна політика, соціальна політика, бюджет, доходи, видатки, інфляція, адміністративно-територіальна реформа.

1. Фінансова політика на місцевому рівні її зміст, структура, завдання та особливості організації.

В. М. Опарін дає таке визначення фінансової політики: фінансова політика - це комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб'єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей.

У державі, побудованій на демократичних засадах із ринковою моделлю економіки, основним завданням фінансової політики є забезпечення фінансової стабільності в державі і на цій основі — досягнення невпинного збільшення темпів економічного розвитку основного джерела підвищення суспільного добробуту.

З огляду на це економіка держави повинна бути високоефективною. Однак темпи економічного зростання можуть бути досить високими, але багатство держави може навіть зменшуватися, населення ставати все біднішим. Тому дуже важливо, з якими затратами досягнуто економічне зростання.

Фінансова політика повинна бути підпорядкована основній меті — досягненню підвищення суспільного добробуту. Але для цього фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріало- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому першим принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

Звісно, в умовах ринкової економіки діють саморегуляційні фактори, які забезпечують приплив і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу зацікавленими у збільшенні виробництва й одержанні доходу на капітал. Це головна рушійна сила ринку. Ринок не всесильний, але він дає можливість успішніше розв'язувати головні проблеми економіки порівняно з іншими господарськими системами і насамперед заснованими на централізованому плануванні.

Проте в умовах змішаної економіки або економіки перехідного періоду помилково недооцінювати роль держави в проведенні фінансової політики. Адже на тлі реформацій, що потребують величезних затрат фінансових ресурсів, мобілізувати ці кошти й визначити напрямки їх використання можна лише на державному рівні.

Іншим важливим напрямком фінансової політики держави є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. Як зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені, особливо при розв'язанні соціальних проблем суспільства, оскільки більшість соціальних гарантій є загальнодержавними та їх не можуть забезпечити окремі підприємницькі структури і навіть великі компанії. До таких соціальних гарантій належать освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливими для суспільства є соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомог.

На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет. У зв'язку з цим у фінансовій політиці держави питання фінансового забезпечення соціальних гарантій посідає одне з головних місць. Його принцип можна сформулювати як пошук і постійне вдосконалення форм і методів мобілізації і використання фінансових ресурсів на соціальні та інші загальні потреби громадян.

Третій напрямок фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих структур, аби вони несли витрати з відшкодування й відновлення довкілля, а з другого боку, держава, використовуючи фінансові інструменти — податки, штрафи й інші санкції — домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій.

Отже, фінансова політика держави має бути спрямована на забезпечення права людини жити в умовах здорового навколишнього середовища. На жаль, це право людини постійно порушується і за планової, і за ринкової економки.

Завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися. Зокрема, для України нині важливо проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадян, які потерпши від аварії на Чорнобильській АЕС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

2. Зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на фінансову політику, форми та методи її реалізації.

Важливим етапом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі.

За наявної практики для оцінки успішності проведення фінансової політики в державі використовують, як правило, два показники — рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці. Однак це інтегральні показники, на кожного з яких впливає велика кількість факторів, що можуть складати самостійні напрямки фінансової політики.

Так, рівень дефіциту бюджету перебуває в прямій залежності від проведення бюджетної і податкової політики. Реалізація бюджетної політики, яка б сприяла скороченню дефіциту бюджету і тим самим недопущенню інфляції потребує насамперед приведення витрат бюджету у відповідність із наявними доходами.

З огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політики передбачають:

знаходження й використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідно до рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного та соціального розвитку;
удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;
скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;
постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;
вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;
досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;
при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами.

Однак на сучасному етапі розвитку нашої держави діє чимало чинників, що перешкоджають проведенню ефективної фінансової політики на місцевому рівні.

Серед них можна виділити дві основні групи чинників:

1) Зовнішні:

- недосконалість територіального устрою України;

- позбавленість органів місцевого самоврядування самостійності в питаннях реалізації власної фінансової політики;

- невідповідність реального обсягу фінансових ресурсів, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, потребам фінансування делегованих державою повноважень;

- законодавчо обмежений перелік місцевих податків і зборів та відсутність об'єктів оподаткування по деяких з них на багатьох територіях;

- необхідність дотримання жорстких, централізовано встановлених єдиних загальнодержавних норм при здійсненні видатків;

- заборона здійснення запозичень усіма органами місцевого самоврядування, крім міських рад;

- висока залежність місцевих бюджетів від трансфертів, особливо дотацій вирівіювання;

-неврегульованість нормативно-правовими актами питань проведення громадських слухань і застосування інших форм залучення громадян до розроблення та реалізації місцевої фінансової політики та ін.

2) Внутрішні:

- низька прозорість діяльності місцевих органів влади, незацікавленість у залученні громадян до вирішення проблем територіальної громади;

- необізнаність громадян із законодавством, пасивне ставлення до місцевих справ та недовіра до місцевої влади;

- недостатня кваліфікація кадрів в органах місцевого самоврядування;

- нерозвиненість системи органів самоорганізації населення.

З метою послаблення впливу вищеназваних факторів і формування ефективного механізму фінансової політики місцевого самоврядування необхідно:

- провести децентралізацію міжбюджетних відносин;

- забезпечити фінансову незалежність місцевого самоврядування;

- забезпечити використання власних коштів місцевого самоврядування відповідно до потреб громадян;

- посилити стимулюючу роль міжбюджетних трансфертів для активізації зусиль органів місцевого самоврядування, спрямованих на розширення власної дохідної бази;

- забезпечити обов'язковість проведення громадських слухань.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити такі висновки та узагальнення.

По-перше, незважаючи на те, що у вітчизняній фінансовій літературі нема єдиного визначення "фінансова політика місцевого самоврядування", окремі напрямки її реалізації глибоко досліджені видатними науковцями і практиками.

По-друге, на здійснення фінансової політики місцевого самоврядування діє низка негативних чинників, вплив яких необхідно послабити з метою досягнення ефективності дій місцевих органів влади у сфері фінансів.

По-третє: проведення фінансової політики з максимальним урахуванням інтересів місцевих жителів вимагає розробки механізму її реалізації, що охоплює стратегію, тактику, принципи і відповідну законодавчу базу.

Економічний та політичний вплив на фінансову політику органів місцевого самоврядування.

Основними принципами економічного впливу на фінансову політику органів місцевого самоврядування є:

1. Бюджет органу місцевого самоврядування підлягає економічному впливу в основному через те, що бюджети рідко коли виконуються відповідно до плану.

2. Деякі непередбачувані серйозні економічні і політичні події можуть спричинити суттєві зриви виконання бюджету, навіть якщо він запланований найкращим чином .

3. Відсутність чітко визначених правил чи методів, якими б керувались країни для вирішення основних проблем виконання бюджету. Але, водночас, існують економічні, політичні методи і інструменти, які часто використовуються і можуть бути пристосовані до особливостей окремої країни .

4. Найбільш досконалі бюджетні системи передбачають незаплановані події протягом виконання бюджету, забезпечуючи в разі необхідності, планові механізми для прийняття необхідних політичних рішень .

Недоотримання доходів є загальною проблемою виконання бюджету, навіть у розвинутих країнах.

Основними загальними проблемами недоотримання доходів може бути, якщо:

1) економіка не працює так добре, як очікувалось, коли формувався бюджет,

2) затверджений бюджет формувався та був прийнятий на нереалістичних (занадто оптимістичних) прогнозах надходжень.

3) інколи третьою причиною є незадовільний збір податків, який часто поєднується з існуванням великого сектору тіньової економіки.

Обсяг недоотримання доходів чітко визначає серйозність впливу на бюджет, а значимість визначає тип заходів, які вживає уряд для подолання проблеми.

Велике недоотримання доходів може бути і не визначене на початку бюджетного року. Нездатність зреагувати швидко неодмінно спричинить фінансову кризу, що часто набуває більших масштабів дещо пізніше. Подолати проблему недоотримання можна найбільш прийнятним та розумним способом:

- зменшення видаткової частини

- і отримання додаткових надходжень (підвищення податків, коли недоотримання надходжень прогнозується на етапі формування бюджету, позики та зниження податків для стимулювання економіки).

На практиці часто використовуються поєднання цих способів з урахуванням причин та наслідків фінансової кризи.

Стосовно зменшення видаткової частини, то органи влади вдаються до зменшення видатків, коли виникає проблема недоотримання доходів . Найпростішим рішенням є зменшення фінансування усіх програм на однаковий відсоток. Хоча це й не є добре продуманим рішенням, що засновується на пріоритетності видатків, таким підходом найлегше керувати, і він є найбільш політично прийнятним, оскільки "біль" від зменшення фінансування в рівній мірі розподіляється між усіма бюджетними організаціями. Зменшення фінансування, як правило, не поширюється на "законодавчо затверджені програми" і "захищені програми". Така ситуація може негативно позначитись на інших видах діяльності органів влади . Відкладення капітальних проектів і обмеження чи тимчасове обмеження є дуже специфічними методами, які часто використовуються в поєднанні із скороченням бюджетів .

Недоотримання доходів створює багато проблем, пов'язаних з виконанням бюджету. Якщо бюджет базується на неправильному розрахунку доходів, то проблем неможливо уникнути. За таких умов, виконання бюджету більше схоже на практичну вправу з курсу управління кризовими ситуаціями. Отже, найгіршою ситуацією є та, коли в основу оригінального бюджету закладено занадто оптимістичні розрахунки надходжень.

Протягом бюджетного року можуть виникнути перебільшені та незаплановані потреби в бюджетних коштах. Як і у випадку з недоотриманням доходів, розмір незапланованої потреби є важливим для визначення її серйозності. Така незапланована потреба може вплинути на політичні рішення, які необхідно прийняти для вирішення проблеми.

Позабюджетні видатки - це, як правило, потреба в коштах, які необхідно виділити, але які не були закладені в бюджет. До таких потреб можна віднести кошти, необхідні для усунення наслідків стихійних явищ ( повені, землетруси та ін..) чи техногенних катастроф ( викид рідких токсичних відходів у грунтові води , річку, систему водозабору).

Невиконані зобов'язання можна охарактеризувати як конкретні законні чи, в деяких випадках, "потенційні" чи моральні зобов'язання органу влади для вирішення проблеми непередбаченої фінансової кризи. Сюди можна віднести несприятливе судове рішення, за яким встановлюється фінансове зобов'язання органу влади. Бюджет будь-якої країни або конкретного міста стикається з непередбаченими видатками протягом року. Більшість органів влади, особливо невеликого масштабу, вже мають відпрацьовану систему вирішення таких проблем. Виважена юридична база є важливою складовою будь-якого політичного рішення, за якою встановлюється коло відповідальності органу влади і визначається система, за якою можна віднайти необхідні шляхи виходу з негативних ситуацій. У переважній більшості випадків, фінансові ризики оцінити нескладно; з ними можна впоратись, залишаючись в рамках бюджетного процесу. Можна використати стандартний набір інструментів оцінки і управління ризиками .

Вплив на фінансову політику органів місцевого самоврядування справляють також і економічна криза та породжена нею можлива інфляція.

Для вирішення проблеми непередбачених витрат до настання кризи, повинна існувати чітка юридична база, ризик, якому піддається бюджет, має оцінюватись і усвідомлюватись на стадії формування бюджету. Добре збалансовані бюджетні системи передбачають резервні фонди для непередбачених витрат для покриття ризиків, які відносяться до гарантій органів влади і впливу змін на обмінні курси вартості обслуговування боргу.

Практичне правило полягає в тому, що резервний фонд для непередбачених витрат не повинен перевищувати 1-3% загальної суми бюджету. Добре збалансований бюджет робить різні припущення при аналізі потенційного економічного впливу на бюджет. Середньостроковий вплив на вартість обслуговування боргу з огляду на зміни обмінних курсів і процентних ставок має періодично оцінюватись.

Подолати кризу можна також шляхом :

1. Використання резервного фонду для непередбачених видатків. Це може бути першим варіантом розв'язання проблеми, за умови того, що резервний фонд існує і покриває розмір та природу видатків. Зміни до бюджету можуть і не вноситись, але відповідна рада має бути поінформованою про використання фонду.

2. Використання непередбаченого асигнування, що наступає після запиту додаткового асигнування. Дана методика широко використовується в розвинених країнах, де дефіцит і його обслуговування не є найголовнішими проблемами. Це дозволяє тимчасово використовувати кошти, які виділені під інші програми до того часу, коли кінцева вартість може бути використана як основа для додаткового асигнування .

3. Використання "фонду на чорний день". Уряди деяких держав засновують на довгостроковій основі "фонд на чорний день" для фінансування неочікуваних потреб. Як правило, цей фонд задіюється, коли доходи перевищують видатки (часто в результаті непередбачених доходів, напр. поділ резервів природних ресурсів чи приватизація активів). Створення таких фондів є іще одним засобом подолання дефіциту доходів .

4. Борг. Взяття боргових зобов'язань для розподілу великих видатків на довший період часу .

5. Підвищення податків та інші доходи.

- Не існує якоїсь однієї формули для вирішення проблеми подолання кризи . Частіше за все, рішенням є поєднання деяких з перерахованих вище інструментів, щоб проблема була вирішена всесторонньо .

- Однак, усі розвинені бюджетні системи певним чином закладають рішення в бюджет, - чи видатки залежать від існуючих асигнувань, чи до бюджету вносяться зміни.

Стосовно усунення економічного впливу інфляції на політику органів місцевого самоврядування, то найбільш типовими рішеннями є:

1. Замороження заробітної плати робітників і службовців. Якщо це відбувається протягом декількох років поспіль, то це може знизити реальний доход службовців, негативно позначитись на їх моральному стані, знизити продуктивність праці і стати причиною втрати роботи, і що врешті решт, стає головним вже політичним питанням.

2. Індексування законодавчо затверджених програм. Пенсії,

3. допомога по безробіттю, медичні платежі і деякі інші законодавчо затверджені програми можуть автоматично індексуватись для дотримання рівня реальних сум .

4. Вибіркове збільшення інфляції. Інфляція має різні показники в залежності від економічних галузей, тому під час формування бюджету може бути прийняте рішення допустити вибіркове збільшення інфляції в тих сферах, які вважаються найбільш важливими ( наприклад, ціни на пальне) .

5. Корегування бюджету. Одним з методом боротьби з інфляцію - є припинення фінансування малопріоритетних програм для підтримання більш важливих, принаймні на найнижчому рівні, фінансування в реальній вартості .

Політичний вплив і корупція

Позитивний вплив політики

Зміна уряду часто це не збігається з бюджетним циклом. Новий уряд може розробляти інші політичні лінії і встановлювати свої пріоритети. У більшості бюджетів закладено можливість представлення нової політики,але ця можливість, як правило, є обмеженою. Скоріше, бюджет нового уряду вже в повному обсязі відображатиме нові політичні лінії, пріоритети і нові програми .

Тиск зацікавлених груп часто перешкоджає нормальному виконанню бюджету. Але цей тиск здоровий (в більшості випадків) і є прикладом демократії в дії. Іноді видається неможливим вирішити певні проблеми, що виникають протягом поточного року в контексті бюджету. Перехідні періоди - це періоди, коли баланс між цілісністю існуючого бюджету і бажаними змінами нового уряду має збалансовуватись з особливою обережністю.

Негативний вплив політики

"Поганій політиці" можна дати таке визначення, - це спроба політиків і урядовців тиснути на виконання бюджету і порушувати матеріальне право, а також перешкоджати ефективному виконанню бюджету.

Такий тиск може проявлятись, починаючи від намагань "просунути" хорошого товариша чи родича на певну посаду в обхід процесуальним нормам, до диктування результатів важливого тендеру фірмі, колезі чи товаришу. Несанкціонований арешт коштів чи використання коштів не за призначенням є іще одним прикладом

Захист від невідповідного впливу та забезпечення найкращого виконання бюджету є головними причинами того, чому країни розробляють закони про державну службу, державні закупівлі, аудиторську діяльність та засоби контролю виконання бюджету.

Прозорість діяльності, що пов'язана з виконанням бюджету, є головною характеристикою бюджетних систем, які змодельовані для захисту від невідповідного політичного впливу. Прозорість вважається наріжним каменем належного управління видатками.

Зловживання бюджетною системою на політичному рівні, яке може й не бути незаконним, часто підриває довіру громадськості і може призвести до виникнення сумнівів щодо належного витрачання державних коштів. Прикладом може послужити недавній випадок з прем'єр-міністром Франції, до спеціального фонду якого надходили для розподілення невраховані кошти як премії для його підручних і колег.

Зрозуміло, що ця проблема поширюється не тільки на перехідні країни. Але там вона стає іще серйознішою, оскільки законодавча база і інститути, які займаються проблемою прозорості і контролю, менш розвинуті .

Корупція

Корупція існує в усіх урядах різних країн світу. Найчастіше корупція фінансово процвітає в країнах, які менше всього можуть собі її дозволити. Нігерія мала б бути дуже багатою країною, та економіка цієї країни слабка. Корупція має місце, коли державні службовці використовують свої посади для незаконного привласнення державних коштів. Простіше кажучи, вони крадуть державні кошти. Така ситуація виникає, коли посадовець чи державний службовець вирішує, що його власний добробут важливіший за добробут народу. Державні кошти залишаються державними незважаючи на те, чи вкрадені вони прямо чи отримані в формі оплати роботи підрядника і закладені в вартість проекту. Ці суми здатні значно ускладнити будь-які проблеми з виконанням впорядкованого бюджету. Більшість суспільств живуть добре, коли є підтримка з боку народу і є довіра до уряду. Атмосфера корупції шкодить такій підтримці і довірі . Як ще впливає корупція на виконання бюджету:

1. Вкрадені гроші залишають суспільство і ефект економічного мультиплікатора втрачається або губиться;

2. Бюджетні гроші, які були виділені, не направляються на надання державних послуг;

3. Асигнування видатків визначається фаворитизмом, а не державними пріоритетами;

4. Порушується процес фінансової звітності;

5. Державні товари та послуги можуть бути гіршої якості і коштувати дорожче;

6. За умов обмеженого бюджету, державні послуги не надаються, а інші державні функції не виконуються .

Корупція державної влади підриває належне виконання бюджету, як і будь-який інший фактор, і зводить нанівець зусилля усієї бюджетної системи.

4. Адміністративно-територіальна реформа та її вплив на реалізацію фінансової політики

Проблематика компетенції місцевого самоврядування як самостійного інституту публічної влади є актуальною починаючи з 45 року до н.е., коли вона вперше отримала нормативне закріплення (Закон Юлія Цезаря Lex municipalis). Для України ці питання сьогодні набувають особливого значення, що обумовлено як необхідністю проведення реформи системи територіальної організації влади на основі перерозподілу повноважень між різними видами публічної влади та її різними територіальними рівнями, так і їх недостатнім науковим опрацюванням. Без обґрунтування засад та принципів визначення сфери компетенції місцевого самоврядування неможливо сформулювати напрями та пріоритети реформи, що зведе нанівець будь-які спроби адаптувати архаїчну модель влади на місцевому і регіональному рівнях, закріплену Конституцією України [1] до європейських стандартів і, відповідно, покращати рівень адміністративних та інших послуг, що надаються в системі місцевого самоврядування.

Одним із важливих напрямків адміністративної реформи в Україні є формування на регіональному і місцевому рівнях демократичної, гнучкої та ефективної організації управління. Це передбачає перебудову системи місцевих органів виконавчої влади та системи місцевого самоврядування, подальшу децентралізацію управління.

Згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні метою реформування місцевих органів виконавчої влади є:

— підвищення ефективності здійснення державної політики уряду на територіальному рівні;

— спрямування їх діяльності на забезпечення реалізації прав і свобод громадян, розширення видів державних (управлінських) послуг та підвищення їх якості;

— гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з урахуванням особливостей територіального розвитку;

— сприяння становленню та розвиткові місцевого самоврядування на основі його чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади.

У діяльності обласних державних адміністрацій має бути підвищена ефективність контрольно-наглядових функцій за додержанням Конституції і законів, а також щодо здійснення державного управління і місцевого самоврядування з одночасним посиленням у діяльності районних державних адміністрацій значення розпорядчо-виконавчих функцій.

Реформуванню організації та діяльності обласних державних адміністрацій сприятиме їх побудова за схемою, згідно з якою:

— голова облдержадміністрації та його перший заступник матимуть статус політичних діячів і виступатимуть провідниками єдиної державної політики в регіоні;

— заступники голови облдержадміністрації матимуть статус державних службовців, їх сфери відання та відповідальності відповідатимуть розподілу функціональних повноважень між віце-прем'єр-міністрами;

— адміністративно-оперативне керівництво апаратом облдержадміністрації здійснюватиме секретар цієї адміністрації;

— повноваження між посадовими особами мають бути розмежовані так, щоб голова облдержадміністрації був максимально звільнений від вирішення поточних, оперативних питань, зосереджуючись на проблемах розроблення і здійснення державної політики з урахуванням специфіки відповідного регіону.

Районні державні адміністрації організовуються з урахуванням того, що функції голів цих адміністрацій за своїм змістом не мають ознак політичної діяльності. Згідно з цим голови районних державних адміністрацій повинні мати статус державних службовців. За п. 10 статті 106 і частиною четвертою статті 118 Конституції України вони призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Концепція адміністративної реформи в України визначала, що у подальшому, з огляду на перспективи розвитку інституту державної служби, кандидатури на зазначені посади мають пропонуватися керівним органом управління державною службою. Перебування їх на посаді не повинно обмежуватися строком повноважень Президента України, що забезпечить стабільність становища цих посадових осіб, їх повну незалежність від політичних змін.

Важливим питанням реформування місцевих органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади є забезпечення чітких субординаційних зв'язків між цими органами та органами виконавчої влади вищого рівня.

Реформування місцевих органів виконавчої влади є надзвичайно важливою проблемою. Адже державне управління пронизує не лише регіональний рівень, а доходить і до найнижчого рівня органів місцевого самоврядування — виконкомів сільських і селищних рад, шляхом делегування їм державних повноважень виконавчої влади. Тому є проблеми, пов'язані з делегуванням цих повноважень та відповідальністю за їх виконання, а також проблеми взаємовідносин між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Поряд з цим недосконалою і суперечливою є правова база розвитку місцевого самоврядування, нечітким є розмежування функцій та повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, немає належних організаційно-правових передумов формування фінансово-економічної бази органів місцевого самоврядування, яка б давала їм змогу належним чином реалізувати закріплені за ними повноваження та функції.

Тому концептуально розбудова демократичної та ефективної організації управління на регіональному і місцевому рівнях має базуватись на таких засадах:

• дотримання встановлених Конституцією України вимог щодо територіальної організації влади на місцях, які передбачають поєднання прямого державного управління на регіональному рівні з місцевим самоврядуванням;

• поєднання дій з вирішення питань адміністративної та муніципальної реформ з формуванням ефективного механізму надання населенню повноцінних державних та громадських послуг;

• утвердження територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування;

• належного політико-правового, фінансово-економічного та організаційного забезпечення здійснення функцій та повноважень — делегованих і самоврядних — у системі місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією та законами України;

• законодавчого розмежування сфер компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування й основних самоврядних повноважень між органами місцевого самоврядування різного територіального рівня;

• законодавчого закріплення інституту служби в органах місцевого самоврядування та встановлення гарантій діяльності службовця;

• запровадження механізмів державної підтримки розвитку місцевого самоврядування.

Реформуванню системи управління на зазначених засадах покликана сприяти державна регіональна політика, яка тісно пов'язана зі здійсненням адміністративної реформи та впорядкуванням адміністративно-територіального устрою І реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним і соціальним розвитком України та її регіонів.

Формування та реалізація державної регіональної політики передбачають істотне підвищення ролі та відповідальності місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, територіальних громад за розвиток регіонів.

Концепцією державної регіональної політики визначено, що оптимізація територіальної організації державної влади та місцевого самоврядування має забезпечити підвищення ефективності управління процесами розвитку регіонів шляхом:

— децентралізації і деконцентрації повноважень центральних органів виконавчої влади, які завдяки цьому мають зосередитися на формуванні політики та стратегії розвитку у відповідних галузях, правовому та нормативно-методичному її забезпеченні. Частина повноважень центральних органів виконавчої влади поетапно передаватиметься спеціалізованим державним установам, територіальним підрозділам центральних органів виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування;

— удосконалення розподілу повноважень та функцій між територіальними підрозділами центральних органів виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування з метою уникнення дублювання, спрощення системи управління, її фінансового забезпечення та економії бюджетних коштів.

Підвищення вимог до результативності реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики на регіональному рівні має супроводжуватись наданням додаткових повноважень місцевим державним адміністраціям, покладанням на них відповідальності за вирішенням поточних та перспективних завдань розвитку регіонів. Це передбачає внесення відповідних змін до законодавчого врегулювання питань щодо: розпорядження об'єктами державної власності, що мають особливе значення для розвитку регіонів, трансфертами з Державного бюджету України; формування регіональної інфраструктури підтримки розвитку підприємництва; розширення повноважень та функцій місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань розвитку транскордонного та міжрегіонального співробітництва, залучення іноземних інвестицій; забезпечення участі місцевих державних адміністрацій в управлінні державними підприємствами; подальшого здійснення земельної реформи, формування інфраструктури ринків землі, іншого нерухомого майна; узгодження повноважень та функцій щодо соціальної підтримки населення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з метою підвищення якості всіх видів допомоги; забезпечення додержання державних соціальних стандартів та надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією і законодавством України, з урахуванням поєднання економічних особливостей держави та місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх додержанням; удосконалення порядку розроблення регіональних соціальних програм. Впровадження конституційних засад розвитку місцевого самоврядування у процесі реалізації регіональної політики спрямовуватиметься на забезпечення підтримки місцевих ініціатив, а також на розширення повноважень та підвищення відповідальності органів місцевого самоврядування за вирішення завдань регіонального та місцевого розвитку. У свою чергу це передбачає внесення відповідних змін до законодавства та вирішення питань щодо: правового режиму майна, що перебуває у спільній власності територіальних громад; розподілу між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідальності за фінансове забезпечення виконання повноважень із надання послуг населенню; розмежування земель державної та комунальної власності; подальше вдосконалення нормативно-правової бази місцевого самоврядування, поліпшення умов для виконання повноважень органами місцевого самоврядування; укрупнення сільських територіальних громад з метою забезпечення організаційно-правової, кадрової та фінансово-економічної спроможності відповідних органів місцевого самоврядування у виконанні покладених на них законодавством повноважень; посилення державної підтримки місцевого самоврядування; здійснення загальнонаціональної координації процесів розвитку місцевого самоврядування, сприяння співпраці його органів.

Контрольні запитання:

Які основні напрямки реалізації фінансової політики на місцевому рівні у сфері соціально-економічного і культурного розвитку?
Які основні напрямки реалізації фінансової політики в галузі бюджету, фінансів і цін?
Які основні напрямки реалізації фінансової політики в галузі освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, у сфері соціального захисту населення?
Які зовнішні фактори, що впливають на фінансову політику, форми та методи її реалізації?
Які внутрішні фактори, що впливають на фінансову політику, форми та методи її реалізації?
Який економічний та політичний вплив на фінансову політику органів місцевого самоврядування?
Які основні напрямки фінансової політики щодо управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, в галузі побутового, торговельного обслуговування, в галузі громадського харчування?

Тематика ІНДЗ:

Суспільна роль місцевих бюджетів.
Проблеми реформування місцевого оподаткування.

Тема 3. Місцеві бюджети як основа фінансової бази місцевих органів влади

Етапи розвитку місцевих бюджетів України.
Сутність та склад місцевих податків.
Склад дохідної бази місцевих бюджетів.
Видатки місцевих бюджетів.
Суспільна роль місцевих бюджетів у фінансовій системі держави.
Структура та принципи бюджетної системи України. Зведені бюджети.
Місцеві бюджети в складі бюджетної системи.

Основні терміни і поняття: місцевий бюджет, місцеві податки та збори, доходи місцевих бюджетів, видатки місцевих бюджетів, закріплені доходи місцевих бюджетів, власні доходи місцевих бюджетів, зведені бюджети, бюджетна система, видатки розвитку, поточні видатки, капітальні видатки, бюджет розвитку.

1. Етапи розвитку місцевих бюджетів України.

Процес розвитку місцевих бюджетів України від другої половини XIX до початку XXI ст., можна поділити на такі етапи:

На першому етапі (від земської реформи 1864 р. до жовтневого перевороту 1917р.) відбувалось організаційне оформлення і зміцнення позицій перших органів місцевого самоврядування — земств, окреслення кола їх повноважень, що, в свою чергу, зумовило напрями витрачання коштів земських бюджетів. Одночасно проходив процес визначення їх дохідних джерел, вдосконалення місцевого оподаткування.

Другий етап у розвитку місцевих бюджетів України розпочався в 1918 р. і тривав до 1930 р. У цей час відбулося відновлення інституту місцевих фінансів і місцевих бюджетів, ліквідованих у процесі соціалістичного перевороту. Найважливішими здобутками цього періоду стали: законодавче оформлення місцевих бюджетів та визначення засад їх функціонування; регламентація формування та витрачання коштів місцевих рад; упорядкування місцевого оподаткування; оформлення системи місцевих бюджетів, процедур бюджетного процесу та механізму надання субсидій місцевим; подальше вдосконалення структури доходів і видатків місцевих бюджетів, забезпечення їх бездефіцитності, визначення засад організації та механізму міжбюджетних відносин і бюджетного регулювання.

Третій етап у розвитку місцевих бюджетів (1930—1950 pp.) проходив під впливом зміцнення адміністративно-командних методів управління, що закономірно відзначилося і на бюджетних відносинах. Бюджетна система характеризувалася суворою централізацією; така риса була притаманна і місцевим бюджетам. Органи місцевої влади мали обмежені права в галузі використання коштів місцевих бюджетів, пошуку додаткових дохідних джерел, справлянні місцевих податків і зборів тощо. Ті незначні можливості, які вони мали, не могли суттєво вплинути на стан місцевих бюджетів. Загалом у цей період система місцевих бюджетів і не могла бути іншою, вона відповідала сформованій на той час бюджетній системі країни.

Відбулися зміни у складі дохідної бази місцевих бюджетів у результаті проведеної у 1930 р. податкової реформи. В 1942 р. був визначений перелік місцевих податків і зборів, який залишався незмінним до початку 1990-х pp.; у бюджетному регулюванні став домінувати метод відсоткових відрахувань від загальнодержавних доходів. Основними ознаками цього періоду стали: зростання обсягів місцевих бюджетів відповідно до поглиблення процесів централізації, збільшення ступеня залежності місцевих бюджетів від державного бюджету, включення з 1938 р. місцевих бюджетів до державного бюджету СРСР.

Четвертий етап у розвитку місцевих бюджетів України охоплює 1960—1990-ті pp., які відзначались деяким послабленням централізованого управління країною, поступовим зміцненням демократичних засад. Економічна реформа 1965 р. спричинила значні зрушення у структурі доходів місцевих бюджетів, сприяла зміцненню їх дохідної бази і піднесенню ролі платежів з прибутку порівняно з податком з обороту, зумовила зміни у бюджетному процесі, бюджетних взаємовідносинах. У другій половині 1980-х років відбувалося подальше розширення прав місцевих рад, удосконалення їхньої взаємодії з підприємствами й організаціями, що діяли на їх території; була зроблена спроба використання елементів госпрозрахунку та нормативних методів у сфері бюджетного планування. Нові підходи у функціонуванні місцевих бюджетів вимагали вдосконалення бюджетного права. Низка прийнятих у 1990 р. загальносоюзних та республіканських законів створили необхідне підґрунтя для відновлення у наступні роки місцевого самоврядування і місцевих фінансів в умовах незалежної Української держави.

П'ятий етап у розвитку місцевих бюджетів України розпочався в 1990 р. і триває до цього часу. Головною його ознакою є неухильне зміцнення позицій органів місцевого самоврядування як однієї з найважливіших передумов для побудови демократичного суспільства. Основним надбанням цього етапу стали: законодавча регламентація функціонування бюджетної системи України, місцевих бюджетів, системи оподаткування і, зокрема, місцевих податків і зборів, бюджетного регулювання і порядку надання бюджетних трансфертів; формування механізму зацікавленості органів місцевої влади у збільшенні доходів як державного, так і місцевих бюджетів.

Сутність та склад місцевих податків.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податковим кодексом України, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад. Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та
збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Місцеві ради в межах повноважень, визначених Податковим кодексом України, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору. Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

1. Єдиний податок.

Платниками єдиного податку є:

1) перша група - фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб, здійснюють виключно роздрібний продаж товарів з торговельних місць на ринках та/або провадять господарську діяльність з надання побутових послуг населенню і
обсяг доходу яких протягом календарного року не перевищує 150 000 гривень;

2) друга група - фізичні особи - підприємці, які здійснюють господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових, платникам єдиного податку та/або населенню, виробництво та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких
критеріїв:
- не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб;

- обсяг доходу не перевищує 1 000 000 гривень.

Дані умови не поширюється на фізичних осіб - підприємців, які надають посередницькі послуги з купівлі, продажу, оренди та оцінювання нерухомого майна. Такі фізичні особи - підприємці належать виключно до третьої групи платників єдиного податку, якщо відповідають вимогам, встановленим для третьої групи;

3) третя група - фізичні особи - підприємці, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:

- не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 20 осіб;

- обсяг доходу не перевищує 3 000 000 гривень;

4) четверта група - юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:

- середньооблікова кількість працівників не перевищує 50 осіб;

-обсяг доходу не перевищує 5 000 000 гривень.

При розрахунку загальної кількості осіб, які перебувають у трудових відносинах з платником єдиного податку - фізичною особою, не враховуються наймані працівники, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю і пологами та у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею передбаченого законодавством віку.

При розрахунку середньооблікової кількості працівників
застосовується визначення, встановлене Податковим кодексом України.

Не можуть бути платниками єдиного податку:

- суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), які здійснюють:
1) діяльність з організації, проведення азартних ігор;

2) обмін іноземної валюти;

3) виробництво, експорт, імпорт, продаж підакцизних товарів (крім роздрібного продажу паливно-мастильних матеріалів в ємностях до 20 літрів та діяльності фізичних осіб, пов'язаної з роздрібним продажем пива та столових вин);

4) видобуток, виробництво, реалізацію дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення;

5) видобуток, реалізацію корисних копалин;

6) діяльність у сфері фінансового посередництва, крім діяльності у сфері страхування, яка здійснюється страховими агентами, визначеними Законом України "Про страхування" сюрвейєрами, аварійними комісарами та аджастерами, визначеними розділом III Податкового кодексу України;

7) діяльність з управління підприємствами;

8) діяльність з надання послуг пошти та зв'язку;

9) діяльність з продажу предметів мистецтва та антикваріату, діяльність з організації торгів (аукціонів) виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;

10) діяльність з організації, проведення гастрольних заходів;

- фізичні особи - підприємці, які здійснюють технічні випробування та дослідження, діяльність у сфері аудиту;

-фізичні особи - підприємці, які надають в оренду земельні ділянки, загальна площа яких перевищує 0,2 гектара, житлові приміщення, загальна площа яких перевищує 100 квадратних метрів, нежитлові приміщення (споруди, будівлі) та/або їх частини, загальна площа яких перевищує 300 квадратних метрів;

- страхові (перестрахові) брокери, банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії, інші фінансові установи, визначені законом;

- реєстратори цінних паперів;

- суб'єкти господарювання, у статутному капіталі яких сукупність часток, що належать юридичним особам, які не є платниками єдиного податку, дорівнює або перевищує 25 відсотків;

- представництва, філії, відділення та інші відокремлені підрозділи юридичної особи, яка не є платником єдиного податку;

- фізичні та юридичні особи - нерезиденти;

- суб'єкти господарювання, які на день подання заяви про реєстрацію платником єдиного податку мають податковий борг, крім безнадійного податкового боргу, що виник внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).

Платники єдиного податку повинні здійснювати розрахунки за відвантажені товари (виконані роботи, надані послуги) виключно в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій).

Доходом платника єдиного податку є:

1) для фізичної особи - підприємця - дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі. При цьому до доходу не включаються отримані такою фізичною особою пасивні доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті, страхові виплати і відшкодування, а також доходи, отримані від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі та використовується в її господарській діяльності;
2) для юридичної особи - будь-який дохід, включаючи дохід представництв, філій, відділень такої юридичної особи, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі.

При продажу основних засобів юридичними особами – платниками єдиного податку дохід визначається як різниця між сумою коштів, отриманою від продажу таких основних засобів, та їх залишковою балансовою вартістю, що склалася на день продажу.

До суми доходу за звітний період включаються сума кредиторської заборгованості, за якою минув строк позовної давності, та вартість безоплатно отриманих протягом звітного періоду товарів (робіт, послуг).

У разі надання послуг, виконання робіт за договорами доручення, транспортного експедирування або за агентськими договорами доходом є сума отриманої винагороди повіреного (агента).

Дохід, виражений в іноземній валюті, перераховується у гривнях за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим Національним банком України на дату отримання такого доходу.

Не є доходом суми податків і зборів, утримані (нараховані) платником єдиного податку під час здійснення ним функцій податкового агента, а також суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нараховані платником єдиного податку відповідно до закону.

До складу доходу, визначеного цією статтею, не включаються:

1) суми податку на додану вартість;

2) суми коштів, отриманих за внутрішніми розрахунками між структурними підрозділами платника єдиного податку;

3) суми фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, отриманої та поверненої протягом 12 календарних місяців з дня її отримання, та суми кредитів;

4) суми коштів цільового призначення, що надійшли від Пенсійного фонду та інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, з бюджетів або державних цільових фондів, у тому числі в межах державних або місцевих програм;

5) суми коштів (аванс, передоплата), що повертаються покупцю товару (робіт, послуг) - платнику єдиного податку та/або повертаються платником єдиного податку покупцю товару (робіт, послуг), якщо таке повернення відбувається внаслідок повернення товару, розірвання договору або за листом-заявою про повернення коштів;

6) суми коштів, що надійшли як оплата товарів (робіт, послуг), реалізованих у період

сплати інших податків і зборів, встановлених цим Кодексом, вартість яких була включена до доходу юридичної особи при обчисленні податку на прибуток підприємств або загального оподатковуваного доходу фізичної особи - підприємця;

7) суми податку на додану вартість, що надійшли у вартості товарів (виконаних робіт, наданих послуг), відвантажених (поставлених) у період сплати інших податків і зборів, встановлених цим Кодексом;

8) суми коштів та вартість майна, внесені засновниками або учасниками платника єдиного податку до статутного капіталу такого платника;

9) суми коштів у частині надмірно сплачених податків і зборів, встановлених цим Кодексом, та суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що повертаються платнику єдиного податку з бюджетів або державних
цільових фондів;

10) дивіденди, отримані платником єдиного податку - юридичною особою від інших платників податків, оподатковані в порядку, визначеному цим Кодексом.

Ставки єдиного податку встановлюються у відсотках (фіксовані ставки) до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року (далі у цій главі - мінімальна заробітна плата), та у відсотках до доходу (відсоткові ставки).

Фіксовані ставки єдиного податку встановлюються сільськими, селищними та міськими радами для фізичних осіб – підприємців, які здійснюють господарську діяльність, залежно від виду господарської діяльності, з розрахунку на календарний місяць:
1) для першої групи платників єдиного податку - у межах від 1до 10 відсотків розміру мінімальної заробітної плати;

2) для другої групи платників єдиного податку - у межах від 2 до 20 відсотків розміру мінімальної заробітної плати.

Відсоткова ставка єдиного податку для третьої і четвертої груп платників єдиного податку встановлюється у розмірі:

1) 3 відсотки доходу - у разі сплати податку на додану вартість згідно з цим Кодексом;

2) 5 відсотків доходу - у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Ставка єдиного податку встановлюється для платників єдиного податку першої, другої і третьої груп у розмірі 15 відсотків:

1) до суми перевищення обсягу доходу, визначеного у підпунктах 1, 2 і 3 пункту 291.4 статті 291 цього Податкового кодексу України;

2) до доходу, отриманого від провадження діяльності, не зазначеної у свідоцтві платника єдиного податку, віднесеного до першої або другої групи;

3) до доходу, отриманого при застосуванні іншого способу розрахунків, ніж зазначений у цій главі;

4) до доходу, отриманого від здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування.

Ставки єдиного податку для платників четвертої групи встановлюються у подвійному розмірі ставок, визначених пунктом 293.3 статті Податкового кодексу України:

1) до суми перевищення обсягу доходу, визначеного у підпункті 4 пункту 291.4 статті 291 Податкового кодексу України;

2) до доходу, отриманого при застосуванні іншого способу розрахунків, ніж зазначений у цій главі;

3) до доходу, отриманого від здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування.

У разі здійснення платниками єдиного податку першої і другої груп кількох видів господарської діяльності застосовується максимальний розмір ставки єдиного податку, встановлений для таких видів господарської діяльності.

У разі здійснення платниками єдиного податку першої і другої груп господарської діяльності на територіях більш як однієї сільської, селищної або міської ради застосовується максимальний розмір ставки єдиного податку, встановлений цією статтею для відповідної групи таких платників єдиного податку.

Ставки, встановлені пунктами 293.3-293.5 статті 293 Податкового кодексу України, застосовуються з урахуванням таких особливостей:

1) платники єдиного податку першої групи, які у календарному кварталі перевищили обсяг доходу, визначений для таких платників у пункті 291.4 статті 291 цього Кодексу, з наступного календарного кварталу за заявою переходять на застосування ставки єдиного
податку, визначеної для платників єдиного податку другої або третьої групи, або відмовляються від застосування спрощеної системи оподаткування. Такі платники до суми

перевищення зобов'язані застосувати ставку єдиного податку у розмірі 15 відсотків.

Заява подається не пізніше 20 числа місяця, наступного за календарним кварталом, у якому допущено перевищення обсягу доходу;

2) платники єдиного податку другої групи, які перевищили у податковому (звітному) періоді обсяг доходу, визначений для таких платників у пункті 291.4 статті 291 Податкового кодексу України, в наступному податковому (звітному) кварталі за заявою переходять на застосування ставки єдиного податку, визначеної для платників єдиного податку третьої групи, або відмовляються від застосування спрощеної системи оподаткування.
Такі платники до суми перевищення зобов'язані застосуватиставку єдиного податку у розмірі 15 відсотків.

Заява подається не пізніше 20 числа місяця, наступного за
календарним кварталом, у якому допущено перевищення обсягу доходу;
3) платники єдиного податку третьої і четвертої груп, які перевищили у податковому (звітному) періоді обсяг доходу, визначений для таких платників у пункті 291.4 статті 291 цього Кодексу, до суми перевищення застосовують ставку єдиного податку у розмірі 15 відсотків (для платників третьої групи), а платники єдиного податку четвертої групи - у подвійному розмірі ставок, визначених пунктом 293.3 статті 293 Податкового кодексу України, а також зобов'язані у порядку, встановленому цією главою, перейти на сплату інших податків і зборів, встановлених цим Кодексом;

4) ставка єдиного податку, визначена для третьої і четвертої груп у розмірі 3 відсотки, може бути обрана:

а) суб'єктом господарювання, який зареєстрований платником податку на додану вартість відповідно до розділу V цього Кодексу, у разі переходу ним на спрощену систему оподаткування шляхом подання заяви щодо переходу на спрощену систему оподаткування не пізніше ніж за 15 календарних днів до початку наступного
календарного кварталу;

б) платником єдиного податку, який зареєстрований платником податку на додану вартість відповідно до розділу V Податкового кодексу України, у разі добровільної зміни ставки єдиного податку шляхом подання заяви щодо зміни ставки єдиного податку не пізніше ніж за 15 календарних днів до початку календарного кварталу, в якому буде
застосовуватися нова ставка;

в) суб'єктом господарювання, який не зареєстрований платником податку на додану вартість, у разі його переходу на спрощену систему оподаткування шляхом реєстрації платником податку на додану вартість відповідно до розділу V Податкового кодексу України і подання заяви щодо переходу на спрощену систему оподаткування не пізніше
ніж за 15 календарних днів до початку наступного календарного кварталу, в якому здійснено реєстрацію платником податку на додану вартість;

г) платником єдиного податку, що застосовує ставку єдиного податку в розмірі 5 відсотків, у разі постачання ним послуг (робіт) платникам податку на додану вартість і якщо обсяг такого постачання за останні 12 календарних місяців сукупно перевищує обсяг, визначений пунктом 181.1 статті 181 розділу V Податкового кодексу України, та

реєстрації такого платника єдиного податку платником податку на додану вартість у порядку, встановленому розділом V Податкового кодексу України, шляхом подання заяви щодо зміни ставки єдиного податку не пізніше ніж за 15 календарних днів до початку наступного календарного кварталу, в якому здійснено реєстрацію платником податку на додану вартість;

5) у разі анулювання реєстрації платника податку на додану вартість у порядку, встановленому розділом V цього Кодексу, платники єдиного податку зобов'язані перейти на сплату єдиного податку за ставкою у розмірі 5 відсотків або відмовитися від
застосування спрощеної системи оподаткування шляхом подання заяви щодо зміни ставки єдиного податку чи відмови від застосування спрощеної системи оподаткування не пізніше ніж за 15 календарних днів до початку наступного календарного кварталу, в якому здійснено анулювання реєстрації платником податку на додану вартість.

Податковим (звітним) періодом для платників єдиного податку першої групи є календарний рік.

Податковим (звітним) періодом для платників єдиного податку другої - четвертої груп є календарний квартал.

Податковий (звітний) період починається з першого числа першого місяця податкового (звітного) періоду і закінчується останнім календарним днем останнього місяця податкового (звітного) періоду.

Платники єдиного податку першої і другої групп сплачують єдиний податок шляхом здійснення авансового внеску не пізніше 20 числа (включно) поточного місяця.

Такі платники єдиного податку можуть здійснити сплату єдиногоподатку авансовим внеском за весь податковий (звітний) період (квартал, рік), але не більш як до кінця поточного звітного року.

Платники єдиного податку третьої і четвертої груп сплачують єдиний податок протягом 10 календарних днів після граничного строку подання податкової декларації за податковий (звітний) квартал.

2. Податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки.

Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової нерухомості.Визначення платників податку в разі перебування об'єктів житлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб:

а) якщо об'єкт житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку;
б) якщо об'єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений в натурі, платником податку є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

в) якщо об'єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі,платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку.
Об'єктом оподаткування є об'єкт житлової нерухомості.

Не є об'єктом оподаткування:

а) об'єкти житлової нерухомості, які перебувають у власності держави або територіальних громад (їх спільній власності);

б) об'єкти житлової нерухомості, які розташовані в зонах
відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, визначені
законом;

в) будівлі дитячих будинків сімейного типу;

г) садовий або дачний будинок, але не більше одного такого
об'єкта на одного платника податку;

ґ) об'єкти житлової нерухомості, які належать багатодітним
сім'ям та прийомним сім'ям, у яких виховується троє та більше
дітей, але не більше одного такого об'єкта на сім'ю;

д) гуртожитки.

База оподаткування об'єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється органом державної податкової служби на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами
державної реєстрації прав на нерухоме майно.

База оподаткування об'єктів житлової нерухомості, що
перебувають у власності юридичних осіб, обчислюється такими
особами самостійно виходячи з житлової площі об'єкта оподаткування
на підставі документів, що підтверджують право власності на такий
об'єкт.

База оподаткування об'єкта житлової нерухомості, що перебуває у власності фізичної особи - платника податку, зменшується:

а) для квартири - на 120 кв. метрів;

б) для житлового будинку - на 250 кв. метрів.

Таке зменшення надається один раз за базовий податковий (звітний) період і застосовується до об'єкта житлової нерухомості, у якій фізична особа - платник податку зареєстрована в установленому законом порядку, або за вибором такого платника до будь-якого іншого об'єкта житлової нерухомості, який перебуває в його власності.

Ставки податку встановлюються сільською, селищною або міською радою в таких розмірах за 1 кв. метр житлової площі об'єкта житлової нерухомості:
1) для квартир, житлова площа яких не перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких не перевищує 500 кв. метрів, ставки податку не можуть перевищувати 1 відсоток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року;

2) для квартир, житлова площа яких перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких перевищує 500 кв. метрів, ставка податку становить 2,7 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року.

Базовий податковий період дорівнює календарному року.

Платники податку - юридичні особи самостійно обчислюють суму податку станом на 1 січня звітного року і до 1 лютого цього ж року подають органу державної податкової служби за місцезнаходженням об'єкта оподаткування декларацію за формою,
встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками поквартально.

Щодо новоствореного (нововведеного) об'єкта житлової нерухомості декларація подається протягом місяця з дня виникнення права власності на такий об'єкт.

Збір за місця для паркування транспортного засобу.

Платниками збору є юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи - підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках.

Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, яка згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради спеціально відведена для забезпечення паркування транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування, тротуарах або інших місцях, а також комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету, за винятком площі земельної ділянки, яка відведена для безоплатного паркування транспортних засобів, передбачених статтею 30 Закону України "Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні".

Базою оподаткування є площа земельної ділянки, відведена для паркування, а також площа комунальних гаражів, стоянок, паркінгів (будівель, споруд, їх частин), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету.

Ставки збору встановлюються за кожний день провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у гривнях за 1 квадратний метр площі земельної ділянки, відведеної для організації та провадження такої діяльності, у
розмірі від 0,03 до 0,15 відсотка мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.

При визначенні ставки збору сільські, селищні та міські ради враховують місцезнаходження спеціально відведених місць для паркування транспортних засобів, площу спеціально відведеного місця, кількість місць для паркування транспортних
засобів, спосіб поставлення транспортних засобів на стоянку, режим роботи та їх заповнюваність.

Сума збору за місця для паркування транспортних засобів, обчислена відповідно до податкової декларації за звітний (податковий) квартал, сплачується у строки, визначені для квартального звітного (податкового) періоду.

Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному кварталу.

Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

Платниками збору є суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), їх відокремлені підрозділи, які отримують в установленому цією статтею порядку торгові патенти та провадять такі види підприємницької діяльності:
а) торговельна діяльність у пунктах продажу товарів;

б) діяльність з надання платних побутових послуг за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України;

в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти;

г) діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових лотерей).

Не є платниками збору за провадження торговельної
діяльності та діяльності з надання платних послуг такі суб'єкти господарювання:

а) аптеки, що перебувають у державній та комунальній власності;

б) розташовані у селах, селищах і містах районного значення підприємства та організації споживчої кооперації та торгово-виробничі державні підприємства робітничого постачання;

в) фізичні особи - підприємці, які провадять торговельну діяльність у межах ринків усіх форм власності;

г) фізичні особи - підприємці, які здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва і тваринництва, свійської худоби та птиці (як у живому вигляді, так і продукції забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва;

ґ) фізичні особи - підприємці, які сплачують державне мито за
нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна,
якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше
одного разу на календарний рік;

    д) суб'єкти     господарювання,     утворені     громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно із законодавством та здійснюють торгівлю виключно   продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах   "Українське   товариство   сліпих",    "Українське товариство глухих", а також   фізичними особами - інвалідами, зареєстрованими відповідно до закону як підприємці;
    е) суб'єкти   господарювання,   які   провадять   торговельну діяльність   виключно   з   використанням   таких   видів товарів вітчизняного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна;
молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених із домішками і без них; продукти дитячого харчування; безалкогольні напої; морозиво; яловичина та свинина; свійська птиця; яйця; риба; ягоди і фрукти; мед та інші продукти бджільництва, бджолоінвентар і засоби захисту бджіл; картопля і плодоовочева   продукція;
комбікорм для продажу населенню;

є) суб'єкти господарювання, що реалізують продукцію власного виробництва фізичним особам, які перебувають з ними у трудових відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення, що належать такому суб'єкту;

ж) суб'єкти господарювання, які провадять діяльність із закупівлі у населення продукції (заготівельна діяльність), якщо подальша реалізація такої продукції відбувається за розрахунками у безготівковій формі (пункти приймання склотари, макулатури,
відходів паперових, картонних і ганчіркових; заготівля сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки);

з) підприємства, установи та організації, які провадять
діяльність у торговельно-виробничій сфері (ресторанне господарство), у тому числі навчальних закладах, із обслуговування виключно працівників таких підприємств, установ та організацій, а також учнів і студентів у навчальних закладах.

Не є платниками збору за провадження діяльності у сфері розваг суб'єкти господарювання, які провадять комп'ютерні та відеоігри.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності та діяльності з надання платних послуг встановлюється сільськими, селищними та міськими радами (далі у цьому пункті - органами місцевого самоврядування) з розрахунку на календарний місяць у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня календарного року (далі - мінімальна заробітна плата), визначеному цим пунктом, з

урахуванням місцезнаходження пункту продажу товарів та асортименту товарів, пункту з надання платних послуг та виду платних послуг.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності (крім провадження торговельної діяльності нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом із застосуванням пістолетних паливно-роздавальних колонок на стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних станціях, заправних пунктах) та діяльності з надання платних послуг встановлюється в таких межах:

а) на території міста Києва та обласних центрів - від 0,08 до 0,4 розміру мінімальної заробітної плати;

б) на території міста Севастополя, міст обласного значення (крім обласних центрів) і районних центрів - від 0,04 до 0,2 розміру мінімальної заробітної плати;

в) на території інших населених пунктів - від 0,02 до 0,1
розміру мінімальної заробітної плати.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом на стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних станціях, заправних пунктах встановлюється в межах від 0,08 до 0,4 розміру мінімальної
заробітної плати залежно від місця розташування таких пунктів продажу.

Ставка збору за здійснення торгівлі валютними цінностями на календарний місяць становить 1,2 розміру мінімальної заробітної плати.

Ставка збору за здійснення діяльності у сфері розваг на квартал становить:

1) для використання грального автомата (грального автомата "кран-машина", грального автомата, на якому проводяться дитячі ігри, іншого грального автомата, призначеного для проведення платних розважальних ігор) - розмір мінімальної заробітної плати;

2) для використання гральних жолобів (доріжок) кегельбана, боулінга, що вводяться в

дію за допомогою жетона, монети або без них, - розмір мінімальної заробітної плати, збільшений у 2 рази, за кожний гральний жолоб (доріжку);

3) для використання столів для більярда, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярда, що використовуються для спортивних аматорських змагань, - розмір мінімальної заробітної плати за кожний стіл для більярда;

4) для проведення інших оплатних розважальних ігор - розмір мінімальної заробітної плати за кожне окреме гральне місце.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності із придбанням пільгового торгового патенту встановлюється в розмірі 0,05 розміру мінімальної заробітної плати щорічно.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності із придбанням короткотермінового торгового патенту за один день становить 0,02 розміру мінімальної заробітної плати.

Ставки збору, визначені відповідно до цієї статті, округляються (менш як 50 копійок відкидається, а 50 копійок і більше округляється до однієї гривні).

Строки сплати збору:

а) за провадження торговельної діяльності з придбанням короткотермінового торгового патенту - не пізніш як за один календарний день до початку провадження такої діяльності;

б) за провадження торговельної діяльності (крім торговельної діяльності з придбанням короткотермінового торгового патенту), діяльності з надання платних послуг, здійснення торгівлі валютними цінностями - щомісяця не пізніше 15 числа, який передує звітному
місяцю;

в) за здійснення діяльності у сфері розваг - щоквартально не пізніше 15 числа місяця, який передує звітному кварталу.

Під час придбання торгового патенту суб'єкт господарювання вносить суму збору за один місяць (квартал). На суму збору, сплачену під час придбання торгового патенту, зменшується сума збору, яка підлягає внесенню в останній місяць (квартал) його дії. Платники збору можуть здійснити сплату збору авансовим внеском до кінця календарного року.

Туристичний збір

Платниками збору є громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, на якій діє рішення сільської, селищної та міської ради про встановлення туристичного збору, та отримують (споживають) послуги з тимчасового проживання (ночівлі) із зобов'язанням залишити місце перебування в зазначений строк.

Платниками збору не можуть бути особи, які:

а) постійно проживають, у тому числі на умовах договорів найму, у селі, селищі або місті, радами яких встановлено такий збір;

б) особи, які прибули у відрядження;

в) інваліди, діти-інваліди та особи, що супроводжують інвалідів I групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого);

г) ветерани війни;

ґ) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській
АЕС;

д) особи, які прибули за путівками (курсівками) на лікування, оздоровлення, реабілітацію до лікувально-профілактичних, фізкультурно-оздоровчих та санаторно-курортних закладів, що мають ліцензію на медичну практику та акредитацію Міністерства охорони здоров'я України;

е) діти віком до 18 років;

є) дитячі лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі та санаторно-курортні заклади.

Ставка встановлюється у розмірі від 0,5 до 1 відсотка до бази справляння збору, визначеної пунктом цієї статті.

Базою справляння є вартість усього періоду проживання (ночівлі) в місцях, визначених підпунктом цієї статті, за вирахуванням податку на додану вартість.

До вартості проживання не включаються витрати на харчування чи побутові послуги (прання, чистка, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), телефонні рахунки, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), обов'язкове страхування, витрати на усний та письмовий переклади, інші документально оформлені витрати, пов'язані з правилами в'їзду.

Згідно з рішенням сільської, селищної та міської ради справляння збору може здійснюватися:

а) адміністраціями готелів, кемпінгів, мотелів, гуртожитків для приїжджих та іншими закладами готельного типу санаторно-курортними закладами;

б) квартирно-посередницькими організаціями, які направляють неорганізованих осіб на поселення у будинки (квартири), що належать фізичним особам на праві власності або на праві користування за договором найму;

в) юридичними особами або фізичними особами - підприємцями, які уповноважуються сільською, селищною або міською радою справляти збір на умовах договору, укладеного з відповідною радою.

Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному кварталу.

Склад дохідної бази місцевих бюджетів.

Дослідження процесів формування доходів місцевих бюджетів передбачає їх аналіз за різними характерними ознаками: економічної природи, територіальної локалізації, відношення до чинної системи оподаткування тощо. За бюджетною класифікацією, запровадженою у 1996 p., всі доходи місцевих бюджетів за економічною природою поділялись так:

— податкові надходження (податки на доходи, на прибуток, на збільшення ринкової вартості, податки на власність, збори за спеціальне використання природних ресурсів, внутрішні податки на товари та послуги, податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції, інші податки);

— неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій, інші неподаткові надходження);

— доходи від операцій з капіталом (надходження від продажу основного капіталу, державних запасів товарів і нематеріальних активів, податки на фінансові операції та операції з капіталом);

— державні цільові фонди (перелік фондів та їх включення до бюджетів визначається чинним законодавством);

— офіційні трансферти (від органів державного управління інших рівнів, з-за кордону, з недержавних джерел).

Бюджетний кодекс України вніс зміни у класифікацію бюджетних доходів і поділяє їх на чотири розділи: 1) податкові надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій з капіталом; 4) трансферти. Виключення державних цільових фондів з переліку доходів бюджетів пов'язано з включенням цих цільових надходжень до спеціального фонду бюджету, а також з позбавленням органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і бюджетних установ права створювати позабюджетні фонди.

Новацією Бюджетного кодексу України є запровадження такого поділу доходів місцевих бюджетів:

1) власні доходи — доходи, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;

2) закріплені доходи — доходи, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

Перелік власних та закріплених доходів визначений у Бюджетному кодексі на тривалу перспективу, що покликано створити необхідні передумови для здійснення перспективного планування.

Надходження власних доходів не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам, що сприяє безпосередній заінтересованості органів місцевого самоврядування у нарощуванні дохідної бази.

Закріплені доходи місцевих бюджетів складають основу для визначення податкової спроможності території, їх обсяги впливають на обсяги бюджетних трансфертів, які надаються місцевим бюджетам з державного бюджету України.

За економічною природою власні доходи місцевих бюджетів — це доходи, які формуються внаслідок дій і рішень, прийнятих місцевими органами самоврядування.

До доходів загального фонду місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:

1) фіксований податок ;

2) податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності.

3) платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

4) плата за землю, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

5) місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування, включаючи податок на нерухоме майно (нерухомість), відмінне від земельної ділянки;

6) фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

7) частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їх об'єднань, що вилучається до бюджету, у порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідними місцевими радами;

8) плата за розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів (крім коштів, отриманих вищими та професійно-технічними навчальними закладами від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право);

9) штрафні санкції за порушення законодавства про патентування;

10) адміністративні штрафи, що накладаються місцевими органами виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

11) штрафні санкції внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних коштів договорів з суб'єктами господарювання на придбання товарів, робіт і послуг за рахунок коштів місцевих бюджетів;

12) надходження від орендної плати за користування майновим комплексом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності;

13) плата за надані в оренду водні об'єкти місцевого значення;

14) концесійні платежі щодо об'єктів комунальної власності (крім платежів, визначених пунктом 5 частини другої цієї статті);

15) кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівель забезпечення їх пропозиції конкурсних торгів, які не підлягають поверненню цим учасникам, у випадках, передбачених Законом України "Про здійснення державних закупівель" в частині здійснення закупівель за рахунок коштів місцевих бюджетів;

16) кошти, отримані від учасника - переможця процедури закупівлі під час укладання договору про закупівлю як забезпечення виконання цього договору, які не підлягають поверненню учаснику-переможцю, в частині здійснення закупівель за рахунок коштів місцевих бюджетів;

17) 80 відсотків коштів, отриманих підприємствами, установами та організаціями, що утримуються за рахунок місцевих бюджетів, за здані у вигляді брухту і відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50 відсотків коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;

18) кошти від реалізації безхазяйного майна (у тому числі такого, від якого відмовився власник або отримувач), знахідок, спадкового майна (у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття), майна, одержаного територіальною громадою в порядку спадкування чи дарування, а також валютних цінностей і грошових коштів, власники яких невідомі;

19) інші доходи загального фонду місцевих бюджетів, що визначаються законом про Державний бюджет України.

До надходжень спеціального фонду місцевих бюджетів належать:

1) надходження бюджету розвитку місцевих бюджетів;

2) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, що зараховується у розмірі: 30 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 70 відсотків - до бюджету міста Сімферополя і бюджетів міст - обласних центрів у разі реєстрації транспортних засобів на території цих міст; 50 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 50 відсотків - до міських, селищних і сільських бюджетів у разі реєстрації транспортних засобів на відповідній території; 60 відсотків - до бюджету міста Києва і 40 відсотків - до обласного бюджету Київської області у разі реєстрації транспортних засобів у місті Києві; 100 відсотків - до бюджету міста Севастополя у разі реєстрації транспортних засобів у місті Севастополі;

3) плата за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами);

4) кошти від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, що зараховуються у розмірі: 100 відсотків - до бюджетів міст Києва та Севастополя, 25 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, 75 відсотків - до бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, 15 відсотків - до районних бюджетів, 60 відсотків - до бюджетів міст районного значення, селищ і сіл;

5) концесійні платежі щодо об'єктів комунальної власності (які мають цільове спрямування згідно із законом);

6) 30 відсотків збору за проведення гастрольних заходів;

7) 70 відсотків грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності, в тому числі: до сільських, селищних, міських бюджетів - 50 відсотків, обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим - 20 відсотків, бюджетів міст Києва та Севастополя - 70 відсотків;

8) відрахування 10 відсотків вартості питної води суб'єктами підприємницької діяльності, які здійснюють реалізацію питної води через системи централізованого водопостачання з відхиленням від відповідних стандартів, що зараховуються до бюджетів міст, селищ

та сіл;

9) власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок відповідного місцевого бюджету;

10) 70 відсотків збору за забруднення навколишнього природного середовища (крім збору, що справляється за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) та тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками), в тому числі: до сільських, селищних, міських бюджетів - 50 відсотків, обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим - 20 відсотків, бюджетів міст Києва та Севастополя - 70 відсотків;

11) цільові та добровільні внески підприємств, установ, організацій та громадян до республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища;

12) надходження до цільових фондів, утворених Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами;

13) повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів індивідуальним сільським забудовникам;

14) повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла, а також пеня і відсотки за користування ними;

15) інші надходження, визначені законом про Державний бюджет України.

Закріпленими є доходи, які на довготривалій основі передаються до місцевих бюджетів у повному обсязі або у визначеній, єдиній для усіх бюджетів частині. За своєю сутністю це загальнодержавні податки, збори або доходи, які традиційно формують дохідну частину місцевих бюджетів (податок з доходів фізичних осіб, державне мито, плата за ліцензії та торгові патенти тощо). Відповідно до чинної бюджетної практики, найбільш вагому частку закріплених доходів складає податок з доходів фізичних осіб, надходження від якого поділяються місцевими бюджетами окремих видів певним чином.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:

податок з доходів фізичних осіб (згідно ст. 65 БКУ до доходів бюджетів міст Києва зараховується 50% загального обсягу податку з доходів фізичних осіб м. Севастополя 100% , до доходів бюджетів міст республіканського та обласного значення зараховується 75% даного податку, до доходів бюджетів міст районного значення, сіл, селищ чи їх об’єднань зраховується 25% загального обсягу податку з доходів фізичних осіб);

2) 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

3) 50 відсотків збору за спеціальне водокористування (крім збору за спеціальне водокористування місцевого значення), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя користувачами води за місцем її забору;

4) 50 відсотків платежів за користування надрами загальнодержавного значення, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

5) плата за використання інших природних ресурсів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

6) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних місцевих рад;

7) плата за ліцензії та сертифікати, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами, які здійснюють діяльність на території міст Києва та Севастополя;

8) плата за ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами, які здійснюють діяльність на території міст Києва та Севастополя;

9) плата за ліцензії на право експорту, імпорту та оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним та плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами, які здійснюють діяльність на території міст Києва та Севастополя;

10) плата за ліцензії на право експорту, імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами, які здійснюють діяльність на території міст Києва та Севастополя;

11) плата за державну реєстрацію (крім реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

12) реєстраційний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що справляється виконавчими органами відповідних місцевих рад;

13) плата за ліцензії на право оптової торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами, які здійснюють діяльність на території міст Києва та Севастополя;

14) плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами, які здійснюють діяльність на території міст Києва та Севастополя;

15) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам.

Власні й закріплені доходи у більшості випадків виявляються недостатніми для фінансування витрат органів місцевого самоврядування і тому для збалансування місцевих бюджетів використовуються офіційні трансферти. Крім того, трансферти надаються відповідно до передачі чи делегування функцій органів державної виконавчої влади місцевому самоврядуванню, яке згідно з вимогами законодавства має супроводжуватися передачею необхідних фінансових ресурсів. Метою надання трансфертів місцевим бюджетам з державного бюджету України є також фінансове вирівнювання.

Згідно з Бюджетним кодексом України Міжбюджетні трансферти поділяються на:

1) дотацію вирівнювання;

2) субвенції;

3) кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

4) додаткові дотації.

Доходи місцевих бюджетів складають основу фінансової бази органів місцевого самоврядування, тобто є підґрунтям їхньої фінансової незалежності. У зв'язку з цим на сучасному етапі розвитку нашої держави особливого значення набувають проблеми зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів, реформування місцевого оподаткування, проведення ефективного фінансового вирівнювання. Вирішити ці завдання можна, зокрема, шляхом:

зміцнення місцевої економіки, створення сприятливого бізнесового та інвестиційного середовища;
- активізації взаємодії органів місцевого самоврядування з податковими та фінансовими органами щодо розширення бази оподаткування, чіткої координації їхніх дій;
- збільшення частки власних доходів місцевих бюджетів і в тому числі посилення фіскального значення місцевих податків і зборів;
- збільшення надходжень ресурсних платежів до місцевих бюджетів, посилення контрольної роботи за їх стягненням;
- сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, суб'єкти якого є основними платниками податків до місцевих бюджетів;
- збільшення надходжень від місцевого господарства, забезпечення прибутковості комунальних підприємств;
- реформування житлово-комунального господарства, ліквідації дотаційності житлово-комунальних підприємств;
- зменшення частки трансфертів у доходах місцевих бюджетів;
- пошуку альтернативних джерел власних доходів;
- активного використання місцевих позик як дохідного джерела місцевих бюджетів;
- посилення заінтересованості у додатковому одержанні доходів — для бюджетів міст районного значення, селищ і сіл;
- удосконалення чинного порядку стимулювання перевиконання запланованих показників доходів загального фонду державного бюджету;
- забезпечення економного і цільового використання бюджетних коштів;
- ефективного контролю з боку місцевих фінансових органів за формуванням і використанням коштів місцевих бюджетів.

4. Видатки місцевих бюджетів.

Законодавством, яке регламентує місцеве самоврядування в Україні, встановлено, що сільські, селищні, міські, районні в містах ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їхній обсяг і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих територіальних громад; видатки, пов'язані із здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад — відповідними районними та обласними бюджетами.

Поточні видатки — витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку.

Видатки розвитку — витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, таких як фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарства, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

У Бюджетному кодексі України (2001 р.) був зроблений новий важливий крок з упорядкування бюджетних видатків, розподілу видаткових повноважень між органами державної влади і місцевого самоврядування, запровадження прозорих і об'єктивних процедур у плануванні видатків бюджетів усіх рівнів та видів. На відміну від попередніх нормативних актів, у Кодексі більш чітко визначено склад видатків бюджетів усіх рівнів та видів, обґрунтовано критерії розмежування видатків. Передбачено застосування нормативів бюджетної забезпеченості і коригуючих коефіцієнтів у процесі планування видаткової частини місцевих бюджетів, впорядковано способи передачі видатків на виконання власних і делегованих повноважень.

За Бюджетним кодексом України до видатків бюджетів належать видатки:

— для забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України;

— які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі за рахунок трансфертів з державного бюджету України;

— на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі за рахунок трансфертів з державного бюджету України.

Критерії розмежування видів видатків між місцевими бюджетами встановлені у Бюджетному кодексі України залежно від повноти надання тієї чи іншої послуги та наближення її до безпосереднього споживача.

1) перша група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання гарантованих послуг і які розташовані найближче до споживачів;

2) друга група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують надання основних гарантованих послуг для всіх громадян України;

3) третя група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які забезпечують гарантовані послуги для окремих категорій громадян, або реалізацію програм, потреба в яких

існує в усіх регіонах України. Відповідно до нового механізму організації міжбюджетних відносин, видатки місцевих бюджетів поділяються на дві групи:

1) видатки, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;

2) видатки, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

Перша група видатків відповідає повноваженням, які органи державної влади делегують органам місцевого самоврядування, а друга — власним повноваженням місцевого самоврядування.

Видатки місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, уніфіковані й розмежовані між такими групами місцевих бюджетів:

бюджети сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;
- районні бюджети, бюджети міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та міст обласного значення;
- бюджет Автономної Республіки Крим та обласні бюджети.

Видатки місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів:

на місцеву пожежну охорону;
- позашкільну освіту;
- соціальний захист та соціальне забезпечення (програми місцевого значення для дітей, молоді, жінок, сім'ї; місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення);
- місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;
- культурно-мистецькі програми місцевого значення;
- програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення;
- місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;
- типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;
- транспорт, дорожнє господарство (регулювання цін на послуги метрополітену; експлуатація дорожньої системи місцевого значення; будівництво, реконструкцію та утримання доріг місцевого значення);
- заходи з організації рятування на водах;
- обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
- програми природоохоронних заходів місцевого значення;
- управління комунальним майном;
- регулювання земельних відносин;
- інші програми, затверджені місцевою радою.

Цільове використання бюджетних коштів забезпечується за допомогою групування видатків бюджетів, яке може здійснюватися за різними ознаками. У бюджетній практиці виділяють: функціональну, економічну, відомчу та програмну класифікацію бюджетних видатків.

Питання цільового та економного витрачання бюджетних коштів постійно перебуває в центрі уваги уряду України. Поставлено за мету оптимізувати кількість та структуру бюджетних установ, скоротити видатки на їх утримання і, насамперед, видатки на державне управління. Бюджетним установам доводяться ліміти витрат на утримання легкового і спеціального автотранспорту, заборонено придбання мобільних телефонів та легкових автомобілів без дозволу Міністерства фінансів; обмежено можливості з преміювання, надання допомог, встановлення надбавок до посадових окладів; рекомендовано забезпечити ефективне використання належних їм основних засобів, передбачивши здавання в оренду вільних приміщень.

Суспільна роль місцевих бюджетів у фінансовій системі держави.

Ринкові трансформації постсоціалістичних країн передбачають реформування державних фінансів і зокрема бюджетної системи. Докорінно змінюється сутність однієї з основних категорій державних фінансів - бюджету, формування якого в умовах ринку повинно відбуватися на основі концепції суспільних благ. Держава надає своїм громадянам різноманітні суспільні блага, пов'язані з організацією освіти, охорони здоров'я, культури, науки, спорту, оборони країни, управління, охорони правопорядку тощо. Потреба в суспільних благах визначає обсяги головного фінансового фонду держави - бюджету, основним джерелом якого стають податки. Складові системи оподаткування, механізм справляння податків і загальний рівень оподаткування багато в чому визначаються сукупною потребою в суспільних благах, для надання яких держава мобілізує необхідні кошти за допомогою податків.

Ринковий механізм господарювання змінює акценти у витрачанні державних коштів. Соціальна орієнтація ринкової економіки передбачає спрямування більшої частки бюджетних коштів на задоволення потреб населення - утримання об'єктів соціально-культурної сфери та соціальної інфраструктури, надання допомоги незахищеним верствам населення. Відповідно, спостерігається зменшення як абсолютних, так і відносних розмірів коштів, що спрямовуються на розвиток народного господарства, утримання підприємств державного сектора, надання дотацій збитковим структурам.

Одним із напрямків підвищення конкурентоспроможності національної економіки є її структурна перебудова, яку намічається здійснити не за галузевим принципом, а відповідно до таких пріоритетних напрямків:

o підвищення конкурентоспроможності виробництва і збільшення експортного потенціалу країни;

o посилення соціальної орієнтації економіки, освоєння випуску нових конкурентоспроможних товарів широкого вжитку;

o реалізація енергозберігаючої моделі економіки;

o оновлення виробництва на науково-технологічний основі;

o реструктуризація підприємств;

o створення відповідних ефективних регіональних структур. Місцеві бюджети повинні стати головним інструментом реалізації регіональної економічної політики, основними завданнями якої на період до 2010 року є:

o подальша децентралізація, передача додаткових функцій з управління економічним розвитком на регіональний рівень;

o підвищення (вирівнювання) ступенів соціально-економічного розвитку регіонів та ефективності територіального поділу праці; раціоналізація розселення;

o розроблення програм раціонального використання продуктивних сил з метою зменшення територіальних диспропорцій у розміщенні передусім промислового виробництва та об'єктів його інфраструктури, що передбачає, зокрема, забезпечення рівномірності розвитку регіонів, зниження ступеня нераціонального використання природно-ресурсного потенціалу та екологічного дисбалансу територій;

o інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, оптимізація та спеціалізація відповідно до зональних грунто-во-кліматичних умов;

o забезпечення державних соціальних стандартів та гарантій соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;

o поліпшення стану довкілля у промислових центрах Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття, а також у регіонах, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (Київська, Житомирська, Рівненська та інші області);

o раціональне використання рекреаційних ресурсів Автономної Республіки Крим, узбережжя Чорного та Азовського морів. Карпатського регіону, сприятливих кліматичних та бальнеологічних факторів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей; розвиток туристичної індустрії;

o створення Кримського та Прикарпатського центрів міжнародного та міжрегіонального співробітництва з метою повнішого використання туристично-курортного комплексу;

o послідовна реалізація програм комплексного облаштування депортованих народів у південних регіонах;

o створення та розвиток спеціальних економічних зон зі сприятливими умовами для підприємництва з метою і раціонального використання ресурсного потенціалу регіону, підвищення рівня зайнятості.

У контексті перспективних цілей національного розвитку місцеві бюджети повинні відіграти вирішальну роль у зміцненну основ демократії. Невипадково Європейською хартією місцевого самоврядування зазначено, що місцеві власті є однією з підвалин кожного демократичного режиму. Умовою їхньої діяльності та виконання покладених на них завдань є адекватні фінансові ресурси, основу яких в умовах України становлять доходи місцевих бюджетів. Не може бути міцної держави без міцного самоврядування. Прийняття у 1997 р. Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" стало важливим кроком вперед на шляху реального формування інституту місцевого самоврядування в Україні, а отже, зміцнення демократії.

Місцеві бюджети посідають надзвичайно важливе місце в економічному та соціальному житті суспільства, що знаходить відображення у різноманітних зв'язках, які виникають в процесі їх формування та використання, - з місцевим .господарством, підприємствами, фірмами, установами тощо, які працюють на території функціонування місцевих бюджетів, з органами державної влади та управління, з населенням. Найважливіші аспекти складної та багатогранної ролі місцевих бюджетів полягають у тому, що:

1. Місцеві бюджети с важливим інструментом макро-економічного регулювання, за їхньою допомогою перерозподіляється приблизно 1/6 виробленого валового внутрішнього продукту України. Доходи, які акумулюються у місцевих бюджетах, використовуються на утримання установ соціально-культурної сфери, підприємств житлово-комунального господарства, виплати допомог із соціального захисту та соціального забезпечення. Отже, через місцеві бюджети проходить перерозподіл суспільного продукту між різними сферами діяльності та соціальними групами населення. Місцеві бюджети як інструмент регулювання економіки характеризуються досить широкою сферою впливу (через їхній всеохоплюючий характер), високою дієвістю та гнучкістю, яка, до речі, притаманна всім бюджетним важелям.

2. Місцеві бюджети сприяють досягненню пропорційності у розвитку територій, є одним з інструментів міжтеритаріального перерозподілу виробленого валового внутрішнього продукту та здійснення фінансового вирівнювання. На практиці ця функція місцевих бюджетів реалізується через диференціацію нормативів відрахувань від регулюючих доходів,- що надходять до бюджетів різних адміністративно-територіальних утворень в Україні, а також за допомогою надання бюджетних трансфертів (дотацій та субвенцій) з державного бюджету України. У процесі бюджетного регулювання проводиться вирівнювання бюджетної забезпеченості територій і поступове усунення відмінностей соціально-економічного розвитку.

3. Фінансування більшості державних видатків, насамперед соціального спрямування, здійснюється з місцевих бюджетів. Передусім це стосується виплат із соціального захисту < та соціального забезпечення населення, утримання закладів соціально-культурної сфери, видатків на розвиток місцевого господарства. В цілому майже половина видатків зведеного бюджету України здійснюється через місцеві бюджети.

4. Місцеві бюджети в нинішніх умовах є одним із джерел задоволення життєвих потреб населення. Коштом місцевих бюджетів проводяться додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, допомог і пільг ветеранам війни та праці, сім'ям з дітьми, малозабезпеченим верствам населення, одиноким престарілим громадянам, які потребують догляду, тощо. За рахунок коштів місцевих бюджетів утримуються заклади культури, фізичної культури та спорту, фінансуються молодіжні програми.

5. Фінансову основу місцевого самоврядування, згідно з чинним законодавством, становлять доходи місцевих бюджетів, позабюджетні фонди (у тому числі валютні) та інші кошти. За умов, коли можливості місцевих властей із формування позабюджетних фондів обмежені, а фондовий ринок перебуває лише на стадії становлення (як і практика випуску те розміщення муніципальних позичок), місцеві бюджети здебільшого стали єдиним джерелом коштів для вирішення місцевих проблем. Самостійність місцевих бюджетів забезпечується наданням власних і закріплених за ними на стабільній основі загальнодержавних доходів, а також правом, яке надане органам місцевого, самоврядування, самостійно визначати напрямки використання коштів.

6. Місцеві бюджети стають головним інструментом реалізації регіональної політики та вирішення таких важливих завдань, як структурна перебудова економіки, вирівнювання економічного розвитку регіонів та ефективності територіального поділу праці, розвиток місцевого господарства, здійснення житлового будівництва, благоустрій міст, проведення природоохоронних заходів тощо. Місцеві бюджети відображають політику органів місцевого самоврядування, є основним Інструментом її реалізації. Місцеві власті самостійно визначають пріоритети у своїй діяльності, ставлять цілі та завдання, втілення яких забезпечується за допомогою бюджетних коштів.

7. За допомогою місцевих бюджетів втілюються загальнодержавні програми, пов'язані з розвитком галузей народного господарства, насамперед сільського; здійснюється підтримка вітчизняних виробників, фінансуються програми з підвищення життєвого рівня населення, створення нових робочих місць, реабілітації та працевлаштування інвалідів, виплачуються допомоги реабілітованим, незаконно депортованим особам, біженцям. За рахунок місцевих бюджетів фінансується проведення превентивних, оздоровчих, спортивних, культурних заходів.

8. Місцеві бюджети можна розглядати як основний фінансовий план розвитку територіальних громад, районів та областей України. Дохідна частина кожного місцевого бюджету відображає результати роботи підприємств, організацій та інших суб'єктів господарювання, які діють на певній території, масштаби їхньої діяльності та обсяги доходів, частина з яких мобілізується в доходи місцевих бюджетів за допомогою податків, зборів та інших обов'язкових платежів. На формування місцевих бюджетів впливає рівень доходів населення, яке також є платником податків. Вагомість цього джерела доходів зростає в умовах розвитку підприємницької діяльності громадян. Видаткова частина місцевих бюджетів відбиває стан місцевого житлового, комунального господарств, визначає напрямки витрачання мобілізованих до бюджету коштів. Місцевий бюджет є планом формування фінансових ресурсів певної території, необхідних для забезпечення функцій і повноважень місцевого самоврядування та їхнього використання з метою задоволення різних економічних і соціальних потреб.

Отже, місцеві бюджети найяскравіше втілюють політику органів місцевого самоврядування, є фінансовим планом розвитку певної території, в якому відображаються найважливіші завдання місцевих властей та очікувані результати діяльності. Тому слід чітко з'ясувати цілі, які постають у процесі складання місцевих бюджетів. Загалом вони полягають у визначенні;

- оцінки фінансових наслідків діяльності суб'єктів господарювання, які знаходяться на території місцевого

бюджету;

- оцінки результатів функціонування місцевого житлового та комунального господарства;

- податкових надходжень до місцевого бюджету, у тому числі від місцевих податків і зборів та інших власних дохідних джерел;

- обсягів неподаткових надходжень надходжень від операцій з капіталом тощо;

- пріоритетів економічного та соціального розвитку, обгрунтування завдань та необхідних для їхньої реалізації ресурсів;

- видатків з утримання місцевого господарства, об'єктів соціально-культурної сфери, які перебувають у комунальній власності;

- нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, а також обсягів дотацій та субвенцій з Державного бюджету України.

Структура та принципи бюджетної системи України. Зведені бюджети.

Згідно статті 5 Бюджетного кодексу бюджетна система України складається з державного та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування визнаюься бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Згідно статті 7 Бюджетноо кодексу України вділяють наступні принципи побудови бюджетної системи, зокрема:

принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюваням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюжету на відповідний бюджетний період;
принцип самостійності – Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Самостійність бюжетів забезпечується закріпленням за нии відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямків використання коштів відповідно до законодавства;
принцип повноти – до складу бюджету підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;
принцип обгрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень і витрат бюджету;
принцип ефективності – при складанні та виконаннібюджетів усі учасники бюджетного процесу мають право прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягненн максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
принцип субсидіарності – розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;
принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетним призначенням;
принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багацтва між громадянами і територіальними громадами;
принцип публічності та прозорості – Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами.

Відповідно до статті 6 Бюджетного кодексу України зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва та Севастополя. Відповідно:

1. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим значення.

2. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

3. Зведений бюджет району включає показники районного бюджету, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району.

4. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району у місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.

5. Показники бюджетів об'єднань територіальних громад, що створюються згідно із законом, включаються до відповідних зведених бюджетів.

Місцеві бюджети в складі бюджетної системи.

Доходи і видатки місцевих бюджетів сьогодні складають майже 12% від виробленого в країні ВВП. Місцеві бюджети, відповідно до бюджетного кодексу поділяються на агальний та спеціальний фонди. Загальний фонд включає всі доходи бюджету, крім доходів, що призначені для зарахування до спеціального фонду.

До спеціального фонду входять: бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; гранти, або вартісне надходження дарунків, одержаних розпорядниками коштів на конкретну мету; різницю між доходами та видатками спеціального фонду; плата за послуги, що надаються бюджетними установами та інше.

Особливе призначення місцевих бюджетів пов’язується з соціально-економічним розвитком. Із місцевих бюджетів фінансуються 60% видатків на соціально-культурні заходи, 20% охорону здоров’я, фізичну культуру і спорт, засоби масової інформації. Повністю утримуються об’єкти житлово-комунального господарства, а також державне управління. За кошти місцевих бюджетів проводяться видатки на заходи підвищення життєвого рівня населення, виплачуються допомоги окремим категоріям громадян тощо.

За допомогою місцевих бюджетів реалізуються загальнодержавні програми, пов’язані з розвитком галузей народного господарства, здійснюється підтримка вітчизняних виробників, фінансуються заходи з підвищення життєвого рівня населення, створення нових робочих місць, з реабілітації та працевлаштування інвалідів, виплачуються допомоги незаконно депортованим особам, біженцям, реабілітованим. За кошти місцевих бюджетів проводяться превентивні, оздоровчі, спортивні та культурні заходи.

Основними складовими багатопланової ролі мсцевих бюджетів э те, що вони виступають : важливим чинником економічного розвитку і фінансової стабільності; інструментом макроекономічного регулювання; важелем здійснення перерозподільчих процесів; фінансовою базою місцевого самоврядування; інструментом реалізації державної регіональної політики; планами формування і використання фінансових ресурсів територіальних утворень; основним важелем фінансового вирівнювання; головним джерелом фінансових ресурсів для утримання і розвитку місцевого господарства, вирішення місцевих проблем; з їх допомогою реалізуються перспективні цілі національного розвитку і загальнодержавних программ, проводиться фінансування державних видатків; місцевим бюджетам належить важлива роль у забезпеченні конституційних гарантів, вирішенні соціальних проблем, піднесення рівня добробуту населення.

Контрольні питання:

1. Чому місцеві бюджети є основною складовою місцевих фінансів?

2. Дайте характеристику етапів розвитку місцевих бюджетів.

3. Охарактеризуйте види місцевих бюджетів у складі бюджетної системи, які формуються і використовуються в Україні.

4. Назвіть права та обов’язки місцевих органів влади й управління, що виникають у процесі формування та використання бюджету.

5. Який порядок складання проектів місцевих бюджетів?

6. Охарактеризуйте взаємозв’язок місцевих бюджетів з проектом державного бюджету та планами соціального та економічного розвитку регіонів.

7. Назвіть принципи бюджетної системи.

8. Розкажіть про бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування.

Тематика ІНДЗ:

Проблеми зміцнення фінансової незалежності місцевого самоврядування.
Роль малого підприємництва у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування.
Історичний досвід місцевих запозичень.

Тема 4. Формування дохідної бази місцевих бюджетів

Фінансова незалежність місцевого самоврядування.
Поняття та склад фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.
Місцеві позики та їх розвиток в Україні.
Роль малого підприємництва у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування.
Економічна природа, виникнення та практика місцевого оподаткування в Україні.
Проблеми реформування місцевого оподаткування.

Основні терміни та поняття: автономія, бюджетна самостійність, загальні місцеві позики, прибуткові позики, проектні позики, місцеві податки, фінансові ресурси.

Фінансова незалежність місцевого самоврядування.

Головною ознакою фінансової незалежності є володіння і самостійне розпорядження фінансовими ресурсами, обсяг яких відповідає функціям і завданням, що покладаються на ці органи. Такі фінансові ресурси потрібні місцевій владі для реалізації намічених цілей і програм економічного та соціального розвитку території відповідно до обраних пріоритетів. Фінансову незалежність слід розуміти як незалежність від загальнодержавних органів влади у прийнятті певних рішень щодо місцевих проблем і, головне, забезпечення для їх вирішення відповідних коштів.

Фінансова незалежність органів місцевого самоврядування — це незалежність їх від загальнодержавних органів влади у прийнятті певних рішень щодо місцевих проблем і забезпечення для їх вирішення відповідними коштами.

Серед усіх принципів функціонування місцевого самоврядування, визначених у чинному законодавстві, особливого значення набуває принцип правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування, яким воно наділено в межах повноважень, визначених законодавством. Правова та організаційна самостійність виявляються у наділенні органів місцевого самоврядування певним колом повноважень, у межах яких вони діють самостійно, приймають відповідні правові рішення, а також несуть відповідальність за їх виконання.

У Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" є багато норм, які легітимізують фінансову незалежність місцевого самоврядування. Зокрема, до них належать:

— самостійність розробки, розгляду, затвердження і виконання місцевих бюджетів; внесення змін до місцевих бюджетів;

— встановлення місцевих податків і зборів та величини їх ставок у межах, визначених законодавством;

— надання пільг за місцевими податками і зборами;

— випуск місцевих позик, лотерей та інших цінних паперів;

— отримання позик від інших місцевих бюджетів та інших джерел;

— передача коштів з відповідного місцевого бюджету до інших місцевих бюджетів;

— розміщення належних органам місцевого самоврядування коштів у банках, отримання відсотків від їх доходів із зарахуванням до доходів місцевих бюджетів;

— утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних) фондів;

— розпорядження комунальним майном;

— встановлення у порядку і в межах, визначених законодавством, тарифів на послуги, які надають підприємства та організації комунальної власності;

— право на створення комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ.

Сучасні реалії свідчать про те, що вирішальне значення для забезпечення матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування у більшості випадків мають доходи місцевих бюджетів. Це пояснюється тим, що: об'єкти комунальної, а також спільної власності переважно належать до невиробничої сфери, вони не дають значних надходжень коштів до органів місцевого самоврядування, а є неприбутковими організаціями і, як правило, перебувають на повному, іноді — частковому, утриманні за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Місцеві органи самоврядування позбавлені права на створення позабюджетних цільових і валютних фондів. Запровадження таких жорстких обмежень спричинено численними порушеннями у формуванні позабюджетних фондів, передаванням до них коштів, які мають надходити до місцевих бюджетів, відсутністю дієвого контролю за використанням цих фондів.

Місцеві позики поки ще не набули в Україні належного поширення, характерного для країн з ринковою економікою, через неврегульованість правових та організаційних процедур їх розміщення й обігу, нерозвиненість інфраструктури фондового ринку, відсутність вільних коштів у підприємницьких структур і населення, недовіру до державних цінних паперів та ін.

У зв'язку з цим надзвичайної актуальності набуває проблема самостійності місцевих бюджетів як визначальної складової фінансової незалежності місцевого самоврядування.

У Законі "Про бюджетну систему України" самостійність бюджетів розглядалася лише як один із принципів бюджетного устрою. Зазначалось, що самостійність бюджетів забезпечується наявністю власних дохідних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до законодавства України.

Таке досить стисле трактування бюджетної самостійності було розширене у прийнятому 21 травня 1997р. Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні". У ст. 16 зазначається, що місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів.

Важливою нормою Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" стало внесення положення про те, що держава гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. Якщо доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків і зборів перевищують мінімальний обсяг місцевого бюджету, то держава вилучає з нього до державного бюджету частину надлишку коштів.

Бюджетна самостійність — це один з основних принципів побудови бюджетної системи, визначений у Бюджетному кодексі України.

Основними положеннями, які відповідають принципу самостійності бюджетів у Бюджетному кодексі України є такі:

— держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;

— органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також держави;

— за місцевими бюджетами закріплюються відповідні джерела доходів;

— органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування мають право визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України;

— органи місцевого самоврядування мають право самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети.

Фінансова незалежність органів місцевого самоврядування безпосередньо пов'язана зі структурою доходів місцевих бюджетів, які є її основою. Залежно від територіальної локалізації в складі доходів місцевих бюджетів доцільно виокремлювати: доходи, одержані на території місцевого самоврядування, і доходи, одержані на інших територіях, які у процесі перерозподілу спрямовуються у певний місцевий бюджет у формі міжбюджетних трансфертів (дотацій та субвенцій).

У свою чергу, доходи, одержані на території місцевого самоврядування, поділяються на власні й закріплені. У зв'язку з тим, що визначальними для фінансової незалежності місцевого самоврядування є власні доходи, розглянемо їх детальніше. Залежно від способу одержання власних доходів їх можна поділити:

1) на податкові доходи;

2) доходи від надання послуг органами місцевого самоврядування (прибирання території, вивезення сміття, комунальні послуги тощо);

3) доходи від комунального майна (орендна плата, надання права на полювання і рибальство, плата за торгові місця на ринках, кошти від приватизації комунального майна).

Власні доходи місцевого самоврядування мають відповідати таким вимогам:

1) кошти, які одержують органи місцевого самоврядування мають бути локалізовані, тобто територіальне закріплені. Виконання цієї умови дає можливість встановити безпосередній зв'язок між податковими надходженнями на певній території і діяльністю місцевої влади, обраної населенням певної території для запровадження податків, зборів, платежів, визначення їх обсягів, надання пільг тощо;

2) місцеві органи самоврядування повинні мати право самостійно визначати напрями витрачання одержаних коштів, зважаючи на конституційні вимоги і чинне законодавство, а також місцеві пріоритети економічного і соціального розвитку. Самостійність витрачання коштів створює передумови для контролю виборців за результатами діяльності місцевої влади;

3) органи місцевого самоврядування мають повністю контролювати власні дохідні джерела. Контроль за мобілізацією та використанням власних доходів передбачає також право місцевого самоврядування самостійно встановлювати ставки оподаткування та величину плати за місцеві послуги.

Отже, власними можна вважати лише доходи, які відповідають вимозі територіальної локалізації, тобто безпосередньо залежні від діяльності місцевої влади, яка повністю їх контролює і використовує на свій розсуд. Іншими словами, власні доходи — це доходи, надходження яких визначається політикою і діяльністю органів місцевого самоврядування.

З проблемами формування власної дохідної бази місцевих бюджетів тісно пов'язане питання податкової (фіскальної) автономії місцевої влади. Для України характерний низький рівень податкової автономії місцевого самоврядування тому, що більша частина коштів місцевих бюджетів формується за рахунок закріплених доходів і бюджетних трансфертів, які надаються за рішенням уряду України. Податкова автономія обмежується лише правом запровадження місцевих податків і зборів згідно з переліком і в межах, визначених Верховною Радою України, а також наданням пільг зі сплати місцевих податків і зборів відповідно до чинного законодавства.

2. Поняття та склад фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Наявність фінансових ресурсів — необхідна передумова для здійснення процесу розширеного відтворення, задоволення різноманітних суспільних потреб.

Джерелом фінансових ресурсів, незалежно від рівня їх формування та використання, завжди є валовий внутрішній продукт країни як вартість усіх створених у суспільстві благ за певний період (як правило, за рік). Зважаючи на вартісну структуру ВВП, можна зазначити, що основна частина фінансових ресурсів перебуває у розпорядженні держави, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ тощо. Вони утворюються за рахунок податків та інших обов'язкових платежів, прибутку, амортизаційних відрахувань. А податки, збори, обов'язкові внески, прибуток є, як відомо, формами доданої вартості. Тому можна вважати, що значною мірою фінансові ресурси утворюються за рахунок тієї частини ВВП, яка є новоствореною вартістю.

Виконання функцій і завдань, покладених законодавством на місцеве самоврядування, безпосередньо залежить від обсягів фінансових ресурсів, які перебувають у їхньому розпорядженні. На обсяги фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування впливає багато чинників, головні серед яких такі:

— розподіл повноважень між органами державної влади і місцевим самоврядуванням;

— розподіл дохідних джерел державного і місцевих бюджетів, проведений відповідно до наданих владних повноважень і функцій;

— чинна система оподаткування: перелік податків і внесків, їх ставки, пільги;

— організація міжбюджетних відносин і порядок надання трансфертів місцевим бюджетам із державного бюджету;

— стан фінансового ринку країни і реальні можливості органів місцевого самоврядування у сфері використання запозичених (кредитів) і залучених коштів (місцевих позик);

— склад і фінансовий стан підприємств та інших суб'єктів господарювання, які належать до місцевого господарства;

— конкретні зусилля органів місцевого самоврядування, спрямовані на забезпечення соціально-економічного розвитку територій, населених пунктів, пошук альтернативних джерел доходів.

Основними складовими фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування є: доходи місцевих бюджетів, кошти цільових фондів, фінансові ресурси підприємств комунальної власності, благодійні, спонсорські внески, пожертвування, інші ресурси, передбачені законодавством.

Залежно від місця формування фінансових ресурсів, їх можна поділити: на власні фінансові ресурси, сформовані на території місцевого самоврядування у процесі створення валової доданої вартості; фінансові ресурси, створені на інших територіях країни, які за допомогою перерозподільних процесів спрямовуються органам місцевого самоврядування за недостатності власних коштів.

Найбільше фіскальне значення для місцевих бюджетів мають загальнодержавні податки (податок з доходів фізичних осіб, плата за землю, податок із власників транспортних засобів, єдиний податок з суб'єктів підприємницької діяльності, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності) та місцеві податки і збори.

Серед неподаткових надходжень виокремлюються адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, в тому числі плата за оренду цілісних майнових комплексів, державне мито, а також власні надходження до бюджетних установ.

У складі доходів від операцій з капіталом найвагомішими є надходження від продажу основного капіталу, землі й нематеріальних активів, що перебувають у комунальній власності.

Кошти підприємств комунальної власності у складі сукупних фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування також переважно не відіграють вагомої ролі. Нині питання комунальної, земельної власності в Україні остаточно не врегульовано, що зумовлює багато непорозумінь і конфліктів, не сприяє розвитку підприємств і установ, які працюють на території місцевих рад і входять до складу місцевого господарства.

Право комунальної власності територіальним громадам може надаватися на рухоме та нерухоме майно, землю, природні ресурси, об'єкти соціальної інфраструктури (школи, лікарні, поліклініки, дитячі дошкільні заклади), культурні, спортивні установи і споруди, побутові підприємства, житлово-комунальне господарство тощо. На початок 2005 р. із загальної кількості об'єктів комунальної та комунальної корпоративної власності в Україні — 77 208 дві третини становили заклади й установи у сфері управління, освіти та охорони здоров'я. Більшість об'єктів комунальної власності є неприбутковими підприємствами й утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів. Окрім передбачених законодавством податків та обов'язкових платежів, ніяких інших доходів вони, як правило, органам місцевого самоврядування не дають.

Серед позитивних тенденцій останніх років слід зазначити зростання обсягів благодійних, спонсорських внесків і пожертвувань, які надходять до бюджетів території місцевого самоврядування і, зокрема, установ, що утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів.

3. Місцеві позики та їх розвиток в Україні.

Одним з основних місцевих фінансових інститутів є комунальний кредит. Причина існування комунального кредиту, як і державного, полягає в постійній суперечності між потребами органів влади і реальними можливостями їх задоволення.

Проте комунальний і державний кредити мають одну істотну відмінність, яка полягає у продуктивному характері комунального кредиту на відміну від державного. Державні позики випускаються, як правило, з метою покриття бюджетного дефіциту, а місцеві позики — для здійснення інвестиційних, переважно прибуткових, проектів.

Комунальний кредит — це сукупність економічних відносин між органами місцевого самоврядування, з одного боку, та фізичними і юридичними особами — з іншого, за яких місцеве самоврядування часто виступає як позичальник, рідше — як кредитор.

Акумулюючи фінансові ресурси для виконання своїх повноважень, органи місцевого самоврядування стають перед вибором джерел формування ресурсної бази. При цьому постає дилема: обмежитися доходами, отриманими до бюджету на безповоротній основі, або ж залучити позикові надходження.

Сфері місцевих запозичень притаманні як позитивні, так і негативні аспекти.

Сучасна українська система місцевих запозичень активно формується з середини 90-х років минулого століття. У 1995 р. почав функціонувати вітчизняний ринок субнаціональних запозичень, контроль за випуском місцевих облігаційних позик було покладено на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Перші в Україні місцеві облігаційні позики з'явилися в 1995 р. у Дніпропетровську, Києві, Харкові та Донецьку, а до середини 1998 р. вже 10 міст України розмістили місцеві позики на суму майже 200 млн. грн. Запозичені кошти використовувалися здебільшого для вирішення питань комунального господарства, житлового будівництва та розвитку міської транспортної інфраструктури. Пік активності вітчизняного ринку облігацій місцевих позик припав на 1996—1997 pp. У цей самий час було сформовано нормативно-правове забезпечення системи місцевих запозичень.

У 1997р. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку розробила перші правила і процедури здійснення облігацій місцевої позики, а в наступному році Президент України ухвалив Указ "Про впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичень, що провадяться органами місцевого самоврядування" від 18 червня 1998 р. Активізація сфери місцевих запозичень у цей період була об'єктивним явищем і відповідала тенденціям, які спостерігалися у більшості розвинутих країн світу, зокрема в європейських державах, де поштовхом до розвитку місцевих запозичень стало прийняте на початку 1970-х років рішення Ради Європи про потребу доступу органів місцевої влади до ринку капіталів для здійснення запозичень.

Спад активності вітчизняного ринку місцевих запозичень розпочався у 1998 р. Причиною цього, насамперед, вважають оголошення дефолту за випущеними в Одесі облігаціями на суму, що перевищила 91 млн. грн. Однак набагато глибший негативний вплив мала непослідовна політика держави щодо розвитку системи місцевих запозичень та місцевих фінансів загалом. Право здійснювати запозичення, яке було надане органам місцевого самоврядування Законом "Про місцеве самоврядування в Україні", не могло належним чином реалізуватися у тогочасних умовах. Суттєвого вдосконалення потребувало як правове, так і організаційно-технічне забезпечення ринку місцевих запозичень.

Новий етап розвитку муніципальних позик розпочався в Україні після ухвалення Бюджетного кодексу. Крім цього нормативного акта, основу правової бази вітчизняної системи місцевих запозичень нині становлять також Закони України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про цінні папери і фондову біржу" та "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів" від 24 лютого 2003 р. і Положення про порядок випуску облігацій внутрішніх місцевих позик, ухвалене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 7 жовтня 2003 р.

У 2003 р. лише два міста в Україні розмістили місцеві позики — Київ (150 млн. дол. США і 120 млн. грн.) і Південне (1,2 млн. грн).

Основні вимоги нової редакції Бюджетного кодексу України щодо місцевих запозичень такі:

— Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради можуть здійснювати внутрішні запозичення (окрім позик на покриття тимчасових касових розривів та позик з інших бюджетів);

— зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст, населення яких становить понад 300 тис. осіб;

— надходження від запозичень Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування перераховуються до бюджету розвитку місцевих бюджетів;

— запозичення здійснюються лише на визначену мету і підлягають обов'язковому поверненню;

— держава не несе відповідальності за зобов'язаннями щодо запозичень до місцевих бюджетів;

— видатки на обслуговування боргу здійснюються за рахунок коштів загального фонду бюджету;

— видатки на обслуговування боргу місцевих бюджетів не можуть щорічно перевищувати 10 % видатків від загального фонду відповідного місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду, в якому планується обслуговування боргу;

— за порушення графіка погашення боргу з вини позичальника відповідна рада позбавляється права здійснювати нові запозичення протягом наступних п'яти років.

Сьогодні характерною ознакою вітчизняної системи місцевих запозичень є наявність двох основних груп муніципальних позик, що виконують різні функції, але доповнюють одна одну:

— до першої групи належать позики, призначені для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання місцевих бюджетів;

— до другої групи належать запозичення до бюджетів розвитку органів місцевого самоврядування.

Механізм здійснення місцевих запозичень має будуватися так, щоб забезпечити успішну реалізацію поставленої мети. Тому до цього механізму висуваються певні вимоги:

— прозорість і гласність діяльності, пов'язаної з випуском і погашенням місцевої позики, яка може бути забезпечена, зокрема, за допомогою засобів масової інформації;

— неупередженість під час вибору виконавців проектів; усім претендентам на виконання замовлення мають забезпечуватися рівні умови для участі в конкурсі;

— дієвість позики, яка передбачає акумулювання усієї запланованої суми коштів;

— ефективність позики, тобто порівняно невеликий обсяг додаткових витрат;

— кошти, одержані від випуску місцевої позики, мають вкладатися лише у прибуткові проекти;

— джерела погашення боргу мають бути чітко визначеними і реальними;

— порівняно незначна тривалість позики — не більше, ніж період активного використання об'єкта, який споруджується.

Місцеві позики можуть бути таких видів: загальні, прибуткові та проектні.

Загальні позики випускаються з метою обслуговування загальних або поточних потреб органів місцевого самоврядування, для фінансування проектів, які не приносять прибутків. Це — спорудження об'єктів у сферах науки, освіти, охорони здоров'я, офісних приміщень для органів місцевого самоврядування, благоустрій територій тощо. Прибуткові позики здійснюються під конкретний проект, реалізація якого матиме відповідну грошову вигоду — прибуток. Проектні позики призначені для фінансування капіталомістких проектів, їх погашення проводиться за рахунок місцевих надходжень і коштів державного бюджету. Для вітчизняної практики випуску місцевих позик найбільш характерними є загальні та проектні позики.

Вітчизняна система місцевих запозичень сьогодні перебуває на стадії становлення, її подальший розвиток можливий за умови вирішення багатьох питань стосовно функціонування фінансового ринку загалом, зміцнення фінансової незалежності органів місцевого самоврядування, а також удосконалення чинного механізму здійснення запозичень. З цією метою доцільно:

— надати можливість здійснювати запозичення до бюджету розвитку органам місцевого самоврядування усіх рівнів, у тому числі сільським і селищним радам, за умови одночасного удосконалення системи обмежень і запровадження сучасної практики експертизи інвестиційних проектів;

— оптимізувати чинну систему обмежень обсягу місцевих запозичень, встановивши ліміт щорічної величини сплати основної суми боргу на рівні 5—10 % доходів загального фонду місцевого бюджету без урахування міжбюджетних трансфертів;

— замінити процедуру погодження місцевих запозичень Міністерством фінансів процедурою їх реєстрації;

— скасувати обов'язковість вимоги щодо присвоєння позицій у кредитних рейтингах для всіх позичальників;

— активно стимулювати здійснення проектних запозичень та інших перспективних видів муніципальних позик;

— чітко регламентувати процедуру дефолту органів місцевого самоврядування;

— передбачити можливість використання власних доходів місцевих бюджетів, насамперед доходів бюджету розвитку, як забезпечення муніципальних позик;

— реформувати систему обліку виконання бюджету, замінивши касовий метод обліку методом нарахувань.

Удосконалення практики місцевих запозичень в Україні має стати невід'ємним чинником зміцнення матеріально-фінансової бази органів місцевого самоврядування та дасть їм змогу вийти на новий, якісно вищий рівень розвитку відповідно до кращих світових стандартів.

Роль малого підприємництва у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування.

Вплив малого бізнесу на формування фінансової основи місцевого самоврядування можна умовно поділити на прямий і опосередкований. Перший — виявляється в перерахуванні суб'єктами малого підприємництва реальних грошових коштів до місцевих бюджетів і цільових фондів у вигляді обов'язкових платежів і добровільних внесків (пожертвувань). Сюди також можна віднести фінансові ресурси малих підприємств комунальної форми власності у фондовій та нефондовій формі, які використовуються за розпорядженням органів місцевої влади на задоволення потреб територіальних громад, а також надходження від продажу представникам малого бізнесу облігацій муніципальних позик і місцевих грошово-речових лотерей та доходи від місцевих аукціонів за їх участю. Другий полягає в економії внаслідок діяльності сектору малих суб'єктів підприємництва фінансових ресурсів, які належать органам місцевого самоврядування і спрямовуються на фінансування видатків місцевого значення. І цю економію, по суті, можна прирівняти до збільшення фінансової бази місцевого самоврядування.

Нині прямий вплив малого підприємництва на формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування в Україні в основному виявляється у наповненні дохідної бази місцевих бюджетів.

У процесі з'ясування ролі сектору малого підприємництва у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування потрібно враховувати таке:

1. Публічні джерела статистичних даних стосовно бюджетних надходжень ґрунтуються на бюджетній класифікації щодо окремих видів податкових та інших доходів місцевих бюджетів і не містять інформації стосовно їх платників. У вітчизняному податковому законодавстві також не обумовлено виділення у чинній системі обліку та звітності податкових органів такої окремої категорії платників податків як суб'єкти малого підприємництва. Як наслідок — достатньо точне визначення частки надходжень від малого бізнесу в структурі доходів місцевих бюджетів можливе лише за окремими податками, які надходять тільки від суб'єктів малого підприємництва і в тих чи інших законодавче визначених пропорціях зараховуються до зазначених бюджетів.

2. Органи ДПА України, маючи певну інформацію щодо загальних обсягів сплачених податків суб'єктами малого бізнесу та ефективності їх податкового адміністрування, а також кількості платників та сум податкових платежів суб'єктів малого підприємництва — фізичних осіб, окремо не виділяють у своїй звітності тієї частини зазначених надходжень, яка зараховується до місцевих бюджетів.

3. Аналіз динаміки фіскального вкладу малого бізнесу у формування дохідної частини місцевих бюджетів ускладнюється періодичними змінами, які вносяться до бюджетної класифікації доходів.

Можна стверджувати, що нині все-таки не малий бізнес є головним фактором формування податкової бази вітчизняних місцевих бюджетів, а основну бюджетотвірну роль відіграють податок із доходів найманих працівників підприємств, установ та організацій, які не належать до малого бізнесу, а також міжбюджетні трансферти. Крім того, істотний фіскальний внесок у виконання дохідної частини згаданих бюджетів робить плата за землю.

До того ж малі суб'єкти господарювання сплачують низку фіскальних платежів до державного бюджету, зокрема, ПДВ і податок на прибуток, які є найважливішими джерелами його наповнення. Тому певний вклад малого бізнесу є також і в тій сумі коштів, яка "повертається" до місцевого бюджету у вигляді так званих "офіційних трансфертів".

Входження в сектор малого бізнесу все ширших верств місцевого населення дає змогу їм отримати доволі стабільне основне або додаткове джерело доходів, що не тільки забезпечує достатній рівень життя цих груп населення, але й знімає навантаження на місцеві бюджети, адже зменшуються витрати на соціальний захист малозабезпечених категорій членів територіальної громади.

Економії фінансових ресурсів місцевого самоврядування також можна досягти завдяки участі суб'єктів малого підприємництва в тендерах на постачання певних видів продукції (товарів) чи виконання робіт (послуг) на замовлення місцевої влади, у реалізації невеликих інвестиційних проектів, які фінансуються коштом місцевих бюджетів, а також внаслідок їх залучення до експлуатації об'єктів комунальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, на умовах концесії чи довготривалої оренди. Це пояснюється тим, що малі підприємницькі структури в окремих випадках мають низку переваг порівняно з великим і середнім бізнесом.

Економічна природа, виникнення та практика місцевого оподаткування в Україні.

Місцеві податки в сучасному їх розумінні мають не таку тривалу історію, як державні податки. Першим місцевим податком став податок на користь бідних, він був введений в Англії у XVII ст. у зв'язку із значним збільшенням кількості злидарів, жебраків, бідних. Центральний уряд вимагав від міст та приходів матеріально підтримувати бідних за рахунок добровільних пожертвувань місцевих заможних громадян.

У Франції, державний устрій якої характеризувався вищим рівнем централізації управління, а місцеві фінанси багато в чому залежали від загальнодержавної влади, місцеві податки з'явилися у формі надбавок до загальнодержавних реальних податків (поземельного, подомового, промислового). Місцевим органам самоврядування було надано право встановлювати до названих податків надбавки — "добавочні сантими". Добавочні сантими поділялися на звичайні, які спрямовувалися на загальні потреби общин, спекулятивні — з цільовим спрямуванням коштів на задоволення місцевих потреб, надзвичайні — використовувалися для фінансування необов'язкових видатків і вимагали дозволу уряду для їх запровадження.

У Франції існував особливий податок, який справлявся на території общин — октруа (заставний збір, що сплачувався при в'їзді). Октруа був непрямим податком, що стягувався з продуктів споживання, коли продукти завозилися на територію місцевої спілки.

Пруссія XIX ст. дала інший приклад організації місцевих фінансів та місцевого оподаткування, відмінний від Англії та Франції. Місцеві органи самоврядування в Пруссії завжди мали велику самостійність у своїй діяльності загалом і зокрема у фінансах. Особливою формою місцевого оподаткування стало так зване "спеціальне обкладання", воно мало одноразовий характер і пов'язувалося із проведенням конкретних робіт з благоустрою міст, для фінансування яких залучалися кошти тих членів територіальних громад, які від цього отримували вигоду.

Місцеве оподаткування у країнах з ринковою економікою в сучасному його вигляді сформувалося в результаті тривалого процесу еволюції податків у цілому, пошуку оптимальних засад обкладання, становлення інституту місцевого самоврядування. Всі місцеві податки в зарубіжних країнах, як правило, поділяють на чотири групи:

власні місцеві податки встановлюються місцевими органами самоврядування і справляються лише на території місцевої громади.
- надбавки до державних податків на користь місцевих бюджетів.
- податки, що стягуються у вигляді плати за послуги, які надаються місцевою владою (за користування електроенергією, газом, водопроводом, каналізацією, послугами зв'язку, автостоянками, за надання різних документів органами місцевої влади);
- податки, які відображають політику місцевої влади, в основному, це екологічні податки; значної фіскальної ролі вони не відіграють, проте сприяють охороні навколишнього середовища й економному використанню обмежених природних ресурсів.

В умовах командної економіки з високим ступенем централізації фінансових ресурсів, відсутністю самостійних місцевих бюджетів і їх залежністю від державного бюджету таке становище не викликало ніяких заперечень і вважалося нормальним. Відповідним було і ставлення до місцевого оподаткування, яке завжди розглядалося як другорядне порівняно з оподаткуванням загальнодержавними податками.

Перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки передбачає суттєве підвищення ролі місцевого оподаткування. Місцеві податки, поряд з іншими джерелами місцевих надходжень, мають стати фінансовою основою самостійності органів місцевого самоврядування.

В умовах незалежної України початок формування інституту місцевого оподаткування був покладений разом із прийняттям 20 травня 1993 р. Декрету Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори", яким визначалися 16 видів місцевих податків та зборів, їх граничні величини та порядок обчислення. У червні цього ж року перелік місцевих податків та зборів був доповнений ще одним — податком з продажу імпортних товарів.

В 1997 р. склад системи оподаткування був уточнений новою редакцією Закону України "Про систему оподаткування", яким встановлювалися два місцевих податки та 14 місцевих зборів.

Починаючи з 1 січня 2004 р. скасовані ще два місцевих збори — готельний та за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон.

Практика місцевого оподаткування в Україні.

Законодавче врегулювання порядку справляння місцевих податків і зборів в Україні створило необхідне правове поле для функціонування місцевого оподаткування, сприяло його становленню та зміцненню. Сьогодні намітилася позитивна тенденція збільшення обсягів абсолютних надходжень місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів. У цілому протягом останніх років частка цих податків була в межах 3—4 % від сукупних доходів місцевих бюджетів України.

Якщо розглянути структуру місцевих податків і зборів, то можна відзначити, що загалом вона є нераціональною — більше 80 % надходжень забезпечують лише комунальний податок та ринковий збір. Кошти від справляння ще чотирьох місцевих зборів практично не надходять в останні роки (за участь у бігах на іподромі; за виграш у бігах на іподромі; з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; за право проведення кіно- і телезйомок). Частка інших місцевих зборів не перевищує 1 % у загальних надходженнях від місцевого оподаткування.

Структура надходжень місцевих податків і зборів набуває ще більш різких негативних рис на рівні конкретних видів місцевих бюджетів. Адже у багатьох територіальних громадах, окрім комунального податку і ринкового збору, інші місцеві податки і збори не справляються через відсутність об'єктів оподаткування, що робить систему місцевого оподаткування надзвичайно вразливою — у випадках неодержання запланованих коштів від зазначених двох податків власні доходи місцевих бюджетів можуть значно зменшитись.

Крім того відмінності в абсолютних та відносних показниках надходжень місцевих податків та зборів спричинені надзвичайною різноманітністю цих платежів. Обсяги надходжень місцевих податків та зборів визначають і зусилля місцевої влади, спрямовані на створення необхідних умов для підприємницької діяльності й у тому числі для торгівлі, а також зусилля місцевих податкових органів на мобілізацію доходів.

Аналіз практики справляння окремих видів місцевих податків та зборів за областями України показує, що існують досить значні територіальні відмінності в їх надходженнях. Так, комунальний податок, як правило, дає найбільші кошти в бюджети тих адміністративно-територіальних одиниць, де більше функціонує суб'єктів господарювання, при цьому вирішальне значення має їх фінансове становище, а також зусилля місцевих фіскальних органів зі своєчасної та повної мобілізації податків, ліквідації недоїмки за платежами.

Більше половини усіх коштів від податку з реклами надходить в бюджет м. Києва. Це пояснюється значним поширенням і більш високим ступенем розвитку рекламної діяльності в столиці порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями України. Слід відзначити порівняно більшу частку надходжень від курортного збору в туристичних і курортних центрах, місцях, де є історичні пам'ятки тощо. Основна частина курортного збору справляється на території Автономної Республіки Крим.

Діяльність місцевих органів самоврядування значною мірою характеризують надходження таких місцевих зборів, як ринковий, за паркування автотранспорту, за розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, тому що їх надходження безпосередньо залежать від зусиль місцевої влади, спрямованих на створення необхідних умов для торгівлі, обладнання місць стоянки автотранспорту.

Як свідчить вітчизняна практика справляння місцевих податків і зборів, існує багато невирішених проблем, спричинених відсутністю необхідних теоретичних обґрунтувань місцевого оподаткування в Україні в контексті зміцнення інституту місцевого самоврядування, невизначеністю окремих організаційних процедур справляння місцевих податків і зборів, визначенням пріоритетів у наданні пільг платникам податків тощо.

Найбільш суттєвими недоліками місцевого оподаткування в Україні є:

незначна фіскальна роль місцевих податків і зборів;
- вузький перелік місцевих податків і зборів;
- відсутність самостійних прав у органів місцевого самоврядування щодо запровадження на їхній території власних місцевих податків і зборів;
- відсутність взаємозалежності між рівнем громадських послуг, які надаються на певній території, з податковими зусиллями населення;
- зволікання із запровадженням суто місцевого податку — на нерухоме майно;
- нерозвиненість податків, які відображають політику органів місцевого самоврядування.

Проблеми реформування місцевого оподаткування.

Система місцевих податків і зборів в Україні потребує не поверхового доопрацювання і вдосконалення, а докорінного реформування відповідно до обґрунтованих у зарубіжній та вітчизняній фінансовій науці засад оптимального оподаткування. До місцевих податків висувається низка специфічних вимог, які зумовлені їх особливим значенням у складі фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, забезпеченні гармонійного розвитку територій, найбільш повному задоволенні потреб населення.

Найважливіші підходи до вибору місцевих податків:

Достатні обсяги надходжень та справедливий розподіл коштів. Місцеві податки необхідні для того, щоб місцеві органи влади мали можливість надавати послуги, рівень яких у населення асоціюється з обсягом сплачених податків. Кошти, зібрані на місцях, будуть використані більш ефективно й економно, аніж виділені центральним урядом, потреби місцевого бюджету мають задовольнятися в основному за рахунок надходжень від місцевих податків і зборів.

Незначні адміністративні та виконавські витрати. Найменшими такі витрати є при стягненні податку з доходу порівняно з майновими податками, податку з обороту порівняно з податком на додану вартість. Суттєвого зниження адміністративних витрат можна досягти за допомогою використання єдиного фіскального апарату, спільних форм і баз оподаткування при справлянні загальнодержавних і місцевих податків.

Рівень впливу. Місцеві податки не повинні впливати на соціальну поведінку громадян і сприяти переміщенню податкових баз. У зв'язку з цим найбільш доцільними місцевими податками є майнові та з доходів. Обсяг місцевих податків має бути безпосередньо пов'язаним з рівнем надання місцевих послуг.

Рівень ефективності витрат. Місцеве оподаткування має сприяти тому, щоб видатки місцевих органів влади залишалися на доцільному рівні, тобто збільшення видатків необхідно лише тоді, коли переваги від такого збільшення стануть більшими ніж вартість самих витрат.

Окрім таких загальних критеріїв оптимального оподаткування, місцеві податки мають задовольняти такі вимоги:

коливання надходжень упродовж усього циклу повинні бути незначні;
- рівень економічного розвитку має відповідати надходженням місцевих податків;
- податкові надходження забезпечуються місцевою базою оподаткування;
- забезпечення відчутності податків і балансу інтересів, рівноваги між споживанням місцевих послуг і податковим тягарем;
- запобігати однобічному розвитку місцевої економічної структури;
- розподіляти податковий потенціал залежно від місцевих потреб;
- гнучкість систему ставок місцевих податків;
- місцеві органи самоврядування повинні мати право встановлювати ставки одного або двох найголовніших податків;
- різниця між надходженнями від місцевих податків на одну особу населення має бути незначною в однакових за розмірами адміністративних одиницях.

Реформи місцевого оподаткування мають змінити ставлення до місцевих податків та зборів, щоб вони не розглядалися як другорядні податки в складі системи оподаткування, суттєво зміцнилося їх значення і роль у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування. До місцевих мають бути віднесені деякі загальнодержавні податки з тих, що традиційно надходять у місцеві бюджети, це: податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств комунальної форми власності, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на промисел, платежі за ресурси місцевого значення, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності, надходження від збору за забруднення навколишнього природного середовища.

Одним з напрямів реформування місцевого оподаткування має бути розширення переліку тих місцевих податків, які платник буде сприймати як плату за певні місцеві послуги і які відображатимуть політику органів самоврядування. Розширення переліку місцевих податків та зборів має відбуватися за рахунок запровадження податків із цільовим використанням одержаних коштів: наприклад, збори на прибирання й освітлення вулиць, за збирання сміття, впорядкування парків, зон відпочинку, кладовищ тощо.

У вітчизняній економічній літературі неодноразово висловлювалися пропозиції щодо надання органам місцевого самоврядування права запроваджувати на своїй території власні податки і збори. На місцях завжди є свої особливі об'єкти оподаткування, які можуть відчутно поповнити доходи місцевих бюджетів, отже дадуть змогу спрямувати додаткові кошти на вирішення економічних та соціальних проблем регіонів. Але в умовах досить відчутного податкового тягаря і, на цій основі, гострого дефіциту фінансових ресурсів надання місцевій владі повної самостійності у сфері місцевого оподаткування може мати непередбачувані наслідки. Тому на сучасному етапі становлення місцевого самоврядування в Україні, коли можливості місцевої влади у залученні альтернативних джерел доходів обмежені й немає ще необхідного досвіду, держава повинна залишити за собою загальний контроль і визначати граничні межі місцевого оподаткування.

Підсумовуючи викладене, можна виділити такі основні напрями реформування місцевого оподаткування в Україні:

піднесення фіскальної ролі місцевих податків і зборів;
- надання статусу місцевих окремим загальнодержавним податкам і зборам, які можуть забезпечити надходження коштів, достатніх для фінансування місцевих потреб;
- перенесення акценту в місцевому оподаткуванні на податки з доходів населення, на прибуток підприємств, на нерухомість;
- запровадження податку на нерухомість і віднесення його до складу місцевих;
- надання самостійних прав органам місцевого самоврядування у місцевому оподаткуванні;
- розвиток місцевих податків і зборів, які відображають політику органів місцевого самоврядування в галузі зайнятості, соціального захисту населення, охороні навколишнього природного середовища.

Історичний досвід місцевих запозичень.

Формування й розвиток механізмів місцевих запозичень в Україні тісно пов'язані з процесами зміцнення місцевого самоврядування на території нашої країни, які відбулися у другій половині XIX ст. Саме в цей час на українських землях у складі Російської імперії було проведено земську (1864) та міську (1870) реформи, а в Галичині, що входила до складу Австрійської держави (з 1867 р. — Австро-Угорщини), введено в дію державний закон про місцеве самоврядування (1862) та прийняті галицьким сеймом закони про сільське (1866) та міське (1889) самоврядування.

Наприкінці XIX — напочатку XX ст. у царській Росії, до складу якої тоді Структура муніципального кредиту на той час свідчить про те, що інші способи місцевих запозичень не могли конкурувати з облігаційними позикам, особливо у найбільших містах держави.

У дореволюційній Росії випуск муніципальних облігаційних позик був досить поширеним та ефективним засобом залучення коштів до міських бюджетів, обсяг витрат яких у ті часи з кожним роком зростав випереджальними темпами.

Уперше облігаційну позику в дореволюційній Росії випущено в місті Ревелі Естляндської губернії (тепер Таллін) у 1871 р. терміном на 34 роки. Обсяг цієї позики становив 50 тис. руб. Відтоді така форма муніципального запозичення швидко поширилася і невдовзі її почали застосовувати українські міста. Наприклад, одні з перших у царській Росії облігаційні позики були випущені у Києві в 1876 р. на суму 500 тис. руб. та в Одесі у 1879 р. обсягом 3 млн 750 тис. руб.

Муніципальні облігаційні позики, як правило, емітувалися на тривалі терміни — в середньому від 30 до 50 років, іноді й на довший період. Наприклад, у Санкт-Петербурзі випущено позику терміном на 73 роки, а Київ у 1909 р. розмістив позику на 77 років — найбільш довготермінову в царській Росії.

Важливою особливістю облігаційних позик було те, що всі вони, як правило, мали цільовий характер. Основну категорію (понад 60 %) становили позики, призначені для реалізації дохідних проектів або покриття витрат на обслуговування боргу. Однак близько 22 % позик були спрямовані на реалізацію суспільно важливих неприбуткових проектів. Окремі позики спеціально емітувалися з метою викупу облігацій попередніх випусків.

Нова інституція у сфері муніципального кредиту з'явилася в Російській імперії в 1912р. з прийняттям закону про створення окремої каси міського та земського кредиту. З каси містам і земствам надавалися довго- та короткотермінові позики. Довготермінові позики надавалися тільки на капітальні видатки, пов'язані з придбанням і розширенням комунальної власності; короткотермінові — як під конкретні проекти, так і для поповнення місцевих бюджетів. Основний та оборотний капітали каси міського й земського кредиту в сумі становили 20 млн руб. і формувалися за рахунок коштів Державного казначейства. Законом передбачалася можливість надання муніципалітетам позик без іпотечного забезпечення акціонерними банками, а також надання довго- та короткотермінових позик земельними банками.

У дореволюційній Росії витрати на погашення муніципальних запозичень та обслуговування боргу були вагомою статтею міських видатків. Також спостерігалася тенденція до їх зростання як в абсолютному, так і у відносному показниках. Наприклад, у Москві такі витрати становили у 1890р. 5,3 % загального обсягу видатків бюджету, в 1900р. — 10,8, а в 1913р. — 19,1 %. При цьому середньорічний темп зростання платежів, необхідних для погашення та обслуговування боргу за цей період, перевищив 90 %.

Отже, досвід місцевих запозичень в Україні в дорадянський період був досить широким та багатогранним. Нині обов'язково мають враховуватися і позитивні, і негативні його результати. Безумовно, потрібно застосовувати усі можливості для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування, що сприятиме удосконаленню інвестиційних механізмів, покращанню комунальної інфраструктури та якості надання суспільних послуг. Сьогодні одним з таких напрямів залишається комунальний кредит, можливості якого в Україні досі повною мірою не реалізовані.

Контрольні питання

1. Назвіть джерела доходів місцевих бюджетів.

2. Охарактеризуйте склад, структуру та динаміку доходів місцевих бюджетів.

3. Назвіть методи мобілізації грошових коштів до місцевих бюджетів.

4. У чому суть податкових методів формування доходів місцевих бюджетів?

5. Визначте суть неподаткових методів формування доходів місцевих бюджетів.

6. Охарактеризуйте загальнодержавні податки і збори та нормативи відрахувань, які закріплюються за місцевими бюджетами.

7. Перелічіть місцеві податки і збори, які справляються на території України.

8. Яким чином здійснюється розподіл доходів між місцевими бюджетами різних рівнів?

9. Дайте характеристику закріплених і регулюючих доходів.

10. Яку роль відіграють місцеві позики та місцеві запозичення у формуванні доходів місцевих органів влади?

Тематика ІНДЗ:

1. Поняття та нормативно-правове забезпечення позабюджетних фондів місцевого самоврядування в Україні.

2. Джерела формування та правова основа функціонування позабюджетних фондів місцевого самоврядування.

Тема 5. Система видатків місцевих бюджетів

Кошторисне планування видатків.
Програмно-цільовий метод бюджетного планування та його переваги.
Виконання місцевих бюджетів за видатками. Розпис видаткової частини бюджету.
Порядок та принципи формування видаткової частини місцевих бюджетів.
Нормативні методи у бюджетному плануванні.
Видатки місцевих бюджетів. Склад і динаміка видатків.
Бюджетна програма та її складові. Паспорт бюджетної програми.
Переваги та недоліки банківської, казначейської та змішаної системи касового виконання видаткової частини.
Інвестиційна складова місцевих бюджетів: джерела формування та напрями

витрачаня коштів.

Основні термни і поняття: кошторис, лімітна довідка, план асигнувань, розпис бюджету, бюджетні асигнування, бюджетні зобов’язання, загальний фонд бюджету, спеціальний фонд бюджету, бюджетна програма, бюджетне планування, банківська система виконання бюджету, казначейська система виконання бюджету, інвестиції.

Кошторисне планування видатків

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків для виконання нею своїх функцій.

Кошторис - основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень.

Формування кошторису здійснюється на підставі лімітної довідки, яку доводить до установи відповідний вищий орган. Лімітна довідка про бюджетні асигнування містить затверджені бюджетні призначення та їх помісячний розподіл.

Невід’ємною частиною кошторису є план асигнувань із загального фонду бюджету  це помісячний розподіл видатків загального фонду за скороченою формою економічної класифікації.

Проекти кошторисів складаються усіма установами на наступний бюджетний рік, якщо ці установи функціонували до початку року, на який плануються видатки, або на решту періоду року з часу утворення установи.

Кошторис має дві складові:

а) загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою основних функцій;

б) спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення спеціальних видатків.

Кошторис складається з двох частин  доходи і видатки.

У дохідній частині кошторису зазначаються планові обсяги асигнувань, які передбачається спрямувати на покриття видатків установи із загального та спеціального фондів.

Формування дохідної частини спеціального фонду кошторису здійснюється на підставі розрахунків доходів за кожним джерелом доходів.

За основу цих розрахунків беруться такі показники як обсяг надання тих чи інших платних послуг (площа приміщень, вартість обладнання, що здаються у оренду, кількість місць у гуртожитку, кількість відвідувань музеїв) та розмір плати в розрахунку на одиницю показника.

У видатковій частині кошторису зазначається річний розподіл видатків загального і спеціального фондів за повною економічною класифікацією.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи затверджуються керівником відповідної вищого органу, а підписуються керівником та головним бухгалтером установи. Установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань.

Кошторис затверджується за загальним і спеціальним фондами на рік без розподілу за періодами року в обсязі, що дорівнює сумі цих фондів.

Здійснення видатків установ без затверджених у встановленому порядку кошторисів і планів асигнувань припиняється через 30 календарних днів після затвердження річного розпису призначень та помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідних бюджетів.

Виконання кошторисів і планів асигнувань здійснюється наростаючим підсумком з початку року.

У бюджетному плануванні виділяють наступні види кошторисів: індивідуальні, кошториси на централізовані заходи та зведені кошториси.

Індивідуальні кошториси  це кошториси конкретних бюджетних закладів, як складаються за відповідною формою по видах бюджетних установ (школа, дитяча дошкільна установа, лікарня, поліклініка, будинок культури, бібліотека, і.т.д.).

Кошториси на централізовані заходи складаються міністерствами, відомствами або управліннями виконкомів місцевих рад для фінансування видатків на підготовку кадрів, придбання спеціального, дорогостоячого інвентаря, медичного обладнання, проведення централізованих заходів і міроприємств.

Зведені галузеві кошториси  це об’єднання в один індивідуальних кошторисів і кошторисів на централізовані міроприємства.

Програмно-цільовий метод бюджетного планування та його переваги

Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі – це система планування та управління бюджетними коштами в середньостроковій перспективі, спрямована на розробку та реалізацію бюджетних програм орієнтованих на кінцевий результат.

Сутність ПМЦ полягає в наступному:

Акцент переноситься з потреби в коштах, необхідних для виконання державою своїх функцій, на те, які результати очікуються від використання коштів бюджету, тобто на забезпеченні ефективності використання бюджетних коштів (тобто від економічної категорії, наприклад, - заробітна плата до цілей, па які розпорядники запитують фінансування).

Упровадження цього методу змінює характер обговорення бюджетної політики: увага переноситься з контролю за виконанням зобов'язань на забезпечення ефективності. При розробці бюджетної політики в першу чергу враховується фактор: що одержить суспільство за гроші,що воно витрачає?

Ставиться питання не про правильність використання коштів при виконанні бюджету, а про те, наскільки ефективно витрачаються кошти при досягненні цілей державної політики.

Оцінка й експертиза програм є обов'язковим компонентом ПЦМ.
В аналітичному плані ПЦМ метод вводить у бюджетний процес елементи аналізу зіставлення витрат і досягнутих результатів.

Програмно-цільовий метод складання бюджету успішно використовується у багатьох європейських країнах. Він допомагає зміцнити та підвищити ефективність бюджетного процесу. Програмно-цільовий метод повинен бути особливо корисним для України у наступних роках, тому що дозволить державі зосереджувати увагу на найбільш важливих пріоритетах при розподілі фінансових ресурсів. Повне впровадження цього підходу вимагатиме кілька років, оскільки міністерствам необхідно буде певний час для того, щоб розробити та вдосконалити їхні цілі, завдання та показники ефективності. Крім того, програмно-цільовий метод дозволить перейти від існуючої практики зосередження уваги на економічних категоріях (таких як зарплати) до зосередження на цілях, на які розпорядники коштів вимагають фінансування. Цей підхід також допоможе міністерствам, Уряду, а також Верховній Раді встановлювати пріоритети та приймати рішення щодо розподілу ресурсів.

ПМЦ вперше запропонований у США у 1960р. В Україні в 2002

При використанні традиційних методів формування бюджету увага зосереджувалася саме на ресурсах, результатам же уваги не приділялося. Розглянемо приклад. Основною статтею видатків бюджетних установ, які виконують роботи та надають послуги населенню*, Є виплата заробітної плати. Підчас не вистачає коштів для придбання матеріалів та енергоресурсів. Стає питання, якщо неможливе виконання установою своїх функцій, ТО за що платити заробітну плату? Необхідно планувати під певні бюджетні кошти обсяги робіт, а потім вже необхідну кількість робітників і фонд оплати праці. Обгрунтована кількість працівників дасть можливість не тільки підвищиш їм заробітну плату, але й підвищити результат їх діяльності. Саме такий підхід при формування видаткової частини бюджету і використовується при ПЦМ планування видатків

Бюджетна програма – систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення загальної (спільної) мети, завдання, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів у відповідності до покладених на нього функцій.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, програмно-цільовий метод у бюджетному процесі загалом включає такі основні елементи:

визначення загальної мети програми (на середньостроковий період); завдань програми на короткостроковий період; напрямів діяльності, які забезпечують реалізацію програми;
середньострокове бюджетне планування (при визначенні видатків на бюджетну програму на плановий рік кожен головний розпорядник повинен оцінювати необхідні і можливі бюджетні ресурси для її продовження у наступних за плановим роках, очікуваний результат і вплив від впровадження бюджетної програми у плановому році на обсяг відповідних видатків у наступні періоди);
розробка пріоритетів бюджетних програм головними розпорядниками у повній відповідності до основної мети діяльності (місії) такого головного розпорядника відповідно до законодавства;
визначення відповідального за виконання бюджетної програми у системі головного розпорядника (відповідального виконавця), яким може бути або структурний підрозділ міністерства (відомства), або підвідомчий йому (координується через нього) орган, або не бюджетна організація, який/яка безпосередньо управляє виконанням (виконує) таку бюджетну програму і несе відповідальність за результати її реалізації;
розробка критеріїв оцінки та аналізу результативності бюджетної програми щодо обсягів затрат, кінцевого продукту, ефективності і якості (результативні показники);
формування і затвердження бюджетних призначень головним розпорядникам у розрізі бюджетних програм (у даний час бюджетні призначення затверджуються за діючою функціональною класифікацією видатків бюджету);
регулярне звітування головних розпорядників за досягнуті результати в процесі впровадження відповідних бюджетних програм.

Переваги програмно-цільового методу

Дає чітке розуміння державним органам та громадськості, на що витрачаються бюджетні кошти;
1. Забезпечує прозорість бюджету та дає можливість за наслідками виконання бюджету оцінити, чи досягнуті поставлені на етапі планування цілі і чи виконані завдання;
2. Вимагає більшої дисципліни бюджетного процесу, оскільки встановлює конкретні показники результативності та відповідні показники видатків, і тим самим важче використати ці кошти на цілі, які відрізняються від початково визначених цілей.
3. Упорядковує організацію діяльності головного розпорядника щодо формування і виконання своїх „бюджетів” шляхом чіткого розмежування відповідальності між відповідальними виконавцями у його системі за реалізацію кожної бюджетної програми, а також підвищує відповідальність головного розпорядника (як органу державної влади) в цілому за дотримання відповідності всіх своїх бюджетних програм встановленій меті його діяльності, їх фінансове забезпечення та поліпшує управління бюджетними програмами;
4. Сприяє підвищенню ефективності розподілу і використання бюджетних коштів, забезпеченню пріоритетних напрямків і визначенню доцільності окремих видатків бюджету виходячи з більшої обізнаності та інформованості щодо конкретної бюджетної програми;

Дає можливість переглянути функціональну класифікацію видатків бюджету для приведення її до міжнародних стандартів та застосування виключно з метою складання зведених бюджетів, порівняння з бюджетами інших країн та для макроекономічного аналізу.

3. Виконання місцевих бюджетів за видатками. Розпис видаткової частини бюджету

Бюджетна політика органів місцевого самоврядування втілюється у життя тільки під час виконання місцевих бюджетів. Саме здійснення видаткової частини місцевих бюджетів дає змогу забезпечувати необхідні суспільні блага, створювати бажані об'єкти інфраструктури, реалізувати певні перерозподільні функції.

Під виконанням місцевого бюджету за видатками слід розуміти здійснення комплексу дій, спрямованих на реалізацію передбачених місцевим бюджетом заходів та досягнення визначених цілей у межах запланованих ресурсів.

Заплановані показники доходів та видатків набувають дещо різного значення при виконанні бюджету. Так, заплановані обсяги доходів слугують тільки орієнтиром для фінансової діяльності і не є обмежувальними, тобто, якщо суми надходжень певного виду доходу будуть перевищувати заплановані, то їх зарахують до бюджету. Розраховані обсяги видатків, які містяться в затвердженому бюджеті, є обмеженням із боку представницької влади для виконавчої на здійснення видатків і не можуть бути перевищені в жодному разі.

Прийнято виокремлювати у фінансовій площині фактичні та касові видатки бюджету.

Фактичними видатками є економічні операції, які відображають використання в ході бюджетного процесу трудових, матеріальних та фінансових ресурсів. Прикладами таких видатків можуть бути факт нарахування заробітної плати працівникам бюджетних установ, списання вартості використання канцелярського приладдя.

Касове виконання видаткової частини бюджету передбачає виконання дій з видачі бюджетних коштів. Відповідно касовими видатками бюджету є операції щодо грошових виплат із бюджетних рахунків на рахунки одержувачів трансфертів, фізичних та юридичних осіб, які постачали бюджетним установам товари, виконували роботи та надавали послуги, а також для інших передбачених бюджетом цілей. Прикладом касових видатків бюджету можуть бути перерахування коштів бюджетною установою постачальникам канцелярського приладдя.

Важливим елементом бюджетної системи в цілому та процесу виконання бюджету зокрема є система бюджетної звітності. Вона забезпечує необхідними відомостями органи державного управління та місцевого самоврядування, що стає основою для оперативного вживання потрібних управлінських заходів, а також є джерелом інформації про виконання бюджету для громадян. Основа інформаційного забезпечення бюджетної системи — бюджетний облік, який є базою для формування достовірної бюджетної звітності, а також виконує контрольні функції.

Велику роль у процесі виконання видаткової частини місцевих бюджетів науковці відводять системі касового виконання бюджету за видатками, тобто організації управління залишком бюджету та здійснення виплати бюджетних коштів, їх обліку. У практиці виконання бюджетів можуть бути застосовані три системи — банківська, казначейська та змішана. Організація виконання видаткової частини місцевого бюджету в умовах тієї чи іншої системи значно впливає на фінансову самостійність місцевого самоврядування.

Фаза виконання бюджетів є найдовшою серед етапів бюджетного процесу і триває весь бюджетний період, який в Україні становить один рік. Бюджетним кодексом визначено стадії виконання видаткової частини бюджету.

Виконання видаткової частини місцевого бюджету розпочинається після затвердження бюджету місцевими радами зі складання розпису видатків бюджету. Розпис видаткової частини бюджету — це документ, в якому визначається розподіл бюджетних асигнувань головним розпорядником бюджетних коштів за певними періодами року та категоріями бюджетної класифікації відповідно до бюджетних призначень. Бюджетне асигнування надає повноваження розпоряднику бюджетних коштів брати бюджетні зобов'язання та здійснювати платежі щодо їх погашення. Бюджетне призначення — це повноваження, яке надане головному розпоряднику коштів рішенням про місцевий бюджет та має кількісні й часові обмеження та дає змогу надавати бюджетні асигнування.

Роботу зі складання розпису видатків бюджетів виконують фінансові органи або виконавчі органи місцевих рад. Розпис видатків місцевого бюджету складається з двох частин і річного та помісячного розпису асигнувань.

Річний розпис видатків місцевого бюджету передбачає розподіл бюджетних асигнувань, виділених головним розпорядникам коштів для виконання певних програм (у випадку застосування програмно-цільового методу) або для визначених функцій відповідно до кодів економічної класифікації видатків. Розпис видаткової частини місцевого бюджету складають окремо за загальним та спеціальним фондом.

Після затвердження розпису місцевих бюджетів, але не пізніше ніж через місяць після затвердження бюджету, місцеві фінансові органи, міські, районні у містах, селищні, сільські ради або їх виконавчі органи надають до територіальних органів Державного казначейства України на паперових та електронних носіях річний розпис асигнувань місцевих бюджетів (за винятком надання кредитів з місцевих бюджетів), помісячний розпис асигнувань загального фонду місцевих бюджетів (за винятком надання кредитів з місцевих бюджетів), річний розпис витрат спеціального фонду місцевих бюджетів з розподілом за видами надходжень, помісячний розпис спеціального фонду місцевих бюджетів (за винятком власних надходжень бюджетних установ та відповідних видатків), річний розпис повернення кредитів до місцевих бюджетів та надання кредитів з місцевих бюджетів, помісячний розпис повернення кредитів до загального фонду місцевих бюджетів та надання кредитів із загального фонду місцевих бюджетів.

Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників витяги із затвердженого річного розпису асигнувань місцевих бюджетів (за винятком надання кредитів з місцевих бюджетів) та помісячного розпису асигнувань загального фонду місцевих бюджетів (за винятком надання кредитів з місцевих бюджетів), річного розпису витрат спеціального фонду місцевих бюджетів з розподілом за видами надходжень, помісячного розпису спеціального фонду місцевих бюджетів (за винятком власних надходжень бюджетних установ та відповідних видатків), річного розпису повернення кредитів до місцевих бюджетів та надання кредитів з місцевих бюджетів, помісячного розпису повернення кредитів до загального фонду місцевих бюджетів та надання кредитів із загального фонду місцевих бюджетів, які є підставою для затвердження в установленому порядку кошторисів та планів асигнувань розпорядниками, планів використання бюджетних коштів одержувачами. Головні розпорядники та розпорядники коштів нижчого рівня, які мають підвідомчі установи протягом трьох робочих днів після отримання витягу з розпису місцевих бюджетів подають органам Державного казначейства України, в яких вони обслуговуються, розподіл показників зведених кошторисів, зведення показників спеціального фонду, розподіл показників зведених планів асигнувань із загального фонду місцевих бюджетів, розподіл показників зведених планів надання кредитів із загального фонду місцевих бюджетів, розподіл показників зведених планів спеціального фонду місцевих бюджетів (за винятком власних надходжень бюджетних установ та відповідних видатків) у розрізі розпорядників коштів нижчого рівня та одержувачів коштів відповідно до мережі на паперових та електронних носіях за формами, визначеними нормативно-правовими актами України. Органи Державного казначейства України перевіряють зазначені документи на відповідність даним мережі, обсягам виділених з початку року асигнувань, правильність застосування економічної класифікації видатків бюджету (щодо одержувачів бюджетних коштів здійснюється перевірка наявних кодів економічної класифікації видатків бюджету його статусу).

Розпорядники бюджетних коштів подають відповідним органам Державного казначейства України на паперових та електронних носіях протягом п'яти робочих днів після затвердження кошториси, плани асигнувань із загального фонду місцевих бюджетів, плани спеціального фонду місцевих бюджетів (за винятком власних надходжень бюджетних установ та відповідних видатків), плани надання кредитів із загального фонду місцевих бюджетів, зведення показників спеціального фонду кошторису.

Органи Державного казначейства України здійснюють контроль за відповідністю загальних сум, указаних у зазначених документах, сумам, зазначеним у розписі місцевих бюджетів. Після перевірки їх показники відображаються в обліку, про що на оригіналі цих документів ставиться відбиток штампа за формою згідно з додатком 3. У разі невідповідності зазначені документи повертаються розпорядникам бюджетних коштів на доопрацювання з відповідною відміткою в нижній частині документа: зазначаються причини та дата повернення, ставиться підпис відповідальної особи.

Дані розподілів показників зведених кошторисів, планів асигнувань із загального фонду місцевих бюджетів, зведених планів спеціального фонду місцевих бюджетів (за винятком власних надходжень бюджетних установ та відповідних видатків) та зведення показників спеціального фонду місцевих бюджетів, зведених планів надання кредитів із загального фонду місцевих бюджетів обліковуються органами Державного казначейства України на відповідних рахунках, відкритих за групами рахунків позабалансового обліку, про що на документах ставиться відбиток штампа.

Доведені обсяги бюджетних асигнувань є підставою для взяття розпорядниками та одержувачами коштів бюджету бюджетних зобов'язань на здійснення видатків, передбачених відповідними місцевими бюджетами.

Кошти місцевих бюджетів, які передбачаються для одержувачів бюджетних коштів, повинні бути враховані в показниках зведеного кошторису та плану асигнувань відповідного розпорядника коштів бюджету.

У період до затвердження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань та планів використання бюджетних коштів (не більше одного місяця після затвердження річного розпису асигнувань та помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідного місцевого бюджету) видатки розпорядникам і одержувачам коштів здійснюються згідно з проектами кошторисів, планів асигнувань та планів використання бюджетних коштів, засвідчених підписом керівника та головного бухгалтера установи.

4. Порядок та принципи формування видаткової частини місцевих бюджетів

Формування бюджетних видатків починається на стадії планування. За основу береться очікуване виконання бюджету за видатками за попередній період. Звітні дані про виконання бюджету за видатками, що є в розпорядженні як Міністерства фінансів України, так і фінансових органів, як правило, за півріччя доповнюються оцінкою очікуваного виконання показників за видатками за період, який залишається до кінця року. Аналіз звітних показників і оцінка перспективи до кінця року дають змогу визначити очікуване виконання бюджету за видатками. З одержаних видатків виключаються ті, яких не буде у плановому році.

Бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованих коштів, що перебувають у розпорядженні відповідних органів влади, та

Видатки бюджету в демократичному суспільстві обов'язково мають бути засобом задоволення колективних потреб населення. Джерелом їх забезпечення можуть бути видатки центрального бюджету держави або місцевих бюджетів. Для того, щоб з'ясувати, які витрати доцільно здійснювати з місцевих бюджетів, потрібно дослідити їх роль у реалізації функцій суспільних фінансів.

Стабілізаційна функція суспільних фінансів полягає в тому, щоб, змінюючи доходи та видатки бюджету, зменшувати негативні наслідки коливання амплітуди економічних циклів. Помірне збільшення бюджетних видатків у період спаду економіки стимулює сукупний попит, що позитивно впливає на динаміку економічних індикаторів.

Сутність перерозподільчої функції фінансів полягає в тому, щоб за допомогою прогресивного оподаткування, з одного боку, та надання трансфертів населенню, з іншого, зменшити нерівність доходів членів суспільства. Здійснення перерозподільчих заходів на місцевому рівні може бути пов'язане з виникненням додаткових стимулів для міграції громадян з однієї місцевості в іншу. Деякі особи, переважно найбідніші, намагатимуться обрати для проживання ті регіони, де призначаються більші обсяги трансфертів населенню. Уникнути цього явища можна завдяки встановленню загальнонаціональних параметрів бюджетних видатків на здійснення перерозподільчих заходів. Разом із тим, місцева влада оперує більш повною і достовірною інформацією про фінансове і майнове становище мешканців території, що свідчить на користь здійснення таких видатків місцевих бюджетів.

Реалізація алокаційної функції суспільних фінансів полягає в забезпеченні населення товарами та послугами, які не може надати ринкова економіка в потрібному обсязі. Є окрема категорія суспільних благ, що в звичайних умовах не надаються суб'єктами ринкового господарства. Єдиним джерелом забезпечення цих послуг є бюджет.

За рахунок бюджетних коштів фінансується надання не тільки суспільних, але й окремих приватних благ. Прикладом таких товарів і послуг може бути базова освіта, перша медична допомога, послуги бібліотек тощо.

Приклад. Суспільним благом може бути освітлення міських вулиць. У цьому разі немає можливості встановити плату за надання такої послуги. Крім того, надання цієї послуги для додаткових користувачів не збільшує витрати, що пов'язані з її наданням. Якщо була б можливість отримувати кошти від осіб, які користуються освітленням, то цією діяльністю могли займатися приватні фірми і не потрібно було б здійснювати бюджетні видатки.

Надання лікувальних послуг — не суспільне благо, адже є можливість обмежити доступ до цієї послуги тих громадян, які її не оплатили. Крім того, виникають певні витрати під час лікування кожного додаткового пацієнта.

Фінансування суспільних послуг може здійснюватися за рахунок видатків як державного, так і місцевих бюджетів. Тому важливою є проблема розподілу повноважень на здійснення видатків між різними рівнями бюджетів.

У вирішенні питання забезпечення суспільних послуг за рахунок бюджетних коштів слід зважати на те, що при децентралізованому підході є можливість повніше враховувати інтереси споживачів, а при переході до централізованого забезпечення — знизити вартість послуг.

При визначенні рівня бюджету, з якого потрібно фінансувати видатки для забезпечення суспільних потреб, керуються таким принципом: найбільшої ефективності у виконанні тієї чи іншої видаткової функції можна досягти, якщо вона буде закріплена за нижчим із тих рівнів влади, котрі можуть реалізувати її належним чином. Цей принцип має назву субсидіарності.

Однак є умови ефективного забезпечення суспільних благ, яких важко дотримуватися при децентралізованому підході. До цієї групи принципів можна віднести потребу врахування економії на масштабі. Сутність принципу в тому, що надання послуги більшій кількості споживачів зумовлює зменшення вартості цієї послуги в розрахунку на одного споживача. Однак таке зниження вартості спостерігається до певного часу — з досягненням критичного рівня вартість одиниці послуги зростає.

При забезпеченні колективних потреб населення за рахунок місцевих бюджетів є можливість повніше враховувати запити громадян, адже місцева влада максимально наближена до споживачів благ. Тому наявність більш повної та достовірної інформації про вподобання жителів регіону створює необхідні умови для надання громадянам тих суспільних та приватних благ, яких вони найбільше потребують.

Закріплення видаткових повноважень за органами місцевого самоврядування та за органами центральної влади у кожній країні здійснюється по-різному, з урахуванням історичних особливостей країн, традицій формування дохідних джерел місцевим самоврядуванням, політики фінансового вирівнювання місцевих бюджетів. Однак є деякі види державних послуг, що майже в усіх країнах закріплені за органами місцевого самоврядування. Передусім до них належать послуги житлово-комунального господарства, місцевого громадського транспорту, пожежної охорони, охорони правопорядку, благоустрій територій. Отже, йдеться про такі видатки, які забезпечують сприятливі умови для проживання населення.

Видатки на охорону здоров'я у багатьох країнах розмежовані як між приватним та державним секторами, так і між різними рівнями державної влади. Наприклад, видатки на утримання закладів першої медичної допомоги, санітарно-епідеміологічних служб зазвичай здійснюють органи місцевого самоврядування. Утримання закладів, які надають спеціалізовану медичну допомогу, здійснюється із місцевих бюджетів вищих рівнів, що дає змогу оптимізувати видатки завдяки ефекту масштабу. Видатки, котрі мають загальнонаціональне значення, такі як заходи щодо боротьби з епідеміями, запобігання поширенню інфекційних захворювань, як правило, здійснюються із центрального бюджету.

Принципи формування видаткової частини місцевих бюджетів.

Принцип відповідності є одним з основних у сфері місцевих фінансів. Сутність його полягає в тому, що закріплення видаткових зобов'язань за місцевими бюджетами має відповідати наданим органам місцевого самоврядування повноваженням визначати обсяг і структуру видатків. Тільки у разі дотримання принципу відповідності можна говорити про можливість використання всіх переваг децентралізованого забезпечення усіх благ.

Поняття принципу безперервності означає, що бюджетні видатки потрібно розглядати як безперервний процес руху фінансових потоків. У цьому контексті витрачання коштів бюджету, з одного боку, є кінцевим етапом руху бюджетних коштів, а з іншого, — доходами для працівників бюджетних установ, які отримують заробітну плату, виручкою суб'єктів підприємницької діяльності, котрі постачали товари та послуги для потреб бюджетних установ і т. д.

Принцип раціональності передбачає необхідність ефективного використання коштів місцевих бюджетів. Вилучаючи із приватного сектору кошти для суспільних потреб, кожного разу владі слід доводити раціональність їх використання. Бюджетні видатки мають досліджуватися на предмет їх ефективного використання.

Видатки місцевих бюджетів відповідно до принципу соціальності мають спрямовуватися на вирішення безпосередніх потреб населення. Бюджетні кошти є основним джерелом фінансування переважної більшості об'єктів соціальної інфраструктури.

Принцип повноти означає потребу відображення усіх видатків органів місцевого самоврядування у видатковій частині відповідних місцевих бюджетів.

Видатки місцевих бюджетів мають відповідати також принципу адекватності. Заплановані бюджетні видатки мають бути адекватними пріоритетам, які визначені в прогнозі соціально-економічного розвитку регіону. Видаткова частина бюджету має відображати рівень розвитку насамперед соціальної сфери, тобто враховувати розвиток освіти, охорони здоров'я та ін.

Принцип збалансованості застосовують як щодо формування бюджету загалом, так і стосовно окремих його складових. Перше його значення полягає в тому, що сума видаткової частини бюджету має дорівнювати доходам бюджету, а також надходженням із джерел фінансування його дефіциту. Друге значення принципу пов'язане із потребою забезпечення протягом тривалого часу пропорційного співвідношення бюджетних видатків.

Перспективним напрямом удосконалення формування видаткової частини місцевих бюджетів України є насамперед розширення власних видаткових повноважень місцевого самоврядування, що дасть змогу повніше враховувати різні потреби населення у різних регіонах. Окрім того, це сприятиме ширшому залученню громадськості до використання суспільних коштів, забезпечить підзвітність та підконтрольність державного управління та розвитку демократичних принципів в країні загалом.

5. Нормативні методи у бюджетному плануванні

Планування місцевих бюджетів здійснюється за допомогою таких методів:

- Нормативний.

- Розрахунково-ана літичний.

- Балансовий.

- Отимізації планових рішень.

- Економіко-математичного моделювання.

Зміст нормативного метода полягає в тому, що на базі заздалегідь установлених норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарюючого суб’єкта у фінансових ресурсах та їх джерелах.

Норма (лат. norma) — міра, якась середня величина. Норматив (лат. normatio — упорядкування) визначає технічний, економічний та т. п. показники норми відповідності, з якими виконується якась програма.

Зміст розрахунково-аналітичного методу планування полягає в тому, що за базовий індекс приймаються зміни цього індексу в запланованому періоді, а потім розраховується планова величина його показника.

Балансовий метод планування фінансових показників полягає в тому, що шляхом побудови балансу досягається взаємоув’язка наявних фінансових ресурсів та фактичної потреби в них.

За допомогою методу оптимізації планових рішень розробляють декілька варіантів планових показників, з яких вибирають найоптимальніший варіант.

Застосування методу економіко-математичного моделювання дає змогу дослідити кількісне відображення взаємозв’язків між фінансовими показниками та чинниками, які впливають на величину цього показника.

Проведення ефективного і неупередженого вирівнювання бюджетної забезпеченості не можливе без використання формульних розрахунків і нормативних методів планування бюджетних видатків. Згідно з практикою багатьох країн з ринковою економікою, застосування таких підходів дає змогу об'єктивно і справедливо перерозподіляти бюджетні ресурси, що потрібно за наявності відмінностей у рівнях соціально-економічного розвитку територій, а у зв'язку з цим — в обсягах фінансових ресурсів, які акумулюються в місцевих бюджетах.

Процеси вирівнювання фінансового забезпечення адміністративно-територіальних одиниць передбачають застосування формул, які не повинні бути занадто складними. Чим простіша формула, тим легше вона сприймається, є зрозумілою і зручною у використанні, не потребує великих затрат праці й високої кваліфікації працівників, які її застосовують. Проте не слід нехтувати і тим, що чим більше чинників враховує формула, за допомогою якої проводиться визначення обсягів трансфертів, тим ефективніше й об'єктивніше здійснюється фінансове вирівнювання.

Необхідність застосування нормативних методів у бюджетному плануванні вперше в українському законодавстві була підкреслена в Законі України "Про Державний бюджет України на 1995 рік" від 16 квітня 1995 р. , де вживається термін "норматив мінімальної бюджетної забезпеченості одного жителя". Використання такого нормативу було передбачено при розподілі регулюючих доходів між обласними бюджетами та бюджетами районів і міст обласного підпорядкування. Крім того, цим законом були обмежені можливості рад вищого рівня зменшувати доходи або збільшувати видатки бюджетів рад нижчого рівня. До того ж необхідно було враховувати нормативи мінімальної бюджетної забезпеченості, а збільшення видатків супроводжувати наданням випереджувальних субвенцій або компенсацій.

Також у 1995 р. у Законі України "Про бюджетну систему України" у вітчизняну бюджетну практику було введено термін "мінімально необхідні видатки" з бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, їх обчислення передбачалося за єдиними або груповими мінімальними соціальними і фінансовими нормами та нормативами, які мали бути встановлені вищими органами виконавчої влади на основі чинних законодавчих актів з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави та відповідних територіальних утворень.

Постановою Верховної Ради України "Про введення в дію Закону України "Про Державний бюджет України на 1996 рік" від 22 березня 1996 р. запроваджувався новий термін "середня мінімальна забезпеченість на одного жителя", якого не було до цього в жодному із законодавчих актів з питань бюджету, а також у Законі "Про бюджетну систему України". Застосовувати такий показник потрібно було при визначенні пропорцій розподілу частини загальнодержавних податків, зборів та обов'язкових платежів між бюджетами Автономної Республіки Крим і місцевими бюджетами різних видів.

Наступна спроба запровадження нормативних підходів у бюджетне планування була зроблена в Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 p., де було витлумачено багато нових понять, зокрема: "мінімальний бюджет місцевого самоврядування", "мінімальний рівень соціальних потреб". Мінімальний бюджет місцевого самоврядування, згідно з цим Законом, — це розрахунковий обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних потреб, який гарантується державою. А сам мінімальний рівень соціальних потреб — це гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України.

Головною метою запровадження таких показників у практику бюджетного регулювання, на думку законодавця, мало бути забезпечення прав і гарантій, передбачених Конституцією України, громадянам країни незалежно від місця проживання. Проте, як засвідчила практика, розрахунок цих показників значно ускладнювався у зв'язку з відсутністю досвіду і необхідного статистичного матеріалу, нестабільністю економіки, а отже, змінністю таких важливих складових зазначених показників, як рівень цін (особливо на енергоносії), заробітної плати, обсяг різноманітних соціальних допомог тощо.

За час, що минув від дня ухвалення цього Закону, мінімальні соціальні стандарти так і не були розроблені, на думку відомих практиків, у зв'язку з відсутністю науково обґрунтованого чи підтвердженого розрахунками єдиного трактування рівня соціальних послуг на душу населення у межах усієї території України.

Важливим етапом на шляху впровадження застосування нормативних методів у планування бюджетних видатків стало прийняття 1 липня 1999 р. Верховною Радою України Постанови "Про основні напрями бюджетної політики на 2000 рік (бюджетна резолюція)", де вперше були оприлюднені узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості в розрахунку на душу населення. Такі нормативи використовувалися у процесі визначення обсягів видатків місцевих бюджетів на 2000 р. за основними напрямами делегованих повноважень: охорона здоров'я, освіта (на одного учня), соціальний захист, компенсації органам самоврядування за виконання делегованих повноважень, культура, фізична культура і спорт; для обласних бюджетів — сільське господарство, лісове господарство, рибальство та мисливство.

У "Бюджетній резолюції — 2000" було передбачено застосування коригуючих коефіцієнтів для врахування відмінностей у вартостях надання суспільних послуг громадянам, які проживають у різних населених пунктах, перш за все, залежно від місця їх знаходження: сільська чи міська місцевості. Диференціація міст була проведена з критерієм чисельності населення. Адже абсолютні обсяги видатків у таких сферах, як охорона здоров'я, соціальний захист населення, державне управління, культура і спорт загалом визначають саме за кількістю населення. Виняток становлять видатки на освіту, які планують у розрахунку на одного учня.

Таким чином, узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості враховували вартість надання основних соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів у розрахунку на одну особу, а коригуючі коефіцієнти відображали відмінності у вартості надання цих послуг територіальними громадами різних категорій. Застосування в бюджетному плануванні нормативів бюджетної забезпеченості стало першим кроком у реалізації таких важливих принципів організації міжбюджетних відносин, як прозорість і гласність.

Ухвалення Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" започаткувало проведення у країні реформи системи міжбюджетних відносин. На виконання вимог ст. 50 зазначеного Закону Кабінет Міністрів України 29 грудня 2000 р. прийняв постанову, яка визначила порядок розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів — дотацій вирівнювання, субвенцій та коштів, що передаються до бюджету вищого рівня, а також нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів на 2001 р.

Згідно з новим порядком докорінно змінився підхід до розрахунку бюджетних видатків: відбувся перехід від планування з урахування мережі бюджетних установ до формування місцевих бюджетів на основі єдиних нормативів на одного мешканця чи споживача соціальних послуг. Таким чином був запроваджений нормативний підхід до розрахунку видатків місцевих бюджетів.

Видатки місцевих бюджетів. Склад і динаміка видатків

Стаття 64. Видатки місцевих бюджетів, ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»:

1. Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад;

видатки, пов'язані із здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, - відповідними районними та обласними бюджетами.

2. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

3. Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації в цілях і обсягах, що затверджуються відповідними радами.

4. У видатковій частині місцевих бюджетів окремо передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку.

5. Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ і закладів, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, і не належать до бюджету розвитку.

6. Кошти бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням.

7. Видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування, і видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

1) погашення місцевого боргу;

2) капітальні видатки, включаючи капітальні трансферти іншим бюджетам (крім капітальних видатків, що здійснюються за рахунок визначених пунктами 2-15 частини другої статті 69 цього Кодексу надходжень спеціального фонду місцевих бюджетів);

3) внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування до статутного капіталу суб'єкта господарювання;

4) проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки, що підлягає продажу відповідно до статті 128 Земельного кодексу України ( 2768-14 ), за рахунок авансу, внесеного покупцем земельної ділянки.

3. Капітальні видатки бюджету розвитку спрямовуються на: соціально-економічний розвиток регіонів; виконання інвестиційних програм (проектів); будівництво, капітальний ремонт та реконструкцію об'єктів соціально-культурної сфери і житлово-комунального господарства; будівництво газопроводів і газифікацію населених пунктів; будівництво і придбання житла окремим категоріям громадян відповідно до законодавства;

збереження та розвиток історико-культурних місць України та заповідників; будівництво та розвиток мережі метрополітенів; придбання вагонів для комунального електротранспорту; розвиток дорожнього господарства; придбання шкільних автобусів та автомобілів швидкої медичної допомоги; комп'ютеризацію та інформатизацію загальноосвітніх навчальних закладів; інші заходи, пов'язані з розширеним відтворенням.

4. Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів.

5. Кошти бюджету розвитку розподіляються за об'єктами за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради при затвердженні місцевих бюджетів та при внесенні змін до них. За об'єктами, строк впровадження яких довший, ніж

бюджетний період, визначаються індикативні прогнозні показники бюджету розвитку у складі прогнозу місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди та враховуються при затвердженні місцевих бюджетів протягом усього строку впровадження таких об'єктів.

На основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання гарантованих послуг та наближення їх до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

2. Видатки першої групи здійснюються з бюджетів сіл, їх об'єднань, селищ, міст.

3. Видатки другої групи здійснюються з бюджетів міст республіканського автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів.

Видатки третьої групи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.

Стаття 88. Видатки, що здійснюються з бюджетів сіл, їх об'єднань, селищ, міст районного значення і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів

1. До видатків, що здійснюються з бюджетів сіл, їх об'єднань, селищ, міст районного значення і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;

2) освіту:

а) дошкільну освіту;

б) загальну середню освіту (навчально-виховні комплекси "дошкільний навчальний заклад - загальноосвітній навчальний заклад", "загальноосвітній навчальний заклад - дошкільний навчальний заклад" за умови, що загальноосвітній навчальний заклад - I ступеня);

3) сільські, селищні та міські палаци і будинки культури, клуби, центри дозвілля, інші клубні заклади та бібліотеки.

Стаття 89. Видатки, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів

1. До видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) державне управління:

а) органи місцевого самоврядування міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення;

б) органи місцевого самоврядування районного значення;

2) освіту:

а) дошкільну освіту (у містах республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

б) загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади (у тому числі: загальноосвітні навчальні заклади усіх ступенів, спеціалізовані школи (крім шкіл, визначених у підпункті "а" пункту 7 частини першої статті 87 цього Кодексу), ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи); навчально-виховні комплекси "дошкільний навчальний заклад - загальноосвітній навчальний заклад", "загальноосвітній навчальний заклад - дошкільний навчальний заклад" (крім навчально-виховних комплексів, визначених у підпункті "б" пункту 2 частини першої статті 88 цього Кодексу);

в) навчальні заклади для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні навчальні заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки,

навчально-реабілітаційні центри (якщо не менше 70 відсотків кількості учнів загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх навчальних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячих будинків, навчально-реабілітаційних центрів припадає на територію відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї;

г) інші державні освітні програми;

ґ) вищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації державної та комунальної власності відповідно до програм соціально-економічного розвитку регіонів);

д) позашкільну освіту (заходи районного значення з позашкільної роботи з дітьми);

3) охорону здоров'я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки, а також дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);

б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і заходи з санітарної освіти);

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального забезпечення: притулки для дітей, центри соціально-психологічної реабілітації дітей та соціальні гуртожитки для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (якщо не менше 70 відсотків кількості

дітей, які перебувають у цих закладах, припадає на територію відповідного міста чи району); територіальні центри соціального обслуговування (надання соціальних послуг); центри соціальної реабілітації дітей-інвалідів; центри професійної реабілітації інвалідів, компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують сторонньої допомоги;

б) державні програми соціального захисту:

допомога сім'ям з дітьми, малозабезпеченим сім'ям, інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам, тимчасова державна допомога дітям;

додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг (житлові субсидії населенню), пільги окремим категоріям громадян, що надаються: ветеранам війни;

особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; жертвам нацистських переслідувань; ветеранам військової служби; ветеранам органів внутрішніх справ; ветеранам податкової міліції; ветеранам державної пожежної охорони;

ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби; ветеранам служби цивільного захисту; ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; вдовам (вдівцям) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, ветеранів служби цивільного захисту та ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; звільненим зі служби за віком, хворобою або вислугою років військовослужбовцям Служби безпеки України, працівникам міліції, особам начальницького складу податкової міліції, рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи, державної пожежної охорони; пенсіонерам з числа слідчих прокуратури; дітям (до досягнення повноліття) працівників міліції, осіб начальницького складу податкової міліції, рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи, державної пожежної охорони, загиблих або померлих у зв'язку з виконанням службових обов'язків, непрацездатним членам сімей, які перебували на їх утриманні; звільненим з військової служби особам, які стали інвалідами під час проходження військової служби; батькам та членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби; батькам та

членам сімей осіб рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які загинули (померли), пропали безвісти або стали інвалідами під час проходження служби; реабілітованим громадянам, які стали інвалідами внаслідок репресій або є пенсіонерами; громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; дружинам (чоловікам) та опікунам (на час опікунства) дітей померлих громадян, смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою; суддям у відставці; ветеранам праці; дітям війни; багатодітним сім'ям, інвалідам, дітям-інвалідам та особам, які супроводжують інвалідів І групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого); виплата державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях за принципом "гроші ходять за дитиною";

в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

г) районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї, у тому числі утримання та програми районних і міських центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді;

5) державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (театри, районні (міські) бібліотеки або централізовані бібліотеки районної (міської) централізованої бібліотечної системи, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей, включаючи заклади та установи комунальної власності, яким надано статус національних, зоопарки загальнодержавного значення державної власності);

6) державні програми розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення.

Стаття 90. Видатки, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів

1. До видатків, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) державне управління:

а) представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим;

б) обласні ради;

2) освіту:

а) загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, загальноосвітні санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні навчальні заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки, навчально-реабілітаційні центри (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх навчальних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячих будинків, навчально-реабілітаційних центрів, визначених у підпункті "в" пункту 2 частини першої статті 89 цього Кодексу, та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

б) професійно-технічну освіту (на оплату послуг з підготовки кваліфікованих робітників на умовах державного замовлення у професійно-технічних навчальних закладах державної та комунальної власності, видатки на що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів у державному бюджеті);

в) вищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів на умовах регіонального замовлення у вищих навчальних закладах комунальної власності, а також на умовах державного замовлення у вищих навчальних закладах державної власності за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України);

г) післядипломну освіту (на оплату послуг з підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів на умовах регіонального замовлення у навчальних закладах комунальної власності);

ґ) позашкільну освіту (заходи республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення з позашкільної роботи з дітьми);

д) інші державні освітні програми;

3) охорону здоров'я:

а) консультативну амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

б) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в) санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази пецмедпостачання, центри здоров'я і заходи санітарної освіти, регіональні заходи з реалізації державних програм, інші програми і заходи);

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: допомога по догляду за інвалідами I чи II групи внаслідок психічного розладу; виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчання та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів; будинки-інтернати для дітей-інвалідів; центри з нарахування та здійснення соціальних виплат; притулки для дітей, центри соціально-психологічної реабілітації дітей та соціальні гуртожитки для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; пільгове медичне обслуговування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; компенсаційні виплати інвалідам на бензин (пальне), ремонт, техобслуговування автотранспорту та транспортне обслуговування, а також на встановлення телефонів інвалідам I і II груп; відшкодування витрат на поховання учасників бойових дій та інвалідів війни; центри соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центри професійної реабілітації інвалідів;

б) республіканські Автономної Республіки Крим та обласні програми і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї, в тому числі утримання та програми республіканського Автономної Республіки Крим і обласних центрів

соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді;

в) інші державні соціальні програми;

5) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (республіканські Автономної республіки Крим та обласні бібліотеки, музеї та виставки, включаючи заклади та установи комунальної власності, яким надано статус національних);

б) державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци та будинки культури республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, інші заклади та заходи в галузі мистецтва, включаючи заклади та

установи комунальної власності, яким надано статус національних);

в) інші державні культурно-мистецькі програми;

6) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

б) державні програми з розвитку фізичної культури, спорту, фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів (центри республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення з фізичної культури і спорту інвалідів, дитячо-юнацькі спортивні школи для інвалідів усіх типів; проведення заходів з фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів, навчально-тренувальних зборів і змагань республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення з фізичної культури і спорту інвалідів).

Стаття 91. Видатки місцевих бюджетів, що не враховуються

при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів

1. До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) місцеву пожежну охорону;

2) позашкільну освіту;

3) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;

в) програми соціального захисту малозабезпеченої категорії учнів професійно-технічних навчальних закладів;

г) заклади соціального захисту для бездомних громадян, центри соціальної адаптації осіб, звільнених з установ виконання покарань;

ґ) компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

д) компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують сторонньої допомоги;

е) надання ветеранським організаціям фінансової підтримки та кредитування;

4) відшкодування різниці між розміром ціни (тарифу) на житлово-комунальні послуги, що затверджувалися або погоджувалися рішенням місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування, та розміром економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво (надання);

5) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

6) культурно-мистецькі програми місцевого значення, в тому числі зоопарки загальнодержавного значення комунальної власності;

7) програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення;

8) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;

9) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;

10) транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін (тарифів) на перевезення пасажирів у пасажирському транспорті за рішенням місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування відповідно до наданих повноважень;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (у тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами);

в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення;

11) заходи з організації рятування на водах;

12) обслуговування місцевого боргу;

13) програми природоохоронних заходів місцевого значення;

14) управління комунальним майном;

15) регулювання земельних відносин;

16) заходи у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру в межах повноважень, встановлених законом;

17) заходи та роботи з мобілізаційної підготовки місцевого значення;

18) проведення місцевих виборів у випадках, передбачених законом, та республіканських Автономної Республіки Крим і місцевих референдумів;

19) членські внески до асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об'єднань;

20) підвищення кваліфікації депутатів місцевих рад;

21) інші програми, пов'язані з виконанням власних повноважень, затверджені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою згідно із законом.

Динаміка видатків місцевих бюджетів в Україні

Для ґрунтовного дослідження проблем забезпечення фінансовими ресурсами органів місцевого самоврядування проведемо аналіз фінансування видатків місцевих бюджетів України за 2005–2010 роки.

Динаміка видатків місцевих бюджетів України у 2005–2010 рр., млн. грн

Показники	Роки	Абсолютне відхилен- ня 2010 р. до 2005 р
	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Видатки місцевих бюджетів, млн. грн. у т.ч.	53547,2	75781,6	104853,2	138998,8	136254,9	159760,2	106213
Видатки загального фонду	43495,7	59934,9	86600,3	115438,4	117819,2	141132,6	97636,9
Видатки спеціального фонду	10051,5	15846,7	18252,9	23560,4	18435,7	18627,6	8576,1

Обсяг видатків місцевих бюджетів у 2010 р. становив 159760,2 млн. грн., що на 106213 млн. грн. або 3 рази більше порівняно із 2005 р. Специфіка функціонування місцевих бюджетів найповніше відображається у складі та структурі їхніх видатків.

Упродовж 2005–2010 рр. спостерігалася позитивна тенденція до зростання:

- обсягу видатків загального фонду місцевих бюджетів на 97636,9 млн. грн. або у 3,2 раза;

- обсягу видатків спеціального фонду місцевих бюджетів на 8576,1 млн. грн. або у 1,9 раза.

Така динаміка дає підстави вважати, що загальний обсяг видатків місцевих бюджетів України має чітко виражену тенденцію до зростання, що свідчить про збільшення фінансових можливостей органів місцевого самоврядування. Місцеві бюджети відіграють важливу роль у забезпеченні макроекономічної стабільності, реалізації соціальних програм. Вони є важливим інструментом макроекономічного регулювання, адже з їх допомогою перерозподіляється значна частка ВВП.

Частка перерозподілу ВВП через місцеві бюджети України у 2010 р. становила 13,89 % (у 2009 р. − 13,93 %). За перід з 1995–2010 рр. цей показник коливався в межах від 10,8 до 17,9%.

Слід зазначити, що у 2010 р. спостерігалося зменшення частки перерозподілу ВВП через видатки місцевих бюджетів, спрямованих на економічну діяльність – на 0,62%, на житлово-комунальне господарство – на 0,48%, на державне управління – на 0,02% та на інші

функції – на 0,21% порівняно із аналогічним показником 2008 р.

Бюджетна програма та її складові. Паспорт бюджетної програми.

Бюджетна програма — це систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиних мети і завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій.

Кожній бюджетній програмі присвоюється код, що складається із семи цифрових знаків, з яких:

• перший, другий і третій визначають головного розпорядника бюджетних коштів (відповідний код відомчої класифікації видатків бюджету);

• четвертий знак вказує на відповідальних виконавців бюджетних програм, головного розпорядника бюджетних коштів (якщо відповідальним виконавцем є структурний підрозділ центрального апарату головного розпорядника бюджетних коштів, ставлять цифру "1", щодо всіх інших відповідальних виконавців використовують цифри від "2" до "9");

• п'ятий і шостий знаки вказують на бюджетну програму, виконання якої забезпечує один відповідальний виконавець. Якщо програма пов'язана з утриманням апарату органів державної влади, ставляться цифри "1", для всіх інших бюджетних програм — від "2" і далі залежно від номера бюджетної програми одного відповідального виконавця;

• сьомий знак визначає напрям діяльності в конкретній бюджетній програмі (цифри від "1" до "9").

Кожна бюджетна програма має низку складових:

1. Мета бюджетної програми включає законодавче визначені основні цілі, яких потрібно досягти у результаті виконання конкретної бюджетної програми.

2. Завдання бюджетної програми — конкретні цілі, яких необхідно досягти у результаті виконання бюджетної програми протягом відповідного бюджетного періоду й оцінити які можна за допомогою результативних показників.

3. Напрями діяльності — конкретні дії, спрямовані на виконання завдань бюджетної програми, з визначенням спрямування витрачання бюджетних коштів. Напрями діяльності мають відповідати завданням і функціям головного розпорядника бюджетних коштів. Визначення напрямів діяльності забезпечує реалізацію бюджетної програми у межах коштів, спрямованих на зазначену мету.

4. Результативні показники — кількісні та якісні показники, які характеризують результати виконання бюджетної програми та дають можливість оцінити використання коштів на виконання бюджетної програми.

Застосування результативних показників дає можливість простежити ефективність використання бюджетних коштів, виявити співвідношення досягнутих результатів і витрат, визначити тривалість виконання бюджетної програми, її необхідність і відповідність визначеній меті, а також порівнювати результати виконання бюджетних програм у динаміці за роками та за головними розпорядниками бюджетних коштів, визначати найефективніші бюджетні програми при розподілі бюджетних коштів.

Результативні показники поділяють на такі групи:

1. Показники затрат — визначають обсяги та структуру ресурсів, які забезпечують виконання бюджетної програми:

— державне управління: кількість підвідомчих установ, штатних одиниць, отриманих листів, доручень, звернень громадян;

— освіта: кількість навчальних закладів за категоріями, кількість годин навчального процесу, чисельність працівників навчального закладу, кількість учнів;

— охорона здоров'я: чисельність працівників галузі за категоріями, кількість медичних установ за типами хворих, що перебувають на стаціонарному лікуванні, кількість медичних засобів, обладнання;

— житлово-комунальне господарство: загальна житлова площа, що потребує проведення капітального ремонту;

2. Показники продукту — використовуються для оцінювання досягнення поставлених цілей (кількість користувачів товарами, роботами, послугами, виробленими у процесі виконання бюджетної програми):

— державне управління: кількість підготовлених та прийнятих рішень, перевірок, обсяг наданих послуг та отриманих коштів (дозволи, ліцензії), кількість вирішених питань, доручень;

— освіта: кількість випускників;

— охорона здоров'я: кількість відвідувачів поліклінік, амбулаторій, кількість амбулаторних візитів, пролікованих;

— житлово-комунальне господарство: площа відремонтованого житлового фонду;

3. Показники ефективності — відношення кількості вироблених товарів до їх вартості у грошовому або іншому вираженні (витрати ресурсів на одиницю показника продукту):

— державне управління: обсяг наданих послуг на одного працівника, кількість прийнятих рішень на одного працівника, витрати на утримання однієї штатної одиниці, витрати на відрядження в розрахунку на одну особу;

— освіта: вартість навчання одного учня, витрати на один навчальний заклад, кількість навчальних годин на одного вчителя;

— охорона здоров'я: кількість пацієнтів на одного лікаря, вартість ліжкодня, показник завантаженості ліжкового фонду, середня кількість днів перебування у лікарні;

— житлово-комунальне господарство: витрати на проведення капітального ремонту 1 кв. м житлової площі;

4. Показники якості — відображають якість вироблених товарів:

— державне управління: відношення вчасно виконаних завдань до їх загальної кількості (у відсотках), зміна обсягу податкової заборгованості (недоїмки), зміна обсягу кредиторської заборгованості, кількість позовів на неправомірні дії органів влади;

— освіта: кількість випускників, які закінчили навчальний заклад із відзнакою, покращання рівня освіти (ступеня успішності);

— охорона здоров'я: рівень виліковності хворих, рівень захворюваності (за віковою структурою), рівень смертності, прогнозована тривалість життя;

— житлово-комунальне господарство: відношення площі житлового фонду, що потребує ремонту, до загальної площі житлового фонду (у відсотках).

Документ, який містить всю потрібну інформацію про бюджетну програму називається паспортом бюджетної програми. У ньому визначено суму коштів, затверджену в державному бюджеті для виконання бюджетної програми, законодавчі підстави її реалізації, мету, завдання, напрями діяльності, відповідальних виконавців, результативні показники та інші характеристики бюджетної програми. На основі цього паспорту контролюють цільове та ефективне використання бюджетних коштів, проводиться аналіз виконання бюджетної програми. Паспорти бюджетних програм складають усі головні розпорядники бюджетних коштів щороку за кожною бюджетною програмою.

8.Переваги та недоліки банківської, казначейської та змішаної системи касового виконання видаткової частини.

Як видно з наведених рисунків, системи касового виконання бюджету мають істотні відмінності. Наприклад, рівень фінансової автономії учасників виконання місцевого бюджету за видатками найвищий у разі застосування банківської системи виконання, адже після перерахування коштів на рахунок бюджетної установи її дії є самостійними. В умовах казначейської та змішаної системи, для того щоб здійснити видатки, бюджетна установа має здійснити певні заходи — представити кошториси, підтверджувальні документи. Однак, з іншого боку, такі складності можуть бути запорукою цільового використання бюджетних коштів і сприяти ефективному їх використанню. Вибираючи казначейську систему касового виконання місцевих бюджетів, перш за все потрібно вирішувати питання, на якому рівні влади створюється казначейство.

Теоретично місцеві бюджети можуть перебувати на обслуговуванні як у Державному казначействі, яке має статус центрального органу виконавчої влади, так і в муніципальних казначействах, утворених органами самоврядування. Звичайно, ступінь фінансової автономії місцевого самоврядування істотно знижується у випадку обслуговування місцевих бюджетів національним казначейством, проте організація муніципального казначейства потребує значних бюджетних інвестицій і подальших видатків місцевого бюджету на його утримання.

В Україні місцеві бюджети перебувають на обслуговуванні Державного казначейства. Запровадження казначейського обслуговування в Україні справило певний позитивний вплив на виконання видаткової частини бюджетів: підвищився рівень фінансової дисципліни органів місцевого самоврядування; оперативнішою та достовірнішою стала фінансова звітність про виконання бюджетів; органи самоврядування отримали можливість здійснювати безпроцентні позики за рахунок ресурсів Державного казначейства. Попри певні позитивні моменти, системним недоліком існуючої моделі виконання місцевих бюджетів залишається наявність у Державного казначейства повноважень ухвалювати нормативні документи, які регламентують процес виконання місцевих бюджетів. Це призводить до асиметричного розподілу прав та обов'язків між органами місцевого самоврядування і казначейством. Багато труднощів спричиняє схема здійснення видатків місцевих бюджетів, яка знижує фінансову оперативність розпорядників бюджетних коштів.

Інвестиційна складова місцевих бюджетів.

Поставлена в Україні мета — формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку — потребує відповідних фінансових ресурсів, серед яких центральне місце займають бюджетні кошти. Необхідність здійснення інвестиційних видатків за рахунок коштів бюджетів усіх рівнів зумовлена такими моментами:

— держава й органи місцевого самоврядування надають певні суспільні послуги населенню, а для цього потрібна відповідна матеріальна база;

— окремі категорії інвестицій є збитковими для приватних інвесторів, але необхідні для населення, і тому їх фінансування бере на себе держава;

— здійснення інвестицій у прибуткові державні та комунальні об'єкти — реальна можливість залучення до бюджетів додаткових ресурсів.

Якщо звернутися до структури джерел фінансування сукупних інвестицій в Україні, то можна зауважити все-таки істотне переважання власних коштів суб'єктів господарювання, які становлять 2/3; на державний бюджет припадає лише 7 %, місцеві бюджети — 4 %. Але саме головне це те, що нині сформувалася потреба збільшення інвестиційної складової бюджету, всемірного нарощування капітальних вкладень як важливого фактору економічного зростання.

Рівень суспільних інвестицій має безпосередній вплив на економічне зростання.В Україні є великий потенціал економічного зростання саме за рахунок інвестування коштів у соціальну сферу. Нині показники якості життя перебувають на дуже низькому рівні, тому ефективність капіталовкладень у розвиток охорони здоров'я, освіти, культури буде високою і матиме значний вплив на розвиток економіки загалом.

Щодо місцевих бюджетів, то обсяг їх капітальних видатків протягом минулих років також значно зріс. За останні п'ять років капітальні видатки збільшилися майже у чотири рази. Така позитивна динаміка зумовлена виходом економіки з кризового стану, збільшенням загальних обсягів місцевих бюджетів та великою потребою у капітальних вкладеннях, зумовленою низьким рівнем реалізації інвестиційних проектів у попередні роки. Частка інвестиційних видатків у сукупних видатках місцевих бюджетів в Україні у 2006 р. становила 18,3 %, що порівняно з країнами Європейського Союзу є одним з найвищих показників. Органи місцевого самоврядування в Україні витрачають на капітальні вкладення значно більшу частину бюджетних коштів, ніж окремі розвинуті країни Європи, наприклад, Данія - 3 % , Німеччина й Австрія - 5 %.

Аналіз сучасної практики свідчить, що найбільшими недоліками процесу планування капітальних видатків місцевих бюджетів є:

неузгодженість у багатьох випадках капітальних видатків з планом соціально-економічного розвитку регіону;
- ігнорування пріоритетів розвитку місцевого господарства;
- планування значної частини капітальних видатків поза бюджетом розвитку;
- відсутність: повної інформації про стан основних фондів комунальної власності; середньотермінового бюджетного планування; конкурсних процедур відбору найпривабливіших інвестиційних проектів; оцінювання соціально-економічної ефективності інвестиційних проектів.

Згідно з чинним законодавством інвестиційні видатки місцевих бюджетів мають зосереджуватись у бюджетах розвитку.

Питання формування і використання бюджетів розвитку були конкретизовані у Бюджетному кодексі України, де зазначено, що бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою спеціального фонду місцевих бюджетів; його надходження утворюються за рахунок:

Коштів від відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, у тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;
Надходжень дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що перебувають у власності територіальної громади;
Коштів від повернення позик, які надавалися з місцевого бюджету, та відсотків, сплачених за користування позиками;
Коштів, що передаються з іншої частини місцевого бюджету;
Запозичень, які здійснюють місцеві ради;
Субвенцій з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.

Напрями витрачання коштів бюджету розвитку в Бюджетному кодексі визначено так:

Погашення основної суми боргу Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування;
Капітальні вкладення;
Внески у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.

Отже, в основу процесу формування і використання бюджетів розвитку місцевих бюджетів закладено інвестиційну спрямованість, що створює можливості їх використання для вирішення першочергових проблем розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

Суттєво підвищити роль бюджетну розвитку місцевих бюджетів можна за рахунок:

розширення переліку дохідних джерел бюджету розвитку;
- всебічного розвитку системи місцевих запозичень;
- більш ефективного управління об'єктами комунальної власності;
- розвитку нових форм господарювання у комунальному секторі;
- удосконалення приватизаційних процедур комунальної власності з метою запобігання продажу об'єктів за заниженими цінами;
- стимулювання збільшення власних доходів місцевих бюджетів;
- розподілу інвестиційних субвенцій, які надаються місцевим бюджетам, на принципах справедливості й прозорості.

Сьогодні бюджети (як державний, так і місцеві) практично не беруть участі в економічному зростанні та інвестуванні в основний капітал. Бюджети розвитку не стали дієвим інструментом здійснення цих процесів. Спостерігається значна диференціація інвестиційних видатків у територіальному аспекті. У зв'язку з цим в Україні слід відновити відтворювальну функцію бюджету, а отже, піднести роль його інвестиційної складової. Така мета повністю відповідає стратегічним цілям держави. Зрозуміло, що при цьому не можна завдавати шкоди задоволенню соціальних потреб населення. Адже забезпечення економічного зростання, а водночас — покращання умов життя, можливе лише за умови підвищення інвестиційної активності.

Контрольні запитання:

1. Назвіть склад і структуру видатків місцевих бюджетів.

2. У чому полягає суть кошторисного фінансування?

3. Дайте характеристику показників, що лежать в основі кошторисних витрат.

4. У чому полягає необхідність фінансового планування органів місцевого самоврядування?

5. Охарактеризуйте методи планування місцевих бюджетів.

6. Назвіть класифікацію видатків відповідно до Бюджетного кодексу України.

7. Які видатки відносяться до закріплених та власних?

8. Назвіть напрями використання поточного бюджету.

9. Розкрийте особливості програмно-цільового методу планування бюджету.

10. Охарактеризуйте етапи процесу програмно-цільового методу планування бюджету.

Тематика ІНДЗ:

Програмно-цільовий метод бюджетного планування: суть, етапи, показники, переваги та недоліки.
Бюджетна програма та її складові. Паспорт бюджетної програми.
Банківська, казначейська та змішана системи касового виконання видаткової частини місцевих бюджетів: переваги та недоліки.

Тема 6. Фінансове вирівнювання та бюджетне регулювання

Зміст міжбюджетних відносин та особливості їх організації.
Сутність та механізм фінансового вирівнювання.
Бюджетне регулювання: його цілі та методи.
Поняття та види бюджетних трансфертів.
Порядок визначення дотації вирівнювання.
Реформування міжбюджетних відносин в Україні.

Основні терміни та поняття: міжбюджетні трансферти, міжбюджетні відносини, дотації вирівнювання, субвенції, субсидії, додаткові додтації, фінансовий норматив бюджетної забезпеченості, індекс відносної податкоспроможності, коефіцієнт вирівнювання, бюджетне регулювання.

1. Зміст міжбюджетних відносин та особливості їх організації.

Одними з найважливіших і найскладніших проблем державних фінансів у кожній країні є ефективна організація відносин всередині бюджетної системи, а саме між бюджетом центрального уряду і бюджетами органів місцевого самоврядування; перерозподіл бюджетних ресурсів, зумовлений об'єктивними відмінностями в рівнях соціально-економічного розвитку окремих територій; здійснення фінансового вирівнювання з метою забезпечення конституційних гарантій населенню незалежно від місця його проживання.

Міжбюджетні відносини — це відносини між державою, Автономною Республікою Крим і органами місцевого самоврядування щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією та законами України.

Міжбюджетні відносини виникають на стадії виконання бюджетів. Найважливішою передумовою їх існування є необхідність здійснення перерозподілу бюджетних ресурсів усередині бюджетної системи, яка, у свою чергу, спричинена розбіжностями між обсягами коштів, акумульованих у бюджетах різних рівнів і видів, та потребою в них.

Підставою для існування міжбюджетних відносин є:

— визначений у законодавстві розподіл повноважень між державною виконавчою владою та органами місцевого самоврядування;

— гарантія фінансування витрат на реалізацію наданих повноважень з боку держави органам місцевого самоврядування;

— діючий порядок розмежування доходів і видатків між рівнями бюджетної системи і місцевими бюджетами різних видів;

— фінансова підтримка місцевих бюджетів у зв'язку зі значними коливаннями рівнів податкового потенціалу окремих територій та об'єктивними розбіжностями в обсягах видатків.

Основою міжбюджетних відносин є розмежування доходів і видатків між рівнями бюджетної системи, проведене відповідно до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування. Проте розмежування доходів, здійснене на єдиних засадах для бюджетів відповідного рівня не дає можливості збалансувати абсолютно всі бюджети. Причиною цього є значні відмінності у формуванні доходів і складі та обсягах видатків бюджетів територіальних одиниць, які мають об'єктивний характер і зумовлені:

— різним рівнем економічного розвитку господарських комплексів адміністративно-територіальних одиниць і їх спеціалізацією;

— різноманітністю природно-кліматичних умов;

— різним екологічним станом територій;

— особливостями розташування населених пунктів, зокрема адміністративних центрів;

— насиченістю шляхами сполучення;

— кількістю населення, його віковим складом;

— сформованою протягом тривалого історичного періоду мережею об'єктів соціальної і побутової інфраструктури та їх станом тощо.

Рух бюджетних ресурсів у процесі міжбюджетних відносин відбувається переважно у формі: міжбюджетних трансфертів (дотацій, субвенцій, коштів, що передаються), взаєморозрахунків, та об'єднання коштів бюджетів територіальних громад для виконання спільних проектів і програм.

Центральне місце у міжбюджетних відносинах посідають процедури бюджетного регулювання. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які мають забезпечувати виконання цих повноважень, тобто перерозподіл бюджетних ресурсів.

2. Сутність та механізм фінансового вирівнювання.

У межах кожної, навіть незначної за розмірами, країни завжди спостерігаються об'єктивні розбіжності у фінансовому потенціалі окремих територій, особливості складу та обсягів дохідної бази бюджетів, а отже, й можливостей задоволення різноманітних місцевих потреб. Головними загальноекономічними причинами, які зумовлюють регіональні відмінності у формуванні доходів і фінансуванні видатків місцевих бюджетів України, є:

— нестабільність і неузгодженість законодавства з питань фінансів, бюджету, податків;

— щорічні зміни складу доходів і видатків бюджетів;

— невизначеність цілей та пріоритетів фінансового вирівнювання;

— відсутність протягом тривалого часу (до 2001 р.) стабільного, науково обґрунтованого і прозорого механізму бюджетного регулювання;

— нераціональне розташування мережі бюджетних установ;

— непослідовна політика щодо передачі соціально-культурних об'єктів з державної у комунальну власність;

— відсутність зацікавленості органів місцевого самоврядування в додатковій мобілізації надходження доходів до місцевих бюджетів, споживчі тенденції у витрачанні бюджетних коштів.

Фінансове вирівнювання — приведення у відповідність витрат місцевих бюджетів (за економічною та функціональною класифікаціями) до гарантованого державою мінімального рівня соціальних послуг на одного мешканця, ліквідація значних диспропорцій у здійсненні бюджетних видатків за окремими територіями.

З'ясування сутності й механізму здійснення фінансового вирівнювання свідчить, що його слід розглядати не лише як діяльність у межах бюджетної системи, пов'язану з перерозподілом бюджетних ресурсів. У широкому розумінні фінансове вирівнювання відображає процеси політичного, економічного і соціального значення, за допомогою яких вирішуються загальнодержавні завдання щодо забезпечення динамічного зростання економіки, розвитку продуктивних сил, поліпшення добробуту населення, усунення розбіжностей у рівнях розвитку окремих територій, фінансового забезпечення місцевого самоврядування, вирішення національних проблем тощо. Усе це надає фінансовому вирівнюванню виняткового значення і зумовлює його особливе місце у фінансовій системі, і в тому числі у міжбюджетних відносинах.

Показником, за допомогою якого можна проаналізувати територіальні особливості фінансування певних суспільних потреб, є обсяг видатків з місцевих бюджетів (сукупних і в тому числі за розділами функціональної класифікації) у зіставленні з кількістю населення, яке проживає на території місцевого бюджету, тобто видатки в розрахунку на одного мешканця.

Головним інструментом проведення фінансового вирівнювання адміністративно-територіальних одиниць країни нині є бюджетні трансферти.

Виняткове значення фінансового вирівнювання для досягнення позитивної економічної динаміки в країні, реалізації завдань регіональної політики, забезпечення соціальної справедливості і політичної стабільності в суспільстві зумовлює доцільність дотримання таких підходів під час його здійснення:

— насамперед потрібно враховувати об'єктивно наявні розбіжності в економічному та соціальному розвитку регіонів, окремих населених пунктів, особливості їх місцезнаходження, природно-кліматичні, екологічні, демографічні та інші умови, які спричинюють диференціацію бюджетних видатків;

— механізм фінансового вирівнювання має бути узгоджений із визначеними у чинному законодавстві цілями та пріоритетами регіональної політики, враховувати встановлені критерії та перелік депресивних територій країни, які потребують додаткових фінансових ресурсів;

— вирівнюванню видатків місцевих бюджетів повинно .передувати вирівнювання їх дохідної бази, як необхідна передумова для створення

рівних можливостей функціонування всіх територіальних громад, тобто для здійснення ними однакових видатків;

— важливим елементом механізму фінансового вирівнювання є ступінь вирівнювання доходів місцевих бюджетів, який доцільно встановити для забезпечення зацікавленості органів місцевого самоврядування у збільшенні дохідних джерел;

— кінцевою метою вирівнювання видатків бюджетів органів місцевого самоврядування має бути забезпечення надання суспільних послуг населенню кожної територіальної громади на єдиному рівні, який гарантується законами країни.

3. Бюджетне регулювання, його цілі та методи.

Бюджетне регулювання — діяльність щодо збалансування державного та місцевих бюджетів.

У процесі бюджетного регулювання вирішується багато завдань, основними серед яких є:

— досягнення відповідності між видатками та доходами місцевих бюджетів різних видів, тобто їх збалансування;

— забезпечення рівномірності в надходженні доходів для запобігання затримок у фінансуванні видатків;

— створення зацікавленості органів місцевого самоврядування у повній мобілізації доходів на своїй території;

— забезпечення самостійності використання додатково одержаних коштів у процесі виконання місцевих бюджетів;

— перерозподіл бюджетних ресурсів між фінансове "багатими" та "бідними" територіями;

— зв'язок обсягів одержаної фінансової допомоги з конкретними зусиллями щодо мобілізації податків і зборів, залучення додаткових дохідних джерел;

— здійснення фінансового вирівнювання.

У складних процесах бюджетного регулювання необхідно відокремлювати вертикальне і горизонтальне бюджетне регулювання.

Вертикальне бюджетне регулювання має на меті забезпечення необхідними дохідними джерелами бюджетів різних рівнів відповідно до діючого порядку розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування. Вирішення цього завдання досягається шляхом розмежування видатків між бюджетами і надання їм доходів, достатніх для фінансування визначених видатків.

Горизонтальне бюджетне регулювання покликане усунути розбіжності в рівнях бюджетної забезпеченості з огляду на бюджети місцевого самоврядування (міські, селищні та сільські). Іншими словами, основний зміст горизонтального бюджетного регулювання полягає у фінансовому вирівнюванні бюджетів за територіальним критерієм. Причому горизонтальне вирівнювання здійснюється лише в межах бюджетів територіальних громад, окремо серед міських, селищних і сільських бюджетів.

Традиційно у вітчизняній бюджетній практиці використовуються наступні два методи бюджетного регулювання:

1) метод відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, які надходять до місцевих бюджетів (такі доходи одержали назву регулюючих);

2) надання фінансової допомоги бюджетам в обсязі певної визначеної суми (у вигляді бюджетних трансфертів).

4. Поняття та види бюджетних трансфертів

Трансферти в зарубіжній практиці трактуються як "передавальні платежі", "односторонні перекази", характерними ознаками яких є те, що рух коштів у вигляді трансфертів не супроводжується зустрічним одержанням товарів, послуг або грошей. Трансфертні платежі можуть виплачуватися урядом або фірмою домогосподарству чи фірмі; якщо такі платежі здійснює уряд, то їх називають урядовими, або державними, трансфертними платежами, у багатьох країнах — субсидіями.

Широке за своєю сутністю поняття "трансфертні платежі" у бюджетній сфері трансформується і конкретизується поняттями "субсидії", "дотації", "субвенції". У кожній країні є своя специфіка надання субсидій, проте всі їх різноманітні види можна об'єднати у дві основні групи: безумовні (або загальні) та умовні (або спеціальні) субсидії.

Субсидії загального призначення (на практиці їх називають дотаціями) надаються місцевим бюджетам для їх збалансування; механізм надання не потребує цільового використання одержаних коштів і тому такі субсидії не обмежують самостійність місцевої влади.

На противагу субсидіям загального призначення, субсидії спеціального призначення (або субвенції) передбачають цільове використання одержаних коштів. Метою надання субвенцій є фінансування державних програм чи проектів, а також забезпечення органів місцевого самоврядування коштами, необхідними для виконання делегованих повноважень. Субвенційний механізм може передбачати пайову участь органів місцевого самоврядування у фінансуванні відповідних потреб і видатків.

Поняття офіційних (міжбюджетних, бюджетних) трансфертів в українську практику було вперше запроваджено у 1996 р. разом із введенням нової бюджетної класифікації, згідно з якою їх поділяли на дві групи залежно від цільового спрямування коштів:

1) поточні;

2) капітальні.

До поточних офіційних трансфертів зараховувалили грошові допомоги (дотації), які одержували бюджети нижчих рівнів за недостатньої ефективності дохідних джерел. На відміну від поточних, капітальні офіційні трансферти (субвенції) передбачали цільове використання одержаних коштів. Цілі, на які спрямовувалися субвенції, переважно були пов'язані з виконанням органами місцевого самоврядування делегованих державою повноважень.

Залежно від джерел надходження у складі офіційних трансфертів відокремлювали: одержані від органів державного управління, з-за кордону і з недержавних джерел.

Бюджетний кодекс України (2010) змінив концептуальні підходи до класифікації трансфертів. Насамперед, відбулося уточнення термінології: замість "офіційні трансферти" нині використовують термін "міжбюджетні трансферти", який визначають як кошти, що безоплатно і безповоротно перераховуються з одного бюджету в інший.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно та безповоротно перераховуються з одного бюджету в інший.

Міжбюджетні трансферти, згідно з Бюджетним кодексом, поділяють на чотири види:

1) дотації вирівнювання;

2) субвенції;

3) кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших бюджетів;

4) додаткові дотації.

Перший вид міжбюджетних трансфертів — дотації вирівнювання, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам. Визначальною є назва, з якої випливає, що основною метою цього виду трансфертів є вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який її отримує.

Другий вид міжбюджетних трансфертів — це субвенції. Вони можуть надаватися як державним, так і місцевими бюджетами. Характерною ознакою субвенцій є цільове використання одержаних коштів, основними напрямами якого є: здійснення програм соціального захисту; компенсація втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування у зв'язку з виконанням власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою; виконання інвестиційних проектів; утримання об'єктів спільного користування чи ліквідація негативних наслідків діяльності таких об'єктів; виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань; інші цілі.

З державного бюджету місцевим бюджетам останніми роками надаються субвенції:

— на соціально-економічний розвиток регіонів;

— виконання заходів щодо попередження аварій і запобігання техногенним катастрофам у житлово-комунальному господарстві та на інших аварійних об'єктах комунальної власності;

— виконання інвестиційних проектів;

— збереження історичної забудови міст і об'єктів історико-культур-ної спадщини України;

— виконання різноманітних соціальних програм.

За сучасних умов створення основ ринкової економіки важливого значення набувають субвенції, пов'язані з реалізацією програм соціального захисту населення. Протягом останніх років з державного бюджету місцевим бюджетам надавалися субвенції:

— на виплату допомоги сім'ям з дітьми, малозабезпеченим сім'ям, інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам;

— будівництво і придбання житла, надання передбачених чинним законодавством пільг окремим категоріям громадян;

— компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

— виплату житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу, послуг тепло-, водопостачання і водовідведення, квартирної плати, вивезення побутового сміття та рідких нечистот;

— виплату житлових субсидій населенню на придбання твердого та рідкого пічного побутового палива і скрапленого газу;

— на утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячих будинках сімейного типу і прийомних сім'ях та інші.

Третій вид трансфертів — передача коштів до державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів. Так, у випадках, коли прогнозні показники доходів бюджету (Автономної Республіки Крим), обласних і районних бюджетів, міських (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) бюджетів перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету, для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, що підлягає передачі до державного бюджету України.

Четвертий вид міжбюджетних трансфертів — це додаткові дотації, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам. Відповідно до Бюджетного кодексу України надання державою податкових пільг, які зменшують доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, має супроводжуватись наданням додаткової дотції з державного бюджету місцевим бюджетам на компенсацію відповідних втрат доходів місцевих бюджетів.

Порядок визначення обсягів дотацій вирівнювання.

Порядок розрахунку обсягів дотацій вирівнювання з державного бюджету місцевим бюджетам визначений ст. 97 і 98 Бюджетного кодексу України і постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами" від 5 вересня 2001 р. № 1195 з такими змінами і доповненнями. Цією постановою затверджено Формулу розподілу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом і місцевими бюджетами.

Дотації вирівнювання надаються з державного бюджету України:

— бюджету Автономної Республіки Крим;

— обласним бюджетам;

— бюджетам міст Києва та Севастополя;

— бюджетам міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення;

— бюджетам районів.

Встановлена зазначеною вище постановою Кабінету Міністрів України

Формула враховує такі параметри:

— фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;

— кількість мешканців і споживачів соціальних послуг;

— індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району;

— прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування;

— коефіцієнт вирівнювання.

Визначення обсягів дотацій вирівнювання

Обсяг дотації вирівнювання з державного бюджету, що надається бюджету Автономної Республіки Крим, обласному бюджету, бюджету міста Києва чи Севастополя, міста республіканського (Автономної Республіки Крим) чи обласного значення, бюджету району, або коштів, що передаються з цих бюджетів до державного бюджету, визначається за загальним фондом місцевого бюджету як різниця між розрахунковим показником обсягу видатків і розрахунковим обсягом доходів (кошика доходів), закріплених за відповідними місцевими бюджетами, розрахована у встановленому порядку із застосуванням коефіцієнта вирівнювання за такою формулою:

6. Реформування міжбюджетних відносин в Україні.

За умов становлення самостійної бюджетної системи та вдосконалення організаційних засад її функціонування, формування власної моделі міжбюджетних відносин відбувалося не завжди послідовно і раціонально, без урахування обраних пріоритетів розвитку українського суспільства.

Починаючи з 2001 р. в Україні проводиться міжбюджетна реформа, яка була започаткована прийняттям і реалізацією постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання, субвенцій та коштів, що передаються до бюджету вищого рівня) та нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів на 2001 рік" від 29 грудня 2000 р. Згідно з цією постановою докорінно змінився порядок бюджетного планування. Так, були запроваджені формульні розрахунки при визначенні обсягів доходів і нормативні методи у плануванні видатків місцевих бюджетів, а також елементи фінансового вирівнювання. Як засвідчив досвід, такий порядок дав можливість гарантувати адміністративно-територіальним одиницям середній рівень доходів і середній обсяг видатків (у розрахунку на одну особу наявного населення) за рахунок коштів місцевих бюджетів, що має поступово зменшити територіальні відмінності у рівнях надання суспільних послуг громадянам.

Не відкидаючи беззастережні позитивні наслідки реформи міжбюджетних відносин, треба зазначити, що загалом в Україні спостерігається процес посилення централізації бюджетного планування, яке у нас проводиться переважно на загальнодержавному рівні, адже розрахунки державного і близько 700 місцевих бюджетів проводить Міністерство фінансів України. А Бюджетний кодекс залишає для такого складного і відповідального процесу, як розробка і прийняття місцевих бюджетів, лише близько місяця після офіційного опублікування Закону про державний бюджет України. Зрозуміло, що про обґрунтованість і реальність бюджету, складеного в такий нетривалий час, не завжди доводиться говорити.

За сучасних умов істотною вадою бюджетної практики стала відсутність безпосередньої взаємообумовленості зв'язку, між соціально-економічним і бюджетним плануванням. Процеси, які раніше були тісно пов'язані між собою, нині виявилися абсолютно непотрібними і відокремленими одне від одного. Разом із запровадженням централізованого порядку визначення обсягів місцевих бюджетів спостерігаємо парадоксальну ситуацію, коли програми розвитку адміністративно-територіальних одиниць, їх практичне втілення і загалом соціально-економічна ситуація на місцях ніяким чином не впливають на визначення обсягів місцевих бюджетів, які є, за чинним законодавством, фінансовим планом органів місцевого самоврядування, а отже, функціонування і розвитку певної території. Подолання зазначених недоліків, а також подальше вдосконалення діючого порядку розрахунку дотацій вирівнювання з урахуванням здобутків світового досвіду, на наш погляд, сприятиме формуванню бюджетної системи, яка б відповідала потребам ринкових перетворень.

З метою подальшого вдосконалення міжбюджетних відносин потрібно:

— проводити чітке розмежування повноважень між органами державної влади і місцевим самоврядуванням, відповідно до якого має здійснюватися розмежування фінансових ресурсів;

— забезпечувати органи місцевого самоврядування бюджетними ресурсами, достатніми для виконання делегованих повноважень державної влади;

— формувати сприятливі умови для нарощування власної дохідної бази місцевих бюджетів, як основного джерела фінансування власних повноважень;

— розробляти механізм компенсації втрат власних доходів місцевих бюджетів, які виникають у зв'язку з наданими державою пільгами за податкам та іншими платежами;

— відновлювати механізм надання додаткових дотацій місцевим бюджетам за перевиконання запланованих показників загального фонду державного бюджету, в якому слід враховувати виконання вказаних показників на рівні окремого місцевого бюджету, а не області загалом;

— законодавче визначати порядок коригування власної дохідної бази місцевих бюджетів і встановлювати перелік чинників, які можуть при цьому бути враховані;

— під час розрахунку бюджетних трансфертів враховувати сформовану мережу бюджетних установ, а також стан об'єктів соціально-культурної сфери;

— під час визначення обсягів видатків місцевих бюджетів ширше застосовувати коригуючі коефіцієнти з метою врахування місцевої специфіки;

— законодавче визначати на кожний бюджетний рік перелік депресивних територій з метою проведення ефективного фінансового вирівнювання;

— розробляти дієвий механізм стимулювання регіонів-донорів державної скарбниці;

— у процесі бюджетного регулювання поступово переходити до оцінювання податкової бази територій, як сукупності об'єктів, що підлягають оподаткуванню;

— створювати прозорий і зрозумілий механізм визначення обсягів субвенцій місцевим бюджетам із державного бюджету.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає сутність міжбюджетних відносин в Україні.

2. Назвіть склад і структуру взаємовідносин місцевих бюджетів з Державним бюджетом, їх особливості.

3. Як здійснюється розподіл видатків відповідно до розподілу повноважень між державною владою і органами місцевого самоврядування.

4. Охарактеризуйте процес забезпечення місцевих бюджетів доходними джерелами для виконання власних та делегованих державою фінансових зобов’язань.

5. Назвіть методи бюджетного регулювання у взаємовідносинах місцевих бюджетів з Державним бюджетом.

6. Яку роль відіграють субсидії, субвенції та дотації у збалансуванні бюджетів різних рівнів.

7. Що ви розумієте під фінансовим вирівнюванням?

8. Як здійснюється порядок розрахунку дотації вирівнювання місцевим бюджетам?

9. Назвіть суперечності в побудові взаємовідносин місцевих бюджетів з Державним бюджетом.

10. Як вплинуло прийняття Бюджетного кодексу України на вдосконалення міжбюджетних відносин у нашій державі?

11. Назвіть шляхи вдосконалення міжбюджетних відносин в Україні.

Тематика ІНДЗ:

Поняття, види та властивості міжбюджетних трансфертів.
Реформування міжбюджетних відносин в Україні.
Стимулювання розвитку регіонів як основна передумова їх фінансової незалежності.

Тема 7. Бюджетний процес на місцевому рівні

Зміст та структура бюджетного процесу на місцевому рівні.
Розгляд та прийняття рішення про місцевий бюджет.
Особливості та етапи виконання місцевого бюджету за доходами та видатками. Аналіз виконання бюджету за доходами та видатками.
Підготовка та розгляд звіту про виконання місцевого бюджету і прийняття рішення щодо нього.
Учасники бюджетного процесу на місцевому рівні та їх повноваження.
Забезпечення прозорості та відкритості бюджетного процесу на місцевому рівні.

Основні терміна та поняття: місцевий бюджет, бюджетний розпис, бюджетні асигнування, бюджетні зобов’язання, бюджетні призначення, розпорядники бюджетних коштів, бюджетний процес, доходи бюджету, видатки бюджету, бюджетний цикл, бюджетний період.

1. Зміст та структура бюджетного процесу на місцевому рівні

У Бюджетному кодексі України наведено таке визначення бюджетного процесу.

Бюджетний процес — регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Для кращого розуміння змісту цього поняття необхідно також знати, що бюджетний процес — це організована та скоординована діяльність багатьох суб'єктів, які є його учасниками — законодавчих органів, органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, фінансових органів, розпорядників бюджетних коштів та ін.

Бюджетний процес, який здійснюється на місцевому рівні, є окремою, порівняно самостійною складовою національного бюджетного процесу, що здійснюється з урахуванням пріоритетів та уподобань місцевого населення. Крім того, він є невід'ємною частиною місцевої бюджетної політики. Право та реальна здатність місцевого самоврядування проводити власну, незалежну від "центру" бюджетну політику, орієнтовану на потреби територіальної громади, є головною умовою, реалізація якої дає змогу самостійно організовувати бюджетний процес на місцевому рівні.

Бюджетний процес на місцевому рівні регламентується нормативно-правовими актами, які регулюють бюджетні відносини в Україні. До таких юридичних документів належать:

— Конституція України;

— Бюджетний кодекс України;

— закони про державний бюджет України;

— інші закони України, що регулюють бюджетні правовідносини. Чільне місце серед нормативно-правових актів цієї групи, зокрема, належить законам "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань", "Про систему оподаткування" тощо;

— нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі та на виконання Бюджетного кодексу та законів України;

— нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади — Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації України, Державного казначейства України та інших, прийняті на підставі та на виконання Бюджетного кодексу, законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України;

— рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 19 Бюджетного кодексу України бюджетний процес складається з чотирьох стадій. На місцевому рівні такими стадіями є:

1) складання проекту місцевого бюджету;

2) розгляд та прийняття рішення про місцевий бюджет;

3) виконання місцевого бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до рішення про місцевий бюджет;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Крім того, Бюджетним кодексом передбачено, що невід'ємними елементами бюджетного процесу є фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів, які здійснюються на всіх його стадіях. Атрибутами раціонального бюджетного процесу є також бюджетний моніторинг і аналіз планування та виконання бюджету. Вони забезпечують належні умови для достовірного оцінювання рівня ефективності бюджетного процесу та вжиття своєчасних заходів щодо його оптимізації.

Усі стадії бюджетного процесу засновані на єдиних принципах організації бюджетної діяльності і мають відповідну правову регламентацію.

До основних з них можна віднести наступні:

принцип розподілу повноважень представницьких та виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, який означає, що кожному органові, який бере участь у бюджетному процесі, належить певна компетенція, за межі якої він не може виходити. Втручання інших органів у процес складання, затвердження і виконання бюджету не допускається, крім випадків, зазначених у законодавстві;
принцип реальності включення показників доходів і видатків визначає, що доходи мають включатися до бюджету за джерелами, видатки — за цільовим призначенням;
принцип гласності полягає у тому, що показники бюджету (у тому числі і зведеного) і звіту про його виконання можуть і повинні оприлюднюватися через засоби масової інформації;
принцип наочності означає, що відображення показників бюджету у взаємозв'язку із загальноекономічними показниками в Україні відбувається шляхом використання засобів максимальної інформативності результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку;
принцип порівняльності полягає в систематизації доходів і видатків бюджету за певними ознаками, які дають можливість здійснити як загальнодержавне, так і міжнародне зіставлення бюджетних даних;
принцип повноти обсягу в бюджеті означає, що до кожного бюджету включаються всі кошти, що направляються із прибутково-видаткової частини;
принцип застосування балансового методу спрямований на встановлення правильного співвідношення між доходами і видатками всіх бюджетів, а також між натуральними і фінансовими показниками.

Бюджетний процес є безперервним і складається з окремих бюджетних циклів. Бюджетний цикл і бюджетний період — не тотожні поняття, які необхідно розрізняти.

Бюджетний цикл — це період бюджетного процесу, який повністю охоплює діяльність, пов'язану зі складанням, розглядом, затвердженням і виконанням певного конкретного бюджету, а також розглядом та ухваленням рішення щодо звіту про його виконання.

Бюджетний цикл на місцевому рівні, як правило, триває більше двох років, адже бюджетне планування починається задовго до затвердження бюджету та його виконання.

Бюджетний період — це період, протягом якого бюджет є чинним.

Як правило, бюджетний період збігається в часі з процесом виконання бюджету. Оскільки в Україні, як і в більшості країн світу, бюджетний період триває один рік, досить часто вживається також термін бюджетний рік, який має в цьому випадку таке саме значення. Для кожного з місцевих бюджетів України бюджетний період становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того самого року.

Розглянемо особливості організації бюджетного процесу на кожній з його стадій детальніше.

І. Складання проекту місцевого бюджету

Основними етапами процесу складання місцевих бюджетів вважаються такі:

1) встановлення граничних обсягів бюджетних асигнувань;

2) складання і доведення до розпорядників бюджетних коштів інструкцій з підготовки бюджетних запитів;

3) підготовка бюджетних запитів;

4) аналіз і зведення бюджетних запитів;

5) підготовка проекту рішення про місцевий бюджет та документів, що до нього додаються;

6) подання проекту рішення про місцевий бюджет на розгляд.

Складання проектів відповідних місцевих бюджетів забезпечують Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевих рад.

Робота зі складання проекту місцевого бюджету має не тільки технічний, а й політичний характер. Адже за її результатами необхідно вирішити два основних завдання: з одного боку, якомога точніше спрогнозувати доходи бюджету, правильно визначити потребу і спланувати витрати, правильно розрахувати показники проекту бюджету; з іншого — скласти бюджет, який би максимально повно враховував пріоритети та потреби місцевого населення і був схвалений громадськістю.

Як правило, в умовах раціонально організованого бюджетного процесу складанню проекту бюджету обов'язково передує стратегічне та середньострокове бюджетне планування. При цьому планування на середньострокову перспективу здійснюють на 3—5 років і переглядають щороку, приводячи у відповідність до напрямів бюджетної політики, які можуть змінюватися з року в рік.

Безпосередньо процес складання місцевих бюджетів розпочинається у червні року, що передує плановому, після винесення на розгляд Верховної Ради України проекту Основних напрямів бюджетної політики і проведення парламентських слухань з питань бюджетної політики на наступний бюджетний рік.

Місцеві фінансові органи згідно з визначеними Міністерством фінансів України особливостями складання проектів бюджетів на наступний бюджетний рік і типовою формою бюджетних запитів розробляють інструкцію з підготовки бюджетних запитів. Така інструкція доводиться до відома кожного з головних розпорядників коштів місцевого бюджету.

Головні розпорядники коштів формують бюджетні запити і подають їх до місцевих фінансових органів. Останні проводять аналіз бюджетних запитів на предмет відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. За результатами проведеного аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про можливість включення бюджетних запитів до проекту бюджету. Після цього проект бюджету подається Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевій державній адміністрації або виконавчому органу місцевої ради, які за результатами його розгляду доводять до місцевих фінансових органів свої пропозиції щодо його показників.

У разі схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про державний бюджет України, яке має відбутися не пізніше 15 вересня року, що передує плановому, Міністерство фінансів України доводить до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів місцевих рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів, а також типову форму рішення про бюджет.

У тижневий термін після ухвалення закону про державний бюджет України в другому читанні, Кабінет Міністрів України забезпечує доведення до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів місцевих рад показників обсягів міжбюджетних трансфертів і текстових статей закону, які визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період. Затверджені в другому читанні закону, ці показники і положення, а також розмір мінімальної заробітної плати та рівень забезпечення прожиткового мінімуму громадян на майбутній бюджетний рік вже не можуть бути змінені.

II. Розгляд та прийняття рішення про місцевий бюджет

На розгляд Верховної Ради Автономної Республіки Крим або місцевої ради разом з проектом рішення про бюджет подаються:

— пояснювальна записка до проекту рішення;

— прогноз показників місцевого бюджету за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди;

— проект показників зведеного бюджету району (міста);

— показники видатків на наступні бюджетні періоди для завершення врахованих у бюджеті проектів з терміном реалізації більше одного бюджетного року;

— перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період та на наступні три бюджетні періоди;

— інформація про хід виконання відповідного бюджету в поточному бюджетному періоді;

— пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту місцевого бюджету;

— інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація чи виконавчий орган відповідної ради.

Пояснювальна записка до проекту рішення про місцевий бюджет має містити:

— інформацію про соціально-економічний стан відповідної адміністративно-територіальної одиниці та прогноз її розвитку на наступний бюджетний період, які покладено в основу проекту місцевого бюджету;

— оцінку надходжень доходів з урахуванням втрат доходів у результаті наданих відповідною радою податкових пільг;

— пояснення до основних положень проекту рішення про місцевий бюджет, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків щодо функцій та програм. Обґрунтування включають бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди за класифікацією видатків бюджету;

— обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин (для районних, міських з районним поділом, міських, що об'єднують бюджети села, селища, міста районного значення) та надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів (для бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва та Севастополя, обласних бюджетів);

— інформацію про погашення боргу Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, обсяги та умови запозичень.

Рішення про місцевий бюджет має містити такі обов'язкові елементи:

— загальна сума доходів і видатків. Вони визначаються окремо для загального та спеціального фондів бюджету, а видатки, крім того, розподіляються на поточні й капітальні;

— граничний обсяг річного дефіциту чи профіциту місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді й боргу Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування на кінець наступного бюджетного періоду;

— повноваження щодо надання гарантій Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, а також обсяги цих гарантій;

— доходи бюджету за бюджетною класифікацією;

— бюджетні призначення для головних розпорядників коштів і кодів бюджетної класифікації;

— бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;

— обсяги обігової касової готівки місцевого бюджету;

— додаткові положення, які регламентують процес виконання бюджету.

Рішення має містити також перелік захищених статей місцевого бюджету, визначених з урахуванням норм закону про державний бюджет України на цей самий бюджетний період.

Рішення про місцевий бюджет має бути оприлюднене не пізніше десяти днів з дня його прийняття. Публікацію рішень забезпечують Верховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

III. Виконання місцевого бюджету

Виконання місцевого бюджету — це забезпечення повної та своєчасної мобілізації надходжень місцевого бюджету, як загалом, так і за кожним із джерел, а також своєчасного, повного, безперервного та цільового фінансування передбачених ним програм і заходів.

Ефективне виконання місцевого бюджету передбачає обов'язкове дотримання певних принципів:

— чіткого розмежування повноважень учасників процесу виконання бюджету та координації їхньої діяльності;

— відповідності прийнятих зобов'язань обсягам бюджетних асигнувань і кошторисних призначень;

— цільового, економного та ефективного використання бюджетних коштів;

— оцінки ефективності на основі моніторингу й аналізу показників виконання бюджету та їх зіставлення з цілями місцевої бюджетної політики;

— своєчасного складання, повноти і достовірності звітності;

— безперервного внутрішнього і зовнішнього контролю.

Розпис місцевого бюджету затверджується керівником місцевого фінансового органу. У разі несвоєчасного прийняття бюджету затверджується тимчасовий розпис. Показники розпису мають відповідати встановленим бюджетним призначенням. Порядок складання і виконання розписів відповідних місцевих бюджетів розробляються Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим і місцевими фінансовими органами.

Всі доходи місцевих бюджетів зараховуються на рахунки, відкриті в територіальних органах Державного казначейства, і не можуть акумулюватися на рахунках органів стягнення. Податки, збори та інші обов'язкові платежі визнаються зарахованими до місцевого бюджету з моменту їх надходження на рахунки, відкриті в територіальному органі казначейства. Після здійснення операцій щодо повернення надміру і помилково сплачених платежів, розподіл доходів між бюджетами та виконання міжбюджетних розрахунків органи казначейства перераховують бюджетні кошти на видаткові рахунки місцевих бюджетів, які також відкриті в системі казначейства.

Виконання місцевих бюджетів за видатками складається з таких стадій:

1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису;

2) затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів;

3) взяття бюджетних зобов'язань;

4) отримання товарів, робіт та послуг;

5) здійснення платежів;

6) використання товарів, робіт та послуг на виконання передбачених бюджетом програм.

Після введення в дію закону про державний бюджет України органам державної влади та їхнім посадовим особам забороняється приймати рішення, що призводять до виникнення нових бюджетних зобов'язань місцевих бюджетів, які не забезпечені бюджетними асигнуваннями, без визначення джерел коштів, виділених державою для виконання цих зобов'язань.

IV. Підготовка та розгляд звіту про виконання місцевого бюджету і прийняття рішення щодо нього

Відповідно до ст. 80 Бюджетного кодексу України повноваження щодо складання звітів про виконання місцевого бюджету та їх подання на розгляд відповідної ради належать до компетенції Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації або виконавчого органу місцевої ради. Безпосередньо складанням названих звітів займаються місцеві фінансові органи.

Звіти про виконання місцевого бюджету подаються радам у двомісячний термін після закінчення бюджетного року та кожного його кварталу. Після їх перевірки, яка проводиться Рахунковою палатою Автономної Республіки Крим і комісіями з питань бюджету відповідних рад, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві ради затверджують звіти або приймають інше рішення з цього приводу.

До 20 березня здійснюється публічне представлення звітів про виконання місцевих бюджетів (крім бюджетів сіл і селищ) за статтями економічної класифікації видатків. Інформація про час і місце представлення звітів публікується разом зі звітом про виконання відповідних бюджетів. До звітів додається розшифрування витрат за статтями, обсяг яких перевищує (крім заробітної плати з нарахуваннями на неї та комунальних платежів): для бюджету міста Києва — 2 млн. грн..; для бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, бюджету міста Севастополя — 1 млн. грн..; для бюджетів міст, районів — 500 тис. грн.

Основними формами місячної звітності про виконання місцевих бюджетів є:

1) звіт про виконання місцевих бюджетів;

2) звіт про бюджетну заборгованість;

3) звіт про надання та використання місцевими бюджетами дотацій та субвенцій, отриманих з державного бюджету;

4) інформація про виконання захищених статей видатків місцевих бюджетів;

5) інформація про використання коштів з резервного фонду.

Відповідно до ч. 3 коментованої статті БК України, для того, щоб місцеві фінансові органі могли належним чином вивести звітні показники про виконання доходної частини бюджетів, органи, що контролюють справляння надходжень бюджету (органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування, уповноважені здійснювати контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), інших надходжень бюджету, - п. 39 ч. 1 ст. 2 БК), подають їм відповідні звіти. Зокрема, місячний звіт про фактичні надходження податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету, місячний звіт про податкову заборгованість, включаючи суми недоїмки та переплат (у галузевому і територіальному розрізі та у розрізі джерел доходів і форм власності), подаються місцевим фінансовим органам не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним (ч. 3 ст. 59 БК України).

Окрім того, місцевим фінансовим органам подається інформація про втрати доходів бюджетувнаслідок податкових пільг не пізніше 50 днів після закінчення кварталу (не пізніше 70 днів після закінчення року), а також про суми реструктуризованої та списаної податкової заборгованості (у галузевому і територіальному розрізі та у розрізі джерел доходів і форм власності) і суми відстрочених та розстрочених платежів не пізніше 35 днів після закінчення кварталу (ч. 3 ст. 60 БК України).

Основними формами квартальної звітності про виконання місцевих бюджетів є:

1) звіт про фінансовий стан (баланс);

2) звіт про виконання місцевих бюджетів;

3) звіт про рух грошових коштів;

4) звіт про бюджетну заборгованість;

5) звіт про надходження та використання коштів спеціального фонду місцевих бюджетів у частині власних надходжень бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів;

6) звіт про надходження та використання інших надходжень спеціального фонду (позики міжнародних фінансових організацій);

7) звіт про надання та використання місцевими бюджетами дотацій та субвенцій, отриманих з державного бюджету;

8) інформація про виконання захищених статей видатків місцевих бюджетів;

9) інформація про використання коштів з резервного фонду;

10) пояснювальна запискадо квартального звіту.

Основними формами річної звітності про виконання місцевих бюджетів є:

1) звіт про фінансовий стан (баланс);

2) звіт про виконання місцевих бюджетів;

3) звіт про результат виконання місцевих бюджетів;

4) звіт про рух грошових коштів;

5) звіт про бюджетну заборгованість;

6) звіт про надходження та використання коштів спеціального фонду місцевих бюджетів у частині власних надходжень бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів;

7) інформація про виконання захищених статей видатків місцевих бюджетів;

8) інформація про використання коштів з резервного фонду;

9) довідка про рух матеріалів і продуктів харчування бюджетних установ, що утримуються за рахунок місцевих бюджетів;

10) звіт про рух необоротних активів бюджетних установ, що утримуються за рахунок місцевих бюджетів;

11) звіт про недостачі та крадіжки грошових коштів і матеріальних цінностей в бюджетних установах, що утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів;

12) довідка про зміни до показників загального фонду місцевих бюджетів у процесі їх уточнення протягом року;

13) звіт про надходження та використання інших надходжень спеціального фонду (позики міжнародних фінансових організацій);

14) звіт про надання та використання місцевими бюджетами дотацій та субвенцій, отриманих з державного бюджету;

15) пояснювальна записка до річного звіту.

Взагалі, квартальний та річний звіти про виконання місцевого бюджету подаються до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом відповідної місцевої ради або сільським головою (якщо відповідний виконавчий орган не створено згідно із законом) у двомісячний строк після завершення відповідного бюджетного періоду. Показники зазначених звітів враховують при підготовці квартального та річного звітів про виконання Державного бюджету України.

5. Учасники бюджетного процесу на місцевому рівні та їх повноваження

У бюджетному процесі на місцевому рівні беруть участь суб'єкти, кожен з яких наділений певними правами й обов'язками — учасники бюджетного процесу. Всі вони діють виключно в межах своїх повноважень і несуть відповідальність за їх виконання згідно з чинним законодавством.

Учасники бюджетного процесу — це органи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями.

Бюджетні повноваження — права й обов'язки учасників бюджетних правовідносин.

До складу учасників бюджетного процесу на місцевому рівні можна віднести тих, хто бере у ньому безпосередню участь, і тих, хто здійснює правову регламентацію бюджетної діяльності шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів у межах своєї компетенції. До останніх належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, а також інші органи, які виконують нормотворчу діяльність у бюджетній сфері відповідно до положень Бюджетного кодексу України та на їх виконання.

У системі учасників бюджетного процесу на місцевому рівні, залежно від ролі, місця, функцій та характеру їх діяльності, можна виокремити такі основні групи учасників:

— органи, наділені повноваженнями щодо нормативно-правового врегулювання бюджетного процесу;

— органи, які визначають бюджетні пріоритети та місцеву бюджетну політику;

— органи, які здійснюють контроль та оперативне управління бюджетним процесом;

— розпорядники та одержувачі бюджетних коштів;

— органи, які здійснюють регулювання грошово-кредитної діяльності та місцевих запозичень.

Склад системи органів, які є учасниками бюджетного процесу на місцевому рівні, наведено на рис. 7.4.

До групи суб'єктів, які наділені повноваженнями щодо нормативно-правового врегулювання бюджетного процесу на місцевому рівні, належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України і Державне казначейство України. Ці органи, за винятком територіальних підрозділів казначейства, не беруть безпосередньої участі у здійсненні бюджетної діяльності на локальному рівні, однак здатні її регламентувати, затверджуючи обов'язкові до застосування нормативні акти.

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні у сфері правової регламентації бюджетного процесу, що здійснюється на місцевому рівні, наділена такими повноваженнями:

— розглядає та вносить пропозиції до положень про взаємовідносини між державним і місцевими бюджетами в наступному бюджетному періоді, що містяться у поданому Кабінетом Міністрів України проекті Основних напрямків бюджетної політики; приймає постанову про схвалення цього проекту або взяття його до відома;

— щороку розглядає проект та приймає закон про державний бюджет України, вносить зміни і доповнення до нього. В окремому розділі цього закону встановлюється перелік джерел доходів загального і спеціального фондів місцевих бюджетів, а також містяться положення, які регламентують взаємовідносини державного бюджету з місцевими та визначають особливості здійснення видатків на місцевому рівні в наступному бюджетному періоді;

— одночасно з ухваленням закону про державний бюджет України затверджує показники обсягів міжбюджетних трансфертів між державним і місцевими бюджетами на наступний бюджетний рік;

— ухвалює інші законодавчі акти з питань бюджету, вносить зміни до бюджетного законодавства;

— проводить експертизу законопроектів на предмет їх можливого впливу на дохідну та видаткову частини бюджетів;

— здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу.

До повноважень Кабінету Міністрів України належать:

• подання на розгляд Верховної Ради України проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період. Проект має містити обґрунтування і розрахунки частки обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках державного бюджету України та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:

— взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами в наступному бюджетному періоді;

— коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів;

— змін до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави;

— захищених статей видатків бюджету;

• складання проекту закону про державний бюджет України;

• визначення механізму здійснення запозичень до місцевих бюджетів;

• затвердження формули розподілу міжбюджетних трансфертів і порядку їх перерахування;

• встановлення порядку здійснення видатків місцевими бюджетами за рахунок субвенцій із державного бюджету;

• розробка та прийняття нормативних актів з метою правової регламентації тих сфер і ланок бюджетних відносин, які не врегульовані Бюджетним кодексом та законами України.

Міністерство фінансів України наділене такими повноваженнями:

• затверджує єдину бюджетну класифікацію та вносить зміни до неї;

• визначає вплив законопроектів (у вартісному вираженні) на дохідну та видаткову частини бюджетів, готує й подає Комітету Верховної Ради з питань бюджету експертні висновки й пропозиції щодо доцільності їх прийняття і термінів набрання ними чинності;

• складає і доопрацьовує проект закону про державний бюджет, подає його на розгляд Кабінету Міністрів України;

• виносить на розгляд уряду пропозиції щодо вдосконалення взаємовідносин між державним бюджетом і місцевими бюджетами;

• доводить до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів місцевих рад:

— інформацію про особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період;

— типові форми бюджетних запитів;

— розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів;

— пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типова форма рішення);

• координує діяльність центральних органів виконавчої влади, пов'язану із забезпеченням своєчасного і повного надходження податків, зборів та інших обов'язкових платежів до місцевих бюджетів;

• здійснює методичне керівництво у сфері бюджетного фінансування;

• визначає порядок отримання у фінансово-кредитних установах короткотермінових позик для покриття тимчасових касових розривів, які виникають під час виконання місцевих бюджетів;

• погоджує визначені Державним казначейством України єдині правила бухгалтерського обліку фінансових операцій, активів і фінансових зобов'язань, а також єдині форми звітності про виконання місцевих бюджетів;

• здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу;

• встановлює форму та порядок складання протоколу про бюджетне правопорушення.

Державна казначейська служба України здійснює правову регламентацію бюджетного процесу, що відбувається на місцевому рівні, з питань бухгалтерського обліку та звітності про виконання бюджетів, а саме:

• визначає єдині правила бухгалтерського обліку фінансових активів і зобов'язань та виконання місцевих бюджетів;

• встановлює єдині форми звітності про виконання місцевих бюджетів і визначає порядок їх складання.

До групи органів, які визначають бюджетні пріоритети та бюджетну політику на місцевому рівні, належать Верховна Рада Автономної Республіки Крим, а також місцеві ради різних рівнів як представницькі органи місцевого самоврядування. Ці органи затверджують рішення про місцеві бюджети, зміни до них, розглядають і затверджують звіти про виконання бюджетів. Крім того, саме ради визначають основні цілі, завдання та напрями місцевої бюджетної політики з урахуванням пріоритетних потреб територіальних громад. Тому важливим чинником підвищення ефективності виконання бюджетних повноважень цих органів є поглиблення їх співпраці з місцевим населенням та спрямування зусиль на підвищення рівня прозорості бюджетного процесу.

Представницькі органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські, районні та обласні ради наділені такими бюджетними повноваженнями:

• до компетенції сільських, селищних та міських рад належить:

— визначення основних цілей, завдань і напрямів місцевої бюджетної політики;

— розгляд проекту та затвердження рішення про відповідний місцевий бюджет, внесення змін до нього і контроль за його виконанням;

— запровадження і скасування місцевих податків і зборів, механізму їх справляння, порядку сплати та ставок в межах граничної величини згідно із законами України про оподаткування;

— надання пільг щодо сплати податків та інших обов'язкових платежів до місцевого бюджету у випадках і в межах, передбачених законами України про оподаткування;

— прийняття рішень про отримання короткотермінових позичок у фінансово-кредитних установах для покриття тимчасових касових розривів, що виникають у процесі виконання місцевого бюджету;

— розгляд, затвердження або прийняття іншого рішення щодо звіту про виконання місцевого бюджету;

• міські ради, крім вказаних вище повноважень, також здійснюють:

— оприлюднення рішень про міський бюджет та періодичних звітів про його виконання;

— щорічне публічне представлення звіту про виконання міського бюджету.

— ухвалення рішень про здійснення внутрішніх або зовнішніх запозичень до міського бюджету;

— затвердження показників та особливостей порядку перерахування міжбюджетних трансфертів між міським бюджетом і бюджетами районів міста, сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань (здійснюється міськими радами міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

• до компетенції районних та обласних рад належить:

— визначення основних цілей, завдань і напрямів бюджетної політики та спільних бюджетних пріоритетів для територіальних громад адміністративного району (області);

— розгляд проекту та затвердження рішення про районний (обласний) бюджет, внесення змін до нього і контроль за його виконанням;

— оприлюднення рішень про районний (обласний) бюджет;

— встановлення показників та положень міжбюджетних відносин: районна рада затверджує обсяги та особливості порядку перерахування міжбюджетних трансфертів між районним бюджетом і бюджетами сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань; обласна — між обласним бюджетом і бюджетами районів та міст обласного значення;

— надання пільг щодо сплати до бюджету податків та інших обов'язкових платежів у випадках і в межах, передбачених законами України про оподаткування;

— прийняття рішень про отримання короткотермінових позичок у фінансово-кредитних установах для покриття тимчасових касових розривів, що виникають у процесі виконання районного (обласного) бюджету;

— розгляд, затвердження або прийняття іншого рішення щодо звіту про виконання районного (обласного) бюджету;

— оприлюднення періодичних звітів про виконання районного (обласного) бюджет;

— щорічне публічне представлення звіту про виконання районного (обласного) бюджету.

6. Забезпечення прозорості та відкритості бюджетного процесу

У сучасних умовах демократизації суспільства та посилення уваги до проблем місцевого самоврядування одним із пріоритетних завдань, що покладаються на органи місцевої влади, є створення прозорої системи прийняття рішень з питань, що стосуються бюджету.

Про доцільність відкритості бюджетного процесу та залучення громадян до формування і реалізації бюджетної політики, особливо на місцевому рівні, свідчать численні наукові дослідження та значний зарубіжний досвід. При цьому необхідність участі населення в бюджетному процесі зумовлена насамперед тим, що в демократичному суспільстві головне призначення бюджету полягає у фінансовому забезпеченні найважливіших потреб громадян. Відтак, врахування потреб та пріоритетів місцевого населення є невід'ємним елементом бюджетної процедури.

У державі з громадянським суспільством члени територіальних громад завдяки можливості брати активну участь у вирішенні справ локального значення та втручатися у процес прийняття рішень місцевою владою є не лише реципієнтами, але й розпорядниками суспільних коштів, а ступінь схвалення ними бюджетної політики є основним критерієм її ефективності. Залучення громадян до діяльності зі складання і

виконання бюджету дає змогу, з одного боку, більш точно визначити їх потреби, з іншого, — забезпечити дієвий громадський контроль за використанням місцевих фондів фінансових ресурсів. Крім того, міра участі громадян у бюджетному процесі є одним із найголовніших індикаторів розвитку демократії в будь-якій державі.

У прийнятій у 1997 р. на міжнародній конференції з боротьби з корупцією Лімській декларації наголошено, що діяльність органів як центральної, так і місцевої влади має бути прозорою та підзвітною, а доступ громадян до інформації про неї — максимально широким. Підвищення ступеня відкритості такої інформації вважається одним із найважливіших чинників, які сприяють більш активному залученню громадян до вирішення найважливіших суспільних справ19.

Значну увагу питанню забезпечення прозорості в бюджетно-податковій сфері приділяє Міжнародний валютний фонд. На основі рекомендацій цієї авторитетної фінансової організації20, членом якої є й Україна, можна сформулювати низку ключових принципів, дотримання яких дає змогу досягти належного рівня прозорості бюджетного процесу:

— чіткість розподілу функцій і обов'язків між учасниками бюджетних відносин;

— доступність податково-бюджетної інформації для громадськості;

— забезпечення високої якості даних;

— відкритість бюджетного процесу на кожній з його стадій. Оприлюднена фінансова інформація має бути:

— точною;

— достовірною;

— методологічно обґрунтованою;

— зручною для використання;

— достатньо повною та придатною для проведення фіскального аналізу.

З погляду Міжнародного валютного фонду, опублікування податково-бюджетної інформації має бути юридичним обов'язком не тільки для центрального уряду, а й для усіх органів влади субнаціонального рівня21. Доцільність застосування цієї процедури підтверджена досвідом багатьох розвинутих країн світу. При цьому використовуються два різних підходи:

1) дані формуються на основі єдиної бюджетної класифікації, що дає змогу центральному уряду складати та оприлюднювати зведену інформацію про стан суспільних фінансів країни;

2) органи місцевої влади є незалежними в питаннях формування та оприлюднення фінансової інформації, однак дотримуються того самого, що й центральний уряд, високого стандарту прозорості бюджетного процесу.

У США, незважаючи на значну самостійність органів регіональної влади та місцевого самоврядування, федеральний уряд має змогу формувати зведену інформацію з питань бюджету на основі фактичних даних. Цього вдається досягти завдяки дотриманню високих стандартів прозорості бюджетного процесу.

В Австралії застосовуються обидва підходи. Органи влади субнаціо-нального рівня доводять бюджетну інформацію до громадськості незалежно від федерального уряду. Значна увага приділяється також уніфікації оприлюднених даних на основі міжнародних стандартів22. Крім того, федеральне міністерство у справах місцевих адміністрацій щороку оприлюднює звіт про діяльність місцевих органів влади23.

У Новій Зеландії в 1994 р. ухвалено закон про бюджетну відповідальність, який зобов'язує органи влади звітувати перед громадськістю за результати своєї діяльності та визначає стандарти прозорості в бюджетно-податковій сфері. Подібний законодавчий акт — Хартія бюджетної чесності — діє в Австралії, а у Великій Британії прийнято Кодекс податково-бюджетної стабільності, а також Хартію прав громадян, яка гарантує відкритість бюджетного процесу24.

В Англії та Уельсі значну роль у забезпеченні прозорості бюджетного процесу на місцевому рівні відіграє Аудиторська комісія. Ця державна організація проводить аудит витрат органів місцевого самоврядування та щороку публікує порівняльні звіти про результати їх роботи. Підхід Аудиторської комісії полягає в тому, щоб "дозволити цифрам говорити самим за себе". Об'єктивність оприлюднених даних досягається завдяки високій репрезентативності інформації, яка включає близько 200 різних показників. Крім того, кожен орган місцевого самоврядування, використовуючи ці показники, зобов'язаний висвітлювати свою діяльність у місцевій пресі25.

У Швеції починаючи з 1993 p. встановлюються критерії оцінювання місцевих фінансів. Така діяльність здійснюється Шведською асоціацією місцевих органів влади у співпраці з Центральним бюро статистики. В цій країні розробляється й аналізується близько 140 різних показників, більшість з яких характеризують стан реалізації бюджетної політики та рівень послуг, наданих за рахунок бюджетних коштів. Результати оцінювання кожного органу місцевої влади є основою для формування звіту "Наскільки дорого коштує твоя місцева влада", який оприлюднюється щороку26.

Значна увага питанням підвищення відкритості й прозорості бюджетного процесу приділяється також і в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, які, як і Україна, обрали демократичний шлях розвитку. Так, в Угорщині у 2003 р. було прийнято пакет законів під назвою "Прозорі кишені". Це дало змогу забезпечити вільніший доступ громадськості до інформації про використання бюджетних коштів27.

В Україні з часу здобуття нею незалежності проблема підвищення ступеня відкритості та прозорості бюджетного процесу була і залишається особливо актуальною. Це зумовлено тим, що система управління, яку Україна отримала в спадок від Радянського Союзу, була здатна функціонувати лише в умовах жорсткої централізації.

Ст. 13 Закону Украъни "Про місцеве самоврядування в Україні" визначены такі ключові положення:

— кожна територіальна громада має право проводити громадські слухання за участю депутатів місцевої ради і посадових осіб місцевого самоврядування;

— члени територіальної громади під час слухань можуть заслуховувати депутатів і посадовців, ініціювати розгляд питань місцевого значення та вносити пропозиції щодо їх розв'язання;

— громадські слухання проводяться не рідше одного разу на рік;

— пропозиції, сформовані за результатами слухань, повинні бути розглянуті органами місцевого самоврядування;

— порядок організації громадських слухань визначається статутом територіальної громади.

Громадські слухання — загальні збори значної частини членів територіальної громади, що скликаються для розгляду найбільш важливих та актуальних питань, які торкаються інтересів усієї громади або її переважної частини.

Основним завданням громадських слухань є виявлення домінуючих у громаді поглядів щодо вирішення найважливіших і найболючіших місцевих проблем та визначення пріоритетів і напрямів бюджетної політики, соціального та економічного розвитку, які мають найбільшу підтримку серед місцевого населення. Найчастіше громадські слухання проводяться в таких випадках:

— у разі підготовки місцевою владою непопулярних рішень, які можуть спричинити певні негативні наслідки або викликати соціальну напруженість;

— якщо потрібно з'ясувати позицію громади щодо вирішення дискусійних, складних питань, або таких, що мають кілька альтернативних рішень;

— у випадку виникнення протистояння між органом місцевого самоврядування та окремими групами членів територіальної громади.

Серед усіх питань місцевої компетенції діяльність з формування та використання місцевих бюджетів — головної складової фінансових ресурсів місцевого самоврядування — посідає найважливіше місце. Тому визнання в чинному Бюджетному кодексі принципу публічності та прозорості одним з основних принципів вітчизняної бюджетної системи стало логічним підтвердженням положень, раніше викладених у Законах "Про бюджетну систему України" і "Про місцеве самоврядування в Україні". Вагомим позитивним досягненням Кодексу стала регламентація норм, що забезпечують доступність інформації про бюджет. Зокрема, ст. 28 цього правового акта передбачає:

• інформація про місцеві бюджети повинна бути оприлюднена;

• оприлюднення цієї інформації забезпечують Верховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

• рішення про місцеві бюджети та періодичні звіти про їх виконання підлягають обов'язковій публікації в газетах, визначених відповідними радами, в тому числі:

— рішення про місцеві бюджети — не пізніше десяти днів з дня їх прийняття;

— інформація про виконання місцевих бюджетів (крім бюджетів сіл і селищ) — не пізніше 1 березня року, що настає після звітного;

• звіти про виконання кожного з місцевих бюджетів (крім бюджетів сіл і селищ) мають бути представлені громаді до 20 березня. Інформація про час і місце їх публічного представлення публікується в пресі разом зі звітом про виконання бюджету. Звіти мають містити деталізовану інформацію про витрати за тими статтями (крім заробітної плати з нарахуваннями на неї та комунальних платежів), сума яких перевищує: для бюджету м. Києва — 2 млн грн; бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів і бюджету м. Севастополя — 1 млн грн; районних і міських бюджетів — 500 тис. грн.

Позитивним є й те, що протягом кількох останніх років питанню підвищення ступеня прозорості та відкритості бюджетного процесу приділялась важлива увага в низці стратегічних документів загальнодержавного значення.

По-перше, посилити відповідальність центральних органів виконавчої влади, насамперед Міністерства фінансів України, за своєчасність і повноту оприлюднення зведеної інформації про виконання місцевих

бюджетів. Таку інформацію, яка б містила дані про доходи і видатки місцевих бюджетів за окремими кодами бюджетної класифікації, доцільно повідомляти громадськості щомісяця. Крім того, як показує зарубіжний досвід, доречно публікувати порівняльну інформацію про результати виконання місцевих бюджетів різних рівнів і регіонів.

По-друге, запровадити дієвий контроль за неухильністю дотримання законодавчих вимог щодо забезпечення прозорості бюджетного процесу з боку місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

По-третє, вдосконалити структуру звітної інформації. Одним із найважливіших концептуальних положень Бюджетного кодексу є поділ доходів і видатків місцевих бюджетів на власні та закріплені. Такий підхід до їх класифікації має бути неодмінно врахований при складанні звітності про формування і використання місцевих бюджетів. Доступність інформації про власні й закріплені доходи та видатки бюджетів є особливо цінною для громадян. Наявність таких даних дає змогу оцінити можливості територіальних громад самостійно вирішувати завдання місцевої компетенції за рахунок коштів місцевого бюджету та визначити ступінь ефективності місцевої бюджетної політики.

По-четверте, активніше використовувати для забезпечення прозорості бюджетного процесу сучасні інформаційні технології, зокрема можливості мережі Інтернет. Доцільність такої діяльності підтверджено досвідом не лише розвинутих демократичних держав світу, а й певних країн СНД, насамперед Казахстану та Російської Федерації. В обох названих колишніх республіках СРСР інформація про виконання місцевих бюджетів є значно доступнішою для громадян, незважаючи навіть на те, що процеси демократизації суспільного життя в них відбуваються повільніше, ніж в Україні, а в бюджетних кодексах цих країн питання оприлюднення інформації про бюджет окремо не розглядається. Натомість в Ураїні починаючи з 2004 р. скасовано позитивну практику вільного доступу через мережу Інтернет до матеріалів статистичного збірника "Бюджет України", який щорічно формується Міністерством фінансів. З другої половини 2005 р. перестала функціонувати офіційна сторінка в Інтернеті Комітету з питань бюджету Верховної Ради України, на якій до того розміщувалися чи не найповніші дані про виконання місцевих бюджетів.

По-п'яте, вирішення попереднього завдання потребує також викорінення "паростків комерціалізації" у сфері оприлюднення публічної інформації. Випадки поширення недержавними структурами на платній основі даних, сформованих, однак не доведених до громадськості урядовими організаціями, не припустимі.

Бюджетні слухання — це різновид громадських слухань і водночас важливий елемент бюджетного процесу. Метою цього заходу є створення належних передумов для залучення населення до прийняття місцевою владою рішень з питань формування та використання бюджету, врахування інтересів і побажань членів територіальної громади при визначенні напрямів місцевої бюджетної політики. Необхідність бюджетних слухань та інших форм безпосередньої участі громадян у бюджетному процесі зумовлена обмеженістю можливостей представницької демократії. Нерідко трапляється, що депутати та посадові особи органів місцевого самоврядування або неадекватно репрезентують інтереси територіальної громади, або діють на користь певних груп лобіювання, вплив яких не спроможна обмежити представницька демократія. У зв'язку з цим постає потреба в застосуванні механізмів та інститутів партисипа-тивної демократії, тобто демократії участі (від лат. participare — брати участь), завдяки яким громадяни мають змогу впливати на хід ухвалення рішень на стадії їх розробки31.

Бюджетні слухання виконують низку функцій:

— інформаційну — проведення бюджетних слухань дає змогу з'ясувати потреби й уподобання членів територіальної громади;

— узгоджувальну — бюджетна політика органу місцевого самоврядування узгоджується з інтересами громади;

— дорадчу — депутати й посадові особи місцевої влади консультуються з членами територіальної спільноти з метою пошуку найбільш оптимальних рішень з питань бюджету;

— директивну — орган місцевого самоврядування змушений здійснювати свою діяльність з урахуванням волевиявлення громади.

Практика бюджетних слухань застосовується в Україні починаючи з 1995 р. Вона засвідчила, що обов'язковою передумовою результативності таких заходів є своєчасне забезпечення населення необхідною інформацією, яка має бути повною, достатньо деталізованою і наочною.

Застосування таких форм участі населення в бюджетному процесі дає змогу узгодити цілі та завдання місцевої бюджетної політики з потребами та бажаннями членів територіальної громади як у коротко-, так і довгостроковій перспективі, залучити громадян до вирішення не тільки стратегічних, а й багатьох поточних завдань.

Підвищення ступеня прозорості складання та виконання місцевих бюджетів та активізація участі населення в цих процесах е не лише інструментами оптимізації бюджетних процедур на локальному рівні, а й сприяють розв'язанню проблеми відчуження людей від влади. Вирішення цього завдання є однією з об'єктивних умов утвердження України як демократичної, правової держави. З іншого боку, недостатня прозорість і відкритість бюджетної діяльності органів місцевого самоврядування, відсутність дієвої системи громадського контролю за формуванням і використанням суспільних коштів є нині однією з найсерйозніших перепон на шляху до поглиблення фіскальної децентралізації в нашій країні та зміцнення фінансової незалежності місцевого самоврядування.

Гарантією успішності заходів, спрямованих на відкритість бюджетного процесу на локальному рівні, є досягнення високого ступеня довіри громадян до місцевої влади. Адже створення прозорої та ефективної системи прийняття рішень з питань бюджету вдасться забезпечити лише тоді, коли в ній будуть зацікавлені члени територіальної громади, коли вони будуть усвідомлювати, що місцева влада працює для них, а кожна їх пропозиція чи зауваження будуть розглянуті та враховані. Розв'язання цієї ключової проблеми має лежати в основі вдосконалення як місцевої бюджетної політики, так і всієї вітчизняної системи місцевого самоврядування.

Типовий календар бюджетного процесу на місцевому рівні

Бюджетний календар

	Місцеві бюджети
Січень	Затвердження розпису доходів і видатків місцевих бюджетів і кошторисів бюджетних установ
Лютий	Підготовка та подання на розгляд відповідним радам річного звіту про виконання місцевих бюджетів (у двомісячний строк після завершення відповідного бюджетного періоду)
Березень	Збір та подання Міністерству фінансів України статистичної інформації для визначення коригуючих коефіцієнтів та розрахунку міжбюджетних трансфертів
Квітень	Аналіз статистичної інформації, оцінка виконання бюджету за попередній бюджетний період
Травень	Підготовка та подання на розгляд відповідним радам звіту про виконання місцевих бюджетів (у двомісячний строк після завершення відповідного бюджетного періоду) Аналіз виконання бюджету в поточному році Оцінка потреби у фінансових ресурсах і визначення пріоритетів на наступний бюджетний період, розробка загальних цілей і фінансової політики регіону
Червень	Розробка та затвердження основних заходів по формуванню проекту бюджету на наступний бюджетний період відповідно до основних напрямів бюджетної політики, визначених Кабінетом Міністрів України
Липень	Розробка інструкції щодо підготовки бюджетних запитів
Серпень	Опрацювання спільно з Міністерством фінансів України методики, особливостей розрахунків та інших положень щодо формування міжбюджетних взаємовідносин на наступний бюджетний період
Вересень	Опрацювання розрахунків прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методики їх визначення та інших показників, ухвалених Кабінетом Міністрів України Опрацювання пропозицій щодо типової форми проекту рішення про місцевий бюджет, доведеної Міністерством фінансів України
Жовтень	Подання пропозицій Міністерству фінансів України, Верховній Раді України щодо розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників на наступний бюджетний період Розробка та підготовка головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів бюджетних запитів згідно з типовою формою та відповідними інструкціями в терміни та порядку, встановленими фінансовими органами
Листопад	Аналіз бюджетних запитів і прийняття рішення щодо їх включення до проекту місцевого бюджету Розробка проекту місцевого бюджету та підготовка проекту рішення на підставі положень і показників міжбюджетних відносин, доведених місцевим органам влади у тижневий термін після ухвалення Верховною Радою України закону про Державний бюджет України в другому читанні
Грудень	Затвердження обласних, міських, районних бюджетів на пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України Затвердження міських (районного значення), районних у містах, селищних і сільських бюджетів не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського бюджету Оприлюднення рішення про місцевий бюджет не пізніше 10 днів з дня його прийняття. Складання розпису доходів і видатків місцевих бюджетів. Складання кошторисів бюджетних установ

Контрольні запитання:

Нормативно-правове забезпечення бюджетного процесу.
Типовий календар бюджетного процесу на місцевому рівні.
Складання проекту місцевого бюджету.
Особливості затвердження та виконання місцевих бюджетів у разі несвоєчасного їх прийняття.
Ключові елементи рішення про місцевий бюджет.
Учасники бюджетного процесу на місцевому рівні та їх повноваження.
Забезпечення прозорості та відкритості бюджетного процесу.
Розгляд та прийняття рішення про місцевий бюджет.
Аналіз виконання бюджету за доходами та видатками.
Підготовка та розгляд звіту про виконання місцевого бюджету.
Прийняття рішення щодо звіту про виконання місцевого бюджету.

Тематика ІНДЗ:

Учасники бюджетного процесу на місцевому рівні та його нормативно-правове забезпечення.
Функції органів казначейства з обслуговування місцевих бюджетів.
Організація ведення обліку, складання звітності та порядок її подання про виконання бюджетів в органах казначейства.

Тема 8. Організація фінансової діяльності підприємств місцевого господарства

Склад місцевого господарства згідно чинного законодавства України.
Підприємства комунальної форми власності їх фінансові ресурси.
Функціонування та фінансова діяльність підприємств комунальної власності.
Майнові права комунальної власності.
Принципи корпоративного управління в галузі комунального господарства.
Сучасні проблеми та напрямки реформування підприємств комунального сектору.

Основні терміни та поняття: місцеве господарство, комунальна власність, фінансові ресурси, майнові права, корпоративне управління, комунальне господарство, комунальне унітарне підприємство, місцеве самоврядування.

Склад місцевого господарства згідно чинного законодавства України

Реформа житлово-комунального господарства, яка сьогодні реалізується в Україні, не матиме бажаного результату, якщо органи місцевого самоврядування не будуть зацікавлені в намічених перетвореннях. Тільки глибоко усвідомлена, економічно приваблива і науково обґрунтована діяльність органів місцевого самоврядування здатна здійснити повноцінні перетворення у житлово-комунальному обслуговуванні населення.

Однією з важливих цільових функцій місцевого самоврядування на сьогодні є економічний розвиток територіальної громади. Місцеве самоврядування покликано забезпечити самостійне вирішення населенням більшості питань місцевого значення. Для цього необхідна відповідна законодавча і фінансова база, стабільна місцева економіка і вільне володіння, користування і розпорядження комунальною власністю. Слід враховувати, що проблема самостійності місцевого самоврядування може бути досить успішно вирішена за наявності достатніх коштів для покриття, як мінімум, обов'язкових витрат місцевих бюджетів за умови довгострокового фінансового планування.

Вивчаючи питання діяльності місцевого самоврядування з фінансування комунального господарства, доцільно дати визначення деяких понять. Так, відповідно до чинного законодавства, місцеве самоврядування - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України [2]. Органи місцевого самоврядування мають комунальну власність, місцевий бюджет. Вони здійснюють функції управління, пов'язані з задоволенням суспільних потреб населення відповідної територіальної громади. Ця діяльність здійснюється з використанням комунального господарства, тобто сукупності підприємств, установ, організацій, які проводять господарську діяльність на території місцевої громади.

Суб'єкти господарювання комунального сектору економіки — це суб'єкти, які діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Більшість об'єктів комунальної власності є неприбутковими підприємствами і утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів. Окрім передбачених законодавством податків та обов'язкових платежів, ніяких інших доходів підприємства комунальної власності, як правило, місцевим бюджетам не приносять.

У комунальній власності перебуває: житловий і нежитловий фонд та об'єкти зовнішнього благоустрою (парки, сквери, дороги, скульптури, трамвайні колії, тролейбусна, водопровідна і каналізаційна, електрична, газова, теплопровідна мережі).

У складі об'єктів комунальної власності розрізняють:

— об'єкти, що фінансуються з місцевого бюджету (школи, позашкільні установи, лікарні, будинки культури, установи соціального захисту — територіальні центри, органи місцевого самоврядування);

— інші об'єкти.

Доходи від об'єктів комунальної власності згідно з бюджетною класифікацією на цей час включають:

— податок на прибуток підприємств комунальної власності;

— надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності територіальної громади;

— кошти від відчуження майна, яке перебуває в комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває в комунальній власності;

— плату за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності;

— власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету.

У Бюджетному кодексі ці надходження віднесені до складу власних доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

В Україні переважна частина об’єктів комунальної власності належить до соціально-культурної сфери житлово-комунального господарства. За сучасних економічних умов і внаслідок впливу суб’єктивних чинників підприємства житлово-комунального господарства є здебільшого збитковими, що потребує залучення до функціонування цієї сфери приватного сектора. Рівень приватизації комунального майна в Україні такий, що місцеві органи через місцеві бюджети фінансують надання послуг, які по суті є приватними, а не громадськими: будівництво, утримання комунального житла, надання комунальних послуг, оренда соціальних об’єктів. Натомість у сфері нерухомості та надання комунальних послуг не спостерігається суттєвого прогресу ринкових відносин.

Доходи від операцій із комунальною (муніципальною) власністю у розвинених країнах створюють фінансову базу місцевих органів, зокрема, податкову базу місцевих бюджетів. Комунальне майно виступає заставою для отримання кредитів і випуску місцевих позик, є об’єктом продажу. В Україні податок на прибуток підприємств комунальної форми власності зараховується до місцевих бюджетів і не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. Однак надходження від нього не перевищують 1-2 % у доходах місцевих бюджетів. Тим не менш, не маючи значного фіскального значення, об’єкти комунальної власності є основними ланками, через які держава має змогу забезпечувати надання послуг соціальної сфери, а органи місцевого самоврядування – впливати на соціально-економічний розвиток території.

Різносторонні функції комунальних підприємств дозволяють говорити не лише про необхідність приватизації таких підприємств, але і про розрізнення двох груп у сукупності самих об’єктів комунальної форми власності – об’єкти соціального характеру та суто комерційні об'єкти. Перша категорія об’єднує в собі об’єкти, що забезпечують життєдіяльність територіальної громади – мережа забезпечення населення комунальними послугами, заклади освіти та охорони здоров’я, об’єкти інженерно-технічної інфраструктури міста, житловий фонд тощо. До другої категорії належить вся комунальна власність, функціонування якої безпосередньо не пов’язано з виконанням певних соціальних функцій – нерухомість офісного, торговельного та складського призначення, підприємства комунальної форми власності, що не є природними монополіями та працюють на ринку (наприклад, будівельні компанії). Такий поділ потребує різних підходів до управління цими підприємствами.

При розробці економічними службами місцевих органів влади України стратегії і тактики розвитку регіону та місцевого господарства слід враховувати такі принципи:

1. На розміщення підприємницьких структур впливають: транспортні витрати, наближеність до споживача, собівартість продукції, ціна робочої сили, життєвий рівень, а на подальший розвиток бізнесу і створення нових підприємств — рівень оподаткування, підтримка підприємницьких структур державою і органами місцевої влади, місцевий економічний клімат, вартість місцевості, а також енергетичні витрати. При створенні сприятливих умов для розвитку бізнесу слід враховувати ті з перелічених факторів, на які органи місцевого самоврядування здатні впливати.

2. Кожен населений пункт і територію необхідно розглядати не як відокремлену одиницю, а як частину регіонального господарського комплексу. Приймаючи рішення, слід враховувати специфіку, закономірності та тенденції регіонального розвитку.

3. Ефективність діяльності підприємницьких структур зростає в результаті створення об'єднань.

4. Розвиваючи підприємства місцевого господарства, необхідно передусім враховувати попит на продукцію, яка ними виробляється, і можливості щодо його задоволення.

5. Розвиток територій залежить від демократизації економіки й суспільства.

6. Місцеві органи влади не здатні створювати будь-які ринки, вони можуть лише створювати умови для розвитку ринкових відносин.

2. Підприємства комунальної форми власності їх фінансові ресурси.

Основними суб'єктами комунального господарства є комунальна установа, тобто некомерційна організація, створена органом місцевого самоврядування, для здійснення управлінських, соціально-культурних або інших функцій некомерційного характеру і яка фінансується ним повністю або частково, а також комунальне унітарне підприємство.

Діяльність органів місцевого самоврядування базується на економічних принципах, що забезпечують успішне функціонування суб'єктів господарювання на ринку обслуговування споживачів:

1) формування ринку споживачів послуг житлово-комунального господарства, їх господарська самостійність на основі приватних економічних інтересів;

2) створення механізмів, які б забезпечували взаємну відповідальність суб'єктів договірних відносин у сфері виробництва і споживання послуг житлово-комунального господарства;

3) платність послуг;

4) соціальний захист малозабезпечених верств населення шляхом надання компенсацій з оплати житла і комунальних послуг.

До питань економічної і господарської діяльності місцевого самоврядування відносяться: визначення принципів розмежування компетенції, предметів відання і повноважень органів місцевого самоврядування; характеристику структури і функцій комунального господарства; виявлення ресурсів. Предметом відання місцевого самоврядування є питання місцевого значення, які безпосередньо забезпечують життєдіяльність населення, а також окремі державні повноваження, якими можуть бути наділені органи місцевого самоврядування. Вважаємо за необхідне зазначити, що відповідно до ст. 22, ч. 2 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право встановлювати порядок утримання та експлуатації об'єктів, розташованих у місті, та прилеглої до них території, правила благоустрою, торговельного, побутового, транспортного, житлово-комунального та іншого соціально-культурного обслуговування тощо.

Комунальне господарство має риси приватного господарства, оскільки підприємства, установи, організації виступають на ринку як рівноправні самостійні суб'єкти. Але на відміну від звичайного приватного господарства його метою є не отримання прибутку, а вирішення місцевих питань (задоволення суспільних потреб).. Звідси можемо виділити три складові у структурі комунального господарства:

1) органи місцевого самоврядування, які здійснюють нормативне і економічне регулювання діяльності господарюючих суб'єктів на території відповідної громади, при цьому метою такого регулювання є задоволення колективних потреб населення;

2) підприємства, установи, організації,які належать до комунальної власності. Їх взаємовідносини з органами місцевого самоврядування будуються на засадах підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності;

3) підприємства, установи, організації, які не належать до комунальної власності. Взаємовідносини з органами місцевого самоврядування цих господарюючих суб'єктів регламентуються ст. 18 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Дана стаття зазначає, що такі відносини будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом. Органи місцевого самоврядування можуть організовувати проведення перевірок на таких підприємствах, установах та організаціях.

Для ефективнішої роботи підприємств доцільно зацікавити їх у виробництві товарів і послуг, які спрямовані на задоволення суспільних потреб населення. Органи місцевого самоврядування можуть зробити це за допомогою комунального замовлення [4].

Питання формування комунального замовлення не знайшли достатнього висвітлення в сучасній літературі. В основі комунального замовлення лежать соціальні норми - показники необхідної бюджетної забезпеченості населення найважливішими житлово-комунальними, соціально-культурними та іншими послугами в натуральному і грошовому вираженні в межах його виконання.

Інститут комунального замовлення - основний організаційно-управлінський інструмент фінансового забезпечення (з коштів бюджету) потреб функціонування і розвитку житлово-комунального господарства, соціальної сфери, інженерної та транспортної інфраструктури і діяльності органів місцевого самоврядування.

Взаємні обов'язки, права і відповідальність, а також інші аспекти взаємовідносин, які виникають між органом місцевого самоврядування з підрядчиками, що виконують комунальне замовлення, встановлюються підрядними договорами щодо його розміщення.

Програми і проекти розвитку місцевого самоврядування в порядку, встановленому статутом, повинні включатись у зведений проект комунального замовлення, який у свою чергу повинен затверджуватися представницькими органами місцевого самоврядування одночасно з місцевим бюджетом, оскільки він є обґрунтуванням його видаткової частини.

Однією з вимог, яка ставиться до комунального замовлення - це його розміщення виключно на конкурсній основі. У тих випадках, коли комунальне замовлення передається локальній природній монополії, договір повинен укладатися на підставі незалежного аудиту цін, тарифів і обсягів послуг, що надаватимуться (технологічний аудит).

Від того, як організована служба комунального замовлення і наскільки ефективно вона працює, прямо залежить ефективність видатків місцевого бюджету і обсяг усіх бюджетних коштів. Досвід переконує, що тільки створення служби управління комунальним замовленням і введення торгів у формі конкурсів, аукціонів дозволяє зекономити 15-20 % бюджетних коштів.

3. Функціонування та фінансова діяльність підприємств комунальної власності.

Під фінансовими ресурсами підприємств комунальної форми власності, на думку О.П.Кириленко, слід розуміти сукупність грошових коштів, резервів і надходжень цільового призначення, що є в розпорядженні підприємств, які закріпленні за ними на правах оперативного управління або повного господарського відання і використовуються на власні статутні потреби.

Основним джерелом формування фінансових ресурсів підприємств комунальної форми власності є власні та залучені кошти. До власних коштів належать статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід і прибуток. До залучених — бюджетні асигнування, кредити банків.

Первинне формування цих ресурсів проводиться в період створення підприємства шляхом формування статутного фонду, що складається з основних засобів і оборотних коштів. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить, у період до його реєстрації як суб’єкта господарювання. Мінімальна величина статутного фонду такого підприємства встановлюється відповідною місцевою владою.

Підприємства комунального господарства за специфікою їх діяльності, як правило, є на локальних (місцевих) ринках природними монополістами. В економічній теорії під природною монополією розуміється така ситуація на ринку, коли задоволення попиту на ньому найефективніше за відсутності конкуренції.

Той факт, що більшість підприємств комунальної форми власності відповідає всім умовам природної монополії, визначає необхідність контролю за цінами на продукцію (роботи, послуги), що надаються ними. В нашій країні це здійснюється шляхом прямого регулювання цін і тарифів відповідними органами місцевої влади.

Згідно з Господарським кодексом України державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і винагород постачальникам, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов’язкового декларування зміни цін.

Виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) є основним джерелом відшкодування коштів на виробництво і реалізацію продукції, утворення доходів та формування фінансових ресурсів. Від її величини залежить не тільки внутрішньовиробниче відшкодування витрат і формування прибутку, а й своєчасність та повнота податкових платежів, погашення банківських кредитів тощо, що в кінцевому підсумку позначається на фінансовому результаті діяльності підприємства.67

Абсолютну ефективність діяльності будь-якого суб’єкта господарювання характеризує прибуток. В умовах ринкової економіки прибуток є важливим фактором стимулювання виробничої та комерційної діяльності підприємства й утворює фінансову основу для її розширення, задоволення матеріальних і соціальних потреб трудового колективу.

Прибуток є частиною виручки від реалізації. Аналогічно будь-якому суб’єкту господарювання виробничої сфери прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємств комунальної форми власності безпосередньо залежить від двох основних показників: обсягу реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та її собівартості.

Для підприємств комунальної форми власності виробнича собівартість робіт (послуг) — це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво (надання).

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюється самим підприємством залежно від специфіки його діяльності.

Прибуток, отриманий підприємствами комунальної форми власності, розподіляється за загальними правилами розподілу прибутку, які діють у країні. Насамперед частина його у формі податку спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, частина прибутку може бути вилучена місцевими органами самоврядування для перерозподілу між іншими підприємствами комунальної форми власності. Чистий прибуток підприємств, як правило, спрямовується на розвиток діяльності, задоволення соціальних потреб тощо.

Оскільки майно підприємств комунальної форми власності перебуває у власності місцевих органів самоврядування, для фінансування цих підприємств, крім власних джерел, залучаються також кошти місцевих бюджетів та кошти, отримані в порядку перерозподілу між цими підприємствами.

Для здійснення господарської діяльності комунальні підприємства мають у своєму розпорядженні власні оборотні кошти, які поділяються на нормовані та ненормовані. На відміну від промислових підприємств, де власні оборотні кошти становлять значну частку в складі виробничих запасів, у підприємств комунальної форми власності частка оборотних коштів у загальному капіталі підприємства неістотна.

Ще однією характерною особливістю функціонування комунальних підприємств є те, що в окремих випадках такі підприємства не можуть бути оголошені банкрутами. Так, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» .

Серед підприємств комунального сектора особливе місце займає водопровідно-каналізаційніпідприємства (ВКП). У порівнянні з іншими галузями економіки, в ВКП є відмінності у складі та структурі, розрахунку нормативів і показників використання, в порядку і джерелах фінансування основних фондів і оборотних активів, зумовлені специфікою технологічних процесів і фінансово-господарської діяльності.

У процесі фінансового планування та аналізу на підприємствах ВКП використовується типовий набір показників, що характеризують ефективність використання основних фондів (фондовіддача, фондомісткість, рентабельність основних засобів і сума прибутку на одну гривню основних засобів).

Традиційно відтворення основних фондів і відновлення виробничих якостей водопровідно-каналізаційних підприємств здійснюється шляхом ремонту та капіталовкладень. При цьому особливістю функціонування суб’єктів господарювання водопровідно-каналізаційного господарства є застосування системи планово-попереджувальних (комплексу заходів превентивного характеру, спрямованих на підтримування основних фондів у справному техніко-експлуатаційному стані) та аварійних ремонтів обладнання, машин, агрегатів, мереж і споруд, що потребує значних фінансових ресурсів на їх проведення. Видатки на поточний ремонт відносять на собівартість послуг, а затрати на капітальний ремонт, як правило, частково включаються до собівартості, а частина їх компенсується за рахунок амортизаційних відрахувань, наявних прибутків та бюджетних асигнувань.

Фінансування капітальних вкладень у прибуткових підприємствах водопровідно-каналізаційного господарства проводиться за рахунок амортизації, частини прибутку, довгострокових кредитів, коштів місцевих бюджетів; у неприбуткових — за рахунок бюджетних коштів.

За аналогією із суб’єктами господарювання у промисловості та сільському господарстві оборотні кошти водопровідно-каналізаційних підприємств поділяються на оборотні виробничі фонди і фонди обігу. Водночас склад і структура оборотних коштів водопровідно-каналізаційних підприємств у межах названих груп мають істотні відмінності порівняно з іншими галузями економіки, які пояснюються своєрідністю виробничо-господарської діяльності і процесу продажу продукції (послуг) таких підприємств.

Особливістю виробничо-господарської діяльності більшості таких підприємств є те, що вона має експлуатаційний характер, а вироблена ними продукція набуває вигляду послуг. Як наслідок, сировина і основні матеріали при наданні послуг такими підприємствами не використовуються, тобто немає потреби у створенні відповідних виробничих запасів.

Однак значна частка виробничо-господарської діяльності вказаних підприємств також має експлуатаційний характер.

Створюючи особливий вид продукції — послуги, процеси виробництва і споживання яких збігаються у часі, підприємства водогосподарського комплексу не потребують резервування оборотних коштів у запаси готової продукції. Завдяки цьому в основній діяльності більшості підприємств також немає незавершеного виробництва, тому непотрібно вкладати оборотні кошти у формування його запасів.

4. Майнові права комунальної власності

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб’єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право:

1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;

2) на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об’єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад;

3) мати об’єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

5. Принципи корпоративного управління в галузі комунального господарства

Одним з основних напрямів реформування комунальної сфери, як підтверджує зарубіжний досвід, може стати її корпоратизація.

Головна мета корпоративного управління полягає у підвищенні ефективності функціонування товариства та задоволенні інтересів учасників корпоративних відносин. При цьому надзвичайно важливо досягти балансу інтересів сторін, що є однією з найважливіших умов оптимізації діяльності корпоративного утворення.

У грудні 2003 р. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку ухвалила вітчизняні Принципи корпоративного управління в галузі комунального господарства. До таких принципів слід зарахувати такі:

1. Корпоративне управління в комунальній сфері має сприяти досягненню головних його цілей, якими є:

— максимізація доходів акціонерів;

— збільшення прибутку корпорації та забезпечення її стабільного функціонування і розвитку;

— забезпечення максимально якісного та повного задоволення потреб членів територіальної громади в товарах, роботах, послугах та інших благах, у сфері задоволення яких здійснюється діяльність корпорації;

— наповнення місцевих бюджетів стабільними доходами, в тому числі від управління корпоративними правами місцевого самоврядування.

2. На відміну від корпорацій приватного сектору економіки, діяльність яких спрямована переважно на збільшення прибутку товариства та зростання добробуту акціонерів, пріоритетною метою корпоративних утворень у комунальній галузі може бути вирішення соціальних, економічних, екологічних та інших завдань територіальної одиниці, в межах якої функціонує корпоративне підприємство.

3. Жодна з головних цілей корпоративного управління у цій сфері не може набувати пріоритетного значення, якщо це істотно перешкоджає досягненню будь-якої з інших головних цілей корпорації.

4. Корпорація має враховувати у своїй діяльності законні інтереси зацікавлених осіб, у тому числі територіальної громади, органів самоврядування та місцевої виконавчої влади.

5. Діяльність корпорацій має бути відкритою та прозорою. Звіти корпорації та інша суттєва інформація про її діяльність мають обов'язково публікуватися в місцевих засобах масової інформації.

6. Представники органу місцевого самоврядування обов'язково мають бути включені до складу наглядової ради корпорації, а один з них має очолювати наглядовий орган.

7. З метою забезпечення можливості дієвого впливу на прийняття управлінських рішень і попередження негативних наслідків діяльності корпорації для територіальної громади частка власності громади в корпоративному капіталі товариства має становити не менше 25 %.

8. У корпораціях, які здійснюють діяльність у стратегічних сферах діяльності, зокрема в галузях водо-, енерго- і теплопостачання, водопровідно-каналізаційного господарства, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, екології та ін., частка комунальної власності має становити не менше ніж 50 % корпоративного капіталу.

9. Представники органів місцевої влади та самоврядування мають забезпечувати відстоювання інтересів корпорацій, учасниками яких вони є, в органах судової влади, в тому числі під час розгляду справ про банкрутство товариств.

10. З метою ефективного управління на професійній основі власністю територіальної громади в корпоративному капіталі орган місцевого самоврядування може делегувати повноваження щодо управління комунальною власністю недержавним структурам, відбір яких доцільно здійснювати шляхом проведення конкурсів.

11. Межі регулятивного впливу держави на діяльність суб'єктів природних монополій у сфері тепло-, газо-, електро-, водопостачання і водовідведення та ін. мають бути чітко законодавче визначені.

12. Органи місцевого самоврядування мають забезпечувати комплексний, об'єктивний і професійний контроль за фінансово-господарською діяльністю корпорації, здійснювати постійний моніторинг функціонування корпорації.

Розвиток корпоративних відносин у комунальному секторі є однією з необхідних умов підвищення ефективності функціонування житлово-комунального господарства. Корпоратизація комунальної сфери повинна відбуватися з урахуванням специфіки галузі. Тільки в такому разі можна буде поліпшити фінансовий стан й оптимізувати діяльність комунальних підприємств і водночас підвищити їхню соціальну ефективність завдяки зростанню якості та доступності суспільних послуг. Специфіка комунального сектору вимагає застосування окремих підходів до корпоративного управління в цій галузі, що має бути втілено в особливих принципах корпоративного управління. На основі системи таких принципів можна буде сформувати єдину, добре вивірену стратегію розвитку корпоративних відносин у комунальному секторі економіки, що дасть змогу впевнено рухатись у напрямі до підвищення ефективності функціонування вітчизняного житлово-комунального господарства.

6. Сучасні проблеми та напрямки реформування підприємств комунального сектору.

Житлово-комунальне господарство - це одна з важливих та пріоритетних галузей національного господарського комплексу, яка забезпечує життєдіяльність населених пунктів та суттєво впливає на розвиток економічних взаємовідносин у державі. У цій сфері зайнято 5 % працездатного населення країни, які обслуговують близько 25 % основних фондів держави. Понад 14,2 тис. спеціалізованих підприємств та організацій різних форм власності надають споживачам 40 видів житлово-комунальних послуг.

Проте в житлово-комунальному господарстві накопичено багато проблем, що ставлять під загрозу можливість його сталого функціонування .

Не сформований інститут власника житла гальмує створення дійсно ринкових відносин в обслуговуванні житла. У власність громадян передано понад 5,3 млн квартир та одноквартирних будинків, що становить 75,4 % державного житлового фонду. Проте підприємства, що мають житловий фонд, а також органи місцевого самоврядування продовжують виконувати функції з утримання житла, у тому числі приватизованого .

Не забезпечено сприятливих умов для приватизації ЖЕКів та створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, асоціацій жителів багатоквартирних будинків, будинкових комітетів тощо. Відсутність національних комісій регулювання діяльності природних монополій з централізованого водопостачання та водовідведення, централізованого постачання теплової енергії, як це передбачено Законом України "Про природні монополії", призвело до нерівних умов господарювання на ринку надання послуг водо-, теплопостачання та водовідведення та постачання електричної енергії. Якщо рівень тарифів на електроенергію визначається на державному рівні, то на послуги житлово-комунального господарства - на місцевому. Немає механізму їх синхронізації .

У зв'язку з цим Комітет визначив основні завдання та заходи Загальнодержавної програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства (далі - Програма), щоб вивести галузь із кризового стану.

Метою Програми є реалізація державної політики, спрямованої на задоволення потреб усіх споживачів у економічно доступних житлово-комунальних послугах належного рівня та якості, що відповідає вимогам державних стандартів, гармонізованих зі стандартами Євросоюзу; створення умов для сталої, ефективної роботи та розвитку житлово-комунального господарства, підвищення рівня прозорості у взаємовідносинах між суб'єктами ринку житлово-комунальних послуг; зниження техногенного впливу на природні об'єкти; стимулювання економного і раціонального використання ресурсів, насамперед енергоносіїв.

Програма передбачає виконання таких основних завдань:

o підвищити ефективність управління житлово-комунальним господарством та упорядкування відносин власності у цій сфері;

o забезпечити беззбиткове функціонування підприємств галузі при прозорій економічно обґрунтованій системі визначення рівня тарифів та адресного соціального захисту населення;

o технічно переозброїти галузь, запровадити інноваційну модель її розвитку.

Ключовою проблемою управління на етапі реформування житлово-комунального господарства є запровадження системи договірних відносин, зумовлених появою у цій сфері господарюючих суб'єктів різних організаційно-правових форм.

Пріоритетним на першому етапі є створення в містах керуючих житловим фондом компаній - замовників житлово-комунальних послуг, запровадження Єдиної автоматизованої системи нарахування та обліку оплати населенням споживаних житлово-комунальних послуг та енергоносіїв.

У сфері природних монополій - утворення акціонерних товариств - керуючих компаній, до статутного фонду яких не входить майно, що не підлягає приватизації.

Органи місцевого самоврядування самостійно обирають одну з таких схем управління комунальним майном та житлово-комунальними підприємствами - суб'єктами природних монополій: схему безпосереднього керівництва (існуюча), яка базується на постійному керівництві підприємством комунальної власності через укладення контракту з керівником і передбачає повну відповідальність органів місцевого самоврядування за експлуатацію, обслуговування, фінансування, інвестування реконструкції та розвитку підприємства тощо або схему делегованого управління (рекомендована) - базується на розподілі відповідальності згідно з договорами (контрактами) на управління, оренду цілісного майнового комплексу або договору концесії на 20-25 років .

Одночасно з реформуванням управління у сфері природних монополій посилюється державне регулювання діяльності суб'єктів на монопольних ринках послуг водо-, теплопостачання та водовідведення.

Головним завданням забезпечення беззбиткового функціонування підприємств галузі при прозорій економічно обґрунтованій системі визначення рівня тарифів та адресному соціальному захисту населення є досягнення рівня поточної беззбитковості підприємств галузі з одночасним впровадженням комплексу заходів, спрямованих на:

o зменшення рівня витрат операційної діяльності;

o збільшення надходжень підприємств, що надають житлово-комунальні послуги .

Реалізація першого напряму може бути здійснена шляхом оптимізації витрат та втрат матеріальних та енергетичних ресурсів (палива, електричної енергії, води, теплової енергії) житлово-комунальних підприємств; встановлення цін на енергоресурси для підприємств житлово-комунального господарства на рівні цін для населення; зменшення податкового навантаження на підприємства житлово-комунального господарства (відміни ПДВ на послуги, поширення спрощеної системи оподаткування).

По другому напряму пропонується:

o запровадити механізм регулювання тарифів через установлення їх граничного рівня та застосування одночасної індексації тарифів з урахуванням інфляційних процесів, у тому числі змін цін і тарифів на паливно-енергетичні ресурси та механізм покриття різниці між фактичною вартістю житлово-комунальних послуг та встановленими тарифами (при їх затвердженні менше від фактичної вартості) з місцевих бюджетів;

o забезпечити збільшення рівня збору платежів до 95 %;

o визначити структури дебіторської та кредиторської заборгованості та ліквідувати ці борги;

o збільшити видатки з місцевих бюджетів розвитку на житлово-комунальне господарство;

o відновити пеню за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

Заходи щодо технічного переозброєння галузі, запровадження інноваційної моделі її розвитку визначені в Галузевих програмах енергозбереження, поетапного оснащення наявного житлового фонду засобами обліку та регулювання споживання води і теплової енергії, реконструкції житлових будинків перших масових серій та впровадження низки енергозберігаючих проектів, реалізація яких передбачає одержання швидкого економічного ефекту.

Для визначення стану житлово-комунального господарства та його реформування передбачається здійснювати постійний моніторинг на підставі системи індикаторів, що характеризують роботу галузі в цілому та її підгалузей .

У Програмі наводять прогнозні розрахунки фінансового стану підприємств тепло-, водопостачання та водовідведення за умови врахування інфляційних процесів; основні завдання центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації Програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2003-2010 роки; орієнтовний перелік демонстраційних проектів; зведені показники орієнтовного фінансування пріоритетних напрямів нормативно-правового та науково-технічного забезпечення Програми та зведені показники орієнтовної вартості і джерела фінансування заходів розвитку житлово-комунального господарства та міського електротранспорту за даними Ради Міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій .

Реалізація Програми та досягнення запланованої мети можливе тільки за умови спільних дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств і організацій та споживачів житлово-комунальних послуг.

Контрольні запитання:

Місцеве господарство.
Зміст поняття та склад фінансів місцевого господарства.
Майнові права комунальної власності.
Управління комунальним майном.
Сучасні проблеми розвитку комунального сектору.
Напрямки реформування підприємств комунального сектору.
Принципи корпоративного управління в галузі комунального господарства.
Склад місцевого господарства згідно чинного законодавства України.
Функціонування підприємств комунальної власності.
Фінансова діяльність підприємств комунальної власності.

Тематика ІНДЗ:

Сутність, мета та принципи корпоративного управління підприємством.
Сучасні проблеми та напрямки реформування підприємств комунального сектору.

Тема 9. Фінанси підприємств комунального господарства

Взаємозв’язок місцевого господарства та місцевих фінансів.
Особливості функціонування та фінансова діяльність підприємств комунальної власності.
Сучасні проблеми та напрямки реформування підприємств комунального сектору.
Класифікація витрат підприємств комунального обслуговування.
Фінансова діяльність та методика розрахунку тарифів транспортних підприємств.
Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств.

Основні терміни та поняття: місцеві фінанси, місцеве господарство, підприємства комунальної власності, комунальна власність, тарифи на комунальні послуги, кошторис комунальних підприємств, комунальні унітарні та комунальні не унітарні підприємства, фінансові ресурси, бюджетні асигнування, бюджетні призначення, план асигнувань.

1. Взаємозв’язок місцевого господарства та місцевих фінансів.

Інститут комунальної власності як невід'ємний атрибут місцевих фінансів, почав формуватися в Україні у 1990 р. У Законі Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" від 7 грудня 1990 р. до складу фінансово-економічної бази місцевого самоврядування, поряд з природними та фінансовими ресурсами, було включено місцеве господарство, комунальну та іншу власність, яка є джерелом одержання доходів місцевого самоврядування і задоволення соціально-економічних потреб населення відповідної території.

Цим законом було введено поняття місцевого господарства, підкреслювалось, що місцеве господарство забезпечує безпосереднє задоволення потреб населення і функціонування системи місцевого самоврядування.

Суб'єктами права комунальної власності визначаються адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад.

Об'єкти права комунальної власності так:

— майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів;

— кошти місцевих бюджетів;

— державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

— майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

— майно підприємств;

— місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації;

— інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку території.

У постанові від 5 листопада 1991 р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць», був конкретизований перелік майна, що належить до комунальної власності. Так, до власності областей віднесено: промисловість будівельних матеріалів, місцеву і поліграфічну промисловість, зв'язок, агропромисловий комплекс, будівництво, житлове, водопровідно-каналізаційне, теплове, шляхове господарство, матеріально-технічне забезпечення, ремонтно-будівельні організації, багатогалузеві підприємства житлово-комунального господарства, міськелектротранспорт, комунальні автотранспортні підприємства, підприємства електричних мереж зовнішнього освітлення, промисловість, готельне господарство, ритуальне обслуговування, "зелене" господарство, інші підприємства й організації, організації технічної інвентаризації, народну освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, фізичну культуру і спорт, культуру, торгівлю, громадське харчування, побутове обслуговування, майно виконкомів місцевих рад.

До прийняття у 1996 р. Конституції України комунальна власність розглядалась як різновид державної власності. У Конституції та ухваленому на розвиток її положень Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. по новому підійшли до визначення комунальної власності як власності територіальних громад.

У Законі України від 21 травня 1997 р. розтлумачено окремі питання, що стосуються використання доходів від комунальної власності. Так, згідно зі ст. 60 цього Закону, доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності мають зараховуватись до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуватись на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Актуальною і важливою є вимога Закону щодо ефективності майнових операцій, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, — вони не повинні послаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Питання передачі об'єктів державної власності у комунальну і, зокрема, фінансові аспекти цих процесів були визначені у 1998 р. разом з прийняттям Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р. Цим Законом обумовлені особливості передачі об'єктів соціальної інфраструктури і порядок фінансування видатків, пов'язаних з їх утриманням.

16 січня 2003 р. було прийнято два важливих нормативні акти — Цивільний та Господарський кодекси України, в яких правові питання функціонування комунальної власності набули подальшого розвитку. Так, у ст. 169 Цивільного кодексу зазначено, що територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Ці громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади, тощо) у випадках та порядку, встановленому законодавством. Територіальні громади можуть також створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не передбачено законодавством.

Господарським кодексом України (ст. 24) визначено особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки, яке проводиться через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектору і здійснюють свою діяльність на основі права відання або права оперативного управління.

У складі об'єктів комунальної власності розрізняють:

— інші об'єкти.

Доходи від об'єктів комунальної власності згідно з бюджетною класифікацією на цей час включають:

— податок на прибуток підприємств комунальної власності;

— плату за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності;

— власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету.

3. Ефективність діяльності підприємницьких структур зростає в результаті створення об'єднань.

5. Розвиток територій залежить від демократизації економіки й суспільства.

2. Особливості функціонування та фінансова діяльність підприємств комунальної власності

Складовою місцевих фінансів є фінанси підприємств комунальної форми власності. Фінанси підприємств комунальної власності функціонують на основі законодавства, яке регламентує діяльність господарських структур будь-якої форми власності в Україні.

Більшість вітчизняних підприємств комунальної форми власності функціонують у формі комунальних унітарних підприємств.

Згідно з Господарським кодексом України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Згідно з чинним законодавством України можуть функціонувати два види комунального унітарного підприємства: 1) комунальне комерційне підприємство (майно закріплюється за таким підприємством з правом повного господарського відання) та 2) комунальне некомерційне підприємство (майно закріплюється за таким підприємством з правом оперативного управління). Право повного господарського відання майном належить підприємствам, які функціонують у режимі комерційного розрахунку та самоокупності. Окремі підприємства, наприклад міський електротранспорт, володіють майном з правом оперативного управління.

Комунальне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на засадах господарської автономії, комерційного розрахунку і несе відповідальність за результатами своєї діяльності усім своїм майном. Характерною особливістю є те, що до реєстрації таких підприємств їх статутні фонди мають бути повністю оплачені власником.

Комунальне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і завдання, а також враховувати їх у процесі формування виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного та соціального розвитку й виборі контрагентів. Підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Комунальне комерційне підприємство має право відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів, як правило, на конкурентних засадах, і лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить.

Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів комунального комерційного підприємства, спрямовуються на інвестування виробничої діяльності цього підприємства.

Комунальне некомерційне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно належить.

Майно комунального некомерційного підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Підприємство володіє та користується зазначеним майном, здійснюючи право оперативного управління.

Джерелами формування майна підприємства є: майно, передане йому органом управління; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; позичені кошти; капітальні вкладення та дотації з бюджетів; інші джерела, не заборонені законодавством України.

Комунальне некомерційне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно належить.

Підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями підприємства.

Щодо організаційно-правової форми організації діяльності комунальних підприємств, то характерним є те, що вони не можуть бути створені у формі командитних товариств, повних господарських товариств і товариств з додатковою відповідальністю.

Мета діяльності комунальних підприємств — якісне обслуговування замовників та населення щодо надання відповідних товарів і послуг.

У процесі своєї діяльності комунальні підприємства безпосередньо вступають у такі грошові відносини:

а) взаємовідносини підприємств з бюджетною системою і цільовими державними фондами з приводу сплати податкових платежів та бюджетного фінансування у вигляді асигнувань та соціальних трансфертів на капітальні вкладення, капітальний ремонт, відшкодування різниці в цінах і тарифах, фінансування поточних витрат, цільових програм тощо;

б) відносини комунальних підприємств із страховими організаціями з приводу страхування та отримання відшкодування у разі настання страхових випадків;

в) відносини, пов'язані з формуванням та розподілом грошових доходів: виручки, валового та чистого доходу, прибутку, грошових фондів підприємств (так, під час розподілі отриманої виручки її частину підприємства спрямовують передусім на відшкодування вартості спожитих у виробництві основних фондів і оборотних активів, потім — на відшкодування живої праці, а з частини, що залишилася, формується чистий дохід);

г) взаємовідносини між підприємствами комунальної форми власності при внутрішньогалузевому перерозподілі прибутку, амортизації, коштів на капітальний ремонт із розпорядження місцевих органів влади;

д) відносини з банківською системою у зв'язку з отриманням і погашенням кредитів на капітальні вкладення та інші інвестиції в комунальний сектор економіки, а також з приводу сплати відсотків за банківськими позиками;

е) відносини комунальних підприємств зі своїми вищими за рівнем управлінськими структурами в межах внутрішньоструктурного або внутрішньовідомчого перерозподілу грошових коштів.

Основою організації фінансових відносин суб'єктів господарювання всіх форм власності, у тому числі комунальної, є наявність фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для здійснення господарської та комерційної діяльності власника.

Під фінансовими ресурсами підприємств комунальної форми власності слід розуміти сукупність грошових коштів, резервів і надходжень цільового призначення, що є в розпорядженні підприємств, які закріплені за ними на правах оперативного управління або повного господарського відання і використовуються на власні статутні потреби.

Основним джерелом формування фінансових ресурсів підприємств комунальної форми власності є власні та залучені кошти. До власних коштів належать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, валовий дохід і прибуток. До залучених — бюджетні асигнування, кредити банків.

Первинне формування цих ресурсів проводиться в період створення підприємства шляхом формування статутного фонду, що складається з основних засобів і оборотних коштів. Мінімальна величина статутного фонду такого підприємства встановлюється відповідною місцевою владою.

Грошові надходження — це кошти, які надходять на поточні та інші рахунки підприємства у банках та в касу підприємства. Найбільша частка грошових надходжень підприємств належить доходам від операційної (основної) діяльності та іншим операційним доходам.

У доходах від операційної (основної) діяльності значне місце займають доходи (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).

Виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємств комунальної форми власності — це сума коштів, яка надійшла на поточний рахунок підприємства в банку або в касу підприємства від продажу товарів покупцям, виконання робіт та надання послуг споживачам. Вона є основним джерелом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємств.

На величину виручки від реалізації продукції впливають два основні чинники:

1) обсяг продукції (товарів, робіт, послуг), що підлягає реалізації;

2) рівень реалізаційних цін (тарифів).

Підприємства комунального господарства за специфікою їх діяльності, як правило, є на місцевих ринках природними монополістами. Той факт, що більшість підприємств комунальної форми власності відповідає всім умовам природної монополії, визначає необхідність контролю за цінами на продукцію (роботи, послуги), що надаються ними. В нашій країні це здійснюється шляхом прямого регулювання цін і тарифів відповідними органами місцевої влади.

Тариф — це ставка плати, яка встановлюється за кожну одиницю наданих послуг. Економічно обґрунтовані тарифи відображають суспільне необхідні витрати на виробництво і реалізацію послуг, а також створюють можливість рентабельної роботи при досягненні необхідних споживачам результатів.

Абсолютну ефективність діяльності будь-якого суб'єкта господарювання характеризує прибуток. Прибуток підприємства комунальної форми власності є грошовим вираженням частини грошових надходжень, утворюваних підприємством. Він створюється в результаті як основної діяльності (водопостачання, водовідведення, теплопостачання, перевезення пасажирів тощо), так і інших видів господарської діяльності (виконання різних робіт і надання господарських послуг), проте значну частку в його обсязі займає прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).

Прибуток комунальних підприємств підлягає оподаткуванню податком на прибуток у загальноприйнятому порядку. 100 % податку на прибуток підприємств комунальної власності зараховується до місцевого бюджету.

Як відомо, будь-якому підприємству для його нормального функціонування потрібен основний і оборотний капітал.

Основні засоби підприємства — матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких становить більше одного року. Їх структура на різних підприємствах комунальної форми власності неоднакова, оскільки зумовлюється характером їх господарської діяльності. Так, до житлового господарства належать будівлі та споруди (житлові будинки, господарські споруди і т. ін.). На частку житлових будинків припадає більше 90 % вартості основного капіталу. В житловому господарстві зосереджена майже п'ята частина всіх основних фондів країни. Експлуатація житлових фондів здійснюється за рахунок платежів населення, бюджетних коштів та інших надходжень. До складу основних фондів комунального господарства разом з виробничими фондами входять фонди зовнішнього впорядкування: набережні, тротуари, мости й інші споруди. Основними фондами підприємств — постачальників комунальних послуг можуть виступати об'єкти інженерної інфраструктури, передавальні пристрої, комунікації.

Оборотні кошти — це авансована в оборотні виробничі фонди і фонди обігу сукупність коштів, яка опосередковує їх рух у процесі кругообігу. Тобто це засоби, які необхідні для забезпечення безперервної діяльності підприємства і які протягом одного виробничого циклу або одного календарного року можуть бути перетворені на гроші.

У сучасних умовах значно зростає необхідність об'єктивного оцінювання фінансового стану підприємств комунальної форми власності. Це пов'язано з тим, що місцеві органи самоврядування повинні прийняти правильне рішення щодо конкретного виробництва. Вони мають з'ясувати доцільність виділення коштів з місцевого бюджету цьому підприємству для подальшого його функціонування. Щоб комплексно оцінити фінансовий стан підприємства, необхідно дослідити динаміку найзагальніших показників, що якомога повніше характеризують його діяльність. До таких показників належать: майновий стан підприємства, його прибутковість, ліквідність, платоспроможність та кредитоспроможність, фінансова стійкість і стабільність, рентабельність, ділова активність.

Фінансовий стан підприємства комунальної форми власності — це стан, що характеризується наявністю у підприємства фінансових ресурсів, забезпеченістю коштами, необхідними для господарської діяльності, підтримання нормального режиму праці та життєдіяльності, здійснення грошових розрахунків з іншими суб'єктами господарювання.

Підприємства комунальної форми власності складають фінансовий план на рік за кварталами за встановленою формою. Фінансовий план складається з трьох частин.

Показники фінансового плану відображають обсяги планових надходжень та спрямування коштів з метою забезпечення потреб діяльності та розвитку підприємства у плановому році. Фінансовий план складається з трьох розділів: 1) Формування чистого прибутку, 2) Джерела формування та надходження коштів і напрями використання, 3) Формування доходу від фінансових інвестицій.

При розробці фінансового плану комунальними підприємствами особливу увагу необхідно звернути на виявлення та мобілізацію внутрішньогосподарських резервів збільшення реалізації робіт і послуг населенню за рахунок ефективнішого використання наявних виробничих потужностей, підвищення продуктивності праці, економного витрачання палива, електроенергії, усунення втрат у мережах, покращення контролю за правильністю проведення оплати праці та повнотою надходження виручки.

Ще однією характерною особливістю функціонування комунальних підприємств є те, що в окремих випадках такі підприємства не можуть бути оголошені банкрутами. Так, відповідно до п. 8 ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

3. Сучасні проблеми та напрямки реформування підприємств комунального сектору.

У комунальній сфері нині нагромадилося багато складних проблем, які потребують якнайшвидшого вирішення, без чого неможливі подальший розвиток нашої країни, інтеграція її у світове господарство, формування соціально орієнтованої і демократичної держави. Комунальний сектор економіки потребує докорінного реформування з метою забезпечення його розвитку, формування ринкових механізмів господарювання, зміцнення матеріально-технічної та фінансової бази, забезпечення прибутковості комунальних підприємств.

Основними напрямами реформування галузі мають бути:

— формування ринку послуг, створення конкурентного середовища у комунальному секторі;

— істотне підвищення якості послуг, які надають комунальні підприємства, розширення їхнього переліку;

— проведення економічно обґрунтованої цінової політики;

— підвищення ефективності управління об'єктами комунальної власності;

— формування соціального партнерства підприємств з органами місцевого самоврядування, активізація роботи відповідних дорадчих і консультаційних служб.

Комплексне дослідження цих проблем як теоретично, так і на практиці дасть змогу істотно поліпшити фінансовий стан та оптимізувати роботу підприємств комунального господарства, максимізувати їх внесок у наповнення місцевих бюджетів, а головне — вирішити низку важливих соціальних проблем.

Класифікація витрат підприємств комунального обслуговування.

З метою зіставлення планових та звітних даних про витрати при здійсненні планування, обліку і калькулювання виробничої (операційної) собівартості робіт (послуг) у наступних параграфах визначено групи витрат, які класифіковані за різними ознаками.

За місцем виникнення витрати на виробництво робіт (послуг) групуються за окремими структурними підрозділами житлово-комунальних підприємств і організацій.

Залежно від характеру та призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на основне, допоміжне і обслуговуюче (невиробниче) господарство і регламентується в наказі про облікову політику підприємства.

До основного виробництва належать відокремлені структурні підрозділи підприємств, які безпосередньо беруть участь у виконанні житлово-комунальних робіт та виробництві, які належать до основного виду операційної діяльності. Допоміжне виробництво призначене для обслуговування підрозділів основного виробництва: виконання робіт по технічному обслуговуванню, ремонту основних фондів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту устаткування, різними видами енергії, транспортними та іншими послугами. До нього належать ремонтні цехи, будівельні дільниці, механічні майстерні, енергетичні, експериментальні та інші підрозділи До невиробничого господарства належать: культурно-побутові заклади, житлово-комунальне господарство, підсобні сільськогосподарські підприємства, науково-дослідні, оздоровчі, спортивні та інші структурні підрозділи, які не беруть участі у здійсненні та забезпечені надання комунальних послуг.

За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями витрат.

За способами віднесення на виробничу собівартість - прямі та непрямі витрати. Прямі - це витрати, які можуть бути безпосередньо включені до виробничої собівартості окремих видів робіт (послуг). До непрямих витрат належать витрати, безпосередньо не пов'язані із виконанням житлово-комунальних робіт (послуг). До таких витрат належать загальновиробничі витрати, які включають витрати по управлінню та обслуговуванню виробничого процесу.

За ступенем впливу обсягів виконаних робіт та реалізованих послуг на рівень витрат, витрати поділяються на змінні та постійні.

Змінні витрати - це витрати, абсолютна величина яких змінюється (збільшується або зменшується) разом із зміною обсягів робіт (послуг). Зокрема, витрати на сировину, матеріали, пально-мастильні матеріали, електроенергію, запасні частини і комплектуючі тощо. Постійні витрати - це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням або зменшенням обсягів робіт (послуг) істотно не змінюється. До них належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничих підрозділів, та витрати на забезпечення загальногосподарських потреб.

За складом витрати поділяються на одноелементні, тобто економічно однорідні, та комплексні, які складаються з кількох елементів .

За звітними періодами витрати поділяються на поточні, витрати минулих та майбутніх періодів .

За доцільністю витрати поділяються на продуктивні, непродуктивні та надзвичайні .

Непродуктивними витратами вважаються витрати, що виникли в результаті недостатньої організації виробництва і управління, відхилень від технологічних норм, псування матеріальних цінностей. До витрат від надзвичайних подій (втрати від стихійного лиха, від техногенних катастроф та аварій, інші) відносяться як втрати за наслідками цих подій, так і витрати на здійснення заходів, пов'язаних з запобіганням та ліквідацією таких наслідків (відшкодування, сплата стороннім організаціям, заробітна плата працівників, зайнятих на відновлювальних роботах, вартість використаних сировини та матеріалів тощо).

Фінансова діяльність та методика розрахунку тарифів транспортних

підприємств.

Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та виробництва в перевезеннях. Відомо, що між видами транспорту спостерігається ринкова конкуренція, але кожний вид транспорту займає своє місце на ринку транспортних послуг.

Фінансова діяльність комунальних підприємств, зокрема міського електротранспорту, опосередковує грошові відносини, пов'язані з формуванням та використанням доходів і накопичень підприємств галузі у процесі отримання коштів громадян, бюджету, інших джерел фінансування для забезпечення безперебійного обслуговування населення щодо надання послуг з перевезення.

Транспортним підприємствам притаманна інша форма кругообігу виробничих фондів. Відмінності процесу виробництва транспортної продукції визначають особливість кругообігу виробничих фондів порівняно з іншими галузями економіки. У зв'язку з тим, що на транспорті споживається і оплачується не готова продукція, а сам процес виробництва, кругообіг виробничих фондів тут відбувається за формулою

Г—Т...В — Г,

на відміну від схеми кругообігу в інших галузях матеріального виробництва:

Г—Т...В...Т — Г,

де Г — гроші;

Т — товар;

В — виробництво;

Т — готовий продукт (послуга);

Г — гроші з приростом.

Отже, у кругообігу виробничих фондів транспортних підприємств немає елемента Т — вартість новоствореного продукту. Це зумовлює коротший термін обороту засобів, оскільки продукція (у цьому випадку транспортні послуги) оплачується у момент споживання і час, протягом якого оборотні кошти перебувають у сфері обігу, істотно скорочується за рахунок стадії В — Г і залишається лише обіг допоміжних матеріалів, запасних частин тощо на стадії Г — Т.

Тому для транспорту характерними є незначні запаси матеріальних цінностей, незавершеного виробництва (неістотна частка в оборотному капіталі, стосується здебільшого обслуговування рухомого складу), а показники якості "продукції" транспорту й форми відповідальності за безпеку переміщення пасажирів мають певну специфіку.

Наступна особливість — це специфічність продукту, що створюється живою працею на транспорті. Новостворений продукт виступає у вигляді корисного ефекту роботи транспорту, який можна споживати лише під час виробничого процесу. Продукція транспорту є невіддільною від самого процесу виробництва. З цього випливає, що продукцію транспорту неможливо нагромаджувати чи резервувати, як це робиться в інших сферах матеріального виробництва.

Розрахунковий тариф на транспортні послуги — це необхідні (нормативні) розрахункові витрати з надання транспортних послуг на одиницю транспортної роботи. Величина тарифу (Т) визначається за формулою

де С — планова собівартість одиниці послуги згідно з нормативами;

Р — планова рентабельність (прибуток) підприємства, потрібний для його функціонування та розвитку, віднесений до одиниці послуги.

Планова собівартість одиниці послуги визначається розподілом загальної суми планових витрат на плановий обсяг транспортної роботи у натуральному вираженні (вагоно(тролейбусо)-кілометри), розрахований на основі нормативів і загальної кількості перевезених пасажирів за групами та категоріями (перевезених пасажирів за разовими квитками (талонами, жетонами), абонементними квитками та пасажирів з правом безплатного проїзду згідно з чинним законодавством), тобто:

де Сзаг — загальна сума планових витрат (собівартість виробництва і реалізації загального обсягу послуг);

Qі — обсяг споживання і категорії споживачів.

Розрахунковий тариф на транспортні послуги переглядається за погодженням сторін договору (перевізником та органом місцевого самоврядування) у разі зміни цін, тарифів на обладнання, комплектувальні вироби, матеріали, електроенергію тощо, а також перегляду рівня заробітної плати відповідно до законодавства.

Слід зауважити, що розміри витрат на поточну діяльність і розвиток підприємств у складі тарифу мають визначатися у результаті знаходження місцевим органом державної виконавчої влади та органом самоврядування компромісу між потребами комунального господарства, можливостями бюджету і платоспроможністю споживачів послуг.

До складу доходів транспортних підприємств належать:

— доходи від платних перевезень (перевезення пасажирів, які сплачують за свій проїзд);

— бюджетні дотації (перевезення пасажирів, які користуються пільгами);

— доходи від інших видів діяльності (доходи, отримані від оренди власних приміщень, надходження від розміщення реклами на зупинках та у рухомому складі тощо).

Доходи від платних перевезень становлять до 90 % сукупних доходів. Такі доходи визначаються шляхом множення кількості пасажирів, яку планується перевезти, на ціну одного перевезення (тариф). Перевезення пасажирів, яким надається пільга, здійснюється за рахунок бюджетних дотацій, сума яких визначається шляхом множення кількості безплатних перевезень пасажирів на діючий тариф. Доходи від інших видів діяльності плануються на основі досягнутого в попередній період рівня з урахуванням змін, що відбудуться в плановому періоді.

6. Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств

Кошторис бюджетних установ (комунальних підприємств) є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Бюджетне призначення - повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштів Бюджетним кодексом України, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Кошторис має дві складові:

o загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою (далі - установа) основних функцій;

o спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних з виконанням установою основних функцій. План асигнувань із загального фонду бюджету - це помісячний розподіл асигнувань, затверджених у кошторисі для загального фонду, за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов'язань протягом року.

Бюджетне асигнування - повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету.

План асигнувань є невід'ємною частиною кошторису і затверджується разом із цим кошторисом. Форма плану асигнувань затверджується Мінфіном. Установа незалежно від того, веде вона облік самостійно чи обслуговується централізованою бухгалтерією, для забезпечення своєї діяльності складає індивідуальні кошториси і плани асигнувань за кожною виконуваною нею бюджетною программою (функцією).

Зведені кошториси і зведені плани асигнувань - це зведення показників індивідуальних кошторисів і планів асигнувань розпорядників коштів бюджету нижчого рівня, що складаються головним розпорядником для подання Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам та органам Державного казначейства. Зведені кошториси не затверджуються.

Установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань. Установи мають право брати бюджетні зобов'язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, установлених затвердженими кошторисами і планами асигнувань.

Бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або в майбутньому.

Для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів.

Розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків з бюджету.

За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які визначаються відповідно до частини першої статті 22 Бюджетного кодексу України та затверджуються законом про державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня (далі - розпорядник нижчого рівня) - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпорядникові та (або) діяльність якого координується через нього.

Розпорядники нижчого рівня, до сфери управління яких належать інші розпорядники нижчого рівня, в процесі складання, розгляду, затвердження та виконання кошторисів застосовують до них положення цього Порядку, визначені для головних розпорядників .

Одержувачі бюджетних коштів (далі - одержувачі) - це підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету як фінансову підтримку або уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через розпорядників.

Одержувачі витрачають бюджетні кошти відповідно до плану використання бюджетних коштів .

Типова форма плану використання бюджетних коштів, яка встановлюється Мінфіном, у разі потреби на вимогу розпорядника може бути доповнена іншими показниками .

Порядок складання проектів кошторисів: Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників відомості про граничні обсяги видатків загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є підставою для складання проектів кошторисів .

Для правильної та своєчасної організації роботи, пов'язаної із складанням проектів кошторисів, головні розпорядники, керуючись відповідними вказівками Мінфіну, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінансових органів щодо складання проектів відповідних бюджетів на наступний рік:

o встановлюють для розпорядників нижчого рівня граничні обсяги видатків із загального фонду бюджету, термін подання проектів кошторисів і дають вказівки щодо їх складання;

o розробляють і повідомляють розпорядникам нижчого рівня інші показники, яких вони повинні додержуватися відповідно до законодавства і які необхідні для правильного визначення видатків у проектах кошторисів;

o забезпечують складання проектів кошторисів на бюджетні програми (функції), що виконуються безпосередньо головними розпорядниками .

Головні розпорядники розглядають показники проектів кошторисів розпорядників нижчого рівня щодо законності та правильності розрахунків, доцільності запланованих видатків, правильності їх розподілу за економічною класифікацією, повноти надходження доходів, додержання діючих ставок (посадових окладів), норм, цін, лімітів, а також інших показників відповідно до законодавства та складають проекти зведених кошторисів .

За проектами зведених кошторисів головні розпорядники формують бюджетні запити, які подаються Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам для включення до проектів відповідних бюджетів у встановленому ними порядку .

Проекти кошторисів складаються усіма установами на наступний бюджетний рік, якщо ці установи функціонували до початку року, на який плануються видатки. У разі якщо установи утворені не з початку року, кошториси складаються і затверджуються для кожної установи з часу її утворення до кінця бюджетного року в загальному порядку.

У частині надходжень проектів кошторисів зазначаються планові обсяги, які передбачається спрямувати на покриття видатків установи із загального та спеціального фондів проектів відповідних бюджетів, включаючи планові обсяги запозичень, що надійдуть до спеціального фонду кошторису. У процесі складання та затвердження проектів кошторисів залишки коштів за спеціальним фондом кошторисів не плануються.

Формування доходної частини спеціального фонду проекту кошторису здійснюється на підставі розрахунків доходів, які складаються за кожним джерелом доходів, що плануються на наступний рік.

За основу цих розрахунків беруться такі показники:

o обсяг надання тих чи інших платних послуг, а також інші розрахункові показники (площа приміщень і вартість обладнання та іншого майна, що здаються в оренду, кількість місць у гуртожитках, кількість відвідувань музеїв, виставок тощо) та розмір плати в розрахунку на одиницю показника, який повинен встановлюватися відповідно до законодавства;

o прогнозне надходження зборів (обов'язкових платежів) до спеціального фонду бюджету.

На підставі цих показників визначається сума доходів на наступний рік за кожним джерелом їх надходження з урахуванням конкретних умов роботи установи.

У процесі формування спеціального фонду проекту кошторису планування власних надходжень бюджетних установ здійснюється за групами та підгрупами відповідно до правил, визначених законодавством для цієї категорії доходів бюджету.

Спеціальний фонд проекту кошторису передбачає зведення показників за всіма джерелами надходження коштів до цього фонду та відповідними напрямами їх використання. Розподіл видатків спеціального фонду проекту кошторису проводиться виключно в межах і за рахунок відповідних надходжень, запланованих для цього в зазначеному фонді.

Відповідальність за виникнення заборгованості, що склалася за видатками спеціального фонду, несе виключно розпорядник, з вини якого вона утворилась.

Під час визначення обсягів видатків розпорядників нижчого рівня головні розпорядники повинні враховувати об'єктивну потребу в коштах кожної установи, виходячи з її основних виробничих показників і контингентів, які встановлюються для установ (кількість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дошкільних закладах тощо), обсягу виконуваної роботи, штатної чисельності, необхідності погашення дебіторської і кредиторської заборгованості та реалізації окремих програм і намічених заходів щодо скорочення витрат у плановому періоді. Обов'язковим є виконання вимоги щодо першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установ.

Мінфін має право визначати на кожний рік порядок врахування у кошторисах обсягів заборгованості, яка виникла внаслідок непогашення бюджетних зобов'язань установ .

Асигнування на централізовані заходи, які здійснюються головними розпорядниками, включаються до кошторисів тільки у разі, коли проведення таких заходів за рахунок коштів бюджету не суперечить законодавству .

Показники видатків, що включаються до проекту кошторису, повинні бути обгрунтовані відповідними розрахунками за кожним кодом економічної класифікації .

Видатки спеціального фонду кошторису за рахунок власних надходжень плануються в такій послідовності: за встановленими напрямами використання, на погашення заборгованості установи з бюджетних зобов'язань за спеціальним та загальним фондом кошторису та на проведення заходів, пов'язаних з виконанням основних функцій, які не забезпечені (або частково забезпечені) видатками загального фонду. При цьому розпорядник бюджетних коштів здійснює коригування обсягів узятих бюджетних зобов'язань за загальним фондом кошторису для проведення видатків з цих зобов'язань із спеціального фонду кошторису відповідно до бюджетного законодавства.

Кошториси та штатні розписи установ, які належать до сфери управління МЗС і специфіка діяльності яких пов'язана з функціонуванням за кордоном, можуть складатися за окремим порядком, погодженим з Мінфіном .

Після затвердження державного та місцевих бюджетів проекти зведених кошторисів приводяться у відповідність з показниками цих бюджетів .

Контрольні запитання:

1. Розкрийте суть фінансів підприємств комунальної форми власності.

2. Назвіть особливості організації фінансів підприємств комунальної форми власності, їх склад і структуру.

3. Дайте економічну характеристику складу та структури грошових надходжень на підприємствах комунальної форми власності.

4. Який порядок розподілу доходів від реалізації продукції, робіт та послуг підприємств комунальної форми власності?

5. Розкрийте економічний зміст прибутку як результату фінансово-господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, опишіть механізм його розподілу.

6. У чому сутність оборотних коштів підприємств комунальної форми власності та джерела їх формування?

7. Охарактеризуйте діючий порядок фінансового забезпечення відтворення основних фондів комунальних підприємств.

Тематика ІНДЗ:

Показники ефективності діяльності підприємств комунального обслуговування.
1. Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств.

Тема 10. Фінансова діяльність житлово-експлуатаційного комплексу

Сутність, види та галузева структура житлово-комунального господарства.
Фінансова діяльність підприємств комунального обслуговування.
Сутність та особливості організації фінансів житлово-експлуатаційних підприємств.
Методика розрахунку тарифу на транспортні послуги.
Необхідність реформування житлово-комунального господарства України.
Комунальні платежі та методи управління ними.

Основні терміни та поняття: житлово-комунальне господарство, житлово-експлуатаційне господарство, комунальне господарство, житловий фонд, тариф, середньозважений тариф, фінансове планування, оборотні кошти, фізичний знос, моральний знос, квартплана, комунальні платежі.

1. Сутність, види та галузева структура житлово-комунального господарства.

Житлово-комунальне господарство — соціальне зорієнтована ланка економіки країни, багатогалузевий господарський комплекс, функціональним призначенням якого є задоволення житлово-комунальних потреб населення, підприємств, установ та організацій, що забезпечує реалізацію відповідних прав і захист здоров'я громадян, сприяє соціально-економічному розвитку та зміцненню безпеки держави.

Говорячи про склад житлово-комунального господарства за галузевою ознакою у ньому можна виокремити дві потужні підгалузі:

1) житлове господарство;

2) комунальне обслуговування.

Житлове господарство — складова соціальної інфраструктури адміністративно-територіальних формувань, покликана задовольняти потреби громадян у житлі.

До складу житлового господарства входять: житловий фонд, муніципальні дачні фонди, об'єкти інженерно-енергетичного устаткування для благоустрою житла та прилеглих до нього територій.

Управління житловим фондом і господарські функції з обслуговування житлових будинків, гуртожитків і прилеглих до них ділянок, здійснюють спеціалізовані підприємства та організації (житлово-експлуатаційні контори, житлово-експлуатаційні дільниці, товариства з експлуатації житла, ремонтно-будівельні управління, постачальницькі, транспортні та інші організації), які формують єдину систему житлового господарства. Функціональними завданнями роботи перелічених підприємств і служб є: утримання в належному технічному стані та збереження об'єктів житлового фонду і прилеглих територій; підвищення ступеня комфортності проживання у житлових приміщеннях шляхом проведення загальних (комплексних) ремонтно-відновлювальних робіт та регулювання будинкових систем електро-, газо-, тепло-, водопостачання і каналізації; отримання доходів від експлуатації житлового фонду, достатніх для компенсації витрат на проведення вказаної господарської діяльності.

Головними індикаторами, які характеризують діяльність житлового господарства, є показники експлуатації житлового фонду, а саме: кількість будинків та квартир у них, кількість мешканців, розміри житлової площі за окремими видами благоустрою, площа нежитлових приміщень, зданих в оренду, доходи і витрати на експлуатацію об'єктів житлового фонду, терміни експлуатації житла, обсяг робіт з ремонту приміщень та благоустрою прилеглих територій тощо.

Комунальне господарство — складова житлово-комунального комплексу, яка забезпечує надання необхідного обсягу санітарно-технічних, санітарно-гігієнічних, енергетичних і транспортних послуг жителям населених пунктів, а також здійснює відповідне комунальне обслуговування суб'єктів господарювання.

Метою комунального господарства є досягнення нормативного рівня забезпечення населення відповідними видами послуг та поліпшення якості обслуговування споживачів.

Відповідно до функціонального призначення у складі комунального господарства можна виокремити такі підгалузі та групи суб'єктів господарювання:

— санітарно-технічні підприємства (водопровідно-каналізаційне господарство, санітарна очистка і прибирання);

— міський пасажирський транспорт (трамвай, тролейбус, автобус, комунальний таксопарк, метрополітен);

— підприємства комунально-побутового обслуговування (лазні, пральні, перукарні, будинки побуту, готельне господарство);

— підприємства комунальної енергетики (електростанції й електромережі, газове господарство, опалювальні котельні з мережами теплопостачання);

— зовнішній благоустрій (дорожнє і мостове господарство, вуличне освітлення, озеленення, прибирання кладовищ, парків і скверів, очищення водоймищ і архітектури малих форм — фонтанів, пам'ятників);

— підсобні промислові та ремонтні підприємства, які обслуговують потреби комунального господарства.

Для оперативного прийняття управлінських рішень про коригування діяльності та розвитку комунального господарства органами місцевого самоврядування здійснюється моніторинг функціонування суб'єктів господарювання комунальної сфери за допомогою системи індикаторів, до яких, зокрема, можна віднести показники обсягу і структури наданих послуг у натуральному й вартісному вираженні; індикатори використання ресурсів у процесі обслуговування; собівартість і рентабельність послуг; індикатори якості; показники оцінки фінансового стану. Крім того, ці показники доповнює сукупність спеціальних індикаторів, які враховують техніко-економічні особливості окремих підгалузей комунального господарства.

Окрім поділу за галузевим принципом, сукупність різноманітних підприємств, установ і організацій житлово-комунального господарства можна поділити на дві великі групи:

1) ті, що виробляють матеріальну продукцію;

2) ті, що надають послуги.

До першої групи належать:

— заводи, виробничі цехи і майстерні, які випускають продукцію, що має речове вираження;

— електростанції та електромережі, організації газового господарства і газові мережі, підприємства водопостачання з водопроводами та теплопостачання з тепломережами, які виробляють специфічну продукцію.

Друга група включає такі види суб'єктів господарювання, які надають житлово-комунальні послуги (процеси виробництва і споживання послуг невіддільні й відбуваються одночасно):

— житлово-експлуатаційні організації, що створюють сприятливі умови для комфортного проживання в житлових будинках і гуртожитках;

— міський пасажирський транспорт, який задовольняє потреби населення у швидкому і зручному пересуванні територією населеного пункту;

— лазні, пральні, хімчистки і будинки побуту, які задовольняють побутові потреби громадян;

— готельне господарство, яке створює належні житлово-побутові умови для осіб, що тимчасово проживають на території населеного пункту;

— підприємства санітарної очистки, які забезпечують вивезення і знешкодження побутових відходів і сміття з житлових будинків та територій у межах населеного пункту.

При цьому житлово-комунальні послуги можуть бути трьох видів: особисті, виробничі та громадського призначення (локальні суспільні послуги). Перші надаються лише населенню, мають споживчий характер і оплачуються за рахунок особистих доходів домогосподарств (наприклад, послуги пасажирського транспорту, житлового господарства, лазень тощо). Другі — можуть надаватися як населенню (прання білизни громадян, видалення нечистот і вивезення сміття з їхніх будинків і т. ін.), так і суб'єктам господарювання (перевезення вантажів, газо-, водо-, теплопостачання тощо), які оплачують їх за рахунок своїх грошових коштів. Третіми є суспільне корисні житлово-комунальні послуги, призначені для створення сприятливих умов проживання громадян та нормальної діяльності підприємств, установ, організацій у населеному пункті (утримання зелених насаджень, прибирання, миття та освітлення вулиць і доріг, благоустрій територій та ін.). Для них характерними є широкий контингент споживачів і відсутність оплати з їх боку за отримані послуги.

Одним із пріоритетних важелів, за допомогою якого органи місцевого самоврядування впливають на фінансове забезпечення комунальних підприємств, є регулювання тарифів на житлово-комунальні послуги, що може здійснюватися за допомогою таких методів:

— нормативного затвердження фіксованих тарифів;

— встановлення граничних меж рентабельності, дотримання яких є обов'язковим при формуванні цін (тарифів);

— оповіщення громадськості про підвищення тарифів та укладення договорів між місцевою владою і житлово-комунальними підприємствами.

Фінансова діяльність підприємств комунального обслуговування.

Капітал будь-якого суб'єкта господарювання поділяється на два види — основний і оборотний. Однак порівняно з іншими галузями народногосподарського комплексу в комунальному господарстві є відмінності у складі та структурі, розрахунку нормативів і показників використання, порядку і джерелах фінансування основних фондів і оборотних активів, зумовлені специфікою технологічних процесів і фінансово-господарської діяльності.

Особливістю складу основних фондів комунального господарства є те, що поряд із виробничими фондами (інженерно-технічними спорудами і мережами загальноміського призначення: водопровідними станціями, каналізаційними очисними спорудами, кільцевими та магістральними водопроводами, теплоцентралями; обладнанням заводів з переробки побутових відходів і сміття та ін.) до нього входять фонди зовнішнього благоустрою населених пунктів (дороги, мости і тротуари, пішохідні переходи та естакади, набережні; електричні опори для вуличного освітлення; багаторічні насадження; об'єкти архітектури малих форм — пам'ятники, фонтани тощо).

У процесі фінансового планування та аналізу на підприємствах комунального господарства використовується типовий набір показників, що характеризують ефективність використання основних фондів (фондовіддача, фондомісткість, рентабельність основних засобів і сума прибутку на одну гривню основних засобів). Однак, оскільки продукція більшості підприємств комунальної сфери є однорідною, то показник фондовіддачі обчислюється не тільки у вартісному, а й у натуральному вираженні (наприклад, визначається об'єм поданої через водопровід води, об'єм відведених стічних рідин на одну гривню основних виробничих фондів).

Водночас склад і структура оборотних коштів підприємств комунального обслуговування у межах названих груп мають істотні відмінності порівняно з іншими галузями економіки, які пояснюються своєрідністю виробничо-господарської діяльності і процесу продажу продукції (послуг) таких підприємств.

Особливістю виробничо-господарської діяльності більшості підприємств комунальної сфери є те, що вона має експлуатаційний характер, а вироблена ними продукція набуває вигляду послуг. Як наслідок, сировина і основні матеріали при наданні послуг такими підприємствами не використовуються, тобто немає потреби у створенні відповідних виробничих запасів.

Як відомо, за методами планування, організації та регулювання оборотні кошти поділяються на нормовані та ненормовані. З урахуванням описаних вище особливостей типовий перелік нормованих оборотних активів для більшості комунальних підприємств матиме такий вигляд:

— допоміжні матеріали;

— запасні частини для ремонту;

— паливо і пальне, паливомастильні матеріали;

— тара;

— господарський інвентар та інші малоцінні та швидкозношувані предмети;

— витрати майбутніх періодів;

— абоненти (непрострочена заборгованість споживачів послуг).

До ненормованих оборотних коштів належатимуть:

— грошові кошти на рахунках у банках і в касі підприємства;

— кошти в незакінчених розрахунках (за винятком абонентської заборгованості).

За джерелами утворення оборотні кошти комунальних підприємств традиційно можна поділити на три групи: 1) власні — створюються за рахунок бюджетних асигнувань та отриманого прибутку; 2) прирівняні до власних — фінансуються за рахунок стійких пасивів і 3) позичені — формуються з коштів, залучених на фінансовому ринку.

Під виробничою собівартістю робіт (послуг) розуміють сукупність виражених у грошовій формі поточних витрат підприємства на їх виробництво.

Для забезпечення можливості зіставляти у часі та між собою планові та звітні дані витрати підприємств комунального обслуговування групуються (класифікуються) за низкою ознак:

1. За місцем виникнення витрати на виробництво робіт (послуг) групуються за окремими структурними підрозділами комунальних підприємств і організацій.

2. За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями витрат. Такі класифікації є основними при здійсненні фінансового планування і калькулювання собівартості на підприємствах комунальної сфери, тому нижче вони будуть розглянуті детальніше.

3. За способами віднесення на виробничу собівартість виокремлюють прямі, які можуть бути безпосередньо включені до виробничої собівартості окремих видів робіт (послуг), та непрямі (або накладні) витрати — безпосередньо не пов'язані з виконанням комунальних робіт (послуг). До перших належать: матеріали; заробітна плата виробничого персоналу; вартість електроенергії, пального, палива на технологічні потреби; амортизація основних виробничих фондів тощо. До непрямих витрат належать загальновиробничі витрати, які включають витрати з управління та обслуговування виробничого процесу, а саме: зарплата адміністративно-управлінського персоналу, витрати на утримання основних фондів загальногосподарського призначення, на охорону праці й техніку безпеки та ін.

4. За ступенем впливу обсягів виконаних комунальних робіт (наданих послуг) на рівень витрат, витрати поділяються на змінні (сировина, матеріали, паливно-мастильні матеріали, електроенергія, запасні частини і комплектуючі тощо) і постійні (пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничих підрозділів, а також забезпеченням загальногосподарських потреб).

5. За складом витрати поділяються на одноелементні, тобто економічно однорідні (наприклад, амортизація основних виробничих засобів), та комплексні, які складаються з кількох елементів (наприклад, адміністративні витрати, витрати на збут).

6. За звітними періодами витрати поділяються на поточні, витрати минулих та майбутніх періодів.

7. За доцільністю розрізняють продуктивні, непродуктивні та надзвичайні витрати. Непродуктивними витратами вважаються такі, що виникли в результаті неналежної організації виробничого і управлінського процесів, відхилень від установлених технологічних норм, псування матеріальних цінностей. Витрати від надзвичайних подій (стихійних лих, техногенних катастроф та аварій) включають як витрати за наслідками цих подій, так і витрати на запобігання та ліквідацію негативних наслідків (відшкодування, сплата стороннім організаціям, зарплата працівників, зайнятих на відновлювальних роботах, вартість використаних сировини та матеріалів тощо).

Залежно від того, який економічний елемент витрат домінує на тих чи інших комунальних підприємствах, комунальне господарство можна умовно поділити на трудомісткі (переважають затрати на оплату праці та відрахування на соціальні заходи), фондомісткі (зі значною часткою амортизаційних відрахувань) та матеріаломісткі підгалузі. Так, найбільш фондомісткими є водопровід, каналізаційне господарство та міський електротранспорт, а трудомісткими — лазні та пральні. Подібний поділ дає змогу більш виважено підійти та зробити правильний акцент при пошуку резервів зниження операційної собівартості комунальних послуг.

Виручка від реалізації в комунальному господарстві — основний вид доходів і джерело відшкодування експлуатаційних витрат, її величина напряму залежить від двох чинників: обсягу поставленої споживачам продукції (наданих послуг) у натуральному вираженні та розміру тарифів (цін) на неї.

Тариф на житлово-комунальні послуги — це офіційно встановлена органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування ставка плати за утримання житлових будинків і прилеглих територій або надання комунальної послуги населенню і суб'єктам господарювання, що забезпечує мінімально необхідний рівень відшкодування експлуатаційних витрат та фінансування програм розвитку об'єктів житлово-комунальної сфери при дотриманні нормативних вимог щодо якості вказаних послуг.

Враховуючи низьку платоспроможність населення в умовах трансформаційних перетворень економічної системи України, величина тарифу на житлово-комунальні послуги для населення, як правило, становить певну частку від економічно обґрунтованого (повного) тарифу, яка залежить від прийнятого місцевими органами влади і самоврядування рівня компенсації фактичної вартості таких послуг за рахунок коштів громадян.

Розмір тарифу на житлово-комунальні послуги визначається за формулою:

де Сод — планова собівартість одиниці послуги згідно з належним чином скоригованими нормативами;

Под — плановий прибуток підприємства на одиницю послуги, потрібний для його функціонування та розвитку, віднесений до одиниці послуги.

Величина прибутку, відповідно і рівень рентабельності, мають визначатися сумою коштів, необхідних для забезпечення розвитку об'єктів житлово-комунального господарства, тобто розраховуватися самими підприємствами при обґрунтуванні тарифів та їхньому узгодженні з місцевими органами державної виконавчої влади та самоврядування.

З метою реалізації інноваційно-інвестиційних проектів, передбачених планом (програмою) розвитку, на підприємстві житлово-комунальної сфери формується фонд розвитку, що включає до свого складу амортизацію, і фонд накопичення, сформований із прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства. Отже, необхідну величину прибутку, що враховується при формуванні тарифу, можна розрахувати у так:

де Пн — частина прибутку, що спрямовується у фонд накопичення;

ФР — фонд розвитку підприємства житлово-комунального господарства, необхідний для реалізації плану (програми) розвитку;

А — амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів та їх ремонт.

Ще одна складова, що враховується при визначенні величини прибутку і рівня рентабельності, — фонд споживання підприємства, який формується з прибутку, що залишається в його розпорядженні. Потреба в ресурсах, що спрямовуються до фонду споживання (Пс), має бути визначена з розрахунку можливих виплат відповідно до чинного законодавства.

Додаванням обсягів фондів накопичення і споживання визначається загальна величина планового прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (Пф):

Плановий обсяг рентабельності (Р), що закладається у тариф на кожний конкретний вид послуг, визначається як відношення сукупного планового прибутку (П) до собівартості загального обсягу запланованих послуг (С), тобто

Тарифи поділяються на такі групи:

— тарифи міського транспорту — як правило, у межах одного населеного пункту єдині;

— тарифи санітарно-технічних підприємств (водопровід, каналізація, санітарна очистка) — диференційовані за споживачами;

— тарифи енергетичних підприємств — диференційовані за споживачами і цільовим призначенням;

— тарифи за проживання у готелях, відвідування лазень, надання пральних та інших послуг населенню — диференційовані залежно від якості послуг.

Для планування обсягу виручки підприємства комунального обслуговування користуються методом прямого розрахунку: тарифна ставка множиться на запланований обсяг реалізованої продукції (послуг) у натуральному вираженні. У випадку надання комунальних послуг за тарифами, диференційованими за переліченими вище критеріями, розрахунок планової суми виручки може проводитися двома способами:

— шляхом визначення і додавання обсягів отриманих доходів (виручки) стосовно окремих категорій споживачів, за цільовим використанням або рівнем якості обслуговування;

— на основі середньої (середньозваженої) тарифної ставки, яка склалася у попередньому періоді, скоригованої на передбачувані у плановому періоді зміни щодо розподілу обсягу продукції (послуг) за категоріями споживачів, цільовим призначенням та якістю. При застосуванні другого методу середній (середньозважений) тариф визначається діленням загальної суми доходу (виручки) від реалізації продукції (робіт, послуг) комунального підприємства на її обсяг у натуральному вираженні або за допомогою формули

де Тср — середній (середньозважений) тариф на продукцію (послуги);

n — число категорій споживачів (напрямів цільового призначення або рівнів якості) продукції (послуг);

Tі — тариф для і-ї категорії споживачів (напряму цільового призначення або рівня якості) продукції (послуг);

Уі — частка і-ї категорії споживачів (напряму цільового призначення або рівня якості) у загальному обсязі реалізованої продукції (послуг).

Сутність та особливості організації фінансів житлово-експлуатаційних підприємств.

Основні фонди житлового господарства — це будівлі, споруди як житлового, так і нежитлового призначення (житлові будинки, будівлі котелень, господарські споруди та ін.), і відповідне устаткування (обладнання для регулювання й обслуговування внутрішньобудинкових мереж і пристроїв, прибиральні машини тощо). При цьому житлові будинки становлять більше ніж 90 % усіх основних фондів галузі, тобто основою житлового господарства є житловий фонд.

Житловий фонд — сукупність усіх видів і категорій житла — житлових будинків, квартир (частин житлових будинків чи квартир), інших приміщень, призначених і придатних для постійного проживання у них, а також для використання у встановленому порядку як службових житлових приміщень та гуртожитків.

Житловий фонд України — цінне національне надбання, створене у результаті поєднання та використання колосальних фінансових, матеріальних ресурсів і праці багатьох поколінь людей, яке становить майже 25 % вартості основних засобів країни.

Відповідно до Закону України "Про власність" житловий фонд можна поділити на складові за формою власності та за функціональним призначенням.

Відповідно до ст. 14 проекту Житлового кодексу органи місцевого самоврядування повинні здійснювати такі основні повноваження у житловій сфері:

1) сприяти розвитку житлового будівництва за рахунок усіх джерел фінансування, забезпечувати комплексний розвиток житлово-комунального господарства і розвиток ринку житлово-комунальних послуг і житла;

2) здійснювати управління комунальним житловим фондом і житловим фондом соціального призначення, організовувати їх належне обслуговування і ремонт, упорядкування та утримання прибудинкових територій;

3) визначати суб'єкта, який надає житлові та комунальні послуги, уживати заходи щодо забезпечення збереження житлового фонду незалежно від форми власності;

4) встановлювати величину плати за житло, а також норми споживання та якості житлово-комунальних послуг, здійснювати контроль за їх додержанням;

5) приймати рішення про переведення житлових приміщень у нежитлові, і навпаки, проведення реконструкції житла, його капітального ремонту та знесення непридатних для проживання житлових будинків;

6) вести облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, приймати рішення про надання їм житла з комунального житлового фонду та житлового фонду соціального призначення;

7) сприяти створенню об'єднань співвласників багатоквартирних житлових будинків, об'єднань власників житла;

8) організовувати продаж квартир, що перебувають у комунальній власності, у тому числі в будинках, збудованих та реконструйованих за рахунок коштів місцевого бюджету;

9) створювати за рахунок коштів місцевих бюджетів, інших джерел фінансування фонд житла соціального призначення та здійснювати контроль за використанням соціального житла за призначенням;

10) здійснювати облік наявного житлового фонду всіх видів і категорій;

11) сприяти створенню умов для забезпечення конкуренції підприємств та організацій, що надають послуги з утримання будинків та прибудинкових територій тощо.

У процесі експлуатації житлові будинки, їх конструктивні компоненти та інженерно-технічне устаткування зазнають великого впливу природно-кліматичних умов (різкі коливання температури, вивітрювання, атмосферні опади, осідання ґрунту, розмивання ґрунтовими водами тощо) та діяльності самої людини.

Під фізичним зносом будівлі, її конструктивних елементів та інженерного обладнання розуміють поступову втрату ними своїх початкових експлуатаційних кондицій і якостей: зниження міцності, стійкості, тепло- і звукоізольованості, погіршення водо- і повітропроникності, зростання ступеня корозійного ураження і т. ін.

Для розрахунку фізичного зносу будівель (споруд) використовуються два методи: експертний і за укрупненою оцінкою технічного стану об'єкта.

Суть експертного методу полягає в тому, що величина зносу житлового будинку в цілому визначається як сума значень зносу окремих його конструкцій і систем інженерного обладнання на основі оцінок інженера-експерта. Можливі два варіанти застосування описаного методу. Згідно з першим для обчислення загальної величини фізичного зносу експерт визначає коефіцієнт зносу за кожним компонентом об'єкта, перемножує їх на встановлену повну вартість відновлення (заміщення) відповідного елемента і підсумовує отримані значення, тобто використовується формула

де Ф3об — нагромаджений фізичний знос об'єкта житлового фонду у грошовому вираженні, грн.;

n — кількість конструктивних елементів, з яких складається об'єкт;

Кі — коефіцієнт зносу і-го конструктивного елемента;

Ві — повна вартість відновлення і-го конструктивного елемента об'єкта житлового фонду.

Менш трудомістким, але й досить приблизним є метод визначення фізичного зносу за укрупненою оцінкою технічного стану житлового будинку, який передбачає використання з цією метою оціночних шкал, розроблених науково-дослідними установами на основі емпіричних даних (табл. 9.1). Невисока точність оцінювання таким способом зумовлена тим, що вона базується на суб'єктивних враженнях експерта щодо технічного стану об'єкта житлового фонду після його візуального обслідування за допомогою найпростіших пристосувань (рівня, метра, підвісу, молотка, металевої лінійки тощо).

Аналогічно до будь-яких інших основних засобів, житлові будинки зазнають і морального зносу, який має особливості прояву в житловій сфері. Так, перший вид морального зносу основних фондів, суть якого зводиться до зниження їх первісної (або відновлюваної) вартості внаслідок створення у результаті науково-технічного прогресу досконаліших і ефективніших за продуктивністю засобів праці, в сучасному житловому господарстві практично не проявляється. Моральний знос другого порядку виявляється у невідповідності раніше споруджених житлових будинків за своїми об'ємно-планувальними, санітарно-гігієнічними, економічними й естетичними показниками та загальним рівнем благоустрою сучасним експлуатаційним вимогам і зростаючим потребам споживачів.

Спосіб визначення рівня морального зносу об'єктів житлового фонду аналогічний описаному вище методу визначення фізичного зносу за укрупненими показниками оцінки технічного стану. Тобто оцінка морального зносу житлових будинків є досить суб'єктивною і приблизною та базується також на розроблених відповідних оцінних шкалах.

Обсяг житлового фонду, який планується ввести у плановому періоді (ЖФпл), обчислюється за формулою

де Пжпкп — потреба у житловій площі на кінець планового періоду за всіма джерелами фінансування;

Нжпп — наявна житлова площа на початок планового періоду;

Вж — втрати загальної площі в житлових будинках внаслідок старіння, зносу і реконструкції житлових будівель.

Повний фізичний знос житлової будівлі передбачає повне відновлення її конструктивних компонентів шляхом капітального будівництва нового житла.

Для компенсації часткового фізичного зносу проводиться капітальний і поточний ремонт. Водночас без нового будівництва моральний знос може бути усунений лише частково в результаті здійснення реконструкції житлової забудови або ремонтних робіт капітального характеру.

Планування видатків місцевих бюджетів на утримання житлового господарства має певні особливості. Воно розпочинається з визначення грошових надходжень і доходів цих підприємств, що, як правило, є меншими за видатки. У житловому господарстві визначаються доходи за всіма джерелами надходжень:

— квартирна плата;

— орендна плата за нежитлові приміщення;

— цільові збори за комунальні послуги;

— внески орендаторів на покриття експлуатаційних витрат з утримання та обслуговування житлового фонду;

— інші доходи.

Основним джерелом доходів житлово-експлуатаційних підприємств є квартирна плата. При фінансовому плануванні грошових надходжень від квартирної плати може використовуватися два методи: укрупнений і поквартирного розрахунку. При першому способі загальна сума планових надходжень від квартплати розраховується як добуток розміру середньорічної житлової площі і середньої ставки плати за 1 кв. м.

Розмір середньорічної оплачуваної житлової площі (Ж) у плановому році обчислюється за формулою

де П — розмір житлової площі на початок року;

В — розмір житлової площі, яка вводиться в дію;

Н — розмір житлової площі, яка вибуває з експлуатації;

М — кількість місяців функціонування житлової площі за рік, яка обчислюється починаючи з 1 числа місяця, наступного за місяцем її введення в експлуатацію (аналогічний підхід застосовується і при розрахунку терміну використання житлової площі, що вибуває);

12 — кількість місяців у році.

Розрахунок середньої ставки квартирної плати за 1 кв. м житлової площі (середньорічного тарифу) проводиться шляхом ділення загальної суми отриманої квартирної плати на середньорічний розмір експлуатованої житлової площі на основі звітних даних за попередній рік.

Порівняно з укрупненим поквартирний метод розрахунку планових доходів від квартплати є набагато точнішим, але дуже трудомістким. При його застосуванні у планово-фінансових розрахунках необхідно враховувати прогнозовану суму заборгованості споживачів за квартирною платою.

Відповідно до цього Порядку величина тарифів (загальних нормативних витрат) на послуги з утримання житлових будівель і прилеглих до них територій визначається за кожним будинком окремо залежно від кількісних показників фактичного надання послуг з урахуванням забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій згідно з типовим переліком послуг.

Величина тарифів залежить від видів послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, до них належать:

— прибирання сходових кліток;

— прибирання прибудинкової території;

— вивезення та утилізація твердих побутових і негабаритних відходів;

— прибирання підвалів, технічних поверхів та покрівель;

— технічне обслуговування ліфтів;

— обслуговування систем диспетчеризації;

— технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем тепло-, водопостачання, водовідведення і зливової каналізації;

— дератизація;

— обслуговування димовентиляційних каналів;

— технічне обслуговування систем протипожежної автоматики й димовидалення;

— технічне обслуговування побутових електроплит;

— поточний ремонт конструктивних елементів, інженерних систем і технічних пристроїв будинків та елементів зовнішнього благоустрою, розташованих на прибудинковій території;

— ремонт обладнання спортивних майданчиків;

— ремонт обладнання дитячих майданчиків;

— ремонт обладнання господарських майданчиків;

— поливання дворів, клумб і газонів;

— підготовка житлових будинків до експлуатації в осінньо-зимовий період;

— прибирання та вивезення снігу;

— експлуатація номерних знаків будинків;

— очищення дворових туалетів та приямків;

— освітлення місць загального користування, підвалів, підкачування води;

— енергопостачання для ліфтів;

— очищення неканалізаційних люків;

— періодична повірка, обслуговування та ремонт (у тому числі демонтаж, транспортування та монтаж після повірки) квартирних засобів обліку води та теплової енергії;

— інші прямі витрати.

Розмір тарифу квартирної плати обчислюється як сума попередньо розрахованих його складових — нормативних витрат у розрахунку на 1 кв. м загальної площі квартир житлового будинку за кожним видом перелічених вище послуг.

Житлово-експлуатаційні організації можуть здавати в оренду нежитлові приміщення торговим, постачальницько-збутовим, промисловим та іншим підприємствам. Планова сума орендної плати за нежитлові приміщення обчислюється двома способами:

1) на основі діючих ставок і середньорічної нежитлової площі, яка здається в оренду;

2) шляхом прямого підрахунку за кожним орендованим нежитловим приміщенням (підсумовуванням величини орендної плати, зафіксованої у відповідних договорах між підприємством житлового господарства та орендарем).

Цільові збори житлово-експлуатаційних організацій — це платежі орендарів нежитлових приміщень та квартиронаймачів за центральне опалення та різноманітні комунальні послуги (водо-, тепло-, електропостачання, каналізаційне відведення стічних вод, користування колективними телеантенами тощо), які сплачуються понад квартирну й орендну плату, відповідно у випадку, коли розрахунки за вказані послуги з підприємствами комунального обслуговування проводяться через житлово-експлуатаційну організацію.

Окрім цільових зборів за опалення і комунальні послуги, орендарі нежитлових приміщень сплачують внески на покриття експлуатаційних витрат житлового господарства. Обсяг частини загальних для житлової організації витрат на управління, експлуатацію і поточний ремонт житлового фонду, у відшкодуванні якої зобов'язані брати участь орендатори (сума зборів з орендаторів — Зор ), розраховується за допомогою формули

де Вз — загальні витрати на експлуатацію житлового фонду за рік, грн.;

Вкр — річні витрати на капітальний ремонт і реконструкцію житлового фонду, грн.;

Пж — середньорічна експлуатована житлова площа, кв. м;

Пн — середньорічна орендована нежитлова площа, кв. м.

Розрахована сума витрат, яка підлягає відшкодуванню за рахунок орендарів нежитлових приміщень, розподіляється між ними пропорційно до займаної площі, зазначеної в договорах на оренду. Орендарі щомісячно сплачують збори на компенсацію експлуатаційних витрат на поточний рахунок або в касу житлової організації відповідно до встановлених термінів.

До інших доходів підприємств житлового господарства належать:

— орендна плата за житлові приміщення;

— виручка від реалізації майна, макулатури і металобрухту;

— доходи від надання різноманітних послуг населенню і стороннім організаціям (утримання будинків і прилеглих територій, які перебувають у власності житлово-будівельних кооперативів та належать приватним власникам, ремонт квартир на замовлення населення та ін.);

— вартість оприбуткованих матеріалів від демонтажу нежитлових будівель, які використовуються при поточному ремонті;

— пеня за прострочку квартирної й орендної плати та різні неустойки;

— дотації з місцевих бюджетів та отримані субсидії тощо.

Методика розрахунку тарифу на транспортні послуги.

де С — планова собівартість одиниці послуги згідно з нормативами;

де Сзаг — загальна сума планових витрат (собівартість виробництва і реалізації загального обсягу послуг);

Qі — обсяг споживання і категорії споживачів.

До складу доходів транспортних підприємств належать:

— доходи від платних перевезень (перевезення пасажирів, які сплачують за свій проїзд);

— бюджетні дотації (перевезення пасажирів, які користуються пільгами);

Проте нині і на найближчу перспективу прибуток від основної та іншої комерційної діяльності (якщо він є) ще тривалий час не покриватиме всіх поточних і капітальних витрат підприємства, оскільки практично повністю він витрачається на покриття витрат на придбання електроенергії та оновлення фізично спрацьованого і морально застарілого парку транспортних засобів.

5. Необхідність і зміст реформи житлово-комунального господарства в Україні.

Стан житлово-комунального господарства в Україні є вкрай незадовільним і вимагає оперативного втручання. Як показав досвід, житлово-комунальне господарство неспроможне ефективно працювати в ринкових умовах і надавати послуги належного рівня. Так, підлягає ремонту кожен третій житловий будинок, а 40 тис. будинків (4 % житлового фонду), в яких проживає майже 2 млн осіб, є ветхими та аварійними і мають граничний ступінь зносу. На межі повної зупинки перебуває ліфтове господарство, де 20 тис. ліфтів потребують заміни. Аварійними є майже третина водопровідно-каналізаційних мереж, 14 % теплових мереж, близько ЗО % теплопунктів, понад 15 % мостів і шляхопроводів. Потребує ремонту або заміни четверта частина водопровідних очисних споруд, кожна п'ята насосна станція, 40 % насосних агрегатів. Оновити треба більше ніж 80 % рухомого складу міського електротранспорту, значну частину автотранспорту, трамвайних колій та іншої інфраструктури.

Житлово-комунальне господарство — галузь з найнижчим рівнем сучасного оснащення. Найгірша ситуація з якістю надання послуг і станом житлово-комунальних підприємств спостерігається у сільській місцевості, де проживає значна частина населення. Істотне погіршення протягом останніх років стану майна, основних фондів у житлово-комунальній сфері було, зокрема, спричинене позбавленням галузі в 2000 р. державної підтримки.

Вітчизняне комунальне господарство є високоенергозатратним. Майже половина основних засобів на підприємствах комунальної теплоенергетики працює неефективно. На обслуговування одного квадратного метра житла у нашій країні витрачається в 3—7 разів більше енергоресурсів, ніж у середньому в Західній Європі, а витрати електроенергії на виробництво та реалізацію одного кубічного метра води вищі на третину. У процесі транспортування у нашій країні втрачається марно 30 % води та 25 % електричної енергії. Ефективність праці в житлово-комунальному секторі вітчизняної економіки у 4—16 разів нижча, ніж у розвинутих західноєвропейських країнах.

Найсуттєвішими недоліками господарського механізму житлово-комунального господарства, які зумовлюють необхідність проведення докорінних реформ, є:

— сповільнені ринкові перетворення і структурні зрушення у галузі, відсутність конкурентного середовища;

— незадовільний технічний стан основних фондів житлово-комунального господарства, у зв'язку з чим — великі втрати ресурсів у мережах внаслідок незадовільного їх технічного стану;

— неповне відшкодування вартості послуг житлово-комунальних підприємств установленими тарифами, значна регіональна диференціація тарифів;

— практика дотування збиткових підприємств, яка унеможливлює вихід їх з фінансової кризи, розвиває споживацькі тенденції;

— монопольне становище більшості підприємств, що не створює стимулів до здешевлення собівартості послуг, зменшення витрат енергетичних ресурсів і непродуктивних видатків;

— низька продуктивність праці та велика кількість працюючих у житлово-комунальному господарстві;

— відсутність кваліфікованих менеджерів, здатних ефективно управляти комунальними підприємствами;

— низька якість послуг і зменшення обсягів їх надання, що призводить до зменшення доходів житлово-комунальних підприємств;

— заборгованість населення за надані послуги, велика кількість комунальних пільговиків;

— обмеженість фінансових ресурсів об'єктів комунальної власності, хронічна нестача коштів, необхідних не тільки для потреб розвитку підприємств, а й для поточного їх утримання.

Напрямки реформування сфери житлово-комунального господарства:

1. Формування нормативно-правової бази функціонування житлово-комунального господарства:

2. Забезпечення фінансової стабілізації галузі:

3. Інституційні перетворення в галузі:

— роздержавлення, демонополізація, створення конкурентного середовища в житлово-комунальному господарстві;

— ефективне державне регулювання діяльності природних монополій;

— формування цілісної державної регуляторної політики тарифів у комплексі — на електроенергію, газ, водо-, теплопостачання, водовід-ведення;

— створення товариств власників житла, служб замовника, розвиток договірних відносин у галузі;

— встановлення дієвого контролю за встановленням тарифів та їх прозорістю;

— перехід на енергозберігальні технології, прилади обліку та регулювання споживання води та теплоенергії.

Комунальні платежі та методи управління ними

Підвищення рівня збору платежів є однією з передумов фінансової стабільності у сфері надання комунальних послуг в Україні. В цьому огляді, підготовленому в рамках Програми "Реформування тарифів і реструктуризація комунальних підприємств в Україні", фінансованої Агентством США з міжнародного розвитку, проаналізовано досвід міст України з поліпшення збирання платежів шляхом:

1) застосування санкцій та стимулів з метою погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги,

2) запровадження економічних стимулів для дисциплінованих платників, які не мають боргів з оплати послуг

3) створення в містах автоматизованих систем збору і обробки платежів. Підсумовано основні результати дослідження:

o Заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг в Україні протягом останніх років постійно зростає. Закони та інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини надавачів і споживачів послуг, не сприяють формуванню платіжної дисципліни. Комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування в умовах обмеженого правового поля змушені створювати власні механізми підвищення рівня оплати послуг.

o Малопоширеною є практика укладання та контролю за виконанням договорів між комунальними підприємствами та споживачами, результатом чого є нечітке визначення та недотримання обома сторонами взаємної відповідальності як за якість наданих послуг, так і за їх своєчасну оплату.

o Встановлення та дотримання договірних відносин між комунальними підприємствами-виробниками послуг та споживачами допоможе усунути таку перешкоду у підвищенні рівня сплати виставлених рахунків, як небажання споживачів платити за послуги, які вони не отримують або отримують незадовільної якості .

o Підвищенню рівня збору платежів буде сприяти зняття мораторію на стягнення з громадян пені за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

o Застосування санкцій (пені, відключення від мережі тепло-, водопостачання, застосування судового порядку стягнення боргів) має сприяти поліпшенню дисципліни споживачів і підвищенню збору платежів .

o У багатьох регіонах набуло поширення застосування економічних стимулів підвищення рівня оплати послуг, наприклад: проведення лотерей серед дисциплінованих платників, запровадження знижок при погашенні заборгованості або передоплаті за житлово-комунальні послуги .

o Реструктуризація боргу споживачів шляхом укладення з комунальними підприємствами договорів на термін 1-5 років не сприяє суттєвому зниженню заборгованості - в багатьох випадках боржники продовжують не оплачувати поточні платежі .

o З метою поліпшення збору платежів за комунальні послуги до роботи з боржниками залучаються територіальні житлово-експлуатаційні організації, об'єднання співвласників житла, будинкові комітети, житлово-будівельні кооперативи та підприємства, де працюють боржники .

o Інформаційно-роз'яснювальна робота є надзвичайно важливою для підвищення збору платежів. Звернення до споживачів через засоби масової інформації та за допомогою агітаційних автобусів, розклеювання списків боржників у під'їздах, оприлюднення їх у пресі, вивішування інформаційних плакатів, звернень - усе це сприятиме підвищенню рівня свідомості споживачів щодо необхідності своєчасної оплати .

o Розсилання рахунків на оплату комунальних послуг сприяє поліпшенню платіжної дисципліни. Однак багато комунальних підприємств не розсилають платіжні квитанції, заощаджуючи кошти, необхідні для їх друкування та доставки .

o Поквартирний обхід боржників для збору коштів за тепло та гарячу воду, який проводився спеціальними комісіями, що складалися з представників місцевої адміністрації, комунальних підприємств, ЖЕКів, соціальних служб, виявився недостатньо ефективним - лише незначна частина з відвіданих споживачів сплатила за послуги. Однак цей захід сприяє дослідженню платоспроможності населення, причин несплати та якості послуг .

o З метою поліпшення збору платежів у містах створено загальноміські автоматизовані системи збору та обробки платежів за житлово-комунальні послуги. Завдяки створенню цих систем у ряді міст України отримано такі результати:

- прискорилася швидкість надходження коштів на рахунки комунальних підприємств у повному обсязі;

- знизилася в деяких випадках вартість робіт з формування, приймання, оброблення, обліку та контролю платіжних документів;

- завдяки стимулюванню громадян до оплати спожитих послуг зменшився рівень заборгованості. Тепер абоненти можуть оплачувати всі комунальні послуги в одному пункті прийому платежів;

- підвищилися оперативність, повнота та достовірність інформації про комунальні платежі, пільги та житлові субсидії;

- створено умови для планування та формування доходів від реалізації комунальних послуг за рахунок оперативного надходження та оброблення інформації з питань вартості послуг, надання пільг та субсидій .

Досягнення фінансової стабільності комунальних підприємств шляхом збільшення надходжень коштів від споживачів є одним з основних завдань Програми "Реформування тарифів і реструктуризація комунальних підприємств в Україні", фінансованої Агентством США з міжнародного розвитку. З метою збільшення надходжень коштів на підприємства за надані послуги необхідно розробити та здійснити заходи, спрямовані на поліпшення фінансової дисципліни споживачів. У цьому огляді описано і проаналізовано досвід міст України з підвищення рівня збору платежів за трьома основними напрямами: застосування санкцій та заохочень до сплати боргів за житлово-комунальні послуги; запровадження економічних стимулів для дисциплінованих платників, впровадження автоматизованих систем збору та обробки платежів за послуги.

Проблема заборгованості з оплати спожитих житлово-комунальних послуг в Україні багатогранна і складна. Взагалі вона значно загострюється в моменти підвищення вартості житлово-комунальних послуг. Досить часто сама постановка питань заборгованості з оплати послуг кон'юнктурна або популістська. Підходи до їх розгляду та вирішення часто не враховують фінансових та економічних проблем комунальних підприємств. Дані, які використовуються для аналізу існуючої ситуації, часто неповні або застарілі.

Щоб усунути ці недоліки, важливо неупереджено розглянути ситуацію з оплатою послуг і проаналізувати реальний її стан та фактори, які впливають на динаміку росту заборгованості, врахувавши особливості різних регіонів України. Особливе значення має аналіз та вивчення досвіду зменшення заборгованості та аналіз діяльності підприємств і місцевих та регіональних органів влади, в яких рівень заборгованості найвищий.

Проблема заборгованості має два виміри, оскільки одна частина боргів є поточними, а інша накопичилися за минулі роки. Відповідно й способи вирішення проблеми щодо двох видів боргів різні. У випадку поточної заборгованості можуть застосовуватися заходи з метою запобігання їх утворенню та створення умов, за яких своєчасно платити за послуги буде вигідно (санкції, економічні стимули при своєчасній оплаті, удосконалення процедури збирання платежів), а для погашення накопиченої заборгованості більш доцільними є реструктуризація боргів або відшкодування боргів у судовому порядку.

Впродовж останніх років певна частина населення поступово звикала до думки, що за спожиті житлово-комунальні послуги можна і не платити. Суттєвий негативний вплив на рівень оплати справило законодавче припинення стягнення пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги. Не найкраще впливає на рівень збору платежів і відсутність чіткого правового механізму встановлення та реалізація взаємних зобов'язань споживачів та надавачів послуг. Дуже часто споживачі-боржники мотивують своє небажання платити за житлові та комунальні послуги їх неналежною якістю або нерегулярністю надання. Як наслідок, неплатежі стали традиційними навіть для забезпечених громадян.

Україна до цього часу не виробила єдиного підходу для подолання кризового становища щодо боргів за спожиті житлово-комунальні послуги. Проблема підвищення рівня збору платежів за комунальні послуги давно знаходиться в центрі уваги органів місцевого самоврядування, органів державної влади, політиків та громадськості.

Рівень заборгованості за спожиті комунальні послуги тісно пов'язаний із якістю та обсягами їх надання. До причин, які призводять до зниження рівня оплати послуг, належать: відключення гарячого водопостачання без попереднього інформування населення, нездійснення перерахунків вартості реально отриманих послуг (наприклад, у випадку теплої зими), затримка із відновленням централізованого теплопостачання, і навіть відсутність самої послуги. Відсутність у споживачів дійових механізмів реагування на неякісні послуги, нерівнозначні відносини між споживачем і надавачем - важливий фактор зростання заборгованості.

Контрольні запитання:

1. У чому полягають проблеми фінансового забезпечення підприємств житлово-комунального господарства?

2. Охарактеризуйте особливості фінансування підприємств житлово-комунального господарства.

3. Яка роль місцевого господарства у формуванні місцевих бюджетів?

4. Як здійснюється поєднання бюджетного фінансування з розвитком платних послуг населенню, виконанням робіт за договорами з підприємствами, організаціями, установами на господарській основі?

5. Назвіть склад та структуру видатків підприємств житлово-комунального господарства.

6. Обґрунтуйте особливості формування доходів КЖЕП.

7. Як здійснюється регулювання тарифів на житлово-комунальні послуги?

8. Назвіть напрями реформування житлово-комунального господарства в Україні.

Тематика ІНДЗ:

Особливості фінансової діяльності житлово-комунальних підприємств та класифікація їх витрат.
Необхідність і зміст реформи житлово-комунального господарства в Україні.

Тема 11. Управління місцевими фінансами в Україні

Система місцевих фінансових органів в Україні. Завдання, функції та повноваження місцевих фінансових органів.
Органи управління місцевими фінансами в Україні.
Функції органів казначейства з обслуговування місцевих бюджетів.
Фінансовий контроль на місцевому рівні.

Основні терміни та поняття: місцеві фінансові органи, місцеве самоврядування, фінансові органи регіонального рівня, фінансові органи субрегіонального рівня, фінансовий контроль, поточний контроль, попередній контроль, наступний онтроль, ревізія, інвентаризація, перевірка.

1. Система місцевих фінансових органів в Україні. Завдання, функції та повноваження місцевих фінансових органів.

У широкому значенні місцевими фінансовими органами є всі органи, які функціонують на місцевому рівні з метою виконання завдань, пов'язаних з управлінням місцевими фінансами. Виходячи саме з такого — широкого — тлумачення поняття місцевого фінансового органу, деякі вчені відносять до їх складу, крім фінансових органів місцевих державних адміністрацій та місцевих рад, також територіальні органи Державної податкової адміністрації України, Державного казначейства України та Головного контрольно-ревізійного управління України.

Крім того, це поняття трактується в наукових працях і у вузькому значенні, що зумовлено необхідністю виділення з усієї сукупності суб'єктів, наділених повноваженнями у сфері управління місцевими фінансами, окремих груп органів, завдання та функції яких суттєво відрізняються — податкових, казначейських, контрольно-ревізійних та власне фінансових. У такому разі до місцевих фінансових органів відносять фінансові управління або відділи місцевих державних адміністрацій та місцевих рад.

У Бюджетному кодексі України (ст. 2) наводиться таке визначення місцевого фінансового органу:

Місцевий фінансовий орган — це установа, що відповідно до законодавства України здійснює функції зі складання, виконання місцевих бюджетів, з контролю за витрачанням коштів розпорядниками бюджетних коштів, а також інші функції, пов'язані з управлінням коштами місцевого бюджету.

Всі фінансові органи, які належать до системи Міністерства фінансів України і функціонують у складі місцевих державних адміністрацій, залежно від обсягу повноважень та рівня підпорядкованості, поділяються на дві підгрупи:

1) фінансові органи регіонального рівня — головні фінансові управління обласних і Київської міської державних адміністрацій та фінансове управління Севастопольської міської державної адміністрації;

2) фінансові органи субрегіонального рівня — фінансові управління районних (адміністративних районів і в районах м. Києва) державних адміністрацій та фінансові відділи районних у м. Севастополі державних адміністрацій.

Місцевий фінансовий орган виконує такі основні завдання:

— забезпечує реалізацію на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці загальнодержавної та місцевої бюджетної політики;

— здійснює бюджетне планування і прогнозування;

— складає і подає на розгляд місцевої державної адміністрації або виконавчого органу місцевої ради розрахунки до проекту місцевого бюджету;

— здійснює загальну організацію та управління виконанням місцевого бюджету, координує діяльність учасників бюджетного процесу на місцевому рівні з питань виконання бюджету;

— формує пропозиції щодо фінансового забезпечення заходів соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

— розробляє рекомендації щодо вдосконалення методів фінансового і бюджетного планування та фінансування витрат.

З метою реалізації покладених завдань місцевий фінансовий орган виконує такі функції:

— веде реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів;

— розробляє і доводить до головних розпорядників коштів місцевого бюджету інструкції з підготовки бюджетних запитів; визначає терміни подання бюджетних запитів;

— проводить аналіз бюджетних запитів, поданих головними розпорядниками бюджетних коштів, на предмет їх відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів;

— бере участь у складанні балансу фінансових ресурсів відповідної адміністративно-територіальної одиниці, аналізує соціально-економічні показники її розвитку та враховує їх під час складання проекту місцевого бюджету;

— організовує роботу, пов'язану зі складанням проекту місцевого бюджету;

— складає проект місцевого бюджету та готує пропозиції щодо коштів, які передаються для розподілу між бюджетами нижчих рівнів або для виконання спільних проектів; подає їх на розгляд керівництву місцевої адміністрації або виконавчого органу місцевої ради;

— складає та затверджує розпис місцевого бюджету та зміни до нього;

— готує та подає відповідній місцевій раді офіційні висновки про перевиконання чи недовиконання дохідної частини загального фонду місцевого бюджету з метою внесення змін до рішення про місцевий бюджет;

— разом з органами державної податкової служби, територіальними органами державного казначейства та іншими уповноваженими органами забезпечує надходження доходів до місцевого бюджету та вживає заходів щодо ефективного витрачання бюджетних коштів;

— погоджує висновки органів стягнення про повернення з місцевих бюджетів помилково або надміру зарахованих платежів;

— здійснює у межах своєї компетенції контроль за дотриманням бюджетного законодавства;

— перевіряє правильність складання і затвердження кошторисів та планів використання коштів установами й організаціями, які фінансуються з місцевого бюджету;

— бере участь у формуванні та реалізації інвестиційних програм;

— розглядає звернення та готує пропозиції для прийняття рішень про виділення коштів з резервного фонду бюджету;

— бере участь у проведенні розрахунків за міжбюджетними трансфертами;

— розглядає звіти про виконання місцевих бюджетів та інші фінансові звіти, подані територіальними органами Державного казначейства;

Бюджетним кодексом України місцевим фінансовим органам надано право у разі виявлення бюджетного правопорушення з боку розпорядника або одержувача коштів місцевого бюджету вчиняти щодо нього такі дії:

— призупиняти операції з бюджетними коштами;

— застосовувати адміністративні стягнення до осіб, винних у бюджетних правопорушеннях. Такі стягнення накладаються за рішенням керівника місцевого фінансового органу.

У складі місцевих фінансових органів регіонального рівня функціонують чотири управління: бюджетне; доходів та фінансів галузей виробничої сфери; фінансів невиробничої сфери; фінансового, кадрового та інформаційного забезпечення. В кожному з них створюються окремі відділи. Структура фінансового управління районної державної адміністрації затверджується керівником вищого фінансового органу. Зазвичай у його складі утворюються такі підрозділи:

— бюджетний відділ;

— відділ доходів та економічного аналізу;

— відділ бухгалтерського обліку та звітності.

Місцеві фінансові органи у процесі реалізації завдань, віднесених до їх компетенції, активно взаємодіють з органами місцевого самоврядування та виконавчої влади, територіальними органами Державної податкової служби України, Державного казначейства України, Головного контрольно-ревізійного управління України, підприємствами та установами.

Органи управління місцевими фінансами в Україні.

Управління місцевими фінансами здійснюють місцеві представницькі та виконавчі органи влади, зокрема їх фінансові підрозділи.

В Україні існують два основні види місцевих фінансових органів - це фінансові органи місцевого самоврядування та місцеві фінансові органи виконавчої влади.

До фінансових органів місцевого самоврядування належать фінансові відділи виконавчих комітетів та інших виконавчих органів місцевого самоврядування. Фінансові відділи в системі самоврядування діють у містах, які мають статус обласного підпорядкування, та в районах цих міст. В Україні налічується 163 міста обласного підпорядкування. Міста Київ та Севастополь не мають власних фінансових органів у системі місцевого самоврядування.

До місцевих фінансових органів у системі виконавчої влади належать Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові управління та відділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, місцеві органи Державної податкової адміністрації, Головного контрольно-ревізійного управління, Державного Казначейства України. Місцеві органи перелічених вище управлінь діють в областях, у містах Києві та Севастополі, в районах цих міст, у містах обласного підпорядкування, в районах, районах міст обласного підпорядкування. Вказані підрозділи не входять до складу місцевих державних адміністрацій і мають центральне підпорядкування.

Важливою складовою системи управління місцевими фінансами є компетенція місцевих органів влади. До відання органів державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевих рад належить складання проекту бюджету відповідно до основних напрямків бюджетної політики, регламентованих Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами. До їх відання належить також виконання бюджетів і контроль за цільовим, економним та ефективним витрачанням виділених бюджетних коштів.

Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" деталізував конституційні положення про визначення компетенцій місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади у сфері складання, затвердження й виконання місцевого бюджету. Згідно із Законом, втручання державних органів у процес складання, затвердження й виконання місцевих бюджетів не допускається, за винятком випадків, не передбачених законом. Закріплено положення про збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів, для забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб. Вільні залишки бюджетних коштів при збалансуванні місцевих бюджетів не враховуються.

У сфері бюджетного процесу, Кабінет Міністрів України доводить до місцевих рад та їх виконавчих органів інструктивні листи про порядок складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний рік. Виконавчі органи Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя надають інструкції про розробку проектів бюджетів виконавчим органом рад нижчого рівня.

Кабінет Міністрів України доводить до виконавчих органів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя проекти нормативів відрахувань та сум контингентів цих доходів, розміри дотацій і суб-венцій, передбачених державним бюджетом, та їх цільове призначення, перелік видатків, що передаються з державного бюджету на фінансування бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Виконавчі органи рад вищого рівня доводять відповідні показники до виконавчих органів рад нижчого рівня.

За прогнозними показниками розвитку територій уряд Автономної Республіки Крим і виконавчі органи місцевих рад розробляють проекти відповідних місцевих бюджетів і подають на розгляд до Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад щорічно до 10 грудня. Для міст районного підпорядкування, селищних і сільських рад термін подання проектів бюджетів визначено до 25 грудня. Проекти розглядаються і затверджуються відповідними комісіями Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад.

Виконання місцевих бюджетів здійснюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та виконавчими органами місцевих рад. Ці самі органи забезпечують надходження усіх, передбачених бюджетом доходів й ефективне їх використання.

Контроль за виконанням місцевих бюджетів покладається на місцеві ради, які самостійно визначають його організаційні форми. Органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад разом з органами Міністерства фінансів України здійснюють контроль за станом надходжень доходів відповідного бюджету і правильністю використання виділених з бюджету коштів підприємствами.

Крім того, органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад вищого рівня здійснюють нагляд за ходом виконання бюджету з допомогою виконавчих органів рад нижчого рівня. Предметом такого контролю є дотримання вимог чинного законодавства, рішень органів виконавчої влади, рішень місцевих рад та виконавчих органів вищого рівня, прийнятих у межах їх компетенцій.

Важливим елементом системи управління місцевими фінансами є організація касового виконання місцевих бюджетів, передусім організація прийому, зберігання та видачі бюджетних коштів, ведення обліку і звітності в процесі виконання місцевих бюджетів.

Існують банківська, казначейська та змішана системи касового виконання місцевого бюджету. В Україні склалася банківська система, це означає, що кошти місцевих бюджетів акумулюються, зберігаються і видаються банківськими установами в межах коштів, які реально надійшли на рахунки відповідних бюджетів в установах банків.

Наступним важливим елементом системи управління місцевими фінансами є організація контролю та аудиту. В Україні його здійснюють Міністерство фінансів України, Головне контрольно-ревізійне управління, Головне управління державного казначейства, Державна податкова адміністрація України, місцеві державні адміністрації. Загальний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України та Рахункова палата Верховної Ради України.

Діють також ревізійні комісії, що створюються представницькими органами місцевого самоврядування для контролю за використанням коштів бюджету, позабюджетних, валютних і цільових фондів. Окремі контрольні функції виконують самі представницькі органи місцевого самоврядування та їх комісії.

Системи спеціального державного фінансового контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні поки що немає. Діє загальний контроль за використанням бюджетних коштів і обов' язковий аудит підприємств та організацій, у т. ч. й комунального сектору.

Таким чином, система управління місцевими фінансами відіграє важливу роль в процесі їх розвитку. В Україні існує об' єктивна потреба у створенні нової системи управління місцевими фінансами в умовах становлення фінансової автономії місцевого самоврядування. Процес становлення такої системи ще не завершився. Потребує уточнення компетенція місцевої влади у цій сфері, розмежування повноважень різних рівнів влади, держави й місцевого самоврядування, представницьких і виконавчих структур місцевої влади у сфері управління місцевими фінансами.

3.. Казначейська система обслуговування місцевих бюджетів

Казначейство — державний або муніципальний орган, головним завданням якого є здійснення касового виконання бюджету.

Сьогодні казначейська форма виконання бюджету використовується в багатьох країнах: Австралії, Австрії, Бразилії, Великій Британії, Іспанії, Італії, Кенії, Мексиці, Монголії, Новій Зеландії, СІЛА, Франції, Японії та ін. Активно розвивається вона й у державах, що виникли на пострадянському просторі, —Азербайджані, Вірменії, Грузії, Казахстані, Латвії, Молдові, Росії. У 2006 р. її запровадження передбачено в Узбекистані.

Головна мета запровадження казначейської форми виконання бюджету — підвищення ефективності управління суспільними фінансами.

У нашій країні органи казначейства відіграють сьогодні одну з провідних ролей у бюджетному процесі на місцевому рівні. Запровадження казначейського обслуговування місцевих бюджетів розпочалося в Україні у другій половині 1999 p., коли на виконання постанови Кабінету Міністрів України "Про удосконалення управління бюджетними коштами" від 1 квітня 1999 р. № 522 у Дніпропетровській і Черкаській областях було здійснено експеримент з касового виконання місцевих бюджетів органами державного казначейства. Позитивні результати проведеного експерименту стали передумовою утвердження системи казначейського обслуговування місцевих бюджетів на всій території України.

Касове виконання місцевого бюджету — це діяльність, пов'язана із зарахуванням коштів до місцевого бюджету, їх зберіганням, витрачанням на передбачені в бюджеті цілі, а також обліком їх наявності.

Казначейське обслуговування місцевих бюджетів — це діяльність органів казначейства щодо здійснення віднесених до їх компетенції завдань і функцій у процесі виконання місцевих бюджетів.

4. Фінансовий контроль на місцевому рівні

Фінансовий контроль на місцевому рівні — це діяльність суб'єктів контролю, спрямована на попередження та своєчасне виявлення фактів незаконних і неефективних дій у сфері місцевих фінансів; передбачає оперативне вжиття управлінських заходів щодо виправлення виявлених недоліків, компенсацію заподіяної шкоди та застосування санкцій до винних осіб.

Об'єктами фінансового контролю на місцевому рівні є місцеві бюджети, цільові фонди місцевого самоврядування, місцеві запозичення, комунальне майно та земля, а також фінансова діяльність учасників бюджетного процесу на місцевому рівні та підприємств комунальної власності.

Суб'єктами фінансового контролю на місцевому рівні є органи державного управління, органи місцевого самоврядування, спеціалізовані структурні підрозділи галузевих міністерств, відомств і державних комітетів, фінансові та бухгалтерські служби установ, підприємств і організацій комунальної власності, а також громадяни та громадські об'єднання, наділені контрольними повноваженнями щодо об'єктів фінансового контролю.

Завданнями фінансового контролю на місцевому рівні є:

— безумовне дотриманням вимог чинного законодавства при ухваленні фінансових рішень органами місцевого самоврядування;

— виявлення можливих резервів розширення ресурсної бази місцевого самоврядування;

— забезпечення економного та ефективного використання матеріальних ресурсів відповідно до рішень, ухвалених представницькими органами місцевого самоврядування;

— попередження і виявлення фактів використання фінансових ресурсів із порушенням встановлених правил;

— забезпечення достовірності інформації про фінансову діяльність органів місцевого самоврядування.

Попередній контроль проводиться до моменту здійснення фінансових операцій, під час яких допускаються або можуть бути допущені порушення. Важливість попереднього фінансового контролю полягає в то му, що він покликаний перш за все запобігти порушенням у формуванні та використанні фінансових ресурсів місцевого самоврядування. У такому разі є можливість уникнення можливих фінансових втрат і, відповідно, необхідності відшкодовувати заподіяні збитки.

Поточний контроль здійснюється під час проведення фінансових операцій та є складовою системи оперативного фінансового управління. Здійснення поточного контролю на етапі касового виконання бюджету не забезпечує повною мірою його високу результативність. Адже під час оплати відбувається погашення раніше взятих зобов'язань, а нездійснення платежу може спричинити фінансові санкції для платника. В цьому випадку важко виправляти виявлені недоліки раніше взятих зобов'язань — високу вартість отримуваних товарів, робіт, послуг, незадовільний асортимент та ін. Тому ефективність поточного контролю підвищується, якщо його здійснювати на більш ранніх етапах — ще під час виникнення зобов'язань місцевого самоврядування, коли відбувається укладання угод, розміщення замовлень32.

Суттєвим недоліком попереднього та поточного контролю є їх висока вартість. Якщо контрольні заходи передують вчиненим фінансовим порушенням, потрібно контролювати всю сукупність фінансових операцій. А це призводить до витрачання значних трудових та матеріальних ресурсів.

Наступний контроль здійснюється після проведення фінансових операцій. Цей вид контролю, на відміну від інших, передбачає більш поглиблене дослідження фінансової діяльності об'єктів контролю. Основним призначенням наступного фінансового контролю є виявлення відхилень, упущених під час здійснення попереднього на поточного контролю. Він обов'язково здійснюється у випадку отримання відомостей про можливі порушення у сфері місцевих фінансів для їх підтвердження або спростування. Крім того, наступний контроль може проводитися для підтвердження фінансової звітності, виявлення фактів незаконного та неефективного використання матеріальних ресурсів на місцевому рівні. Для цього передбачаються детальне вивчення документальних та фактичних даних, порівняння їх із плановими фінансовими показниками.

Слід зауважити, що всі вказані вище види контролю тісно взаємопов'язані. Результативність фінансового контролю на місцевому рівні в цілому залежить як від ефективності кожного з видів контролю, так і від оптимального розмежування сфер їх застосування.

Фінансовий контроль органів державного управління — це контроль з боку органів центральної влади, який може бути застосований щодо будь-якого об'єкта контролю і спрямований на забезпечення виконання законодавства та дотримання інтересів держави у сфері місцевих фінансів.

Основними завданнями Державної контрольно-ревізійної служби у сфері місцевих фінансів є:

— контроль за законним, цільовим і ефективним використанням коштів місцевих бюджетів, інших фінансових і матеріальних ресурсів органів місцевого самоврядування;

— контроль за збереженням та використанням комунального майна;

— контроль за станом та достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в органах місцевого самоврядування, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з місцевих бюджетів;

— розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень;

— проведення системного аналізу обставин і причин, які сприяють вчиненню фінансових порушень, та заходів для запобігання їм.

Приклад. За результатами ревізії Новофедорівської сільської ради (Херсонська область), яка проводилася працівниками контрольно-ревізійного відділу, встановлено факт завдання збитків сільському бюджету на суму 190 тис. грн. Звірянням записів у виписках банківської установи зі звітами касира виявлено, що не вся готівка оприбуткована. Шляхом підробки підписів через касу сільської ради незаконно вилучено 111 тис. грн. Ще 45 тис. грн становили незаконні перерахування підприємцям за нібито отримані товари, послуги, виконані роботи.

Організовуючи виконання місцевих бюджетів, фінансові органи контролюють як дохідну, так і видаткову його частини. Здійснюючи моніторинг доходів, вони повинні своєчасно виявляти відхилення фактичних надходжень від запланованих та вживати відповідні заходи. Якщо за результатами квартального звіту виявиться, що загальний фонд бюджету недоотримує більше ніж 15 % надходжень, фінансовий орган повинен підготувати зміни до бюджету, які передбачатимуть адекватне зменшення видаткової частини бюджету.

Місцеві фінансові органи здійснюють попередній та поточний контроль при розподілі коштів місцевого бюджету між головними розпорядниками бюджетних коштів. У такому разі метою контролю є забезпечення відповідності виділених коштів затвердженому розпису бюджету. Крім того, фінансові органи можуть з'ясовувати питання законності, ефективності, раціональності бюджетних видатків. Фахівці фінансових органів можуть залучатися до проведення ревізій та перевірок установ, підприємств, організацій, які отримують кошти з місцевих бюджетів.

Місцеві фінансові органи беруть участь у підготовці звіту про виконання місцевого бюджету. Для цього вони аналізують звітні дані, отримані від органів Державного казначейства, виявляють відхилення і неточності та вживають заходи щодо їх усунення.

Контрольні запитання:

1. Розкрийте особливості управління фінансами на місцевому рівні.

2. Які особливості управління фінансами в бюджетній та виробничій сферах?

3. Покажіть роль фінансових відділів, управлінь, податкових інспекцій та Державного казначейства в управлінні фінансами регіонів.

4. Розкрийте суть фінансового контролю на рівні місцевих органів влади та управління.

5. Охарактеризуйте організацію фінансового контролю на регіональному рівні.

6. Як фінансові органи контролюють використання грошових фондів, виділених на освіту.

7. Охарактеризуйте особливості контролю фінансових органів за використанням грошових фондів, виділених на охорону здоров’я.

8. Які особливості фінансового контролю в установах культури?

Тематика ІНДЗ:

Фінансовий контроль та контрольні повноваження органів місцевого самоврядування.
Повноваження органів державного управління у сфері фінансового контролю на місцевому рівні.

Тема 12. Світовий досвід організації місцевих фінансів

Зміст і занчення Європейської хартії місцевого самоврядування.
Сутність та типи бюджетного федералізму.
Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах.
Суть та мета фінансового вирівнювання за кордоном.
Місцеві позабюджетні фонди в зарубіжних країнах.
Місцеві позики за кордоном.

Основні терміни та поняття: місцеве самоврядування, бюджетний федералізм, фінансове вирівнювання, позабюджетні фонди, резервні фонди, страхові фонди, місцеве оподаткування, класичний федералізм, кооперативний федералізм.

Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування.

У жовтні 1985 р. країни — учасниці Ради Європи підписали Європейську хартію місцевого самоврядування, яка узагальнила надбання тривалого етапу становлення і зміцнення місцевого самоврядування в Європі, стала першим багатостороннім правовим актом з цих питань. Невеликий за обсягом документ (усього 18 статей) концентровано виражає концепцію місцевого самоврядування, засади його функціонування, правову та фінансову основу.

Зміст цього документа, його провідну ідею багато в чому визначає вихідне положення, вміщене у преамбулі: місцева влада є однією з головних підвалин кожного демократичного режиму, найважливішим принципом якого повинно бути право громадян на участь в управлінні державними справами, а це право безпосередньо може здійснюватися саме на місцевому рівні.

Існування місцевої влади може забезпечити ефективне і близьке до громадянина управління за умов, що ця влада наділена реальними й автономними функціями, має створені на демократичній основі директивні органи, володіє відповідними ресурсами, необхідними для виконання покладених на неї завдань.

Важливою вимогою хартії є визнання і закріплення принципу місцевого самоврядування у національному законодавстві і, в міру можливості, в основному законі країни — конституції.

У ст. 3 хартії дається концептуальне визначення місцевого самоврядування як права і спроможності місцевої влади в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою державних справ, які належать до її компетенції, в інтересах місцевого населення.

Право місцевого самоврядування здійснюється відповідними органами (радами, зборами тощо), члени яких вільно обираються на основі прямого, рівного, загального виборчого права. Головні повноваження місцевої влади визначаються національним законодавством і в кожній країні мають свої специфічні межі, які сформувалися в результаті тривалого періоду становлення інституту місцевого самоврядування, особливостей історичного розвитку країни. У межах своєї компетенції місцева влада має право вирішувати будь-які питання.

Адміністративний нагляд за діяльністю місцевої влади, як правило, здійснюється загальнодержавними органами з метою забезпечення дотримання конституції та законодавства, крім того, за своєчасністю виконання завдань, які держава доручила місцевій владі.

Центральне місце в хартії займають питання фінансового забезпечення функціонування місцевого самоврядування. І це не випадково, адже зрозуміло, що жодні права та автономія місцевих органів не можуть бути реалізовані ефективно і повною мірою, якщо не будуть підкріплені реальними, чітко визначеними і, по можливості, стабільними джерелами фінансових ресурсів. У зв'язку з цим набувають особливого значення положення наведеного вище визначення поняття місцевого самоврядування не тільки як права, а й як спроможності місцевої влади регулювати й управляти державними справами в межах їхньої компетенції в інтересах місцевого населення. Така спроможність гарантується відповідними фінансовими ресурсами, без яких вона не може бути реалізована на практиці.

У ст. 9 хартії зазначено, що місцева влада має право на свої власні фінансові ресурси, якими вона може вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень, а їх обсяг повинен відповідати функціям, наданим їй конституцією або законом.

Частина фінансових ресурсів органів місцевої влади формується за рахунок місцевих податків і зборів, обсяг яких ці органи мають право встановлювати в межах закону. Становлення систем оподаткування в контексті розвитку національних держав, відокремлення державних і місцевих завдань і відповідно функцій центральної та місцевої влади закономірно визначило доцільність існування загальнодержавних і місцевих податків. Місцеві податки і збори виникли як плата за певні послуги, що надаються органами влади населенню. Кошти, залучені за допомогою цих податків, використовуються для задоволення різноманітних місцевих потреб. І тому надходження від місцевих податків і зборів мають поповнювати сукупні фінансові ресурси органів місцевого самоврядування.

Окрім місцевих податків і зборів, у розпорядження органів місцевої влади можуть надходити також кошти від справляння загальнодержавних податків; бюджетні трансферти; доходи від власності, яка їй належить; кошти, одержані від випуску муніципальних позик; кредити; добровільні пожертвування тощо.

Наявність значних розбіжностей у рівнях розвитку окремих територій у кожній країні зумовила проголошення у хартії необхідності захисту слабшої у фінансовому плані місцевої влади, тобто застосування процедур фінансового вирівнювання. Обов'язковою умовою здійснення таких процесів має бути врахування повноважень органів місцевого самоврядування та недопущення завдання їм шкоди чи утиску, інформування органів місцевої влади про порядок виділення їм перерозподілених ресурсів.

Визначальні положення Європейської хартії місцевого самоврядування, які безпосередньо стосуються функціонування місцевих фінансів:

— місцева влада має право на власні фінансові ресурси;

— обсяг фінансових ресурсів повинен відповідати функціям, які виконує місцева влада;

— місцева влада має право вільно розпоряджатися власними фінансовими ресурсами;

— частина фінансових ресурсів повинна формуватися за рахунок місцевих податків та зборів;

— органи місцевої влади мають повноваження встановлювати розміри місцевих податків та зборів у межах закону;

— порядок формування фінансових ресурсів повинен бути гнучким і забезпечувати відповідність наявних ресурсів зростанню вартості виконання завдань місцевої влади;

— захист слабкої у фінансовому плані місцевої влади проводиться за допомогою процедур усунення фінансових диспропорцій (фінансового вирівнювання);

— перевага у виборі форм фінансової допомоги надається дотаціям, не призначеним для фінансування конкретних проектів і які не обмежують свободу місцевої влади.

Нині до Європейської хартії місцевого самоврядування приєдналося більш ніж 30 країн, у 1996 р. її підписала Україна. Відтоді формування та вдосконалення нормативно-правової бази місцевого самоврядування в Україні відбувається під впливом цього важливого документа, основних положень якого повинна дотримуватись наша держава.

Сутність та типи бюджетного федералізму.

Багатоступеневий бюджетний устрій завжди породжує запитання: як домогтися оптимального розподілу функцій між різними ешелонами влади, який би забезпечив найбільш ефективне використання обмежених фінансових ресурсів за умов, що всі адміністративно-територіальні одиниці ведуть власне господарство, зберігаючи певну фінансову автономію? З подібними проблемами має справу бюджетний (фіскальний) федералізм.

Бюджетний федералізм — це законодавчо закріплена стратегія розподілу функціональних повноважень та відповідальності державної, регіональної, місцевої влади з компромісним розмежуванням на цій основі доходів і видатків між ланками бюджетної системи на засадах політичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної й міжнаціональної солідарності.

Бюджетний федералізм точніше було б назвати фіскально-бюджетним федералізмом, що означає пряме зарахування податків за встановленими однаковими квотами в бюджети трьох рівнів за належного фінансування потреб усіх бюджетів. Правильно побудований бюджетний федералізм має регулюючий характер, тому що дає змогу оптимізувати зіставлення потреб територій з їхніми фінансовими можливостями. На противагу цьому в разі застосування дозвільних чи розподільчих форм надання бюджетних ресурсів в умовах їх хронічного дефіциту об'єктивно формуються передумови для корупції. Нераціонально організовані відносини бюджетного федералізму спричиняють ситуації, коли місцева влада не бачить для себе фінансової вигоди від економічного піднесення регіонів, якими вона управляє.

Бюджетний федералізм виконує політично-консолідуючу і соціально-психологічну функції. Рух бюджетних ресурсів у напрямку від територій до центру об'єднує регіони з різним фінансово-економічним потенціалом в єдиний державний організм і тим згуртовує націю. В системі бюджетного федералізму кожен регіональний чи місцевий бюджет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політичного й етичного змісту, оскільки перетворює всіх громадян, незалежно від їхньої національності, майнового становища, політичних уподобань тощо, в єдину спільноту.

Сучасний бюджетний федералізм має важливу соціально-психологічну перевагу, яка полягає в тому, що він згладжує фінансово-економічну ущербність окремих регіонів і так забезпечує загальнонаціональну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонам-реципієнтам. Така ситуація, неможлива на ринку, в бізнесі, коли сильний допомагає слабкому, на державно-політичному рівні реалізується засобами бюджетного федералізму.

Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне місце займає так звана модель Тібо (1956 p.). Американський економіст Чарльз Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних мотивацій людей — одним вигідніше з фінансових міркувань залишатись удома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігрувати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце проживання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послідовники побудували теорію міжтериторіальної мобільності населення в комплексі з теорією забезпечення суспільними благами.

Теоретична цінність моделі Тібо полягає в тому, що вона описує ознаки, за якими характеризується й оцінюється діяльність самоврядних адміністративно-територіальних утворень і тим самим визначає підходи до проблеми оптимальної алокації владних повноважень і адекватного розосередження фінансових ресурсів на різних рівнях управління країною. В системі оптимального бюджетного федералізму компетенція приймати рішення щодо фінансування заходів контролю за зайнятістю та інфляцією, передається на макрорівень (у центр). Адже жодна регіональна чи місцева влада неспроможна вплинути на загальний стан економіки і соціальної сфери.

За класифікацією, запропонованою спеціалістами Міжнародного валютного фонду, залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фінансової самостійності ланок бюджетної системи склалися три типи міжбюджетних відносин:

— класичний федералізм (США);

— кооперативний федералізм (ФРН);

— режим адміністративної опіки над органами місцевого самоврядування (Франція, Скандинавські країни).

Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих рівнів влади у першому випадку характеризуються чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бюджетів із трансфертами з вищих бюджетів; у другому — застосуванням механізму солідарного розподілу доходів та системи міжбюджетних субсидій; у третьому — залежністю від дотацій центрального уряду.

Американський федералізм склався ще в постколоніальну епоху. На функціонування бюджетного федералізму суттєвий вплив справляють особливості американської вертикалі державної влади, відповідно до якої країна поділена на відомчі (банківські, фіскальні, судові, навчальні та ін.) федеральні округи, які не збігаються з адміністративно-територіальним поділом.

Американська система фінансових відносин за схемою "федеральна адміністрація - штати - органи місцевого самоврядування" є результатом еволюційного компромісу між локальними і федеральними силами. Тому і модель міжбюджетних відносин є суперечливим поєднанням обмежених повноважень й ініціативних можливостей різнорівневих підрозділів державної адміністрації, їх тісної взаємозалежності та відносної самостійності, сполученням співробітництва й конкуренції, розбіжностей і угод на ґрунті спільних інтересів. Ці риси відображають зміст десятої поправки до Конституції США, згідно з якою влада штатів і федеральний уряд розділені й рівноправні між собою. Декларована мета міжбюджетних взаємовідносин — підвищення ефективності використання бюджетних коштів через координацію федеральних, штатних і місцевих програм, забезпечення на субнаціональному рівні загальнодержавних стандартів якості життя.

Загалом своєрідність американської схеми бюджетного федералізму полягає в існуванні практично автономних бюджетних систем трьох рівнів на основі чіткого розмежування урядових функцій і податкових надходжень.

Бюджетний устрій Федеративної Республіки Німеччини сформувався за традицією, закладеною ще комунальною фінансовою реформою 1893 р. — максимальної фінансової самодостатності адміністративно-територіальних утворень усіх рівнів. Бюджети федерації, земель і комун формуються на умовах консолідованої пайової участі у розподілі спільних для національної бюджетної системи джерел податкових доходів. Пропорції такого розподілу час від часу коригуються.

У ФРН діє унікальна система горизонтального бюджетного вирівнювання, фіскальним джерелом якої є податок на додану вартість. Його надходження розподіляються між бюджетами земель не за місцем сплати (принцип походження), а в розрахунку на душу населення. На рівні низових бюджетів горизонтальне вирівнювання не здійснюються. Федеральні землі самостійно субсидують місцеві бюджети зі спеціального фонду, який розподіляється в порядку, аналогічному визначенню податкового потенціалу та бюджетного навантаження земель.

ФРН властивий комбінований бюджетний федералізм, що передбачає використання регулюючих і закріплених податків, доповнених системою субсидій. Загалом німецький федералізм, особливо після об'єднання країни, характеризують дві ключові риси — субсидіарність і солідарність. Тому німецька модель має назву кооперативного федералізму.

Специфічних змін зазнав бюджетний федералізм у Канаді. Між Першою і Другою світовими війнами, особливо в епоху Великої депресії, практикувався так званий екстраординарний федералізм — різновид, який став можливим в умовах максимального розширення повноважень федерального уряду за рахунок провінцій. Саме в той час були запроваджені особистий і корпоративний прибутковий податки, контроль за цінами та здійснені інші заходи соціально-економічного регулювання. У 1940—1950 pp. такий стан фактично унітарної держави набрав форми патерналістського федералізму. В цей період кейнсіанські рецепти розвитку передбачали централізоване керівництво економікою. Завдяки зосередженню в федеральному бюджеті 75 % податкових надходжень та фінансуванню економічних і соціальних програм по всій країні Канада перетворилась на державу загального добробуту. Пізніше федералізм відродився в асиметричній формі, що означає різностатусність провінцій та неоднакові для всіх фінансові відносини з федеральним центром на основі двосторонніх угод і, зокрема, протилежні підходи до ідеї федеративного союзу з боку англомовної частини країни і націоналістичного франкомовного Квебеку.

З 1977 р. у Канаді діє субсидіарний механізм вирівнювання фінансового потенціалу провінцій за рахунок спеціального фонду, створеного з коштів федерального бюджету. Величина субсидій визначається залежно від суми кожного з податків, які надходять у бюджети провінцій. У результаті уряди всіх провінцій розпоряджаються фінансовими ресурсами, достатніми для фінансування загальнонаціонального стандартного рівня видатків з урахуванням кількості населення. Система фіскального вирівнювання доповнюється федеральними цільовими субсидіями на фінансування соціальної сфери.

Російська система бюджетного федералізму ґрунтується на пайовому розподілі бюджетних доходів і трансфертах регіонам із федеральних фондів; за формальними ознаками вона близька до німецької моделі. Але російські фахівці називають принаймні чотири її вади: 1) асиметричність — множинність і "різносуб'єктність" Російської Федерації зумовлює неоднакові фінансові взаємовідносини з центром автономій не тільки з різним статусом (республік, країв, округів та ін.), а й з однаковим; 2) використання грошових сурогатів або негрошових форм платежів при виконанні бюджетів є середовищем для зловживань; 3) відсутність чіткого розмежування витратних повноважень між владою різних рівнів; 4) правова невизначеність інституту фінансової неспроможності (банкрутства) регіональної і місцевої адміністрації.

Основні чинники, які зумовили збільшення видатків місцевих бюджетів зарубіжних країн, були такі:

— відбувалося поступове і неухильне розширення кола завдань, вирішення яких покладалося на місцеву владу;

— швидкими темпами зростало населення міст, що вимагало більших затрат на соціально-культурні та побутові потреби, фінансування яких переважно здійснюється з місцевих бюджетів;

— прискорилася урбанізація населених пунктів, внаслідок якої значно зросли витрати місцевої влади на утримання доріг, освітлення, прибирання території тощо;

— підвищувалася роль місцевої влади у відтворенні робочої сили (фінансування обов'язкової початкової і середньої освіти, допомога та працевлаштування безробітних, кількість яких збільшувалась, та ін.);

— посилилась соціальна орієнтація економіки більшості ринкових країн, що передбачало зростання обсягів коштів, які спрямовувались на допомогу соціальне незахищеним верствам населення, в тому числі за рахунок місцевих бюджетів;

— погіршилося екологічне становище загалом у світі, що також вимагало додаткових витрат на охорону навколишнього природного середовища, попередження і подолання наслідків екологічних катастроф;

— відбулася регіоналізація економічних та соціальних процесів (після Другої світової війни), надавалася допомога депресивним територіям з відповідною передачею їм додаткових коштів.

Окрім того, в економіці розвинутих ринкових країн спостерігалися й інші тенденції. Так, протягом першої половини XX ст. внаслідок Першої та Другої світових війн відбулося зменшення частки фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування порівняно з тими, що акумулювались на загальнодержавному рівні у зв'язку з винятковою важливістю завдань, які вирішували на той час уряди більшості європейських країн. У другій половині XX ст. намітилась протилежна тенденція — до збільшення обсягів ресурсів, зосереджених на місцевому рівні, яка була зумовлена поступовим відновленням позицій місцевого самоврядування, втрачених під час світових воєн, а в наступні роки — розвитком процесів децентралізації влади та посиленням автономії органів місцевого самоврядування.

Зміни, які відбувалися протягом останніх десятиліть у взаємовідносинах між центральною та місцевою владою, знайшли закономірне відображення у формуванні дохідної бази місцевих бюджетів. У переважній більшості європейських країн основу дохідної бази місцевих бюджетів становлять податкові надходження. У складі податкових доходів місцевих бюджетів, як правило, переважають місцеві податки, до яких у більшості країн віднесено майнові, місцеві прибуткові, промислові, податки на професію, а також численну групу невеликих за фіскальним значенням податків, які відображають політику місцевих органів влади (екологічні, на полювання, на собак тощо).

До місцевих бюджетів зарубіжних країн надходять також неподаткові доходи:

— штрафи, збори;

— доходи від майна, яке належить місцевим органам влади;

— орендна плата від здавання в оренду муніципального майна;

— кошти від продажу об'єктів муніципальної власності;

— кошти, залучені від розміщення муніципальних позик, та ін.

Ще однією достатньо великою групою доходів місцевих бюджетів ринкових країн є бюджетні трансферти (гранти), тобто надходження коштів з бюджетів вищого рівня, їх частка в доходах місцевих бюджетів країн ЄС коливається від 20 % до 60 %. Причому в сукупності бюджетних трансфертів переважають трансферти, пов'язані з поточною діяльністю локальних урядів, порівняно незначну частку становлять капітальні трансферти.

Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах.

Головним джерелом доходів місцевих бюджетів багатьох зарубіжних країн є місцеві податки, збори і платежі, загальна кількість яких в окремих випадках є досить значною і, відповідно, суттєвою є їх роль у формуванні доходів місцевого самоврядування. Усі місцеві податки залежно від об'єкта оподаткування можна поділити на такі групи:

— місцеві податки на доходи (корпоративні та особисті). Ця група податків є досить вагомою. Вони становлять від 80 до 100 % податкових надходжень до місцевих бюджетів Скандинавських країн, а також у Люксембурзі, Естонії, Латвії, Литві;

— місцеві податки з продажу, які набувають різноманітних форм, але за своєю сутністю це податки на продані товари і послуги. За рахунок цієї групи податків забезпечується від 20 до 76 % податкових надходжень до місцевих бюджетів США, Японії, Кореї, Австрії, Нідерландів, Іспанії, Греції, Португалії, Туреччини, Угорщини;

— податки на нерухомість, які відіграють відчутнішу роль у федеративних країнах, ніж в унітарних. Перш за все це стосується США, Канади, Австралії, Мексики, а також Великої Британії, Нової Зеландії та ін.;

— інші місцеві податки, які відображають політику місцевої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища (екологічні податки), зайнятості, податки, які справляються у вигляді плати за послуги, що надає місцева влада (за користування електроенергією, газом, водопроводом, каналізацією, зв'язком, автостоянками, за видачу різних документів).

Залежно від рівня влади, який визначає механізм місцевого оподаткування, доцільно виокремлювати:

1) власні місцеві податки, встановлюються місцевими органами самоврядування і справляються лише на території місцевої громади. До них належать як прямі, так і непрямі податки: особисті прибуткові, податки на прибуток корпорацій, майнові, земельні, промислові, на автомобілі, на професії, місцеві акцизи, на покупки тощо. Найбільше фіскальне значення мають податки на доходи (громадян та підприємств) і майнові;

2) надбавки до державних податків на користь місцевих бюджетів. Крім того, до цієї групи належать відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в доходах місцевих бюджетів. Обсяги відрахувань, а також граничні рівні надбавок визначаються центральним урядом.

Важливим аспектом місцевого оподаткування є фіскальна автономія, тобто фінансова незалежність місцевих органів влади при визначенні власної податкової бази, ставок місцевих податків, платників. Місцеві органи влади в багатьох країнах (США, Франції, Італії) наділені правом самостійного встановлення місцевих податків і зборів. Така самостійність може набувати різних форм, які виявилися найбільш прийнятними для конкретних умов кожної країни, відповідають її державному устрою (федеральна чи унітарна держава) і розподілу повноважень між центральним урядом та місцевим самоврядуванням.

У більшості зарубіжних країн місцева влада має право встановлювати та контролювати ставки місцевих податків. Поширеною є практика розподілу місцевих податкових надходжень між центральною, федеративною і місцевою владами; пропорції цього розподілу переважно визначаються центральною владою і можуть бути зафіксовані у законодавстві (Бельгія, Швейцарія, Чехія, Данія, Фінляндія, Мексика, Норвегія).

Отже, органи місцевої влади можуть мати широкі права у запровадженні місцевих податків, виборі їх форм та обсягів. Самостійність місцевої влади обмежується з боку держави таким чином.

1. Встановлення обов'язкових місцевих податків та зборів. Так, найважливіший місцевий податок на нерухоме майно обов'язковий до запровадження місцевими органами самоврядування таких країн, як Франція, Фінляндія, Італія, Іспанія, Туреччина, Австрія, Данія. Обов'язковими є місцеві податки на доходи фізичних осіб у Данії, Фінляндії, Норвегії, Швеції; на домогосподарства — у Франції, Португалії; на торгівлю — в Австрії, Албанії, Італії, Іспанії, Люксембурзі; на компанії — в Австрії, Фінляндії, Італії, Іспанії.

2. Визначення ставок місцевих податків і зборів. Так, ставки місцевого податку на нерухомість визначаються центральними органами влади у Туреччині, Словаччині, Болгарії, Албанії; на доходи фізичних осіб — у Болгарії і Латвії; на торгівлю — в Албанії; на компанії — у Фінляндії.

3. Встановлення граничних ставок місцевих податків і зборів або надбавок до загальнодержавних податків, у межах яких місцеві органи влади самостійно визначають ставку оподаткування. Така практика застосовується щодо місцевих податків на нерухомість в Австрії, Данії, Фінляндії, Франції, Іспанії та інших країнах; податку на доходи фізичних осіб — у Норвегії, Естонії; податку на торгівлю — в Австрії, Іспанії, Естонії, Угорщині; податку на домогосподарства — у Франції, Угорщині, Португалії; на компанії — в Австрії, Франції, Іспанії, Угорщині.

У фіскальній практиці обов'язково постає питання пріоритетності того чи іншого податку в місцевому оподаткуванні. У багатьох випадках вважають, що найкращим місцевим податком є податок з нерухомого майна. Достатньо поширеними є місцеві прибуткові податки і податки з продажу. Але немає єдиного місцевого податку, який би був найбільш придатним у місцевому оподаткуванні, частіше за все застосовується певний їх набір. Застосування того чи іншого податку як місцевого залежить від традиційних схем оподаткування в країні, здатності місцевих органів влади збирати податки, переліку їх повноважень та обов'язків, а також від багатьох інших чинників.

Отже, зазначимо, що ефективність діяльності органів місцевої влади щодо надання суспільних послуг і задоволення потреб населення, що постійно зростають, ступінь їх фінансової самодостатності та незалежності великою мірою визначається тим, як побудована система місцевого оподаткування — основного джерела фінансових ресурсів місцевої влади. Безпосередній обов'язок держави полягає у створенні всіх можливостей для формування власної дохідної бази органів місцевої влади в обсягах, необхідних для виконання покладених на них функцій і завдань, створення сприятливих умов для життєдіяльності громадян.

Суть, мета та принципи фінансового вирівнювання за кордоном.

Фінансове вирівнювання — система інструментів та заходів щодо усунення вертикальних і горизонтальних фіскальних дисбалансів шляхом перерозподілу фінансових ресурсів між органами регіональної та місцевої влади.

Вертикальні фіскальні дисбаланси — це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні органів певних рівнів субнаціональної (регіональної чи місцевої) влади, та віднесеними до їх компетенції завданнями й обов'язками, виконання яких здійснюється за рахунок цих коштів. Завдяки зменшенню вертикальних дисбалансів забезпечується спроможність кожного субнаціонального рівня виконувати свої повноваження та створюються умови для повного та своєчасного фінансування відповідних, закріплених за ним, суспільних послуг. Однак внаслідок відмінностей у розвитку адміністративно-територіальних одиниць, які тією чи іншою мірою характерні для переважної більшості зарубіжних країн, наявності так званих "бідних" і "багатих" територій, усунення вертикальних фіскальних дисбалансів повністю не вирішує проблему забезпечення всіх субнаціональних органів влади достатніми фінансовими ресурсами. Цим обґрунтована необхідність зменшення горизонтальних фіскальних дисбалансів, які виникають у межах одного рівня управління та зумовлені неоднаковими фінансовими можливостями та потребами окремих регіональних або місцевих урядів. Саме в усуненні вертикальних і горизонтальних фіскальних диспропорцій у фінансовому забезпеченні окремих територій полягає головна мета фінансового вирівнювання.

Мета фінансового вирівнювання — зменшення вертикальних і горизонтальних дисбалансів у фінансовому забезпеченні органів регіональної та місцевої влади.

У світовій практиці розрізняють два основні види систем фінансового вирівнювання. Перша передбачає зосередження коштів, призначених для фінансового вирівнювання територій, у складі центрального бюджету держави. Організація другої полягає в об'єднанні зусиль органів місцевої влади певного рівня для створення спеціальних фондів фінансового вирівнювання, за рахунок яких усуваються горизонтальні фіскальні дисбаланси.

Основним інструментом фінансового вирівнювання за кордоном є прямі міжурядові трансферти, які здійснюються на безоплатній і безповоротній основі. У зарубіжній практиці сформувалися два основні підходи до їх класифікації. Згідно з першим, визначеним Міжнародним валютним фондом, усі трансферти поділяються на субсидії та гранти.

Субсидіями відповідно до цієї класифікації вважаються виключно ті трансферти, що надаються органами державної влади підприємствам або іншим суб'єктам господарювання.

Гранти — це необов'язкові трансферти, що передаються від одних інституційних одиниць сектору суспільного управління до інших або між органами державного управління та міжнародними організаціями. Таким чином, згідно з класифікацією Міжнародного валютного фонду, трансферти, за допомогою яких здійснюється фінансове вирівнювання місцевих бюджетів, іменуються грантами.

В європейських країнах ширшого застосування набула інша класифікація, розроблена в 1986 р. експертною комісією з проблем місцевих та регіональних фінансів Ради Європи. Відповідно до неї переміщення коштів від вищих органів державної влади до органів місцевого самоврядування, включаючи безвідсоткові позики, що надаються на період, не менший за 10 років, називаються субсидіями. Всі субсидії поділяються на дві основні групи — спеціальні та загального призначення.

Субсидії загального призначення використовуються без обмежень, як і будь-які власні доходи органів місцевої влади. Єдине обмеження може стосуватися спрямування певної частини таких трансфертів на капітальні цілі, однак це не зобов'язує місцеві уряди витрачати одержані кошти на виконання конкретних програм капіталовкладень. Субсидії загального призначення поділяються на ті, що розподіляються на основі об'єктивних критеріїв, та на дискреційні субсидії.

Субсидії загального призначення, пов'язані з об'єктивними критеріями, розраховуються відповідно до певних показників податкоспроможності чи видаткових потреб, або враховують і ті, й інші. Сума субсидій, пов'язаних з обсягом власних податків, прямо пропорційно залежить від рівня місцевого оподаткування. При цьому поліпшення стану збирання податків одночасно сприяє збільшенню субсидії, що передається до бюджету органу місцевої влади.

Перерахування дискреційних субсидій не обумовлено певними об'єктивними критеріями. Органи влади вищого рівня надають їх у тому разі, коли розраховані із застосуванням формалізованих процедур суми трансфертів окремим місцевим урядам є недостатніми для задоволення їхніх фіскальних потреб. Досить часто рішення про виділення таких субсидій приймається у політичній площині. Іншою підставою для перерахування дискреційних субсидій може бути настання непередбачених випадків — стихійних лих, техногенних катастроф тощо. В більшості європейських країн частка цього виду субсидій є незначною і, як правило, не перевищує одного відсотка від сукупного обсягу одержаних трансфертів.

Субсидії спеціального призначення мають бути витрачені на конкретно визначені цілі. Вони можуть призначатися на інвестиційні або поточні цілі. Крім того, вони можуть бути обумовленими або безумовними.

Для отримання обумовленої (часткової) субсидії орган місцевої влади зобов'язаний профінансувати певну частку сукупних витрат, пов'язаних з наданням певного виду послуг або реалізацією окремих проектів і програм. Сума такого трансферту прямо залежить від обсягу видатків, виділених на такі цілі місцевим урядом. Часткові субсидії бувають відкритими та обмеженими. Загальна сума відкритої часткової субсидії не лімітується.

За рахунок субсидій спеціального призначення можуть відшкодовуватися або всі фактичні витрати місцевого органу влади, або тільки нормативні витрати. В останньому випадку в разі перевищення нормативних витрат субсидія не надається зовсім, або надається в неповному обсязі.

Принципи фінансового вирівнювання за кордоном:

— стимулювання: фінансове вирівнювання має сприяти наданню на різних територіях подібних за якістю та асортиментом суспільних послуг, одночасно попереджуючи виникнення значних відмінностей у рівні податкового тягаря;

— сприяння місцевій автономії: одержання вирівнювального трансферту не повинно зобов'язувати органи місцевої влади до надання відповідного рівня послуг або встановлення єдиних ставок оподаткування;

— широти вирівнювання: має враховуватися якнайширший спектр видів діяльності та послуг, що надаються на місцевому рівні;

— повноти критеріїв: при оцінці видаткових потреб органів місцевої влади мають братися до уваги всі основні чинники, що зумовлюють відмінності у витратах — демографічні, географічні, соціальні та економічні;

— ефективності: розрахунки обсягів видатків, відповідно до яких визначаються суми трансфертів, не повинні враховувати ступеня ефективності використання ресурсів;

— об'єктивності: в основі розрахунку видаткових потреб органів місцевої влади має бути не суб'єктивна оцінка, а система об'єктивних показників;

— обґрунтованості: при визначенні сукупних видаткових потреб окремі чинники, що визначають їх обсяг, мають враховуватись тією мірою, якою вони впливають на вартість послуг, що надаються органами місцевої влади;

— демократичності: оцінка потреб має якомога повніше враховувати міркування представників органів місцевої влади, що, у свою чергу, повинні відображати запити й уподобання місцевого населення;

— простоти: модель фінансового вирівнювання має бути простою і зрозумілою;

— стабільності: методи оцінки потреб і розрахунку трансфертів повинні застосовуватися без істотних змін протягом тривалого періоду часу;

— повноти вирівнювання доходів: вирівнювання має стосуватися всіх доходів, крім випадків, коли справляється лише один податок або місцеві органи влади не мають можливості впливати на співвідношення між різними видами належних їм доходів;

— пріоритетності загальних трансфертів: при виборі інструментів фінансового вирівнювання перевага має надаватися не цільовим, а загальним трансфертам;

— збалансування цілей: з одного боку, фінансове вирівнювання має стимулювати відповідальність органів місцевої влади та спонукати їх до підвищення ефективності надання ними послуг; з іншого, — необхідно попередити виникнення небажаних стимулів для цих органів.

Місцеві позабюджетні фонди в зарубіжних країнах.

У зарубіжних країнах органи місцевого самоврядування мають право створювати Позабюджетні фінансові фонди і досить широко користуються цим правом. Такі фонди мають цільовий характер і їх кошти використовуються на вирішення конкретних місцевих і регіональних соціально-економічних проблем.

Перелік позабюджетних фондів, створюваних місцевими органами влади за кордоном, достатньо широкий — це резервні, страхові, гарантійні та амортизаційні фонди. Наприклад, французькі комуни у вигляді перерахування субсидій беруть участь у створенні гарантійних фондів при кредитних установах, що надають гарантії повернення кредитів, виданих новоствореним фірмам. Для цього комуна укладає з кредитним закладом угоду, у якій, крім іншого, визначаються мета, сума капіталу та порядок функціонування гарантійного фонду, а також визначаються умови повернення внесених у формі субсидій коштів у разі зміни чи ліквідації цього фонду.

Поширеним явищем у багатьох країнах є створення органами місцевого самоврядування страхових фондів для забезпечення гарантій повернення коштів, залучених ними від муніципальних позик. Насамперед це стосується муніципальних запозичень, які здійснюються під так звані моральні зобов'язання, не підтверджені відповідною заставою чи іншими юридичними гарантіями емітента облігацій місцевої позики. Описана практика характерна, зокрема, для Сполучених Штатів Америки.

Ще одним видом поширених у світовій практиці позабюджетних фондів є регіональні цільові фонди, створення яких пов'язане з необхідністю вирішення проблем конверсії та реструктуризації економічного господарства регіонів, які спеціалізуються на видобутку сировинних ресурсів, після вичерпання їх запасів. Вони слугують для нагромадження фінансових ресурсів для проведення перепрофілювання регіональної і місцевої економіки і забезпечення стабільного розвитку адміністративно-територіальних утворень після згортання виробництва у видобувних галузях. Прикладами таких цільових фондів є Фонд спадщини у провінції Альберта у Канаді, Фонд перспективного розвитку на Алясці (США), фонди розвитку, призначені для структурної перебудови та розв'язання проблеми зайнятості, у Нідерландах та ін.

Великий досвід напрацьовано окремими країнами у сфері фінансування інвестицій за рахунок муніципальних інвестиційних фондів, які формуються за рахунок амортизаційних відрахувань комунальних підприємств і є організаційною формою концентрації значних фінансових ресурсів для проведення широкомасштабної ротації застарілого і зношеного обладнання в секторі муніципального господарства.

У контексті закордонного досвіду вбачається доцільним відновити в Україні інститут самостійних місцевих позабюджетних фондів та істотно зміцнити можливості місцевого самоврядування щодо їх формування. Необхідно значно розширити також перелік можливих видів таких фондів, включивши до нього страхові фонди гарантування місцевих запозичень, гарантійні фонди повернення кредитів, наданих з метою фінансової підтримки малого і середнього бізнесу на території відповідних місцевих рад, амортизаційні фонди для модернізації основних засобів, обладнання й устаткування комунальних підприємств.

7. Місцеві позики за кордоном.

Найпоширенішими за кордоном формами місцевих запозичень є облігаційні позики, кредити фінансово-банківських установ та міжбюджетні позики. Облігаційні позики залежно від специфіки поділяються на три основні групи: генеральні боргові зобов'язання — бездохідні облігації, які гарантуються доходами бюджетів та майном органів місцевого самоврядування; дохідні облігації, що випускаються з метою розвитку комунальної інфраструктури, погашаються, як правило, за рахунок доходів, одержаних від діяльності збудованих комунальних підприємств, і приносять певний дохід власникам цінних паперів; облігації змішаного характеру, що не приносять доходів, але погашаються за рахунок коштів, одержаних від діяльності споруджених об'єктів.

Як правило, вихід на фінансові ринки за кордоном самостійно здійснюють тільки найбільші муніципалітети. Органи місцевого самоврядування країн Європи більшість запозичень реалізують за посередництва спеціальних фінансово-кредитних інститутів. Такі установи в останні роки стали одними з найбільших за обсягом активів і одними з найнадійніших за рейтингом у масштабах світового фінансового ринку. Найбільшою установою в Європі, яка обслуговує муніципалітети та регіональні уряди, є міжнародна (франко-бельгійська) банківська група "Dexia Group". Вона контролює 10 % ринку муніципальних фінансових послуг в Європі й володіла консолідованими активами в розмірі 200 млрд. дол. США.

Багатий досвід місцевих запозичень в розвинутих країнах обґрунтовує необхідність системи обмежень запозичень, яка попереджає виникнення дисбалансу в місцевих фінансах та погіршення якості функцій, які виконують органи самоврядування. Обмеження у сфері запозичень встановлюються або центральним урядом, або регіональними та муніципальними урядами самостійно. Можуть встановлюватись як прямі обмеження — обсягу заборгованості або видатків на обслуговування боргу, так і непрямі — обмеження щодо використання або цільового спрямування запозичених коштів, а також щодо обсягу бюджетного дефіциту.

У більшості країн з федеративним устроєм центральний уряд не застосовує обмежень щодо обсягу запозичень для регіональних та місцевих органів влади. В деяких випадках регіональні уряди самостійно встановлюють обмеження на обсяг власного боргу, інколи такі обмеження містять регіональні конституції (наприклад, у Швейцарії поточні бюджети певних кантонів мають бути збалансовані). В окремих федеративних країнах (Австрія та Бельгія) центральні та регіональні уряди підписують угоди про розмір дефіциту і зниження боргового навантаження з метою забезпечення дотримання країною Маастрихтських критеріїв, які встановлюють обмеження для загального обсягу боргу держави.

В унітарних державах національні уряди встановлюють прямі й непрямі обмеження на місцеві запозичення. Якщо місцеві органи влади не дотримуються встановлених обмежень, то можливе втручання центрального уряду у фінансові справи муніципалітетів. Наприклад, у Польщі загальний обсяг прямого боргу (без урахування гарантій) не повинен перевищувати 60 % доходів бюджету. Обмеження на щорічний обсяг запозичень для місцевих органів влади встановлюється у Великій Британії, Данії, Литві та інших країнах.

В Японії, для того щоб здійснити емісію боргових цінних паперів, місцева влада повинна звернутися за дозволом до центрального уряду. Для цього мають бути виконані певні умови: відсутність поточного дефіциту бюджету, обмежений обсяг заборгованості, рівень ставок податків не нижчий за встановлений урядом, хороші показники сплати податків. У разі дотримання цих умов місцеві запозичення включаються в державний бюджет, після цього відбувається коригування показників трансфертів для місцевих бюджетів з метою забезпечення гарантії виконання зобов'язань місцевою владою. Завдяки такій системі контролю з 1947 р. в країні не було жодного дефолту за муніципальними облігаціями.

У багатьох зарубіжних країнах при здійсненні місцевих запозичень прийнято дотримуватись "золотого правила", яке передбачає використання позичених коштів лише на капітальні видатки. Такі обмеження закріплені в законодавстві Бразилії, Південної Африки, Індії. Принципи цього правила діють також у Канаді, США та багатьох європейських країнах, зокрема, Австрії, Німеччині, Нідерландах, Франції, Швейцарії, Швеції, де дозволено витрачати запозичені кошти на інвестиційні цілі, а також на рефінансування боргу. В окремих випадках дозволяється застосовувати запозичення для поточних потреб, у тому числі для покриття тимчасових касових розривів бюджетів, але в такому разі позики повинні бути погашені протягом бюджетного року.

Завдяки своїй надійності, розвиненості, ролі в соціально-економічному розвитку територій, система місцевих запозичень, яка функціонує в Нідерландах, вважається зразковою. В цій країні запозичення муніципалітетів суворо контролюються центральним урядом. Для органів місцевого самоврядування діє заборона на прямі позики в іноземній валюті, а також на позики зі змінним процентом. Встановлено також обмеження на цілі, для яких здійснюються запозичення, дозволено брати позики на рефінансування боргу, купівлю основних засобів, а також з метою отримати капітал для муніципальних компаній. Завдяки надійній системі законодавчих гарантій і забезпечення муніципальних запозичень центральний банк встановив для облігацій нульовий ризик. Рейтинг таких цінних паперів, як і цінних паперів спеціальних інститутів, які обслуговують місцеві запозичення, досягає найвищих показників і дорівнює рейтингу цінних паперів країни.

Схожа практика здійснення муніципальних запозичень застосовується у Скандинавських країнах. Там створено спеціалізовані фінансові установи, колективними власниками яких є місцеві та регіональні органи влади. Ці установи забезпечують доступ до запозичень практично для всіх муніципалітетів. Добре відпрацьована система використання залучених коштів, гарантій повернення кредитів, а також чітке нормативно-правове врегулювання місцевих запозичень практично унеможливлюють випадки неповернення позичених коштів.

У Норвегії держава здійснює суворий контроль за запозиченнями муніципалітетів. Уряд складає так званий "чорний список" місцевих органів влади, дії яких суперечили чинному законодавству. Цей список розміщують в Інтернеті. Органи, які потрапили до цього списку, суттєво обмежені у самостійності. Щоб здійснювати запозичення, вони повинні отримати спеціальний дозвіл центральної влади".

У Швеції дозволено брати позики тільки для фінансування проектів капітального будівництва. Такі проекти найчастіше реалізуються у сфері освіти, охорони здоров'я, енергопостачання.

У Данії місцеві запозичення можуть залучатися органами місцевого самоврядування тільки на схвалені урядом категорії капітальних проектів (передусім на розвиток електростанцій, газопостачання, водопостачання, придбання землі, реконструкцію міст, поліпшення навколишнього середовища і спорудження будинків для престарілих).

Уряди зарубіжних країн здійснюють комплекс заходів, метою яких є зниження ризиків кредиторів, стабілізація роботи органів місцевого самоврядування та зменшення вартості запозичень. Важливою передумовою досягнення названих цілей є використання застави. Нормативні документи визначають види застави, які можуть бути застосовані органами місцевого самоврядування при здійсненні запозичень — доходи від реалізації прибуткових проектів, сукупні доходи місцевого бюджету, певні типи активів муніципалітетів та місцевих урядів. Якщо одночасно використовуються кілька різних видів застави, то інвестори надають позику охочіше.

Комплекс заходів, пов'язаних з неплатоспроможністю позичальника, як правило, передбачає: попередження дефолтів місцевих та регіональних органів влади; розробку чітких адміністративних та правових процедур для кредиторів, які зазнали втрат; визначення порядку реорганізації і врегулювання боргових вимог кредиторів; мінімізацію ризиків для центрального уряду; підтримання належного рівня фінансування суспільних благ.

У США реорганізація боргу у випадку дефолту ґрунтується на продовженні строку погашення, зменшенні обсягів боргових виплат у найближчі періоди, рефінансуванні боргу через надання нових позик, поліпшенні фіскальної спроможності муніципалітетів та скороченні бюджетних видатків. Законодавство не передбачає можливості продажу активів позичальника. Ініціатором банкрутства може бути лише позичальник. У разі дефолту муніципалітету уряди штатів інтенсивно втручаються у їхні фіскальні справи і забезпечують врегулювання найпроблемніших питань.

В Угорщині процедуру банкрутства для місцевих позичальників запровадили в 1995 р. Відповідно до передбаченого порядку у випадку дефолту мер міста повинен подати до суду спеціальне подання протягом восьми днів після невиконання зобов'язання. Якщо, за оцінкою суду, зобов'язання могли бути виконані за рахунок власних доходів та активів, то суд може відхилити подання про банкрутство. Якщо подання прийнято, то суд оголошує про початок процедури банкрутства і призначає довірену особу, яка повинна перевіряти законність рішень місцевої влади, що призвели до банкрутства, і рекомендувати суду порушити кримінальні або цивільні справи у разі наявності підстав. Протягом восьми днів після оголошення початку процедури банкрутства місцева влада формує кризовий комітет і протягом 30 днів — бюджет надзвичайного стану, який передбачає фінансування тільки необхідних видатків.

За допомогою місцевих позик зарубіжні країни вирішують надзвичайно важливі соціально-економічні завдання. В умовах обмеженості можливостей органів місцевого самоврядування у розширенні дохідної частини бюджету та складності зниження поточних зобов'язань бюджету кошти, отримані від розміщення місцевих позик, використовують, як правило, на реалізацію інвестиційних проектів. Розвиток системи місцевих запозичень тісно пов'язаний з ефективною системою обмежень, яка має забезпечити неможливість виникнення кризових ситуацій у сфері місцевих фінансів. У разі виникнення ситуації неспроможності здійснювати виплати за зобов'язаннями законодавчо передбачений порядок дій як кредиторів, так і позичальників.

Досвід застосування кожного з описаних вище елементів є надзвичайно корисним для України, зважаючи на обмежений період здійснення запозичень. Уважне вивчення зарубіжного досвіду, екстраполяція його на вітчизняні умови дадуть змогу уникнути ускладнень, пов'язаних із залученням коштів на тимчасовій основі до бюджету, розробити дієву систему раціонального використання залучених ресурсів.

Контрольні питання

1. У чому полягає зміст та значення Європейської хартії про місцеве самоврядування?

2. Охарактеризуйте бюджетний федералізм та бюджетний унітаризм як принципи побудови фінансів місцевого самоврядування.

3. Назвіть форми та методи фінансового забезпечення місцевого самоврядування в зарубіжних країнах.

4. Які види, принципи та інструменти взаємодії Державного та місцевих бюджетів у зарубіжних країнах.

5. У чому полягає порядок «вертикального» та «горизонтального» бюджетного вирівнювання у зарубіжних країнах.

7. Охарактеризуйте світовий досвід надання бюджетних трансфертів місцевим органам влади.

8. Обґрунтуйте місцеве оподаткування у зарубіжних країнах.

9. Визначте особливості світового досвіду міжбюджетних відносин.

10. Доведіть можливість застосування світового досвіду організації місцевих фінансів в Україні, з урахуванням її історичних, економічних та демографічних особливостей.

Тематика ІНДЗ:

Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування.
Особливості американської, німецької та російської системи бюджетного федералізму.
Система місцевих запозичень в Нідерландах та Скандинавських країнах.

2.2. ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ З ТИПОВИМИ РОЗВ’ЯЗКАМИ

Завдання 1

Згідно з Бюджетним кодексом податок на доходи фізичних осіб справляється за місцем реєстрації платника податку на балансовий рахунок 3321, що підлягає розмежуванню між рівнями бюджетів. У якому співвідношенні надходить податок на доходи фізичних осіб до обласного бюджету, районного бюджету, бюджету села, селища, міста районного значення.

Обчисліть, яка сума надійде до обласного бюджету, якщо платник податку сплатив 300грн. на рахунок, відкритий для обласного бюджету в м. Чернівці.

Розподіл ПДФО згідно БКУ:

Обласний бюджет – 25%

Районний бюджет – 50%

Бюджет села – 25%

Розв’язок:

Згідно Бюджетного кодексу України до обласного бюджету зараховується 25% сплаченого податку на доходи фізичних осіб. У даному випадку податок з доходів фізичних осіб сплачений платником у м.Чернівці, відповідно згідно Бюджетного кодексу України 25% податку буде зараховано до обласного бюджету і 75% до бюджету м.Чернівці, як міста обласного значення.

До обласного бюджету: 300,00 грн. * 0,25 = 75,00 грн.

До бюджету м. Чернівці: 300,00 грн. * 0,75 = 225,00 грн.

Завдання 2

Обчислити показники фондовіддачі міського водопроводу на основі таких даних:

1) обсяг реалізованої споживачам води — 2860 тис. куб. м;

2) середній тариф — 0,55 грн/куб. м;

3) середньорічна вартість основних виробничих фондів — 5360 тис. грн.

Розв'язок. Обчислимо фондовіддачу водопроводу:

1) у вартісному вираженні:

(2 680 000 куб.м.* 0,55грн/куб.м): 5 360 000,00 грн. = 27,5 коп./грн;

2) у натуральному вираженні:

2 680 000 куб.м / 5 360 000,00 грн. = 0,5 куб. м/грн.

Завдання 3

Обчислити середньозважений тариф на водопостачання, якщо у попередньому звітному році міським водопроводом загалом було реалізовано 8,95 млн. куб. м води, у тому числі:

а) для потреб населення в обсязі 6,25 млн. куб. м по 0,8 грн/куб. м;

б) для комунально-побутових підприємств — 0,9 млн. куб. м по 1,2 грн/куб. м;

в) для промислових та інших підприємств — 1,8 млн. куб. м по 2,0 грн/куб. м.

Розв'язок. Розрахуємо середньозважений тариф двома способами:

— перший варіант: Тср = (6,25 * 0,8 + 0,9 * 1,2 + 1,8 * 2,0): (6,25 + 0,9 + 1,8) = 1,08 грн/куб. м;

— другий варіант: Тср = 0,8 * 6,25 : 8,95 + 1,2 * 0,9 : 8,95 + 2,0 х 1,8 : 8,95 = 1,08 грн/куб. м.

Завдання 4

Обчислити загальну суму фізичного зносу житлового будинку на основі таких даних:

№ п/п	Найменування конструктивного елемента	Відновлювана вартість конструктивного елемента, тис. грн.	Коефіцієнт зносу конструктивного елемента
1	Фундаменти	425,0	0,10
2	Стіни і перегородки	1275,0	0,15
3	Перекриття і підлоги	1062,5	0,30
4	Горище і дах	400,0	0,40
5	Інженерне обладнання	637,5	0,20
6	Інші елементи	350,0	0,20
	Усього	4150,0	х

Розв’язок:

Визначимо суму фізичного зносу по кожному конструктивному елементу житлової будуівлі:

1) фундаменти: 425,00 тис.грн. * 0,10 = 42,50 тис.грн.;

2) стіни і перегородки: 1275,00 тис.грн. * 0,15 = 191,25 тис.грн.;

3) перекриття і підлоги: 1062,50 тис.грн. * 0,30 = 318,75 тис.грн.;

4) горище і дах: 400,00 тис.грн. * 0,40 =160,00 тис.грн.;

5) інженерне обладнання: 637,50 тис.грн. * 0,20 = 127,50 тис.грн.;

6) інші елементи: 350,00 тис.грн. * 0,2 = 70,00 тис.грн..

Загальна сума зносу: 910,00 тис. грн., що становить 21,9% від відновлювальної вартості житлового будинку.

Завдання 5

Обчислити суму доходів житлово-експлуатаційного підприємства від квартирної плати у плановому році на основі таких даних:

середньорічна ставка квартплати у попередньому році – 6,1 грн/кв. м.;
оплачувана житлова площа на початок планового року – 125400 кв. м.;
з 25 квітня планується ввести в дію житлову площу у розмірі 1500 кв. м., а з 27 червня – у розмірі 460 кв. м.;
з 20 липня буде виведено з експлуатації 360 кв. м. житлової площі, а з 26 серпня – 240 кв. м..

Розв’язок:

Середньорічна площа житлового фонду:

125400кв.м+1500 кв.м*8:12+460кв.м*6:12–360кв.м*(12-7):12–240кв.м*(12-8):12=126400 кв.м.

Дохід житлово-експлуатаційного підприємства:

126400 кв.м * 6,1 грн./кв.м = 3336960,00 грн.

Завдання 6

Обчислити щомісячну суму зборів з орендаторів нежитлових приміщень на покриття експлуатаційних витрат житлової організації та їх величину у розрахунку на 1 кв. м. площі на основі таких даних:

середньорічна оплачувана житлова площа – 45560 кв. м.;
середньорічна площа зданих в оренду нежитлових приміщень – 4440 кв. м.;
загальні витрати житлового господарства упродовж року – 345600 грн.;
річні витрати на реконструкцію і капітальний ремонт – 35100 грн..

Розв’язок:

Обчислимо річну суму внесків орендаторів на відшкодування експлуатаційних витрат:

[(345 600,00 грн. – 35100,00 грн.) / (45560 кв.м + 4440 кв.м.)] * 4440 кв.м = 27 572,40 грн.

Сума щомісячних зборів, сплачуваних орендарями нежитлових приміщень, становитиме 27572,40 грн. / 12 місяців = 2297,70 грн. Або 0,52 грн на 1 кв.м площі на місяць.

Завдання 7

Загальна площа житлових будинків комунальної власності районів міста та ЖБК, які перебувають на обслуговуванні, становить 36385,7 тис. кв. м, у тому числі площа будинків не обладнаних ліфтами становить 27298,3 тис. кв. м. Тарифи по квартирній платі в будинках не обладнаних ліфтами встановлені в розмірі 22 грн. без ПДВ за 1 кв. м, а в будинках обладнаних ліфтами — на 7 копійок більше. Визначити очікувані доходи з квартирної плати на плановий рік.

Розв’язок:

Доходи від квартплати у будинках не обладнаних ліфтами:

27298,3 тис. кв.м. * 22,0 грн. = 600562,60 грн.

Доходи від квартплати у будинках обладнаних ліфтами:

(36385,7 тис. кв.м -27298,3 тис. кв.м) * 22,7 грн. = 206283,98 грн.

Сума очікуваних доходів від квартплати на плановий рік становитиме:

600562,60 грн. + 206283,98 грн = 806846,58 грн.

Завдання 8

Визначити витрати грошових коштів на проведення ТО-1 і ТО-2 при експлуатації тролейбусів і трамваїв. На проведення ТО-1 встановлено норматив витратних матеріалів для тролейбусів у розмірі 15 грн на 1 вагонодень, для трамваїв — 11 грн. на 1 вагонодень. Протягом року тролейбусами буде виконано 152314 вагоноднів, а трамваями — 135902 вагонодні. При проведенні ТО-2 виконуються певні ремонтні роботи, тому норматив витратних матеріалів установлений для тролейбусів у розмірі 649 грн., а для трамваїв — 712 грн. За плановий період на тролейбусах буде виконано 1278 ремонтів, а на трамваях—1131.

Розв’язок:

Визначимо витрати грошових коштів на проведення ТО-1:

15,00 грн.152314+11,00 грн 135902 = 2284710,00 грн. + 1494922,00 грн. = 3779632,00 грн.

Визначимо витрати грошових коштів на проведення ТО-2:

649,00 грн.1278 + 712,001131 = 829422,00 грн. + 805272,00 грн. = 1634697,00 грн.

Загальна сума витрат грошових коштів:

3779632,00 грн. + 1634697,00 грн. = 5414326,00 грн.

Критерії оцінювання семінарських та практичних занять

Під час проведення семінарських та практичних занять оцінюються наступні показники підготовки студентів:

рівень опанування основних проблемних питань відповідно до програми дисципліни та до завдань самостійної роботи студентів;
знання студентом ключових термінів і категорій;
самостійність та активність у розв’язку практичних завдань;
ступінь ознайомлення із основною та додатковою науковою літературою відповідно до програми дисципліни;
вміння пов’язати теоретичні положення з практикою;
здатність студента відстоювати власні погляди.

На семінарських заняттях оцінюється активність та чіткість відповідей студента, якість написання письмової роботи.

1. «А» - студент у визначений термін та належному рівні опрацьовує теоретичні засади лекційного матеріалу, вільно володіє проблематикою питань. Відповідь є повною і всебічно охоплює програмний матеріал, розкриває питання самостійного опрацювання та сучасний стан державних фінансів країни.

2. «В» - студент у визначений термін та належному рівні опрацьовує теоретичні засади лекційного матеріалу, на достатньому рівні володіє проблематикою питань. Відповідь є вичерпною, достатньо розкриває програмний матеріал.

3. «С» – студент допускає неточності у трактуванні окремих питань, термінів і категорій, відчуває певні труднощі в узагальненні теоретичного матеріалу. Є незначні недоліки у повноті висвітлення питань. Готує доповідь на семінарське заняття із використанням застарілих даних або ж без використання періодичних літературних джерел.

4. «D» – студент орієнтується в лекційному матеріалі, але не може зробити висновки, пов’язати теоретичні узагальнення, не повністю відповідає на поставлені додаткові питання.

5. «E» – студент частково орієнтується в лекційному матеріалі, не може зробити висновки, пов’язати теоретичні узагальнення з реальними прикладами, не повністю відповідає на поставлені додаткові питання навіть з допомогою викладача.

6. «F» – студент не орієнтується в проблематиці лекційного матеріалу, не відповідає на поставлені додаткові запитання. Не готує доповідь на семінарське заняття.

7. «Fx» - студент не володіє матеріалом лекційного заняття, на додаткові запитання не дає правильну відповідь.

8. «0» - студент не з’явився на заняття.

На практичних заняттях оцінюється активність та чіткість відповідей студента, якість написання письмової роботи, вміння робити правильні розрахунки.

1. «А» – студент активно працює протягом усього практичного заняття, дає повні відповіді на запитання викладача у відповідності з планом практичного заняття і показує при цьому глибоке оволодіння лекційним матеріалом, знання відповідної літератури та законодавства, здатний висловити власне ставлення до альтернативних міркувань з даної проблеми, проявляє вміння самостійно та аргументовано викладати матеріал, аналізувати явища й факти, робити самостійні узагальнення й висновки, правильно виконує навчальні завдання.

2. «В» - студент активно працює протягом практичного заняття, виявив уміння аналізувати факти й події, а також виконувати навчальні завдання. Але у відповідях допущені неточності, деякі незначні помилки, має місце недостатня аргументованість при викладенні матеріалу, правильно виконує навчальні завдання, допускаючи не більше 1-2 арифметичних помилок.

3. «С» – студент не в повному обсязі виконав завдання практичної роботи, допустив помилки при розв’язанні задач 1-2 арифметичні і 1-2 логічні помилки в розрахунках, висновки по задачам свідчать про нечітко виражене ставлення студента до фактів і подій, що наведені в ситуаційних завданнях.

4. «D» – студент у цілому оволодів суттю питань з даної теми, виявляє при розв’язку практичних завдань знання лекційного матеріалу, намагається аналізувати факти й події, робити висновки й розв’язувати задачі. Але на занятті поводить себе пасивно, відповідає лише за викликом викладача, дає неповні відповіді на запитання, припускається грубих помилок при висвітленні теоретичного матеріалу або 3-4 логічних помилок при розв’язанні задач.

5. «E» – студент поверхнево оволодів суттю питань з даної теми, при розв’язку практичних завдань студент не володіє необхідним обсягом лекційного матеріалу, не намагається аналізувати факти й події, робити висновки; припускається грубих помилок при розв’язанні задач, виконав незначну частину завдань практичної роботи.

6. «F» – студент виявив неспроможність використати лекційний матеріал для розв’язку завдань практичного заняття, виконує завдання безсистемно, з грубими помилками, у студента відсутнє розуміння основної суті питань.

7. «Fx» – студент не володіє матеріалом, необхідним для розв’язку завдань практичного заняття, не розв’язав завдання практичного заняття, на додаткові запитання не дає правильну відповідь.

Студент, який був відсутній на семінарському, практичному занятті і не виконував відповідні види роботи, може виконати її в інший час, але до виставлення підсумкової оцінки за модуль.

Повторне усне або письмове опитування з метою покращення оцінки не дозволяється.

Критерії оцінювання індивідуального навчально-дослідного завдання

Виконання студентом індивідуального навчально-дослідного завдання передбачає виконання науково-пошукової роботи або написання наукових статей, тез доповідей, рефератів.

Критерії оцінювання:

«A» - студент вільно володіє проблематикою досліджуваної теми, здійснює самостійний аналіз опрацьованого матеріалу, використовує широке коло наукових праць, в тому числі іноземних, робота відповідає усім вимогам щодо оформлення. При захисті індивідуального навчально-дослідного завдання демонструє обґрунтовані, глибокі та теоретично правильні відповіді на поставлені питання.
«B» - студент володіє знаннями на рівні п.1, але допускає неточності у трактуванні окремих проблем, відчуває певні труднощі в узагальненні теоретичного матеріалу. Є незначні недоліки в змісті та оформленні роботи. При захисті студент допускає незначні помилки в поясненні окремих термінів і категорій, при зауваженнях викладача він швидко орієнтується і знаходить правильні відповіді.
«C» - студент володіє знаннями на рівні п.2, але допускає l у трактуванні окремих проблем, відчуває певні труднощі в узагальненні теоретичного матеріалу. Є незначні недоліки в змісті та оформленні роботи. При захисті студент допускає незначні помилки в поясненні окремих термінів і категорій, при зауваженнях викладача він швидко орієнтується і знаходить правильні відповіді.
«D» - студент демонструє посередні знання з теми ІНДЗ, дає неповні відповіді, і лише з допомогою викладача може виправити допущені помилки.
«E» - студент орієнтується у темі роботи, але не може зробити висновки, пов’язати теоретичні узагальнення, оформлення роботи не відповідає вимогам. При захисті студент дає на всі питання малообґрунтовані, неповні відповіді і лише з допомогою викладача може виправити допущені помилки.
«F» - студент не орієнтується в проблемі досліджуваної теми, показує незадовільну теоретичну підготовку. При захисті роботи дає неправильні відповіді або не відповідає на поставлені питання, припускається грубих помилок і не може їх виправити.
«FX» - студент не зміг розкрити суті ІНДЗ, не знав певних економічних категорій, допустив чимало грубих помилок і не зміг їх виправити.
«0» - студент не виконав ІНДЗ.

Критерії оцінки навчальних досягнень студентів при проведенні модульного контролю

Модульний контроль проводиться в письмовій формі шляхом виконання контрольної роботи, кожен варіант якої включає: висвітлення двох теоретичних питань та вирішення трьох тестових завдань. Критерій оцінювання:

«А» - студент дає обґрунтовані, глибокі та теоретично правильні відповіді на поставлені теоретичні питання, демонструє знання законодавчих, нормативних актів, робить узагальнення і висновки, дав правильні відповіді на тестові завдання.
«B» - студент знає матеріал на рівні пункту 1, але ним допущені незначні помилки у формулюванні термінів і категорій, дав неправильну відповідь на одне тестове завдання.
«C» - студент демонструє загалом добрі знання матеріалу, але його відповіді містять помітні помилки, неточності, допускає дві помилку в тестовому завданні.
«D» - студент демонструє посередні знання з теоретичної підготовки або дає на всі питання малообгрунтовані, неповні відповіді, допустив дві помилки в тестовому завданні.
«E» - студент при відповіді на питання показав знання, рівень яких відповідає мінімальним вимогам, допустив три помилки в тестових завданнях.
«F» - студент показав незадовільну теоретичну підготовку, дав неправильні відповіді на більшість питань, допустив грубі помилки, допустив чотири помилки в тестових завданнях.
«FX» - студент не зміг розкрити суті теоретичних питань, не знав певних економічних категорій, допустив чимало грубих помилок, не правильно виконав тестові завдання.
«0» - студент не з’явився на МКР.

Критерії оцінювання навчальних досягнень студентів під час проведення підсумкового контролю

«А» – студент дає обґрунтовані, глибокі та теоретично правильні відповіді на поставлені питання, демонструє знання законодавчих документів, інструктивного матеріалу, дискусійних і проблемних питань, наводить узагальнення і висновки, вірно виконав весь обсяг практичного завдання.
«B» – студент володіє знанням матеріалу на рівні п.1, але ним допущені незначні помилки у формулюванні термінів і категорій, проте з допомогою викладача він швидко орієнтується і знаходить правильні відповіді, при виконанні практичного завдання допускає незначні помилки, але виконав його повністю.
«C» – студент демонструє загалом добрі знання матеріалу, але його відповіді містять суттєві помилки, які він з допомогою викладача може виправити та дати правильну відповідь. Під час виконання практичної частини допускає дві арифметичні помилки, але хід розв’язку відтворює повністю.
«D» – студент показав посередні знання з теоретичної підготовки або дає на всі питання малообґрунтовані, неповні відповіді і лише з допомогою викладача може виправити допущені помилки, практичне завдання виконав частково.
«E» – студент при проведенні підсумкового контролю показав мінімально допустимий рівень знань з дисципліни та частково виконав практичне завдання.
«F» – студент показав незадовільну теоретичну підготовку, дає неправильні відповіді, допускається грубих помилок і не може їх виправити, а також не розв’язав практичного завдання.
«FX» – студент не зміг розкрити теоретичні питання білету, допустив багато помилок, які не зміг виправити самостійно та не виконав практичне завдання.
0 балів – студент не з’явився на екзамен.

Перелік питань для підсумкового контролю

Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси.
Теорії місцевих фінансів
Сутність, функції та роль місцевих фінансів.
Принципи організації місцевих фінансів.
Початкові форми територіальних громад. Земства і земська реформа в Росії. Ради депутатів в радянській державі.
Відродження місцевого самоврядування в незалежній Україні.
Розвиток місцевого самоврядування на сучасному етапі. Адміністративна та муніципальна реформи.
Склад місцевих фінансових інститутів.
Нормативно правове-регулювання місцевих фінансів.
Етапи розвитку місцевих бюджетів України.
Місцеві бюджети як складова бюджетної системи.
Сутність та склад місцевих податків та зборів.
Склад дохідної бази місцевих бюджетів.
Видатки місцевих бюджетів.
Суспільна роль місцевих бюджетів.
Структура та принципи побудови бюджетної системи України.
Економічна природа, виникнення та практика місцевого оподаткування в Україні.
Проблеми реформування місцевого оподаткування.
Пріоритетні напрямки витрачання коштів місцевих бюджетів.
Інвестиційна складова місцевих бюджетів.
Фінансова незалежність місцевого самоврядування.
Поняття та склад фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.
Місцеві позики та їх розвиток в Україні.
Роль малого підприємництва у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування.
Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування.
Проблеми зміцнення фінансової незалежності місцевого самоврядування.
Історичний досвід місцевих запозичень.
Місце податкових надходжень при формуванні дохідної частини місцевих бюджетів.
Нормативно-правове забезпечення позабюджетних фондів місцевого самоврядування в Україні.
Створення цільових фондів органів місцевого самоврядування.
Досвід формування валютних фондів місцевих рад.
Резервні фонди органів місцевого самоврядування: їх надходження та напрямки витрачання коштів.
Поняття та джерела формування позабюджетних фондів місцевого самоврядування.
Організація регіональних цільових фондів.
Теоретичні основи формування видаткової частини місцевих бюджетів.
Кошторисне планування видатків установ, які утримуються із місцевих бюджетів.
Програмно-цільовий метод бюджетного планування: суть, етапи, показники, переваги та недоліки.
Процес виконання місцевих бюджетів за видатками.
Бюджетне планування: суть, завдання, методи. Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості.
Переваги та недоліки забезпечення суспільних послуг за рахунок видатків місцевих бюджетів.
Бюджетна програма та її складові. Паспорт бюджетної програми.
Банківська, казначейська та змішана системи касового виконання видаткової частини місцевих бюджетів: переваги та недоліки.
Характеристика процедури державних закупівель.
Зміст міжбюджетних відносин та особливості їх організації.
Сутність та механізм фінансового вирівнювання.
Бюджетне регулювання: його цілі та методи.
Поняття та види бюджетних трансфертів.
Форми руху бюджетних ресурсів.
Порядок визначення обсягів дотацій вирівнювання.
Реформування міжбюджетних відносин в Україні.
Стимулювання розвитку регіонів як основна передумова їх фінансової незалежності.
Зміст та структура бюджетного процесу на місцевому рівні.
Місцеві фінансові органи, їх завдання, функції та повноваження.
Казначейська система обслуговування місцевих бюджетів.
Сутність, завдання, види та принципи фінансового контролю на місцевому рівні.
Календар бюджетного процесу на місцевому рівні.
Учасники бюджетного процесу та їх повноваження.
Система місцевих фінансових органів в Україні.
Організація ведення обліку, складання звітності та порядок її подання про виконання бюджетів в органах казначейства.
Контрольні повноваження органів місцевого самоврядування.
Забезпечення прозорості та відкритості бюджетного процесу.
Взаємозв’язок місцевого господарства та місцевих фінансів.
Особливості функціонування та фінансова діяльність підприємств комунальної власності.
Сучасні проблеми та напрямки реформування підприємств комунального сектору.
Склад місцевого господарства згідно чинного законодавства України.
Майнові права комунальної власності та управління комунальним майном.
Сутність та мета корпоративного управління підприємством.
Принципи корпоративного управління в галузі комунального господарства.
Сутність, види та галузева структура житлово-комунального господарства.
Фінансова діяльність підприємств комунального обслуговування.
Сутність та особливості організації фінансів житлово-експлуатаційних підприємств.
Класифікація витрат та показники ефективності підприємств комунального обслуговування.
Класифікація та розподіл житлового фонду України.
Організація фінансів комунальних транспортних підприємств.
Необхідність і зміст реформи житлово-комунального господарства в Україні.
Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування.
Сутність та типи бюджетного федералізму.
Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах.
Суть, мета та принципи фінансового вирівнювання за кордоном.
Горизонтальні та вертикальні фіскальні дисбаланси.
Місцеві позабюджетні фонди в зарубіжних країнах.
Місцеві позики за кордоном.
Доходи і видатки локальних урядів.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

1. Активи - будь-яка одиниця, що має економічну вартість і є власністю організації . Одиниця може бути фізичною за своїм характером (матеріальною) або нематеріальною, що виступає у формі права чи власності, вираженій через затрати або іншу вартість.

2. Аналіз програм - аналіз діяльності органів влади для визначення її наслідків, ефективності та результатів .

3. Анулювання - скасування бюджетного фінансування впродовж поточного року. Анулювання є законодавчим актом, який може ухвалюватися з ініціативи виконавчої або законодавчої гілки влади.

4. Аудит - перевірка правильності фінансової звітності та аналіз фінансового стану. За формою проведення поділяється на зовнішній та внутрішній. Здійснюється незалежними аудиторами (фізичними або юридичними особами) або посадовою особою за рішенням відповідної ради з метою перевірки достовірності річного фінансового звіту, поданого виконавчим органом на затвердження .

5. Аудит діяльності (результативності) - вид аудиту типу "вартість за гроші", що складається з трьох компонентів: 1) перевірки результатів програми, тобто з'ясування чи організація робить правильні справи; 2) перевірки економності та ефективності, тобто чи правильно діє організація; 3) перевірки дотримання законності, тобто чи організація дотримується законів, інструкцій та процедур у процесі виконання програми.

6. Бюджет - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення виконання завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

7. Бюджет розвитку - план видатків, призначених для поліпшення або придбання землі, споруд та інфраструктури, що гарантує довгострокові вигоди. Бюджет розвитку схвалюється радою і містить надходження та видатки, джерела надходжень, кожен проект або придбання.

8. Бюджетна класифікація - систематизоване згрупування доходів, видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету, виходячи з економічної сутності, функціональної діяльності, організаційної структури та інших ознак відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів .

9. Бюджетна поправка (зміни до бюджетних призначень) - уточнення до вже схваленого бюджету, яке, за умови його схвалення відповідною радою, змінює бюджетне призначення. Поправки до бюджету можуть вноситися впродовж року при зміні видаткових пріоритетів . 10. Бюджетне призначення - повноваження, надане головному розпорядникові бюджетних коштів Бюджетним кодексом, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження і дозволяє надавати бюджетні асигнування .

11. Бюджетне асигнування - повноваження, надане розпорядникові бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету .

12. Бюджетний календар - план заходів, який відображає головні етапи та визначає строки для кожного етапу, а також дати початку й закінчення бюджетного процесу.

13. Бюджетний цикл - періодичний процес, протягом якого орган влади готує, ухвалює та виконує відповідний бюджет. Бюджетний цикл складається з: 1) підготовки пропозиції проекту бюджету; 2) законодавчого схвалення запропонованого бюджету; 3) виконання запропонованого бюджету виконавчою гілкою влади; 4) підготовки річного звіту з детальним викладом результатів діяльності та його затвердження.

14. Бюджетні платежі - платежі відповідно до бюджетних зобов'язань, термін оплати яких настав.

15. Бюджетні зобов'язання - будь-яке виконане відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладання договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій упродовж бюджетного періоду, за яким необхідно здійснити платежі протягом цього самого періоду або ж у майбутньому.

16. Бюджетні інструкції - основні напрями, що визначають бюджетне середовище, тобто очікувані надходження та стратегію на наступний рік; управління роблять свої бюджетні запити відповідно до основних напрямів формування бюджету.

17. Бюджетні резерви - кошти, зарезервовані для наступних видатків, наприклад, на покриття непередбачених потреб.

18. Взяті зобов'язання - суми розміщених замовлень, ухвалених угод, отриманих послуг та подібні операції, здійснені протягом певного періоду, що можуть сплачуватися в той самий чи наступний період. Такі суми включають видатки на погашення зобов'язань, що не були відображені в попередніх періодах, а також різницю між попередньо відображеними зобов'язаннями та здійсненими платежами по їх погашенню.

19. Внутрішній контроль - перевірка фінансової достатності та юридичних прав на видатки, здійснювана внутрішніми аудиторами розпорядника бюджетних коштів або уповноваженими бухгалтерами-ревізорами. Обсяги перевірки розширено з метою включення аналізу використання ресурсів. У системі внутрішнього контролю посадові обов'язки розподіляються таким чином, щоб уникнути ситуації, коли один і той самий працівник веде фінансову операцію від початку до кінця.

20. Дефіцит бюджету - сума перевищення видатків бюджету над його доходами .

21. Дефолт - неможливість здійснення вчасних боргових виплат, спричинена погашенням основної суми боргу або його обслуговуванням.

22. Діяльність - зусилля конкретного підрозділу, спрямовані на виконання визначених цілей програми, виходячи з необхідності досягнення передбачених результатів.

23. Економічна ефективність - ступінь досягнення цілей політики чи програми за умови мінімальних економічних затрат; є аналогом реальної вартості грошей.

24. Економія фонду оплати праці - зменшення видатків за рахунок заощадження суми заробітної плати, що не сплачується, якщо посада залишається вакантною упродовж певного періоду або коли на керівну посаду зараховано працівника, якому сплачують нижчу, ніж його попередникові, заробітну плату.

25. Ефект масштабу - заощадження коштів, що супроводжується зростанням обсягу робіт, надання послуг, розширенням зони обслуговування. Якщо зростає кількість підрозділів, фіксовані видатки розподіляються між підрозділами, що веде до зменшення видатків на їх утримання.

26. Загальний фонд - сукупність надходжень до бюджету, які визначені для забезпечення ресурсами загальних видатків і не призначені на конкретну мету. Загальний фонд є джерелом більшості видатків бюджету.

27. Закладна (боргове зобов'язання) - бюджетні повноваження, що виникають при укладанні контракту, розміщенні замовлення, придбанні товару, робіт та послуг. У закладній постачальника міститься запевнення коштів, необхідних для оплати замовлення відразу після його виконання.

28. Залишок готівкових коштів - кошти, що залишилися в бюджеті попереднього року, не будучи розподіленими за конкретними напрямами, і можуть бути використані в бюджеті наступного року.

29. Замовлення на закупівлю - угода про придбання товарів або послуг у конкретного постачальника із зобов'занням оплати одночасно з доставкою.

30. Запозичення між фондами - передача коштів із фонду, де є надлишкові кошти, до фонду з тимчасовою нестачею надходжень. Заявка на зміни - пропозиція внесення змін до плану або специфікація схваленого проекту капітальних робіт; часто схвалення заявок на зміни веде до зростання вартості проектів.

31. Збалансований бюджет - бюджет, у якому надходження поточного періоду відповідають сумі видатків цього самого періоду. Зведений (консолідований) бюджет - бюджет, що консолідує всі надходження та видатки усіх фондів. Мета зведеного бюджету полягає в тому, щоб точно звітувати про повну суму урядових надходжень та видатків за той чи інший бюджетний період.

32. Змінні витрати - витрати, які збільшуються (зменшуються) відповідно до збільшення (зменшення) суми наданих послуг (наприклад, матеріали).

33. Зобов'язання - контракт, придбання товарів чи послуг або подібна операція, що потребує здійснення платежу протягом того ж самого або наступного бюджетного періоду.

34. Інтегрована система фінансового менеджменту - база даних, якою кінцеві користувачі можуть користуватися з різними цілями: для роботи з бюджетними звітами, аналізу виконання бюджету, збору надходжень та управління коштами. Головними функціями системи фінансового менеджменту є бюджетування та обліку.

35. Інфраструктура - сукупність об'єктів водо-, теплопостачання, водовідведення, благоустрою, очисні споруди, дренажні системи, шляхи, зовнішнє освітлення, утилізація твердих побутових відходів, що забезпечують функціонування певної адміністративно-територіальної одиниці.

36. Капітальні активи (основні фонди) - цінні та тривалого користування об'єкти, що перебувають у власності місцевих органів влади, наприклад, споруди, земельні ділянки, дороги, мости, транспортні засоби, устаткування тощо.

37. Капітальні видатки - видатки на придбання капітальних активів, землі, нематеріальних активів або невідплатні платежі, що передаються отримувачам для придбання подібних активів, компенсації втрат, пов'язаних з руйнуванням чи ушкодженням основних фондів.

38. Касовий метод бухгалтерського обліку - метод бухгалтерського обліку, відповідно до якого надходження фіксуються лише після отримання коштів, а видатки - лише після здійснення виплат. З огляду на те, що виплати за товари та послуги можуть затримуватися до наступного фіскального року, наявна касова готівка може неточно відображати фінансовий стан фонду. Для дотримання загальноприйнятих принципів ведення бухгалтерського обліку місцеві органи влади повинні використовувати метод нарахувань, а не касовий метод.

39. Контингенти - основні кількісні показники, які характеризують діяльність бюджетної установи (кількість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дошкільних закладах тощо) і є основою для визначення обсягу фінансових ресурсів, необхідних для її функціонування.

40. Кошторис - документ, який надає повноваження розпорядникові коштів на отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів на виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень.

41. Лімітна довідка про бюджетні асигнування - документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що, згідно із законодавством, повинні бути визначені на основі відповідних нормативів, видається відповідно Мінфіном України, Мінфіном Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, розпорядником вищого рівня та доводиться до головних розпорядників, розпорядників нижчого рівня для уточнення проектів кошторисів і складання проектів планів асигнувань.

42. Метод нарахувань - метод бухгалтерського обліку, при якому доходи відображаються тоді, коли виникає зобов'язання сплати їх до бюджету, а видатки - за фактом споживання товарів або послуг.

43. Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно та безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

44. Незалежний аудитор - фізична або юридична особа, діяльність якої не пов'язана з місцевими органами влади. Займається перевіркою комплексного фінансового звіту та його порівнянням з вибіркою фінансових операцій для того, щоб з'ясувати правильність відображення у звіті фіскальної ситуації органу влади.

45. Нульове бюджетування - бюджетний процес, відповідно до якого розпорядники бюджетних коштів повинні готувати бюджетні пропозиції, які класифікують різні категорії видатків у порядку їх важливості. Подані розпорядниками класифікації зводяться в єдину відповідно до їх значення. Фінансування здійснюється за кожною категорією класифікації, починаючи з першого пункту і доки не закінчаться кошти .

46. Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений умовами випуску термін з виплатою фіксованого відсотка (якщо іншого не передбачено умовами випуску).

47. Обслуговування боргу - річні виплати основної суми боргу та відсотків, які місцеві органи самоврядування мають виплатити на суми взятих ними позик.

48. Оперативні фінансові звіти - щоквартальні або щомісячні порівняння запланованих і фактичних надходжень та видатків на конкретний період. Такі звіти допомагають тим, хто відповідає за прийняття рішень отримати оперативну інформацію про ймовірне перебільшення витрат або нестачу надходжень.

49. Операційний (поточний) бюджет - частина бюджету, яка відображає витрати, що періодично повторюються, наприклад, заробітна плата, рахунки за електроенергію, поштові витрати, друкування та розмноження матеріалів, папір або бензин. Операційний бюджет є аналогом таблиці витрат у межах бюджетного розпису. Операційний бюджет може бути відокремленим від бюджету розвитку. Можна складати і консолідований документ, у якому один розділ присвячено операційним, а інший - капітальним видаткам. Разом операційний бюджет та бюджет капіталовкладень повинні відповідати сумі видатків на фіскальний період.

50. План рахунків - схема, відповідно до якої за кожним типом операцій та бюджетним підрозділом у рамках організації ( наприклад, заробітна плата або податок на нерухомість) закріплюється свій номер. План рахунків забезпечує систему відображення надходжень та видатків у рамках структури організації.

51. Показники продукту - дані про продукт та послуги, які надаються безпосередньо в ході реалізації програми або діяльності. Показники продукту важливі, наприклад, при встановленні цілей для персоналу та оцінки результатів діяльності, але самі по собі не демонструють ступінь прогресу в досягненні кінцевої мети програми. Залежно від своєї природи показники продукту можуть бути простими або складними для вимірювання. Наприклад, кількість випадків захворювання підрахувати легше, ніж якість рекомендацій з політичних питань, наданих посадовцем у галузі охорони здоров'я відповідному керівникові .

52. Показники результативності - показники, що використовуються в бюджетах для відображення 1) обсягів виконаних робіт; 2) ефективності роботи; 3) результативності програми, яка часто визначається як ступінь виконання завдання.

53. Показники якості - дані про економічні або соціальні зміни, спричинені реалізацією програми або напрямами діяльності. Показники якості відрізняються від показників продукту, які відображають безпосередній ефект програми або виду діяльності. Наприклад, показником якості вибіркових перевірок міліцією водіїв може стати зменшення кількості випадків управління автомобілями у стані алкогольного сп'яніння, тоді як одним з показників продукту є кількість водіїв, покараних за пияцтво за кермом. Звичайно програми мають два види показників якості: 1) кінцеві підсумки, які відображають бажаний або кінцевий результат програми чи виду діяльності; 2) проміжні підсумки, які дають уявлення про перспективу.

54. Постатейний бюджет - форма складання бюджету, за якою видатки розпорядника групуються відповідно до категорій (статей видатків). Кожна стаття чи група статей займають окремий рядок.

55. Принципи бюджетування - загальні правила, стандарти або норми, що лежать в основі діяльності органів влади, розроблені законодавчим органом.

56. Проведені видатки - зобов'язання вважається повністю погашеним у разі видачі чека чи готівки. Крім чеків, зобов'язання можна погасити купонами на виплату відсотків за деякими облігаціями або шляхом випуску облігацій чи банківських білетів (або погашенням значної кількості випущених в обіг облігацій). Упродовж фіскального року фактичні видатки можуть використовуватися для погашення зобов'язань попередніх років (фактичні видатки попередніх років) або того самого року. Отже, фактичні видатки почасти походять із залишків бюджетних повноважень попередніх років, а почасти з тих, що відносяться до року, в якому кошти витрачаються.

57. Прогнозування - сукупність методів перспективних оцінок, що базується на економічних припущеннях і специфічних припущеннях по фінансовій політиці. Прогнози є інструментом фінансового управління, що можуть припустити майбутній фінансовий вплив поточної політики, економічних тенденцій і припущень.

58. Програма - система взаємопов'язаних форм діяльності, що впроваджуються одним або кількома організаційними підрозділами для досягнення цілей та завдань, які піддаються виміру. Такі цілі та діяльність часто є частиною функції, відповідальність за яку несе орган влади .

59. Програмний бюджет - форма подання бюджету, який дає можливість організувати бюджетну інформацію та розподілити кошти за бюджетними програмами . Програма - це комплекс напрямів діяльності, об'єднаних спільною метою.

60. Продуктивність - вартість одиниці товару чи послуг за умови збереження постійного рівня якості. Продуктивність зростає тоді, коли вартість одиниці знижується, а якість залишається незмінною або зростає .

61. Проект - сукупність напрямів діяльності, за допомогою яких впроваджується програма в цілому або її частина. Наприклад, навчальні проекти або проекти технічної допомоги реалізують програми фінансового менеджменту.

62. Рахунок - окрема одиниця фінансової звітності, яка використовується для складання бюджету, управління видатками і обліку. Всі бюджетні операції стосовно доходів чи видатків фіксуються на рахунках.

63. Розпис - документ, згідно з яким головним розпорядникам бюджетних коштів встановлюється розподіл доходів та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань за певними періодами року відповідно до бюджетної класифікації .

64. Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня - бюджетні установи в особі їх керівників, які у своїй діяльності підпорядковані відповідному головному розпоряднику, розпоряднику вищого рівня та (або) діяльність якого координується через нього .

65. Рух грошових коштів - чистий готівковий баланс у будь-який момент часу. Казначей готує готівковий бюджет, де зазначаються прихід, видатки та чистий баланс грошових резервів на день, на тиждень та на місяць .

66. Система внутрішнього контролю - план організації фінансового контролю, методів координації та заходів, розроблений розпорядником з метою контролю активів та видатків бюджетної установи, перевірки правильності та достовірності його бухгалтерської інформації, поліпшення функціональної діяльності та дотримання адміністративної політики.

67. Система касового обліку - система відображення грошових потоків, що надходять на бюджетні рахунки та перераховуються з бюджетних рахунків, на підставі фактичних надходжень та видатків.

68. Статті видатків - класифікація видатків на категорії за економічними ознаками з детальним розподілом коштів за їх предметними ознаками. У зв'язку з цим статті бюджету інколи називають об'єктами видатків.

69. Субвенція - міжбюджетні трансферти для використання з певною метою в порядку, визначеному органом, який ухвалив рішення про надання субвенції.

70. Фіксовані видатки - видатки, які залишаються незмінними (не збільшуються і не зменшуються) при зміні обсягів наданих послуг.

71. Фінансування з поточних доходів - спосіб фінансування інвестиційних проектів за рахунок поточних податкових надходжень та грантів, а не за рахунок запозичень.

72. Фінансування за рахунок запозичень - фінансування капітальних видатків за рахунок запозичень, а не за рахунок поточних доходів.

73. Фіскальний рік - визначений дванадцятимісячний період, що використовується для бюджетування та ведення обліку.

74. Фонд - самозбалансована сукупність рахунків. Фінансова інформація класифікується за фондами, кожен з яких має свої надходження, видатки та баланс коштів.

75. Фонди на виконання капітальних проектів - урядові фонди, які створені для обліку ресурсів на здійснення значних капітальних робіт і не виділяються з власних або трастових фондів.

76. Фонди внутрішніх послуг - фонди, в яких обліковуються товари або послуги, що надаються одним департаментом іншому в межах органу влади на основі принципу відшкодування витрат. Управління, які застосовують внутрішні послуги (наприклад, обробку даних) можуть передбачити статтю в своєму кошторисі для фінансування таких послуг.

77. Фонди обслуговування боргу - фонди, що організовуються для обліку витрат, пов'язаних з виплатами основної суми та відсотків боргу.

78. Фудиціарні фонди - фонди, в яких обліковуються державні ресурси, які утримуються урядом у трастах для різних осіб або інших органів самоврядування.

79. Цільове бюджетування - бюджетний процес, який забезпечує максимальний рівень задоволення бюджетних запитів розпорядників бюджетних коштів.

Список рекомендованої літератури

Основна

Конституція України прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996.
Бюджетний кодекс України від 08 липня 2010 року № 2456-VI зі змінами та доповненнями.
Всесвітня декларація про місцеве самоврядування // Місцеве самоврядування. – 1997. - №1 – 2. – С. 95-97.
Європейська хартія місцевого самоврядування / Пер. з англ.. Є.М. Вишневського // Комп’ютерна правова система "Зібрання законодавства України". – К.: Укр. інфор.-прав. центр, 2004.
Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 24. – С. 379-429.
Закон України "Про стимулювання розвитку регіонів" від 08.09. 2005 № 2850-ІV // Урядовий кур’єр. Орієнтир. – 2005. - № 37. – С. 1-3.
Про Державний бюджет України на 2012 рік: Закон України
Про запровадження нової бюджетної класифікації: від 03 грудня 1997р. № 265 / Міністерство фінансів України, Наказ.
Про внесення змін і доповнень до бюджетної класифікації України: від 26 грудня 2000р. № 348 / Міністерство фінансів України, Наказ.
Про затвердження Інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету та Інструкції щодо застосування класифікації кредитування бюджету: від 25 листопада 2008р. № 495 / Державне казначейство України, Наказ
Місцеві фінанси: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисцип. / М.А. Гапонюк, В.П. Яцюта, А.Є. Буряченко та ін.- К.: КНЕУ, 2002. – 184 с.
Власюк Н.І., Мединська Т.В., Мельник М.І. Місцеві фінанси: Навч. пос./Н.І. Власюк, Т.В. Мединська, М.І. Мельник.-К.: Алерта,2011.-328 с.
Сунцова О.О. Місцеві фінанси: навч.посіб. – К.: ЦУЛ,2010.-488.
Кириленко О.П. Місцеві фінанси: Підручник. – К.: Знання, 2006. – 677 с.
Кириленко О.П. Місцеві фінанси: Навч. посіб. – Тернопіль: Астон, 2004. – 140 с.
Кириленко О., Лучка А., Малиняк Б. Історичний досвід, стан і перспективи розвитку місцевих запозичень в Україні // Журнал європейської економіки. – 2005. - №1. – С. 82-104.
Кириленко О.П., Малиняк Б.С. Вдосконалення методів фінансування видатків бюджету в умовах функціонування казначейської системи // Вісник Тернопільського державного економічного університету. – 2006. - № 1. – С. 7-16.
Сунцова О.О. Місцеві фінанси: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 560 с.
Сунцова О.О. Власні джерела місцевих бюджетів: становлення та розвиток // Науковий вісник Академії ДПС України: 36. наук, праць. - 2001. - №3. - С. 74-82.
Сунцова О.О. Особливості організації формування доходної бази місцевих бюджетів // Аспекти самоврядування. - 2002. - №1. - С. 38-40.
Старостенко Г.Г. Бюджетна система: навч. посіб. / Г.Г. Старостенко, Ю.В. Булгаков – К.: ЦНЛ, 2006. – 240с.
Пасічник Ю.В. Бюджетна система України: навч. посіб. / Ю.В. Пасічник – К.: Знання, 2008. – 608с.
Фещенко Л.В Бюджетна система: навч. посіб. / Л.В. Фещенко., П.В. Проноза, Н.В. Кузминчук - К.: Кондор, 2008, - 440с.

Додаткова

Алексєєв І.В., Ярошевич Н.Б., Чушак-Голобородько А.М. Бюджетна система. – К.: Хай-Тек Прес, 2008. – 376с.
Бюджетна політика у контексті стратегії соціально-економічного розвитку України: У 6 т. - Т.5 / М.Я. Азаров (голова редкол.) та ін. – К.: НДФІ, 2004. – 400 с.
Бюджетний менеджмент: Підручник / В. Федосов, В. Опарін, Л. Сафонова та ін.; За заг. Ред.. В. Федосова. – К.: КНЕУ, 2004. – 864 с.
Василик О.Д., Павлюк К. В. Бюджетна система України: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 544 с.
Кириленко О.П., Малиняк Б.С. Теоретичні основи формування видаткової частини місцевих бюджетів // Наука і економіка. – 2006. - № 1. – С. 6-16.
Кудряшов В.П. Курс фінансів. – К.: Знання, 2008. – 431с.
Кынина Н.А. Теоретические основы муниципальных финансов // Дайджест-Финансы. – 2004. - № 2. – С. 39-43.
Луніна І. Формування місцевих бюджетів у контексті завдань адміністративно-територіальної реформи // Економіка України. – 2006. - № 1. – С. 23-31.
Павлюк К.В. Формування доходів місцевих бюджетів // Фінанси України. – 2006. - № 4. – С. 24-37.
Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 495 с. – (Вища освіта ХХІ століття).
Сунцова О.О. Реструктуризація місцевої економіки у Великобританії та перспективи її використання в Україні // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. - Вип. 2(9). - К: КНЕУ, 2002. - С.469—474.
Туманская Ю.В. Анализ зарубежной практики формирования доходов местных бюджетов // Дайджест-Финансы. – 2004. - № 3. – С. 48-51.
Циммерманн Х. Муниципальные финансы: Учебник: Пер. с нем. – М.: Из-во "Дело и Сервис". – 2003. – 352 с.
Фещенко Л.В., Проноза П.В., Кузьминчук Н.В. Бюджетна система України, - К.: Кондор, 2008, - 440с.
Юрій С.І., Стоян В.І., Даневич О.С. Казначейська система: Підручник. – 2-ге вид., змін. і доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2006. – 818 с.

Ресурси

Офіційний сайт Кабінету Міністрів України [сайт http//www.kmu.gov.ua].
Офіційний сайт Міністерства Економіки України[сайт http //www.me.gov.ua].
Офіційний сайт Міністерства фінансів України [сайт http//www.minfin.gov.ua ].
Офіційний сайт Державного комітету статистики України [сайт http//www.ukrstat.gov.ua ]
Офіційний сайт Чернівецької області [сайт http//www.bucoda.cv.ua].
Офіційний сайт Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [сайт http//www.nbuv.gov.ua].
Офіційний сайт Національної парламентської бібліотеки [сайт http//www.alpha.rada.kiev.ua ].
Офіційний сайт Електронної бібліотеки Львівської комерційної академії [сайт http//www.dev.lac.lviv.ua/lib].
Офіційний сайт Наукової бібліотеки ім. Максимовича [сайт http//www.lib-gw.univ.kiev.ua].

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

1. рай цветов Орнаментальная техника такой росписи получила развитие в конце XIV начале XV веков
2. Скотт Роберт Фолкон
3. ТЕМА 1 Розвиток та сучасний стан теорії управління Менеджмент розвивався в залежності від розвитку еко
4. Доклад- Детский музей как фактор формирования исторического мышления
5. Тема 10 Фінансові послуги з перейняття ризику Мета заняття- Навчальна- вивчити аспекти теорії с
6. Что такое в Вашем понимании измена 2.html
7. на тему- Розробка інтернетсистеми ~~ Электронна бiблiотека кафедри МОКС ~ СОДЕРЖАНИЕ
8. Айкай24 2.1 История развития компании ООО
9. Вертикальное путешествие посвящена первой части прыжка свободному падению
10. во Моск унта 1984
11. 0795 ВВР 1995 N 29 ст
12. Горичи Князь Тугоуховский и Княгиня жена его с шестью дочерями
13. Новоапостольская Церковь
14. Курсовая работа- Полномочия прокурора по делу поступившему к нему с обвинительным заключением
15. нибудь убить ну к примеру меня Да запросто
16. Аргентина та Перу
17. Теоретические основы анализа использования заемных средств [0
18. Тематика дипломных работ по ВПО на 20112012 учебный год Административноправовой статус гражданина Ро
19. Кожухотрубный одноходовой теплообменный аппарат с линзовым компенсатором на корпусе
20. Данные это- 1.Зарегистрированные сигналы

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе

ТЕМАМИ4 2.

2. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ

2.1.НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Політичний вплив і корупція

Переваги програмно-цільового методу

Бюджетний календар

6. Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств

3.. Казначейська система обслуговування місцевих бюджетів

4. Фінансовий контроль на місцевому рівні

2.2. ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ З ТИПОВИМИ РОЗВ’ЯЗКАМИ

Завдання 3

Розв’язок:

Визначимо суму фізичного зносу по кожному конструктивному елементу житлової будуівлі:

1) фундаменти: 425,00 тис.грн. * 0,10 = 42,50 тис.грн.;

2) стіни і перегородки: 1275,00 тис.грн. * 0,15 = 191,25 тис.грн.;

3) перекриття і підлоги: 1062,50 тис.грн. * 0,30 = 318,75 тис.грн.;

4) горище і дах: 400,00 тис.грн. * 0,40 =160,00 тис.грн.;

5) інженерне обладнання: 637,50 тис.грн. * 0,20 = 127,50 тис.грн.;

6) інші елементи: 350,00 тис.грн. * 0,2 = 70,00 тис.грн..

Загальна сума зносу: 910,00 тис. грн., що становить 21,9% від відновлювальної вартості житлового будинку.

Розв’язок:

Розв’язок:

Розв’язок:

Доходи від квартплати у будинках не обладнаних ліфтами:

27298,3 тис. кв.м. * 22,0 грн. = 600562,60 грн.

Доходи від квартплати у будинках обладнаних ліфтами:

Розв’язок:

Визначимо витрати грошових коштів на проведення ТО-1:

15,00 грн.*152314+11,00 грн * 135902 = 2284710,00 грн. + 1494922,00 грн. = 3779632,00 грн.

Визначимо витрати грошових коштів на проведення ТО-2:

649,00 грн.*1278 + 712,00*1131 = 829422,00 грн. + 805272,00 грн. = 1634697,00 грн.

Загальна сума витрат грошових коштів:

3779632,00 грн. + 1634697,00 грн. = 5414326,00 грн.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

15,00 грн.152314+11,00 грн 135902 = 2284710,00 грн. + 1494922,00 грн. = 3779632,00 грн.

649,00 грн.1278 + 712,001131 = 829422,00 грн. + 805272,00 грн. = 1634697,00 грн.