Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
онспект лекцій з дисципліни «Гроші та кредит»
Тема 6 ІНФЛЯЦІЯ ТА ГРОШОВІ РЕФОРМИ
1. Загальна характеристика інфляції
2. Соціально-економічні наслідки інфляції
3. Державне регулювання інфляції
4. Грошові реформи
1. Загальна характеристика інфляції
Суть інфляції. Інфляція — це знецінення нерозмінних на золото грошей внаслідок надмірного випуску і переповнення ними каналів обігу. Зовні вона виявляється в зниженні купівельної спроможності грошової одиниці у всіх її формах — зростанні товарних цін, поглибленні товарного дефіциту, падінні валютного курсу тощо.
Підвищення товарних цін не завжди є проявом інфляції. Як відомо, поступове зростання цін мало місце протягом усієї історії розвитку товарного виробництва і ринку. В епоху функціонування повноцінних грошей воно зумовлювалося псуванням монети або зниженням вартості золота, чи першим і другим одночасно. В усіх цих випадках зменшувалася вартість самої монети, що зумовлювало згідно з вимогами закону вартості зростання товарних цін. Проте відбувалося воно надзвичайно повільно і поступово, було майже непомітним протягом одного людського життя. Більше того, періоди підвищення цін змінювалися періодами їх спаду. Тому таке знецінення грошей не викликало істотних економічних пертурбацій чи соціальних потрясінь.
Інфляція як економічне явище характеризує якісний стан грошового обігу в умовах, коли перестає діяти механізм автоматичного забезпечення сталості грошей. Не випадково термін «інфляція» почав вживатися в 70-ті роки XIX ст. стосовно до грошового обігу в Північній Америці, переповненого паперовими знаками, які випускалися для ведення громадянської війни. З того часу він широко ввійшов у наукову літературу і практичний лексикон, особливо після краху золотого стандарту. Його часто вживають для .характеристики грошового обігу і більш ранніх епох—докапіталістичної і домонополістичного капіталізму, проте саме в періоди, коли встановлювався обіг нерозмінних банкнот чи просто паперових грошей (обіг асигнатів періоду французької революції кінця XVIII ст. та наполеонівських війн, обіг асигнацій Росії кінця XVIII — початку XIX ст. та ін.).
Форми прояву інфляції поступово змінювалися в міру розвитку грошового механізму та самих грошових форм. На початку виникнення паперових грошей, коли вони тільки відірвалися від розмінних на золото банкнот, а на руках у суб'єктів обігу були ще повноцінні монети, які нерідко оберталися, першою ознакою інфляції виступав лаж на золото, тобто підвищення ціни на золоті монети в паперових грошах порівняно з їх номінальною вартістю. Відповідно до зростання лажу посилювався процес зменшення реальної вартості грошової одиниці порівняно з її номінальним золотим вмістом, який називається дизажіо. У сучасних умовах, коли в обігу немає золота і розір ваний зв'язок грошових знаків з ним, втратили своє значення лаж і дизажіо як показники інфляційного процесу.
Головною формою прояву інфляції стало знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, серед яких опинилося й золото, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці. Якщо цей процес набуває затяжного характеру, то поглиблюється розрив між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому. Виникає знецінення національних грошей щодо іноземної валюти. Це призводить до зниження валютного курсу національних грошей, що теж є проявом інфляції.
Закономірності інфляції. Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на кілька стадій. Відрізняються ці стадії співвідношенням темпів зростання емісії паперових грошей і темпів їх знецінення.
На першій стадії темпи зростання емісії випереджають знецінення грошей, причому це випереджання поступово зменшується, наближаючись до вирівнювання. Таке співвідношення і його тенденція зумовлюються кількома причинами.
Коли інфляція розвивалася в період переходу від золотомонетної до паперовогрошової системи, емісія грошових знаків здійснювалася переважно для заміни дійсних грошей, що вилучалися з обігу, і досягала високих темпів. У міру зменшення кількості металевих грошей в обігу з'являється лаж на золото як перша ознака інфляції. Проте ціни на товари могли залишатися стабільними. Інфляційний тиск надлишку паперових знаків зосереджувався переважно на золоті, зумовлюючи лаж на нього. Лише з повним вилученням з обігу металевих грошей інфляційний тиск зайвої емісії переключався на звичайні товари, викликаючи підвищення їх цін. Проте воно тільки «набирало розгону» і тому відставало від зростання давно розпочатої емісії паперових грошей.
Дещо по-іншому розвивається перша стадія інфляції за умов, коли вона розпочинається в остаточно сформованій системі обігу нерозмінних грошових знаків. Надмірно емітовані гроші хоч і не поглинаються обігом внаслідок вилучення з нього металевих грошей, як у першому випадку, проте вони зразу і не обмінюються на звичайні товари. Суб'єкти ринку певний час не відчувають зайвості в обігу цих грошей і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово відволікає зайві гроші з обігу, послаблює інфляційний тиск на товарні ціни, і вони деякий час залишаються незмінними чи підвищуються повільно. Сповільнюється швидкість обігу грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.
Указані процеси зумовлюють ще один фактор послаблення інфляційних наслідків надмірної емісії. Зростання грошових нагромаджень і збережень у період, поки не виявилася тенденція до знецінення грошей, посилює стимули активізації підприємництва, товарно-грошових відносин, підвищення продуктивності праці, що призводить до розширення виробництва та реалізації товарів.
На другій стадії інфляції темпи знецінення паперових грошей випереджають темпи зростання емісії. Це зумовлюється такими факторами:
Унаслідок дії вказаних факторів зайва маса грошей в обігу починає зростати швидше за їх емісію. Зростання цін, а значить, і знецінення грошей визначаються передусім динамікою зайвої маси грошей і тому випереджають темпи емісії.
Типи інфляції. Однією із закономірностей інфляції є Поступове зростання темпів знецінення грошей. За цим критерієм виділяється декілька стадій розвитку інфляційного процесу, для кожної з яких властивий свій тип інфляції. Найчастіше виділяється чотири типи інфляції — повзуча, відкрита, галопуюча, гіперінфляція.
Повзуча інфляція характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що має місце на початку розвитку інфляційного процесу.
Після виникнення дестабілізуючих факторів в економіці певний час відбувається нагромадження інфляційного потенціалу приховано—у вигляді заповнення грошовою масою всіх каналів обігу, коли зростають до критичного рівня, касові залишки, грошові нагромадження та збереження у всіх економічних суб'єктів, сповільнюється обіг грошей тощо. Деякий час діє ефект «розтягування» сфери обігу, що нейтралізує інфляційні наслідки випуску зайвих грошей. Як тільки можливості цього ефекту вичерпуються, надходження зайвих для обігу грошей перетворюється безпосередньо в надмірний платоспроможний попит, що викликає зростання цін.
Деякий час зростання цін може розвиватися повільними темпами. Якщо вони не перевищують 3—5 % на рік, то така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних суб'єктів, і вони можуть легко пристосуватися до неї. Тому вона може навіть штучно підтримуватися протягом тривалого часу з певними цілями, що й надає їй повзучого характеру.
Відкрита інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей перевищують 5 % на рік. Наслідки інфляції стають відчутними насамперед у монополізованих секторах економіки. Зайняті в них підприємці починають прискорено нарощувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту, їх покупці у зв'язку з цим починають нести додаткові витрати, а тому підвищують ціни на свої товари, включаючи і товар робоча сила. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи її рівномірний, збалансований розвиток.
Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей досягають 20—25 % на рік. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Найбільш організовані групи економічних суб'єктів добиваються різкого підвищення цін на свої товари, що примушує й інші їх категорії організовуватися та посилювати свої економічні й соціальні вимоги.
Тому зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбачуваним і не піддається регулюванню Інфляція виходить з-під контролю держави, різко негативно впливаючи на всі сфери економіки та соціального життя країни.
Гіперінфляція характеризується перевищенням темпів знецінення грошей на 40—45 % за рік. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зав'язків, поширюються бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний механізми, розвиваються неорганізовані, стихійні процеси в економіці тощо.
В умовах ефективно регульованої ринкової економіки інфляційний процес може бути зупинений на нижчих ступенях і не проходити всіх указаних стадій. Тому можна говорити про окремі типи інфляції як відносно самостійні явища, властиві грошовим системам окремих країн на тих чи інших етапах розвитку. Так, для більшості розвинутих країн у сучасний період характерна повзуча інфляція, яка нерідко використовується як засіб регулювання економічного розвитку і тому стає хронічною. Багато країн, що розвиваються, переживають відкриту та галопуючу інфляції, а Бразилія та Аргентина зазнали навіть гіперінфляції. До гіперінфляційного рівня піднялася інфляція в окремих країнах східної Європи, зокрема в Польщі та Югославії. У смугу галопуючої інфляції у 1989—1991 рр. увійшли країни колишнього Радянського Союзу і наблизилися до гіперінфляції. Нерівномірність розвитку інфляційного процесу виявляється не тільки в часі, а й стосовно до окремих товарів та їх груп, коли ціни на одні товари підвищуються, а на інші залишаються незмінними чи підвищуються повільніше. При цьому товарна спрямованість інфляції поступово змінюється в міру переходу її до більш високої стадії. Так, якщо. вона розвивається в мирних умовах, то на стадії повзучої інфляції збільшується попит на інвестиції, що посилює інфляційний тиск на ціни засобів виробництва і товарів довгострокового користування. В період відкритої інфляції зменшуються реальні доходи трудящих і вільні капітали підприємців, що змушує їх більшу частку платоспроможного попиту направляти на товари першої необхідності та предмети праці, що й зумовлює випереджаюче зростання цін на ці товари.
Інфляційний процес по-різному розвивається і виявляється в умовах відносно вільної дії всіх ринкових факторів в економіці й у командно-адміністративній економічній системі. Викладені вище закономірності й особливості інфляції найповніше виявляються в розвинутій ринковій системі господарювання. Проте і в цих умовах розвиток інфляційного процесу зазнає деформуючого впливу зовнішніх факторів. Передусім це—циклічність процесу суспільного відтворення та державне регулювання економіки.
У фазах економічного піднесення та буму прискорюється зростання національного доходу, інвестицій, зайнятості та цін, що саме по собі зумовлює зниження вартості грошей і тим самим прискорює процес інфляції. З переходом до фази спаду починається скорочення доходів, зайнятості, інвестицій, зниження цін, що призводить до стабілізації вартості грошей і гальмує інфляційний процес. Економічний спад переходить у фазу депресії, коли високого рівня досягає безробіття, а ціни падають до найнижчого рівня, що сприяє відносній стабілізації грошового обігу.
У міру посилення державно-монополістичного втручання в процеси суспільного відтворення відбувається деформація економічного циклу, а водночас послаблюється зв'язок інфляційного процесу з його певними фазами. В 70—80-ті роки фази спаду та депресії в економіці багатьох країн, зокрема США, зумовлюючи зростання безробіття, разом з тим не супроводжувалися стабілізацією та зниженням цін. Розвиток економічної кризи не тільки не зупиняв інфляцію, а нерідко навіть посилював її. Таке економічне становище, коли кризовий спад збігається з інфляцією, одержало назву стагфляція.
Ще більшою специфікою характеризується інфляція в умовах глобального державного регулювання економіки, зокрема в командно-адміністративній системі господарювання, що функціонувала тривалий час у колишньому СРСР.
По-перше, внаслідок жорсткого державного контролю за рівнем цін і доходів розривався автоматично діючий зв'язок між зростанням грошової маси в обігу, платоспроможного попиту і рівня цін. Ціни тривалий час залишалися незмінними, незважаючи на зростання попиту, що виключало відкриту форму інфляції. Проте цим не долалася товарно-грошова розбалансованість сфери обігу, тобто вона ставала подавленою і виявлялася в хронічному і всезростаючому дефіциті товарів та послуг, а також підвищенні цін на неорганізованому ринку.
Внаслідок цього нагромадився великий інфляційний потенціал у вигляді незадоволеного платоспроможного попиту, який постійно тиснув на товарні ціни і загрожував «вибухом» цін в умовах послаблення їх державного регулювання при переході до ринкової економіки. Побоювання такого «вибуху» було чи не головною причиною нерішучості державних органів колишнього СРСР у проведенні економічної реформи. Пошуки більш прийнятних способів зняття інфляційного потенціалу нічого не дали, і держави, що виникли на основі колишнього Союзу, змушені були у квітні 1991 р., а потім у січні 1992 р. збільшити ціни на товари і послуги в декілька разів. До кінця року ціни продовжували зростати. Інфляція з подавленої перетворилася у відкриту.
По-друге, дефіцитний характер економіки, штучно створена повна зайнятість виключали позитивну реакцію сфери виробництва на появу додаткового попиту внаслідок зростання маси грошей в обігу на стадії повзучої інфляції. Повністю виключався стимулюючий вплив додаткового попиту на розширення виробництва, який істотно відчувається в умовах розвинутого ринку. Тому наслідки повзучої інфляції в її подавленому варіанті виявилися негативними, і був втрачений важливий важіль регулювання розвитку економіки.
По-третє, разом зі зміною форми інфляції деформуються закономірності її розвитку: кризовий спад виробництва відбувається за умов глибокого товарного голоду і супроводжується зростанням цін, тобто розвивається стагфляція в її крайніх формах прояву—галопуюча інфляція на тлі швидкого скорочення виробництва і товарообороту.
Причини інфляції в нашій країні існують як на стороні товарів, так і на стороні грошей. Ті з них, що діють зі сторони товарів, сформувалися в самому процесі суспільного виробництва і зумовлені майже повним усуспільненням основного й оборотного капіталу, надмірною централізацією управління та монополізацією виробництва. За цих умов економіка розвивалася екстенсивним шляхом, знижувалися темпи росту ефективності суспільного виробництва і продуктивності праці, формувалися пропорції і структура виробництва, які суперечили вимогам товарно-грошової збалансованості сфери обігу, тощо. Всі ці фактори впливали і на товар, і на гроші, спричинюючи повільніший розвиток товарного компоненту ринку порівняно з грошовим, внаслідок чого платоспроможний попит хронічно перевищував товарну пропозицію, що зумовлювало інфляційну ситуацію в економіці.
Крім того, з боку грошей діяв ряд специфічних факторів, які формувалися за межами виробничої сфери. Це, зокрема, надзвичайно роздуті непродуктивні фінансові витрати держави, передусім на військово-промисловий комплекс, управління, допомогу іншим країнам тощо. Внаслідок цього товарно-грошова розбалансованість сфери обігу ще посилювалась, ускладнюючи інфляційну ситуацію в країні.
2. Соціально-економічні наслідки інфляції
Інфляція має цілий ряд наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед у соціальній та економічній.
У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів поміж найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо спричинює збільшення прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами.
Проте в реальній дійсності ця закономірність не завжди чітко реалізується. Адже підприємці не тільки продають, а й купують товари за зростаючими цінами, а працівники не тільки купують товари, а й продають свій товар —робочу силу, ціна на яку в період інфляції теж зростає. Тому виграш чи втрати від інфляції можуть мати представники будь-якої соціальної групи.
Якщо ціни на товари, що продає підприємець, зростають повільніше, ніж ціни на товари, які він купує, то він зазнає збитків. Разом з тим, якщо заробітна плата працівника збільшується відповідно чи швидше за зростання цін на товари народного споживання, то його матеріальне становище не зміниться або навіть поліпшиться. Все залежить від здатності того чи іншого економічного суб'єкта чи їх групи захистити свої доходи, добитися їх адекватного зростання, що визначається монопольним становищем їх на ринку товарів або праці, політичною організованістю та силою профспілок тощо.
Проте є соціальні групи населення, які повністю не здатні захистити себе від втрат унаслідок інфляції. Це—передусім пенсіонери, особи, що живуть за рахунок виплат по соціальному страхуванню, всі працівники з фіксованим доходом, зокрема службовці державних установ, студенти та ін.
Особливо негативно впливає інфляція на матеріальне становище людей похилого віку, що нерідко живуть за рахунок своїх збережень. Унаслідок інфляції ці збереження помітно знецінюються.
Крім прямих втрат, які зазнає через інфляцію значна кількість економічних суб'єктів, її негативними соціальними наслідками є також загальна невпевненість підприємців і всіх працівників у перспективі свого економічного становища, загострення соціальних суперечностей, посилення групового егоїзму. Все це спричинює соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, що нерідко закінчується бурхливими потрясіннями, внаслідок яких встановлюється в тій чи іншій формі диктатура.
Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в економічній сфері. Особливо відчутно вона впливає на розвиток виробництва, торгівлю, кредитну і грошову системи, державні фінанси, валютну систему і на платіжний баланс країни.
Спочатку, зокрема на стадії повзучої інфляції, остання забезпечує тимчасове стимулювання розвитку виробництва завдяки тому, що держава шляхом дефіцитного фінансування розширює свої замовлення підприємствам, допомагає їм у поновленні основного капіталу, в створенні соціально-економічної інфраструктури тощо. Водночас створюється особлива економічна ситуація, в якій, з одного боку, зростає попит на інфляційне фінансування, а з Другого — притупляється відчуття небезпеки надмірного насичення обороту грошовими коштами, внаслідок чого інфляція піднімається на вищий щабель і перетворюється у гальмо економічного розвитку.
Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорціональності розвитку суспільного виробництва. Позичкові капітали спрямовуються переважно в галузі з швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може настати застій і занепад виробництва. Часті коливання і стрибки цін посилюють економічний ризик інвестицій, що викликає скорочення нових капіталовкладень і затухання науково-технічного прогресу. Технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і застосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки.
Скорочуючи платоспроможний попит населення, інфляція зумовлює звуження ринку збуту товарів народного споживання, що може викликати затухання темпів їх росту чи навіть скорочення обсягів виробництва. Нерідко виникає затоварення на цих ринках при абсолютному скороченні особистого споживання.
Спад виробництва може зумовлюватися також відтоком капіталів з виробничої сфери в торгівлю, де інфляційне зростання цін підсилюється спекуляцією, яка зумовлює прискорення обігу капіталу та зростання прибутків. У сферу спекулятивної торгівлі відволікається також значна частина робочої сили, що також стримує розвиток виробництва. Гонитва за спекулятивною наживою призводить до розриву сталих господарських зв'язків між економічними суб'єктами, до значних нераціональних перевезень товарів, внаслідок чого дезорганізується виробництво, зростають витрати обігу.
Інфляція негативно впливає на структуру споживчого попиту, що дезорганізує господарські зв'язки та виробництво, а також викликає перерозподіл багатства в суспільстві. Ті економічні суб'єкти, які спромоглися ціни на свої товари підвищити якнайбільше, в тому числі й спекулятивним шляхом, одержані надприбутки вміщують переважно в реальні цінності — земельні ділянки, золото, картини, ювелірні прикраси, будівлі тощо. Одночасно зменшують свої традиційні витрати, насамперед виробничого призначення, які пов'язані з підвищеним ризиком при знеціненні грошей.
В умовах інфляції економічним суб'єктам невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Це негативно впливає на кредитні відносини та грошовий обіг. Власники грошових коштів не будуть вкладати їх у банки, якщо депозитний процент не компенсує інфляційних втрат. Якщо ж банки збільшуватимуть депозитний процент, то це неминуче призведе до подорожчання банківських позик, наслідком чого буде скорочення попиту на них та подальше підвищення цін підприємцями з метою компенсацій своїх додаткових витрат на оплату процентів. Згортається також комерційний кредит, оскільки кредиторам невигідно і ризиковане продавати свою продукцію з відстрочкою платежу.
Інфляція, особливо на галопуючій та гіпервисокій стадіях, сама зумовлює нові інфляційні фактори і посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. Прагнення економічних суб'єктів швидше позбавитися «гарячих» грошей прискорює їх обіг, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу (Кн). У власників товарів поступово знижується бажання реалізовувати їх за знецінені гроші, і вони переходять на бартерні операції чи продають їх за іноземну валюту. Натуралізація обміну прискорює інфляційне знецінення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх обігу, а також спричинює розрив традиційних господарських зв'язків, уповільнює товарообіг та викликає додаткові витрати обігу.
У міру поглиблення інфляції, особливо на гіпервисокій стадії, виникає «голод» на грошові знаки, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і перестають функціонувати. Тому швидко зростає потреба у великих купюрах, за якою не встигає їх випуск емісійним центром *\* Інфляція в колишньому СРСР зумовила подібну ситуацію в грошовому обігу в 1991—1992 рр., внаслідок чого в обіг були випущені нові купюри в 200, 500 і 1000 крб.\. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу великої маси зайвих грошей всі економічні суб'єкти відчувають недостачу платіжних засобів (грошовий «голод»). Поступово цей «голод» поширюється і на оборот грошового капіталу, внаслідок чого у дедалі більшої частини підприємств посилюється недостача основного й оборотного капіталу, Це пояснюється тим, що випереджаюче знецінення грошей порівняно з ростом Їх емісії призводить до зменшення реальної цінності грошової маси в обігу.
Негативно впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час «посилювати тиск» на друкарський станок, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати і передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні. На певній стадії іінфляції подальше зростання емісії стає фінансове невигідним і соціальне небезпечним.
Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на зовнішньоекономічні зв'язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де інфляція відсутня чи розвивається нижчими темпами.
Падіння курсу відбувається нерівномірно і неадекватно зниженню купівельної сили грошей на внутрішньому ринку. При спробах держави втручатися у зовнішньоекономічні і валютні відносини виникають розбіжності між офіційним і ринковим курсом валюти, формується декілька ринкових курсів тощо. Всі ці явища дезорганізують зовнішньоекономічні зв'язки, вносять до них значний спекулятивний елемент, стримують приплив іноземного капіталу, погіршують платіжний баланс країни, її валютне становище, підривають її позиції на світовому ринку.
Усі вказані негативні наслідки інфляції у соціальній та економічній сферах, у тому числі в зовнішньоекономічній, тією чи іншою мірою виявлялися в умовах колишнього Радянського Союзу, включаючи Україну. Якраз починаючи з 1988—1989 рр., коли інфляція стала переростати з відкритої в галопуючу, значно прискорилося зниження життєвого рівня трудящих, падіння темпів економічного росту, виникло безробіття, порушилися господарські зв'язки та розвинулися бартерні операції, стали «пробуксовувати» кредитні відносини, різко зріс рівень позичкового процента, знизився курс карбованця, небувалих розмахів досягли спекулятивні торгові операції (внутрішні і зовнішні). Незважаючи на величезний товарний голод,, з країни в широких масштабах вивозилися найдефіцитніші товари, в тому числі продукти харчування, сировина, матеріали, ціни на які держава стримувала на низькому рівні всередині країни. Величезний стрибок курсу іноземної вільно конвертованої валюти в карбованцях зробив вивіз таких товарів надзвичайно прибутковою справою. І ніякі адміністративні заборони чи звернення до почуття патріотизму та відповідальності не могли перешкодити новим комерсантам «заробляти» великі доходи на подібних операціях.
3. Державне регулювання інфляції
Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що «повзуча» інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.
Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція — внутрішньо властивою. Тому об'єктивно мова може йти лише про отримання інфляції на певному рівні, а не про цілковите її переборення.
У розвитку інфляційного процесу має місце «критична точка», за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коди подальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб'єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно і реальні доходи економічних суб'єктів у середньому скорочуються при їх номінальному рості.
Для кожного окремого суб'єкта «критична точка» інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно відрізняється в часі і темпами, що зумовлює такі ж відмінності в знеціненні доходів різних груп економічних суб'єктів. Найшвидше інфляція досягає «критичної точки» для суб'єктів з фіксованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше—для економічних суб'єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їх попиту. Це — насамперед великі монопольні підприємства, які мають можливість активно підвищувати ціни на свою продукцію і протидіяти росту цін на товари, які вони купують, та збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для таких суб'єктів «критична точка» певного часу настає. Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики щодо врегулювання інфляції.
Ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова частина кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:
1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами;
2) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу виробництва;
3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках. Таке переключення додаткової емісії робить інфляцію регульованою й ефективною навіть при повній зайнятості.
Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на практиці в 50—60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо.
Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період же «перегрівання» економіки приймались антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні «плани стабілізації».
Все це відіграло позитивну роль у пом'якшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне (50—60-ті роки) стримування інфляції на «повзучому» рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї «контрольованої»
інфляції.
Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956—1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7 %, в Англії — 3,1, у Франції—5,0, в Італії—3,4, то в 1975—1980 рр.—відповідно 9,3 %, 15,8, 10,5 і 17,9 %. Такі зміни були зумовлені рядом об'єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.
Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї «критичної точки». По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, в цей період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався могутній розворот спіралі «зарплата — ціни», який зумовив галопуючий характер інфляції.
У нових умовах кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнавала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головний недолік її вбачався в тому, що кейнсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про «природний рівень безробіття», який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці, а це — прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.
Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи «раціональних очікувань» (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб'єкти можуть передбачати будь-які регулюючі заходи уряду («раціональні очікування») і захистити свої доходи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.
. - На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили прихильність до кейнсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися.
Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами—дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.
Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.
Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.
Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.
Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.
Другий напрям антиінфляційної політики — пвлітика доходів — передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.
Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі «повзучої».
У нових умовах знову постала проблема регулювання інфляції у відповідності з кейнсіанськими ідеями. Проте й досвід 80-х років, що базувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.
По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися в нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.
По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вимагає прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.
По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи держави, якщо вони проводяться недостатньо виважено.
4. Грошові реформи
Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обігу особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового обігу стосовно до нових соціально-економічних умов.
Грошові реформи, що проводилися в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. їх можна класифікувати таким чином:
1) створення нової, грошової системи. Ці реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперовогрошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР. Прикладом таких реформ є грошова реформа Вітте в 1895— 1897 рр. у Росії і грошові реформи в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, та ін.;
2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі ЇЇ елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення та ін. Прикладом таких реформ є зміна порядку емісії і забезпечення банкнот в Англії згідно з Актом Роберта Піля (1844 р.), грошові реформи в СРСР у 1922—1924 і 1947 рр. тощо;
3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків.
Нерідко окремі грошові реформи мають ознаки всіх трьох типів, як наприклад, грошова реформа 1922—1924 рр. у СРСР. Створення по суті принципово нової держави спричинило виникнення і нової грошової системи. Глибока інфляція в країні вимагала проведення ефективних стабілізаційних заходів. Все це визначило кардинальне реформування по суті всіх елементів попередньої грошової системи.
Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обігу. Для досягнення цієї мети недостатньо прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золотовалютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання грошової маси в обігу, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури суспільного виробництва, збалансування ринку тощо.
Нерідко грошовій реформі передує деномінація грошових знаків, тобто обмін усіх старих знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції всіх грошових показників: цін, тарифів, заробітної плати, балансової вартості фондів тощо.
Крім підготовки економічних і організаційних передумов грошової реформи, важливе значення для її успіху має правильний вибір методу стабілізації валюти в процесі реформи. Особливо актуальною ця проблема була в епоху функціонування дійсних грошей, коли держави шляхом реформи намагалися поновити систему металевого обігу чи обігу розмінних на метал грошових знаків. З переходом до систем обігу нерозмінних знаків чіткі грані між альтернативними методами стабілізації валют дещо стерлись і шляхи проведення реформ уніфікувалися, хоч проведення їх від цього не стало легшим.
Світовий досвід грошових реформ знає три методи стабілізації валют: нуліфікацію, ревальвацію (реставрацію) і девальвацію.
Нуліфікація—оголошення державою знецінених паперових грошових знаків недійсними. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. В такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені асигнації і вилучені з обігу без всякого викупу. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Так, у СРСР у 1922—1923 рр. 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн крб. старими, в 1924 р. у Німеччині 1 нова рейхсмарка —на 1 трлн старих марок, у 1944 р. у Греції — 50 млрд старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках по суті проводилася нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою вона нагадувала девальвацію.
Девальвація — офіційне зниження державою металевого вмісту та курсу (чи тільки курсу) національних грошей щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Поки держави фіксували золотий вміст своїх валют, вона означала одночасне зниження його та курсу валюти і приблизно однаковою мірою. Після відміни золотих паритетів девальвація зводиться тільки до зниження офіційного валютного курсу. Рівень її в обох випадках визначався рівнем знецінення валют, тобто нові золотий вміст і курс встановлювалися на рівні фактичної вартості валюти, яка формувалася внаслідок інфляційного знецінення. На першому етапі (до 1929—1933 рр.) девальвація приводила до поновлення розміну банкнот на золото тільки за зниженим паритетом. На другому етапі розмін на золото не поновлювався, проте зниження валютного курсу дещо сприяло стабілізації внутрішнього ринку і грошового обігу, оскільки стимулювало експорт і зміцнювало конкурентоспроможність національних підприємців на світовому ринку, а також здорожчувало імпорт.
Після відміни розміну банкнот на золото значно змінився зміст і механізм девальвації валюти. Девальвації стали рідше проводитися в межах грошових реформ з метою стабілізації внутрішнього грошового обігу, а передусім як метод валютної політики для регулювання зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності, врегулювання платіжного балансу тощо. У цих умовах девальвацією стали називати будь-яке законодавче зниження офіційного фіксованого валютного курсу. З введенням режиму плаваючих курсів валют зміст девальвації ще розширився, і цим терміном стали називати навіть тривале зниження ринкового курсу валют.
Ревальвація— це офіційне підвищення державою золотого вмісту та валютного курсу або тільки валютного курсу національної валюти країни.
У першому варіанті ревальвації валют проводилися в епоху вільного обміну банкнот на метал. Ними закінчувалися зусилля держави по відновленню купівельної спроможності валюти після періоду інфляції. У результаті ревальвації, як правило, відновлювався обмін банкнот на метал за паритетом, який діяв до початку інфляції. Одночасно відновлювався і попередній курс валюти. Тому такий засіб називають інколи в літературі реставрацією.
Грошові реформи на основі ревальвації проводилися рідко, оскільки вони можливі при незначному знеціненні грошей та швидкого розвитку економіки і відновлення стабільності ринку. За таких умов у країні швидко розширюється товарооборот і зменшується бюджетний дефіцит, що само по собі сприяє підвищенню вартості грошових знаків і може поступово довести її до доінфляційного рівня. Щоб прискорити цей процес, держави вилучали частину знецінених знаків, обмінявши їх на нові і поновивши обмін останніх на золото. Так були проведені грошові реформи в Англії в 1821 і 1924 рр., у США— в 1879 р.
Після відміни обміну банкнот на золото механізм ревальвації значно змінився. Він став торкатися тільки співвідношення національної валюти з іноземними, не впливаючи на її вартість всередині країни. Тому проведення ревальвації здійснюється без будь-яких змін елементів грошової системи і не супроводжується грошовою реформою у прямому розумінні.
Поки діяв режим фіксованих валютних паритетів на основі офіційного золотого вмісту валют (бреттон-вудська система), ревальвації підлягали відносно сталі (сильні) валюти. Для цього підвищувався їх курс по відношенню до знецінених валют з одночасним збільшенням золотого вмісту. Так, у 1973 р. марка ФРН була двічі ревальвована — в березні її золотий вміст і офіційний курс були підвищені на 3 %, а в червні —ще на 5,5 %. Проте обмін марки на золото не поновлювався. Таким способом проводилися ревальвації швейцарського франка, японської ієни.
Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалася тим, що їх офіційний валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом купівельної спроможності. Це ставить у невигідне становище експортерів і фірми-боржники та приносить невиправдані наддоходи імпортерам і кредиторам. Щоб виправити такі «перекоси» в зовнішньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.
З відміною бреттон-вудської системи і введенням режиму плаваючих валютних курсів останні стали автоматично вирівнюватися за паритетом купівельної спроможності валют, викликаючи виникнення розглянутих вище курсових відхилень. Тому відпала необхідність у ревальвації валюти як офіційному державному заході. Проте якщо плаваючий (ринковий) курс валюти по відношенню до інших валют чи міжнародної розрахункової одиниці тривалий час підвищується, то цей процес теж називається ревальвацією.
У нових умовах ревальвація в такому розумінні може відбуватися одночасно з інфляційним знеціненням валюти всередині країни. Потрібно лише, щоб внутрішнє знецінення її відбувалося повільніше за інфляцію в інших країнах. Тому ревальвація всіляко стимулюється .державами із сильними валютами в межах регулювання зовнішньоекономічних відносин і не означає проведення грошової реформи.
Смуга глибокої інфляції, яку переживає наша економіка, викликає гострі дискусії навколо проблеми грошової реформи. Вже на першому етапі інфляції деякі економісти пропонували замінити знецінені грошові знаки на нові і таким шляхом оздоровити грошовий обіг в колишньому СРСР. Проте такі пропозиції цілком слушно не були прийняті. Адже економічна криза продовжувала поглиблюватися, рівень бюджетного дефіциту зростав, швидко посилювався спад виробництва і продуктивності суспільної праці.
Заміна в таких умовах старих грошей на нові з метою зменшення їхньої маси дала б незначний ефект, а разом з тим призвела б до ряду серйозних негативних наслідків. Нові гроші продовжували б так само швидко знецінюватись, як і старі, оскільки для їхньої стабілізації не було створено ніяких економічних передумов. Більше того, інфляція могла б ще більше посилитися, бо поглиблювалася економічна криза та зростала недовіра до центральних (союзних) структур державної влади, послаблювався їх організуючий вплив на економіку, фінанси і грошовий обіг внаслідок розвитку в союзних республіках руху за суверенітет та економічну самостійність, за вихід із Союзу.
За таких умов заміна одних знецінених грошових знаків на інші не могла б зупинити інфляцію навіть на короткий строк. Проте вона спричинила б прискорення «втечі від гарячих грошей», затримала б процеси економічної перебудови в надії на ефект грошової реформи, призвела б до значних фінансових витрат на її проведення, тобто до посилення бюджетного дефіциту та поглиблення соціального напруження в країні. Про недоцільність будь-яких реформуючих заходів у грошовій системі в умовах економічного спаду свідчить безрезультатність заміни в обігу купюр номіналом 50 і 100 крб., яка була проведена на початку 1991 р. за рішенням союзного уряду. В 1991 р. становище на ринку значно погіршилося, темпи інфляції підвищилися, посилилася недовіра до органів державної влади, тобто мали місце наслідки прямо протилежні тим, які очікувалися.
Після розпаду СРСР проведення грошових реформ та створення власних грошових систем в колишніх його республіках — об'єктивна необхідність, що зумовлена як економічними, так і політичними факторами, пов'язаними з забезпеченням повної державної незалежності. Україна одна з перших нових держав стала на шлях створення власної грошової системи, першим кроком до якої було введення купонів багаторазового використання. Становлення національної грошової системи одночасно із здійсненням комплексу заходів щодо стабілізації економіки сприятимуть утвердженню економічної незалежності України як держави, захисту її внутрішнього ринку, проведенню реальної антиінфляційної політики.