Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема: Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу
1.1 Напрями зовнішньої політики США.
Тридцяті роки позначилися глибокою кризою у міждержавних відносинах. Економічні потрясіння 1929 - 1933 рр. не лише дестабілізували світове господарство, а й поляризували світ: США знову повернулися до традиційної для них політики ізоляціонізму, вважаючи, що Європа - цей постійний генератор воєнних конфліктів - заважає економічному процвітанню Америки. Відтоді, як під час англо-американської війни 1812-1814 рр. європейці захопили Вашингтон і спалили Білий дім, Сполучені Штати вже ніколи не відчували загрози своїй національній безпеці ззовні.
Майже вся Західна півкуля належала до сфери інтересів США й їх це цілком влаштовувало; гасло панамериканістів «Америка для американців!» дедалі частіше звучало як «Америка - для північно американців». Безпека країни стала не просто доконаним геополітичним фактом, а й філософією пересічного громадянина США. Америка намагалася проводити багатополюсну політику, активно діючи по всьому світі. Того ж року Ф. Рузвельт проголосив політику «доброго сусіда» щодо країн Латинської Америки, де американські інвестиції успішно витісняли британських, японських та німецьких конкурентів. Проте 30-і рр. поклали край самозаспокоєнню США. На Сході набирала сили Японія, загрожуючи американській військовій монополії в Тихому океані, Європа була збурена фашистським режимом в Італії та нацистським - у Німеччині. В Америці були достатньо обізнані з «Майн кампф» А. Гітлера, де відверто йшлося про досягнення світового панування, зокрема й над США, щоб зрозуміти, що відтепер жодна країна не може почуватися у цілковитій безпеці.
1.2 Загострення англо-німецьких суперечностей.
Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе, як і Америка, у цілковитій безпеці. Вона тривалий час відігравала роль стримувача французьких претензій на лідерство на континенті, що стало вакантним після поразки Німеччини. Британська зовнішня політика в цілому була доброзичливо налаштована щодо Німеччини. Проте на Туманному Альбіоні були свідомі того, що переможену, але не зломлену Німеччину варто тримати на безпечній відстані. До середини 1934 р. британцям це вдавалося, але зі зміцненням Німеччини стала зростати й напруженість між двома країнами. Велика Британія зі значним запізненням помітила, що А. Гітлер зі спринтерською швидкістю відроджує армію та флот, мобілізуючи всі національні ресурси.
Саме змагання у військовій сфері, а не, як це було раніше, боротьба за ринки сировини чи конкуренція товарів, спричинили загострення англо-німецьких відносин. Дошкульним ударом по престижу Великої Британії стало зазіхання Німеччини на святая святих Англії - її першість на морі. Як і у випадку з авіацією, у Лондоні «раптом» виявили, що Німеччина давно нехтує статтями Версальського договору, які обмежували її військово-морський флот. Німеччина таємно будувала надводні кораблі, створювала підводний флот. Це звісно, лякало англійців, а заяви німців, що їхні субмарини не воюватимуть проти торгових суден, наштовхували на думку, що якраз проти них вони і воюватимуть.
1.3 Зовнішня політика Франції.
Зовнішня політика Французької республіки у період між двома світовими війнами пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично наполягала на безумовному виконанні всіма країнами, насамперед Німеччиною, Версальського договору. Упродовж цього «версальського періоду» Париж невсипно пильнував за обмеженням німецьких збройних сил і виплатою Німеччиною репарацій. На спроби німців ухилитися від виконання зобов'язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р.
Проте Версальський договір був з точки зору їхніх інтересів недосконалим, оскільки не усував загрози німецького реваншу. До того ж Велика Британія й США не приховували, що посилення Франції не входить в їхні розрахунки. Звідси - новий напрям у французькій зовнішній політиці - створення військово-політичних, так званих «тилових союзів» у Східній і Центральній Європі. Такий союз Франція уклала з Польщею (1921,1934), а також створила блок придунайських країн (Чехо-Словаччина, Югославія, Румунія), що отримав назву Малої Антанти.
1.4 Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору.
Відразу після поразки Німеччини у Першій світовій війні військові кола країни виношували плани реваншу. Заклики до нього знаходили відгук і серед частини німців, які й стали живильним середовищем для встановлення нацистської диктатури в країні. А. Гітлер, що прийшов до влади під гаслом «звільнення нації від пут Версалю», від самого початку вважав, що війна - єдиний засіб розширення «життєвого простору» для Німеччини.
Першим кроком А. Гітлера на шляху до розриву з Версальським договором стали події, пов'язані із Сааром - районом, багатим на залізну руду, який відповідно до Версальського договору на 15 років був переданий під управління Ліги Націй. Після закінчення цього терміну в січні 1935 р. в Саарі було проведено плебісцит (голосування), під час якого саарці мали вибрати: або вони хочуть об'єднатися з Німеччиною, або увійти до складу Франції, або ж залишитися під управлінням Ліги Націй. Більшість населення Саару становили німці, чимало з яких, не вірячи в те, що розповідали про нацистську диктатуру, щиро хотіли повернутися до складу Німеччини.
Результатом голосування стала величезна перевага прихильників приєднання до Німеччини, й 1 березня 1935 р. Саар став частиною Німеччини.
Два тижні по тому А. Гітлер офіційно заявив, що він більше не має наміру дотримуватися обмежень щодо переозброєння Німеччини, встановлених Версальським договором, і збільшить чисельність армії до 550 тис. призовників, а згодом Німеччина відновила загальний військовий обов'язок.
1. 5 Експансіоністські претензії Італії.
Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Від перших своїх заяв про те, що «фашизм не розрахований на експорт», Б. Муссоліні якраз і перейшов до експорту фашизму, створивши на середину 1925 р. фашистські партії в 40 країнах світу. Мета міжнародного фашизму, заявляв дуче, полягає в тому, щоб знищити «протестантську цивілізацію» Північної Європи.
Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.
Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судді між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.
Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР - на кілька днів її випередила Велика Британія.
У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини.
1.5 Зовнішньополітична доктрина СРСР.
Характер радянської зовнішньої політики був надто суперечливим. Комуністична верхівка СРСР уже усвідомила, що розрахунки на блискавичну «світову революцію» зазнали краху й потрібно уживатися із Заходом. До середини 30-х рр. Радянський Союз переконливо доводив свою заінтересованість у мирному співіснуванні, але тоталітарний характер сталінського режиму позначався і на зовнішній політиці країни.
Як генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін офіційно й безпосередньо не брав участі в переговорах з іноземними країнами, не приймав послів, не підписував дипломатичних документів. Але саме за його вказівками радянська зовнішньополітична доктрина базувалася на переконаності, що в міжнародних відносинах визначальним є не принцип переважання загальнолюдських інтересів над класовими, а навпаки. Звідси - однобічна оцінка розстановки і співвідношення політичних сил у світі.
Згідно з цією доктриною у центрі світової політики перебувала боротьба на знищення двох соціальних систем - соціалістичної (СРСР) і капіталістичної (весь Захід, незалежно від того, чи це демократичні - США, Велика Британія й Франція, чи фашистська Італія й нацистська Німеччина). Причому, у міру «просування» СРСР до комунізму, ця боротьба, за Й. Сталіним, мала неодмінно загострюватися. Тому СРСР повинен був одночасно нарощувати військову міць і прагнути використати першу-ліпшу нагоду, щоб зіткнути між собою капіталістичні країни.
У моральному й політичному плані Й. Сталін був більше схильний до союзу з А. Гітлером. Він перебував на роздоріжжі: бажав краху Версальської системи, яка нічого не дала Росії, але без надійного союзника, яким виявиться згодом А. Гітлер, досягти цього не міг.
Крах «воєнного комунізму», згортання НЕПу та перехід до сталінського варіанту «форсованої індустріалізації - запоруки реалізації доктрини «світової комуністичної революції», змушували Й. Сталіна шукати шляхів до налагодження економічних зв'язків з ненависним йому Заходом. Важливим торговельним партнером СРСР були Сполучені Штати, які хоч і відчували страх перед комуністичним режимом, але були заінтересовані в безмежному радянському ринку для збуту своїх товарів. Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин між двома країнами, американські ділові кола у 20-х - на початку 30-х рр., особливо в період «Великої депресії», активно розвивали економічне співробітництво з СРСР.
Але в подальшому через комуністичний терор під тиском громадської думки спочатку США, а потім й інші західні країни практично згорнули торгівлю з СРСР, що призвело до стрімкого скорочення виробництва в Радянському Союзі й, як результат, - провалe другої п'ятирічки.
1.6 Демократизація форм правління.
На початок ХХ ст. більшість розвинутих країн світу, за винятком Російської імперії, вже були конституційними монархіями. Республіканська форма правління серед великих держав ствердилася лише у Франції і США. Старі, напівфеодальні інститути політичної влади поступово втрачали авторитет, оскільки не відповідали новим умовам економічного і соціального розвитку капіталістичних (вільноринкових) країн і народів. У країнах з монархічною формою правління велася боротьба за обмеження прав монарха, органів представництва вищого дворянства (палати лордів, перів тощо), скасування цензових обмежень на виборах і більш широку участь нижчих і середніх верств у представницьких органах влади - парламентах.
У державах з республіканським ладом основна боротьба велася за пропорційне представництво нових соціальних верств у парламентах та розширення місцевого самоврядування. І у першому, і у другому випадках мова йшла про розширення ролі виборних органів влади у політичному житті. Ці обставини сприяли активізації процесу становлення політичних партій - організаційно оформлених об'єднань громадян, що виступали за здійснення певних політичних програм. У провідних державах світу поступово формувалась партійно-політична система державної влади.
Характерною рисою політики урядів і держав на початку ХХ ст. стає реформізм - орієнтація на проведення соціально-політичних і економічних реформ, здатних вирішити найбільш важливі проблеми внутрішнього життя суспільства. Особливе значення надавалось розширенню прав і повноважень виборних органів влади (парламентів, муніципалітетів), більш широкій участі у політичному житті тих соціальних верств, які раніше позбавлялись можливості обиратися до представницьких структур (різночинна інтелігенція і наймані робітники). Реформи, що проводились у розвинутих державах Європи і США, торкнулися системи соціального забезпечення,відносин, освіти і охорони здоров'я й навіть навколишнього середовища/
Поступово відбувається професіоналізація політичної діяльності, перетворення роботи депутата парламенту, члена муніципалітету у постійну оплачувану професію.Завершується формування основних ідеологічних напрямків суспільного розвитку, підґрунтя яких закладалося у ХІХ ст. Головними серед них (не дивлячись на специфічні умови у тих чи інших країнах) стали ідеї лібералізму, консерватизму і різноманітних форм соціал-демократизму. Представники лібералізму виступали за обмеження регулюючої ролі держави в економіці та ролі дворянських установ, розширення демократичних прав і свобод людини і більш широку участь населення у вирішенні важливих соціально-політичних і економічних питань життя країн.