Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
71. Українська музична культура в другій половині XIX ст. Микола Лисенко.
Музичне мистецтво України XIX ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867 р. у Києві оперного театру. Автором першої за змістом української національної-опери «Запорожець за Дунаєм» став відомий оперний співак і композитор Семен Гулак-Артемовський. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький. Він є автором музики, слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна» (1863), яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992 р. затвердила як гімн України. Найвищого розвитку українське музичне мистецтво XIX ст. досягло в творчості М. Лисенка – композитора, піаніста, музикознавця, муз. етнографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він є основоположником укр.. класичної музики, нац. муз. творчості, професіональної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва. Центральним твором М.Лисенка стала героїко-епічна опера «Тарас Бульба» (1891). М.Лисенко видав 7 випусків «Збірника українських пісень» (1868–1911) в обробках із супроводом фортепіано, дванадцять так званих десятків (120 пісень, укладених для чоловічих і змішаних хорів), збірник «Молодощі» (весняні ігри дитячі, дівочі, жіночі та мішані). Всього ж він написав музику до близько 600 пісень. Композитор створив перші в Україні опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».
72. Особливості культурного розвитку Галичини у першій половині ХХ ст.
Становлення культурно-мистецького життя Галичини у 1 половині ХХ ст. пов'язане із соціально- історичними процесами, які тут відбувалися.
Особливо активно розвинуло свою діяльність в реґіоні товариство "Просвіта" (1901 - 1939 рр.). Численні його філії діяли по всій Галичині. Проходило заснування хорових колективів, театральних гуртків і оркестрів при філіях "Просвіти", їхній репертуар включав як народні пісні, так і твори українських композиторів, рівень виконавської майстерності зростав. У 1 половині ХХ ст., коли офіційні державні установи Галичини служили цілям австро-угорської, а згодом польської експансії, українська музична культура змушена була боротися за своє існування. Основним засобом підтримки аматорів-музик, любителів музики стала організація співочих товариств як осередків національної музичної культури.Головним чинником розвитку музичного життя Галичини було зростання національної самосвідомості, що виявилося у процесі організації культурно-просвітницьких і співочих товариств. Основною формою мистецького спілкування стала музика, зокрема хорова, що увійшла в різні сфери суспільного життя – громадсько-політичну, релігійну, навчальну.
Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній Галичині в 500 селах не було ніяких шкіл, 150 тис. дітей шкільного віку ніде не навчались. Через це, за офіційними даними, в 1900 р. у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті — понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Взагалі рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх ін. провінціях Австро-Угорської імперії.
Із 61 гімназії, які працювали в 1910 р. у Східній Галичині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, українських учнів було лише 20 %, а в реальних училищах — 5,5 %. На Буковині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. У Львівському університеті майже повністю викладання велося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в Чернівецькому університеті — 17,6 %.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. продовжувалися дослідження і в інших гуманітарних науках. Ряд важливих праць з етнографії і фольклору написав послідовник Франка В. М. Гнатюк, який працював у Львові, а з українського фольклору, мовознавства й літератури — видатний учений — філолог, сходознавець, історик А. Ю. Кримський. Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника» В. Дубровського та в 1907—1909 pp. «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка. У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд журналів, які відігравали значну роль у громадському й літературному житті: «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна», «Світ».. Активно, як музичний діяч і композитор, працював у Західній Україні А. К. Вахнянин. Він написав оперу «Купало», створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.
73. Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.
Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією. Повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення культурного життя суспільства. Протягом 1917–1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. З українською демократичною революцією зв’язане велике відродження «Просвіт» на Наддніпрянщині. «Просвіти» мали свої театральні трупи, хорові колективи, оркестри, видавництва, бібліотеки, народні будинки. 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київський український народний університет.22 листопада 1917 р відкрито Українську академію мистецтв. Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого театру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса. Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. 1918 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані. Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917. 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет. Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам’янець-Подільський державний український університет. На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя.. У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе у м. Ромнах спорудив перший в Україні пам’ятник Т.Шевченку. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьменності. 1921 р. почали діяти робітничі факультети.
74. Культурний рух періоду Центральної Ради.
Національне відродження першої третини ХХ ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст., і тісно пов*язане з проголошенням державності. У 1 Універсалі (23 липня 1917р.) новоутвореного українського парламенту – Центральної Ради сутність національного відродження визначається словами: «Віднині самі творитимемо наше життя. Відродження складалося за умов проголошення суверенної держави на основі дотримання демократичних засад рівності українського народу і народів, що жили на території України. Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. В березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, університет в Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, в Житомирі – Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито 53 укр. гімназії, сотні початкових шкіл. У 20х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури, мистецтва. Піднесення національної культури було пов*язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1921 рр. виникла велика кількість літературних об*єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи – «Мистецтво», «Червоний вінок», «Гроно». Новій укр. поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В. Чумака, В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика. Чільне місце в тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Г. Епік, Є.Плужник. Подією у культурі стали збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг». Важливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літер. київ. групі «неокласиків». Вони намагалися позбавити укр. поезію сентименталізму і поверховості, цінили в літературі професіоналізм. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров. Індивідуальністю в групі був Рильський. Його зліт творчості почався після збірки «Під осінніми зорями». До неокласиків належали М. Драй-Хмара, О. Бургардт, П. Филипович. У Києві 20х років діяли літ. об*єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс. У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, Державний народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організував Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1922 р. Лесь Курбас створює театр «Березіль».
75. Внесок Івана Огієнка в українську культуру
Огієнко був людиною енциклопедичних знань,праці й обов’язку. свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав сподвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць. На жаль, переважна більшість творів І. Огієнка і сьогодні є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном. Був ректором Кам’янець-подільського державного університету.
76. Створення української вищої школи в період Гетьманату П.Скоропадського.
При гетьмануванні Скоропадського розвитку набуває укр.. освіта ,наука і культура.. була створена мережа національної вищої школи. 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, засновувався Кам’янець-Под-ільський державний український університет. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої української науки, перший національний вуз, гордість України, символ її національного відродження. Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій, А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, по відділу соціальних наук – М.І. Туган-Барановський , В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський.. 27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського,– видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського, який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями наукових досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.
77. Створення Української Академії наук, наукові досягнення В. Вернадського, Д. Багалія, М. Кащенка, О. Фоміна та ін.
На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Українське наукове товариство в березні 1917 р. Але воєнні події зупинили підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром освіти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української освіти, мови й науки». Скликана ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту. Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний нащадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визнаний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології В.І.Вернадський.Праці В.Вернадського – одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Він став головою комісії з питань заснування Академії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій , А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, по відділу соціальних наук – М.І. Туган-Барановський ,В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В. Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наяв-ним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-ко-респонденти Академії. 27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем) – видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями наукових досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей. Кащенко – радян. Біолог, один з перших укр.. академіків, доктор медицини та зоології. В кінці 1918 був закликаний в склад 1 членів УАН. 14 листопада призначається академіком. Фомін – укр.. ботанік, дійсний член АН УРСР. Розробив вперше ботан. районування України і системат. вивчення спорових рослин УРСР., вивчав сфагнові мохи околиць Києва. Багалія - український історик, філософ та громадський діяч, академік Всеукраїнської Академії Наук (з 1919). Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 15-18 ст. Праці Б. побудовані на багатому джерельному матеріалі, він ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок. («Історія Слободської України», «Нарис української історіографії»)
78 Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський).
У боротьбі за ріст національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить Винниченку, українському письменнику, громадському та політичному діячеві. Ідея української державності була провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. Будучи справжнім соціалістом, Винниченко відкидає радянсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Він закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості належить політ. доктрині Донцова. Політико-ідеологічна концепція Донцова включає три вихідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Це все знайшло послідовне втілення у величезній кількості праць, «Підстави нашої політики» й «Націоналізм». Ідеалом, державного ладу Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це могло врятувати Україну від російського комунізму. Липинський здійснив філософське обґрунтування принципів політики українського державотворення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Він був провідником ідей консерватизму та елітизму в соціальній організації ,що використовувалися для осмислення проблем українського державотворення, його занепаду та перспектив відродження. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління За переконанням Липинського, основною умовою створення української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. У центрі наук. інтересів. Зеньковського стояла проблема природи і своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. Він дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості; її сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії. Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей.
79 Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Проблема ідентичності.
Специфіка етнонаціонального розвитку України у складі СРСР визначалася його концепцією розвитку продуктивних сил, яка передбачала максимальну інтеграцію народного господарства кожної республіки в загальносоюзному комплексі. Така “розчиненість” продуктивних сил всіх союзних республік мала своїм наслідком те, що народне господарство України було в цілому дуже розбалансованим і розблокованим, усі галузі і структуроутворюючі елементи економічно й технологічно виявилися не пов’язаними між собою.
Радянський федералізм функціонував не як спосіб консолідації націй на основі корінних етносів, а як засіб їх уніфікації в рамках багатоетнічної держави. Знецінення національної самобутності, розмивання ідентичності нації, відсутність умов для повнокровного духовного її розвитку призводять до виродження нації та зникнення самої держави. Протягом багатьох років складалась система духовно-культурної та інформаційної залежності України від центральних інституцій імперії, поглиблена в період панування тоталітарної системи. Разом з тим вихід країни в міжнародний інтелектуальний і культурний простір є необхідною умовою виживання нації, реалізації її суверенітету. Консолідація нації не може бути досягнута на ідеологічному грунті космополітизму або комунізму. Для України неприйнятна й ідея великодержавності, побудова української держави можлива лише на засадах національно-демократичного спрямування європейського взірця.
80 Суперечливість культурного процесу в Україні на поч. 20-х рр.
На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П. Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Лебедем. Її суть зводилась до того, що «пролетарська Росія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, неодмінно переможе російська (міська) культура. Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації. На шлях українізації Україна стала в 1923 р. Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету національних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків. Протягом 1924–1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна кількість театрів. Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні, Російська православна церква Але українізація не призвела до подолання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російською, стереотипу української мови як мови села.. Без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.