Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
82. юридична дійсність, недійність, призупинення або припинення дії договорів
Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.
Докладному розгляду проблема дійсності міжнародних договорів була піддана в доповідях англійського юриста Дж. Фіцморіса, поданих у Комісію міжнародного права ООН в 1956-1958 роках. Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цього погляду може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами.
Дійсність включає в себе поняття "правомірність", але не обмежується нею. Дійсні міжнародні договори - це такі договори, юридична сила яких не може бути заперечена з погляду міжнародного права, проти яких не можна виставити жодних міжнародно-правових заперечень. Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для сторін, які домовляються, і тільки за такими договорами сторони можуть набувати законних, а не фіктивних прав і обов'язків, на досягнення яких була спрямована воля учасників договору. Це складає головне у змісті поняття "дійсність".
Розглядаючи питання про дійсність міжнародного договору, слід відзначити, що такий договір набув чинності згідно з його умовами, тобто дотримані всі формальності його введення в силу в період, коли термін його не закінчився і він не був припинений будь-яким іншим засобом
Визнання недійсності договору, його припинення або денонсація, вихід з нього учасника або призупинення його дії — все це можливе лише з умов і у порядку, який передбачений Віденською конвенцією 1969 р.
У міжнародному праві на підставі недійсності договори поділяють на дві групи: абсолютно недійсні й заперечні. До перших належать ті договори, недійсність яких очевидна і не потребує доказування. Це застосування сили або загрози силою, суперечність договору основним принципам міжнародного права тощо. До заперечних належать ті, недійсність яких потребує доведення, наприклад, підкуп, обман, вихід за межі повноважень тощо.
Договір може бути припинено відповідно до положень самого договору, виходу з нього, денонсації, у зв´язку з укладенням наступного договору, неможливості його виконання, корінної зміни умов, розриву дипломатичних чи консульських відносин або виникнення нової імперативної норми міжнародного права і на інших підставах.
Припинення міжнародного договору означає, що він утратив юридичну силу і більш не породжує для його учасників правових наслідків. Припинення договору у будь-яких випадках, крім випадків недійсності, не тягне анулювання наслідків дії договору. При недійсності договору, як зазначалося, визнаються недійсними й всі наслідки договору. Припинення договору, як правило, пов´язане з правомірними діями.
Договір припиняється з настанням анулювальної умови, тобто передбаченої у самому договорі умови, настання якої тягне припинення правовідносин за договором і, таким чином, й самого договору.
Анулювання міжнародного договору здійснюється узгодженням держав, які його уклали. Нерідко це відбувається при укладанні нового договору.
Денонсація — це припинення міжнародного договору на умовах, передбачених самим договором. Денонсація може бути заперечена.Анулюванням міжнародного договору є його припинення в односторонньому порядку. Як згадувалося, одностороннє припинення договору суперечить принципу pacta sund servanda і тому недопустиме. Проте, якщо інша сторона у договорі навмисне і систематично порушує договір, не виконує свої обов´язки за договором, він може бути анульованим. Анулювання, якщо воно належним чином мотивоване й обґрунтоване, не є протиправним.
83. охарактеризуйте внутрішнє і зовнішнє право міжнародних організайцій
Міжнародна (міждержавна) організація — де об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.
Правові норми, пов'язані з діяльністю міжнародних організацій, умовно можна поділити на три групи:
1. «Внутрішнє право» («власне право») -- норми, які регламентують діяльність самих міжнародних організацій.
-- правила процедури (регулюють: умови та порядок вступу й виходу з організації: організаційну структуру; функції, права та обов'язки органів різного рівня; порядок, методи та технічні прийоми прийняття рішень; документообіг та ін.)
-- статус персоналу (правовий стан персоналу, трудові відносини, умови життя, гарантії, привілеї та імунітети).
-- угоди з урядом країни перебування ( стосуються умов акредитації та статусу персоналу.)
-- фінансова частина (джерела формування бюджету, методологія розрахунку розмірів внесків членів організації, напрями використання бюджету, порядок прийняття рішень з фінансових питань тощо )
2. «Зовнішнє право» — норми, які фіксують місце міжнародної організації в загальній системі міжнародних відносин. Відносини з іншими міжнародними інститутами стосуються найрізноманітніших організаційних, фінансових, політичних, правових питань, передбачених статутами міжнародних організацій та пізнішими угодами й домовленостями. Відносини з країною перебування (в частині зовнішнього права) стосуються режиму перебування, діяльності штаб-квартири, привілеїв та Імунітетів організації в цілому. 1 нарешті, питання міжнародного приватного права: придбання нерухомості (в тому числі землі) та рухомого майна, отримання власності і матеріальних цінностей від Інших міжнародних організацій; укладання контрактів на здійснення робіт, оренду транспортних засобів тощо; відкриття та використання рахунків у банках, отримання позичок; участь у судових справах, інші аспекти.
3. норми, які забезпечують участь деяких організацій у процесі міжнародної нормотворчості (це стосується передусім недержавних організацій та ООН).
84. процедура підготовки і скликання міжнародних конференцій
Звичайно с ініціативою скликання якої-небудь міжнародної конференції виступають держава або держави або міжнародна організація. Подібна ініціатива також може виходити від національних або міжнародних неурядових організацій
Для успішної роботи міжнародної конференції необхідно її ретельно спланувати й підготувати. Важливий елімент підготовки міжнародної конференції - це визначення її цілей. Виходячи із цього планується порядок денний конференції шляхом попереднього узгодження думок майбутніх учасників. Крім того визначаються форми правового регулювання питань, що виносяться на порядок денний. Після цього приймається рішення про скликання міжнародної конференції, що стосується питань складу, рівня представництва, часу й місця проведення, правил процедури. Узгодження думок держав з питань підготовки конференції здійснюється або в ході попередніх консультацій, або по дипломатичних каналах. Якщо ініціатором скликання конференції виступає міжнародна організація, то результати узгодження думок майбутніх учасників конференції фіксуються у відповідних резолюціях цієї організації
При визначенні кола учасників конференції, рівня представництва на ній необхідно насамперед ураховувати її мети й характер. Тут важливо дотримати принципу участі в конференції всіх зацікавлених держав і принцип наступності, що діє як міжнародний порядок.
У цей час широке застосовується практика запрошення на міжнародні конференції спостерігачів, що не володіють правом голосу. За згодою учасників конференції спостерігачі можуть виступати на її засіданнях. Участь спостерігачів звичайно регламентується правилами процедури конференції. Звичайно спостерігачів на міжнародні конференції направляють міжурядові й неурядові організації, а також держави, що не беруть участь вконференции.
Коли міжнародна конференція скликається державою або групою держав, питання про час і місце її проведения звичайно зважується на підготовчій зустрічі майбутніх учасників. Що ж стосується міжнародних конференцій, скликуваних міжурядовими організаціями, то вони, як правило, проводяться в штаб-квартирі організації або за запрошенням якої-небудь держави на його території. У таких випадках місце й час проведення конференції визначаються в резолюції міжнародної організації - ініціатора її проведення
Безпосередньо відкриттю конференції передує більша організаційна й підготовча робота - забезпечення необхідних приміщень, допоміжних служб, підготовка документації конференції й т.д. Крім того, держави проводять складну й кропітку дипломатичну роботу, спрямовану на забезпечення високої результативності конференції
Складність і багатоплановість розглянутих на конференціях питань приводять до того, що деякі з них працюють у сесійному порядку або їхній роботі розділяється на кілька етапів
Рівень представництва на конференції обумовлений її цілями й характером і може мінятися на різних етапах конференції. Наприклад, перший етап НБСЄ пройшов на рівні міністрів закордонних справ. На ньому вирішувалися питання по підготовці заключного документа Наради. На другому етапі, що носив робочий характер, взяли участь заступники міністрів закордонних справ і керівники департаментів відомств іноземних справ. Третій етап НБСЄ, найважливіший, пройшов на рівні глав держав і правительств і увінчався підписанням Хельсинкского Заключного акту НБСЄ 1 серпня 1975 р. Проведення міжнародних конференцій на вищому рівні означає їхню підвищену значимість у рішенні міжнародних проблем
85. процедура розв"язання спорів у міжнародних організаціях
У числі погоджувальних способів розв'язання міжнародних спорів істотно зросло значення міжнародних організацій.
Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, носить переважно політичний характер.
Організація Об'єднаних Націй — основний орган співробітництва держав у всесвітньому масштабі — є ядром сучасної системи мирних способів вирішення спорів.
Статут ООН робить упор на інтереси підтримки міжнародного миру і безпеки при вирішенні спорів. Одна з головних цілей ООН полягає в розв'язанні не всяких спорів, а тих, що можуть створити загрозу миру або призвести до порушення миру (п.1 стаття 1 Статуту ООН).
Центральне місце в процедурі мирного вирішення спорів займає Рада Безпеки ООН, що вправі за власною ініціативою розглянути будь-який спір для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожу-
вати підтримці міжнародного миру і безпеки (стаття 34 Статуту ООН).
Рада Безпеки і Генеральна Асамблея в результаті розгляду спору можуть приймати рекомендації. Юридично обов'язкові рішення Рада Безпеки вправі приймати лише у випадку загрози миру, порушень миру й актів агресії. Рада Безпеки повинна враховувати, що спори юридичного характеру в якості загального правила підлягають передачі сторонами в Міжнародний Суд.
Можливо виділити основні напрямки в діяльності ООН у мирному вирішенні спорів:
— підтримка миру, тобто забезпечення присутності ООН у районі міжнародного конфлікту, що пов'язане з розгортанням військового, поліцейського або цивільного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 року «Буря в пустелі», «гуманітарна інтервенція» ООН 1994 року в Сомалі);
— миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючих до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів, передбаченого в розділі VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру;
— постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і знищення причин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти зміцненню миру (основна мета такої миротворчості — запобігання рецидиву конфлікту);
— превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактику виникаючих спорів між сторонами, недопущення переростання спорів в конфлікти й обмеження масштабів конфліктів (основна мета — врегулювання спору до спалаху насильства).
В даний час найбільше поширення одержали такі засоби здійснення превентивної дипломатії:
— заходи для зміцнення довіри;
— раннє попередження конфліктів за допомогою міжнародних організацій;
— установлення фактів, пов'язаних із спором;
— демілітаризація і нейтралізація;
— інші засоби.
Незважаючи на складність міжнародної обстановки, передбачена Статутом ООН система мирного врегулювання спорів дає позитивні результати. У рамках ООН обговорюються практично всі найбільш серйозні спори і конфлікти, що виникають між державами в рамках світового співтовариства.
Організацією американських держав у 1948 році на Конференції в Боготі був прийнятий Американський договір про мирне вирішення спорів. Відповідно до договору головна роль у мирному врегулюванні спорів відведена Постійній раді Організацій. У договорі також докладно описані такі форми мирного вирішення спорів, як добрі послуги і посередництво, розслідування і примирення.
Таким чином, у рамках міжнародних організацій діють як органи загальної компетенції, у повноваження яких входить вирішення розбіжностей між членами, так і спеціалізовані органи з розгляду окремих категорій справ.
86. охарактеризуйте процес встановлення консульських відносин та заснування консульств. консульські функції
Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. її розвиток пов'язаний з активізацією торгово-економічних зв'язків між державами. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.
Міграція населення, ріст числа змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами призвели до того, що діяльність консульських інститутів стає в даний час дуже актуальною.
Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же час у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.
Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консульства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати,-бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування. Почесні консули не перебувають на державній службі держави, що призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний інститут економічно вигідний.
Консульства виконують три основні функції.
По-перше, це захист інтересів своєї держави та її громадян, а також юридичних осіб.
По-друге, сприяння розвитку дружніх відносин, насамперед економічних, культурних та наукових.
По-третє, інформація в галузі консульської діяльності, яка включає надання відповідних відомостей зацікавленим громадянам і юридичним особам.
Зміст перших двох основних функцій розкривається в більш конкретних функціях. Консули:- Видають паспорти і проїзні документи своїм громадянам, а також візи бажаючим відвідати представляється консулом держава;- Надають допомогу своїм громадянам;- Здійснюють акти безперечною юрисдикції, зокрема нотаріальні дії та реєстрацію актів громадянського стану;- Охороняють інтереси громадян у разі смерті;- Охороняють інтереси неповнолітніх та інших не володіють повною дієздатністю громадян своєї держави;- Представляють або забезпечують представництво громадян своєї держави у судових та інших установах держави перебування з метою одержання розпорядження про попередні заходи, огороджувальних права та інтереси цих громадян, якщо останні не можуть зробити цього самі.
Всі функції здійснюються в рамках законів і інших правил країни перебування, а територіально - в межах консульського округу. Останній означає район, відведений консульській установі для виконання його функцій. Зазвичай кордону округу збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць країни перебування, часто з межами морського порту, часом з межами всієї держави. Виконання функцій за межами округу допустимо тільки з дозволу компетентних органів держави переб
87.види і форми міжнародно-правової відповідальності держав
Реалізація відповідальності починається зі ставлення за вину та пред'явлення претензії. На практиці ставлення за вину суб'єкту міжнародного права становить собою усну або письмову заяву про відповідальність цього суб'єкта за порушення загального міжнародного права чи конкретних договірних зобов'язань. Ставлення за вину безпідставне, якщо відсутнє порушення норм і принципів міжнародного права. У цьому разі може йтися не про ставлення за вину, а про пред'явлення претензії на відшкодування шкоди1. У разі коли у правовідносинах беруть участь двоє учасників, суб'єктом такої заяви може бути безпосередньо потерпіла сторона; у випадку порушення багатостороннього договору -будь-який учасник такого договору; у разі порушення загальної норми міжнародного права, коли під загрозою опиняються самі основи міжнародного правопорядку, ініціатором заяви може бути будь-який суб'єкт, навіть той, чиї інтереси безпосередньо не страждають. Розмір шкоди визначається погоджувальними органами на підставі документів, представлених офіційними представниками потерпілої сторони, з наданням доказів для перевірки. Зазвичай між виною та завданою шкодою має існувати причинний зв'язок. Утрачена вигода, як правило, не відшкодовується.
Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відповідальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення певних церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.
Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій. Реституція — це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернення неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодування шкоди.
Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб'єкта.
Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв'язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення відповідальності й обов'язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має назву об'єктивної відповідальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність виникає в разі доведення того факту, що шкода завдана в результаті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності називають ще винною відповідальністю.
Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях тощо.
Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незаконно зайнятої території та несення пов'язаних із цим майнових витрат). Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтересам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація політичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного органу (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням1.
88.охарактеризуйте роль регіональнох організацій типу НАТО, СНД, ЄС в системі регіональної безпеки
Організація Північноатлантичного договору є найефективнішою системою колективної безпеки в Європі та однією із дуже обмеженого кола міжнародних організацій та інститутів, які здатні адекватно реагувати на надзвичайну динамічність постбіполярного світоустрою. Це робить її своєрідним магнітом, полюсом тяжіння для всіх міжнародних акторів, в списку пріоритетів яких є ефективна протидія численним загрозам сучасної світової політики.
Як і більшість регіональних організацій, НАТО містить в собі специфічні риси, притаманні регіональним міжнародним відносинам та системам цінностей. Євроатлантичний комплекс відносин характеризується високим рівнем взаємозалежності, кооперативності та неподільністю безпеки. Він також є ареалом дії принципу „демократичного миру”.
Сучасний етап трансформації НАТО визначається домінуванням комбінованої загрози активізації міжнародного тероризму та поширення зброї масового знищення (ЗМЗ). Протидія цим загрозам вимагає широкого комплексу військових та невійськових заходів, знаходження оптимального співвідношення безпеки та дотримання прав людини. Специфічні функції НАТО в процесі підтриманні колективної безпеки вимагатимуть оперативної перебудови внутрішньої структури Альянсу; адаптації військових сил держав-членів до загроз нових типів; налагодження ефективного співробітництва, особливо в галузі обміну технологіями, між США та іншими членами; збільшення військових витрат держав-членів з метою підвищення рівню можливостей Альянсу в цілому.
Проблема функціонування Організації Договору про колективну безпеку виходить далеко за межі взаємин країн СНД. Впливаючи на систему безпеки багатьох держав вона набуває більш чіткого регіонального виміру. У зв’язку з цим об’єктивна оцінка досягнутого рівня міждержавної взаємодії певних країн СНД в галузі військово-політичних відносин дозволяє по-новому розставити геополітичні акценти у регіо- нах, підтвердити та зафіксувати факт зміни геостратегіч- ного становища держав – членів Організації Договору про колективну безпеку.
Не можна уявити стабільну Європу без стабільності в кожній із європейських країн, проте загроза стабільності особливо гостро відчувається в нових ще не зміцнілих незалежних державах, які переживають період радикальних економічних і політичних реформ. Дбаючи про внутрішню стабільність, ці країни спираються на власні сили, шукають підтримки одна у одної й водночас дедалі більше звертають погляд на зону демократії, економічної і політичної стабільності, що поширюється в напрямку їхніх кордонів і являє собою Європейський Союз.
На південно-східній периферії Великої Європи останнім часом усе активніше заявляє про прагнення до інтеграції в ЄС група з чотирьох європейських країн, згуртованих не лише спільним радянським минулим, але й необхідністю вирішувати схожі проблеми, одночасним становленням державності і ринкових відносин та прагненням до використання своїх різноманітних ресурсів на основі європейсь кої моделі економічного та суспільного устрою. Поряд з Україною до цієї групи, яка вже отримала назву ГУАМ, належать Грузія, Азербайджан і Молдова. Фактично можна констатувати, що на Європейській частині колишнього СРСР сформувалося три співтовариства держав за ознакою ставлення до європейської та євроатлантичної інтеграції: країни Балтії, ГУАМ і Російсько-білоруський союз. Характерно, що колишні республіки СРСР об'єднує лояльне ставлення до розширення ЄС і розділяє негативне ставлення двох із них - Росії та Білорусі до розширення НАТО на Схід.
89. проаналізуйте норматворчу діяльність ООН та організацій, що входять в систему ООН
МОП заснували уряди ряду країн згідно з рішенням Паризької конференції 11 квітня 1919 р. з метою міжнародного співробітництва для усунення соціальної несправедливості шляхом поліпшення умов праці. Нині МОП — одна зі спеціалізованих установ ООН
На сьогодні членами МОП є 176 держав. Відповідно до Статуту МОП її членом може бути кожна держава — член ООН. Україна є членом МОП з 1954 р. Головний принцип роботи МОП є трипартизм, що означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі тристороннього представництва — від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делегатами: два — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно І складається з делегатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генеральної конференції належать прийняття міжнародних конвенцій і рекомендацій, визначення завдань і напрямів діяльності МОП, внесення змін до її Статуту, прийняття у члени МОП окремих держав, спостереження за застосуванням державами ратифікованих ними конвенцій, а також рекомендацій МОП.
У рамках ООН закріплено основні права людини у сфері праці. Саме правові документи ООН, у яких отримали програмне та нормативне закріплення трудові права, стали фундаментальними в процесі формування правової моделі міжнародних трудових стандартів. Саме правові документи ООН, які за своєю природою мають універсальний характер, а це — Загальна декларація прав людини, пакти 1966 p., «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1966 p.), «Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок» (1979 p.), «Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігран-тів та членів їх сімей» (1990 p.), «Конвенція про права дитини» (1989 р.) створили формальні передумови для такого моделювання і впорядкування нормотворчої діяльності МОП у другій половині XX ст.
З огляду на вимоги світової спільноти держав щодо посилення боротьби з транснаціональною злочинністю ООН за останній час прийняла низку конкретних заходів задля встановлення правопорядку і зміцнення системи міжнародного кримінального судочинства. У рамках своєї міжнародної нормотворчої діяльності ООН прийняла Декларацію принципів та дій Програми ООН в галузі попередження злочинності та кримінального судочинства (18 грудня 1991 р.) [210, с. 25-30]; Неапольську політичну декларацію та Глобальний план дій проти організованої транснаціональної злочинності (23 грудня 1994 р.); Декларацію ООН про злочинність та міжнародну безпеку (12 грудня 1996 р.); Постанову щодо питання про розробку міжнародної конвенції проти організованої транснаціональної злочинності (12 грудня 1996 р.). Тобто, правове регулювання міжнародної правоохоронної діяльності ОВС України може здійснюватися на підставі вказаних вище міжнародних актів ООН.
90. розкрийте зміст поняття та проаналізуте джерела права міжнародних договорів
Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об'єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб'єктами права міжнародних договорів є суб'єкти міжнародного права.
Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо.
Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території, національний склад та чисельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб'єктами федерацій, автономіями або адміністративно-територіальними одиницями.
З цього приводу існує багато думок. Але за загальним правилом перед обличчям міжнародного права федерація складає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської Конфедерації «як виключення» дозволяє кантонам «укладати з іноземними державами угоди щодо народного господарства, сусідських відносин та поліції» (ст. 9). Але в той же час такі угоди не повинні суперечити правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відносини між кантонами та іноземними урядами повинні здійснюватися через Федеральну Раду (п. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої законодавчої компетенції укладати договори з іноземними державами за згодою федерального уряду (п. 3 ст. 32 Основного Закону).
Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладення міжнародною організацією такого договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної пра-восуб'єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.
Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні.
Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні положення, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.
91. проаналізуйте процес судового розвязання міжнародних спорів
Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов'язкову силу.
Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом.
Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою.
Іноді арбітраж складається з одного арбітра.
Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і супер-арбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав.
Судова процедура є одним із видів розв'язання міжнародних спорів. Міжнародний Суд — це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.
На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожнім" окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного Суду ООН, що складає невід'ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є тим самим і учасниками Статуту.
Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду — 15 судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, із числа фахівців в галузі міжнародного права.
Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов'язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі давати будь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародного права.
З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями.
Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, які сперечаються, усна — у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів.
Рішення Суду юридично обов'язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН).
Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря.Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури.