Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 3. Природознавство в системі науки і культури (2 год.)
План
Література
На ранніх ступенях розвитку людина сприймала природу і суспільство як дещо цілісне. Поступово в її свідомості сформувалось уявлення про них, як про різні сфери людського буття і з’явились механізми колективної пам’яті, яка проявляється у збереженні звичаїв, традицій, вірувань в наступних поколіннях. Процес цей протікав синхронно з освоєнням природи і становленням культури.
Культура (лат. cultura — обробіток, виховання, утворення, розвиток) — система надбіологічних програм, які історично розвиваються і забезпечують відтворення і зміну соціального життя у всіх його основних проявах.
В основном, под культурой понимают человеческую деятельность в её самых разных проявлениях, включая все формы и способы человеческого самовыражения и самопознания, накопление человеком и социумом в целом навыков и умений. Культура предстает также проявлением человеческой субъективности и объективности (характера, компетентностей, навыков, умений и знаний).
Культура представляет собой совокупность устойчивых форм человеческой деятельности, без которых она не может воспроизводиться, а значит — существовать.
Культура — это набор кодов, которые предписывают человеку определенное поведение с присущими ему переживаниями и мыслями, оказывая на него, тем самым, управленческое воздействие. Поэтому для каждого исследователя не может не возникать вопрос об отправной точке исследования в этой связи.
КУЛЬТУРА (лат. cultura - возделывание, воспитание, образование) - система исторически развивающихся надбио-логических программ человеческой деятельности, поведения и общения, выступающих условием воспроизводства и изменения социальной жизни во всех ее основных проявлениях. Программы деятельности, поведения и общения, составляющие корпус К., представлены многообразием различных форм: знаний, навыков, норм и идеалов, образцов деятельности и поведения, идей и гипотез, верований, социальных целей и ценностных ориентации и т.д. В своей совокупности и динамике они образуют исторически накапливаемый социальный опыт. К. хранит, транслирует (передает от поколения к поколению) и генерирует программы деятельности, поведения и общения людей.
За С.У. Гончаренком, культура — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької).
Як продукт матеріальної і духовної діяльності, культура проявляється в найрізноманітніших результатах праці, в способах і методах її здійснення, закріплюється в стереотипах мислення, притаманних тій чи іншій історичній епосі, виражається в суспільному та індивідуальному світогляді, розкривається в особистісних силах і можливостях кожної людини і реалізується в її поведінці і відносинах з оточуючим світом.
В сучасній філософії виділяється декілька підходів до визначення культури: системний, соціальний, аксіологічний (ціннісний), діяльнісний, особистісний.
З точки зору системного підходу, культура виступає як складна і динамічна структура, яка включає практичний досвід людства — ремесла, техніку, технології, виробництво і сферу його духовного життя — філософію, науку, мистецтво, релігії, міфології, народні традиції, економіку, політику, право, освіту і т.д., які в загальнолюдському плані виступають як рівноцінні компоненти культури.
З соціальних позицій культура виступає як система моральних норм і правил поведінки і діяльності людини.
В аксіологічному аспекті культура — це система матеріальних і духовних цінностей, які зберігаються, збагачуються і передаються з покоління в покоління, забезпечуючи наступність культурних традицій. Вона включає універсальні (жива і нежива природа, людина, життя, здоров’я), сенсожиттєві (добро, любов, віра, надія, щастя, праця), демократичні (мир, свобода, незалежність, суверенітет, право), гуманістичні, матеріальні, духовні та інші цінності.
З точки зору діяльнісного підходу культура виступає як спосіб, мета і результат освоєння людиною соціоприродного середовища, виражається в різних типах і формах організації її життєдіяльності. Вона, з одного боку, є продуктом взаємодії людини, суспільства і природи, а з іншого — слугує мірилом і механізмом, який регулює їх відносини. Культура проявляється в характері поведінки людини, у всіх видах її діяльності — пізнавальній, перетворювальній, ціннісно-орієнтаційній, художньо-естетичній та інших.
З особистісних позицій культура — це результат саморозвитку окремої людини. Одночасно культура — це система її особистих поглядів, переконань, відносин, цінностей і рівень оволодіння ними.
Згідно з Національною доктриною розвитку освіти України, головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина, формувати покоління, здатне навчатися впродовж всього життя, створювати і розвивати цінності громадянського суспільства.
Природовідповідне культурно-освітнє середовище — це довкілля людини, навчальне приміщення, його науково-методично обгрунтоване обладнання, яке містить зорові і звукові образи, спеціальний текстовий матеріал — систему зафіксованих результатів творчості, які зображені в картинах, скульптурах, архітектурних пам’ятках, фонотеках, фільмотеках, нотах. Правильно організоване природовідповідне середовище створює психологічні умови для творчої діяльності людини.
Середовище — це сукупність природних умов, в яких проходить життєдіяльність організму. Це соціально-побутові умови, в яких протікає життя людини, її оточення, коло спілкування.
Принципи створення культурного середовища:
Широкий доступ до національних і світових досягнень культури — літератури, хореографічного, вокального, образотворчого мистецтва, залучення їх до творчої діяльності школярів сприяють послідовному накопиченню з дитячих років гуманістичних і духовних цінностей.
Отже, культурне середовище є сукупністю ресурсів творчої діяльності і спрямовано на виховання особистості та її духовний розвиток.
В процесі становлення цивілізації сформувалася особлива область людської діяльності — наука.
Накопичення кількості і зміна якості інформації про навколишній світ, її систематизація і класифікація ще в рамках натурфілософії сприяли виділенню природи, людини і суспільства як самостійних об'єктів пізнання і розділенню її єдиного поля на окремі області. Цей процес одержав назву диференціації (лат. differentia — різниця, розділення).
Пізнавальна сфера сучасної науки включає близько п'ятнадцяти тисяч наукових дисциплін. У її структурі чітко виділяються три області:
– система знань про людину, суспільство і різні види і форми суспільного життя — гуманітарні (франц. humanitaire від лат. humanitas) науки;
– система знань про природу — природознавство;
– система знань про техніку і технології — технічні науки.
В процесі їх виділення відбулося не просто ділення єдиного предметного поля науки. На основі виявлених загальних основ цих областей знання відбулося формування спільної наукової мови, системи понять, специфічних методів дослідження, стереотипів (зразків, стилів) пізнання, традицій в розумінні дійсності — гуманітарного, природничонаукового (раціонального) і технічного мислення.
Всередині кожної з областей виділяються ще більш вузькі напрямки. Так, природознавство включає комплекс взаємопов’язаних наук про живу і неживу природу і людину як її частину — астрономію, фізику, хімію, біологію, медицину, геологію та ін. кожна з них має своє предметне поле — зміст, структуру, специфічні методи дослідження, описує якусь одну сторону природи і будує її модель, єдину несуперечливу теорію, яка описує явища цієї сторони природи. В процесі історичного розвитку людства їх роль в культурі цивілізації зазнала істотних зміни.
Якщо в античності вивченням природи займалися швидше з цікавості, ніж з бажання одержати якусь вигоду, то в середні віки, а особливо на початку Нового часу (XVІI-XIX ст.), прийшло глибоке усвідомлення, що природничі науки складають базис науково-технічного прогресу і від рівня їх розвитку залежить добробут суспільства і задоволення матеріальних потреб зростаючого населення Землі, і перш за все Європи. Тому пріоритет віддається природничим наукам, які, починаючи з цього часу, розвиваються гігантськими кроками. Становлення промислового виробництва і металургії в XVII столітті сприяло розвитку фізики, хімії, геології. Розвиток мореплавання і торгівлі сприяв виділенню астрономії в самостійну область дослідження. Рішення продовольчих проблем зажадало розвитку агрономії і селекції, основою яких є біологія і хімія.
Технічні науки мають прикладний характер і включають всілякі інженерні напрями — науки про виробництва і технологічні процеси, матеріалознавство, теорія машин і механізмів і ін. Їх базис складає природознавство, прогрес якого визначає рівень розвитку техносфери.
Гуманітарні науки — це науки про людину і її внутрішній духовний світ, про функціонування і розвиток суспільства і всіх його підсистем — культури, науки, економіки, освіти. Вони включають культурологію, соціологію, педагогіку, право, мовознавство, етнографію, історію, етику, естетику, психологію, антропологію і ін.
Кожна з виділених наук сама представляє складнопобудований комплекс знань, в рамках яких можна виділити ще вужчі області. Цей процес одержав назву диверсифікації (лат. diversificatio — зміна, різноманітність). Наприклад, в біології виділяють ботаніку, зоологію, анатомію, фізіологію, цитологію, генетику, еволюційну теорію і т.д., у фізиці — класичну механіку, термодинаміку, електродинаміку, статистичну фізику, теорію відносності, атомну і ядерну фізику, квантову механіку, фізику елементарних часток і ін., астрономія включає небесну механіку, астрофізику, космологію, і ін., хімія — неорганічну, органічну, аналітичну, фізичну хімію, хімію полімерів і т.д.
Сфери природничонаукового, технічного і гуманітарного знання — глибоко взаємозв'язані речі. Відсутність загальних основ і спільної мови опису явищ, що вивчаються ними, не заважає їх взаємодії. Прогрес природничих і технічних наук і становлення природничонаукових методів дослідження сприяли появі крупних досягнень в гуманітарних областях — економіці, політиці, у вирішенні глобальних проблем людства. В більшості своїй відкриття в області природознавства стають причиною зміни світогляду, загальної спрямованості мислення, реалізуються в соціальному житті і, зрештою, здійснюють якнайглибший вплив на гуманітарну культуру. Розвиток природничих наук надає нового сенсу пізнанню. Але і гуманітарні науки в свою чергу впливають на розвиток природничих і технічних наук. Вони дають можливість людині краще зрозуміти саму себе, свою творчість, свою культуру, свою роль і призначення в системі Всесвіту, допомагають активізувати і реалізувати свої здібності і творчий потенціал.
Диференціація наук дозволяє більш глибоко пізнавати окремі сторони оточуючого нас світу, проте світ складається не з окремих частин, а представляє цілісність, і для побудови його об'єктивної картини необхідні об'єднані зусилля всіх наук.
Об'єднані специфічними методами дослідження, природничі науки утворюють ієрархічну (греч. hieros — священний і archc — влада, розташування елементів в порядку від нижчого до вищого, послідовність структур, що ускладнюються) систему. Вперше це помітив ще французький фізик А. Ампер, що створив на початку XIX століття першу класифікацію природничих наук, яка вже тоді включала близько 200 найменувань.
На першому ступені ієрархічних сходів природознавства знаходиться фізика, як наука, що вивчає найбільш «просто» влаштовані системи, найбільш загальні властивості матерії, прості форми її руху і взаємодії. Всі процеси і явища, що протікають в соціоприродному середовищі, розвиваються не всупереч, а згідно фундаментальним законам і принципам, які відкрила і вивчає фізика. Жодна хімічна реакція, біологічний або соціальний процес не можуть протікати всупереч цим законам. Тому фізика і є основою всього природознавства, та і саме слово «physis» — означає «природа».
Астрономія — наука про будову, розвиток і рух космічних тіл, утворюваних ними систем і Всесвіту в цілому. Вона, як і фізика, вивчає найбільш «прості» тіла природи. У цьому плані вона близька фізиці і широко використовує її досягнення для вивчення процесів, що протікають в мегасвіті.
Фізика і хімія — глибоко взаємозв'язані розділи природознавства і мають загальне поле діяльності. Такі об'єкти мікросвіту як атоми і молекули вивчаються і тією і іншою наукою. Але, як справедливо відзначив лауреат Нобелівської премії з хімії Н.Н. Семенов, «...хімічний процес є те основне явище, яке відрізняє хімію від фізики і робить першу складнішою наукою». Процеси перетворення речовин супроводжуються зміною їх складу або будови. Чому одні речовини розчиняються в тому або іншому розчиннику, а інші ні, чому одні речовини взаємодіють між собою, а інші ні? — Все залежить від їх електронної структури і будови і визначається фундаментальними законами природи. Проте хімічні перетворення не можна редукувати (лат. reductio — приведення в зворотній стан) до чисто фізичних взаємодій — механічних або електромагнітних, оскільки у хімічного процесу є свої, властиві тільки йому, специфічні особливості, що не зводяться до інших форм руху матерії.
Ще на вищому ступені ієрархічних сходів знаходиться біологія — комплекс наук, що досліджують живу природу від доклітинного рівня до біосфери. Вона вивчає ще складніші об'єкти і явища. Живлення, дихання, самовідтворення, подразливість, здатність до адаптації, випереджувальне відображення — властивості, що принципово відрізняють їх від фізичних і хімічних об'єктів. Маючи фізико-хімічну основу, біологічні процеси все ж таки не можуть бути описані тільки з погляду законів фізики і хімії. Для цього використовуються характерні тільки для цієї області закони (закони спадковості видових ознак, природного добору і т.д.).
Можна відзначити і так звані пограничні науки, які виникли на стиках природознавства, суспільствознавства і людинознавства, наприклад, географія, психологія, антропологія, медицина і ін. Географія вивчає процеси і явища, що протікають в геосфері, одним з елементів якої є соціум. Фізична географія, що вивчає природні процеси, відноситься до природничих наук; економічна, яка вивчає розміщення територіально-виробничих комплексів і їх взаємодію — до гуманітарних. Аналогічна ситуація і з психологією — наукою про психіку людини. Психологія вивчає особистість, її пізнавальні здібності, емоційно-чуттєву сферу, поведінку. І в цьому плані вона виступає як наука гуманітарна. Але характер поведінки людини, особливості її мислення, емоції, почуття багато в чому залежать від фізіологічного стану, біохімічних і біофізичних процесів в мозку людини і у всьому організмі. Їх дослідження — одне з найважливіших завдань природничих наук.
У структурі сучасної науки з’явилися і набирають силу такі напрями як екологія і синергетика.
Класична екологія вивчає взаємозв'язки живих організмів і в тому числі і людини) з середовищем їх існування. Розширення меж наукового пізнання, переосмислення досягнень класичної екології і проекція їх на різні сфери соціоприродного середовища дозволяють говорити що це, швидше, загальнонауковий підхід, який використовують практично всі існуючі нині галузі науки. По виразу відомого біолога А.В. Яблокова «Екологічний підхід до дослідження явищ став загальним, і зараз важко говорити про екологію як окрему науку; це швидше особливе бачення будь-якого предмету дослідження — від культури до внутрішньоклітинних процесів... Екологія як така — це і людинознавство, або, краще, суспільствознавство». Сучасна екологія включає понад сто різних напрямів.
Термін «синергетика» (грець. synergos — спільно діючий) був запропонований німецьким фізиком Г. Хакеном для позначення області науки, що вивчає процеси самоорганізації і еволюції систем різної природи. Склалося декілька уявлень про те, що таке синергетика:
1. Наука, що вивчає закономірності поведінки складних систем.
2. Міждисциплінарний метод вивчення певного класу систем.
3. Загальний підхід до опису складних систем, структур, процесів.
Це трансдисциплінарна наукова теорія. Її ідеї, зародившись в хімії і фізиці, сьогодні з успіхом використовуються в екології, біології, геології, соціології, економіці, медицині і інших областях. Вона дає новий образ світу природи, людини і суспільства як відкритих динамічних систем, що розвиваються по нелінійних законах, розкриває двояку природу випадкового, його творче і деструктивне начала. Можливість описати поведінку різноманітних систем з погляду єдиного механізму їх розвитку ставить синергетику, як і екологію, на рівень загальнонаукового підходу, що дозволяє пояснити утворення впорядкованих стійких структур на основі самоорганізації їх елементів. Сьогодні методи синергетики широко використовуються в різних областях знання і сферах діяльності — для моделювання і прогнозування поведінки як природних, так і технічних, і соціальних систем.
Особливе місце серед всіх наук займають математика і філософія. Вони як би і не відносяться безпосередньо до природознавства, і в той же час є тією основою, без якої не може розвиватися теоретичне природознавство. Математика — це не просто наука. Це універсальна формалізована мова, за допомогою якої людство читає книгу природи, убачає глибинні причинно-наслідкові зв'язки, єдність в різноманітті явищ, встановлює кількісні співвідношення між властивостями об'єктів, вивчає їх просторові форми, будує моделі об'єктів і систем, прогнозує їх поведінку. Великий Кант сказав: «У кожній природничій науці поміщено стільки істини, стільки в ній є математики». Для природничих і технічних наук математика необхідна як повітря для живого організму. І невипадково визначні природодослідники і інженери, як правило, були і відомими математиками — Піфагор, Ньютон, Кеплер, Декарт, Максвел, Ейнштейн, Вінер і багато, багато інших. У наш час математика і математичні методи все ширше проникають в найрізноманітніші області людського буття і в гуманітарні науки (наприклад, теорія перспективи в живописі, математична теорія музики, математизація природних мов, математичний опис соціальних процесів і т.д.).
Філософія виступає як знання про найбільш загальні категорії і закони розвитку світу, як особливий світоглядний підхід, що відображає найвищу форму суспільної свідомості. На відміну від міфологічного і релігійного світогляду вона носить не тільки духовно-практичний, але і абстрактно-теоретичний характер, і виступає як методологічна основа природознавства. У філософії культура, наука, мистецтво, релігія і сама людина, її мислення і свідомість піддаються глибинному аналізу, на основі якого філософія намагається осягнути навколишній світ і загальні закони його розвитку, зрозуміти внутрішній світ людини, її духовні основи, суть, призначення і роль в системі Всесвіту.
Обговорюючи проблеми систематизації природничих наук, не можна не сказати про лідируючу роль окремих напрямів. Практичні потреби суспільства в той або інший період життя людства визначають пріоритетність розвитку якої-небудь галузі знання. XVI століття по праву називають століттям астрономії. Фізика, як основа науково-технічного прогресу, впродовж останніх трьох з половиною століть була неперевершеним лідером серед інших наук. У XIX столітті разом з фізикою в число перших виходить синтетична хімія. XX століття вважають століттям розквіту медицини, біології і генетики. Стрімкий прогрес молекулярної біології, широке використання прецизійного (високоточного) фізичного устаткування в експериментальних дослідженнях дозволили зібрати унікальні факти і побудувати хромосомну і генну теорії. Сучасна біологія стоїть на порозі відкриття фундаментальних теоретичних ідей. Ряд фахівців висловлює прогнози про те, що XXI століття стане століттям розвитку психології і розквіту гуманітарних наук.