Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11.Політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення)
Є три підходи до визначення політології:
1. розуміння політології як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику – досить поширений;
2. всю сукупність наукових знань про політику називають політологією у широкому розумінні, менш поширений;
3. Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді - наш робочий.
Політологія – наука про політику і її явища, котрі розглядаються в цілісності і єдності в процесі змін, тобто наука про світ політики.
Світ політики-політична реальність котру створюють політичні суб’єкти в процесі їх спілкуванні.
. Сутність політики. Своїм походженням слово «політика» зобов'язано видатному старогрецькому мислителю Арістотелю (IV вік до н.е.). В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи».
Проте, політика як суспільне явище виникає задовго до того, як Арістотель дав цьому феномену своє визначення. Так на територіях Єгипту, Китаю, Месопотамії та ін. вже в 4-5 тисячоліттях до нашої ери існували крупні політичні співтовариства.
Політика виникає у момент переходу від родоплеменних форм організації суспільства до державних. Необхідність регулювання суспільного життя усвідомлювалася людьми з давніх пір. Проте в первісних суспільствах організуючою силою виступали кровноспоріднені зв'язки, релігійні норми, звичаї, традиції і вдачі. Пізніше ж, відносини між людьми все більш ускладнювалися.
Суспільство розшаровувалося на багатих і бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих працівників. (3) Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації, конфесійні, професійні і інші спільності. (4) В той же час з розвитком суспільного розподілу праці посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві.
На фоні такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Була потрібна особлива соціальна сила - політика, яку Платон красномовно визначив, як «мистецтво жити разом».
Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика» позначали все те, що відносилося до управління державою .Макіавеллі розглядав політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність, пов'язану із завоюванням, здійсненням і утриманням спочатку державної влади, а потім і політичної влади .
Політика - це діяльність груп, партії, індивідів, держави, пов'язана з реалізацією загальнозначущих інтересів за допомогою політичної влади.
Отже, політика - багатоманітний світ відносин, діяльності, поведінки, поглядів і комунікаційних зв'язків між людьми з приводу влади і управління суспільством.
Поняття «політика», поза сумнівом, найскладніша категорія політології. В даний термін вкладають різні поняття. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, політика низьких процентних ставок, антиалкогольна політи
Політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Вона виникла як нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства..ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ПОЛІТИКИ:
– загальнонауковий підхід – сфера людської діяльності;
– директивний підхід – боротьба за владу і мистецтво володарювання;
– марксистський підхід – відносини класів, станів, суспільних груп, націй;
П-ка як соц. явище і усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення сусп. процесів, їх регул-ня і розвиток в тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група
– інституціональний підхід – пов’язаний із функціонуванням урядових структур та осіб, що здійснюють управління;
– функціональний підхід – розподіл обов'язків і повноважень у цілісному суспільному організмі за умови їх узгодження);
– комунікативний підхід – як специфічний засіб взаємодії, за допомогою якого з’ясовується мета спільноти, загальні інтереси суб’єктів взаємодії, розробляються спільні й обов’язкові правила
поведінки.
– буденно-публіцистичний підхід – спрямування або спосіб діяльності;
етично-цинічний підхід – засіб досягнення егоїстичних цілей;
2Функції політології
Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології:
Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.
Методологічна функція полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів, наприклад такі як
Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій).
Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру.
Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.
Категорії політології
Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.
Це наступні категорії:
політична влада;
політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);
політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);
політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями);
політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).
Предметом політології є група закономір ностей відносин соціальних суб’єктів з приводу завоювання, втримання та використання політичної влади.
Політологія є накою, об’єктом якої є вивчення суто політ життя сус-во-ва., хоча частково його вивчають і економічні науки і соціологія, і філософія...
Категорії та закономірності політології як науки.
Вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять поняття (чи категорії) науки, які відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Поняття розкривають або необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, або най суттєвіші елементи її структури. Осн. поняття, якими оперує наука, назив. категоріями: політика, пол. влада, пол. ф-ції, пол. с-ма, пол. режим, пол. плюралізм, пол. інтереси, пол. цінності, пол. діял-ть, правова д-ва, прив. власність, соц. прошарки та групи, сусп. думка, культура, цивілізація, сусп-во та інш.
„Політична влада” є центральною категорією політології.
Групи закономірностей:
1 – політико-економічні закономірності, що відбивають взаємовідносини між економікою сус-во-ва та політ владою. тут політ влада виступає породженням економічної влади, ек інтереси виступають причиною політ дій людей, в свою чергу політ влада характеризується певною самостійністю і теж впливае на ек-ку, проте самостійність політ влади не можна абсолютизувати.
2 – політико-системні закономірності: характеризують розвиток політ системи за своєю структурою
3 – політико-психологічні закономірності відбивають взаємовідносини між особою та владою
Системи методів політологічного пізнання.
Критично-діалектичний метод (конкретний політ аналіз політичного життя, урахування впливу на політику різних сфер життя, розгляд усіх політ явищ у розвитку та взаємозв’язку),
політико-сиситемний м. (розглядае політику як цілу систему та взаємозв’язки в ній),
політико-ідеалістичний чи біхевіористський метод (дослідження суспільних політичних явищ через вивчення і спостереження поведінки окремих людей та суспільних груп),
політико- порівняльний (найдавніший; зіставлення двох (або більше) пол. об’єктів (або їхніх частин), які мають спільні хар-ки),
емпірико-соціологічний (тобто використання методів, що притаманні соціології: опитування, анкетування, статистичний аналіз...)
Основним об'єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка соціальної думки.
5Ідеальна держава Платона.Платон – віртуозний давньогрецький констуктор базових ідей майбутнього тоталітаризму. На противагу реалісту Сократу, грецький мислитель Платон (427–347 pp. до н. є.) розвинув у своїй філософії таку політичну надбудову, такий «ідейний каземат» (у формі утопічної концепції державного правління), виникнення якого ознаменувало початковий рух політичної теорії у напрямку, м'яко кажучи, далекому і від людської свободи, і від реально втілюваних можливостей державної влади. Сказане, звичайно, не означає, що творчу ідейно–політичну спадщину Платона слід оцінювати однозначно і то лише суто негативно. Зовсім ні. У ній міститься багато значних ідей із галузі гносеології (теорії пізнання), мистецтва, сфери культури тощо. Та й у теорії політики він залишив для нащадків щедрий ужинок аналітичного матеріалу, осмислення якого протягом століть і тисячоліть мало повчальне значення. Тим більше в галузі держави і права, політики.
Не випадково двома найбільшими творами Платона стали книги, назви яких говорять самі за себе – «Держава» і «Закони». Політико–правова тематика досліджується і в інших численних платонівських діалогах, таких, як «Апологія Сократа», «Політик», «Крітій», «Протагор» та інші–усіх цих праць їх автор постає перед нами як великий філософ держави, права і політики. До його позитивних політико–правових здобутків слід зарахувати: характеристику тогочасних (полісних) форм держави, їх розгорнутий аналіз і класифікацію; високе поцінування Платоном ролі політичних знань у державному правлінні; похвала помірності і середньому достатку громадян; розвінчання хижацької природи міжполісних війн, їхньої агресивної спрямованості тощо. До цього ряду належить Платонова полеміка з софістами, розвінчування ним спекулятивних тлумачень державного правління, політичних софізмів.
Продовжуючи сократівські традиції, Платон ставився до демократії, до «принципу жеребкування» підозріло, він гостро засуджував «владу натовпу». Згідно з його думкою, натовп, який рветься у політику, неодмінно блукатиме там у пітьмі псевдоідей. Це завжди призводить до суцільної втрати моральних орієнтирів, до згубної переоцінки цінностей: «невігластво натовп називає освіченістю, розгнузданість – свободою, розпусту – прекрасним благодіянням, безсоромність – мужністю» («Держава», 561). Софісти ж, лукаві демагоги, потураючи забаганкам натовпу, посилюють ці ґанджі, одночасно перетворюючи його у «величезного і сильного звіра» («Держава», 493 в). Загалом же для людей, які живуть в умовах порочного державного ладу, стає характерним хибний вибір цінностей, ненаситне прагнення до псевдоблаженства: у полісах, де встановилася тимократія (влада честолюбців), це проявляється у нестримній пристрасті до воєнних успіхів, в олігархії– до багатства, в демократії– до безмежної свободи. Саме це, за Платоном, губить даний устрій. Таким чином, кожна негативна форма держави гине через внутрішні суперечності, властиві її власному принципу, через зловживання цим принципом.
–державознавців, мислителів – П. Новгородцевим, К. Поппером та ін.– як ідейна попередниця казармено–тоталітарного режиму.
Справа у тому, що в цій концепції провідне місце належить проекту (утопії) ідеальної держави, який був сконструйований самим Платоном. Створивши нормативну ідеальну модель «абсолютно досконалої держави» (у книзі «Держава» це був аристократичний устрій, а в «Законах» – з'єднано воєдино два начала: монархію і демократію), він прагнув перетворити цю теоретичну конструкцію в основу для здійснення «єдино правильної» політики.' Якими ж були компоненти цієї моделі?
1. В ідеальній державі Платона ПОЛІТИЧНА ВЛАДА Є ПЕРВИННОЮ ЩОДО ІСНУЮЧИХ У СУСПІЛЬСТВІ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН. Влада держави має, по суті, божественний, а тому всеохоплюючий характер. У ній закони, норми, правила життя людей надаються згори, осягаються – як божественний дар – винятково мудрими філософами («з тонкою душею»), котрі, згідно з Платоном, повинні бути одночасно і державними правителями. Найвищим органом влади у платонівському проекті є НАДЗВИЧАЙНИЙ ОРГАН – так звані «Нічні Збори» із 10–ти найбільш мудрих і поважних віком стражів. Вони причетні до космічних і політичних знань.
2. Платон прискіпливо вибудовує у своїй утопії розгалужену систему підпорядкування всіх членів суспільства заданим законом державного правління. ВІН НЕСТРИМНИЙ РЕГЛАМЕНТАТОР: у своїх творах Платон до такої міри впорядковує людське життя, що зобов'язує «служителів закону» брати під свій контроль навіть побутові дрібниці, такі, наприклад, як розпорядок дня і ночі (скажімо, домогосподарок, на його переконання, слід піднімати серед ночі і зобов'язувати їх виконувати різні кухонні справи тощо). Державна влада має поділяти все населення на групи та різні (привілейовані і безправні) верстви, вона тримається на збройній силі.
3. Платон встановлює в ідеальній державі СУВОРУ ЦЕНЗУРУ НАД ДУМКАМИ ЛЮДЕЙ. Свою філософію він проголошує єдино істинною, єдино рятівною. їй, а не будь–якій іншій філософії, повинні навчатися майбутні громадяни, вона повинна лежати в основі державного ладу, як одкровення з неба, як абсолютна і повна істина. Отже, всі інші системи приречені на заборони і кари: незалежний пошук істини, таким чином, припиняється.
4. НЕТЕРПИМІСТЬ ЗВОДИТЬСЯ У ПРИНЦИП. Платонова держава слугує повсюдному запровадженню цього принципу у життя, спираючись на силу закону і примус. За різнодумство та інші непослухи передбачаються жорстокі покарання: смертна кара, побиття, різного роду обезчещення і приниження, таврування і т. д. Чи не правда, моторошним холодом віє від усієї цієї ідейної споруди давньогрецького архітектора людського щастя?
5. Це відчуття тільки посилюється, коли, читаючи платонівські праці, з'ясовуємо, що у цьому ідеальному суспільному устрої ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ ГРОМАДЯН – і в ранньому дитинстві, і в юності, і в зрілому та похилому віці – перебуває ПІД НЕОСЛАБНИМ НАГЛЯДОМ ДЕРЖАВИ. Остання контролює і спрямовує їхні помисли і дії, лінію поведінки індивіда, одне слово, перетворює його на службове обличчя цілого, він, по суті, повністю втрачає світоглядну і всяку іншу автономію.
6. Увесь спосіб життя людей визначається державними законами – таким уявляє собі автор «Держави» і «Законів» ідеальне людське співжиття. Але як цього досягти? Філософ пропонує ось який захід: щоб зробити громадян відданими державі, необхідно відняти у них все своє, все, що знаходиться у приватному обігу, і зробити його спільним. У цьому – кульмінація комунізму Платона.
Інакше кажучи, Платон вважає за необхідне ЗНИЩИТИ ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ з тим, щоб задля досягнення блаженного стану людського співжиття, УСУСПІЛЬНИТИ II, передати у повну і безстрокову державну власність. Як бачимо, навіть великий розум не застрахований від трагічних (особливо, якщо вони вперто переносяться в політичну сферу суспільного життя!) інтелектуальних помилок. Хто сьогодні стане заперечувати, що сама історія, увесь багатовіковий досвід людства винесли справедливий і, здається, остаточний присуд цій давній політичній ідеї? Хто не знає тепер, до чого веде на практиці суцільне знищення приватної власності? Характерно, що Платон був настільки одержимим ідеєю усуспільнення людського життя і професій, що своїми ідеальними законами забороняв мешканцям поліса займатися кількома ремеслами: за порушення і тут передбачалося жорстоке покарання
.
6 Арістотель почав спробу всебічної розробки науки про політика. Політика як наука в нього тісно зв'язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає, по Арістотелю, розвиті представлення про моральність (чеснотах), знання етики (удач).
У «Політику» Арістотеля суспільство і держава власне кажучи не розрізняються. Звідси чималі труднощі розуміння його навчання. Так, він визначає людину як zoon politikon – «політична тварина
Для Арістотеля, держава являє собою деяке ціле і єдність складових його елементів, але він критикує платонівську спробу «зробити державу надмірно єдиним». Держава складається з безлічі елементів, і надмірне прагнення до їхньої єдності, наприклад пропонована Платоном спільність майна, дружин і дітей, приводить до знищення держави. З позицій захисту приватної власності, родини і прав індивіда Арістотель докладно критикував обидва проекти платонівської держави .
Держава, зауважує Арістотель, поняття складне. За своєю формою воно являє собою відомого роду організацію і поєднує визначену сукупність громадян.
По Арістотелю, людина — політична істота, тобто соціальне, і він несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття» (Арістотель ще не відокремлював ідею суспільства від ідеї держави). Людини відрізняє здатність до інтелектуального і морального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість. Першим результатом соціального життя він вважав утворення родини — чоловік і дружина, батьки і діти... Потреба у взаємному обміні привела до спілкування родин і селищ. Так виникла держава. По думці Арістотеля, бідні і багаті «виявляються в державі елементами, діаметрально протилежними один одному, так що в залежності від переваги того чи іншого з елементів встановлюється і відповідна форма державного ладу»1 . Він виділив три головних шари громадян: дуже заможних, украй незаможних і середніх, що коштують між тими й іншими2 . Арістотель вороже відносився до першого двох соціальним групам. Він вважав, що в основі життя людей, що володіють надмірним багатством, лежить протиприродний рід наживи майна. У цьому, по Арістотелю, виявляється не прагнення до «благого життя», а лише прагнення до життя взагалі. Відповідно до Арістотеля, держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сімействами і родами, заради зробленої і достатньої для самої себе життя.
Ці обмеження приватної власності спрямовані на досягнення тієї ж мети, яку переслідував і платонівські відмовлення від приватної власності взагалі, – зробити так, щоб вільні не розділялися на ворогуючі табори. Те ж і у власне політичній діяльності – збереження сталого ладу залежить від того, наскільки держава зможе забезпечити перевагу своїх прихильників над тими, хто не бажає сохранения існуючого порядку.
Форму держави Арістотель характеризував також як політичну систему, що уособлюється верховною владою в державі. У цьому плані державна форма визначається числом пануючих (один, деякі, більшість). Крім того, їм розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на увазі загальну користь, при неправильних — тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і полиття, а відповідними помилковими відхиленнями від них — тиранія, олігархія і демократія.
Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, оскільки можливі різні комбінації формотворних елементів.
Саму правильну форму держави Арістотель називає політією. У политті править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми являють собою те чи інше відхилення від политті
З неправильних форм держави тиранія — найгірша. Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Арістотель зі схваленням характеризує помірну цензову демократію, засновану на примиренні багатому і бідних і пануванні закону. Звідси — висока оцінка їм реформ Солона.
Арістотель вважає, що рабство існує «по природі», тому що одні люди призначені веліти, а інші – підкорятися і випливати вказівкам перших.
7 Нікколо Макіавеллі (1469-1527), уродженець Флоренції — одного з найбільш багатих і культурних міст Італії
Н. Макіавеллі був свідком бурхливої історії свого колоритного міста.
Наприкінці XIV ст. у ньому встановлюється безконтрольна влада купецького роду Медичі (синьйорія), яка змінюється республікою, що надавала перевагу середньому класу.
Керівником республіки стає домініканський монах Савонарола, який боротьбу із всевладдям Медичі поєднував із закликами до аскетизму та покаяння напередодні страшного суду. Але християнський фанатизм невдовзі згасає, Савонаролу 1498 p. спалюють як єретика, а у Флоренції встановлюється світська республіка.
Саме в цей час Н. Макіавеллі розпочинає кар'єру чиновника — секретаря комісії Ради Десяти. Ця посада не була значною, але давала змогу бути обізнаним у справах державного управління.
1512 р. була відновлена тиранія Медичі. Н. Макіавеллі потрапляє до в'язниці, його піддають тортурам, згодом звільняють і відправляють у заслання за межі міста. Там він пише праці, які зробили його знаменитим: "Державець", "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія", "Історія Флоренції", "Про військове мистецтво".
Н. Макіавеллі мріє про повернення до політичного життя, надсилає свій шедевр "Державець" тодішньому правителю Флоренції Лоренцо Медичі, але марно...
Держава для нього — найвище породження людського розуму, яке має приборкувати егоїзм людини, уособлений у самозбереженні й особистому інтересі, задля встановлення загального порядку.
Прогресивний (на той час) характер методології Н. Макіавеллі, якого можна вважати одним із засновників суто світської політичної теорії, полягав у твердженні, що в основу політичної поведінки покладено не християнську мораль, а вигоду й силу.
Релігія для нього не є вищим знанням і авторитетом. Він певний того, що "релігія і бог були придумані мудрими людьми для того, аби переконати народ у корисності встановленого устрою. Важливо, як її використовують: для виховання рабської покірності чи високих громадянських якостей".
На відміну від католицьких постулатів про державу та владу як божественні інститути він розглядав державу як політичний стан розвитку суспільства: відносини правителів і підданих, певним чином організовану політичну владу, закони і т. ін.
Та й політику взагалі як самостійну сферу суспільства вперше виокремив саме він.
До речі, на відміну від легістів Н. Макіавеллі вважав, що народ має бути незалежним, сильним, міцним духом. Саме тоді, на його думку, він здатний добре воювати. Тож твердження про його "батьківство" щодо ідеології політичного цинізму навряд чи є однозначним.
На думку Н. Макіавеллі, нова державність має пройти два щаблі: монархічна, одноосібна диктатура та республіка. Він надає перевагу республіці, але вважає, що монархія придатніша для запровадження нових порядків, законів та інститутів. Проте прославили Н. Макіавеллі не його погляди на походження та форми держави й навіть не те, що він перший використав термін "держава" (від іт. stato) для визначення політично організованого суспільства. Світову славу він здобув як той, хто вперше поставив питання про співвідношення політики й моралі. Формула "мета виправдовує засоби" отримала назву макіавеллізму і стала символом аморальності.
Отже, Н. Макіавеллі:
• замінив схоластику раціоналізмом і реалізмом;
• сформував у сучасному розумінні базові поняття політичної науки: держава, республіка, шляхи встановлення й збереження політичної влади, вплив соціальних структур і соціальних суперечностей на політику й форму держави, психологічна природа владних відносин тощо;
• виступив проти феодальної роздробленості Італії та політики папського престолу;
• сформулював проблему поєднання високих цілей з неможливістю їх досягнення без посягання на моральні принципи і т. ін.
Завдяки цьому скромний державний чиновник, який не спромігся на вражаючу політичну кар'єру, перетворився на видатного дослідника політичної сфери суспільства.
Найбільший внесок до цієї скарбниці нового політичного світогляду внесли француз Ж. Боден та голландці Г. Гроцій і Б. Спіноза.
Настання Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала
ліквідації станового ладу
встановлення юридичної рівності
забезпечення свободи й безпеки особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій.
У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання
Політики,держави,права,релігії.
Жан Боден (1529-1596) в своїй головній праці "Шість книг про республіку" (1576) розкрив поняття держави, розробив проблему її суверенітету.
Державність, на його думку, виникає через (суспільний) договір і є прообразом сім'ї. Держава — це громадянська влада і правове управління відповідно до справедливості і законів природи. Суверенітет — абсолютна і постійна влада. Найкраща форма правління — монархія, де забезпечується компетентність (радять багато) і енергійність влади (вирішує один). Така ось французька версія єдиної національної суверенної влади. А тепер поговоримо про голландців.
Гуго Гроцій (1583-1645) мав унікальні здібності. Погодьтеся, не кожен може у 15 років закінчити університет (м. Лейден) і здобути вчений ступінь доктора права!
Проте світову популярність Г. Гроцій здобув усе ж таки завдяки не перипетіям політичної кар'єри, а фундаментальній праці "Про право війни та миру" (1625). Він першим виклав ідеї "природного права" та "суспільного договору", що стали обґрунтуванням права народу на революцію, хоча й у виняткових випадках. Держава, утворена внаслідок укладення суспільного договору, має, на його думку, забезпечити людям, які утворили її, умови миру й злагоди, захист угод між суб'єктами права і т. ін.
Оскільки держава виникає з договору окремих людей, на основі домовленості між державами може виникнути й спільнота народів або держав.
Визнаючи республіку найдавнішою формою держави, що відповідає нормам природного права, він вважав владу монарха тимчасовою: колись вона має повернутися до народу як свого джерела.
Джерелом права Г. Гроцій визначає природу, хоча визнає й право божественне.
Отже, він зрештою виокремлює природне та волевстановлене (божественне і людське) право.
Цікавими є його підходи до походження власності. Цей інститут він не вважає властивим природі людини, оскільки приватна власність, на його думку, виникла внаслідок угоди людей, і тому порушення її є злочином.
Вважаючись на певних підставах засновником науки міжнародного права, він високо цінував мир, поділяв війни на справедливі й несправедливі, був переконаний у необхідності захисту мирного населення від воєнних дій та гуманного ставлення до військовополонених.
Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) народився в сім'ї єврейського купця, котрий утік до Амстердама від інквізиції.
Захопившись філософськими проблемами, Бенедикт, усупереч волі сім'ї та єврейської громади, відійшов не лише від купецької діяльності, а й від панівної тамтешньої релігії — кальвінізму. Його відлучили від церкви і прокляли.
Це, зрештою, і не дивно: багаті єврейські кола, які до своєї економічної могутності додали політичну владу внаслідок повалення монархій національних держав, дуже не хотіли цю владу втрачати. Тим більше, що в цей час ідеї світового домінування євреїв почали набувати свого втілення
.
8 Новий час у Європі - епоха буржуазних революцій і наступного розвитку капіталізму на основі промислового перевороту та політичних перетворень. Початок Нового часу пов'язаний із формуванням ідеології Просвітництва, яке інтелектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з державою.
Гуго Гроцій. Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали теорії "природного права" і "суспільного договору". Засновником концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій. Ідеї, витоки яких йдуть ще з античності, набули класичної форми в епоху, коли став актуальним принцип особистої свободи. За вченням Гроція, природні права визначені самою природою людини і за змістом є свободою будь-якої людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він виділяв природне право та волеустановлене, яке в свою чергу розділив на божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно суперечити людській природі і природному праву.
На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей. Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного - без держави - і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми. Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.
Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави. Саму державу Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим, вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії, Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був супротивником принципу поділу влади.
Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.
Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної ідеології.
До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:
право на життя, що захищає безпеку людини;
право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість визначити своє життя відповідно до своїх бажань;
право на власність - право працювати і володіти результатами своєї праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.
Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан, своєрідний "золотий вік", він вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету. Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, він виступав проти поділу верховної влади між будь-якими органами. Законодавча влада не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо народом. Всі закони створюються спільною волею народу.
У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою. Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру. Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх - багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага людей.
Шарль Луї де Монтеск'є. Класичний варіант теорії поділу влади був створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск'є. Він захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії, бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії, вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі, аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він побачив гарантії проти свавілля. Монтеск'є сформулював базові положення доктрини поділу влади.
1. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:
законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян;
виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;
судова влада відповідає за безпеку громадян.
2. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил. Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою, виражають народну (спільну) волю.
Джеймс Медісон. Ідеї Монтеск'є спричинили великий вплив на практику конституціоналізму. Послідовником його ідей був один з "батьків" американської конституції Джеймс Медісон. Ефективність поділу влади він пов'язав з механізмом струмувань і противаги, що дозволяли усунути загрозу гарантії з боку будь-якого органу: хоча кожна влада має певні повноваження, але ряд з них контролюється гілками влади. Додатковим бар'єром від помилок свавілля повинен був стати, згідно з твердженням Едісона, поділ самої законодавчої влади на дві палати. Ідея системи струмувань і противаги у сучасному світі втілена у конституціях сучасних демократичних держав, що забезпечує стабільність цих політичних систем. Так, виконавча влада може наділятися правом законодавчої ініціативи, закони можуть бути призупинені правом вето, в той же час голова виконавчої влади може бути відсторонений від посади через процедуру імпічменту при відповідній функції Конституційного суду тощо. Звертаючись до проблеми форм правління, він розробляє концепцію республіканського правління як представницької демократії.
Іммануїл Кант. Традиція Просвітництва була продовжена знаменитим німецьким мислителем Іммануїлом Кантом. Він заклав філософську основу теорії правової держави. Згідно з ученням Канта, держава - це поєднання множинності людей, що підпорядковуються праву. Але сама влада повинна бути обмежена правом, інакше вона ризикує перерости в свавілля і тиранію. Ідея обов'язковості права в ученні Канта поєднується з ідеєю народного суверенітету, що знайшло вираження в такій фразі: "Чого народ не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити щодо народу". В правовій державі самі громадяни у своїх діях керуються вмінням розуму і моральними нормами, тобто вимогами категоричного імператива.
Він дає два визначення категоріального імператива:
"дій так, щоб твої дії були зразком загального закону поведінки";
"завжди стався до всього людського в собі та в інших як до самоцілі і ніколи не стався до нього тільки як до засобу". Іншими словами, не можна використовувати іншу людину як засіб для досягнення чужого благополуччя
.
9Лібералізм – це різновид політичного режиму, який побудований на визнанні політичних і економічних прав індивіда, на визнанні права власності та свободи.
Лібералізм в своєму розвитку та становленні пройшов ряд етапів: класичний лібералізм, соціальний лібералізм або неолібералізм та сучасний лібералізм.
Класичний лібералізм охоплює період кінця 18 – початку 19 століття. Представниками даного етапу були Дж. Локк, Монтеск’є, Вольтер та ін. Класичний лібералізм заснований на первинності природних прав, на визнанні необхідності їх нормативного регулювання. Основою класичного лібералізму є свобода та задатки окремої людини.
Слідуючий етап – це період кінця 19 – початку 20 століття. Він має назву неолібералізму або соціального лібералізму. Основна увага приділялася захисту особистості, вирішенню соціальних конфліктів, активному втручанню держави в економічне життя.
В наш час лібералізм орієнтований на проведення реформ з метою вдосконалення існуючих політичних та державних систем.
Лібералізм – індивідуальна система, яка надає людській особистості і її правам переваги над всім іншим. Лібералізм не вважає, що людина завжди доброчесна і її воля спрямована на благі наміри. Навпаки, лібералізм вважає, що людина, яка наділена самостійною свідомістю і відносно свобідною волею, може прагнути до зла так само як і до добра. Тому, на відміну від анархізму, лібералізм потребує створення об’єктивного правового державного ладу, який міг би протистояти волі окремих людей. Лібералізм заохочує заклади або суспільні форми, в яких окрема людина, індивід стоїть на першому місці, а цінність суспільних груп або закладів вимірюється виключно тим, в якій мірі вони захищають права і інтереси окремої людини і сприяють здійсненню цілей окремих суб’єктів. Основне завдання держави і всіх інших громадських об’єднань – захист і забезпечення цих прав.
Ознаки лібералізму в економічному житті:
1. розширення суб’єктів власності; активне їх включення в економічне життя;2. свобода й ефективність економічної діяльності;3. розвиток ринку інформації;4. розвиток конкуренції, тому що конкуренція стимулює економічне життя;5. розвиток демократичних форм економічного життя.
Особливості політичного життя:1. децентралізація політичного життя;2. звуження державного регулювання;
3. активізація інформаційного, наукового освітнього життя населення;4. антимонопольна політика держави;5. розвиток політичної демократії.
Основу лібералізму становить принцип корисності. Корисність формує соціальні якості людини. Кожна людина є індивідуальна і визнає лише себе та свою вигоду. Сукупність таких індивідуальних благ і є загальним благом. Тому основна задача держави – на основі корисності забезпечити щастя найбільшої кількості людей.
Поняття лібералізм виникло в Західній Європі (Англія, Франція) наприкінці 18 – на початку 19 століття. Засновниками поняття лібералізму були Джон Локк, Монтеск’є, Вольтер та ін. Період кінця 18 – початку 19 століття в історії лібералізму називається класичним лібералізмом.
Ідеологія класичного лібералізму ґрунтується на первинності природних прав, потреб і інтересів і на визнанні необхідності їх нормативного регулювання. На передній край політичного життя висувається свобода та природні здібності окремої людини.
Метою класичного лібералізму є забезпечення вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економічне життя, бюрократизація всіх державно – правових інститутів.
Основні принципи класичного лібералізму:
1. індивід, індивідуальні потреби і права людини первинні за суспільство;2. всі закони створюються людиною;3. людина є свобідною та несе відповідальність перед своєю волею;
Головною проблемою класичного лібералізму було побудова суспільства, в якому найвищою цінністю була б свобода особистості, а всі соціально – політичні процеси вирішувалися б за допомогою науково – технічного прогресу.
Політичні цілі класичного лібералізму:
1. схильність до парламентського устрою;2. негативне сприйняття економічних і соціальних організацій держави;3. необхідність розподілу влади;4. забезпечення свободи, власності та нерівності;5. зростання ролі місцевого самоврядування;
6. прийняття компромісу у вирішенні політичних питань.
В протилежність попереднім уявленням про те, що індивід володіє політичними, економічними і іншими правами лише тому, що він є повноправним громадянином, як вважалося в епоху античності, або у силу того, що він належить до певного стану, як вважали в середні віки, мислителі Просвіщення проголосили ідею «природних прав», невідчужуваних прав людини. Ці права надані кожній людині від природи і включають у себе право на життя, свободу і власність, або, як записано в Декларації прав людини і громадянина, прийнятої в 1791 році, право на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню.
По відношенню до походження приватної власності у мислителів були різні точки зору. По Локку власність виникає незалежно від державної влади. Монтеск’є вважав, що в первинному суспільстві була відсутня приватна власність. Він вважав, що відмовившись від природної незалежності, щоб жити під владою державних законів, люди відмовилися і від природного спільного майна. Тобто, він роздивлявся приватну власність як порівняно пізній продукт історичного розвитку. Приватна власність, по Монтеск’є, є наслідком «суспільної домовленості», тобто ставиться в залежність від юридичних норм. Приватна власність – найвищий прояв цивілізації. Монтеск’є вважав, що при приватній власності кожна людина може досягти матеріального добробуту і справжньої волі, в наслідок ця ідея стала одним із постулатів ліберальної ідеології.
Одна із характерних ознак лібералізму – розподіл влади. Першим цю ідею висунув Локк. Монтеск’є розвинув теорію Локка про розподіл влади. За його думкою судова і виконавча влади повинні формуватися окремо і не залежати друг від друга.
Принципи формування і взаємовідносин органів влади можуть різнитися. Але загальним правилом є те, що законодавча влада контролює виконавчу, і обидві вони неухильно додержуються рамок закону, за виконанням якого спостерігає судова влада, не залежна ні від виконавчої, ні від законодавчої влади. Недопущення надмірного підсилення однієї гілки влади за рахунок іншої, незалежність суду, виборність органів влади створюють реальні механізми захисту прав людини і політичних свобод.
Право власності припускає забезпечення особистої безпеки людини. Вступаючи в «суспільний договір», люди зберегли за собою право на життя, безпеку і опір насиллю. Право на життя не обмежується гарантіями фізичного існування, воно включає право на гідне життя, на моральну автономію особистості, що в політико – правовій галузі находить вираження в визнанні свободи совісті. Держава у відповідності з теорією «суспільного договору» не повинно змушувати індивіда до прийняття якої – не будь системи поглядів або втручатися в його приватне життя, вона відмовляється від ролі цензора і вихователя. Необхідним кроком до забезпечення свободи совісті стало відділення церкви від держави.
Право людини бути «хазяїном самому собі» обмежено тільки такими ж правами іншої людини. До тих пір, доки дії індивіда не порушують прав інших членів суспільства, він може чинити все, що вважає за потрібне.
Як учасники політичного життя, всі громадяни в демократичній державі рівні.
Багато ідей класичного лібералізму знайшли відображення в встановлених в демократичних країнах принципах політичного устрою. Саме тому сучасну демократію часто називають ліберальною демократією.
Сучасна демократична держава – це правова держава; в якій на практиці здійснений принцип розподілу влади і створені реальні механізми захисту прав і свобод громадян.
11«Політика як покликання і професія» (1919) – «програмна» робота Макса Вебера, у якій вчений розглядає зміст поняття «політика» у нерозривному зв’язку із процесом розподілу, збереження та зміні влади – «Хто займається політикою, той прагне до влади: або до влади як засобу, підпорядкованому іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), або до влади «заради неї самої», щоб насолоджуватися почуттям престижу, яке вона дає…».
Вчений підкреслює, що з ускладненням форм людської діяльності в процесі розвитку цивілізації зміст поняття «політика» стає все більш розмитим, і, в остаточному підсумку, охоплює практично усі «види діяльності зі самостійного керівництва».
Розмірковуючи про різні форми політичної діяльності, Вебер, виділяв два основних її види: життя “задля” політики і життя “за рахунок” політики. Автор пропонує визначення політики (що згодом стало в політичній науці класичним) як «прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади - чи то між державами, чи то всередині держави між різними соціальними групами».
Можна займатися політикою, тобто прагнути до впливу на розподіл влади між політичними утвореннями та всередині них, бути як політиком “за нагодою”, так і політиком, для якого це побічна або основна професія. Політиками “за нагодою” є всі ми, коли опускаємо свій виборчий бюлетень чи робимо подібне волевиявлення, наприклад, плескаємо в долоні або протестуємо на “політичних” зборах, виголошуємо “політичну” промову тощо; у багатьох людей саме подібними діями й обмежується їх відношення до Сутність бюрократії й бюрократизму. Теорія раціональної бюрократії М.Вебера Поява бюрократії як соціального явища пов'язана з потребою правління, регулювання соціально-політичних відносин, i це зумовило формування ще за рабовласницького ладу особливої групи людей, певного соціального прошарку, який спеціалізувався на цьому виді діяльності. Організаційного оформления ця група набула у вигляді апарату чиновництва. 3 розвитком суспільства змінювались i організаційні форми i спектр впливу бюрократії, але ніколи не змінювалася сама сутність бюрократії й бюрократизму.
Дальший науковий аналіз бюрократії й бюрократизму пов'язаний з іменами таких визначних мислителів, як Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Міхельс, О. Тофлер та ін. Термін "бюрократія" походить від франц. bureau — бюро, канцелярія; і грец. kratos — влада, сила і трактувався як панування канцелярії, контори, як специфічна форма соціальної організації і відносин у суспільстві, в якому центри виконавчої влади практично незалежні від більшості її членів. До бюрократії відносили вищий, привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі.
Поняття "бюрократизм" ширше за своїм змістом, ніж "бюрократія", і вживається для характеристики такого стану управління державою чи іншими різними організаціями, де існує "панування канцелярії", відірваність виконавчих органів від інтересів цих організацій, а пріоритет надається власним потребам, де функціонують відносини формалізму, некомпетентності, консерватизму, корупції тощо.
Серед досліджень, які найбільше вплинули на формування наукового уявлення про бюрократію як соціальне явище, політологи виділяють соціальну теорію М. Вебера. Він пов'язував функціонування бюрократії з відносинами управління, панування, позитивно оцінював соціальну роль бюрократії, наголошуючи на тому, що сутність бюрократії - в професіоналізмі управління, складниками якого є раціональні знання управлінської сфери, сувора дисципліна, відповідальність, неупередженість тощо. Ефективність діяльності бюрократії визначається певними умовами та принципами, серед яких:
1 створення особливих сфер компетенції шляхом розподілу посад між службовцями, визначення повноважень, якими наділена кожна посадова особа;
2 надання прав і забезпечення роботою посадової особи тільки залежно від того, як вона виконує свої службові обов'язки;
3 право чиновника регулювати діяльність своїх підлеглих та ін.
Висока оцінка бюрократії М. Вебером (як вершина управлінської раціональності та ефективності; як ідеальний тип управління) пояснюється тими значними перевагами бюрократії, що полягають у створенні раціональних структур з широкими можливостями універсального застосування їх у різних соціальних інституціях. При цьому раціональність М. Вебер розглядав як взаємозв'язок влади, управління та способу життя, а ідеальність - як зразок раціональної організації.
Для забезпечення раціональної організації управління, за М. Вебером, діяльність чиновників повинна регламентуватися такими вимогами:
4 чітке визначення й неухильне дотримання системи вертикальних зв'язків (службова ієрархія);
5 відрегульований поділ праці, що ґрунтується на спеціалізації;
6 система правил і директив чітко встановлює права й обов'язки працівників (членів) і організації;
7 система чітко і точно визначених методів і прийомів при виконанні завдань
.
14 Націонал-соціалізм, скорочено нацизм (нім. Nationalsozialismus) — ідеологія, доктрина, політичний режим, що ґрунтується на расизмі, шовінізмі, антигуманізмі та тоталітаризмі. Нацизм дотримується ідей про зверхність «вищої», «панівної» раси над іншими, «неповноцінними» націями і расами (доктрина «надлюдини» і «недолюдини»); верховенстві нації і держави над особистістю. У більш вузькому сенсі — ідеологія та практика нацистської партії і нацистської Німеччини, унікальний різновид фашизму, який включає біологічний расизм та антисемітизм.
Офіційно нацистська теорія називається націонал-соціалізм - монопольно пануюча ідеологія в Німеччині часів Гітлера. Сам термін "націонал-соціалізм", як видно з назви, характеризує як політико-соціальне життя суспільства, так і економічну. Однак у побуті цей термін зазвичай замінюється на інше, більш коротку назву - нацизм. Ця заміна не випадкова. Вона пов'язана із взаємовідносинами Радянського Союзу і Третього Рейху - "офіційне нацистське назва режиму правління, що існував у Німеччині з січня 1933 по травень 1945", і полягає в наступному: "до початку Великої Вітчизняної Війни, Третій Рейх не був ворогом СРСР, більше того, це держава скоріше сприймалося як союзницьку. А справа була і в тому, що і в Третьому Рейху, і в СРСР був соціалізм. У першому - націонал-соціалізм, у другому - інтернаціонал-соціалізм. Але суть одна - декларувалося соціальна держава , а такі держави не можуть бути ворогами. Коли ж армія Третього Рейху віроломно перейшла кордони СРСР, радянському агітпропу необхідно було вирішити задачу по дискредитації політичного ладу Німеччини. Так і виникло скорочення - "нацизм", до якого потом додався термін "фашизм" в його неправильному розумінні ". Таким чином, після нападу Німеччини на СРСР потреба у вказівці на схожість двох економічних систем відпала, з чим і пов'язана така заміна. При цьому закріпилася пізніше наділення німців епітетом "фашисти" пов'язане, ймовірно, з тим, що в російській мові це слово має у фонетичному плані відтінок презирства.
Можна сказати, що нацизм був оригінальний саме як пануюча політична ідеологія, оскільки ніколи раніше настільки радикальні теорії, засновані на відвертому расизмі, не змогли домогтися влади. Але першими, хто висловлював подібного роду ідеї, на яких засновані положення нацизму, були зовсім не нацисти - вони, а якщо точніше, то особисто Гітлер, придумали методи реалізації: "У його ранніх виступах і статтях не знайти ніяких оригінальних ідей. Всі вони вже були досить широко відомі, але Гітлер радикалізував їх у своєму тлумаченні і перетворив на політичну віру ".
Як відомо, відмінною рисою нацизму була його расова концепція, найважливішими пунктами якої були: принцип боротьби між расами за існування, необхідність розширення "життєвого простору" (нім. "Lebensraum") для німців і расова теорія з акцентом на антисемітизм.
"Про все це говорили ще в кінці XIX - початку XX ст. На перший погляд, може здатися, що ті, хто пропагував такі гасла, були ексцентричними одинаками, яких всерйоз можна не приймати. Але насправді у них було багато прихильників .Мова йде про дуже шанованих в свій час людях, які користувалися впливом і авторитетом не тільки в Німеччині, але і в інших країнах Європи В. Шалльмейер, який у Німеччині вважається засновником расової гігієни вимагав стерилізації "фізично або душевно неповноцінних "людей і висилки з країни всіх інвалідів. Ще радикальніше були налаштовані деякі його сучасники .У книзі" Основи расової гігієни "(1895) лікар А. Плетц наполягав на необхідності" випаливанія "хворих і слабких людей Землевласник А. Тілле у своїй анонімного виданій книзі "Народна служба" (1893) писав, що слід нещадно вибраковувати дітей з поганою спадковістю. Тілле гучно вимагав "життєвого простору для німців" і обгрунтовував право більш сильної раси нищити слабких .Вже в кінці XIX в. в науковій літературі можна зустріти положення, які в майбутньому увійдуть до гіммлеровскую програму "виведення" ідеальної людської раси - "Лебенсборн". Так, празький професор філософії Х. Еренфельс пропонував скористатися для цього методом штучного запліднення і узаконити для расово бездоганних чоловіків полігамію.Ідеєю переваги німецької раси над іншими були просякнуті надзвичайно популярні на рубежі століть історичні романи Ф. Дана та Г. Фрейгатен ... П. Лагард і ... Ю. Лангбена . До початку XX ст. широке поширення набула концепція про вікову расової боротьбі між германцями і слов'янами. Поняття "антисемітизм" ввів в обіг у 70-ті роки XIX ст. журналіст В. Марр прояви ворожості до євреїв відомі з незапам'ятних часів у книзі "Євреї та індогерманців" (1887) Лагард вже різко звинувачував євреїв в расовому зарозумілості і порівнював їх з шкідливими істотами, яких "не можна перевиховати, а слід знищити якомога швидше і грунтовніше" Послідовним антисемітом був і знаменитий композитор Р. Вагнер Відвертим антисемітом був і широко відомий економіст і соціаліст О. ДюрінгГ. Альвардт ... у своїй книзі "Відчайдушна боротьба арійських народів проти єврейства" (1890) звинуватив євреїв у змові з метою захоплення панування над світом. Виступаючи в рейхстазі ... Альвардт відкрито зажадав "викорінення" євреїв <... > У 1892 р. журналіст К. Пааше писав ... що ... всіх їх слід депортувати на острів Нова Гвінея. Пааше буквально передбачив план нацистів виселити євреїв з Європи, правда, на інший острів - Мадагаскар <...> У 1912 р. лідер Пангерманського союзу Г . Клас випустив ... книгу "Якби я був кайзером" <...> У книзі "Якби я був кайзером" вперше в основних рисах була викладена концепція тоталітарної держави XX ст., чи не дослівно відтворена Гітлером. При зустрічі з класом в 1920 р. майбутній диктатор шанобливо зауважив, що в його програмі міститься все найважливіше і необхідне для відродження німецького народу і самої Німеччини ".
Тепер ясно, що про концепцію расової боротьби і расової переваги, про програму виведення бездоганною раси, про евтаназію ("нацистська програма знищення невиліковно хворих, а також представників" неповноцінних "народів - євреїв, циган, поляків і росіян") і необхідності завоювання життєвого простору для німців, що отримала назву "Lebensraum" ("концепція німецької експансіоністської політики") говорили ще задовго до нацистів. Та й вкрай радикальний антисемітизм не був новинкою для німецького суспільства, а модель тоталітарної держави була і зовсім майже дослівно скопійована з книги Г. Класа.
Таким чином, гіпотеза про "унікальності нацизму" не є вірною, оскільки очевидно, що найважливіші положення нацистської ідеології були запозичені з попередніх ідей і вчень.
Початок зародження німецького націоналізму було покладено ще на межі XVIII і XIX століть: "14 жовтня 1806 р .... Наполеон вщент розбив прусський корпус князя Гогенлое. Того ж дня близько Ауерштедтом його маршал Даву завдав нищівної поразки головним силам прусської армії під командуванням герцога Брауншвейзького Пруські війська звернулися в панічну втечу.Прусської армії більше не існувало. Її залишки капітулювали через кілька днів. 27 жовтня Наполеон вступив до Берліна і зустрів гарячий прийом городян. Як писав Генріх Гейне, "Наполеон дмухнув - і Пруссії не стало ". Через рік король Фрідріх Вільгельм III підписав жорсткий Тильзитский світ, наполовину скоротив територію Пруссії, обкладеної величезною контрибуцією. Вона могла б зникнути взагалі <...> Шок від поразки, відчуття приниження і безсилля, тягар непосильної контрибуції, спустошливі марші французької армії , зростання цін, викликаний французької митної системою, - все це призвело ... зародженню німецької нації. <...> Першими носіями націоналізму стали інтелектуали, гостро відчувають потребу в новій орієнтації і нової ідентичності, особливо після краху "Священної імперії". При цьому в німецькому, як і в будь-якому іншому, націоналізмі воєдино злилися два ідейних напрями. З одного боку, міф про грандіозний минулому, витлумачити з національних позицій, з іншого - міф про національне відродження і про уготованном німецької нації блискуче майбутнє. "Німецька нація" і "німецький народ "стали потенційно могутніми історичними силами, хоча ще на межі XVIII - XIX ст. вони існували лише в політичних фантазіях вузького кола інтелігенції. Зовсім не випадково, що це коло утворювали насамперед протестантські теологи, історики, письменники, чиновники, вчителі. Вони були вільні від церковних догм і поміщали в центр своєї псевдорелігії націю, а це, врешті-решт, призвело до того, що націоналізм набув рис "політичної релігії". <...> Ранній німецький націоналізм був ліберальної і опозиційної по відношенню до "старого порядку" ідеологією. Він прагнув підпорядкувати владу монархів в окремих німецьких державах інтересам нації. <...> На першому етапі свого розвитку, з 80-х рр.. XVIII ст. до 1820 р., він носив інтелектуально-елітарний характер і був представлений нечисленною групою. <...> У раннього німецького націоналізму до вимоги єдності з самого початку домішувалося ... дуже сильна свідомість особливого призначення німців. <...> Поборники націоналізму вбачали основу подолання всіх труднощів у створенні німецької національної держави, в єднанні всієї німецької народності. У цей же ряд входили імперська міфологія і заклик до відродженню імперії ". Мрії німців про створення після перемоги над Наполеоном єдиного німецького держави не виправдалися - на Віденському конгресі навіть не стали розглядати план об'єднання німецьких земель, запропонований прусським представником - Німеччина залишилась роздробленою. Природно, це ще більше посилило національний песимізм німців і загострило націоналістичні настрої. Оскільки довгий час так і не з'явилося єдиної німецької держави, то націоналістичні настрої ще більше посилювалися, і набували, разом з тим, якийсь міфологічний характер: "Зважаючи на утруднень в русі до політичного об'єднання, німці напружено шукали національної єдності у культурній сфері. Це прагнення виявилося ще в кінці XVIII століття, коли письменники предромантіческого руху "Буря і натиск" знаходили німецьку вірність собі в народних піснях, звичаях і старій літературі. Ідеалізований образ середньовічної Німеччини волав до духовної єдності, якщо вже політичні його форми не були досяжні. Цей наголос на минуле і традиції надавав причин об'єднання глибоко міфологічний характер ".
Коли в 1871 році Бісмарк створив Другий Рейх і проголосив прусського короля німецьким кайзером, багатьом здавалося, що національна єдність нарешті знайдені, але це об'єднання скоро розчарувало німців, оскільки нова держава більше займалася промисловістю, ніж культурним життям, що виглядало дуже матеріалістичним, до того ж Австрія не увійшла до цього союзу. Націоналізм став якоюсь народної ідеологією, що відображала ненависть німців до навколишнього сучасності, а з часом у ній з'явилися і расистські ідеї: расові відмінності використовувалися для затвердження расової ієрархії, в якій верхівку займала німецька раса, а низи відводилися для євреїв, оскільки їх звинувачували в економічних труднощах тодішньої Німеччини. У 80-90-их роках XIX століття всі ці ідеї отримали обриси Пангерманського шовінізму, що поєднує ідеї про панування Німеччини в континентальній Європі, об'єднанні всіх етнічних німців в межах єдиної імперії і розширенні колоніальних володінь. Таким чином, нацисти не були першими, хто просував ідеї націоналізму, расизму та антисемітизму, ці ідеї зародилися ще давно, і поступово накопичувалися в суспільстві, а нацизм і йому подібні ідеології і навчання були природним наслідком розвитку суспільного настрою в расистській руслі. Варто відзначити, що антисеміти не скупилися на пропаганду своїх поглядів, оскільки багато хто з них, будучи вчителями, активно і без сорому пропагували свої погляди серед незміцнілих умів своїх учнів.
Націонал-соціалізм був політичною ідеологією, і тому логічно, що його основоположники прагнули прийти до влади. Розглянемо заключний етап формування ідеології - її оформлення саме як політичної.
У січні 1919 року в Мюнхені утворюється Німецька робітнича партія, яка через трохи більше року була перейменована в Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію (НСДАП), яку очолив невдалий художник Адольф Гітлер. Як і будь-яка партія, вона опублікувала свою політичну програму: "Програма Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (" 25 пунктів "). Затверджено 24 лютого 1920. (У викладі.)
"13Вільфредо Парето народився 15 липня 1848 р. у Парижі сім'ї італійського маркіза
Парето розрізняє два виду еліти: правлячу, т. е. приймаючу що у здійсненні політичної влади, і неправящуюУ цілому нині соціальна стратифікація змальовується у його теорії як піраміди, складається з двох верств: її вершину становить нечисленна еліта («вищий шар»), а решту - переважна більшість населення («нижчий шар») Еліти є в усіх суспільствах, незалежно від форми правления.
Парето прагне суто описової трактуванні терміна «еліта», не вносячи до нього оцінкової елемента. Проте йому вдалося уникнути відомої суперечливості в тлумаченні цього поняття. З одного боку, він характеризує представників еліти як найздібніших і що кваліфікуються у певному різновиді діяльності, свого роду результат природного відбору. З іншого боку, в «Трактаті» зустрічаються затвердження, що можуть мати «ярлик» еліти, не володіючи відповідними якостями. Вочевидь, що друга трактування суперечить першої. Очевидно, у разі Парето має на увазі суспільство з відкритої класової структурою і досконалої системою соціальної мобільності, заснований на принципі «природного відбору». І тут елітарні якості і елітарного статусу повинні збігатися, але подібна ситуація, зрозуміло, історія трапляється не часто. І у цілому у Парето домінує уявлення у тому, що еліти формуються з людей, котрі володіють відповідними якостями і гідних свого вищого положення у обществе.
Характерні риси представників правлячої еліти: високий рівень самовладання; вміння вловлювати і використовуватиме своєї мети слабкі місця іншим людям; здатність переконувати, спираючись на людські емоції; здатність вдаватися до сили, коли це потрібно. Останні два здібності носять взаємовиключний характер, і управління відбувається або у вигляді сипы, або у вигляді переконання. Якщо еліта нездатна застосувати те або інше з цих якостей, вона сходить зі сцени, і поступається місце інший еліті, здатної переконати чи застосувати силу. Звідси теза Парето: «Історія - це цвинтарі аристократий»
Зазвичай, між елітою й іншою масою населення постійно відбувається обмін: частина еліти переміщається в нижчий шар, а найбільш здатна частина останнього поповнює склад еліти. Процес відновлення вищого шару Парето називає циркуляцією еліт. Завдяки циркуляції еліта перебуває у стані поступової і безперервного трансформации.
Відповідно до теорії Парето, політичні революції відбуваються внаслідок те, що або через уповільнення циркуляції еліти, або за іншої причини елементи низьку якість накопичуються найвищих шарах. Революція виступає свого роду альтернатива, компенсація і доповнення циркуляції еліт. У даному разі сутність революції" і полягає у різкій і насильницької зміні складу правлячої еліти. У цьому, зазвичай, під час революції індивіди з найнижчих верств управляються індивідами з найвищих, оскільки останні мають необхідні бою інтелектуальними якостями і позбавлені рис, які мають саме індивіди з найнижчих верств [23,
Отже, в історичному розвитку постійно спостерігаються цикли піднесення та занепаду еліт. Їх чергування, зміна - закон існування людського суспільства. Але змінюються непросто склади еліт, їх контингент; змінюють друг друга, чергуються самі типи еліт. Причина цієї зміни полягає у чергуванні, точніше, в поочередном переважання в елітах «опадів» першого і другого класів, т. е. «інстинкту комбінацій» і «наполегливості у збереженні агрегатів»
Теорія еліт Гаэтано Моски
Гаэтано Моска - (1858—1941)—выдающийся італійський політолог, одне із засновників элитологии, професор Туринського і Римського університетів. Головна заслуга Моски — вичленення еліти як спеціального об'єкта дослідження, аналіз її структури, законів функціонування, приходу до влади, причин виродження та спаду, зміни її контрэлитой
Моска проаналізував проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Він вважає, що найважливішим критерієм формування політичної класу є спроможність до управлінню на інших людей, тобто організаторські здібності, і навіть матеріальне, моральне та інтелектуальне перевага. Хоча загалом цей клас найбільш здатний до управління, проте, не усім своїм представникам притаманні передові, вищі стосовно решти населення качества.
Під час своєї еволюції політичний клас поступово змінюється. Є дві тенденції у розвитку: аристократична і демократична. Перша їх - аристократична - проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим а то й юридично, то фактично. Друга - демократична - полягає у відновленні політичного класу з допомогою найталановитіших до управління верств, зокрема і низш
Макевіалістськая школа (Г.Моска, В .Парето). будь-якому суспільству властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається.
На відміну від Моски, Парето розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно з яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазначивши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи: уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників; уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом.
Моска і Парето розходилися в поглядах на питання про так зване "краще правління". Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможним тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Парето ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін "демократія", який вважав ще більш невизначеним, ніж термінологія
14рксизм з'явився відразу ж, як революційні перетворення і прогресивне об'єднання: соціальних наук,
політичний рух звільнення, в основному революційні організації народжений дальньому лівому французької революції,
елементарні і спонтанні робоче рух, створений самими робітниками поза будь-якими філософських чи соціологічних теоретичні школи,
домарксистського соціалізму, тобто розробка проектів для кращого суспільства та інших "рішення соціального питання" в основному теоретичний та ідеологічний рівень: філософські, соціологічні, економічні теорії, в поєднанні з освітньої та благодійної діяльності (створення перших " комуністичної "колоній).
Нарешті, Маркс і Енгельс намагалися ввести в елементарній самоорганізації руху робочого класу, передусім програми (принципи), наукового соціалізму, комунізму, це означало, основна увага приділяється як соціалістичної мети, а також нагальних потреб, і революційними політичні дії, а також економічні (профспілкових, взаємодопомога) і освітньої діяльності.
Марксизм таким чином перетворилася на четвірку синтезу: синтез основних соціальних наук, синтез між цими науками соціальних і проект звільнення людства, синтез між проектом людської емансипації і реальної самоорганізації і самоврядування визвольного руху сучасного пролетаріату, синтез між реальним рухом робітників і революційних політичних організацій і дії.
Ці синтези не були завершені раз і назавжди
Марксизм не вірить в вроджене знання не кажучи вже про інтуїції. Він також не вести себе односторонньо, як "педагог" пролетаріату, або "суддя" з історичного руху (різні підйоми і спади класової боротьби). Він постійно вчиться постійно мінливої дійсності. Він розуміє, що педагоги самі повинні бути освіченими, що тільки колективні революційної практики, коріння, з одного боку в наукової практики, а з іншого боку, у реальній практиці пролетаріату, можуть виробляти це самоосвіта революціонерів і все трудящого людства.
Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив. За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною
соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.
15
Останні десятиріччя відбувається становлення політології – нової для нашого суспільства наукової та навчальної дисципліни. Здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави. Актуалізація політичного знання потрібна сьогодні як умова і чинник розгортання нових тенденцій в сучасному українському суспільстві, і як органічна частина гуманітарної освіти
Останніми роками в Україні вийшли друком понад 100 наукових і навчальних книг з політології
Наприкінці XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Від 1990 р. політологію почали впроваджувати як навчальну дисципліну у вищих навчальних закладах. Поступово були реформовані старі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Важливим для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави (Український соціологічний інститут у Відні, Український вільний університет у Відні, Український науковий інститут у Берліні, філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма, Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського).
У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і новостворені вітчизняні політологічні центри, що розгорнули свою діяльність: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Українська асоціація політологів, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Українська академія політичної науки, Філософська ліга України та Соціологічна асоціація України, Асоціація політичних психологів України, Український центр політичного менеджменту та Центр соціологічних і політичних досліджень «Соціополіс», Асоціація студентів-політологів України [7, с. 235–236, 673].
Утвердженню політичної науки в українському суспільстві у сучасних умовах сприяє система вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на поширення політичних знань у молодіжному середовищі. Сучасний стан політичної науки в Україні можна схарактеризувати як вихід на рівень стабільного розвитку політології. Здійснено її інституціональне оформлення: перейменовано інститути й кафедри, визначено нові спеціальності у реєстрі ВАКу, введено нову спеціальність до державного реєстру Міністерства освіти і науки України.
В Україні вже 16 вищих навчальних закладів, де є кафедри політичних наук, що випускають політологів, тобто ті, які отримали ліцензію Міністерства освіти і науки на підготовку фахівців за спеціальністю “Політологія”. Слід зазначити, що більшість із цих вузів – це Національні університети, а ті, що перебувають у приватному секторі, є грандами вищої освіти України. Проте, багато малих приватних вузів також намагається готувати майбутніх політологів.
Це свідчить про те, що є попит на політологів. Він зумовлений трансформаційними процесами, що відбуваються в суспільстві – становленням демократичних інститутів влади, розвитком громадянського суспільства і правової держави, залученням до політичного процесу великої кількості організованих соціальних груп. Крім того, представники владної вертикалі усвідомлюють, що ухвалення політичних рішень (як основний базовий вид політичної діяльності) неможливе без комплексного аналізу, досліджень їх якості та прогнозування можливих наслідків, підбиванням підсумків тощо. Ці дослідницькі процедури ефективно можуть виконувати тільки професійно підготовлені фахівці, які, крім досвіду роботи, повинні мати серйозну теоретичну основу (знання законів політичних наук та закономірностей політичного світу).
Отже, головним завданням сучасної політології є навчально-просвітницька діяльність, формування нової політичної свідомості та політичної культури громадян України, зокрема, молодого покоління. У цих процесах політологія, як навчальна дисципліна, відіграє важливу роль. Невідкладне завдання – поширення політологічних знань по вертикалі, тобто підготовка професійних політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян – усе це вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури. Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської й студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів та організацій.
У становленні та розвитку політології важливим було заснування наукових журналів: «Політологічні читання», «Політична думка», «Нова політика», «Людина і політика», «Людина і влада», «Український соціум», «Політичний менеджмент». Політична тематика з'явилася на сторінках таких суспільно-політичних журналів, як «Віче», «Сучасність», «Політика і час», «Персонал», «Політика і культура», «Розбудова держави», «Політичний портрет України» та ін.
Радикальні ціннісні зміни, які відбулися в Україні останніми роками, визначені високим рівнем політизації українського суспільства. Змінилися структури влади та її методи, політична надбудова суспільства, створено багато політичних партій і рухів, змінилася внутрішня й зовнішня політика. І це також сприяє якісним змінам у вітчизняній науці про політику.
Політичні феномени в Україні потрібні вивчати порівняно з аналогічними політичними феноменами в успішних, розвинених країнах. Маючи прагматичну цінність цих досліджень для внутрішнього вжитку, вітчизняні дослідження стануть цікавими і для зовнішнього світу. Цей шлях найефективніший у подоланні розриву між рівнем розвитку політичної науки у світі й в Україні. Водночас політична наука одержить специфічних рис бути українською. Для цього доцільно створити українську політологічну школу, тобто з ключових проблем теорії політики потрібні наукові розробки, які б за своєю актуальністю і якістю вигідно відрізнялись від наукових досліджень інших політологічних шкіл
Отже, політична наука в Україні поступово посідає чільне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні трансформаційні політичні процеси, становлення демократичної державності, впевнено виходить на рівень стабільного розвитку. Це, звичайно, не означає, що нема проблем у становленні і розвитку політичної науки. Розвиткові науки взагалі, а політології зокрема, перешкоджає не стабільність політичної, соціальної і економічної ситуації у країні. Водночас існують чинники, що сприяють рухові політології до сучасного рівня. Це відповідна інституціональна база, про яку згадувалося вище, та чималий корпус висококваліфікованих освічених політологів.
Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для так званого цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично-організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна з класичного погляду західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Саме період трансформації, зазвичай, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. У цьому процесі, на нашу думку, вирішальне слово належить політології, яка зі свого боку має великий вплив на вдосконалення якісних характеристик українського суспільства, його державності та культури
16.Політична думка Київської Русі. Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів.
Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.
На рубежі XII—XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.
Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.
Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.
Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.
Київський митрополит Іларіон (XI ст.) у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.
Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція “князівського одновладдя” (представники - митрополити Іларіон та К.Смолятич).
Автори першої концепції сформулювали:
ü ідею "духовного проводу над світською владою ";
ü ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу;
ü ідею божественної природи влади.
Автори другої концепції вважали, що:
Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.
Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.
3. Галицько-Волинська держава – наступниця Київської Русі. У період феодальної роздробленості Русі другої половини ХІІ-ХІІІ ст. її південно-західні землі, що склали у подальшому територію сучасної України, перебували у складі переважно чотирьох головних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського. Закарпатська Русь ще з середини ХІ ст. була загарбана угорськими феодалами і возз’єдналася з іншими українськими землями лише у 1945
Київ, хоч і залишався великим містом, центром князівства, але повністю втратив значення столиці Русі і часто переходив з рук до рук. Переяславське князівство не мало повної політичної самостійності, було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними і етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Але князівські міжусобиці та ворожа навала призвели до розпаду Чернігівського князівства на багато уділів. Дроблення чернігово-сіверських земель зробило колишній етнополітичний центр українських земель вразливим з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання цими землями ролі консолідуючого центру української народності, що формувалася.
Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон, досить віддалений від основних трас нападів кочівників, захищений від ворогів Карпатськими горами та лісами, розташований на схрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом.
Будучи безпосерднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль у вітчизняній історії.
За свого розквіту воно об’єднувало до дев’яноста відсотків українських земель, що свого часу були в складі Давньоруської держави. Після занепаду Києва Галичина і Волинь стали центром політичного і соціально-економічного життя цих територій, який захищав населення від асиміляції сусідніми етносами, сприяв консолідації та усвідомленню власної самобутності. Таким чином Галицько-Волинська держава позитивно впливала на процес формування українського народу, що, почавшись за Київської Русі, розгортався далі. В цьому розумінні Галицько-Волинське князівство було першою українською державою.
Вона на століття продовжила і розвинула державно-правові традиції Київської Русі, сприяла розширенню контактів з Європейським Заходом та подоланню однобічності візантійських впливів, гідно представляла східне слов’янство на міжнародній арені
17Раніше на території сучасної України у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. Головним джерелом знань є міфи, перекази, легенди. Вони дають змогу уяснити суть і рівень культурного та соціально-економічного і політичною розвитку слов'ян. Для тогочасних політичних відносин було характерним:
досить сильний вплив родоплемінних відносин (відносини схильності і прихильності до роду, батьків, дітей, родичів).
Через малу захищеність від сил природи в переказах досить відчутний вплив слабості людини перед природою.
панувала так звана "міфологічна релігія", яка освячувала тогочасні стани і соціальні групи: воїнів, дружинників, смердів, рабів та ін.
З часів Люблінської унії зростає роль південних степових районів України, куди почали втікати від панщини. На цих територіях одним із головних завдань стала організація відсічі татарським нападам. Для цього сформувався прошарок вільних звитяжних людей, які поступово перетворили військове ремесло на свою професію. Вони дістали ім'я козаків. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину.
У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522-1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію - Запорозьку Січ. Термін "козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття - степові промисли. Козацтво розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася (бояри, шляхта, міщани і насамперед селяни).
Перемоги військ Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.
Б. Хмельницький висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. Хмельницький синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Він був першим і, на жаль, останнім в історії України доби феодалізму політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства. Хмельницький не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання.
Характерна ознака суспільного життя козацтва -демократизм. Демократичні засади стали основою формування козацької республіки, що викликала захоплення багатьох учених і політичних діячів. Республіканські принципи, вироблені в козацьких колах майже столітнім життям козацької республіки, були перенесені на нове військово-народне управління.
На Січі порядкувала громада. Всі справи - військові, господарські, покарання і помилування винних, вибори січової старшини, зовнішні зносини і т.д. - вирішувала Січова рада, на якій всі козаки користувалися рівним правом.
Вищою владою на Січі були військові чиновники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар. Вони відали військовими, адміністративними, судовими духовними справами. Кошовий отаман (гетьман) Війська Запорозького був першою особою у цій системі правління. У військовий час він був головним командиром і діяв як диктатор, у мирний час був "конституційним" володарем (був обмежений радою), виконував роль верховного судді, вважався верховним начальником запорозького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в церкви. На час відсутності в Січі він призначав заступника, який звався намісником отамана або наказним отаманом.
На той час судова влада не відокремлювалась від адміністративної влади. Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорозькому Війську. Як і кошового, його обирали на військовій раді. Суддями у запорозьких козаків була вся військова старшина. Кошовий отаман вважався великим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Військовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, а ріщення належало давати кошовому. Під час походів чи у віддалених куренях вершили судові справи полковник разом із писарем та осавулом. В основі судочинства лежали предківські звичаї й одвічні порядки, на яких будувався весь лад запорізького козацького життя.
Після укладення Преяславської угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.
18Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841-1895) —талановитий філософ, публіцист, історик і вчений.Він створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціаціїгармонійно розвинених особливостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він,можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей.
М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини ігромадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова,друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.
У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілкивлади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни в основні закони мали вноситися вразі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласнихзборів.
Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу, Глава, держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.
Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей,повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи.
До функцій обласних дум та їхніх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти і под.Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема зміністрами, регулювалися законодавством. Можливісуперечностірозглядалися Верховним судом.
До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду (сенату),входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддіввизначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главоюдержави, їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях — ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.
Центральне місце в суспільних поглядах Драгоманова посідає ідея поступу: ральне місце в суспільних поглядах Драгоманова посідає ідея поступу:вищого ступеня соціальної справедливості та духовної культури
Обґрунтування її вчений вважав найважливішим досягненням європейської науки. І тут слід наголосити, що опинившись на еміграції, МихайлоПетрович прагнув здійснити введення справи українського визвольного руху до загальноєвропейського контексту: зорієнтувати українську справу на\ взірці європейської науки і культури .
Соціальний устрій суспільства на думку мислителя гармонійно повинні розвивати особистості, об’єднані в асоціації на добровільних засадах. Саме вільний індивід, з його нічим не обмеженою волею, є для
М.П.Драгоманова атомом соціуму, фундаментом соціального й міжнародного
порядку.
Щодо втілення своїх суспільних ідей у життя, то вчений виступав противником загальної соціальної революції, котра не могла би на його думку витворити новий лад суспільного життя [9]. Надія на соціальну
революцію, вважав мислитель, веде у глухий кут. “Не революція, еволюція– було девізом Драгоманова. Новий суспільний устрій повинен органічно тапоступово сформуватися із попередніх йому ладів.
Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення
просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманову своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, ея формування держави на засадах політичної свободи,витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина,
недоторканність особи, життя, приватного листування, національності(мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та
спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом.
Самоврядування - основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави,а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М.
Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин - громада - волость
- повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними),тобто у схемі організації місцевого само-врядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування
20.Франко - як школа українського політичного життя
Письменник першим заснував у цих краях партію європейського зразка. Називалася вона «радикальна партія». Мала свій електорат, програму, і найважливіше (чого потім не мали інші партії) — у неї був механізм дій. Геніальність Франко полягала в тому, що, знаючи тодішню конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, що дозволяли висувати визначені питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області, максимум — соборної України, яка б об'єднала всіх українців. Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого загального з українцями Великої України так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміна «росіянин», «російська» уживати слово «українська», «український».
Радикальна партія нараховувала кілька тисяч членів, мала свої друковані органи, партійні осередки були майже в кожнім селі
До речі, він передбачав всі етапи розвитку партій: спочатку вона росте, потім у ній починає виділятися велику кількість лідерів, а незабаром вона, як правило, розлітається. Після чергових, третіх виборів і поразці на них радикальної партії в усьому обвинуватили Франко як її керівника і головного ідеолога
Не дивлячись на те, що І.Франко фактично цілком зійшов з політичної арени, але його цікавили ідеї, і головне — ідея української державності, основні напрямки її. На превеликий жаль його теоретичні розробки мало неоціненні. Ми їх постійно відсували на другий план, розтикали по куточках, ніколи не розуміли і не хотіли зрозуміти
Згідно Івана Франка, необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.
Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави.
Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого...
І. Франко поділяв деякі погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, знайомився з їхніми працями.
За І. Франком, з виникненням приватної власності виникає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Він був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються на існуючому соціальному устрої
І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців — багатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад — монархію, де не тільки діла, а й думки та прагнення кожної людини пригноблюються "машиною темного царства". Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чинників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.
Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття "право" і "закон" він розглядав як генетично пов'язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.
Чинне в Австрії законодавство він уважав соціаль-но спрямованим на захист інтересів приватних власників. Такої ж думки тримався він і щодо Конституції Австрії 1867 p., яка не брала до уваги просту людину
Право, писав із цього приводу І. Франко, це тільки щит, яким прикривається безправ'я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що проголошені законами.
Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості, бо в її практиці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санкції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.
Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх "Тюремних сонетах", у нарисах тюремного життя ("На дні", "До світла"), а також у сатиричних творах "Дві конституції", "Історія однієї конфіскації" та ін.
Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871—1913).Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантувалися б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план.
Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні.
Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а економічно сильніша меншість панувала над людьми, пригнічувала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала республіканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації. Проте буржуазна республіка, на її думку, не може повністю надавати умови для повної реалізації прав свобод людини, оскільки тут присутні елементи економічного насильства, закріплені в соціальне скерованому праві. Конституцію Австрії та її державний устрій поетеса оцінювала так само, як І. Франко.
Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношенню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свободи. Сама наявність закріплених у юридичних актах політичних та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав твердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє.
Поетеса закликала народ виборювати свої свободи. Загалом політичні й правові погляди І. Франка та Лесі Українки сприяли подальшому розвиткові національної української державно-правової ідеології. Основою їхнього політико-правового світогляду було визнання природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та форми правління
.
21Михайло Грушевський (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній "Історії України-Руси", детально дослідив історію українського народу. Він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.
Учений виходив з того, що існують дві "руських" народності - українсько-руська й великоруська. Київська держава були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава - великоруської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав.
У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції - від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.
Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів.
Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.
Жовтнева революція змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну, самостійною народною республікою.
Володимир Винниченко (1880-1951) був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).
Упродовж життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак негативно ставився до соціалізму в радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами.
В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму.
Винниченко як соціаліст, розв'язання національного питання підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.
Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією.
Перебуваючи в еміграції, Винниченко змінив свої погляди на українську державність. У праці "Відродження нації" (1920) він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями.
Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого і найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.
Найповніше відродженню української нації сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади. Тому Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці "Заповіт борцям за визволення" (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення
.
22Українську державницьку ідеологію В. Липинський будував на давніх народних традиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько-козацьких часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. При цьому державність бачилася йому як спадкоємна монархія, очолювана гетьманом.
В. Липинський намагався обґрунтувати такий державний устрій. Він вважав, що парламентаризм при однопалатній системі із загальним виборчим правом як форма правління чужої духом та інтересами буржуазної демократії для хліборобського класу і загалом хліборобської країни не підходить. В. Липинський виходив з того, що ні одна нація не розпочала і не може розпочати свого існування від демократії і що демократичні нації можуть існувати тільки там, де була чи є своя власна національна держава, або там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії.
Природно, що про одну із центральних проблем — взаємовідносини з Росією — В. Липинський писав, що російська орієнтація (більшовицька чи протибільшевицька), в формі заведення в Україні російської державності не допоможе нашому національному об'єднанню, підтримає нашу внутрішню анархію, тому вона для нас, хліборобів, не годиться. Разом з цим він наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають, щоб ми з Росією та Білорусією, як зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, утворили тісний мілітарний та економічний союз і спільно з ними шукали собі союзників у Європі.
Оскільки держава була вузловим питанням у концепції В. Липнпського, то він намагався пояснити роль соціальних верств у політичному житті народів. В. Липинський вважав, що здатність держави до життя залежить від форми її суспільної організації. В. Липинський розглядав державність як фактор національної інтеграції. «Тільки власна Українська держава, — зазначав він, — дасть нам той об'єднуючий дух, котрий усіх нас, хліборобів, в один міцний, твердий український хліборобський клас міцно зв'язує. Бо тільки в ім'я власної Української держави і спільної національно-державної культури зможемо ми знайти спільну мову з іншими українськими класами і необхідний для тривкого державного ладу компроміс з ними заключити».
Отже, згідно з концепцією В. Липинського, саме держава повинна об'єднати мешканців території в органічну цілість. Цей організм як наслідок спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку В. Липинського, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації, може реалізуватися тільки в матеріальних формах держави.
Одна із основних тез концепції В. Липинеького полягає в тому, що державу можна будувати за ініціативою провідної верстви або аристократії. Саме вони здатні повести за собою пасивну більшість. «Без національної аристократії, — підкреслював В. Липинський, — без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування немає і не може бути нації». Передумовою провідної ролі аристократії є її прагнення влади, готовність до боротьби за цю владу. Тобто аристократія мусить бути «стихійно імперіалістичною». Проте В. Липинський не дивився на аристократію як на замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, аристократія — це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів. Саме вона творить матеріальні й духовні цінності, які стають власністю всього суспільства.
В. Липинський підкреслював, що політика — це вміння вибрати такий метод здобуття та організації влади і організації громадянства, який би уможливив будову і збереження окремої держави на українські землі і забезпечив існування та розвиток української нації.
19 В середині ХІХ ст. (наприкінці 1845 - на початку 1846 рр.) виникло Кирило-Мнфодїївське Товариство з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента університету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький та ін. Через 15 місяців братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів, а члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення.
Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".
Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство.
Історична місія українського народу - рятувати слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.
У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали
´ єдиним джерелом загальної народної правди волю народу (віче).
´ князь - це правитель, третейський суддя, встановлювач порядку, захисник від зовнішніх і внутрішніх загроз.
Пантелеймон Куліш (1819-1897) опрацював своєрідну так звану хутірну філософію. Хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша - це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір ототожнюється з поняттям культура. Хутір - антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (городська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, руйнує національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка ("чужому научайтесь, і свого не цурайтесь").
23Націоналізм М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.
Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.
Микола Міхновський (1873-1924), У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму.
Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.
Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.
Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".
М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.
Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.
Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).
Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.
У праці "Підстави нашої політики" Д. Донцов стверджував, що призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.
Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.
Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства - це аристократи духу, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.
Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.
Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.
24 Націонал-комуністична течія української політичної думки
Українська політична думка не припиняла свого розвитку і після поразки національновизвольних змагань. З 1917 до 1933 року її найповніше репрезентував український націоналкомунізм, який об´єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави.
Виникнення націоналкомунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільнополітичними реаліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуністичній утопії і перейнявши притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруйнували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централізаторськошовіністичною політикою, прирікши себе на загибель, а Україну — на десятиліття підневільного існування в умовах радянськобільшовицького тоталітаризму.
Націоналкомунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільнополітичної думки. За словами її авторів, революція в Україні має не лише соціальний, а й національний характер, а соціалістичний лад у державі може забезпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціальноекономічний і культурнополітичний розвиток і в Україні, і в сусідніх державах».
Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту — це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію. При цьому вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму щодо України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які відкрито вороже ставилися до української самостійності.
У 20ті роки виникла низка націоналкомуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України («боротьбисти», «укатети», «самостійники», «шумськісти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з´їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націоналкомунізму.
Українізація — політика партійнодержавних органів УРСРу 20ті і на початку 30х років XX ст., спрямована на більш органічне впровадження радянськокомуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.
25 Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова "демократизація" інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного періоду: Й.Горнового ("СРСР - країна найжорстокішого гноблення народів: визиску працюючих"), П.Полтави ("Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу"), Я.Старуха ("Упир фашизму"), П.Думи ("Ідейно-політичне обличчя більшовиків"), Д.Шахая ("Тактика щодо російського народу").
Завдяки публіцистичним творам В.Мороза ("Серед снігів", "Репортаж із заповідника імені Берія") інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.
Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.
Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник ("Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз", 1995), В.Гриньов ("Нова Україна, якою я її бачу", 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв ("Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути", 1995), критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тотальної "українізації" та "вестернізації" ("американізації"); збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці та створення "згори" соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.
Виразники протилежної орієнтації - Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв, В.Полохало, М.Томенко та інші наголошують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства ("Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств", 1995; "Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз", 1996; "Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби", 1997). Так, зокрема, М.Томенко (основна праця - "Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії"", 1995) виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму (або "сучасного українського традиціоналізму") та утворення руху "нової демократії", ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень - консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.
Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти
.
26Політичне життя тісно пов´язане з найрізноманітнішими формами політичної діяльності.
Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб´єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їx вони поділяють.
Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. Її можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні політична діяльність — це методи й засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії їм.
Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність.
Для теоретичної основними формами є:
- пізнавальна;
- прогностична;
- ціннісно орієнтована.
Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті суспільства партій, громадсько-політичних об´єднань, рухів.
Основні її форми:
- ухвалення політичного рішення;
- вибори;
- політична реформа;
- страйк;
- демонстрація;
- дипломатичні, міжурядові переговори;
- офіційний візит тощо.
Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які виникають внаслідок соціальної диференціації суспільства і вияву інтересів великих суспільних груп.
Суб´єктами політичних відносин є:
- класи;- нації;- соціальні групи; - індивіди;- політичні інститути й організації.
Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв´язки соціальних суб´єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощ
Вони охоплюють зв´язки між різними соціальними групами та індивідами, політичними інститутами та організаціями щодо завоювання і реалізації політичної влади, певних суспільних інтересів. Характер відносин соціальних суб´єктів визначає політичну ситуацію, стратегію, тактику, зміст політичної діяльності. Політичні відносини встановлюють, у який спосіб соціальні суб´єкти можуть здійснювати політичну діяльність через політичні інститути, норми, процедури, визначають методи й засоби політичної діяльності, регламентують її.
У процесі суспільного розвитку нові потреби та інтереси зумовлюють необхідність виходу за межі існуючих норм, пошук нових методів і засобів діяльності, процедур, винесення рішень. Для цього соціальні суб´єкти повинні усвідомити необхідність політичних перетворень, розвитку нових методів і засобів діяльності. Потреби та інтереси людей відповідно спонукають їх дії. Схожість, близькість, збіг інтересів соціальних суб´єктів забезпечує співпрацю, узгодженість їх дій. Суперечливість інтересів виявляється в різних формах суперництва, антагонізму, конфліктів. Засобом залагодження політичних протистоянь і розв´язання конфліктів є влада, яка використовує механізм узгодження суспільних, групових і особистих інтересів — ідеологію, фізичний і психологічний примус, традиції тощо.
Існує певна ієрархія інтересів: загальнолюдські, інтереси суспільства, народу, класу, групи. Координація, узгодження політичних інтересів, їх взаємне уточнення та обмеження з урахуванням об´єктивної реальності досягаються у процесі активної політичної діяльності.
Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів, політичних інститутів і організацій супроводжується певним типом політичної поведінки. Така поведінка зумовлена вибором мотивів у винесенні рішень щодо політичних відносин, добором засобів досягнення цілей, здатністю сприймати загальний суспільний інтерес, розумінням співвідношення з ним інтересу приватного, групового, вмінням їх поєднати. Політична поведінка охоплює як внутрішні реакції — думки, сприйняття, судження, настанови, переконання, так і конкретні дії, які можна спостерігати, — участь у виборах, вияв протесту, лобіювання, проведення зборів, політичних кампаній. Політична поведінка може виявити себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, виборців, індивідів, політичних партій, владних структур, політичних лідерів, так і в будь-якій інституціональній ситуації — сім´ї, бізнесі, церкві тощо, але обов´язково в межах або через посередництво держави.
Характер її значною мірою залежить від наявних у суспільстві традицій легітимації (визначення, обґрунтування правомірності, законності певних рішень і дій). Традиції легітимації трансформуються від визнання правомірності певних засобів, способів досягнення мети, правоти сили до усвідомлення необхідності співвідносити свої наміри з інтересами й позиціями інших учасників політичної взаємодії, базувати рішення й дії на невід´ємних правах людини. Тому й форми політичної поведінки соціальних суб´єктів можуть бути різними. Розрізняють відкриту (політична дія) і закриту (політична бездіяльність) форми політичної поведінки. За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи (спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть екстремістською. Залежно від мотивації розрізняють соціальне усвідомлену, ціннісне орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену політичну поведінку
28Політичні відносини - це форми взаємозв'язку й взаємодії соціальних спільностей людей, окремих особистостей із приводу політичної влади, керівництва, керування й регуляції політичних інтересів суб'єктів.
Існують різні спроби тлумачення й видів політичних відносин, і видів політичної діяльності
. Типологія політичних відносин виглядає приблизно так:
1) за характером соціальних суб'єктів — міжнародні; міжнаціональні; між соціальними групами; між особами (індивідами, лідерами);
2) за організацією соціальних суб'єктів політики — міждержавні; міжпартійні; між громадськими об'єднаннями; державно-партійні; між державою і громадськими об'єднаннями; між партіями і громадськими об'єднаннями;
3) за характером відносин між суб'єктом і об'єктом політики — відносини панування; підкорення;
4) за характером упорядкованості — координаційні; субординаційні;
5) за характером різних сфер політичної влади — законодавчі, управлінські, судові;
6) за характером тривалості — сталі, тривало існуючі політичні відносини, що виражають докорінні особливості даної політичної влади; рухомі, динамічні, що відображають зміну співвідношення соціально-політичних сил у процесі повсяк денної політичної життєдіяльності суспільства;
7) між світовими політичними структурами ~ міжурядові, сформовані національними урядами; неурядові організації, що складаються з національних організацій та асоціацій;
транснаціональні організації, які створюються індивідами;
8) за територіальною спрямованістю — у масштабах політичної системи однієї країни; у глобальному масштабі між політичними системами різних країн;
9) за механізмом формування і прояву — стихійні; свідомі.
28Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.
У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:
1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.
Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:
1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;
4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів:
прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.
Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.
Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний .
Основні концепції політичної влади
У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства, але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства.
Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх епох. Дана теорія споконвічно розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.
Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади.Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод, голод, чума або холера.Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.
Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше - за допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалівНа думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають
Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, " що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов'язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією - ієрархією, у котрої політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її якостей, спроможностей і досягнень.
І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках якої конструюється ще одна "модель цивільно-політичного устрою. Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові. Індустріальне товариство - це єдиний, нероздільний світ... Розходження в мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами індустріалізації».
Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до розв'язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя - шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться: усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократі
30Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку ХІХ ст.. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення – визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.
Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильної зміни влади й насильної перебудови державних устоїв і традицій. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до Французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм.
Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового товариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об’єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.
Легітимність політичної влади – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими її структурами та інститутами.
Нині легітимність вважається обов’язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством її правомірності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу.
Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.
Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний». Легітимність і легальність – близькі, але не тотожні поняття. Якщо легальність має юридичний, правовий характер, то легітимність – оціночний, етичний, вона не піддається повній формалізації.
Легітимна влада – та влада, що видає закони, які виконуються громадянами. Легальною владою може бути будь-яка влада, що видає закони, навіть непопулярні, і забезпечує їх здійснення.
. Типи легітимності політичної влади
Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з’ясування особливостей різних типів легітимності.
Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і легальна або раціонально-правова.
Традиційна легітимність влади. Історично першим типом легітимності влади є влада, що заснована на праві спадкування престолу. Така легітимність влади відповідала нормам традиційного суспільства: опора в основному на традицію визначала обмеженість влади царя, монарха, короля та ін.. Традицій на законність влади мала своєю базою звичаї, звички підкорятися, слухатися, коритись владі; віра в непохитність і священність устоїв і порядків в державі, суспільстві.
Традиційна легітимність відрізняється міцністю устоїв, стабільністю. Для стабільності демократії корисно збереження спадкування влади, підкріплене авторитетом держави, багатовіковими традиціями поваги до влади.
Харизматична легітимність влади. В суспільстві, де відбуваються бурхливі стадії модернізації, але які не освоїли демократичні форми управління, може поширюватися харизматичний тип правління, харизматичний тип легітимності влади.
Харизматична легітимність влади базується на вірі в винятковість, чудовий божественний дар, умінні володаря, правителя, вождя управляти людьми, керувати їх діями, створювати умови для благодатного життя. Такий правитель обожнюється, створюється культ його особи.
Легальна або раціонально-правова легальність влади. Цей тип базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади.
За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це – основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах.
Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного.
В політології також виокремлюють ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб’єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях ґрунтується.
Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов’язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що ґрунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.
Структурна легітимність пов’язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де зведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.
Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитися в неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок.
Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.
Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.
Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями.
Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.
Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.
31 Варто зазначити, що у практиці світового конституціоналізму конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від впливу багатьох чинників: історичних особливостей розвитку держави, економічного, соціального та культурного розвитку суспільства, етнічних, міжнародних та інших чинників. Стають дедалі більше помітними зростання соціальної ролі держави, а також вплив політичних партій на формування й функціонування державної влади, що відбивається на виборі організаційно-правових засад функціонування держави.
Аналізуючи загальні засади Конституції, ми бачимо поєднання двох різних підходів, що йдуть від Монтеск'є та Руссо: поділу влади в організаційно-правовому аспекті та єдності влади, з позицій ідеї суверенітету народу. За ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні; це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Разом з тим у цій статті встановлено, що ніхто не може узурпувати державну владуЗ другого боку, Конституцією України встановлюється система органів держави з більш-менш чітким розмежуванням повноважень між ними, виходячи з вимоги здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також обмеження здійснення повноважень органами, які належать до вказаних гілок влади, межами, встановленими Конституцією й відповідно до законів України.
Цей загальний підхід досить чітко відображається у структурі чинної Конституції України. Так, після розділу І «Загальні засади» вміщено розділ ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що цілком відповідає системі засадничих положень Основного Закону. Адже перед згаданими статтями 5 і 6 Конституції міститься визначальна стаття 3, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини в Україні названо головним обов'язком публічної влади, і насамперед виконанню цього обов'язку має підпорядковуватися організація та функціонування цієї влади. Розділ ІІІ у Конституції присвячено виборам і референдуму як формам безпосередньої демократії, в яких реалізується здійснення влади Українським народом. І лише подальші розділи Конституції присвячено організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Зокрема, ІV розділ стосується парламенту – Верховної Ради України, V – Президента України як глави держави, у VІ – йдеться про Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади, й, нарешті, VІІІ – присвячено організації правосуддя.
Разом з тим у кожному з розділів, присвячених названим органам держави, більш-менш повно і послідовно визначаються їхній статус та загальні вимоги до здійснення ними конституційних повноважень як самостійно, так і у взаємодії з іншими органами. При цьому найдетальніше врегульовано статус Верховної Ради України – парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Водночас конституційний статус Верховної Ради не обмежується її функціями як законодавчого органу. Парламент також здійснює в межах, визначених Конституцією, установчі та контрольні повноваження.
Президент України є главою держави, який бере участь у здійсненні як законодавчої, так і виконавчої функцій влади. Водночас більшість його повноважень мають характер повноважень установчої влади. Кабінет Міністрів визначено в Конституції як вищий орган у системі органів виконавчої влади, однак у владній ієрархії він нижче за главу держави та парламент. Незалежну самостійну гілку влади в системі поділу влади становлять суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, а також Конституційний Суд України.
Визнаючи реалізацію в Конституції України принципу поділу влади на сучасних теоретико-правових засадах, необхідно разом з тим відзначити низьку ефективність функціонування державної влади з точки зору утвердження й забезпечення прав і свобод громадян. Однією з істотних причин цього є те, що ідея балансу гілок влади не доповнюється юридичним формулюванням принципу взаємодії гілок влади, що не дає змогу забезпечити єдність влади та її реалізацію в інтересах суспільства.
Отже, теоретичне визначення принципу єдності влади, шляхів його реалізації у співвідношенні з принципом поділу державної влади в конкретних умовах нашої країни стає вкрай актуальним не лише з погляду утвердження в ній демократичної соціальної правової держави, а найперше з точки зору потреби запобігання перманентним політико-правовим конфліктам усередині державної влади, які супроводжують розвиток України останніми роками.
Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економіч ній сфері, невизначеність правових меж політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової моти вації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціолізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.
Отже, нечіткість правових меж компетенцій між орга нами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, мате ріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній неста більності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питан ня правового розмежування компетенції між органами дер жавними, органами самоврядування, бюджетної і податко вої систем ще не вирішено остаточно.
За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверх ню спливає справжній стан її міжкланових відносинЗа новою Конституцією державна влада в Україні здій снюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені у такому:
1) висока питома вага судово-юридичних установ у фор муванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду — 6 призначаються з'їздом суддів; з 20 членів Вищої ради юстиції — 14 представлено юридичними організаціями, 11 — призначено з'їздом суддів, адвокатів, працівників ви щих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного Суду і Верховного Суду) оби раються на їх пленарних засіданнях;
2) конституційний контроль судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади;
3) судово-правовий контроль за діяльністю суддів та кад ровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;4) наявність спеціалізації судів;5) наявність суддівського імунітету;6) проголошення демократичних засад судочинства;7) закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу;8) узаконення суду присяжних.
Однак проголошені конституційні принципи судочин ства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію само стійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод гро мадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають у пер шу чергу торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністра тивного, кримінального, цивільного і соціального судочин ства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяж них, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та не виконання судових рішень. Прерогативи інших гілок вла ди буде розглянуто в наступних розділах.
Конституція створила правові основи не тільки для роз поділу влади, але й для функціонування механізму про тиваг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента і парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпіч менту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установа ми судової влади, підзвітність і підконтрольність уряду пре зиденту і парламенту (парламентський контроль за діяль ністю уряду і виконанням бюджету).
Однак названі механізми противаг і стримувань вияви лися недостатньо ефективними для збалансованих дій ви щих органів державної влади у перехідний період. У полі тологічній і юридичній літературі існують думки щодо недо ліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:
1) складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездій сненна;
2) недостатній механізм розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом у бюджетній політиці та виконанні урядової програми;
32Сутність, структура та функції політичної системи
Функціонування соціальних спільнот (народ, нація, класи, соціальні групи та прошарки, демографічні групи та ін.), а також індивідів не зводиться до політичної діяльності і різних форм її організації.
Політична система суспільства є підсистемою більш широкої системи - "суспільство", "громадянське суспільство"
Громадянське суспільство є основою існуючих економічних, соціальних, культурних та інших відносин, якість та рівень розвитку яких значною мірою визначають розвиненість політичних структур - держав, партій, партійних систем, громадських об'єднань. Воно також є опорою функціонування їх. Історичний досвід дає підстави стверджувати: там, де існує розвинене громадянське суспільство, наявні передумови демократичної політичної системи. Відсутність розвиненого громадянського суспільства призводить до створення тоталітарних політичних систем
Щоб зрозуміти понятя "політична система", потрібно розглянути поняття системи взагалі. Система - це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єдність. Головною особливістю соціальних систем, на відміну від природних чи технічних, є те, що вони пов'язані з вольовою, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей та їх різноманітних об'єднань.
Ознаки структурних елементів системи
прямий, безпосередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх якісна визначеність.
однопорядковість, однорідність і субстанційна сумісність структурних елементів.
вияв структурних елементів як мінімальних за своєю внутрішньою будовою і змістом компонентів даної системи стосовно обраного способу поділу.
органічний зв'язок кожного структурного елемента з іншими елементами системи.
структурні елементи є основою, на якій розвиваються решта елементних властивостей і структурні зв'язки.
Теорії політичних систем створили Толкотт Парсонс, Девід Істон і Габріель Алмонд. Американський соціолого Толкотт Парсонс (1902-1979), представник структурно-функціональної школи у праці "Соціальна система" (1951) розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у структурі кожного суспільства були:
суспільні цілі,
норми,
цінності
ролі.
Політична система суспільства - це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.
Існують також інші визначення структури політичної системи суспільства. Їі становлять такі елементи як:
політична, державна влада;
політичні відносини;
політична організація суспільства;
політична культура.
Інколи структуру системи визначають через політичні інститути з огляду на те, що саме вони організують політичне життя.
Політичні інститути - це певні політичні установи (сукупність політичних партій, органів місцевого самоврядування, громадських організацій та ін.), що визначають спільність людей, які мають особливі повноваження і виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства (військові комітети, комісії), певної діяльності (президентське правління).
Специфіка політичних інститутів полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх регламентована відповідними законами, рішеннями і іншими юридичними актами. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, шар, групу, спеціалізовану на її виконанні; політичні норми, регулюючі відносини всередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами; матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети.
Держава - основний політичний інститут, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій, груп інтересів. Це політична форма організації суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфер, культури. Вона покликана захищати інтереси людей певної території і регулювати з допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи за необхідності спеціальні органи примусу. У внутрішній структурі держава поступово створює особливу соціальну верству, що безпосередньо здійснює державні функції, світську політику.
Політичні партії представляють інтереси соціальних груп і ставлять метою реалізацію їх інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.
Групи інтересів - найрізноманітніші, організовані групи, спільності людей (профспілки, молодіжні і жіночі рухи, творчі союзи і об'єднання, етнічні і релігійні спільності, організації ветеранів війни, асоціації підприємців і фермерів та ін.).
Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві, збереження ідентичності політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньогрупову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою своїх членів, заохочуючи бажане і припиняючи відхилення від норм поведінки.
Функція забезпечення цілісності громадянського суспільства.
Владно-політична функція.
Функція народної, національної інтеграції.
Функція управління. організації, а саме функціонування як самоціль.
Функція відтворення політичного життя.
Функція демократизації життєдіяльності суспільства.
Функція організації й упорядкованості політичного життя.
Функція консолідації соціально-політичних сил.
Функція соціально-політичної модернізації.
Функція стабілізації соціально-політичного життя.
Існує інша класифікація функцій політичної системи. За нею політична система виконує 3 головних функції:
політичне цілепокладання;
владно-політична інтеграція суспільства;
регулювання режиму соціально-політичної діяльності
а також мобілізаційну, дистрибутивну функції і функцію
.
33 Європейсько-континентальна політична система вважається системою "старої демократії", яка може бути взірцевою для інших.
Процеси глобалізації особливо виразні стали проявлятись саме у Європі, де створення Європейського Союзу (ЄС) означало і певну уніфікацію політичних систем для 25 країн: згідно Амстердамської угоди 1997 року всі країни мають єдине громадянство, керуються демократичними владними режимами, Конституцією, хоча проти ратифікації останньої спочатку виступили країни "старої" демократії - Франція та Нідерланди.
Для політичної системи до індустріального типу, або типу характерного для країн "третього світу", тобто які розвиваються у напрямку від колишнього колоніального до індустріального суспільства, характерна нестабільна внутрішньополітична ситуація, перманентна боротьба значних соціальних сил всередині держави, велика роль недержавних інституцій, наприклад, професійних союзів (у Мексиці, зокрема, останні мають право найму і звільнення робітників, внески збираються у зобов'язальному порядку, кошти профспілок витрачаються безконтрольно, а вибори керівників проводяться за "зачиненими дверима", мало сказати — не демократично, профспілки десятки років поспіль контролюють робітничий рух)1, зазвичай простежується втручання армії та інших силових структур у політичні процеси, існує деформована партійна система, включно до заборони політичних партій тощо. Яскравим прикладом функціонування конфліктних політичних відносин у такій системі є загострене протистояння протилежних соціально-політичних сил "ХАМ АС" та "Хезболлах", які мають власні збройні формування, що трансформувалось з кінця 2006 року до фактичного переходу відносин конфліктності і громадянської війни у Лівані. Політичні уподобання правлячих режимів у таких системах можуть бути найрізноманітнішими — саме тут прижились немарксистські та "ліві" уряди як президента Уго Чавеса у Венесуелі, Даніела Ортегі у Нікарагуа. Для політичного життя багатьох африканських країн військові перевороти стали звичайним явищем.
Для англо-американського типу політичної систем (вони функціонують у США, Великий Британії, Австралії, Канаді та у деяких інших країнах Британських домініонів) характерним є двопартійна партійна підсистема, за якою основні політичні партії по черзі змінюють одна одну у керма влади і не ставляться до протилежного політичного табору як до своїх ворогів. Відомий американський письменник Франк Салліван (Sullivan) у памфлеті „Ні! Тисячі разів, Ні!" показав взірець політичної промови на користь начебто однієї з партій США, але у дужках за назвою однієї політичної партії (демократів) вказана назва протилежної партії (республіканців) і за бажанням читача акценту промові змінюється на користь бажаного політичного табору, бо фрази, тези, доводи переваг своїх партій ті ж самі. Так у літературно-художній формі доводилась безглуздість вибору якоїсь партії з двох схожих. Це безумовно перебільшення, хоча б тому, що республіканська партія США веде традиційно більш консервативну внутрішню політику та більш агресивну зовнішню політику (вона за це й названа партією "яструбів").
З 2007 року більшість у Конгресі США належить демократам і ми помітили вже перші відмінності у відношенні до політичної стратегії в Іраку. Демократи мають намір добитись поетапного виводу американських військ, а республіканець президент Буш Молодший виступає за підсилення військової присутності, незважаючи на критику.
Держава у англо-американській світська, а вплив церкви на політичні процеси незначний, навіть при наявності національної (англіканської у Великій Британії) церкви, яка підпорядкована державі. Політичний режим демократичний, армія системою законодавства та політичними традиціями відсторонена від боротьби за владу. Стабільність, передбачуваність політичних процесів складають важливий момент у характеристиці даного типу політичної системи. Політичним ідеалом є безпека, добробут, стабільність, демократія, права і свободи людини. Політична культура громадян активістського типу, хоча американці здебільшого цікавляться поточними політичними справами свого регіону, свого штату більше, ніж федеральними справами.
Характерним для політичної активності американських громадян та зв'язку виборців із своїми представниками у Конгресі США є листи до них, у яких дебатуються, як правило, локальні соціально-політичні проблеми.
Вони є предметом особливої гордості американських громадян, політичною цінністю і явищем незвичайним для нас, українців.
35Сутність і типологія політичних режимів
Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму. Спосіб голосування — також важливий елемент режиму, який певною мірою окреслює контури політичної системи. Легітимним є режим, здатний сформувати у мас переконання, що саме даний порядок є найкращим із усіх можливих (М. Вебер). Одначе легітимним є й режим, який відповідає народним прагненням чи народному консенсусові (М. Дюверже).
Інтерес до типології політичних режимів має таку ж давню історію, як і вивчення політики. Починаючи з Платона й Арістотеля, різні мислителі намагалися виробити концепцію класифікації політичних режимів. Кожна типологія відображала не тільки політичний інтерес ученого й реалії політики того чи іншого типу. Типологія Платона й Арістотеля відображала історичний і політичний досвід Стародавньої Греції, а також їхні власні переконання. Арістотель виділив три типи політичних режимів. Це — монархія, здатна обернутися на тиранію; аристократія, що може стати олігархією; політика з поміркованою демократією, що може виродитися в демагогію. За всі наступні століття до цієї схеми було мало науково переконливих доповнень.
Поняття "політичний режим" існувало вже в науці конституційного права у Франції. Класифікація режимів базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави і на з´ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся режим злиття влад (абсолютна монархія), режим поділу їх (президентська республіка), режим співробітництва (парламентська республіка). Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати політичні режими Г. Моска. І хоч він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, демократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-ліберальний.
До спроби класифікувати політичні режими вдавалася й українська політична думка. У своїх "Листах до Братів-Хліборобів" В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою, 2) охлократія з диктатурою, 3) класократія з правовою — "законом обмеженою і законом обмежуваною" — монархією.
Під демократією він розуміє парламентську і президентську республіки. Основну увагу політик приділяє аналізові демократичного республіканського ладу США, щоб обґрунтувати ідею неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління. У Сполучених Штатах, на думку В. Липинського, "демократія не виявила своїх негативних якостей тому, що правляча суспільна верства опиралася на стару монархічну консервативну традицію. А брак монархії вона надолужувала зміцненням політичної влади президента".
Охлократією вважають такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Тобто охлократія, за В. Липинським, "це не влада натовпу, а влада над натовпом".
Класократія — такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристократія приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників різних станів і класів суспільства. Виборна аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежений законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів. "Аристократія, — говорив В. Липинський, — це чинник динамічний, який сам себе витворює й виправдовує право на існування, постійно відновлюючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних соціальних груп".
У сучасній літературі багато класифікацій політичних режимів. Найчастіше вживається тричленна класифікація їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні, причому будь-яка класифікація є умовною, оскільки "чистих" і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікації почали з´являтися на початку 20 ст., але практично до 60-х років найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв політичні режими на демократичні і недемократичні. На початку 60-х років 20 ст. американський політолог 3. Бжезінський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади й про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим через політологічний аналіз політичних систем країн колишнього соціалістичного табору. Він довів, що більшість цих держав належала до авторитарних політичних режимів. Тому можна запропонувати типологію режимів, в основу якої покладено принцип відповідності походження і дій вимогам демократії.
Протягом багатьох століть вироблялася формула плюралістичної демократії: політична влада народу, яка здійснюється більшістю, що вільно виявляє себе і поважає права меншості. Залежно від того, чи здійснюється формула демократії в суспільстві, прийнято виділяти два типи політичних режимів: демократичні й антидемократичні. У свою чергу, їх можна поділити на два підтипи: парламентський і президентський; тоталітарний і авторитарний.
39. Демократичний політичний режим
Поняття “демократія” багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.
Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн:
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.
Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є:
- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;
- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;
- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;
- вільна діяльність політичних і громадських організацій;
- обов´язкова виборність органів влади;
- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;
- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).
За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх Претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні е магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.
У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель “елітарної” демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40—50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем.
Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.
Чимало сучасних учених пов´язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного Організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу.
Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація — процес поступовий і багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспільства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Токвіля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокішою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.
Серед проблем утвердження демократії, пов´язаних з економікою і політикою, — відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демократія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять “лібералізм” і “демократія” теж неоднозначне. Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія — рівності перед волею.
Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона е не лише технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цінностей, системою життя, основні постулати якого — рівність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу.
Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання:
- фіксувати певну форму правління;
- закріплювати й виражати згоду народу;
- регламентувати повноваження урядових структур.
І найголовніше — слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політичній діяльності.
Щоб стати демократом, людина, з огляду на психологію, має вирости й соціалізуватися в демократичному середовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегровані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталізація поєднана з корпоративністю, тому японську демократію інколи називають корпоративною. Саме збереження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демократичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим е віднайдення способів органічного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворення тощо
37Термін тоталітаризм походить від пізньолатинського слова totalis, яке означає “цільність”, “повнота”. Він виник і отримав розповсюдження в 20-30-ті роки ХХ ст. і використовувався для означення політичних режимів у фашистській Італії, нацистській Німеччині та більшовицькому СРСР.
В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму.
Ще Платон у стародавні часи писав, що при досконалій державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання розповсюджувалася і на розпорядок дня і ночі, обов'язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням
Тоталітаризм – характерна для диктаторських режимів ХХ століття система управління яка прагнула до цілковитого підпорядкування суспільства державі за допомогою:
1) монополії на інформацію та пропаганду; 2) офіційної державної ідеології, обов’язкової для громадян; 3) терору таємних служб; 4) масових монопартій.
Виникнення тоталітаризму пов’язане передовсім з труднощами модернізації, переходу суспільства до індустріальної стадії розвитку, зі спробами правлячої еліти подолати ці труднощі за допомогою надзвичайних заходів: одержавлення, надбюрократизації, політизації та мілітаризації всього суспільства.
Суть тоталітаризму в тому, що в результаті названих процесів встановлюється бюрократична (військово-бюрократична) диктатура, що захищає інтереси державного (партійно-державного) апарату і, частково, інтереси представників різних маргінальних груп, декласованих елементів.
Вирізняють два типи тоталітаризму:
1) праворадикальний (фашизм і націонал-соціалізм);
2) лівоекстремістський (комунізм).
Перший характеризується відкритою терористичною диктатурою, що спирається на мілітаризацію усіх сфер життя, придушення демократичних свобод. В основі – войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм і спекуляція на потребах мас.
В історіографії проблеми вивчення фашизму є три класичні його інтерпретації:
1) теорія “моральної хвороби Європи” Б.Кроче. Він вважав, що фашизм – це реакція на ідеали доби Просвітництва;
2) друга інтерпретація фашизму ― радикальна. Її прихильники відповідальність за появу фашизму і нацизму покладають на італійську та німецьку буржуазію;
3) третя інтерпретація належить марксистам, які говорять, що фашизм – породження імперіалістичної стадії капіталізму, форма антипролетарської реакції.
Для комунізму характерним є державний соціалізм, тобто соціальна відчуженість людини: в політичній сфері – відсторонення мас від влади, в економічній – відчуження від засобів виробництва через надмірне їх одержавлення.
Тоталітарні режими – це наслідок Першої світової війни, яка посилила націоналістичні тенденції. З одного боку, в умовах війни складалася державно-монополістична економіка, характерними рисами якої стали мілітаризація праці, загальна трудова повинність і централізація постачання. З іншого – Перша світова війна викликала глибоку кризу норм і цінностей в європейському суспільстві. Зокрема, були відкинуті моральні обмеження, стала низькою “вартість” людського життя.
У цій ситуації непотрібність та ізольованість “маленької людини” в мирному суспільстві протиставлялись військовому братству і схожим на нього групам фаші. Націоналістична пропаганда переконувала маси: ми нічого не отримали замість наших зусиль і жертв. Так, в Італії “вкрали перемогу” при переділі світу, а Німеччина на мирній конференції була оголошена єдиним винуватцем у розв’язанні війни. Матеріальні та психологічні труднощі стимулювали відчуття “національного приниження” і незадоволення демократією, що нездатна встановити порядок в країні.
Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо.
Культ особи «вождя» є неодмінною рисою усіх без винятку тоталітарних режимів. Він базується, насамперед, на звеличенні його персони, а разом з цим - ідеї, яку він уособлював. На це працювали цілі пропагандистські індустрії. Цілодобово населенню нав'язували образ турботливого «батька народу», який піклується не про власне благо, а лише про співвітчизників. Сотні тисяч прижиттєвих скульптурних зображень, мільйонні наклади біографій, газети, нашпиговані фотознімками вождя повинні були укорінити у свідомість людей переконання, що він є втіленням їх самих. Вождь ніколи не помилявся, володів даром провидця. Ті ж, хто мав необачність ставити це під сумнів, ставали не лише ворогом диктатора, а й кожного громадянина.
38 Поняття авторитаризм або авторитарна влада, частково застосовується при характеристиці тотальної політичної системи.
Однак поняття тоталітаризм і авторитаризм не тотожні. Авторитарні політичні системи займають проміжне місце між демократією і тоталітаризмом. Справді, за диктаторською природою влади, необмеженою законами і демократизмом, авторитарний режим близький до тоталітарного. Збереження автономності окремих суспільних сфер, і, особливо, приватного життя, в яке держава не втручається своїм контролем і регулюванням, авторитаризм близький до демократії.
Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство (Політологія.
Авторитаризм взагалі притаманний владі і політиці, але основи і ступінь його різноманітні: природні якості політичного лідера (авторитарної, владної особистості), розумні, раціональні, справедливі дії якого викликані необхідністю особливого роду ситуації: стан війни, суспільна криза тощо, соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) та ін. аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить в крайню форму -тоталітаризм, деспотизм. Авторитарно всякий наказ волі влади суспільству і нав'язане йому, а не прийнята добровільно і усвідомлена поведінка. Об'єктивність авторитаризму може бути зв'язана з активною перетворюючою діяльністю влади.
Три ознаки або властивості авторитаризму відрізняють від інших типів прояву влади і звичайно поєднуються: по-перше, централізація влади; по-друге, безапеляційний командний засіб керівництва; по-третє, безумовне підкорення. Всі властивості авторитаризму зводяться до акценту на примушенні до використання волі особи, яка управляє, придушення волі та свободи підлеглих і суспільства в поєднанні з обвинуваченням демократичних режимів у неспроможності згуртування народу, встановлення порядку і вирішення суспільних проблем. З таких позицій в 30-х роках в Німеччині створювалася ідеологічна та політична доктрина авторитарної держави. Встановлення авторитарної диктатури відбувається, як правило, на тлі економічної кризи, розгулу злочинності і корумпованості всіх версти влади.
Виникнення авторитарних режимів є наслідок, результат нестабільності перехідних періодів суспільного розвитку.Авторитарній політичній системі притаманні специфічні риси. По-перше, носієм політичної влади виступає одна людина (монарх, тиран тощо) або група осіб (військова хунта та ін.) Здійснюється монополізація влади і політичної діяльності вузькою групою осіб, не допускається політична опозиція існуючому режиму. По-друге, виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професійних об'єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій, економічних структур. Невтручання держави в економіку, заохочення ринкових механізмів саморегулювання суспільного життя. Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. По-третє, всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами па розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я
Політична поведінка влади при авторитарному режимі характеризується високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що дозволяє швидко і ефектно здійснювати реорганізацію суспільних структур і концентрувати зусилля на вирішенні найбільш важливих проблем. Авторитарні системи визначити дуже тяжко. На відміну від тоталітаризму, автократія - влада, основана на якому-небудь авторитеті, не встановлена шляхом демократичної процедури (авторитарна влада), а тоталітаризм - влада, що не знає жодного іншого «авторитету», окрім зовнішнього примушення, прямого насильства (тоталітарна влада).
Чим же відрізняються авторитарні системи від тоталітаризму? Найважливіша відзнака полягає в тому, що авторитарна влада не має тоталітарних амбіцій. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, а вони швидше засновані на розмитій концепції національного інтересу. Авторитарний режим - це режим, що має основу беззаперечного підпорядкування владі всіх сфер суспільства та зв'язаний з деспотичною владою однієї особи (монарх, диктатор) або групи осіб (військові та релігійні клани).
В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей. теократичний (Іран після 1979 p.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партії! (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). І, нарешті, ще одна категорія авторитарних режимів, що вже зникає – монархія. Не всі монархії авторитарні. В Європі – Англія, Норвегія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія - монархії, що існують в системах парламентської демократії. Йдеться про монархії в найменш розвішених країнах, де монарху належить вся повнота влади (Марокко, Йорданія, Саудівська Аравія та ін.) Залежно від конкретно-історичних обставин авторитарний режим може орієнтуватися не тільки на демократію, але й на тоталітаризм Історичний факт, переростання авторитарного режиму на Кубі в тоталітарний політичний режим. Водночас авторитаризм в Іспанії, Південній Кореї, Аргентині, Чилі потсупово еволюціонував в демократію
В посттоталітарній Україні присутні явні елементи авторитаризму. По-перше, постійно проявляється тенденція посилення виконавчої влади за рахунок ослаблення влади законодавчої та її концентрації в руках одного лідера. Причому, всі гілки виконавчої влади від президента до силових міністерств вимагають для себе ледь не виняткових повноважень. По-друге, поява різноманітних форм власності сприяє створюванню елементів громадянського суспільства. По-третє, практична відсутність принципу гласності в діяльності органів державної влади і реальної відповідальності керівників за результати своєї діяльності. По-четверте, широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (президента та уряду). Але, мабуть, головне в авторитаризмі посттоталітарного суспільства - спроможність поєднувати економічний розвиток на базі пріоритету приватної власності і ринкової економіки з набранням почуття особистої відповідальності громадян
Різновиди авторитарних режимів.
Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, котрі усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.
3Політологія — це наука про політику.
Політику також досліджують: політична філософія, політична історія, політична соціологія, політична економія, політична психологія, правознавство, політична культурологія, політична етика, політична антропологія, політична етнографія, політична демографія, політична статистика, політична географія, політична екологія, біополітологія тощо.
Досить поширеним у політології є розуміння її як міждисциплінарної науки. Такий підхід ґрунтується на ототожненні політології як науки і будь-яких наукових знань про політику. Він не розрізняє об'єкт політології — політику — з її предметом, яким при ньому також виступає політика.
Цей підхід:
- відмовляє іншим наукам у праві на самостійне дослідження політики,
- веде до необґрунтованого розширення предмета політології, ототожнення його з її об'єктом, розчиняє політологію в інших науках.
Соціологія наукою про суспільство. Проте поки що ніхто не назвав соціологією всю сукупність наукових знань про суспільство. Вона існує передусім як окрема, самостійна наука з власним предметом, який вирізняє її з-поміж інших наук про суспільство. Так само немає підстав називати політологією всю сукупність наукових знань про політику.
Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політико-владні відносини, або політика, є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство.
Так, філософія, як відомо, є теоретичною основою світогляду людини. Відповідно, політична філософія, ґрунтуючись на нормативно-ціннісному підході, з’ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів
справедливості, свободи, рівності тощо. Нормативно-ціннісний підхід політичної філософії орієнтований на розробку ідеалу політичного устрою та шляхів його практичного втілення. Цей підхід більшою мірою виходить із того, що повинно бути або є бажаним, аніж із дійсного, і вимагає спиратися в політичних рішеннях на етичні цінності й норми. Політична філософія, отже, формулює ціннісно-нормативні критерії політики.
Тісними є зв'язки політології з історичною наукою, історією, зокрема з політичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багатоманітності. За всієї багатоманітності минулого головним у ньому для історії є політичні події, процеси і факти. Загальна історія є передусім історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступа як політична історія.
Принципова відмінність історичного дослідження від політологічного полягає в
тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія — це теорія політики, а не її історія.
Найскладнішим є зв'язок політології з соціологією, зокрема з політичною соціологією.
Досить поширене ототожнення політології і політичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Політологія справді тісно пов'язана з соціологією, проте вона не може бути включена до неї ні як власне така, ні як політична соціологія.
Стосовно предмета соціології, як і щодо предмета політології, також немає єдиної точки зору. Соціологія є наукою не про всю сукупність суспільних відносин, а лише про соціальні відносини як один із їхніх різновидів. Соціальні відносини — це не всі наявні в суспільстві відносини, а лише ті, які складаються між історично та об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо. Виокремлені на основі їхніх суб'єктів, соціальні відносини складаються з приводу різних об'єктів: виробництва, власності, політичної влади, цінностей культури тощо і виступають, відповідно, як соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші відносини. А це означає, що соціологія вивчає не всю багатоманітність
виявів політичного життя суспільства, а лише ті з них, суб'єктами яких є соціальні спільності. Соціальні організації і процеси, в тому числі політичні, вона розглядає як «модуси існування соціальних спільностей», тобто як похідні від останніх.
Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження — державу. Політологію іноді називають державознавством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регулюють політичні відносини, —- це передусім норми конституційного права.
Об'єктом науки конституційного права є державнополітичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання.
Політична психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо при вивченні громадської думки, політичних конфліктів, електоральної поведінки тощо.
Політична економія розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики.
Політична антропологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини, її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особливостей його національної культури.
Політична географія вивчає залежність політичних процесів від їх просторового розташування, обумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чинниками.
Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук — психології, економічної теорії, антропології, географії.
Політологія як навчальна дисципліна має на меті давати знання з таких тем, як: політична влада, політична система, політична культура, політичні партії і партійні системи, вибори і виборчі системи, політичні режими, політичні доктрини та ідеології, політичні еліта та лідерство й інших. Таким чином, студентська молодь отримувала теоретичні і практичні знання про устрій і функціонування політичної системи суспільства.
Крім того вищій навчальний заклад покликаний готувати не тільки дуже добре теоретично підготовленого фахівця у певній галузі народного господарства, мета вищої освіти - сформувати людину з широким світоглядом, нонконформістською свідомістю, системою гуманістичних цінностей. Це завдання можливо виконати лише за допомогою викладання дисциплін із соціально-гуманітарного блоку. Саме тому так цінуються випускники з дипломами найпрестижніших вишів світу.Фахівці вважають, що цілеспрямоване вивчення політології у вищих навчальних закладах є базовим при засвоєнні систематизованих знань щодо демократії. Ґрунтовно вивчивши основи політології, студент має відчувати себе повноцінним громадянином, реальним творцем справжньої демократії, вміти професійно оцінювати реальність (або утопічність) політичної модернізації, яка здійснюється, і тим самим стати на шлях створення політичної філософії життя, формування високих норм моральної поведінки, правової свідомості, активної громадянської позиції [12].
У підсумку можна стверджувати, що політологія як навчальна дисципліна повинна залишитись у переліку обов’язкових для вивчення студентами вищих навчальних закладів. Можна прийняти аргументи щодо скорочення кількості годин, відведених на її вивчення, проте робити її вибірковою дисципліною вочевидь неможна. Рішення про переведення політології як навчальної дисципліни з обов’язкових у вибіркові для вивчення позбавить українську молодь цілого пласту знань, необхідних для формування її політичної свідомості та громадянської культури. Треба шукати компроміс між двома точками зору, інакше вже за чотири-п’ять років ми матимемо сотні тисяч фахівців вузької спеціалізації з низькім рівнем громадянської свідомості і парафіяльно-підданським типом політичної культури, а для українського суспільства в цілому буде характерний стан аномії, що напевно не відповідає національним інтересам України.
10. Соціал-демократія
Витоки сучасної соціальної демократії кореняться в епосі ранньої Промислової революції, коли оформилася концепція утопічного соціалізму. Коли стало ясно, що необхідно зробити деякі зміни, щоб заспокоїти незадоволеність мас, уряди, що до недавнього часу повністю заохочували буржуазію, почали робити поступки, щоб запобігти народним хвилюванням, здатним перерости в соціальну революцію.
В цілому, соціал-демократи підтримують:
Дотримання загальним принципам соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства. Захист прав людини. Соціально орієнтовану ринкову економіку. Обмежене державне регулювання економіки. Створення ефективних регулятивних механізмів в підприємництві на користь робітників і дрібного підприємництва. Принцип чесної торгівлі. Рівноправ'я і захист всіх форм власності. Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з приватним. Націоналізацію стратегічно важливих підприємств. Співпраця з профспілками. Підтримку незаможних верств населення. Створення «держави загального добробуту». Поліпшення умов праці робітників. Ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає: безкоштовна освіта, безкоштовна охорона здоров'я , пенсії. Середній або високий рівень оподаткування. Зняття обмежень з імміграції і мирне співіснування культур і цивілізацій. Участь в міжнародних організаціях типа ООН. Демілітаризацію, скорочення військових арсеналів і неучасть в агресивних військових блоках. Захист інтересів трудящих — робітників, селян, фермерів, інтелігенції і середнього класу.
4 Мислителі античної Греції і античного Риму відіграли визначну роль в історії формування і розвитку всієї духовної культури людства. Величезним є їхній вклад у скарбницю політичної та правової думки. Вони стояли біля витоків теоретичного підходу до проблем держави, права, політики, інших державно-правових явищ, формування юриспруденції.
Особливо велика роль належить давньогрецьким мислителям. Саме завдяки їм було зроблено перехід до раціонально-логічного способу пізнання і пояснення оточуючого світу та суспільних явищ. На цій новій теоретичній базі ними вперше було поставлено, розроблено і концептуально оформлено фундаментальні проблеми політико-правової тематики. У багатоманітності форм філософсько-правових уявлень давньогрецьких мислителів, тією чи іншою мірою, можна прослідкувати всі ідеї, які пізніше розвиваються і стають визначальними в європейській і світовій правовій та політичній думці. Особливо велика цінність античної політичної та правової думки полягає у тому, що вона оформилася і розвивалася, як ідеологія вільних людей. Свобода — фундаментальна цінність, головна мета зусиль і стержнева ідея всієї давньогрецької політичної та правової теорії і практики5. Демокріт.
Життя і творчість Демокріта, біля 470–366 рр. до н.е., припадають на період розквіту античних міст-полісів. У поглядах Демокріта вперше знаходить закріплення ідея, що, будучи результатом природного розвитку, суспільство, поліс, його закони, разом з тим, є штучними людськими утвореннями. Вони не дані в готовому вигляді самою природою, а утворені самими людьми в процесі їхньої еволюції від стадності до цивілізованого життя.
Закони, на його думку, покликані забезпечувати належне життя людей у полісі, але для досягнення цього необхідні зусилля з боку самих громадян, їхній послух законові. Закон, підкреслює Демокріт, прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягнути тільки тоді, коли самі громадяни прагнуть жити щасливо. Для тих, хто виконує вимоги закону, закон є тільки свідченням їхньої доброчесності. Він є примусовим засобом, спрямованим проти тих, хто, в силу своєї розумової або моральної ущербності, добровільно не надається до доброчесної поведінки "внутрішнім прагненням і переконанням". Важливими в концепції Демокріта є його погляди на державу. Однодумство і морально-соціальна солідарність вільних членів полісу є найважливішою і необхідною ознакою упорядкованої держави. Поліс — це "спільна справа" всіх його вільних членів. Держава уособлює собою "спільну справу" своїх громадян і служить її опорою. Інтереси цієї "спільної справи" і турбота про неї визначають сутність і межі прав та обов'язків громадян. "Державні справи, — підкреслював Демокріт, — необхідно вважати набагато більш важливими, ніж всі інші; кожен повинен прагнути, щоб держава була належно впорядкована, не добиваючись більшої пошани, ніж йому належить, і не захоплюючи більше влади, ніж це корисно для спільної справи. Бо держава, яка йде правильним шляхом, — найважливіша опора: коли вона в благополуччі, все в благополуччі, коли вона гине, все гине".
7. Сократ.
Сократ, 469–399 рр. до н.е., — одна з найцікавіших фігур у духовній історії людства, з іменем якої пов'язане виникнення моральної філософії. Сократ викладав свої погляди виключно в усній формі. Про них можна дізнатися тільки з тих творів його учнів і сучасників, які збереглися, — це, перш за все, Платон і Ксенофонт. Обговорення моральних та політико-правових проблем Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи цим основи власного теоретичного дослідження в даній галузі. Моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом: закони, у трактуванні Сократа, і є основою полісу. Сократ, як і софісти, розрізняє природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це мало місце у трактуванні софістів. І неписані божі закони, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, одну і ту ж справедливість, яка не просто є критерієм законності, але, по суті, тотожна з нею. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, при якому безумовно панують справедливі за своєю природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язує з цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. При цьому, під "однодумством" він має на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.
. Платон.
Платон, 427–347 рр. до н.е., — один з найбільших мислителів не тільки античності, але й всієї історії філософії, політичних та правових вчень. В 387 р. до н.е. у передмісті Афін він заснував Академію, яка проіснувала аж до 529 року н.е.
Основою філософської концепції Платона є його вчення про ідеї, яке полягає у тому, що "істинне буття — це певні безтілесні ідеї, які можуть бути осягнуті тільки розумом", дані ж у відчуттях емпіричні тіла, речі і явища не є істинними, оскільки належать не до буття, а до чогось рухомого, такого, що знаходиться у процесі становлення. Істинне пізнання — це пізнання буття, тобто світу ідей. Воно доступне тільки небагатьом людям — філософам. Натовп, за переконанням Платона, не може бути філософом.
Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" — два взаємопов'язаних аспекти одного ідеального проекту.
Ідеальна держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний державний устрій. Цей кращий, за Платоном, тип державного устрою можна назвати двояко: якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого псування державності. Розглядаючи увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину політичного життя і зміни його форм.
Арістотель.
Саме з іменем Арістотеля, який жив у 384–322 рр. до н.е., пов'язане зародження політичної науки як окремої науки. Арістотелем була написана велика кількість праць, зокрема на політико-правову тематику в таких роботах, що дійшли до нашого часу, як "Політика", "Афінська політія", "Етика" і "Риторика".
Арістотель зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою. Арістотель розрізняє два види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу. Розподіляюча справедливість означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Зрівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього принципу є область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання. Головним висновком з етичних досліджень Арістотеля, що має суттєве значення для політики, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична справедливість є принципом політичної форми влади.
Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування — досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава — це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.
Мислителі давньої Греції зробили суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у теоретичну розробку проблем держави і права. Це обумовило їхній помітний вплив на наступних мислителів та їхнє значне місце в історії політичних та правових вчень.
Всесвітньо-історичне значення духовної спадщини античної Греції, складовою частиною якої є політичні та правові вчення, обумовлене тим, що давньогрецькі мислителі були першовідкривачами в багатьох галузях людського пізнання. Йдеться не про ординарний внесок античних греків в історію філософської, політичної та правової думки, а про створення ними фундаменту і формування ідей та концепцій у різноманітних сферах теорії та практики.
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди — царський {754—510 рр. до н. е.) республіканський (509—28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е. — 476 р. н.е.). В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб'єктами політичного життя і залишалися лише об'єктами чужої власності, боротьба за політичну владу розгорталася в середині привілейованої меншості.
Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель, епікурійці, стоїки, Полібій. Марк Туллін Ціцерон (106—43 рр. до н. е.)—знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель приділяв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці «Про державу», «Про закон», «Про обов'язки», численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за .устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е., коли сенат зазнав поразки" в боротьбі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август, Лепіт), ім'я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.
Ціцерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що «народ — не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів». Тим самим держава в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одностайна правова єдність (спільність) тих членів, окреме правове утворення (загальний правовий порядок).
Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Подібні ідеї розвивав стоїк — раб, за походженням Епіктет (50—130 рр.). Він закликав до особистого морального удосконалення і відповідного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.
Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 рр.) учив, що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») — «однодумство», досягненню чого, за Марком Авреліем, і служить стоїцизм.
Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму і прав було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обґрунтування претензії імператора до законодавчої влади. Так, законну силу імператорських розпоряджень відстоював юрист Гай. Акти імператора є законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови: «принцип волі від (збереження) законів», «що бажано принципам, те має силу закону»
.
34 Європейсько-континентальна політична система вважається системою "старої демократії", яка може бути взірцевою для інших.
Процеси глобалізації особливо виразні стали проявлятись саме у Європі, де створення Європейського Союзу (ЄС) означало і певну уніфікацію політичних систем для 25 країн: згідно Амстердамської угоди 1997 року всі країни мають єдине громадянство, керуються демократичними владними режимами, Конституцією, хоча проти ратифікації останньої спочатку виступили країни "старої" демократії - Франція та Нідерланди.
Для політичної системи до індустріального типу, або типу характерного для країн "третього світу", тобто які розвиваються у напрямку від колишнього колоніального до індустріального суспільства, характерна нестабільна внутрішньополітична ситуація, перманентна боротьба значних соціальних сил всередині держави, велика роль недержавних інституцій, наприклад, професійних союзів (у Мексиці, зокрема, останні мають право найму і звільнення робітників, внески збираються у зобов'язальному порядку, кошти профспілок витрачаються безконтрольно, а вибори керівників проводяться за "зачиненими дверима", мало сказати — не демократично, профспілки десятки років поспіль контролюють робітничий рух)1, зазвичай простежується втручання армії та інших силових структур у політичні процеси, існує деформована партійна система, включно до заборони політичних партій тощо. Яскравим прикладом функціонування конфліктних політичних відносин у такій системі є загострене протистояння протилежних соціально-політичних сил "ХАМ АС" та "Хезболлах", які мають власні збройні формування, що трансформувалось з кінця 2006 року до фактичного переходу відносин конфліктності і громадянської війни у Лівані. Політичні уподобання правлячих режимів у таких системах можуть бути найрізноманітнішими — саме тут прижились немарксистські та "ліві" уряди як президента Уго Чавеса у Венесуелі, Даніела Ортегі у Нікарагуа. Для політичного життя багатьох африканських країн військові перевороти стали звичайним явищем.
Для англо-американського типу політичної систем (вони функціонують у США, Великий Британії, Австралії, Канаді та у деяких інших країнах Британських домініонів) характерним є двопартійна партійна підсистема, за якою основні політичні партії по черзі змінюють одна одну у керма влади і не ставляться до протилежного політичного табору як до своїх ворогів. Відомий американський письменник Франк Салліван (Sullivan) у памфлеті „Ні! Тисячі разів, Ні!" показав взірець політичної промови на користь начебто однієї з партій США, але у дужках за назвою однієї політичної партії (демократів) вказана назва протилежної партії (республіканців) і за бажанням читача акценту промові змінюється на користь бажаного політичного табору, бо фрази, тези, доводи переваг своїх партій ті ж самі. Так у літературно-художній формі доводилась безглуздість вибору якоїсь партії з двох схожих. Це безумовно перебільшення, хоча б тому, що республіканська партія США веде традиційно більш консервативну внутрішню політику та більш агресивну зовнішню політику (вона за це й названа партією "яструбів").
З 2007 року більшість у Конгресі США належить демократам і ми помітили вже перші відмінності у відношенні до політичної стратегії в Іраку. Демократи мають намір добитись поетапного виводу американських військ, а республіканець президент Буш Молодший виступає за підсилення військової присутності, незважаючи на критику.
Держава у англо-американській світська, а вплив церкви на політичні процеси незначний, навіть при наявності національної (англіканської у Великій Британії) церкви, яка підпорядкована державі. Політичний режим демократичний, армія системою законодавства та політичними традиціями відсторонена від боротьби за владу. Стабільність, передбачуваність політичних процесів складають важливий момент у характеристиці даного типу політичної системи. Політичним ідеалом є безпека, добробут, стабільність, демократія, права і свободи людини. Політична культура громадян активістського типу, хоча американці здебільшого цікавляться поточними політичними справами свого регіону, свого штату більше, ніж федеральними справами.
Характерним для політичної активності американських громадян та зв'язку виборців із своїми представниками у Конгресі США є листи до них, у яких дебатуються, як правило, локальні соціально-політичні проблеми.
Вони є предметом особливої гордості американських громадян, політичною цінністю і явищем незвичайним для нас, українців.
35 Політична система сучасної України: стан і тенденції розвитку
Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Нагадаємо, що йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому — до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна усталених політичних і економічних структур. Другий — розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.
Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.
Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов'язань і виявлення поваги до держави та її законів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробіт ництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.
Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.
Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційовано початок реформи політичної системи.
Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основоположний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лінкольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.
-Враховуючи реалії суспільного життя в Україні, важливо чітко визначити і здійснити такі основні напрями поступу її політичної системи:
Ц подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управлінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної організації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;
- будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масової інформації;
- законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політичних сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, їх плідного співробітництва;
- законодавче забезпечення залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;
- забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозволяли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не виправдала довір'я відповідного електорату;
- формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;
- забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;
- забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідомості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;
своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна самоадап-тація.
.
40 Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:
1. Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та О.Дергачовим. На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.
Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов'язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.
2. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (див. перераховані на початку статті специфічні риси) та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.
На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ - процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає". До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.
Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це - рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких - справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).
3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через незначущість, і ...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України". Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.
Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятної концепції.
10 Ідея соціальної рівності людей - одна з найдревніших і вічно живих ідей суспільної свідомості. У російській громадської думки уявлення про рівність всіх людей перед Богом і про неминуче торжество соціальної справедливості були відомі з незапам'ятних часів
Росії в наявності ознаки, що характеризують криза феодально-кріпосницького ладу. У силу цих причин захід західноєвропейського утопічного соціалізму за часом збігається з його сходом в Росії.
Утопічний соціалізм в російській варіанті його впливу на російське
суспільство (Герцен, Чернишевський, "Земля і воля" у 60-ті рр. XIX ст.)
Отже, ідеали соціалізму в діяльності російських соціалістів-утопістів були нерозривно пов'язані з ідеєю селянської революції. Те, що така революція призведе до розвитку буржуазних відносин, залишалася поза розумінням революційних демократів, в тому числі і Чернишевського, хоча він і передбачав, що процес становлення соціалістичних суспільних відносин досить тривалий.
Кінець XIX століття був часом бурхливого зростання політичних настроїв в різних шарах російського суспільства. Характерні риси капіталістичної еволюції в Росії справили потужний вплив на процес формування політичних партії та рухів. Крім загальних рис з аналогічними процесами на Заході, вони мали досить істотне. Своєрідність. По-перше, це більш пізніше, ніж у Західній Європі, створення політичних партій. По-друге, іншою була і послідовність їх утворення. Складання політичної структури західноєвропейського суспільства починалося зі створення 6уржуазних партій. Це було пов'язано в першу чергу із зростанням, політичної активності буржуазії, її завоюваннями на політичній арені, особливо з введенням загального виборчого права. Закінчувалося оформлення політичних структур західних суспільств освітою партій пролетаріату. У Росії ж першою оформилася пролетарська партія, а вже потім-дрібнобуржуазні та буржуазні партії. Основними політичними течіями цього періоду, в надрах яких починався процес зародження політичних партій, були урядово-поміщицький консерватизм, буржуазно-поміщицький лібералізм і народницький революціонізм. Кожне з них по-своєму вирішувало питання про вибір шляхів розвитку країни, відображаючи інтереси певних класів і соціальних груп, представники яких складали ту чи іншу течію.
1
2