Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Особливості епохи Відродження
Особливістю Ренесансу (від фр. Renaissance — Відродження) є процес відродження античних наук та мистецтв, що вважають головним чинником, який зумовив ефект феномену Відродження.
Відродження — це особливий тип зростання культури, епоха, духовне значення якої не стільки в реалізації потенцій періоду, скільки у створенні та реалізації нових стимулів культурної творчості. Тому Ренесанс до певної міри є еталоном культурного розвитку у світовій історії, який можна порівняти з VIII—V ст. до н. е. в Елладі. Про це свідчить і зовнішній бік феномену: вражаюча концентрованість на незначному просторово-часовому проміжку визначних, усебічно обдарованих людей, які проторували нові шляхи творчості. Як розквіт особливого роду, як реалізація надмірного енергетичного потенціалу культури, що виражена в особливій інтенсивності культурного життя, його багатобарвності, розкоші й багатомірності проявів особистої творчості, Відродження стає синонімом духовного піднесення.
Розрізняють Проторенесанс (ост. третина ХІІІ—XIV ст.), коли виникають перші ознаки якісних змін культурного процесу (початок творчості Данте, Петрарки, Бокаччо), і власне Відродження, де розрізняють раннє, або кватроченто (поч. XIV —90-ті роки XV ст.) — живопис Джотто, Донателло, Ботічеллі, Пізано; високе, або чінквеченто (90-ті роки XV ст. — поч XVI ст.) — у Середній Італії це — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, у Венеції — Тіціан, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто; та пізнє Відродження (40-ві роки XVI ст. — поч. XVII ст.).
На противагу середньовіччю, Ренесанс та античність мають схоже генетичне коріння: цілковите породження міста, міської культури, яка ґрунтувалась на більш-менш поширених розвинених товарно-грошових відносинах. Молода буржуазія знаходила в язичницькій давнині, у її світській культурі вже готову зброю для боротьби проти церковнофеодальної ідеології, хоча антична спадщина сприймалась та засвоювалась різними суспільними групами залежно від корпоративних інтересів.
Більшість дослідників уважає, що ренесансну епоху визначають три винаходи: друкарський верстат, компас та артилерія.
Відбувається поворот від теоцентричного до антропоцен- тричного розуміння світу. З’являється новий погляд на природу, відкриття її для себе, намагання перетворити світ у царину людини.
Біля витоків ренесансної ідеології стояв Данте Аліг’єрі (1265—1321), у філософських трактатах якого («Бенкет», «Монархія») викладено засади нового гуманістичного вчення про людину. Створений Данте в його «священній поемі» синтез поезії, філософії, теології та науки є одночасно й підсумком розвитку середньовічної культури та початком культури Ренесансу.
Першим рухом філософської думки є гуманізм (від лат. humanus — людяний, людський), що означає потяг до людяності, до утворення умов для гідного людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає думати про себе, свою роль та покликання в цьому світі, про свою сутність, смисл та мету свого буття. Початок цього руху пов’язують з Франческо Петраркою (1304—1374).
В еволюції філософських поглядів можна виділити три характерні періоди: гуманістичний, або антропоцентричний, у якому середньовічному теоцентризму протистоїть інтерес до людини в її відносинах зі світом (серед. XIV — серед. XV ст.); неоплатонічний (ареопагітичний), пов’язаний, головним чином, з поставленням онтологічних проблем (серед. XV — перша третина XVI ст.); натурфілософський, коли гуманістичні студії поступово поширилися на теологію, натурфілософію, природознавство, що одночасно призвело до втрати деяких особливостей та досягнень гуманізму, до більш складної взаємодії з середньовічною спадщиною (друга пол. XVI — поч. XVIІ ст.).
Відродження намагається пояснити світ, виходячи з нього самого. Світ не потребує потойбічного пояснення, він пояснюється не долею, не Богом, не чаклунством. Причина світу постає з нього самого. Показати світ таким, яким він є, пояснити все зсередини, з його власної матеріальної природи — саме таким є девіз реалізму Сервантеса, Рабле, Шекспіра.
Реалізм епохи відкрив індивідуальну людину і ствердив її силу та красу. Його героєм постає титанічна особистість, яка є вільною у своїх проявах.