Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11
ЛЕКЦІЯ №11 УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ(1964-1985рр.) БРЕЖНЄВСЬКИЙ «ЗАСТІЙ»
ПЛАН:
1. Політико - ідеологічна криза радянської системи в 60-80-х роках. Неосталінізм.
2. «Косигінські реформи». Економічний та соціальний розвиток УРСР у період «застою».
3. Посилення дисидентського руху у 70-х рр. XX століття.
4. Розвиток культури у період «застою».
1.Політико-ідеологічна криза радянської системи в60-80-х роках. Неосталінізм. Сучасні історики наголошують на політико - ідеологічній кризі адміністративно-командної системи в 60-80-і рр., суть якої полягала в зневірі великої частини населення в можливості побудови комунізму. Для виходу з політико - ідеологічної кризи брежнєвське керівництво використало багато новацій:
• пропонувалося будувати «розвинений соціалізм», про який у класиків марксизму не було ні слова (ідея головного ідеолога КПРС М.Суслова);
• посилилися репресивні органи, особливо Комітет державної безпеки (КДБ) на чолі з Ю.Андроповим, та боротьба з дисидентами – відновилися масові арешти2, збільшувалися строки ув’язнення, з’явилися нові методи боротьби (дисидентів запроторювали до психлікарень або висилали з країни);
• влада намагалася максимально перекрити джерела інформації , що поступала з Заходу– для цього глушилися західні радіостанції («Голос Америки», «Радіо «Свобода», «Німецька хвиля», Радіо«Ватикан» та ін.), відвідування Європи і світу можливо було лише «організованими групами» в склад яких обов’язково входили працівники КДБ тощо;
• у внутрішній політиці запанував «неосталінізм» – повернення до сталінських порядків без масових репресій.
Діяльність в Україні П. Шелеста. За роки «застою» в Україні змінилися два партійних керманича. З 1963по 1972р. Першим секретарем ЦК КПУ був Петро Шелест, у1972-1989 рр. – Володимир Щербицький.
Шелест:
У 1972 р. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано В.Шербицького, який до того обіймав посаду Голови Ради Міністрів УРСР. В.Щербицький, як і Л.Брежнєв і деякі його найближчі соратники, належав до так званого дніпропетровського ядра партійно-державної когорти кадрів в СРСР у 70-80-х роках. Після обрання Щербицького на посаду Першого секретаря ЦК КПУ в Києві міністерські та інші високі пости зайняли більше 20 дніпропетровців. Поступово в Києві склалося дніпропетровське земляцтво.
Політика Щербицького:
2. «Косигінські реформи». Економічний та соціальний розвиток УРСР у період«застою».
З 1965 р., за ініціативою голови Ради Міністрів СРСР Олексія Косигіна, розпочинаються економічні реформи.
По-перше, в управлінні економікою посилюється централізація: ліквідовані хрущовські раднаргоспи, відновлені міністества. Усі найважливіші республіканські міністерства були перетворені на союзно-республіканські. Тим самим фактично ліквідували рештки економічної автономії України. Фактично всі проблеми, навіть місцеві, вирішувалися у Москві, бюрократичний апарат охопила нова хвиля хабарництва, оскільки саме центр розподіляв фінанси та ресурси.
По-друге, з 1966р. запроваджують економічні методи управління промисловістю:
Саме це останнє стало на заваді поширенню реформ. «Червоні директори» не скільки не могли, скільки не бажали цим займатися. Щоправда частина з них навчилася ринковим елементам, проте це привело до зрошення їх з криміналітетом.
Відбулися зміни в сільському господарстві:
У перші роки реформ сільське господарство розвивалося відносно успішно. Усе це сприяло помітному зростанню сільськогосподарського виробництва, валова продукція якого в 1966-1970рр. збільшилася на 16,6 %. Реформи частково покращили стан економіки. Економісти називають восьму п’ятирічку (1966–1970 рр.) « золотою». Її результати були найкращими за останні 35 років:
• приріст національного доходу склав 39 % за п’ятирічку;
• промислова продукція збільшилася на 50 % порівняно з попередньою п’ятирічкою;
• на деякий час підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв’язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою – 2/3 приросту промислової продукції було досягнуто за рахунок підвищення продуктивності праці;
• валова продукція сільського господарства зросла на 23 %;
• зріс національний дохід СРСР. Якщо в 1960р. він складав 58 % від доходу США, то у 1970р. – 67 % від американського.
Непослідовність економічних перетворень. Посилення командно-адміністративної системи З початку 70-х років економічна ситуація в Україні різко змінилася. Все відчутніше почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Промисловість працювала неритмічно. Тижні простою змінювалися лихоманкою «штурмівщини». Якість продукції була надзвичайно низькою. Радянські товари на зовнішньому ринку були неконкурентоспроможними. Реформи не зачепили основ економіки, не змінили суті господарського механізму, часто обмежувалися самими гаслами. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивно: зростала чисельність робітників, обсяг промислової продукції збільшувався за рахунок нових підприємств, продуктивність праці знижувалася. Виробництво предметів споживання відставало від потреб, з’явилися черги –багатогодинні за продуктами харчування, багатоденні – за меблями та побутовою технікою, багаторічні – за житлом. Надзвичайно зріс авторитет та вплив товарознавців, директорів магазинів і баз. З’явився дефіцит на цілі групи товарів, які можливо було лише «достати» – купити по знайомству з переплатою.
Наростання стагнаційних процесів в 1970- х–на початку 80- х років . Індустріальна гігантоманія . Нарощення військово - промислового комплексу (КПК). Починаючи з 70-х і до другої половини 80-х рр. жодних реформ в країні не проводилося – дійсно наступив період «застою». Розпочався стійкий процес падіння темпів економічного розвитку, який призвів у 1990р. до економічної кризи: дев’ятий п’ятирічний план розвитку народного господарства (1971-1975рр.) передбачав зростання національного доходу в Україні на 37-39 %, а фактичний приріст становив лише 28 %. На десяту п’ятирічку планувалося 25 % зростання, а реальні цифри склали 18 %, у1981-1985рр. (одинадцята п’ятирічка) ця тенденція ще поглибилася.
Для розвитку промисловості у 70 –на початку 80- х рр. характерні наступні позитивні тенденції:
Проте зростали і негативні тенденції:
• 70-80-ті рр. відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централізму в управлінні народним господарством СРСР. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси;
• в Україні зберігалася відстала структура економіки – група промисловості «А» (виробництво засобів виробництва) переважала над виробництвом предметів споживання (група«Б»). На кінець періоду «застою» в 1985р. Група «А» в загальному обсязі продукції складала 72 %, а група «Б» – 28 %. • посилювалися екологічні проблеми – нерідко нові підприємства будувалися за застарілими проектами і технологіями, забруднюючи природне середовище.
• якість продукції порівняно з європейською була набагато нижчою, українська продукція в масі своїй була неконкурентоспроможна на світовому рівні та ін.
Як і у попередні десятиліття, у 60-80-ті рр.Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї й різноманітних видів військової техніки, в тому числі найсучаснішої. В Дніпропетровську споруджений найбільший у світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки «Південмаш», який виконував замовлення в основному союзного військового відомства.
Кризові явища в економіці СРСР в 70-80-х рр. особливо відчутно позначалися на сільському господарстві.
Позитивні тенденції :
• посилилася механізація сільського господарства;
• завершено електрифікацію колгоспів і радгоспів, зменшено тарифи на електроенергію для виробничих потреб села;
• послабився державний тиск на присадибні і підсобні господарства, які займаючи 5-6% сільськогосподарських угідь, давали третину всього обсягу виробленого м’яса, чверть молока і майже 40% картоплі.
Проте нерозв’ язаними залишалися проблеми:
За таких умов тисячі сільських мешканців, особливо молоді подавалися у місто. Протягом 60-х – першої половини 80-х рр. питома вага сільських жителів у складі всього населення Української РСР знизилася більш як на 16 %. За цей час з українського села виїхало 4,6 млн. осіб.
Соціальна сфера суспільства. У пам’яті багатьох жителів СРСР роки брежнєвського «застою» асоціюються з «золотими роками», коли можна було працювати все гірше і гірше, а жити все краще. Для соціальної сфери 60-80-х рр. характерні позитивні риси, за яким до сьогодні тужать мільйони наших співвітчизників:
• постійне підвищення життєвого рівня населення. Якщо національний дохід за період з 1965 по 1985 рік зріс у 2,5 рази, то матеріальний добробут (якщо брати тільки цифри заробітної платні) зріс у 1,85рази. Грошові надходження населення зросли тільки протягом 1971-1975 рр. в 3,1рази;
• безкоштовні освіта та охорона здоров’я. Мережа лікарських закладів в Україні була широкою. Кількість лікарів на тисячу жителів в країні була однією з найвищих у світі – на 10 тисяч населення припадало 38,9 лікаря(1985р.). У цей час в Японії ця цифра складала 17,5 лікарів на 10 тисяч, у Франції — 17,9, у Великобританії – 18,3.
• безкоштовне забезпечення учнів1-5-х класів та студентів підручниками;
• регулярне збільшення мінімальної та середньомісячної зарплати, пенсії, стипендії, різних соціальних виплат. Середня зарплата 1965 р. складала 93,9 крб., то у 1985р. – 173,9 крб. Мінімальна заробітна плата зросла з 40-45 до 70 крб. З 1966р. запроваджено гарантовану щомісячну оплату праці в колгоспах.
• низькі ціни на комунальні послуги, транспорт і товари щоденного вжитку.
• введення в експлуатацію великої кількості житла ( 9- поверхові блочні панельні будинки), шкіл, будинків культури, об’єктів соціально-побутового призначення;
• покращення забезпечення побутовою технікою.
Проте зберігалися і соціальні проблеми:
• не дивлячись на постійне підвищення життєвого рівня, він відставав від європейського, а зростання прибутків населення наприкінці 70 – на початку 80-х рр. уповільнилося;
• соціальна сфера, особливо культура, фінансувалася за залишковим принципом;
• панування дефіциту багатьох груп товарів, особливо групи «Б», що породжувало спекуляцію, розширення «чорного» ринку та «тіньової економіки». Все більшого оберту набирали «фарцовщики» – торгівці імпортним товаром та «цеховики» –власники підпільних підприємств, що випускали дефіцитну продукцію;• величезні багаторічні черги на отримання житла та низька якість новобудов;
• зменшення фінансування охорони здоров’я. Як наслідок – зниження природного приросту населення в 2,2 рази. Тривалість життя в Україні скоротилася, а смертність зросла з 7,6 випадків на тисячу чоловік (1965р.) до 12,1 (1980р.). Україна вийшла на перше місце у світі за рівнем дитячої смертності та ракових (онкологічних) захворювань (1989р.), 30 % дітей народжувалися хворими
• пенсії і соціальні виплати були не достатніми. Загалом за рівнем життя СРСР (разом з Україною) стояв на 50-60-х місцях у світі.
Панівне місце з суспільстві зайняла номенклатура – панівна партійно-державна еліта, що була реальним власником та контролювали всі сфери життя суспільства. Номенклатура мало в чому собі відмовляла:
• для неї існували спеціальні медичні заклади (санаторії Четвертого управління Міністерства охорони здоров'я);
• радгоспи,де вирощували екологічно чисту продукцію та закриті цехи, де цю продукцію переробляли;
• чиновники мали заробітну плату в 2-3 рази вищу ніж середні українці;
• вони «отоварювалися» в закритих магазинах та ще й за пільговими зниженими цінами; товари для цих магазинів закупалися, як правило, за кордоном;
• житло відзначалося покращеним плануванням, існували безкоштовні державні дачі зі штатом покоївок, кухарів, садівників, водіїв;
• діти навчалися в престижних навчальних закладах (школи з різними «нахилами» — до іноземних мов, математики тощо), московські та ленінградські виші для «своїх» випускників, профспілкові відпустки в Криму, Прибалтиці, дружній Болгарії , престижні закордонні відрядження, звідки можна було привезти «буржуазні» ганчірки.
3. Посилення дисидентського руху у 70-х рр. XX століття.
Головними діячами українського національно-визвольного руху в 60-80-і рр.були:
• поет Василь Стус.
• Микола Руденко, голова найпотужнішої української правозахисної організації –Української групи сприяння виконання Гельсінських угод;
• Олекса Тихий
• Юрій Литвин– український поет, журналіст і правозахисник. В 1953-1955 рр. відбував своє перше ув’язнення. Невдовзі після звільнення Литвин був заарештований вдруге, звинувачений у створенні в ув’язненні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі.
• Валерій Марченко– український дисидент -правозахисник, літературознавець і перекладач, онук М.І.Марченка– українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету.
• В’ ячеслав Чорновіл—автор «самвидавської » роботи «Правосуддя чи рецидиви терору?», збірки матеріалів про двадцять засуджених режимом українських інтелігентів під назвою «Лихо з розуму» (1966-1967рр.), видавець першого «самвидавського» журналу «Український вісник».У 1970-1974 рр .дисидентам вдалося випустити 8 номерів цього журналу, що знайомив громадськість з програмою незгодних та репресіями проти них.
• письменник Іван Дзюба, книга якого «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала моральним маніфестом покоління проти тотальної русифікації українців радянським режимом
• генерал Петро Григоренко, який відстоював національні інтереси кримсько-татарського народу
• історик Михайло Брайчевський – автор праці «Приєднання чи возз'єднання?», у якій було переконливо доведено трагічні наслідки для України Переяславської угоди 1654р. Б.Хмельницького і Московії
• письменник Гелій Снєгірьов
• письменник, філософ Олесь Бердник
• історик Валентин Мороз,
• історик Михайло Мельник, який у своїх працях виступав проти русифікації, покінчив життя самогубством 1979р.
• поет, перекладач, літературний критик Іван Світличний
• філолог, вчитель Михайло Горинь;
У відповідь розпочалися репресивні заходи влади:
• залякування дисидентів та їх прихильників органами КДБ («профілактична робота»);
• організація антидисидентських пропагандистських «кампаній» у пресі;
• адміністративні заходи–догани, звільнення з роботи, виключення з партії (для членів КПСР), позбавлення радянського громадянства;
• арешти, ув’язнення та заслання;
• не менш грізним репресивним заходом стали безпідставні запроторення найупертіших шукачів правди і справедливості у так звані «психушки» —спеціальні психіатричні лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. Після того, як у1975р. 35 держав Європи та Північної Америки, в тому числі й СРСР, підписали заключний акт Гельсінські угоди про повагу громадянських прав і свобод та демократичні принципи міжнародних відносин, в Україні 1976 р. група правозахисників об’єдналася у відкриту громадську правозахисну організацію –Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ ). Група складалася з 36 членів на чолі з Миколою Руденко. До неї входили такі відомі правозахисники, як П. Григоренко, Л. Лук’ яненко, І. Кандиба, В.Чорновіл , В.Стус, О. Бердник, О. Мешко та інші.
Головними своїми завданнями УГГ вважала:
• ознайомлення громадськості України з Декларацією прав людини, ухваленої ООН 10грудня 1948року;
• ознайомлення урядів і світової громадськості з фактами порушень в Україні Загальної Декларації прав людини та положень документів Гельсінської наради та ін.; Релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Панівним релігійним напрямком в СРСР і Україні, який повністю контролювався владою було православ’я –Російська православна церква (РПЦ). На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Львівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. Метою релігійних дисидентів була свобода віросповідання; реабілітація та легалізація заборонених церков та течій; повернення храмів віруючим; звільнення засуджених за релігійні переконання; реабілітація страчених служителів культу. Активними лідерами руху були:
•Йосип Тереля–борець за відновлення греко-католицької церкви;
•Володимир Романюк, який доклав багато зусиль у боротьбі за виведення Російської православної церкви з-під контролю держави;
• батько і син П. і Г. Вінси, які виступали за свободу діяльності православних церков.
Дисиденти створювали таємні релігійні громади, комітет захисту УГКЦ, передавали інформацію про порушення прав віруючих міжнародним правозахисним організаціям.
2 В Україні відбулося дві хвилі арештів – у 1965 та 1972 роках.