Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 2.
КЛАСИЧНІ ТА СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ
План лекційного заняття
Філософські концепції розвитку культури епохи античності.
Теологічні концепції розвитку культури.
Просвітницькі концепції розвитку культури. Німецькі культурологічні школи (І.Кант).
Концепції культурних колообігів (Дж.Віко, Ібн Халдун, М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі).
Українська культурологічна думка (Г.Сковорода, М.Драгоманов, М.Грушевський, Д.Донцов).
План семінарського заняття
Перелік питань для самостійної роботи
1. Протягом всієї історії розвитку людства проблеми культурології були предметом дослідження філософів, соціологів, етнографів, істориків тощо.
В епоху античності осмислення людської діяльності, її наслідків базувалося на протиставленні моралі та політики, культури й натури. Першими дослідниками цієї концепції були Сократ (470-399рр.до н.е.), Антісфен (446-366рр. до н.е.), Діоген Сінопський (404-бл.323рр. до н.е.). Вони протиставляли простоту життєвого укладу людей штучності, зіпсованості життя еллінських полісів. Кіники (Діоген) були першими критиками культури та цивілізації, задовго до концепції Ж.Ж.Руссо. Першим сформулював і вивів закономірність культурно-історичного процесу Полібій (201-120рр. до н.е.). На його думку, розвиток суспільства відповідає коловороту явищ: сонце, дощ, сніг, сонце…, а також підпорядкований діалектичній зміні форм державного устрою й культури.
Сучасник Полібія, китайський історик, філософ Сима Цянь (145-86 рр. до н.е.) у фундаментальній праці «Шицзі» дослідив і вивчив історію та культуру Китаю, з’ясував закономірності та принципи розвитку цивілізації й культури. На його думку, історія постає як циклічний процес, рух по колу.
«Історичні записки» включали дослідження з музики, науки, релігії, торгівлі та ін. Це була енциклопедія життя тогочасного китайського суспільства.
2. У богословських концепціях культури термін «культура» вживається у значенні культу (вшанування, поклоніння). Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С.Пуфендорфа, культура – це проміжна ланка між Богом і людиною. Будучи залежною від Бога, культура впливає на людину, формує її і визначає її діяльність. В теологічній концепції Бог є центром і творчою силою світобудови. Сенс людського життя з його повсякденними турботами втрачає свою самоцінність. Головна мета – через пізнання Бога підготуватись до справжнього, вищого, щасливого життя, яке лежить за межами соціального буття.
Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства.
Так, А. Блаженний (354-430), відомий християнський теолог і церковний діяч, засновник християнської філософії та історії у своїх працях «Сповідь» і «Про град Божий» виділяє два види життя людства: «Град Божий – заснований на любові до Бога та «презирстві до себе». Уособленням такого життя на землі є церква. «Град земний» – життя, засноване на любові до себе і «презирстві до Бога». Уособленням такого життя на землі є держава. На його думку, держава є злом, але це покарання людині за її гріховність. Він висловлює думку про перемогу духовного над земним.
В кінці 19-поч. 20 ст. богословські концепції культури опрацював П.Тілліх – німецько-американський філософ, теолог, який намагався створити універсальну «теологію культури». На його думку, культура містить в собі релігійний досвід, філософський аналіз цього досвіду і є теологією культури. Трагедія полягає у відчуженні релігії від культури, але це не позбавляє їх духовної єдності. Протягом всієї історії життя людства або релігія підпорядковує собі культуру, або культура відособлюється, стає автономною, замикається в собі, втрачає тим самим смислову основу. Як ідеал пропонував встановити гармонію двох начал. Ідеї Тілліха сприяли поширенню екуменізму (подолання конфесійних відмінностей).
Відомий діяч української греко-католицької церкви А.Шептицький (1865-1944) вважав, що суспільний устрій повинен базуватись на засадах християнської моралі. Розвиток економіки неможливий без суспільного ладу, без рівноваги прав і обов’язків. Одним із перших проголосив ідею екуменізму. Прагнув з’єднати Захід і Схід на засадах греко-католицької церкви. Закликав бути толерантними до почуттів інших конфесій.
3. Просвітницькі концепції розвитку культури
Просвітники з проблем сутності та особливостей розвитку культури виробили науковий погляд на розвиток суспільства й культури.
Французькі просвітники розвиток культури уявляли як історичний «дух народу», виражений в результатах діяльності людей, в народних звичаях, традиціях, в удосконалених суспільних інститутах.
У французьких просвітників термін «культура» майже адекватний терміну «цивілізація».
Просвітителі висувають ідею гармонізації відносин між суспільством і людиною, державою і громадянами. Основою такої гармонізації повинне стати виховання шляхом просвіти розумної людини, здатної усвідомити суспільний інтерес, як власний. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, можуть витворити досконалий суспільний і державний устрій, що відповідає сутності людини, яку просвітники розуміли як величину статичну. У цьому полягала обмеженість їх розуміння культури. Ж.Ж.Руссо першим піддав таку концепцію критиці. Він протиставляв зіпсованість і моральну розбещеність культурних європейських націй простоті та чистоті звичаїв народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку.
Шарль Монтеск’є (1689-1755) – французький просвітитель. Виникнення та розвиток суспільства пояснює як природно зумовлений процес. Наголошує на залежності історичного розвитку народів від географічних обставин, клімату, ландшафту, площі та ін. започатковував «географізний детермінізм» в соціології.
Помірний клімат, на його думку, сприяє формуванню волелюбності, войовничості.
Теплий клімат сприяє формуванню лінощів, покірності, розбещеності.
Родючі землі вимагають багато часу для обробки землі. Це сприяє встановленню правління однієї особи – монархії.
Неродючі землі сприяють утвердженню республіканського правління.
Розрізняє три види державного правління:
1. республіканське; 2. монархічне; 3. деспотичне.
Соціальну цілісність пояснює через поняття «загальний дух народів» як результат дії багатьох речей. Підкреслює, що республіки занепадають через втрату доброчесності, монархії – честі, деспотії – страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужерідних принципів та спонукань до дії.
У німецькому Просвітництві переважає морально-антропологічна проблематика. Особливо це проявилось в працях Й.Гердера (1744-1803), який вважав, що суть культури – вияв в людині божественного порядку, який існує в історичній реальності. Просвіта та виховання сприяють передачі культурних цінностей через традиції.
Історія людства – це історія культури. Виділяє етапи культури народів Сходу, Греції, Риму, Середньовіччя. Висловлює думку про національну своєрідність культур і культурну єдність людства. Розглядає питання про неспівпадіння мети, яку люди ставлять перед собою, і тими результатами, з яких складається історичний процес. Дійшов висновку про неправомірність нав’язування європейської культури іншим народам. Засуджує претензії будь-якого народу на обраність і виключне місце у всесвітній історії.
І.Кант (1724-1804) – видатний німецький філософ, представник класичної німецької філософії. Вважав, що культура – це здатність індивіда піднятись від чуттєвого існування до високого морального буття, при якому людина може діяти вільно, в ім’я мети, яку вона ставить перед собою відповідно до морального обов’язку. На думку І.Канта, людина від народження – добра. Виділяє в людині такі задатки:
– тваринні – прагнення до самозбереження, потяг до спілкування тощо;
– задатки людяності – прагнення до визнання власної гідності в очах інших, переваги над іншими, а це спричиняє суперництво, ревнощі та ін.;
– задатки особи – здатність розуміти та поважати моральний закон, з чого випливає можливість чинити свавілля.
Протягом життя людина розвиває свої задатки і передає знання і досвід наступним поколінням. Вдосконалюючи свої задатки, здібності, вміння, людина творить культуру.
І.Кант вважає, що цивілізація безжалісна до людини, хоч дає великі переваги всьому людству. Цивілізовані форми життя засновані не на свободі, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином регламентує життя в суспільстві. На його думку, культура на початку свого розвитку підносить людину над «тваринністю», на наступному етапі вдосконалює здібності і задатки («культура вміння»), і нарешті забезпечує моральне виховання особи, у процесі якого людина набуває здатності діяти відповідно до морального обов’язку.
4. Філософські концепції культурних колообігів.
В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. перше місце посідають концепції циклічного розвитку культури. Першим досліджував такий напрямок в культурології видатний арабський вчений, філософ, соціолог, історик епохи Середньовіччя Ібн Халдун (1332-1406). В своїй фундаментальній праці «Мукаддима», що в перекладі означає «Вступ» і є першою частиною восьмитомної праці з історії життя арабських народів, дослідив закономірності культурно-історичного процесу та соціально-економічного життя суспільства. Серед них виділяє такі основні:
а) закономірності культурно-історичного процесу, його рушійні сили;
б) вплив географічних факторів на історичний процес;
в) значення матеріального виробництва в суспільному розвитку та його вплив на історичний процес.
Ібн Халдун в житті суспільства виділяв три етапи:
«Сільське життя» – малопродуктивне, низький рівень культури і цивілізації. «Міське життя» – високий рівень життя, розвинута багатогранна культура, різноманітне виробництво.
Ці два етапи знаходяться в постійному антагонізмі, що проявляється як боротьба між «містом» і «степом», «культурою» і «пустелею». На його думку, ця боротьба є рушійною силою суспільного розвитку, головним фактором зародження та загибелі держав і цивілізацій.
Кочовики, які є активною руйнівною й одночасно творчою силою, високою організованою, з міцною родовою свідомістю, легко підкоряють осіле міське, багате населення, засновують нові династії та держави. Але, прилучаючись до культури і цивілізації осілих народів, вироджуються й самі стають об’єктами нападу нових кочовиків. Такий повний цикл дорівнює приблизно 120 рокам.
Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважають італійського філософа Дж. Віко (1668-1744рр), хоча чи найпершим прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є відомий мислитель епохи Відродження Нікколо Макіявеллі (1469-1527). Макіявеллі розглядав історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів –монархією, аристократією та демократією. Перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження позитивної іпостасі кожної з них у свій антипод (монархії в тиранію, аристократії – в олігархію, народного правління – у цілковиту розбещеність). Ці переходи реалізуються як процес, не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки стохатично визначений випадковостями.
Дж. Віко в своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» (1725) досліджував два світи: «світ стародавніх народів» і «світ християнських народів». Своє коло історія вершить уже не лише в межах життєдіяльності одного народу, а й у межах того чи того світу загалом. Кожен народ проходить три стадії або віки – вік богів, вік героїв і вік людини. Кожен вік має також свій етап виродження, деградації тощо.
Згодом цей напрям дослідження знайшов своє відображення в культурологічних системах М. Данилевського (1822-1885рр), О. Шпенглера (1880- 1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.
Прихильники цивілізаційної концепції вважають, що подібно до живих організмів, культури проходять цикл розвитку від народження до смерті. Вони абсолютно унікальні, замкнені, а їх культурні смисли неосяжні для інших культур. Історична необхідність виявляється як невідворотність проходження певних етапів життєвого циклу, але не дає підстави говорити про єдині шляхи історико-культурного розвитку, єдині цілі та культурні універсалії.
Відмовившись від лінійного розуміння культурно-історичного процесу, прихильники цивілізаційної методології підійшли до ідеї культурної морфології. Картина світу за такого розуміння має вигляд процесу постійного оновлення, становлення та згасання культурних форм, сукупність яких реалізує все багатство історичного життя.
М. Данилевський в праці «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розвитку, занепаду й загибелі. Він виокремлював (у хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, ассирійсько-фінікійський( халдейський або давньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський ( або аравійський), германо-романський (або європейський), крім того ще мексиканський та перуанський, які загинули насильницькою смертю й не встигли розвинутися. У перспективі до 12-и культурно-історичних типів додасться ще слов'янський.
Кожен культурно-історичний тип своєрідний, має свій сенс, який визначається чотирма факторами (релігійним, політичним, суспільно-економічним і культурним).
За сприятливих умов будь-яка цивілізація проходить певні періоди свого розвитку: етнографічний (приб. 1000 років), державницький (приб. 400 років), культурний (або цивілізаційний, 100-150 років).
Німецький філософ О.Шпенглер у праці «Занепад Європи» обґрунтував ідею унікальних культур-організмів. Він виокремив 8 великих культур, які є зовнішнім виявом внурішнього складу душі народу: єгипетська, антична, індійська, вавилонська, китайська, арабська, західна, мексиканська. Ключем до розуміння душі кожної культури є прасимвол. Цивілізація, на думку Шпенглера, це – вмираюча культура, оскільки культура орієнтована на становлення, розвиток і досягнення духовних ідеалів, а цивілізація утилітарна.
Кожна культура є живим організмом. Культура як жива істота має свій строк життя – приблизно 1000 років, після чого вона вмирає і лишається тільки її форма – цивілізація.
Шпенглер відмовляється від пошуку законів розвитку суспільства: «справжня історія має долю, але ніяких законів». Ідею долі він поклав у центр своєї філософії культури. Доля становить ядро міфологічного, релігійного та художнього мислення, є сутністю всієї історії і на противагу природі не підлягає формам раціонального пізнання. Він підкреслював внутрішню єдність, взаємообумовленість форм мистецтва, науки, політики тощо у кожному типі культури. За переконанням Шпенглера, смерть культури знаменує не тільки припинення творчої діяльності, а й спрямування енергії на підкорення простору, експансію. За його словами, імперіалізм – це чиста цивілізація.
Англійський історик, філософ і дипломат А. Тойнбі в праці (12 томів) «Дослідження історії» вивчав причини формування й розпаду цивілізацій.
Він нарахував 21 цивілізацію, проте під кінець життя переглянув свою концепцію і зупинився на 13 розвинутих цивілізаціях: західну, православну, ісламську, індійську, античну, сірійську, китайську( до не ввійшла далекосхідна), цивілізацію Інду, егейську (до якої ввійшла мінойська), єгипетську, шумеро-аккадську (куди ввійшла вавилонська), антську, середньо американську (до неї ввійшли мексиканська, юкатанська та майя).
Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку 4 стадії: виникнення, розвитку, надлому і розпаду (дезінтеграції) після чого гине, а її місце заступає інша цивілізація.
В основу цивілізації Тойнбі поклав не етнічні чи лінгвістичні особливості, а релігійну приналежність.
А.Крьобер зазначив, що Тойнбі – єдиний професійний історик, який серйозно займався порівняльним аналізом цивілізацій. На відміну від Шпенглера, Тойнбі був переконаний у тому, що, переживши період розквіту, культура не приречена вмерти, занепасти. Основою соціокультурної організації в дослідника постають не культурно-історичні типи, а локальні цивілізації, що мають свій шлях розвитку, а після надлому втрачають самобутність. У Тойнбі цивілізація – це суспільства, а не культури. Свою систему пояснення історії людства він здійснив через опис характерів і нравів, що спричинили певне ігнорування відмінних ознак цивілізацій (усього він виокремив і дослідив 37 цивілізацій). Тойнбі визначав розвиток культури як серію «відповідей», що дає людський дух на «виклик» природи й суспільства.
5. Донцов Дмитро (1883-1973) – український публіцист, теоретик, ідеології інтегрального націоналізму.
Основні праці Донцова: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Олена Теліга», «Кардинал Мерсіє», «Хрестом і мечем», «Ключ доби».
Маючи юридичну освіту, Донцов добре знав філософію античності, європейського середньовіччя, Нового часу, німецьку класичну філософію, орієнтувався в сучасних йому новітніх течіях філософської думки, в тому числі й марксизму. Широко послуговувався ідеями вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки: давньокнязівської доби, письменників-полемістів ХНІ-ХVІІ ст.., професорів Києво-Могилянської академії. Г.Сковороди, М.Костомарова, П.Куліша, П.Юркевича, а особливо Т.Шевченка, знав сучасну йому українську, російську й західноєвропейську літературу. Однак ставлення Донцова до цієї філософської й культурної спадщини, ідей своїх сучасників досить специфічне в їх переломленні через одну єдину ідею – національну, що стала альфою та омегою його світогляду, всіх теоретичних розмислів.
Прихильник належного існування української нації, авторитарного українського державотворення навіть з ознаками кастовості й мілітаризму, Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. Навпаки, вважав їх головними причинами поневолення України, падіння національної свідомості.
Джерелом життя нації і її сили, розуму та інтелекту вважає почуття і волю. На його думку саме інтелектуалізм довів українську націю до квієтизму, відмови від власної національної ідеї, створення свого роду універсалізму, в якому цілковито зникає національне почуття, бо все вирішу4є не існування окремої нації, а сила всевладного розуму, який пояснює причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, непорозумінням, ігнорацією, неосвіченістю. Вихід з такого ненормального становища універсалізм бачив у створенні науково обґрунтованого ідеалу людства.
Кваліфікуючи вищезазначене розуміння національних проблем «провансальством» і протиставляючи йому націоналізм, Донцов виходив з того, що в основі зносин між націями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. Панувати ж можуть тільки ті нації, які володіють великим фанатизмом і навіть аморальністю, без інтересним пафосом «»теологічною ідеєю»). Націю Донцов розглядав єдиним суб’єктом історії і культури, ототожнював з етносом, як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. Вважав, що в такій спільноті право національної загальності вище за право одиниці, особи. Одиниці мусять підкорюватися спільноті, бути жертовними, відмовлятися від свого благополуччя, власних інтересів в ім’я спільноти. Нація – не однорідна, а структурована, ієрархічна; в ній кожний клас, соціальна група, стан мають бути на своєму місці.
Носієм морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а правляча еліта. Вона визначає історичну долю етносу (нації), є своєрідним Орденом, покликаним зберігати націю, її духовні цінності, державу, територію, карати всякі егоїстичні тенденції в своїй групі й спільноті, не піддаючись голосу «фальшивої» людяності. Донцов не виключав можливості одиничного переходу з нижчої касти до вищої, навіть зазначав його бажаність, але за умови «сродности». Водночас постійно наголошував на тому, що кожний у суспільстві й кожна його група мають посідати своє місце відповідно зі своєю природою. Коли такий порядок порушується, зникає провідна каста, то спільнота стає часиною іншого, складнішого державного організму, що зберігає кастове панування або повертається до примітивних форм будови з тираном на чолі. Без провідної верстви суспільство не існує, а існує стадо, тому що втрачаються ті морфогенетичні функції життя, які формують речі та суспільства. Тому животворчу функцію в суспільстві можуть виконувати люди особливого типу, особливої закваски: фанатики, аскети, подвижники. Люди ці складають вищу, провідну касту нації, що протистоїть ворожій спільноті. Вони прагнуть до міцної влади, здатні забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві. Там, де не було влади, панування, там не було й свободи, а панували рабство, пітьма. Спроба встановити владу маси привела до кризи не тільки України, а й європейської культури. Проте, як не парадоксально, витоки насильства, фанатизму Донцов шукає саме в свідомості й психології мас, «масової людини», в надрах підсвідомого якої зріють фанатизм, нетерпимість, агресія. Відтак він переходить до протиставлення моральних чеснот окремої «героїчної людини» та «масової людини», автоматично ототожнюючи її з «плебсом» і для зневажливої характеристики «українця», що втратив аристократичні риси представника провідної верстви, не шкодує ні зневаги, ні найобразливіших епітетів.
Загалом суперечливість поглядів Донцова зумовила й суперечливі оцінки його творчості. З одного боку, саме ідеї Донцова стали ідеологічною основою Української організації націоналістів-революціонерів, що тяжіли до авторитаризму (С.Бандера, Р.Шухевич та ін.), а деякі ліворадикальні кола й сьогодні вважають, що інтегральний націоналізм його має стати державною ідеологією суверенної і незалежної України, а з іншого – вони викликали й викликають несприйняття саме своїм фанатизмом, проповідуванням насильства, агресії, аморалізму навіть в середовищі національно свідомих українців.
Липинський В’ячеслав (Вацлав) (1882-1931) – український історик, соціолог, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Прихильник незалежності Української держави. Представник консервативного напряму в українській соціально-політичній думці. Противник усяких революцій і насильства, класових протистоянь, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільства, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який іде невідомо куди. Липинський негативно ставився як до інтернаціоналізму соціалістів, так і до націонал-соціалізму. Він розглядав націю як єдність усіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об’єднання всіх племен, мов, вір Української землі. Нація у нього – це передусім єдність духовна, культурно-історична, для якої необхідне тривале співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нації Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації – ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. Нації поневолені завжди є націями державними, що придушені й позбавлені на якийсь час держави сильнішою державною нацією. Тому нація поневолена випростовується й відбудовує свою державу після ослаблення зовнішнього чужоземного тиску.
Україну Липинський вважав недержавною нацією, розглядав це як хворобу українського народу, яка розвивається до смертності всякими екстериторіальними віросповіданнями (опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом. Липинський вказував, що причини цієї хвороби треба шукати не зовні, а у внутрішніх органічних чинниках. Звертаючись до історії України, він вказував, що такими причинами є абсолютний брак любові до своїх громадян, натомість тільки любов до себе, зарозумілість «глупої пихи», «нічим не обмеженого хамства»; відсутність консервативних сил, здатних подолати руйнівні сили; відмова від старих традицій. Відсутність єдності, державотворчих сил в Україні й змушувало різні її частини звертатися за допомогою до Варшави чи до Москви у вирішенні своїх внутрішніх справ, натравлю вати низи на верхи або ж навпаки, що ставало згубним для України. Головними винуватцями таких дій Липинський вважав українське панство та інтелігенцію.
Державу Липинський розглядав джерелом єдності нації, а її складовими вважав владу, територію, без яких жодна держава існувати не може, бо для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім’я добра цілої землі-території й цілого громадянства. Влада в державі мусить бути законною, має статною і загальною, а її право правити державою спирається на дещо вище, старше й святіше, ніж вона сама. Помазання Бога, яке приймається закон батьків (традиція) – це і є вище й старше, що лежить в основі народження всіх державних влад світу в тій чи іншій формі.
Від держави невід’ємна територія. Держава, з точки зору Липинського, народжується тоді, коли всі жителі даної території стають на її оборону під проводом «посідаючої» до цього законне право влади проти мешканців чужої території, чужої держави. Саме територіальна, крайова свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу. І нарешті, громадянство – організація, від слова органічність, природність, те, що є в природі. Стосовно держави це: церква – Богом встановлена організація природної віри та моралі; армія – природна потреба оборони; сім’я – організація природної потреби продовжити рід; клас – організація природної потреби краси (інтелігентний клас) і природна потреба хліба (виробничі класи).
Важливим чинником організації, громадянства є авторитет. Коли є загальноприйняті громадські (церковний, військовий, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися влада, на території даного громадянства народжується його власна держава. Ідеал української держави Липинський вбачав у династичному правлінні гетьманського типу – Гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожним класом свого місця й призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на авторитет своєї землі (клас хліборобів), об’єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобного вишукування в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спиратиметься на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма – клясократією з правовою, законом обмеженою і «законом обмежуючоюся» українською трудовою монархією. Ця держава може бути побудованою лише тими, хто осів серед українського громадянства, хто органічно з нього виростає, хто має в ньому опору серед своїх найближчих, у своєму класі.
Липинський вважав, що націоналізм буває державотворчим і державоруйнуючим. Першу форму називав патріотизмом, а другу – шовінізмом, закликав бути патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом для нього означало бажання створити людське, державне й політичне співжиття людей, що живуть в Українській землі, а не мріяти про те, щоб потопити в Дніпрі більшість своїх земляків; шукати задоволення не в тому, щоб бути «українцем», а втому, щоб з честю носити ім’я українця; враховувати в собі громадські, політичні, державотворчі сили, вимагати від себе добрих поступків як українця. Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустку й своє політичне руйнацтво (зрадництво, хитрість, безвольність, самозакоханість, кар’єризм, здекласованість). Попереджував, що «такого роду націоналізм» приведе тільки до руїни України.
М.П. Драгоманов (1841-1895) історичний прогрес розумів як розширення прав людини та розширення кола людей, які ці права мають. Вищими цінностями є загальнолюдські права та свободи. Ці загальнолюдські цінності мають становити космополітичні або інтернаціональні цілі руху, який спирається на національний грунт. Його погляди етично несумісні з марксизмом, за яким «мета виправдовує засоби». Драгоманов був противним революційного кривавого шляху. Він прагнув синтезувати національний, демократичний та соціалістичний рухи. Драгоманов не приймав «державницького» соціалізму, диктатури пролетаріату, а схилявся до певних форм самоврядування типу швейцарської федерації.
Ця обставина важлива для розуміння позиції Драгоманова в справі національної незалежності України. Драгоманов за переконаннями був федералістом, віддавав йому перевагу як способу державної організації з мінімумом насильства. Гасло про незалежність України він відкидав не тому, що був його противником, а тому, що на той час політичні сили були слабкі в Україні і не здатні реально підтримати незалежну національну державу.
До української національної проблеми Драгоманов підходив, спираючись на загальногуманістичні принципи та виходячи з тогочасних геополітичних європейських реалій (стаття «Германство на Востоке и Московщина на Западе»). В цій статті він стверджує, що колонізаційний тиск Німеччини на схід та агресія Польщі спонукали українців, білорусів та інших західних сусідів Росії обрати московське підданство.
Драгоманов орієнтувався на російську культуру, виходячи з того факту, що саме через Росію йшла європеїзація культури і політики.
В журналі «Громада» (1880) сформулював політичні, економічні та культурні цілі очолюваного ним напряму:
– в політичній галузі йдеться про повну незалежність України, організованої в федерацію вільних громад;
– в економічній – про ліквідацію продажу робочої сили, організацію кооперативних асоціацій, яким належать всі продуктивні сили;
– в культурній – бажано, щоб науки і мистецтва замінили сучасні релігії, але в той же час наполягає на свободі віросповідання.
В останні роки життя Драгоманов вів гостру полеміку з етнографічним націоналізмом. Він розумів націю як «душу», національну солідарність як національне почуття, протиставляючи це розумінню нації як сукупності соціальних інституцій. Йдеться про принципову суперечку українських гуманістів і українських націоналістів.
PAGE 14