Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
РОЗДІЛ 9 ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА І ЇХ ОБРЯДИ
Церква і Церкви свого права
Автономні Церкви (к. 27)
Елементи автономії
Що таке "обряд"? (к. 28)
Членство в Церкві (кк. 27-38)
Первісне прийняття в членство
Перенесення членства в Церкві
Свобода участі в обрядах
Міжцерковний прозелітизм (к. 31)
Влада, яка надає право переходу ( к. 32)
Зміна членства подруга (к. 33)
Зміна членства дітей (к. 34)
Церковна приналежність охрещених навернених
Неформальний перехід
Момент законної чинності переходу (к. 36)
Реєстрація церковного переходу (к. 37)
Збереження членства (к. 38)
Збереження східної спадщини (к. 39)
Завдання ієрархії (к. 40)
Пізнання християнського Сходу (к. 41)
Церква і Церкви свого права
На II Ватиканському Соборі Католицька Церква відкинула вузьке визначення дане Церкві ще за часів Роберта Белларміна, яке виключало з неї усіх хрещених, навіть тих, хто слідував всім вченням Католицької Церкви, але не визнавав примату папи римського; цей собор суттєво розширив рамки включивши тих, хто визнає Ісуса Христа, скріплюючи це прийняттям хрещення.
1. Ця Церква є містичною, духовною реальністю, що має земне існування навіть якщо вона не заснована як правова сутність. Ця Пан-Церква знаходить) своє конкретне вираження в:
Католицьких Церквах, яких є двадцять дві, що існують за своїм власним правом (sui iuris), а саме — наслідуючи приклад Івана Павла II І Euntes in mundum [Ми, які йдемо в світ] — названі автономними Церквами.
В усіх християнських релігійних групах, Церквах чи громадах, серед яких Східні некатолицькі Церкви мають перевагу, оскільки вони зберегли всі характерні ознаки Церков, які мають повне католицьке спілкування (саме нам» католикам, дано, що ми знаємо Вселенську Церкву з досвіду тільки і конкретному контексті однієї з автономних Церков).
2. Східні Церкви не слід розглядати як якесь відхилення від єдності Церкви. Справді, було визначено, що християнська Церква була "єдиною" в Нікейському Символі Віри, але тільки в аспекті спільної віри, і що з цього випливають святі Тайни як засіб освячення, і ця Церква ніколи не розглядалась як суб'єкт адміністративної централізації, що розвивався завдяки історичним передумовам в Західній або Латинській Церкві. Ще з апостольських часів Східні Церкви були створені як окремі церковні центри і зберегли цю відмінну рису як складову частину свого існування. їхня індивідуальність і характер самоуправління є притаманними їхній церковній природі позбавленій всяких поступок деяким папам. Папи підтверджували це відносно некатолицьких Східних Церков, та в рівній мірі це стосується і Католицьких Східних Церков. Папа Іван Павло II так постановив у Декреті про Екуменізм "Euntes in mundum" ["Еунтес ін мундум" — "Ми, які йдемо в світ] від25 січня 1988 p. (AAS [ААП] 80 [1988] 950): "Декрет з усією до ясністю підкреслює той факт, що автономія (autonomian), якою користуються і Церкви відносно дисципліни не бере початку від якихось привілеїв наданих їм Римською Церквою, але випливає з самого права, яким ці Церкви наділені з апостольсъких часів". У "Листі до Єпископів Католицької Церкви з питань деяких аспектів вселенської Церкви як Спільноти", адресованому Кардиналом Йосифом Рацінгером, префектом Конгрегації для навчання віри, 18 червня 1992р., ієрархам світу, висловлено побажання протидіяти концепції, згідно якої Католицька Церква складається з довільно приєднаних Церков, і наголошується на необхідності єдності католицької спільноти під приматом папи за божественною настановою.
Автономні Церкви
Спільнота вірних, об'єднана ієрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права, називається Церквою sui iuris ("свого права") (к. 27). Термін "sui iuris" походить з римс. права і стосується осіб незалежних від батьківської опіки і таким чином не alieni iuris ("відчужених від права"). "Sui iuris" тут перекладено як автономний згідно папи Івана Павла II, який говорить про "автономність" сх. Церков. Існує двадцять одна східна і одна західна, Латинська чи Римс. Церква, з тих Церков, які описані в попередньому розділі. Голова Римс. Церкви, Римський єпископ, є водночас верховним єпископом і наступником святого Петра як голови Апостольської Колегії. Саме для цих Церков і було створено "Кодекс Канонів Східних Церков" (ССЕО-ККСЦ). Ці автономні Церкви католицького віросповідання, як східні так і західні, користуються "...однаковою гідністю, так що одна однієї не перевищує з огляду обряду та [вони] користуються такими самими правами і мають такі самі обов’язки" (Orientalium Ecclesiarum [Про східні Церкви], 3).
Елементи автономії
Завдяки об'єднанню католицького віросповідання, автономія різних І Східних Церков має обмеження:
Цю автономію можна розглядати як штати США з федеральним управлінням. Як деякі питання, що виникають в штаті "мають перевагу", бо вирішуються федеральним управлінням, так і в Католицькій Церкві деякі питання вирішуються папою римським.
Існують ступені автономії: (1) патріарші (кк. 55-150) і верховно-архієпископські (кк. 151-154) Церкви майже повністю мають самоуправління за винятком деяких питань, розв'язання яких залежить від папи. (2) Митрополичі Церкви (кк. 155-173), в яких Папа користується патріаршими правами. (3)1 Інші Церкви свого права (кк. 174-176), очолювані єпископами, в яких папа користується патріаршою та митрополичою владою.
Щоб зрозуміти поняття східної католицької автономії слід сказати, щ<м різні "Церкви" латинського віросповідання, такі як Церкви Німеччини, Болівії чи Італії, є тільки адміністративним одиницями Латинської чи Західної Церкви. І і не претендують на автономію. Латинський Кодекс 1983 р. назвав Східні Церві ви "обрядовими Церквами", що є неправильно, як це буде пояснено далі, оскільки літургічний обряд не є єдиною характерною ознакою будь-якої Східної Церкви.
Первісна автономія була введена в Східних Церквах в апостольські часи. Проте, деякі з них пізніше поділились і кожна частина почала претендувати на автономію, що нерідко ратифікувалось виразно вселенськими соборами або мовчки по традиції. Сьогодні, нові Церкви свого права в межах католицького віросповідання можуть бути засновані або зі згоди Вселенського Собору або папою римським, це ж саме можна сказати про підняття Церкви свого права до найвищого ступеня, такого, наприклад, як верховне архієпископство на патріархат (к. 57). Опублікований ССЕО-ККСЦ не слід розглядати] як щось абсолютно незмінне. Після того, як всі або деякі Східні Католицькі Церкви дійдуть до вищого ступеня розвитку не виключена можливість, що папа римський зможе погодитися на їх більшу незалежність і дасть їм ширшу автономію, що було згадано як можливість у випадку майбутніх об'єднань.
Що таке "обряд"?
Східні Церкви дуже довго розглядались Західною Церквою через призи» найбільш помітної ознаки — їхньої відмінності в літургічних богослужіннях | звідси, ціла Східна Церква називалась "обрядом". Тепер це виправлено І головна риса Східної Церкви полягає в тому, що вона складається з християн повністю свідомих того, що вони є окремим церковним організмом, Церквою яка управляється ієрархією. Отже, не можна стверджувати, що католик "належить" до обряду, але він має чи практикує обряд. До того ж, термін "міжобрядовий" потрібно замінити на "міжцерковний", наприклад, шлюб двох католиків різних Церков свого права. Фактично, численні Церкви свого права мають подібний літургічний обряд, і літургічні аспекти Церкви не можуть служити критерієм відмінності від інших Церков. Таким чином, до візантійського літургічного обряду належать Болгарська, Білоруська, Хорватська, Греко-мелхітська, Греко-Еллінська, Угорська, Італо-Албанська, Румунська, Русинська, Російська, Рутенська, Словацька, Українська Церкви і після того як національна мова замінила в більшості з цих обрядів колишні літургічні мови, останні також не є критерієм відмінності. Відповідно, термін "обряд" не відноситься суто до літургічної форми богопочитання, але є складовою частиною літургічного, богословського, духовного і правового насліддя, культури. історичних передумов окремих людей, при посередництві яких церкви свого права виражає свій спосіб буття і віри. Тільки при необхідностіпроведення поділу Східних Церков у відповідності до їх спільного історичного і літургічного походження, ми звертаємось до "традиції", а саме: Олександрійської, Антіохійської, Вірменської, Халдейської і Константинопольської (к. 28).
Членство в Церкві
Для того, щоб підлягати праву будь-якої Церкви, християнин повинен стати членом тієї чи іншої Церкви у відповідності з правом. А вже з членства у певній Церкві випливають права, обов'язки і вимоги, яких повинні дотримуватись член Церкви в усі періоди свого життя. Особливим і основним принципом є те, що неможливо стати "католиком", тобто в правовому розуміння членом Вселенської Католицької Церкви взагалі. Особа в першу чергу є членом окремої Католицької Церкви (Маронітської, Української, Вірменської, і т.д.), і тільки тоді її можна називати також і членом Вселенської Католицької Церкви під приматом Папи римського.
Первісне прийняття в члени Церкви
Прийняття тайни Хрещення є первісним способом приєднання до Католицької Церкви. Проте, прийняття в члени Церкви свого права повинно відповідати таким правовим нормам:
Особа, молодша чотирнадцяти років через хрещення записується до і (законного) католицького батька, якщо він не узгодив з матір'ю католичкою записати дитину до Церкви матері (к. 29). Такий вибір повинен бути занотований в реєстрі хрещення.
Дитина неодруженої матері молодша чотирнадцяти років записується до церкви матері. Це правило стосується і дітей, батьки яких не одружені в катол. Церкві, а живуть в цивільному чи некатолицькому подружжі, не визнаному законами Католицької Церкви. їхні діти не вважаються законними і в цьому плані, мають відношення до матері. Якщо батьки пізніше узаконюють своє подружжя в Католицькій Церкві, тільки тоді їх діти, молодші чотирнадцяти років автоматично одержують католицьке членство у відповідності з загальними правилами. Цей принцип к. 29 ССЕО-ККСЦ і к. 1138 § 1 СІС-ККП не раз розглядався як спірний, оскільки закон проголошує "iustae nuptiae" ["справедливим є подружжя"], що "необов'язково є канонічно правосильним подружжям" (J. Provost, The Jurist [Д. Провост, Юрист] 1991. 54). Сьогодні, через велику кількість таких подружніх пар в парафіях, питання до якої Церкви свого права, до батьківської чи материнської, приписувати дітей є надзвичайно важливим.
Дитина невідомих батьків записується до Церкви осіб, що її виховують, і те ж стосується усиновленої дитини (пор.: к. 689, § 3).
Дитина нехрещених батьків чи батьків хрещених в некатолицькому обряді, приймаючи до уваги той факт, що вони (батьки) не відмовляються і можливо навіть просять хрещення, належатиме до Церкви тієї особи (осіб), яка взяла на себе обов'язок її виховання в католицькій вірі.
Будь-хто, кому виповнилось чотирнадцять років може вільно вибирати будь-яку Церкву свого права, щоб приписатись до неї через хрещення, навіть коли бажанням Католицької Церкви є, щоб вони належали до "Церкви, яка більше відповідає їхній культурі" (к. 588). Таким чином, нехрещені особи російського православного походження, наприклад, не повинні ставати латинськими католиками, якщо вони бажають приєднатись до Католицької Церкви, а повинні приєднуватися лише до Російської Католицької Церкви, якщо особливі умови не диктують іншого, наприклад, навернений має одружуватись з особою латинсько-католицького обряду, особливо коли він (вона) насправді не вихований та не вивчав російської церковної традиції.
Вибір Церкви не вирішується обрядом хрещення як таким; він вирішується вибором або батьків, або навернених. Отже, якщо хрещення відбулось в іншій Церкві з будь-яких причин, наприклад, через відсутність священика вибраної церкви, він (вона) все одно належить до вибраної ним Церкви (пор.: СІС-ККП к. 111, § 2).
Перенесення членства в Церкві
Католик не може перейти до іншої Католицької Церкви за винятком випадків погоджених із правом. Також, хрещені некатолики вважаються такими, що мають церковну приналежність, Східну чи Західну, у відповідності з місцем одержання хрещення. їхній вибір якоїсь Католицької Церкви, таким чином, є обмежений правом.
Свобода участі в обрядах
Кожному католикові дозволено приймати деякі святі Тайни (покаяння, євхаристію, єлеопомазання хворих) від священнослужителя будь-якої Католицької Церкви, і навіть не існує обов'язку просити їх від священнослужителя Власної Церкви. Навіть якщо католик довгий час приймав святі тайни в іншій Церкві не дає йому членства в цій Церкві (СІС-ККП к. 112, § 2). Східним католикам ясно дозволено брати активну участь в літургічних службах інших Католицьких Церков (к. 403, § 1), наприклад, у служінні як прислужник, читець т. д.
Міжцерковний прозелітизм
Ніхто не сміє намовляти якимось чином будь-якого вірного до переходу До іншої Церкви свого права (к. 34). Хоч наречені з різних католицьких церков можуть домовлятися в якій Церкві хрестити і до якої приписувати
своїх дітей, не допускається ніякого тиску щодо зміни думки в плані вибору Церкви. Не повинно бути ніякого тиску на осіб щодо їх приєднання до іншої Католицької Церкви з етнічних, національних, політичних, соціальних міркувань. Особа, яка виконує уряд в будь-якій Католицькій Церкві, і яка б задумала переконувати когось перейти до іншої Церкви всупереч к. 31, може бути відповідно покарана (к. 1465). Та ця заборона є також чинною у відношенні до некатоликів, які бажають приєднатись до Католицької Церкви; які зобов’язані зберігати обряд (к. 897).
Влада, яка надає право переходу
За винятком випадків із подругами і дітьми, перехід до іншої Церкви свого права може законно здійснюватись тільки за індультом (дозволом) апостольського Престолу (к. 32, § 1). Не потрібно звертатись до Апостол. Престолу, якщо це випадок, коли католик бажає перейти до іншої катол. Церкви, яка має свою власну єпархію на тій же території. Згода Апостольського Престолу припускається тоді, коли єпархіальні єпископи обох єпархій погоджуються на перехід в письмовій формі (к. 32, § 2). Така можливість допустима в країнах, де відповідно дві різні Церкви представлені єпископами. В інших країнах необхідне втручання Апостольського Престолу. Таке правило застосовується також і у випадку, коли обидва єпископи, чи один з них, відмовляється дати дозвіл. Тоді прохання подається, через представника Апостольського Престолу в тій країні, апостольського нунція чи делегата який може мати повноваження сам надавати право. Проте, потреба в переході з Церкви в Церкву не повинна бути частою, за винятком випадків подругів дітей. Оскільки всі католики можуть приймати святі тайни в іншій Церкві навіть протягом всього життя, навряд чи виникне якась потреба у такому переході, за винятком, можливо, бажання повернутись до Церкви своїх предків.
Канон 32 § 2 допускає можливість (пор. вище) переходу до іншої Церкви яка може бути здійснена з дозволу обох ієрархів, в той час, як к. 112 латинського Кодексу не допускає такого. Папа Іван Павло II розширив це право переходу для члена Латинської Церкви до однієї зі східних Церков за допомогою рішення Секретаріату Ватикану від 26-го листопада, 1992 p. (AAS 1993 р. 81 [ААП 1993, ст. 81]), прийнявши пропозицію Папської ради по тлумаченню законодавчих текстів.
Зміна членства подругами.
При укладанні подружжя чи під час його тривання, жінка має право вільно перейти до Церкви чоловіка, якщо партикулярне право, затверджене Апостольським Престолом, не стверджує протилежного; але після розірвання шлюбу, вона може вільно повернутись до попередньої Церкви (к. 33). Оскільки канон не згадує про таке ж право для чоловіка, очевидно, що чоловік східний католик, не може приєднатись до Церкви своєї жінки, за винятком особливого індульту (дозволу) Апостольського Престолу через її єпископа, як згадано вище. Однак, к. 112 §§ 1, 2 латинського Кодексу не робить таких розмежувань дозволяючи чоловікові приєднатись до Церкви дружини. Таке відмінне трактування було вибране папою через складні умови в яких жили східні католики поміж більшості латинських католиків. Звичайно, подруги можуть погодитись, щоб діти трималися Церкви матері, в той час, як батько зберігав би свою приналежність.
Зміна членства дітей
Якщо батьки, або у мішаному подружжі католицька сторона, переходять до іншої Церкви свого права, то діти, яким не виповнилось чотирнадцяти років, за законом записуються до тієї ж Церкви. Якщо ж у подружжі між католиками тільки один з батьків переходить до іншої Церкви свого права, то діти можуть переходити тільки за згодою обох батьків; але після досягнення ними чотирнадцяти років, діти можуть повернутися до попередньої Церкви свого права (к. 34).
Церковна приналежність охрещених навернених
(1) Відмова від прозелітизму. Сьогодні, Католицька Церква не обстоює прозелітичні дії спрямовані в бік будь-якої християнської общини, і особливо, стосовно східних некатолицьких Церков. Папа Павло VI ствердив таке ставлення в Спільній Декларації разом з папою Шенудою III, головою Коптійської Православної Церкви Єгипту в травні 1973 р.: "В ім'я цієї любові, ми відкидаємо всілякі форми прозелітизму, в розумінні таких дій, якими люди роблять спроби розрухати громади одне одного, набираючи нових членів одне від одного методами, чи шляхом впливу на розум, які суперечать вимогам християнської любові, чи тому, що повинно формувати відносини між Церквами. Нехай не буде цього там, де воно може існувати..." Прозелітизм, відкинутий тепер, є систематичною спрямованою дією по завоюванню однією з католицьких Церков членів некатолицької Церкви. Найгіршою формою Прозелітизму є спроба відвоювання охрещених некатоликів шляхом пропонування їм недуховних цінностей, таких як навчання дітей, робота, і т. д. В минулому це були спроби відвоювати з допомогою відповідних Східних Католицьких Церков, так званих уніатів, для католицизму східних некатоликів, які вже давно облишені. Такі цілі не зустріли схвалення в численних єпископів сх. католиків, особливо при визначенні поняття екуменізму на II Ватик. Соборі. Католицькі патріархи і єпископи привселюдно проголосили, що їх Східні Католицькі Церкви готові в час злуки повністю злитися з православними з яких вони беруть початок.
2) Індивідуальні навернення. Звичайно, Церква не може заборонити прагнення окремих осіб досягнути повної церковної злуки з допомогою приєднання до Церкви, очолюваної папою римським (пор. кк. 896, 900, 901). Такі охрещені некатолики повинні повсюдно зберігати власний обряд, шанувати його в міру сил його дотримуватись. Тому вони повинні бути приписані до церкви свого права того самого обряду із збереженням права звертатися в окремих випадках до Апостольського Престолу, громад або регіонів (к. 35) за дозволом про індивідуальний виняток із закону.
3) Форма прийняття. Практика минулого, яка трактувала навернених з якоїсь із некатолицьких Церков так ніби вони були нехрещені, зараз суперечить закону Церкви (к. 896, § 1). Для осіб, в більшості своїй охрещених як протестанти, припускається, що вони правосильно охрещені і для них неможливе жодне повторення хрещення, навіть умовне. Східні новонавернені приймаються тільки з визнанням віри (к. 897), через прочитання Нікейського символу Віри, можливо, разом з декларацією, що виражає рішення приєднатись до Католицької Церкви, очолюваної папою римським. Це завершується св. Тайною покаяння і прийняттям святої Євхаристії. Умови для прийняття духовенства, особливо єпископів зі Східної некатолицької Церкви, передбачені в кк. 898, 899.
4) Діти. Діти охрещених слідують за батьками, якщо того бажають останні.. Якщо діти мають більше чотирнадцяти років, вони повинні самі дати згоду. Якщо підлітки, яким сповнилося чотирнадцять років, бажають перейти з власної ініціативи, вони будуть прийняті тільки після одержання згоди батьків.
5) Відмова у виборі для навернених. Охрещені некатолики при приєднанні до католицької Церкви не можуть вибирати Церкви свого права до якої вони будуть прийняті. Вони автоматично мусять належати до тієї Католицької церкви, яка відповідає Церкві, в якій вони охрестились. Таким чином, колишній український православний по закону приписується до Української Католицької Церкви, а колишні протестанти до Латинської Церкви. Ця відмова в свободі стала законом, щоб уникнути використання тих, хто перейшов, у націоналістичних чи прозелітських цілях, як це траплялось в минулому, Звичайно, в особливих випадку, наприклад, коли охрещений бажає приєднатись до Церкви дружини, то виняток можна зробити лише зі згоди Апостольського Престолу (к. 35). Суворість цієї норми було опротестовано, оскільки навернені в Католицьку Церкву є, як правило, членами своїх колишніх Церков, які часто не отримували там ніякого виховання в молодості і пізніше, чи давно покинули практикувати релігію, і нерідко схиляються до переходу більше через зустріч з релігією як такою, можливо через подруга, ніж через раптову зустріч з Католицькою Церквою. Велика кількість подружжів серед східних католиків в Північній Америці, наприклад, з охрещеними некатоликами, вказує, що ця перешкода переходу некатолицького подруга повинна бути усунена в майбутньому. Проте, на даний час Церква підтримує цю суворість в інтересах міжцерковного миру і злагоди.
Неформальний перехід
Церква не може вчинити правосильним неформальне приєднання до католицького віросповідання охрещених некатоликів, які не подали такого прохання до влади, а просто приєднались до католицької громади у всьому, і, можливо, вже багато років перед тим. Питання, чи вони є католиками — якими вони вже, звичайно, стали — і до якої Церкви свого права вони належать є важливим, оскільки, законність певних юридичних актів, як, наприклад, благословення подружжя, може залежати від цього. Вирішувати останнє питання необхідно згідно з нормами, необхідними для формального переходу.
Момент законної чинності переходу
Всі переходи набирають законної чинності з моменту подання заяви до відповідної церковної влади (ієрархам, священикам, делегатам) при наявності двох свідків (к. 36). Той, хто вимушений отримати дозвіл від, чи через єпископа, спершу повинен його отримати, а потім подавати таку заяву.
Реєстрація церковного переходу
Первинна реєстрація до Церкви свого права і перехід до іншої повинні бути записані в книзі охрещених тієї парафії, де відбулось хрещення, або повинен бути відповідний документ в архіві парафії або єпархіальній курії (к. 37).
Збереження членства
Східні католики, що знаходяться поза межами території їх Церков, при відсутності власних єпископів, нерідко, підпадають під опіку влади місцевої ієрархії Католицької Церкви, звичайно, Латинської Церкви. Проте, це не змінює їх приналежності до власної Церкви (к. 38).
Збереження східної спадщини
Обрядова традиція християнського Сходу, що вміщає набагато більше ніж тільки літургічні аспекти є, як зауважено в к. 28 — апостольським спадком усієї Церкви, і всі католики зобов'язані захищати його (к. 39). Якщо уряди можуть для збереження рідкісної тварини чи рослини використати ресурси цілого народу, то і католицька громада повинна робити все, щоб через недбале ставлення католицької громади не зникла Східна Католицька Церква, особливо тепер, коли більшість вірних Церков Близького Сходу, навіть більша їх
половина захищаючи християнство на землі нашого Спасителя протягом двох тисячоліть була змушена емігрувати в обидві Америки і Австралію. Зменшення Католицьких і некатолицьких Церков кількісно прогресувало і привело до того, що важко вже запобігти їх загальному зникненню. Як же будуть засоромлені католики, коли історія покличе їх дати звіт за недбале ставлення до цих частин апостольської традиції!
Завдання ієрархії
Більше ніж 70 років тому Апостольський Престол почав відновлення в Різних Східних Католицьких Церквах справжньої східної традиції, яка була втрачена чи спотворена під впливом латинських традицій.
1.Збереження і ретельне дотримання власного обряду і прийняття змін тільки з причин органічного прогресу є обов'язком всіх ієрархів. Папи витримали великий опір своїм починанням щодо відновлення в декількох церквах к. 40 нагадує ієрархам, що це не є акт милосердя з їхнього боку, але обов’язок і завдання. Також й інші духовні особи, члени товариств посвяченого життя і взагалі всі вірні повинні зі щирим завзяттям брати участь в цій великій справі (к. 40).
2. Східні Католицькі Церкви з одного боку перебувають в процесі відновлення своєї автентичної спадщини, а з другого — знаходяться під впливом змін в результаті органічних процесів. Проте, в цьому починанні серед цих Церков є кілька напрямків, якими не можна йти, навіть з огляду на сучасну суверенність, що існує в Латинській Церкві; їх в основному можна звести до:
(1 « Таюча сила окремих східних Церков» є пропозицією щодо об'єднання сил кількох слабких Східних Католицьких Церков в націю, на зразок Сполучених Штатів Америки, і сформування з них "Східного Католицького Руху, який ще деколи називають "Американським", з надією, що це може привести до утворення окремої Американської Східної Католицької Церкви, більшої кількосно. Такі спроби залишалися дотепер безплідними, і так і були покинуті. Бо в інтересах і директивах Вселенської Католицької Церкви є те,
щоб сх. громади вижили як окремі Церкви. Це буде важко без допомоги майже неможливо, якщо вірні підпадають під руйнівний вплив більшості з Лат. Церкви. Кожна Церква повинна підтримувати і плекати свою власну спадщину й існування.
(2) Інший руйнівний напрямок пропонує спрощення і модернізацію східної спадщини в даному часі і місці. В Латинській Церкві, Літургія повернулась до форм минулого, інтер'єр Церков був спрощений, наслідуючи в цьому тенденцію розвитку світу. Чому ж не скоротити все до основного і фундаментального, яке зводиться до найважливішої цілі нашого богопочитання і служіння Богові? Це створить загрозу, якщо східні католики послідують за таким прикладом. Східні християни не повинні повторювати цього в інтересах свого існування. Якщо вони захочуть продовжувати жити, то повинні надати відповідного значення символам, які є ознакою їх окремого існування, навіть якщо вони є незначними і мають не суттєве значення, таким як, наприклад, їх особливе мистецтво виражене в іконописі. Східне християнство повинно вижити як постійне духовне джерело для всіх Західних Церков.
(3) Східні Католицькі Церкви, в справі відстоювання і підтримування своєї цінної спадщини повинні: (1) вилучити латинські атрибути з літургічних та інших обрядів, особливо коли вони зайняли місце відповідних східних; (II) вони повинні робити все можливе для захисту своєї автентичної спадщини;
(III) повинні приймати нововведення сучасних більш зручних пасторальна методів й інших подібних необхідних реформ, навіть якщо вони походять від Латинської Церкви. Важко буде зробити правильний вибір і прийняті рішення, але це єдиний спосіб зберегти цінний апостольський дар до наший часів.
Пізнання християнського Сходу
Вірні будь-якої Церкви свого права, також Латинської Церкви, які через уряд, службу або завдання підтримують тісні взаємини з вірними іншої Церкви свого права, повинні старанно навчатись пізнання і пошани до обряду тієї Церкви відповідно до важливості уряду, служби або завдання, яке виконують (к. 41). Сучасні засоби зв'язку і транспорту, в поєднанні з несприятливими політичними й економічними умовами в тих частинах світу де знаходяться східні християни, привели до великої еміграції тих католиків на всі континенти, де вони й живуть зараз серед більшості латинських католиків які часто не знають нічого, що пов'язане з християнським Сходом. Самі сх. католики також працюють над цією ж проблемою збереження їх славного минулого і навіть більше того, над спадщиною інших Східних Католицьких Церков. Святий Римський Престол з різних причин висловлював побажання навіть наказ, що повинно бути включено в програми виховання священиків стосовно східного християнства. Хоча й багато було зроблено в цій сфері в останній половині минулого століття, проте ще багато залишається.