Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Л. Курбас був послідовником емпіричної соціології мистецтва. Основною настановою в розвитку таких досліджень було прагнення посилити зворотний зв'язок з публікою шляхом вивчення її реакцій і смаків з тим, щоб досягти більшої відповідності художньої творчості потребам народних мас, новому типові публіки. Такий поштовх суспільства вплинув на характер соціологічних досліджень художньої культури, яким притаманна не тільки заполітизованість проблематики, а й (у зв'язку з націленістю на ефективність впливу мистецтва) певна комплексність, поєднання зусиль різних наук, що виявилось особливо вигідно у вивченні театральної культури.
У контексті проблеми «мистецтво-публіка» було розпочато соціологічне дослідження глядачів Київських театрів, що друкувалося в тогочасних журналах. У 1923 р. воно було продовжено спеціальною Комісією по вивченню глядача. Особливістю молодої театральної соціології було те, що її засоби використовувалися для визначення художньої перспективності тих чи інших напрямів розвитку театру.
Особливо послідовним і успішним (упродовж трьох років) було використання соціологічних методик корифеєм-новатором Л. Курбасом у театрі «Березіль». Використовувалися складні методики не тільки опитування, а й фіксації реакцій залу на спектакль для виявлення глядацької партитури сприйняття окремих компонентів спектаклю, що дозволяло режисерам коригувати постановку (в грі акторів), домагаючись більшого бажаного впливу на глядача.Продовжувані з 1927 р. опитування в театрі Одеської драми охоплювали широке коло проблем — від виявлення характеру смаків і потреб у репертуарі до оцінки публікою всіх елементів спектаклю. З допомогою засобів театральної соціології висувалися проблеми художньо-театрального виховання глядача, започатковувалася нова галузь — «соціологія художньо-естетичного виховання». У театральній соціології формувалася розгалужена проблематика, наприклад, пов'язана з вивченням сільського театрального глядача, яка супроводжувалася створенням театральної преси. Здійснювані з 1930 р. соціологічні дослідження глядачів дитячих театрів Києва та Харкова доповнювалися психологічними та художньо-критичними розвідками (з участю майбутнього академіка-літературознавця О. Білецького), що створювало передумови для комплексного дослідження «театральної культури».У цей час виникають перші спроби соціологічних розвідок в українському образотворчому мистецтві, у яких застосовується узагальнення відгуків про виставки відомого художника В. Пальмова та пересувну виставку київських художників у Донбасі
2. Міф як форма буття людини і перша історична форма культури
Виникнення культури співпадає з переходом від життєдіяльності тваринної до життєдіяльності людської, від “homo habilis” до “homo sapiens”. Це сталося, коли людина перейшла від випадкового використання підручних засобів до виготовлення знаряддя праці.
Первісна або традиційна культура, що існує у деяких народів до цих пір (Австралія, Африка, Океанія), територіально охоплює всі континенти, а хронологічно всю епоху існування homo sapiens.
Залежно від того, з якого матеріалу були створені знаряддя праці, в історії суспільства виділяють:
Історія первісної культури – це історія палеолітичної культури, культури палеоліту. У 70-ті рр. структуралісти і водночас представники міфологічної школи Леві-Стросс, Леві-Брюль, вивчаючи традиційні культури (тобто культури, які начебто завмерли на первісній стадії розвитку), виявляли загальнолюдські універсалії: мотиви, сюжети, образи – архетипи, що свідчать про спільну долю людства. Тоді первісна культура сприймається як спогади про майбутнє.
Ще К.Г. Юнг показав, що міф – найперша початкова форма психічного досвіду людини і всі архетипи так чи інакше пов’язані з міфологічними образами та переживаннями. Тобто зрозуміти міф як систему певних знаків означає зрозуміти не тільки первісну культуру, а взагалі код культури людства. Отже міф – це перша історична форма культури.
Міф можна розуміти як казку, сказання про богів та героїв, або систему фантастичних уявлень про світ. Міф – це спосіб буття первісної людини, який базується на уособленні, одухотворенні природи, сприйнятті людини як частки цілого, єдиного космосу.
У кожного племені – власні боги і уявлення про значимі для нього сили, або явища. Тому для кожного племені характерна своя система вірувань. Звідси й походить термін “язичництво” (тобто віра у багатьох богів, характерна для язика-племені).
Вчені виділяють три головні форми міфологічних вірувань.
Система міфологічних вірувань пов’язана із загальним міфологічним уявленням про світ, яке базується на одухотворенні природи. Тому і перша форма міфологічних вірувань пов’язана з одухотворенням. Це – анімізм (від lat. – animus – душа, аnimatus – одухотворення).Анімізм – віра в душі і духів, що впливають на життя людини. Первісна людина вірила, що вона складається з двох частин: тіла і душі. При цьому різні племена по-різному визначали місцезнаходження душі в тілі.
Друга форма релігійних уявлень – тотемізм. Тотемізм пов’язаний із заняттями первісної людини: полюванням і збиранням рослин (збиральництвом). Тотемізм – віра в існування зв’язку між родом та його тотемом – певним видом тварин, рідше рослин. Це віра у священних предків, які ототожнювалися з тваринами (рослинами).
Забобони анімізму і тотемізму ми знайдемо не тільки у стародавніх культурах Єгипту (де боги зображуються як тварини), Риму (легенда про капітолійську вовчицю), а й у християнстві, де Бог – батько для всіх, а випити червоного вина під час причастя – означає випити крові Божої, так само, як з’їсти проскурки означає вкусити тіло Господнє.
І, нарешті, третя форма вірувань – фетишизм. Фетишизмвіра в надприродні властивості неодухотворених предметів, обожнювання предмета, речей, які мають демонічну силу. Фетишами могли бути будь-які речі: кігті тварин, зуби, малюнок пораненої тварини (досить поширений сюжет палеолітичного мистецтва. У сучасній культурі чимало рудиментів фетишизму, наприклад, прапор, герб, престижні речі – мобільний телефон, відео-магнітофон, автомобіль тощо.
Саме ця ідея містичного зв’язку, співпричетності речей і є основою магії як способу впливу на речі через використання не їх особистих властивостей, а співпричетності однієї до одної. Первісна людина вірила, що впливаючи на ту чи іншу річ, вона впливає на явище, знаком якого ця річ була в її уяві.
Культура Реформації
Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об'єднує культурний розвиток країн Північної Європи - Німеч чини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, Іспа нії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст. виступає під пра пором кардинальної церковної реформи. Ренесанс і Реформація - це протилежні одне одному явища, більш того, Реформацію вважають реакцією на Відродження. У дійсності це були два паралельні духовні рухи, початково міцно пов'язані між собою на основі гуманістичного вивчення і критики латинського тексту Біблії. Але якщо італійські гуманісти намага ються створити своєрідну художню видозміну християнської релігії, використовуючи погляди античних філософів, то попередники Ре формації (чех Гус) та її сучасники (німець Лютер, француз Кальвін) прагнули воскресити демо кратичну релігію ранніх християн, звільнивши її від накопичених протягом століть перекручень та викривлень. Однак розкол у рядах ренесансних і реформаційних гуманістів справді відбувається після жвавої переписки між ренесансним гума ністом Ротердамським і Мартіном Лютером. Спільною для Відродження і Реформації була потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, але шляхи подолання цієї прірви було обрано різні. Реформаційна ідеологія досить швидко поширилася серед населення багатьох країн Європи, набуваючи все нових і нових форм, тоді як ренесансна культура лишилася надбанням вузького прошарку гума ністів і досить скоро розчинилася в нових ідейних течіях. Від самого початку реформаційний рух не був однорідним, у ньому деякий час співіснували радикально-революційна течія "анабаптистів", очолювана Т. Мюнцером, і дві реформаційно-еволюційні течії, відомі як лютеранство і цвінґліанство. Прихильні до Лютера німецькі князі 1525 р. розпра вилися з селянським рухом Томаса Мюнцера, а на землях Швейцар ської конфедерації цвінґліанський рух скоро мирним шляхом посту пився новому вченню Жана Кальвіна. Тому основними реформацій ними течіями стали лютеранство і кальвінізм. Ці дві течії й склали основу третьої, після православ'я і католицизму, гілки Християнства, відомої як протестантизм. Одним з важливих наслідків Реформації і, як часто вважають, од ним з її різновидів став також початок Контрреформації всередині ка толицької церкви. Реформація намагалась охопити найширші верстви населення. Реформаційний рух, відбивав уже іс нуючі в широких колах європейської громадськості умонастрої, а з ін шого - відкрив шляхи формування цілком нової художньої культури.
М. Хвильовий, як теоретик національно- культурного відродження.
Той феномен « розстріляного відродження » заініцюював, теоретично обгрунтував й практично очолив М. Хвильовий. Долею, творчістю, ідейними злетами та падіннями він став напрочуд точним символом своєї доби. Представники цього покоління були за своїм світосприйняттям послідовними модерністами, тобто осердям душі мали, з одного боку, валюнтаризм, а з іншого – національну романтику. Завдяки цій романтиці вони стали послідовними націоналістами, завдяки валюнтаризмові- фанатичними комуністами, а після розчарування в комуністичних ідеях дехто з них ступив на шлях інтернаціонального націоналізму, фашизму. Прагнення поєднати, злити дві протилежні світосприймальні концепції, стало причиною надзвичайно бурхливих духовних шукань цих митців.
Хвильовий Причиною катастрофічного занепаду мистецтва вважав засилля в духовному житті “ республіки комун” , масовизму. Причому одразу підкреслює, що має на увазі перед усім не його фізичних опонентів, а психологічний тип суспільства – “ безграмотне міщанство ” , “ темна наша батьківщина ”, якій противна складність, яка не бачить і не терпить складності у реальному житті.
Хвильовий точно виділяє і буквально спопеляє сардонічним пером основні прояви масовізму у літературному і суспільному житті.
Спростовуючи офіційне соцреалістичне трактування природи мистецтва, Хвильовий протиставляє йому власне.
Мистецька творчість Хвильового розглядає мистецтво насамперед як силу волюнтаризму, а звідси й оцінка постаті митця. “ Митцем взагалі може бути лише яскрава особистість... ”. Перехід до ідеалізму дозволив Хвильовому осмислити природу руху стилів, висунути циклічну теорію, яка є оригінальною трансформацією шпенглерівської. Вона будується на визнанні того , що мистецтво розвиваєься за своїми законами – об’єктивними , типологічними. У циклі мистецтва будь-якої нації взаємозаперечюються романтичний та реалістичний стилі – це замкнене коло законів художнього розвитку.Кожна доба історії суспільства породжує адекватний її стиль. Нинішня доба – це доба боротьби зі “старою психологією ”.Свідома ідеалістична настанова допомогла Хвильовому майже позбутися догматів “ марксистсько-пролетарської естетики” і практично у власному мистецькому ключі побачити головні риси мистецтва. З усіх цих теоретичних настанов Хвильовий вивів позитивну, дуже конкретну програму дій. За його циклічною теорією , ми молода нація, культура, яка стає нарешті на свій власний шлях розвитку.
Система міфологічних вірувань
Релігійні погляди людства почали виникати вже на відносно зрілому етапі його розвитку, коли набула розвитку здатність до абс трактного мислення. Творчі здібності людини знайшли вихід у та ких ранніх формах релігії, як тотемізм, анімізм, фетишизм і магія. Залежно від умов проживання, кліматичних, де існувала первісна спільнота, тваринного і людського оточення, що час від часу зазнавали змін, змінювалися й притаманні людині релігійні уявлення. Значною мірою ці зміни були зумовлені й роз витком людського мислення.
Тотемізм - віра в надприродний зв'язок людини або групи людей з якою-небудь твариною або рослиною (тотемом). Дуже часто рід або людина носили ім'я свого тотема, покладалися на його допомогу в важких справах, шанобливо ставилися до представників тотемних видів тварин, що не виключало й полювання на них.
Анімом - віра в існування душі як надприродної субстанції, властивої кожному тілу. Аніма - "душа" або "дух" - може існувати й разом із тілом, і окремо від нього, покидаючи на певний час (сон, хвороба) чи назавжди (смерть, переселення). В уявленнях різних народів душа пов'язана або з диханням як ознакою життя, або з тін ню, що є постійним супутником усіх предметів.
Анімістичні уявлення живлять віру в потойбічний світ духів, у сновидіння, в життя після смерті. З анімізмом пов'язані обряди по ховання небіжчиків, різні в різних народів, але єдині у вірі в їх над природну доцільність.Поховання, з одного боку, повинно було "влаштува ти" померлого, тому останній притулок людини обладнували відповід но до уявлень про зручну домівку. Із собою небіжчику клали і "необхідні" речі, їжу, а пізніше - рабів, дружину, тварин. Фетишизм - віра в надприродні властивості певних предметів, які можуть впливати на перебіг подій у житті людини. Фетишизм є подальшим розвитком анімістичних уявлень. Кожний предмет, маючи власну душу, або виступаючи як посередник сил, що з ним пов'язані, сприяє або шкодить людині. Таким предметом може бути невеличка частка якогось тіла (кістка), природний предмет або щось, вироблене руками самої людини.
Магія - віра в надприродні можливості людини впливати на оточуючий світ і перебіг подій у ньому. Відповідно до призначення магія поділяється на військову, мисливську, охоронну, любовну, лі кувальну, виробничу, шкідливу тощо. В її основу покладено чаклун ство, за допомогою якого можна позбавитися всього випадкового й небажаного у світі.
Склад "Нового Заповіту".
Найбільше значення для розвитку культу ри мали поява, швидкий розвиток і поширення християнства, яке ста ло ще однією світовою релігією. Основи християнського віровчення викладено у другій частині Біблії - Новому Завіті, повні зведення якого відомі з II ст. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій, написаних апостолами (посланцями) Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном; Книги діянь апостолів, авторство якої приписують апостолу Луці; Послань апостолів (сімох соборних послань до християн усього світу апостолів Якова, Петра, Іоанна, Іуди й чотирнадцяти послань до окремих церков та осіб апостола Павла); Апо каліпсису або Одкровення апостола Іоанна.
На відміну від Старого Завіту, власне християнська частина Бі блії переходить етнічні та всі інші обмеження й адресується усім людям незалежно від походження, соціального статусу, віку, статі тощо. Всеохопність християнства виражає форма чотирьох Єванге лій, кожне з яких передбачає або свого адресата (євреї - Матвій, язичники - Марк), або рівень сприйняття ("земний" - Лука, "небесний" - Іоанн). У Євангеліях описано обставини народження, земного проповідницького життя, мученицької смерті та воскресін ня Ісуса Христа, чия особа й становить центральну вісь християнської релігії. У Книзі діянь апостольських розповідається про те, як виконували свою місію посланництва учні Христа. У со борних посланнях апостоли роз'яснюють окремі аспекти вчення Христа. В Апокаліпсисі викладено майбутню долю церкви Христової та розповідається про кі нець цього світу, друге пришестя Ісусове, Страшний Суд і Небесний Ієрусалим, для райського життя в якому воскреснуть усі праведники.
У Новий Заповіт, що сформувався протягом І—III ст. н. е., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиним для усіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій — від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, в Одкровенні Іоанна Богослова (Апокаліпсис)) опису ється життя Христа, поширення християнства, тлума читься віровчення, даються Пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового Заповіту від бувалася у складній боротьбі.
Діячі української культури в еміграції.
Діяльність українських емігрантів у країнах Європи і світу — яскраве явище української культури і науки. Емігранти-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали основні напрями україністики, знайомили світ з унікальним феноменом українства і тим самим збагачували європейську науку та культуру. Значення їхнього доробку важко переоцінити. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла витворити змістовний і привабливий образ українства, піднісши його до явища світового рівня.
На жаль, через ідеологічні перекручення та політичні обставини здобут ки українських емігрантів були штучно вилучені з української науки та культури. На батьківщині вони оцінювалися як воро жий Радянській Україні вияв «буржуазного націоналізму» а цілі напрями вітчизняного українознавства були скеровані у зовсім інше, неорганічне, заідеологізоване річище. «Залізна завіса» не пропускала на Україну будь-яку інформацію про діяльність емігрантів. У кращому випадку їхні праці потрап ляли у спецфонди.
Лише тепер з'явилася можливість осягнути величезну спадщину української еміграції, спадщину, яка поступово починає інтегруватися в загальноукраїнську науку та культуру. Всебічно оцінити її значення поки є складним завданням. Причиною тому — велика багатогран ність і значний обсяг творчого доробку емігрантів, який неможливо охопити в цілому без детальних досліджень окремих напрямів. Тільки-но почали відкриватися для дослідників архіви українських установ Праги та Подєбрадів та інших міст в Європі, які ще з 1945—1946 pp. знаходяться в Києві. Серед цих матеріалів — чимало документів з фондів відомих українських діячів-емігрантів та архіви українських урядів за кордоном.
Українські емігранти найбільш поширені в Болгарії, Великобританії, Греції, Італії, Німеччині, Польщі, Росії, Білорусі, Словеччині, Хорватії, Чехії , Франції, Північній (Канада, США) і південній (Бразилія, Чілі) Америці.
В цих країнах є досить сильний емігрантський рух (особливо в північній Америці): виходці з України організовують спілки, підтримують діяльність православної церкви, видаютьт книжки і періодичні видання українською мовою. В цих країнах підтримують традиції українського декоративно-прикладного і народно-ужиткового мистецтва.Українські письменники і митці, яких переслідувала радянька влада, знаходили там притулок і продовжували займатися активною творчою діяльністю.
Основні риси первісної культури
1) гомогенна – соціально однорідна, виражає інтереси всіх соціальних груп; 2) культура табу (заборон) – регулює все життя первісного колективу: що їсти і коли, табу на зображення себе, на ім’я тощо); 3) релігійні уявлення і вірування (анімізм, тотемізм, фетишизм) – важлива складова первісної к-ри; 4) ритуальний х-р – ритуал є альфа і омега міфологосакрального світогляду, в ритуалі поєднані молитва, співи і танок; 5) синкретизм – художня д-сть тісно перепліталася з відповідними формами к-ри: міфологією, релігією, з якими утворювала первісний культурний комплекс.
ПЕРВОБЫТНОЕ ИСКУССТВО, искусство эпохи первобытного общества. Возникло в позднем палеолите ок. 33-го тыс. до н. э., отражая условия жизни и воззрения первобытных охотников (примитивные жилища, полные жизни и движения пещерные изображения животных, женские статуэтки). У земледельцев и скотоводов неолита и энеолита появились общинные поселения, мегалиты, свайные постройки; изображения стали передавать отвлеченные понятия, развилось искусство орнамента. В эпохи неолита, энеолита, бронзового века у племен Египта, Индии, Передней, Средней и Малой Азии, Китая, Южной и Юго-Восточной Европы сложилось искусство, связанное с земледельческой мифологией (орнаментированная керамика, скульптура). У северных лесных охотников и рыболовов бытовали наскальные изображения, реалистические фигурки животных. Скотоводческие степные племена Восточной Европы и Азии на рубеже бронзового и железного веков создали звериный стиль
Зміст чотирьох Євангелій
У Євангеліях описано обставини народження, земного проповідницького життя, мученицької смерті та воскресін ня боголюдини Ісуса Христа, чия особа й становить центральну вісь християнської релігії. У Книзі діянь апостольських розповідається про те, як виконували свою місію посланництва учні Христа. У со борних посланнях апостоли роз'яснюють окремі аспекти вчення Христа. Чи не найвагоміший внесок у справу розповсюдження хрис тиянства по всьому світу і першої розробки християнської догмати ки зробив апостол Павло, який спочатку навіть брав участь у пере слідуваннях перших християн, але після свого чудесного навернення подвижницьким життям здобув звання першоапостола. В Апокаліпсисі викладено майбутню долю церкви Христової та розповідається про кі нець цього світу, друге пришестя Ісусове, Страшний Суд і Небесний Ієрусалим, для райського життя в якому воскреснуть усі праведники.
Література і театр українського бароко
Важливу роль у розвитку українського бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), заснована у 1632 р. Саме там відбувалася переорієнтація освіти із “словено-грецької” за характером і структурою на “латинську”. Колегія, де викладання проводилося латинською мовою, орієнтувалася на тогочасні польські та західні університети. Але засновник колегії Петро Могила розумів, що зберегти національну самобутність можна лише в умовах синтезу набутків європейської освіти й православно-руської культурної традиції. Вже цей синтез надавав колегії (а з 1701 р. – Академії) барокового характеру.
Система барокових поглядів відбилася в теоретичних курсах поетики та риторики, що викладалися у Києво-Могилянській Академії та були орієнтирами і для російських письменників не тільки XVIІ, а й XVІІI ст. Це так звана “шкільна теорія”, представлена трактатом-курсом Ф. Прокоповича “De arte poetica” (1705 р.), поетикою “Сад поетичний” Митрофана Довгалевського (1736 – 1737 рр.).
Яскраві зразки бароко дає українська поезія, найбільш популярними жанрами якої були: епіграма, геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші. Значну частину літератури українського бароко становить емблематика. До жанру емблеми звертаються М. Довгалевський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. Емблема включала:
Г. Сковорода написав багато віршів, які були поетичним описом емблематичного малюнку. Відповідно до свого філософського вчення про третій світ символів, що поєднує Всесвіт із “малим світом”, являючи двоїстість світу, єдність духовного і фізичного його начал, Сковорода зробив саме символ організуючим елементом своєї поезії.
Успадкований із Середньовіччя символізм мислення досяг граничного вираження у творчому методі бароко. Одним із ключових образів української барокової поезії кінця XVI – середини XVІІI ст. був образ саду. Як і образ троянди, лілеї, це символ, пов’язаний з ідеологічними та естетичними уявленнями Середньовіччя, етимологічно пов’язаний із “Піснею пісень”, де одним із центральних був образ “замкнутого саду” сестри моєї нареченої”, де лунало запрошення до коханого: “Прийди в мій сад”. У такому контексті сад стає символом раю, кохання, чистоти, вічного життя, блаженства.
Пізніше метафори “рай духовний”, “едем мисленний”, “вертоград небесний” почали використовувати як синонім означення церкви.
Продовженням цієї традиції є і “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди (1785).
Вкладом у бароко стала і драматургія, пов’язана, як і поетика, з Києво-Могилянською академією, де навчальна програма передбачала обов’язкове для викладачів риторики та поетики написання зразка драматичного роду – так званої шкільної драми, яку вивчали й розігрували на сцені школярі. Це типовий для бароко жанр, що об’єднував реалістичне світосприйняття дійсності з алегоричним відображенням, а алегоричні персонажі: Слава, Хоробрість та ін. були серед діючих осіб трагікомедії М. Довгалевського, М. Козачинського, Г. Кониського. Вершина жанру – трагікомедія Ф. Прокоповича “Володимир” (1705 р.) – історична драма про князя Володимира-хрестителя, в якій були закладені чіткі правила класицистичної драми.
Важливою складовою літератури українського бароко була ораторська проза С. Яворського, Ф.
Історичні хроніки: “Літопис” С. Величка, “Хроніка” Феодосія Софоновича (1672 – 1673). “Синопсис”, виданий з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля (Київ, 1674 р.), який вважають першим підручником історії в Україні; любовна лірика – а Полоцького, Стефана Яворського, Дмитра Туптало, Феофана Прокоповича – славні сторінки українського бароко.
Походження та періодизація первісного мистецтва
Питання про походження мистецтва ще й досі вирішується неодно значно Існує кілька концепцій
Перша, яку висловлювали Лукрецій, Кант, Даламбер, Поррингер, Сеченов — «імітаційна теорія», за якою мистецтво є виявом інстинкту Імітації, одним з природних Інстинктів людини, який І виявляється в риту алі, Імітуючому дії людини чи тварини
Друга, запропонована Дарвіном, Вейнігером базується на ствердженні, що людина має "інстинкт прикрашення", який І народжує мистецтво (натільні прикраси, татуювання, прикрашені знаряддя праці Іа предмети побуту - вияв цьою Інстинкту)
Третя концепція, яка здається найбільш ґрунтовною, викладена у до слідженні АД Столяра "Походження образотворчого мистецтва"
За А Д Столяром, у палеолітичної людини (доби верхньою палеолі ту) виникають "надмірні емоції" збудження, хвилювання мисливців дося гає апогею на момент знищення тварини, але це збудження не може обір ватися в одну мить, воно продовжується ("надмірні емоції") й породжує комплекс нових дій первісної людини зі шкурою тварини
Ми стецтво палеоліту виникає на стадії верхнього або пізнього палеоліту.
І Пізній палеоліт 40-10 тис р до н е
II Мезоліт (середній кам'яний вік) - 10 - 6 тис р до н е
III Неоліт (новий кам'яний вік) - 6—2 тис р до н е
У свою чергу в верхньому палеоліті виділяють ще три періоди
1 Орін'якський - 40 - 35 тис р до н е
2 Солютре 35-25 тис р до н е
3 Мадлен -25-10 тис р до н е
Саме до мадленського періоду відносяться найзначніші явища первісного мистецтва
Художні відкриття імпресіонізму
Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Французький імпресіонізм історично ведуть від художньої виставки навесні 1874 року, що відкрилася в майстерні фотографа Надара. А вже 25 квітня 1874 р. маловідомий нині репортер Леруа надрукував в гумористичному виданні «Шаріварі» статтю з назвою «Виставка імпресіоністів». Осудлива назва Леруа набула популярності, а пізніше стала історичною.
Назва «імпресіонізм» досить беззмістовна на відміну від назв « Барбізонська школа » чи « Школа Фонтенбло », де хоча б є позначка географічного розташування художнього угруповання. Ще менше ясності з кількома художниками, які формально не входили в коло перших імпресіоністів, хоча їх технічні прийоми і засоби цілком «імпресіоністичні» - ( Вістлер ,Едуар Мане, Ежен Буден тощо.) До того ж технічні засоби імпресіоністів були відомі задовго до 19 століття і їх (частково, обмежено) використовували ще Тиціан і Веласкес, не пориваючи з панівними ідеями своєї доби.
Була ще одна стаття( автор Еміль Кардон) і ще одна назва - «Виставка бунтівників», цілком лайлива і несхвальна. Саме вона точно відтворювала несхвальне ставлення буржуазної публіки і критики до художників (імпресіоністів), яке панувало на протязі років.Імпресіоністів одразу звинуватили в аморальності, бунтівних настроях, неспроможності бути добропорядними. Зараз це викликає здивування , бо незрозуміло, що аморального в пейзажах Каміля Піссарро,Альфреда Сіслея, побутових сценах Едгара Дега, натюрмортах Моне і Ренуара.
Пройшли десятиліття.І нова генерація художників прийде до справжнього розвалу форм і зубожіння змісту. Тоді і критика, і публіка побачила в засуджених імпресіоністах - реалістів, а трохи перегодом і класиків французького мистецтва.
Музична творчість М.В. Лисенка
В основі етнографом і чистим вокалістом є й цент ральна постать доби еклектизму — Микола Лисенко (1842— 1912). Українська критика ставить Лисенка дуже високо, під іймає його до аналогії з Шевченком, з одного боку, і з Шопеном, Глинкою— з другого.Лисенко не був інструменталістом, і навіть як піаніст не був феноменом. Як чистий вокаліст, Лисенко виявляє свою слабість кожен раз там, де він спів своєї композиції супроводжує оркестром. Оркестровий супровід у компо зиціях Лисенка — слабке місце не тільки у великих творах, як опери, але і в окремих хорових творах — кантатах тощо. Навіть і як чистий вокаліст Лисенко є майстром малих форм. Кращі його твори — це мелодії до «Кобзаря» Шевченка, окремі пісні, романси, дуети, уривки із нездійсненних опер («Гайдамаки») тощо. Хай більші опери Лисенка в композиції не рівні, але в них розписано перли мелодійної творчості, як хор «Туман хвилями лягає» в «Утопленій» або спів Остапа в «Тарасі Бульбі», соло та дуети Вакули з Оксаною в «Різдвяній ночі», співи Яреми з ненаписаних «Гайдамаків. У відділенні української пісні від російської, а затим послідовне відділення української музики від російської,— проведення між ними демаркаційної лінії,— в цьому полягає головна і безсмертна заслуга Лисенка, в цьому його безсмертно велике значення для української музики. Вокальні твори Бортнянського, Березовського, Веделя, писані на церковні тексти, сприймалися Москов щиною як свої, тим більше, що й мова церковна була та сама, хіба з іншою вимовою. Край цьому співжиттю в музичній творчості поклав Лисенко, поклав дорогою ціною, вернувши українську музику до однобічності музики вокальної. Більше того, відриваючи українську музику від російської, Лисен ко засудив її на певний час до досить тісного провінціалізму. В той час, у добу музичного еклектизму, в таких центрах України, як Київ, Харків, Одеса, були великі оперові театри, які стали вже російськи ми. У тих же центрах України були, консерваторії чи музичні школи, симфонічні оркестри, що еклектично живилися творами європейськими та російськими, але назагал вважалося, що то музика російська, а українська, відірвана Лисенком, на якийсь час замкнулася в межах вокальної музики, в межах народної пісні та творів самого Лисенка. Лисенко — талант національний, а не вселюдський. Коли шукати аналогію для Лисенка в поезії, то треба звертатися не до Шевченка, а до Котляревського, і Лисенка можна з таким же правом назвати батьком української музики, як Котля ревського — батьком українського письменства.
Типологія розвитку первісної художньої культури
Скрізь у місцях свого проживання люди прикрашали житло малюнками. Спочатку це були хвилясті лінії й відбитки рук, а зго дом з'явилися зображення, що майстерно передавали зовнішній вигляд тварин, а подекуди й відтворювали динаміку їх рухів. Такі малюнки інколи нагадують жанрові сценки, тема яких — життя тва рини або полювання на неї. Ці малюнки виконані або одним кольо ром (монохромні), або кількома (поліхромні). Найбільш відомими місцями, де знайдено такі малюнки, є печера Ласко в південно-західній Франції, Альтамирська печера на півночі Іспанії та Капова печера на Нижньому Уралі.
Точність малюнку, намагання якомога ближче до оригіналу пе редати вигляд і рухи тварин, відсутність будь-якої стилізації в таких роботах є не лише ознакою майстерності прадавніх майстрів. Вод ночас це й свідчення недостатнього рівня розвитку абстрактної дум ки первісної людини. Заслуговує на увагу той факт, що жодного разу серед майстерно зроблених малюнків тварин археологам не зустрі чалися відповідні зображення людей. Самосвідомість, яка є ознакою високого рівня абстрактного мислення, не була притаманною первісній людині. Вона мислила досить прагматично й конкретно, зосе реджуючи увагу лише на тому, що становило докорінні життєві Ін тереси - на їжі.
Серед зображень на стінах печер палеолітична людина зали шила малюнки коней, диких биків, носорога, бізона, лева, ведмедя, мамонта. Цих тварин вона малювала, адже полювала на них і вбача ла в них основне джерело свого існування, а також остерігалася як потенційних ворогів. У багатьох випадках малюнки вкриті дірками й подряпинами від стріл чи списів, що підтверджує погляд на наскельний живопис, як на складову частину мисливських ритуалів ста родавнього людства. Та й саме розташування печер, де зустрічаються розписи, як правило, свідчить, що вони не могли використовуватися як житло, а виконували функцію капищ: малюнки розміщено у важкодо-ступних місцях, де бракує свіжого повітря, куди непросто дістатися че рез вузькі, довгі й заплутані ходи, складні підйоми. Рослини на стінах таких печер не зображуються зовсім, а людські фігури зустрічаються дуже рідко й не мають тієї жвавості малюнку, тих яскравих і правдивих форм, що притаманні зображенням тварин. Пояс нюється це просто. Саме тваринний світ був об'єктом пильної уваги первісної людини.
15. Картина світу у візантійській культурі
Нова релігія – християнство – запанувала в ІУ ст. в усій Римській імперії, в тому числі й у Візантії, колишнього грецького міста-поліса, яка стала наймогутнішою державою раннього середньовіччя. Ранньохристиянська культура охоплює територію від Італії до Месопотамії і Єгипту. Мистецтво Візантії ввібрало безпосередні впливи імператорського Риму, а своїми коренями сягає до Греції, Передньої Азії, Сирії, Єгипту. Всюди стояли античні скульптури. В той час коли Західна Європа перебувала впродовж 1 т н.е. під пануванням варварів, в Константинополі настає найвищий розквіт культури і мистецтва в добу Юстиніана (527-565). Він розширив імперію до Африки та Іспанії, зміцнив внутрішній політичний устрій і право. В архітектурі побутують два типи храмів: 1)ротонда і 2)базиліка. Ротонди з античними елементи купола і колонади споруджували над гробами мучеників і захисників віри, над місцями хрещення. Базиліки будувалися для згромадження вірних в єдиній Церкві. Базиліки з нефами прямокутної форми закінчувалися круглою частиною під банею, зверненою на схід.
Під навалою турків візантійці емігрували, переважно на Кріт і в інші краї: Феофан Грек – до Росії, а Доменіко Теотокопулі (Ель Греко) до Іспанії. Візантія існувала близько тисячі років. Візантійці суворо наслідували канони в мистецтві, обрядах і ритуалах, і звідси його холодність. Митці не спостерігали реальність, а базувалися на описах з Біблії, звідси ілюстративна умовність зображень. Віра вважалася колективним богоосягненням, а проекція божественного утворює земне. Звідси погляд на земний світ як умовність, лише віддзеркалення Божого, зневага до матеріального. У східному християнстві присутній оптимізм Божого буття людини, сповнений світла і надії, соборність (вирішення проблем загальною згодою, а не правовим шляхом). Остаточний розлом Церкви відбувся 1054 р., а приготував його багатовіковий окремішний розвиток західного і східного обрядів. Християнська догматика на Сході спиралася на філософії Стародавньої Греції, зокрема неоплатоністичній, в той час коли на Заході більшого значення мав спосіб мислення римлян. Якщо на Сході найважливішою була проблема осягнення сутності Бога, зокрема засобами контемпляції, то на Заході раніше почали займатися ставленням людини до Бога, питаннями етики і активної діяльності людини в спільноті., тверезий і критичний погляд на реальність, намагання погодити істину одкровення з раціоналістичним тлумаченням світу.
16. Язичництво дохристиянської Русі
Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітив них їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруван нях про відьом та вовкулаків. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родю чість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Перуна, Ярила. Місти чний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт - з наро дженням нового Сонця-божича. Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної' моделі світо будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню, і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів.Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царс тва підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні при роди, забезпеченні кормами худоби. Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов'янській фольклорній інтерпретації) за чудову красу ню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю. З подальшим зростанням розшарованості в середині слов'янсь ких племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному ґрунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, а Велес -як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Цікаво, що, укладаючи угоду з Візантією, слов'яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Велесом (небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов'яни пов'язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшанову вали під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства.
17. Культура та цивілізація
Загальноприйнятим є усвідомлення того, що культура -це І спосіб, І продукт діяльності людини, ведуться дискусії про те, чим від різняються поняття "культура" та "цивілізація"
За Гуревичем - культурна спільність людей, які мають деякий соціальний генотип, соціальний стереотип, І які освоїли великий, досить автономний світовий простір Це культурна спільність або суперсистема, що не співпадає ані з нацією, ані з державою, ані з географічними кордонами Досить важливими є концепції Освальда Шпенглера, німецького філософа та Історика, Арнольда Тойнбі (1889 1975), Сорокіна (1889 1968)
О Шпенглер формулює теорію "культурно-історичного круговороту", за якою немає єдиної світової культури, а кожна культура має влас ну долю, власну форму, власну Ідею, власні пристрасті, власне життя, вла сну смерть 1 коли культура у формі цивілізації досягає власного розвитку, вона приходить до природного завершення - смерті . Коли культура вичерпує свою душу, коли вона спрямована не на те, щоб створювавши культурні цінності, а на утилітарні цілі, благоустрій життя, во на перетворюється на цивілізацію, а це означає, що культура вмирає Шпенглер виділяє вісім зрілих культур
- єгипетська, - Індійська, - вавилонська, - китайська,
- антична (Греко-римська — аполлонівська, за його термшолопєю),
- магічна (візантійсько-арабська),
- західноєвропейська (фаустівська), південноамериканська культура майя А Тойнбі продовжуючи лінію Н Данилевського (він називає цивілізації- культурно-історичними типами) та О Шпенглера, пропонує теорію "локальних цивілізацій" або "регіональних цивілізацій" І виділяє 23 такі цивілізації- західна, - 2 православні (візантійська та російська), - Іранська, - арабська.
Він виділяє цивілізації, що зростають, що переживають надлом, мертві цивілізації та ті, що зупинилися в своєму розвитку (ескімоська, оттоманська, спартанська тощо) Зараз жива лише одна - західна цивілізація, Інші або померли, або окам'яніли, або в надломі А Тойнбі розкриває діалогічну суть розвитку культури в концепції "Виклику І Відповіді" Розвиток куль тури серія відповідей, які дає творчий дух людини на виклики природи та суспільства На той самий виклик може бути декілька відповідей Сорокін називає цивілізації культурними суперсистемами І виступа з критикою А Тойнбі Він виділяє три суперсистеми, три моделі погляду людини на світ і на себе
18. Історія створення та склад "Старого Заповіту"
Головна писемна пам'ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт. До складу Старого Завіту входять три ве ликих цикли: Тора ("Закон") або П'ятикнижжя, - п'ять хронікальне законодавчих книг (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону), створення яких приписують Мойсею; Пророки - розділ, до якого вхо дять давні хроніки (Книга Ісуса Навина, Книга Суддів "Ізраїлевих, Книги Царств), а також власне пророчі твори, написані чотирма "великими" (Ісайя, Ієремія, Ієзекіїль, Даниїл) та дванадцятьма "мали ми" (Осія, Іоїль, Амос, Іона, Йов, Наум та ін.) пророками; Писання -зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами (гімни, псалми, Притчі та Премудрощі Соломонові, лірична поема "Пісня пісень", деякі хронікальні тексти). Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини.
У книзі Буття (назва вже зі слов'янського перекладу) розпові дається про створення світу та людини, про перших людей і всесвіт ній потоп, що поглинув грішне людство. Біблійний міф про потоп близький до вавилонських переказів. Але в поемі про Гільгамеша йдеться про стихійне лихо, за щось наслане на людей богами, які не можуть між собою про все домовитись. Ягве ж карає грішників і рятує праведного Ноя (відповідає месопотамському Ут-Напішту), його домо чадців та "насіння землі" - "кожної тварі по парі". З 12-ї глави книги починається історія обраного Богом народу. Героями повіствування стають так звані "патріархи" - Авраам, Ісаак, Яків, Йосип.
Всі течії християнства своїм Свя тим Письмом вважають Біблію. Вона складається з двох основних частин — Старого та Нового Запо вітів. Перша, давня частина Біблії — Старий Заповіт, як зазначалося, визнається також іудаїзмом.
Старозаповітна частина Біблії займає 4/5 усього тексту Біблії і відома у двох варіантах. Масоретський текст (Танах), прийнятий в іудаїзмі, написаний дав ньоєврейською. Він складається з трьох книг: 1) П'ятикнижжя; 2) Пророки і 3) Писання. Головним є П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повто рення Закону). Тут йдеться про створення Богом сві ту і людини, про гріхопадіння Адама та Єви, всесвіт ній потоп, про заповіт, який заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, що викладе на у відомих десяти заповідях. Старий Заповіт, пере кладений на грецьку мову, містить 50 книг. До них ставлення християн різне: протестан ти визнають 39 книг, православні — 11 книг вважа ють неканонічними, а католики — визнають їх друго-канонічними. Загалом історія створення старозаповітної части ни Біблії обіймає період у кілька століть (з IX ст. до н. е. — по 60-ті роки П ст. до н. е.).
19. Собор св. Юра у Львові - пам’ятка української архітектури
Архикатедральний собор Св. Юра у Львові, греко-католицький собор Галицької митрополії, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого, бароково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами (1744—1762). Вважається головною святинею греко-католиків.
З 1998 року Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Cкладається з бароккового собору (1745—1770) з дзвіницею (дзвін з 1341), рококової з класицистичними портиками митрополичої палати (1761—1762), будинків капітули, тераси з двораменними сходами, ажурної огорожі довкола соборового подвір'я з двома брамами в подвір'ї (1771) та мурів, що обводять капітульні будинки і владичий сад (1772).Собор Св. Юра положений серед зелені на горбовині, домінує над містом. За традицією собор поставлений на місці дерев'яної церкви й оборонного монастиря, закладених за князя Лева бл. 1280. Після зруйнування обох цих споруд Казимиром III (1340) на тому місці була зведена мурована триапсидна, чотиристовпна церква-базиліка візантійського типу, побудована 1363—1437 архітектором Дорінґом за архімандритів Євтимія і Лаврентія (1738—1744). За митрополита Атанасія Шептицького її розібрано й 1744—1764 побудовано сучасний собор з комплексом будинків за проектом і під доглядом до 1759 архітектора Бернарда Меретина, закінчено 1764 архітектором і скульптором С. Фасінґером за митрополита Лева Шептицького. Оздоблення і розмалювання інтер'єру тривало до 1780 і далі.
Собор Св. Юра закладений на грецькому рівнораменному хресті з чотирма каплицями між раменами хреста й мініатюрними банями під покрівлею, у центрі з великою банею на широкому барабані, що спирається на попружні арки. Угорі споруда охоплена карнизом. Численні пілястри, парні (на барабані) і подвоєні на стінах собору, увінчані кам'яними рококовими ліхтарями, надають будові стрункости. На вході до катедри побудовані паристі сходи з рококовою ажурною балюстрадою, оздобленою вазами та путами. На фасаді обабіч головного входу статуї митрополитів Атанасія і Лева, над входом балкон, високе вікно, причілок з гербовим щитиком Шептицьких й аттікою, завершеною кінною статуєю св. Юрія-Змієборця роботи сілезького скульптора Йогана Пінзеля. Подвір'я перед катедрою замикають дві рококові брами, прикрашені алегоричними постатями, що символізують Віру й Надію та Церкву Риму і Церкву Греції.
Інтер'єр собору розписував С. Фабянський (1876), М. Радивилівський виконав велику композицію «Архиєрей» і «Появу апостолам», М. Смуглевич — завівтарну композицію «Проповідь Христа» і «Христос-Пантократор» у бані, Л.Долинський — намісні ікони, овальні ікони пророків і 16 сцен празничків. Скульптурні обрамування двох вхідних воріт і оздоблення входів та численні ліхтарі належать М.Філевичу. М.Осінчук 1942 виконав заг. консервацію і розмалювання стін та відчищення образів. При будові комплексу працювали різні мистці в різних стилях: барокко, рококо, класицизм, проте вони зуміли досягти органічної синтези бароккової архітектури і скульптури, деталів химерної рококової орнаментики карнизів, балюстрад, аттік, капітелів, скульптур, ваз, сходів, портиків, підпорядковуючи всі складові елементи цілості на подобу образотворчої культури тогочасної Европи. Після ув'язнення Української Греко-Католицької ієрархії з Митрополитом Йосифом Сліпим на чолі і незаконного «Собору Греко-Католицької Церкви 8—10 березня 1946 р.» собор передано православній архієпархії в юрисдикції московського патріархату.В серпні 1990 Собор Св. Юра був повернутий щойно легалізованій УГКЦ.
20. Етапи розвитку египетської культури. Писемність стародавніх єгиптян.
Етапи розвитку єгипетської культури тісно пов’язані з історією держави.
Перші відомості про Єгипет ми знайдемо в Біблії та “Історії” давньогрецького історика Геродота. Наукове вивчення історії і культури почалося в ХІХ ст., коли в 1812 р. англієць Юнг і француз Франсуа Шампольон знайшли засіб розшифрувати єгипетське письмо і з того часу всі написи на стінах саркофагів, пірамід, вся єгипетська література стали доступними для дослідження.
Самі єгиптяни називали свою країну “Кеме”, що на семітській мові, близькій до давньоарабської і давньоєврейської, означає “Чорна земля”.
Власне, слово “Єгипет” (Айгюптос) – грецького походження і являє собою змінене поетичне визначення давньої столиці Нижнього Єгипту – Мемфіса – Хет-на-Пта(х) (Фортеця бога Пта(ха) (до речі, це був бог-покровитель мистецтв та ремесел).
Є ще одна назва для цієї країни, що дуже яскраво відбиває особливості її існування: Геродот назвав Єгипет “Дар Нілу”. І дійсно, все життя Єгипту і всі уявлення єгиптян про світ є наслідком спостережень за цією рікою, що дає життя і робить землю чорною, родючою. Необхідність об’єднатися на боротьбу з природою пояснює форми управління в Давньому Єгипті. Спочатку територія поділялася на номи (області), які потім у 3200 р. до н. е. були об’єднані в державу (Нижній – із столицею Мемфіс – та Верхній – із столицею Фіви). З цього часу історія та історія культури пов’язані з династіями єгипетських фараонів.
Виділяють такі періоди в розвитку Єгипту:
І. Раннє царство – неоліт 3200 – 2800 рр. до н. е. (1 – 2 династії).
ІІ. Стародавнє царство – 2800 – 2400 рр. до н. е. (3 – 4 династії).
ІІІ. Середнє царство – XXI – XVIII ст. до н. е. (11 – 13 династія).
IV. Нове царство – XVI – XI ст. до н. е. (18 – 20 династії).
V. Пізнє царство – XI – 332 р. до н. е., коли Олександр Македонський підкорив Єгипет.
Єгипет – це не тільки найдавніша імперія в світовій історії, але й країна, що дала один з перших зразків писемності. Писемність виникає на зламі ІV – ІІІ тис. до н. е. і стає наслідком процесу формування ієрогліфічного письма з піктограми (тобто письма малюнкового).
Виходячи з уявлень (первісних) про магічний зв’язок між зображенням (знаком) та предметом, давні єгиптяни в малюнках відтворюють слово. Так, дві хвилясті лінії були знаком води, чотирикутник – знаком дому (згадайте про первісні геометричні символи для кочових та осідлих народів); це були малюнки-образи.
За допомогою образів зображувалися і дії (відкриті двері – це відкриття чогось, птах, що крокує, – мандри), і поняття (істина – перо страуса).
Пізніше з’являються так звані фонетичні ієрогліфи (наприклад, звук А позначався зображенням орла (на єгип. мові – аспе). Так з’явилося змішане письмо – ієратичне, а для повсякденного використання ця система була скорочена і стала називатися демотичною.
Оскільки етимологічно це було малюнкове письмо, ієрогліфи становлять важливу частину зображення в творах образотворчого мистецтва.
21.Купольний храм і канон в художній культурі Візантії
В архітектурі нові риси починають складатися з IV ст., коли виникають типи храмів, принципово відмінні від своїх античних попередників, - видовжені й часто поділені на поздовжні внутрішні площі церковні базиліки і поруч з ними центричні купольні споруди, квадратні або круглі (ротонди), що виконували функції баптистеріїв (хрещалень) або мортиріїв (місць поховання або лише поклоніння певним святим, переважно, мученикам). Оскільки західна архітектура раннього Серед ньовіччя перебувала в занепаді, провідну роль в архітектурному будівництві відігравало візантійське зодчество, що з VI-V1I ст. активно поширювалося і на Заході. З V ст. у Візантіїї форми і способи побудови храмів починають усе більше варіюватися і ускладнюватися. Найбільшого поширення набувають дві синтетичні форми, що гармонійно поєднують базиліку з купольною конструкцією, - купольні хрестоподібні в плані (тобто при погляді згори) та купольні прямокутні в плані. Шедевром серед прямокутно-купольних базилік є храм Святої Софії в Константинополі ( архітектори — Анфімій з Тралл та Ісидор з Мілета, з XVI ст. — мечеть Айя-Софія). Величезний купол зведено на чотирьох масивних стовпах за допомогою парусів (елементів конструкції у вигляді вигнутих трикутників). Вагу центрального купола частково приймають складні системи напівкуполів і колонад. Масивні центральні стовпи при цьому маскуються від глядача, а 40 вікон, прорізаних в нижній частині купола.
В образотворчому культовому мистецтві у IX ст. цілком вста новився певний іконографічний канон, що являв собою всеосяжну систему норм і набір зразкових моделей, починаючи від усталеного символізму кольорів і закінчуючи положенням на іконі персонажів чи навіть деталей оточення, кожна з яких не була випадковою. Наприклад, головні позитивні персонажі зображувалися в положен ні анфас, другорядні - у напівоборот, а негативні - у профіль. Ікона сприймалася не тільки як цілком документальне свідчення про реальну дійсність словесно зображених у Біблії чи житійних творах подій та осіб, вірно передану попередніми поколіннями, але й як своєрідна форма "небесного одкровення", постійно отримуваного іконописцями під час молитви і наочно втілюваного у вигляді певних незначних варіацій в межах канону. Ці ледь помітні варіації дозволяли говори ти як про окреме значення кожної конкретної ікони, так і про загальну "істинність" встановленого канону. Сам художник розгля дав свою працю як "священний подвиг" і таїнство, а твір - як результат безпосереднього божественного діяння. Талановиті іконописці прирівнювалися у Візантії до найбільш шанованих свят
Основні тенденції розвитку сучасної української культури.
Після проголошення Конституції, в Україні почалася розбудова суверенної держави і виникли принципово новв, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. !!!!!Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основ ному, історичному минулому України. Створено декілька багатосе рійних фільмів, серед них "Сад Гетсиманський" за мотивами творів 1.Багряною, "Пастка" (за І.Франком), телесеріал "Роксолана" та ін. Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов'язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національне спря мованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації - газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна части на орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, гля дача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвід повідальну інформацію та суррогатні вироби маскультівського шир потребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні "твори" мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспі льстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні "брязкальця" за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демокра тичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи ко лективної культури було б неприпустимою помилкою.
Розвиток української популярної музики останнього десятиліт тя пов'язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Пономарьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, їх поява і творча еволюція щільно пов'язана з необ хідністю задоволення потреби у своїй національній популярній роз важальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З од ного боку продовжують творити письменники й поети старшого по коління: І.Драч, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. З іншого боку література від чуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем).
Вірування єгиптян і пантеон єгипетських богів
Вірування єгиптян зумовлені навколишнім світом Перш за все, по чатком життя була вода у міфах про створення світу:геліопольському, мемфіському, гераклеопольському, спо чатку Існувала тільки вода, первісний Океан, хаос, світ темряви Коли під нялося сонце - Атум-Ра, воно витіснило густий морок Саме Сонце й ство рює себе, Інших богів, а потім уже людину . Сонце займає в пантеоні єгиптян головне місце, це творець, має бага то Імен Ра - Атум - Хепрі – Атон,Хепрі — ранкове сонце, Ра - сонце полудня, Атум - вечірнє сонце
Різні єгипетські міфи по-різному тлумачать, як було створено світ І богів, але спільне те, що головним був бог сонця І що він створив Інших богів, а також те, що процес створення людини не розглядається як голов ний, тому що людина в міфологічному космосі - лише частка природи Спочатку Ра - Атум створює першу пару богів, що уособлюють стихи, а крім цього, - уособлюють два божественних устої, що втілюють у собі фі зичний устрій світу чоловіче та жіноче начало Це боги Шу - Тефнут Во ни, в свою чергу, створюють нову пару Геб - Нут !!!!!!!!!Крім цієї еннеади, в пантеон входили ще багато богів кожен ном, а їх було 42, мав свого бога, були богині, що уособлювали око Ра - це дочки Сонця
Сохмет - грізне око Ра (Оогиня війни)Тефнут - улюблене око Ра (волої а) Хатор - сонячне око Ра (богиня любові, музики, розваг), богиня Істини- Маат, бог мистецтва Птах
У зображеннях богів виявляються тотемістичні риси, міфо логія Єгипту мала зооморфний характер, тобто боги зображувалися на півлюдиною, напівтвариною або рослиною Можна виділити такі архетипові рослини, зображення яких дуже часто зустрічаються (це рослини, тва рини, яких єгиптяни вважали священними предками) лотос - сакральна квітка (за легендою бог Ра народився з лотоса І освітив землю),дерево ішед.
Сакральні тварини, птахи сокіл, жук-скарабей, змій-урейРа - зображувався як сокіл або з головою сокола
Хепрі (ранкове сонце) з головою жука скарабея або з диском над голо вою Із зображенням скарабея
Анубіс - покровитель померлих - з головою шакала
Хнум - - з головою барана !!!!!!!!Дуже часто бог сонця Ра зображувався з сонячним диском над головою, обвитим змієм-уреєм Цей урей (кобра) як знак Ра стане важливою частиною головного убору фараонів хустки кла-фта Урей - це третє око Ра - символ захисту вінценосної о бої а Урей за хищає й фараона.
24.Архетектура Константинополя
Архитектура і образотворче мистецтво Візантії, на відміну більшості країн Європи, не відчули істотного впливу культури «варварських» народів. Уникнула Візантія і катастрофічних руйнацій, які спіткали Західну Римську імперію. По цим причин античні традиції довго зберігалися в візантійському мистецтві, тим більш, перші століття його розвитку відбулися за умов пізнього рабовласницького держави. Процес початку середньовічної культурі в Візантії затягнувся надовго і йшов з кількох руслам. Особливості візантійського мистецтва визначилися чітко до VI в. У містобудуванні і світської архітектурі Візантії, значною мірою зберегла античні міста, середньовічні початку складалися повільно. Архітектура Константинополя IV—V ст. (форум з колоною Костянтина, іподром, комплекс імператорських палаців з великими приміщеннями, прикрашеними мозаїчними статями) зберігає зв'язки України із античним зодчеством, переважно римським.
Константинополь — столиця імперії і центр світового мистецтва.
У самому Константинополеві найбільш видатними пам'ятниками архітектури V в. є міські фортечні стіни, цистерни, базиліка Студійського монастиря і Халкопратійська василька.
Константинополь склалося як місто ще до останньої чверті V в. Грандіозні стіни і міські ворота, побудовані при Феодосії II у першій половині V в., завершили собою міський ансамбль. Місто володіло чудовою природною гаванню — Золотим Рогом. Вхід у нього з боку Мармурового моря закривався, відповідно до античної традиції, ланцюгом. Через численні ворота в сухопутній стіні проходили головні дороги, що з'єднували столицю з іншими містами. Усередині міста дороги переходили в основні вулиці. Головними міськими воротами були Золоті ворота, розташовані поблизу від берега Мармурового моря. Головна вулиця Константинополя називалася Міси, тобто Центральна. Вулиці від воріт у сухопутній стіні сходилися до Міси, що направлялася до центрального комплексу суспільних будинків столиці, що вміщали з Іподрому, Великого імператорського палацу і собору Софії. Усі ці будинки виходили на велику площу Августіон. Основу структури Константинополя складав пучок сходилися до Міси й Августіону вулиць, чудово уписаний у трикутник півострова, на якому стояло місто.
Загальна структура Константинополя відрізняється від римських міст саме цим доцентровим початком, вираженим у спрямованості головних вулиць до суспільного центра. Це відбивало й одну з найважливіших керівних ідей візантійської держави.
Великий Константинопольський імператорський палац можна уявити собі тільки загалом. Розкопані його частини показують, що основні парадні палацеві приміщення групувалися навколо багато прикрашених перестильних дворів, відкриті частини яких мали мозаїчні підлоги з фігурними зображеннями. Мозаїка, що дійшла до нас, одного з таких дворів відноситься ще до середини V в. Більш пізні частини палацу мали анфілади монументальних залів, схожих на бічні нефи Константинопольської Софії і парадних залів, що, зводи, що чергуються з великими перекритими куполами, яких були прикрашені золотими мозаїками.
У V в. храми в Константинополеві будували ще переважно в традиційному базилікальному типі. Добре збереглася базиліка Студійского монастиря (463 р.). Вона свідчить про те, що в базилікальну композицію проникнуло центричний початок: будинок мало розвинутий в довжину, місткі хори оточували середній неф із трьох сторін.
Організація освіти у Запорізькій Січі.
На середину XVIII ст. на Лівобережжі було 866, а на Слобо жанщині - 129 початкових шкіл, які розміщувалися майже у всіх містах і селах цього регіону. За рішенням Генеральної військової канцелярії на території всіх полків були засновані школи. У Лу бенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 дітей.
Досить високою була грамотність серед запорозьких козаків. Основний відсоток найосвіченіших серед них давала Запоріжжю Київська академія. Високоосвічені люди високо цінувалися на За поріжжі. Найспритніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як за своїм званням, так і за природним розумом, відігра вали на Січі значну роль. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковно парафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних при чин потрапили на Січ: тут були й полонені, ті, що самі прийшли, діти козаків. У період занепаду Запоріжжя в середині XVIII ст. тут навчалося до 80 осіб. Січові школярі вчилися чигати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів — одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, крім своїх прямих обов'язків наставника, повинен був турбуватися про здоров'я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошо вому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковно-парафіяльні існували майже при всіх церквах запорозького поспільства у паланках по слободах, зимівниках і xуторax.
Художня культура стародавнього Єгипту та її зі'язок з заупокійним культом
Художня культура Стародавнього Єгипту, як І культура взагалі, були обумовлені заупокійним культом І соціальним устроєм Давнього Єгипту Все життя людини на Землі було лише короткою підготовкою до вічного життя, треба було підготуватися до нього збудувати дім, зберегти своє Ім'я (рен), душу (ба), ка Тому І архнектура, І образотворче мистецтво, І правові норми, І матеріальна культура були підпорядковані цій Ідеї
Єгипетська концепція космосу яскраво втілена в пам'ятниках архіте ктури Подібно до того як змінювалося коло уявлень єгиптян про земне І небесне як єдину космічну орбіту, храми І гробниці не тільки системою ритуальних розписів, але й формою архітектури були пов'язані з осмис ленням неба І землі, являючи собою модель однієї І другої сфер
Дім для померлою — усипальниця - мав форму піраміди За арабсь ким прислів'ям "Все на землі боїться часу, але час боїться пірамід" Дов гий час піраміди будували для себе лише фараони, які вважалися живими богами Піраміда була символом зв'язку земного І небесного, фараона І бо га Ось чому вона мала І символічну форму - шлях до неба
Найдавніша з пірамід - піраміда Джосера (XXVIII ст до н е - Ста родавнє царство) мала вигляд "Сходів до неба" кожний поверх-сходина -це мастаба Архітектором був Імхотеп Висота піраміди дорівнювала 60 м Всі наступні піраміди, а їх у Єгипті знаходиться близько 80, вже летіли прямо до неба, маючи за основу "золотий переріз" (основа - квадрат, а сторони сходяться в одній точці, як життя фокусується в обожуванні фара она) Піраміда - це гробниця, де поховальна камера - найменше, але ж най головніше приміщення, до якого веде довгий коридор І яке засипане ка мінням звідси й форма піраміди
В епоху Нового царства з'являється багато храмів на честь богів Най-відоміші - храми Амона-Ра в Луксорі та Карнаці (16-15 ст до не) Від Луксора до Карнака було прокладено алею сфінксів, довжиною 2 км Го ловна архітектурна прикраса храмів - колони в Луксорі їх було 151, в Карнакському храмі - 270 Колони мали вигляд величезних рослин
Відрізок часу приблизно від опублікування праць М. Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаака Ньютона (1687) називають епохою наукової революції. Суть цієї революції визначали такі особливості:
1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого. Релігія, стверджує один з творців нової науки Г. Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостійною сферою професійної діяльності й особливим типом знання.
2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є активним втручанням у природу, яке можуть повторювати безліч разів різні люди. Дані, отримані під час експерименту, не є випадковими, вони — наукові факти. Експеримент пов'язує ідею, що виникла під час логічних міркувань, з чуттєвим досвідом, внаслідок чого він або стверджує, або заперечує цю ідею. Експеримент передбачає застосування інструментів, що зближувало науку і техніку, ремісника і вченого.
3. Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійцями. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математичної гармонії. Галілей розмежував об'єктивні та суб'єктивні якості речей. Розмір, форма, місце, рух, час — все, що можна кількісно виміряти, — є об'єктивними якостями, а запах, звук, колір — суб'єктивними, які не здатні існувати самі по собі. Об'єктивні якості можна звести до математичних відношень, їх повинна вивчати наука. Застосуванню математики в природознавстві сприяло і вчення Галілея про «ідеальні фізичні тіла» (абсолютну пустоту, абсолютну круглість), властивості яких легко математизуються.
4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали цікавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знання мало вирішальний вплив на подальший розвиток філософії. Почала втрачати позиції філософія, яка вибудовувалась на правдоподібності, ґрунтувалась на буденному досвіді, а то й релігійних догмах. Філософія стала наслідувати науку, чиї ідеї сягають за горизонт буденного досвіду. Відтоді при поясненні світу філософія змушена була узгоджувати свої конструкції з науковими концепціями. Більше того, в раціональному поясненні світу філософія отримала конкурента — науку, якого сама ж і виростила, їй довелося шукати відмінний від наукового спосіб бачення світу. У процесі цього пошуку сформувалася метафізика.
Метафізика (грец. meta — після, через і phesike — природа) — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.
Історичні передумови виникнення української культури.
В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.
Змінювались культури, але етнос залишався той самий.
Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь, згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола.
На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців в період їхньої культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва.
З іранських племен, найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів.
Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою. Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.
Релігія і міфологія стародавніх греків.
Міфи становили Інтегральну частину давньогрецької релігії Але початкові релігійні уявлення греків розвивали письменники та поети, антична культура в своїй суті включає зв'язок з худож ньою творчістю Під впливом мистецтва І літератури І формується релігія та міфологія греків Перша збірка давньогрецьких міфів - це поеми Гомера "Іліада" І "Одіссея" Саме тут відбувається процес гомеризацн богів вони одержують біографи, Історії життя, складається панеллінський пантеон
У народній теогонії кожний поліс мав своїх богів І свої Історії Спі льним було антропоморфне уявлення про богів (вони поводили себе, як люди сварилися, билися, кохалися - "психологічний антропоцентризм") У цих Ірецьких теогоніях Зевс був батьком усіх богів !!!!!!Але загальної рецька теогонія була подарована грекам теж поетом саме поема Гесіода (VIII - VII ст до н е) "Теогонія" І дала назву цьому процесові Там розповідається про три покоління богів Перший період -космічної еволюції, коли виникають космічні стихії Хаос -> Гея (земля) -> 1 аргар (підземний світ) Із Хаоса -> День, Піч, Повітря, Темрява (прига дайте шумерів)
Друїий - народження хтонічних богів, доолімпійських, які уособ лювали релігію землі І родючості Від шлюбу Землі (Геї) та Неба (Урана) народжуються Інші боги - так звані Титани
Третій період - покоління від Кроноса (оскопив батька Урана) І Реї — це олімпійці на чолі Із Зевсом їх дванадцять
Персонажами міфів були не тільки боги, а й герої - діти богів І смер тних Прометей, що дав людям вогонь І навчив усьому, Орфей, Геракл
Грецька міфолоіія зіграла велику роль у становленні теоретичної рефлексії - філософи Лосев каже, що філософія почалася з міфа Але міф був вираженням сліпої Інтуїції, а філософія стала смисловою системою світу Демокріт, Протагор, Сократ, Платон (V - IV ст до н е ), Арістотель (IV ст до її е ) - ці Імена грецьких філософів ви, напевно, чули Вони сгали світовим явищем, а зокрема Платон Він був батьком Ідеалістичної філо софи, за якою реальний світ — це тільки відображення дійсно реального світу Ідей Ідея - це безтілесна форма будь-якої речі І метод її консгрую-вання, І засіб п пізнання Ідеї протисгопь небугтя - маїерія І простір По єднання матерії та Ідеї І народжує чуі Ієвий свп Джерело пізнання свігу -спогади душ людей про світ Ідей, звідки вони прийшли на землю Платон створив І проект Ідеального поліса держави, якою правлять філософи (це була перша утопія) Арістотель визнавав реально Існуючий світ І розробив теорію про єдність форми І змісту
Закон у "Старому Заповіті" і в "Новому заповіті"
Найбільше значення для розвитку культу ри мали поява, швидкий розвиток і поширення християнства, яке ста ло ще однією світовою релігією. Основи християнського віровчення викладено у другій частині Біблії - Новому Завіті, повні зведення якого відомі з II ст. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій (з грецької - "добрих вісток"), написаних апостолами (посланцями) Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном; Книги діянь апостолів, авторство якої приписують апостолу Луці; Послань апостолів (сімох соборних послань до християн усього світу апостолів Якова, Петра, Іоанна, Іуди й чотирнадцяти послань до окремих церков та осіб апостола Павла); Апо каліпсису або Одкровення апостола Іоанна.
На відміну від Старого Завіту, власне християнська частина Бі блії переходить етнічні та всі інші обмеження й адресується усім людям незалежно від походження, соціального статусу, віку, статі тощо. Всеохопність християнства виражає форма чотирьох Єванге лій, кожне з яких передбачає або свого адресата (євреї - Матвій, язичники - Марк), або рівень сприйняття ("земний" - Лука, "небесний" - Іоанн). У Євангеліях описано обставини народження, земного проповідницького життя, мученицької смерті та воскресін ня боголюдини Ісуса Христа, чия особа й становить центральну вісь християнської релігії. У Книзі діянь апостольських розповідається про те, як виконували свою місію посланництва учні Христа. У со борних посланнях апостоли роз'яснюють окремі аспекти вчення Христа. Чи не найвагоміший внесок у справу розповсюдження хрис тиянства по всьому світу і першої розробки християнської догмати ки зробив апостол Павло, який спочатку навіть брав участь у пере слідуваннях перших християн, але після свого чудесного навернення подвижницьким життям здобув звання першоапостола. В Апокаліпсисі викладено майбутню долю церкви Христової та розповідається про кі нець цього світу, друге пришестя Ісусове, Страшний Суд і Небесний Ієрусалим, для райського життя в якому воскреснуть усі праведники.
Київський іконопис 13 – першої половини 14 ст.
На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII — XIV століть вплинула київська школа.
- Найбільш популярною темою мистецтва XIII століття було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису відомі ікони «Богоматір Печерська» (близько 1288 року), «Ігорева Богоматір», «Микола з житієм». Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальовані м'яко, детально виписано одяг;
- У XIV столітті посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах композицій «Різдва Христова» і «Успіння Богородиці» вже були побутові і пейзажні елементи. Вони присутні в розписі стін Кирилівської церкви у Києві (XIV століття), Онуфріївської церкви в селі Лаврові (XV століття), вірменського собору у Львові (XIV — XV століття). Найбільш популярні сюжети — зображення Юрія Змієборця і «Страшного суду». Останній часто набував сатиричного й антифеодального звучання, під впливом смаків замовників — селян і міщан. Майстром, у творчості якого вже у XV століття був помітний вплив італійського мистецтва епохи Відродження, був Петро Ратенський, уродженець Волині. Його перу належить ікона «Богородиця» у Володимиро-Волинському соборі і так звана «Петровська ікона» в Успенському соборі в Москві. З робіт професіойних художників збереглася ікона Богоматері-Одигітрії з Покровської церкви Луцька (XIII — XIV ст.). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, у XIV столітті була вивезена з Галичини. Ряду українських ікон XV століття, виконаних в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об'єднати контрастні кольори, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в майбутньому одним з елементів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. У той же час в багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) помітне використання і подальший розвиток мотивів, які існували в середньовіччі.
Писемність і релігійні уявлення жителів Межиріччя.
Ця культура народилася в епоху неоліту. Писемність Шумерів відрізнялася І за формою, І за способом за пису, які були обумовлені природою Шумера Природа була грізною, дві ріки розливалися несподівано, йшли дощі, що руйнували дамби, затопляли посіви, перетворюючи тверду поверхню землі в море грязюки Природа руйнувала все, що робила людина Але шу мери змогли прокласти Ірригаційні канали, висушити болото, виробити з глини цеглу
Саме глина й болотні рослини І стали там матеріалом, що застосову вався для письма Нічого не маючи навкруги, крім болота та глини, шумери почали писати на глиняних табличках очеретовими палич ками.Спочатку це була, як у єгиптян, піктограма (малюнкове письмо) По тім вони створили більш зручну форму - клинопис Але ця форма писем ності теж була досить важкою, бо таблички були маленькі, клиновидні зна чки ліпилися один на одний І відрізнялися часто лише глибиною клину Тому той, хго вмів читати, повинен був добре вдивлятися в знаки Це було складове письмо, клин дорівнював складові.Напри кінці 3тис.до н.е почали записувати молитви, релігійні твори І тільки з 2тис.до н.е у Вавилоні розвивається багата літературна та наукова писемність. Багато речей шумери зроби ли вперше в Історії світової культури - склали перші астрономічні календарі та правові кодекси Шумерське право стало зразком для складання законодавства наступних цивіліза цій,
- тут була винайдена арифметика - колесо, -перший в Історії двопалатний парламент, - першу легенду про Рай І Потоп. Вавилонську культуру, пов'язували з шумерами спільні уявлення про виникнення світу (космого нія) та спільна теогонія (виникнення богів) У вавилонців, шумерів, ці боги мали навіть схожі Імена й однакові функції І шумери, І вавилонці вважали (подібно до єгиптян), що все народилося з водяного хаосу Але для них головним богом стає не сонячний бог, а бог неба — Ан Всесвіт вони називають Ан-КІ Тобто Небо-Земля, КІ - богиня Землі ЦІ два елементи роз'єднуються третім, який має ценгральне значен ня для шумерів - Енліль або Ліль (повітря, впер - атмосфера) 3 Енліля на роджуються І зірки, І сонце, І місяць він головний Але ж є ще одна важли ва стихія, силу якої відчували на собі шумери Це вода – Енкі. Пантеон шумеро-вавилонських богів являв собою щось подібне до збо рів, де головував Енліль, далі за рангом Ішли сім богів "що вершили долі", так звані Аннунаки, а вже потім ще 50 "Великих богів" Якщо в Єгипті була - еннеада, то тут "сімка" богів, імена богів у шумерів І аккадців схожі Ан - Ану, Енліль - Еліль,Енкі - Єйя,Панна-Сні,Інанна – Іштар.Міфологія вже була антропоморфною - тобто богів уявляли в образі людей, що одружувалися, хворіли, їли, пили, І навіть вмирали.
Соціальна структура західноєвропейського середньовічного суспільства і діференціація художньої культури.
Чималий вплив на формування нового типу культури справили й нащадки "варварів", на долю яких випала роль найбільш інертної й найбільш численної груп» носіїв цієї культури в її переважно де мократичному, "низькому" вияві. Учорашнім "варварам", в яких найчастіше не існувало навіть своєї писемності, чужі були як анти чна мудрість і витонченість, так і тонкощі християнської догматики. Але на відміну від античності, де раб був не більше ніж "живим зна ряддям" (визначення Аристотеля), за доби Середньовіччя кожна людина, особливо кожний християнин незалежно від статусу і роду занять розглядався як окрема самоцінність, як реальний чи потен ційний член "стада Христова".
Завдання пристосувати високу культуру до смаків простолюди нів вирішувалося різноманітними засобами, серед яких особливо виділяються дохідлива церковна проповідь і легка у засвоєнні повчальна література, яка створювала близькі народній фантазії об рази, могла передаватися усно і трансформуватися в легенду. Пере дбачене церковним календарем цілорічне почитания Христа і Марії Богородиці, а також янголів, святих, різноманітних реліквій і чудес них подій заступили собою численні культи язичницьких богів та пов'язаних з ними традицій. Мистецтво також багатьма ідеологами середньовічної культури, починаючи з Василія Великого (IV ст.), трактувалося як Біблія для неграмотних. Традиції племінного язич ництва, комплекс народних звичаїв і колективних уявлень, який спирався на міфопоетичне сприйняття дійсності, усна поезія, завзя тий гострий гумор карнавалів - усе це з часом знайшло відбиток у середньовічній культурі. Велике значення для розвитку "високої5', елітної культури Середньовіччя мали традиції родоплемінної знаті, з яких пізніше розвинулися придворний етикет і традиції рицарства.
Язичництво дохристиянської Русі.- 16.
Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітив них їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруван нях про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тва рину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родю чість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Місти чний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт - з наро дженням нового Сонця-божича.
Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної' моделі світо будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не ви падково Перуна називали "Сварожичем"), і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Разом з небесною матір'ю - можливо, Коля дою, — він відповідав за відтворення світового устрою
Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів.Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царс тва підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні при роди, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі померлі (оскільки праслов'яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків). Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов'янській фольклорній інтерпретації) за чудову красу ню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю.
З подальшим зростанням розшарованості в середині слов'янсь ких племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному ґрунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, князя і його дружини, а Велес -як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Цікаво, що, укладаючи угоду з Візантією, слов'яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Ве-лесом (небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов'яни пов'язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшанову вали під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства.
100 культурних понять шумерів у міфі про Інанну та закони "ме".
Інанна – шумерійська богиня неба, а також воєнне та небесне божество. Міф полягає у здобутті хитростями законів Ме Інанною та передачею їх людям. Божественні установи написані Енкі відомі шумерам під назвою Ме. Один з шумерських поетів перечислив сто Ме. Із шумерських слів, їх значення, поки зрозумілі лише 60 – верховна влада, влада богів
корона, скіпетр, царська влада, істина, потоп, зброя, мир, перемога. Думка про те, що любому появлення в житті чи речі відповідає ідея, яка знаходиться в власті богів, внаслідок була розвинута Платоном. Володіння Ме – означало володіння владою.
Музика та театр середніх віків.
Музика розвивалася як частина релігійної культури й була тісно пов’язана із храмом. В епоху Середньовіччя виникає і складається тип молитовних піснеспівів – григоріанський хорал (його ввів папа Григорій І). У збірці григоріанських хоралів “Аптифонарій” за кожним днем церковного календаря закріплювалася своя молитва-спів. Григоріанський хорал – це унісонний спів чоловічого хору на латинській мові без музикального супроводу. У ньому поєднувалися дві частини:
1) Ordinarium – незмінні розділи богослужіння:
Kyria (Господи, помилуй);Gloria (Слава);Credo (Вірую);Sanctus (Свят);Agnus Dei (Агнець Божий);
2) Proprium – псалми для кожного дня різні.
З ІХ ст. з’являється орган, а з ХІІ ст. – поліфонічна меса на 3 – 4 голоси.
У Середні віки з’являється декілька видів запису музичних творів за допомогою нот – т. зв. нотацій:
квадратна нотація (ХІІ – ХІІІ ст.);готична нотація (ХІ – ХІІІ ст.);конданарний спів (ХІ – ХІV ст.);крюкова, або знаменна нотація (ХІ – ХVІІ ст.).
Театр об’єднав релігійну і народну культури. Виник з літургії, тому перші жанри були “анімацією” Священного писання:
пасіон (пристрасті);міракль (чудо);містерії (таїнства).
А вже потім з’явилися світські та народні вистави – мораліте, фарс, соті.
Візантія та культура Київської Русі.
Візантія зберегла протягом Середньовіччя греко-римську культурну основу і вже цим підготувала розвиток гуманізму епохи Ренесансу. І хоча в ХІ ст. християнська церква розпалася на західну – римсько-католицьку і Східну – греко-православну (1054 р.), і Візантія належала до Східної зони, візантійська культура мала великий вплив не тільки на східну культуру і країни православні, але й на західні культури. Вплив же Візантії на культуру Київської, а потім і Московської держави виявлявся в багатьох напрямах. Ще в ІХ ст. поширюються активні контакти Київської Русі з Візантією по знаменитому шляху “з варягів у греки”. Наступним кроком стає похід князя Аскольда на Царгород у 860 р., який фактично започаткував хрещення Русі. Потім, у середині Х ст., – поїздка княгині Ольги до імператора Константина, і як наслідок – посилення торговельно-економічних зв’язків між двома державами та поширення християнства на Русі. А шлюб сестри візантійського імператора Василія ІІ – Анни – з київським князем Володимиром завершує перетворення християнства на державну релігію Київської Русі, хрещення якої відбулося, як відомо, в 988 р.
Саме з Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, там же був запозичений церковний спів.
Не менш відомим був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі:---тринадцятикупольна Софія Київська була створена візантійськими зодчими;----мозаїка і фрески Софії Київської відобразили й участь у їх створенні візантійських митців, і продовження візантійської традиції давньоруськими майстрами.
Після падіння Константинополя (1453 р.) Московська держава сприймалася у світі як пряма спадкоємниця Візантійської імперії. Російський іконопис розвивався за візантійськими канонами і в створенні школи російського іконопису визначну роль відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, у якого навчався і з яким полемізував славнозвісний Андрій Рубльов.
Візантійські традиції відчуваються і в архітектурі (хрестово-купольний храм), і в книжковому видавництві, і в літературі, і в політичних концепціях аж до ХVІІ ст.
На українських братських школах ХVІ – ХVІІ ст., на діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій, на самій системі навчання позначився вплив візантійської культури та богослов’я.
Мотиви візантійської філософії відчуваються у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди.
Культура скіфів.
Територія Скіфії, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Не маючи родючої землі, де можна було б вирощувати хліб, греки вдавалися до колонізації тих регіонів басейну Середземного та Чорного морів, де були сприятливі для землеробства умови. Так і на нашому узбережжі з'являються грецькі міста-колонії. Найбільшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Дніпра, поблизу сучасного Миколаєва. Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв'язки з усіма регіонами Середземномор'я. Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Полтавської, Харківської областей. У старих могилах, що вивчалися в різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в грецьких містах-колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази й різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота й срібла. Грецьким майстрам замовляли вироби з золота скіфи. Для скіфських царів карбували греки й власне скіфські гроші. Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам'янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею ЗО га у кам'яних будинках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому "звіриному стилі".
"Скіфи-орачі" селилися на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дніпровського лиману до Волині та в лісостеповій зоні Лівобережжя. Землеробське населення також утворювало великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа 500 га), яке було культовим центром сколотських племен. Це культура величезного світу, переважно кочових і напівкочових племен, що жили в I тисячолітті до н.е. у Північному Причорномор'ї, на Кубані, на Алтаї й у Південному Сибіру.Люди цієї культури жили напруженим життям, де нещадні ворожі сили вторгалися в людську долю і де людина повинна була постійно нападати і перемагати, щоб самій не бути переможеною. Це життя було яскравим і насиченим, і таким самим було породжене цим життям мистецтво.
Романський стиль в культурі Західної Європи.
Першим європейським стилем середньовіччя став романський стиль, що домінував з 1000 р. – кінець ХІІ ст. (у деяких країнах і пізніше).!!!!!!!!!!!Цей стиль був новим за формою і за духом. Історія терміна “романський” має лінгвістичну основу: цей стиль зародився й активно розвивався у країнах, що розмовляли так званими романськими мовами. Із 1000 року по всій Європі розпочався будівничий бум – перебудова старих і будівництво нових храмів, церков, монастирів як вияв вдячності Богові. Саме тому новий романський стиль сформувався перш за все в архітектурі, що стала найрепрезентативнішою формою втілення нових художніх принципів. В основу покладено прості об’ємні фігури: куб, паралелепіпед, циліндри. Плоскі дерев’яні перекриття замінили хрестовими, циліндричними, хрестово-ребровими склепіннями. Типовою рисою романського стилю стає масивність і хрестоподібність склепіння, що створювалося за допомогою двох перехресних напівциркульних склепінь. В основі романського собору прямокутник з апсідою. Культові споруди (церкви, собори, монастирі), і світські будівлі – замки, виконуючи захисну функцію, мали вигляд фортеці. Шедеври романського стилю: - собор Нотр-Дам ля Гранд в Пуатьє з вежею. - собор Нотр-Дам в Паре-ле-Моніаль з багатьма апсідіолами пірамідальної конструкції. Скульптура пов’язана з храмом: це рельєфні композиції над порталами храмів.Живопис залишається релігійним за сюжетами і символіко-канонічним за стилем. Символ не тільки позначає головний архетиповий, небесний оригінал, а й є знаком, який цей оригінал заміщає. Так елементи символічної системи поєднуються в чітку піраміду знаків, центруючись навколо фігури Христа, “сума” виявляється інтегральною, світ – єдиним”. До найпопулярніших образотворчих символів належать: виноградна лоза – символ Христа та його учнів; якір – християнська надія; голуб – символ миру, а раніше – Христа та Святого Духу.
Найпоширенішими живописними техніками були фреска й мозаїка. Живопис розвивався й у мистецтві книжкової літератури, золотого шитва, яким прикрашали інтер’єри церков й святковий одяг духовенства. У Німеччині епохи романського стилю складається й кельнська школа книжкової мініатюри, де умовні стилізовані зображення із домінуючою графічністю, чітко визначеним контуром заміщаються характерним для античної мініатюри світловим моделюванням об’єму.
40. Архітектура українського бароко.
В архітектурі важливими ознаками бароко були:
Звідси – бажання утримати цю примхливу красу, наситити нею життєвий простір.
Ці риси втілені в усіх жанрах мистецтва, але в архітектурі вони зберігаються у камені.
Українське бароко нерідко називають козацьким. Це, як вважає А. Макаров, перебільшення, але якась частина істини в ньому є, бо саме козацтво в XVІІ ст. було носієм художнього смаку і саме воно відобразило характерну для українців, для української ментальності двоїстість характеру: “то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний”. П’ятиверхий козачий собор – це ірраціональний образ світу, втілений в камені, це по-бароковому мінливий образ світу. І оцю барокову мінливість передано за допомогою рис, що відрізняли козачий бароковий собор від давньоруського, який був цілком раціональною будівлею: мав обличчя (фасад) і спину (абсиди), внутрішній простір раціонально поділяється на головне (“парадне”) і додаткові (нефи) приміщення. У козачому соборі, який (через спосіб життя козаків) будувався не в монастирі, а на площі, нема обличчя й спини: він однаковий з усіх боків, ніби повертається весь час навколо своєї осі, передаючи суто барокове світосприйняття – відчуття неподільної єдності скінченого і нескінченого, безмежної складності всього сущого: церква в козацькім полку в Ніжині (1668) – перша така в Лівобережній Україні, Густинська церква (в ансамбль входило 4 церкви Троїцького собору (1672); Преображенський собор в Ізюмі (1684); Роменська Покровська церква (1764); Новгород-Сіверський Успенський собор (кінець XVІІ – початок XVІІІ ст.).
Прояви загострено – декоративний смак можна побачити в щедро прикрашених каплицях Трьох святителів (1578); “Боїмів” (1609 – 1617) у Львові.У Східній Україні існував так званий “рушниковий стиль” декорування, коли прикраси збираються в цільні вертикальні смуги, і це створює враження, ніби на стінах висять рельєфні рушники.
41.Культура та цивілізація.
В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося вище, поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації:
1. монументальна архітектура,
2. писемність,
3. міста.
Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави.
Співвідношення культури та цивілізації
Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології.
Увага. Діалектична взаємодія понять "культура " і "цивілізація ", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.
Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.
Термінологічний словник дає таке означення цього поняття. Цивілізація (лат. Civilis - громадянський, державний):
1. форма існування істот, наділених розумом;
2. синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
3. ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;
4. процес становлення громадянського суспільства;
5. відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.
Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство.
„Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і варварства” /Л.Морган/
Відмінності понять „культура” і „цивілізація”:
1. поняття "культура" семантична ширше, ніж поняття "цивілізація", воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, "культура Європи 2. поняття "культура " включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті "цивілізація" явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;
3. поняття "культура " тісно пов'язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття "цивілізація" тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;
4. поняття "культура" обов'язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація - безрелігійна. "Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя" (М. Бердяєв).
Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням - це сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси.
42.Готичний стиль.
Готика – художній стиль, який був другим значним стилем Середньовіччя. Термін першими почали використовувати гуманісти Ренесансу. Готичний стиль виник у Франції, тому і шедеври створені саме в Північній Франції ІІ половини ХІІ ст.:
Скульптура була архітектурною:
Література відобразила всі верстви середньовічної культури. Дворяни створюють свою куртуазну літературу, найбільш яскравими явищами якої були: рицарський роман і повість;
Українське бароко: література, архітектура, музика.
Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру ( П. Могила). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми. З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії.
Архітектура українського бароко.
В архітектурі важливими ознаками бароко були:-динаміка форм;-декоративність;-детальне опрацювання атрибутів.
“Декоративність, становить одну з найприкметніших ознак українського художнього мислення. Саме йому судилося найповніше передати притаманні українському національному характерові потяг до святковості, поетичності, смак до яскравих барв, рясного рослинного орнаменту і, що не одразу впадає в око, відтінок легкої задуми, ледь відчутного суму, який виникає, припустимо, в травні, коли видима краса світу буйно розквітає і водночас швидко зникає, опадає, розвіюється. Звідси – бажання утримати цю примхливу красу, наситити нею життєвий простір.
Ці риси втілені в усіх жанрах мистецтва, але в архітектурі вони зберігаються у камені. Українське бароко нерідко називають козацьким. П’ятиверхий козачий собор – це ірраціональний образ світу, втілений в камені, це по-бароковому мінливий образ світу: мав обличчя (фасад) і спину (абсиди), внутрішній простір раціонально поділяється на головне (“парадне”) і додаткові (нефи) приміщення.
У козачому соборі, який будувався не в монастирі, а на площі, нема обличчя й спини: він однаковий з усіх боків, ніби повертається весь час навколо своєї осі, передаючи суто барокове світосприйняття – відчуття неподільної єдності скінченого і нескінченого, безмежної складності всього сущого: церква в козацькім полку в Ніжині (1668) – перша така в Лівобережній Україні, Густинська церква (в ансамбль входило 4 церкви Троїцького собору (1672); Преображенський собор в Ізюмі (1684); Роменська Покровська церква (1764); Новгород-Сіверський Успенський собор (кінець XVІІ – початок XVІІІ ст.)
У Східній Україні існував так званий “рушниковий стиль” декорування, коли прикраси збираються в цільні вертикальні смуги, і це створює враження, ніби на стінах висять рельєфні рушники
Література і театр українського бароко.Розвиток літератури протягом другої половини XVII - першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, діяльність якого була пов'язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олек сандр Бучинський-Яс-кольд, Іван Величковський, Пилип Орлик (майбутній гетьман у вигнанні), Данило Туптало (св. Димитрій Ростовський).
Визначними представниками ораторсько-проповідшщької були Лазар Баранович і Антоній Рідивиловський, який був найталановитішим про повідником доби. Досить значного розвитку набула і поезія, її поступ стимулювався викладанням поетики у школах і колегіях.
У другій половині XVII ст. значного розвитку досягла шкільна драма.
Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося на меті поглибити та закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Прославляли ся святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра).
Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється у появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, деко раціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. З XVII ст. починається історія українського вертепу - лялько вої театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демон струвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконува лися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети "вертепу" (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) І "звізди", яка показувала шлях до вертепу "халдейським волхвам".
Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців І творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).
Етапи розвитку художньої культури греків.
Культуру першого періоду на зивають мінойською, за Ім'ям легендарного критського царя Міноса відомою була культурою палаців Яскра вим зразком є славнозвісний Кноський палац, де було 300 приміщень, а за гальна його площа - 16 тис м2 Саме з цим палацом пов'язаний міф про лабіринт І Мінотавра - напівбика, напівлюдину, чудовисько, яке знищив Тесей, що знайшов вихід Із лабіринту завдяки клубкові ниток, що дала Аріадна, донька царя
У чомусь ця культура перекликається з культурами Стародавнього Сходу, сучасницею яких вона була Тут зберігається, скажімо, символ сили - бик (ротонди у формі бика) Але головне в критській культурі вже люди на Для критських розписів характерне свято фарб, Імпресіоністичні риси фрески "Парижанка", "Дами в голубо му" Кноський палац - зразок архітектурної винахідливості ви побачите гут світлові колодязі, оригінальні вентиляційні системи, колони тощо
Другий період — героїчний, або гомерівський, - XI - IX ст до н е, що головне в цьому періоді - це створення зібран ня міфів про богів І світ, яким були поеми Гомера "Іліада" І "Одіссея" - про повернення з І рої до рідної Ітаки одного з учасни ків війни
Третій період - архаїчний - VIII VI ст до н е Це період розвитку невеликих держав-полісів І поширення контактів з Іншими народами Саме тоді, в VII ст до н е , було створено епічні твори І про богів - "Теогонія), любовна лірика СапфоНайяскравіше явище цьою періоду - вазовий розпис
- чорнофігурний вазовий розпис (чорний лак на жовтій поверхні),
- червонофнурний (гло сіає чорнолаковим, теракота, а фігури за лишаються в кольорі глини)
Значним явищем архаїчної скульпіури були фігури куросів - оголена юнацька атлетична фігура І кор - одягнена жіноча фігура Вони ще статич ні, в урочистій позі, І з відомою т зв "архаїчною посмішкою", І великими очима, неграцюзні. Починають будувати храми, вже як місце для статуї бога (молилися просто неба) ЦІ статуї розмальовані в яскраві кольори (східне сонце) й Ін крустовані губи - з міді, зуби - з срібла, очі - кольорове скло
Епоха класики, або класична епоха (V - IV ст до н е ) Це "золотий вік" грецької культури Центром кулыури цього періоду були Афіни Саме там (за правителя Перікла) почалося монументальне будівництво Більш 20 років будувався ансамбль Акрополя, зруйнованого персами Головою про екту був відомий скульптор Фідш, саме він зробив статую Афіни Парфенос (Афіни - діви) зі слонової кості та золота, висота якої - 12 м, а висота Піки, що їх тримає в правій руці Афіна, -2м
При всіх складних переплетеннях різних художніх напрямків у мистецтві XX в. чітко простежуються дві основні тенденції: пошук нових реалістичних форм і відхід від принципів тієї реалістичної системи, що була властива європейському мистецтву ще часів античності. Всі абстракціоністські плини мають одне загальне: вони відмовляють мистецтву в прямої зображальності, заперечують пізнавальні, истолковательные функції мистецтва
В 1905 р. на виставці в Парижу художники Анри Матисс, Альбер Маркові, Жорж Руо, Ван Донген експонували свої здобутки, які за різке протиставлення квітів і спрощеність форм критика назвала добутками "диких", або фовистов. А весь напрямок одержав назву "фовизм" - напрямок у французькому мистецтві початку XX в., абсолютизирующее яскраві колірні сполучення й динамічність малюнка. Фовизм прийнято вважати першим абстракціоністським напрямком в історії культури. Самим талановитим з фовистов був безсумнівно Анри Матисс (1869-1954). У пошуках підвищеної інтенсивності й сили кольору він прийшов до спрощеності й площинності форм, відмовився від сюжетної розповідності. Його не цікавить передача висвітлення, у його полотнах майже немає обсягу, простір лише позначений. Композиція будується на контрасті квітів ("Танець", "Музика").
Іншим плином модернізму став експресіонізм, один із самих складних напрямків авангарду, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний мир людських відчуттів. Німецький експресіонізм може зробити на деяких глядачів гнітюче враження своєю екзальтованістю, вираженням жаху перед дійсністю й розпачу. Він зародився на початку XX в., коли у Франції сформувалися фовизм і кубізм. Але на відміну від фовистов, німецькі експресіоністи не прагнули до краси. Картина для експресіоністів була лише засобом уразити глядача, розбудити його почуття, змусити співпереживати. Головним було виразити пригніченість, розчарованість, невдоволення всім сущим. У світі немає нічого, крім з і каліцтва. На початку століття німецькими експресіоністами було утворено кілька об'єднань, таких як "Міст" й "Синій вершник". Серед них були художники, поети, критики, журналісти, у тому числі й іноземці. Одним з ідеологів "Синього вершника" був Василь Кандинский. Серед найбільш відомих художників-експресіоністів були німці Эмиль Нольде, австрієць Оскар Кокошка, норвежець Эдвард Мунк. Війну з її жахами, пораненими, каліками, жебраками, а також кубла великого міста майстерно зображував Отто Дикс (1891-1969). Великими представниками експресіонізму були німецькі драматурги Георг Кайзер й Эрнст Толлер, а також американський письменник і драматург Торнтон Уайлдер.
Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого - опери - склалися найнесприятливіші умо ви, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідного оркестрово го супроводу в розпорядженні українського музично-драматичного театру, відсутністю національної оперної традиції. Але й тут крига скресає. У 1863 р. приятель Т.Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу "Запорожець за Дуна єм", поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля". Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М.Гоголя, Т.Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.
Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й ма теріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Утоплена", "Пан Коцький", "Зима й весна").
Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом пе реважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на на родну музику (К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, О.Нижанків-ський, Я.Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн "Ще не вмерла України ні слава, ні во ля" (1862, музика М.Вербицького, слова П.Чубинського).
Релігійні уявлення римлян змінювалися і досить помітно протягом такої довгої та такої бурхливої істо рії. В основі найдавніших римських релігійних віру вань лежить анімізм. За оранку відповідали три духи. Дім охороняли - Пенати; двері - бог Янус (бог входу і ви ходу, потім його ім'ям було названо перший місяць юліанського календаря (за аналогією: вхід - початок року), що почав діяти з 1 січня 45 р. до н.е.; вогнище -Веста (Гестія у греків). Римляни поклонялися деревам: культ дуба (всі римські царі носили вінки з дубового листя). Дж. Фрезер в "Золотій гілці" описує це, пов'язуючи з Юпітером. Але цих духів римляни не уявляли у вигляді людей, не ставили їм статуї, не будували храмів.
Серед цього сонму богів виділяли головних:
- Юпітер - загальноіталійське божество неба;
- Марс - спочатку дух-покровитель рослин, потім бог вій ни, легендарний батько Ромула;
- Квірін - близьке до Марса божество, але мирний Марс.
Перехід до антропоморфних уявлень про богів рим ляни зробили завдяки етрускам, які зазнали впливу і грець кої міфології. У період правління етруської династії - царів Тарквінія Давнього, Сервія Тулія, Тарквінія Гордого на Ка-пітолії виникає перший храм, де знаходилися статуї трьох головних етруських богів: Тіна, Уни, Мінерви, яких латинці ототожнюють зі своїми: Юпітером, Юноною, Мінервою.
Грецькі боги ототожнювалися зі своїми: Афродіта - з Венерою, Посейдон - з Нептуном. Наприкінці III ст. до н.е. розбіжностей між своїми та чужими (грецькими) богами вже не існувало і офіційно бу ло затверджено культ 12 головних богів: Юнона - Гера, Юпітер - Зевс, Веста - Гестія, Марс - Арес, Церера - Деме-тра, Діана - Артеміда, Нептун - Посейдон, Аполлон - Апо ллон, Вулкан - Гефест, Меркурій - Гермес (його жезл - герб Державної митної служби), Мінерва - Афіна, Венера - Афродіта. Якщо в Греції шанували Діоніса і Афіну -богів виноробства та олійних культур, то в Римі -Марса (богів-землеробців). Були введені так звані лектістернії - ритуальні "трапези богів", коли ставили бенкетні ложі, на які клали шість пар богів.
На Форумі (відомий Форум Романум - це рин кова площа між трьома пагорбами: Капітолієм, Пала-тіном та Квіріналом) з'явилися позолочені статуї го ловних богів, подібні до тих, що стояли на афінській горі. Процес еллінізації римської релігії завершився.
48. Абстракціонізм і постмодерністські художні напрями.
Абстракціонізм (від лат. аЬзігасііо – відокремлення) вперше заявив себе в образотворчому мистецтві. Пізніше він поширився майже на всі види мистецтва. Засновником абстракціонізму вважається російський художник Василь Кандинський (1866–1944 рр.).У 1913 р. всередині абстрактного мистецтва виникла самостійна течія – супрематизм (від лат. зиргетиз–вищий, зверхній), пов'язаний з ім'ям К. Малевича. Відрив абстрактного мистецтва від національних традицій привів до заперечення пізнавальної і виховної функцій мистецтва, його соціальної спрямованості. В основі абстракціонізму лежить відрив мистецтва від об'єктивної дійсності. Поняття «абстракція» представники цього напряму вживали не в розумінні поглибненого всебічного пізнання об'єктивної реальності через узагальнення, а в плані повного відриву від об'єкта. Замість об'єктивної дійсності абстракціоністи ввели суб'єктивний світ однієї людини – художника. Вони абсолютизували світ власних переживань та емоцій – своє «Я». Серед представників усіх абстракціоністських течій найбільшою популярністю користується висунута засновниками даного напряму ідея імпровізації як основи творчого процесу. Немає сумніву, що імпровізація може привести до цікавих наслідків у творчому процесі. Проте в теорії В. Кандинського вона є передусім випадковістю, неперед-баченістю творчого процесу. Серед тих, хто активно використовує принцип імпровізації, чимало ремісників, що тяжіють до
Теорія і практика сучасного абстракціонізму здебільшого копіюють досягнення «класичного» абстракціонізму. Мабуть, це свідчить про внутрішню обмеженість абстрактного мистецтва, штучність засад, на які спиралися ще його засновники. Абстракціонізм породив безліч художніх модифікацій, серед яких виділяються «ліричний абстракціонізм», «живопис без форми», «абстрактний експресіонізм», «ташизм» (живопис кольорових плям) тощо.
49.Українська культура кінця 18 - першої половини 19 ст.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображае процес становления і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоення частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Об'ективна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.
Напередодні українського національного відродження протя гом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаемодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникае й попередня міжстанова взаемодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських "сословій". Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підірунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державноавтономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а най-головніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.
50.Архітектура і скульптура Стародавнього Риму.
Публічне життя римлян вимагало спеціальних місць, приміщень для зустрічі людей, їх спілкування, тому архітектура - це перший І головний напрямок розвитку художньої культури Римська архітектура, де широко шікористовувалися арочні конструкції (наслідок етруського впливу), вра-жає грандіозними розмірами Колізей, що вміщує 45 - 87 тис глядачів, мости (І ст до н е - Рим), римляни створюють нові типи публічних місць та громадських суспіль них споруд (форум, терми - лазні, колумбарій - поховальна споруда), Інженерні споруди (акведук біля Німи - Франція, акведук Клавдія в Ри мі, ринок Траяна), тріумфальні арки . Архітектура сприяла об'єднанню людей в громаду Скажімо, терми - це нинішні лазні, які були центрами громадського життя Іут були великі плавальні басейни, майданчики для занять фізкультурою, великі бібліоте ки, де люди зустрічалися, спілкувалися, відпочивали, читали Треба заува-жиіи, що саме в Стародавньому Римі було збудовано величезний куполь ний храм, тип якого став визначальним в епоху Середньовіччя Це - Пан-теон - обитель бої їв Цей храм у Римі створив грек Апполодор Дамасський (приблизно 125 р) Купол домінує в Інтер'єрі Діаметр його дорівнює висоті будинку (43,5 м) Щоб утримати такий купол, таке громаддя, знадобилися дуже товсті стіни, товщина -6м Але зовнішня ваговитість поєднується Із незвичайним, вражаючим внутрішнім просюром Уперше в архітектурі акцент було зроблено на внутрішньому просюрі Це досягається за допомогою так званого мінна Пантеону" - круглий отвір у куполі, діаметром 9 м Світло ллється хвилею в храм, І людина відчуває себе часткою космосу Такого сферично-І о обсяі у не знала Греція, а Європа узнала завдяки Риму. В усіх цих спорудах головна Ідея - Ідея корисності, утилітарності Вона відчувається І в любові римлян до свого власного будинку, де прохо дило приватне життя Будинок мав багато приміщень (близько 60), що ви ходили на внутрішнє подвір'я, перше - напіввідкрите - атріум, а друге -зовсім відкрите - перистіль, звідки й освітлювалися Інші приміщення Зав жди було спеціальне приміщення для занять літературою. Скульптура - другий вид мистецтва, який прославив Рим Головним жанром був скульптурний портрет, мистецтву якого римляни навчилися у егрусків Портрет народжується з похоронного ритуалу Відповідно до культу предків, римляни замовляли зображення померлих, ЦІ маски І несли під час похоронного ритуалу За позичивши у греків точність, римляни в портреті зображують внутрішній свіг людини, Індивідуалізуючи його, скульпгурний портрет – це Історія Риму в обличчях портрет Августа, портрет Цезаря, портрет статуї Августа в тозі,
51. Московська школа живопису (Андрій Рубльов).
Ім'я геніального московського художника-іконописця Андрія Рубльова оповите легендами. Відомо, що знаменитий художник був монахом і створював свої шедеври на стінах монастирів, соборів та окремих полотнах-іконах.
Малярська майстерність Рубльова на довгі покоління стала прикладом мистецтва іконопису. Адже найбільша таємниця його творчості крилася в неперевершеному вмінні - художньому зображенні глибини святості. Визнаним іконописцем уславлений монах став ще за життя.
За переказами, Андрій Рубльов, був спокійним і покірним монахом. Його життя проходило в молитвах, роздумах і мистецтві зображення святих образів. Єдина точна дата з його біографії - це дата смерті художника. Вона була вирізьблена на могильній плиті і вчасно скопійована.
Єдина картина, авторство якої беззаперечно належало Рубльову- "Трійця"- з часом змінилася і судити про стиль її виконання було неможливо. Лише в XX столітті завдяки зусиллям дослідників та реставраторів сучасне розуміння творчості цього художника наповнилось реальним змістом.
Найвірогідніше, що свої перші кроки у малярському мистецтві Андрій Рубльов здобував під опікою відомого константинопольського живописця Феофана Грека та його учнів. Вже в 1405 році він разом із Феофаном Греком та старцем Прохором розписав Благовіщенський собор Московського Кремля. На жаль до нашого часу збереглись лише два яруси іконостасу. Дослідники запевняють, що Рубльову належать сім ікон святкового ряду: "Благовіщення", "Хрещення", "Різдво Христове", "Стрітення", "Преображення", "Воскресіння Лазаря" та "Вхід до Єрусалиму". Від робіт інших майстрів ці ікони відрізняються м'якістю, гармонійністю й таємничою одухотвореністю.
Друга згадка в літописі про мистецтво Андрія Рубльова датується 1408 роком. В цей час він працює разом зі своїм товаришем Данилом Чорним над фресками Успенського собору у Володимирі. Аналіз стилю фресок допоміг вченим визначити групу малюнків, виконаних безпосередньо Рубльовим. Особливістю його робіт в цьому соборі є повний відхід від візантійської традиції і створення нового російського стилю розпису. Найзначущою із фресок Рубльова в Успенському соборі є композиція "Страшний суд", де традиційно грізна сцена перетворилася в світле свято торжества справедливості. За майстерністю виконання найвиразнішими є образи Христа, Іоанна Предтечі та апостола Павла.
Приблизно в той час Рубльов створює ще одну визначну ікону - копію з уславленого візантійського образу "Володимирської Богоматері". В тонкому образі Діви Марії виражена краса материнської любові та смуток, в передчутті трагічної долі сина. Роботи Андрія Рубльова у Володимирі свідчать, що на той момент він був вже досвідченим майстром, який очолював створену ним школу живопису.
1410 рік у творчості Рубльова знаменується створенням трьох ікон так званого "Звенигородського чину" (названого так умовно, по місцю, де вони були знайдені): "Спас", "Архангел Михаїл" та "Апостол Павло". Найвизначніша з них ікона "Звенигородський Спас". Своєрідне обличчя Христа зосереджене, його погляд прямий, задумливо-пронизливий. В зображених рисах вгадується новий етап рубльовського розпису, виказуючи початок золотого віку - розквіту іконопису на Русі. Дослідники вказують на стилістичну схожість Спаса з найуславленішим творінням Рубльова - "Трійцею". Найкращу свою роботу Андрій Рубльов створив у 1411 році. Нею стала ікона "Трійця Старозавітна (Вітхозавітна)", написана Рубльовим в пам'ять святого Сергія Радонежського, засновника Троїцької Лаври. Вона призначалася для дерев'яного Троїцького собору монастиря. Тема ікони була взята зі Старого Завіту - це візит трьох ангелів до садиби Авраама і Сари. В Новому завіті образ трьох ангелів почав сприйматися як єдність трьох іпостасей Бога - Батька, Сина та Духа.
Одна з найкращих російських ікон передає співзвучність трьох світлих душ, які розмовляють між собою в повній тиші. Ікона ідеально поєднує в собі складний богословський зміст із неабиякою композиційною майстерністю. "Трійця" розрахована на дальню та ближню точку зору, кожна з яких по різному розкриває багатство відтінків ікони, малярську віртуозність майстра. Ідея та майстерність зображення "Трійці" спонукала багатьох художників до створення чогось подібного. Однак жодна з робіт не змогла наблизитись до рівня рубльовського творіння.
52. Філософія українського бароко: Григорій Сковорода.
Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722—1794). Він народився в с.Чорнухи Лубенського полку у сім'ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянській академії був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753), а згодом викладав у Переяс лавському колегіумі поетику,, працював домашнім учителем. Г.Сковорода є найясравішим і найхарактернішим представни ком української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії. Характерним для філософ ської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.
Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним -ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів макрокосму (величного всесвіту, в якому "живе все народжене"); мікрокосму або людини; символічного світу або "Біблії".
Заклик Сковороди до са мопізнання означає в нього пізнати Бога у собі, у глибині свого єства. В цьому певна діалектичність його позиції. Самопізнання як пізнання свого божественного єства тлумачиться Сковородою го ловним чином в етико-естетичному плані. Звідси характеристика людини як "безодні", а вмістилищем і виразником цієї безодні є людське серце. Макрокосмос і Людина можуть і мають перебувати у стані гар монійної взаємодії. Але ця гармонія встановлюється за ініціативою людини. Способів гармонізації багато і кожен може віднайти свій. Сукупність цих способів крізь віки репрезентується пересічній людині за допомогою символічної системи посереднього між мак рокосмом і мікрокосмом третього світу, світу символів, який для Сковороди уособлюється Біблією. І тут також чітко виокремлю ються дві "натури" - "видима" (предметна образність символу) й "невидима" (зміст, розшифрування сенсу символу). Шлях до неви димої натури третього світу лежить через "розшифровку" символів натури "видимої". "Розшифрування" не є кабінетною теоретичною працею, а охоплює всі сфери людської життєдіяльності, вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжній. духовний (етичний, естетичний1) сенс. "Розшифровка" символіки третього світу має метою знайти відповідний ("сродний") спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та вірний вибір життєвого шляху ("сродної праці") дає можливість прожити справді щасливе життя. Головне джерело усіх людських бід - "несродність" обраного шляху (невміння чи не бажання пошуку "сродної праці"). "Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоє. Роби те, для чого народжений...", "Щасливий, хто з'єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя". Таким чином, у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі - антеїзм (потенційна "сродність" людині всього світу), екзистенціапьність (орієнтованість на непов-торне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії "серця") вперше набули завершеної форми.
Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках "Сад божествен ных пісней" та "Басні Харковскіи" Сковорода пропагував високі мо ральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші "Всякому городу нрав і права", слова якого пізніше І.Котляревський вклав в уста Возному в п'єсі "Наталка Полтавка".
53.Даосизм в історії культури Китаю
Даоси́зм — китайское традиционное учение, включающее элементы религии, мистики, гаданий, шаманизма, медитационной практики, науки. Существует также даосская философия.
Даосизм следует отличать от Учения о Дао - более позднего явления, широко известного под названием неоконфуцианство.
Даосизм в стабильной религиозной организации оформился только во II веке, но многочисленные свидетельства говорят, что даосизм возник существенно раньше, во всяком случае в IV — III веках до н. э. уже имелась развитая традиция, подготовившая элементы учения, активно используемые в средние века.
Основными источниками даосизма послужили мистические и шаманские культы царства Чу и других «варварских» государств на юге Китая, учение о бессмертии и магические практики, развившиеся в царстве Ци и философская традиция северного Китая.
Философские сочинения, относящиеся к даосизму, начинаются с эпохи Борющихся Царств (Чжаньго) в V век до н. э., практически одновременно с учением Конфуция. Традиция считает основоположником даосизма легендарного Жёлтого Императора Хуанди.
Другим основателем даосизма считается древнекитайский мудрец Лао-цзы. Даосской традицией ему приписывается авторство одной из основных книг даосизма — «Дао Дэ Цзин» Этот трактат явился ядром, вокруг которого стало формироваться учение даосизма.
Другим знаменитым текстом раннего даосизма является Чжуан-цзы, автором которого является Чжуан Чжоу (369—286 гг. до н. э.), известный под именем Чжуан-цзы, в честь которого и названо его произведение.
К концу I тысячелетия до н.э. фигура Лао-цзы обожествляется, разрабатывается сложная иерархия божеств и демонов, возникает культ, в котором центральное место занимают гадание и обряды, «изгоняющие» злых духов. Пантеон даосизма возглавил Яшмовый владыка (Шан-ди), который почитался как бог неба, высшее божество и отец императоров («сынов неба»). За ним следовали Лао-цзы и творец мира – Пань-гу.
Даосизм почти никогда не был официальной религией — скорее представлял собой движение народных масс, одиноких учёных и отшельников. Но в недрах даосизма регулярно рождались или всплывали новые идеи, которые вдохновляли учёных, политиков, писателей. Крестьянские бунты в Китае и восстания со свержением династий зарождались тоже в недрах даосизма
54. Модернізм як феномен культури 20 ст.
Модернізм (від "modern" - новий) - термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і су перечливих художніх напрямів у світовій культурі XX ст.
Першою стадією розвитку модернізму став декаданс - напрямок культури кінця XIX - початку XX ст., який характеризується переважно занепадницьким настроєм, песимізмом, тугою за втраченими суспільством духовними ідеалами, самодостатнім естетизмом. Найбільш яскраво декадентські мотиви знайшли відображень у творчості символістів, які подекуди називали себе співцями занепаду та загибелі відомого досі світу, хоча й проголошували можливість його майбутнього відродження з попелу руїн. Символісти приділяють увагу внутрішньому світу людини, глибинам душі, якії пов'язують з містичними уявленнями, таєм ними силами, потойбічним світом. Більшість дослідників пояснює виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кризу суспільства. Внаслідок помітного ускладнення соціальних відносин і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю виявився настільки явним, що для його подолання позиція реаліста - констататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, - вже вкотре в історії стає непридатною, неефективною. З'явилась потреба у нових засобах виразності в літературі, музиці, жи вописі, архітектурі, скульптурі, кіномистецтві тощо.
Виникнення розвиненого, вже позадекадентського модерніз му більшість дослідників пов'язує з експресіонізмом (від франц. expression - "вираження"). Батьківщиною експресіонізму була Ні меччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоє них долею культури напередодні першої світової війни. Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хао тичним, ворожим щодо "природної"" людини. Свої почуття, світогля дні установки, враження від буремних подій і спосіб художнього Початок абстракціонізму (від лат. "далекий від дійсності") припадає на 10-ті pp. нашого століття, а друга хвиля його розквіту почалася вже після Другої світової війни (супрематизм, неопласти-цизм тощо). Абстракціонізм - це безпредметне мистецтво, яке пов ністю відмовляється від зображення реальної дійсності і людини. Вже з перших кроків існування абстракціонізм поділявся на два ос новні різновиди. Для першого напряму характерним було прагнення до гармонізації безформених кольорових композицій; для другого -створення геометричних абстракцій.
55. Українське національно-культурне відродження початку 20 ст.
XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними істо ричними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку україн ської культури можна розділити на декілька етапів:
коротка доба відновлення української державності (1917-1920 pp.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гостро го військово-політичного протистояння, громадянської війни та інозем ної військової інтервенції;
радянський етап (1921—1991 pp.), який включає в себе і добу злету 20-х pp. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті pp. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, праців ників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом так званих "шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури;
етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.
Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечу валося підтримкою національне свідомої частини населення і учительс тва.
Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала у приміщенні іншої гімназії, у вечір ню зміну.
Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. 22 листопада 1917 р. було відкрито Академію мистецтва -першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мис тецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які змо жуть здійснити це завдання.Важливою подією в культурному житті України того часу сгало відкриття другого Українського Народного університету 21 кишія 1918 р. в Полтаві. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім - освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навча тися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х pp. кіль кість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робі гники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, се лянам надавалась 20% знижка для обов'язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох націо нальностей. Було організовано понад 120 культармійських "універси тетів" для надання методичної допомоги активістам лікнепу.
56. Наука і освіта у Західній Європі Середніх віків.
Наука раннього Середньовіччя відбивала світоглядні імперативи доби і мала передусім гуманітарне спрямування у значенні заглибленою ті у внутрішній світ людини. Філософська еволюція християнськогс віровчення сприяла розвитку наук про людину, які спиралися на закла дений культурою еллінізму базис. Тогочасних науковців цікавили питання взаємозв'язків внутрішнього світу людини (мікрокосму) і зовнішнього світу (макрокосму). Як і за античності, наука не була ще відділена від філософії, а для тих умов це означало, що принаймні гуманітарні, а Е ідеалі - і всі інші науки мають розвиватися в межах богослів'я.
За раннього Середньовіччя з'являлися написані твори отців церкви, до яких взагалі відносять ледь не всіх учасників Вселенських соборів, що відстоювали "кафолічне" (вселенське, тобто несектантське) "ортодоксальне" (православне) вчення. Сукуп ність створених ними трактатів прийнято називати патристикою.
Значну роль в історії науки відіграли трактати східних єпископів IV ст. Василія Великого ("Бесіди на Шестиднев", де викладено початки еволюційної теорії та закладено базис для формулювання ідеї поступового духовного прогресу всупереч античним концепціям регресу духовності з розвитком цивілізації).
Окрім філософсько-богословських студій за раннього Середньо віччя продовжувався розвиток історіографії, передусім у Візантії, де в IV ст. з'являються твори одного з найталановитіших істориків, прихиль ника язичницьких звичаїв, Амміана Марцеліна. Безсумнівними є досягнення середньовічних мусульман у галузі точних і природничих наук. У VIII ст. за активної участі сирійських вчених-несторіан було започатковано традицію перекла дів творів класичних та елліністичних авторів, а також деяких візантійських та персидських трактатів арабською мовою.
У Візантії розвиток наук за зрілого Середньовіччя був дещо слабшим, але також продовжувався. Тут він пов'язаний головним чином з іменем енциклопедиста Леона Математика. Леону Математику належить реформа традиційних літерних позначень числових величин, що дозволяла здійснювати розрахунки, аналогічні арабській алгебрі. У цілому ж треба відзначити, що характер розвитку візантій ської культури ІХ-ХП ст. був не стільки технічним, скільки худож нім. Архітектура, храмовий живопис (фрески і мозаїки), книжкова мініатюра, іконопис, поезія, проза, музика, ораторське мистецтво за часів правління Македонської та Комнінської династій переживають небувалий розквіт, отримують нові творчі імпульси.
57. Новгородська школа живопису (Феофан Грек).
Новгород - Один з найдавніших центрів культури. Тут при Софійському соборі в ХI столітті вперше виникло російське літописання. Більше половини писемних пам'яток стародавньої Русі XI-XVII століть перебуває в Новгороді.
Тут утворилася власна, що виділялися своєю самобутністю школа іконопису, багато шедеври якої збереглися і до наших днів. Новгородська ікона відрізнялася життєствердною силою. Художній мова новгородської ікони простий, лаконічний, чіткий. Композиція будується на протиставленні великих форм і яскравих локальних тонів.
Творів найдавнішого часу збереглося порівняно мало, і визначити їх приналежність до новгородської іконопису в більшості випадків важко, так як самі ранні ікони відчували на собі сильний вплив візантійської живопису. У Новгороді того часу було багато Візантійських ікон, там жили і творили грецькі художники.
Новгородська іконопис - найбільш яскрава школа давньоруської монументального живопису, що склалася в Новгороді і його володіннях в період феодальної роздробленості.
Властиві новгородської школі особлива повнокровність, конкретність, енергійний лаконізм стилю почасти виявилися вже на ранньому етапі її становлення - в новгородському архітектури та живопису періоду Київської Русі. У 2-й пол. 12 в. на зміну монументальним, соборам попередньої епохи (Софійський собор у Новгороді, Юр'єв монастир) приходять порівняно невеликі, 1-голови, 4-столпние церкви (Георгія у Старій Ладозі; Петра і Павла на Сінічьей горі в Новгороді, 1185-92; Спаса на Нередіце).
Одночасно і в монументального живопису формується самобутній новгородський стиль з його енергійною манерою письма, експресивної трактуванням образів (у розписах церков Георгія у Ст. Ладозі, близько 1167. Благовіщення в Аркажах, 1189, Спаса на Нередіце, 1199), зв'язком з народною творчістю, узагальненим малюнком, яскравим колоритом відрізняється ряд ікон 13-початку 14 ст. ( "Євангеліст Георгій і Власий ").
В пошуках виразності архітектурних форм з кінця 13 ст. зодчі новгородської школи, переходять до 3-лопатевим завершення фасадів (церкви Миколи на Липня, 1292, Успіння на Волотовом поле), широко використовують різноманітні декоративні елементи (Федора Стратилата церква. Спаса на Ільїна церква). Фрески церков Спаса на Ільїна (1378, Феофан Грек), Федора Стратилата (1370-80-і рр..), Успіння на Волотовом поле (ок, 1390) виділяються одухотвореною патетикою образів, стрімкістю руху, техніка листа відрізняється свободою і сміливістю. Лінійно-графічні, близькі до іконопису прийоми, статичні композиції властиві розписам церков Спаса на Ковальова (1380) та Різдва на кладовищі (1380-90-е рр..)
В іконах кінця 14-15 ст., чудових своєї артистичної виразністю, лаконічністю силуетів вишуканим колоритом відбилися народні уявлення і вірування, події історії міста ( "Флор і Лавр", "Битва новгородців з суздальцями "- обидві ікони в Державній Третьяковській Галереї). Високим рівнем майстерності відрізнялися мініатюра та прикладне мистецтво новгородської школи, яскраво які висловили своєрідність новгородської художньої культури. Після включення Новгорода до складу Російської централізованої держави (1478) його мистецтво розвивалося в загальному руслі давньоруської культури.
В Великому Новгороді зосереджені що збереглися до цих пір видатні пам'ятники середньовічної архітектури та живопису. Серед них найдавніший в Росії храм -- Софійський собор, споруджений в середині XI ст., І найдавніший в Росії - Юр'єв монастир, заснований на початку ХIIв. Багато пам'ятники архітектури зберегли фресковий живопис (на жаль, фрагментарно) ХII, ХIV, ХV, ХVIII ст.
В Великому Новгороді працювали найкращі іконописці свого часу, що створили школу новгородської іконопису. Що збереглися до наших днів ікони ХII - ХVIII ст. зберігаються в Новгородському музеї, у Третьяковській галереї в Москві, Російському музеї в Санкт - Петербурзі. У 1478 році в результаті гострої політичної боротьби між Великим Новгородом і великокнязівської Москвою, а також всередині самого новгородського боярства Новгород з усіма його володіннями було приєднано до Московського державі, що стало основою освіти в XV ст. Російського централізованої держави.
58. Система міфологічних вірувань.
Вірування первісної людини втілювалися в міфи. Давній міф – це універсальна система поглядів на природу і суспільство. Міфологічна свідомість втілювалась в ритуали – певну послідовність дій, наслідки яких повинні бути передбачені. Давній міф включав основи релігії, мистецтва, науки.
Релігійні погляди людства почали виникати вже на відносно зрілому етапі його розвитку, коли набула розвитку здатність до абс трактного мислення. Творчі здібності людини знайшли вихід у та ких ранніх формах релігії, як тотемізм, анімізм, фетишизм і магія. Залежно від умов проживання, кліматичних, ландшафтних особливостей ареалу, де існувала первісна спільнота, тваринного і людського оточення, що час від часу зазнавали змін, змінювалися й притаманні людині релігійні уявлення. Ці зміни були зумовлені й роз витком людського мислення. Тотемізм - віра в надприродний зв'язок людини або групи людей з якою-небудь твариною або рослиною (тотемом), що розгля дається, як предок, "прабатько" всієї спільноти. Дуже часто рід або людина носили ім'я свого тотема, покладалися на його допомогу в важких справах.
Анімізм - віра в існування душі як надприродної субстанції, властивої кожному тілу. Аніма - "душа" або "дух" - може існувати й разом із тілом, і окремо від нього, покидаючи на певний час (сон, хвороба) чи назавжди (смерть, переселення). У різних випадках душею наділяються або живі істоти та рослини, або навіть неживі (камені, скелі, гори, знаряддя праці тощо).
Анімістичні уявлення живлять віру в потойбічний світ духів, у сновидіння, в життя після смерті. З анімізмом пов'язані обряди по ховання небіжчиків, різні в різних народів, але єдині у вірі в їх над природну доцільність: врятувати душу померлого й влаштувати її в "тому" світі, або ж запобігти помсти чи зазіхань на "цей" світ тих, хто його покинув. Із собою небіжчику клали і "необхідні" речі, їжу, а пізніше - рабів, дружину, тварин. Фетишизм - віра в надприродні властивості певних предметів, які можуть впливати на перебіг подій у житті людини. Фетишизм є подальшим розвитком анімістичних уявлень. Кожний предмет, маючи власну душу, або виступаючи як посередник сил, що з ним пов'язані, сприяє або шкодить людині. Магія - віра в надприродні можливості людини впливати на оточуючий світ і перебіг подій у ньому. Відповідно до призначення магія поділяється на військову, мисливську, охоронну, любовну, лі кувальну, виробничу, шкідливу тощо. В її основу покладено чаклун ство, за допомогою якого можна позбавитися всього випадкового й небажаного у світі.
59. Особливості середньовічної культури та менталітету.
Особливості середньовічної культури пов’язані із світосприйняттям людей цієї епохи. Християнство стає основою середньовічної культури. Протягом ІІ – ІІІ ст. воно поширюється скрізь по Римській імперії і вже в IV ст. набуває статусу державної релігії.
Християнство в “Темні віки” було не просто однією зі складових життя суспільства, а головним двигуном життя людини. Роль віри окремої людини і релігійних інститутів як ніколи раніше стала всеохоплюючою.
В умовах занепаду економіки та сільського господарства, війн, чуми, що забирала життя цілих міст та областей середньовічної Європи, тільки віра залишалася єдиною опорою для середньовічної людини, допомагаючи стійко переносити всі суворі випробування.
Церква відігравала головну роль у культурі Середньовіччя, бо, по-перше, після краху Римської імперії (476 р.):
Середньовічна картина світу цілком спиралася на Біблію. Але феномен Середньовіччя полягає в тому, що більшість людей була неписьменна (навіть королі та імператори не знали письма). До XV ст., коли церква зрозуміла, що їй потрібні освічені люди і почала відкривати духовні семінарії, письменність була привілеєм священиків. Читання Біблії було заборонено для звичайних мирян, бо тлумачити її мали право тільки священики.
Тому культура Середніх віків – це культура безкнижкова, вона спиралася не на друковане слово, а на усні проповіді. Це культура молитов, казок, міфів, чаклунських заговорів.
Це обумовило уявлення середньовічної людини про світ. Якщо для античної людини боги були часткою природи, її антропоморфною персоніфікацією, то для середньовічної – природа – це лише частка єдиного, всюдисущого Бога. Ось чому, за середньовічними уявленнями, світ – втілення Бога – існує, доки на це є воля Бога.
Уявлення про географію світу були своєрідними в Середні віки: на знання про кордони населеного світу (ойкумени) накладалися детальні “відомості” (іноді навіть більш яскраві) про надприродний світ. Досить пригадати опис мандрів Данте у супроводі Вергілія Пеклом, Чистилищем, а потім з Беатріче Раєм у “Божественній комедії”, щоб уявити, наскільки детально, зримо, реалістично уявляла собі середньовічна людина потойбічний, інший світ.
Усе, що існувало в цьому світі: природа, людина, суспільство, влада, відносини сеньйора і васала, – все розглядалося крізь призму божественного. Світогляд середньовічної людини базувався на уявленні про єдину ідею світоупорядкування, встановленого Богом. У цьому божественному світоустрої, структурі кожна частина, в тому числі й людина, займала своє, визначене Богом раз і назавжди, місце.
Головні риси середньовічної культури
60. Портрет у творчості Т. Шевченко – художника.
Усеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі куль тури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т.Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманіт них жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спа дщина. Контрастне поєднаня м'яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архі тектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архіте ктура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються (див. один з ранніх малюнків "Дів чина у ліжку"), або смиренно несуть важкий хрест долі (див мал. "На цвинтарі"). Як не дивно, але протест-на тема у розмаїтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко ("Смерть гладіатора"), хоча значна кількість ство рених художником образів викликають діяльне співчуття. Вихований на традиціях академічної школи кла сицизму, Шевченко через роман тизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна Рада"). "Притча про блуд ного сина" (1856) яскраво ілюст рує духовну еволюцію героя і ха рактеризується відходом від ака демічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизня ному образотворчому мистецтві.
61. Трипільська культура.
Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с.Трипілля Київської області, де на потужний куль турний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський ар хеолог Хвойка у 1896 р. Здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували тради ції землеробства, а воно назавжди-стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи по бут, звичаї, календар і вірування.
Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом IV—II тис. до н.е. в селищах, які складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулиця ми по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадського призначення. І хоча частіше зустрічаю ться селища меншого типу, стали відо мими поселення, які можна вважати протомістами, адже вони складалися з понад двох тисяч будинків (Майданецьке городище на Черкащині).
Будинок належав одній, рідше декільком сім'ям. Окрім жилих приміщень, у ньому обов'язково були глиняна або кам'яна піч та комо ри, де зберігалися їстівні припаси. Тип житла відповідав певній суспіль ній організації. Люди жили більш осібно, тяжіли до сімейного побуту. У вжитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. Його теж виробляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи - зображень одо машнених тварин, зокрема, кіз та корів (див. мал.). На уламках глиняного посуду лишилися сліди со нячних символів, серед яких кола, хрести, різновиди свастики. Такі символи характерні для культури ран нього землеробства, коли люди, що усвідомлювали свою зележність від сил природи, намагалися впли нути на неї за допомогою магічних дій та знаків.У цей період люди сприймають сонце як верховне божество всесвіту, від якого залежить усе і, в першу чергу, ті стихії, що мають безпосередній вплив на врожай, на родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярта. Вони були притаманні людству протягом досить тривалого часу і зустрічалися в добу перших землеробських цивілізацій у різних куточках світу. Однак із класовим розшаруванням суспільства такі вірування посту паються іншим релігійним системам, що більше пов'язані з конкрет ними формами державної влади й суспільного устрою.
63. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської Академії.
Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу.Заснована на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання.Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру.Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. Повний курс навчаня в Києво-Могилянській академії тривав 12 років.Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження.
Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковно-слов'янська, грецька., руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Знання класичних мов - грецької та латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Латинь була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велось латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській Академії також викладались латинською мовою.В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр.В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія.Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні.особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І.Гізелю, Й.Конановичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.
Вчені України не стояли осторонь світової науки і культури. Цьому сприяло навчання академічної молоді в університетах Польщі, Італії, Німеччини, Чехії, Нідерландів, Австрії, Англії, Франції, Швеції. Повертаючись , молоді вчені працювали переважно в Академії, а також в деяких інших навчальних закладах та установах України і Росії.
64. Художня культура Месопотамії.
Художня культура обумовлена релігійними уявленнями Змінюються погляди людини на смисл життя І на богів Якщо для єгип тян була характерна віра у вічне життя І головне було створити для себе дім для вічного життя - гробницю (піраміду), то тут - віра в те, що головна мета життя людини служіння своєму божеству А це означало, що треба перш за все побудувати дім для бої а - святилище Пригадайте міф "Г ора небес до землі", в якому розповідається, як Рнліль будує собі храм Іаким свяіилищем І стала головна форма культової архітектури шумерів - зиккурат Він мав три або сім ярусів (бо сім аннунаків чи три головних бога), був чимось схожим на піраміду Джосера "сходи до неба" І сходинки були важливою часіиною архпектурноіо рішення Кожний "поверх" мав свій колір чорний - бігум - нижній, колір цеїли-сирця середній, білий та чер воний - верхній Закінчувався синім кольором верхнього храмику, де І роз ташовувалося святилище (колір глазурованої цеїли)
У святилищі були ліжко, стіл, стілець, І кожної ночі там залишали їжу для бої а І доброчесну, цнотливу жінку для обслуговування бога (Геродот з цього Іронізував) Туди могли входити тільки жерці І вони використовували святилище для астрономічних спостережень
Тобто не заупокійний культ, а доброчесне життя на землі І вірне служін ня своєму богові — це Ідеал шумерів І вавилонців, які вважали, що ніколи не вмирає тільки бог г все йому служить
Тому кожне місто мало свій зиккурат на честь бої а-покровителя міста
Найбільш відомим для вас є зиккураг Мардука бога Вавилона Він ві домий вам за біблійською легендою про Вавилонську вежу Це зиккурат Етеменанкі ("Дім радощів землі до небес"), збудований за часів Навухо доносора II - Нововавилонське царство (605-562 рр) Це була грандіозна споруда, яку описав Геродот сім ярусів, нижній квадрат - 91x91 м, висота першою ярусу 33 м, загальна висота - 90 м Завершувався храмиком з синьої цеїли з золотими рогами бика, що сяяли на сонці
Цей зиккурат входив до архітектурної о ансамблю міста Вавилона, куди, окрім нього, входили 4 комплекси оборонних мурів (бо тоді місто повинно було бути фортецею) з вежами-контрфорсами, з 8 брамами - баспонами, головна прецесійна дорога богині Іштар зі славнозвісними воротами (стіни були такі широкі, що на них, як свідчив Геродот, могли роз'їхатися дві колісниці), два палаци Навуходоносора ("Північний" І "Південний"), 53 храми І висячі сади Семіраміди (вавилонська цариця Шаммурамат) - одно Із семи чудес світу (вони були розташовані на цегляних склепіннях, що йшли уступами, зрошувалися сади з допомогою величезного водопідій мального колеса, що йоі о крутили раби-полонені)
Найбільш розвинутим різновидом мистецтва оула скульптура, що знову відродила магічний образ звіра Архетиповими для вавилонян були два зві рі бик та лев Адже ж І в молитовних гімнах Двуріччя лютість богів порів нювалася з лютістю лева, а могутність — з могутністю бика
Ми знайдемо ці теми скрізь у надвишку арфи з зиккурата в Урі, у сосуді з зображенням биків І левів, у крилатих биках з палацу Саргона II, ви бачи ли лева І на воротах богині Іштар
Славнозвісний рельєф "Велике левине полювання" з яскравими фігу рами пораненого лева та вмираючої левиці - шедеври світового рівня (з палацу Ашшурбанапала - Ассирія VII ст до н е )
Малі пластичні форми менше збереглися, бо йшли війни Найчастіше знаходять невеличкі фігури з різних порід каменю - т зв адоранти - ті, що моляться Як І з палеолітичними Венерами, тут є символізація зображення і типолопчні риси
1 схематичні фігури, тіла,
2 обличчя-маска,
3 величезні очі, Інкрустовані кольоровим камінням (Статуетка Ебіх-шя -алебастр, мармурові статуетки з Тель-Асмара) Залишається канон ряд кового зображення ("Шдандарг Із Ура" - III тис до н е )
Література як І в Єгипті складається з міфів, що їх розшифровують І досі Саме шумери започаткували в літературі епос міфологічного зміс ту, сіворивши першу героїчну поему "Епос про Гільгамеша" Головна Ідея поеми - Ідея вічної слави людини, яка прийшла на зміну мри про безсмертя Смерть - це зло, але вона не може перекреслити то го, що створила людина І саме в цьому створеному людиною І виявляє ться й безсмертя.
65. Типологічні риси культури Ренесансу.
Головні риси цієї культури суттєво відрізняють Ренесанс від Середньовіччя, це:-гуманізм: людина визнається мірою всіх речей;
-антропоцентризм як повернення до ідеалів античності, що поставила людину у центр Всесвіту. Саме тому всі складові природи людини (і духовної, і тілесної) визнаються прекрасними і моральними;
-новий погляд на людину: позастанова оцінка людини (незалежно від її відношення до тієї чи іншої верстви населення, прошарку суспільства);
-новий погляд на релігію – антропоцентричний, коли стверджується думка, що Бог – творець світу, але людина свої добрі справи робить не з волі Бога, а самостійно, при цьому розум стоїть вище за віру;
-модифікація християнської традиції, її співвіднесеність з традиціями античного (а це означає – язичницького) світогляду.
З’являються нові переклади, але ставлення до тексту Біблії було позбавлене святості. Так, Макеті з нерозумінням і ваганням сприймає роздуми про життя і смерть в “Єкклезіасті”, а Лоренцо Валла критикує Біблію як філолог, роблячи спробу навіть досліджувати походження символу віри, Веджо протиставляє тексти Нового Завіту про тілесні покарання (послання св. Павла) судженням Старого Завіту;
-критичне ставлення до церкви, яке виявилося в антипапських сатирах Ф. Рабле, “Божественній комедії” Данте.В епоху Ренесансу створені важливі соціальні вчення. Ніколло Макіавеллі в трактаті “Монарх” розробляє теорію розбіжностей між політикою та моральністю, стверджуючи ідею несумісності моралі із політикою і владою. Його афоризм “Ціль виправдовує засоби” не є декларацією позитивного ідеалу, а тільки фіксує об’єктивний трагізм цієї розбіжності.
Ця епоха дає світові утопію як форму вчення про життєустрій: італієць Томмазо Кампанелла (“Місто Сонця” 1602 – 1623 рр.), англієць, письменник і державний діяч Томас Мор (1516 р.) дали світові не тільки утопічні ідеї, а й саму назву – “Утопія” (у-топос: місце, якого немає).
Ренесанс – епоха величезних наукових відкриттів: Христофор Колумб, Васко да Гама, Ф. Магеллан, М. Коперник, Й. Кеплер, Й. Гутенберг – це перелік імен, за кожним з яких стоять великі відкриття.
66. Архітектура і живопис Київської Русі.
Архітектура. При будівництві житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спира лися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. Одразу ж після хрещення Русі з'являються й перші церкви- Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, І Десятинна, або Богородицька — перша кам'яна церква у Києві. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундамен ти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика).
З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний одно-купольний храм.
Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078)
Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов'язаний з по ширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочат ку грецькими й малоазійськими майстрами 3 Візантії спочатку заво зилися й ікони. Так, відому тепер під назвою Вочодимирської Божої Матері ікону.
Та вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як І саме слово "мозаїка" також прийшли з Візантії. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єд ності безлічі різноманітних одиничних компонентів, 'їх стрункої ор ганізації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє Із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей -кольору і блиску.
Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою - фресок. Поширення писемності та поява книг призвели й до розвитку мистецтва книжкової мінюатюри. Художні смаки наших предків проявилися і в декоративно-ужитковому мистецтві, особливо в мистецтві різьблення. Цей вид мистецтва мав глибокі корені та традиції, що походили ще з дохрис тиянських часів. Однак, на відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих.
67. Релігія і міфологія жителів Стародавньої Індії.
Мовою санскрит були написані найдавніші релігійно-філософські пам’ятки Індії – веди („священні знання”). Вед чотири: Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атгарваведа. Ці книги скл-ють канон індуїзму. Більша частина гімнів включає в себе молитви та прохання до богів: Аґні (бог вогню), Індра (бог грому), Сур’ї (бог Сонця), Варуна (бог космічного порядку та справедливості). У творах розкривається таємниці світобудови, причини виникнення світу, поява життя на землі. В індуїзмі форм-ся взаємозалежні й взаємодоповнюючі культи богів Брахми, Вішну та Шиви. Дві великі релігійно-філософські течії: джайнізм і буддизм. Будда навчав чотирьом благородним істинам: є страждання, є причини страждання, є припинення страждання і є шлях до припинення страждання.
68. Образотворче мистецтво Проторенесансу та Раннього Відродження.
Мистецтво Проторенесансу також щільно пов'язане зі схід ними впливами, але на цей раз переважно візантійськими. Значну роль у формуванні нового живопису відіграла школа іконопису в італійському місті Сієні. З цією школою пов'язана творчість визнач них італійських іконописців Ченні ді Пепо (псевдонім - Чімабуе, близько 1240-1302), П'єтро Кавалліні (близько 1250-1330) і братів Амброджо та П'єтро Лоренцетті (початок XIV ст.). Головною заслу гою школи стало засвоєння основних положень візантійської теорії та практики іконопису, згідно з якими художник наділявся рисами надхненного інтерпретатора високих божественних образів. Варто нагадати, що для Заходу, де не було ані іконоборства, ані встанов лення іконошанування, фреска чи мозаїка, чи зображення на дереві (ікона) були не більше ніж ілюстрацією, картинкою на стіні. При цьому для сієнських іконописців саме імпрові заційна (а не канонічна) частина візантійської концепції художньої творчості була визнана головною. Виконані представниками сієнської школи мозаїки і фрески, як і сучасна їм творчість візантійських митців періоду імператорської династії Палеологів, відзначаються матеріаль ною реалістичністю, об'ємністю пластичної форми, використанням сві тло-тіньового моделювання і тонких градацій кольору.
Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця XIV-XV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньо віччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла. Скульп тори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавле ним сили і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-підне сеного живопису, який спирався на ідею зв'язку між досконалою люди ною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх ціл ком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб ствер джувалася ідея потенційної "богоподібності" реальної людини. Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах дося гають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і оста точно перейшли до рук художника-професірнала.
69.Давньоруська література та її жанри
ДАВНЯ українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.
Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.
Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім».
З другої половини XIII ст. всіма суспільними подіями (татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням) і зумовлюється літературна проблематика тієї доби. Набуває розвитку український епос — історичні пісні й думи. У них звучать мотиви боротьби за соціальні та національні права, оспівується мужність і патріотизм новопосталих захисників рідної землі — козаків, а також тяжка доля бранців у турецько-татарській неволі (думи «Плач невольників», «Втеча трьох братів з города Азова», «Маруся Богуславка»). Продовжують розвиватися літописання («Галицько-Волинський літопис»), ораторська та агіографічна проза.
Якісно новим етапом була література другої половини XVI—середини XVII ст. Боротьба проти соціального гноблення та колонізації зумовила розвиток національно-культурного руху, який знайшов своє відображення і в літературі. Виникають і розвиваються братства — органічній ї заможної частини міського населення, які стали осередками боротьби проти шляхетсько-католицької експансії. Історичні обставини того часу спричинили появу полемічної літератури, найвидатнішим представником якої був Іван В. Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648—середина XVII ст.) викликала неабиякий літературний інтерес. З'являються козацькі літописи («Літопис Самовидця», «Літопис Самійла Величка», «Літопис Григорія Грабянки»), в яких певною мірою відображений народний погляд на національного героя. Злободенні проблеми тогочасного суспільно-історичного життя знайшли свій вияв і в історичній драмі («Милость божія» невідомого автора, «Володимир» Ф. Прокоповича). Окрім історичної драми, з'являються віршові діалоги, містерії, інтермедії та інтерлюдії, які розширюють тематичний і образний ряд української літератури. Авторами інтермедій були викладачі й спудеї Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р.
У козацькі часи постає, література українського бароко, представлена передусім жанрами героїчної поезії («Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича) та історичної прози.У літературі другої половини XVII—XVIII ст. особливого розвитку набуває віршова література, що заявила про себе у жанрах історичного, ліричного, духовного вірша. Видатними представниками поезії того часу були, зокрема, Климентій Зіновіїв та Іван Некрашевич. Особливою сторінкою культурно-освітнього життя XVII—XVIII ст. була літературна й культурно-просвітницька діяльність мандрівних дяків. їх різдвяні та великодні вірші, позначені травестійно-бурлескним-характером трактування матеріалу, значною мірою вплинули на процеси демократизації літератури, на становлення літературної мови на народній основі. Своєрідне явище української літератури XVIII ст.— вертепна драма, комедійна частина якої сприяла розвитку нової драматургії.
У XVII—XVIII ст. українська література була різномовною, що обумовлювалося життям українського народу не в одномовному, а в багатомовному державному організмі. Паралельно з церковнослав'янською й книжною староукраїнською літературні твори писалися й польською. Латинською, а з кінця XVII ст.— і російською мовами. Найвидатнішою постаттю в культурному і літературному житті України XVIII ст. був філософ, просвітитель і письменник Григорій Сковорода.
70. Філософія гегеля як теорія культури
Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в "Феноменології духа". А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.
Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в "Енциклопедії": 1. Логіка. 2. Філософія природи. 3. Філософія духа.
Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель відходить від шеллінгової "філософії тотожності". Гегель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб'єкта і об'єкта первісною є фундаментальна помилка. Поняття "тотожність" пусте без протиставлення йому поняття "відмінність": розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Гегеля "істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама із собою". Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:
1. Логіка (як всезагальне)-природа (як одиничне)- дух (як особливе).
2. Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне).
3. Дух (особливе)- логічна ідея (всезагальне) — природа(одиничне).
Цей третій порядок, в якому логічна ідея є серединою, як всезагальною, всепроникаючою, був використаний Гегелем у роботі "Феноменологія духа". Але в більш пізньому розвитку поглядів Гегеля, як в згаданій "Енциклопедії", чіткіше проявляються теоретичні засади його філософської системи, яку він наголошено називав системою "абсолютного ідеалізму", а вихідне поняття системи — "абсолютною ідеєю".
Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний зі спробою охопити весь універсум, природний та духовний світ єдиним поняттям, яким була "абсолютна ідея" — першопочаток, або субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало. Зі створених засад Гегель піддав критиці своїх попередників — Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він критикував за припущення "речі в собі", незалежної від мислення. А позицію Фіхте — за суб'єктивізм, перетворення об'єктивного світу в "не—Я", природи — у факт свідомості. Позиція Шеллінга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанції пізнання і природи, сприйнятої спершу, надалі критикувалася Гегелем за захоплення тотожністю мислення і буття.
71.А. С. Пушкин стал символом своей эпохи, когда произошёл стремительный взлёт в культурном развитии России. Время Пушкина называют “Золотым веком” русской культуры. В первые десятилетия века ведущим жанром в русской литературе была поэзия. В стихах поэтов-декабристов Рылеева, Одоевского, Кюхельбекера звучит пафос высокой гражданственности, поднимались темы родины и служения обществу. После разгрома декабристов в литературе усилились настроения пессимизма, но упадка в творчестве не наблюдалось. Пушкин является создателем русского литературного языка. Его поэзия стала непреходящей ценностью в развитии не только русской, но и мировой культуры. Он был певцом свободы и убеждённым патриотом, осуждавшим крепостничество у себя на родине. Можно сказать, что до Пушкина в России не было литературы, достойной внимания Европы по глубине и разнообразию равной удивительным достижениям европейского творчества. В произведениях великого поэта звучит высокопатриотический пафос любви к родине и веры в её могущество, отзвук событий Отечественной войны 1812 года, великолепный, по истине державный образ родины. А. С. Пушкин - гениальный поэт, прозаик и драматург, публицист и историк. Всё, что им создано, - это классические образцы русского слова и стиха. Поэт завещал потомкам: “Гордиться славою своих предков не только можно, но и должно... Уважение к минувшему - вот черта, отличающая образованность от дикости...”
Ещё при жизни Пушкина широкую известность стал приобретать Н. В. Гоголь. Знакомство Гоголя с Пушкиным состоялось в 1831 году, тогда же в Петербурге двумя частями вышли “Вечера на хуторе близ Деканьки”. Первая печатная форма “Ревизора” появилась в 1836 году.
В его произведениях воссоздание правды жизни сопровождалось беспощадным разоблачениями самодержавных российских порядков.
Александр Сергеевич Пушкин (1799—1837) — великий национальный гений, создатель поэтических произведении непревзойденной красоты и совершенства. Как художник он развивался с необычайной быстротой, безошибочно усваивал самое ценное и значительное в русской и мировой культуре. Воспитанный на французском классицизме XVII и просветительной литературе XVIII в., он в начале своего творческого пути прошел через влияние романтической поэзии и, обогатившись ее художественными завоеваниями, одним из первых в литературе XIX столетия поднялся на уровень высокого реализма.
Юношеская лирика Пушкина, в которой он прославляет наслаждение жизнью, любовь и вино, дышит остроумием, проникнута эпикурейским отношением к жизни, унаследованным от поэзии XVIII в. На рубеже 10—20-х годов в стихах Пушкина появились новые мотивы: он славил свободу и смеялся над царями. Его блестящая политическая лирика послужила причиной ссылки поэта в Бесарабию. На юге, в кругу деятелей зреющего декабристского движения, в общении с будущими греческими повстанцами Пушкин жадно следил за борьбой народов против Священного союза.
В этот период Пушкин создал свои поэмы «Кавказский пленник» (1823—1821 гг.), «Братья-разбойники» (1821—1822 гг.), «Бахчисарайский фонтан» (1821—1823 гг.), «Цыганы» (1824—1825 гг.)—произведения, сияющие яркими красками романтизма. В южных поэмах пробивается и реалистическое начало, составляющее особенность дарования Пушкина. «Ты для себя лишь хочешь воли»—в этих словах, обращенных старым цыганом к Алеко, выразилось неприятие Пушкиным того романтического индивидуализма, который занимал воображение его западных современников.
После поражения восстания декабристов Пушкин начинает пристально всматриваться в реальную действительность, изучает жизнь народа в прошлом и настоящем, стремится к исторической объективности, непоколебимой реалистической правде. Опираясь на Карамзина и собственное изучение источников, он создает национальную историческую трагедию «Борис Годунов» (1824—1825 гг.), посвященную «эпохе многих мятежей» начала XVII в. Удивительное проникновение в дух русской старины, строгая и ясная форма трагедии поставили ее на огромную высоту в русском и мировом искусстве.
В конце 20-х годов Пушкин обратился к образу Петра 1. В поэме «Полтава» (1828 г.), центральный момент которой составляет полтавское сражение, и в первых главах неоконченного исторического романа «Арап Петра Великого» поэт с исторической объективностью изображает переломную эпоху в жизни России.
С 1823 г. Пушкин работает над величайшим своим созданием—романом в стихах «Евгений Онегин» (1823—1831 гг.). В «Онегине» дана широкая картина жизни русского общества, а в лирических отступлениях романа многообразно отражается личность самого поэта, то задумчивого и грустного, то язвительного и шутливого. В «Евгении Онегине» Пушкин реалистически продолжает то, что начал в романтических поэмах более раннего периода, — раскрытие образа своего современника, молодого человека дворянской эпохи в русском общественном движении XIX в.
«Маленькие трагедии» (30-е годы) рисуют столкновение дерзкой человеческой личности с законами, традицией и авторитетом. Пушкин высоко ценит красоту свободной индивидуальности, но он осуждает демонический эгоизм, отдавая предпочтение безыскусной народной правде. Эта тема своеобразно преломляется и в повести «Пиковая дама» (1833 г.), в которой изображен носитель эгоистической страсти к обогащению, стремящийся сорвать приз жизни, любой ценой подняться вверх.
В поэме «Медный всадник» (1833 г.) Пушкин воплотил свои представления об историческом развитии. В старом обществе прогресс осуществлялся ценой страданий личности. Мелкий чиновник Евгений поднимает бунт против «державца полумира», но в страхе отступает, ибо нельзя задержать неумолимый ход истории, нельзя помешать ему.
Особое внимание Пушкина привлекает проблема крестьянских движений. Он коснулся этой темы в романе «Дубровский» (1832—1833 гг.), но не довел ее до конца. Тщательно изучив все доступные ему материалы о Пугачеве, собрав сведения на месте восстания, Пушкин создает книгу «История Пугачева», первое историческое исследование о крестьянской войне XVIII в. Опираясь на художественные принципы Вальтера Скотта, Пушкин написал «Капитанскую дочку» (1836 г.), историческую повесть с классической ясностью сюжетных линий и глубиной психологических характеристик. В «Капитанской дочке» Пушкин показал не только стихийный характер крестьянского движения, но и его поэзию, и его обреченность.
Неповторимая красота искусства Пушкина с огромной силой проявилась в его лирике. Лирика Пушкина не менее глубоко раскрывает внутренний мир человека, чем лирическая поэзия романтиков, но у великого поэта душа и сердце гармонически сочетаются с могучей силой разума. Произведения Пушкина овеяны духом гуманности. По глубине чувства и классической гармонии формы они вместе с лирическими стихотворениями Гёте принадлежат к лучшим созданиям мировой поэзии.
Пушкин был центральной фигурой русской литературы первых десятилетий XIX в. Белинский прямо называет этот период русской литературы «пушкинским». С именем Пушкина связан не только высокий расцвет русской поэзии, но и формирование русского литературного языка. Пушкин показал духовную красоту и мощь русского человека, прелесть родной природы, народной поэзии — сказок, песен, преданий. Его значение для русской литературы неизмеримо. «Он у нас начало всех начал»,—-говорил о Пушкине Горький.
Вслед за Пушкиным и одновременно с ним выступали первоклассные поэты, которые, опираясь на достижения Пушкина, пошли своим особым путем. Среди них были пламенный лирик Н. М. Языков, автор остроумных фельетонов в стихах П. А Вяземский, мастер элегической поэзии Е. А. Баратынский. Особняком от пушкинской плеяды стоит Федор Иванович Тютчев (1803 —1873). Поэт-мыслитель, он достигает удивительного единства мысли и чувства. Тютчев посвящает свои лирические миниатюры изображению связи человека и природы. Несмотря на свой политический консерватизм, Тютчев ясно ощущал неустойчивость существующих общественных отношений, те подземные толчки, которые предвещали революцию.
72. Школа М.Бойчука в історії українського живопису.
Саме походження Михайла Львовича Бойчука (а народився він у 1882 р. у бідній селянській родині на Тернопільщині на березі Гнилої Рутки) обумовило його інтерес до народної творчості і глибинне знання фольклору, народного декоративно-прикладного мистецтва. Ще підлітком Михайло звернув на себе увагу митрополита Андрія Шептицького, мецената й збирача старовинного українського іконопису, цей митрополит і організував початкове студіювання Бойчука у художника Ю. Паньковича у Львові. Потім було навчання в рисувальній школі у Відні (1899 р.), закінчення Краківської академії мистецтв (1899 – 1904 рр.), навчання в Мюнхені (1906 р.). Усе це обумовило щасливе поєднання народних витоків і джерел із світовим рівнем розвитку образотворчого мистецтва в художній манері Михайла Бойчука.
“Школа Бойчука” – не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук – в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові.
Ще у 1908 р. в паризькій майстерні Бойчука збиралися і працювали разом художники Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Нелепинська (потім дружина), Софія Бодуен де Куртене. А вже в травні 1910 р. на виставці в “Салоні незалежних”, де експонувалися твори понад 2 тисяч живописців в 43 залах, з’явилися 18 колективних робіт “Школи Бойчука” під загальною назвою “Відродження візантійського мистецтва”. Її тип і почали називати “Неовізантисти” (тобто нові візантисти). У цих невеличких, написаних на дерев’яній основі темперою по золоченому тлі (традиція ікон українського бароко), портретах і композиціях українська старожитність проглядала крізь вишуканий візантійський живопис. Сам Бойчук наполягав на тому, що українське мистецтво не тільки на початку формування розвивалося під впливом візантійського, але й було дуже близьким до нього. Візантійщина для України не чужа. “Візантійська культура перетворилася з нашою поганською культурою, може тисячолітньою”, – писав С. Бачинський.
Бойчук особисто знав Дерена, Пікассо, Брака. Але це не означало, що Бойчук хотів перенести їхні принципи у свій живопис. Він вважав, що є невичерпні суто українські джерела зразків в іконах, мозаїках, архітектурі, різбленні, скульптурі.
74. Загальні риси розвитку культури ХІХ ст.
XIX ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури. Цей розвиток торкнувся усіх боків життя суспільства і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. Про мислова революція, яка в XVIII ст. розпочалася у Великобританії та в окремих країнах Європи, набуває все більшої сили та розмаху й сягає далеко за межі західноєвропейських країн. Паровий двигун, сконструйований Джеймсом Уаттом, стає універсальною машиною, від якої живляться як засоби транспорту, так і механізми великих і малих підприємств, вугільних і залізних копалень, яких надалі все більше потребує зростаюча промисловість. Поступово знаходить застосуваня і електрострум.
Промислова революція неминуче тягне за собою зрушення в суспільному житті. Зростає соціальне розшарування, що надалі на буває все більшого розмаху в передових країнах світу. Але тепер людство розподіляється не за рівнем шляхетності походження, а за єдиною ознакою - за кількістю майна і грошей. Упродовж століття збільшується клас пролетаріату, людей, які не мають власності й змушені за будь-яких умов найматися на роботу, щоб уникнути го лодної смерті. Привид революції блукає в цей час по всіх країнах світу, не минаючи і високорозвинених, і тих, які опинилися на пе риферії світових економічних процесів.
На початку XIX ст. відбуваються важливі зміни в освітній га лузі. Передусім слід згадати про реформу вищої університетської освіти, запроваджену спочатку в Німеччині В.Гумбольдтом, і скоро поширену в більшості країн Європи. Відтепер університети мали уособлювати усе найкраще не тільки в освітній, але й науковій сфе рі. Активно створюються університетські наукові школи.
73.Юнг та фрейд
Швейцарський психолог К. Юнг (1875 – 1961 рр.) створив теорію колективного позасвідомого, вузловими центрами якої є архетипи колективної позасвідомості. Принципово розійшовшись у поглядах із З. Фрейдом щодо засадничих положень психоаналізу, К. Юнг зосередив більше уваги на символічних аспектах людської культури і дійшов висновку, що людську психіку окрім індивідуального позасвідомого визначає також і більш глибокий компонент психічного життя – колективне позасвідоме. Зміст його становлять архетипи, що ґрунтуються на спадковій структурі психіки й нервової системи людини. Під архетипами розуміють наскрізні символічні структури історії культури, які асоціюють певний тематичний матеріал свідомого та підсвідомого функціонування людських цінностей.
К. Юнг пов’язував архетипи з такими символічними структурами „колективного підсвідомого”, як „Самість” (особистість власного „Я”), „Маска” (соціальні ролі, що заміщують справжню суть особи чи псевдо – „Я”), „тінь” (чи анти – „Я”), „Аніма” (образ жіночості) та інші. Інтерпретація змісту колективного позасвідомого, як зазначає К. Юнг в своїх працях „Метаморфози і символи лібідо” (1912р.), „Психологія і релігія” (1940 р.), „Архетипи і колективне позасвідоме” (1950 р.), відбувається через перехід від Его – центру повсякденної свідомості до Самості – „Бога всередині нас”. Образ Бога виявляється доконечним уособленням цінностей та сенсу буття.
Романтизм взагалі вбачав у позасвідомому універсальне джерело творчості. Але фундаментальну теорію позасвідомого розробив австрійський психолог і невропатолог Зигмунд Фрейд (Фройд) (1856 – 1939 рр.). Основні ідеї теорії З. Фрейда викладені в працях „Сон і міф”, „Тотем і табу”, „Масова психологія і аналіз людського Я”, „Незадоволеність в культурі”.
Специфічним у концепції З. Фрейда було перебільшення ролі і місця неусвідомлених психічних процесів і явищ, конфліктності людської природи і репресивного характеру культури. Основою людського буття він вважав несвідомі імпульси. Позасвідоме представляє ту частину психіки, де зосереджені інстинктивні бажання і витіснені із свідомості ідеї. Воно ірраціональне і відгороджене від свідомості передсвідомим – людським „Я”, його пам’яттю та мисленням, які здійснюють цензуру бажань. Людське „Я” витісняє в позасвідоме неприпустимі бажання та ідеї (наприклад, сексуальні, егоїстичні, антисуспільні), але останні прагнуть знайти інші шляхи проникнення у свідомість. Серед таких шляхів психоаналітик називає сновидіння, обмовки, гумор, а також явища психологічної патології.
Важливою для розуміння психоаналітичної концепції є ідея смислової єдності змісту психологічного простору, в якому представлені як первісні психічні реакції архаїчної людини, так і сучасні психічні стани духовного життя кожного індивіда. Ця єдність проявляється в подібності смислів і образів прадавніх казок, міфів, співів, фантазій та сучасних художніх рефлексій, що містіться в творах мистецтва.
Для пояснення принципу зазначеної єдності З. Фрейд застосовує схему динамічної взаємодії позасвідомого „(Воно”), свідомості „(Его”) та Супер-Его” („Над-Я”), яке постає в якості представника суспільства, зовнішнього ідеалу або авторитета в психіці. Якщо свідомість формується під впливом соціального середовища, то позасвідоме існує в людині від народження. Конфлікт свідомості і позасвідомого одвічний, його розв’язання можливе або через витіснення позасвідомого, або через сублімацію – символічне вираження імпульсів позасвідомого у формі артефактів культури. Під сублімацією розуміється процес перетворення або переорієнтації сексуально-біологічної енергії, яка міститься в позасвідомому („Воно”) в енергію інтелектуальної чи художньої творчості.
З. Фрейд був переконаний в антагонізмі природного начала в людині та культури. Остання, на думку вченого, основана на відмові від задоволення інстинктивних бажань і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (психічна енергія, сексуальні потяги, інстинкт любові тощо). З. Фрейд стверджує, що прогрес культури зменшує людське щастя і посилює почуття провини, оскільки він супроводжується посиленням ролі соціокультурних обмежень щодо реалізації природних бажань та інстинктів людини.
Таким чином, джерелом і тайною культурної творчості в психоаналітичній концепції З. Фрейда постає сублімація заборонених психічних імпульсів (лібідо), яка веде, з одного боку, до постійного відтворення первинних структур психіки, а, з іншого, до загострення конфлікту між інстинктами особи і культурою, позасвідомими прагненнями насолоди і „принципом реальності”, до якого пристосовується свідомість. Одвічні конфлікти в глибинах психіки індивідів стають у З. Фрейда причиною і змістом моралі, мистецтва, держави, права, війни.
Психологічні погляди З. Фрейда суттєво вплинули на мистецтво, соціологію, етнографію та психотерапію першої половини ХХ століття. Його ідеї знайшли прихильників у неофрейдистів, представників школи „культурного психоаналізу” (К. Хроні, Е. Фромм, Г. Салліван), які дещо модернізували теорію психоаналізу, але не відмовилися від ідеї лібідо та психологічної конфліктності.
75. Харків і Полтава як центри театрального життя України початку 19 ст.
Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці XVIII в., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському — польські. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваницький. У 1789 р. з почину губернатора Кішенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812 р. обійняв наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який у тім часі виставляв теж виключно російські твори. В Харкові на бенефіс Щепкіна за спеціальним дозволом генерал-губернатора Рєпніна уперше було виставлено «Наталку Полтавку» Котляревського (яка вже мала дозвіл для Полтави). У Кам’янці-Подільськім був польський театр під дирекцією спочатку Антона Змієвського, а опісля — Яна Непомука-Камінського (обидва зі Львова), врешті — Мошинського, Недзельського. В Полтаві в 1815 р. заходом князя Лобанова-Ростовського було засновано аматорський театр, а директором його став Іван Котляревський, що й сам часто виступав на сцені. В 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше — «Москаля-чарівника». Загальна реакція, що наступила після ліберальних 60-х років та лягла таким важким каменем на українське культурно-національне життя, сильно відбилася й на українському театрі. Все, що носило український характер, мало на собі присуд смерті. Яким суворим було ставлення до українських вистав чи концертів, нехай послужить той факт, що в 1867 р. з незвичайним трудом київським українцям вдалося виклопотати дозвіл на концерт українських пісень, які треба було співати із французьким текстом. Подібний випадок був у Полтаві, де з початком 60-х років влада заборонила виставити «Наталку Полтавку», мотивуючи свою заборону тим, що ціни на виставу занизькі. На скаргу організатора вистави міністеріальний урядник Валуєв доручив полтавському губернаторові нахилити учасників вистави, щоб відмовилися від своїх намірів, тому що навіть . в Англії народних вистав не буває! Та в інших містах було інакше. В Єлисаветграді в 1864 р. аматори дають вистави «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці». Вистави ті мали незвичайний успіх, а тому що відбувалися і для прислуги по дешевих цінах, театр був завжди повний. В Єлисаветграді в 1865 — 1868 рр. Кропивницький і Карпенко-Карий влаштували ряд вистав на дохід ремісничої школи. Після короткої перерви вони поновлюють свою діяльність. У 1874 — 1876 рр. там грає аматорський гурток «на бідних учнів», а участь беруть: Кропивницький, Тарнавський, Дараган, Нечай. Поза тим виставлювано українські твори в Полтаві й Чернігові.
76. Композиція та зміст Тори.
Дуже важливе значення в ТаНаХ-у має Тора або П’ятикнижжя Мойсеєве. Якраз тут і знаходиться і міф творення і звід законів та історія стародавніх євреїв до момента війни з філістимлянами. Торра – це закон, правило, по якому світ створений і по якому він повинен жити. Скл-ся із 5 книг, головні – перші 2. Першими словами Тори є: „В начале было». Потім в 1 книзі: 1) міф про Створення; 2) початок гріха; 3) початок злодіяння (Каїн, Авель); 4) початок народа; 5) початок історії. Рай у шумерів – Тільмун. Творці цього міфу (ІІІ тис. до н. е.) відкинули від неї усе, що робило гірким і важким земне життя. Тільмун – це „країна навпаки”, де немає хвороб і смерті, жорстокості і насилля, де вдосталь вологи і зелені. Якщо тут може трапитись трагедія, як це сталося з богом Енкі, то вона має щасливий кінець. Бахрейнські острови в Персидській затоці.
77. “Енеїда” Котляревського перлина української бурлескної поезії.
"Батьком" нової української літератури часто на зивають Івана Котляревського (1769-1838). Поема Котляревського "Енеїда" (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.
Обробки уривків класичної поеми Вергілія були популярним заняттям західноєвропей ських, російських та українських студентів і літераторів ще у XVII-XVI11 ст., успішно ро билися раніше й спроби писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак "Енеїда" Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особ ливий дух, що поривається з рутини прини ження і неволі бажанням "вдарити лихом об землю" і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських "троянців". Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористич ний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістич ний настрій поеми на фоні цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.
Гумористично-сатирична форма літературної творчості І.Котля ревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами.
78. Художні особливості мистецтва Північного Відродження (Нідерланди, Німеччина, Франція).
СЕВЕРНОЕ ВОЗРОЖДЕНИЕ, принятое в современной искусствоведческой науке обозначение периода в культурном и идейном развитии стран, лежащих к северу от Италии (главным образом Нидерландов, Германии и Франции 1-й трети 15-16 вв.; для отдельных стран существует собственная периодизация), переходного от средневековой культуры к культуре нового времени. В отличие от итальянского Возрождения, для Северного Возрождения характерны большая стойкость средневековых традиций, интерес к индивидуальной неповторимости человека и его окружению (в т. ч. к интерьеру, натюрморту, пейзажу). Крупнейшие представители Северного Возрождения: Ван Эйк, Х. Босх, П. Брейгель Старший — в Нидерландах; А. Дюрер, М. Нитхард, Л. Кранах Старший, Х. Хольбейн Младший — в Германии; Ж. Фуке, Ф. Клуэ, Ж. Гужон — во Франции.
79. Концепція угровою культури Хейзінги.
Однією з найпоширеніших в сучасній культурології є ігрова концепція культури. Найбільш яскравими її представниками стали Й.Хейзінга, Х.Ортега-і-Гассет, М.Бахтін. У роботі «Homo ludens» («Людина, яка грає») Й.Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури. Її культуротворча роль полягає у дотриманні добровільно встановлених правил, в приборканні стихії пристрастей при відсутності гніту «серйозності». Роботи Й.Хейзінги містять критику масової культури, яка перегукується з підходом Х.Ортеги-і-Гассета. Найвидатніший іспанський філософ займає особливе місце серед сучасних мислителів, тому що поєднує в своїй теорії традиції «філософії життя», неокантіанців, екзистенціалізму. У роботі «Повстання маси», яка набрала широкого розголосу, він аналізує стан сучасної культури і людини в ній. Оперуючи образами «еліти» і «людини-маси», мислитель попереджає про небезпеку загального нівелювання, деперсоналізації людини, влади «сучасного варвара», руйнівника культури. Подолання культурної кризи Ортега-і-Гассет вбачає не у докорінному перетворенні суспільства, а у поверненні до ієрархії більшості і елітарної меншості, яка створює основи культури внаслідок внутрішньої потреби. Суть культури, на думку Х.Ортеги-і-Гассета, складають спонтанність і відсутність прагматизму.
80. Едем біблійний та шумерська легенда про рай.
Шумерський рай, згідно легенді, був розташований у державі Дільмун, в південно-західній частині Ірану. В тій же державі Дільмун розташували свою «державу живих» - державу безсмертя. Існують вказівки на те, що біблійний рай теж розташовувався на схід від Палестини; в Едемі – там, звідки беруть початок чотири великі ріки. Схоже, що це був той же рай шумерів - держава Дільмун.
В Дільмуні – «непорочній», «світлій» - не було прісної води, тому Енкі, бог води, наказав богу сонця Уту діставити воду з землі. Коли це було зроблено, Дільмун обернувся на божественний сад.
А в Едемі виходила річка для зрошення раю: і потім розділялась на чотири ріки. І взяв Господь людину і поселив в саду Едемськім.
В райському саду богів, велика богиня-мати Нінхурсаг виростила вісім рослин, але Енкі забажав з’їсти ці рослини, і він робить це. Розгнівана Нінхурсаг проклинає Енкі насилаючи на нього вісів хвороб і покидає сад.
Енкі дуже страждав і ніхто не міг йому зарадити. Але тут на допомогу приходить лисиця. Вона знаходить Нінхурсаг і вмовляє її виліковувати Енкі. Нінхурсаг сідає поряд з Енкі і за допомогою восьми божеств виліковує Енкі.
Ця історія дуже нагадує історію з забороненим плодом в Едемі з Адамом і Євою. Коли Єва за те, що скуштувала яблуко пізнання була вигнана з раю.
ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ З КУЛЬТУРОЛОГІЇ.
80.Едем біблійний та шумерів