Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Джерело права - це форма (спосіб) існування правових норм, явка перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність. Право як об'єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття "джерело права" і "форма вираження права"). Без такої об'єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права - явище надзвичайно складне і багатогранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших - в письмових актах - документах. Світова практика знає чимало джерел права. Це - акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно - систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.
Важливе значення має вирішення питань про характер, зміст, генезис1 (походження) та особливості джерел конституційного права України.
Розуміння джерел конституційного права, як зазначив відомий французький правйик-конституціоналіст М- Прело, не є повним, якщо вони ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись також до минулого1.
Чи можна говорити про історію українського конституційного права? Так, першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сфо-рмував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 p., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.
Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 p., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.
По-різному оцінюють генезис конституційного права і його норм представники різних правничих шкіл, серед яких ряд українських науковців - С Шелухін, Н. Па-дієнко, С Дністрянський, В. Старосольський, О. Ма-лицький.
Так, представник історичної школи Н. Палієнко вважав, що конституційне право виникає і розвивається завдяки об'єктивній внутрішній необхідності і в своїй основі опирається на народну свідомість, народний дух, притаманний кожній нації з моменту появи її на історичній сцені1. Конституція, стверджує С Шелухін, виходить з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, прагнень й ідеалів народу. Норми права, таким чином, є похідними від звичаїв і традицій. Ось чому до законодавця ставиться цілий ряд вимог. Акти законодавства, пра-вотворення є лише констатацією дійсного стану речей. Законодавець має досконало знати історію свого народу, його традиції, звичаї, сподівання та ідеали, міжнародні зв'язки. Лише опираючись на них можна творити реаль-но діюче конституційне право, яке має стати серцеви-ною національного права.
Представники позитивістської школи права вважають, що джерелом норм конституційного права є позитивне (прийняте державою, писане) право, яке встановлюється і примусово захищається державою. Будь-яка норма права, як стверджував родоначальник позитивізму Р. Ієрінг2, є відображенням, втіленням боротьби різноманітних потреб та інтересів у суспільстві. Конституційне право, відповідно до цього тлумачення, - це за-хищений державою інтерес, результат перемоги сильнішого інтересу чи продукт компромісу різних інтересів.
Б. Чичерін, російський політичний діяч і науковець, вважав, що джерелом конституційно-правових норм є держава, саме вона творить право, забезпечує розумне співвідношення незалежних воль суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, держава - всемогутній феномен: вона виникає поза правом, є його джерелом і ніяким чином не зв'язана з правом.
Цілком очевидно, що ідеї позитивістської школи були взяті на озброєння радянським конституціоналізмом, причому особливий акцент робився на таких постулатах, як класова боротьба, фетишизація держави, диктатура пролетаріату. Вважалось, що тільки держава творить і реалізує конституційне право, причому таке право має обов'язково бути писаним. З огляду на це принципово заперечувалась можливість існування (використання) конституційно-правових звичаїв, договорів, прецедентів, судових звичаїв. В науці конституційного права було поширено твердження, що його норми - це результат пра-вотворчості держави, що всі вони є державними припи-сами, які встановлюються і охороняються державою, що воля держави складає їх зміст. Тому ніякої мови не мог-ло бути про безпосередню правотворчість народу, про акти референдуму, конституційно-правовий договір як джерела конституційного права. З іншого боку, акцент на безмежній могутності держави об'єктивно обумовлю-вав факт незадовільного закріплення статусу особи, її взаємовідносин з державою, вузькість і обмеженість її конституційних прав.
Безперечно, роль держави (особливо в сучасних умовах) у творенні й реалізації конституційного права не можна ні применшувати, ні перебільшувати. Головне тут - дотримання "міри".
У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють складну як за структурою, так і за змістом ди-намічну систему, елементами якої є акти, що містять кон-ституційно-правові норми. Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак - різноманітність видів джерел конституційного права. Це зобов'язує законодав-ця дбати про форми вираження і способи інституціоналі-зації суспільних відносин, тобто про-опосередкування цих відносин відповідними конституційно-правовими нормами. Ось чому у більшості випадків вибір законодавця визначе-ний наперед. В законі гранично чітко вказана форма актів, які приймає той чи інший орган, а започатковує цей пере-лік найважливіший політико-правовий документ - Кон-ституція України.
Так, у відповідності зі ст. 91 Конституції, Верховна Рада України приймає закони України, постанови та інші акти. Така організована визначеність форм право-творчості й правозастосування має принципове значення: Верховна Рада зобов'язана приймати саме такі акти. Кожен із видів актів Верховної Ради має своє функціональне призначення, закріплює (регулює) певний вид суспільних відносин. Найважливіші із цих відносин регламентуються за допомогою законів, тобто актів нормативного характеру. Правозастосувальна діяльність знаходить своє опосередкування в актах-постановах, деклараціях, зверненнях, заявах. Практика знає випадки, коли Верховна Рада України приймала акти, яких немає у вка-заному переліку. Так, 12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла застереження до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 р. в Мінську, в якому вона визначила своє ставлення до цієї організації.
В Конституції України у ст. 106 є вказівка на те, що Президент України на основі і на визнання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження (ст. 117 Конституції України). Ст. 144 Конституції надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення в межах повноважень, визначених законом.
Говорячи про згадані акти, треба мати на увазі, що не всі з них є джерелами конституційного права. Такими є ті з них, які містять норми конституційного права.
Класифікувати джерела конституційного права можна, наприклад, у залежності від способів правотворчості. У такому разі вони можуть поділятися на: акти референдумів; нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування; санкціоновані державою звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та ін. акти, які укладає Україна з ін. державами.
Закон у широкому розумінні - це встановлені державою загальнообов'язкові правила. У власне юридичному значенні закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.
Найбільш загальний характер має класифікація законів за такою ознакою, як юридична сила. Ця класифікація включає чотири різновиди законів: основний закон (конституція), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон.
Перше місце в цій ієрархії законів посідає конституція - основний закон держави, акт вищої юридичної сили, головне джерело конституційного права1.
Конституційний закон - нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в особливому, ускладненому порядку, має таку ж юридичну силу, що й конституція.
Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію є доктрина про установчу і законодавчу влади. В порядку здійснення першої - приймається конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої - всі інші закони.
Органічний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.
Такі закони приймаються з питань, передбачених конституцією (закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційні закони приймаються кваліфіковано більшістю голосів депутатів.
Звичайні закони - є джерелами конституційного права, вони приймаються в порядку тієї ж законодавчої процедури, що й інші акти. Вони регулюють різноманітні види суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права2.
Основним джерелом конституційного права є Конституція України. Це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін І доповнень та його захисту, гарантування. Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак.
По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Законом (lex fundamentales), що виражає волю Українського народу і політику держави; по-друге, за змістом Конституція має вишу юридичну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте. Конституція приймається і вводиться в дію відповідно до передбаченої законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. По-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.
Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.
Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб'єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) і встановлюються (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.
Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії конституційного права прийнято виділяти конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів. У сучасній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції.
Щодо органічних законів, то проблема визначення їх суті та змісту, як джерел конституційного права, перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.
Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою. Але якщо прийняття конституційного закону, як правило, передбачає кваліфіковане голосування (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України), то звичайний закон приймається простою більшістю.
Конституційний Суд України – важлива ланка механізму правої охорони Основного Закону республіки . Конституційний Суд має досить широкі повноваження . Деякі його акти можуть містити конституційно – правові норми . Йдеться про ті рішення Конституційного Суду ,які приймаються з питань невідповідності нормативно – правових актів ,що містять норми конституційного права , Конституції і законам України . Такі рішення приймаються більшістю від загального складу суддів і є остаточними .Вони породжують певні юридичні наслідки :втрачають силу (стають не чинними ) нормативно – правові акти ( окремі їх положення ) в разі їх невідповідності Конституції і законам .
Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила, оскільки вони стосуються конкретних нормативно – правових актів чи окремих їх положень .У звязку з цим виникає ряд питань щодо юридичної сили актів Конституційного Суду , тривалості їх дії, нормативності та інших елементів їх юридичної природи .
Специфічність правової природи актів Конституційного Суду України, практика його діяльності ставить на порядок денний проблему визначення природи правових позицій органу конституційної юстиції.
Термін ”правові позиції” Конституційного Суду України в законодавстві України не передбачений, але сьогодні він досить часто вживається у рішеннях, висновках і ухвалах Конституційного Суду України у випадку посилання на аргументи, що їх Конституційний Суд використовував у раніше прийнятих актах. Вживається він і у так званих збірниках правових позицій Конституційного Суду України. Крім того, вказаний термін є загальновизнаним у науці конституційного права, хоча й тлумачиться різними вченими по-різному.
Результатом діяльності Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції є його рішення і висновки у конкретних справах. Проте неабияке значення для правозастосування має не лише кінцевий результат розгляду Судом справ, віднесених до його компетенції, а й з‘ясування засад, з яких він виходив при прийнятті відповідних актів, його аргументації, мотивування ним своїх рішень. Важливою є позиція, тобто точка зору, думка, Конституційного Суду України з тих проблем, які ним розглядалися.
Тому під правовими позиціями Конституційного Суду розуміють не лише остаточний варіант його рішення (в широкому розумінні), але і систему правових аргументів, які використовувалися для його обґрунтування, уявлення Суду про сутність розглядуваної ним проблеми і висновки, до яких він приходив під час її вирішення.
По суті, правові позиції Конституційного Суду України є формою і результатом інтерпретації ним Конституції і законів України. При цьому така інтерпретація здійснюється не лише в межах конституційного провадження щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України, але і в справах про конституційність правових актів, а також при здійсненні Конституційним Судом інших своїх повноважень.
У правовій літературі триває дискусія щодо місця правових позицій у структурі актів Конституційного Суду України. Загалом вона зводиться до визначення того, в якій частині актів Суду містяться його правові позиції. На думку одних, вони знаходяться у мотивувальній частині рішення органу конституційної юстиції. Інші правовими позиціями вважають лише положення резолютивної частини рішення Конституційного Суду. Проте, як нам здається, найбільш обґрунтованою є точка зору, за якою правові позиції Конституційного Суду викладаються ним як в мотивувальній, так і в резолютивній частині його рішень чи висновків. У резолютивній частині міститься остаточний висновок Суду щодо розглядуваної справи. Водночас багато позицій, на яких базується підсумкове рішення Суду і які відображають його аргументацію, міситься у мотивувальній частині акту. Особливо це стосується рішень Конституційного Суду України в справах щодо конституційності правових актів.
Очевидно, що правовими позиціями можна вважати не всі положення актів Конституційного Суду України. Правовими позиціями можна вважати тільки ту частину рішення чи висновку Конституційного Суду України, в якій міститься правовий висновок, викладається правове розуміння Конституційним Судом положень чи принципів, встановлених у Конституції та законах України. Також правовими позиціями Конституційного Суду України є лише ті положення його актів, в яких розкривається неявний, неочевидний смисл правової норми чи положення закону. Так, не можна назвати правовою позицією Конституційного Суду України ту частину його рішення, в якій дослівно або іншими словами передаються положення Конституції чи закону України.
Юридична сила правових позицій випливає з юридичної сили актів Конституційного Суду України. Вони є обов’язковими для всіх органів і посадових осіб держави, а не лише для учасників конкретного конституційного провадження. При цьому правові позиції Конституційного Суду України мають однакову юридичну силу і є обовязковими до виконання незалежно від того, в якій частині акту вони викладені. Це випливає із загальнообов‘язкового характеру його актів, а саме: з положення ч. 2 с. 150 Конституції України про обов’язковість рішень Конституційного Суду України з питань конституційності правових актів і з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також з ст. 69 Закону “Про Конституційний Суд України”, за яким рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання. Тобто, питання про юридичну силу окремо положень мотивувальної та резолютивної частин актів Конституційного Суду України в законодавстві не порушується, а рішення (висновок) Конституційного Суду України розглядається як цілісний акт. Тому правові позиції Конституційного Суду України мають таку ж юридичну силу, як і акти, в яких вони викладені.
Правові позиції, що викладені у рішеннях і висновках Конституційного Суду України, є обов’язковими і для нього самого. Це означає, що при прийнятті наступних рішень Конституційний Суд України повинен враховувати правові позиції, викладені ним у раніше прийнятих чинних актах. Тобто Суд є зв’язаним своїми попередніми рішеннями, а його правові позиції не повинні бути суперечливими.
Правові позиції можуть міститися не лише в рішеннях і висновках Конституційного Суду, але й в його ухвалах про відмову у прийнятті звернення і про припинення конституційного провадження. Такі ухвали М. Тесленко поділяє на “позитивні” і “негативні”. Зміст “негативної” ухвали передбачає відмову суб‘єкту звернення на основі ст. 45 Закону “Про Конституційний Суд України” (відсутність права на конституційне звернення, його невідповідність встановленим вимогам, непідвідомчість Конституційному Суду питань, порушених в зверненні). Зміст “позитивної” ухвали полягає в тому, що Конституційний Суд України робить висновки на основі раніше сформульованих позицій з аналогічних питань. Тобто “позитивна” ухвала містить посилання на раніше прийняті акти.
Правові позиції Конституційного Суду починають формуватися на стадії попереднього розгляду звернень і підготовки до судового розгляду відповідної справи, коли збираються і досліджуються матеріали справи. Свого кінцевого, остаточного вигляду вони набувають в підсумковому рішенні чи висновку.
В основі правової позиції Суду лежать конституційні принципи, наукові знання, різні правові доктрини і праворозуміння, а також наукова і професійна правосвідомість суддів Конституційного Суду. Але оскільки їх праворозуміння не завжди є однаковим, а підходи до вирішення певних правових проблем також не завжди співпадають, то загальнообов‘язковими є ті правові позиції, які колегіально прийняті Конституційним Судом і містяться у його актах. Лише такі правові позиції набувають офіційного характеру, на відміну від окремих думок суддів.
Велике значення в правозастосовчій діяльності мають сформульовані Конституційним Судом України за час своєї діяльності правові позиції у сфері:
1) засад конституційного ладу, зокрема щодо:
- тлумачення принципу верховенства права (рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 р.);
- поділу влади (рішення в справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги від 10 лютого 2000 р., рішення в справі щодо сумісності мандата депутата Верховної Ради АРК з іншими видами діяльності від 21 грудня 2001 р., рішення в справі про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб від 27 квітня 2000 р.);
- державної мови (рішення про застосування державної мови від 14 грудня 1999 р.);
2) прав і свобод людини і громадянина, зокрема:
- права на життя (рішення в справі про смертну кару від 29 грудня 1999 р.),
- права на судовий захист (рішення в справі про оскарження в суді неправомірних дій посадової особи від 25 листопада 1997 р.),
- незворотної сили законів (рішення у справі щодо несумісності депутатського мандату від 13 травня 1997 р.)
- місця проживання (рішення в справі про об’єднання громадян в Автономній Республіці Крим від 3 березня 1998 р.)
- права на особисте життя (рішення в справі про збір, зберігання, використання і поширення інформації про особу від 30 жовтня 1997 р.),
- виборчих прав (рішення в справі про вибори народних депутатів від 26 лютого 1998 р.);
2) інститутів безпосередньої демократії (рішення про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27 березня 2000 р., рішення в справі про виборчу заставу від 30 січня 2002 р.);
3) статусу органів державної влади (рішення в справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України від 7 липня 1998 р., рішення в справі щодо повноважності Верховної Ради України від 17 жовтня 2002 р., рішення в справі про призначення суддів від16 жовтня 2001 р.),
4) статусу Автономної Республіки Крим (рішення в справі про правові акти Верховної Ради АРК від 27 лютого 2001 р., рішення в справі про Конституцію АРК від 16 січня 2003 р.);
5) місцевого самоврядування (рішення в справі про місцеве самоврядування від 9 лютого 2000 р., рішення в справі про комунальні послуги від 2 березня 1999 р.);
6) узгодження правової термінології (рішення в справі про тлумачення терміну “законодавство” від 9 липня 1998 р., рішення в справі про тлумачення терміну “член сім‘ї” від 2 березня 1999 р. та ін.
Таким чином, природа правових позицій Конституційного Суду України випливає з характеристики останнього як єдиного в Україні органу конституційної юрисдикції, який покликаний гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Правові позиції є формою і результатом інтерпретації Конституційним Судом України Конституції і законів України, містяться у актах Конституційного Суду України і стосуються різних галузей правового регулювання. Правові позиції Конституційного Суду України мають особливу правову природу, прецедентний характер і разом з актами Конституційного Суду України, в яких вони викладені, повинні розглядатися як джерело (форма) права. Разом з цим, правова невизначеність, відсутність чітких вказівок в законодавстві про природу правових позицій Конституційного Суду України свідчить про очевидність законодавчого врегулювання відповідних питань.
Нормативно – правові акти Кабінету Міністрів України .
Кількість актів Кабінету Міністрів , які є джерелом конституційного права , досить незначна . Це й зрозуміло : переважна більшість постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності , що регламентується переважно нормами адміністративного права .В той же час трапляються акти ,які містять норми конституційного права . Таким , наприклад , є “ Положення про порядок легалізації обєднань громадян “, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року №140 .
Нормативно – правові укази Президента України
Переважна більшість указів Президента є індивідуально – правовими , тобто такими , які не містять правових норм. В той же час практика знає немало указів Президента нормативно – правового характеру , що цілком узгоджується з його конституційним статусом . Типовими в цьому відношенні є Указ Президента “ Про порядок розгляду питань ,повязаних з громадянством України “ від 31 березня 1992 року .
Їх нормативно – правовий характер не викликає сумніву : вони не персоніфіковані , розраховані на неодноразове застосування ,має універсальний характер дії .
Основним джерелом права у сучасній Україні є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов'язкові правила фізичної поведінки суб'єктів суспільного життя. Порівняно з іншими джерелами права, нормативно-правовий акт має ряд істотних переваг. Зокрема:
- він найбільш чітко, повно і однозначно формулює права і обов'язки суб'єктів суспільного життя;
- дає можливість найшвидше і найповніше довести зміст норм права до суб'єктів суспільного життя;
- дає можливість та створює умови для адекватного (належного) і однакового розуміння норм права;
- дає можливість оперативно реагувати на потреби правового регулювання, змінюючи, встановлюючи чи скасовуючи відповідну правову норму;
- нормативно-правові акти найбільш повно і легко можуть бути систематизовані, що сприяє полегшенню користування ними, крім того, вони дають можливість для узгодження і впорядкування чинних правових норм.
Юридичні властивості нормативно-правових актів наступні:
- вони є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, які мають відповідні державно-владні правотворчі повноваження, і є їхнім одностороннім волевиявленням;
- містять у собі правові норми;
- мають зовнішню форму у вигляді письмового документу встановленої форми;
- володіють юридичною силою, яка відображає їхнє співвідношення з іншими нормативно-правовими актами, місце і роль у системі законодавства та правового регулювання.
Головним критерієм поділу нормативно-правових актів є їхня юридична сила. Вони, відповідно, поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти.
Юридична сила — це специфічна властивість нормативноправових актів, яка відображає їхнє співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.
Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.
Із теорії права відомо, що будь-який нормативно-правовий акт (закон, указ, декрет, постанова, розпорядження, тощо) має межі своєї дії в трьох основних, так би мовити, "іпостасях": у часі, просторі та за колом осіб. В першому випадку дія нормативно-правового акту обмежена моментом набрання ним юридичної сили і моментом її втрати, в другому випадку - певною територією, на яку він розповсюджується, в третьому випадку - колом осіб, якому він адресується.
Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.
Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається підлеглістю осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно зі загальним правилом, дія нормативно-правового акту поширюється на всіх осіб, що перебувають на певній території.
Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до правотворчості державних органів і водночас утворює особливий, відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних утворень міста, селища, села.
Органи місцевого самоврядування (наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у суворо визначених територіальних рамках
Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для
держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є
основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного
права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що
містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання
міжнародних невладних відносин.
У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до
правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми
внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються
національним законодавством держав. До них належать, зокрема,
ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору,
видання іншого національного нормативного акта.
Міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення,
зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними,
наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).
Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права
міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода,
пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін.
За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з
преамбули, основних статей і прикінцевих положень.
Конституції передбачають лише окремі форми участі представницьких
органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як
правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої
політики. Аналізуючи їхні повноваження, слід виділити визнане за ними
основними законами багатьох держав право схвалювати укладені міжнародні
договори та угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують
міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а сама парламентська
ухвала в більшості випадків має суто формальний характер. Більш суттєвим
є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів
або на участь у цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду
держав. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших держав. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших
міжнародних договорів, ставлять діяльність щодо укладення таких
договорів у залежність від їх сприйняття парламентом.
В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої
діяльності держави. Конституції багатьох держав прямо наділяють главу
держави правом укладати (підписувати) міжнародні договори. Однак на
практиці глава держави нерідко делегує це право главі уряду або
компетентному міністру.
астосування договорів протягом кількох тисяч років обумовлено насамперед тим, що йдеться про гнучку правову форму, у якій можуть виражатися різні за характером суспільні відносини. Характеризуючись своєю основною конституюючою ознакою (договір є результатом досягнутої контрагентами згоди), договірна форма посіла своє гідне місце в державному (конституційному) праві. Саме тут основне призначення договору рельєфно зводиться до регулювання в рамках закону поводження суб’єктів конституційного права шляхом визначення на межі їх можливого та належного поводження, а також наслідки порушення відповідних вимог.
За умов радянської системи, що була породженням тоталітарної держави, договір знайшов своє досить широке застосування тільки в господарському обігу. Але й та основна маса договорів, які зв’язували між собою головних учасників економічних відносин (державні, корпоративні й інші громадські організації), укладалася для виконання планових завдань. Таким чином, воля контрагентів у таких договорах була неповноцінною, оскільки вона складалася під прямим або непрямим впливом завдань, що визначалися державними органами.
За тих же умов мало місце застосування договору і в державному праві, зокрема, при створенні радянської федеративної держави. Але договори між союзними республіками і центром мали декларативний характер, оскільки на практиці проявлялися в жорсткій централізації функцій держави та підпорядкуванні їхнім інтересам не тільки центральних державних, але й партійних наддержавних органів.
Разом з тим у зарубіжних демократичних державах договірні форми взаємовідносин між федерацією і її суб’єктами, між центральними і місцевими владами, між територіальними громадами набули найбільшого поширення та сприяли вирішенню багатьох спірних та складних ситуацій, що виникали в процесі їхньої взаємодії в рамках ординарного та екстраординарного функціонування державної влади.
За умов широкої демократизації громадського й державного життя в Україні виникають об’єктивні передумови для використання договірної форми у сфері конституційного права. До таких передумов, насамперед, належить зміна пріоритетів у державній політиці, її гуманітаризація, яка стає визначальним чинником державної діяльності та супроводжується усвідомленням значущості, розширенням і зміцненням приватно-правових основ у державно-правовій дійсності. Це призводить до істотної зміни самої філософії взаємовідносин суб’єктів конституційного права України, котрі за умов децентралізації і деконцентрації державної влади одержують можливість самостійного вибору поводження в межах своєї компетенції, що перманентно розширюється, а також у закріпленні своїх взаємовідносин з іншими суб’єктами в договірних формах. При практичній реалізації такого підходу можливі вирішення значного кола проблем, які накопичилися в економічній, політичній та соціальній сферах діяльності сучасної української держави, активізація процесів становлення нової регіональної політики, справжнього місцевого самоврядування територіальних громад, перенесення економічних реформ на регіональний рівень, де вони, власне, і повинні проводитися в інтересах кожної конкретної людини.
Особливостi галузi конституцiйного права виявляються в його джерелах.
Важливим джерелом конституцiйного права, крiм конституцiї, ви-ступають конституцiйнi закони. Поняття конституцiйного закону має кiлька значень.
По-перше, в юридичнiй теорiї багатьох країн конституцiйними за-конами називають закони, якi вносять поправки i доповнення до консти-туцiй. Звичайно вони, будучи прийнятими, iнтегруються з консти-туцiйним текстом, iнколи iснують формально поза рамками цього тексту, виступаючи у ролi доповнення (США). Однак завжди поправки до консти-туцiї i сама конституцiя розглядаються як змiстовне цiле. За своєю юри-дичною силою поправки не вiдрiзняються вiд основного закону.
По-друге, конституцiйними законами офiцiйно називають складовi частини конституцiй деяких країн, якi не являють собою єдиний норматив-ний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупнiсть таких актiв. Наприклад, Конституцiя Швецiї включає три конституцiйнi закони - Форму правлiння та Акт про свободу друку, прийнятi у 1974 р., а також Акт про престолонаслiдування 1810 р. Ранiше до конституцiйних законiв належав i Акт про рикстаг (парламент), але новий такий акт, прийнятий у тому ж 1974 р., зайняв промiжне положення мiж конституцiйними i зви-чайними законами. Частина його положень може бути змiнена у порядку, що застосовується до конституцiйних законiв, частина - на основi звичай-ної законодавчої процедури.
Конституцiю Фiнляндiї становлять чотири акти вiдповiдного характе-ру, введенi у рiзнi роки: Форма правлiння 1919 р. (цим же роком звичайно позначається i сама конституцiя країни), Акт про парламент 1928 р. i два акти щодо органiзацiї виконавчої та судової влади, прийнятi у 1922 роцi.
В Австрiї поняття конституцiї звичайно ототожнюється з Консти-туцiйним законом 1920 р., який регламентує питання державного устрою. Однак вiн не вичерпує змiсту конституцiйного регулювання в цiй країнi. Офiцiйно конституцiйними законами також визнанi Конституцiйний за-кон про нейтралiтет 1955 р. та деякi iншi акти, прийнятi у попереднi ро-ки, зокрема ще за часiв iснування Австро-Угорської iмперiї. Серед них на-самперед слiд назвати Основний закон держави про загальнi права грома-дян i земель 1867 р., Закон про захист .свободи особи 1862 р. i датований тим самим роком Закон про охорону недоторканностi житла.
Особливiстю законотворчостi в Австрiї є й те, що її результатом мо-же бути прийняття окремих положень звичайних законiв, спецiально по-значених як конституцiйнi положення. Конституцiйнi закони i консти-туцiйнi положення звичайних законiв приймають за однаковою процеду-рою, яка має вiдносно жорсткий характер. Прикладом звичайного закону, що мiстить конституцiйнi положення, є Закон 1975 р. про полiтичнi партiї.
У Польщi назву конституцiйного офiцiйно має Закон про взаємовiдносини законодавчої i виконавчої влад i про мiсцеве самовряду-вання, чинний з 1992 року. Вiн замiнив конституцiю, номiнальне датова-ну 1952 р., водночас залишивши у силi її окремi роздiли i статтi.
У цiлому подiбна картина спостерiгається i в деяких iнших країнах. У Канадi поняття конституцiї асоцiюється з сукупнiстю актiв, частина з яких прямо названа конституцiйними законами, а решта є такими за своїм характером. Цi акти прийнятi в 1867-1982 рр., причому бiльшiсть їх введена парламентом колишньої метрополiї або октроїрувана британ-ським монархом.
Нарештi, по-третє, в юридичнiй теорiї i практицi окремих країн, крiм конституцiйних законiв, що замiнюють основний закон, видiляють i iншi конституцiйнi закони. Останнi не є частиною основного закону i пов'язанi з ним лише за змiстом. Так, в iталiї конституцiйними офiцiйно визнаються закони, що змiнюють саму конституцiю, закони, що ухвалю-ють статути областей спецiальної автономiї, змiнюють територiю областей, закони, що регулюють дiяльнiсть конституцiйного суду. В конституцiї цієї країни також передбачено введення конституцiйних законiв, якi розши-рюватимуть коло суб'єктiв законодавчої iнiцiативи.
|
За умов федеративної форми державного устрою джерелами конституційного права виступають не тільки федеральні конституції і закони, а й конституції (там, де вони введені) і закони суб'єктів федерацій. У Росії до таких актів віднесені не лише конституції республік, а й так звані статути інших суб'єктів федерації, які приймаються і регламентують питання організації та діяльності органів державної влади на відповідних рівнях. До джерел конституційного права слід також віднести прийняті в окремих країнах (Іспанія, Італія, Португалія) спеціальні нормативно-правові акти — статути автономій. Порядок прийняття цих актів має свої відмінності в різних країнах, але у будь-якому випадку відповідні процедури грунтуються на взаємодії представницького органу автономії і національного парламенту. До того ж у юридичній теорії і практиці Італії відоме поняття законів областей — автономних одиниць, на які поділена територія цієї унітарної держави. Відповідні акти приймаються обласними радами (зборами) в межах їхньої компетенції. Проте державно-правове значення переважної більшості цих актів украй обмежене.
Певне значення як джерело конституційного права мають парламентські регламенти (статути). З їхньою допомогою регулюються організація і діяльність палат парламенту. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. У Франції регламенти палат до введення в дію обов'язково передаються до органу конституційного контролю, який висловлюється щодо їхньої відповідності основному закону. Звичайно для прийняття регламентів потрібна абсолютна більшість голосів членів парламенту. В Угорщині і Словенії регламенти приймають на основі кваліфікованої більшості у 2/3 кворуму, а в Македонії — складу парламенту. В англомовних країнах, що сприйняли британську конституційну модель, регламенти являють собою сукупність постійних або тимчасових правил, прийнятих палатами парламенту або встановлених їхніми керівними органами (спікерами).
До джерел конституційного права окремих зарубіжних країн належать деякі акти глави держави та уряду (накази, укази, ордонанси тощо). Наприклад, у державно-правовій практиці Франції має місце введення урядом на основі делегованих парламентом повноважень так званих ордонансів, які підписуються президентом і мають силу законів. Серед них були акти з питань виборчої системи, статусу депутатів парламенту, організації та діяльності державних органів тощо.
У Великобританії певне конституційно-правове значення мають акти, прийняті на підставі так званої королівської прерогативи, тобто формально за власними правомочностями монарха. Формою таких актів звичайно є накази короля (королеви) в таємній раді. Реально ж вони є пра-вотворчістю уряду. На основі деяких з них вирішувались питання визначення територіальної юрисдикції, введення конституцій колишніх колоній та інші питання зі сфери конституційно-правового регулювання.
У переважній більшості країн акти виконавчої влади не посідають помітного місця серед джерел конституційного права, що передусім зумовлене предметом цієї галузі і характером конституційно-правового регулювання.
Формалізованим джерелом конституційного права у країнах, право яких належить до англосаксонської моделі, є судові прецеденти. Судові прецеденти — це рішення вищих судів у конкретних справах, які мають обов'язкове юридичне значення для нижчих або рівних за рангом судових установ при розгляді ними аналогічних або подібних справ. При цьому відповідний характер має не все судове рішення, а лише певні його аспекти — так зване ratio decidendi (букв. — основа рішення). Ці аспекти і мають значення судового прецеденту — джерела права. Все інше в судовому рішенні визначається як obiter dicta (мимохідь сказане). В англомовних країнах судові прецеденти разом з основними законами та законодавством є головними джерелами конституційного права.
До конституційно-правових положень, встановлених судовими прецедентами, належать норми, які визначають реалізацію прав і свобод, засоби судового захисту та деякі інші моменти щодо основ правового статусу особи. Судові прецеденти як джерела конституційного права містять також норми, що встановлюють принципи судоустрою і судочинства. В окремих країнах (Великобританія) вони визначають умови здійснення повноважень уряду, його взаємовідносини з парламентом тощо.
Судові прецеденти мають два смислових різновиди: а) прецеденти, в яких сформульовані норми так званого загального права (common law) і які історично становлять першооснову прецедентного права — сукупності всіх діючих судових прецедентів; б) прецеденти, пов'язані з тлумаченням конституції і відповідного законодавства.
Водночас слід зауважити, що в усіх країнах, де прийнята відповідна форма права, правило обов'язковості судового прецеденту не вважається абсолютним. У США судді орієнтуються насамперед на приписи конституції, а не на власні прецеденти щодо її тлумачення. При цьому відхід від правила обов'язковості судового прецеденту може відбуватись і без будь-яких змін існуючих норм, вироблених судовою практикою, що означає збереження за цими нормами їхнього юридичного значення та чинності, і в разі потреби суд може звертатися до них у майбутньому. Іноді використовується інша практика, що полягає у скасуванні прецедентів шляхом прийняття поправок до основного закону. Застосування такого порядку наочно свідчить про значення прецедентів як джерела конституційного права. За всю історію США відомо чотири конституційні поправки такого характеру, останню, позначену як XXVI, прийнято в 1971 році.
Характеризуючи судовий прецедент, слід також вказати на особливості його взаємодії з законодавством. Прецедент підпорядкований закону: останній, безумовно, може його відмінити. Однак цим не вичерпуються їхні взаємовідносини. Взаємодія закону і судового прецедента відбувається на складній основі. Вони нерідко доповнюють один одного, що виявляється в тлумаченні суддями законодавства, коли виникають розбіжності між намірами законодавців, втіленими в акті парламенту, і поглядами судей, відображеними у відповідних прецедентах. Усунути розбіжності спроможний лише новий закон, який скасує суперечливі прецеденти.
Розглянемо ще один аспект характеристики судових прецедентів, які в сукупності нерідко визначаються як прецедентне право, або «право, створене судами». Прецедентне право часто сприймається як синонім загального права. Інколи загальне право ототожнюється з поняттям права в цілому, з правовою системою тієї чи іншої англомовної країни. Якщо виходити з досить поширеного визначення загального права як сукупності норм і принципів, що мають звичаєву першооснову, склалися історично і сформульовані в судових рішеннях, то його зв'язок з прецедент-ним правом слід визнати подібним до співвідношення змісту і форми.
Оцінка судових прецедентів як формалізованого джерела конституційного права передусім пов'язана з тим, що вони є рішенням вищих судів, які завжди здійснювали письмове судочинство. Ці рішення в авторитетній формі викладаються в судових звітах і таким чином набувають фіксованої, писаної форми. До цього слід додати, що в країнах, право яких віднесене до континентальної моделі правових систем, поняття прецеденту як джерела конституційного права іноді має інше значення. В більшості з цих країн існують органи конституційної юстиції (конституційні суди), які суттєво впливають на правотворчість, приймаючи рішення щодо відповідності окремих законів положенням конституції і навіть тлумачення самої конституції. І хоча за цими рішеннями далеко не в усіх країнах визнається юридична сила, практичне значення їх не слід недооцінювати.
Другу групу джерел конституційного права становлять неформалізо-вані джерела — різні нормативні форми, що за своєю природою є звичаями. Слід розрізняти звичаї як форми юридичні (правові звичаї) і неюридичні (норми, встановлені на основі однакової практики політичного змісту). Якщо законотворчість — це створення конкретних нормативних актів, то правовий звичай є результатом досить абстрактної суспільної практики, в якій неможливо розмежувати нормотворчий процес та його результат.
Правові звичаї мають таку саму юридичну силу, як і законодавство та судові прецеденти, але, на відміну від законів і судових прецедентів, які мають офіційну писану форму, звичаї такої форми не мають. Об'єктивно у процесі систематизації права звичаї замінюються на інші, формалізовані джерела, хоча така ситуація нетипова для галузі конституційного права.
Роль звичаїв у конституційно-правовому регулюванні залежить від історичних і національних особливостей системи права тієї чи іншої країни. Юридичний звичай виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах. Звйчаєво-правові норми пов'язані з функціонуванням важливих об'єктів конституційного регулювання. Дія їх поширюється на законодавчу і виконавчу владу. У Великобританії до звичаєво-правових належать норми, що визначають зміст королівської прерогативи — сукупності правомочностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом. Правові звичаї регламентують деякі питання роботи парламенту. Аналогічну природу мають норми, які формулюють прийнятий у цій країні конституційний принцип парламентського верховенства та деякі інші.
Інакше слід оцінювати нормативну природу різноманітних правил звичаєвого характеру, що складаються в практиці тих чи інших державних органів. Таких правил багато, певна частина з них стосується об'єктів конституційного права. Наприклад, відповідні правила регламентують питання організації і діяльності парламентських структур у зв'язку з участю в їх роботі політичних партій. Ці правила являють собою політичні звичаї, які є не-формалізованими і водночас не мають юридичного значення. Державні органи, які створюють політичні звичаї, не визнають їх юридично обов'язковими, хоч і виконують встановлені в них вимоги. Використання політичних звичаїв як одного із засобів регулювання державно-політичних відносин владарювання має місце в усіх без винятку зарубіжних країнах. Це насамперед зумовлено специфікою конституційного права, особливостями розвитку політичної системи і наявністю певних суспільно-політичних потреб. Не існує ніякого протиріччя в тому, що, з одного боку, політичні звичаї не мають юридичної сили, а з іншого — використовуються як засіб регулювання державно-політичних відносин владарювання. Ці відносини є предметом конституційного права усіх країн, вони мають ширше коло, ніж сфера регламентуючої дії норм галузі. Це вимагає застосування неюридичних засобів відповідного регулювання. Загалом політичні звичаї слід оцінювати як джерело фактичної, а не юридичної конституції. Водночас вони є джерелом неписаних, несистематизованих конституцій.
Така оцінка повністю віднесена і до так званих конституційних угод. Вони сприймаються як засіб регулювання практично в усіх країнах англосаксонської моделі права (у США для позначення цього засобу використовується термін «звичай»). Але їхня роль у цьому регулюванні в різних країнах неоднакова.
Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ладу. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за порадою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.
Аналізуючи природу норм конституційних угод, треба мати на увазі те, що вони також не є юридично обов'язковими. Волевиявлення з приводу створення цих норм не передбачає надання їм такого характеру. Процес нор-мотворення у праві і в сфері конституційних угод має різне призначення. Норми, що становлять зміст конституційних угод, — суто політичні. Проте така їх характеристика є занадто широкою, оскільки охоплює розмаїття правил поведінки, що регулюють відносини в межах усієї політичної системи та окремих її елементів. Та оскільки далеко не всі політичні норми безпосередньо стосуються здійснення державної влади, норми конституційних угод треба віднести до державно-політичних норм. Проте існують і інші неюридичні норми, пов'язані з організацією і функціонуванням державної влади. Вони не мають безпосередньо політичного характеру (наприклад, деякі норми, що регулюють відносини у сфері державного управління). На відміну від них норми конституційних угод слід визначити як державно-політичні норми конституційного значення.
Виникають питання щодо нормативних характеристик самого конституційного права.
Конституційне право — галузь, тісно пов'язана з категорією політики. І справа не тільки в тому, що предметом цієї галузі є відносини безпосередньо політичного характеру. Конституційне право практично всіх країн містить окремі положення, що являють собою своєрідний неюри-дичний елемент. Він не характерний для інших галузей права і об'єктивно має політичний зміст. У конституціях (основних законах) він присутній у вигляді окремих положень преамбул та основного тексту, де містяться загальнополітичні декларації, принципи, цілі тощо. Юридична значущість цих положень звичайно заперечується.
Відповідним елементом у більшості англомовних країн виступають конституційні угоди. їхня реальна роль у процесі конституційного регулювання більш значуща у порівнянні з вищевказаними положеннями основних законів. Зокрема, у Великобританії, якщо не враховувати норми конституційних угод, практично неможливо визначити риси її реальної конституційної системи. Таке значення цих норм не тільки зумовлює характеристику неписаної, несистематизованої конституції як політико-правового феномена, а може сприйматись як передумова застосування широких підходів до вивчення конституційного права. |