Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
79. Поняття, види та джерела доходів. Нормальні та реальні доходи.
1. Дохід – багатогранне економічне поняття, яке застосовується в різних значеннях.
У широкому розумінні слова дохід розглядається як грошові й натуральні надходження до суб’єктів господарського життя.
У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень за одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється в запасах активів (будівлі, споруди, знаряддя праці, цінні папери, готівкові гроші й т. ін.), дохід передбачає приплив грошей.
В економічній теорії доходи класифікують за різними критеріями:
1. За рівнем формування:
– дохід як поняття приватногосподарське (мікрорівень);
– дохід як поняття народногосподарське (макрорівень).
2. За суб’єктом привласнення:
– доходи населення;
– доходи підприємств (фірм);
– доходи держави;
– доходи суспільства (національний дохід).
3. За джерелом надходження:
Доходи від трудової та підприємницької діяльності:
– заробітна плата;
– доходи працівників колективних підприємств;
– доходи від індивідуальної діяльності;
– доходи від підсобного господарства;
– доходи від кооперативної діяльності;
– доходи підприємців.
Доходи від власності:
– дивіденди від акцій;
– відсотки від паю;
– відсотки від банківських вкладів;
– доходи від облігацій;
– орендна плата тощо.
Доходи, безпосередньо не пов’язані з оцінкою результатів діяльності:
– виплати при безробітті;
– часткова компенсація виплат на освіту;
– виплати інвалідам і тимчасово непрацездатним;
– безплатне надання медичних послуг;
– адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;
– благодійні послуги;
– соціальні пенсії тощо.
4. За величиною нарахованих і реально отриманих доходів населення:
– номінальний дохід – загальна сума доходу в цінах поточного періоду;
– реальний дохід – дохід з урахуванням зміни цін, або дохід у цінах базового року.
6. Доходи, що утворюються в результаті використання певних факторів виробництва (факторні доходи):
– доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;
– рентний дохід;
– процентний дохід або прибуток на капітал;
–підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу. Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, засоби одержання і диференціація є показниками економічного і соціального добробуту суспільства. Розподіл їх має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначаючи майнову і соціальну диференціацію.
Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Всі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної і соціальної сторін систем суспільної взаємодії умовно й абстрактно. Аналіз розподілу результатів виробництва у формі розподілу доходів дозволяє оцінити, чи правильно суспільство вирішує розподільне питання.
Традиційна суперечка між прихильниками і супротивниками державного регулювання у сфері розподілу зводиться до проблеми співвідношення між ефективністю і рівністю. Постановка проблеми рівності неминуче втягує нас у сферу оцінкових суджень, що є основою нормативної макроекономічної теорії. Нормативна економіка ставить за мету описати ідеальні (з погляду різних світоглядних систем) моделі суспільного устрою. Позитивна економічна теорія вивчає вже існуючі системи відносин. Єдність і розбіжність позитивних і нормативних економічних теорій найбільш яскраво виявляється в дебатах із приводу співвідношення між рівністю й ефективністю. Прийнято вважати, що, здійснюючи ефективний розподіл обмежених ресурсів, ринок припускає “помилки” у розподілі доходів. Це аж ніяк не явне твердження, що кочує сторінками підручників, основане на тому, що економічна ефективність штучно відривається від її соціального утримання.
Державне регулювання економіки спрямовано на підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення соціальної справедливості і стабільності. Та сфера державного регулювання, яку називають соціальною, повинна задовольняти всі перераховані цілі. Більшість економістів вважають, що нерівномірність у розподілі доходів або розподіл на багатих і бідних – явище стійке, що зберігається навіть на фоні значного росту рівня життя. Чи може державне втручання скоротити ганебні для суспільства злидні і яку ціну прийдеться за це заплатити? На чому буде оснований суспільний вибір: на економічному або політичному процесі ухвалення рішення? Теоретично коректно визначити, яку частину суспільного доходу варто перерозподілити на користь найбідніших, неможливо. Як економічний, так і політичний процеси прийняття рішень не гарантують відсутності прорахунків. Економічний аналіз може оцінити наслідки прийнятих рішень, інформаційну базу яких подає дана Розділ.
Будь-яке суспільство є складним утворенням, що складається з людей, об'єднаних певними ознаками. Однією з основних характеристик людини в сучасному суспільстві є розмір і засоби одержання нею свого сукупного доходу. Доход у самому загальному виді – це та сума грошей, що ми заробляємо або одержуємо протягом певного часу (як правило, за рік). Розмір доходу, оцінюваний у грошах, представляє собою номінальну величину. Реальний доход – це сума товарів і послуг, що можна придбати на грошові доходи. Розбіжність між реальними і номінальними доходами утворюється за рахунок інфляції, податків і натуральних трансфертів.
Весь створений у суспільстві продукт може бути поданий як сума доходів від чинників, що беруть участь у його виробництві. Функціональний розподіл доходів – це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'язок стосується капіталу, тому для спрощення функціональний розподіл можна уявити як співвідношення між доходами від праці і від власності. Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а задачею макроекономіки є простежити зміну співвідношень долей праці і капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін й оцінити їх.
Проблема взаємодії праці і капіталу явно або приховано є центральною в будь-якому із альтернативних напрямків економічної теорії, що різняться в трактуванні кінцевої основи доходів. Основою відмінностей у поясненні джерел доходів служать альтернативні теорії вартості.
Відповідно до трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) єдиним джерелом вартості є жива праця в матеріальному виробництві, що створює нову вартість. Марксистська теорія доходів основана на теорії додаткової вартості. Остання розуміється як частина нової вартості, створена працею найманих робітників і безоплатно привласнена капіталістами. Трудова теорія вартості, ідеї якої сформульовані класиками політекономії і розвинуті Марксом і використана як основа теорії експлуатації й усіх із цим пов'язаних висновків. Марксистська теорія додаткової вартості в якості інструмента аналізу використовує співвідношення між частками капіталу і праці у створеній вартості. Характерно, що цей показник використовується для виміру ступеня експлуатації праці капіталом і залежить від тривалості робочого дня і продуктивності праці.
Загальна тенденція норми додаткової вартості визначається співвідношенням класових сил. Поряд із нормою додаткової вартості марксизм використовує й інші показники для виміру частки трудового доходу. У теорії накопичення обгрунтовується висновок про відносне погіршення положення пролетаріату, що виявляється в падінні його частки в національному доході, сукупному суспільному продукті і національному багатстві. Сучасна економічна теорія також аналізує тенденції долей доходу капіталу і праці.
Пануюче в сучасній економічній теорії пояснення джерел і принципів формування доходів основано на теорії чинників і їхньої граничної продуктивності. Теорія граничної продуктивності акцентована на аналізі функціональних зв'язків між різноманітними частинами доходу.
Різноманітні напрямки економічної теорії по-різному пояснюють джерела доходів, але єдині в тому, що кожний виробничий чинник пов'язаний із певним доходом, що дає можливість інтегрувати різноманітні уявлення. Трактування основних проблем теорії доходів у сучасних умовах значно відрізняється від уявлень минулого. Ріст національного добробуту і створення систем соціального регулювання значно згладжують проблеми класового протистояння. Проте аналіз співвідношення долей праці і капіталу в сукупних доходах признається загальнозначущим і широко використовується в сучасному економічному аналізі.
На базі функціонального розподілу доходів розраховується частка трудового доходу в сукупних доходах. Цей показник можна уявити відношенням між добутком заробітної плати на чисельність зайнятих і розміром сукупних доходів. Характерно, що історична тенденція частки праці (у сучасних системах урахування до осіб найманої праці відноситься дуже широке коло зайнятих, у той час як у марксистській теорії під долею праці розуміють зарплату пролетаріату) у марксизмі оцінюється як така, що знижується, у той час як опоненти доводять ріст частки праці в сукупних доходах.
Серед чинників, що впливають на частку праці, виділяють такі, як ріст пропозиції праці, ріст основного капіталу і зміна технологій (рис.17.1). Перетин кривих LS i LD визначає рівноважний рівень реальної зарплати E. Розмір трудового доходу в нашому випадку дорівнює площі фігури (OW0EY0) або добутку рівня рівноважної зарплати на число зайнятих. LD – крива сукупного попиту на працю, положення якої залежить від технології і матеріального капіталу, який має економіка;
LS – крива пропозиції праці для спрощення припускає, що еластичність пропозиції праці дорівнює 0, тобто не залежить від зарплати.
Рисунок 17.1 – Розмір трудового доходу
Фактичні дані про частку трудового доходу оцінюються на основі прийнятих на Заході форм національного рахівництва. Просліджується загальна тенденція до росту частки трудового доходу, що складає біля
80 % сукупного доходу. Підкреслимо, що до трудового доходу відносяться доходи всіх осіб найманої праці, включаючи вищий управлінський апарат корпорацій.
80. Форми розподілу доходів: функціональний та персональний.
Створений в процесі суспільного виробництва продукт, проходить стадію (фазу) розподілу. В результаті утворюються доходи основних суб’єктів ринкової економіки. Отримані доходи визначають рівень і структуру споживання, ступінь задоволення матеріальних потреб членів суспільства.
Основними факторами виробництва є земля, праця, капітал та здатність до підприємництва. В умовах ринкової економіки кожен фактор (ресурс) має свого власника і ціну. Існують ринки факторів виробництва: землі, праці, капіталу. Всі фактори приймають участь у створенні матеріальних благ (продукту) і приносять своїм власникам відповідний доход, який визначається ринковою ціною кожного ресурсу.
Функціональний розподіл доходів – це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'язок стосується капіталу, тому для спрощення функціональний розподіл можна уявити як співвідношення між доходами від праці і від власності.
Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а задачею макроекономіки є простежити зміну співвідношень долей праці і капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін й оцінити їх.
Розглянемо далі основні форми функціонального розподілу доходів: заробітну плату, ренту, процент, прибуток.
Як економічна категорія - заробітна плата є грошовою формою вартості і ціни робочої сили на ринку праці.
В кількісному відношенні зарплата - це частка працюючих по найму у фонді споживання національного доходу.
Зарплата є основною формою трудового доходу, головним джерелом формування бюджетів домогосподарств.
Організація зарплати включає три взаємопов'язаних елементи: тарифну систему, нормування праці, форми і системи зарплати.
Важливою економічною закономірністю є випереджаюче зростання продуктивності праці порівняно із зростанням заробітної плати. Саме зростання продуктивності праці є економічною основою і необхідною умовою підвищення зарплати. Якщо ж заробітна плата буде підвищуватися без врахування збільшення обсягів виробництва товарів та послуг, то це призведе лише до розгортання інфляції, зростатиме тільки номінальна зарплата, а реальна буде знижуватися [19, c. 132].
Як економічна категорія, земельна рента становить дохід від власності на землю та інші природні ресурси.
Землі розрізняються за своєю родючістю, природними умовами місцевості, розташуванням щодо ринків збуту продукції. Витрати на одиницю продукції на кращих, середніх і гірших землях неоднакові. Проте однорідна за якістю продукція на товарних ринках продається за однаковою ціною. Це призводить до того, що виробники, які працюють на кращих землях отримуватимуть більший дохід, ніж ті, хто виростив цей вид сільськогосподарської продукції на гіршій землі. Останній отримає менший дохід.
Земля є унікальним ресурсом, що не підлягає заміні, проте вона може використовуватись в різних галузях економіки. Ділянка землі може бути використана в рослинництві і тваринництві, в добувній промисловості і на транспорті, в будівництві і як територія промислового підприємства. Все це характеризує альтернативне використання землі. Тому власник землі може обрати різноманітні варіанти використання землі: самостійно обробляти, здати в оренду або продати. Від продажу землі він бажав би мати таку суму, яка, за умови внесення до банку, надавала б йому доход не менший, ніж рента. В іншому випадку йому вигідніше надавати землю в оренду й отримувати ренту. Все це зумовлює капіталізовану земельну ренту — ціну землі, що має наступну формулу:
(2.1)
Дохід, що отримує власник земельної ділянки незалежно від якості землі, яка надається у користування, є абсолютною рентою. Існування абсолютної ренти пов'язане з унікальністю земельного ресурсу, тобто з тим, що землю не можна додатково створити або збільшити її обсяг. Крім того, земля не може бути замінена іншим типом ресурсу, як у випадку з капіталом і працею [23, c. 82].
Процент - це доход власника капіталу, під яким розуміють функціонуючі в процесі виробництв засоби виробництва (виробничі приміщення підприємств, машини, устаткування тощо).
В економічній теорії відомі два основних підходи в трактовці сутності та змісту категорій капіталу і прибутку: марксистський і маржиналістський.
Розглядаючи сутність прибутку як доходу на капітал, К. Маркс обґрунтував, що прибуток в процесі його розподілу виступає в двох формах: підприємницького доходу, тобто прибутку, який отримує функціонуючий капіталіст як власник засобів виробництва і позичкового проценту, як доходу власника грошового капіталу.
Позичковий процент - є винагородою, яку одержує власник грошей за те, що надав їх підприємствам або приватним особам для використання. Оскільки частину продукції одержано завдяки використанні позичених грошей, підприємство (підприємець) має не лише повернути борг, а й заплатити за користування грошовим капіталом. Ціна, що сплачується за користування грошима, називається нормою (ставкою) позичкового проценту.
Джерелом підприємницького доходу є досконалість організації виробництва та компетентність управління. Завдяки цьому підприємець може без додаткових інвестицій скоротити витрати на виробництво, підвищити продуктивність праці. Частка прибутку в ціні продукції збільшиться. Впровадження нових ідей в процесі виробництва сприяє зниженню витрат, поліпшенню якості продукції, появі нових товарів і послуг, збільшенню обсягів реалізації, що забезпечує додатковий доход підприємству.
Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється в залежності від розміру і структури сімей, співвідношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи і державні трансферти (грошові і натуральні), системи соціального забезпечення і страхування й ін. показують, що сучасна держава втягнута в широкомасштабну діяльність з перерозподілу доходів[22, c. 315].
Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охорона навколишнього середовища і захист прав споживача. Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва і тієї його частки, що перерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових).
Персональний розподіл доходів — це розподіл доходів між окремими фізичними особами, сім'ями або домогосподарствами. Аналіз персонального розподілу доходів дає можливість виявити фактори, що визначають рівень і структуру доходів окремих сімей.
Сімейний дохід — сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв'язків та спільності побуту невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім'ї, суспільства в цілому.
Сімейний дохід — економічна основа відтворення сім'ї.
Існують різні джерела формування сімейних доходів: заробітна плата; доходи від власності; доходи від особистого підсобного господарства; доходи від кооперативної діяльності; доходи від індивідуальної трудової діяльності; · державні трансфертні платежі (пенсії, допомога з безробіття, стипендії, безплатні послуги в галузі охорони здоров'я, освіти та ін.); доходи з інших джерел (спадщина тощо).
Доходи населення в ринковій економіці виконують такі функції:
1) добробуту — забезпечують певний рівень життя населення;
2) мотиваційну — сприяють ефективному включенню до виробничого процесу шляхом створення системи нових стимулів;
3) формують відповідну якість життя, що охоплює умови праці, життя і відпочинку, соціальні гарантії та забезпеченість, охорону правопорядку і дотримання прав людини, природно-кліматичні умови і стан навколишнього середовища, наявність вільного часу й можливості його ефективного використання, а також суб'єктивні відчуття спокою, комфортності та стабільності.
Доходи населення мають тенденцію до зростання. Якщо в 2006 році вони становили 472061 млн. грн., то в 2010 році вони зросли в 2,5 рази і становили 1101015 млн. грн. (додаток А).
Так само має тенденцію до зростання наявний дохід населення України, який в 2010 році становить 841591 млн. грн. Щорічне приріст наявного доходу знаходиться в межах від 4,3% в 2009 порівняно з 2008 роком до 34,7% в 2007 році порівняно з 2006 роком.
Наявний дохід на одну особу в 2010 році складає 18347,0 грн. і зріс порівняно з 2009 роком на 3974,2 грн.
Упродовж 2010 року структура номінальних доходів населення практично не змінилася порівняно з попередніми роками. Найбільшу частку складала заробітна плата (більше 41,7 %), соціальні допомоги (більше 38,5%), прибуток та змішаний дохід (більше 15 %). Соціальні трансферти в натурі у загальній структурі доходів становлять близько 13,9 % (додаток Б).
Розмір номінальної середньомісячної заробітної плати у розрахунку на одного штатного працівника склав 2239 грн. і зріс на 17,5 % щодо показника попереднього року (Додаток В). Це перевищує державні соціальні стандарти (рівень мінімальної заробітної плати та прожитковий мінімум працездатної особи, що дорівнюють 922 грн.) майже у 2,4 раза.
Майнове розшарування в Україні одне з найбільших серед європейських країн. За оцінками Світового Банку, в 2009 році доходи 10% найбільш забезпеченого населення України перевищували доходи 10% найменш забезпеченого населення більш ніж у 47 рази. Нерівність доходів збільшується за рахунок власності й підприємницької діяльності, а також за рахунок нерівності видатків на заощадження й придбання нерухомості й навіть нерівність видатків на покупку непродовольчих товарів і оплату послуг.
За загальними оцінками дослідників, заможні українці акумулюють приблизно 85% всіх заощаджень у банківській системі, 57 % грошових доходів, 92 % доходів від власності й 96 % видатків на покупку валюти. Наприклад, вартість всіх активів тільки «Метінвест Холдінгу», до якого увійшли всі активи групи в гірничовидобувній і металургійній галузі, становить, за даними СКМ, близько 20 мільярдів доларів. Це трохи більше, за доходи загального фонду держбюджету України в 2006 році (97264 мільярда гривень, або 1822 мільярда доларів). Сукупний грошовий результат 100 найбагатших людей України, становить 70 млрд доларів [4] (без урахування іноземних активів).
У щорічному рейтингу американського ділового щотижневика Forbes серед 946 світових мільярдерів - 7 українців. Правда, укладачі рейтингу відзначають високу непрозорість ринку, що не дозволяє виявити реальну структуру власності компанії. До того ж визнати свої високі доходи сьогодні в країні готові не всі.
Поняття рівня і якості життя населення тісно пов'язані й визначають стан економічного та соціального розвитку країни. Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто за величину, яка у вартісному вираженні відображає законодавчо визначений рівень споживання товарів і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності людини та збереження її здоров'я.
81. Сімейні доходи, їх джерела, структура та диференціація. Крива Лоренца і коефіцієнт Джинні.
Сімейний дохід - сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв'язків та спільності побуту невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім'ї.
Сімейний дохід - економічна основа відтворення сім'ї.
Є різні джерела формування сімейних доходів:
- власність на ресурс "праця", який не має відособленого від власника існування і забезпечує доходи у фірмах: заробітна плата, доходи від особистого підсобного господарства, від індивідуальної та кооперативної трудової діяльності, нормальний прибуток підприємця, гонорари;
-власність на ресурси, що мають відокремлене від їх власника існування, забезпечує такі форми доходів: процент, рента, орендна плата, прибуток, дивіденди тощо;
-державні трансфертні виплати (пенсії, допомоги, безплатні послуги в галузі освіти та охорони здоров'я, пільги тощо);
-інші джерела (спадщина; дарування; виграші і т. ін.)
Про рівень життя населення свідчить не тільки рівень сімейних доходів, а й напрямки їх використання, до яких належать:
-придбання економічних благ довгострокового користування (квартир, меблів, електропобутової техніки, затрати на освіту , довгострокове страхування життя тощо);
-придбання економічних благ поточного споживання (одяг, їжа, оплата комунальних послуг з охорони здоров'я, транспортних та інших послуг);
-сплата податків та обов'язкових неподаткових платежів;
-придбання цінних паперів, нерухомості та іншого майна з метою збереження цінності заощаджень або ж з метою отримання додаткових доходів на заощаджені кошти;
- інші витрати.
Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим прожиткового мінімуму, який має дві форми прояву: фізіологічний та соціальний.
Фізіологічний мінімум враховує витрати на задоволення найнагальніших фізіологічних та фізичних потреб, включаючи витрати на оплату основних послуг (комунальних, транспортних і т. ін.) практично виключаючи придбання одягу, взуття та інших непродовольчих товарів з розрахунку, що на фізіологічний мінімум сім'я живе короткий час, і вона має необхідне житло, одяг, взуття та інші необхідні в побуті речі.
Соціальний мінімум, крім фізіологічного, включає також затрати на задоволення мінімальних духовних і соціальних потреб, які суспільство визначає (нормує) як такі, що забезпечують прийнятний для суспільства рівень життя.
Структура сімейних доходів за напрямами їх використання:
Структура витрат сім'ї є важливим показником економічного розвитку країни.
Сукупні доходи сімей формуються з різних джерел залежно від їх величини та складу.
Причини нерівномірності розподілу доходів населення:
відмінності в освіті й особистих здібностях;
нерівномірний розподіл економічних ресурсів;
відмінності у становищі на ринку;
різне ставлення до ризиків;
наявність зв'язків або дискримінації.
Для визначення нерівномірності розподілу доходів використовується крива Лоренца (за ім'ям американського економіста Маркса Лоренца (1876 - 1959 рр.)).
Крива Лоренца
Лінія ОА відображає ситуацію абсолютної рівності у розподілі доходів, коли 20% сімей володіють 20% сукупних доходів суспільства, 40% сімей – 40% доходів і т.д.
Пряма ОВ відбиває ситуацію абсолютної нерівності у розподілі доходів, коли 1% сімей отримує 100% усіх доходів.
Крива ОСА показує стан фактичного розподілу доходів, тобто реальний пайовий розподіл сімей між сукупними доходами всього суспільства.
Крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівності. Поглиблення нерівномірності в розподілі доходів графічно виражається зміною конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності (бісектриси ОА).
Важливим показником диференціації доходів населення є коефіцієнт (індекс) Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.)).
Розрахунок коефіцієнта Джині пов'язаний з кривою Лоренца. Він визначається відношенням площі фігури L, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності (бісектрисою ОА), до площі всього трикутника ОАВ:
,
де KG – коефіцієнт Джині; SL – площа заштрихованої частини графіка; SΔOAB – площа трикутника, утвореного бісектрисою ОА, відрізком ОВ осі абсцис та вертикальним відрізком АВ.
Величина коефіцієнта Джині може змінюватися від 0 (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулю) до 1 (чисельник дорівнює знаменнику) або від 0 до 100%. Причому чим вище значення показника, тим нерівномірніше розподілені доходи суспільства.
82. Зайнятість і безробіття. Ринок праці і відтворення робочої сили.
Спад виробництва, поява відносного надлишку працездатного населення, загострення конкуренції на ринку праці - все це сприяло тому, що в загальних теоріях економіки щораз помітнішими стають проблеми зайнятості. Пошуки найефективніших напрямів функціонування економіки завжди супроводять і моделюванням останньої.
Зайнятість як економічна категорія - діяльність працездатного населення, спрямована на створення продукту. Зайнятими вважаються ті, хто бере участь у виробництві продукції, виготовленні товарів і наданні послуг. Повнота зайнятості економічно активного населення визначається за кількістю відпрацьованих днів за певний відтинок часу. Економічно активне населення це:
- особи найманої праці;
- постійні працівники;
- сезонні працівники;
- сезонні та випадкові працівники й особи, котрі тимчасово не працюють з об'єктивних причин;
- особи, які навчаються і суміщають роботу в режимі неповного робочого дня;
- учні й особи, що відбувають професійну підготовку на виробництві та отримують стипендію або заробітну плату.
Сільськогосподарському виробництву притаманні певні особливості, а праця в ньому має сезонний характер, тому в кількісному сенсі зайнятість у цій сфері існує в двох формах: повна і неповна. Повна зайнятість гарантує працівникам роботу впродовж усього року. Це стосується тваринників, механізаторів, спеціалістів і керівників підприємства. До категорії працівників з неповною зайнятістю належать працюючі на кінно-ручних роботах, комбайнери, залучені пенсіонери, школярі й інші працівники.
Вважаються зайнятими ті, хто:
- працюють за угодою, отримуючи винагороду незалежно від умов повної чи неповної зайнятості та тривалості робочого часу, в тому числі особи зайняті на сезонних і тимчасових роботах;
- займаються підприємницькою діяльністю;
- самостійно вишукують собі щоденну роботу;
- зайняті в особистому підсобному господарстві та реалізують продукцію за договорами;
- виконують роботу за різними угодами, в тому числі й члени виробничих кооперативів.
Окремі групи на ринку праці становлять люди, котрі:
- добровільно звільнились з підприємств або ніколи не були працюючими і не бажають працювати, не мають законних джерел і засобів існування;
- живуть на засоби одного із подружжя або інших родичів і перебувають на їхньому утриманні;
- вимушено незайняті, звільнились з різних причин з одного місця і не встигли зареєструватись на біржі праці;
- хочуть працювати, мати доходи і зареєстровані на біржі праці, вимушено незайняті або безробітні.
Основна проблема ринку праці - безробіття. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" (1992 р.), безробітними визнають працездатних громадян працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність відповідної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають роботу й здатні приступити до праці. В Україні склалися помітні територіальні відмінності в рівнях зайнятості населення, що пояснюється регіональними особливостями умов відтворення суспільного продукту рівнем розвитку продуктивних сил, темпами роздержавлення та приватизації, становленням альтернативного сектору господарства, демографічною ситуацією, етноісторичними та культурними традиціями кожного регіону. Ці відмінності є визначальними при формуванні територіального ринку праці.
Безробіття - складне економічне, соціальне і психологічне явище, що виникає і відображає економічні відносини стосовно вимушеної незайнятості працездатного населення.
У сільському господарстві безробіття може мати різні причини і тому його поділяють на декілька видів.
Фрикційне безробіття є динамічним, за якого безробітні шукають або чекають на отримання роботи в найближчий час. Воно також пов'язане з добровільним звільненням із низько-оплачуваної та малопродуктивної роботи і переходом на високо-оплачуванішу, сприяє руху працівників з одних галузей в інші. Фрикційне безробіття часто перетворюється на структурне.
Структурне безробіття пов'язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у випадку переорієнтації виробництва, закриттям шкідливих підприємств. Структурне безробіття характерне тим, що працівники, котрі втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших. Воно є тривалим і має, зазвичай, хронічний характер. Отже, за структурного безробіття люди не можуть отримати роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а інколи й зміни місця проживання. Існує ще й циклічне безробіття.
Циклічне безробіття постійно змінюється за масштабами і спричинене спадом виробництва. Цей тип безробіття пов'язаний з дефіцитом попиту, коли попит на товари і послуги зменшується і зайнятість скорочується. Найбільше від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку та некорінне населення. Такий тип безробіття після виходу економіки з кризи, коли обсяг виробництва нарощують, зменшується, оскільки зростає потреба в робочій силі для виробництва товарів і надання послуг.
Рівень безробіття визначається як відсоткове відношення кількості безробітних до загальної суми робочої сили:
Безробітними, згідно з чинним законодавством, не можуть бути визнані громадяни, котрі:
- не досягли 16 років, за винятком тих, що працювали і скорочені з різних причин;
- уперше шукають роботу, не мають професії і відмовились від професійної підготовки та від тимчасової роботи;
- відмовились від двох пропозицій відповідної роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу;
- мають право на пенсію.
Вивільнення робітників може регулюватися чинниками, показаними на рис 11.2.
Найсуттєвіші чинники, що впливають на рівень безробіття в Україні:
- спад виробництва;
- структурні зрушення у виробництві продукції;
- приватизація та зміна форми власності;
- кризова ситуація в кредитно-фінансовій, інвестиційній, зовнішньоекономічній сферах і сфері доходів.
Ринок праці і відтворення робочої сили.
Розглядаючи проблеми відтворення робочої сили, слід завжди пам’ятати, що воно здійснюється в ринковій економіці. На ринку праці діє закон попиту і пропонування робочої сили, який впливає на заробітну плату. Він віддзеркалює невідповідність вільних місць складу працівників, що прибувають на ринок праці, за кількісними і якісними параметрами.
На ринку праці відбувається досить жорсткий відбір найбільш здібних, підприємливих. Слабих і нездібних ринок праці не сприймає. Разом з тим він стимулює висококваліфіковану працю, високу дисципліну, сприяє створенню жорсткого взаємозв’язку між внеском кожного (граничною продуктивністю праці) і оплатою праці.
Міжнародний досвід свідчить, що ринок праці не може існувати поза конкурентною, основаною на приватній власності економікою і демократичних суспільних інститутів. Національний ринок праці охоплює все суспільне відтворення — через нього кожна галузь і кожне підприємство одержують необхідну їм кількість кадрів не тільки заданого професіонально-кваліфікаційного складу, але й певних культурних і етичних властивостей, адекватних вимогам цивілізованої і демократичної економіки.
На ринку праці як елементі суспільного відтворення реалізується можливість:
вільного вибору професії, галузі, місця діяльності, що стимулюється пріоритетними пропозиціями (рівень оплати праці, можливості реалізації творчих задумів і т. д.);
наймання і звільнення за дотримання норм трудового законодавства, що захищає інтереси людей з точки зору гарантій праці, його оплати;
незалежної і разом з тим економічно заохочуваної міграції трудових ресурсів між регіонами, галузями і професійно-кваліфікаційними групами, котра звичайно сприяє покращенню умов життя і трудової діяльності;
вільного руху заробітної плати та інших доходів при збереженні пріоритету освіти, дотримання установленого законом гарантованого мінімуму заробітної плати, що забезпечує прожитковий мінімум, і регулювання верхньої межі доходів через податкову систему, засновану на прогресивній шкалі.
У конкретних ринкових відносинах відображаються глибокі процеси: розвиток економіки, розвиток і відтворення людського ресурсу (загальної і професійної культури, творчих можливостей, етичних норм), розвиток і відтворення на розширеній основі економічних відносин (відносин власності, розподілу, обміну тощо). Вони створюють важливу складову економічного прогресу в суспільстві, його змісту.
Робоча сила являє собою товар особливого роду, виробничо-творчі якості якого цілком визначають ефективність конкурентної економіки, її можливості створення високоякісних товарів і комфортних послуг, масштаби і темпи науково-технічного прогресу й організаційних перетворень. Тому підготовка і випуск на ринок праці освіченої і творчо активної робочої сили, забезпечення її кваліфікаційної і територіальної мобільності є однією з пріоритетних у відтворенні робочої сили, однією з першооснов життєдіяльності економічної формації. Чим вище загальний рівень розвитку економіки, чим більш складні завдання їй припадає вирішувати, тим значнішою є потреба в робочій силі вищої кваліфікації.
Неухильне підвищення рівня кваліфікації робочої сили є законом її розширеного відтворення в умовах ринкової економіки, яка спирається на досягнення науково-технічного прогресу.
83. Роль держави в регулюванні розподілу доходів, забезпеченні зайнятості і соціального захисту населення.
Формування сукупних доходів населення охоплює їх виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників(функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу.
Проходячи через сімейний бюджет, об'єм душового доходу змінюється залежно від величини і структури сімей, співвідношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Величина реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу.
Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи і державні трансферти, системи соціального забезпечення і страхування показують, що сучасна держава залучена в широкомасштабну діяльність по перерозподілу доходів.
Державне регулювання складається з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не лише перерозподіл доходів, але і інші показники рівня життя.
Об'єктами соціального регулювання є охорона довкілля і зашита прав споживача. Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква і інші неурядові організації.
Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва і тієї його долі, яка перерозподіляється централізований, через державний бюджет.
Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ. Концептуальна основа державного регулювання - це теорія, що придбаває статус урядової доктрини.
Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюджетно-фінансове регулювання. Держава відповідно до пріоритетів соціальної політики і діючих спеціальних соціальних програм надає соціальні виплати у формі грошових і натуральних трансфертів, а також послуг.
Соціальні виплати і послуги різноманітні.
Вони диференційовані за джерелами формування і способами фінансування, умовами надання їх кругу одержувачів.
Грошові виплати пов'язані з компенсацією втрати доходу в результаті повної або часткової втрати працездатності, народження дітей, втрати годувальників або роботи(посібники з безробіття, компенсації витрат на перекваліфікацію і інші виплати безробітним).
Грошові соціальні виплати доповнюються повністю або частково безкоштовними послугами охорони здоров'я, освіти, житлової і транспортної секторів. Усі соціальні трансферти можуть носити одноразовий характер або виплачуватися періодично впродовж встановленого часу.
Розмір соціальних виплат може залежати від законодавчо встановлюваного мінімуму душового доходу або заробітної плати. Соціальні трансферти можуть набувати форми податкових знижок.
Усі соціальні виплати оформляються в систему соціального страхування і соціального забезпечення, доповнену державною добродійністю.
Головним завданням політики зайнятості на сучасному етапі є збереження провідної ролі держави в її регулюванні. Проте державне регулювання зайнятості не повинно використовуватись для обмеження ринкового механізму саморегулювання.
Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки, для якої є неприйнятною орієнтація лише на механізм ринкового регулювання зайнятості. Він не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, у зв'язку з необхідністю вкладення коштів в охорону здоров'я, відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили.
Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на необхідності вкладень коштів у забезпечення належних умов для існування людини, зростання її добробуту.
Забезпечення продуктивної зайнятості можливе лише за умови поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.
Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Передумовами реалізації цього принципу є розвиток всіх форм власності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації — за статтю, віком, національністю тощо. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при наймі та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, створення нового механізму регулювання ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів.
Усе це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка була б заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і участі держави в побудові правил функціонування ринку праці. Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог ринкової економіки.
Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена інертністю громадської свідомості та уявленням про те, що перехід до ринкової економіки може автоматично розв'язати всі накопичені проблеми у сфері зайнятості.
Недооцінка сфери зайнятості щодо її впливу на розвиток економіки та якість життя населення призвела до того, що механізми зайнятості стали гальмом економічних реформ. Стримування процесу вивільнення робочої сили в період спаду виробництва загальмувало створення Інфраструктури ринку праці, системи інформаційного забезпечення служб зайнятості, перебудови системи підготовки кадрів.
В основі державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Але така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки — інфляцію. Отже, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.
Існує тісний зв'язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки — обернена залежність. Вона узагальнена у вигляді кривої Філіпса. Крива Філіпса доповнила кейнсіанську теорію державного регулювання зайнятості. Але подальші дослідження показали, що вона адекватно відтворює зв'язок між інфляцією та безробіттям лише в короткостроковому періоді.
У межах великих інтервалів часу цей зв'язок має інший характер. Про це свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х років, коли в економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття. Таке явище дістало назву стагфляція.
За стагфляції крива Філіпса змішується вправо, тобто в бік збільшення безробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції супроводжується додатковим зростанням безробіття. Кейнсіанці пояснюють зміщення кривої Філіпса серією цінових шоків.
Іншу точку зору щодо стагфляції мають прихильники неокласичної концепції.
Згідно з нею в довгостроковому періоді крива Філіпса набуває вигляду вертикальної прямої, яка бере початок в точці природного безробіття. Тому неокласики виступають за проведення урядом політики невтручання, що дасть можливість ринковому механізму самостійно вирішувати проблеми зайнятості.
Кейнсіанці закликають до активного застосування стабілізаційної політики держави, скорочення великих втрат.
Вплив держави на виробництво методами фіскальної чи монетарної політики — основний елемент механізму регулювання зайнятості. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов'язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на державні програми, основною метою яких є не зростання виробництва, а створення умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі:
1) забезпечення ефективної зайнятості;
2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання;
3) створення рівних умов для громадян у використанні їх права на працю;
4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємств;
5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.
Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.
Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.
Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоплюють окремі категорії населення і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних.
Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.
1. Програми суспільних робіт охоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види: програми трудомістких суспільних робіт та програми суспільних робіт, які мають певну соціальну спрямованість.
Перший вид програм суспільних робіт спрямовується на мобілізацію надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській місцевості, а також проведення робіт у містах. Дані програми використовуються також як засоби надання термінової допомоги під час засухи та ліквідації наслідків стихійних лих.
Другий вид програм суспільних робіт охоплює оплачувані муніципальною владою послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми, допомогу при обслуговуванні хворих, одиноких престарілих громадян тощо.
2. Програми професійної підготовки молоді спрямовані на надання допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищенні кваліфікації. В усіх розвинених країнах частка безробітної молоді значно перевищує середній рівень безробіття. Тому щодо професійної підготовки молоді держава має брати турботу на себе. Програми професійної підготовки молоді фінансуються державою, місцевими органами влади, підприємцями, а також спонсорами за рахунок добровільних внесків. Молодь, на яку поширюється дія програм, одержує допомогу у вигляді стипендій.
3. Програми допомоги безробітним охоплюють насамперед категорії безробітних, що не мають роботи протягом тривалого часу. Дані програми, крім безпосередньої допомоги безробітним, передбачають заходи зі стимулювання підприємців щодо найму на роботу, а також безробітних щодо активних пошуків роботи.
Одним із засобів сприяння зайнятості з боку держави є надання субсидій підприємствам для доплат до заробітної плати працевлаштованим безробітним, на профпідготовку безробітних. Держава також активно стимулює підприємства у випадку працевлаштування та профпідготовки молоді.
Програми сприяння зайнятості — це інструмент активної політики зайнятості. Термін їхньої дії розрахований на період від шести місяців до двох і більше років. Більшість таких програм фінансується з державного бюджету. Окремі спеціальні програми можуть фінансуватися і через податкову систему (повернення податків). Програми сприяння зайнятості розробляються на державному, регіональному та місцевому рівнях. Контроль за їх реалізацією здійснюється органами державної влади.
Другий напрям передбачає створення умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: встановлення для працездатного населення вигідних форм та режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні робочою силою, у вирішенні проблем, пов'язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості включають:
• використання різноманітних режимів повного і неповного робочого часу;
• облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім'ї);
• використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, працівники на виклик тощо);
• впровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники) тощо.
2. Політика соціального захисту населення.
Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя.
Рівень життя суспільства означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення потреб людей. Набір необхідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров'я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб залежить від доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.
Перехід до ринкової економіки пов'язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти доход, має давню історію. Одні економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші — вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не стимулює зростання виробництва та призводить до кризи економіки.
Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, а на користь нерівності доходів — збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренца.
Аналіз тенденцій нерівності доходів показує, що економічне зростання зумовило збільшення доходу в цілому в багатьох країнах, але це не вплинуло на ступінь нерівності.
На рівень доходів впливає багато факторів: розбіжності в рівні заробітної плати; в складі сімей; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); допомога держави та ін. Причинами нерівності доходів є також відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю — землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами.
За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність — це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником «прожитковий мінімум».
Прожитковий мінімум, нa відміну від біологічного мінімуму, є більш динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв'язку зі зростанням цін (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Проблеми бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення.
Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.
Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей економіки. У країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.
Сучасна система соціального захисту населення у країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне страхування.
Система соціальних гарантій передбачає надання соціальне значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій є рухомим залежно від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян базується на принципах загального оподаткування і бюджетного фінансування соціальних витрат.
До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок податково-бюджетної системи держави.
Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціальне уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомога, позичок студентам тощо.
Соціальне страхування .є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.
84. Сутність, етапи становлення та основні риси і сучасна структура світового господарства.
Світове господарство - система національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним розподілом праці, сукупність їх економічних взаємозв'язків і взаємовідносин, що включають зовнішню торгівлю, вивезення капіталу, міграцію робочої сили, укладення економічних угод, створення міжнародних економічних організацій, обмін науково-технічною інформацією.
Світове господарство потрібно розглядати як об'єктивний результат економічного зростання, результат іманентного прагнення громадського виробництва до максимально позитивного економічного ефекту, як результат взаємодії чинників, рушійних виробництво матеріальних благ : розподілу праці, спеціалізації, інтернаціоналізації виробництва, вільного переміщення в геоекономічному просторі товарів і капіталів, що безперервно поглиблюється.
Матеріальну основу всесвітнього господарства утворює світовий ринок благ, товарів, послуг, капіталів, цінних паперів.
Сучасний світовий громадський розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємодії між країнами. Тенденція до об'єднання викликана потребою рішення глобальних проблем, що стоять перед людством, таких як загроза ядерної катастрофи, екологічна проблема, охорона здоров'я і космос.
Але найглибшу основу зміцнення цілісності світу складає наростаюча взаємозалежність держав в економічній сфері. Жодна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, якщо не втягнута в орбіту мирохозяйственних зв'язків.
Міжнародне співтовариство об'єднує держави, що мають свою національну і економічну самобутність. Основними критеріями, що відрізняють різні господарські системи, є можливості використання передової техніки і технології виробництва, а також міра оволодіння принципами ринкового облаштування економіки.
Відповідно до цих класифікаційних ознак можна виділити «промислово розвинені» і «нові індустріальні» країни; «високодоходні держави», що експортують сировину і енергоносії; найменш розвинені і бідні країни світу.
Розрізняють країни з розвиненою ринковою економікою, що розвивається, а також країни з неринковою економікою.
Особливо велике значення міжнародного економічного співробітництва для країн, що відстають у своєму розвитку. Тільки за допомогою мирохозяйственних зв'язків можна без зволікання забезпечити потік бракуючих споживчих і виробничих товарів, отримати доступ до нових технологій і додаткових ринків збуту.
Тому потрібні зусилля уряду і інших владних структур, розумність, що забезпечують, і узгодженість міжнародних контактів.
ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА
Виникнувши на мануфактурній стадії розвитку громадського виробництва(XVI ст.), світовий ринок активно формувався під впливом руху торгового капіталу, економічно і що політично затвердився у більшості європейських країн.
Початковий етап становлення світового господарства багато хто зв'язує з остаточною перемогою над феодальним виробництвом, коли був завершений промисловий переворот, що надав велику залежність великої промисловості від міжнародного обміну. Стала панувати вільна конкуренція: значно прискорили становлення світової системи світові кризи надвиробництва.
На початку Х!Х ст. більшість держав були закритими господарськими одиницями. Більшість товарів робилися і споживалися на місці, а зовнішня торгівля грала другорядну роль.
Світове господарство в цих умовах було не єдиною системою, а, швидше, механічну суму економік окремих країн і регіонів, мало пов'язаних між собою.
Проте індустріальне товариство має свої закони, один з яких - постійне зростання спеціалізації і кооперації виробництва.
Вже до кінця Х!Х ст. економічний розвиток великих європейських держав стає неможливим без використання, наприклад, сировинних ресурсів інших держав, а прискорений розвиток останніх - без імпорту промислових товарів і капіталів з розвиненіших країн.
Наступний етап формування світового ринку, який відноситься приблизно до кінця XIX - початку ХХ ст., був пов'язаний з наростанням об'єму міжнародної торгівлі, зміною в структурі товарних потоків, що привели до взаємного переплетення національних економік, утворенням монополій, вивезенням капіталу, а також утворенням так званої «світової системи соціалізму».
Останні роки вдосконалення ринкових механізмів у світі йшло різними шляхами залежно від стосунків, що склалися, в кожному національному господарстві.
Воно охоплює зміни в стосунках власності, характері державного втручання в ринкові зв'язки, напрямах розвитку методів макрорегулювання.
Світовий ринок являється похідним від внутрішніх ринків країн. В той же час він робить активний зворотний вплив на макроекономічну рівновагу відособлених господарських систем.
Сегменти світового ринку визначаються як традиційними чинниками виробництва(землею, працею і капіталом), так і відносно новими - інформаційною технологією і підприємництвом, значущість яких зростає під впливом сучасної науково-технічної революції.
Ринки товарів і послуг, капіталів і робочої сили,, що сформувалися на національному рівні, є результатом взаємодії світового попиту, світових цін і світової пропозиції, випробовують на собі вплив циклічних коливань, функціонують в умовах монополії і конкуренції.
Зрілість мирохозяйственних зв'язків визначається співвідношенням темпів зростання товарообігу і матеріального виробництва.
Про зміни, що відбуваються у сфері міжнародних економічних відносин, свідчать дані про структуру товарообміну, питому вагу угод, здійснюваних на ринку праці і ринку капіталу, динаміці світових цін, напрямах руху товарів, послуг, капіталів.
Сучасне світове господарство - складна економічна система, що виникає в процесі діалектичної взаємодії національних господарств, інтеграційних економічних угруповань та наднаціональних економічних організацій світу і розвивається на основі зростаючої інтернаціоналізації продуктивних сил у формі міжнародних економічних відносин, цілісність якому (господарству) надає наднаціональний господарський механізм.
До світових економічних організацій належать окремі спеціалізовані об’єднання ООН (наприклад, Комісія ООН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі; Міжнародна організація праці, яка спрямовує свої зусилля на поліпшення умов праці, регламентацію робочого часу, боротьбу з безробіттям та ін.) та галузеві економічні об'єднання в межах ООН (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Всесвітня організація охорони здоров’я та ін.), Світова організація торгівлі тощо.
Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини:
по перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується понад 190;
по-друге - міжнародні економічні зв’язки (відносини) між країнами-партнерами.
У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.