Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
29
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Бердій Тетяна Степанівна
УДК 1: 303.094.4.
СПІВВІДНОШЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ
спеціальність 09.00.03 –соціальна філософія та філософія історії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Донецьк –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного університету, Міністерство освіти і науки України
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
АНДРЄЄВА Тетяна Олександрівна,
Донецький національний університет,
завідувачка кафедри філософії.
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
ДОДОНОВ Роман Олександрович,
Донецький національний технічний університет,
завідувач кафедри філософії;
кандидат філософських наук, доцент
СУХОДУБ Тетяна Дмитрівна,
професор Центру гуманітарної освіти НАН України,
м. Київ.
Провідна установа – Національний технічний університет України, “Київський політехнічний інститут”,
Міністерство освіти і науки України,
м. Київ.
Захист відбудеться 23 квітня 2007 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.11.051.06 при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).
Автореферат розісланий 20 березня 2007 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат філософських наук Сушинський М.І.
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Поліваріантність та нестабільність сучасного соціального простору дотична онтологічному виміру існування людства. Відповіддю на глобальні виклики, активізацію етнічних меншин є дотримання універсальних прав людини. Перед більшістю сучасних країн в останні три десятиріччя постало питання відповідності політичної системи, що базується на демократичних цінностях, почуттям ідентичності особистості, яке визначається її належністю до тієї чи іншої спільноти.
Соціальна ідентичність постає основою загальних регулятивів взаємовідносин “Я-Інший”, самовизначення особистості, задоволення потреби в безпеці і захисті через приналежність до певної групи, а також засобом оцінювання і вивчення найважливіших рис сучасних спільнот.
У контексті становлення національної державності та інститутів громадянського суспільства в Україні гармонізація співвідношення етнічної та національної ідентичностей має велике практичне значення для консолідації суспільства навколо демократичних цінностей. Найактуальнішим і найважливішим завданням вітчизняної соціально-гуманітарної думки є оновлення теоретико-методологічної бази дослідницького доробку.
Теоретичні основи вивчення проблем етнічного і національного буття закладаються в контексті взаємозв’язку природних та штучних чинників у формуванні європейських націй, взаємодії і культурних впливів, співвідношення нації й держави, колективних уявлень і системи соціальних зв’язків. Вагоме значення у теоретизації зазначеної проблематики належить працям Р.Арона, З.Баумана, М.Вебера, В.Вундта, Ю.Габермаса, Й.Г.Гердера, Г.Гегеля, Е.Дж.Гобсбаума, Л.Гумпловича, Е.Дюркгейма, Е.Еріксена, Г.Лебона, Ф.Майнеке, Е.Ренана, К.Реннера, Дж.Ротшильда, Й.Г.Фіхте, К.Леві-Стросса, М.Ферро, Е.Фромма. Інтелектуальний каркас концепцій соціальної ідентичності створювався різними галузями соціогуманітарного знання: соціології, соціальної психології, методології історії, етнології, етнографії, соціальної антропології тощо.
Найвідомішими з-поміж модерних теорій етнічної та національної ідентичностей є примордіалістська (Е. Шілз, К.Гірц, Е.Д.Сміт, В.Коннор, П. ван ден Берг, Г. Айзакс), інструменталістська (Д.Нейгел, Н.Глезер, Д.Хоровіц, К.Вердері), конструктивістська (Ф.Барт, Б.Андерсон, П.Бурд’є, Е.Гелнер); теорія етносу (Ю.Бромлєй, С.Токарєв, П.Кушнер, В.Козлов, Ю.Семенов, М.Чебоксаров, А.Агаєв, М.Крюков).
Процес переосмислення традиційних підходів до проблем етносу і нації, співвідношення етнічної та національної ідентичностей у вітчизняній науці ще не завершився. Важливе значення для ґрунтовного висвітлення зазначеної проблематики мало звернення до творчого доробку української діаспори, що формувався в загальноєвропейському та північноамериканському контекстах і був репрезентований працями С.Рудницького, О.Бочковського, В.Липинського, С.Томашівського, Л.Ребета, В.Старосольского, В.Кучабського, М.Шлемкевича. Висвітленню процесу національного самоствердження України присвячені праці Г.Касьянова, І.Кураса, В.Лісового, О.Мироненка, В.Наулка, М.Рябчука, В.Смолія, А.Пономарьова, М.Поповича, Ю.Римаренка, М.Шульги та інших учених. Важливу роль у дослідженні означеної проблематики відіграють праці А.Бичко, І.Бичка, І.Варзаря, П.Гнатенка, В.Горського, Р.Додонова, О.Донченко, В.Жмиря, О.Забужко, О.Нельги, І.Кресіної, Б.Кравченко, Т.Рудницької, І.Паська, Ю.Павленка, Б.Попова, С.Пролеєва, І.Старовойта, М.Степико, М.Фурси В.Храмової, Л.Шкляра, М.Юрія та інші. Нині нагальною потребою є створення цілісної соціально-філософської теорії, в якій проблема співвідношення етнічної та національної ідентичностей знайшла би всебічне висвітлення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в межах науково-дослідницької держбюджетної теми кафедри філософії Донецького національного університету “Цілісна теорія єдиного закономірного історичного процесу”(№ державної реєстрації 0101V0057).
Метою проведеного дослідження є окреслення соціально-філософських аспектів співвідношення етнічної та національної ідентичностей в структурі соціальної ідентичності.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
За об’єкт дослідження править соціальна ідентичність.
Предмет дослідження –соціально-філософські аспекти співвідношення етнічної і національної ідентичностей в контексті сучасного українського суспільства.
Методологічна і теоретична основа дисертації. Для досягнення поставленої в роботі мети автор обирав методи у відповідності до комплексного характеру об’єкта і предмета. Категоріальний апарат дисертації передбачає використання в якості основних понять “етнос” і “нація”, а також похідних від них. У процесі аналізу теоретичних настанов вивчення етнічної та національної ідентичностей використано порівняльний метод. Структурно-функціональний та історико-генетичний методи дозволили визначити концептуальні підходи до подолання кризової ідентичності. Цілісний взаємозв’язок методологічних засад було забезпечено використанням у дослідженні діалектичних принципів соціально-філософського аналізу етнічного та національного буття: єдності історичного та логічного, методу сходження від абстрактного до конкретного. Методологічну цінність для даного дослідження склали праці Б.Андерсона, З.Баумана, Ж.Бодріяра, Б.Вальденфельса, С.Хантінгтона.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження. Сутність одержаних у дослідженні результатів концентрується в наступних положеннях, що виносяться на захист:
Теоретичне та практичне значення дослідження зумовлюється новизною винесених на захист положень і полягає в можливості їхнього використання в сфері управління для розробки програм оптимізації міжетнічних та міжнаціональних відносин. Результати дослідження можуть використовуватися у спецкурсах, предметом яких є філософія історії, історія філософії, політична культура, геополітика, тенденції сучасної суспільно-політичної думки й основи зовнішньої політики. Урахування проблем співвідношення етнічної та національної ідентичностей, що знайшли відображення в реферованій роботі, сприятиме засвоєнню не лише абстрактного змісту цінностей сучасного демократичного суспільства, а й уможливлює його конкретно-історичне сприйняття.
Апробація результатів роботи. Результати дослідження були апробовані на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Донецького національного університету; Міжнародних конференціях “Аристотелівські читання”(Маріуполь, 1992, 1993, 1994 рр.), на щорічних науково-практичних конференціях викладачів Приазовського державного технічного університету (1991-1994 рр.); Маріупольського державного гуманітарного університету (1994-2006 рр.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Україна –Греція: історична спадщина та перспективи співробітництва”(Маріуполь, 1999); в межах теоретичного семінару, організованого українсько-канадським проектом “Демократична освіта”(Київ, 2003 р.); на Міжнародних Києвознавчих читаннях “Образ міста в контексті історії, філософії, культури”(Київ, 2004); на Міжнародній науково-теоретичній конференції “Ідентичність у сучасному соціумі”(Донецьк, 2006 р.). Загальні теоретичні й практичні розробки автора використовуються при викладанні курсів філософського, соціально-політичного і культурологічного спрямування в Маріупольському державному гуманітарному університеті.
Публікації. Результати дослідження викладені в 9 публікаціях, серед яких 3 - у наукових фахових виданнях.
Структура й обсяг дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (207 найменувань). Загальний обсяг роботи - 181 сторінки, із яких 165 - основного тексту.
Основний зміст дисертації
У Вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано ступінь наукового опрацювання проблеми, сформульовано мету й завдання, предмет, об’єкт дослідження, визначено теоретико-методологічну основу, теоретичне та практичне значення, наукову новизну праці, наведено дані про апробацію здобутих результатів.
У першому розділі –“Методологічні основи вивчення етнічних і національних процесі”” особлива увага надається аналізу основних методологічних підходів до вивчення таких об’єктів, як етнос і нація; проведено логіко-семантичний аналіз дефініцій етносу та нації та похідних від них.
У підрозділі 1.1. –“Етнос як предмет соціально-філософського аналізу” розглядаються основні парадигми, що сформувалися при вивченні етнічних процесів – примордіалізм, інструменталізм, конструктивізм та теорія етносу.
Представники примордіалізму потрактовують етнічність як об’єктивну даність, одвічну характеристику людства. У межах примордіалістської парадигми етнос виражає трансформації споконвічних і незмінних, біологічно і соціально детермінованих зв’язків. Таке розуміння, на нашу думку, не враховує зміни мовних, релігійних, гендерних ідентичностей, що відбуваються впродовж життя людини і мають суттєве значення для системи соціальних зв’язків. Факти міграційних, міжетнічних процесів засвідчують, що етнічні спільноти не є споконвічними, незмінними і відокремленими утвореннями. Зазначено, що недоліками теорії примордіалізму є недооцінка ролі політичних еліт і держави в культурно-історичному процесі. Неспроможність представників цього підходу пояснити зростання активності національних рухів у сучасному світі посприяла популярності ідей інструменталізму. Етноси, з позицій цього підходу, є ідеологічними явищами. Колективні пристрасті, що переживаються етносами, насправді є наслідками маніпуляцій правлячих класів, а не природними почуттями. Збереження етнічних груп впродовж історії людства пояснюється потребами людей у символічному подоланні відчуження. У суспільстві масової культури, побудованої на цінностях споживання та прагматизму, етнос є засобом стратифікації соціальних груп. Етнічна ідентичність є індикатором соціальної мобільності. Вона дозволяє отримати статус і утвердити пріоритет інтересів особистості. Люди свідомо мобілізують етнічні символи заради досягнення своїх цілей. Етнос, таким чином, пояснюється як результат мобілізації соціальних груп політичним класом. Центральне місце в теорії інструменталізму відводиться дослідженню символічної маніпуляції. Тут формування політичної ідентичності вважається складним процесом, першим етапом якого є об’єднання спільноти навколо культурних символів, що породжує етнічну ідентичність, яка завжди є штучним утворенням. Наступний етап –боротьба за володарювання між певними соціальними групами, що призводить до виокремлення правлячої еліти. Її представники сконцентровують культурні символи навколо етнічної групи. На відміну від примордіалістів, етнічні риси розглядаються як владні приписи (прескрипції), а наслідки мобілізації виражаються через емоційні чинники. Націоналістичні ідеології виступають відображенням почуттєво-емоційного сприйняття культурних символів.
Конструктивістська парадигма обумовлена настановами неокантіанства (М.Вебер), “філософії життя” (Г.Зіммель), постструктуралізма (П.Бергер, Т.Лукман). У межах цієї парадигми етнос описується соціально-психологічними параметрами. Сутнісні ознаки соціальних груп є наслідком відмінностей, що існують між членами спільноти, а не спричинені системою економічних чи політичних відносин. Тому об’єкти досліджень відображають не систему існуючих соціальних зв’язків, а є інтерпретацією процесу ідентифікації. Етнічні спільноти, з точки зору конструктивістів, завжди існують у межах міжгрупової взаємодії. Етнос трактується як інтелектуальний конструкт, що поширюється з-поміж народних мас через ідею приналежності до певної групи. Спільне походження, мова, культура є важливими ознаками етнічної приналежності, але не одвічними. Вони є змодельованим результатом цілеспрямованих зусиль письменників, учених, політиків.
У вітчизняному гуманітарному знанні тривалий час домінувала теорія етносу. Із позицій цієї теорії етнічна спільнота відповідає рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин; кожному суспільному ладу властивий свій тип етнічної спільноти: плем’я або союз племен відповідають первісному; народність –рабовласницькому та феодальному; нація –капіталістичному й соціалістичному суспільствам. Етнічна спільнота генетично сягає первісного суспільства і продовжує існувати в аграрному, традиційному, а також в індустріальному та інформаційному суспільствах. Для родоплемінних відносин важливими є такі етнічні ознаки, як спільний діалект, релігійні вірування, обряди тощо. Народність, на відміну від племені, характеризується переважанням культурних і господарських зв’язків над родовими. Нині на ґрунті теорії етносу розробляється гіпотеза біологічної локалізації інформаційного потоку на генетичному рівні. Існування етносу зумовлюється наявністю еволюційного механізму адаптації людини до природно-географічних умов існування, який виявляється засвоєнням певної етногенетичної ніші. У ньому відбувається процес етногенезу, опанування ландшафту і виникнення етнічної свідомості. Природне та соціальне є основними елементами його структури. Територіально-природно-географічний комплекс складає рельєф, водний режим, клімат, ґрунти, флора та фауна. Соціальні елементи створюються артефактами матеріальної, духовної культури, обумовлюючи спосіб життя і характер взаємодії з природним середовищем. Процес етногенезу завершується виникненням етнічної свідомості, детермінованої традицією, а не культурою, економікою, ідеологією. Структуру етнічної свідомості складає опозиція “Ми/Вони”. Представники модерної теорії етносу, на наш погляд, доводять, що пізнання феномену етнічності ґрунтується на тому факті, що етноси існують у реальному природному середовищі, а не в уявленнях і теоретичних конструкціях. Феномен етнічності відрізняється від явищ національного життя: етнос не формується і не реформується штучно; його не можна позбутися за бажанням.
Як свідчить аналіз, наявність різних підходів до вивчення феномена етнічності надають можливості всебічного бачення особливостей соціальної організації людства. З позицій примордіалістської парадигми, етнічна ідентичність є соціально-природним явищем. Інструменталізм обстоює точку зору, у відповідності до якої етнічність є результатом соціально-ідеологічних змін. Конструктивістське бачення сутності соціального процесу на основі етнічної ідентичності відрізняється положенням про штучний характер етнічних груп, які є результатом цілеспрямованих дій суспільної еліти. Згідно теорії етносу етнічна ідентичність є природною основою соціальної ідентичності, що завжди становить складний комплекс взаємодії природних і неприродних чинників.
У підрозділі 1.2 –“Нація як предмет соціально-філософського дослідження” аналізуються методологічні підходи до вивчення націй, що сформувалися в дослідницькій літературі. Першочергове значення відведено виявленню основних чинників конституювання націй. В епоху Просвітництва в європейських мовах слово “нація”синонімізувалося зі словом “народ”. Із проголошенням Революцією 1789 року суверенних прав французького народу словом “нація”позначають сукупність громадян, колективна воля яких творить державу. Основним завданням держави є реалізація політичної волі громадян, тобто членів спільноти наділених політичними правами. Конституційні акти європейських країн 1789-1812 років закріпили суверенне право кожного народу на самовизначення в політичному житті. Незалежно від географічних, історичних, культурних умов ідея нації завжди містить такі елементи: громадянство, загальне волевиявлення, масову участь населення країни в справах держави. Характерною ознакою становлення європейських націй є участь усіх верств населення країни в політичному житті. Утвердження національної мови співпадає з утвердженням народного суверенітету. Спільність мови є наслідком розвитку книгодрукування, загальної початкової освіти, що безпосередньо втілюють результати діяльності нової державної влади.
В підрозділі підкреслюється, що європейська соціальна філософія послуговується двома моделями формування національного буття: державно-національною (“держава –нація –народ”) та національно-державною (“народ –нація –держава”). Перша пояснює ідею національної єдності держави закладенням конституційних основ національного буття народу, друга –об’єднанням народу в націю навколо інститутів державної влади. У першому випадку соціальна влада є правом утвердження суспільного ладу на договірній основі. Друга модель розглядає інституційну природу як основу соціальної системи. Відповідно до першої моделі нація є політичним об’єднанням, згідно з другою –культурною єдністю. Аналіз обох концепцій дозволяє стверджувати, що протиріччя між політичним і етнічним структуруванням суспільства виникає в період розбудови національної держави. Нація є свідомо сконструйованою спільнотою. Буття національної спільноти характеризується поліетнічними, надетнічними, полікультурними чинниками. В контексті розбудови державності нація уособлює єдність народу й держави, спільність життя в межах національної культури. Основною проблемою національного буття є розмежування автономії окремих спільнот і централізованої державної влади. Тоді як етнічний аспект соціальної природи відтворює архаїчні переживання і уявляється консервативною складовою соціальних рухів, що передає наступним поколінням виокремлене із історичних обставин усвідомлення спільної приналежності.
В кінці підрозділу аналізується негативна ідентифікація певної спільноти, що протистоїть самоідентифікації даної спільноти. Констатується, що позитивний характер етнічної ідентичності зумовлюється утвердженням політичних інститутів, які спроможні виражати політичну волю народу; умотивована тенденція спільноти до створення власної держави перетворює народ на націю; почуття приналежності, єднання виникає на основі спільної релігії, мови, походження, політичного досвіду тощо.
В соціально-гуманітарних дослідженнях етнічне і національне занадто часто розглядалися або як тотожні феномени, або етнічне вважалось складовою частиною національного, або національне підмінювалось етнічним.
Соціальні процеси зумовлені процесами етнічної і національної ідентичностей охоплюють культурно-історичні, духовно-регулятивні, політико-правові, соціально-економічні чинники розбудови соціального простору. Нація передбачає інтегрованість різних форм єдиного економічного, соціального, політичного і духовного організму, цілісність якого підтримується державою. Етнос –це певний каркас, культурна субстрат-основа конкретного соціального організму, який забезпечує його стабільність, а національне –це вся сукупність придбаного, накопиченого в процесі історичного розвитку цієї форми соціальної колективності, яка є причиною його постійних трансформацій, змін.
Відмінності між етносом і нацією дозволяють вважати їх різними типами людських спільнот. Хоча кожна нація в культурному плані є результатом одного домінуючого етносу, це не означає, що нація є великою етнічною групою, а кожна велика етнічна група є нацією.
Нація і етнос являють собою функціональні об’єднання, створені або розвинуті індивідами та групами за особливих історичних обставин: основою етносу є традиційне суспільство, основою нації - індустріальне. Нація є історично модерним феноменом, генеза якого відбувається в контексті становлення індустріального суспільства. Етнос –це історично первісний феномен, мирно або конфліктно утворена спільнота. На сучасному етапі вектори етнічних і національних процесів повинні співпадати. Їхнє неспівпадіння може привести до негативних наслідків, дезінтеграції соціального простору.
На теоретичному рівні можливо поєднання конструктивістського і культурно-примордіалістського підходів, які основуються на припущенні, що етнічність формується завдяки спільності культури, реальної чи уявленої.
Другий розділ –“Етнічна та національна ідентичність: основні підходи і характеристики”містить характеристику основних підходів до вивчення етнічної та національної ідентичностей, що виступають різновидами соціальної ідентичності.
Підрозділ 2.1. –“Ідентичність та ідентифікація” присвячений конкретизації понять “ідентичність”та “ідентифікація”. Проаналізувавши основні підходи до ідентичності в межах філософії, соціології, соціальної психології, дисертантка констатує, що в історії філософії стверджується розуміння ідентичності як самототожності структур “чистого” мислення (Р.Декарт, Б.Спіноза, Ф.Шеллінг). Традиційно ідентичність розумілася як безпосередньо дана, самоочевидна і виключала зміни як причину відмінності, іншості.
У процесі дослідження встановлено, що критику традиційного розуміння ідентичності розпочали представники екзистенціалізму і продовжили теоретики постструктуралізму. Найважливішим запереченням класичним концепціям ідентичності було введення концептів чужості й іншості, що розпорошили сталу інтерпретацію принципу тотожності. Тепер соціальна ідентичність розглядається як поділюване колективне уявлення про те, ким є людина, і як їй слід діяти в соціальному просторі. Інтенція щодо визнання (соціальна ідентичність) набуває визначеності із домагання Чужого –феномену обмеженості і виключення: здатність мислити “інакше”і межі, в яких виникає “не те саме”. Ідентифікація є безперервним конструюванням “Я”у соціальному просторі через відношення до іншості і освоєння чужості. Суб’єктивність є трансформацією чуттєво-практичних і символічних форм відчуження, які змінюють ціннісно-смислові орієнтації і поведінку людини. Соціальна ідентичність –це усвідомлення приналежності до груп/спільнот, яке висловлюється в термінах опозиційної змінної “Я-Ми”, переживається в категоріях приналежності, спогадів, застосовується в апеляціях до минулого.
В підрозділі узагальнено результати досліджень предметних аспектів феноменів ідентичності і ідентифікації в різних науках, окреслюється смисловий континуум концептів “ідентичність”та “ідентифікація”. Підкреслюється, що лінгвістичне самовизначення в термінах фізичних, інтелектуальних, моральних (“ідентичність”) і соціальна приналежність до статі, національності (“ідентифікація”) розрізняються між собою в аспекті соціальної комунікації.
Конкретизуючи значення концепту “ідентифікація”, автор показує, що процес ідентифікації є сприйняттям атрибутів певної групи, що дозволяє підвищувати/понижувати статус самої групи. Ціннісним компонентом ідентифікації є порівняння на свою користь, феномен інгрупового фаворитизму. Емоційна значущість приналежності і входження до спільноти є константною складовою процесу соціальної ідентифікації. Переживання, які виникають у процесі групової взаємодії, зв’язку із групою (любов/відраза) виявляють емоційний субстрат соціальної ідентичності. Соціальний простір є площиною формування міжгрупових відносин, які можуть бути закритою/відкритою системою. Вона діє як переживання індивідом значущості, що утворилася через усвідомлення власної неповторності, особистих інтересів і особистісних прагнень. Адаптація відображає інтроекцію групової форми ідентичності на членів певної групи (“я не знаю, про те, що я “білий”/“я європеєць”до того часу, поки я не дізнаюся про існування “чорних”/“азіатів”, “африканців”і “американців”). На основі адаптаційних механізмів формується внутрішня система ставлень особистості до себе і світу.
У підрозділі 2.2. –“Етнічність в структурі ідентичності” аналізується роль і місце етнічної ідентичності в структурі ідентичностей. З’ясовано, що в умовах глобальної модернізації етнічна ідентичність виступає найбільш стійкою й значущою для більшості людей системою уявлень. У суспільній свідомості етнос сприймається переважно в якості соціокультурної спільноти, члени якої незалежно від політичного устрою об’єднані загальною культурною перспективою. Ця спільнота спрямована в минуле, прагне повернутися до витоків, є переживанням спільності історичної долі, укоріненістю в минувшині і втіленістю в минулому. Систему етнічної самоідентифікації складають міф, пам’ять, образ. Вона є дескриптивною формою суспільної свідомості, що визначає індивідуальну приналежність до певної етнічної групи. Її складовими є усвідомлення відмінностей від членів інших етнічних груп, сприйняття константності етнічних ознак. Розмаїтість когнітивно-емоційних реакцій, забезпечення спадкоємності традицій, виявлення загальнолюдського в етнічній ідентичності становлять ціннісне ядро особистості, охоплюючи всі сторони людського існування –світосприйняття, світогляд, типи емоційних реакцій, життєвий досвід. Етнічна самоідентифікація ототожнює “Я”з “Ми/Свої/Власні/Наше”, але залишається зі всіма особливостями та відмінностями, що характеризують “Я є”на рівнях історичного, соціального, психологічного, екзистенційного самовизначення індивіда.
В підрозділі доводиться, що етнічна самоідентифікація є конкретно-ситуативною, феноменально-адекватною аксіологічним настановам культурної ідентичності. Соціальна реальність відтворюється на індивідуальному рівні буття: бажання жити разом (солідарність), здатність жертвувати своїми інтересами заради загальної мети (альтруїзм). Етнічна самоідентифікація здатна мобілізувати зусилля різнорідних соціальних груп задля реалізації національного ідеалу. Формування системи етнодиференціюючих ознак відображає матриця колективної пам’яті, яка створюється кодами історичного знання про себе (свої звичаї, особливості культури, імперативи) та інші етнічні групи. Індивідуальному сприйняттю вони надаються мовою, стереотипами поведінки, історичною пам’яттю, релігійними віруваннями, міфологією, народною та професійною культурою тощо. В окремих випадках конфесійне самовизначення індивіда може конкурувати з кодами історичної пам’яті й етнічної ідентичності.
Підтверджено, що одним із важливих чинників збереження етнічної ідентичності в гетерогенному середовищі є етнічна поведінка. Вивчення етнічної поведінки засвідчує, що зумовлені нею морально-етнічні імперативи формують нормативну модель поведінки представника етнічної групи. Особливість етнічної поведінки в тому, що вона має два зовнішні прояви: поведінку в своїй групі і поведінку по відношенню до іншої групи. Із нашого погляду, константи етнічної свідомості утворюють достатні підстави для оцінки сутності етнічної самовизначеності індивіда як когнітивної. Позитивна роль етнічної поведінки виявляє комунікаційні ресурси соціального середовища. Політика держави в сучасному світі є умінням не лише встановлювати кордони між народами, а й використовувати комунікаційні ресурси, якими володіють національні меншості в межах соціокультурного простору національної держави. В умовах розгортання інтегративних процесів, появи глобальних викликів кожен етнос повинен зберігати свободу дій у якості реального етносуб’єкту світового простору.
У третьому підрозділі 2.3. –“Основи формування національної ідентичності” розглядаються умови і засади формування національної ідентичності як феномену модерної доби.
Проведений аналіз свідчить, що національну ідентичність потрактовують як “колективне почуття лояльності”, “прив’язаність, що випливає з почуття природної духовної близькості”(К.Гірц). Модерні теорії обґрунтували погляд щодо нації як результату індустріалізації суспільства, бюрократизації управління, стандартизації освіти. Націоналізм є теорією політичної легітимації, володарювання згідно з якою державні кордони не можуть перетинати рубежів відповідно до системи економічних, культурних, політичних об’єднань. Процес розбудови нації –це “сколочування”спільноти із деетнізованого “людського матеріалу”. Урбанізація сконцентрувала населення на відносно невеликих (порівняно з аграрним суспільством) територіях. Соціальним наслідком урбанізації була гомогенізація суспільства. Особливу роль у поєднанні локальних груп в національні спільноти відіграли технології сполучення: залізниця, засоби масової інформації, торговельні мережі. Європейська колоніальна експансія поширила формально-юридичні принципи організації національного державного буття. Деколонізація призвела до виникнення феномена етнічного націоналізму, який змінив системи самоконтролю й самоорієнтації людини в соціальному просторі. Усталені форми націоналізму відтворювали культурні, політичні, конфесійні стереотипи. Етнічний націоналізм моделює традиційні уявлення національної гідності, обраності, призначення, поширюючи їх значення на соціальні та політичні проблеми. Право людини на реалізацію своїх етнічних якостей розглядається як невід’ємна складова процесу соціалізації індивіда.
Постнекласична парадигма перенесла акценти розуміння нації на потрактування дискурсивних практик –політичних, художніх, наукових. Проведений аналіз дозволяє твердити, що особливим типом дискурсивних практик є колоніальний дискурс. Дослідження цього феномена продемонстрували, що в постколоніальному світі існують колонізовані народи. Мова і соціальні стандарти колонізаторів, культурні зразки є засобом контролю колишньої метрополії над колонізованими народами. Національна ідентичність у постколоніальних спільнотах будується за правилами метрополії і через дискурс метрополії. Деколонізація соціального простору в повному сенсі неможлива. В умовах глобалізації слід говорити лише про мовну альтернативу: заміна мови колишньої метрополії на домінуючу світову і повернення до традиційної культурної спадщини. З іншого боку, метрополія не позбувається колоній унаслідок політики деколонізації, а колонізовані народи, в свою чергу, вторгаються в простір метрополії. Демографічні та міграційні процеси, світова економіка потребують визначення засобів співіснування колишніх метрополій і колоній, але в такий спосіб, щоб кожний перебував у себе. Легітимація влади в постколоніальних державах відповідає обсягам володарювання колишньої метрополії: перепис населення, картографування території, музеєфікація культурного спадку, що запозичені з колоніальної доби або започатковані в ній.
Національна ідентичність постколоніальних народів, як засвідчує аналіз, є перформативною за своєю природою. Це конвенціональна конструкція, що існує у формі наративу (модернові нації) і перфомансу (постколоніальні нації). Конструювання національної ідентичності відбувається в історично змінних умовах за допомогою різнорідних форм медіатизації соціального простору.
Гомогенізація соціального простору спрямована на спростування, заперечення, репресію наративів і перформансу меншостей. Тому національна ідентичність залежить від конструкції “іншого/чужого”і за природою є амбівалентною. Модерністська концепція нації виявляється застарілою, відповідає індустріальному типу суспільства і уявленням про всесвітній характер соціально-культурних процесів. Постнекласична парадигма запропонувала альтернативне бачення, що дозволяє осмислити і всебічно окреслити сутність процесу ідентифікації.
Пошуки об’єктивних коренів етнічного в структурах несвідомого, вивели соціально-філософську думку на рівень особистісного буття, процесу соціалізації “знизу”. Нація базується не на суттєвих структурах особистості; об’єкт національної ідентичності лежить в соціумі, при цьому поведінкові настанови формуються “зверху”.
Вивчення особливостей національного буття в аспекті національної свідомості, націоналізму, національної культури, національної пам’яті дозволило дослідити феномени національних почуттів, національної міфотворчості, впливу технізації на процеси творення націй.
Незважаючи на те, що національна ідентичність є надійною соціальною опорою, настанова, що в умовах модернізації і глобалізації відбудеться заміщення етнічної ідентичності національною не підтверджується соціальною практикою. Етнос, як історично первісний феномен, і нація, як новітнє утворення, можуть співіснувати одночасно (мирно або конфліктуючи).
У третьому розділі дисертації –“Взаємодія етнічної та національної ідентичностей в аспекті політичної консолідації” виявляються аспекти консолідації сучасного українського суспільства у процесі взаємодії етнічної та національної ідентичностей. Взаємозв’язок особи, нації і держави у самовизначенні, духовній реалізації людини є фундаментальним напрямком у сучасному українському суспільствознавстві.
У підрозділі 3.1. –“Особливості національної ідентичності в глобальному контексті” визначаються особливості етнічно необмежених прав громадянства і етноцентристського змісту політичної культури, що є гарантією їх утвердження в соціальному просторі. Українські дослідники намагаються розробити модель детермінації соціальної ідентичності на принципах методологічного синтезу матеріальних і духовних потреб людини. З’ясування співвідношення етнічної і національної ідентичностей в сучасному українському суспільстві дозволяє стверджувати, що однозначне потрактування національної ідентичності є недостатнім. По-перше, політична заангажованість дискурсів ідентичності залишає відкритим розуміння сутності української національної ідентичності. По-друге, в сучасному світі оцінити загрози націоналізму (національний егоїзм, націоцентризм) однозначно неможливо, оскільки вони не сприймаються як виняткові особливості націоналізму і не виявляються в політичній площині. По-третє, національне буття за своєю природою не є однорідним, незмінним, самодостатнім і не виключає існування неспоріднених спільнот, тому версія інтегрального націоналізму видається романтично-інтелектуальним надбанням просвітницького розуміння держави. По-четверте, утворення нації є сполукою заради певної мети, що в сучасному світі є фундаментальним визначенням універсальних прав людини. По-п’яте, категорії національної свідомості, національної ідеї, патріотизму поступаються новим концептам політичної нації, громадського і конституційного націоналізму, які є різновидами виявлення національних почуттів.
Проведений аналіз свідчить, що дослідження національної ідентичності концентрувалися навколо ідеї невичерпності індивідуальних прав і свобод громадянина. Громадяни держави переставали бути представниками окремих спільнот і верств, а розглядалися як співгромадяни або співвітчизники, що одержали право на визнання своїх громадянських і політичних прав як у самій державі, так і поза її межами. В умовах глобалізації відокремленість певних соціальних груп, у тому числі етнічних, від спільних прав громадянства стали очевидними проявами локального партикуляризму. Модель консолідованої політичної спільноти є альтернативою інтеграційному проекту.
Культурна своєрідність більшості країн світу сприяє впевненості, що використання спільної мови означає наявність спільної ідентичності. Але майже у двохсот країн світу, що становлять сучасну світову спільноту, налічується понад шістсот мовних груп та п’ять тисяч етнічних груп. Етнічні відмінності, які впливають на всі прояви соціального буття, культуру, політику, освіту, не можна зводити до етнолінгвістичних. Глобальні конфлікти пов’язані з поширенням ліберально-демократичних цінностей у світі, суперечки навколо прав корінного населення та національних меншостей, міграційні процеси ставлять питання про ефективні засоби їх вирішення, розв’язання та застереження. Необхідно систематично проводити моніторинг правил, стандартів, символів, засобів масової інформації, освіти у питаннях етнокультурного стану суспільства, для того, щоб соціальні інститути, включаючи державні, були здатні забезпечувати справедливість і стабільність влади при вирішенні етнічних проблем. Їх ефективне вирішення сприяє консолідації національного життя й поглиблює розуміння соціальної свободи і рівності.
Цінності сучасної політичної культури надали можливість утворити національні держави на основі ліберально-політичних інститутів. Однак це має відношення не до всіх країн Східної Європи і третього світу. Така ситуація обумовлюється не тільки фактами політичної історії, а й тим, що впродовж тривалого часу соціально-філософська рефлексія була спрямована на визначення вторинності расових, гендерних, релігійних відмінностей у відношенні до природи людини. Основні її напрямки від марксистського до ліберально-консервативного намагалися визначити соціальну сутність незалежно від культурно-антропологічних ознак. Це обумовило необхідність встановити чітку межу громадянського стану особи та специфікації її етнічних, гендерних, расових, релігійних та інших особливостей.
У підрозділі 3.2. –“Генеза національної спільноти в сучасній Україні” –виявлено структури соціальної ідентичності у взаємозв’язку етнічної і національної ідентифікації особистості у соціальному просторі.
У процесі дослідження з’ясовано, що проект національної ідентичності основується на ототожненні етносу і нації. Природа такої єдності обґрунтовується в теорії національного суверенітету ідеєю відповідності державних і національних кордонів. Провідниками ідеї розбудови такого типу української державності були Ю.Бачинський, Ю.Вассиян, М.Грушевський, Д.Донцов, П.Куліш, В.Липинський, М.Міхновський, І.Франко.
Соціальна доцільність державного буття народу визначалася теоретиками українського державотворення через декларації про необхідність обрання форм політичного життя, напрямків соціального, культурного, економічного розвитку, встановлення засобів необхідних для досягнення поставлених цілей. Така теоретична модель ігнорує існування групової ідентичності і поширює принципи етнічної ідентифікації на державотворчі процеси, що не є достатньою підставою для політичної консолідації спільноти.
Із нашого погляду, національний суверенітет в умовах глобалізації політичного поля втрачає ознаки колективності. Нації –це геополітичні утворення, в яких домінують множинність інтересів та конфлікти ідентичностей. Міграційні процеси в сучасному світі вказують на стійкість групової форми ідентичності в умовах глобалізації на відміну від колективної. Етнічна і національна ідентичності є системами культурних відмінностей, кореляцій, інтеракцій, для яких співвідношення з системою соціальних зв’язків є умовністю. В Україні дискурси ідентичності набули суспільної значущості завдяки літературній публіцистиці І.Дзюби, М.Жулинського, М.Рябчука і створили феномен, який О.Забужко називає “філологізацією свідомості”. В центрі дискурсу опинилися питання української культурної тожсамості, яка була направлена проти механістично-інструменталістського бачення розбудови української національної спільноти: сприйняття культури лише із огляду на минувшину; на звичаї та обряди, які надавали можливість народові в умовах культурного обмеження зберегти тожсамість; усвідомлення теперішнього часу як практичної розбудови минулого, тобто конструювання образу дійсності у відповідності до архетипу української душі. Передусім структури національної свідомості не слід розглядати як духовний потенціал, який весь час існування української етнічної ідентичності залишався немовби поза контекстом української історії, становив її трансцендентний вимір, до якого політичні, ідеологічні, міфологічні впливи були недотичні. Основні тенденції творення української політичної нації, з огляду на впливовість національного чинника, потребують розмежування етнічного аспекту національності і державницько-політичного розуміння нації. Метафора І.Франка про Україну “від Карпат до Кавказу”не мала консолідуючого впливу в українському суспільстві. Україна є державою внаслідок запровадження норм демократичної організації суспільного простору, ствердження демократичних інституцій, поширення демократичних цінностей, обумовлених геополітичним перерозподілом світу.
За нашими спостереженнями, дослідження національної ідентичності виявляють, що вона не має чітких критеріїв приналежності, оскільки зумовлена територіальною, культурною цілісністю національного державного утворення. Політичні вимоги щодо переваг однієї з етнічних груп розглядаються в якості етнічної ідеології. Сучасний націоналізм наполягає на існуванні в суспільстві нерівного розподілу прав соціальних груп, що є наслідком індивідуалізації і лібералізації соціального простору їх взаємодії. Універсальною формою на емоційно-чуттєвому рівні існування виступає етнічна ідентичність, а національну ідентичність слід тлумачити як штучну форму існування, витворену правом, політикою, освітою. Національна ідентичність –проект іншості, чужинності, в якій інше і чуже набуває тожсамості з собою. Підґрунтям культурної ідентичності слід вважати принцип тожсамості, який включає ставлення до іншого. Тому особливо важливим є досягнення гармонізації співвідношення національної і культурної ідентичностей.
У підрозділі 3.3. –“Своєрідність співвідношення етнічної та національної ідентичностей у соціально-культурному просторі” встановлюються особливості ролі національних меншин у формуванні історичної пам’яті як основи національної ідентичності. Традиційне протиставлення мононаціональної і багатонаціональної держави поступається місцем опозиції мононаціонального і мультикультурного соціального простору. Національно-культурний простір є результатом символічної руйнації ознак локальної ідентичності через технічне розширення соціального середовища (В.Вандельфельс).
Історичний факт багатонаціонального складу більшості держав заперечує ідею моноетнічної основи національних держав. Буття багатонаціональних держав є співіснуванням різних народів в одній державі, тобто в жодного народу не існує домінантного або історично детермінованого права на утворення держави, до складу якої увійшли б інші народи, отримавши статус національної меншини. При визнанні прав національних меншин чисельність етнічної групи не береться до уваги, оскільки йдеться про групове право використовувати мову, дотримуватися традицій, ціннісних орієнтацій, мати освіту, здійснювати розвиток своєї культури. Фундаментальним елементом самовизначеності є включення й залучення людини до спільноти через механізми групової ідентичності.
Основним теоретичним напрямком соціальної філософії є переосмислення суспільної угоди як основи державотворення у відповідності до соціально-культурного контексту. Ідея соціальної спільноти полягає в усвідомленні бажання бути разом і поєднанні заради власної ідентичності. Форма та засоби виявлення ідентичності визначаються домінантними соціально-культурними цінностями.
Аналіз особливостей розуміння національно-культурного контексту в західній і вітчизняній науці засвідчує, що його основою є формування спільної історичної пам’яті. Національна історія завжди заснована на спільності досвіду, зміст якого повсякчас є викладом унікальних історичних вимог. Етнічна історична пам’ять значно відрізняється від проявів національної пам’яті і може вступати з нею в конфлікт, який відбувається свідомо чи несвідомо. Для представників третього покоління школи Анналів це стало об’єктом детального вивчення (М.Ферро) за допомогою поняття “матриця історичної пам’яті”–сукупності етнонаціональних стереотипів сприйняття власного минулого. Особливість етнічної пам’яті –здатність пробуджуватися і повертати до колективної уяви те, що, здавалося б, зовсім забуте.
Вплив етнічної історичної пам’яті може виявляти себе в подоланні перешкод, пов’язаних із відчуттям власної неповноцінності. Однією з основних проблем вітчизняної історичної науки і гуманітарного знання є співвідношення між етнічною і національною складовою в матриці історичної пам’яті. Етноісторична пам’ять виявляється автономним простором спогадів, які національна історія завжди повинна враховувати, бо інакше перша перетвориться на “попіл поколінь”, а друга - на ілюзію достовірності знання.
У підрозділі підкреслюється, що феномен взаємодії етнічної і національної ідентичностей проявляється в політичній консолідації суспільства. Вона є явищем протилежним до мобілізації спільноти політичними елітами навколо ідеологій, вона не може бути ототожнена з соціально-утопічним проектуванням суспільства владою, а також не відображає особливостей процесу поступового перетворення гетерогенного середовища на однорідну систему соціальних зв’язків. Політична консолідація відповідає просторово-обмеженим і предметно-змістовним принципам організації суспільних відносин, які об’єктивно орієнтовані на культурне середовище. Основні ознаки політичної консолідації проявляються в усвідомленні спільної форми співжиття (національний суверенітет), координації зусиль (диференціація прав і гарантія відповідальності), символічному поєднанні навколо спільного уявлення про минувшину, майбутнє і мету нації (історична пам’ять).
У висновках формулюються основні результати виконаної роботи, які викладаються в таких положеннях:
. Теза примордіалістів про тотожність етнічного та національного буття не відображає процесів націєтворення. Інструменталістська інтерпретація етнічності як засобу реалізації інтересів соціальної групи в результаті мобілізації її членів має однобічний характер, оскільки розглядає процес етнічної ідентифікації в контексті політичної боротьби. Конструктивізм редукує об’єктивну даність етнічної та національної ідентичності до вивчення механізмів її формування. Теорія етносу своїми основними положеннями вписується в межі примордіалістської парадигми. Аналіз підходів до вивчення етнічної ідентичності дозволяє зробити висновок про потребу синтезу примордіалістського, інструменталістського та конструктивістського підходів.
. Об’єктивний аналіз етнокультурних і національних процесів потребує диференціації понять “етнос”та “нація”. Етнос є формою моноспільноти, а нація є поліетнічним і полікультурним утворенням. Система соціальних зв’язків, обумовлених етнічною ідентичністю, є уніфікованою, ієрархізованою; національна ідентичність упорядковує спільноту, сконцентровану на певній території, використовує мову, що охоплює всі сфери людської діяльності –від соціальної до освітньої.
. У традиційному суспільстві сталість ідентичності забезпечується спадкоємністю традицій, стійкістю соціальних порядків. Людина ідентифікується в якості носія конкретних племінних, етнічних характеристик, що закріплюються в спільному образі життя. У сучасному суспільстві індивіди можуть вибирати і конструювати свою ідентичність. Людина не ідентифікує себе з якою-небудь однією характеристикою, якістю. Процес ідентифікації має множинний, незавершений, відкритий характер.
. Етнічна ідентичність виражає внутрішній, онтологічний пласт національного буття. Вона формується за допомогою своєї спрямованості в минуле, на давнину, повернення до витоків (спільність історичної долі свого народу, історичні корені і ін.). Члени етнічної спільноти об’єднані загальною культурною перспективою, тобто традицією, що включає в себе комплекс норм, незалежних від політичного устрою.
. Нація є політично-правовою спільнотою, що об’єднується культурною тожсамістю. Національна ідентичність у соціальному просторі утверджує цінності осібного в універсальному. Її константами є нестійкість, рухливість, множинність.
. Формування національної ідентичності відбувається “тут”і “тепер”під впливом соціокультурної реальності. Різниця між етносом і нацією на рівні особистості зумовлена різною природою цих феноменів –природною у етносів і, в певному сенсі, штучною у націй.
. Гармонізацію процесів етнічної й національної ідентифікації зумовлюють зміни в структуруванні соціального простору, які в сучасному українському суспільстві відображають творення української державності, політичних інститутів громадянського суспільства.
. Феномен взаємодії етнічної і національної ідентичностей проявляється в політичній консолідації суспільства. Основні ознаки політичної консолідації проявляються в усвідомленні спільної форми співжиття (національний суверенітет), координації зусиль (диференціація прав і гарантія відповідальності), символічне поєднання навколо спільних уявлень про минувшину, майбутнє і мету нації (історична пам’ять).
Список опублікованих праць за темою дисертації:
АНОТАЦІЯ
Бердій Т.С. Співвідношення етнічної та національної ідентичностей. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09. 00. 03 –соціальна філософія та філософія історії. –
Донецький національний університет, Донецьк, 2007.
У дисертації відображено сутність соціально-філософських аспектів співвідношення етнічної та національної ідентичностей в структурі соціальної ідентичності. Значну увагу приділено розробці методологічних основ, уточненню логіко-семантичного змісту основних категорій і понять, аналізу теоретичних підходів до вивчення етнічної і національної ідентичностей. Важливим аспектом досліджуваної проблеми є обґрунтування підходів до гармонізації національної та етнічної ідентичностей.
У процесі дослідження доведено, що ототожнення соціальних груп за етнічними і національними ознаками відображає методологічні обмеження головних теоретичних підходів, якими є примордіалізм, інстументалізм, конструктивізм. Аналіз співвідношення природної та інстутиційної основи соціального буття виявляє протилежність моноспільноти, якою є етнос та поліетнічного, полікультурного утворення –нації.
Сучасні державні утворення являють собою політично-правові спільноти, які об’єднанні спільною культурною самовизначеністю. Об’єктивний зміст національного буття виявляється в дискурсах, що свідчить про сконструйований характер національної ідентичності. Динаміка сучасного соціального контексту закріплює позитивну роль національної ідентичності як альтернативи космополітичних моделей.
Ключові слова: держава, етнос, ідентифікація, ідентичність, соціальна ідентичність, нація, мультикультуралізм, тожсамість.
АННОТАЦИЯ
Бердий Т.С. Соотношение этнической и национальной идентичностей. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09. 00. 03. –социальная философия и философия истории. –Донецкий национальный университет, Донецк, 2007.
Диссертация отображает сущность социально-философских аспектов соотношения этнической и национальной идентичностей в структуре социальной идентичности. Обосновано, что отождествление социальных групп по этническим и национальным признакам отображает методологические ограничения основных подходов к изучению этносов и наций: примордиализма, инструментализма, конструктивизма. Анализ соотношения органических и институциональных основ социального бытия обнаруживает противоположность монообщности, каковой является этнос и полиэтнического, поликультурного образования, которым выступает нация. Современные национальные образования представляют собою политически-правовые общности, которые объединены культурной самотождественностью. Она возникает из общности исторических, лингвистических условий, является результатом мобилизации управляемой массы правящей элиты. Объективное содержание национального бытия обнаруживается в универсальном характере дискурсивных практик. Глобальный контекст открывает уникальный характер постколониального дискурса, который закрепляет доминирование метрополии в эксколониальном пространстве и приобретает вид этнического национализма как реакции на незавершенность процесса деколонизации.
Характер глобализации в современном мире привел к утверждению мультикультурной парадигмы. Поэтому исследования в рамках постнеклассической парадигмы сосредоточены на когнитивном аспекте, представленном в сфере межкультурного, межгруппового, межцивилизационного взаимодействия. В современной Украине они отражают процесс созидания демократического государства и гражданского общества.
Ключевые слова: государство, этнос, идентификация, идентичность, социальная идентичность, нация, мультикультурализм, самотождественность.
Summary
Berdij T. S. Correlation of ethnic and national identity –
Manuscript
Thesis for candidate’s degree by specialty
. 00. 03. –social philosophy and philosophy of history –Donetsk National University, Donetsk, 2007.
The thesis reveals social and philosophical aspects of national and ethnic identity correlation in the structure of social identity. Great attention is paid to the methods of studying, logical and semantic sense of main categories and definitions, analysis of theoretical approaches to studying ethnic and national identity. The important aspect of the problem under studying is theoretical argumentation for approaches to harmonization of national and ethnic identity.
It is proved, while studying the problem, that relation to social groups as similar in their ethnic or national characteristics reveals methodological limitations of such main theoretical approaches as primordialism, instrumentalism and constructivism. The analysis of correlation of natural and institutional grounds of social life shows the opposition of such mono-society as ethnos to nation, as poly-ethnical and poly-cultural institution.
Modern state institutions are political and law societies, which are united by common cultural self-understanding. The objective sense of national life is revealed in discourses and proves that the character of national identity is constructed. The dynamics of modern social context emphasizes the role of national identity as alternative to cosmopolitical ideas.
Key words: state, ethnos, identification, identity, social identity, multiculturalism, self-identity.