ПРОАНАЛІЗУЙТЕ МІСЦЕ ЛЮДИНИ У ДЕРЖАВІ В ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Работа добавлена на сайт samzan.net:

71. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ МІСЦЕ ЛЮДИНИ У ДЕРЖАВІ В ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ. – 3.

72. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ. – 4-5.

73. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ДЕРЖАВНУ ВЛАДУ Й ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВОЮ. – 5-6.

74. РОЗКРИЙТЕ ПРИНЦИП РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ НА ЗАКОНОДАВЧУ, ВИКОНАВЧУ, СУДОВУ. – 6-7

75. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ КОНСТИТУЦІЮ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ. – 7-8.

76. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ СИСТЕМУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ. – 8-10.

77. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК КЛЮЧОВЕ ПОНЯТТЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ. – 10.

78. РОЗКРИЙТЕ ОЗНАКИ, ФУНКЦІЇ ТА АТРИБУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. – 10-11.

79. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПРОЦЕС ВІДНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ 1980-Х – 1990-Х РОКІВ. – 11-12.

80. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ГРОМАДСЬКО_ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І РУХІВ. – 13-14

81. РОЗКРИЙТЕ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ РУХІВ. – 14-15.

82. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПРОГРАМНІ ЗАСАДИ, СТРАТЕГІЮ І ТАКТИКУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ. – 15-16.

83. РОЗКРИЙТЕ СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ І РУХІВ. – 16-18.

84. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ОБЄДНАННЯ В УКРАЇНІ (ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ). – 18-22

85. ДАЙТЕ ХАРАКТЕРИСТИКУ ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ. ПРОБЛЕМИ І ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ. – 23-24

86. Проаналізуйте ставлення партій України до основних політичних проблем. – НЕ МАЄ((((

87. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ РОЛЬ КОМУНІКАЦІЇ В ПОЛІТИЦІ. – 25

88. РОЗКРИЙТЕ ПОЛІТИЧНИЙ ВПЛИВ ЗМІ НА ГРОМАДСЬКУ ДУМКУ. – 26

89. РОЗКРИЙТЕ ПРОБЛЕМУ ПОЛІТИЧНОГО МАНІПУЛЮВАННЯ І ШЛЯХИ ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ. - 27

90. РОЗКРИЙТЕ СПЕЦИФІКУ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗМІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. – 28- 29

91. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПОЛІТИЧНУ СВІДОМІСТЬ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ІДЕЙНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА. – 30

92. РОЗКРИЙТЕ СУТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ, ЇЇ РОЛЬ У САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ЕТНОСІВ. - 31

93. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ СКЛАДОВІ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ (ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ НАРОДУ, ПАТРІОТИЗМ, ВІРНІСТЬ ТА ВІДДАНІСТЬ ВІТЧИЗНІ, НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ, НАЦІОНАЛЬНА ГОРДІСТЬ. – 32.

94. РОЗКРИЙТЕ СУТНІСТЬ, СТРУКТУРУ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. – 33-34

95. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ПОЛІТОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. – 35

96. ВИЗНАЧТЕ МІСЦЕ І РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В ЗАГАЛЬНІЙ СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ І В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА. - 36

97. РОЗКРИЙТЕ СУТНІСТЬ, СТРУКТУРУ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ. – 36-37

98. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ РІВНІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ. – 37-38

99. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ІДЕОЛОГІЧНІ ТЕЧІЇ У СУЧАСНОМУ СВІТІ: ЛІБЕРАЛІЗМ, КОНСЕРВАТИЗМ, СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЗМ, ФАШИЗМ, КОМУНІЗМ ТОЩО. – 38-40

100. ВИЗНАЧТЕ МІСЦЕ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ В ЖИТТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ. – 40.

101. РОЗКРИЙТЕ РОЛЬ НАЦІОНАЛІЗМУ В СВІТОВІЙ ТА ВІТЧИЗНЯНІЙ ПРАКТИЦІ. – 41.

102. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ ОКРЕМИХ НАУК. – 41.

103. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯСУЧАСНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. – 42

104. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛІЗМ У НАУЦІ ПРО МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ. – 43

105. Охарактеризуйте політичний реалізм Г. Моргентау та Р. Арона. – 43

107. РОЗКРИЙТЕ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗМ, ПРИЧИНИ ЙОГО ВИНИКНЕННЯ, ЗМІСТ, РІЗНОВИДИ. – 43-44

108. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ НЕОМАРКСИСТСЬКУ КОНЦЕПЦІЮ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. – 45.

109. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. – 45-46

110. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ РОЛЬ ГЕОПОЛІТИКИ В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. – 46.

71. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ МІСЦЕ ЛЮДИНИ У ДЕРЖАВІ В ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ.

Свого часу А.Ф. Лосєв сказав, що людина – вічна проблема, яка ніколи не буде розв'язана, все ж зроблено багато спроб з'ясувати суть людини. Окрему увагу приділено політичній людині – продукту та суб'єкту політичних відносин. Починаючи від часів Аристотеля, який вперше звернув увагу на соціально-політичний зміст та суть людини, огляд проблем людини в політиці набував досить суперечливих означень: від акценту на індивідуалізмі – до повного нівелювання індивідом на користь нації, суспільства та держави. В сучасній політиці, що засновується на цінностях лібералізму, людині та її правам відводиться центральне місце, однак суть та зміст поняття «людина політична» до сьогодні не є однозначним.

Загалом «політична людина» – поняття політичної антропології, що означає домінанту свідомості і поведінку, яка пов'язана з політикою, яка може розв'язати найбільш значні проблеми людського буття. Людина усвідомлює мотиви поведінки, постійна робота свідомості та волі, які спрямовані на розкриття його індивідуальних особливостей, на самореалізацію і все те, що утворює його внутрішній світ. Людина має певну свободу волі і відносну незалежність і тому несе відповідальність за свою поведінку.

Вперше людину як політичну істоту визначив Аристотель. Людина згідно з поглядами античного мислителя стає політичною тому, що прагне справедливості, обговорює це з іншими громадянами за допомогою політичних методів та інститутів люди намагаються досягнути справедливості та визначеної в процесі обговорень мети.

Політика виступає самодетермінованою сферою та містить «ціль в собі» і, на думку А. Ашкерова, набуває космологічного значення. Вона не просто пронизує собою все життя, а становить зразковий універсум, який є мірою всіх мір, врівноважений порядок, який передбачає поєднання природного і надприродного.

Базовим поняттям є політична людина, а не індивід в ізоляції, людина поза суспільством, чи держава відокремлена від індивіда. І все ж самодостатнім є поліс, а не індивід, хоча Аристотель вважає, що Платон заходить занадто далеко у розумінні людини як частини суспільства, адже держава не єдине ціле, а множинна сукупність. Політична людина перебуває в середовищі інших людей, вона повинна в рамках власної та полісної етики дбати про благо всього суспільства, і таким чином знаходити власну ідентичність, розвивати власне Я. Таким чином політична людина античності – індивід, що підкоряється державі, громаді та намагається підкорити власну природу аби за допомогою розуму самореалізуватися.

А. Ашкеров вважає, що антична людина знаходиться під впливом трьох видів панування: панування над самим собою, панування над іншими людьми і панування над хаосом. Всі ці відносини влади не існують автономно, і всі вони повинні бути розглянуті як спосіб ідентифікації людської єдності, що протистоїть множинному Іншому. Власне суть політики полягає у єднанні людей, аналіз політики – аналіз способів такого єднання.

72. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину. Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі. При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

73. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ДЕРЖАВНУ ВЛАДУ Й ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВОЮ.

Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).

Державна влада: - є владою публічною ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичною, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами; - є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежність; - здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом); - має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави); - має монопольне право оподатковування; - поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), що перебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати); - видає нормативно-правові акти.

Державну владу й державу не можна ототожнювати, це не те саме. Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством, а держава - спосіб (форма) організації суспільства.

Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.

Ознаки органу держави:

1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент) відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції, які він здійснює від імені держави;

3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати юридично обов'язкові дії;

4) складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах один з одним і органом;

5) має необхідну матеріальну базу — казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування — державний бюджет;

6) має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і чисельним складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової підзвітності та службової дисципліни.

Інститут держави — відносно відокремлена частина державної структури, що користується певною автономією.

74. РОЗКРИЙТЕ ПРИНЦИП РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ НА ЗАКОНОДАВЧУ, ВИКОНАВЧУ, СУДОВУ.

Поділ влади — це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої ісудової влади здійснюються різними державними органами.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію і традиційно пов'язується з ім'ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск'є (1689—1755). Особливість його поглядів на «три влади» полягає у тому, що кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск'є містилися засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні Конституції 1787 р. було названо системою «стримувань і противаг».

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу влади не можна реалізувати повністю.

Основоположним принципом побудови державної влади в Україні є її поділ на законодавчу, виконавчу і судову гілки. У цілісній системі вищих органів влади держави при режимі демократії кожний вищий орган має певну частку відносної самостійності стосовно один до одного, а міра цієї відносної самостійності є мірою демократизму всієї політичної системи в цілому.

Відповідно законодавча, виконавча і судова гілки влади мають свої специфічні повноваження у загальному державному механізмі, які здійснюються особливими для кожної гілки способами. Вони постійно взаємодіють, взаємодоповнюють одна одну в процесі реалізації генеральної функції держави. Крім того, існування кількох гілок влади призводить до існування певних суперечок між ними, пов’язаних з розподілом владних повноважень та їх концентрацією. З метою недопущення узурпації влади, забороненої ст. 5 Конституції, створюється так звана система стримувань і противаг.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесі реформування державної влади.

Принцип поділу влади проведений через усі важливі положення Конституції. Він виражається, зокрема, у роздільному і послідовному викладі правового статусу трьох гілок влади. Створена система органів спочатку слабко спиралася на основу державної влади - виборчий корпус.

75. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ КОНСТИТУЦІЮ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ.

Поява конституцій як основних законів держави пов'язана з розвитком буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави.

Перші акти конституційного типу були ухвалені в Англії, проте в ній відсутня конституція в звичайному розумінні цього слова: цілісний основний закон, який регулює як найважливіші сторони внутрішньої організації держави, суспільного устрою, так і права і свободи громадян. Першою кодифікованою конституцією можна назвати Конституцію СІЛА 1787 p. В Європі першими писаними конституціями були конституції Польщі та Франції 1791 р. В Україні була розроблена, але не стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загально-соціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму національно-територіального устрою, організацію і систему державної влади і місцевого самоврядування і т. д.

2. Конституція має всеосяжний об'єкт регламентації та впливу. Конституційні норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як найважливішу цінність безпосередньо для самої людини.

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних інститутів публічної влади.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення конституції.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для їх застосування.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а) рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції -- найвища норма поведінки всіх громадян, громадських об'єднань, комерційних організацій, державних органів і посадових осіб.

76. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ СИСТЕМУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ.

Органи державної влади утворюють певну систему, яка характеризується функціональною та організаційною єдністю. Єдність системи органів державної влади обумовлена їхніми соціальним призначенням і метою діяльності. Органи державної влади відображають єдність інтересів і волі народу, яку вони покликані реалізувати. Функціональна єдність системи органів державної влади передбачає спільність їхніх завдань і функцій, у процесі їх реалізації вони діють спільно, тісно взаємодіють між собою.

Органи законодавчої влади в демократичних державах - це представницькі законодавчі органи. Згідно зі ст. 75 КУ єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – ВРУ. Законодавча влада може здійснюватися народом України не тільки через своїх представників у Верховній Раді, а й безпосередньо - всеукраїнським референдумом.

Органи виконавчої влади відповідно до принципу поділу влади утворюються для здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства . До системи органів виконавчої влади Конституція України відносить насамперед Кабінет Міністрів України - вищий орган у цій системі. КМУ спрямовує і координує роботу інших органів виконавчої влади:

а) центральних - міністерства, державних комітетів (державних служб) і центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

б) місцевих - місцевих державних адміністрацій, місцевих органів міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади.

Специфічними рисами органів виконавчої влади є те, що вони: по-перше, формуються призначенням; по-друге, здійснюють особливий вид діяльності - виконавчу і розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання Конституції та законів України, актів Президента України як безпосередньо, так і шляхом адміністративної правотворчості; по-третє, здійснюють діяльність на засадах поєднання єдиноначальності й колегіальності.

Органи судової влади - суди відповідно до принципу поділу влади здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Конституція України до системи судових органів відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125 КУ) та Конституційний Суд України (ст. 147 КУ). Специфічними рисами органів судової влади є те, що вони: по-перше, провадять особливу юрисдикційну діяльність - правосуддя. Ця діяльність має правоохоронний характер, вона спрямована на охорону від будь-яких зазіхань на закріплені Конституцією України засади конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства; по-друге, суди - це завжди колегіальні органи; по-третє, свою діяльність суди провадять в особливих процесуальних формах із дотриманням специфічних принципів - гласності в розгляді справ, змагальності й рівноправ'я сторін тощо.

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України. Конституція України безпосередньо не відносить Президента України до якоїсь певної гілки влади і закріплює його статус як глави держави, що дає можливість зробити висновок про особливий характер президентської влади як специфічної самостійної гілки влади. Здійснюючи функції глави держави, Президент України бере участь у формуванні інших гілок влади і взаємодіє з ними.

Особливу групу органів державної влади, які також безпосередньо не входять до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, становлять органи прокуратури. Згідно зі ст. 121 Конституції України Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Крім терміна «орган державної влади», в Конституції України використовується також термін «державні установи», яким позначається сукупність установ, здебільшого соціально-культурного призначення, що перебувають у державній власності. Це, зокрема, відповідні освітні заклади, установи охорони здоров'я, кінотеатри, театри, бібліотеки, клуби, палаци культури тощо. Наприклад, під установами охорони здоров'я в законодавстві України розуміються підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я.

77. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК КЛЮЧОВЕ ПОНЯТТЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ.

Громадянське суспільство – це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і стосунків, які покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, приватних інтересів і потреб.

Нині громадянське суспільство розглядається як ключове поняття посткомуністичної трансформації. Дослідники перехідних процесів переконані, що "демократія проголошена не може стати демократією реальною, доки громадянське суспільство не зміцніє настільки, щоб стати дієвим конкурентом і опонентом старої номенклатури, що без вільного й потужного громадянського суспільства ринковий капіталізм неминуче перетвориться на капіталізм мафіозний". З цього приводу стверджується, що громадянське суспільство потрібно передусім, навіть перед ринковими відносинами.

За період незалежності в Україні було створено правові умови функціонування громадянського суспільства (Конституція, закон "Про об'єднання громадян", "Про благодійність і благодійні організації", "Про творчих працівників і творчі спілки"). Завдяки новому законодавству й приватній власності стало можливим розвивати незалежні форми спілкування й співробітництва громадян, створювати з ініціативи громадян громадські організації й фонди, відкривати освітні установи, засновувати приватні ЗМІ. Важливими показниками розвитку громадянського суспільства є не тільки кількість організацій, а й кількість громадян, що беруть участь у їхній роботі. На жаль, соціологічні дослідження засвідчують зниження громадянського потенціалу українського суспільства.

78. РОЗКРИЙТЕ ОЗНАКИ, ФУНКЦІЇ ТА АТРИБУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

До атрибутів громадянського суспільства науковці відносять наступне:

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;
організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;
незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;
зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Також треба зазначити, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних справ;
противага владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;
засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;
сприятливе суспільне середовище для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Отже, що розвинутішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої власні інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами.

79. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПРОЦЕС ВІДНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ 1980-Х – 1990-Х РОКІВ.

Перехід до громадянського суспільства і правової держави розпочався з делегітимізації влади в колишньому СРСР. Делегітимізація супроводжувалась значними зрушеннями у системі цінностей тодішнього радянського суспільства. Тому Горбачовська “перебудова”, метою якої було економічне зростання (”прискорення”), а реальним результатом стала “гласність”, була сприйнята населенням з надзвичайним ентузіазмом.

Саме гласність мала вирішальне значення для відновлення громадянського життя наприкінці 80-х — на початку 90-х років. Паралельно з гласністю йшло визнання соціального й політичного плюралізму — спочатку так званого “соціалістичного”, а потім уже — без ідеологічної ідентифікації. Воно супроводжувалось швидким зростанням неформальних громадських, а пізніше й політичних організацій. Завдяки цим аспектам “перебудова” розбурхала суспільство. Перші організовані політичниі та громадські сили змогли досягнути певного ступеня автономності.

В Україні найвизначнішу роль у пробудженні громадської свідомості та в інформуванні людей про громадські рухи й організації відіграла газета “Літературна Україна” та її видавець — Спілка письменників України.

У цілому перехід України до демократичного режиму відбувався, як і в більшості нових незалежних держав (ННД), що виникли на теренах колишнього СРСР, шляхом “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, через їх поступову трансформацію і формування “нових” еліт із переважанням старих кадрів. Скасування статті 6 Конституції УРСР про керівну роль КПРС разом з іншими політичними зрушеннями, які відбулися восени 1990 р. після акції студентського голодування, стали важливим кроком на шляху до незалежності і створення держави, яка вперше за тривалий час почала рахуватися з вимогами громадськості.

Відродження громадського життя і політичного плюралізму відбувалося паралельно. Якщо не рахувати профспілок, то перші громадські організації в СРСР і в Україні були явно або приховано політизовані. Вони організовувались людьми, які орієнтувалися на далекосяжні політичні цілі і тільки через заборону опозиційної політичної діяльності обмежувались культурницькими, екологічними чи економічними гаслами. Найбільш відомими були громадські об’єднання, започатковані творчою інтелігенцією: Культурологічний клуб у Києві (1987 р.), Товариство української мови ім. Шевченка, культурологічне Товариство Лева у Львові; розвивалися екологічні рухи (“Зелений світ”), товариство захисту колишніх в’язнів тоталітарного режиму “Меморіал” та інші. Відновлення політичного плюралізму припадає на 1988–89 роки. Це був підготовчий період, ще не формування багатопартійності. Головна його подія — утворення і діяльність Народного Руху України — масової, ідеологічно строкатої, проте антикомуністичної та національно зорієнтованої організації.

Найпершими на політичній ниві заявили про себе дисидентські правозахисні групи, що стежили за дотриманням гуманітарної частини Гельсінських угод 1976 р. Вже влітку 1988 р. Українська Гельсінська Спілка (УГС) оприлюднила свою “Декларацію принципів” і почала діяти не як суто правозахисна, а як політична організація. Спроби створення народного фронту були і в інших регіонах України, а члени Спілки письменників України висунули восени того ж, 1988 року ідею створення Народного руху України за перебудову. У вересні 1989 р. був проведений Устаночий з’їзд Руху, що мав своїм наслідком перетворення Руху в альтернативну щодо КПРС політичну силу (хоча його членами могли бути й комуністи). Відбулася фактична легалізація політичного плюралізму і почали закладатися підвалини для створення нових партій. Перший період творення власне партій розпочався навесні 1990.

Отже, відновлення громадського життя й політичного плюралізму в Україні можна датувати 1988–89 роками. Створення багатопартійності припадає на період весни 1990 — літа 1991 року. Саме в цей період сформувався політичний спектр, що відображав практично усі ідеологічні позиції — від крайньо-лівих до крайньо-правих.

80. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І РУХІВ.

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Свідченням колективістського характеру діяльності громадських організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури.

Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових рухів. Від громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями: відсутність чіткої організаційної структури; спільність інтересів громадян, що приєднуються до рухів; наявність у них груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань; відсутність індивідуального членства.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;
за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;
за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);
за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;
за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

Починаючи із середньовіччя мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи.

Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи.

Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.

81. РОЗКРИЙТЕ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ РУХІВ.

Різноманітні об'єднання громадян є невід'ємним компонентом будь-якого демократичного суспільства. їх соціально-політичне призначення полягає, насамперед, в допомозі людям у вирішенні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Відомості про об'єднання громадян зі спільними інтересами і поглядами на події і явища суспільно-політичного соціально-економічного життя йдуть уже з стародавніх суспільств. Різноманітні громадські об'єднання у різних народів створюються з певною метою впливу на суспільно-політичний і соціальний розвиток. Так, в Стародавній Греції, Стародавньому Римі, Єгипті та ін. створювались різні філософські школи, в Середньовіччя - лицарські ордени, гуманні художні і літературні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні товариства (масонська ложа, політичні клуби та ін.). Уже в XVIII ст. Шарль Монтеск'є розглядає громадські об'єднання як окреме соціальне політичне явище. На початку XIX ст. підхід до громадських, суспільних об'єднань Іммануїлом Кантом втілюється в концепції громадянського суспільства, що уже обмежується правовим статусом і свободою.

Піднесення в 80-х - на початку 90-х років масових демократичних і політичних рухів - характерна риса демократизації суспільства, потужний фактор сучасної політизації суспільного життя, що порушує інтереси величезних мас, які беруть участь в управлінських процесах суспільства, зростання політичної свідомості, спосіб, який пробуджує політичну активність мас. Під політичним суспільним рухом розуміються такі суспільні сили, що намагаються змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом впливу на уряди або державні органи або ж шляхом завоювання влади. Політичний рух - особлива форма суспільного руху, що визначається в найбільш загальному вигляді як спільне прагнення людей до реалізації загальної політичної мети і політичної програми.

Процеси, що відбуваються в політичному житті ряду країн Європи, в Росії, Україні, Білорусі та інших незалежних державах Співдружності, привели до руйнування тоталітаризму, відкрили простір для розвитку демократії, розчистили новим політичним силам шлях до влади. В кіпці 80-х - першій половині 90-х років на базі розгортання політичних рухів формуються різноманітні політичні партії. Нові суспільно-політичні об'єднання в Україні, в Російській Федерації, Білорусі, в Прибалтиці та інших регіонах виникли внаслідок демократизації суспільного життя. Але комуністам не вдалося па початку 90-х років відразу очолити формування національної свідомості, стати виразником національної ідеї. їх випередили та за них зробили ліберальні, соціал-демократичпі, сепаратисти ськи налаштовані сили.

82. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПРОГРАМНІ ЗАСАДИ, СТРАТЕГІЮ І ТАКТИКУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Політична програма — документ, у якому викладені основні цілі та методи досягнення цих цілей політичної партії, суспільно-політичного руху, окремого діяча, іншого об'єднання громадян; виклад політичної платформи партій або державних інститутів, основних положень цілей їх діяльності та способів їхньої реалізації, гарантій виборцям тощо.

За змістом політичні програми є:

короткими;
концептуальними;
деталізованими.

Загальні, концептуальні програми звичайно називають стратегічними. Вони припускають формулювання загальних цілей і загальних, фундаментальних способів їхнього досягнення. Деталізовані програми є тактичними, втілюють у собі спосіб реалізації стратегії, що найчастіше складається із частин, рівнів, кроків реалізації стратегії.

Політичні програми містять два змістовних моменти:

спекулятивно-ідеологічний;
управлінсько-технологічний.

Всі політичні програми можна розділити на:

опозиційні;
діючі.

В опозиційних програмах партії, які прагнуть до влади, викладають свої позиції. Такі рограми спрямовані на електорат, їхня основна мета — забезпечити перемогу на виборах. В основі подібних програм — критика влади, своїх політичних суперників і обіцянки в бік виборців.

Політична стратегія – це визначення довготривалої мети, широкої програми дій, повсякденних завдань, загальної довгот-ривалої лінії політичної поведінки, основних напрямків діяль-ності, науково обґрунтованого розвитку реальних політичних подій і явищ тощо. Стратегія визначає і забезпечує основний напрямок політичної діяльності суб’єктів влади та політики. ЇЇ об’єктом є вироблення головної мети, програм на певному етапі політичної діяльності суб’єктів політики, шляхів та засобів їхнього досягнення.

Тактика – це частина стратегії, це політична лінія суб’єктів політики на порівняно нетривалий період, це сукупність шляхів, форм, прийомів, методів та засобів реалізації політичних ідей і програм, досягнення головної мети й завдань стратегії. Політич-на тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична стратегія і політична тактика – складові політич-ного керівництва, тісно взаємопов’язані між собою.

Конструктивна політична стратегія передбачає і прогресив-ний політичний розвиток, передбачає конструктивний вибір засобів і методів її здійснення.

Важливою ланкою у виробленні стратегії і тактики у пол-ітиці стає процес прийняття рішень, постановка мети і завдань.

83. РОЗКРИЙТЕ СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ І РУХІВ

Процеси, що відбуваються в політичному житті ряду країн Європи, в Росії, Україні, Білорусі та інших незалежних державах Співдружності, привели до руйнування тоталітаризму, відкрили простір для розвитку демократії, розчистили новим політичним силам шлях до влади. Однак в мирних умовах, особливо, якщо антитоталітарним рухам не протистояла серйозна політична сила, їх роль зменшувалася, надала. Всередині масових антитоталітарних рухів почався процес хитання і розброду. Але ці рухи викопали «критичну функцію» у ставленні до тоталітаризму. Поглиблення суперечностей між тоталітарним режимом і потребами суспільно-політичного розвитку народів привело до розхитуванню устоїв державного ладу, політичної системи, деформації ряду політичних процесів. В таких умовах і виникають масові рухи, що ставлять метою національне відродження тощо. Головне ж, суспільно-політичні рухи виникають з метою не поліпшення існуючого ладу, не руйнування, а його реформування, демократизації тощо.

І хоча політичні партії мають ще більшу силу в політичному житті країни, немалі потенції, все ж треба визнати відносини між громадськістю та державою можуть регулюватися не обов'язково через політичні партії. Поява незалежних кандидатів, що висуваються від різноманітних зацікавлених соціальних спільностей, верств, які, використовуючи нову комунікаційну техніку, одержують безпосередній доступ до виборців через канали телебачення та пресу, зростання рівня загальної та політичної культури мас дадуть можливість кандидатам від зацікавлених груп, виявити себе безпосередньо, минаючи більші політичні партії. В будь-якому випадку, в політичному процесі центр ваги переміщується від великих організацій з їх апаратами в невеликі соціальні групи, які складаються з дуже активних організаторів процесу політичної мобілізації та формування політичної діяльності. В кіпці 80-х - першій половині 90-х років на базі розгортання політичних рухів формуються різноманітні політичні партії. Нові суспільно-політичні об'єднання в Україні, в Російській Федерації, Білорусі, в Прибалтиці та інших регіонах виникли внаслідок демократизації суспільного життя. Але комуністам не вдалося па початку 90-х років відразу очолити формування національної свідомості, стати виразником національної ідеї. їх випередили та за них зробили ліберальні, соціал-демократичні, сепаратистиськи налаштовані сили. Тоді ж у засобах масової інформації нагнічується націоналістичний психоз, ідеалізується буржуазне минуле, перекреслюються всі соціальні і культурні зміни, що відбулися за роки Радянської влади, ведеться пропаганда з тим, щоб примусити комуністів разом зі своїми союзниками піти з політичної арени. Іде бурхливий процес політичного плюралізму думок і багатопартійності в усіх сферах суспільного життя держави. Політичний плюралізм - реальність політичного життя сучасності.

Під соціально-політичним плюралізмом розуміється один з принципів суспільно-політичного устрою, за яким суспільно-політичне плюралізму життя включає безліч різноманітних взаємозалежних і разом з тим автономних соціальних і політичних партій, організацій, груп, настанови, ідеї та програми яких постійно порівнюються у змаганні, конкурентному суперництві між собою. Політичний плюралізм нерозривно зв'язаний з плюралізмом культурним, що стверджує право кожної людини дотримуватися будь-яких поглядів і проповідувати їх, повага до інакомислення, принципи дискусій і компромісу в політичному процесі.

Традиція політичного плюралізму йде від античності, але широке розповсюдження та систематичне обґрунтування плюралізм одержує в період становлення буржуазних суспільно-політичних систем. Доктрина політичного плюралізму віддає перевагу індивіду та соціальній групі, вважаючи їх первинними в політичній структурі та державі. Плюралістична система тяжіє до децентралізації, до різноманітності центрів влади, що в ідеалі розподіляється між суспільними групами. Жодна окрема організація не може і не повинна представляти все суспільство та нав'язувати свою владу. Суспільні інтереси формуються на основі приватних інтересів. Згідно з принципами політичного плюралізму, ніхто не може володіти правом на монополію, на остаточну, вищу істину, на єдиний рецепт досягнення загального добробуту. Вільне суперництво ідей і інтересів вважається природним станом соціального організму. Всяке порушення принципу політичного плюралізму має небезпеку тиранії, веде до застою і неефективності.

Аналіз характеру та ролі політичних сил, що формуються в Україні, пояснює їх рядом обставин. По-перше, в період застою в суспільстві загострилися суперечності між більшістю трудящих, незадоволених станом справ у країні та офіційними суспільно-політичними та господарськими інститутами, багато з яких загрузли в бюрократизмі, відомчому егоїзмі, бездіяльності. Демократизація, розвиток гласності створили умови для легалізації суперечностей. Відкрилися «шлюзи» для соціально-політичної активності людей, відображення в_реальному плюралізмі думок, підходів, альтернативних концепціях поновлення, навальним розвитком політизованих самодіяльних формувань.

По-друге, труднощі та суперечності, що виникли в процесі демократизації суспільства, поглибленні кризи економіки та влади, різке падіння матеріального добробуту більшості населення відображали процеси поляризації соціальних спільностей, зростання злочинності, загострення міжнаціональних відносин тощо. Всі зміни і соціально-політичні процеси в суспільстві викликали зростання соціально-політичної напруженості в суспільстві, політизації мас, їх опозиційної активності, падіння авторитету соціалістичної ідеолога; поляризація оцінок сучасних реальностей, підходів до подолання труднощів. Всі такі фактори створили соціально-політичний і ідеологічний грунт для плюралізму, появи різноманітних політичних партій і політичних об'єднань, складної системи їх БЩНОСИНЗ інститутами влади. Важливою причиною розвитку політичного плюралізму - поява і зростаюче розчарування широких верств населення в офіційно панівних структурах. Багато хто зневірився і стали шукати інші організаційні форми поновлення, захисту прав і своїx), інтересів.

84. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ОБЄДНАННЯ В УКРАЇНІ (ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ).

Політичні партії та об'єднання сучасної України (90-і роки ХХ століття - початок ХХІ століття)


Назва політичних партій (об'єднань)	Рік утворення	Керівник	Інтереси яких верств населення виражає	Основні програмні положення
Комуністична партія України	1993	Симоненко П. М.	Робітникиселянство	- усунення від влади антинародного, антинаціонального режиму і повернення влади трудовому народові в особі Рад депутатів трудящих та інших повноважних органів; - повернення народу і взяття під контроль держави майна, привласненого всупереч суспільним інтересам; - припинення падіння виробництва і відновлення основних соціально-економічних прав трудящих; - організації контролю трудових колективів через створені на підприємствах ради робітників за виробництвом і розподілом національного багатства
Народний рух України	1993	Тарасюк Б.І.	Робітники селянство, середній клас	- суть змін в економічній політиці повинна полягати в переході від обмежувальних заходів до стимулювальних, наслідком чого повинне стати пожвавлення виробництва і на цій основі підвищення життєвого рівня населення; - стимулювання об'єднання приватного підприємництва, структурних галузевих перетворень, концентрації капіталів через акціонерні товариства, вільний продаж акцій, захист прав акціонерів, підпорядкування держави як акціонера рішенням корпорації; - забезпечення права на працю і створення умов зайнятості населення, реформа системи оплати праці, пенсійна реформа, реформа системи надання соціальних послуг
Соціалістична партія України	1991	Мороз О. О. Цушко В.П. - з 2010 р.	Робітникиселянство, середній клас	- подолання відчуження людини від держави, виробництва, суспільства, людини від людини, поділу України на Схід і Захід, а українців - за етнічним походженням, мовою та політичними переконаннями; - соціально орієнтована економіка, різноманітність форм власності, ефективне державне регулювання ринкового господарства; - сильна державна влада під постійним контролем народу; - динамічне суспільство, що розвивається, засноване на політичній стабільності, національній єдності, відкритості, змагальності ідей у політиці
Партія зелених України	1990	Кондратюк Т.В.	Всі верстви населення	- орієнтація на споживання не може дати людині щастя та досягнення мети життя; -необхідність еволюційного ненасильницького розвитку суспільства; -пріоритет екології над економікою, політикою та ідеологією, прав особистості над правами держави
Селянська партія України	1992	Холоднюк З.В.	Аграрії-господарники, робітники АПК	- соціально-економічний розвиток України можливий на основі різних форм господарювання за збереження життєздатності важливих галузей промисловості та сільського господарства шляхом поетапного входження в ринкову економіку та міжнародні економічні зв'язки з метою побудови суспільства соціальної справедливості; - розвиток усіх форм економічної діяльності, що сприяють зростанню матеріального добробуту народу; - розглядає приватизацію як необхідний механізм ефективної економічної діяльності на сучасному етапі в тих галузях народного господарства, що вичерпали свої потенційні можливості в умовах спотвореного соціалістичного способу виробництва
Народно-демократична партія	1996	Супрун Л.П.	Робітники, селянство, середній клас	- реалізація права працездатних громадян на отримання роботи та справедливу оплату, що забезпечить добробут кожної сім'ї, а також права непрацездатних на підтримку і захист з боку суспільства; - орієнтація на підтримку ефективного власника, формування міцного середнього класу як основи соціально-економічної стабільності держави, незворотності ринкових реформ; - за перерозподіл функцій і відповідальності у вирішенні соціальних проблем між державою, працівником і підприємцями, підвищення ролі регіонів у здійсненні соціальної політики; - в основу соціально-трудових відносин повинні бути закладені засади соціального партнерства як засобу досягнення консенсусу, пошуку взаємоприйнятних рішень між власниками, державою, найманими працівниками
Партія регіонів	1997	Азаров М. Я.	Всі верстви населення	- підсилення ролі місцевого самоврядування, розвиток в регіонах України демократії та ініціативи відповідає загальносвітовим тенденціям. Саме в областях, містах, районах, селищах і селах зосереджується людський капітал, створюється національне багатство, стверджується сьогодення і визначається майбутнє країни; - побудова міцної демократичної держави, здатної ефективно відповідати на сучасні глобальні виклики, можлива лише за умов повноцінного представництва регіонів у вищих органах влади та ефективного розподілу повноважень між центральною владою і органами місцевого самоврядування; - фундаментом Партії регіонів, її кадровим ядром, соціальною опорою є люди праці всіх сфер суспільного життя, чиїми зусиллями твориться новітня українська історія, зміцнюється держава та суспільство; - політичний центризм - основа стратегії Партії регіонів.
Прогресивна соціалістична партія України	1996	Вітренко Н. М.	Робітники, селянство	- теоретичною основою програми ПСПУ є марксизм; - головною умовою зміни курсу реформ партія визнає розрив відносин з Міжнародним валютним фондом і визнань стратегічними партнерами Росії та Білорусії; - необхідним напрямком економічних перетворень є зміна податкової, банківської, інвестиційної, цінової, зовнішньоекономічної політики з метою створення нових робочих місць, захисту внутрішнього ринку, забезпечення стабільного зростання виробництва; - безумовними вимогами є відновлення контролю й обліку, планування, управління економікою, інвентаризація усіх приватизованих об'єктів при використанні процедури націоналізації для захисту інтересів, неприпустимість перетворення землі на товар; - необхідними напрямками у соціальній політиці є реформа системи заробітної плати, пенсії і соціальних виплат на основі їхньої відповідальності прожитковому мінімуму і повернення трудових заощаджень населенню. забезпечення безкоштовними послугами охорони здоров'я та освіти, доступність житлово-комунальних послуг
Наша Україна	2005	Ющенко В.А.	Робітники, селянство, середній клас	- зміцнення та захист незалежності, державного суверенітету та єдності України; утвердження в житті держави і суспільства цінностей людської гідності, свободи, справедливості, забезпечення демократії і верховенства права; -формування нових демократичних інститутів, які консолідують активність мільйонів українців для реалізації їхніх прагнень та інтересів
Всеукраїнське об'єднання Батьківщина	1999	Тимошенко Ю.В.	Робітники, селянство, середній клас	- відродження духовності та інтелекту нації повинні стати головним аргументом України в боротьбі за її місце в Об'єднаній Європі та світі; - головним мірилом ефективності державної влади на найближчий п'ятирічний період повинно стати подолання бідності народу, підвищення його життєвого рівня, особливо малозабезпечених громадян, багатодітних сімей, пенсіонерів i інвалідів до рівня сусідніх країн Європи; - подолання суперечностей між інтересами суспільства i приватного капіталу у володінні засобами виробництва, забезпечення справедливого, раціонального розподілу i перерозподілу національного багатства та розумне співвідношення між споживанням i накопиченням; - в основу економічної модернізації України "Батьківщина" покладає стратегію випереджаючого інноваційно-інтелектуального розвитку

85. ДАЙТЕ ХАРАКТЕРИСТИКУ ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ. ПРОБЛЕМИ І ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ.

Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. учасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства. Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

3. Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

86. Проаналізуйте ставлення партій України до основних політичних проблем

87. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ РОЛЬ КОМУНІКАЦІЇ В ПОЛІТИЦІ.

Невід'ємною складовою частиною політики є масові комунікації. Політика більше, ніж інші види суспільної діяльності, має потребу в спеціальних засобах інформаційного обміну, у встановленні і підтримці постійних зв'язків між її суб'єктами.Це зумовлено самою природою політики як колективної, організованої цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей для реалізації групових цілей та інтересів, що торкаються всього суспільства. Колективний характер цілей, що реалізуються в політиці, передбачає їхнє обов'язкове усвідомлення розділеними в просторі членами колективу (держави, нації, групи, партії і т. п.) і координацію діяльності людей і організацій. Усе це й потребує використання спеціальних засобів передачі інформації, що забезпечують єдність волі, цілісність і єдину спрямованість дій людей. Такими засобами є засоби масових інформацій (ЗМІ), засоби масових комунікацій (ЗМК), або мас-медіа.ЗМІ являють собою заклади, створені для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціальних технічних пристроїв різних повідомлень. І, власне, вони являють собою спосіб передачі, збереження, виробництва і розповсюдження політико-економічних, духовних цінностей у суспільстві. Засоби масової інформації — це своєрідна система, яка охоплює періодичні друковані видання, радіо-, теле-, відео-програми, кінохронікальні програми, інші форми періодичного поширення масової інформації.Згідно із законом України, друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса): газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальні засоби масової інформації: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Ядром їх все ще є газетні і журнальні редакції, видавництва, студії радіо- і телебачення з їхньою різноманітною продукцією. Але ЗМІ по праву належать вже й інформаційні служби (телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік рилейшнз, професійні та журналістські клуби й асоціації).Отже, під ЗМІ розуміють ті соціальні інститути й канали комунікації, які забезпечують систематичний збір, оброблення і поширення інформації на масову аудиторію. ЗМІ виступають як професійний інформаційнийпосередник між безперервним потоком подій і широкою громадськістю. ЗМІ: - тримають громадськість у курсі подій; - повідомляють їй різні точки зору; - забезпечують гласність і захист прав людей; - сприяють розпов-сюдженню культури в суспільстві; - справляють вплив на свідомість і поведінку людей.

88. РОЗКРИЙТЕ ПОЛІТИЧНИЙ ВПЛИВ ЗМІ НА ГРОМАДСЬКУ ДУМКУ.

Значну роль у громадянській соціалізації і відіграють засоби масової інформації. Вони виконують функції соціальної комунікації, інформування і виховання, формування громадянських цінностей, створюють відповідний соціально-політичний клімат. Виділяються п'ять елементів масової комунікації: хто?, що?, як?, кому?, з яким ефектом? Громадська думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності. Вона створюється під впливом буденної свідомості, емпіричних знань, навіть забобонів, а також науки, мистецтва, політики і, зрозуміло, всіх джерел масової комунікації.

Держава повинна контролювати засоби масової інформації відповідно до Конституції та чинних законів, щоб нейтралізувати можливі прояви інформаційної шкоди для своїх громадян. Засоби масової інформації не тільки інформують, повідомляють новини, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми і, тим самим, беруть участь у соціальному управлінні, забезпечують владі інформаційний супровід. Шляхом формування громадської думки, вироблення певних установок вони спонукають людину до тих чи інших вчинків. ЗМІ, як спосіб масового зв'язку між тими, хто управляв, і тими хто є об'єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію - закони, розпорядження, укази тощо. Цим самим вони передають волю влади, її вимоги. Разом із тим, ЗМІ є видом зворотного зв'язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя громади - це своєрідний і ні з чим незрівнянний барометр громадської думки

У демократичному суспільстві засоби масової інформації є компонентами політичної системи поряд із парламентом, виконавчою владою, незалежним судом і їх навіть називають "четвертою владою" - не в розумінні "четверта державна", а в розумінні "влада громадянського суспільства".

Ця своєрідність насамперед у тому, що ЗМІ не можуть приймати рішень, наказувати, зобов'язувати, притягати до відповідальності. ЗМІ здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій й донесення позицій опозиційних партій до електорату. ЗМІ виконують роль своєрідного громадського контролю і оприлюднення його результатів.

Отже, основні функції мас-медіа в ліберально-демократичному суспільстві: контроль за владою, тиск на владу, встановлення взаємин та довіри між владою й суспільством.

Розвиток нових технологій, насамперед у сфері теле- чи радіомовлення, дозволяє вести багато передач у прямому ефірі. Засоби масової інформації стають сценою, на якій розгортається політична дія - обговорюються кризи, ведуться переговори, відбуваються суспільні протести.

Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу, яка і формує політичну систему. В демократичній державі право приймати рішення має більшість, тому публічна дискусія дає можливість висловитися приватним особам та організованій меншості, опозиційним партіям - всім тим, хто думає по іншому, ніж більшість. А це є ефективним інструментом механізму демократичного правління, який безпосередньо впливає на формування типу політичної системи.

89. РОЗКРИЙТЕ ПРОБЛЕМУ ПОЛІТИЧНОГО МАНІПУЛЮВАННЯ І ШЛЯХИ ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ.

Суспільство має віддавати собі звіт у потенційній можливості маніпулювання суспільною свідомістю, громадською думкою за допомогою різних прийомів, що використовуються ЗМІ. Політичний вплив ЗМІ надають через вплив на розум і почуття.

У демократичних державах воліють переконувати людей за допомогою інформування та аргументації, побудованою у відповідності з законами логіки. Така система подачі інформації передбачає змагальність різних ЗМІ в боротьбі за увагу аудиторії. У таких державах заборонено використовувати ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової та релігійної ненависті і ворожнечі, проте в них різні політичні сили можуть використовувати і методи емоційного впливу, особливо в рамках передвиборчої компанії.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, все ж таки головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес. Основними етапами цього процесу є одержання, відбір, коментування і поширення відомостей. Від того, яку інформацію, в якій формі і з якими коментарями отримують суб'єкти політики, дуже багато в чому залежать їх подальші дії. ЗМІ не тільки відбирають відомості, що поставляються інформаційними агентствами, але і самі видобувають і оформляють їх, а також виступають їх коментаторами і розповсюджувачами.

Але найбільшу небезпеку представляє собою використання ЗМІ для політичного маніпулювання - прихованого управління політичною свідомістю і поведінкою людей з метою примусити їх діяти (або не діяти) всупереч їх власним інтересам.

На сьогоднішній день теорія і практика політичного маніпулювання глибоко і ретельно розроблена. В основу маніпулювання найчастіше покладена практика впровадження у свідомість людей певних соціально-політичних міфів - ілюзорних ідей, які сприймаються на віру, без раціонально-критичного осмислення (наприклад, міфи про переваги соціалізму, нав’язуванні суспільству в радянський час, міфи про "жахи" світу капіталу і т.д.).

Для укорінення в свідомості соціально-політичних міфів використовують різні техніки і методи: напівправда (коли аудиторії докладно повідомляється про малозначні факти, але при цьому замовчується про факти більш важливих, або дається з свідомо помилкова інтерпретація); наклеювання ярликів (коли для компрометації певних діячів їм дається непристойна визначення - "бандит", "фашист" і т.д., яке сприймається однозначно негативно масовою аудиторією).

Велику роль у політичному маніпулюванні мають посилання та демонстрація результатів сфабрикованих опитувань громадської думки. Значній частині людей властиво примикати до більшості з страху залишитися в ізоляції, і тому така інформація може схилити людини прийняти не властиве йому рішення.

Певною мірою зняти маніпулятивний ефект представляється можливим тоді, коли в суспільстві існують дійсно незалежні ЗМІ, що працюють в умовах різноманітності і змагальності у завоюванні уваги і довіри аудиторії. При наявності різних підходів до висвітлення однієї і тієї ж проблеми, у глядачів виробляється критичний підхід до осмислення інформації, і тоді ЗМІ не формують установки громадян, а інформують їх про хід політичного процесу.

90. РОЗКРИЙТЕ СПЕЦИФІКУ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗМІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ.

Функціонування і розвиток системи масової комунікації в сучасній Україні мають суттєві особливості, що зумовлено як загальними сутнісними характеристиками трансформаційних суспільств, так і власне українськими реаліями. З огляду на це соціологію цікавить вплив соціальних процесів на особливості функціонування ЗМІ, а також і те, як модифікація ЗМІ позначається на соціальному бутті.
Якісні зміни у вітчизняних ЗМІ розпочалися наприкінці 80-х років XX ст. Цей час, як і початок 90-х, характеризувався зростанням соціальної активності громадян, різким збільшенням кількості та підвищенням популярності друкованих засобів інформації, розширенням аудиторій специфічних програм мас-медіа (трансляції засідань Верховної Ради СРСР та України, суспільно-політичні телерадіопрограми). Мас-медіа були тоді своєрідним нервовим згустком процесів, що їх переживала країна.

У другій половині 90-х років загальні тиражі друкованих видань знизилися, хоча зросла загальна кількість найменувань. За офіційними даними, з 1990 по 1996 рік кількість періодичних видань зросла на 23%. Але загальний разовий наклад їх знизився з 25 млн. примірників у 1990 р. до 23 млн. у 1996 р. Скоротилася і їх читацька аудиторія. За соціологічними даними, майже 25% опитаних відзначили, що за тиждень напередодні опитування вони не переглянули жодної газети. Читацький інтерес став переорієнтовуватися із суспільно-політичної тематики на розважальну, що зумовило зростання популярності відповідних видань: серед найпопулярніших тематик у пресі респонденти зазначають передусім гороскопи, кросворди, гумор, світську хроніку тощо. Схожа ситуація спостерігається і на телебаченні. Згідно з опитуванням чітко простежується інтерес аудиторії до розважальних, музичних, спортивних програм, телесеріалів, художніх фільмів тощо.
Найпоширенішими в мас-медіа стають рекреативна та функція відтворення в аудиторії певного емоційно-психологічного настрою, які донедавна перебували на периферійних позиціях. Це стосується як загальної ситуації, так і кожного мас-медійного продукту зокрема. Дедалі частіше газети — особливо щотижневі — перетворюються на те, що в західних дослідженнях масових комунікацій називають «омнібусами» — пресу, розраховану на будь-який смак, щонайширшу аудиторію.

Суттєво змінює обличчя сучасних мас-медіа економічний чинник. Ринкова економіка перетворює інформацію на товар. Вона повинна бути не лише передана, а й придбана, спожита. ЗМІ дедалі частіше намагаються збільшити свої тиражі за рахунок ринкових технологій, маркетингових стратегій тощо. Але перетворення інформації на товар із властивостями споживчої вартості актуалізує проблему виконання масовою комунікацією всієї сукупності притаманних їй функцій. Передусім постає питання, чи можлива реалізація всієї сукупності функцій ЗМІ одночасно з комерціалізацією, домінуванням рекреативних тем, сюжетів у мас-медіа.

Іншою проблемою є ступінь контролю за суспільством з боку владних структур через ЗМІ. Ця проблема в соціології масових комунікацій останнім часом є особливо актуальною. Зокрема, активно дебатується проблема тиску на суспільство під час виборчих кампаній, використання «виборчих технологій» тощо. Сучасні технології дають змогу здійснювати тиск на аудиторію не жорстким ідеологічним примусом, а на рівні так званого «слабкого впливу». Наприклад, вся концепція сучасних паблік рілейшнз (англ. public relatious — зв´язки з громадськістю) орієнтується на використання методик непрямого тиску на громадську думку. Усе частіше спеціалісти ведуть мову про дивовижну ефективність впливу на свідомість людини так званого «двадцять п´ятого кадру».

Але моральність таких впливів викликає певні сумніви. PR-практик, скажімо, перебуває перед дилемою: чи має він право на аморальні маніпуляції із свідомістю громадськості навіть для поліпшення її становища. Ця дилема ускладнюється тим, що сучасні засоби масової комунікації через свою природу та особливості функціонування вдаються до підміни реальності її імітаціями. Отже, може йтися в кращому разі про контроль та селективну практику щодо інформації в ЗМІ, про перетворення її на «нормативну», «соціальну», яка відповідала б соціальним уподобанням більшості.

Дедалі частіше соціологи вказують на те, що ЗМІ перетворюються на важелі управління, навіть маніпулювання громадською думкою. Легітимізація дій влади, намагання подати їх такими, що підтримуються суспільством, інтегрування широкої аудиторії — усі ці аспекти перебувають у центрі уваги дослідників масової комунікації. Дослідження останніх років свідчать про різке посилення контролю за інформацією з метою управління громадською думкою.

Легітимізація владних дій, створення позитивної громадської думки щодо владних структур, підтримка домінуючих ціннісних орієнтирів у суспільстві — саме цього влада чекає від мас-медіа. Українські реалії останнього десятиріччя XX ст. свідчать про використання владою ЗМІ у політичних цілях та їх самоініціативне підключення до системи ідеологічного тиску. Небезпечність цього полягає в реальних можливостях опосередкованого впливу мас-медіа на громадськість завдяки сучасним ЗМІ. Як стверджують дослідники, «важко уявити собі, чим закінчився б націонал-соціалізм, якби Гітлер мав телебачення».
Однак тиск владних структур на громадськість через ЗМІ не у всьому є безпосереднім і брутальним. Громадська думка є феноменом, що функціонує не лише на основі інформації, переданої через канали комунікації, а будучи достатньо автономною, селекціонує, фільтрує цю інформацію. Тому не все, що циркулює каналами ЗМІ, ефективно впливає на суспільство. Прямий ідеологічний тиск може бути ослаблений проголошенням в сучасному суспільстві орієнтації на громадянські права, оскільки можливість оприлюднення власної позиції є ефективним важелем соціального контролю за масовою комунікацією.

91. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПОЛІТИЧНУ СВІДОМІСТЬ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ІДЕЙНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА.

Політична свідомість виступає необхідним елементом політичного життя суспільства. Вона характеризує духовну здатність людини до спеціалізованої політичної діяльності. Можна визначити політичну свідомість як засіб специфічного відображення людиною, групою, суспільством всезагального процесу саморегулювання суспільного життя, який матеріалізується в політичній системі завдяки феномену влади і владно-політичних відносин. Як сфера політичних відносин, політична свідомість — явище історичне, що постійно розвивається й змінюється. Витоки і матеріальна основа політичної свідомості криються у сфері політичних відносин.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні і зовнішні процеси функціонування держави та інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так схарактеризувати її структуру:

політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);
політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;
спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.

Залежно від прихильності людей до відповідних політичних ідеалів і цінностей політична свідомість може бути:

- ліберальною, для якої пріоритетами в політиці є принципи свободи індивіда;

- консервативною, яка спрямована на збереження традиційних суспільних підвалин і цінностей; - соціалістичною, яка спирається на пріоритет у політиці принципів колективізму, соціальної рівності й справедливості.

У літературі зустрічається також типологія політичної свідомості залежно від характеру ставлення суб'єкта політичної дії до держави як політичного інституту. Виділяють етатистський (від фр. etat — держава) тип політичної свідомості, який спирається на розуміння активної ролі держави в суспільних процесах, особливо в економічних сферах; та анархістський (від грецьк. anarchia — безвладдя) тип політичної свідомості, для якого характерна орієнтація на бездержавне регулювання суспільних процесів, і перш за все в сфері матеріального виробництва.

Залежно від прихильності суб'єктів політики до тих чи тих форм політичного устрою суспільства, а отже, і до способів організації політичного життя, можна назвати демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості.

Якщо за основу взяти орієнтацію на характер соціальної діяльності суб'єкта, то політична свідомість може бути консервативною (орієнтується на збереження колишніх суспільних устоїв), радикальною (орієнтується на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтується на здійснення соціальних змін шляхом реформ) та революційною (орієнтується на здійснення різкого стрибкоподібного переходу від одного якісного стану до іншого).

Політична свідомість існує в двох основних формах — як політична психологія і як політична ідеологія. Оскільки масова політична свідомість — політична психологія мас — була проаналізована нами раніше, докладніше зупинимося на аналізі феномена «політичної ідеології».

92. РОЗКРИЙТЕ СУТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ, ЇЇ РОЛЬ У САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ЕТНОСІВ.

Національна свідомість - це сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних, етичних, філософських, релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв і традицій, ціннісних орієнтацій та ідеалів, в яких виявляються особливості життєдіяльності націй та етносів. До національної свідомості належать цінності внутрішньо-національних і міжнаціональних відносин.

Основними складовими національної свідомості виступають: - сприйняття оточуючого світу та ставлення до нього;- усвідомлення національно-етнічної належності;- ставлення до історії та культури своєї національно-етнічної спільноти;- ставлення до представників інших націй і національностей;- патріотичні почуття та патріотична самосвідомість;- усвідомлення національно-державної спільності. Виокремлюють два рівні національної свідомості:1) буденна свідомість - багаторівневе, багатогранне, суперечливе і рухливе утворення, що є результатом синтезу природно-біологічного і соціального розвитку багатьох поколінь представників національно-етнічної спільноти. До структури буденної свідомості належать:- повсякденні потреби, інтереси, система цінностей, установок, почуттів і настроїв і т. ін., які виявляються у національному характері людей;- звичаї та традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління; 2) теоретична свідомість - узагальнена, науково обґрунтована, соціально-політично зорієнтована система поглядів про життєвий шлях, місце і цілі розвитку нації. Структура теоретичної свідомості містить:- норми, цінності та зразки поведінки представників певної національно-етнічної спільноти;- ідеологію нації;- національну ідею.

За змістом національна свідомість виступає діалектичною єдністю загальнолюдського і національного, в якій загальнолюдське виявляється у неповторному бутті нації. Основою національної свідомості виступає національна самосвідомість - це сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, що відображають специфічний зміст, рівень і особливості уявлень представників національної спільності про минуле, сучасне і майбутнє свого розвитку, про місце та призначення серед інших спільнот і характер взаємовідносин з ними. Національна самосвідомість відображає ступінь засвоєння елементів загальнонаціональної свідомості окремими представниками нації.

Історична пам'ять - сукупність донаукових, наукових, квазінаукових і ненаукових знань та масових уявлень соціуму про спільне минуле. Ключовою функцією історичної пам'яті є передача досвіду та знань про минуле, як основи самоідентифікації.

Без історичної пам'яті неможливе відтворення історії суспільства. Вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам'ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. Одним із її виявів є спогади учасників історичних подій, їхні усні перекази, письмові свідчення. Своєрідним арсеналом історичної пам'яті є архіви, музеї, бібліотеки. Пам'ять, свідомість, історія взаємозумовлені і взаємозалежні. За своєю суттю пам'ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до містифікацій, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп).

Патріотизм - є любов'ю та/або відданістю до якоїсь країни. Слово прийшло з грецької, що означає Батьківщина. Патріотизм - особливе емоційне переживання своєї приналежності до країни і свого громадянства, мови, традицій. Одначе, патріотизм у різні часи мав різне значення, яке дуже залежало від контексту, географічного, та філософського.

Філософи та політологи визначають патріотизм як суспільний і моральний принцип, який характеризує ставлення людей до своєї країни та проявляється у певному способі дій і складному комплексі суспільних почуттів, що узагальнено називається любов'ю до своєї батьківщини. Це одне з найглибших почуттів, яке закріплювалося століттями та тисячоліттями розвитку відокремлених етносів. Це соціально-політичне явище, якому притаманні природні витоки, власна внутрішня структура, що в процесі суспільного розвитку наповнювалася різним соціальним, національним і класовим змістом.

Соціальні психологи визначають патріотизм як певне моральне ставлення й оцінку особистістю елементів вітчизни. У конкретно-історичному розгляді, з'явившись внаслідок розвитку людського суспільства, соціально-моральне, у своїй основі, патріотичне почуття набувається особистістю не через біологічну спадковість, а неодмінно під впливом соціального середовища, виховання (соціалізації) у широкому розумінні слова.

Військово-педагогічне визначення категорії патріотизм — це певний ціннісно-моральний спосіб засвоєння світу, соціальної дійсності майбутніми офіцерами — захисниками правопорядку у державі.

Патріотизм передбачає гордість за матеріальні і духовні досягнення свого народу, своєї Батьківщини, бажання збереження її характерних особливостей, її культурного надбання і зіставлення себе з іншими членами свого народу, постійна готовність підкоряти свої особисті інтереси інтересам загалу, в якому живеш, та захищати інтереси своєї громади, народу в цілому.

Історичне джерело патріотизму — це формування прив'язаності до віри в Бога в традиціях своїх предків, землі свого народження, рідній мові, народним традиціям та культурі.

94. РОЗКРИЙТЕ СУТНІСТЬ, СТРУКТУРУ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ.

Вперше термін «політична культура» вжив в ХVIII столітті німецький просвітитель І.Гердер. Політична культура є сукупністю цінностей, установок, переконань, орієнтацій і виражаючи їх символів, які є загальноприйнятими і служать впорядкуванню політичного досвіду і регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона включає не тільки політичні ідеали, цінності і установки, але і діючі норми політичного життя.

Політична культура - це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.

Політична культура втілює комплекс специфічних для політики засобів регуляції детермінації діяльності. Політична культура служить каналом взаємодії особи і політичної влади. Її основне призначення полягає в здійсненні не відчуження, а приєднання людей до політичної системи і політичної діяльності.

Структурно політична культура є єдністю:

політичних знань;
політичної свідомості, політичних переконань і цінностей;
політичних дій.

Політична культура - це складова частина духовної культури суспільства, вона нерозривний пов'язана з її іншими формами. Так, політична культура органічно пов'язана з правовою культурою, моральністю, ідеологією. Політичну ідеологію можна розглядати як ядро політичної культури, оскільки саме ідеологія визначає зміст і об'єм права, вибір етичних норм і принципів в політичній теорії і практиці.

В процесі розвитку політичної культури сформувалися і розвиваються її функції. Вони є тими напрямками, по яких політична культура входить в життя і побут людей. Саме за допомогою функцій вона стає реально відчутною, зрозумілою, а, отже, практично значущої і досяжної.

Політична культура виконує наступні основні функції:

пізнавальну (засвоєння громадянами необхідних суспільно-політичних знань і формування у них компетентних політичних поглядів і переконань);
комунікативну (передача політичних знань, цінностей, навичок, у тому числі поколінням суб'єктів політичного процесу);
нормативно-ціннісну (задає індивідам, групам, суспільству в цілому певні норми, стандарти, цінності, установки політичного мислення і поведінки; фіксує ієрархію політичних цінностей);
виховну (формує у громадян політичну свідомість і навики політичної діяльності, адекватні даній політичній системі);
мобілізаційну (організовує громадян на рішення певних політичних і соціальних задач);
інтеграційну (формує широку і стійку соціальну базу даного політичного устрою, об'єднує підтримуючі політичні сили);
комунікативну (передає що склалася в суспільстві політичну культуру через ЗМІ новим поколінням);
регулятивну (забезпечує ефективний вплив громадян на політичний процес).

В сучасній політології для аналізу і порівняння політичних культур широко використовується їх типологія, запропонована американськими політологами Г.Алмондом і С.Вербой. Вони виділяють три основні типи політичної культури:

1)Патріархальна політична культура, її основною ознакою служить відсутність в суспільстві, де вона панує, інтересу до політичної системи.

2)Підданська політична культура, що характеризується сильною прихильністю до існуючим в країні політичних інститутів і режиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активністю населення.

3)Активістська політична культура з такими її сутнісними рисами, як зацікавленість в політичній системі і активна участь в ній.

В сучасному суспільстві панують і взаємодіють два основні типи політичної культури: підданська і активістська, або політична культура участі.

На підставі такого критерію, як ступінь узгодженості у взаємостосунках політичних субкультур, можна виділити два типи політичних культур - фрагментарну (різнорідну) і інтегровану (однорідну).

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою країни, соціальною роз'єднаністю, високим ступенем конфліктності, застосуванням насильства, відсутністю ефективних процедур залагоджування конфліктів. Цей тип культури панує в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії і Канаді. В його основі лежить помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна і інша фрагментація суспільства.

Інтегрована політична культура відрізняється наявністю порівняно високого ступеню консенсусу (від лат. сonsensus – згода, одностайність) з основоположних питань політичного пристрою, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю по відношенню до існуючого режиму. Ці характеристики застосовні до політичної культури більшості західних країн/

Відносно сучасних цивілізованих суспільств при визначенні типу політичної культури критерієм доцільно вибрати тип політичного режиму. Політичний режим завжди породжує відповідну йому модель політичної культури, що характеризується певними ознаками. В чистому вигляді ці моделі функціонують рідко, частіше зустрічаються змішані форми. Можна виділити наступні більш менш крупні моделі політичної культури: демократичну, авторитарну і тоталітарну.

95. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ПОЛІТОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ.

Активна розробка ідеї політичної культури в західній політології почалася в 50-х роках XX ст. Однак прагнення представити політичну культуру як універсальний пояснювальний принцип всіх процесів політичного життя привело до того, що сам зміст поняття поступово розмивалося і загрожувало опинитися зовсім невловимим. Про це свідчить наявність в західній політології близько 50 визначень терміну. Контекст дослідження політичної культури досить широкий.

Найбільші суперечки в процесі становлення концепції політичної культури викликала проблема визначення її змісту. Дискусія виявила дві точки зору: згідно з першою, політична культура є сукупність політичних позицій, прихильники другої розглядали політичну культуру через поведінку.

Американець Г. Алмонд, засновник концепції політичної культури, аналізуючи цю категорію, дотримувався функціонального підходу та трактував її як важливу частину політичної системи, насамперед як психологічний феномен. Співавтор Г. Алмонда С Верба, розвиваючи цю думку, припустив, що політична культура суспільства складається із системи емпіричних переконань, експресивних символів та цінностей, які визначають ситуацію, в якій відбувається дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику.

Г. Алмонд та С Верба висловили думку, що політична культура обмежується сферою свідомості та є сукупністю психічних станів індивіду, які виявляються на трьох рівнях: когнітивному (пізнання), афективному (емоції) та оціночному (судження). Таким чином, засновники досліджуваного явища вважають його сукупністю сталих політичних уявлень, переконань, почуттів та оцінок. Отже, вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не зараховують до неї політичну діяльність. Сформульоване Г. Алмондом і С Вербою визначення політичної культури вважають класичним.

А. Кардинер і С. Вайт, на противагу згаданим вченим, акцентують увагу на об'єктивному аспекті, а саме: на політичній діяльності та поведінці носіїв політичної культури. Є. Вятр та Д. Пол переконані, що разом із «зразками» політичної свідомості до політичної культури обов'язково мають належати також «зразки» політичної поведінки. На їх погляд, не все в нашій діяльності контролює і фіксує свідомість, що дає змогу стверджувати, що не всі моделі поведінки індивідів і груп можна пояснити моделями їхньої свідомості. Приблизно таку саму позицію зайняв відомий історик та політолог Р. Такер: «Культура — звичний спосіб життя суспільства, яке містить як загальноприйняті способи мислення, переконання, так і загальноприйняті зразки поведінки. Політична культура — це ті елементи культури, які стосуються правління та політики».

Зазначені позиції відомих фахівців вимагають певних узагальнень. Отже, зі структурного погляду, політична культура — це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки і дій. Водночас політична свідомість та поведінка громадян також мають свою внутрішню структуру.

96. ВИЗНАЧТЕ МІСЦЕ І РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В ЗАГАЛЬНІЙ СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ І В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА.

Політична культура – частина загальної культури суспільства та складова його суб’єктів. Врахування традицій культури при аналізі політичних відносин означає визнання, по-перше, що політичні відносини визначаються не тільки активно існуючим співвідношенням сил, але й нагромадженими в ході історичного процесу уявленнями про світ, цінності, зразки поведінки, що передаються в межах культури. Політика – частина культури. В політичній діяльності виявляються певні цінності і певні стійкі зразки поведінки. По-друге, влада – це центральне явище світу політики – водночас може розглядатися як частина світу культури. Погляд на політичну діяльність і політику крізь призму культури дозволяє реальніше зрозуміти, яка влада, в якій ступені, коли і для кого є цінністю, а також які взаємовіднсини між різноманітними цінностями, наприклад, між владою і власністю, владою і престижем, владою і релігійною святістю, владою і мораллю. Всі взаємовідносини підлягають змінам, але в окремих культурах відрізняються значною стабільністю. Без їх врахування можна, саме більше, створювати схеми політичної гри, що абстрактно розуміється як гра сил, але не можна зрозуміти справжній політичний процес. По-третє, різнорідність культур – в часу і просторі – дозволяє зрозуміти: чому деякі політичні системи, відповідні одним умовам, зазнавали поразки в інших умовах, чому ті ж самі дії у ставленні до одного народу дадуть очікуваний ефект, а по відношенню до іншого – приводять до невдачі тощо. Відмінність культур – це відмінність засобів сприймання дійсності, засобів її оцінки і, як результат, засобів дій. Не буде великим перебільшенням розуміння, що різнорідність культур приводить до того, що люди живуть і діють у різноманітній соціальній дійсності.

Поведінка в суспільно-політичному житті, ставлення до політичної системи, політичного режиму, органів влади, політичних лідерів до різноманітних політичних процесів, явищ і подій визначає політичну свідомість особистості, соціальної спільності людей. Але свідомість зумовлюється не тільки політичним буттям, але й соціокультурними факторами, насамперед, політичною культурою.

97. РОЗКРИЙТЕ СУТНІСТЬ, СТРУКТУРУ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи ідеології”).

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян.

Функції політичної ідеології (за Ю. Сурміним):
- відображувальна (відображення основних проблем, процесів, явищ);
- пояснювальна (пояснення закономірностей тенденцій розвитку);
- прогностична (створення моделей майбутнього);
- цілеспрямовуюча (формулювання системи цілей суспільства та індивіда);
- програмуюча (створення планів і програм);
- оцінна (створення системи цінностей);
- орієнтаційна (орієнтація у світі);
- вираження інтересів (виявлення спрямованості особистості);
- спонукально-мобілізаційна (спонукання до дії та мобілізація сил);
- комунікативна (забезпечення спілкування);
- соціалізаторська (формування необхідних якостей особистості);
- емоційна (емоційне насичення індивіда);
- управлінська (реалізація управлінської діяльності);
- захисна (збереження ідей, ідеалів, цінностей);
- інтеграційна (об'єднання людей);
- нормативна (визначення норм);
- владна (форма духовної влади).

Структурними складниками політичної ідеології є: 1) політичні ідеї; 2) політичні теорії, концепції, доктрини; 3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії; 4) оцінка політичних процесів; 5) гіпотези, гасла, програми.

98. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ РІВНІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ.

Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування цілей, принципів, цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується образ дійсності, тобто узагальнене уявлення групи про свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної еліти. На цьому рівні відбувається поєднання загальних політичних поглядів з повсякденними потребами, які громадяни та їх об'єднання висувають до влади. Означені принципи, лозунги, програми, документи складають ідейно-політичну основу для прийняття рішень, орієнтації та стимулювання поведінки громадян.

3) актуалізований (чи поведінковий), який свідчить про міру засвоєння громадянами цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології, наскільки вони втілені в діях громадян.

Між цими рівнями можуть існувати суперечності в трактуванні одних і тих же ідей, наприклад, між ідеалами (свободи, рівності, братерства) і засобами їх реалізації (терор і насильство якобінців у Франції, більшовизму в Росії, військові акції США у В'єтнамі, Іраку).

99. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ІДЕОЛОГІЧНІ ТЕЧІЇ У СУЧАСНОМУ СВІТІ: ЛІБЕРАЛІЗМ, КОНСЕРВАТИЗМ, СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЗМ, ФАШИЗМ, КОМУНІЗМ ТОЩО.

Світова практика розробила безліч ідеологічних систем. В їх. основі полягають різноманітні позиції світогляду, методи пізнання світу, також різноманітні відносини до прогресу й технологій його здійснення. Проте є основні, головні політичні ідеології, які охоплюють більшу частину населення планети. До них відносяться: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, комунізм та фашизм.

Лібералізм - від лат. "лібераліс" - вільний - є історично першою політичною ідеологією, родоначальниками якої були Дж-Локк, Т.Гоббс та ін.

Основними принципами лібералізму є: абсолютна цінність особистості та її прихильність до свободи, як соціальної користі, тобто користі для всього суспільства; закон, як сфера реалізації свободи, який зрівнює права окремої людини та інших людей, як гарантія безпеки; панування закону, а не людей, зведення питань влади до питань права; розподіл влади, як умова панування закону, незалежність судової влади, підкорення політичної влади судовій; верховенство закону як інструмента соціального контролю; пріоритет прав людини над правами держави. Головною цінністю лібералізму є свобода. Свобода проголошується цінністю в усіх ідеологічних доктринах, але ії конкретна трактовка істотно відрізняється. Свобода в лібералізмі - це свобода індивіда від середньовічної залежності, від держави і цехів. В політиці вимоги свободи означали право діяти по власній волі, і, перш за все, право в повній мірі користуватися невід’ємними правами людини, обмеженої лише свободою інших. Свобода в лібералізмі трактується як зовнішня свобода (свобода вчинку, дії); негативна свобода - як свобода людини взагалі, будь-якої людини - свобода підприємництва.

Ідеологія лібералізму базується на ототожненні свободи і приватної власності Приватна власність розглядається в якості гаранта і міри вільної людини. З економічної свободи виводиться політична і громадянська свобода. В економічній теорії лібералізм пропагує свободу підприємництва, ринка і конкуренції.

Ліберальне розуміння демократії це політична рівність людей, рівність їх. прав на життя, власність і свободу. Держава відокремлена від громадянського суспільства. Виступаючи проти феодального абсолютизму, лібералізм сформував вимоги обмеження діяльності держави правом, законом та висунув проти концентрації влади в одних руках принцип розподілу влади. В подальшому історія ліберального світогляду збагатила його ідеями всезагальних виборів парламентаризму, політичного плюралізму, місцевого самоврядування та ін.

Класичний консерватизм виник в 18ст. в Англії у відповідь на ідеологію лібералізму. Його засновник - Едмунд Берк. Однією з головних ідей консерватизму є неприроднє і небажане переобладнання суспільства шляхом стрибкоподібних, революційних перетворень. Звідси консерватизм - антипод революції. Але його прибічники не орієнтуються на відновлення скинутих революцією відносин і порядків, а назрілі суспільні зміни пропонують проводити іншими способами. Таким чином, представники класичного консерватизму, перш за все, протиставляли стійким традиціям соціальні інститути, які існували, протягом століть суспільні порядки, ідеям глибоких потрясінь, революційного падіння всього того, що накопичувалося віками. Крім того, основними ідеями консерватизму є: - заперечення договірної природи держави, яка розглядається як породження неконтролюючого розумом природного руху речей; - переконання, що держава не може звертати увагу на всі різноманітні соціальні проблеми і відносини і не може бути природним і ефективним органом керування. Тому бажаним є послідовне обмеження його втручання в регуляцію суспільних відносин, заміна його у цій функції такими факторами, як релігія, мораль, традиції, здібними до більш повного відображення соціального різноманіття; - приверженість соціальної стабільності, тому що нема реальних гарантій того, що нові соціальні порядки можуть бути краще старих. Свідоцтво тому - досвід соціальних революцій. Виходячи з цих основних положень, консерватори проголосили і захищали окремі принципи, основними з яких є: історія, життя, закон, порядок, дисципліна, суспільна стабільність, традицій, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.

Соціал-демократія. По оцінкам багатьох прибічників і противників ідеї соціалізму 20століття стало добою соціал-демократії. Західним європейським соціалістам і соціал-демократам до кінця 20ст. вдалося реалізувати на практиці багато ідей соціалістичного руху, з якими вони виступали на початку сторіччя.

Соціал-демократи, особливо ті, які знаходяться у влади, внесли значний вклад у створення розвинутої системи соціальної захищеності, яка врегульовується державою. Ця система функціонує і тоді, коли соціал-демократів змінюють при владі партії консервативної або ліберальної орієнтації. Все це сприяє втягненню в соціал-демократичні партії і в співчуваючі їм не тільки працівників, але й службовців, селян, пенсіонерів - самих широких соціальних верств суспільства. В той же час ряд факторів серйозно підірвали вплив соціал-демократії, як ідеологічної течії.

Фашизм - крайнє реакційний, антидемократичний, правоекстреміський, ідейно - політичний рух, спрямований на встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстке придушення демократичних прав і свобод всілякої опозиції й прогресивних рухів.

Російський вчений соціолог В.Ядов, підкреслив головні риси ідеології фашизму, які поєднуються з принципами їх практичного здійснення і покликані задовольнити окремі соціальні інтереси. До них відносяться: - безумовна домінанта національного інтересу над одними або іншими, тобто інтернаціональними або загальнолюдськими; - утвердження особливої місії цього народу в створенні справедливого порядку, або у всьому світі, або як мінімум, в зоні "геополітичних інтересів" цього народу. Звідси - принцип розподілу світу на сфери впливу, що складало важливий елемент відомого пакту країн фашистської "осі"; - відмова демократичної системи, як форми державного устрою на користь сильнішої диктаторської влади, яка в інтересах всієї нації забезпечує справедливий порядок і гарантує благополуччя всім верствам населення, включаючи малозабезпечених і непрацездатних; - встановлення особливого національного кодексу моральних принципів, рішуче заперечення яких-небудь загальнолюдських моральних норм; - затвердження принципа використання сили військової сили, репресивного режиму країни і в зоні геополітичних інтересів цієї нації для придушення інакомислення і тим паче опір встановленому порядку шляхом практичних дій; - нестримана демагогія як стиль пропаганди, тобто звертання до повсякденних інтересів простих людей і позначення в залежності від ситуації національного супротивника люди іншої раси, інших політичних поглядів, іншого віросповідання та ін. Постійна фіксація уваги по окремому небезпечному супротивникові повинно сприяти згуртуванню нації; - культ харизматичного лідера, вождя, який наділяється рисами прозорливості, яка надана з гори, безумовною відданістю національним інтересам, почуттям безумовної справедливості в межах національного кодексу моральних принципів.

100. ВИЗНАЧТЕ МІСЦЕ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ В ЖИТТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ.

Сучасна Україна - країна ідеологічного хаосу. Фактично кожен стан має свої пріорітети і свою ідеологію. Питання ідеології України - складне. Адже, як це неприємно визнавати, воно просто непотрібне значній частині сучасної буржуазії, яка заправляє балом. Куди краще працювати в умовах безладу ідеологій (де за великим рахунком кожен заможний - сам собі князь), аніж ділитися з державою (у випадку лівої ідеології) чи працювати на державу (у випадку правої). Саме через це існує такий собі (на мою думку) міф про демократичність (ба, навіть ліберальність) нашого супсільства.

На сучасному етапі розвитку країни можна сказати про злиття економічної парадигми та політичної ідеології. "Приватна власність усім!" в економіці знаходить своє ехо як "Моя хата скраю, нікого не знаю", адже суспільство, де майже кожен є повноцінним власником, не має цементу взаємоповаги та взаємонеобхідності до інших (тих, хто власником не є). Радикальний індивідуалізм, на відміну від суто мого бачення, засуджували багато вчених (від Маркса до Мейер-Драве), отже моя теза не нова.

Звідси висновок: хоча б відносний колективізм в ім`я держави - не зовсім й погано. Так, на колективізмові побудовані багато зразків тоталітарних суспільств, але саме ці суспісльтва мали свого часу найвищу суспільну організацію, дисципліну (роботи, навчання, життя) і найнижчий рівень злочинності - те чого нам не вистачає.

101. РОЗКРИЙТЕ РОЛЬ НАЦІОНАЛІЗМУ В СВІТОВІЙ ТА ВІТЧИЗНЯНІЙ ПРАКТИЦІ.

Націоналізм сьогодні – офіційна ідеологічна лінія таких Європейських країн як Франція, Японія, Італія і є нічим іншим, як ставленням національних інтересів вищими за інтернаціональні.

Український націоналізм – це те, що ми звикли бачити сьогодні на телеекранах, в політиці та у звичайному житті. Вороже ставлення до російського народу, вшанування вояків УПА, визнання Степана Бандери та Романа Шухевича українськими національними героями, абсолютне виключення права на використання в Україні російської мови та визнання її другою державною, в деяких моментах – дотримання гасла "Україна для українців", негативне ставлення до представників інших національностей.

Проголошення у 1991 році незалежності України стало тріумфом українського націоналізму й початком нової якості його буття. Націоналізм перестав бути інструментом визволення нації. Він перетворився на інструмент будівництва держави.

Роль націоналізму як ідеологічної течії в становлення української державності є величезною. Саме націоналізм спричинився до домінування ідеї незалежності України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Власне він покінчив із комплексом національної меншовартості в середовищі українського політикуму, який тривалий час ідею незалежності України намагався підмінити пропагуванням різних концепцій "оновленого Союзу". У програмах усіх впливових сучасних партій ідея незалежності України уже не ставиться під сумнів, а трактується як неодмінна умова суспільного поступу.

102. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ ОКРЕМИХ НАУК.

Я. П'єтрась, називаючи такі підходи орієнтаціями, виокремлює серед них такі: а)філософську, що зводить міжнародні відносини до елемента теорії суспільного розвитку, який розглядається на дуже високому рівні абстракції; б)історичну, що розглядає міжнародні відносини як частину всесвітньої історії і виходить із твердження, що сучасність не можна досліджувати науково, бо за допомогою історичних методів її не можна досліджувати формально; в)соціологічну, що зводить міжнародні відносини до концепції суспільства та його діяльності у міжнародному середовищі; г)юридичну, що розглядає міжнародні відносини як міждержавні правничі відносини; ґ) економічну, що визначає міжнародні відносини як вияв функціонування міжнародного ринку; д)праксеологічну, або кібернетичну, що зводить міжнародні відносини до проблеми ефективних дій у сфері зовнішньої політики та їх системної організації.

До цих орієнтацій варто додати географічну та політологічну, які вирізняються специфікою вивчення міжнародних відносин через властиві їм категорії.

Міжнародні відносини поступово формується як синтетична наукова дисципліна, що в системі суспільних наук посідає особливе місце. її виникнення на перетині наукових інтересів пов'язане із взаємодією між суспільними науками у вивченні міжнародного середовища, явищ та процесів, що в ньому відбуваються.

103. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯСУЧАСНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.

Міжнародні відносини є особливим виглядом суспільних стосунків і сьогодні розглядаються як система міждержавних і недержавних взаємодій в глобальному, регіональному масштабі або на рівні двосторонніх стосунків. Метою таких взаємодій і відповідно метою міжнародних відносин є створення сприятливих умов для функціонування і розвитку суб'єктів взаємодії (суб'єктів міжнародних відносин).

Як суб'єктів міжнародних відносин розглядають: - національні держави - міжнародні урядові і неурядові (недержавні) організації; - транснаціональні корпорації; - релігійні об'єднання; - суспільно-політичні рухи.

Деякі дослідники звертають увагу на те, що окремі особи, діяльність яких робить сильний вплив на міжнародну взаємодію, також можуть розглядатися як суб'єкти міжнародних відносин, це так звані світові лідери, чий авторитет загальновизнаний, наприклад, колишній понтифік Іоан Павло ІІ.

Серед суб'єктів міжнародний стосунків особливе місце належить державі, оскільки саме держава презентує на міжнародній арені суспільство в цілому, а не окремі соціальні групи або організації. Держава розглядається як єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: оголошувати війну, укладати договори про співпрацю і так далі Тому найважливішою складовою міжнародних відносин є міждержавні відносини, які випробовують на собі вплив світової економічної ситуації. Вплив окремих держави на міжнародні відносини різний, воно пов'язане з визначенням потужності держави, його міжнародною конкурентоспроможністю, що визначається економічним військовим потенціалом, природними і трудовими ресурсами, рівнем розвитку науки і культури, досягненнями у сфері високих технологій, рівнем соціальної стабільності. Могутність держави є показником того, які сили держава має в своєму розпорядженні і якою мірою воно може їх використовувати в стосунках з іншими державами або недержавними учасниками міжнародних відносин. Серед учасників міжнародних відносин є так звані наддержави, які отримали такий статус завдяки можливості впливати на умови існування всього людства; великі держави, які можуть робити істотний вплив на світовий розвиток; середні держави, які роблять серйозний вплив на своє близьке оточення, але такий вплив не виходить на межі регіону; малі держави, які мають досить сил для забезпечення свого суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, але їх вплив на найближче оточення слабкий; мікродержави, які не здатні захистити свій суверенітет власними силами.

104. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛІЗМ У НАУЦІ ПРО МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ. Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі і справедливості. Пріоритетна тема — створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та взаємної відмови від війн як інструмент міжнародної політики. Практичним втіленням політичного ідеалізму стали: розроблена після Першої світової війни В. Вільсоном програма створення Ліги націй, Пакт Бріана-Келлога (1928), що передбачає відмову від застосування сили в міждержавних відносинах, доктрина Стайлесона (1932), згідно з якою США відмовляються від дипломатичного визнання будь-якої зміни, досягнутої за допомогою сили.

105. Охарактеризуйте політичний реалізм Г. Моргентау та Р. Арона.

Представниками політичного реалізму є Г. Моргентау і Р. Арон. Моргентау у своїй праці «Політичні відносини між націями» сформулював шість принципів політичного реалізму, а саме:
1)політика і суспільство об'єктивним законам. Тому існує можливість створити раціональну теорію, здатну відобразити ці закони; 2) центральним поняттям цієї теорії є поняття інтересу, вираженого в термінах влади;
3)зміст цього поняття залежить від його політичного та культурного контексту, в якому відбуваються формування міжнародної політики; 4)головні моральні вимоги мають розглядатися в контексті обставин місця і часу; 5)з цієї причини моральні прагнення нації не можна ототожнювати з універсальними моральними нормами; 6)плюралістична концепція природи людини.

За Р. Ароном, міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами). У їх центрі — міждержавні відносини, які призводять до зіткнення між політичними утвореннями як такими. Міжнародні відносини проявляються через специфічні форми поведінки символічних персонажів — дипломата і солдата, які уособлюють і символізують міжнародні відносини, що будучи насамперед міждержавними, ведуть до дипломатії і війни.

107. РОЗКРИЙТЕ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗМ, ПРИЧИНИ ЙОГО ВИНИКНЕННЯ, ЗМІСТ, РІЗНОВИДИ.

Транснаціоналізм — науковий напрям теорії міжнародних відносин, який розглядає проблему суб'єктності з позицій визнання факту плюралізму та рівнозначності різнотипних суб'єктів. Його виникнення пов'язане, насамперед, з концепцією американського політолога Дж. Розенау, а також із працями К. Кайзера, Дж. Ная, Р. Коохейна, Е. Морзе та багатьох інших, які поділяли та розвивали його погляди на міжнародні відносини другої половини XX ст.

Концепція транснаціоналізму виникла на грунті критики класичних засад політичного реалізму. При цьому "транснаціоналісти" об'єднали прихильників різних течій, зокрема теорії інтеграції та взаємозалежності. Основні ідеї транснаціоналізму були викладені в книзі американських учених Дж. Ная і Р. Коохейна "Транснаціональні відносини та світова політика". Вони обгрунтували ідею, згідно якої політичний реалізм і властива йому етатистська парадигма не відповідають характеру й основним тенденціям міжнародних відносин і їх треба відкинути. Міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій, а тому держава як міжнародний актор позбавляється своєї монополії. Транснаціоналізм сприяв усвідомленню низки нових явиш і тенденцій у міжнародних відносинах.

Так, прихильники теорії інтеграції взамін концепції балансу сил активно поширюють формулу "від балансу сил до балансу інтересів" (Девід Мітрані). Саме "баланс інтересів" проголошується основоположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародного життя. Тут проявляється прагнення пояснити суперечності та конфлікти сучасного світу його недосконалістю. Передовсім недосконалістю структур державного спрямування, який має егоцентричний характер і не враховує загальнолюдську потребу до єднання. Однак спеціалісти більш плідним вважають підхід, який розглядає силу та інтерес не як протилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне одного.

Поширеною в рамках транснаціоналізму є концепція "взаємозалежності". Її прихильники визначають процес посилення взаємозв'язків у сучасному світі як результат "одностайності людської природи - особливо її ірраціональної, емоційної, підсвідомої верстви". При цьому головний акцент робиться на можливі небезпечні наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде ніякого. Недаремно А. Тойнбі наголошував, що для відвернення небезпеки війни потрібно об'єднати людство. Для цього необхідно організувати його у вигляді "всесвітньої федерації", ліквідувавши державний суверенітет як "головну перешкоду на шляху злиття людства в одне ціле".

Інші прихильники даної концепції акцентують увагу на сучасній техніці як головній рушійній силі процесу взаємозалежності. У цьому контексті Дж. Розенау зауважував: "Сучасна наука і технологія підірвали простір і час і таким чином посилили взаємозалежність у світі політики". Ще далі пішов відомий політолог З. Бжезінський, який вважав, що посилення взаємозалежності веде до формування нової моделі міжнародних відносин. У її рамках державний суверенітет втрачатиме значення, а набиратиме силу тенденція "глобального політичного процесу". Фактично це означає, що єдиним сумісним інтересом усіх міжнародних суб'єктів стає виживання і розвиток людства в обстановці викликів з боку глобальних проблем і кризи цивілізації. Тому необхідно вести пошук відповідних засобів і розробку нових стратегій на глобальному, регіональному і субрегіональному рівнях.

У цілому можна погодитися з висновком українських політологів В. Шахова і В. Мадіссона, що концепція взаємозалежності в контексті транснаціоналізму є своєрідною інновацією так званої теорії конвергенції, яка особливо була поширена на Заході в період "холодної війни". Зміст теорії полягав у прагненні довести, що в період НТР між різними за своїм суспільно-політичним ладом країнами існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому НТР, що охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і веде до постійного зближення передових країн на шляху до створення єдиного постіндустріального суспільства. Разом з тим не можна не помітити, що, подібно до класичного ідеалізму, транснаціоналізм має схильність до переоцінки справжнього значення тенденцій, які свідчать про зміну характеру міжнародних відносин.

108. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ НЕОМАРКСИСТСЬКУ КОНЦЕПЦІЮ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.

Як показують теоретики неомарксизму, подальша еволюція світової системи багато в чому буде залежати від політичної волі й здатності «периферійних» країн і регіонів порвати зі стратегією, яка нав'язує їм, розвиток в сфері як внутрішніх, так і міжнародних відносин, а також від ефективності опору цій стратегії з боку трудящих.

Таким чином, рушійними силами міжнародних відносин, прихильники неомарксизму,вважають не держави, а класи, і поведінка всіх акторів пояснюється саме класовими особливостями. Держави, багатонаціональні корпорації та деякі міжнародні організації репрезентують у світовій економічній системі інтереси домінуючого класу. Світова економіка жорстко обмежує свободу маневру держави. Ключовою рисою світової економіки є розподіл світу на центр, напівпериферію та периферію.

Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму змінює роль національного суверенітету. Основна функція держави полягає, перш за все, у сприянні ринковим силам. Водночас держава поступово втрачає функції соціального захисту населення. Перерозподіл на користь бідних регіонів розглядається в рамках цієї ідеології як «протекціоністське втручання», що суперечить логіці ринку. Тому регіони все менше пов'язують свої інтереси з центром. Посилюються сепаратистські рухи: багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відокремлення стане найліпшим шляхом вирішення їхніх проблем.

Прихильники цього підходу піддають сумніву положення, що суверенітет, як такий, що володіє відносно незалежною політичною логікою, може бути відокремлений від світової економічної системи. Відповідно, суверенітет та розподіл праці є не просто протилежними принципами, але й елементами єдиного політичного та економічного порядку.

109. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.

Системний підхід стає надбанням науки про МВ із сер. 1950-х рр. Це відбувається паралельно з проникненням у соціальні дисципліни досягнень науково-технічної революції, зокрема, ЕОМ. Сполучення системного підходу з методами точних наук стає ще одною причиною його привабливості для вчених і породжує надії на додання дослідженням у цій галузі необхідної строгості, міцної теоретичної обґрунтованості й емпіричної верифікаціі.

Особливості системного підходу у вивченні МВ випливають насамперед із самої специфіки аналізованого об'єкта.

Міжнародні відносини є відносинами соціальними. Отже, міжнародні системи — це соціальні системи. Тому вони повинні розглядатися як складні системи, що адаптуються, аналіз яких це не аналіз механічних систем. Крім того, соціальні системи і міжнародні відносяться до типу відкритих, слабоорганізованних систем. Іншими словами, «далеко не завжди можна провести ясну і чітку границю між досліджуваним комплексом і його зовнішнім середовищем, як можна зробити, скажемо, при визначенні границі між об'єктом і середовищем двох просторово відмежованих друг від друга об'єктів». На відміну від границь фізичних або біологічних систем, просторові границі міжнародних систем носять найчастіше умовний характер.

Основні елементи міжнародних систем представлені соціальними спільнотами, групами й окремими індивідами, а виходить, міжнародні системи - це системи взаємодії людей, що керуються у своїх діях волею, свідомістю, ціннісними орієнтаціями і т.п. Таким чином, як підкреслюють С. Фридлендер і Р. Коеп, що визначають фактори міжнародної системи зв'язані з феноменами вибору, мотивації, сприйняття і т.п.

110. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ РОЛЬ ГЕОПОЛІТИКИ В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.

У сучасному розумінні геополітика – це наука, що вивчає міжнародні структури та механізми їх взаємодії, закономірності та тенденції світового розвитку, можливості і практику їх використання в конкретній політиці національних держав для забезпечення реалізації їх національних та геостратегічних інтересів. В такому розумінні термін геополітика застосовується для означення міжнародних відносин.

Міжнародні відносини бувають: політичні, економічні, дипломатичні, ідеологічні, культурні. Проявлятись міжнародні відносини можуть в різних формах: співробітництва, стратегічного партнерства, суперництва, конфлікту.

До факторів, що впливають на авторитет і можливості країн в геополітичній сфері, можна віднести:

1.геополітичне становище, що включає територіальний простір /розташування, компактність, рельєф, клімат/ країни;

2.природні ресурси, технічний і екологічний рівень їх використання;

3.рівень економічного розвитку, військової могутності;

4.наявність і рівень розвитку комунікацій /транспортних та інформаційних зв’язків/;

5.населення, його кількість, структура, освітній та професійний рівень;

6.соціально-культурний рівень, національні особливості, імідж країни у світовому співтоваристві;

7.політичний режим, можливості його трансформації;

8.рівень розвитку дипломатії.

Геополітичні відносини ґрунтуються найчастіше на принципах сили і права. Принцип сили означає, що держава або група держав здатні нав’язати іншим /і демонструють це різними засобами/ свої інтереси, використовуючи перевагу у військовій силі, техніці, економічній могутності, дипломатиці тощо. Такою переважно була геополітика часів "холодної війни”. Принцип права – це опора на існуючі і загальновизнані міжнародно-правові документи, які фіксують існуючий стан і суверенну рівність держав, права кожної у цій сфері, виключаючи дискримінацію. Повага цього принципу передбачає певну солідарність країн, застосування різного роду санкцій до тих, хто його порушує.

1. Особенности разработки триггеров и хранимых процедур в СУБД
2. ожидание и реальность [Текст]
3. тематическое описание разработку алгоритма и программы
4. статья является продолжением статей о 11 способах шнуровки ботинок и новых 27 способах шнуровки ботинок котор
5. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук Харків
6. Это такое же естественное переживание человека как тревожность одиночество свобода и ответственность
7. 23 0. Волновое число её валентного колебания близко к ~1700 см1
8. Проблема ментальності в українській народознавчій науці
9. Прямые иностранные инвестиции Прямые иностранные инвестиции вложение капитала с целью приобретения
10. Лекция 19 Стеки Стеки Стек stck это упорядоченная последовательность элементов в которой выполняютс
11. Копытная гниль овец
12. 20 Поступила в клинику 16 августа 2005г в 11ч55мин
13. кротчайшее расстояние между двумя точками алгебраическое уравнение прямой xByC0 Положения прямой относ
14. Анализ рисков и опасностей на производственных объектах
15. Варіант 2 Таблиця 2
16. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
17. Определение цены на продукцию строительного предприятия
18. РОЛЬ МАРКЕТИНГА И ПОВЫШЕНИЕ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ И УЛУЧШЕНИЕ ФИНАНСОВОГО ПОЛОЖЕНИЯ ПРЕДПРИЯТИЯ [1
19. Тема 8. Денежные потоки и бюджет инвестиционного проекта На инвестиционный проект можно взглянуть как на
20. Джованни Грасси

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе