Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Естетичне є мета категорією естетики. Як категорія, вона оформилася лише у 20 ст.. проте вжиналася ще з часів І. Канта як предикат. У загальному розумінні під естетичним розуміється та сфера суб'єкт-об’єктних стосунків, в якій сприйняття об'єкта або уявлення про нього супроводжується некорисливим, незацікавленим задоволенням. Проте деякі мислителі ще і кінця 19 ст. ототожнювали його з естетським як таким, що визнає творчий, художній досвід як вершину саморозвитку, або з гедонізмом (негативний відтінок розуміння). О. Ф. Лосєв дав таке визначення естетичного : «Естетичне є вираження тієї або іншої предметності, даної як самодостатня споглядальна сутність та оброблена як згусток суспільно-історичних відносин.
Естетичне як категорія поширилося багато в чому тому, що категорія прекрасного девальвувалася у 20 ст.. з'явилося багато явищ, котрі потрібно було досліджувати, але вони не охоплювалися категорією прекрасного. Ця категорія є найбільш дискусійною. За допомогою цієї категорії визначають особливий духовно-матеріальний досвід людини, який зводиться до специфічної системи не утилітарних взаємовідносин суб'єкта та об'єкта, у результаті чого суб'єкт отримує духовну насолоду. Духовне споглядання або передує художній практиці, або відбувається синхронію із нею. Духовна насолода є ніби свідченням реальності контакту суб'єкта та об'єктa естетичних відносин.
Інші естетичні категорії є модифікаціями естетичного. Так піднесене свіжить про потенційну енергію буття і життя, на дещо поза суб'єктом. Прекрасне про презентність буття, про його конкретно-чуттєвій вираженості, про адекватність смислу та форми.
Однак категорія естетичного не є ані онтологічною, ані гносеологічною, ані психологічною. У засновку її лежить духовна насолода, проте вона не є сутнісною характеристикою, а скоріше сигналом того, що естетичний контакт, естетичне ставлення, естетична подія сталися.
В. В. Бичков виділяє п'ять моделей естетичного :
3. Суб'єктивно-об'єктивна дуалістична : естетичне виникає завдяки єдності властивостей дійсності а людського духу.
Кожна з моделей тягне за собою і певне розуміння прекрасного.
Історія естетики є постійним пошуком адекватного визначення естетично досконалого, тобто краси. Серед численних відповідей на запитання, чим вона є, можна виділити декілька провідних течій. По-перше, красу тлумачать як об'єктивну властивість самих речей, явищ світу. Вона нічим принципово не відрізняється від інших природних властивостей, від ваги, кольору, обсягу тощо. Джерелом краси тут виступає природа. До цієї точки зору тяжіли французькі матеріалісти 18-го століття Вольтер, Д.Дідро. Другий впливовий напрямок твердить, що предмети оточуючої нас дійсності є естетично нейтральними. Красу їм надає людина. «випромінюючи» зовні власний духовний світ. Наприклад, відтворюючи свої враження від природи, людина говорить, що «море сміється», а «вітри злі». Говорячи так, людина наділяє душевними якостями явища, що насправді позбавлені душі. Тобто людина одухотворяє неживі предмети, надає їм свої властивості. Подібним чином людина може наділяти красою явища, які самі по собі її позбавлені. Отже, джерело краси це людина, точніше, її ідеальний внутрішній світ. Такої позиції дотримувалося багато дослідників у 20-му столітті, зокрема. Б.Кроче, Н.Гартман.
Нарешті, красу визначають як відповідність між змістом і формою певної ідеї. Явище буде прекрасним, якщо його ідея вміщує піднесений зміст і втілюється у досконалу форму. Платон визначав красу як довершеність форми предмета, наданої йому у відповідності з певним ідеальним зразком. Гегель називав прекрасним повне і адекватне вираження ідеї у матеріальній формі. Російський філософ В.Соловйов стверджував, що краса є «втіленням ідеї». Згадані філософи-ідеалісти різною мірою наближаються до християнської концепції краси. Християнська естетика твердить, що Бог є абсолютною красою і справжнім джерелом краси всіх явищ діяльності. Тобто, краса оточуючого нас світу має божественне походження. Коли ми споглядаємо красу конкретної людини, крізь неї «просвічує» незбагненна краса Божества. Отже, згідно і цією теорією, джерелом краси виступає об'єктивне, незалежне від людини начало, котре є не «природнім», а надчуттєвим, ідеальним.
Вперше Платон поставив питання про те, чим прекрасне взагалі, а не прекрасні речі одна по одній, і тим самим перевів розмову про красу із області явищ до області закономірностей. Однак для Платона все було просто існував світ ідей, існувала в ньому ідея краси. Натомість інший давньогрецький філософ Геракліт стверджував, що прекрасне - це гармонія, а гармонія в свою чергу це єдність протилежностей, співмірність у боротьбі протилежних початків. Однак існує ще одне питання чому ми відчуваємо цю гармонію, цю співмірність як прекрасне. У Середньовіччя релігійна ідеологія абсолютизувала протилежність між духовним та тілесним, і останнє повинне було бути підкорене, упокорене, приборкане аж до його умертвіння. Духовна краса ось справжня краса, яка підносилася. У часи Відродження ідеал високої краси людини починає ототожнюватися із її звершеннями, проте додається віра у природність як природність добру і прекрасну. Класицизм приносить ідею про те, що краса пов'язана із впорядкованістю, розумністю: прекрасним може бути лише те, в чому проявляється розумність, в чому проявляє себе дух. Просвітництво знову підносить ідею природності людини.
Цікавим був підхід до розуміння прекрасного І. Канта, який зазначав, що людина отримує задоволення від споглядання прекрасного завдяки злагодженості роботи розсудку та уяви. Під час споглядання предмета людина відчуває суб'єктивну доцільність, відчуває свою правильність, співмірність між собою і світом. Отже, прекрасне виявляється пов’язаним із поняттям смаку , а філософія прекрасного будується на суб'єктивній здатності висловлювання смаку. І.Кант виділяє два різновиди краси: вільну красу та надану красу (рос. привходящую). Перша характеризується лише на основі форми і чистого вислювання смаку. Друга - заснована на певному призначенні предмету і меті. Краса виявляється символом моральнісного добра, тому краса природи виявляється вище за красу мистецтва. Натомість інший німецький класик Гегель не визнавав краси поза мистецтвом, і стверджував, що ідея краси природі не притаманна.
Цікавою була позиція французьких просвітників. Так Вольтер писав, що якщо в однієї жаби спитати, що таке краса, то вона відповість інша жаба, пов'язуючи красу із смаком. Дені Дідро поділив красу на два види : реальну (таку , що існувала ще до появи людини, базовану на відношенні частин предметів, відношення предметів однорідних і неоднорідних) та відносну (таку, що існує лише для людини, коли предмет дотикається до свідомості людини). Водночас Дідро прирівняв красу до добра, а естетику із епікою.
Потрібно також звернути увагу на співвідношення прекрасного та корисного. В архітектурі ми часто стикаємося із єдність цих двох означень. Однак існує багато речей прекрасних, котрі не є чітко корисними, відверто корисними. Антиномія прекрасного - корисного вказує на суперечливість людського взагалі. Прекрасне ще в часи первісних людей виступало у формі корисного до того, як сформувалася опозиція природи - культури, природного штучного (або як у К.Леві-Стросса - сирого - вареного). Поступово у практичному з’являється прекрасне, яким людина насолоджується не для задоволення буденних потреб. Однак насолоджуючись красою ми не завжди думаємо про пряму користь (краса річки не означає її могутність, котру можна перевести у вироблення електроенергії). Однак естетична оцінка все-таки відсилає нас до діяльності людини, до людського як такого. Сучасний філософ В.Бичков розрізняє поняття краси і прекрасного. Прекрасне для нього є однією з модифікацій естетичного, а краса категорія, котра входить до смислового поля прекрасного і котра є характеристикою естетичного об'єкта. Краса естетичного об'єкта є виразом сутнісних закономірностей і вона є необхідною умовою актуалізації прекрасного як модусу естетичного, яке без краси неможливе. Із категоріями прекрасного і краси пов'язані такі категорії як симетрія та міра. Вони дозволяють глибше розуміти аспекти краси.
Лекція 8. Категорії естетики.
План
1. Категорія піднесеного.
2. Піднесене та героїчне. Піднесене та жахливе.
3. Взаємозв’язок прекрасного га піднесеного.
Література:
Осмислення піднесеного розпочалося у межах риторики. У 1-му столітті нової ери, коли грецький ритор Цецилій написав твір «Про піднесене», де розглядав правила піднесеного стилю ораторської промови, однак він розглядав піднесене як стилістичну фігуру риторики. Принципи піднесеного як стилю були поширені на літературу. Але трактат Цецилія до нас не дійшов. Продовженням став інший трактат «Про піднесене» невідомого автора, якого згодом назвали Псевдо-Лонгин. Його праця є відповіддю на твір Цецилія, котра зберігає первісне трактування піднесеного як стилістичного поняття, але одночасно розширює його зміст до значення естетичної категорії. Все краще у літературі Псевдо-Лонгин відносить до сфери піднесеного. Перераховуючи найважливіші духовні джерела піднесеного (надзвичайні думки і пристрасті, красу мови у поєднанні з великими думками). Псевдо-Лонгин підкреслює, що піднесене далеко стоїть, від мирської суєти, дріб'язкової пихатості, багатства, почестей, слави, необмеженої влади. Все це спокушає людей суто зовнішнім блиском. У піднесеному Псевдо-Лонгин бачить грізні, такі що проявляють велич Бога сили природи, які справляють на людину враження нездоланної могутносгі. Псевдо-Лонгин писав про «подив», який викликає «грандіозність міри». Піднесене далеке віл світської суєти та всього, що приваблює людей блиском. Воно підносить людину до могутності божеств. Отже, Псевдо-Лонгін вказує на те, що у піднесеному нерідко перед людиною постають сили, які людиною ще не освоєні і протистоять їй.
У Середньовіччя піднесене неодмінно пов’язувалося із богом. Високий Ренесанс намагався розкривати в людині титанічне, божественне, тому піднесене почало розумітися як яскравий та повний прояв людської сутності. Е.Берк у трактаті «Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного та прекрасного» (1757) поклав початок протиставленню цих двох категорій. Берк вважав, що наші думки про красу засновані на чуттєвому досвіді, в основі якою лежать два види афектів: афекти, пов'язані із спілкуванням, і афекти. що пов'язані із самозбереженням (страх, жах, подив, захоплення), саме вони породжують відчуття піднесеного. Прекрасне, таким чином, засноване на відчутті задоволення, піднесене - незадоволення. Отже, Берк намагався розвести прекрасне і піднесене. І.Кант стверджував, що піднесене міститься не в речах, а в самій людині. Так піднесене постає як гордість людини, яка виникає завдяки подоланню страху в процесі віри. І.Кант наполягав на спорідненості цих категорій. Різниця між ними полягає у тому, що краса викликає задоволення безпосередньо при спогляданні, а піднесене явище вик ликає естетичне задоволення тільки після раціонального осмислення. Споглядання бурхливого океану викликає піднесені відчуття тільки після глибоких роздумів.
Отже, піднесені відчуття народжуються у душі при зіткненні з могутніми стихіями природи, коли людина споглядає нескінченість океану чи грозове небо у спалахах блискавок, або коли, за словами А.ІІІопенгауера, у нічному небі нам постають незлічені світи, незмірність миру пронизує нашу свідомість, і ми відчуваємо себе нікчемно малими, примарними, загубленими, немов крапля у океані. Ф.ІІІиллер, аналізуючи піднесене, виділив у ньому три складові частини. По-перше, явище природи як сила, що незмірно перевищує сили людини. По- друге, відношення цієї сили до нашої фізичної здатності до опору . По-третє, відношення її до нашої моральної особи, до нашого духу. Таким чином, відчуття піднесеного виникає унаслідок дії трьох послідовних уявлень: об'єктивної фізичної сили, нашого об'єктивного фізичного безсилля і нашої суб'єктивної моральної переваги.
Г.Гегель тлумачив піднесене як модифікацію прекрасного, перехід зовнішнього буття краси у внутрішнє. Піднесеним є такий витвір мистецтва, у якому внутрішнє, ідея, зміст превалюють над своїм зовнішнім, матеріальним втіленням. Найбільш піднесеним мистецтвом Гегель вважав музику, що є майже повністю відірваною від матеріального начала.
У 20-му столітті традиція зіставлення прекрасного та піднесеного у естетичних теоріях продовжувалась. Так. Е.Сурйо тлумачив піднесене як мету прекрасного. Н.Гартман говорив, що піднесене це прекрасне, що «йде назустріч» потребі людини у великому, надмірному.
Таким чином можна виділи їй дві точки зору на взаємовідносини прекрасного та піднесеного:
1) піднесене є надміром прекрасного, його особливим різновидом, котрий відрізняється величчю та могуттю;
2) піднесене протилежне прекрасному і під час його сприйняття виникає негативна естетична реакція.
Прекрасне є позитивною цінністю явищ, а піднесене приховує в собі неосвоєні сили, сферу несвободи, інколи грізні сили. Сприймаючи піднесене людина може відчути захоплення, перемішане із негативними емоціями, навіть страхом. Тому вирізняють два різновиди піднесеного: те. що підносить можуть людини та те, що пригнічує людину. Прикладами піднесеного є гігантські технічні споруди, могутні соціальні рухи у суспільстві, статуї богів та храми. «Король Лір» В. Шекспіра, 9 симфонія Л. ван Бетговена. Якщо прекрасне це сфера свободи, то піднесене сфера несвободи людини.
Лекція 9. Категорії естетики.
План
1. Категорія трагічного : історія та зміст.
2. Катарсис трагічного. Основні трагічні колізії.
3. Каїегорія комічного : історія та зміст. Основа комічного ефекту.
4. Різновиди комічного.
Література:
У традиціях діалектики трагічне є виразом діалектики свободи та необхідності, притаманної життю людини, тому трагічне виступає як дещо об'єктивне, як характеристика людською існування. В естетиці існує декілька концепцій трагедії. Першу можна назвати трагедією долі, прикладом чого є давньогрецька трагедія. Всі події, всі переживання героїв заздалегідь «прописані», визначені, а тому герой ніяк не може нічого змінити. Люди, однак, не припиняють діяти. Вони натикаються своїми діями на цей визначений долею шлях. Трагедія долі не знамає питання про відповідальність. Друга - трагедія провини. Приміром, Гегель стверджував, що трагедія є співпадінням долі та провини. Трагічна людина бере відповідальність за свої дії, їй притаманний патос епохи, вона порушує рівновагу світу, хоча може і керуватися добрими намірами. Варіантом цієї концепції можна вважати ідею трагічності людського існування, котру розвивали представники екзистенціалізму. Провина посідає чільне місце і в християнському розумінні трагедії, однак тут ми стикаємося також із варіантом трагедії оптимістичної як емері і та воскресіння Христа.
Піднесене є модифікацією прекрасного. Прекрасне переходить у піднесене, коли перевищує певну міру. Піднесене можна визначити як «надмірно прекрасне». У свою чергу, за певних умов піднесене трансформується у трагічне. Піднесені почуття викликає у людини явище, що перевищуй її сили і загрожує загибеллю. Отже, піднесене підводить людину до усвідомлення своєї смертності. Цей момент піднесеного розгортається у трагічному. У класичних витворах трагічного мистецтва розповідається про неминучий кінець людини. Трагічні герої приречені на загибель. Такими є Антігона Софокла або Гамлет Шекспіра. Почуття трагічного пов'язане і болісною втратою, смертю людини чи крахом високих ідеалів. Його естетичний вимір полягає у просвітленні цього болісною переживання. У трагічному відбувається таємничий перехід від скорботи до радості. Д.Юм у трактаті «Про трагедію» звертав увагу на те, що трагічна емоція вміщує жах і задоволення, сум і втіху.
Перехід від скорботи до радості у трагічному мистецтві стає можливим, якщо загибель трагічного героя не є просто безглуздим припиненням фізичного існування. Коли мистецтво розповідає про людину, що гине заради істинних цінностей, то воно відомою мірою підносить свого героя і глядача над смертю. Саме завдяки цьому у трагедії і відбувається рух від відчаю до його подолання у надії.
Сприйняття трагедії завжди суперечливе. На це звертав увагу вже давньогрецький філософ Арістотель. Він стверджував, що переживання трагічного є очищенням душі, яке досягається у протиборстві почуттів співчуття та страху. Шляхом таких переживань людина очищується від дріб'язкового, другорядного, піднімаємося духовно до суттєвого, значущого. Арістотель вважав трагедію вершиною мистецтва.
Класицизм стверджував, що трагічною може бути лише видатна людина, натомість вже просвітники наголошували на тому, що герой трагедії може бути буденною людиною.
Трагедія пов'язана із тим, що людину хвилюють питання життя і смерті, тому і мистецтво, яке тяжіє до філософських осмислень, звертається до проблематики трагічного. Трагічна емоція включає і скорботу, і радість. Цікавим є те, звідки з’являється саме останнє. Багато дослідників пов’язують, це із мірами про воскресіння богів, притаманними вже давнім суспільствам (воскресіння Діоніса, Осиріса, Адоніса).
Трагедія має і філософське підґрунтя : вона вказує на скінченність існування, але на безкінечність буття. Загибель трагічного героя одночасно вказує і на скінченність, і на нескінченність. У світовій художній культурі можна виділити дві крайні позиції осмислення трагічного екзистенціалістську та буддистеьку. Перша ставить смерть у центр всієї проблематики мистецтва, а принципову самотність визначає як фундаментальну ознаку людини. Однак загибель людини, котра все це усвідомила виявляється абсурдною і позбавленою смислу. Буддистська точка зору вказує на те, що після смерті здійснюється перехід душі до іншого тіла (смерть прирівнюється до життя).
Особливий аспект трагедії це трагічне у суспільстві, на що в усі часи реагувало мистецтво. В античній трагедії герой діє навіть тоді, коли знає про неминучість загибелі. У Середньовіччя героїзм замінено мучеництвом. Епоха Відродження та бароко шукає причину трагедії в самому світі. Цe доля, не злі чари, а сам світ, сама його природа є джерелом трагічного. У цьому плані можна інтерпретувати героїв трагедій В.ІІІекспіра.
Трагічне
Отже, центральна проблема трагедії розширення можливостей людини.
Категорія комічного також демонструй конфлікт, але він є протилежним трагічному, бо в ньому завжди перемога суб'єкта над об'єктом, радість. Ця категорія також має стосунок до відкриття людиною своєї власної співмірності. Комічне - один із моментів логіки самовизначення. Так Арістотель стверджував, що смішне - це якась помилка, потворність, котрі шкоди не завдають. Є дещо спільне між сміхом і плачем визнання невідворотності або відворотності того, що сталося. Переживання дечого смішного має чотири частини: у смисловому плані реакція на розрив - ідентифікація зворотності; радість і розрядка у зовнішньому виразі, завмирання м’язів обличчя; гальмування завмирання, посмішка, сміх як звуження значущості джерела переживання.
Існує можливість комбінацій смішного та несмішного. Прикладами цього виступають чорний гумор (гібридне катарсичне утворення, побудоване на припущенні того, що незворотне зворотне, наприклад, що смерть є дечим дрібним), злорадний сміх (пов'язаний із певним ставленням суб'єкта до об'єкта, ненавистю до нього, бажанням помсти), ідеологічний сміх (політична сатира), захисний сміх, цинічний сміх (пов'язаний із профануванням певних високих цінностей суспільства.
Виділяють наступні різновиди комічного:
Гумор - сміх добрий, життєствердний, в якому виражаються незгода із певними сторонами життя, але повністю вони не відкидаються, в ньому проступає несерйозність та гра.
Сатира - суттєве відкидання, вища форма покарання сміхом.
Сарказм - гостра, жовчна насмішка.
Іронія - стверджування того, що заперечується.
Каламбур – форма, в основному якої покладено миттєве перевертання смислу у мовленні, жестах, гра зі смислом.
Гротеск - зумисне перебільшення, виставляння на перший план недоліків.
Благг - нищівна насмішка над тим, чому люди вклоняються.