Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
21. Словники як джерело інформації
У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, - лексикографія (від грец. lexis -слово і grafo - пишу).
Словники - це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Вони € одним із засобів нагромадження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники - скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль. Про це образно сказав український просвітитель початку XVI ст Феофан Прокопович: "Якщо кого-небудь очікує вирок судді, то не слід тримати його на каторзі, доводити до знемоги його руки добуванням руди* хай він укладає словники. Ця праця містить у собі всі види покарань".
Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.
Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг. Традицію пояснювати незрозумілі і малозрозумілі слова за допомогою глос давньоруські книжники успадкували від візантійських та старослов'янських.
Збірники глос - глосарії - були першими і найдавнішими словниковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайдено в Кормчій книзі (1282). До другої половини XVI ст. глосарії-основний вид лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників.
Словник містить характеристику термінів і понять, що стосуються банківських операцій, у тім числі - економічного інструментарію, що використовується в діяльності Національного банку України і комерційних банків. Розглянуто сучасні положення науково-теоретичного і ігоакгичного характеру, які розкривають зміст грошових, фінансових та кредитних категорій і банківських операцій. Рік видання зумовив часті поклики у розкритті понять до реалій "колишнього СРСР' Словник містить додаток у вигляді довідників: інформацію про тогочасні українські банки та вимоги до оформлення банківських документів.
22. Типи термігологічних словників.
Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні).
Енциклопедичними словниками називаються словники, у яких наводяться відомості про позначувані словами явища і предмети, а також наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відо-мості про населені пункти, країни, різні події тощо.
У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова (тлумачення прямих і переносних значень слів, з’ясування семан-тичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відо-мості про написання, вимову або походження). Є такі типи лінгвіс-тичних словників:
• орфографічні словники (у них подано відомості про правильне написання слів відповідно до діючих орфографічних норм);
• етимологічні словники (подають основні відомості про похо-дження і генетичні зв’язки слів);
• тлумачні словники (у них подано опис значень слів, граматич-ну, семантичну інформативність, відомості про образне вживання, ілюстративний матеріал – цитати з творів письменників).
Термінологічні словники різняться за:
охопленням сфер наук (загальнонаукові, багатогалузеві (універ-сальні), галузеві, вузькогалузеві словники);
за кількістю залучених мов (одно-, дво-, три- і багатомовні словники);
за призначенням (навчальні, інформативні, довідкові словники, енциклопедичні словники та енциклопедії відповідних галузей тощо).
Помітною є відмінність між термінологічними словниками за обсягами матеріалу. У низці праць відчутним є прагнення авто-рів до повноти, вичерпності термінології відповідної галузі
23. Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми.
Слово - найважливіша структурно-семантична одиниця мови, що являє собою єдність звукового чи графічного знака і значення. Із слів складаються речення – основний засіб вираження думки. Усі слова, що вживаються в мові, становлять їїлексику ( від грецьк. Lexsis - слово), або словниковий склад.
Найважливіша функція слів – називна. Слова можуть називати предмети, явища, ознаки дії, стан тощо. ^ Співвіднесеність слова з певним поняттям, явищем дійсності називається лексичним значенням слова.
Слова української мови поділяються на однозначні і багатозначні. Однозначність є характерною ознакою термінів будь-якої галузі. Багатозначні слова мають кілька значень. Значення багатозначних слів поділяються на прямі і переносні. Основне, вихідне значення називається прямим. Воно звичайно є нейтральним, позбавленим образності.
Багатозначність – один із найважливіших шляхів розвитку словникового складу мови. Але в окремих сферах ( зокрема офіційно-діловій) існують певні обмеження щодо функціонування багатозначних слів. Так, зважаючи на те, що науковий і офіційно-діловий стилі вимагають максимально точного позначення понять, у наукових працях, офіційних документах переважають однозначні слова, а багатозначні вживаються лише у прямому значенні, що забезпечує правильне сприйняття тексту.
Необхідно пам’ятати, що першим правилом вибору слова у будь-якій сфері спілкування є чітке знання мовцями його значення. При вживанні слова у неправильному значенні зміст висловлювання стає перекрученим, спотвореним, незрозумілим, отже, спілкування може втратити свою ефективність. Невмотивоване використання слів забруднює мову, а у спілкуванні людей воно може стати причиною непорозуміння, а то й конфлікту
Серйозну небезпеку для мови становить явище, яке дістало назву «суржик». Цей термін запозичений із сільськогосподарської галузі - із млинарства. Суржиком називалась суміш зерна – жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такої суміші. Зрозуміло, що це борошно низького ґатунку. Суржиком називають ще одну суміш – мовну, яка нерідко стає об’єктом для глузування.
Суржик неприпустимий у спілкуванні. Однак чуємо російсько-українську мішанину не лише у побутовій мові, а й у професійній та офіційно-діловій сферах.
Так, дуже часто замість українських слів можна почути російські або схожі на них:
Правильно Неправильно
Папір Бум ага
Аркуш Лист
Кошторис Смета
Митниця Таможня
Тези Тезиси
Відрядження Командировка
Наступний Слідуючий
Оголошення Об’ява
Іноді російські слова набувають українського звучання ( бувший, віддихати, вмішуватися, всігда, міроприємство, надобність, обіщати), але такі перетворення не роблять їх українськими. Замість них треба вживати: колишній, відпочивати, втручатися, завжди, захід, потреба, обіцяти.
Типовою помилкою, яка створює суржик, є калькування ( переклад по частинах) російських виразів. Дослівний переклад з російської мови речень
« ^ Собрание состоялось вчера » дасть речення, що відповідають нормам української мови – «Збори відбулися вчора»
У багатьох випадках калькування спричинює утворення не властивих українській мові конструкцій, наприклад, ненормативних словосполучень.
Джерелом неправильного слововживання може бути нерозрізнення слів російської та української мов, що звучать однаково ( чи схоже), але мають різні значення ( так званих міжмовних омонімів)
^ Словник міжмовних омонімів
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
При перекладі з російської мови необхідно враховувати, що багатозначні російські слова не обов’язково відтворюються багатозначним українським словом.
Наприклад, російський іменник отношения передається кількома словами : відношення, відносини, стосунки, ставлення.
^ Пароніми у діловому мовленні
До типових помилок у слововживанні належить нерозрізнення мовцями паронімів – слів, близьких за звучанням, але різних за значенням (напр. земельний – земляний; особистий – особовий).
Виділяють пароніми різнокореневі ( боцман – лоцман, дистанція – інстанція, розбещений – розпещений)
і спільнокореневі ( людський – людяний, увага – уважність, збіднити – збідніти). Спільнокореневі пароніми відрізняються суфіксом, префіксом, закінченням ( подвижник – сподвижник, стримувати – утримувати, адресат – адресант, адрес – адреса).
Більшість паронімів близькі за походженням і, отже, виявляють певний змістовий зв'язок (рятівник – той, хто врятував когось або щось =
рятувальник – той, хто професійно займається рятуванням когось, чогось).
Виділяються пароніми, що об’єднуються антонімічними зв’язками ( адресат( кому адресується) – адресант ( хто надсилає);персона грата (особа, кандидатура якої на посаду дипломатичного представника схвалюється урядом країни)– персона нон грата ( особа, кандидатура якої
на посаду дипломатичного представника викликає заперечення ряду держави)
У деяких випадках пароніми можуть уживатися як синоніми: (проводити ( провадити) дослід; засвоїти (освоїти) матеріал, але це не означає, що властива кожному з них лексична сполучуваність абсолютно ідентична: засвоїти урок, але освоїти виробництво.
Звукова подібність паронімів спричинює невмотивовані взаємозаміни цих слів. Саме тому необхідно з увагою ставитись до слів із схожим звучанням , з’ясовувати відтінки їх значень. Перевірити значення паронімів можна за тлумачним словником, спеціальним словником паронімів, а також за довідником культури української мови.
Значна частина паронімів використовується в офіційно-діловому мовленні, отже, розрізнення їх є актуальним і для ділової мови
24. Телефонна розмова, Кулбтура ділової телефонної розмови.
Правила етикету, які проявляються в конкретних формах поведінки, вказують на єдність двох його сторін: морально – етичної і естетичної. Перша сторона виражає моральні норми; запобігливої турботи, поваги, захисту і т.д. Друга сторона – естетична – свідчить про красу, витонченість форм поведінки.
Діловий етикет – це результат довгого відбору правил і форм найбільш доцільної поведінки, які б сприяли успіху в ділових відносинах.
Сучасне ділове життя неможливо уявити без телефону. Завдяки йому багаторазово підвищується оперативність рішень багатьох проблем і питань, немає необхідності писати листи, телеграми, а також здійснювати поїздки в інші установи, міста для вияснення обставин якоїсь справи. По телефону можна зробити дуже багато, а саме: провести переговори, дати розпорядження і т.н.
Дуже часто першим кроком до вкладання ділового договору є телефонна розмова.
У наш час телефон — не лише один із найефективніших засобів зв'язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб підтримання приватних стосунків між людьми. По телефону здійснюються переговори, домовляються про важливі ділові зустрічі, вирішують численні оперативні питання, що виникають у ході управлінської діяльності, надають консультації, звертаються із проханнями, запрошеннями, висловлюють подяки, вибачення.
Основні вимоги до етикету телефонної розмови
Погана підготовка, невміння виділяти головне, чітко і грамотно висловлювати свої думки призводять до значних утрат робочого часу (до 20-30%). Так стверджує американський менеджер А. Маккензі. Серед 15 головних причин втрати робочого часу, на його думку, перше місце займають телефонні розмови, які залежать від емоційного забарвлення. Лишня емоційність збільшує час телефонної розмови.
Відомо також, що при телефонній розмові спостерігається таке явище, як надто насичена розмова.
Вона може бути джерелом напруги між двома сторонами, тому потрібно дотримуватись певної міри, оскільки можна втратити сенс розмови, що спричинять конфлікти.
Перші ознаки перенасиченості розмови:
Тоді слід вийти з контакту з партнером, щоб зберегти ділові відносини. Крім того, ведучи довгі телефонні розмови, ви можете отримати репутацію зануди. Мистецтво ведення телефонної розмови полягає в тому, щоб коротко сказати все, що потрібно і отримати відповідь.
Основою успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко і ефективно вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення. Важливо щоб службова телефонна розмова велася у спокійному тоні і викликала позитивні емоції.
Ефективність телефонної розмови залежить від емоційного стану людини, від настрою. Під час розмови потрібно вміти зацікавити співрозмовника своєю справою. Тут вам допоможе правильне використання методів переконання.
Це можна зробити за допомогою інформації, голосу. Потрібно тільки звертати увагу на ці “дрібниці” під час телефонної розмови. Самому ж потрібно говорити рівно, стримано, стримувати свої емоції, старатися не перебивати співрозмовника. Якщо ваш співрозмовник проявляє схильність до суперечок, виказує несправедливі звинувачення, то наберіться терпіння і не відповідайте йому тим самим, частково признайте його правоту, намагайтесь зрозуміти мотиви його поведінки. Намагайтесь коротко і ясно викладати свої аргументи. В телефонній розмові краще не використовувати професійних виразів, які можуть бути незрозумілі співрозмовнику.
Потрібно пам’ятати, що швидке або заповільне проголошення слів затрудняє сприймання. Особливо слідкуйте за проголошенням чисел, імен, сіл, міст, прізвищ, які погано сприймаються на слух, їх потрібно говорити складами або навіть передавати по буквах.
Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.
25. Жанри публічнх виступів.
Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.
Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознацомлені з текстомдоповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно вираженого рішення.
Доповідь звітна містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов’язати в одну струнку систему викеладу.
Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.
Промова- це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впліву на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.
Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб- може і нині бути визначальною для промовця. Отже, ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.
Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.
Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблнми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оператора- виявитм нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії.
Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувативесь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія- дієвий чинник впливу на свідомість слкхачів.
Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючісь актуальних суспільно-політичних проблнм, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз’яснюють чи з’ясовуютьпевні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.
Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.
Ювілейна промова Присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням скреиої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності- до ювілейної промові можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.
Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повінні морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.
Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.
Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах.
Настановча-вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисціпліни, познацомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.
Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.
Лекції зі спеціального курсу зазвичай призначені певній вузікій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчально- програмовими.
Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру- вступ, основна частина, висновки.
Вступ – своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, її актуальності в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною мірою інтригубчим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові слід докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.
В основній частині повинно буми викладено, послідовно і логічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв’язків кожної смислово-самостійної частини.
Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий та настановчий елемент щодо виконання певних дій.
Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів за темою виступу. Відповіді його мусять бути коректними, виваженими й лаконічними.
Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною рнакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.
Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:
- виклад суті певного питання;
- акцентування на основному;
- висловлення свого ставлення й оцінки;
- підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );
- підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.
26. Доповідь. Види доповідей.
Доповідь – це документ, у якому викладаються у певні питання, даються висновки, пропозиції. Вона призначена для усного (публічного) прочитання та обговорення.
Розрізняють такі види доповідей:
1. Звітні (узагальнення стану справ, ходу роботи за певний час);
2. Поточні (інформація про хід роботи);
3. На теми наукових досліджень.
Наукова доповідь – це публічно виголошене повідомлення, розгорнутий виклад певної наукової проблеми (теми, питання), одна із форм оприлюднення результатів наукової роботи, можливості за короткий проміжок часу «увійти» в наукове товариство за умови яскравого виступу.
Структура тексту доповіді аналогічна плану статті.
Алгоритм тексту доповіді:
Вступ - Основна частина - Підсумкова частина
У вступі зазначається проблемна ситуація, яка зумовила потребу публічного виступу, потім обґрунтовується основна ідея автора, наводяться аргументи, факти, теоретичні викладки і на кінець висновки і рекомендації.
Порівняно з науковою публікацією публічна доповідь має свої особливості. Є два методи написання доповіді.
1. Дослідник готує спочатку тези свого виступу і на основі їх пише доповідь на семінар чи конференцію, редагує і готує до опублікування у науковому збірнику, як доповідь чи статтю.
2. Дослідник пише доповідь, а потім у скороченому вигляді знайомить з нею аудиторію.
При написанні доповіді слід зважати на те, що значна, суттєва частина її надрукована в тезах, частина – на слайдах, кодоплівках, плакатах, тому доповідач лише дає окремі коментарі до ілюстрованого матеріалу, опубліковані тези. Це дозволяє зекономити час виступу на 20-40%. Доцільним є посилання на попередні виступи, полемічний характер доповідей, що викликає інтерес у слухачів.
При формуванні змісту доповіді слід врахувати, що за 10 хвилин людина може прочитати текст надрукований на чотирьох сторінках машинописного тексту (через два інтервали). Обсяг доповіді становить 8-12 сторінок (до 30 хвилини).
27. Промова. Види промов.
Промова, присвячена розкриттю однієї теми, більш того, один і той самий текст можуть бути виголошені по-різному, залежно від мети оратора, характеру його підготовки та ситуації. "Якщо юнак вийде на побачення з коханою і прочитає їй освідчення по папірцю, вона його засміє. Між тим, та сама записка, надіслана як лист, може її розчулити. Якщо вчитель читає текст свого уроку з книги, авторитету такий вчитель не матиме. Якщо агітатор користується весь час шпаргалкою, можете заздалегідь знати — такий нікого не загітує. Якщо людина в суді почне свідчити за папірцем, цим свідченням ніхто не повірить. Поганим лектором вважається той, хто читає, вклавши носа у принесений здому рукопис. Але якщо надрукувати текст цієї лекції, вона може виявитися дуже цікавою. І з'ясується, що вона нудна не тому, що беззмістовна, а тому, що письмове мовлення замінило на кафедрі живе усне мовлення"
ТИПИ ПРОМОВ
Існують різні типи промов за своєю внутрішньою структурою та зовнішньою формою, тобто за своїм знаковим оформленням промови, є різні.
1. Промови, що читаються за конспектом
У певних випадках „по-написаному” говорити просто необхідно, й не завжди тому, що промовець не може від себе сказати кілька живих і яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання. Офіційна політична промова є першим прикладом читаної за рукописом промови.
2. Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам’ять
Виступи тривалістю 1−2 години напам’ять не вивчити. Запам’ятавши певний обсяг матеріалу викладачі (оратори) викладають його перед аудиторією „з пам’яті”, часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.
Допоможуть у такому разі тези, короткий, стислий план виступу, можливо з певним фактичним матеріалом (цифрами та цитатами). Читати тези не слід, а заглядати в них − можна. Розгорнуті тези і план називаються конспектом.
3. Промови, які готують заздалегідь і вчать напам’ять
Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно, але потрібно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, при вшануванні ювіляра. Спочатку рекомендують написати свій виступ (розміром приблизно на одну сторінку), а потім вивчити його напам’ять.
4. Імпровізовані промови (експромти)
Такі промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин. Але найкращий експромт − той, що заздалегідь підготовлено.
Імпровізувати перед аудиторією може, як правило, дозволити собі або дуже досвідчений оратор, або ж людина, яка має від природи досить рідкісний дар.
28. Основні закони риторики.
Закони сучасної загальної риторики
Закони сучасної загальної риторики сприяють ефективності мови і успіху мовного спілкування в різних ситуаціях: і в процесі безпосередньої взаємодії з тим, кому мова адресована; і в ситуації публічного виступу. Тому в цьому розділі мова підепро найзагальніших, класичних законах риторики, законах монологічного та діалогічного мовлення. Більша увага буде приділена тому, як ці закони працюють при безпосередній взаємодії з тим (або з тими), кому ця мова адресована. а от стосунки "мовець - аудиторія" та управління увагою аудиторії будуть розглянуті в розділі, присвяченому ораторської майстерності.
Отже, риторика говорить: "Мова повинна бути зшита за міркою слухача, як сукня за міркою замовника". Це означає, що мовець повинен брати до уваги фактор адресата - особливості особистості, психології та сприйняття слухача. Всі чотири закони, про які піде мова, пов'язані саме з фактором адресата і показують, яким чином забезпечується гармонія між основними учасниками мовленнєвої ситуації - мовцем і адресатом.
Закон гармонізуючого діалогу
Перший закон риторики - закон гармонізуючого діалогу говорить: ефективне мовне спілкування можливо тільки при діалогічному взаємодії учасників мовної ситуації.
Розкриємо сутність цього закону.
Термін "діалог" у сучасній риториці має інший, більш загальний і широкий зміст. Риторика принципово заперечує можливість "промові, зверненій до самого себе". Така мова риторику (як науку про ефективну, що впливає, гармонізує мови) просто не цікавить. У риториці не тільки говорить, але і слухач розуміється як особа активне, діяльне. Такими бачив відносини між мовцем і адресатом ще Аристотель. Це бачення особливо близько російській мовному ідеалу. Жити - значить брати участь у діалозі: запитувати, слухати, відповідати, погоджуватися і т.д. У цьому діалозі людина бере участь весь і всією життям: очима, губами, руками, душею, духом, усім тілом, вчинками. Він включає всього себе в слово, і це слово входить у діалогічну тканину Людської життя, у світовій симпосиума.
Отже, закон гармонізуючого діалогу говорить про те, що ваш співрозмовник або аудиторія - не пасивний об'єкт, якому ви повинні передати інформацію, на який ви як говорить покликані впливати. Ваше завдання - "пробудити власне внутрішнє слово" слухача, встановити гармонійні і двосторонні відносини з адресатом. Як діалогізіровать мовне спілкування, ми розберемо в наступному параграфі.
Принципи діалогізації мовного спілкування
Для того щоб діалогізіровать мовне спілкування, тобто щоб отримати активний відгук на мовлення говорить, треба знати принципи мовної поведінки.
Перший принцип - увага до адресата.
Готуючись до публічної промови, професійної або особистої розмови, перш за все, необхідно уявити собі слухача, співрозмовника. Які особливості його особистості (характер, смаки, інтереси). Чи є теми, які не варто зачіпати.
Риторика рекомендує, обдумуючи мова, заздалегідь скласти "соціальний портрет слухача (аудиторії)". Він створюється в результаті відповідей на наступні питання:
1) соціальне становище слухача або соціальний склад аудиторії; соціальна роль співрозмовника по відношенню до вас (керівник; викладач; товариш; батько і т.д.)
2) розмір аудиторії (кількість осіб);
3) вік;
4) коло особливих інтересів адресата і набір "заборонених тем", особисті особливості співрозмовника (характер, освіта, виховання..);
5) чому і навіщо люди зібралися; що будуть робити в результаті зборів, конференції;
6) як ваше повідомлення пов'язано з особистими насущними інтересами і потребами адресата;
8) як вони будуть використовувати отримані від вас відомості? Коли? Яким чином?
Ще раз хочеться підкреслити, що робота зі складання портрета адресата дуже корисна в будь-якій ситуації: і при підготовці до бесіди особистого або ділового характеру, і при підготовці до публічного виступу. Аналіз аудиторії допоможе продумати хід бесіди, допоможе діалогізіровать навіть монологічну мова в умовах публічного виступу - використання риторичних питань, звернення до слухачів.
Другий принцип діалогізації промови - це принцип близькості змісту промови інтересам і життя адресата. Попередньо оцінивши і уявивши собі аудиторію, необхідно продумати ті факти, приклади, образи, які взяті з області, життєво важливою або добре знайомої, цікавою, доступною вашому слухачеві. Природа людини така, що він гостріше переживає те, що стосується його особисто, то, що йому близьке.
Уявіть собі, що трапилася надзвичайна подія: десь за кордоном; у вашому місті; у вашому домі. Експерименти показують, що розуміння тексту безпосередньо залежить від того, наскільки його зміст близько інтересам адресата: чим більша ця близькість, тим менше варіантів розуміння виявляється. Тому риторика рекомендує протягом всієї бесіди або виступу показувати, чому сообщаемое особисто важливо для адресата, яким чином обговорюване питання безпосередньо стосується його життєвих інтересів.
Третій принцип - конкретність.
Конкретність допомагає зримо сприйняти звучить слово, а це дуже важливо для розуміння і запам'ятовування.
Обов'язково повинні бути приклади - конкретні прояви і підтвердження ваших думок.
Зверніть увагу на образність мови.
Відбирайте слова: краще вжити не родове поняття, а видове (не головний убір, а капелюх; не транспорт, а тролейбус).
Продумуючи структуру промови, формулюйте тему або окремі питання як можна конкретніше.
Закон просування і орієнтації адресата
Другий закон - закон просування і орієнтації адресата, який вимагає, щоб слухач за допомогою мовця був орієнтований "у просторі" мови і щоб він відчував, що разом з промовистою просувається до мети.
Перш за все потрібно продумати загальну структуру мови. Структура промови повинна бути ясною не тільки для оратора, але і для адресата, А для цього мовець повинен "весь час пам'ятати про свою мету і основної думки і робити їх очевидними для аудиторії. Добре, коли переходи від однієї смислової частини до іншої теж створюють враження , що оратор рухається вперед, не відволікаючись, не "застряє" і не повертаючись до того, що вже пройдене ".
Легше сприймати висловлювання, якщо дотримуються принципи побудови всієї фрази. Фраза повинна мати чітку структуру. У риториці існує таке поняття як період, про який Арістотель писав так: "Я називаю періодом фразу, яка сама по собі має початок і кінець і розміри якої легко оглянути. Такий стиль приємний і зрозумілий, він приємний, тому що являє собою протилежність мови незакінченої , і слухачу завжди здається, що він щось схоплює і щось для нього закінчилося, а нічого не передчувати і ні до чого не приходити - неприємно. Зрозуміла періодична мова тому, що легко запам'ятовується, а це походить від того, що періодична мова має число, число ж всього легше запам'ятовується. Тому всі запам'ятовують вірші краще, ніж прозу ... "
Відчуття руху створюється і самим процесом виконання, виголошення промови. Необхідні осмислені паузи, правильно вибраний темп мови. Повтори повинні не заважати руху думки, а підкреслювати особливо важливі формулювання, висновки.
Закон емоційності
Третій закон риторики, закон емоційності, вимагає, "щоб мовець не тільки мислив, не тільки розумом творив свою промову, а й відчував, переживав емоційно те, про що він повідомляє чи розмовляє"
Ще древні риторики говорили про те, що тільки особистісно пережите, відчуте можна переконливо повідомити, не залишивши слухача байдужим. Існує безліч виразних засобів, розроблених риторикою, які роблять мову виразною. Найсильніше з них - це метафора (Дивись розділ "Елокуція"). Емоційної та експресивної мова стає також завдяки виразним рухам мовця, його голосу.
Закон задоволення
Четвертий закон риторики - закон задоволення. Мова тоді і тому дієва, коли приносить задоволення слухачеві (співрозмовника). Перш за все створенням ігровий установки, "загадок", які разом з промовистою розгадує слухач. Уміння користуватися парадоксом, каламбуром, грою слів - ось що допоможе говорить принести задоволення слухачеві. При цьому потрібно пам'ятати; мова не повинна перетворюватися на порожню балаканину. І ще, Доставити задоволення слухачеві - це не означає уникнути складних питань, часом навіть неприємних. У будь-якій ситуації потрібно пам'ятати про культуру спілкування.
При публічному виступі не потрібно забувати про те, що адресат сприймає мову на слух, що він повинен постійно концентрувати увагу, щоб зрозуміти все, що говорить оратор. Неясна, заплутана, одноманітна мова стомлює слухача. Тому необхідно навчитися змінювати темп і ритм мови, висоту голосу.
29. Лекція. Дискусія. Культура мовлення під час дискусії.
Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та
дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають
призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим
виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу
стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури
дискусій.
Основні правила дискусії.
1. Всі відкрито висловлюють свої думки.
2. Всі точки зору повинні поважатися.
3. Слухайте інших не перебиваючи.
4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.
5. Водночас говорить лише одна особа.
6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.
7. Не критикуйте себе та інших.
8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на
конкретну особу.
Примітки:
1. Дуже важливо, щоб всі погодились з кожним пунктом правил,
“ратифікували” їх. Це дозволить далі посилатися на ці правила як на
“закон поведінки” під час дискусій.
2. Зауваження щодо порушень не повинні бути брутальними або образливими.
Можуть бути застосовані будь-які форми.
3. Перелік правли не є сталим і непорушним. Учасники можуть змінювати та
доповнювати його. Але важливо написати його разом. Це спочатку створить
атмосферу спільних зусиль, а не накинутих настанов.
Форми організації дискусії
"Дерево рішень" (метод усіх можливих варіантів)
Суть методу і його мета:
Ця методика застосовується при аналізі ситуацій і допомагає досягнути
повного розуміння причин, які призвели до прийняття того чи іншого
важливого рішення в минулому.
Учасники дискусії розуміють механізм прийняття складних рішень, а
викладач з великою точністю заносить у колонки переваги і недоліки
кожного з них. В ході обговорення учасники дискусії заповнюють таблицю.
Проблема
Варіант
переваги
недоліки
30. Поняття культури мови та культури мовлення.
Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.
Поняттям “культура мовлення” послуговуються для означення певного рівня втілення мовних засобів у повсякденному усному і писемному спілкуванні. За смисловим навантаженням воно відрізняється від поняття “ культура мови ”.
Культура мовлення — упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.
Здебільшого це поняття вживають, аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості.
Важливими характеристиками культури мовлення є правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, чистота, емоційність. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою — необхідні елементи мовної культури вчителя.
Культуру мовлення вчителя характеризують такі ознаки:
— правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення;
— різноманітність: володіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6—9 тис. слів), використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність експресивності, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання словосполучень і речень; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення. Важливо, щоб вона була притаманна лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівням мови вчителя. Це допоможе йому індивідуалізувати своє мовлення, реалізувати свою мовленнєву культуру, досягти бажаного рівня сприйняття і розуміння своїх висловлювань;
— виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії;
— ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає (“Хто ясно мислить, той ясно викладає”). Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, іноземними словами, індивідуального слововживання. Досягненню ясності мовлення сприяє цілеспрямований процес спілкування: чим частіше педагог є учасником комунікації, тим більше уваги приділяє мовленню, його ясності, від якої залежать досягнення комунікативної мети, задоволення від спілкування;
— точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця (вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами), активного словникового запасу, вибору слова чи вислову, уміння зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище. Виявляється точність мовлення вчителя у використанні слів відповідно до їх мовних значень, що сприяє виробленню в нього звички називати речі своїми іменами. Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізу власного і чужого мовлення тощо, без чого неможливе оволодіння мовою і мовленнєвими навичками;
— нормативність: відповідність системі мови, її законам. Це не відгороджує мовлення вчителя від розкриття нових семантико-стилістичних можливостей, уточнювань контексту, що увиразнюють його висловлювання. Одночасно вчитель має дбати про стильову і стилістичну єдність, вмотивоване використання форм з іншого стилю;
— чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям учителя;
— стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;
— доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється. Вона відточує, шліфує мовне чуття педагога, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (встановлювати контакт, збуджувати і підтримувати інтерес до спілкування, нейтралізовувати роздратування, викликати почуття симпатії, розкутість тощо). Комунікативна доцільність є основою соціолінгвістичних норм мовлення (доцільність уживання мовних засобів за різних соціальних умов: мовець добирає формули мовленнєвого етикету відповідно до соціального статусу співрозмовника) і прагматичних (правила спілкування: вміння почати й закінчити розмову; тактика спілкування: вміння перефразувати вислів, заповнити паузу). Цаприклад, звертання із порушенням соціолінгвістичної норми може спричинити негативніші наслідки, ніж граматична чи лексична помилка. Тривалі паузи, незавершені речення, незв'язність мовлення (відсутність прагматичних умінь) знижують інтерес слухачів. Залежно від комунікативної сфери розрізняють контекстну доцільність (єдність змісту і форми вислову, гармонійне поєднання загальної тональності, слів, інтонації, структури речень), ситуативну (вияв різних форм увічливості) і стильову (вибір мовленнєвих засобів відповідно до функціонального призначення стилів мовлення);
— логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислова завершеність тексту). Важливими умовами логічності є: уникнення невиправданого повторення спільнокореневих слів (тавтології), зайвих слів (плеоназм); чіткість у побудові ускладнених речень, оскільки нечіткість і заплутаність висловлювань свідчать про заплутаність думок);
— варіативність, взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів. Послуговуватися ними можна лише в межах літературної норми;
— варіантність, тобто рівнозначна змога користуватися будь-яким варіантом нормативних мовленнєвих засобів;
— простота (природність, відсутність пишномовності). Часто надмірно ускладненою, неприродною фразою прикривають відсутність змісту у словах;
— естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння викликати мовленням естетичне задоволення). Досягається вона завдяки вправам з риторики. Важливо, щоб у слухачів красиві фрази поєднувалися з глибоким і конкретним змістом;
— багатство (розмаїття використовуваних слів). Чим більше різноманітних і розрізнюваних свідомістю слухача мовних знаків, їх ознак припадає на “мовленнєвий простір”, тим мовлення багатше і цікавіше;
— актуальність: вибір і використання вчителем життєво важливих фактів, прикладів, образів;
— конкретність: насиченість мовлення прикладами, статистичними даними, конкретизація фактів;
— належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями із філософії, соціології, психології, економіки тощо;
— практична спрямованість: зв'язок змісту мовлення з практикою, прикладна значущість теоретичного викладу.
Структурними особливостями мовлення вчителя є:
а) тривалість мовлення. Вона залежить від його жанрової належності (урок, бесіда, доповідь, повідомлення, лекція, мітингова промова та ін.) і визначається тим, хто говорить, на основі комунікативної інтенції (спрямованості), теми і ситуації спілкування;
б) горизонтальне членування — розміщення всіх частин виступу, змісту занять, організація матеріалу за певною системою, що створює відчуття логічної стрункості і динамічності мовлення, допомагає спрямовувати думку аудиторії в потрібне русло;
в) вертикальне членування — підпорядкованість частин тексту за значущістю. Йдеться про те, що окремі підтеми головної частини включають певну кількість смислових сегментів, які з різною ефективністю доносять інформацію до адресата;
г) використання тропів — вживання слів і висловів у переносному значенні, коли у свідомості промовця і слухачів їх пряме і переносне значення є найважливішим засобом створення виразності мовлення під час публічного виступу (використання оратором метафор, порівнянь, метонімії, іронії, парадоксу та ін.);
ґ) використання риторичних фігур. Це підсилює виразність, експресивність мовлення, силу його впливу на адресата, чому сприяє і вживання особливих синтаксичних конструкцій: антитези, градації, повтору, анафори, епіфори, паралелізму, риторичного звертання та ін.
Зразкове мовне оформлення мовлення пов'язане з дотриманням орфоепічних, акцентологічних, морфологічних, синтаксичних норм і використанням відповідних ритміко-інтонаційних моделей. Інтонаційне оформлення мовлення передає найтонші смислові й емоційні відтінки висловлювань, відображає стан і настрій промовця, його ставлення до предмета повідомлення і до слухачів. Прагматична спрямованість мовлення, його впливовий ефект обумовлюються професійними навичками і вміннями, якими повинен володіти вчитель, щоб привернути увагу учнів, зацікавити, переконати й спонукати їх до певних дій.
Теоретичною основою культури мовлення є пізнання й осмислення мовних норм, особливостей функціонування стилів літературної мови, усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення й екстралінгвістичних структур; практичною — систематична увага мовця до мови і рівня власного мовлення, прагнення досягти мовленнєвої майстерності.
Досягти високого рівня культури мовлення неможливо без високої лінгвістичної свідомості носія мови, любові до мови, постійної потреби аналізувати, удосконалювати, шліфувати власне мовлення. Необхідно вдумливо читати твори майстрів різних стилів, добре оволодіти мовними нормами, стежити за їх змінами, не допускати змішування мовних явищ, проявів інтерференції (використання елементів різних мов); критично ставитися до написаного і мовленого слова, не йти за “модними” тенденціями у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів-кліше (стійких сполучень, що використовуються в певних ситуаціях), термінологізмів, “телеграфного” стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо.
Високий рівень культури мовлення вчителя забезпечується його організаторськими вміннями (організувати процес спілкування, враховуючи ситуацію, мотив і мету спілкування, правильно розуміючи партнера; викликати і підтримувати інтерес до спілкування, поступово досягаючи своєї мети), інформативними (викласти інформацію в монологічній або діалогічній формі доступними для адресата лексичними засобами, синтаксичним, інтонаційним оформленням); перцептивними (словом і ділом впливати на партнерів, переконувати їх, схиляти на свій бік); контрольно-стимулюючими (оцінювати діяльність співрозмовника на кожному етапі спілкування у такій формі, підсилювати його прагнення до подальшого спілкування, аналізувати власну мовленнєву діяльність) та ін.
Культура мовлення вчителя є не лише показником його професійних якостей, а й фактором, що впливає на його визнання у педагогічному світі. Учителі, які не володіють мовленням на належному рівні, не можуть бути задоволеними собою, що негативно позначається на їхній поведінці, професійній діяльності, навіть приватному житті.