Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА. СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
План
1.Місце і роль промисловості у системі національної економіки
2.Формування та реалізація державної промислової політики в Україні.
3.Cтруктурний розвиток сільського господарства України.
4.Формування і системна розбудова новітньої державної аграрної політики
1.Місце і роль промисловості у системі національної економіки
Промисловість є провідною галуззю української економіки, оскільки від результатів її діяльності залежить успішне функціонування інших галузей і сфер національного господарства. Упродовж 1991-2005 рр. Вітчизняна промисловість займала провідні позиції у системі української економіки. У промисловості України створюється близько 32 % валової доданої вартості, зосереджено понад 35% основних засобів, випускається майже 50% всієї продукції та сформовано близько 30% робочих місць. В Україні промисловість представлена майже всіма сучасними галузями, проте є високою частка базових та видобувних галузей з низьким ступенем переробки сировини.
Розвиток промисловості України у першій половині 1990-х рр.. відбувався в умовах втрати більшістю підприємств традиційних господарських зв’язків, що сформувалися у межах колишнього СРСР, та необхідності проведення ринкової трансформації вітчизняної економіки. До найважливіших завдань реформування вітчизняної промисловості після проголошення незалежності можна віднести: проведення структурної перебудови та впровадження нових технологій, формування конкурентного середовища і зменшення рівня монополізованості, пошук ефективного власника та приватизація промислових підприємств, конверсія ВПК тощо. Ці завдання є доволі складними і не можуть бути швидко реалізованими.
У розвитку вітчизняної промисловості після проголошення Україною незалежності виділяють три періоди:
Перший період – припадає на 1991-1994 рр. За ці чотири роки обсяги промислового виробництва у порівнянні з 1990 р. скоротилися на 40,4 %, що зумовлено втратою традиційних ринків збуту та низькою конкурентоспроможністю продукції промислових підприємств, розбалансованістю грошово-кредитної системи країни та падінням довіри до національної грошової одиниці у ті часи. У цей період значно зменшилася частка соціально-орієнотованих (легка промисловість, деревообробна та целюлозно-паперова) галузей та машинобудування.
Другий період тривав з 1995 по 1998 рр. Падіння обсягів виробництва промислової продукції тривало, проте, відбувалося повільнішими темпами. За 1995-1998 рр. Обсяги промислового виробництва скоротилися на 10,4%. У 1998 р. становили 49, 2% по відношенню до 1990 р.
Третій період розвитку української промисловості розпочався у 1999 р. і триває до цього часу. Згідно з даними Державного комітету статистики України від 1999 р. відбувається відновлення обсягів промислового виробництва, у 2006 р. обсяги промислового виробництва дещо перевищили рівень 1990 р. Перспективи розвитку промисловості України пов’язані з процесами інтенсифікації виробництва та з переходом на використання нових ресурсозберігаючих технологій. Нагальним завданням є забезпечення випереджаючого розвитку високотехнологічних галузей, поступовий перехід на інноваційно-івестиційний тип економічного зростання. У зв’язку з цим важливим напрямом розвитку промисловості в Україні є реалізація політики енергозбереження.
Розвиток базових галузей промисловості України за роки незалежності.
Паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) належить до найважливіших секторів промисловості. ПЕК України охоплює такі важливі галузі як електроенергетика, вугільна та нафтогазова промисловості. Електроенергетика України належить до найрозвинутіших галузей промисловості. Під контролем України перебувають лінії передачі електроенергії, по яких вона експортуються до країн Центральної та Східної Європи.
Якщо у 1990 р. в Україні виробництво електроенергії становило 298,5 млрд. кВт-год., то у 2005 р. -186,1 Млрд. кВт-год. тобто скоротилося у 1,6 рази.
У розвитку атомної енергетики існують проблеми, пов’язані з постачанням палива, зі створенням національного сховища радіоактивних відходів у зоні відчуження та зоні обов’язкового виселення, зняття ЧАЕС з експлуатації, із забезпечення безпечної експлуатації вже побудованих АЕС тощо.
Вугільна промисловість є однією з найстаріших галузей вітчизняної промисловості, її продукція широко використовується в різних сферах людської життєдіяльності. Україна входить до складу 15 країн світу, які мають найбільші обсяги видобутку вугілля.
Більшість підприємств вугільної промисловості потребують оновлення своїх основних виробничих засобів. Низькою такою у порівнянні з зарубіжними вугільними підприємствами є продуктивність праці українських шахтарів. Так, якщо у 1995 р. один шахтар в Україні виробляв у середньому близько 100 т збагаченого вугілля, то у Росії -200 т, у Польщі – 400 т.
Негативні тенденції розвитку вугільної промисловості в Україні зумовили необхідність проведення реформ, метою яких є переорієнтація галузі на ринкові засади господарювання. Тобто необхідно змінити систему управління галуззю, вирішити проблему існування неперспективних вугільних підприємств, підвищити зацікавленість працівників шахт у результатах своєї роботи, залучити інвестиції та оновити основні виробничі засоби тощо. Реалізація вказаних завдань була задекларована в „”Програмі розвитку вугільної промисловості і соціальної сфери шахтарських регіонів на період до 2005 року, яка вдома більше під назвою „Програма „Вугілля”.
У вересні 2001 р. було затверджено нову програму „Українське вугілля”, якою визначено стратегію реформування вугільної промисловості на період до 2010 р. з врахуванням недоліків попередньої програми. Основним її акцентом є завдання збільшення державної фінансової підтримки та освоєння нових високопродуктивних лав і розрізів.
Нафтогазова галузь України представлена підприємствами, що надають послуги з видобутку цих видів енергетичних ресурсів, з їх переробки, з транспортування та зберігання. Особливістю нафтогазової галузі України є її значна інтегрованість в нафтогазовий комплекс колишнього СРСР, що зумовило негативні тенденції у розвитку цієї галузі після проголошення незалежності. Інтенсивний видобуток нафта та природного газу призвів до значної вичерпаності їх запасів, що зумовило спад їх видобутку упродовж 1990-1995 рр. За цей період видобуток нафти в Україні скоротився майже на 23%, газу –на 35%. Згідно з даними офіційної статистики в Україні в 2001-2005 рр. Обсяги газодобування збільшуються, хоча це становить лише четверту частину від її потреби в цьому виді палива.
Щодо первинної переробки нафти, виробництва бензину, то їх обсяг у 1990-2000 рр. скоротився у 4-6 разів. За час перебування Україні у складі СРСР було збудовано шість нафтопереробних заводів загинальною потужністю 52 млн. т сирої нафти на рік, що значно перевищує можливості вітчизняного нафтодобування.. Тому це є основною причиною завантаженості лише на 10-15 % та простою вітчизняних НПЗ у період 1991-1998 рр.
Тому постало завдання оздоровлення даної галузі через пошук нових власників та приватизацію. У 1995 р. було створено транснаціональну компанію „Укрнафта” на базі Кременчуцького НПЗ. Зокрема, власником Херсонського НПЗ стала ТНК „Казахойл”, Одеського НПЗ – компанія „Лукойл”, Лисичанського НПЗ – компанія „Тюменська нафтова компанія” тощо. У результаті покращення передачі НПЗ у приватні руки у 2001 році завантаження потужностей цих заводів збільшилося у 1,8 рази, простої скоротилися у 2,7 рази, а загальні обсяги переробленої нафти склали 15,6 млн. т. Крім того, нові власники розпочали реконструкцію підприємств, спрямовану на покращення якості їх роботи та на виробництво нових видів продукції.
В Україні реформування поливно-енергетичного комплексу визначено в програмі „Національна енергетична стратегія України до 2030 р.”, якою передбачається поступове зниження енергомісткості української економіки, застосування енергоощадної техніки і технології, зменшення енергозалежності вітчизняного господарства від експорту енергетичних ресурсів.
Гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України належить до екпортноорієнтованих галузей вітчизняної економіки, За своїми виробничими потужностями Україна посідає п’яте місце в світі після таких країн як Японія, США, Китай та Росія. Продукція українських металургійних підприємств експортується до 83 країн світу. Україну відносять до десяти найбільших виробників металу в світі. Основними експортерами в Україні є великі інтегровані фінансово-промислові структури, такі як СКМ, „Індустріальний союз Донбасу”, „Приват”, „Старт-груп”. Експортна орієнтація вітчизняного ГМК є чинником, що зумовлює його значну залежність від кон’юнктури зовнішнього ринку. Особливістю вітчизняного ГМК є те. Що частка металопродукції з високим ступенем обробки становить менше 20%, решта – сировина та напівфабрикати, тоді як у розвинутих країнах виробництво готової продукції становить більше 90%.
У першій половині 1990 х рр. було втрачено господарські зв’язки та розпочато пошук нових ринків збуту. Причинами, що дестабілізували роботу ГМК було постійне зростання витрат виробництва через підвищення цін на енергоресурси та сировину, бартеризацію відносин, непрозорі розрахунки. Водночас ціни на металопродукцію були значно нижчими, ніж на зовнішньому, чим скористалися посередницькі структури та розпочали експорт дешевого українського металу за демпінговими цінами. У середині 1990-х рр.. проти українських виробників металопродукції розпочато низку антидемпінгових розслідувань, що створило перешкоди для її експорту в США та країни Європейського союзу.
На державному рівні для забезпечення подальшого розвитку ГМК з метою оптимізації структури металургійного виробництва, підвищення його технологічного та технічного рівнів, реалізація заходів з енергозбереження та природоохоронної діяльності у 2002 р. було розроблено „Національну програму розвитку та реформування ГМК України до 2010 р.”
Хімічна та нафтохімічна промисловість (ХНХП) України представлена такими важливими підгалузями як виробництво базової хімічної продукції, виробництво лаків та фарб. Фармацевтичне виробництво, виробництво мила та інших препаратів, виробництво штучних і синтетичних волокон, виробництво гумових і пластмасових виробів. Близько 70% продукції хімічної промисловості України реалізується за межами країни та постачається більш як у 50 країн світу, її частка в загальному обсязі промислового експорту становить 13%. За обсягами експорту продукція хімічної промисловості посідає друге місце після чорної металургії.
Найбільших втрат вітчизняна хімічна промисловість зазнала у 1991-1994 рр. До найвагоміших причин, що обумовили спад обсягів виробництва у вітчизняній ХНХП, можна віднести технічну та технологічну відсталість, надмірний податковий тиск, обмеження в постачанні енергоносіїв і сировини, нестачу обігових коштів і проблеми зі збутом продукції.
Але з 2000р. в ХНХП України спостерігається позитивна динаміка нарощування обсягів промислового виробництва. За період 1991-2005 рр. питома вага продукції ХНХП у загальному обсязі промислового виробництва в Україні зросла з 5,4% до 6,4%. У галузі відбулися якісні зрушення, внаслідок прискореного процесу оновлення основних виробничих засобів підприємств, виведення з експлуатації застарілих та надлишкових потужностей, впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій. Також підприємства галузі стали більше працювати на внутрішній ринок.
2.Формування та реалізація державної промислової політики в Україні.
Державна промислова політика – це комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності промислового виробництва у довгостроковому періоді, з метою забезпечення національних інтересів країни та її економічної безпеки, підвищення добробуту населення.
Найважливішим завданням промислової політики в Україні у ХХІ ст. є реалізація інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, що ґрунтується на таких засадах:
Зростання ролі промисловості у розвитку внутрішнього ринку;
- подолання структурних деформацій у промисловості, посилення її соціальної спрямованості та випереджаючий розвиток високотехнологічних галузей;
- прискорення інституційних перетворень: приватизація, створення спільних підприємств, підвищення ефективності управління державною власністю;
- проведення активної політики імпортозаміщення, освоєння виробництва продукції, що забезпечує стратегічну незалежність держави від імпорту;
- реалізація політики енергозабезпечення та енергозбереження, впровадження екологічно безпечних технологій;
- адаптація виробництва до активного ринкового попиту;
розвиток експортного потенціалу, насамперед, за рахунок науково-ємних секторів промисловості;
- санація та перепрофілювання неперспективних виробництв;
- оснащення підприємств сучасним високотехнологічним обладнанням;
- конверсія та реконверсія підприємств;
- створення ефективної системи поєднань досягнень науки, технології, виробництва та ринку;
- інтеграція промисловості у світові господарські зв’язки, насамперед, його науково-технічного потенціалу;
- використання в цивільних галузях науково-технічних досягнень оборонного комплексу;
Таким чином, сучасна промислова політика України повинна мобілізувати промислові підприємства на практичну реалізацію моделі інноваційно-іввестиційного розвитку вітчизняної економіки.
3.Cтруктурний розвиток сільського господарства України
Природноресурсний потенціал України в сільському господарстві залишається досить вагомим у світі. Потенціал земель, придатних для рільництва, становить 33 млн. га з 41,7 млн. га всіх угідь. Земельні ресурси України за площею орних земель перевищують земельні ресурси країн ЄС, зокрема, Німеччині – у 2,8 рази, Великобританії-5,1 рази, Франції 1,9 рази, Італії-3,7, Польщі -2,3, Іспанії -2,2, Румунії-3,5, Угорщини-6,5, Болгарії-8,6, Греції та Швеції-12, Болгарії-8,6, Фінляндії-15, Австрії-24, Нідерландів-37, Швейцарії -у 83 рази. Сільськогосподарський потенціал порівняно із США за цим показником становить 18%, відповідно, РФ-25, Китаю-27 і Канади-72,9%. Агарна потужність України є ключовим екзогенним фактором розвитку сільського виробництва та його інтеграції у світовий економічний простір.
У балансі поділу території за призначенням земель відбулися істотні зміни, зокрема, площа сільськогосподарських угідь скоротилася з 70,7% у 1990р.до 63,8% у 2010 р., а частка орних земель з 80,7% до 75%. Тенденція до скорочення попиту на земельні ресурси в Україні є результатом трансформаційних процесів в економіці.
Статистика свідчить про те, що, починаючи з 2000 року, виробництво продукції сільського господарства стабілізувалося, але порівняно з 1990 р –скоротилося на 80 процентних пунктів. Водночас провідні країни ЄС і США утримували стабільну позицію, а весь інший світ має зростання виробництва на 20%.
Ресурси сільського господарської праці в Україні є найбільшим порівняно з розвинутими країнами ЄС, США і Канадою. Якщо в розвинутих країнах ЄС на 100га сільськогосподарських угідь припадає—1,6-1,8 умовного середньорічного працівника, то в Україні понад 10 чоловік. Попит на робочу силу порівняно з базовим періодом скоротився майже у 5 разів, а отже, посилилася міграція безробітних у міста, зростає частка сільського населення, що вважається зайнятим у присадибному підсобному господарствах. Надлишок робочої сили, яка пропонується на ринок, створює передумови її низької ціни.
Баланс зерна. Середньорічне виробництво зерна в Україні у 1990-2010рр. становило 33 млн. т, експорт – 3,3 млн. т , імпорт—0,9млн.т, усього - 31,1млн. т. ресурсів.
Виробництво олійних культур. Ринок насіння олійних культур, зокрема зовнішній, став стимулятором розширення їх виробництва в Україні, незважаючи на їх грунтовиснажливий характер і спадну врожайність. Якщо у базовому 1990 р було вироблено 2,6 млн. т насіння соняшнику, то у 2000—3,5млн.т, в 2011—8,6млн.т., що спричиняє надзвичайну виснаженість грунтів.
Баланс картоплі. Середньорічне виробництво картоплі за 15 років становило—17,3 млн. т, у 1990—16,7 млн.т, в 2011—24,2млн.т.Посівні площі і виробництво картоплі на 98% розміщено у присадибних і підсобних господарствах населення, що не відповідає суспільним інтересам і вимогам національної продовольчої безпеки.
Цукровобуряковий комплекс. В аграрній політиці України на першому етапі економічних трансформацій сільському господарстві ресурсам цукру для експорту надавалося велике значення. Проте після приватизації заводів виявилося, що вони не можуть контрактувати необхідний обсяг цукрової сировини за прийнятими для сторін цінами. Тому на наступному етапі трансформацій нові господарі заводів імпортували тростинний цукор-сирець. Виробництво цукрових буряків спочатку поширилося на нетрадиційні регіони (Донецький, Кримський, Запорізький), а потім почало невпинно скорочуватися. Якщо у 1900 р. було вирощено понад 44 млн. т, то у 2011—18,7 млн. т буряків, що послугувало приводом для ліквідації 85 з 195 заводів, які діяли в 1990 р. Негативні тенденції підприємництва в галузі зберігають свій характер.
Овочівництво. Середньорічне виробництво овочів і продовольчих баштанних культур у середньостроковій ретроспективі було на рівні—6 млн. т у 1990 р. і у 2010 – 9,8 млн. Середній експорт становив 71 тис. т., імпорт—47 тис. т на рік.
Ринок фруктів, ягід і винограду. Виробництво плодів, ягід і винограду в середньостроковій ретроспективі становило 2,1млн.т., у 1990 вироблено 2,9 млн. т, в 2011р.—1,9 млн. т. Експорт вина та інших виробів з плодовоягідної сировини становив 94 тис. у розрахунку на свіжу продукцію.
Молочний продуктовий комплекс. Середньорічне виробництво молока у 1990 р. становило 24, 5 млн. т., в той час як нині цей показник -11,2 млн. т., причому більшість молока виробляється в приватних господарствах, що спричиняє зростання його собівартості та унеможливлює суцільний контроль за його якістю.
Баланс м’яса. Середньорічне виробництво м’яса (забійна вага худоби і птиці) у 1990 р. становило 4,4 млн., у 2010 - лише 2,1 млн. т, що створило загальну негативну тенденцію. Середньорічний експорт становив 168 тис. т на рік. Решта балансових ресурсів м’яса надходила на внутрішній ринок у фонд споживання.
Останнім часом відбулася різка зміна пріоритетів аграрної політики розвитку сільськогосподарського виробництва в Україні. Якщо на початку реформ йшлося про переваги спеціалізованого фермерського господарства, що базується на приватній власності на землю, то нині – про повернення до державної підтримки великих товаровиробників у сільському господарстві.
Пошук нової парадигми розвитку сільського господарства відбувається в умовах, коли розвинуті країни ЄС, США та Канада є традиційними конкурентами на світових ринках продовольства. Ці країни обіцяють скоротити державну підтримку фермерів лише у середньостроковій перспективі. У цей період ліберальна політика стосовно села в Україні є згубною, адже сільське господарство завжди є проблемною галуззю, яка функціонує в умовах нестабільності та економічної незбалансованості, причинами якої є, по-перше, наслідки дії природно-кліматичних і біологічних факторів, а по-друге – низька еластичність попиту та пропозиції на ринках продовольства, що посилює коливання обсягів виробництва і доходів сільськогосподарських товаровиробників.
Нова парадигма розвитку українського сільського господарства виходить з його позитивної ролі та місії у світовому просторі. Вони визначені кількісними ресурсними перевагами, зокрема орних сільськогосподарських угідь (понад 31 млн. га), що відповідає 5 місцю після США, Китаю, РФ і Канади. З виробництва зерна Україна посіла у 2004 р. 7 місце , цукрових буряків—4, картоплі—3, молока-7, м’яса всіх видів13 місце. Сільське господарство 11 регіонів України є пріоритетним і може формувати експортний потенціал України.
4. Формування і системна розбудова новітньої державної аграрної політики
Системна розбудова новітньої державної аграрної політики повинна, крім усього іншого, послідовно базуватися на заінтересованій і досить відповідальній участі її формуванні та практичній реалізації всієї сукупності задіяних у ній суб’єктів (держави, адміністративно територіальних (економічних) регіонів, районів, безпосередньо виробничого сектора, сільських територій), з відповідними кожному з них соціальними, економічними, виробничо-господарськими та іншими структурами. Обов’язковим є забезпечення взаємодії цих структур на основі досить високої відповідальності кожної із них усіх їх, разом узятих, за досягнення мети і завдань аграрної політики у визначені строки.
Сутнісно розбудовчі засади новітньої аграрної політики
У цілому сьогодні найпоширенішим є розуміння аграрна політика—це сукупність заходів і механізмів їх практичного втілення з метою забезпечення державного регулювання аграрного блоку економіки. На відміну від цього, в даному випадку під нею мається на увазі системно-цілісне державне бачення сьогодення, доступного для огляду та стратегічного віддаленого майбутнього сільського господарства, села й селянства з позицій вирішення безпосередньо їхніх і державних інтересів у нерозривній єдності. При цьому приймається, що таке бачення повинне базуватися на всебічно осмисленій та практично відпрацьованій гармонізації агропродовольчих інтересів держави , села й селян, за якої б завжди і в усьому реально пріоритетними визнавалися і насправді були інтереси останніх. Світова практика дає дедалі більше підтверджень тому, що тільки за таких обставин сталий розвиток сільського господарства, продовольча безпека держави та рівень життя селян, гідний їх високого рівня у країні, стають реальними.
У новітню державну аграрну політику має закладатися єдиний суспільний інтерес, з його двома соціально-економічними субінтересами – власне державним і сільсько-селянським, тобто безпосередньо села й селян. Як один із результатів такого сприйняття політики, необхідні для її ефективного функціонування заходи і механізми їх практичного втілення мають бути виведені на рівень реально дійових та ефективних інструментів досягнення її стратегічної мети і ключових завдань.
Обнадійливим у цьому відношенні є прийнятий у 2005р. Закон України ”Про основні засади аграрної політики до 2015 року”, де вперше за пострадянські роки подано бачення на вищому державному рівні концептуальних засад, які стосуються стратегічної мети ключових завдань державної аграрної політики, визначальних механізмів її практичного втілення та інших винятково важливих положень.
Визначальним у системі базових цінностей , на яких має бути сформована і розбудовуватися новітня державна аграрна політика, повинні стати такі:
--у суспільному відношенні—це її відповідність інтересам побудови в України аграрного ладу як складової більш загального суспільно-політичного ладу(устрою);
-- у сукупності соціальних базових цінностей формування і розбудови державної аграрної політики новітнього типу визначальні місця повинні зайняти:
1. збереження на селі хоча б того з національно генетичної самобутності, що ще можна врятувати;
2. оздоровлення демографічно-відтворювальної ситуації на селі як визначальної основи для підтримання генетичного потенціалу нації та для припинення вимирання і відмирання сіл;
3. кількісне і якісне збагачення людського капіталу села;
4. започаткування перетворення сільських поселень у привабливі для проживання в них і роботи у сільському господарстві осередки, з відповідним способом сільського життя;
5. остаточне подолання сільської бідності, соціальнопсихологічної пригніченості, безпросвітності та безнадії селян і всіх інших сільських жителів;
6. стратегічна орієнтація на системне відродження сільського сектора в цілому (і в тому числі сільських поселень).
Серед економічних цінностей визначальними повинні стати гарантування продовольчої безпеки країни, сталий розвиток сільського господарства, виведення його на конкурентоспроможний рівень в умовах глобалізації світових загальноекономічних і агро продовольчих процесів.
В екологічному відношенні система цінностей в аграрній політиці охоплюватиме природоохоронні складові в усій їх сукупності.