Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 12
Міністерство освіти і науки України
Полтавський державний педагогічний університет
імені В.Г. Короленка
Кафедра філософії
Опорний конспект лекції
з курсу «ФІЛОСОФІЯ»
на тему:
«ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ»
для студентів ІІ курсів усіх факультетів
Полтава-2011
1.1. Ортодоксальні філософські школи.
2.2. Неортодоксальні філософські школи. буддизм
Становлення філософії з більш-менш чітко вираженою її специфікою як теоретичної форми світогляду відбувається у VIII–VI сторіччі до н.е. У Єгипті й Вавилоні цей процес так і не завершився, з огляду на що можна говорити лише про окремі елементи філософських ідей на території стародавніх цивілізацій Близького Сходу. Перші філософські школи та течії виникають у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку І тис. до н.е. і несуть у своєму змісті відчутні сліди міфологічного походження. Саме до надзвичайно давніх міфологічних текстів – “Вед” (ІІІ–ІІ тис. до н.е.) та “П’ятикнижжя” (ІХ–VIII ст. до н.е.) – сягають коріння перших філософських узагальнень в Індії й Стародавньому Китаї.
Характерна риса індійського суспільства – його поділ на 4 зовсім замкнуті варни (буквально – кольори, бо кожна варна мала свій символічний колір). Розумова праця стала монополією вищої варни жерців-брахманів, війна – покликанням варни кшатріїв, праця випадає на долю варни вайш’їв, а “слуги іншого” – шудри– підкорялись іншим трьом. Вони не були аріями, ними були члени перших трьох варн. Арії (лише чоловіки) проходили посвячення і прилучались до знання. В першу чергу це було знання священних текстів ведійської літератури. В її складі можна виділити декілька частин. Перша – Самхіти, або власне Веди, друга – Брахмани (збірка релігійних пісень), третя – Араньяки (правила поведінки для cамітників), четверта – Упанішади (власне філософська частина).
Для давньоіндійської філософії характерним є поділ різних систем, шкіл на дві групи: ортодоксальні (ті, що визнають авторитет Вед) і неортодоксальні. Більшість із них були ортодоксальними й релігійними: веданта, міманса, санкх’я, йога, ньяя-вайшешика. До неортодоксальних шкіл відносяться джайнізм, буддизм і чарвака-локаята.
1.1. Ортодоксальні філософські школи.
Всередині індійської філософії існувало 6 основних шкіл у питаннях на «основне питання» - світ і місце людини в ньому, а в самих школах помітні великі відмінності. Поєднують ж їх позиції наступні риси:
Основна відмінність індійської філософії – її практично-життєвий характер, спрямованість на ведення просвітницької, єдино гідної програми життя людини. Другою її особливістю є синкретизм – неподільність і єдність в будь-якому філософському міркуванні світоглядного, релігійного і філософського елементів. Філософську думку часто було надзвичайно важко відокремити від релігійних вірувань і ритуалів.
Одна із найдавніших ідеалістичних шкіл староіндійської філософії -веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу – “брахмана”. Індивідуальна людська душа, хоч і є вічною (безсмертною), набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості та внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом, який виявляється у підпорядкуванні цієї душі (атмана) закону необхідності (карма).
Прив’язаність “атмана” до тіла змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися в інше тіло. Потік таких “перевтілень” (сансара) триває нескінченно довго, аж доки людині не вдасться повністю звільнитись від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає “звільнення” (мокша), яке означає “злиття” душі з “брахманом” , ототожнення з ним. Перемога над незнанням, що підкоряє душу, досягається шляхом вивчення веданти. Веданта визнає бога творцем світу, вважає первинним духовне в образі атмана-брахмана, вірить у посмертне існування душі.
Відмінна риса міманси полягає в тому, що, хоча мета цього вчення – виправдовувати ведійський ритуал, велика увага у ньому приділяється теорії пізнання й логіки. Почуттєве сприйняття розглядається нею як особливе джерело знання. Окрім сприйняття, джерелами пізнання вважаються логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких чуттєво несприйнятних істин постулатами. Треба добре знати будову емпіричного матеріального світу, щоб знайти шляхи і засоби “звільнення” безсмертних душ від зв’язків із матеріальним світом, який є головною “перепоною” на шляху до праведного життя. Міманса не визнає бога як творця світу, але багато в чому близька веданті.
Санкх’я, ньяя, вайшешика також не визнають бога – творця. Але, на відміну від міманси і веданти, ці даршани (філософські системи, буквально – бачення істини) будують свій світогляд на власних принципах. Поєднує ж їх те, що всі вони вірять у життя після смерті.
Класична санкх’я дуалістична, в основу світу вона покладає два самостійних початки: пракриті (матерія) і пурушу (душа). Першопричина не може бути породженою якоюсь їй передуючою причиною. Крішна стверджує, що “пракриті і пурушу … безпочаткові”. Пракриті складається із трьох гун, або сил, – сатва, раджас і тамас. Сатва – ясна, здорова якість, вона приносить знання та щастя. Раджас – палка якість. Із раджас пов’язані діяльність, заповзятливість у справах, стурбованість. Плід раджаса – страждання. Тамас породжується незнанням, він приводить до помилок. Люди тамаса – темні люди. Гуни – мінливі, вони борються одне з одним, тому річ може давати насолоду або страждання чи залишає людину байдужою. Пурушу (дух) – бездіяльний, незмінний. Це схильна до самонасолоди споглядальна свідомість, яка, однак, потребує пракриті. Сам по собі пурушу нездатний діяти, він приводиться в дію пракриті з її активними гунами. Пракриті – причина існування тіл, органів відчуття і дії, розуму. Пурушу – нематеріальна, вона вище від будь-яких змін. Безліч речей світу виникають після того, як матеріальна причина (пракриті) стикається з пурушею, або “Я”. Розум не вічний, він походить від пракриті, це суб’єкт, який виникає і руйнується з часом. Ця взаємодія пуруші з пракриті – початок страждань. Бажане звільнення пуруші від пракриті може досягти той, хто “всі прагнення залишив, іде, зрікаючись потягів, безтужливий, від себелюбства вільний, той досягає спокою…”
Звільнення від світу є метою і такої староіндійської ідеалістичної школи, як йога, в багатьох відношеннях близька системі санкх’я. Термін “йога” означає, мабуть, “зосереджений”, «загартований у будь-якій справі». Засновником йоги вважається мудрець Патанджалі. У “Бхагаватгіте” говориться про три йоги. Це бхакті – йога (йога відданості богу), джоняна – йога (йога пізнання) і карма – йога (йога дії). Остання йога універсальна, адже “ніхто ніколи навіть на мить не перебуває без дії”. Той, хто “належну справу здійснює, про справи не турбуючись” – йогін. Справжній йогін – це людина, “що перемогла себе, утихомирена” . Йогін “до безучасного, противника, прибічника, друга, недруга, до байдужого, до товариша, до праведних, до грішників … ставиться рівно, він їх перевершує”. Серед засобів, які йога рекомендує для звільнення від світу, частина стосується практики аскетизму, частина – принципів етики, які ґрунтуються на співчутті всім формам і видам життя. До правил йоги належить ряд раціональних, перевірених на досвіді правил, що стосуються гігієни дихання, режиму харчування тощо. До системи правил йоги входять також вимоги поклоніння богу.
На думку Патанджалі у практичній системі йоги виділяються 8 ступенів:
Щоб дотриматись цих вимог існують 3-й, 4-й і 5-й ступені, що стосуються психофізичних вправ.
Дихальні вправи:
Отже, стан, за якого розум сприймає почуття через вибрану точку і тільки через неї, називається дхарана. Коли ж цей стан вдається втримати впродовж тривалого часу, то це називається дхьяна – медитація.
Пошук шляхів звільнення від страждань є характерною рисою таких учень, як ньяя, вайшешика, джайнізм і буддизм.
Засновником ньяї вважається мудрець Готама (Гаутама). Найстаріші тексти школи відносяться до ІІІ ст. до н.е. Філософія ньяя – це вчення про пізнання, яке розвинуте на основі матеріалістичної теорії буття. Філософія ньяя розглядає джерела й методи пізнання, класифікує саму дійсність. Істинне знання може бути розумінням сприйняття або через логічний висновок, або як свідчення (авторитет) чи порівнянням. Сприйняття зумовлене органами почуттів і дає безпосереднє знання предмета. В цілому філософія ньяя наївно-матеріалістична. І за походженням, і за змістом вона ставить істину в залежність від дійсної природи пізнаваних об’єктів. Сам же предмет існує раніше, ніж знання про нього.
Одна з найбільш зрілих систем староіндійського матеріалізму – система вайшешика (“вішеша” – особливість, тобто прибічники вайшешика при поясненні дійсності наголошували на категорії специфічної відмінності субстанції, атомів).
Вона виникла десь у VI – V ст. до н.е. (її засновником вважається Канада) як матеріалістичне вчення про буття і теорія атомізму.
Вайшешика мету мудрості вбачала у звільненні “Я” людини від страждання – незнання. Шлях до звільнення лежить через знання, тобто істинне осягнення дійсності. Таке пізнання припускає дослідження категорій дійсності. Категорія – це не поняття розуму, а річ, яка визначена терміном. Матеріальний носій усіх якостей речей, особливостей, ідей, причина всього складного є субстанція. Світ складається з якісно різнорідних дрібних часточок (ану) води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Матеріальний світ створив бог, але не з нічого, а з вічно існуючих “ану”, простору, часу, ефіру, розуму і душ. “Ану” утворюють предмети, вступаючи в різні комбінації згідно із законами “адришти”, спрямованими на благо душі. “Ану” самі складаються із вічних, неподільних атомів. Вони не сприймаються почуттями, і про їх існування ми знаємо через висновок. Атоми – якісно відмінні між собою.
2.2. Неортодоксальні філософські школи. Буддизм.
Іншою системою староіндійського матеріалізму є вчення локаята (або “чарвака”). Термін “локаята” перекладається як “точка зору звичайних людей”, а інша назва школи походить від “чар” (чотири) і “вак” (слово), що пов’язане з визнанням школою тільки чотирьох матеріальних елементів, із яких складається світ. Усі твори чарваків загинули. Їх погляди викладаються в різних древніх книгах, часто критично, але там зустрічаються і великі фрагменти справжніх книг чарваків. На відміну від усіх філософських систем чарвака-локаята заперечують Веди, не вірять у життя після смерті, заперечують існування бога в усіх значеннях і будують своє вчення на визначенні первинності матерії і вторинності свідомості. Предмети природи складаються із повітря (вітрів), вогню (світла), води та землі. Після смерті організм знову розкладається на першоелементи. Свідомість існує справді і засвідчується сприйняттям. Свідомість виникає із махабхут (“великі елементи”), коли вони, певним чином поєднуючись, створюють живе тіло. Самі махабхут свідомості не мають. Але властивості, відсутні у розділених частинах цілого, можуть з’явитись як дещо нове при з’єднанні цих частин. При розпаді тіла на елементи зникає і свідомість. Сенс життя чарваки вбачають у щасті, а щастя – в насолоді. Повністю усунути страждання неможливо, але можна звести їх до мінімуму, а насолоду зробити максимальною. Сенс життя – в насолоді. “В нашій владі використати якнайбільше задоволень і уникнути неминуче супутніх їм страждань”.
Головне місце серед антибрахманських й антиведських рухів займав бхагаватизм (у рамках цього руху розглянута йога і санкх’я), буддизм і джайнізм. Джайнізм (від слова “джина” – переможець) спирається на зовсім іншу, ніж брахманізм та буддизм, традицію. Історія джайнізму пов’язана з життям і діяльністю 24 праведників. Джайнізм навчає поважати чуже життя, допускає жінок до чернецтва і вивчення святих книг (брахманізм поставив жінку врівень із шудрою). В основі вчення джайнів – уявлення про життя як страждання. Страждання пов’язане з дією закону карми. Цей закон можна перемогти. Душа, яка перемогла закон карми, – джина. Негарні вчинки, які були здійснені в минулих життях, можна переборювати правильною вірою, правильним пізнанням і правильною поведінкою. Але це ще не повне звільнення. Потрібно звільнитись від сансари, втілення, бо воно – джерело страждань. Щастя і свобода – в повному й остаточному звільненні душі від тіла.
Джайни вчать про наявність у світі двох самостійних начал. Це живе – джива – і неживе – аджива. Останнє має складну будову, куди входять пудгала (матерія), простір, час, умови руху і спокою. Пудгала складається з атомів (ану). Для джайнів живе тотожне одухотвореному. Основною ознакою душі вважається свідомість. Але ступінь свідомості в різних душах різний. Навіть чотири стихії (земля, вода, повітря й вогонь) мають свої душі. Душа не продукт тіла, вона досконала, її можливості безкінечні. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. Основна причина, що породжує залежність душі, – це її сильні бажання або пристрасті. Причина пристрастей полягає в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від матерії, повністю звільнитись від пристрастей, досягти перемоги над гнівом, гординею, засліпленням, зажерливістю. Цьому слугують “три перлини”: правильна віра (в авторитет праведників), правильне знання (через почуття й розум і без них) та правильна поведінка (п’ять обітниць: бути зразком прощення, покірності, правдивості, жертовності тощо). Звільнення душі від матерії досягається шляхом аскетизму.
У VI–V ст. до н.е. виникає релігійне вчення – буддизм, яке ґрунтується на легенді про його засновника принца Сіддхартхі Гаутами, який пізнав істину і став “буддою” – “просвітленим”. Найбільш повні відомості про ранній буддизм містяться в збірнику текстів, який називається “Трипітака” (“Три корзини вчень”). У ранньому буддизмі виділяється три ступені. Початковий буддизм виникає як етичне вчення. Відкриття Будди, яке лягло в основу його вчення про “чотири благородні істини”, полягає у визнанні того, що добро і зло є антиподами. Тому зло може породити лише зло, але не добро. Перша істина: життя є страждання. Корінь страждання – в жадобі життя. Так і звучить друга істина – існує причина виникнення страждання. Третя істина – страждання має причину, і її можна пізнати. Четверта істина говорить про шляхи, які ведуть до звільнення від страждань. Цей шлях восьмирічний. Жадобу життя не легко перебороти. Для цього потрібні правильний шлях, правильне розуміння, правильна рішучість, правильна мова, правильні дії, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна увага, правильне зосередження. Правильне розуміння (бачення) – це відповідне розуміння 4 благородних істин. Правильна мова – стриманість від брехні, грубих слів і розв’язних розмов. Правильний спосіб життя – звичка жити чесною працею. Правильна увага – розуміння плинності всього і зреченість того, що прив’язує людину до життя, відраза до тіла, розуму, почуттів.
Правильна зосередженість має 4 ступені, на останньому досягається стан повної незворушності і цілковитої байдужості. Цей стан Будда назвав нірваною. Це слово перекладається як згасання, затухання. Нірвана – це стан надлюдської насолоди, вона безпричинна. На другому ступені раннього буддизму етика отримує опору в ученні про буття. Це концепція загальної змінності – діалектика буддизму, заперечення існування душі як особливої сутності і визнання лише потоку постійно змінюючих один одного станів свідомості. На третьому ступені буддизм вироджується у релігію, і до кінця І тис. до н.е. в Індії не залишилося жодного буддиста.
Дещо інший підхід до ролі й місця людини у світі демонструє нам китайська філософія. Ще на початку минулого століття знаменитий німецький філософ і соціолог Макс Вебер яскраво вказав на цю відмінність індійська філософія усвідомлює взаємозв’язок людини і світу як «втеча від світу», а китайська – як «пристосованість до світу». Звідси випливало найголовніше завдання філософії – її реставраційний характер, прагнення зрозуміти, усвідомити багатогранність світу і долі людей, щоб свідомими зусиллями внести в нього порядок: примусити будь-яку людину і кожну річ виконувати власну партію у великій симфонії космічної музики. А роль свого роду диригента тут був покликаний зіграти «наймудріший» - філософ. Принципова відмінність між західним і східним способами філософствування полягала в площині взаємовідносин людини і світу. Якщо Схід віддавав перевагу людині, то Захід – світу. Західна філософія спрямована на саморозкриття власного розуму людини, цілісності і гармонійності світу в усвідомленні людини як мікрокосмо – зменшеної копії світу. На противагу цьому східна філософія намагалась залишити світ обабіч як дещо дисгармонійне, а то й цілком ілюзорне, і знайти істину в самій людині, всередині її «Я». східна філософія більше уваги приділяла етиці і соціології, а в центрі уваги західної філософії знаходилось вчення про буття (онтологія) і пізнання (гносеологія). А тому, найважливішими для західної філософії були проблеми відношення духу до матерії і проблема пізнавальності світу. Східну ж філософію цікавили на сам перед питання ідеального соціального порядку, створення ефективної суспільної моралі і формування високоморальної особистості.
В китайській філософії також виділяють 6 течій VI–V ст. до н.е.: конфуціанська, моїстська, легістська, даоська, школа інь-ян (натурфілософія) і школа імен (софісти). Проте найважливішими з них є лише дві: даосизм і конфуціанство.
У передфілософії ян та інь уособлюють відповідно світло і пітьму, тепло і холод, впертість і піддатливість, чоловіче і жіноче начало й набирають все більше абстрактної форми. Світ уявляється ареною вічної боротьби цих протилежних начал. Взаємодія інь і ян породжує п’ять елементів: воду, вогонь, дерево, залізо й землю. Із цих начал виникає все суттєве. Сполучення інь і ян по три створюють вісім триграм, де три яни – небо, а три інь – земля. Решта проміжних шість триграм визначають природні явища, які знаходяться між небом і землею: небесну воду, небесний вогонь, грім, вітер, земні воду та гори. Далі будуються комбінації із шести елементів – гексаграми (їх 64). Якщо інь ототожнити з нулем, а ян – з одиницею, то “виконання” позначиться 000000 (шість інь), а “творчість” як 111111 (шість ян).
Засновником давньокитайської філософії і навіть творцем духовного вигляду (обличчя) китайця був Кун Фудзи, який став відомим у Європі через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус (Конфуцій). Усе його вчення присвячене мистецтву управління державою. Конфуцій ототожнює його з мистецтвом справедливості, моральності. Політика у нього тотожна етиці. Конфуцій повністю приймає ритуал шанування Неба, який існував у Китаї. Воно у нього виступає як безлика сила, доля, закон, дао. Це правильний шлях, моральний принцип, якого слід дотримуватись. Вищим моральним імперативом є “взаємність”. Формула вищого морального заповіту – “не чини іншим того, чого не бажаєш собі”. Взаємності підкоряються інші поняття – “золота середина” (золота міра – поняття, що регулює поведінку людини (та людинолюбство), жень – визначає відносини між людьми, пропагує повагу і любов до людей, старших за віком або соціальним становищем. Але любов до людей не поширюється на всіх людей, це властивість лише шляхетних. Вся етика Конфуція ґрунтується на поділі людей на “шляхетних мужів” і низьких. Шляхетний муж – аристократ, “син неба”, він думає, як би не порушити закони. Низька людина думає про те, як пристосуватися. Шляхетний муж управляє простолюдинами, спонукає їх до праці, і його доброчинність полягає в тому, що, змушуючи працювати, він не викликає гніву. В основі конфуціанського ідеалу управління – не насильство над народом, а сила морального прикладу, адже народ прагне наслідувати шляхетних мужів. Соціальній проблематиці підкорене і конфуціанське вчення про знання: “знати – значить знати людей”. Вище знання – вроджене, але воно рідкісне.
Серед наступників Конфуція виділяється Мен Цзи (372–289 рр. до н.е.). Він розвинув далі вчення Конфуція про небо, зближуючи небо з долею, долю – з необхідністю, а необхідність – із волею народу. Небо – джерело моральних якостей людини, які за природою є добром, їх лише слід неухильно вдосконалювати. Основна теза Мен Цзи – людина від природи добра, і в цьому всі люди рівні. Нерівні вони внаслідок розподілу праці: поділяються на людей розумової і фізичної праці. Перші покликані управляти другими. Як конфуціанець, Мен Цзи вважав, що управління має грунтуватись на таких етичних цінностях, як любов до людини і справедливість.
Теза Мен Цзи про те, що людина добра від природи, була піддана критиці іншим конфуціанцем Сюнь Цзи. Один із розділів його праці називається “Про злу природу людини”. Сюнь Цзи (298–238 рр. до н.е.) тлумачить небо разом із зірками, місяцем та Сонцем як частину природи. Все у світі відбувається відповідно до природних законів, тому людина повинна керуватись у своїх діях розумом, який і дає їй владу над світом. Проте розум може бути керівництвом до дії лише в тому разі, якщо він відповідає природним законам (“дао”). Саме так діє справді мудра людина, яка “не керується речами, а навпаки – сама керує речами”. Вчення про буття, що за традицією вважалося складеним із п’яти елементів, тлумачиться містично, і цей містичний підхід тлумачення конфуціанства був розвинутий Чжо Цянем (340–305 рр. до н.е.).
Серед критиків конфуціанства були Мо Цзи і його учні – моїсти. Мо Цзи (479–381 рр. до н.е.) відкинув поділ людей на “шляхетних” і “низьких” та встановлення для них різних норм поведінки. Моїсти розходяться з конфуціанцями майже в усьому. Вони виступали проти вчення про долю і зумовленість (прийняття концепції долі робить усі вчинки, дії людства безглуздими), принципу “жень” протиставили принцип “загальної любові”. Лише загальна любов дає загальну користь, вигоду Піднебесній, а “окрема корисна любов є велике зло”. Відсутність рівної (однакової) до всіх любові – головна причина безладу в державі. Моїсти не заперечували традицій, але вітали й новаторство.
Учення моїстів про знання також принципово відрізняється від відповідного вчення конфуціанців. Моїсти заперечували будь-яке вроджене знання. Знання вони пов’язували з практичною діяльністю людей. У зв’язку з цим моїсти високо цінують вміння і знання трудящих.
Конфуціанство та моїзм дуже несхожі. Поєднує їх те, що вони виходили із визнання цінностей – доброчинності, справедливості, людино – й народолюбства, тільки все це розуміли по-різному. Школа, яка взагалі заперечувала людинолюбство, – це “школа закону” (фа-цзя, або по-європейському – “легісти”). Вони протиставили конфуціанському ритуалу “лі” свій закон “фа”, котрий розглядався як покарання. Учень Сюнь Цзи – Ханьвей (біля 280–230 рр. до н.е.), заперечуючи існування надприродного у світі, тлумачив “дао” як “природність усіх речей”. Відповідно до того, як у природі діють її власні закони – “лі”, повинні бути вироблені і закони суспільного життя “фа”, котрі б твердо встановлювали, що є добро, а що – зло. В системі управління законники цілком відмовилися від переконань, тобто морального спонукання, і перейшли до політики правого спонукання та покарання. Совість вони замінили страхом, у якому вбачали головний важіль управління. Шан Ян (361–338 рр. до н.е.) стверджував, що природа людини зла і її можна тримати в рамках лише покаранням та страхом. Безлад потрібно припиняти заздалегідь. Для цього потрібно, щоб було багато покарань і мало нагород, кара має бути жорстокою, й каратись повинні незначні проступки, тоді важким злочинам не буде звідки з’являтись. Для легізму характерні: концепція систематичного поновлення державного апарату, концепція рівних можливостей, концепція уніфікації мислення чиновників і всього народу, концепція кругової поруки й особистої відповідальності чиновників та всього народу.
“Даодецзин” (“Книга про дао і де”) – головна праця даосизму. На відміну від конфуціанства, легізму, моїзму, які головну увагу приділяють людині й суспільству, даосизм займається проблемами буття, небуття, становлення єдиного, роблячи висновки відносно того, яким має бути суспільство. Засновником даосизму вважається Лао Дзи (VI–V ст. до н.е.). Його основна ідея – життя природи і людей не управляються “волею неба”, а протікають природним шляхом – дао. Дао – це природний закон самих речей, який разом із субстанцією ці (повітря, ефір) складає основу світу.
В основі даосизму, як і конфуціанства, покладена ідея дао - Шляху: способу функціонування Всесвіту як живого організму, в якому можна виділити небо (ідеальний взірець 4 великих цінностій світу – «жень», «сінь», «і» і «лі», притаманних будь-якій людині) і Землю (матеріальний оплот світу, що такоє включає в себе 4 матеріальні елементи: «дерево», «вода», «метал» і «вогонь»), задяки чому китайці називали свою рідну країну Піднебесною – серединний світ, в якому живе людина, соціальне середовище її проживання.
Всесвіт одухотворяє і приводить у рух споконвічний енергетичний потік чоловічого (Ян) і жіночого (Інь) початків, які нагадують ніби то 2 полюси магніту, між якими утворюється поле «Дао», яке тільки викликає нескінченні взаємні перетворення речей і нескінченне чергування явищ в житті кожної конкретної людини і китайської цивілізації загалом.
У світі все знаходиться в русі й мінливості, внаслідок чого всі речі переходять у свою протилежність. Лао Цзи вірив, що згідно з цим законом справедливість в кінцевому підсумку переможе, бо найслабші з часом стануть сильними і переможуть тих, хто зараз має силу. Людина не повинна втручатися в природний хід розвитку. Даоська картина світу виглядає так: первинне небуття, це дао, яке не має імені. Адже назвавши його, ми перетворюємо його в буття. Небуття породжує буття. Буття – дао, яке має ім’я і фізичним аналогом якого є небо і земля. Всі речі, що спираються на буття, неміцні, вони постійно йдуть у небуття, де й знаходять свій спокій. Це повернення – єдине постійне в світі речей.
Прибічники даосизму Сунь Цзянь і Інь Вень розвивали вчення про матеріальну субстанцію ці, яка поділяється у них на два види: “тонке” і “грубе”. З першого виникає душа людини, друге створює його тіло. Головну роль в організмі людини відіграє тонке ці. Тонке ці залишає людину, коли наступає смерть, та створює те, що люди називають демоном і богом. У 136 р. до н.е. до рангу державної ідеології Китаю було підняте конфуціанство. В цьому неоконфуціанстві “лі” і “жень”, з одного боку, і “фа” – з іншого, злились в одне ціле, методи переконання і примусу прийшли до “гармонії”.