Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Письменниця з
Буковини
План
1.Сучасники про Ірину Вільде
2.Короткий літопис житя і творчості
3.Життя і творчість
4.Літературна премія Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка .
5.Висновок
6.Сайти
Сучасники про Ірину Вільде
Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості.
Павло Загребельний
Всі люди, які її знали, називали Нанашка. Це було таке ласкаве слово, яке відображало і її характер. Але ми зараз відзначаємо людину величезного літературного обдарування і величезних заслуг перед рідною літературою.
Цю видатну українську письменницю, внесено ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.
П.І.Писарчук
Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».
Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».
Жанна Попович
Вона була моєю письменницею. Нашою. Вона говорила і думала, як ми всі. „Нанашка”, що в перекладі з місцевого значить „Хрещена мати”
Історія дала їй, Ірині Вільде, право голосу, аби сказати від власного імені та імені свого покоління, що воно, те покоління, і вона, письменниця, речниця того покоління, всього-на-всього є метеликами на шпильках. Прекрасними сотворінмями, готовими до лету, але такими, що ніколи не полетять, їм судилося бути прип'ятими шпильками до підставки жорстокого життя. Це були страшні, відчайдушні, неймовірні, але правдиві слова...
Роман Горак
Короткий літопис житя і творчості
5 травня 1907 Народилася Дарина Дмитрівна Макогон.
1927 Закінчала гімназію в м. Станіслав (нині — Івано-Франківськ).
1928—1933 Навчалася у Львівському університеті.
1930 Новела «Повість життя», пізніша назва — «Поема життя».
1933—1939 Працювала вчителькою, літературним співробітником журналу «Жіноча доля» в Коломиї.
1934 Оповідання „Вікна навстіж”.
1936 За повісті «Метелики на шпильках», «Б'є восьма» отримала літературну премію Товариства письменників і журналістів ім.Івана Франка.
Збірка новел «Химерне серце».
1936 Народився син Ярема Полотнюк.
1939 Повість «Повнолітні діти».
1940 Стала членом Спілки письменників СРСР.
1942 Народився син Максим.
1943 Гестапівці стратили Євгена Полотнюка (чоловіка).
1945—1949 Працювала спецкором газети «Правда Украины».
1946 „Історія одного життя”.
1948 Обрана депутатом Верховної Ради Української РСР другого скликання.
Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
«Ті з Ковальської», „Її портрет”.
1949 Написала листа Сталіну.
„Стежинка життя”, „Яблуні зацвіли вдруге”.
1952 Роман „Повнолітні діти”.
1953 „Кури”, „Нова Лукавиця”.
1955 „На порозі”.
1958 „Ти мене не любив”.
1959 „ Винен тільки я”.
1961 „Життя тільки починається”, „Троянди і терня”.
7 жовтня 1961 Помер батько Дмитро Макогон.
1964 „Людське тепло”.
1965 За роман «Сестри Річинські» присуджено Шевченківську премію.
1969 Збірка мініатюр „Окрушини”.
1979 „Кроки часу”.
30 жовтня 1982 Померла письменниця у Львові.
Життя і творчість
Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т.Г.Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України, за свою літературно-громадську працю нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак пошани”, Дружби народів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.
Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами „соцреалізму” та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією „визволення” й „щасливого сьогодення”.
Народилася Дарина Дмитрівна Полотнюк (справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. в Чернівцях, у сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Яковича Макогона, який в роки першої світової війни був січовим стрільцем і, як багато стрільців, поетом. Мати, Адольфіна Янішевська, жінка сильна і мужня, - німкеня за походженням. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Дитинство і юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веренчанці (Заставнівський район).
Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія.
Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім’я перебралася в Галичину.
Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, яку закінчила в 1927 році. Серед її однокласниць була Дарина Цвек, знаменита завдяки її кулінарним книгам.
Потім вступає до Львівського університету, де навчалася з 1928 по 1933 рік.
Двадцятитрьохрічна студентка пише свій перший прозовий твір під назвою „Повість життя” („Поема життя”), в якому чітко проступають дві суперечливі тенденції: гуманно-демократична і снобістська, набута в університетському середовищі.
„Поема життя” штучна і героїня її штучна. Галицька преса не помітила новели, не зауважила й нового імені.
Уже цю першу новелку ( а потім і всі інші твори) юна авторка підписує екзотичним – як для Галичини – псевдонімом: Ірина Вільде, уникаючи відомого в літературних колах татового прізвища.
Слово wilde в перекладі з німецької означає „дика”, а в сприйманні авторки самої себе – інакша, специфічна на тлі тогочасного розвою галицької прози. Такою їй хотілося бути, такою вона й була до історичного 1939 року.
У 1932 році друкується її оповідання „Щастя”. Це був уже зовсім інший твір, написаний не епігоном, а людиною спостережливою і серйозною, пройнятою співчуттям до знедолених. В оповіданні проступає щось невиразне, але відчутне, те „щось”, яке потім буде назване „невловимим стилем Ірини Вільде”.
Коли через матеріальні нестатки Дарина Макогон мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк.
Оповідання „Кар’єра” знаменує собою крутий поворот у літературному житті письменниці.
Поступово зароджується задум найкращої з „ренесансних” новел Ірини Вільде „Наші батьки розлучились” - ота сама життєва тема родинного неблагополуччя, розколу, пошук винуватця і розлучення, тема, майже неможлива для Галичини.
У цей час письменниця читає оповідання А.Чехова „Слабка істотка”. У ньому сильні і слабкі персонажі міняються місцями. Вона повторює цей прийом, і старий зміст невпізнанно оновлюється.
Замислившись над безглуздям безглуздих, авторка примусила замислитися читача. Оповідання лишає щемкий біль і досаду в серці: життя і без того коротке, часто й гірке, а тут ще люди такі нерозумні й непоступливі. не маючи заслуг один перед одним і суспільством, вони вимагають собі виняткових прав, привілеїв і пільг коштом інших людей!.. Відомо ж – хочеш бути любимим і шанованим, поводься по-людському!.. Любов і шану треба заслужити…
Ранню прозу Ірини Вільде можна вважати „феміністичною”, у центрі якої доля жінки і її складний внутрішній світ. Письменниця „підхопила тему, розгорнуту О.Кобилянською і продовжила її творче осмислення”. ЇЇ героїні (новели „Марічка”, „Щастя”, „Дух часу”, „Пуста жінка”, „Лист”) так само внутрішньо багаті особистості, надзвичайно емоційні та горді жінки, але вони шукають своє щастя, насамперед, у родині та коханні, вони бунтують проти зміління власної душі, проти приниження своєї людської гідності („Годі!”, „Крадіж”, „Не можу”).
Ірина Вільде писала в одній із своїх статей, що боротьба за жіночу рівноправність уже позаду, а тепер має бути „боротьба за природне щастя жінки”.
Влаштувавшись на роботу в часопис „Жіноча доля” у Коломиї, Ірина Вільде працює там до 1939 року , а потім переселяється до Львова.
Одним з обов’язків письменниці було ведення так званих „жіночих куточків” в місцевій пресі. Згодом, не раз, Ірина Вільде пояснювала як важко вести таку рубрику і скільки відомостей вона там почерпнула, які згодом перекочували на сторінки її головного роману-епопеї „Сестри Річинські”.
У 1934 році Дарина одружується з Євгеном Полотнюком.А познайомились вони, напевно, в „Пласті” (скаутській організації), активними членами якої були обоє. Її чоловік отримує міжнародний диплом лісного інженера, роботу за спеціальністю у Сам борі, поблизу Дрогобича, що на Львівщині.
Літературна премія Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
1935 року українське письменство в Галичині почулося настільки сильним, що вирішило встановити свою першу літературну премію, яку й назвали літературною премією Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
На премію претендували Богдан Лепкий за тетралогію „Мазепа”, Катря Гриневичева, про яку говорили, що якби вона писала якоюсь іншою мовою, а не українською, то давно була б лауреатом Нобелівської премії, журі взяло до уваги її повість „Шестикрилець", Наталена Королева претендувала на премію повістю „ІЗІЗ". Ще претендентами були блискучий критик та поет Євген Маланюк, прекрасний літературознавець Дарія Віконська, але першої премії не було присуджено нікому.
Другу премію присудили провінційній письменниці з Коломиї Ірині Вільде за книжку „Химерне серце” та „Метелики на шпильках”. Дати їй першу премію журі просто не відважилося...
У пресі зчинився грандіозний скандал: як посміли обминути такі визнані авторитети і дати премію нікому не відомій Ірині Вільде? З поясненнями змушений був виступити сам професор М.Гнатишак.
Але повернімося до творів циклу „Метелики на шпильках” Тут досить сильно проступають спогади, переживання та враження з дитячих літ, переважно того періоду, коли сім’я з рідного буковинського краю переїхала до Галичини. Та це аж ніяк не автобіографічні повісті. В них порушується проблема формування світогляду молодої людини (українського походження) в умовах окупації Буковини королівською Румунією.
У цих творах письменниця зробила спробу вийти за межі „кімнатно-сімейної” тематики (що характерно для більшості її новел). Назва „Метелики на шпильках” – символічна. Молоде покоління, яке прагне освіти, культурного, громадського оновлення в суспільстві, ніби метелики повесні, пришпилені терновими колючками, б’ється над вічними проблемами і не може їх реалізувати.
Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини. У творчості, передусім, це чудова повість „Повнолітні діти” (1938).
Ще в 30-ті роки, коли родина Макогонів змушена була переїхати в Галичину, щоб уникнути переслідувань румунського уряду.
1936 року в сім’ї Полотнюків народився син Ярема. А в 1939 році Євген Полотнюк, який працював лісничим в Прикарпатті, потрапляє в трагічно-відому Березу Картузську, за підозрою в причетності до ОУН. Звідки його визволяють вже радянські війська і сім’я Полотнюків з радістю приймає радянську владу.
Сповнились новим змістом життя й праця письменниці. Ірина Вільде багато пише, листується з письменницькими і культурними колами Радянської України. У 1940 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. У цей час написані оповідання „Товаришка Маня”, „”До моря”, „Володко”, „Роман жениться” „Орися”, низка нарисів, статей, кореспонденцій в різних газетах. Звичайно, не все із задуманого вдалося письменниці реалізувати, та важливо інше: вона прагнула осмислити нове життя.
Війна застала сім’ю Полотнюків на Яворівщині, де на той час працював Євген за своєю лісничою спеціальністю.
Після проголошення правління Ярослава Стецька, Полотнюк отримав направлення на посаду лісничого в угіддя Андрія Шептицького в селі Микуличин Надвірнянського району. Там діяла школа для підготовки командного складу бійців УПА. Ірина Вільде була поруч з чоловіком, знала про його роботу.
14 серпня 1942 року вона народила молодшого сина – Максима. У 1943 році УПА і партизани-ковпаківці заключили тимчасовий союз: УПА дозволила прохід з’єднанням Ковпака по підконтрольним їй територіям і забезпечувала партизан продуктами. Називалась операція „Буря”, а одним із здійснювачів її зі сторони УПА був Євген Полотнюк. Таким чином партизани і сам Сидор Ковпак опинились біля Яремчі і познайомились з Полотнюками.
За допомогу ковпаківцям, і взагалі за його діяльність в жовтні 1943 року гестапо знищило Євгена Полотняка.
Восени 1944 року Ірина Вільде, разом із синами, приїзжає до Львова. Зупинилась вона у своєї давньої приятельки Ольги Думчинської, яка представляла письменницю читачам і журі літературної премії Товариства імені І.Франка.
1945 року Ірині Вільде вдалося випустити у видавництві „Вільна Україна” абсолютно без змін ( у порівнянні з довоєнним виданням) повість „Б’є восьма”.
1947 рік в житті письменниці став знаменним. Ірину Вільде обирають депутатом Верховної Ради УРСР і нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора. У подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської рад, очолювала львівську письменницьку організацію.
Роман Ірини Вільде „Повнолітні діти” – ґрунтовна переробка двох повістей „Б’є восьма”(1936) та „Повнолітні діти” (1939). У новій редакції твір вийшов у світ 1952 року, а 1963-го його перекладено російською мовою. В останній період життя автор ще працювала над твором. Його фрагмент від назвою „Дзеркало” публікувався у журналі „Жовтень” (1973, № 5).
Протягом багатьох років Ірина Вільде продовжувала свою працю над великим прозовим полотном „Сестри Річинські” ( почала працювати над романом ще в 1939 році).
Ірина Вільде славилася з гостинністю. Хто тільки не гостював у її помешканні! Одного разу до Львова на гастролі приїхав хор Григорія Верьовки й усім складом прийшов до Вільде в гості.
А які концерти влаштовувалися влітку на її дачі в селі Дора, що під Яремчею! Вечорами всі збиралися на величезній, мов бальна зала, веранді, і розпочинався концерт.
Ірина Вільде багато подорожувала Радянським Союзом, була не раз і за кордоном – в США, Канаді, Японії, Франції, Австрії, Швеції, Болгарії, Румунії, Польщі, Італії.
Усі роки свого життя у Львові Ірина Вільде була небайдужою до всього, що відбувалося в її краї, а особливо ж до письменництва.
Між Іриною Вільде й письменником з Буковини Михайлом Івасюком були прекрасні особисті стосунки.
Під час відвідин письменника Ірина Вільде вперше побачила юного музику Володю Івасюка, за творчістю якого згодом спостерігала, любила приходити до нього в його львівську квартиру й слухати музику. Але по-справжньому, з дорослим композитором, письменниця познайомилась у 1971 році на 100-літньому ювілеї Василя Стефаника в Русові.
У 1977 році Ірина Вільде була запрошена в Чернівці на 60-літній ювілей Михайла Івасюка. 4 дні вона прожила на вулиці Маяковського, 40. Їй було затишно й добре в цій гарній родині. На згадку про візит залишилось близько 20 світлин, на яких Ірина Вільде зафіксована разом з Михайлом Григоровичем, його братом Дмитром, Софією Іванівною Івасюк, з донькою Оксаною.
З собою в Чернівці Ірина Вільде привезла збірку поезій львівського поета Василя Мартинова, в якій був вірш „Поговоріть з Людиною”, присвячений їй.
Як згадує Мартинов, Володимир пообіцяв тоді покласти вірш на музику. На жаль, не встиг. У нарисі-спогаді „Переростання в ріку” Василь Мартинов згадує розмову, яка відбулась у нього з Іриною Вільде 1 лютого 1979 року:
„І через якусь мить письменниця згадала Володимира Івасюка:
— Який же він скромний! Хоч міг би і зазнатись. Є від чого. Та не зазнається. — Ірина Вільде зробила тривалу паузу й додала:
— Мабуть, усі справжні таланти скромні”.
У музеї Володимира Івасюка зберігається книжечка Ірини Вільде „Окрушини”, яку вона подарувала Михайлові Івасюку з таким написом: „Дорогому краянинові Михайлові Івасюку з найкращими побажаннями. Ірина Вільде”
На жаль, немає серед нас ні Ірини Вільде, ні батька й сина Івасюків. Але своєю творчістю й своєю шляхетною дружбою вони дають нам уроки краси й добра.
В одній із окрушин Ірина Вільде писала: „Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією”. Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.
Померла письменниця 30 жовтня 1982 року у Львові.
Могила Ірини Вільде у Львові на Личаківському цвинтарі.
Висновок
Про творчість Ірини Вільде сьогодні мовиться справді як про самобутнє явище української літератури. Вона „ніби починає писати з того місця, де крапку поставила Ольга Кобилянська. Ті ж класові й національні антагонізми, вишукані й незабутні жіночі пити, глибини життя й душі, але все це – з іншої перспективи, з позиції людини, що значно далі відійшла од своїх героїв, побачила новий світ і тому майже весело виносить смертний вирок старому світу”. Так писав про неї Дмитро Павличко.
Життя часто било, але це не зламало письменницю, тому що в найтяжчі роки бериївського правління вона сміливо захищала своїх репресованих товаришів, домагалася правдивого висвітлення української історії, за це вона користувалася великою повагою людей. Довгий час вона очолювала Львівське відділення Спілки письменників.
Павло Загребельний так сказав про неї: „Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості”.
Саме така життєва позиція та літературний талант Ірини Вільде дали підстави ЮНЕСКО причислити її до числа знаменитих людей 20-го століття. І тому столітній ювілей видатної української письменниці відзначається на державному рівні урочистими заходами, науковими конференціями, повним виданням творів. Також плануються відкриття літературно-меморіального музею і встановлення пам’ятної дошки на будинку на вулиці Чумацькій, 2, у Львові, де Ірина Вільде мешкала в останні роки життя.
Сайти
http://ukrlib.com.ua/search .- Бібліотека Української Літератури
http://uk.wikipedia.org/ - Вікіпедія Українська літературна енциклопедія
РОБОТА УЧЕНИЦІ 11 КЛАСУ
ФЕДОРІВСЬКОЇ ЗОШ I-III СТУПЕНІВ
ГУМЕНЮК БОГДАНИ