Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Державна влада - поняття, ознаки, співвідношення державної влади й держави
Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).
Державна влада:
-є владою публічної ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичної, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів, етносів, націй, національних меншостей і т.п.), керує їм в інтересах тої його частини, більш або меншої, котра опанувала цією владою (служить інструментом реалізації волі політичних чинностей, вартих у влади);
-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його межами;
-здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом);
-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);
-має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави ( для формування бюджету - скарбниці держави );
-поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), щоперебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати);
-видає нормативно-правові акти.
Державну владу й державу не можна ототожнювати, це не те саме ( у літературі термін «публічна влада» іноді використається як синонім «держави»).Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством, а держава - спосіб (форма) організації суспільства. Державна влада -це атрибутивна ознака держави, його необхідний елемент як системного утворення, оскільки фундаментальні ознаки державно організованого суспільства (держави) : державна влада (управлінська основа держави),державний народ (соціальна основа держави),державна територія (матеріальна основа держави).Держава - це організація суспільства як єдиного цілого, керованого спеціальним апаратом влади, що поширюється на все населення країни і її територію.
Введення
1. Поняття та ознаки державної влади, як особливого різновиду соціальної влади
2. Форми та методи здійснення державної влади
3. Легітимність та легальність влади
4. Єдність і поділ влади
Висновок
Список літератури
ВСТУП
Словник Ожегова:
Влада - це право і можливість розпорядиться ким-небудь або чим -небудь, а також підпорядковувати своїй волі. Влада - це можливість абоздатність впливу на життєдіяльність, поведінку людей та колективівза допомогою будь-яких засобів: авторитету, волі, права, насильства.
Державна влада виникає одночасно з державою і є йогоневід'ємним атрибутом. Державна влада - це політичнекерівництво суспільством здійснюється за допомогою органів держави іінших державних установ в інтересах або народу, або класів,або соціальних груп.
Влада з `явилась одночасно з людським суспільством і буде в тійабо іншій формі завжди супроводжувати його розвиток. Ще Аристотель стверджуваву своїй роботі "Політика", що владний механізм необхідний длярегулювання "спілкування між людьми", оскільки "верховна влада всюдипов'язана з порядком державного управління ... "
Влада в рамках виконуваних функцій породжує відносини розпорядження іпідпорядкування, спрямовані, перш за все на підтримку і відтвореннясформованого порядку, зафіксованого в конституції, законах та іншихнормативних актах, і вимагає обов'язкового виконання без винятків.
У суспільстві влада здійснює політичне керівництво, в той же часвона несе перед ним конституційну і моральну відповідальність, щонастає при невиконанні обов'язків, зловживання правами.
Історія Росії свідчить, що, починаючи з часів Петра I, величкраїни досягалося під впливом потужної централізованої державноївлади, що забезпечує єдність правового, економічного, політичногопростору, жорстку виконавчу вертикаль.
У сучасних же умовах, коли Україна переживає складний періодформування правових, економічних, соціальних основ демократичногосуспільства сильна, дієздатна влада є першою умовою успішнихперетворень. Без неї не створити передумов економічного зростання,неможливі справжня демократія, висока культура і моральність.
Державна влада є направляючої і організуючою силою,здатною приймати рішення і втілювати їх в життя.
1 - ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Влада - це, насамперед, здатність нав'язувати свою волю.
Ознаки влади:
. Будь-яка влада соціальна. Вона складається, проявляється у відносинах між людьми, тобто в суспільстві (соціумі). Влада і потрібна для того, щоб організувати суспільство.
. Влада має вольовий характер. Будь-яка влада - це прояв людської волі. Влада являє собою взаємодію волі пануючих і волі підвладних. Воля - це сторона свідомості людини, активна, діяльна, що виражається в прагненні змінити навколишнє середовище, змінити ставлення людини.
. Будь-яка влада володіє певними засобами для здійснення.
Влада повинна мати опору, в іншому випадку воля пануючих не може бути реалізована.
Влада в суспільстві буває різною. Її можна розглядати взалежно від областей, в яких вона проявляється. За цією підставоюможна виділити такі різновиди влади, як економічна влада,ідейна влада, сімейна влада, політична влада.
Державна влада є різновидом соціальної влади.
Державна влада відрізняється від інших видів соціальної владинаявністю двох відмінних рис (які й зумовлюють її ознаки):
1. Монополія на видання загальнообов'язкових велінь;
2. Монополія на застосування державного примусу.
Ознаки державної влади:
. Всеохоплюючий характер (універсальність). Чи означає, що державна влада поширюється на всю територію і на все населення держави, на всіх осіб, що знаходяться на цій території.
. Державна влада має можливість законно застосовувати примус.
. Прерогатива державної влади. Чи означає, що державна влада може дозволити, припинити, заборонити, визнати нікчемним прояв будь-якої іншої влади на своїй території.
. Структурованість державної влади. Державна влада проявляється назовні у вигляді особливого апарату, в якому всі органи пов'язані між собою ієрархічної співпідпорядкованістю. Це зовнішня сторона структурованості. Крім цього, кожен орган має певну жорстку структуру: складається з органів і посадових осіб, пов'язаних між собою ієрархічної співпідпорядкованістю. Це внутрішня структура органів держави означає внутрішню сторону структурованості державної влади.
. Державна влада має особливі канали для передачі своїх велінь, яких немає в інших влади (право, законодавство) і особливі засоби впливу на населення, яких немає і іншої влади (систему виправних установ, міліцію, внутрішні війська і т. д.).
. Державна влада - завжди авторитет. Авторитет залежності від багатьох факторів, частіше за все - це насильство, примус, але може бути і справжній авторитет (детальніше про це - при характеристиці легітимності державної влади).
. Державна влада пов'язана з правом, вона володіє монополією на правотворчу діяльність, а право - найбільш ефективний регулятор суспільних відносин.
В основі державної влади сучасних держав лежить принципподілу влади (його більш детальна характеристика буде дана внаступних розділах).
Структуру державної влади складають:
1. Суб'єкт (держава в особі її органів);
2. Об'єкт (підвладні, населення держави);
Визначення влади. Співвідношення видів влади
Будь-яке суспільство має потребу в управлінні, узгодження діяльності різних людей і соціальних груп задля досягнення спільних цілей. Влада - одна з основних форм управління, яка відрізняється від інших тим, що здійснюється шляхом підпорядкування одних людей іншими. Підпорядкування пов'язано з можливістю застосування до керованих примусу як необхідної ознаки влади.
Влада - одна з форм соціального управління, при якій узгодженість спільної діяльності багатьох людей досягається шляхом підпорядкування їх єдиному керівному початку; шляхом визначає, домінуючого значення волі одних людей (суб'єктів влади) для волі інших людей (об'єктів влади).
Категорія «влада» має ряд споріднених понять.
1) Влада пов'язують з пануванням, під яким розуміють примушують насильство , наказ. Директивний момент (нав'язування своєї волі у вигляді наказу) присутня у владі як узагальнений символ (можливість застосувати насильство, покарання) і як реальна влада по відношенню до тих, хто порушив закони. СЧ іншого боку, категорія панування вже категорія влади, тому що влада може виступати у формі впливу та авторитету і не вдаватися до насильства.
2) Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширше влади. Говорити про владу можна і тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або у формі навіювання, що передбачає використання особливих прийомів маніпулювання (вплив на підсвідомість)
3) Авторитет розглядається як можлива форма і джерело влади.
Авторитет - це керівництво, добровільно визнається підвладними за суб'єктом влади права на владу в силу його моральних якостей або ділової компетенції.
Влада можна класифікувати по різних підставах. Наприклад, з точки зору її соціального рівня можна розрізняти влада:
-в масштабі всього суспільства;
-всередині того чи іншого колективу (організації)
-в відносинах між двома індивідами
Тобто влада може виступати як соціальна - бути присутнім у відносинах між великими соціальними групами, і як міжособистісна (у стосунках між подружжям, батьками та дітьми, друзями і т.д.)
Соціальна влада може проявлятися в політичній і неполітичною формах .
Серед неполітичних різновидів влади можна виділити влада сімейну (батьківську владу, владні відносини між подружжям) як найбільш важливу і має давню історію.
Політичної є та влада, яка здатна виступити засобом реалізації , захисту інтересів великих соціальних груп. Різновидами політичної влади є:
- влада однієї соціальної групи (спільності) над іншою (наприклад, панування одного класу над іншим)
- державна влада
- влада партійна, а також інших політичних організацій і рухів; влада політичних лідерів
У спеціальній юридичної та філософської літератури поряд з визнанням одними авторами тотожності понять політичної та державної влади інші автори виступають за розрізнення цих категорій. Прихильників другої точки зору об'єднує те, що термін і поняття «політична влада» вони вживають в більш широкому значенні, ніж «державна влада», - в сенсі влади, яка здійснюється не тільки державою, а й іншими ланками політичної організації суспільства.
Влада в самому загальному вигляді являє собою здатність (властивість) деякого суб'єкта (індивіда, колективу, організації) лагодив собі волю і поведінку іншого суб'єкта (індивіда, колективу, організації) у своїх власних інтересах або в інтересах інших осіб.
Державна влада як різновид соціальної влади повною мірою володіє всіма її ознаками:
1.Власть - це явище соціальне, тобто суспільне.
2.Она є атрибутом суспільства на всіх етапах його розвитку, оскільки суспільство постійно має потребу в управлінні за допомогою влади. З точки зору генезу (походження) саме необхідність управління суспільством зумовлює в ньому присутність такого феномену як влада.
3.Власть може функціонувати лише в рамках суспільних відносин, тобто такого ставлення, яке існує між людьми (індивідами, їх колективами, іншими соціальними утвореннями). Не може бути відносини влади між людиною і річчю або між людиною і твариною (навіть якщо це тварина перебуває в його власності). Обумовлено це якість наступного характерною особливістю влади.
4. Здійснення влади завжди являє собою інтелектуально-вольовий процес, коли владний імпульс, що виходить від володарює суб'єкта, перш ніж детермінувати (обумовити, визначити) волю і поведінку підлеглого, повинен бути усвідомлений останнім, сприйнятий його свідомістю. З цієї причини не можуть бути суб'єктами влади і підпорядкування люди з деформацією свідомості і волі.
5. Суспільні відносини, в рамках яких існує і реалізується влада, є різновидом суспільних відносин і мають назву властевідношення. Властевідношення завжди являє собою двостороннє відношення, один із суб'єктів, яких є владним (пануючих), а інший - підвладним суб'єктом. З загальносоціальної точки зору обидва вони є саме суб'єктами, тобто люди, наділені свідомістю і волею, однак у конкретному властевідношення підвладний суб'єкт виступає як об'єкт владного впливу володарює суб'єкта.
6. Влада завжди базується на силі. Це є її найважливішою ознакою, оскільки саме наявність сили визначає положення того чи іншого суб'єкта як володарює. Сила влади може мати різну природу. Це може бути фізична сила, сила зброї (дубини, рушниці, атомної бомби), сила інтелекту, сила авторитету, сила переконання, естетичного впливу (сила краси) і т.д.
У зв'язку з цим не варто плутати чинності з насильством: «авторитет сили» і
«сила авторитету» - це все-таки різні речі. Насильство припускає вплив на суб'єкта всупереч його волі за допомогою фізичного примусу або під загрозою такого примусу. При цьому поняття
«примус» ширше поняття «насильство». Примус не завжди пов'язане з насильством: воно може мати непрямий характер і в своїй основі припускає певну залежність волі підвладного від волі володарює. Однак таку залежність передбачає і переконання. У чому ж тоді різниця?
Здається, характерна особливість процесу примусу полягає в усвідомленні підвладним того, що під впливом влади він діє всупереч своїм власним інтересам і ціннісних орієнтацій. У випадку ж переконання підвладний припускає, що пропонований владним суб'єктом варіант поведінки відповідає інтересам обох, вкладається в систему цінностей підвладного.
7.Із-за того, що влада може мати місце тільки у свідомо-вольовий відношенні і завжди передбачає підпорядкування волі підвладного волі володарює суб'єкта, відсутність такого підпорядкування в конкретному відношенні означає і відсутність у цьому відношенні влади. Кажучи іншими словами, свідоме підпорядкування є умовою наявності влади в даному конкретному відношенні над даним конкретним суб'єктом.
Влада усередині тієї чи іншої соціальної спільності (суспільства, колективу, організації тощо) залежно від способу організації та владарювання може бути демократичною та недемократичною
Причому цей поділ стосується не лише державної влади, а йвсякої іншої, пов'язаної з управлінням колективами, оскільки демократіяможе бути і неполітичною.
Державна влада в суспільстві може бути легальною (законною) і тіньовий (прихованою, нелегальною)
Носіями останньої можуть бути неформальні групи в правлячійеліті, політичні секти, мафіозні організації та ін
При цьому не слід змішувати поняття «легальна влада» і «легітимнавладу ». Ці поняття хоча й близькі, але не тотожні. Легальністьхарактеризує правомірність існування влади з формально-юридичноїбоку, без її етичної оцінки, а легітимність означає визнання владинаселенням, прийняття її як справедливого і політично виправданогоявища. І може бути навіть так, що державна влада є легальною, але нелегітимна. Великий внесок у розробку теорії політичної легітимностіпанування (влади) вніс німецький політолог, економіст і соціолог М. Вебер
(1864-1920)
Говорячи про особливості державної влади, її якості іознаках, слід мати на увазі дві обставини: по-перше, тісний,можна сказати нерозривний, зв'язок державної влади з державою, по -друге, те, що держава і державна влада - це все-таки явищарізні, нетотожні. Звідси випливає, що, з одного боку, ознакидержавної влади і держави взаємопов'язані, тісно переплітаються, аз іншого - вони повністю не збігаються і підходи до їх характеристиці повиннібути різними.
Перерахуємо особливі властивості державної влади:
1. Силою, на якій вона базується, є держава: ніяка інша влада подібними засобами впливу не має.
2. Державна влада публічна. У широкому сенсі публічною, тобто суспільної, є будь-яка влада. Проте в теорії держави в цю характеристику традиційно вкладається інший, специфічний сенс, а саме те, що державна влада здійснюється професійним апаратом, відокремленим від суспільства як об'єкта влади.
3. Державна влада суверенна, що означає її незалежність ззовні і верховенство всередині країни.
Верховенство державної влади, насамперед, полягає в тому, що вона вища влади всіх інших організацій і спільнот країни, всі вони повинні підкорятися владі держави.
4. Державна влада універсальна: вона поширює свою силу на всю територію і на все населення країни.
5. ?? осударственная влада володіє прерогативою (виключним правом) на видання загальнообов'язкових правил поведінки - юридичних норм.
Особливо зупинимося на такій властивості державної влади яксуверенітет.
Суверенітет державної влади всередині країни виражається:
. в єдності і поширення державної влади на все населення і громадські організації країни
. у загальнообов'язковості рішень органів держави на його території і в межах екстериторіальності (наприклад, для громадян і установ, що знаходяться за кордоном
. в прерогативи, тобто можливості скасування і визнання незначним будь-якого прояву іншої суспільної влади
. у виняткових повноважень держави на самостійне видання, санкціонування та застосування загальнообов'язкових норм та інших приписів, виражених в нормативних актах (законах, указах, постановах, наказах і т.д.), рішеннях судів, органів управління та інших державних установ.
Державний суверенітет - це притаманне державі верховенство насвоїй території і незалежність у міжнародних відносинах.
Держава здійснює вищу владу в межах власних кордонів.
Воно саме визначає, якими будуть відносини з іншими державами, аостанні не мають права втручатися в його внутрішні справи. Держававолодіє суверенітетом незалежно від величини території, чисельностінаселення, політичного режиму.
Верховенство державної влади означає:
- її безумовне поширення на населення і всі соціальніструктури суспільства;
- монопольну можливість застосування таких засобів впливу
(примусу, силових методів, аж до страти), якими немають у своєму розпорядженні інші суб'єкти політики;
- здійснення владних повноважень у специфічних формах, першвсього юридичних (правотворчої, правозастосовної іправоохоронної);
- прерогативу держави скасовувати, визнавати нікчемними акти іншихсуб'єктів політики, якщо вони не відповідають звичаями держави.
Державний суверенітет включає такі основні принципи,як єдність і неподільність території, недоторканність територіальниходиниць і невтручання у внутрішні справи. Якщо будь-яке булоіноземну державу чи зовнішня сила порушує межі даногодержави або змушує його прийняти те чи інше рішення, що не відповідаєнаціональним інтересам її народу, говорять про порушення його суверенітету.
Виступаючи ознакою держави, суверенітет характеризує його якособливого суб'єкта політичних відносин, як головного компонентаполітичної системи суспільства.
Суверенітет є повним і винятковим, одним з невід'ємнихвластивостей держави. Більше того, саме він і є той критерій, якийдозволяє відрізнити країну від інших публічно-правових спілок.
2 - ФОРМИ І МЕТОДИ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Поняття форми правління пояснює, з яких основних інститутівскладається організація державної влади, як вони формуються і яквони взаємодіють один з одним. За формою правління, перш за все,розрізняються монархії і республіки.
У монархії вищі повноваження державної влади (реальні абономінальні) можна придбати одноосібним правителем зазвичай в спадщину іздійснюються, як правило, довічно. Але династичний принципуспадкування корони дотримується не завжди:
- династії можуть змінюватися в результаті захоплення сили,
- відомі виборні монархії, в яких долю корони вирішувалааристократія. Влада монарха (і сам інститут монархії) легітимізується їїбожественним походженням. Навіть в номінальній монархії монарх не підлягаєюридичної відповідальності. Монарх, який здійснює реальні владніповноваження, не несе законної політичної відповідальності за своюдіяльність.
Монархії підрозділяються на абсолютистські і конституційні.
Конституційні монархії підрозділяються на дуалістичні іпарламентські.
У республіці вищі повноваження державної влади здійснюютьсяпосадовими особами (президентом, депутатами парламенту і т.д.),обираються на певний строк. Ознаки реальної республіки - цевиборність, колегіальність одного або кількох вищих державнихорганів, законність, короткостроковість легіслатур і заміщення вищихпосад виконавчої влади.
Для сучасний розвинених держав характерні три форми правління:президентська республіка, парламентська форма правління, змішана
(напівпрезидентська) республіка.
Республіки підрозділяються на президентські, парламентські та змішані.
Росія за Конституцією 1993 схожа на змішану республіку, але у
Президента істотно більше повноважень, ніж, наприклад, у французького.
Президент РФ - це перш за все конституційно-правовий інститутвиконавчої влади. Він володіє вирішальними повноваженнями в сферівиконавчої влади, у порівнянні з якими фігура прем'єр-міністравиявляється слабкою і залежною. Він формує уряд РФ ісамостійно приймає рішення про відставку Уряду, безпосередньокерує діяльністю найважливіших федеральних міністерств і відомств,є верховним головнокомандувачем. Але у Президента РФ єконституційні повноваження, які виводять його владу за кордону виконавчоївлади, що порушують баланс законодавчої та виконавчої гілок влади.
Повноваження Президента РФ в галузі законодавчої влади включають в себе:право законодавчої ініціативи; право видавати укази з будь-яких питань,які не врегульовані законом, тобто неподзаконние укази; право відкладеноговето щодо федеральних законів. У сукупності ці повноваження створюютьконкуруючу нормотворчу компетенцію парламенту і Президента РФ.
Способи здійснення державної влади
Способи здійснення державної влади пояснює поняття
"Державний режим". Це категорія, що виражає міру і характер участісуб'єктів державного узагальнення (громадян і підданих, соціальнихгруп, громадських об'єднань) у формуванні та здійсненнідержавної влади. Розрізняються режими і авторитарні (диктаторські) ідемократичні.
Авторитаризм означає такий спосіб публічно-владного, державногоуправління суспільними відносинами, при якому сигнали зворотного зв'язку,що показують реакцію суспільства на управління, блокуються і несприймаються організацією влади. В умовах авторитаризму немає свободивираження думок, вільних виборів, свободи об'єднань і іншихполітичних свобод (або вони істотно обмежені). Тут немає легальнихопозиційних політичних партій, не контрольованих владою профспілокабо влада чинить перешкоди діяльності опозиційних організацій.
Засоби масової інформації контролюються авторитарною владою взалежно від міри жорсткості авторитарного режиму.
У XX ст. можна виділити два види державних авторитарних режимів --прогресивні і консервативні. Мета прогресивних режимів - біжитьіндустріальний розвиток на основі економічного примусу (наприклад,режим Піночета в Чилі). Консервативні режими (наприклад, мусульманськіфундаменталістські режими) виникають в умовах руйнування традиційногосуспільства і являють собою реакцію традіціонно правлячої політичноїеліти на ослаблення її панування.
Жорсткі авторитарні державні режими не слід плутати зтоталітарними режимами - комуністичним (соціалістичним), націонал -соціалістичним, фашистським і т.д.
Тоталітаризм - це не просто крайній варіант авторитаризму. Церізновид деспотії, рецидив деспотії в ХХ ст. в епоху індустріальногорозвитку. Деспотія - нічим не обмежена влада, влада надневільними, що спирається на насильство або загрозу його застосування. Притоталітаризмі немає ніякої свободи - політичної, економічної, духовної тат.д. Цей режим створює суспільство, засноване на позаекономічний, тобточисто силовому, примусі.
Демократія в сучасному значенні цього поняття означає формальнорівну участь повноправних громадян у формуванні та здійсненнідержавної влади. Принцип демократії - це формальна рівність уполітиці, формальна рівність політичних ідеологій та об'єднань,партій, формально рівна для всіх суб'єктів державно-правовогоспілкування можливість брати участь у формуванні державної волі.
Ознакою сучасної демократії перш за все є політичнісвободи - ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність,Свобода вираження поглядів, свобода засобів масової інформації, свободиоб'єднань, зборів і маніфестацій, загальне і рівне виборчеправо, право петицій. В умовах демократії регулярно проводяться вільнівибори вищих державних органів, тобто обрані органи несутьполітичну відповідальність перед виборцями. До участі у виборахдопускаються всі повноправні громадяни та їх об'єднання, за винятком тих,хто має на меті повалення демократичного режиму і встановленнядиктатури, а також інші антиправові мети.
Прийнято розрізняти безпосередню (пряму) і представницьку формудемократії.
Зазвичай демократію пояснюють як "народовладдя". Мається на увазі народяк якийсь абстрактний суб'єкт влади. Влада демократична претендує навираження волі народу. Але реально в сучасній демократичній державінемає ніякої "влади народу", тим більше "безпосередньої влади народу", ає демократично організована державна влада.
"Ефект народовладдя" в сучасних конституціях, (наприклад, в
Конституції РФ 1993 р.) досягається наступним чином. По-перше, народоголошується єдиним суверенним джерелом влади в країні і носіємдеякого суверенітету, це положення визнається неодмінною ознакоюдемократії в сенсі "народовладдя". По-друге, проголошується, що народне тільки є джерелом влади, а й "здійснює свою владубезпосередньо ", а також через органи державної влади та місцевогосамоврядування ". По-третє, референдум і вільні вибори називаються вищимбезпосереднім вираженням влади народу.
Насправді в плюралістичної демократії джерелом владиє не народ (абстрактне колективне ціле), а більшість (частовідносна більшість) політично активних громадян, що беруть участь вформуванні державної влади і складають меншість народу. Навиборах вищих органів державної влади конкурують партії, заякими стоять організовані групи, кожна з яких представляєінтереси частини народу - нерідко дуже малої частини. Перемагають на виборахпартії, що мають великі ресурси впливу на виборців. Електоратпартії, що перемогла зазвичай становить меншість народу, але правляча елітазавжди стверджує, що вона отримала владу "від народу" або "з волінароду ".
Таким чином - вибори - це державно-організований процесобрання представницьких органів. Це участь у формуваннідержавної влади, а не провадження "влади народу".
Широке використання почав виборності при формуванні органівдержавної влади та місцевого самоврядування призвело до активногорозвитку виборчої системи в Російській Федерації, виборчогозаконодавства та відповідної практики.
Проте великий і поки не вирішеною проблемою у нас залишається те, що
"Виборча система перетворюється у нас на засіб породження тавідтворення корупції ". За відсутності у держави достатніхкоштів на вибори виборчі кампанії фінансуються головним чином зприватних джерел. Вибори перетворилися в змагання грошових мішків.
Представники капіталу підтримують кандидатів у депутати й на виборніпосади в органах державної влади та місцевого самоврядування, а тоі самі рвуться до влади.
Гроші витрачають небезкорисливо. Від переможця чекають адекватних відповіднихдій. Йде майстерна гра. Зовні треба розігрувати перед виборцямиполум'яного борця за їхні сподівання, насправді ж - забезпечувати покровителямбезпеку і всякі блага.
Сьогодні у депутатів і виборних посадових осіб залишилися лише права, аюридичних обов'язків перед виборцями немає. Багато депутатів і виборніпосадові особи не справляються зі своїми обов'язками, а депутати нерідкопросто байдикують, користуючись мандатом в корисливих цілях.
Під відповідальністю депутата варто розуміти не стільки санкції,скільки усвідомлення кожним обранцем свого обов'язку перед народом. Але повиннаіснувати і загроза дострокової втрати мандата. Це буде стимулювати іучасть виборців у виборах.
З вищесказаного можна зробити наступні висновки:
У Росії немає парламентської відповідальності уряду,отже, Росію не можна вважати змішаною республікою. Але це й непрезидентська республіка, тому що передбачається достроковий розпускпарламенту. Передбачається і відмова Президента від посади, але цяпроцедура надмірно ускладнена і виглядає нереальною. Такенезбалансоване співвідношення виконавчої і законодавчої владисуперечить логіці поділу влади і несе в собі загрозу диктатури.
Таким чином, у Росії склалася президентська республіка особливоговиду, яка поки що не демонструє високу ефективність. Першочерговимизаходами повинні стати вдосконалення президентської влади, партійноїструктури, виборчого права.
Важливим гарантом демократичного суспільства, перш за все, єчесні вибори і методами боротьби з фальсифікацією виборів має стати,перш за все, більш продумане законодавче врегулювання; введення,як, наприклад, у Франції, у Канаді та в ряді інших країн, системипереважно державного фінансування виборчих компаній, атакож посилення контролю суспільства, створення громадських структур, якібудуть займатися розповсюдженням інформації у боротьбі за чесні вибори.
Щоб відповідальність перед своїми виборцями не залишаласявиключно справою совісті самого депутата, необхідно, щоб передвиборнапрограма кандидата стала юридично узаконеним документом, згідно зякому кандидату можна висувати претензії на судовому рівні, потімзалучати його до адміністративної і навіть кримінальної відповідальності.
3 - легітимний і легально влади
Сьогодні переважає точка зору, що основою легітимності єпереконання в правомірності даного ладу. Висновок про наявність переконанняможна зробити, перш за все, на основі вільного вираження громадянамисвоєї волі. Стійкість системи в конкретній країні також можерозглядатися як ознака легітимності влади. Влада стаєлегітимною завдяки досягненню нею стійкості, визначеності,встановлення порядку. І навпаки, влада, що сформувалася демократичнимшляхом, але не здатна відвернути громадянську і міжнаціональну війни,протистояння центру і місць, "параду" суверенітетів, не єлегітимною.
У суспільстві, що переживає перехідний стан, зміну влади,легітимність існує скоріше як проблема, у сформованому суспільстві --як природне якість політичних відносин.
Говорячи про державну владу як про об'єкт легітимності необхіднозагострити увагу на поняття "влада". Дане поняття відноситься до числашироко вживаються, при всій різноманітності і неоднозначності цьогопоняття можна, однак, відмітити одну об'єднуючу характеристикучисленних його визначень - всі вони відображають відносини, в яких воляі дії одних панують над волею і діями інших. Влада - однез основних і найбільш ємних понять, що підтверджується як відсутністю всучасної політичної думки одного загальновизнаного її визначення, так ірізноманіттям концепцій влади.
Влада виступає головним об'єктом жадань і взаємодій груп,спільнот, організацій. Але влада виявляється найбільш таємничимявищем в політиці, природу якого виявити непросто. Справді, щотаке влада - абстракція, символ чи реальна дія? Адже можнаговорити про владу людини, організації, товариства, але одночасно і провлади ідей, слів, законів. Що змушує людину, суспільство підкорятисякому-небудь або чого-небудь - бою?? нь насильства або бажання коритися? При всійсвоєї таємничості і невизначеності влада нікого не залишалабайдужим до себе: нею захоплювалися і її проклинали, її підносили до небес і
"Втоптували в бруд".
Багато філософів зверталися до дослідження сутності та змісту влади.
Наприклад, Т. Гоббс визначав владу як засіб досягти блага у майбутньому ітому на перше місце ставив таку схильність усього людського роду,як "вічне та безперервне бажання все більшої і більшої влади, бажання,припиняється лише зі смертю ". Ф. Ніцше стверджував, що життя - це воля довлади.
У політичній літературі правильним визначенням влади вважаєтьсявизначення, дане відомим вченим Максом Вебером, який вважав, щовлада - це "можливість того, що одна особа всередині соціального відносинибуде в змозі здійснити свою волю, незважаючи на опір інезалежно від того, на чому така можливість заснована ". У словнику пополітології дається визначення влади як "вольового особливого ставленнясуб'єкта до об'єкта цього відношення. Воно полягає в спонукання до дії,яке друге суб'єкт повинен здійснити за бажанням першого ". Влада, такимчином, розглядається як особливе відношення панування, як спосібвпливу на кого-то, як "влада над", як примус, як сила.
У міру демократизації суспільства влада стала розглядатися не тількияк панування, але і як відношення суб'єктів, що грунтується на переконанні,авторитеті, як здатність досягати угоди, вирішувати конфлікти. Тимсамим влада тлумачиться і як символічне засіб соціальноїкомунікації.
Сутність влади полягає в тому, що це специфічне ставленнясуб'єкта до себе (влада над собою), між суб'єктами, що припускаєпевна взаємодія між ними (владу можна схвалювати, терпіти абочинити опір їй), в рамках якого панує суб'єкт реалізує своюволю та інтереси. Влада, яка спирається тільки на силу, за словами Б. Рассела,
"Гола влада".
Легітимність є базовим елементом існування іфункціонування державної влади, а також закріплення її всуспільстві.
Все в житті суспільства має початок. Є свій початок і у державноївлади, яка панує в тій чи іншій країні. Як показує історичнийдосвід, що від того, яким було це початок, багато що залежить в подальшій їїдолю. У більшості випадків державна влада може утворитися врезультаті вільних демократичних виборів, але може і в результатівійськового перевороту або політичної революції, яка стане жахливоютрагедією для багатьох верств населення і забере мільйони або більшелюдських життів і вщент може зруйнувати господарство країни.
Трагедії, тісно увезення із встановленням влади, народ не забуває іпам'ятає. Проходять десятиліття, змінюються покоління, але почуття недовіринароду до влади, незаконно очолила країну, залишається невикорінні,відношення між пануючих і народних мас тримається, як правило, настраху
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Поняття і види соціальної влади
РОЗДІЛ 2.Особливості державної влади
2.1 Поняття і ознаки державної влади
2.2. Види державної влади та їх взаємозв'язок
2.3Форми і способи здійснення державної влади
РОЗДІЛ 3. Легалізація та легітимація державної влади
ГЛАВА 4. Єдність державної влади та поділ влади
ВИСНОВОК
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Метою моєї курсової роботи є розгляд державної влади та її особливостей. Актуальність цієї роботи обумовлена з однієї сторони більшим інтересом до теми «Поняття та особливості державної влади" у сучасній науці, з іншого боку, її недостатньою розробленістю. Майже весь обсяг уваги вченого співтовариства дістається політичної, державної влади, у зв'язку, з чим складається враження, що це єдине і всеохоплююче владне явище. Інші види влади залишаються в тіні і їх вивчення набагато менш затребуване в науково - дослідному плані.
Феномен влади в усі часи викликав великий інтерес у представників практично всіх гуманітарних наук. І це не дивно, якщо взяти до уваги, що досить не просто знайти більш поширену форму людських відносин, але в той же час настільки таємничу серед інших механізмів соціальної взаємодії. Рідкісні форми людського спілкування виступають предметом настільки жвавих дискусій і діаметрально протилежних оцінок у їхньому розумінні, і саме до них належить влада. Я перед собою ставлю завдання дослідження понять і видів соціальної влади, особливостей державної влади, з'єднання і поділу влади. При цьому об'єкт дослідження в нашій курсовій роботі є поняття і ознаки державної влади, а предметом дослідження методи здійснення державної влади.
Влада - це право і можливість розпорядитися ким-небудь або чим-небудь, а також підкоряти своїй волі. [1] Влада - це можливість або здатність впливу на життєдіяльність, поведінка людей і колективів з допомогою будь-яких засобів авторитету, волі, права, насильства. Державна влада виникає одночасно з державою і є його невід'ємним атрибутом. Державна влада - це політичне керівництво суспільством здійснюване за допомогою органів держави та інших державних установ в інтересах якого народу, або класів, яких соціальних груп. Державна влада є важливою ланкою в системі держави.
РОЗДІЛ 1. Поняття і види соціальної влади
Сформоване в науці різноманіття теоретичних уявлень про соціальну влади, призвело до безлічі принципово різних її визначень і розумінь. Дійсно, соціальна влада - це такий багатогранний і всепроникаючий феномен, прояви якого ми знаходимо практично у всіх сферах людської життєдіяльності.
Вчені різних галузей гуманітарного знання розробляють поняття соціальної влади зокрема, намагаються створити оригінальні теорії соціальної влади. У підсумку склалося велика кількість подібних концепцій, але до єдиної думки з приводу поняття влади їх автори так і не прийшли. Більш того, дане поняття виявилося сутнісне оспорюваним, що породжує прямо протилежні його трактування.
Соціальна влада є громадська сила, яка виросла на основі угоди. Її призначення полягає в точному виконанні обов'язків і функцій, що випливають з цієї угоди. У цьому сенсі соціальна влада вторинна по відношенню до суспільства, вона - його породження, що носить інструментальний характер і служить засобом упорядкування суспільних відносин.
Соціальна влада - одна з форм управління соціальними процесами, при якій узгодженість спільної діяльності багатьох людей досягається шляхом підпорядкування їх єдиному керівному початку; шляхом визначального, домінуючого значення волі одних людей (суб'єктів влади) для волі інших людей (об'єктів влади).
Категорія «влада» має ряд споріднених понять.
Владу пов'язують з пануванням, під яким розуміють примусове насильство, наказ. Директивний момент (нав'язування своєї волі у вигляді наказу) присутній у владі як узагальнений символ (можливість застосувати насильство, покарання) і як реальна влада по відношенню до тих, хто порушив закони. СЧ іншого боку, категорія панування вже [2] категорія влади, тому що влада може виступати у формі впливу та авторитету і не вдаватися до насильства.
Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від влади. Говорити про владу можна і тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або у формі навіювання, що передбачає використання особливих способів маніпулювання (вплив на підсвідомість)
Авторитет розглядається як можлива форма і джерело влади. Авторитет - це керівництво, добровільно визнається підвладними за суб'єктом влади права на владу в силу його моральних якостей або ділової компетенції.
Існує кілька класифікацій соціальної влади залежно від того, що вважається підставою: область функціонування влади, обсяг прерогатив, суб'єкт влади, режим правління і т.д.
1. По області функціонування: політична, ідеологічна, соціальна, економічна, юридична, світська і духовна (релігійна);
2. за обсягом прерогатив: державна, міжнародна, сімейна і т.д.;
3. по об'єкту влади: суспільна, класова, партійна, особиста;
4. по режиму правління: тоталітарна, деспотична, бюрократична, авторитарна, демократична і ін;
5. із соціального типу: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична і т.д.
Однією з найбільш змістовних класифікацій влади є її поділ відповідно до ресурсами, на яких вона грунтується, на економічну, соціальну, духовно-інформаційну, примусову (яку часто називають політичною у вузькому значенні цього слова, хоча це не зовсім точно) і політичну в широкому , власному значенні цього слова.
РОЗДІЛ 2 Особливості державної влади
2.1 Поняття і ознаки державної влади
Державна влада - фундаментальна категорія державознавства і самий важкозбагненної феномен суспільної життєдіяльності людей. У поняттях «державна влада», «властеотношения» переломлюються найважливіші сторони буття людської цивілізації, відбивається сувора логіка боротьби класів, соціальних груп, націй, політичних партій і рухів. Не випадково проблеми влади хвилювали в минулому і хвилюють нині вчених, богословів, політиків, письменників.
Державна влада є почасти соціальної владою. Разом з тим вона має чимало якісних особливостей, найважливіша особливість державної влади криється у її політичної і класової природі. У науковій та навчальній літературі терміни «державна влада» і «політична влада» зазвичай ототожнюються. Таке ототожнення, хоча і не безперечно, припустимо. У всякому разі державна завжди є політичною і містить елементи класовості.
Основоположники марксизму характеризували державну (політичну) владу як «організоване насильство одного класу для придушення іншого» [3]. Для класово-антагоністичного суспільства така характеристика загалом і в цілому правильна. Проте будь-яку державну владу, тим більш демократичну, навряд чи допустимо зводити до «організованого насильства». В іншому випадку створюється уявлення, що державна влада - природний ворог усього живого, всякому творчості й творення. Звідси неминуче негативне відношення до органів влади та особам, її уособлюють. Звідси і далеко не нешкідливий соціальний міф про те, що всяка влада - зло, яке суспільство змушує терпіти до пори до часу. Цей міф є одним з різного роду проектів згортання державного управління, спочатку применшення ролі, а потім і знищення держави.
Між тим функціонуюча на науковій основі справді народна влада - велика творча сила, яка володіє реальною можливістю керувати діями і поведінкою людей, вирішувати соціальні протиріччя, погоджувати індивідуальні або групові інтереси, підкоряти їх єдиної владної волі методами переконання, стимулювання, примусу.
Особливістю державної влади є і те, що її суб'єкт і об'єкт зазвичай не збігаються, пануючий і підвладні найчастіше чітко розділені. У товаристві з класовими антагонізмами пануючим суб'єктом виступає економічно панівний клас, підвладними - окремі особи, соціальні, національні спільності, класи. У демократичному суспільстві виникає тенденція зближення суб'єкта та об'єкта влади, що веде до їх часткового збігу. Діалектика цього збігу полягає в тому, що кожен громадянин є не тільки підвладним; як член демократичного суспільства він в праві бути індивідуальним первоносітелем і джерелом влади. Він має право, та й повинен брати активну участь у формуванні виборних (представницьких) органів влади, висувати і вибирати кандидатури в ці органи, контролювати їх діяльність, бути ініціатором їх розпуску, реформування. Право і обов'язок громадянина - брати участь у прийнятті державних, регіональних та інших рішень через всі види безпосередньої демократії. Словом, при демократичному режимі немає і бути не повинно тільки панівне і лише підвладних. Навіть вищі органи держави і вищі посадові особи мають над собою верховну владу народу, є одночасно об'єктом і суб'єктом влади.
Разом з тим і в демократичному державно-організованому суспільстві повного збігу суб'єкта та об'єкта немає. Якщо демократичний розвиток призведе до такого (повного) збігом, то державна влада втратить політичний характер, перетвориться на безпосередньо суспільну, без органів держави та державного управління.
Державна влада реалізується через державне управління - цілеспрямований вплив держави, його органів на суспільство в цілому, ті чи інші його сфери (економічну, соціальну, духовну) на основі пізнаних об'єктивних законів для виконання поставлених перед суспільством завдань і функцій.
Ще одна істотна особливість державної влади полягає в тому, що вона проявляється у діяльності державних органів та установ, що утворить механізм (апарат) цієї влади. Вона тому й називається державною, що її практично уособлює, приводить в діяльності, втілює в життя насамперед механізм держави. Мабуть, тому державну владу часто ототожнюють з органами держави, особливо вищими. З наукової точки зору таке ототожнення неприпустимо. По-перше, державну владу може реалізувати сам пануючий суб'єкт. Наприклад, народ через референдум та інші інститути безпосередньої (прямої) демократії приймає найважливіші державні рішення. По-друге, політична влада спочатку належить не державі, її органам, а або еліті, або класу, або народу. Пануючий суб'єкт не зраджує органам держави палю влада, а наділяє їх владними повноваженнями.
Державна влада може бути слабкою або сильною, але, позбавлена організованої сили, вона втрачає якість державної влади, так як ставати нездатною провести волю пануючого суб'єкта в життя, забезпечити законність і правопорядок у суспільстві. Державну владу не без підстав називають центральною організацією сили. Щоправда, будь-яка влада потребує сили авторитету: чим глибше і повніше влада виражає інтереси народу, всіх верств суспільства, тим більше вона спирається на силу авторитету, на добровільне і свідоме підкорення їй. Але поки існує державна влада, будуть у неї і предметно-матеріальні джерела сили - збройні організації людей або силові установи (армія, поліція, органи державної безпеки), а також в'язниці й інші примусові речові придатки. Організована сила забезпечує державної влади примусову здатність, є її гарантом. Але вона повинна спрямовуватися розумною і гуманної волею пануючого суб'єкта. Застосування всієї наявної сила має безумовне виправдання при відбитті агресії ззовні або припинення злочинності.
Таким чином, державна влада є концентроване вираження волі і сили, могутності держави, втілене в державних органах та установах. Вона забезпечує стабільність і порядок у суспільстві, захищає її громадян від внутрішніх і зовнішніх посягань шляхом використання різних методів, в тому числі й державного примусу і військової сили.
Вирішуючи поставлені перед нею завдання, державна влада безперервно впливає на суспільні процеси і сама виражається в особливому виді відносин - властеотношения, що утворюють своєрідну політико-правову тканину суспільства.
Як і будь-які відносини, властеотношения мають структуру. Сторонами даних відносин виступають суб'єкт державної влади і об'єкт влади (підвладні), а зміст утворюють єдність передачі та підпорядкування (добровільне або вимушене) останніх цій волі.
Суб'єктом державної влади, як вже зазначалося, можуть бути соціальні і національні спільності, класи, народ, від імені якого діють органи держави. Об'єктом влади є індивіди, їх об'єднання, верстви і спільності, класи, суспільство.
Суть властеотношений полягає в тому, що одна сторона - пануючий - нав'язує свою волю, зазвичай зведену в закон і юридично обов'язкову, іншій стороні - підвладним, направляє їх поведінку і дії в русло, визначене правовими нормами.
Методи, щоб забезпечити домінування волі пануючого суб'єкта, залежать від інтересів і вольової позиції сторін. Якщо інтереси і воля пануючого суб'єкта і підвладних збігаються, що можливо в демократичних державах, то властеотношения не можуть реалізуватися, без зовнішнього впливу. Якщо влада поважається народом, то використовується метод переконання, але якщо ж інтереси і воля сторін в чомусь розходяться, то доречні й ефективні методи переконання, стимулювання, узгодження (компроміси). У тих же випадках, коли позиції пануючого і підвладних протилежні і непримиренні, використовується метод державного примусу.
Держава для виконання своїх функцій створює систему державних органів (механізм держави), які в сукупності всіх органів утворюють державний апарат. Він являє собою належно організований, чітко злагоджений складний політичний механізм, який включає до свого складу численні і різноманітні органи. Кожен з органів має певну структуру, повноваження, завдання і цілі, на досягнення яких спрямована їх діяльність, і діє в суворо визначених рамках.
У широкому сенсі державний апарат охоплює всі органи держави, включаючи представницькі органи, судові та управлінські. У вузькому сенсі під державним апаратом розуміються тільки органи держави, наділені адміністративною владою, тобто управлінські та виконавчі органи.
Для органів держави характерні такі ознаки, які дозволяють відрізняти їх від інших органів:
правова основа діяльності, тобто організація, структура, функції, завдання та цілі, компетенція державних органів визначається чинним законодавством; наявність владних повноважень, у тому числі застосування в необхідних випадках примусу.
2.2 Види державної влади та їх взаємозв'язок.
Державна влада відрізняється від інших видів соціальної влади наявністю двох відмінних рис (які й визначають її ознаки):
1. Монополія на видання загальнообов'язкових велінь;
2. Монополія на застосування державного примусу
Будь-яке суспільство має потребу в управлінні, узгодженні діяльності різних людей і соціальних груп заради досягнення спільних цілей. Влада - одна з основних форм управління, яка відрізняється від інших тим, що здійснюється шляхом підпорядкування одних людей іншими. Підпорядкування пов'язане з можливістю застосування до керованих примусу як необхідну ознаку влади.
Влада - одна їх форм управління соціальними процесами, при якій узгодженість спільної діяльності багатьох людей досягається шляхом підпорядкування їх єдиному керівному початку; шляхом визначального, домінуючого значення волі одних людей (суб'єктів влади) для волі інших людей (об'єктів влади).
Особливо актуальна проблема взаємодії влади. Багато хто вважає найважливішою серед усіх влад економічну владу, владу власників засоби виробництва та інших суспільних багатств. У ринковому суспільстві, де майже все має ціну і грошовий вираз, переважна більшість ЗМІ належать великим власникам. Гроші роблять сильний вплив на проведення виборчих компаній і підсумки виборів, широко використовуються для підкупу політиків. Концентрація економічної влади у великих власників створює небезпеку встановлення плутократії - прямого політичного правління невеликої групи багатіїв. У сучасних західних демократіях всевладдя крупного капіталу стримується конкуренцією між власниками, політичним впливом середнього класу, демократичною державою і громадськістю.
Політична влада, відчуваючи сильний вплив влади економічної, досить самостійна і здатна мати над нею першість, підпорядковувати її своїм цілям. У певних умовах домінуючий вплив на суспільство може надавати влада інформаційна. Її монополізація певної угрупованням може забезпечити їй перемогу на виборах і тривале збереження свого панування в суспільстві, незважаючи на неефективність економічної та іншої політики. [4]
У взаємодії різних влади в суспільстві має місце так званий кумулятивний ефект - посилення накопичення влади. Він проявляється в тому, що багатство підвищує шанси на входження в політичну еліту і доступ до ЗМІ й освіти; висока політична посада сприяє накопиченню багатства, доступу до знань та інформаційного впливу; останні ж, у свою чергу, покращують можливості заняття лідируючих політичних позицій та підвищення доходу.
Законодавча влада грунтується на принципах Конституції і верховенства права, формується шляхом вільних виборів. Законодавча влада вносить поправки до конституції, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави, стверджує держбюджету, приймає закони, контролює їх виконання. Закони є обов'язковими для всіх виконавчих органів влади і громадян. Верховенство законодавчої влади обмежений принципами права, конституцією, правами людини. Законодавчі органи перебувають під контролем виборців за допомогою системи народного представництва і вільних демократичних виборів і в системі з іншими органами влади - судовими і виконавчими.
Виконавчо-розпорядча влада в порівнянні із законодавчою відрізняється великим динамізмом, сприйнятливістю до суспільного життя. Виконавчу владу здійснює уряд, який вирішує безліч питань, в тому числі у сфері господарювання, планування, культури, освіти, фінансування, забезпечення повсякденного побуту і потреб населення і т.д. Особливість полягає в тому, що виконавча влада на тільки виконує закони, але і сама видає нормативні акти або виступає із законодавчою ініціативою.
Ще одна особливість цієї влади проявляється в тому, що при всьому бажанні її функції неможливо вмістити навіть в такі великі поняття, як виконання законів та правозастосування. У круто мінливій обстановці вона повинна оперативно вживати заходів на власний розсуд. Відмінна риса її полягає в тому, що вона здійснює свою діяльність переважно «за закритими дверима». У силу цієї обставини, за відсутності належних стримувань, виконавча влада неминуче підминає під себе і законодавчу владу, і судову. Щоб не допустити цього потрібні особливі заходи.
Виконавчо-розпорядча влада повинна бути заснована на законі і працювати в рамках закону. Вона не має права привласнювати собі повноваження і вимагати від громадян виконання яких-небудь обов'язків, якщо це не передбачено законом. Її стримування досягається за допомогою регулярної підзвітності і відповідальності перед народним представництвом, яке має право контролю за діяльністю виконавчої влади.
Судова влада включає установи, які представляють самостійну структуру державної організації. Стан судової влади, ставлення до неї в суспільстві, напрямки її розвитку справляють істотний вплив на всі сторони життя суспільства. Кожна людина повинна мати тверду впевненість у тому, що його звернення до судової влади буде завершено справедливим рішенням, бо захист прав і свобод людини, вирішення конфліктів і суперечок цивілізованими засобами - норма правової держави. У принципі, суд не є репресивним органом, бо він покликаний бути захисником права, припиняючи правопорушення.
Судова влада впливає на законодавчу і виконавчу. Законодавча влада контролюється через систему судів (Верховний суд, Конституційний суд). Так, за допомогою Конституційного суду в країні забезпечується конституційність не тільки підзаконних актів, але й самих законів.
Державна влада має можливість законно застосовувати примус. Державна влада може дозволити, призупинити, заборонити, визнати нікчемним прояв будь-якої іншої влади на своїй території.
Державна влада проявляється назовні у вигляді особливого апарату, в якому всі органи пов'язані між собою ієрархічної соподчиненностью. Це зовнішня сторона структурованості. Крім цього, кожен орган має певну жорстку структуру: складається з органів і посадових осіб, пов'язаних між собою ієрархічної соподчиненностью. Це внутрішня структура органів держави означає внутрішню сторону структурованості державної влади.
Державна влада має особливі канали для передачі своїх велінь, яких немає у іншої влади (право, законодавство) і особливі засоби впливу на населення, яких немає і іншої влади (систему виправних установ, міліцію, внутрішні війська і т. д.).
Державна влада - завжди авторитет. Авторитет визначається різними чинниками, частіше за все - це насильство, примус, але може бути і справжній авторитет (докладніше про це - при характеристиці легітимності державної влади). [5]
Державна влада пов'язана з правом, вона володіє монополією на правотворчу діяльність, а право - найефективніший регулятор суспільних відносин. Саме цим державна влада і відрізняється від інших видів соціальної влади.
2.3 Форми і способи здійснення державної влади
Поняття форми правління пояснює, з яких основних інститутів складається організація державної влади, як вони формуються і як вони взаємодіють один з одним. За формою правління, перш за все, розрізняються монархії і республіки.
У монархії вищі повноваження державної влади (реальні чи номінальні) придбаваються одноосібним правителем зазвичай у спадок і здійснюються, як правило, довічно. Але династичний принцип успадкування корони дотримується не завжди:
- Династії можуть змінюватися в результаті захоплення сили,
- Відомі виборні монархії, в яких долю корони вирішувала аристократія. Влада монарха (і сам інститут монархії) легітимізується її божественним походженням. Навіть в номінальній монархії монарх не підлягає юридичної відповідальності. Монарх, який здійснює реальні владні повноваження, не несе законної політичної відповідальності за свою діяльність.
Монархії поділяються на абсолютистські та конституційні.
Конституційні монархії підрозділяються на дуалістичні і парламентські.
В республіці вищі повноваження державної влади здійснюються посадовими особами (президентом, депутатами парламенту і т.д.), що обираються на певний термін. Ознаки реальної республіки - це виборність, колегіальність одного або декількох вищих державних органів, законність, короткостроковість легіслатур та заміщення вищих посад виконавчої влади.
Для сучасний розвинених держав характерні три форми правління: президентська республіка, парламентська форма правління, змішана (напівпрезидентська) республіка.
Республіки поділяються на президентські, парламентські і змішані.
Росія за Конституцією 1993 р . схожа на змішану республіку, але у Президента істотно більше повноважень, ніж, наприклад, у французького. Президент РФ - це перш за все конституційно-правовий інститут виконавчої влади. Він володіє вирішальними повноваженнями у сфері виконавчої влади, у порівнянні з якими фігура прем'єр-міністра виявляється слабкою і залежною. Він формує уряд РФ і самостійно приймає рішення про відставку Уряду, безпосередньо керує діяльністю найважливіших федеральних міністерств і відомств, є верховним головнокомандувачем. Але у Президента РФ є конституційні повноваження, що виводять його владу за кордону виконавчої влади, що порушують баланс законодавчої та виконавчої гілок влади. Повноваження Президента РФ у сфері законодавчої влади включають у себе: право законодавчої ініціативи; право видавати укази з будь-яких питань, не врегульованих законом, тобто неподзаконние укази; право відкладального вето щодо федеральних законів. У сукупності ці повноваження створюють конкуруючу нормотворчу компетенцію парламенту і Президента РФ.
Способи здійснення державної влади пояснює поняття "державний режим". Це категорія, що виражає міру і характер участі суб'єктів державного узагальнення (громадян і підданих, соціальних груп, громадських об'єднань) у формуванні та здійсненні державної влади. Розрізняються режими і авторитарні (диктаторські) і демократичні.
Авторитаризм означає такий спосіб публічно-владного, державного управління суспільними відносинами, при якому сигнали зворотного зв'язку, що показують реакцію суспільства на управління, блокуються і не сприймаються організацією влади. В умовах авторитаризму немає свободи вираження думок, вільних виборів, свободи об'єднань та інших політичних свобод (або вони суттєво обмежені). Тут немає легальних опозиційних політичних партій, не контрольованих владою профспілок або влада чинить перешкоди діяльності опозиційних організацій. Засоби масової інформації контролюються авторитарною владою в залежності від міри жорсткості авторитарного режиму.
У XX ст. можна виділити два види авторитарних державних режимів - прогресивні і консервативні. Мета прогресивних режимів - Наздоганяючий індустріальний розвиток на основі економічного примусу (наприклад, режим Піночета в Чилі). Консервативні режими (наприклад, мусульманські фундаменталістські режими) виникають в умовах руйнування традиційного суспільства і являють собою реакцію традиційно правлячої політичної еліти на ослаблення її панування.
Жорсткі авторитарні державні режими не слід плутати з тоталітарними режимами - комуністичним (соціалістичним), націонал-соціалістичним, фашистським і т.д.
Тоталітаризм - це не просто крайній варіант авторитаризму. Це різновид деспотії, рецидив деспотії в ХХ ст. в епоху індустріального розвитку. Деспотія - нічим не обмежена влада, влада над невільними, що спирається на насильство або загрозу його застосування. При тоталітаризмі немає ніякої свободи - політичної, економічної, духовної і т.д. Цей режим створює суспільство, засноване на позаекономічному, тобто чисто силовому, примусі.
Демократія в сучасному розумінні цього поняття означає формально рівну участь повноправних громадян у формуванні та здійсненні державної влади. Принцип демократії - це формальне рівність у політиці, формальна рівність політичних ідеологій та об'єднань, партій, формально рівна для всіх суб'єктів державно-правового спілкування можливість брати участь у формуванні державної волі.
Ознакою сучасної демократії насамперед є політичні свободи - ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність, свобода вираження думок, свобода засобів масової інформації, свободи об'єднань, зборів і маніфестацій, загальне і рівне виборче право, право петицій. В умовах демократії регулярно проводяться вільні вибори вищих державних органів, тобто обрані органи несуть політичну відповідальність перед виборцями. До участі у виборах допускаються всі повноправні громадяни та їх об'єднання, за винятком тих, хто має на меті повалення демократичного режиму і встановлення диктатури, а також інші антиправові мети.
Прийнято розрізняти безпосередню (пряму) і представницьку форму демократії.
Зазвичай демократію пояснюють як "народовладдя". Мається на увазі народ як якийсь абстрактний суб'єкт влади. Влада демократична претендує на вираження волі народу. Але реально в сучасній демократичній державі немає ніякої "влади народу", тим більше "безпосередньої влади народу", а є демократично організована державна влада.
"Ефект народовладдя" в сучасних конституціях, (наприклад, в Конституції РФ 1993 р .) [6] досягається наступним чином. По-перше, народ оголошується єдиним суверенним джерелом влади в країні і носієм деякого суверенітету, це положення визнається неодмінною ознакою демократії в сенсі "народовладдя". По-друге, проголошується, що народ не тільки є джерелом влади, але і "здійснює свою владу безпосередньо", а також через органи державної влади та місцевого самоврядування ". По-третє, референдум і вільні вибори називаються вищим безпосереднім вираженням влади народу.
У дійсності в плюралістичної демократії джерелом влади є не народ (абстрактне колективне ціле), а більшість (часто відносна більшість) політично активних громадян, які беруть участь у формуванні державної влади та складових меншість народу. На виборах вищих органів державної влади конкурують партії, за якими стоять організовані групи, кожна з яких представляє інтереси частини народу - нерідко дуже малої частини. Перемагають на виборах партії, що мають великі ресурси впливу на виборців. Електорат партії, що перемогла звичайно становить меншість народу, але правляча еліта завжди стверджує, що вона отримала владу "від народу" чи "з волі народу".
Таким чином - вибори - це державно-організований процес обрання представницьких органів. Це участь у формуванні державної влади, а не здійснення "влади народу".
Широке використання почав виборності при формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування призвело до активного розвитку виборчої системи в Російській Федерації, виборчого законодавства і відповідної практики.
Проте великий і поки не розв'язаною проблемою у нас залишається те, що "виборча система перетворюється у нас на засіб породження і відтворення корупції". При відсутності у держави достатніх коштів на вибори виборчі кампанії фінансуються головним чином з приватних джерел. Вибори перетворилися на змагання грошових мішків. Представники капіталу підтримують кандидатів у депутати і на виборні посади в органах державної влади і місцевого самоврядування, а то й самі рвуться до влади.
Гроші витрачають небезкорисливо. Від переможця очікують адекватних дій у відповідь. Йде майстерна гра. Зовні потрібно розігрувати перед виборцями полум'яного борця за їх сподівання, на ділі ж - забезпечувати покровителям безпеку і всякі блага.
Сьогодні у депутатів і виборних посадових осіб залишилися лише права, а юридичних обов'язків перед виборцями немає. Багато депутатів і виборні посадові особи не справляються зі своїми обов'язками, а депутати нерідко просто байдикують, користуючись мандатом в корисливих цілях.
Під відповідальністю депутата варто розуміти не стільки санкції, скільки усвідомлення кожним обранцем свого обов'язку перед народом. Але має існувати й загроза дострокової втрати мандата. Це буде стимулювати і участь виборців у виборах.
РОЗДІЛ 3. Легалізація та легітимація державної влади
Легалізація - підтвердження дійсності наявних на документах підписів компетентних посадових осіб.
Державна влада - це, як правило, легальна влада (узаконена). Вона заснована на праві, юридичних (правових) законах. Її носії, суб'єкти і об'єкти, як члени певної держави, мають певні юридичні права і обов'язки. Їх діяльність та відносини регулюються прийнятими в даній державі законами, а також нормами міжнародного права. Права та обов'язки суб'єктів і об'єктів державної влади характеризуються відповідною легітимністю. Вони визнаються всіма членами даної держави та іншими державами, їх більшістю або вирішальною їх частиною. Ця легітимність відрізняється від легітимності, яка заснована тільки на особистих, або персональних, якостях та «емоційним відданості» суб'єктів та об'єктів влади або на їх вірі в значимість таких «умовностей», як норми партійного життя та інших громадських об'єднань, громадська думка, звичаї, звичаї, традиції, моральні норми. Члени держави вірять, зокрема, в значимість прав і обов'язків інших його членів привласнювати, утримувати, перетворювати, регулювати і використовувати державну владу в певних інтересах. Саме на вірі членів держави в значимість, законів заснована, перш за все, легітимність сучасних владних органів держави і владних державних установ, суб'єктів державної влади і працівників державного апарату, їх прав і обов'язків, легітимність самої державної влади.
Легальність державної влади може встановлюватися в самих різних формах і різними способами. У середні століття, щоб виглядати законними наступниками влади своїх попередників, імператори, королі, царі та інші панують особи, а слідом за ними і всі дворяни вели, а іноді і придумували або підробляли, відповідні родоводи. Державна влада і її вищі суб'єкти - імператори, королі, царі, як правило, освячувалися церквою. Це додавало, їм статус, даний від Бога.
Сьогодні однією з найбільш поширених форм встановлення легальності і, отже, легітимності влади посадових осіб у державі є їхні вибори її громадянами. Щоб виконати цю роль, вибори самі повинні бути легітимними, в тому числі легальними, повинні проводитись у встановленому законом порядку і визнаватися більшістю членів держави. Порушення встановлених законом виборних процедур ставить під сумнів легальність посадових осіб, обраних за цих процедур.
Легітимація - доказ прав громадянина на отримання платежу, вчинення будь-яких дій і т.п.
Сам термін «легітимність» іноді перекладають з французької як «законність» або «узаконених». Такий переклад не зовсім точний. Законність, яка приймається як дію через закон і відповідно до нього, відбивається категорією «легальність». «Легітимність» і «легальність» - близькі, але не тотожні поняття. Перше з них носить оцінний, етичний і політичний характер, друге - юридичний та етично нейтральний. Будь-яка влада, нехай і не популярна, легальна. У той же час вона може бути не легітимною, тобто не прийматися народом, видавати закони на власний розсуд і використовувати їх як знаряддя організованого насильства. У суспільстві може існувати не тільки не легітимна, але і нелегальна влада, наприклад, влада мафіозних структур.
Сьогодні переважає точка зору, що основою легітимності є переконання в правомірності даного ладу. Висновок про наявність переконання можна зробити, насамперед, на основі вільного вираження громадянами своєї волі. Стійкість системи в конкретній країні також може розглядатися як ознака легітимності влади. Влада стає легітимною завдяки досягненню нею стійкості, визначеності, встановлення порядку. І навпаки, влада, сформована демократичним шляхом, але не здатна запобігти громадянській і міжнаціональну війни, протистояння центру і місць, "параду" суверенітетів, не є легітимною.
У суспільстві, що переживає перехідний стан, зміну влади, легітимність існує скоріше як проблема, у сформованому суспільстві - як природну якість політичних відносин. Говорячи про державну владу як про об'єкт легітимності необхідно загострити увагу на поняття "влада". Дане поняття належить до числа широко вживаних, при всій різнорідності і неоднозначності цього поняття можна, однак, відзначити одну об'єднуючу характеристику численних його визначень - всі вони відображають відносини, в яких воля і дії одних панують над волею і діями інших. Влада - одне з основних і найбільш ємних понять, що підтверджується як відсутністю в сучасній політичній думці одного загальновизнаного її визначення, так і різноманіттям концепцій влади.
Влада виступає головним об'єктом жадань і взаємодій груп, спільнот, організацій. Але влада виявляється найбільш таємничим явищем в політиці, природу якого виявити непросто. Справді, що таке влада - абстракція, символ або реальна дія? Адже можна говорити про владу людини, організації, товариства, але водночас і про владу ідей, слів, законів. Що змушує людину, суспільство підкорятися кому-небудь або чого-небудь - боязнь насильства або бажання коритися? При всій своїй таємничості та невизначеності влада нікого не залишала байдужим до себе: нею захоплювалися і її проклинали, її підносили до небес і "втоптували в багнюку".
У політичній літературі правильним визначенням влади вважається визначення, дане відомим вченим Максом Вебером, який вважав, що влада - це "можливість того, що одна особа всередині соціального відносини буде в змозі здійснити свою волю, незважаючи на опір і незалежно від того, на чому така можливість заснована ". У словнику з політології дається визначення влади як "вольового особливого ставлення суб'єкта до об'єкта цього відношення. Воно полягає в намірі до дії, яке другий суб'єкт повинен здійснити за бажанням першого ". Влада, таким чином, розглядається як особливе ставлення панування, як спосіб впливу на кого-то, як "влада над", як примус, як сила. У міру демократизації суспільства влада стала розглядатися не тільки як панування, але і як відношення суб'єктів, засноване на переконанні, авторитеті, як здатність досягати угоди, вирішувати конфлікти. Тим самим влада тлумачиться як і символічне засіб соціальної комунікації.
Сутність влади полягає в тому, що це специфічне відношення суб'єкта до себе (влада над собою), між суб'єктами, яке передбачає певну взаємодію між ними (владу можна схвалювати, терпіти або чинити опір їй), в рамках якого пануючий суб'єкт реалізує свою волю та інтереси. Влада, яка спирається тільки на силу, за словами Б. Рассела, "гола влада".
Легітимність є базовим елементом існування та функціонування державної влади, а також закріплення її в суспільстві. Все в житті суспільства має початок. Є свій початок і в державної влади, яка панує в тій чи іншій країні. Як показує історичний досвід, що від того, яким було це початок, багато що залежить в подальшій її долі. У більшості випадків державна влада може утворитися в результаті вільних демократичних виборів, але може і в результаті військового перевороту чи політичної революції, яка стане жахливою трагедією для багатьох верств населення і понесе мільйони або більше людських життів і до підстави може зруйнувати господарство країни.
-З часів М. Вебера прийнято розрізняти три "чистих" типу легітимації влади, які можуть бути застосовані і до легітимації державної влади. Це - традиційна харизматична та раціональна легітимація.
Традиційна легітимація являє собою панування на основі традиційного авторитету, що корениться у повазі звичаїв, вірі в їх наступність, в те, що влада "висловлює дух народу", відповідає звичаям та традиціям прийнятим у суспільстві як стереотипів свідомості і поведінки. Традиції мають величезне значення для зміцнення влади монарха в мусульманських країнах Перської затоки (Кувейт, Саудівська Аравія. Бахрейн та ін в Непалі, Бутані, Брунеї. Вони визначають питання престолонаслідування структуру органів держави. У тих мусульманських країнах, де є парламенти, вони іноді створюються відповідно до традицій аш-шури (наради при монарху) як консультативні парламенти. Традиції визначають прийняття рішень в парламенті Індонезії головним чином шляхом консенсусу. Разом з релігійними догмами традиції багато в чому регулюють державне життя в ряді країн, що розвиваються. Традиції мають важливе значення для легітимації державної влади в країнах, де діє система англосаксонського права. Судовий прецедент - одне з виражень сили традицій. Британський монарх за традицією є главою англіканської церкви (складова частина його титулу - Захисник віри). Аналогічна ситуація має місце і в деяких інших європейських країнах, де одна з церков оголошена державною (наприклад, лютеранство в Данії).
Харизматична легітимація - це панування, засноване на вірі в особисті обдарування вождя (рідше - вузькою правлячого угруповання), у виняткову місію вождя. Харизматична легітимація не пов'язана з раціональними судженнями, а спирається на гаму почуттів, це сенсорна за своєю природою легітимація. Харизма, як правило, індивідуальна. Вона створить особливий образ. У минулому - це віра в "доброго царя", здатного позбавити народ від утисків з боку бояр і поміщиків. У сучасних умовах харизматична влада зустрічається набагато рідше, ніж у минулому, але вона поширена в країнах тоталітарного соціалізму, будучи пов'язаною з певною ідеологією (Мао Цзе Дун. Кім Ір Сен, Хо Ши Мін і ін) У порівняно ліберальної Індії з харизмою пов'язано заняття найважливішого державного поста прем'єр-міністра представниками сімейства Ганді - Неру (отец. потім дочка, а після її вбивства - син). Таке ж покоління стояло і стоїть при владі в Шрі Ланці (батько Бандеранаікс, потім дружина, нині президент - їх дочка, а мати-прем'єр-міністр).
Для зміцнення харизми широко використовуються спеціальні обряди: факельні ходи демонстрації на підтримку влади в особливій уніформі, коронація монарха. Раціональна легітимація державної влади заснована на раціональній оцінці пов'язана з формуванням переконаності в розумності існуючого порядку, законів, прищепив, прийнятих у демократичному суспільстві для управління ним. Цей вид легітимації відноситься до числа основних у сучасних умовах демократичної правової держави.
Раціональна легітимація припускає, що населення підтримує (або відкидає) державну владу, виходячи насамперед з власної оцінки дій цієї влади. Не гасла і обіцянки (вони мають порівняно короткочасний ефект), не імідж мудрого правителя, часто навіть не справедливі закони (в сучасній Росії багато хороші закони не виконуються), а перш за все практична діяльність органів державної влади, посадових осіб, особливо вищих, служить основою раціональної оцінки.
Трагедії, тісно ув'язані з встановленням влади, народ не забуває і пам'ятає. Проходять десятиліття, змінюються покоління, але почуття недовіри народу до влади, незаконно очолила країну, залишається невикорінними, відношення між пануючими і народних мас тримається, як правило, на страху останніх.
Інші відносини у народу до влади, спочатку законною, офіційно визнаною самим суспільством та закордонними державами. Таке початкове правомочна становлення влади сприяє утвердженню злагоди щодо суспільства і політичної влади, визнання суспільством, народом, її права на управлінську роль. Треба відзначити, що саме по собі спочатку законне встановлення влади не завжди є гарантія того, що надалі ця політична влада цілком виправдає довіру народу. Відомі численні приклади гіркого розчарування суспільства. Таких прикладів можна дуже багато перерахувати, в тому числі і в історії Росії таких прикладів дуже багато, особливо в останні роки.
Отже, визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади - це фундаментальна її характеристика. Говорячи про легітимність, необхідно звернути увагу на те, що мова йде про громадський визнання влади, про довіру і підтримку, які надають їй суспільство, народ, а не про правовий, юридичного закріплення політичної влади у відповідних державних документах. Отримати юридичну, правову законність тим, хто взяв у свої руки владу, нескладно. Тому й ціна такого формального визнання влади не настільки велика в порівнянні з визнанням державної влади народом, тобто легітимністю державної влади. Відповідно, слід розрізняти поняття "легітимність влади" (громадське визнання її законності) і "легальність влади" (правове, формальне її закріплення).
ГЛАВА 4. Єдність державної влади та поділ влади
Однією з найважливіших проблем, які стосуються організації державної влади, протягом кількох століть є питання про єдність і поділ влади.
Поділ влади - одне з принципових умов і основний механізм функціонування всіх видів політичної та неполітичної влади.
Поділ влади історично склалося на самих ранніх етапах формування держави і вилилося в спеціалізацію влади різних осіб та інституцій, у якій рано виявилися дві стійкі тенденції: концентрація влади в одних руках чи в одному інституті і потреба розділити владу, працю і відповідальність. Звідси і два наслідки, що випливають з цього двоїстого ставлення до влади: боротьба за владу вже розділених інститутів і проти її поділу, з одного боку і прагнення упорядкувати відносини розділених влади і позбавити суспільство від зіткнень між ними з іншого.
Сама ідея поділу законодавчої, виконавчої та судової влади супроводжує пошук людством ідеальної держави протягом багатьох століть. У зародковому стані вона була присутня вже в поглядах давньогрецьких філософів (Аристотель, Полібій). Однак, як основоположний принцип складеного вчення про демократичну державу він був сформульований Д. Локком і розвинений згодом Ш. Монтеск 'є. При цьому теоретична база була підготовлена всім об'єктивним ходом історії (про який говорилося вище), а поштовхом до її оформлення послужили буржуазні революції в Англії (1640-1648гг.) І в наслідку у Франції (1789-1794гг.).
У статті 10 Конституції Російської Федерації встановлено: "Державна влада в Україні здійснюється на основі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади самостійні." [7]
Сама по собі концепція поділу влади покликана служити цілям демократії в державному управлінні, взаємному контролю влади, перешкоджати спробам авторитаризму. Однак досвід більшості сучасних держав, де прийнята ця концепція, свідчить, що успішне функціонування гілок влади неможливо без їх взаємозалежності та взаємодії. Тому сучасна концепція організаційно-правової структури влади все частіше отримує нове звучання: єдність, поділ, взаємний контроль і взаємодія влади. Така постановка питання все частіше знаходить своє відображення в нормах нових конституцій, хоча в якості загального принципу вона майже ніде не зафіксована в чіткому формулюванню.
Теорія єдності державної влади і поділу влади передбачає, що державна влада єдина в тому сенсі, що вона здійснюється державним апаратом у цілому і що не існує кількох конкуруючих "державної влади". Але, по-перше, єдину державну владу здійснюють законодавчі, виконавчі та судові органи, по - друге, у міру історичного розвитку державності та права формується певний принцип взаємовідносин і кооперації цих органів, який називається поділом влади.
Єдину державну владу здійснює державний апарат, який являє собою систему державних органів. У рамках цієї системи розрізняються три підсистеми (відносно самостійні і взаємодіючі), що утворюють законодавчу, виконавчу та судові гілки апарату державної влади як цілого. В основі такого поділу праці лежить функціональна диференційованість державної влади. Зазвичай цю функціональну диференційованість пояснюють як поділ праці з державного управління. Мається на увазі, що державна влада функціонально призначена для законотворчості, виконання законів (примусу до дотримання законів) і правосуддя. Раціональна організація і поділ праці з державного управління породжують державні органи, які мають різною компетенцією: є органи, які встановлюють загальнообов'язкові норми, органи, які управляють згідно з цими нормами, і органи, які відповідно до цих норм вирішують спори про право.
Концепція єдиної державної влади, що заперечує поділ влади характерна для диктаторських режимів Нового часу, особливо для тоталітарних диктатур XX ст. З цієї ідеології влада належить одній колективному суб'єкту - нації, народу, політично пануючого класу, "трудящим" і т.п., і цей суб'єкт її ні з ким не ділить (соціальна єдність влади). Від імені цього народу влада здійснюється ієрархічною системою органів, в рамках якої може бути тільки поділ праці, але не розмежування компетенції (організаційна єдність влади). Мається на увазі, що в єдиній ієрархічній системі є вищий владний орган, що одержує свої повноваження як би безпосередньо від народу, а всі інші органи отримують свої повноваження від цього вищого органу, підзвітні йому і підконтрольні.
Різновидом такої ідеології була концепція системи Рад, офіційно прийнята в СРСР. З точки зору цієї концепції "органами управління державної влади" є тільки Ради депутатів, вся повнота влади належить системі Рад, що включає в себе Верховної та місцевих рад. Всі інші органи, створювані "Радянською владою", не вважаються органами державної влади "і діляться на органи державного управління, суди і прокуратуру.
Розглянута конструкція заперечує цінність поділу влади виходячи з помилкової посилки, що існує якась "влада народу", яка сама по собі представляє абсолютне політичне благо.
ВИСНОВОК
У цій роботі були розглянуті особливості державної влади. Ми розглянули поняття державної влади, її поняття, ознаки, форми і способи її здійснення. Аналіз всього перерахованого вище дозволяє зробити висновок про те, що політична чи - що одне і теж - державна влада - це такий різновид суспільної влади, яка або здійснюється безпосередньо самою державою, або делегована, або санкціонована їм, тобто проводитися від його імені, за його уповноваженням і при його підтримці.
Дослідження природи державної влади показало, що державність повинна залишатися основною цінністю громадянина Росії. З твердої державною владою він пов'язує надії на захист життя, здоров'я, свободи, гідності, конституційного ладу, безпеки кордонів, справедливості у сфері майнових відносин.
Розглядаючи питання про співвідношення термінів «політична влада» ми прийшли до висновку, що політична влада у власному розумінні цього слова і є влада державна на наш погляд, проводити якусь межу між цими поняттями можливо, але повністю протиставляти ці терміни навряд чи можна.
Узагальнюючи основні, характерні риси державної влади ми прийшли до висновків, що їй притаманні такі ознаки: класовий характер, опора на можливість державного примусу, не збігається її безпосередньо з населенням, установи державної влади узгоджується з поділом населення за територіальною ознакою. По суті, ознаками державної влади можна вважати і те, що вона є вищою, єдиної і неподільної, не може допустити конкуренції іншої влади щодо тих же осіб у межах території держави, вона здатна зробити свою волю мотивом поведінки інших осіб.
Одним з найважливіших питань є і співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, а також дійсно діюча система стримувань і противаг. Особливо це актуально для сучасної Росії, яка в середині 80-х років XX століття вступила в період реформ, які торкнулися всіх сфер життя суспільства. На наших очах змінилися багато принципів життя суспільства, з'явилися нові ідеологічні засади функціонування, пристрої, розвитку держави. Однією з базових концепцій побудови нової держави стала теорія розподілу влади, яка була закріплена в Конституції.
Правильне використання методів переконання і примусу органами державного управління забезпечує ефективність управлінської діяльності, непорушність правопорядку, суспільного та державного ладу, сприяє успішній побудові економічно розвинутої федеративної держави, досягнення політичної та суспільної стабільності, оперативній та злагодженій діяльності всіх рівнів влади.
Серед важливих передумов серйозного поліпшення функціонування державної влади і підвищення ефективності її органів у нашій країні необхідно виділити наступні:
- Підвищення ефективності законодавчого процесу;
- Посилення результативності у реалізації прийнятих законів;
- Підвищення взаємодії між різними гілками влади;
- Вдосконалення законодавчої техніки та планування;
- Всебічне розширення зв'язків між депутатами і виборцями;
-Подальший розвиток і оновлення всієї законодавчої бази Російської держави і суспільства.
Сподіваюся, що законодавчі та представницькі органи в нашій країні будуть вносити вагомий внесок у розвиток нашої країни, забезпечення гідного життя наших співгромадян і процвітання нашої держави.
1. Державна влада та її механізм
1.1 Поняття державної влади та її співвідношення з державою
1.2 Структура державної влади
1.3 Механізм держави і державної влади
2. Поділ державної влади
2.1 Законодавча влада
2.2 Виконавча влада
2.3 Судова влада
3. Легітимність державної влади та модернізації концепції поділу влади
3.1 Легітимність державної влади
3.2 Правові форми здійснення державної влади
3.3 Модернізація концепції поділу влади
Висновок
Список використаної літератури
Введення
Держава - це організація політичної влади, сприяюча здійсненню конкретних суспільних інтересів у межах певної території. Невід'ємними ознаками держави є наявність публічної влади, суверенітету, громадянства, суворо обмеженій території, апарату управління і примусу. Життя і робота права неможливі без держави і його найважливішого атрибуту - влади. І хоча ясно, що влада не повинна порушувати нею самою встановлене право, все ж таки необхідно, щоб влада була і ця влада була сильною.
На питання про те, чим філософи перевершують інших людей, Арістіпп відповів: «Якщо всі закони знищаться, бо ми будемо жити як і раніше» 1. На жаль, філософів значно менше, ніж звичайних людей. Тому без забезпечувальної сили влади закон стане аркушем паперу, а право - струсом повітря. І тоді мистецтво «розробки юридичних питань» втратить будь-який сенс і значення і остаточно перетвориться на стряпчество 2. Все це чудово розумів ідеолог «боротьби за право» Рудольф фон Йерінг. Досліджуючи, що є мета права, і визначаючи право як систему суспільних цілей, гарантованих примусом, Йерінг приходить до думки про те, що організація примусової влади виконується 3: 1) у встановленні зовнішнього механізму влади, яка задача дозволяється у формі державної влади; 2) у встановленні дисципліни застосування влади, яка задача досягається за допомогою права.
Отже, обидва поняття одне одного обумовлюють: влада потребує праві, для права необхідна влада. За минуле сторіччя Росія двічі переживала смуту. Для виходу з першої смути владі та суспільству довелося піти на нечувані витрати. До чого повинна бути готова влада і суспільство після виходу із смути 90-х?
Для відповіді на це питання особливий інтерес представляє судження Йерінга про державну владу "Абсолютним, обумовленим метою самої держави вимогою представляється що, щоб державна влада була в межах держави вищої переважаючою над всякою іншою владою. Будь-яка інша влада, чи буде вона виходити від окремої особи, або буде належати багатьом, повинна бути під державною владою, остання повинна бути над нею. Всі інші пропоновані до держави вимоги перед цим відступають на задній план; поки ця вимога не буде виконано, всі інші передчасні, тому що для їх виконання необхідно, щоб перш за все склалося саме держава, а воно може бути названо існуючим лише за вирішенні питання про владу у вищезгаданому смислі. Безсилля, неміч державної влади - смертний гріх держави, який не підлягає відпущенню, який суспільство не прощає, не переносить: державна влада без влади - непримиримий у самому собі протиріччя »4.
Питання державної влади завжди були і залишаються в центрі уваги науки теорії держави і права, однак у навчальній літературі поки що не отримали належного відображення. Тому мета курсової роботи розглянути поняття і ознаки державної влади. Для реалізації мети в роботі були поставлені і вирішені наступні завдання:
- Розглянути поняття державної влади та її співвідношення з державою;
- Вивчити структуру і механізм державної влади;
- Охарактеризувати принцип поділу влади та її така властивість як легітимність.
Теоретичною основою даної роботи стали праці вітчизняних вчених-юристів: д.ю.н. проф. Д. Н. Бахраха, д.ю.н. проф. Б. В. Россинского, к.ю.н. І. С. Вікторова, Є. М. циганом, А. П. Вершиніна та ін
1. Державна влада та її механізм
1.1 Поняття державної влади та її співвідношення з державою
Зупинимося насамперед на понятті державної влади. У державознавстві це питання не має однозначного рішення, у зв'язку з чим можна зіткнутися з самими різними визначеннями державної влади. Наприклад, одні у державній владі бачать певну функцію, інші - вольове відношення, що виступає як властеотношений між пануючими і підвладними, треті - здатність пануючих нав'язувати свою волю підвладним, четверті - організовану силу, здатну підпорядковувати собі волю підвладних, п'яті - управління, пов'язане з примусом , і т.д. Безумовно, це не сприяє з'ясуванню того, що слід розуміти під державною владою, оскільки розібратися у великій кількості висловлених у науковій літературі точок зору з даного питання і визначитися у них - завдання не з легких 5.
Відомо, що поняття складається з основних, суттєвих рис і ознак тих явищ, які відображаються в даному понятті. Тому щоб розкрити поняття державної влади, потрібно розглянути й охарактеризувати ті риси, ознаки, які притаманні державної влади. Як видається, вони полягають у наступному.
По-перше, державна влада, як і будь-яка влада, - це здатність або можливість за допомогою будь-яких засобів впливати на чиєсь поведінка, розпоряджатися або керувати ким-то, підкоряти своїй волі інших. Саме так чи майже так найчастіше визначається владу. І хоча її іноді ототожнюють з державною владою, розглядаючи в якості якого політичного панування, або системи державних органів, або наділених владними повноваженнями державних службовців, влада тим не менше поняття досить широке, оскільки цим поняттям охоплюються самі різні види влади, включаючи і державну.
По-друге, державна влада є різновидом соціальної влади, тобто влади громадської, влади, яка виникає і проявляється у відносинах між людьми. Як різновид соціальної влади державна влада - це здатність або можливість впливати не взагалі на чиєсь поведінку, а на поведінку людей, розпоряджатися або керувати не взагалі кимось, а людьми та їх об'єднаннями, підкоряти своїй волі не взагалі когось, а знову ж таки людей.
По-третє, державна влада - це публічна влада, тобто влада, яка носить не приватний, а загальний, всенародний характер. Вона поширюється на суспільство в цілому, на всіх його членів і всі їх об'єднання. Нерідко державну і публічну владу ототожнюють, вважаючи, що публічна влада - це і є влада державна. Тим часом державна влада - не єдиний різновид публічної влади. До останньої слід віднести, наприклад, влада первісного суспільства, яка теж носила загальний, всенародний характер, була владою всього суспільства і поширювалася на всіх його членів. Тому окремі державознавець воліють називати державну владу особливої публічною владою (публічною владою особливого роду). Але так чи інакше державна влада - це влада публічна, тобто її потрібно розглядати як здатність (можливість) здійснювати управління, керівництво суспільством.
По-четверте, державна влада - це влада політична. Її політичний характер виражається в тому, що вона є владою держави, організації політичної, і функціонує в соціально неоднорідному суспільстві, суспільстві, розділеному на різні соціальні групи: класи, стани, страти і т.д. 6
У науковій та навчальній літературі державну і політичну владу часто ототожнюють, підкреслюючи, що політична влада - це і є влада державна. Певні підстави для такого ототожнення існують, оскільки політична влада спочатку виникає як влада державна і довгий час перебуває тільки в цій якості. Пов'язано це з тим, що держава з'явилася історично першою політичною організацією, яка проіснувала в однині досить тривалий час. Однак поступово в суспільстві сформувалися та інші політичні організації (наприклад, політичні партії), влада яких теж набула політичного характеру. Тому державна і політична влада - це, як видається, не зовсім одне і те ж, оскільки крім державної існують і можуть існувати інші форми політичної влади. Однак незалежно від того, як вирішується питання про співвідношення державної і політичної влади, державна влада завжди була і залишається владою політичної, виходячи з чого її слід розглядати як здатність або можливість здійснювати політичне керівництво суспільством.
По-п'яте, державна влада - це легітимна влада. Легітимність державної влади, як прийнято вважати, виражається насамперед у визнанні цієї влади населенням країни як публічною. Оскільки державна влада є владою суспільства, суспільство, населення країни має визнавати цю владу як таку, вважати її своєю владою і підкорятися їй. У випадку, якщо суспільство не визнає існуючу державну владу, відкидає її, ця влада не має права на подальше існування і повинна бути замінена іншою державною владою. Тому державна влада повинна мати кредит довіри у населення.
По-шосте, державна влада - це влада територіальна. Як і держава, вона діє тільки в межах території країни. При цьому центральна влада діє в межах всієї території країни, регіональна - у межах території відповідного регіону (наприклад, в межах території суб'єкта федерації), місцева - в межах території відповідних адміністративно-територіальних утворень (міста, району, села тощо) .
По-сьоме, державна влада - це суверенна влада, влада, що володіє суверенітетом. Суверенітет державної влади виражається в її верховенстві всередині країни та незалежності на міжнародній арені. Верховенство проявляється у тому, що державна влада як би підноситься над будь-якої іншої соціальної владою в країні і за певних обставин (наприклад, у випадку порушення чинного законодавства) може цю владу заборонити. Верховенство державної влади виявляється і в тому, що тільки вона може поширювати свою дію на всю територію країни і всіх, хто на цій території проживає (знаходиться). Незалежність державної влади полягає в її праві самостійно вирішувати всі питання міжнародного характеру.
По-восьме, державна влада - це влада, яка здійснюється за допомогою різних, в тому числі і спеціальних, засобів і методів. Державна влада, як і будь-яка влада, може здійснюватися, використовуючи найрізноманітніші засоби і методи. Це можуть бути сила авторитету, традиції, ідеологія, релігія, пропаганда, заохочувальні заходи і т.д. Разом з тим державна влада в своєму розпорядженні і своїми, спеціальними засобами і методами, яких немає ні в одній іншій соціальної влади. До спеціальних засобів здійснення державної влади належать органи держави, у своїй єдності утворюють державний апарат, і норми позитивного права, тобто правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою. До спеціальних методів здійснення державної влади належать різноманітні методи державного примусу, аж до застосування фізичного насильства і придушення 7.
Розглянувши основні риси, ознаки державної влади, підсумуємо питання про її понятті визначенням. Воно може бути, наприклад, таким: державна влада - це здатність або можливість держави здійснювати політичне керівництво суспільством за допомогою різних, в тому числі і спеціальних, засобів і методів. Хоча в даному визначенні не всі із зазначених ознак отримали відображення, його, тим не менш, можна використовувати в якості робочого визначення державної влади.
Тепер розглянемо співвідношення державної влади і держави. Справа в тому, що поняття «державна влада» і «держава» дуже часто ототожнюють, не проводячи між ними ніякої відмінності. У той же час ці поняття треба розрізняти, тому що за ними стоять хоч і взаємопов'язані, але все ж таки різні явища. У вітчизняній науці питання про співвідношення державної влади і держави належить до числа малодосліджених і не має однозначного вирішення. Наприклад, одні вчені, як тільки що було відзначено, ототожнюють державну владу і державу, виходячи з того, що державна влада наче матеріалізується в органах держави і ними представлена. Інші вважають, що державна влада і держава співвідносяться як зміст і форма, де влада є змістом, а держава формою. Треті розглядають державну владу як ознаки держави. Четверті вважають, що держава - це засіб здійснення державної влади. П'яті пропонують проводити співвідношення державної влади і держави з урахуванням того, що розуміється під державою. Останній підхід представляється найбільш кращим, тому що співвідношення державної влади і держави дійсно буде залежати від того, що ми будемо розуміти під державою. У науковій літературі держава прийнято трактувати або в широкому, або у вузькому сенсах. При цьому під державою в широкому сенсі розуміється певним чином організоване суспільство (державно організоване суспільство), а під державою у вузькому сенсі - певна організація, що керує суспільством 8.
Говорячи про співвідношення державної влади і держави в широкому сенсі, державну владу слід розглядати в якості невід'ємною приналежності держави, його найважливішого ознаки, тому що держава в широкому сенсі - це політико-територіальний союз людей, керований державною владою і що знаходиться під її захистом.
Інакше буде виглядати співвідношення державної влади з державою у вузькому сенсі. Тут держава розглядається вже не як певним чином організованого суспільства, а в якості певної політичної організації, що функціонує в суспільстві 9. Ця організація виражена у розгалуженій системі органів, які уособлюють собою державну владу. Інакше кажучи, держава у вузькому сенсі - це певним чином організована публічна влада - державна влада. У зв'язку з цим державну владу, здається, треба розглядати в якості змісту держави, а органи держави в якості її зовнішньої форми. Держава ж (у вузькому сенсі) буде представляти собою єдність змісту (державної влади) і форми (органів, в яких виражена державна влада).
1.2 Структура державної влади
Питання про структуру державної влади - це питання про її внутрішню будову, про ті елементи, з яких вона складається. Як видається, структуру державної влади необхідно розглядати з різних позицій, з різних точок зору. Це дозволить отримати більш глибокі уявлення про саму державної влади та елементах, її складових.
Перш за все розглянемо структуру державної влади з точки зору структури влади взагалі. При цьому ми абстрагуємося від того, що влада знаходиться в постійному русі, функціонуванні і будемо розглядати її в стані спокою, статиці. У науковій літературі при такому підході прийнято виділяти два структурних елементи влади: волю і силу. Воля - визначальний елемент влади. Будь-яка влада завжди є прояв чиєїсь волі: волі окремої людини, колективу людей, класу, народу і т.д. Владарювати - значить втілювати свою волю в життя, комусь її нав'язувати, кого-то їй підкоряти. Державна влада - це теж чиясь воля. В даний час вважають, що це або воля народу, або воля тих чи інших класів, або воля якихось соціальних груп.
Другий структурний елемент влади - сила. Сила як би підкріплює волю, сприяє її втіленню в життя. Без сили воля не здатна утвердитися, не здатна впливати на поведінку інших. Сила влади може бути виражена в її авторитеті, в ідеологічному впливі, в примусі, в насильстві. Сила державної влади найбільш яскраво проявляється в державних органах, перш за все в органах примусу - армії, поліції та ін Коли авторитету державної влади недостатньо для затвердження державної волі, в дію, як правило, вступає механізм державного примусу в особі відповідних органів 10.
Інакше буде виглядати структура державної влади, якщо державну владу розглядати в динаміці, дії. Тут державна влада постає вже як певне відношення, що складається між пануючими і підвладними, як втілення в життя волі пануючих і підпорядкування цій волі підвладних.
У структурі державної влади, якщо розглядати її в динаміці, можна виділити, як видається, наступні елементи: суб'єкти влади, об'єкти влади, властеотношения, засоби та методи здійснення влади.
Суб'єкти влади - це носії державної влади, ті, кому може належати державна влада. Зазвичай в їх якості називають соціальні чи національні спільноти, класи чи народ в цілому, тобто тих, чию волю, чию інтереси висловлює в даний момент держава. Разом з тим іноді в якості суб'єктів державної влади розглядають або держава в цілому, або його органи.
Об'єкти влади - це підвладні, ті, щодо кого здійснюється державна влада. До об'єктів влади зазвичай відносять окремих індивідів, їх об'єднання (організації), соціальні і національні спільності, класи, народ в цілому.
Властеотношения - це відносини, які виникають між суб'єктом і об'єктами влади в процесі її здійснення, реалізації. Такі відносини виражаються в тому, що, з одного боку, має місце прояв волі суб'єкта влади аж до її нав'язування об'єктів влади, а, з іншого, підпорядкування об'єктів влади суб'єкту влади 11.
Засоби здійснення влади - це те, на що спирається державна влада в процесі свого функціонування, то, за допомогою чого вона реалізується, втілюється в життя. Вище вже зазначалося, що специфічними засобами здійснення державної влади є державні органи (державний апарат) і норми позитивного права. Разом з тим для здійснення своєї влади держава може використовувати й інші засоби, наприклад, різні недержавні об'єднання, засоби масової інформації, ту чи іншу ідеологію, норми моралі і інші неюридичні норми, релігію і т.д. Тобто арсенал засобів, на які може спиратися державна влада, досить різноманітний і залежить від конкретних умов її здійснення.
Нарешті, методи здійснення влади - це ті прийоми, які використовує державна влада з метою підпорядкування своїй волі поведінку і діяльність підлеглих. Традиційно державна влада використовує два основні методи - метод переконання і метод примусу, як правило, поєднуючи їх. Метод переконання заснований на використанні ідейно-моральних засобів впливу на поведінку людини. Він пропонує цілеспрямовану культурно-виховну роботу, пов'язану з роз'ясненням державної політики, ідеологічну обробку населення, інші прийоми залучення підвладних на свій бік. Метод примусу пов'язаний з психологічним, матеріальним або фізичним впливом державних органів та посадових осіб на поведінку людей з метою примусити їх діяти з волі пануючих суб'єктів. На відміну від методу переконання він має більш суворий характер і виражається в застосуванні організованої сили держави. Державне примус завжди пов'язане з обмеженням свободи людини, з безумовним нав'язуванням йому державної волі.
Структуру державної влади можна розглядати і з інших позицій. Наприклад, з урахуванням принципу поділу влади, який знайшов своє втілення в практиці багатьох сучасних держав, у тому числі й нашого, в структурі державної влади можна виділити такі елементи (гілки), як законодавчу владу, виконавчу владу і судову владу. З урахуванням територіальної організації державної влади можна виділити центральну (верховну) влада, яка поширює свою дію на всю територію країни, і місцеву владу, дія якої обмежена територією відповідних адміністративно-територіальних утворень. У державах із федеративним устроєм крім центральної (федеральної) і місцевої влади слід виділяти також регіональну владу, тобто влада суб'єктів федерації 12.
1.3 Механізм державної влади
Структуру державної влади можна охарактеризувати ще з одного боку: з точки зору її зовнішнього оформлення, зовнішньої організації. Державна влада як здатність або можливість держави здійснювати політичне керівництво суспільством завжди організаційно оформлена і так чи інакше виражена зовні. У зв'язку з цим виникає питання про механізм державної влади, тому що своє організаційне вираження державна влада знаходить саме в певному механізмі.
Що ж слід розуміти під механізмом державної влади? На це питання не існує однозначної відповіді, оскільки сам механізм державної влади вивчений у вітчизняній науці досить слабо. Тим часом з'ясування питання про механізм державної влади допоможе чітко уявити, в чому знаходить своє організаційне вираження державна влада, хто може бути її безпосереднім носієм, ким вона практично може здійснюватися.
У вітчизняній літературі механізм державної влади, як правило, ототожнюють або з державним апаратом, або з механізмом держави, або з тим і іншим відразу, оскільки між державним апаратом і механізмом держави нерідко не проводять жодної різниці. Щоб у цьому розібратися, подивимося, що ж являють собою державний апарат і механізм держави і чи збігаються вони з механізмом державної влади 13.
Державний апарат найчастіше визначають як сукупність або систему державних органів, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави. Іншими словами, державний апарат - це взяті в єдності всі державні органи, які, виконуючи власні функції, забезпечують виконання функцій держави в цілому. Іноді державний апарат розглядають у вузькому значенні, розуміючи під ним лише органи виконавчої влади та державних службовців, які працюють в цих органах. У цьому випадку органи законодавчої та органи судової влади поняттям «державний апарат» не охоплюються.
У сучасній науковій і навчальній літературі поряд з поняттям «державний апарат» широко використовується поняття «механізм держави». Трактується воно неоднозначно. Одні цим поняттям позначають органи держави (державний апарат) у єдності з іншими державними організаціями - державними установами та державними підприємствами, які органами держави не є, але поряд з ними входять до складу держави і виконують його економічні, соціально-культурні та інші завдання і функції . При цьому в структурі механізму держави виділяють три елементи: органи держави (державний апарат), державні установи та державні підприємства. Інші вважають, що механізм держави - це і є державний апарат, тобто система державних органів, але взятий в динаміці. Треті, теж ототожнюючи поняття «механізм держави» і «державний апарат», включають в механізм держави (державний апарат) поряд з державними органами державні установи та підприємства, але розглядають останні як своєрідних речових придатків державних органів. Зустрічаються й інші висловлювання з даного питання 14.
Як видається, поняття «державний апарат» та «механізм держави» при всій їх зв'язаності все ж потрібно розрізняти. Причому, щоб уникнути плутанини в цьому питанні даним поняттям потрібно надати строго певне значення. Вважаю, що під державним апаратом найдоцільніше розуміти систему тільки державних органів, а під механізмом держави систему всіх державних організацій: органів держави, державних установ та державних підприємств. При такому трактуванні даних понять державний апарат теж є механізмом держави, але це не весь державний механізм, а тільки основна його частина. Інший, допоміжної його частиною є державні установи та підприємства, які мають відносну самостійність, хоча і підпорядковані органам держави. Включати їх у державний апарат поряд з органами держави немає достатніх підстав, так як вони якісно відрізняються від органів держави. Органи держави - це організації, які уособлюють собою державну владу та здійснюють управління або всім суспільством, або який-небудь його частиною, а державні установи та підприємства державну владу собою не уособлюють і їх керівні органи здійснюють управління тільки трудовими колективами даних установ та підприємств 15.
Визначившись з поняттями «державний апарат» та «механізм держави», розглянемо як співвідноситься з ними поняття «механізм державної влади». Оскільки під державним апаратом ми домовилися розуміти взяті в єдності органи держави, цю частину державного механізму безперечно слід віднести до механізму державної влади. Саме органи держави уособлюють собою державну владу і передусім саме в них державна влада отримує своє організаційне вираження. Адже не випадково державну владу визначають іноді як систему державних органів. Але чи тільки в органах держави державна влада отримує своє організаційне вираження? Тільки вони виступають в якості механізму державної влади? Може бути цими якостями володіє також і інша частина державного механізму - державні установи та підприємства?
У вітчизняній літературі існує думка, що державні установи і підприємства - це організації, які не володіють владними повноваженнями і не беруть участь у здійсненні державної влади, хоча сприяють вирішенню завдань держави і виконують певні його функції. У зв'язку з цим не зовсім зрозуміло, як можна сприяти вирішенню завдань держави і виконувати його функції, не володіючи владними повноваженнями і не беручи участь у здійсненні державної влади. Державні установи і підприємства - це певні організації. У них, як і у всяких організаціях, існує влада, яка висловлена в їх керівних органах, іменованих адміністрацією. Чию влада виражає і здійснює адміністрація державних установ і підприємств? Відповідь напрошується сама собою: адміністрація державних установ і підприємств виражає і здійснює державну владу. Однак на відміну від влади органів держави ця влада не виходить за межі даних організацій. Вона носить локальний характер і поширюється тільки на членів (працівників) даних організацій. Тому можна стверджувати, що державні установи та підприємства мають певними владними повноваженнями в особі своїх керівних органів 16.
Таким чином, державна влада отримує своє організаційне вираження не лише в системі органів держави, тобто в державному апараті, а й у системі державних установ і підприємств, керівні органи (адміністрації) яких, як і органи держави, можна вважати органами державної влади. Але вони є досить специфічними органами державної влади, так як їх владна діяльність обмежена рамками тільки трудових колективів державних установ і підприємств та за межі даних колективів не виходить. Це, однак, не дає підстав не включати державні установи та підприємства в механізм державної влади. Вони, як і органи держави, входять до його складу і займають у ньому відповідне місце. А це означає, що механізм держави цілком і повністю повинен бути включений до складу механізму державної влади.
Але чи збігається механізм державної влади з механізмом держави, чи тотожні ці поняття? Як зазначалося вище, така точка зору висловлюється в літературі і з нею можна було б погодитися, якби не одна обставина. Справа в тому, що в практиці окремих держав мають місце випадки, коли ті чи інші недержавні організації починають виконувати функції державних органів. Відбувається це в основному в результаті делегування окремих повноважень державних органів яким-небудь недержавним організаціям. Наприклад, в нинішній Російській Федерації регіональні державні органи (органи суб'єктів федерації) можуть передавати деякі свої повноваження органам місцевого самоврядування, які органами держави не є і відносяться до недержавних організацій.
Наділення недержавних організацій державно-владними повноваженнями не призводить до перетворення їх у державні організації та включенню до складу держави. Вони як і раніше залишаються недержавними організаціями, але, володіючи державною владою, починають її здійснювати і виконувати певні функції держави. Внаслідок цього подібні недержавні організації теж слід включити до складу механізму державної влади, оскільки вони стають носіями державної влади та державна влада теж отримує в цих організаціях певне організаційне вираження 17.
Отже, механізм державної влади - поняття більш широке, ніж механізм держави та державний апарат. Механізм державної влади складаються з механізму держави, головною складовою частиною якого є державний апарат, і недержавних організацій, що володіють державно-владними повноваженнями. Тому механізм державної влади можна визначити як сукупність або систему державних і недержавних організацій, в яких державна влада знаходить своє організаційне вираження і за допомогою яких держава виконує свої завдання та функції. У структурі ж механізму державної влади можна виділити три елементи: органи держави, у своїй єдності утворюють державний апарат (головний елемент), державні установи та підприємства і недержавні організації, які мають державно-владними повноваженнями (додаткові, допоміжні елементи).
2. Поділ державної влади
2.1 Законодавча влада
Законодавча влада представницька. На основі виборів народ передає владу своїм представникам і таким чином уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому сенсі можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади, їх пріоритет та верховенстві. Як зазначав Дж. Локк, «законодавча влада по необхідності повинна бути верховною, і всі інші влади в особі будь-яких членів або частин суспільства виникають з нього і підпорядковані їй» 18.
Верховенство - і це важливо для сьогоднішньої російської дійсності - не означає і не має означати повновладдя законодавчих органів. Є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегування (тільки народ має всю повноту державної влади), визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинен відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції, інакше органи конституційного нагляду можуть визнати його недійсним.
Законодавча влада - це делегована колегіальна влада, Дж. Локк писав, що в добре влаштованих державах, де приймається до уваги благо цілого, законодавча влада передається в руки різних осіб, які, зібравшись належним чином, мають самі або разом з іншими владою створювати закони. Назва даної гілки «законодавча» не означає, що, крім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніякої іншої. Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати державний бюджет країни. Є й певні «розпорядчі» функції, пов'язані з формуванням вищих виконавчих і судових органів. Важливу роль у діяльності законодавчих органів грає здійснюваний ними контроль за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади. На відміну від судової, законодавча влада має право давати лише політичну оцінку тим чи іншим представникам виконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності (імпічмент).
Таким чином, законодавча влада - це делегована народом своїм представникам державна влада, реалізована колегіально шляхом видання законодавчих актів, а також спостереження і контролю за апаратом виконавчої влади, головним чином у фінансовій сфері. Законодавча влада реалізується обирається (іноді частково призначається) парламентом («parlare» - «говорити») - вищим представницьким органом держави. Парламент зазвичай включає в себе дві палати: верхню і нижню. Двопалатна структура, як уже говорилося, охороняє парламент від поспішних рішень нижньої палати. Як правило, термін повноважень верхньої палати більш тривалий, ніж нижній, її депутати мають більш високий віковий ценз, вона рідше оновлюється і формується на основі непрямих (непрямих) виборів. У більшості країн дострокового розпуску підлягають тільки нижні палати 19.
Керівництво парламентом здійснюється одноосібно головою, колегіальні органи (президії) украй рідкісні. Голова представляє парламент у відносинах в іншими органами, керує дебатами, голосуванням, координує роботу внутрішньопарламентських органів і т.д.
Парламент і кожна палата на весь термін своїх повноважень утворюють комісії (постійні, тимчасові, змішані). Найбільш поширеною комісією є погоджувальна, її завдання - вироблення узгоджених рішень палат. Основне призначення комісій полягає в попередньому розгляді законопроектів. Комісії можуть також мати право законодавчої ініціативи, контролю за урядом і апаратом державного управління.
Парламент володіє великими повноваженнями у сфері законотворчості (видавати закони самостійно або спільно з главою держави). Він має право встановлювати податки, приймати державний бюджет, брати участь у зовнішньополітичному процесі, вирішувати питання оборони. Парламент може здійснювати і певні судові функції: залучати президента, членів уряду до судової відповідальності (імпічмент).
Порядок роботи парламенту визначається його регламентом, в якому також закріплюються основні стадії законодавчого процесу: законодавча ініціатива, обговорення законопроекту на пленарних засіданнях і в комісіях, прийняття та затвердження, опублікування.
2.2 Виконавча влада
На відміну від законодавчої влади, що носить первинний, верховенству характер, виконавча (адміністративна) влада має по своїй суті вторинний, похідний характер. Це, до речі, випливає з етимології поняття «адміністрація» («administrare» - «служити для»; «ministrare» - дієслово, похідний від «ministris» - «слуга»). Корінь «мінус» свідчить, що адміністрація завжди перебуває у підпорядкованому становищі, над нею є хтось, кому належить влада. Завдання адміністрації залишаються незмінними по своїй природі і складаються у виконанні доручень, даних їй носіями влади, і в розв'язанні згідно з цим приватних питань 20.
Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних органів грунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси їх назва - виконавчі. Істотні ознаки виконавчої влади - це її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи, діють безупинно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються від законодавчих і судових органів. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові та інші ресурси, використовує інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме в її чиновників, армії, адміністрації, суддях. Серед цієї сили особлива роль належить збройним формуванням: армії, органам безпеки, міліції (поліції). Зазначені ознаки, і особливо предметний, «силовий» характер виконавчої влади, складають об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі дієві механізми стримувань і противаг, ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади (через розвинуте законодавство - правові закони), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд) 21.
Значить, виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний і організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів та інших актів законодавчої влади.
Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органу. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від його повноважень. У другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Воно повинно по загальному правилу користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження. Уряд покликаний забезпечувати охорону існуючого публічного порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних та інших функцій у сфері держуправління. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.
Найбільш значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у формі підзаконних актів. Крім власне регламентарной влади уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряду (прем'єр-міністри) більшості країн мають право законодавчої ініціативи і можуть справляти вирішальний вплив на законодавчий процес 22.
За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і по загальному правилу до його заміни новим. Проте потерпіла поразку уряд (з метою урівноваження влади) може, не виходячи у відставку, удатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів. У всіх країнах передбачається можливість притягнення глави уряду або його члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При цьому обвинувачення пред'являється парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції або конституційного суду, або верхньої палати парламенту.
Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначуваних центром місцевих органів виконавчої влади (місцевої адміністрації), або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно керівництво місцевими справами доручається призначуваному представнику центральної влади - губернатору, префекта. Він очолює апарат місцевого управління, який складає частину апарату державного управління. У разі коли керування реалізується виборними органами, вони мають певну самостійність по відношенню до центральних органів виконавчої влади. Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить як виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходяться в їх віданні. Ці служби утворять комунальну, або муніципальну, адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету.
2.3 Судова влада
Органи, що відправляють правосуддя, - третя гілка державної влади, яка, як уже говорилося, відіграє особливу роль як у механізмі державної влади, так і в системі стримувань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у суперечках про право. Тільки судова влада, але ніяк не законодавча чи виконавча, відправляє правосуддя. У цьому гарантії та незалежності суду, та прав і свобод громадян і державності в цілому. Важливо, що суд не тільки реалізує принцип справедливості у правозастосовчій практиці, але й виступає як своєрідний арбітр в процесі законотворчості (чого не було за радянських часів). Тим самим суд виступає в якості «заборони і противаги» по відношенню до двох інших гілок влади. Причому у суду є певні переваги в порівнянні з законодавцем у оперативності приведення правопорядку у відповідність з вимогами життя. Суд, звертаючись до тлумачення конституції і права, може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та принципами права. Мова йде насамперед про екстремальні, виняткові ситуації, особливо в процесах, що забезпечують такий розподіл і баланс двох інших гілок влади, які в кінцевому рахунку гарантували б панування права і справедливості у суспільстві 23.
Необхідно відзначити, що в радянському суспільстві суд розглядався лише як орган, покликаний охороняти соціалістичне суспільство, державу та громадян від неправомірних дій, відповідальності ж держави перед своїми громадянами не надавалося належного значення. Прерогативи суду були обмежені точним застосуванням закону, суд був не вправі усунути навіть цілком очевидні недоліки видаваних нормативних актів, особливо підзаконних актів у сфері прав і свобод особистості.
Істотна особливість судової влади, яка і визначає її справедливість, полягає в особливій процедурі (методах) здійснення. Вона зводиться до того, щоб, як писав видатний російський державознавець Б.М. Чичерін, тримати ваги, рівні для обох сторін, розібрати права і вимоги кожної і остаточно ухвалити свій вирок. Звідси такі ознаки судової влади, як гласність, змагальність, незалежність, колегіальність. Судова влада, таким чином, - специфічна незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом прилюдного, змагального, як правило, колегіального розгляду і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влади полягає у стримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності і права перш за все шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за цими гілками влади.
Систему органів правосуддя можуть складати судові органи, що діють у сфері конституційної, загальної, господарської, адміністративної та інших юрисдикції.
Принцип поділу влади не абсолютний, державно-правові форми його реалізації залежать від національних традицій у широкому сенсі, від конкретної соціально-економічної та політичної ситуації. Підводячи підсумок розгляду механізму держави, побудованого на основі принципу поділу влади, можна сформулювати такі організаційно-правові риси:
1) єдина суверенна влада належить народу;
2) відсутня орган, в якому концентрувалася б вся повнота державної влади - законодавчої, виконавчої та судової;
3) незалежність трьох гілок державної влади і реалізують її державних органів відносна;
4) система «стримувань і противаг» обмежує владу кожного органу держави і перешкоджає зосередженню влади в рамках будь-якої гілки влади на шкоду двом іншим гілкам 24.
3. Легітимність державної влади та модернізації концепції поділу влади
3.1 Легітимність державної влади
Легітимність - сутнісна властивість державної влади. Термін «Легітимність» історично виник на початку XIX ст. у Франції для характеристики державної влади як влади законну (при цьому влада Наполеона розглядалася як влада самочинно узурпована і, отже, нелегітимна). З плином часу обсяг змісту цього терміна розширилося. Легітимність стала означати не тільки законність походження і способу встановлення влади, але і такий стан влади, коли громадяни (піддані) держави визнають (згодні, переконані) право даної влади наказувати їм той чи інший спосіб поведінки. З останнього також випливає, що існуючі державні інститути принаймні не гірше, ніж будь-які інші можливі інститути, і тому їм потрібно підкорятися 25.
Великий внесок у теоретичну розробку поняття легітимності вніс Макс Вебер. Згідно з розробленою ним і стала класичною теорії Легітимність характеризують два фундаментальних ознаки: визнання влади, реалізованої існуючими інститутами держави, і обов'язок індивідів їй підкорятися. Одночасно з цим сутнісна характеристика легітимності полягає в тому, що це саме уявлення (переконання) громадян про державну владу, присутнє в їхній свідомості.
Макс Вебер виділяв три основні типи легітимності:
- Легітимність, що базується на традиції («традиційна», наприклад монархічна, влада);
- Легітимність, заснована на харизмі (священному дар), якою володіє лідер, вождь;
- Легітимність, заснована на раціональному (демократичному) устрої і процедурах державної влади.
У традиційній легітимності влади зазвичай виділяють геронтологічну (влада старійшин), патріархальну (влада вождя племені), патрімоніальную (влада монарха) і інші різновиди.
Харизматична влада базується на особистій відданості людей вождю, пророкові (Будда, Мухаммед, Цезар, Наполеон, Ленін, Сталін, Гітлер, де Голль), переконаних у їх незвичайному дар. Влада харизматичного лідера частіше не підкріплена легальним (встановленим законом) правом на володіння необмеженою владою, що змушує його постійно підтверджувати громадянам свою харизму.
Раціональна легітимність - це легітимність державної влади, при організації і реалізації якої строго дотримуються права людини, загальні правові принципи і правопорядок в цілому. Тут також виділяються демократична легітимність (влада відповідає волевиявленню керованих) і технократична легітимність (влада узгоджується зі здібностями керуючих) 26.
Очевидно, що в чистому вигляді жоден із зазначених типів легітимності не існує. Кожній державі відповідає те чи інше поєднання типів легітимності.
Сьогодні веберовская типологія має, швидше, історико-пізнавальну цінність і не є в повній мірі актуальним інструментарієм сучасних досліджень держави і політичної системи. Пішли в минуле монархічні режими часів Вебера і XIX століття. Сучасні монархії, хоча і продовжують уособлювати єдність нації, скільки-небудь суттєвої політичної ролі не грають (виняток становлять історично переломні моменти, як це було в нашому столітті в Іспанії чи Бельгії), закінчився (сподіваємося) і період широкого поширення харизматичних лідерів. Історичний досвід переконливо показав, що харизматичні вожді дуже швидко перероджуються в тиранів, а їх харизма - у добре організований культ звеличення лідера 27.
Одночасно зі сказаним сучасна раціональна (легальна) легітимність виявляється далеко не однозначним / але багатогранним і багатоплановим явищем. Зазвичай в останньому виділяються чотири різновиди:
- Плюралістичні демократії, які визнаються більшістю громадян як легітимні;
- Авторитарно-бюрократичні режими, де основні права і свободи дотримуються лише частково;
- Тоталітарні режими, які не підтримуються більшістю громадян держави;
- Режими, щодо яких не існує ні визнання, ні неприйняття тих, кому належить влада. Це бідні країни Азії та Африки, де безглуздо навіть ставити питання про легітимність влади, оскільки ця проблема відсутня у свідомості людей.
Поряд з типологією звичайно виділяються основи (джерела) легітимності влади. До них відносяться:
- Ідеологічні принципи та переконання громадян у державній владі (політичному ладі) як самої справедливої і передовій;
- Прив'язаність до структур (механізму) і нормам державної влади, яка базується на довірі до традиційної та усталеній системі влади (традиції парламентаризму у Великобританії, наприклад);
- Відданість влади завдяки позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (президента, прем'єр-міністра); на відміну від харизматичної легітимності, тут в основу кладеться раціональний розрахунок громадян в їх відношенні до політичного лідера (президент США повинен володіти персональної легітимністю, але зовсім не обов'язково бути харизматичним вождем);
- Політичне (або державне) примус; воно існує при будь-якому політичному режимі, але, очевидно, чим нижче рівень легітимності, тим сильніше примус; в той же час є межа у використанні сили, перейшовши яку державна влада набуває сили не як джерело легітимності, а навпаки, як чинник її неминучого падіння.
Можна говорити про ступінь (рівень) легітимності державної влади. Очевидно, що влада не може бути однаково легітимна для всіх верств населення, у всіх своїх проявах (суб'єктах, діях). Причому чим нижче рівень легітимності, тим більше насильства необхідно для утримання влади. Режим може залишатися легітимним при вираженому недовіру до окремих інститутів або керівникам держави. Сам президент може бути непопулярним, але це аж ніяк не означає недовіри до інституту президентства. Якщо президент обраний відповідно до закріплених в Конституції демократичними процедурами, то реалізована їм державна влада легітимна, незважаючи на ступінь довіри до нього населення. Сказане означає необхідність розмежування понять легітимності влади та довіри до політичних (державним) інститутам або популярності їх керівників. Цікаво, що за результатами опитування, проведеного в США в 1988 р., парламентарії вселяли менше довіри, ніж ріелтери, журналісти-газетярі, власники похоронних бюро, але більше довіри, ніж комівояжери і дрібні торговці нерухомістю 28.
З поняттям легітимності тісно пов'язані проблеми делегітимації державної влади, особливо актуальні для сьогоднішньої Росії. Основні передумови делігітімаціі російської влади лежать, як видається, у сфері духу, мають ідейні підтексти. Суть цих процесів полягає в порушенні консенсусу, який традиційно лежав у фундаменті нашої держави і влади. «Нові росіяни» вестернізується, прискореними кроками йдуть до європейського дому, в той час як переважна частина населення опиняється за межею бідності, в обстановці безправ'я. Пануюча еліта і пов'язані з нею нечисленні соціальні групи замикаються в собі і в підсумку втрачають підтримку населення. Любов до Батьківщини з боку еліти, в тому числі культурної, ставиться в залежності від того, наскільки країна відповідає світовим демократичним стандартам. Звідси недалеко і до виправдання застосування насилля влади над «неосвіченим» народом, які не бажають добровільно йти шляхом «прогресу». У результаті все частіше спостерігається розрив між ідеями демократії та соціально-політичною практикою, що тяжіє до авторитарного режиму. Політико-правовий фон, на якому загострюються проблеми делегітимації - наростаюча бюрократизація, корумпованість чиновництва, криміналізація суспільства в цілому. Зважаючи на нерозвиненості інститутів громадянського суспільства в країні практично не діє контроль «знизу» за виконавчою владою. До цього додається тривала реформа судової влади. У результаті відкрилася і активно експлуатується можливість «конверсії влади в багатство». Сказане свідчить, скоріше, не про делегітимації, а кризу влади 29.
Ще одну фундаментальну причину делегітимації влади необхідно назвати. Це підрив нашої національно-державної безпеки, маючи на увазі гуманітарний аспект останньої. Колись єдиний духовний простір розривається за національно-конфесійною принципом. Націоналізм і етнічний сепаратизм відкидають правомірність федеральної влади і проголошують верховенство конституцій суб'єктів Російської Федерації над федеральними законами. У результаті не тільки послаблюється легітимність державної влади, а й міцніють тенденції, спрямовані на підрив цілісності нашої держави, прагнення окремих частин єдиної Росії до сепаратного входженню в «європейський дім», «тюркський дім», «тихоокеанський дім» і т.п.
3.2 Правові форми здійснення державної влади
Функції держави реалізуються в конкретних діях, скоєних суб'єктами державної влади. Ці дії досить різноманітні і можуть бути зведені в більш-менш однорідні групи. Зовнішнє практичне вираження діяльності з реалізації функцій держави в конкретних умовах отримало найменування форм здійснення державної влади.
Виділяються правові та неправові форми реалізації функцій держави. Правові форми являють собою діяльність, пов'язану з здійсненням юридично значущих дій в строго визначеному законом порядку. Вони визначаються природою суб'єкта державної влади і його компетенцією в галузі здійснення державно-владних повноважень. Існують різні класифікації правових форм реалізації державної влади. Найбільш поширено ділення цих форм на правовстановлювальних (правотворчість), правоисполнительной і правоохоронні. Перша являє собою діяльність суб'єктів державної влади зі створення правових норм, їх зміни та скасування, друга - по реалізації розпоряджень правових норм, нарешті, третя - це діяльність з охорони правових норм від порушень. Останнім часом на передній план висувається договірна в широкому сенсі форма здійснення державної влади. Мова йде не тільки про вдосконалення і розширення дії договорів як юридичної форми господарсько-економічних відносин, але і про те, що договір може і повинен бути покладений в основу правового регулювання і політичних, і навіть управлінських відносин. В основі сучасної демократичної політичної системи, правової держави лежить взаємна згода (договір) громадян, консенсус, що виражається в конституюванні, визнання та підтримки державної влади 30.
У принципі проблема договірних відносин у державному управлінні пов'язана з його децентралізацією. Якщо говорити про загальну тенденцію розвитку державного управління, то вона зводиться до того, що розпорядчі засоби регулювання суспільних відносин у всіх можливих випадках поступаються місцем договірним засобів, а односторонні державно-владні рішення у все більшій мірі поєднуються з договірними формами взаємовідносин.
Є серйозні аргументи на користь більш широкого використання адміністративних договорів. По-перше, застосування договору спрощує відносини між його сторонами, дає їм можливість безпосередньо звертатися один до одного з питань його виконання, а органу, зацікавленому у виконанні договору, - безпосередньо приводити в рух фактори, що забезпечують його виконання. По-друге, це можливість особливо точного регулювання договором відносин між сторонами і встановлення точної регламентації тих питань, в яких зацікавлений хоча б один з учасників цих відносин. У той же час адміністративний акт саме в силу своєї однобічності (тобто як вихідний тільки від видає його органу управління) не дає достатніх гарантій точного і повного врахування інтересів іншої сторони. По-третє, діяльність у формі договору в результаті створення кращих можливостей для контролю за роботою органу управління ефективно сприяє інтенсифікації відповідної діяльності. По-четверте, договірна форма може внести істотний внесок в розширення гласності, демократизації державного управління.
При практичному застосуванні адміністративних договорів (угод) потрібно враховувати, що вони є новими, нетрадиційними за своєю природою формами діяльності держави, відрізняються особливостями, які необхідно глибоко і всебічно досліджувати. Сутність адміністративного договору (угоди) полягає в його організовує, координує і регулює характер, а значить, в управлінському впливі на суспільні відносини; однією з його сторін завжди виступає орган управління.
Як правило, такі договори укладаються між безпосередніми сторонами з метою координації їх діяльності для виконання будь-якої спільної справи. Часто за допомогою адміністративного договору регулюються міжгалузеві відносини. У будь-якому випадку предметом адміністративного договору є управлінські відносини, тобто відносини, в яких проявляється управлінська компетенція органів держави.
Відповідальність сторін договору (угоди) - це відповідальність по інстанціях: для державних органів - перед вищестоящими органами; коли договір укладається між державними органами та громадською організацією - теж відповідно перед вищим державним органом і органом громадської організації, хоча тут справа виглядає значно складніше. В останньому випадку відповідальність не носить державно-правового характеру, але й не є суто адміністративно-правової у традиційному сенсі. Природа її двоїста і визначається неоднорідністю беруть участь у договорі сторін. Державний орган може нести відповідальність перед вищою інстанцією - громадська організація вправі вимагати у державного органу виконання взятих на себе зобов'язань через вищестоящий орган. Останній повинен прийняти наявні в його розпорядженні заходів до виконання зобов'язань з боку підлеглого йому органу, в тому числі дисциплінарні стягнення, які накладаються на винних посадових осіб 31.
Інша сторона договірних відносин - громадська організація; державний орган, звичайно, не може спонукати її до виконання взятих зобов'язань. Але, оскільки договір (угода) від імені громадської організації укладає, як правило, її постійно діючий виборний орган, значить, він відповідальний перед нею в особі її загальних зборів. Останнє може спонукати керівних посадових осіб організації здійснити передбачені в договорі заходи і реалізувати у відношенні їх відповідальність недержавного характеру.
3.3 Модернізація концепції поділу влади
Концепція поділу влади з плином часу почала піддаватися модифікаціям. Творці деяких перших Конституцій стали вважати, що виділення трьох гілок влади не повністю відображає існуючі реалії.
Конституційні доктрини деяких країн Латинської Америки (Конституція Нікарагуа 1987, Колумбії 1991 та ін) виходять з існування чотирьох влади: додатково названа виборча влада (громадяни володіють виборчим правом і складові виборчий корпус). Своє організаційне вираження ця гілка влади знайшла у створенні спеціальних виборчих трибуналів (судів), які одночасно виконують роль виборчих комісій і розглядають спори про прямі вибори до держорганів. Про існування особливої - установчої влади - навіть у тих країнах, де вона не згадується (але мається на увазі) в конституціях, говорять французькі фахівці з порівняльної політології Ж. Блан, Ф.-М.Вірье і Ф. Ваге. Ця гілка влади мислиться насамперед як повноваження на встановлення конституційних основ суспільного і державного ладу. Наприклад, установчими зборами, шляхом референдуму. У цьому випадку установча влада в основі належить народу, здійснюється такими зборами або корпусом виборців. Іноді фігурує більша кількість влади. У Латинських країнах існує контрольна влада, здійснювана Генеральним контролером республіки 32.
У науковій філософській і соціологічній літературі нерідко фігурують і багато інших видів влади: партійна, військова, корпоративна, технічна, "четверта влада преси". При цьому часто змішуються такі поняття: влада як така і державна влада. Практика показує, що влада, навіть розділені на основі самих прогресивних підходів, живуть в реаліях суспільного розвитку, часто далеко не так, як це передбачає теоретична модель. Інший раз розбіжності нормативних установок і практичної ситуації може бути результатом спотворення теорії, але в більшості випадків першопричина закладена в діяльності політичних сил, які стоять за певними "владою". Проте спотворення теоретичної конструкції і відступу від принципу поділу влади носять історично обмежений характер. Було б невірно думати, що сама теорія себе вичерпала. Навпаки, досвід повернення до неї після часткових або гинуть відступів, а, також звернення до неї посттоталітарних держав, говорить про її внутрішній потенціал і перспективність.
У розвитку концепції поділу влади з моменту її обгрунтування можна виділити наступні тенденції.
По-перше, концепція поділу влади зародилася як ідейно-політичне заперечення абсолютної монархії та тоталітарної централізації, логічно повинна була привести, і фактично в багатьох випадках призвела до заперечення також і конституційної монархії, до проголошення республіканського ладу в якості єдиної послідовно демократичної форми державного управління. Що стосується країн, де збереглося конституційна монархія, то в них остання не тільки звелася до суто формальним своїми ознаками, але в більшості випадків перетворилася на такий собі історичний анахронізм, який свідчить швидше тільки про спадкоємність національних традицій і символів. У деяких країнах, зокрема у Великій Британії. Останнім часом піднімається питання про її скасування. По-друге, перехід до республіканської форми правління супроводжувався затвердженням по мимо унітарного, також і федеративного устрою. Стосовно до федераціям концепція поділу влади починає збагачуватися надзвичайно важливим і набирає дедалі більш важливе значення аспектом: визначенням співвідношення між загальнофедеративного цілим та його складовими частинами при здійсненні державної влади. В епіцентрі виявляється питання про приналежність державного суверенітету у федерації: чи є його носієм федерація в цілому або кожне її складова частина окремо? Саме відповідь на це питання є головним і визначальним критерієм встановлення основного відмінності всіх федеративних держав 33.
Особливе значення проблема суверенітету у федерації мала в минулому не тільки наукове, але і в практичному плані в державах США, Швейцарія, Німеччина. На основі особливостей їх державного устрою були запропоновані три рішення, що стали класичними. Відповідно до першого з них, з часу витиснуло інші, суверенітет повинен належати тільки федерації, так як вона має необмежену правовим самовизначення. Такою була, зокрема, позиція Г. Еллінека і П. Лабанда. відомих представників німецької юриспруденції кінця 19-го століття. Друге рішення, виходило з договірного характеру утворення держав із найбільш чітко вираженими федеративними ознаками і рисами, визнавала суб'єктами державного суверенітету тільки членів федерації. Третє рішення. Його прихильники, зіткнулися з теоретично нездоланними протиріччями на правовому грунті в позиціях тих і інших опонентів. Знайшли компромісний вихід у поділі державного суверенітету між федерацією і її частинами. Хоча і вони в цьому випадку усвідомлювали, що запропонована ними формула також юридично вразлива.
Сформоване положення справ з визначенням суб'єкта державного суверенітету у федерації змусило відомого французького теоретика Л. Дюгі зробити в своїй роботі "Конституційне право" висновок про те, що не можна створити юридично вдоволену конструкцію федерального устрою. Проблема приналежності суверенітету у федеративній державі стала вельми актуальною в кінці 20-го століття і послужило причиною багатьох військових конфліктів (Грузія, Росія. Югославія), в яких окремі суб'єкти федерації боролися за придбання суверенітету. Остаточне вирішення цих конфліктів не сталося і до цього дня. Навіть у США, в країні, що має стійку політичну систему і більш ніж двохсотлітній досвід федеративного устрою, створена два роки тому організація "Республіка Техас", яке виступає за відділення цього штату.
З приводу третьої тенденції - розвитку концепції поділу влади - необхідно відзначити, що практично аж до середини 19-го століття суверенні держави розглядалися як єдині і рівноправні суб'єкти міжнародного спілкування. Але в подальшому стали виникати все наростаючим темпом всілякі міжнародні організації, які стали виконувати особливу і самостійну роль в процесі міждержавних відносин. Різко зросла їх кількість за роки повоєнного розвитку. Так, якщо у 1945-1949 роках існувало 926 міжнародних організацій, то в 1983-1984 роках налічувалося 19579 міжнародних і "міжнародно-орієнтованих організацій", що було на 5000 організацій більше в порівнянні з 1981-1982 роками. На початку 21 століття їх кількість суттєво зросла. Особливо важливими серед них є на чолі з ООН так звані міжурядові, яких до теперішнього періоду є понад 300. Діяльність міжнародних організацій за своєю функціональною сутності являє собою особливий різновид реалізації права. Визнання цього факту в офіційному порядку призвело до того, що поряд з суверенними державами міжнародні організації стали самостійними суб'єктами міжнародних відносин 34.
Процес зростання ролі і значення міжнародних організацій був об'єктивним показником появи абсолютно нової сфери міжнародних соціальних відносин, які так чи інакше регулюються у все більшій мірі поряд з суверенними державами також і іншими владними суб'єктами. Саме на такому фоні в політиці правової лексикон увійшли стали тепер звичайними поняття "світова держава", "світовий уряд", "наддержавна влада" і т.д.
Даний факт є неспростовним доказом того, що демократизація форм суспільного життя, хоча вона ще далека від завершення навіть у внутрішньодержавних рамках найрозвиненіших країн переступила національні кордони і набуває зримих обрисів також і на міжнародному рівні. Характер об'єктивного історичного руху дозволяє зробити наступний висновок щодо зовнішньополітичного аспекту розвитку концепції поділу влади. Виникнення і обгрунтування цієї концепції співпало в минулому з прогресом демократії, з переходом від абсолютної монархії, що символізувала тоталітарно-центральну форму державного суверенітету, до конституційної монархії і республіканському правлінню. Нині її розвиток в такому дусі супроводжується відходом від погляду на державний суверенітет як щось протистоїть суверенітету всіх інших держав. Все більш проникаюче в свідомість людей розуміння пріоритетності загальнолюдських цінностей стверджує в міжнародних відносинах демократичний міжнародно-правовий принцип взаємозалежності і всебічного співробітництва всіх суверенних держав. Складною проблемою залишається і взаємодія розділених влади. Найбільшим динамізмом у розвитку "влади" відрізняється виконавча влада. У багатьох країнах за останні десятиліття істотно змінилися її функції. Введені нові форми і методи їх здійснення. Внесено поправки у відповідні розділи конституції. Це відбувається внаслідок того, що виконавча влада більш сприйнятлива, чутлива до виду подій, пов'язана з ним тисячами ниток, видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню саме тоді, коли не тільки уловлює і відбиває зміни, що відбуваються як в суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах, але й передбачає такі зміни, створює передумови для приходу і видозмінюється разом з ними, пристосовується до нових часів. Тенденцією останніх десятиліть стало відносне посилення, зміцнення виконавчої влади.
Розгадка динамізму виконавчої влади криється в її функціях, умовно званих правозастосувальними, законоісполнітельнимі. Необхідно враховувати, що ці функції зводяться, перш за все, до поточного управлінь, що носить в основному оперативний характер. Виконавча влада організує реалізацію принципових установок, прийнятих в законах, що має на увазі рішення багатьох, конкретних питань, у тому числі в сфері планування, фінансування, ресурсного забезпечення, обліку та контролю. В умовах, коли необхідно швидко реагувати на мінливу ситуацію в суспільстві або в окремих областях. виконавча влада найчастіше не може мати законодавчу основу для вирішення актуальних питань поточної політики. У межах загальних повноважень вона приймає конкретні заходи на свій розсуд. Також виконавча влада не тільки застосовує закони і виконує закріплені в них встановлення, а й сама видає нормативні акти або виступає із законодавчою ініціативою. У міжвоєнний час в конституціях стали з'являтися норми, що закріплюють інститут делегованого законодавства, який фактично обмежує повноваження представницького установи (і що суперечить поглядам Локка на цю проблему). У повоєнний час посилилася тенденція до введення в конституції норм, спрямованих на підтримку стійкості уряду. Якщо раніше, для того щоб змусити уряд піти у відставку, достатньо було в парламенті (звичайно в нижній палаті) отримати негативне голосування більшості членів без подання конкретної кандидатури на пост глави уряду, тобто так званий деструктивний метод, то зараз Конституція ФРН (1949) передбачає конструктивний метод. Так канцлер може бути зміщений шляхом обрання нового канцлера. У Франції (Конституція 1958) і в Іспанії (Конституція 1978) введено інший спосіб створення стійкості уряду. Введена вимога про різній кількості голосів членів нижньої палати при отриманні урядом вотуму довіри з його ініціативи (в Іспанії - проста більшість голосів) і при голосуванні по резолюції осуду, що вноситься членами палати (в Іспанії - абсолютна більшість голосів). Посилення виконавчої влади відбувається в умовах, коли в суспільстві неузгоджені інтереси різних політичних сил, створюється критична ситуація 35.
Посилення виконавчої влади відбувається, в умовах, коли в суспільстві неузгоджені інтереси відмінностях політичних сил створюється критична ситуація. Закони перестають грати колишню роль, а парламент самостійно не в силах переламати негативні процеси. Але в такій ситуації дуже небезпечна можливість узурпації виконавчої владою всієї державної влади, присвоєння собі повноважень інших органів влади і встановлення диктаторського правління. Тому необхідно, щоб у будь-якій державі, навіть знаходиться в стадії глибокої економічної чи політичної кризи, виконавча влада була схильна як парламентській, так і судового контролю, а діяльність її установ була відома широким верствам населення.
Цікаво також поділ влади всередині самих автономних влади: поділ парламентів на палати (не більше двох), що представляють або різні інтереси (національні та загальнонародні), партійні та соціальні орієнтації, або розділені за рівнем компетенції. функцій, представництву. Відбувається еволюція в зміні відносин між палатами парламенту. У даному випадку мова йде про зміни в статусі верхніх парламентських палат. Нижні палати завжди обиралися і обираються населенням шляхом прямих виборів. Еволюція статусу двопалатних парламентів проявляється у зміні складу верхніх палат, порядку їх комплектування, у скороченні обсягу їх повноважень, а іноді навіть у втраті цих повноважень, коли нижня палата має право "пересилити" верхню, нулліфіціруя її рішення. Перші з часу утворення верхні палати носили аристократичний характер: вони формувалися або шляхом призначення, або наслідування. Але вже до першої світової війни з'явилися парламенти, верхні палати яких стали утворюватися на виборній основі, наприклад: Сенат у Бельгії (1831), перша палата Генеральних Штатів у Нідерландах (1815). У цей же період виникли однопалатні представництва: вони передбачалися Конституціями Греції (1864), Болгарського князівства (1879), Сербського Королівства (1903).
Тенденція до ослаблення позицій верхніх палат і іноді відмови від них була продовжена в Конституційному розвитку в міжвоєнний час і після Другої світової війни. У Великобританії два акти 1911 року і 1949 року істотно обмежили права Палати лордів в законодавчій області. Рада республіки Франції (за Конституцією 1946 року), був позбавлений трьох повноважень, якими володів всемогутній Сенат в III Республіці. Хоча верхня палата в Японії була збережена, але нижня знайшла повноваження, що дозволяють долати вето другої палати - Палати радників. Уряд несе відповідальність тільки перед нижньою палатою 36.
Вирішальне значення в системі поділу влади має запровадження конституційного контролю за діяльністю державних органів. Перша модель конституційного контролю з'явилася в США і вважається традиційною і має дифузний характер, тобто перевірка відповідності основному закону нормативно-правових актів довіряється кожному суду або судді. Щоправда, ці повноваження судів прямо незакреплени в Конституції США. Вони оформилися на підставі судового прецеденту (в 1803 році Верховний суд США присвоїв собі право конституційного контролю).
У міжвоєнний час в конституційному законодавстві Європи з'являється власна модель конституційного контролю, що різко відрізняється від традиційної американської. Вона носить централізований характер. Контроль здійснюється спеціально створеними органами, що діють за межами і адміністративної юстиції. У 20-30-ті роки органи конституційної юстиції європейської моделі засновані в Австрії (Конституція 1920года), у Чехословаччині (1920), в республіканській Іспанії (1931) був створений Суд конституційних гарантій. Після Другої світової війни до Європи прийшла "друга війна" конституційного контролю. Відновлюється конституційний суд в Австрії, створюються конституційні суди в Італії та ФРН, Туреччини (1961), Югославії (1963); у Франції (1958) утворюється Конституційну раду. "Третя хвиля" припадає на 70-80-і роки. Інститут конституційного контролю передбачають основні закони Португалії (1976). Іспанії (1978), Чехословаччини (1968); з 1982-го року діє Конституційний трибуналу 1983 році в Бельгії створюється Арбітражний суд; європейську модель обрала Болгарія (1991). Конституційний контроль неєвропейської моделі встановився і в деяких колишніх республіках СРСР (Росія, Білорусь) 37.
Європейська модель конституційного контролю вельми відрізняється від американської. В американській моделі склад органів конституційної юстиції досить простий. Члени судів загальної юрисдикції звичайно призначаються главою держави довічно, хоча існує граничний вік, по досягненні якого судді ідуть у відставку. При призначенні суддів враховується кваліфікаційний рівень кандидатів та їх політична орієнтація. Правда, оскільки в загальних судах судді призначаються довічно, а у відношенні голови держави, яка виконує призначення, зазвичай діє принцип ротації, то політичні орієнтації поступово нівелюються. Принципово по-іншому призначаються члени органів конституційної юстиції в їхньому європейському варіанті. Перш за все, термін повноважень членів неоднаковий, але відсутній довічне призначення: дев'ять років - у Франції. Іспанії та Італії: дванадцять років - у ФРН та Австрії. У Франції всі колишні президенти входять до складу Конституційної Ради довічно. У ряді країн складу органу оновлюється не повністю, а частинами. Оновлення складу дозволяє органу конституційної юстиції приймати нових людей, що відображають погляди поточного моменту. Терміновий характер призначення не впливає на незалежність суддів. Незалежність у даному випадку забезпечується не неможливістю змістити члена або його непризначенням, а неможливістю безпосередньо повторного призначення. Члени Конституційної Ради Франції не можуть бути призначені повторно; що відноситься і до суддів конституційних судів Італії та Іспанії. У ФРН не можна переобрати суддів Конституційного суду безпосередньо наступний термін.
Особливу увагу слід звернути на порядок призначення членів органів конституційного контролю. У групі країн, що дотримуються європейської моделі порядок призначення та кваліфікації суддів нерідко встановлюється конституційним законодавством, що підкреслює значення цього органу конституційного контролю. Тут важливо і те. що майже завжди члени конституційного контролю призначаються не однієї інстанцією, а кількома, з тим щоб жоден з назначающих органів не мав переваги, а сам орган конституційного контролю не знайшов односторонньої орієнтації. Введені в конституційне законодавство особливості організації та членського складу органів європейської моделі дають їм, очевидно, деякі переваги в порівнянні з традиційною американською моделлю. Органи європейської схеми контролю зазвичай ширше підходять до досліджуваних проблем співвідношення вспаріваемого акту і основного закону. Звичайні суди завжди пов'язані конкретними обставинами справи, що розглядається, а звідси партикуляризм рішень цих судів. Суддям звичайних судів суб'єктивно важко "піднятися" над законом і поглянути на нього "з висоти" конституції. Безліч судів, що мають право приймати рішення про конституційність, діють ізольовано, що веде до "розірваності" контролю, його суперечливості. Спеціальний же орган володіє іншими можливостями, він має монополій на розгляд спорів щодо відповідності основному закону. Такий орган може стежити за єдністю судової практики, може проводити певну лінію в будь-якому аспекті своєї діяльності. Нарешті європейська модель більш відповідає принципу поділу влади.
Існує також тенденція розділення влади між легальними і відкритими структурами і прихованими, хоча і легальними. Цей поділ відбувається двояким чином: 1) на приховані дії легальних організацій (негласні розпорядження, накази, рішення, конкретні акції, закулісна боротьба і т.п.), 2) на довгостроково існуючі організації (органи безпеки, розвідки, контролю), справжня роль яких у політиці прихована іноді і від її формальних суб'єктів (впливові особи в установах влади, "правлячі сили" і т.п.).
Далі, існують або можуть існувати нелегалізовані політичні і неполітичні структури, неформалізовані або оформлені, але не визнані угруповання, громадські рухи, всілякі "фронти", не тільки конкурують з офіційною владою, але нерідко реально володіють владою в досить широких масштабах 38.
Нарешті, влада може розділятися зі сферою нелегальних, тіньових і протиправних структур: тіньової економіки, корумпованих представників або органів офіційної влади, мафіозних груп і т.д. У періоди суспільних і політичних криз всі форми прихованого поділу влади можуть стати не тільки досить поширеними. Але і вкрай небезпечними. У політичній термінології вони отримали найменування субправленія або кріптоправленія (від гр. - Підземелля, таємне притулок).
Поділ влади з критими структурами створює умови для криміналізації політики, репресивних акцій, тиску на суспільство, а в самих крайніх проявах - для його дестабілізації, політичних змов і переворотів. Лише послідовна демократизація політичного життя суспільства здатна ввести поділ влади в легальні рамки і витягти з нього весь політичний ефект, який вона дає.