Мита на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Польської держави Наприкінці ХІІ

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Розділ 3. Особливості розвитку митної справи

в українських землях у другій половині XIV – XVII ст.

3.1. Мита на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Польської держави

Наприкінці ХІІ ст. у литовських племен значно прискорилися процеси феодалізації суспільства. Об’єднання литовських князівств в єдину державу розпочав князь Живінбунд. У 30-х рр. ХІІІ ст. аукшайтський князь Міндовг зумів підкорити своїй верховній владі всіх інших князів. Міндовгу вдалося створити відносно централізовану державу, але вона була ще не дуже міцною. Об’єднані в єдиному державному утворенні литовці перейшли до політики активної експансії в сусідні землі. У цілому міжнародні обставини щодо підкорення литовцями давньоруських земель були дуже сприятливими. Експансії сприяли як феодальна роздробленість і нескінченні війни між руськими удільними князями, так і наслідки монголо-татарської навали. Князь Міндовг підтримував завойовницьку політику литовських феодалів. На думку М. Грушевського, руська політика Міндовга “визначалася високою екстенсивністю”. Міндовг “...навмисно показував дорогу неспокійним литовським князям у руські землі. Окреслюючи їх на Литві, він дійсно міг бажати собі, аби їх енергія знайшла собі вихід на руських землях, тим більше – що се вводило сі землі в круг його політичного впливу”1.  Окрім слабкої протидії з боку руських князів, литовці змушені були рахуватися з претензіями Золотої Орди на землі Піденно-Західної Русі. В.Й. Борисенко та Ю.І. Терещенко вважали, що в першій половині XIV ст. встановилося двовладдя: поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя2. На думку сучасної української досліднниці  О.В. Русиної, “... взаємини між Ордою та Литвою будувалися в цей період (XIV ст.) не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній, основі, що дало змогу литовським володарям, попри постійні напади німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь.Саме за Ольгердового князювання було досягнуто політичного компромісу між Литвою і Ордою. Просування литовців на землі Південно-Західної Русі в 1350 – 60-х рр. було узгоджено із Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорація здійснювалась на договірних засадах, у формі кондомініуму, який передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар”3. З кінця XIV ст. кондомініум Литви і татаро-монголів трансформувався в кондомініум Литви і Польщі. Збір мита у XV – XVI ст. складався з прибутку від увезення і вивезення товарів і надходив у скарбницю єдиних митних комор, що контролювалися певний час Великим князівством Литовським (далі – ВКЛ). З кінця XVI ст. Річ Посполита мала на українських землях коронного інмтигатора з митних зборів, а в прикордонних землях – митного інспектора. Така митна система значно ускладнювала торгівлю. Тому суб’єкти торговельної діяльності нерідко шукали обхідних шляхів. Також після того, як у 1354 році польський король Казимир видав закон, згідно з яким передавалися до Польщі всі митні збори, а товари, які надходили з Німеччини, мали продаватися в Кракові і лише польським купцям, німецькі купці знайшли нову дорогу через Литву без мит і митних комор і з’явилися в Україні-Русі. Можна припустити, що однією з багатьох причин Польсько-Литовської унії було прагнення запровадити систему кондомініуму, бо це забезпечувало Польщі контроль за литовськими шляхами в Україну і приносило нові надходження від митних зборів. Після досягнення цієї мети у 1569 р. на українських землях запроваджено польську митну систему, яка вже діяла в Галичині і Волині.

Таким чином з XIV – до cep. XVII cт. українські землі пройшли декілька відмінних між собою етапів свого розвитку: від подолання феодальної роздробленості за відсутності своєї держави через автономність і розвиток місцевих владних органів управління до повного підпорядкування польській державній структурі управління4. У процесі створення та зміцнення централізованої держави Речі Посполитої, розширення зовнішньоторговельного обороту відбувались становлення і розвиток структури та інститутів, які пізніше і склали основу митної служби. Економічною передумовою появи митних відносин стало виникнення в суспільстві товарного виробництва. Важливі торговельні шляхи проходили через багато польських міст. Товари, які вивозились чи ввозились, обкладались митом5.

Свідченням піднесення торгівлі українських земель у складі Великого князівства Литовського в XV ст. були митниці, що служили звичайним для феодального часу засобом здійснення контролю над торговельним рухом. Митниці виникали, очевидно, під час приєднання їх земель до Литви  у вузлових пунктах торговельних шляхів.Так, за свідченнями Михайла Литвина, на Тавані ще в середині XVI ст. стояв кам’яний будинок “із склепіннями”, так звана Вітовтова баня, де колись жив митник, що збирав великокнязівське мито. Інший мемуарист, Мартин Броневський, котрий відвідував Крим у 1578 і 1579 рр., повідомляє, що за Вітовта (Великий князь литовський 1392 – 1430 рр.) збудовано “баню” – митницю і кам’яний міст на Південному Бузі. Судячи із записок паломника Зосими, на початку XV ст. поблизу Брацлава Південний Буг перетинався великим купецьким шляхом, що проходив з Києва до Білгорода. На думку О.Ф. Сидоренко, у цьому пункті й містилася Вітовтова митницька “баня”. За даними Ф. Бруна, ця переправа через Південний Буг пізніше відома як Вітовтів брід.

Існувала ціла система державних і приватних митних комор та прикоморків – митниць, розташованих на проміжних пунктах торгового шляху і підпорядкованих головній митній коморі відповідного регіону. На українських землях діяли такі державні митниці: Берестейська, Брацлавська, Вінницька, Володимирська, Горохівська, Дубровицька, Житомирська, Канівська, Київська, Ковельська, Кременецька, Луцька, Львівська, Овруцька, Ровенська, Черкаська та ін. Встановлення державних митниць на приватновласницьких землях зменшувало прибутки шляхти від стягнення приватних мит і тому супроводжувалось великим опором з боку землевласників. На знак сплати мит на спаковані товари ставилось тавро – ціха6, а власникам товару видавався відмитний квит – запис про сплату мита7. У разі порушення норм сплати мита митники мали брати промито. Цей термін означав конфіскацію контрабанди або товару. Частіше всього половина штрафу йшла на користь державної скарбниці, а інша половина на користь митників чи феодальних землевласників, у чиїх володіннях заарештовано товари. В уставах для приватних митниць наголошувалось на тому, щоб половина промита йшла особисто орендарю, а не старості8. Збір проїзних та торговельних мит встановлювався як сплата проїжджих послуг, чи суто з фіскальними цілями. Наприклад, на Волині, окрім міст, де стягувалось господарське мито, існувало ще 57 місць9, де розташовувались приватні митниці. Це створювало труднощі в торговельній діяльності, а також спричинялося до спроб купців об’їжджати митниці, порушуючи право дорожнього примусу. Тому держава намагалась уніфікувати, регламентувати, законодавчо закріпити існуючі види зборів, видаючи митні устави та ухвали митникам.

Податкова система Великого князівства Литовського та Речі Посполитої складалась з мит, податків, повинностей та їх грошових еквівалентів у вигляді податків і мит. Існувало кілька різновидів мита, кошти від сплати яких надходили до різних скарбниць.   

Мито – збір, яким обкладались привізні товари10. В основі митних зборів лежить ідея сплати послуг, які надавались державою, міськими громадами чи приватними особами. Розрізняють внутрішні та зовнішні мита, які стягувались інколи як з товарів, так і з осіб, які супроводжували товари чи без них.

Найпоширенішим в’їзним та виїзним митом була обістка чи обвістка.  Її зміст полягав у оголошенні про прибуття товарів чи особи до міста, оскільки купців і людей, в яких вони зупинились, зобов’язували оповіщати уряд про  приїзд. Це було викликано тим, що купці могли почати торгувати без сплати мит. Тому створювались спеціальні гостинні двори, де купці могли зупинитись. За сплатою обістки слідувала сплата мит. Цей збір міг сплачуватись на користь воєводи чи його намісника, старости, підстарости, на замок. Розмір обістки міг встановлюватись залежно від станової належності особи: купці, у тому числі і чужоземні, козаки, слуги. Наприклад, у Канівському, Київському, Остерському, Овруцькому, Черкаському замках обістка становила 1 гріш1 з голови, воза, з ком’яг від чоловіка, а у Вінницькому замку від козаків вона становила 3 гроші. У Чорнобильському замку обістка сплачувалась від “головы старьшоє”, а зі слуг чи найманців не стягувалась. У Мозирському замку вона встановлювалась по 1 грошу як для піших людей, так і для тих, хто прийшов на р. Тур купити рибу, від воза – 1,5 гроша, а від пішого – 0,5 гроша11.

Коли до замку або міста приходили купецькі каравани чи йшли повз нього, то вони мали дати на користь старости і підстарости збір у вигляді товарів (ковдри, хутра, шуби лисячі, кінські сідла, сагайдаки) чи грошей. За проїзд через мости та гаті збиралось мостове – з гостя по півгроша від воза12 на користь того, у чиїх володіннях знаходились споруди (війту, бурмістрові, райцям чи владиці). Збирання цього збору, а також гребельного, мита на перевозі, виправдовувалось необхідністю утримання та періодичного ремонту мостів, налагодження гатей та перевозів. Коли на ком’ягах (найпоширеніший тип судна без щогл, прямокутної форми, неглибокої посадки, довжиною 17 – 24 м, шириною – 10 м) по ріках сплавляли збіжжя, то під час проходу через міста, села, пристані за надання їм допомоги стягувались сплати від помочного шоста та  присадне – збір від найнятих на ком’яги челядників (по 12 грошів)13.

Торговельні мита стягувались переважно з предметів першої необхідності (хліб, м’ясо, худоба тощо) або з найбільш поширених предметів збуту (хутра, збіжжя, мідь, ремісничі вироби тощо). До цього виду мит належать – вагове, помірне. У місті знаходились контрольні ваги чи приміщення, в якому зважувались товари, що продавалися на вагу, цими вагами були зобов’язані користуватись продавці і покупці, як місцеві, так і іноземні. Зважування супроводжував митний збір, який називався вагове. Спочатку воно належало до мит, які надходили у державну скарбницю, але з часом перейшло у відання магістратів і стало статтею міських прибутків.

Велике значення мало й воскове (восковниче) – митний збір за право продажу воску, який складався з двох частин: з мита, що стягувалось за перетоплення воску та з мита на зважування. Саме місце, де формувався віск, називалось “забоєм восковим” чи воскобійнею. У привілеї місту Мінську на магдебурзьке право (1552 р.) зазначається: “допущаемъ тежъ в томъ месте н(а)шомъ мети ложницу и теж капницу и вес воскъ, тамъ жо растопленый, печатью ихъ мають знаменовати и с того вжитку к посполитому доброму мають заховати”14. Віск, який пройшов воскобійню у формі півкола, здавався “штукою”, вага якої була в камінь (камінь дорівнювався 32 фунтам).

Помірне – належало до змішаного виду зборів, оскільки могло стягуватись як податок з продажу хліба в межах міста (між місцевими жителями), як торговельне мито під час переміряння (виважування) збіжжя та інших предметів торгівлі. Міста мали в ратуші міри – зазвичай найчастіше вживані одиниці виміру об’єму (бочки, чвертки, корця, солянки), правильність яких гарантувалась міською печаткою. Помірне стягувалось з кожної міри чи з пакунка (лантух хмелю). Різновидом помірного мита було поколодне – воно збиралось від збіжжя чи жита і мірялось колодою2. Корчовщиною називалося помірне мито за перевезення і продаж збіжжя, яке збиралось від корчика. Тридцяте могло стягуватись як тридцята риба з ком’яги на користь замку15. До цього виду слід зарахувати і збори, які стягувались за приміщення для купецьких товарів – імбарщина. Проте рідко коли дохід від неї йшов до державної скарбниці, а частіше за все залишався місцевій ратуші.

Розрізнялись і види мита за предметами, з яких вони стягувались: скопне – за право продажу хутра від звіра косматого, м’ясне – сплачувалось владиці як десятина; за зовнішніми ознаками, які слугували для визначення розміру зборів: рибне, дров’яне, подужнє – мито від воза зерна, солі, борошна, збіжжя, яке сплачувалось на замок від воза по 1,5 –     2 гроші чи владиці, поветщина – митний збір за право продажу прісного меду від каді або від посудини великої чи малої по 1 грошу16.

У Першому Литовському статуті (1529 р.) заборонено приватним особам встановлювати мита, а законними вважались лише ті з них, на які  видавались господарські привілеї. Боротьба шляхти за право безмитної торгівлі простежується з XV ст., що приводило до появи окремих, переважно князівських імунітетів. У Великому князівстві Литовському шляхта почала такі заходи у сер. XVI ст., причому перед повела волинська шляхта, намагаючись осягнути повне увільнення від мит для шляхетського вивезення і довезення, що було особливо цінним для неї з огляду на близькість державних кордонів. На сеймі 1551 р. більшість шляхти просили скасування митних сплат для вивезення збіжжя з шляхетських маєтностей та скасування державної  монополії для лісових товарів шляхти17. У 1554 р. підданних волинської шляхти звільнено від сплати торгового мита за продаж зерна. Звільнення від сплати  мит за вивезення на продаж продуктів власного шляхетського виробництва закріплено у Другому Литовському статуті (1566 р.)18. Цей привілей робив дуже значну конкуренцію при довезенні товару на ярмарки і торги. Економічна політика шляхти у Польщі намагалась встановити вигідні обставини для експорту власних товарів і довезення потрібного для себе із-за кордону. Тому в цілому утверджується митна система і різні торговельні побори, але проводиться різка межа між шляхетською і купецькою торгівлею власними продуктами19.

До часу ухвалення Першого Литовського статуту Великий князь литовський вже мав виняткове право дозволу на утримання корчем – місць продажу меду, пива, вина. Литовський статут забороняв тримати корчми без господарської данини, а тому був необхідний господарський привілей на це. Хоча дозвіл на корчму надавався державною владою, проте сама влада не могла встановлювати корчми на приватних землях для свого користування. Якщо вони і влаштовувались на приватних землях, то не  звільнялись від капщизни – сплати до господарського скарбу за утримання корчми та продажу в ній спиртних напоїв. У деяких містах капщизна визискувалась нарізно: з вина (горілки) і з пива та меду.  Часто це мито надавалось у сплату служби, на “поживєньє духівництву”, служилим людям та іншим20. Вольність на осаду міста, ярмарків і торгів у ньому на свої кошти супроводжувалась дозволом мати в ньому корчми, кількість і вид яких залежав від власника, без сплати капщизни на користь господарського скарбу21. У цілому утверджується митна система і різні торговельні побори, але проводиться різка межа між шляхетською і купецькою торгівлею власними продуктами.

У середині XVI ст. особливого значення набули ярмарки, зокрема у Львові, Луцьку, Києві. Вони були міжнародними, бо більшість купців приїздили з Німеччини, балканських країн, Туреччини, Молдавії, Угорщини, країн Азії. На встановлених торгах та ярмарках стягувалось ярмаркове і торгове мито. Ярмарок – місце періодичних з’їздів торговців і привезення товару, головним чином для оптового торгу. Ярмарки й торги влаштовували як у господарських, так і в приватних містах. Сам ярмарок вважався привілеєм, його організацію треба було випрошувати. Він влаштовувався в інтересах міста, для піднесення його добробуту, у приватних маєтках – як привілей за службу державі, за будуванням замків на власний кошт. Проте тут чітко простежується й те, що, з одного боку, було вигідним залучати до одного місця багато купців, проте з іншого – їх конкуренція могла бути небезпечною для місцевих купців. Тому у великих містах, особливо складських, торгівля іноземців обставлялась різними обмеженнями (заборона торгувати у роздріб, а здійснювали лише гуртову торгівлю). У таких містах та маєтках Волині, як Красне, Купель, Овруч, Остров, Шпановське, ярмарок влаштовувався переважно два рази на рік на свята руські, римські чи грецькі: один раз взимку (у січні, грудні) та влітку (липень, червень). Торги влаштовувались раз на тиждень, переважно по понеділках чи неділях. Привілеями короля чітко встановлювались торгові й ярмаркові дні: привілей луцьким міщанам дозволяв  влаштовувати три вільні ярмарки на рік: “на ден Светого Ильи (20 липня), русского свята, а другий ярмарок на Светый Семен (1 вересня), такъже русского свята, а третий ярмарок на Три Кроли (6 січня), римъского свята”22.

Окрім внутрішніх торговельних мит, у державі були запроваджені й зовнішні торговельні мита, які збирались різними способами і відрізнялись від внутрішніх головним чином тим, що один і той самий товар міг бути предметом експорту чи імпорту. Тому цей товар мав назву “гостинного”, а мито, яке стягувалось при цьому – головне. Державне зовнішньоторговельне мито стягувалось на державних митницях незалежно від їх розташування, на знак в’їзду на її територію і виїзду з неї. Цей збір міг іти на користь воєводи, старости, на замок від копи чи від воза по 2 гроші23.

Податки на віск і лісові товари, які вивозились за кордон, і на сіль, що ввозилась з-за кордону, мали деякі спільні особливості в обкладенні та монополізації торгівлі цими товарами. З XVI ст. сіль та віск піддавались обкладенню податком в особливих соляних і воскових коморах, які іноді поєднувались з митними. Одним із їх завдань була купівля й продаж солі та воску. Це можна поєднати зі створенням спеціальних складів для таких дій, які зосереджувались у спеціальних містах. Соляне – митний збір за продаж солі, стягувався на користь старости “пєрво з десятка по ковшу соли”24. У Київському замку, коли сіль іде знизу, давали від кожного човна мито на замок по каменю солі, а з “бєлоє соли” воза великого і малого по 300 головажень25. М.В. Довнар-Запольський робить припущення, що такі комори були складами, де відбувалась оптова торгівля цими товарами між іноземними купцями й литовсько-руськими. Тут же сплачувалось і особливе мито, яке мало характер торговельного. З 20-х pp. XVI ст. особливе відання коморами закінчується і вони передаються відкупникам митних комор28.

Лівонська війна сприяла встановленню державних монополій у формі соляних складів. Узагалі право складу є одним із заходів регламентації торгівлі в епоху розвинутого феодалізму, яке вимагало, щоб купці зупинялись у складських містах і протягом певного часу, різного для кожного міста: 3, 7, 10 днів чи більше, могли продавати там оптом свої товари місцевим купцям і шляхті, після чого могли рушати далі. З цим правом складу пов’язаний дорожній примус – зобов’язання купців транспортувати товари певними, визнаними державою шляхами. У перешкоду на шляху еволюції української торгівлі західного напрямку право складу почало поступово перетворюватись на землях Польського королівства. Щоб заволодіти прибутками від цієї торгівлі, польське купецтво, підтримуване королівською владою, намагалося спрямувати її до польських міст26.

Право складу і послужило засобом перетворення польських міст на основні транзитні центри великої міжнародної торгівлі, що йшла в її межах, і на зосередження цієї торгівлі в руках польського купецтва. Очолив цю боротьбу проти своїх конкурентів в українській торгівлі Краків. Перші ознаки претензій Кракова на першість у польському торговельному регіоні М. Грушевський справедливо вбачав  у згадуваному привілеї волинського князя Андрія Юрійовича 1320 р. краківським купцям, виданому одного дня з привілеєм торунським купцям. За цим привілеєм мито від тяглої худоби краків’ян знижувалося  з 3 до 1 гроша, тоді як торунським купцям лише гарантувався захист від репресій з боку митників. Встановленню монополії Кракова на торгівлю з навколишніми землями, зокрема й з Руссю, служили королівські привілеї, в яких право складу, надане місту 1306 р., все більше загострювалося. За привілеєм 1354 р. іноземні купці, які прибували до Кракова, зобов’язувалися до продажу всіх своїх товарів винятково місцевим купцям. Одночасно видавалися королівські грамоти про заборону дороги на Русь для зарубіжних купців. Вроцлавські купці намагалися здобути у короля привілей на вільну дорогу на Русь, але одержали відповідь, у якій король зазначив, що Руську землю він завоював власними людьми, і тому торговельні шляхи винятково їм і мають належати. Коли ж прусське купецтво, спираючись на угоду 1356 р. з урядом Великого князівства Литовського, пішло на Україну, минаючи польські землі, через Литву, Казимир звернувся за допомогою до самого папи. У буллі до прусського магістра папа підкреслив, що раніше від торгівлі з Руссю “польському королеві і його підданим приходили всякі користі і вигоди, а тепер їх дістають ті невірні”, тобто Литва. Акції з наданням Кракову чергових підтверджувальних грамот на право складу, внаслідок закриття східних кордонів Польського королівства і заборони  чеським, моравським, сілезьким і прусським купцям торговельних поїздок далі Кракова, Сандомира і Любліна, що звичайно тривала кілька років, повторювались і надалі, у 72 – 73 рр. і в кінці 80-х – на початку 90-х рр. XIV ст. Слід зазначити, що саме в цей період у Литві тривала внутрішня боротьба за хрещення держави за латинським обрядом і укладання унії між Польщею і Литвою. Спроба Польського королівства інтегрувати Литву до свого складу за допомогою Кревської унії 1385 р. закінчилася лише формальним документом. А з приходом до влади князя Вітовта литовська держава знову почала проводити незалежну політику. Можна припустити, що польські королі використовували складське право як елемент зовнішньополітичного тиску на литовських князів для того, щоб унія набула практичного змісту. Таким чином, ми можемо побачити, що в часи пізнього середньовіччя елементи митної політики вже активно залучаються для вирішення не лише обмежених регіональних фіскальних завдань, а спрямовуються на досягнення стратегічної мети. У даному випадку інкорпорація  Литовського князівства до Польщі.

Для повного уявлення про систему митних процедур в українських землях, які входили до складу ВКЛ, Корони та Речі Посполитої, наводиться класифікація джерел з історії відносин та їх специфіка розроблена          О.О. Дячком27.

1. Документальні джерела:

– Литовські статути

Зокрема, ст. 21 розділу 1 Першого Литовського статуту 1529 р. забороняла під страхом конфіскації маєтку “новых мыт вымышляти ани вставляти ни на дорогах, ани на местех, ани на мостех, и на греблех. и на водах, ани на торгох в именях своих, кром котрые были з стародавна вставленые”, і на які були відповідні великокнязівські грамоти28.

Детальніше митні відносини врегульовані Третім Литовським статутом 1588 р. Перший його розділ містить дві статті, присвячені стягуванню мита. Ст. 29 повторює зміст названої статті Першого Литовського статуту. Проте тут закріплено й новації. Особи, які стягували відповідно до великокнязівських грамот мито, зобов’язувались своїм коштом ремонтувати мости, греблі, загати, рови. Якщо ж через поганий стан вказаних об’єктів переїжджий зазнавав збитків, то пан, що стягує мито, мав їх відшкодувати й додати, що вимагатиме потерпілий. Це ж саме стосувалось старост, державців та осіб, що збирали мито на користь Великого князя, якщо вони не ремонтували дороги. Також заборонялось урядникам і особам, що збирали мито по дорогах, містечках і селах, великокнязівських господарських, князівських, панських і зем’янських, стягувати невстановлене мито. Порушники ж карались штрафом у дванадцять кіп грошів та мали з надлишком відшкодувати завданні збитки.

Новою за змістом була й ст. 30, яка звільняла шляхтичів від сплати мита й мостового, якщо вони провозили зерно чи інші товари, виготовлені в їх власному господарстві. Якщо ж вони були придбані, то мито стягувалось. Власник товару або його довірена особа мали присягнути перед посадовими особами про його походження, а наступні на шляху слідування митниці мали пропускати товар за квитанцією, виданою першою митницею. Не стягувалося мито з шляхти й під час перевезення речей для власного вжитку. Врешті в цій статті затверджувався й текст присяги29.

Також дві статті, що регулювали митні відносини, містяться в третьому розділі Третього Литовського статуту. Ст. 48 заборонила вивозити з ВКЛ як у воєнний, так і в мирний час зброю, залізо, рушниці, коси, ножі, стріли та інші предмети військового призначення. Порушник мав каратися смертю, а товари і вся його власність конфісковуватись до великокнязівської скарбниці. Ст. 51 забороняла надання одній особі в оренду доходів, зокрема й митних зборів, які належали всій Речі Посполитій. Порушник підлягав штрафу в розмірі ста кіп грошів. Великокнязівські листи, отримані з канцелярії в обхід цієї заборони, мали визнаватися нечинними30.

– Сеймові постанови (конституції)

Одну з таких постанов прийнято на сеймі 1633 р. Для впорядкування стягнення мита, перш за все, з метою створення додаткового джерела прибутку для збіднілого польського скарбу сейм встановив у Польщі чотири митних центри: Люблін, Львів, Краків і Познань. Кожен з них мав список товарів, які провозили з відповідних країн (через Львів надходили товари з Туреччини і Молдавії). Для товарів, що проходили через митні пункти, були встановлені ціни (сьогодні їх називають індикативними), з яких стягувалось мито31.

– Податні універсали (uniwersały poborowe)

– Прохання (“прозьби”) і представлення на сеймах

–“Откази” (рішення) Великого князя з приводу прохань і представлень

– Грамоти (зокрема, й особливі грамоти –  великокнязівські  “листи”)

– Королівські універсали

Наприклад, універсалом Жиґимонта І від 19 березня 1507 р. луцькі митні збори передавались троцьким міщанам “жидови Шамаку Даниловичу а Нисану Козцє на два годы за шестнадцать сотъ копъ грошєи”.

– Дозволені листи

Їх зміст аналогічний змістові попереднього виду. 20 червня 1488 р. польський король Казимир IV видав дозволений лист до звягельського намісника Окушка Каленковича про передачу в оренду на три роки звягельських митних зборів луцьким міщанам Ізраїлю, Єську та Юдці. Відомо, що один з найзаможніших львів’ян другої половини XVI ст., меценат Ставропігійського братства Костянтин Корнякт збагатився саме за рахунок оренди митниць32.

– Декрети

– Безмитні листи

Казимир IV видав такий лист мінському купцеві Луці Терешковичу           4 березня 1488 р. У ньому перераховувались приватні замки на території Білорусії та України, де не підлягала стягненню мита торгівля дубасами й ком’ягами (типи річкових суден), яку Терешкович здійснював на гроші короля. Королеві надходив також прибуток. Документ завершує попередження, що той, хто захоче купцеві “силу чинити” і візьме мито, “намъ великую вину заплатить”.

“Чынячы имъ ласку” 4 квітня 1558 р. Жиґимонт Август видав безмитний лист черкаським міщанам і боярам на необмежену торгівлю в землях ВКЛ, “бачачы, ижь они суть люди украиныє, а ижь тежъ нє блиско жывность собє купують и трудность и наклад прыимують”.

Безмитні листи отримували також крупні магнати, як, наприклад, князь Костянтин Острозький 28 серпня 1560 р.

– Привілеї (на встановлення нових чи поновлення старих митниць, на право присвоєння прибутків з окремих видів митних зборів)

Прикладом цього виду актових джерел є привілей на встановлення митниці в Давид-Городку на р. Горині із зазначенням розміру й порядку стягнення мита, виданий Жиґимонтом І, королем польським і Великим князем литовським, 30 листопада 1529 р.

– Причинні листи

Акти даного виду з’являлись з метою усунення виявлених порушень. Наприклад, 18 жовтня 1536 р. Жиґимонт І видав причинний лист до володимирського старости князя Федора Сангушка з розпорядженням простежити за порядком збору соляного мита на Волині і перевезенням солі з Дрогобича, Долини і Коломиї усталеними дорогами зі сплатою мит Володимирській, Луцькій  та Кременецькій митницям. Йому передувало виявлення “великої шкоди і уменшення пожитків господарських” із-за приховування купцями інформації на митницях та користуванні іншими дорогами. Причинний лист 25 серпня 1537 р. направлено кременецькому старості Дахну Василевичу з розпорядженням не втручатися у збір мит у волинських маєтках князя Василя Сангушка.

– Судові листи

Прикладом може бути судовий лист Жиґимонта Августа від 18 травня 1558 р. до капітули Віленського кафедрального костьолу св. Станіслава у справі за скаргою київських міщан про незаконне стягнення мита з їхніх товарів на Стрішенській церковній митниці. Як видно, такі листи з’являлись як результат розгляду скарги. У згаданому листі підтверджувались ставки мита, встановлені раніше.

– Записи великокнязівських писарів про надходження з митниць

У таких документах зі слів збирача мита записувались надходження за певний період від окремих видів мита, окремих комор, а також загальна сума. Також зазначалось ім’я посадової особи й писаря, яким повідомлялись ці дані. У деяких писарських записах вказуються лише посадові особи, які “лічбу дєлали з мыта” та загальна сума.

– Визнані листи на затвердження фінансових звітів митників

– Річні реєстри збору мит

– Протекційні універсали (щодо пільг іноземним купцям)

– Листи на підтвердження складського права

– Листи, якими встановлювалась мережа торгових шляхів

Останні два види джерел мають генетичний зв’язок. Як зазначає            Л. Гвоздик-Пріцак, із складським правом був пов’язаний “дорожній примус”. Ухилення купців від точно визначених доріг загрожувало їм тюремним ув’язненням, конфіскацією товарів і навіть стратою життя33.

– Грамоти про надання містам магдебурзького права

Зокрема, магдебурзьким привілеєм Великого князя литовського Олександра від 26 травня 1494 р. київські міщани звільнялись від сплати вишгородського, чорнобильського, білгородського та глевацького мита (тобто у відповідних митницях) і по всій Київській землі. Встановлювалась плата по три гроші корчовщини (різновид митних зборів за перевезення і продаж збіжжя) з ком’яги, “толко коли поидуть суды на низ къ Києву”. Встановлювались також розміри інших митних зборів.  

– Накази

– Офіційні звіти про ревізії і стан замків

Наприклад, ревізія Кременецького замку від 21 липня 1546 р. містить скаргу кременецьких міщан про незаконне стягнення мита на ярмарках і торгах у приватних містечках Кременецького і Луцького повітів.

Ревізія державних замків ВКЛ, здійснена у 1552 р., містить розміри обвісток, податку, що сплачувався на митниці, та митних зборів з купців і купецьких валок у Черкаському, Канівському, Київському, Остерському, Чорнобильському, Мозирському, Овруцькому, Житомирському, Вінницькому, Брацлавському, Луцькому та Володимирському замках.

– Митні статути (“устави”)

– Митні тарифи (“такси”)

Серед них тариф (“такса”) для справляння мита, призначений                8 листопада 1563 р. литовським підскарбієм Остафієм Воловичем.

Слід зазначити й постанову львівської тарифної комісії 1633 р.  Виконуючи цю постанову, три обрані комісари доручили десятьом львівським купцям скласти списки турецьких та “волоських” (молдавських) товарів із відповідними цінами. Після завершення роботи постанову комісії затвердив львівський староста і три комісари, а згодом вона була обнародувана34.

– Статейні списки й записи посольств між Великим князівством Литовським та Московським великим князівством

У статейному списку посольства московського Великого князя Івана Васильовича до  польського короля і Великого князя литовського Казимира IV від 1 січня 1488 р. висловлений протест проти збільшення розміру митних зборів у Києві, Чорнобилі, Чернігові й Новгороді-Сіверському, а також проти незаконної конфіскації купецьких товарів у рахунок несплаченого мита.

– Скарги

Вони мають різний характер. Частіше зустрічаємо скарги купців на збирачів мита через різні порушення: стягнення мита за наявності безмитного листа, конфіскація гужового транспорту, не зважаючи на сплату мита, повторне стягнення мита. Колчинські селяни Петро і Федір Ханцевичі скаржились 4 квітня 1576 р. на луцьких митників про порушення контракту на їх право збору гончарного мита з жителів Колчина, Жидичина та Ліплян.

Проте зі скаргами звертались і митники. Так, 25 лютого 1565 р. луцькі митники скаржились на острозького купця Івана Плескача з приводу регулярного уникнення сплати митних поборів на луцькій митниці при перевезенні товарів через кордони Волині.

– Заяви

У цьому виді джерел посадові особи повідомляли про невиконання розпоряджень іншими посадовими особами або порушення правових норм. Зокрема, 23 травня 1565 р. луцький підстароста Андрій Іванович Русин записав від імені наглядача за збором мит Волинської землі Мартина Кобильського повідомлення про відмову місцевих урядників, овруцького старости князя Андрія Тимофійовича Капусти та житомирського підстарости Петра Костюшковича Хоболтовського встановити митниці в Овручі та Житомирі, як того вимагав королівський лист. Відмова мотивувалась тим, що це “окраїнні міста”, тому мита тут брати ні з чого. Невдовзі зі слів того ж Мартина Кобильського записано заяву про відмову волинського воєводи князя Костянтина Острозького дозволити встановлення королівських митниць “для брання поборов и мыт новых”.

У заявах також повідомлялось про факти контрабанди та порушення митних правил. Наприклад, 13 березня 1657 р. до “ґродських” книг записана заява луцьких митників, підтверджена свідченням возного, про виявлення у бочці острозького купця Олександра замість задекларованого ним лою воску, за який не було сплачено воскове мито.

– Дипломатичне листування

– Промови послів 

Стосовно двох останніх позицій можна зазначити таке. Наприклад, у листі литовсько-польських королівських послів московським думним боярам на початку 1635 р. порушувалось питання щодо скасування царського обмеження на торгівлю польським і литовським купцям лише в порубіжних містах і повернення до умов попередніх договорів, які дозволяли їм торгувати у всіх містах, крім Москви і “замосковських”. Висновок про позитивне вирішення питання дають підстави зробити посольські промови литовсько-польських королівських посланців Яна Оборського і князя Самійла Друцького-Соколинського, виголошені перед царем Михайлом Федоровичем на початку 1637 р.)35.

– Митні книги московської держави

2. Наративні джерела:

– Епістолярій

– Щоденники, подорожні записи,  мемуари

У творі Михайла Литвина “Про звичаї татар, литовців і московитів” (середина XVI ст.) повідомляється про існування у давнину Таванської переправи на Дніпрі, де купці сплачували значне мито. На момент написання твору “там ще ... збереглася кам’яна склепінчаста будівля, яку ... називають Вітовтовою банею”, раніше в ній жив відкупник мита Великого князя литовського. М. Литвин зазначає, що купці, які, не бажаючи сплачувати мито, обминали “стару дорогу” й прямували степами, де ставали жертвами пограбування. Критично слід поставитись до повідомлення автора про відсутність скарг купців різних країн на київських намісників, відкупників та інших осіб. Зокрема, його заперечує статейний список посольства московського Великого князя Івана Васильовича до короля Казимира IV від 1 січня 1488 р.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зазначити, що в організації митної діяльності на українських землях у складі Великого князівства Литовського і Польської держави існували суттєві відмінності. Так литовські князі впродовж XIV – XV ст. намагались зберегти державну монополію у митній сфері. Про це свідчить такий законодавчий акт, як “Грамота про прибутки воєводські” 1499 р. Відповідно до цього акта вся повнота митної юрисдикції на території міста належала воєводі, як представнику князівської адміністрації. Митна юрисдикція воєводи поширювалась також на міста з магдебурзьким правом. Однак вже у         XVI ст., у зв’язку з розвитком інституту економічних привілеїв для шляхти литовські князі мусили поступитися часткою митних повноважень на користь шляхти, про що свідчать норми литовських статутів.  

Польська влада також не враховувала специфічних умов українських земель та її економічних інтересів. Митні відносини набули двоступеневої структури – це паралельне функціонування королівської та феодальної приватної митниці. Оскільки стягувалась велика кількість внутрішніх та зовнішніх зборів на користь господарського скарбу, приватних осіб, міських громад, це утруднювало та сковувало торгівлю українських міст. Держава намагалась регламентувати митну систему встановленням державних  митниць, створенням примусових доріг, складів. У той же час підтримка державою у митній сфері шляхетства за рахунок третьої верстви поступово вели економіку Речі Посполитої до повної деградації. Митна система Речі Посполитої XVI – XVII ст. досягла  класичного зразка, характерного для пізнього європейського феодалізму, і одночасно вона опинилась у страшній структурній кризі разом із кризою всієї державної системи.  

           

1 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 5. – С.12.

2 Борисенко В.Й., Терещенко Ю.І. Україна у складі Литовського князівства та Польського королівства // Історія України. – 1997. –  № 16.

3 Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К.,1997. – С. 8 – 9.

4 Швидько Г.К. Історія держави і права України (X – початок XIX ст.). – Дніпропетровськ, 1998. – С. 58.

5 Мицак А. Особливості митної політики Речі Посполитої на українських   

  землях XIV – XVIII ст. // Право України. – 2002. – № 9. –  С. 132.

6 Універсал Сигізмунда Августа про передачу в оренду Красноставським купцям Олехну і Івану Борзобогатим луцьких і володимирських митних зборів / Торгівля на Україні XIV – XVI ст. - К.: Основи, 1991. – Док.         № 55. –  С. 72.

7 Торгівля на Україні. – С. 231.

8 Торгівля на Україні. – Док. № 55. – С. 73.

9 Вирок урядових ревізорів у справі за скаргою луцьких міщан на шляхту Луцького і Володимирського повітів про незаконне стягнення мита з купецтва в шляхетських маєтках і з переліком нововстановлених і усталених здавна митниць на Волині / Торгівля на Україні XIV – XVI ст. – Док. № 51. – С. 67.

10 Ковальський Н.П. Источники по социально-экономической истории Украины XVI – первой полов. XVII ст. – Днепропетровск, 1982. – С. 86.

11 Витяги з ревізій державних замків Великого князівства Литовського, розташованих на Україні, з виказанням розміру обвісток і митних зборів з купців і купецьких валок / Торгівля на Україні. – Док. № 57. – С. 78.

12 Там само. – С. 84.

13 Торгівля на Україні...Док  № 51. – С. 72.

14 Метрыка Вялікага Княства Літоускага.  - Кніга 28 (1522 – 1552). – Менск. – 2000. – С.184.

15 Торгівля на Україні – Док. № 57. – С. 81.

16 Торгівля на Україні.– Док. № 57. – С. 80.

17 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук, думка, 1998. - Т. 6. – С. 79.

18 Статуть великого Князьства Литовского 1566 г. – Изданіе  мператорского  московскаго общества исторіи и древностей россіискихь, 1855. – С. 27 – 29.

19 Грушевський М.С. Вказана праця. – С. 83.

20 Довнар-Запольський М. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах.– К.: Типография императорского Университета св. Владимира, 1901. – Т. І. –  С. 530.

21 РАДА. – Ф. 389, оп.1, спр.191, арк. 233 – 235.

22 Метрыка Вялікага Княства Літоускага. –  Кніга 28 (1522 – 1552). – Менск, 2000. – С. 202.

23Торгівля на Україні. – Док № 57. – С. 78 – 84.

24 Торгівля на Україні. – Док. № 57. – С. 78.

25 Торгівля на Україні. – Док. № 57. – С. 80.; Довнар-Запольський М.  Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. – К.: Типография императорского Университета св. Владимира, 1901. – Т. І. – С. 538.

26 Жеребцова Л. Митна система Великого князівства Литовського та Речі Посполитої XIV – першої половини XVII ст. // Митна політика в Україні: Історичні та правові аспекти проблеми: Збірник наукових праць пам’яті професора Йосипа Леонідовича Рисіча. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2004. – С. 67 – 72.

27 Дячок О.О. Методологічні та джерелознавчі аспекти історії митних відносин на українських землях середини XIV – XVII ст. // Митна політика в Україні: Історичні та правові аспекти проблеми: Збірник наукових праць пам’яті професора Йосипа Леонідовича Рисіча. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2004. – С.64 – 78.

28 Сидоренко О.Ф. Торгівля лісом та її вплив на формування екологічного середовища на Україні за актовими джерелами XVI – XVII ст. // Проблеми історичної географії України: Зб. наук. праць. – К., 1991. – С. 96 – 105.

29 Статут Вялікага княства Літоўскага 1588 / Пер. на бел. мову                А.С. Шагун. – Мінск, 2002. – С. 39.

30 Статут Вялікага княства Літоўскага 1588. – С. 58.

31 Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. – К., 1999. – С. 55.

32 Поршнев Б.Ф. Тридцатилетняя война и вступление в неё Швеции и Московского государства. –  М., 1976. – С. 36 – 37.

33 Гвоздик-Пріцак Л. – С. 32.

34 Гвоздик-Пріцак Л. – С. 57 – 58.

35Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою Коммиссиею. – СПб., 1853. – Т. 5.: 1633 – 1699. – С. 21, 24.

1 Гріш  – срібна монета, що карбувалась у Чехії, Польщі, Литві. У XV – XVI ст. курс литовського гроша щодо дрібної платіжної одиниці – литовських денаріїв (“пеня зів”) був сталим 1:10.

2Колода – одна з основних мір об’єму сипких тіл, фракція бочки, дорівнювала 4 корці; корець – дорівнював 20 – 32 гарнцям; гарнець – міра об’єму сипких тіл і рідин місткістю близько 4 л.

 Кадь – міра об’єму, яка дорівнювала 4 відрам; відро – 10  – 20 кварт; кварта – близько 1 л.

 Камінь – одиниця ваги, дорівнювала 32 – 50 фунтам, відповідала пуду (16 кг).

92

PAGE  83

1. по теме Изучение текстового процессора MS Word Прочитайте текст приведённый ниже и разбейте его на 23 части.
2. Мы любим русский язык и литературу В нашей школе 25
3. кандидат экономических наук
4. Тема 41- Правові основи безпеки життєдіяльності
5. УТВЕРЖДАЮ Командир в-часть подполковник в-звание подпись фамилия .
6. Методы исследования рыбы
7. Методология исследования политической традиции в России
8. варіанти системи розвивального навчання розроблені науковими колективами під керівництвом російських псих
9. вариант расчета размера вкладов только по результатам нейросетевого анализа так как расчеты предыдущего ра
10. Курсовая работа- Основы национальной безопасности Российской Федерации
11. физическая характеристика коллекторов
12. Первым многосторонним договором права внешних сношений в котором приняли участие восемь европейских госуд.
13. Тема- ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ 1
14. Радигост и Сварог. Славянские боги
15. где ~ ~ скорость движения км-ч; t ~ время в пути ч
16. рассуждение наоснове прочитанного текста С2
17. Голден Кафе ул
18. Эмманюэль Шмитт Секта эгоистов Для Доминики Это случилось декабрьским вечером в Государственной
19. на тему- Аудит расчетов с поставщиками и покупателями в ЗАО Австрофор Студентка
20. Создание программируемого легоробота Самодельный вездеход из конструктора LEGO MINDSTORMS

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе