Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2. Критичний раціоналізм
“Та точка зору, що прогрес науки зумовлений накопиченням чуттєвого досвіду усе ще широко розповсюджена. Моє негативне відношення до цієї точки зору тісно пов’язане з моїм неприйняттям вчення про те, що наука або знання мусять розвиватися, оскільки наш досвід мусить накопичуватися. Навпаки, я переконаний у тому, що розвиток науки залежить від вільної конкуренції ідей і, отже, від свободи і що він може припинитися, якщо свободу буде знищена (хоча протягом деякого часу він може продовжуватися в окремих сферах, зокрема у техніці)… Я також стверджував, що розвиток нашого знання неможливо передбачити науковими засобами і що, отже, майбутній хід нашої історії також непередбачуваний.”[1]
Австрійський філософ Карл Поппер піддав всебічній нищівній критиці позитивістську програму і запропонував власну теорію розвитку знання, яку назвав критичним раціоналізмом.
2.1. Фальсифікаціонізм проти верифікаціонізму
Важливою складовою теорії пізнання Поппера є відкидання одного з головних положень позитивізму – вчення про те, що критерієм науковості (а також і осмисленості) теорії є можливість її верифікації – підтвердження результатами спостережень.
Поппер доводить, що поняття верифікації абсолютно непридатне для оцінки теорій.
Верифікація у строгому смислі, як логічне доведення істинності або високої ймовірності (у смислі математичного обчислення ймовірностей) теорії результатами спостережень, неможлива. З будь-якоїскінченої множини фактів логічно не слідує істинність або висока ймовірність істинності жодного універсального висловлювання (а такими висловлюваннями є усі наукові теорії, крім історичних) – висловлювання про нескінченну множину фактів. Наприклад, скільки б ми не бачили білих лебедів, з цього логічно не слідує істинність або висока ймовірність істинності теорії про те, що усі лебеді білі.
А верифікація у "слабкому" смислі, як знаходження фактів, які "підтверджують" теорію, нічого не говорить про істинність чи доброякісність цієї теорії: будь-яку, найгіршу хибну теорію, можливо "верифікувати" у такий спосіб. (з логічної точки зору такими є усі факти, які їй не суперечать. Майже завжди можна знайти факти, які цій теорії відповідають, і, отже, її "верифікують"[2].
Як бачимо, верифікація у строгому смислі неможлива, а верифікація у "слабкому" смислі не може слугувати критерієм оцінки теорії. Отже, критерій верифікації не годиться для оцінки якості (науковості, істинності і т.п.) теорій.
Натомість, Поппер запропонував інший критерій оцінки – критерій фальсифікації.
Фальсифікація – це спростування теорії фактами (результатами спостережень, – зокрема, експериментальних).
Хоча неможливо виявити істинність теорії через її верифікацію (до чого прагнули позитивісти), можливо виявити хибність теорії через її фальсифікацію.
Точніше: Якими б не були факти, з цього логічно не слідує істинність (або висока ймовірність) жодної теорії. А проте, з того, якими є факти, логічно слідує хибність багатьох теорій.[3]
Спираючись на факти (результати спостережень, експериментів), ми ніколи не можемо дізнатися про те, що деяка теорія є істинною. А проте, спираючись на факти (результати спостережень, експериментів), ми часто можемо виявити, що певна теорія є хибною.
Це відношення між фактами і теоріями потребує роз’яснення, оскільки проти нього часто висувають таке заперечення:
Будь-яке висловлювання про факти можливо поставити під сумнів. До того ж, усі висловлювання про факти є теоретично навантаженими; і (згідно з теорією Поппера) неможливо довести істинність тих теорій, які в них "вбудовані".[4] А тому, теорію насправді неможливо фальсифікувати: якщо вона суперечить деяким твердженням про факти, то завжди можна заявити, що хибною є не ця теорія, а твердження, яким вона суперечить.
Наприклад, якщо ми дотримуємося теорії "Усі лебеді – білі", і хтось показує нам птаха і говорить: "Ось – чорний лебідь. Вашу теорію фальсифіковано", то ми завжди можемо заперечити: "Не факт, що цей птах справді є лебедем. І не факт, що він не є білим. Можливо, він лише здається чорним, а насправді є білим. А можливо ..." Якщо захотіти, то таких "можливо" можна придумати скільки завгодно. І за допомогою таких "можливо" можна "врятувати" від фальсифікації будь-яку теорію.
Це справді так, але якщо це розглядати як заперечення проти теорії Поппера, то воно не влучає в ціль. Навряд чи хтось із філософів краще, аніж Поппер, усвідомлював і частіше підкреслював, що усі висловлювання про факти є теоретично навантаженими і не можуть бути "верифіковані" досвідом.[5] Також Поппер багато писав про можливість захисту будь-якої теорії від фальсифікації. Його позицію у відношенні до цієї проблеми можна резюмувати так: за допомогою захисних стратегій справді можливо врятувати від фальсифікації будь-яку теорію. Але якщо ми хочемо розвивати наше знання, покращувати наші теорії, усувати помилки, ми не маємо вдаватися до таких стратегій, а маємо їх уникати.
У праці "Логіка наукового дослідження", в якій Поппер вперше ґрунтовно сформулював свою теорію розвитку наукового знання на основі фальсифікації, він особливу увагу звертав на такі захисні стратегії. Зокрема, на можливість захисту будь-якої (хибної) наукової теорії за допомогою ad hoc[6] гіпотез – тобто гіпотез, придуманих спеціально для захисту теорії від тих результатів спостережень, які, як здається, їй суперечать. Поппер відзначав, що такий захист завжди можливий. Але таких захисних стратегій потрібно уникати: вони перешкоджають розвитку знання (заміні гірших теорій на кращі), – виявленню й виправленню помилок в наших теоріях. Те, що прибічники деякої наукової теорії для її захисту змушені вдаватися до ad hoc гіпотез знижує (а якщо до нього часто вдаватися – знищує) науковий статус теорії, – крім тих випадків, коли цю ad hoc гіпотезу можливо піддати ретельній незалежній перевірці (спробам фальсифікації), або коли нову систему, яка складається з основної теорії та ad hoc гіпотези, можливо піддати не менш жорсткому випробуванню (спробам фальсифікації), аніж саму основну теорію, – як, наприклад, у випадку, коли відхилення Урану від траєкторії, розрахованої за законами Кеплера, було пояснене припущенням про наявність у Урана супутника, і це припущення було піддане ретельним додатковим перевіркам (спробам фальсифікації) й успішно їх витримало.
Так само, якщо нам вказують на чорного птаха, якого ми визнали б лебедем, якби не прагнули захистити теорію про те, що усі лебеді білі, то, ми маємо вибір:
1) Ми можемо визнати теорію "Усі лебеді – білі" фальсифікованою.
2) Ми можемо продовжувати вважати теорію "Усі лебеді – білі" істинною, прийнявши деяку ad hoc гіпотезу, яка "рятує" теорію від фальсифікації. Проте такий вибір є методологічно виправданим, сприяє розвитку знання (≡ усуненню помилок) лише за однієї умови: якщо прийняту нами ad hoc гіпотезу підкріплено додатковими (незалежними від теорії про те, що усі лебеді – білі) доводами, – так що, знаючи про ці доводи, ми прийняли б цю гіпотезу незалежно від нашого відношення до теорії про те, що усі лебеді – білі. (Наприклад, взявши чорного птаха, схожого на лебедя, на дослідження, ми виявили, що не лише за кольором, але й за устроєм тіла він відрізняється від того, який властивий лебедям).
3) Ми можемо тимчасово утриматися від рішень 1) та 2) визнавши, що проблема існує, і вона потребує подальшого дослідження.
Вибір 3) може бути особливо доцільним у випадку змістовно багатих і науково цінних теорій, які успішно пройшли випробування в широкому діапазоні умов (експериментальних ситуацій), дають в цих умовах цінні успішні передбачення, але не проходять випробування за деяких специфічних умов (в деяких специфічних експериментальних ситуаціях) і нам не вдається з’ясувати, що "не так" з цими ситуаціями. В таких випадках, слід визнати, що науковий статус теорії є проблематичним: з одного боку, результати експериментів у цих специфічних ситуаціях (якщо ми правильно їх тлумачимо) дають підстави вважати теорію хибною, а проте, з іншого боку, якщо ми не маємо кращої теорії, то доцільно поки що дотримуватися цієї теорії як якщо й не зовсім істинної, то достатньо наближеної до істини у широкому діапазоні ситуацій. Але, разом з тим, оскільки виявлено й визнано проблему, то слід шукати нові теорії, які її розв’язували б.
Характерний приклад з історії науки: оскільки було виявлено факти, які суперечили фізичній теорії Ньютона, то, незважаючи на те, що вона давала дуже добрі передбачення у дуже широкому діапазоні, її зрештою довелося визнати, строго кажучи, хибною. Проте це сталося не відразу. В міру зростання знань про експериментальні ситуації, в яких результати експериментів суперечили передбаченням, які випливали з теорії Ньютона, вчені усе більше усвідомлювали проблематичність цієї теорії і потребу пошуку нової, кращої теорії. Зрештою, таку теорію вдалося винайти Ейнштейну.
Теорія фальсифікації Поппера допускає можливість (і, залежно від ситуації, доцільність) кожного з цих трьох варіантів вибору.
Головним в ній є те, що вона звертає увагу на логічне відношення між теоріями та фактами (або, ширше, між теоріями, та висловлюваннями, які з неї логічно випливають), яке лежить в основі наукового дослідження, оцінки-тестування наукової теорії: Якщо теорія є істинною, то мусять бути істинними й усі висновки, які з неї логічно (дедуктивно) випливають; якщо ж якісь із цих висновків є хибними (не відповідають дійсності), то теорія є хибною. Ви не мусите визнавати, що те, на що Вам показують, є лебедем, і що він є чорним. Але якщо Ви визнали, що це – лебідь, і що він чорний, то Ви мусите визнати, що теорію "Усі лебеді – білі" фальсифіковано, що вона є хибною.
2.2. Демаркація між емпіричними науками та метафізикою
Розглядаючи теорію неопозитивізму ми згадували про одну з його характерних теорій, згідно з якою усі висловлювання, які не виводяться зі спостережень індуктивним шляхом і не є логіко-математичними істинами, є не просто ненауковими, а взагалі не мають права на існування: вони є метафізичними нісенітницями, що позбавлені будь-якого сенсу. Критерієм осмисленості позитивісти вважаливерифікацію (підтвердження) – можливість зведення до (виведення з) фактів спостереження.
Проте це твердження оберталося проти самого позитивізму: адже він сам, за цими критеріями, був метафізичною теорією – тобто купою позбавлених сенсу нісенітниць.
Цікаво, що це визнав, зокрема, і один з головних теоретиків неопозитивізму, Людвіг Вітґенштайн, завершивши свій “Логіко-філософський трактат” (працю, яку часто називають “біблією неопозитивізму”) парадоксальним висновком:
“Мої висловлювання можна пояснити так: ті, хто мене зрозуміли, зрештою усвідомлять їх безглуздість...”
Це висловлювання особливо цікаве, якщо його зіставити з іншим – взятим з передмови до того ж трактату:
“...істинність викладених тут думок видається мені неспростовною й остаточною. Тому я вважаю, що, по суті, порушені проблеми остаточно розв’язано.”
Карл Поппер іронічно зауважував з цього приводу:
“Все це свідчить про те, що ми можемо неспростовно й остаточно викладати істинні думки за допомогою висловлювань, які визнані безглуздими, і ми можемо вирішувати проблеми “остаточно” за допомогою нісенітниць”[7].
Поппер показав також, що жодна наукова теорія не відповідає позитивістському критерію верифікації, і отже, з точки зору неопозитивізму, усі наукові теорії слід визнати позбавленими сенсу метафізичними нісенітницями.
Поппер відкинув позитивістський критерій осмисленості, а проте вважав потрібним і можливим ввести критерій демаркації (розмежування) між емпіричною наукою й метафізикою. Критерій, запропонований Поппером, тісно пов’язаний з його теорією наукового пізнання, – зокрема, з поняттям фальсифікації. Можемо назвати цей критерій словом 'фальсифікабельність' (англ. falsifiability).
Фальсифікабельність можна визначити як ризик фальсифікації, якому піддає себе теорія.
Емпіричні наукові теорії – це фальсифікабельні теорії, а метафізичні теорії – нефальсифікабельні (захищені від фальсифікації).
Фальсифікабельність означає, що з теорії слідують певні передбачення, які можливо співставити з фактами, і, якщо передбаченнями суперечать фактам, теорію слід вважати фальсифікованою, хибною.
Фальсифікабельна (емпірична наукова) теорія “забороняє” деякі факти (події), які з точки зору інших наших знань є цілком можливими; так що якщо ці факти (події) усе ж матимуть місце, то теорію потрібно буде вважати фальсифікованою (спростованою). Чим більшою є множина таких гіпотетично можливих з точки зору інших наших теорій, але заборонених даною теорією фактів (подій), тим легше фальсифікувати теорію у разі, якщо вона хибна, і тим кращою, багатшою на емпіричний зміст є ця теорія. Теорія, яка не виключає ніяких можливостей, є емпірично беззмістовною. Теорія тим більше говорить, чим більше вона забороняє. Найкращі теорії (теорії з найвищим науковим статусом) – ті теорії, які найбільше ризикують бути спростованими, є найбільш фальсифікабельними.
Якщо зобразити теорії у вигляді кіл, в яких відстань до центру означає початкові умови, сектор Д – дозволені події, а сектор З – заборонені, то можемо сказати, що теорія 3 краща (багатша на емпіричний зміст, має вищий науковий статус) за теорію 2, а теорія 4 – найкраща, бо за заданих початкових умов дозволяє лише одну подію і забороняє усі інші (це і є випадок "строгих" наукових законів).
Натомість, теорії, які зовсім не ризикують (теорія 1 на діаграмі), які в принципі неможливо фальсифікувати, бо вони нічого не забороняють, бо будь-яку подію, яку ми тільки можемо собі уявити, можливо узгодити з цією теорією або навіть пояснити цією теорією, на думку Поппера, не можна визнати науковими, емпіричними. Поппер пропонує називати їх метафізичними.[8]
Наприклад, теорія про існування Бога або нематеріальної людської душі не може бути емпірично фальсифікована просто тому, що вона говорить про існування “речей” (істот), які за визначенням не мають властивостей, необхідних для зовнішнього, емпіричного їх спостереження. Більше того, будь-яке твердження про існування чогось – не в якомусь конкретному місці, а десь у нескінченному Всесвіті – є метафізичним, оскільки його в принципі неможливо спростувати. Наприклад, я можу стверджувати, що десь у Всесвіті, на невідомо якій планеті, існують кентаври. Це твердження неможливо спростувати, оскільки в принципі неможливо обшукати весь Всесвіт у пошуках кентаврів.
Можемо взяти й теорії, більш споріднені з наукою. Візьмемо хоча б атомістичну теорію Демокріта. Демокріт стверджував, що матерія складається з дуже маленьких неподільних часточок – атомів. Звичайно, ми знаємо, що ті матеріальні часточки, які сучасна наука називає атомами, є подільними. Але це зовсім не спростовує теорію Демокріта, а говорить лише про те, що поняття атомів у сучасній науці має інше значення, аніж воно мало у Демокріта. Можливо і ймовірно, що неподільні часточки матерії (атоми Демокріта) справді існують. Але цю теорію неможливо ані підтвердити, ані спростувати емпірично. Неможливо підтвердити, оскільки можливо, що ті найменші часточки, про які знає сучасна наука, складаються ще з менших часточок, невідомих науці, а ті – ще з менших і так до нескінченності. Неможливо спростувати, оскільки можливо, що або ті часточки, про які знає сучасна наука, або якісь менші часточки, про які сучасна наука ще не знає, справді є неподільними – атомами Демокріта.
Чи є теорія емпірично-науковою, чи метафізичною, залежить не лише від її змісту, а й від ставлення до неї, способу її тлумачення її прибічниками. Зокрема, якщо прибічники якоїсь теорії систематично вдаються до захисних ad hoc засобів, то ця теорія втрачає науковий статус, навіть якщо за іншого ставлення до неї її можна було б вважати науковою. Наприклад, теорія Маркса дає чимало передбачень щодо суспільного розвитку, які не справдилися. Отже, її можна було б вважати науковою, але хибною (фальсифікованою). Прибічники цієї теорії, щоб не визнавати її хибною, придумують різноманітні ad hoc гіпотези; але при цьому теорія Маркса втрачає науковий характер, стає метафізичною.
Отже, на думку Поппера, фальсифікабельність може слугувати добрим критерієм демаркації. При цьому він наголошує (відкидаючи хибне тлумачення, яке дали його теорії деякі позитивісти), що це є критерієм демаркації, але не критерієм осмисленості. Поппер заперечує ідею неопозитивістів про те, що ненаукові, метафізичні теорії є позбавленими смислу нісенітницями. Ненаукові теорії мають смисл; доказом цього є хоча б те, що коли хтось говорить: “Бог існує” або “Десь у Всесвіті існують кентаври” або “Усі речі складаються з дуже маленьких, мікроскопічних неподільних часточок” і т.п. – ми розуміємо ці висловлювання, тобто розуміємо їх смисл. Отже, метафізичні висловлювання є осмисленими. Ми не лише можемо розуміти смисл метафізичних (зокрема, філософських) теорій, але й висувати раціональні аргументи за і проти таких теорій, можемо здійснювати їх раціональну критику. Метафізичні ідеї можуть виступати як попередники емпірично-наукових теорій, спрямовувати науковий пошук:
“Прикладами таких ідей були: атомізм, ідея єдиного фізичного "принципу", чи кінцевого елемента (з якого утворюються всі інші елементи), теорія руху Землі..., давня корпускулярна теорія світла, теорія електричного флюїду... Усі ці метафізичні поняття й ідеї – навіть у своїй ранній формі – могли допомогти внести порядок у людську картину світу, а в деяких випадках вони навіть, можливо, приводили до успішних передбачень. Проте, ідеї такого роду здобувають статус наукових тільки після того, як вони виявляються представленими у формі, придатній до фальсифікації, тобто тільки після того, як стає можливим емпіричний вибір між кожною такою ідеєю і деякою конкуруючою з нею теорією... І наші припущення направляються ненауковою, метафізичною (хоч вона й може бути біологічно пояснена) вірою в існування законів та регулярностей, які ми можемо відкрити – виявити...”[9]
В той же час, чітке розмежування між емпіричною наукою й метафізикою на основі критерію фальсифікабельності є важливим, оскільки дозволяє запобігти зловживанню авторитетом науки псевдонауковими вченнями. Прикладом таких псевдонаукових вчень – вчень, що неправомірно претендують на науковий статус – можуть слугувати, зокрема, марксизм і теорії психоаналізу Фрейда й Адлера. Поппер пише про власний досвід спілкування з прибічниками цих теорій, який і наштовхнув його на ідею про фальсифікабельність як критерій демаркації:
“...починаючи з осені 1919 року ... я вперше почав шукати відповідь на питання: "коли теорію можна вважати науковою?"...
У той час мене цікавило не питання "коли теорія є істинною?" і не питання "коли теорія прийнятна?". Я поставив перед собою іншу проблему. Я хотів провести розмежування між наукою і псевдонаукою,чудово знаючи, що наука часто помиляється і що псевдонаука може випадково наштовхнутися на істину.
Звичайно, мені була відома найбільш поширена відповідь на моє питання: наука відрізняється від псевдонауки – або від "метафізики" – своїм емпіричним методом, який по суті є індуктивним, тобто виходить зі спостережень або експериментів. Однак така відповідь мене не задовольняла. На противагу цьому свою проблему я часто формулював як проблему розмежування між справді емпіричним методом і неемпіричним або навіть псевдоемпіричним методом, тобто методом, який хоча й апелює до спостереження й експерименту, проте не відповідає науковим стандартам. Приклад використання методу такого роду дає астрологія з її величезною масою емпіричного матеріалу, що спирається на спостереження – гороскопи та біографії.
Однак не астрологія привела мене до моєї проблеми, тому я коротко опишу ту атмосферу, в якій вона постала переді мною, і ті факти, які в той період найбільше мене цікавили. Після катастрофи Австро-Угорщини в Австрії панував дух революції: повітря було повне революційних ідей і гасел, нових і часто фантастичних теорій. Серед теорій, які мене цікавили в той час, найбільш значною була, поза сумнівом, теорія відносності Ейнштейна. До них же слід віднести теорію історії Маркса, психоаналіз Фрейда і так звану «індивідуальну психологію» Альфреда Адлера.
...Влітку 1919 року я почав відчувати все більше розчарування в цих трьох теоріях – в марксистській теорії історії, психоаналізі та індивідуальній психології, і в мене стали виникати сумніви щодо їхнього наукового статусу. Спочатку моя проблема вилилася у форму простих питань: «Що помилкове в марксизмі, психоаналізі й індивідуальній психології?», «Чому вони так відрізняються від фізичних теорій, наприклад від теорії Ньютона й особливо від теорії відносності?»
Для пояснення контрасту між цими двома групами теорій я маю відзначити, що в той час лише небагато з нас могли б сказати, що вони вірять в істинність ейнштейнівської теорії гравітації. Це показує, що мене хвилював не сумнів в істинності трьох інших теорій, а щось інше. І навіть не те, що математична фізика здавалася мені більш точною, аніж теорії соціології або психології. Таким чином, те, що мене турбувало, не було ані проблемою істини – принаймні в той час, – ані проблемою точності або вимірюваності. Скоріше я відчував, що ці три інші теорії, хоча й виражені в науковій формі, насправді мають більше спільного з примітивними міфами, аніж з наукою, що вони більше нагадують астрологію, аніж астрономію.
Я виявив, що ті з моїх друзів, які були шанувальниками Маркса, Фрейда й Адлера, перебували під враженням деяких моментів, спільних для цих теорій, зокрема під враженням їх позірної пояснювальної сили. Здавалося, ці теорії здатні пояснити практично усе, що відбувалося в тій сфері, яку вони описували. Вивчення кожної з них наче приводило до повного духовного переродження або до одкровення, яке розкриває наші очі на нові істини, приховані від непосвячених. Якщо ваші очі одного разу були розкриті, ви будете бачити приклади-підтвердження всюди: світ переповнений верифікаціями теорії. Усе, що відбувається, підтверджує її. Тому істинність теорії здається очевидною і ті, хто в ній сумнівається, виглядають людьми, які відмовляються визнати очевидну істину або тому, що вона несумісна з їхніми класовими інтересами, або в силу властивої їм пригніченості, яка досі не була виявлена і потребує лікування.
Найбільш характерною рисою даної ситуації для мене виступає безперервний потік підтверджень і спостережень, які "верифікують" такі теорії. Це постійно підкреслюється їхніми прихильниками. Прихильники психоаналізу Фрейда стверджують, що їхні теорії незмінно верифікуються їхніми "клінічними спостереженнями". Що стосується теорії Адлера, то на мене велике враження зробив особистий досвід. Одного разу у 1919 році я повідомив Адлера про випадок, який, як мені здалося, було важко підвести під його теорію. Однак Адлер легко проаналізував його в термінах своєї теорії неповноцінності, хоча навіть не бачив дитини, про яку йшла мова. Трохи приголомшений, я запитав його, чому він так упевнений у своїй правоті. «У силу мого тисячократного досвіду», – відповів він. Я не зміг утриматися від спокуси сказати йому: «Тепер з цим новим випадком, я думаю, ваш тисячократний досвід, очевидно, став ще більшим!»
При цьому я мав на увазі, що його попередні спостереження були не кращі цього останнього – кожне з них інтерпретувалося у світлі "попереднього досвіду" і в той же час розглядалося як додаткове підтвердження. Але, запитав я себе, підтвердження чого? Тільки того, що деякий випадок можливо інтерпретувати у світлі цієї теорії. Однак цього дуже мало, подумав я, тому що взагалі кожен мислимий випадок можна було б інтерпретувати у світлі або теорії Адлера, або теорії Фрейда. Я можу проілюструвати це на двох істотно різних прикладах людської поведінки: поведінки людини, яка штовхає дитину у воду з наміром утопити її, і поведінки людини, яка жертвує життям у спробі врятувати цю дитину. Кожний з цих випадків легко пояснити і в термінах Фрейда, і в термінах Адлера. Відповідно до Фрейда, перша людина страждає від пригнічення (скажімо, Едипова) комплексу, у той час як друга – досягла сублімації. Згідно з Адлером, перша людина страждає від почуття неповноцінності (яке викликає в неї необхідність довести самій собі, що вона здатна наважитися на злочин), те ж саме відбувається і з другою (у якої виникає потреба довести самій собі, що вона здатна врятувати дитину). Отже, я не зміг би придумати ніякої форми людського поведінки, яку неможливо було б пояснити на основі кожної з цих теорій. І саме цей факт – що вони з усім справлялися і завжди знаходили підтвердження – в очах їхніх прихильників був найсильнішим аргументом на користь цих теорій. Однак у мене зародилася підозра щодо того, а чи не є це виявом не сили, а, навпаки, слабкості цих теорій?
З теорією Ейнштейна – зовсім інша справа. Візьмемо типовий приклад – передбачення Ейнштейна, саме тоді підтверджене результатами експедиції Едінгтона. Відповідно до теорії гравітації Ейнштейна, важкі маси (такі, як Сонце) повинні притягати світло точно так само, як вони притягають матеріальні тіла. Зроблені на основі цієї теорії обчислення показували, що світло далекої фіксованої зірки, видимої поблизу Сонця, досягло б Землі за таким напрямком, що зірка здавалася б зміщеною убік від Сонця, іншими словами, що спостережуване положення зірки було б зміщене убік від Сонця порівняно з реальним положенням. Цей ефект звичайно не можна спостерігати, тому що близькі до Сонця зірки зовсім губляться в його сліпучих променях. Їх можливо сфотографувати тільки під час затьмарення. Якщо потім ті ж самі зірки сфотографувати вночі, то можна виміряти розходження в їхніх положеннях на обох фотографіях і в такий спосіб перевірити передвіщений ефект.
У розглянутому прикладі робить враження той ризик, з яким зв'язане подібне передбачення. Якщо спостереження показує, що передвіщений ефект відсутній, то теорія просто відкидається. Дана теоріянесумісна з певними можливими результатами спостереження – з тими результатами, яких до Ейнштейна очікував кожний. Така ситуація зовсім відмінна від тієї, яку я описав раніше, коли відповідні теорії виявлялися сумісними з будь-якою людською поведінкою і було практично неможливо описати якусь форму людської поведінки, яка не була б підтвердженням цих теорій.
Узимку 1919/20 року ці міркування привели мене до висновків, які тепер я б сформулював так:
(1) Легко отримати підтвердження, або верифікації, майже для кожної теорії, якщо ми шукаємо підтверджень.
(2) Підтвердження повинні прийматися до уваги тільки в тому випадку, якщо вони є результатом ризикованих передбачень, тобто коли ми, не будучи обізнаними з деякою теорією, очікували б події, несумісної з цією теорією, – події, що спростовує дану теорію.
(3) Кожна «добра» наукова теорія є деякою забороною: вона забороняє появу певних подій. Чим більше теорія забороняє, тим вона краще.
(4) Теорія, неспростовна ніякою мислимою подією, є ненауковою. Неспростовність являє собою не перевагу теорії (як часто думають), а її ваду.
(5) Кожна справжня перевірка теорії є спробою її фальсифікувати, тобто спростувати. Перевірюваність – це фальсифікабельність; при цьому існують ступені перевірюваності: одні теорії більш перевірювані, в більшій мірі спростовні, аніж інші; такі теорії піддаються, так би мовити, більшому ризикові.
(6) Підтверджуюче свідчення не повинне прийматися до уваги за винятком тих випадків, коли воно є результатом справжньої перевірки теорії. Це означає, що його слід розуміти як результат серйозної, але безуспішної спроби фальсифікувати теорію. (Тепер у таких випадках я говорю про «підкріплювальне свідчення».)
(7) Деякі справді перевірювані теорії, після того, як виявлена їхня хибність, усе-таки підтримуються їхніми прибічниками, наприклад, за допомогою введення таких допоміжних припущень ad hoc або за допомогою такої переінтерпретації ad hoc теорії, що рятують її від спростування. Така процедура завжди можлива, але вона рятує теорію від спростування тільки ціною знищення або принаймні зменшення її наукового статусу.
Усе сказане можна підсумовувати таким твердженням: критерієм наукового статусу теорії є її фальсифікабельність, можливість спростування, перевірки.”[10]
2.5. Принцип фаллібілізму
Слід звернути увагу на ще одне важливе поняття теорії Поппера – принцип фаллібілізму (від англ. fallible – такий, що може бути помилковим). Цей принцип говорить про те, що ми ніколи не можемо бути цілком упевнені у істинності тих або інших теорій. Навіть найкращі наукові теорії є лише гіпотезами, які поки що не фальсифіковані, але можливо і ймовірно будуть фальсифіковані й замінені на кращі теорії у майбутньому. Ми повинні розглядати кращі з наших теорій як істинні лише пробно і бути готовими до їх перегляду, якщо нові аргументи й факти виявлять потребу у цьому. Ми повинні бути відкритими до раціональної критики й дискусії. Ми не повинні претендувати на володіння істиною. Ми – шукачі істини, а не її володарі:
“Чим більше й глибше ми поринаємо у вивчення світу, тим більш усвідомленим і точним стає наше знання про те, чого ми не знаємо, знання про наше невігластво. ...наше знання може бути лише скінченним, в той час як наше невігластво необхідно мусить бути нескінченним. ...Нам усім корисно пам’ятати, що хоча ми сильно відрізняємося в тому малому, що ми знаємо, в нашому нескінченному невігластві ми усі рівні.”[18]
2.6. Від теорії розвитку наукового знання до загальної теорії раціональності. Всеохопний критичний раціоналізм (панкритичний раціоналізм) проти джастифікаціонізму
Теорії Поппера, які ми розглядали досі, стосуються в основному розвитку наукового знання. А проте в них містяться підходи, які можуть бути узагальнені (і були узагальнені – Поппером та його учнями) так, щоб бути застосовними до усіх теорій та ідей, – як наукових, так і метафізичних. Таке узагальнення приводить до нової теорії раціональності – всеохопного критичного раціоналізму або панкритичного раціоналізму, яка перебуває щодо панівних до того часу (і великою мірою панівних досі) концепцій раціональності у відношенні, аналогічному відношенню фальсифікаціонізму та верифікаціонізму. Можемо відобразити це у формі таблиці.
|
|
позитивізм |
фальсифікаціонізм |
|
емпірична наука |
верифікація |
фальсифікація |
|
|
джастифікаціонізм |
всеохопний (пан-) критичний раціоналізм |
|
раціональність взагалі |
джастифікація, достовірність |
відкритість до критики, фаллібілізм |
Про більшість з цих понять та відношення до них критичного раціоналізму ми вже говорили. В цьому підрозділі ми розглянемо поняття джастифікації, джастифікаціонізму і відношення до них критичного раціоналізму. З цими ж поняттями пов’язані прикметник "всеохопний" і префікс "пан-", які ми додали до словосполучення "критичний раціоналізм". Ці додатки відображають відношення "зрілої" теорії критичного раціоналізму до проблеми меж раціональності, а також еволюцію в поглядах самого Поппера та його учнів на цю проблему.
Сучасний критичний раціоналізм – це і є всеохопний критичний раціоналізм або панкритичний раціоналізм. Проте ця позиція набула цілісної послідовної розробки лише у 1962 р. в праці учня Поппера Вільяма Бартлі "Відступ до підпорядкування" (Retreat to Commitment).
Проте поняття "критичний раціоналізм" Поппер вживав для позначення своєї позиції й раніше. Зокрема, в праці “Відкрите суспільство та його вороги” (1943 р.) Поппер вказував на самосуперечливістьцілковитого раціоналізму як підходу, який „можна виразити в принципі, за яким слід відкидати будь-яке припущення, якщо воно не спирається на доказ або досвід”[19] („цей принцип некритичного раціоналізму – суперечливий, адже його не можна обґрунтувати ні доказами, ані досвідом, а тому слід відкинути”[20]) і, натомість виступає за критичну форма раціоналізму, яка “чесно зізнається в тому, що походить з ірраціонального рішення (і яка, відтак, визнає певну зверхність ірраціоналізму), визнає, що прийняття раціоналістичного підходу “можна назвати "ірраціональним". ... його можна визначити як ірраціональну віру в розум.”[21]
Бартлі піддав цей погляд жорсткій критиці, показавши, що дилема "самосуперечливий цілковитий раціоналізм" – "ірраціональне рішення" виникає лише в контексті джастифікаціоністської теорії раціональності, яка є неорганічною для загальної спрямованості новаторських ідей Поппера. Натомість Бартлі, розвинувши важливі ідеї Поппера, сформулював критичну загальну теорію раціональності, яка показує можливість послідовного, всеохопного критичного раціоналізму. Поппер погодився з аргументами й теорією Бартлі. В майбутньому Поппер та його послідовники вживали поняття критичного раціоналізму, як правило, у смислі всеохопного критичного раціоналізму, а визначення, дане у “Відкритому суспільстві”, розглядали як попередню пробу, яка виявилася помилковою.
Отже, в найзагальнішій формі, всеохопний критичний раціоналізм (панкритичний раціоналізм) – це теорія раціональності як всеохопної (безвиняткової) відкритості до критики, яка протистоїть загальноприйнятій в часи Поппера (і досі панівній в університетській філософії) теорії раціональності, яку Бартлі (а слідом за ним Поппер та інші його учні) називав джастифікаціоністською.
Джастифікаціонізм можна визначити як уявлення про те, що наші погляди (ідеї, теорії тощо) є добрими, правильними, раціональними і т.п. тоді і лише тоді, якщо вони виправдані (justified) своїм походженням від деякого джерела, яке розглядається як вищий авторитет. Для віруючих таким авторитетним джерелом може бути релігійне Одкровення. Проте джастифікаціонізм характерний і для науково-орієнтованої філософії: для класичного раціоналізму таким авторитетним джерелом є "чистий розум" з нібито вмонтованими в ньому безсумнівними ідеями та правилами логічного умовиводу; для класичного емпірицизму й позитивізму – дані чуттєвого досвіду та індукція.
Джастифікацію (виправдання) можна розглядати як узагальнений аналог позитивістської верифікації. Верифікація – це позитивістська версія джастифікації. В праці “Логіка наукового дослідження” (1934 р.) Поппер відкинув ідею верифікації (яка й була, з точки зору позитивізму, способом виправдання теорій), запропонувавши ідею фальсифікації (не як способу виправдання, а як засобу "відбраковки" теорій).
Важливі ідеї, які прокладали місток від фальсифікаціоністської теорії наукового пізнання до загальної критичної теорії раціональності, були сформульовані Поппером у лекції “Про джерела знання і невігластва” (1960).
В ній Поппер відзначає, що досі усі впливові філософські теорії пізнання, – емпірицизм, класичний раціоналізм, позитивізм та ін., – виходили з одного спільного припущення – про існування деякихавторитетних джерел знань. Вони поділяли (не піддаючи критичному розгляду) віру в те, що відмінність між істинним знанням та хибними уявленнями визначається їх джерелом. Істинне знання та невігластво походять з різних джерел; щоб з’ясувати, чи є певна ідея істинною, чи хибною, слід дізнатися про її джерело. Відповідно, питання, на якому акцентували увагу ці теорії пізнання: "Які найкращі джерела нашого знання – найбільш надійні джерела, які не приведуть нас до помилок, до яких у сумнівних випадках ми можемо звертатися як до верховного суду?"[22] Емпірицизм і позитивізм вбачають таке джерело в досвіді, спостереженнях, класичний раціоналізм – в безсумнівних ідеях та правилах умовиводу, які "вбудовані" в інтелект, "чистий розум"...
На думку Поппера, така постановка питання, і припущення, на якому воно ґрунтується, є хибними: “…є багато джерел знань, але жодне з них не володіє абсолютним авторитетом.”[23] “…абсолютним авторитетом не є ані спостереження, ані розум... Найважливіша функція спостереження й розмірковування ... полягає у тому, щоб сприяти критичній перевірці тих припущень, за допомогою яких ми досліджуємо наше незнання .”[24] “…ідеального джерела не існує, ... усі джерела можуть іноді приводити нас до помилок. Тому питання про джерела нашого знання я пропоную замінити зовсім іншим питанням: "Як знайти й усунути помилку?"”[25] “На мою думку, правильна відповідь ... буде такою: "Шляхом критики теорій і здогадок інших людей і … шляхом критики наших власних теорій і здогадок". Ця відповідь коротко виражає ту позицію, яку я пропоную назвати "критичним раціоналізмом"”[26]
Від цих міркувань залишався лише крок до загальної критичної теорії раціональності. Цей крок зробив учень Поппера Вільям Бартлі.
Бартлі ввів поняття джастифікаціонізму (див. с. 30) і піддав критиці джастифікаціоністську теорію раціональності, яка ототожнює раціональність із “принципом, за яким слід відкидати будь-яке припущення, якщо воно не спирається на доказ або досвід”, – тобто позицію, яку Поппер розглядав у "Відкритому суспільстві" під назвою цілковитого раціоналізму і відхилив як самосуперечливу.
По-перше, позиція цілковитого джастифікаціоністського раціоналізму є самосупеоречливою, – її прийняття не спирається на доказ або досвід, адже доказ і досвід можуть переконувати лише тих, хто вже стоїть на позиціях раціоналізму, – а отже, цю позицію слід відкинути відповідно до її власних критеріїв.
По-друге, жодну ідею неможливо виправдати (justify) у такий спосіб. Припустимо, хтось висловлює ідею A, і від нього вимагають її "виправдати". Це можливо зробити, лише обґрунтувавши ідею A деякою іншою ідеєю – позначимо її як ідею B. Але чи виправданою є ідея B? Якщо ні, то ідея A теж невиправдана. Але щоб виправдати B потрібно її обґрунтувати деякою ідеєю С, яка теж має бути виправданою через обґрунтування деякою ідеєю D і т.д. до нескінченності. Але оскільки цей ланцюжок логічно мусить бути нескінченним, то виправдання ніколи не може бути досягнуте. Єдина альтернатива цій дурній нескінченності – логічне коло, коли ідея "виправдовує" сама себе (безпосередньо, або за посередництвом кількох ланок, наприклад: А виправдовується B, B виправдовується С, а С виправдовується A), – є очевидно некоректним способом виправдання.
Самосуперечливість цілковитого джастифікаціоністського раціоналізму, означає, що ланцюг виправдань мусить бути десь перерваний. Якісь ідеї мають прийматися без виправдань (або як такі, що виправдовують самі себе). Але які саме? Ніяких логічних підстав віддавати, в цьому відношенні, перевагу одним ідеям перед іншими немає.
Виходить, що ми,
з одного боку, ми мусимо прийняти якусь сукупність ідей без ніякого раціонального виправдання (і вже далі, на їх основі, виправдовувати інші ідеї),
але, з іншого боку, немає ніяких раціональних підстав віддавати перевагу будь-якій сукупності ідей перед будь-якою іншою можливою сукупністю.
Тобто, наш вибір сукупності базових ідей мусить бути ірраціональним. Але якщо це так, то ми можемо обрати будь-яку сукупність ідей як базову, і цей вибір не підлягає раціональній оцінці й критиці.
Деякі прибічники раціоналізму (у тому числі Поппер у "Відкритому суспільстві") вважали такий ірраціональний вибір неминучим, проте вважали, що ми можемо здійснити ірраціональний вибір на користь раціоналізму, і далі дотримуватися раціоналістичної позиції. Але, на жаль, одним-єдиним вибором обмежитися неможливо. Зокрема, виникає питання про те, у чому ж саме полягає раціональність, які способи пізнання слід вважати раціональними. І тут кожний може пропонувати будь-які критерії і, оскільки їх виправдання неможливе і ми мусимо приймати їх шляхом ірраціонального рішення, то дискусія про суть раціональності стає неможливою. Я можу оголосити раціональними ті і тільки ті рішення, які приймаються шляхом підкидування монети, – і мою концепцію раціональності неможливо буде критикувати. В такому випадку, немає ніякої суттєвої відмінності між раціональним та ірраціональним, – відмінність лише в тому, що комусь подобається слово "раціональний" і він називає свою позицію раціональною, а комусь іншому це слово не подобається. Але насправді усе це – лише різні форми догматизму, жодна з яких не є більш або менш раціональною у якомусь значущому смислі.
В контексті джастифікаціоністської теорії раціональності, оскільки з’ясовоно, що цілковитий (послідовний) джастифікаціоністський раціоналізм неможливий, то виходить, що немає ніякої альтернативи догматизму, і все, що нам залишається – це ірраціональний вибір між різними догматичними системами і підпорядкування (commitment) їм свого мислення.
На щастя, альтернатива є. Цілковитий раціоналізм є самосуперечливим лише остільки, оскільки ототожнює раціональність з виправданням (джастифікацією) на основі логічних доказів, досвіду чи якихось інших авторитарних джерел. Натомість, можлива і потрібна інша форма всеохопного раціоналізму, – всеохопний критичний раціоналізм (панкритичний раціоналізм), в якому раціональність ототожнюється з відкритістю до критики, аргументації.
В такому разі проблема виправдання просто не виникає. Щоб бути раціоналістом непотрібно виправдовувати усі свої погляди. Потрібно лише бути послідовним фаллібілістом, який допускає, що будь-який із його поглядів може виявитися помилковим, який готовий всерйоз розглядати аргументи за і проти цього та альтернативних поглядів, і змінювати свою позицію, якщо виявить достатньо вагомі, переконливі аргументи для цього.
Як пояснює Бартлі, панкритичний раціоналізм “не пропонує відмовитися від усіх поглядів, а пропонує тримати їх відкритими для критики.” “Панкритичний раціоналіст, як і інші люди, дотримується безлічі неперевірених припущень і поглядів, багато з яких можуть бути хибними. Його раціональність полягає в його готовності піддавати їх критичному розгляду... Коли один із поглядів піддається критиці, багато інших, звичайно ж, приймаються за даність – включно із тими, за допомогою яких здійснюється критика. Останні використовуються як базис для критики не тому, що вони самі виправдані або поза критикою, а тому, що вони непроблематичні на даний момент. Лише в цьому смислі і лише на цей час вони є поза критикою. Ми припиняємо критику – тимчасово – не коли досягаємо авторитетів, що їх не можна критикувати, а коли досягаємо позицій, проти яких не знаходимо критичних заперечень. Якщо такі заперечення виникають пізніше, то критичний процес продовжується. Іншими словами, не існує теоретичної межі критикабельності – і раціональності... Той факт, що більшість поглядів людини є поза критикою в будь-який момент часу, не означає, що будь-який із них має бути поза критикою завжди...”[27]
Важливо, що всеохопний критичний раціоналізм може бути цілком послідовним, не роблячи ніяких виключень, – у тому числі для самого себе.
Раціоналіст може тримати відкритими для критики усі свої погляди, у тому числі сам раціоналізм. Він може зацікавлено й серйозно розглядати аргументи проти раціоналізму і бути готовим відмовитися від нього, якщо ці аргументи виявляться переконливими. Насправді, чимало колишніх раціоналістів були змушені визнати слушність ірраціоналізму саме тому, що ірраціоналісти аргументовано й переконливо доводили неможливість послідовного раціоналізму. Проте, як показав Бартлі, насправді вони помилялися: доведено лише неможливість послідовного джастифікаціоністського раціоналізму. Аргументи Бартлі доводять можливість послідовного, всеохопного критичного раціоналізму. Критичний раціоналіст залишає відкритою для критики усі свої позиції, у тому числі критичний раціоналізм; він дотримується позиції критичного раціоналізму, оскільки аргументи проти нього непереконливі, в той час як аргументи проти альтернативних позицій (ірраціоналізм, цілковитий та частковий джастифікаціоністький раціоналізм) досить переконливі.
Порівняльна таблиця. Деякі важливі положення
емпірицизму-неопозитивізму та критичного раціоналізму
|
|
Емпірицизм-неопозитивізм |
Критичний раціоналізм |
|
Метод розвитку знання |
індукція |
гіпотетико-дедуктивний (припущень і спростувань) |
|
Пізнання починається з |
спостереження |
проблеми |
|
Що раніше: спостереження чи теорія? |
спостереження |
теорія (гіпотеза) |
|
Відношення між окремими фактами й теорією |
індукція від окремих фактів до теорії |
дедукція від теорії (гіпотези) до передбачення окремих фактів |
|
Кращі наукові теорії є |
високо-ймовірними |
неймовірними (у смислі математичного обчислення ймовірностей) |
|
Критерієм науковості є |
верифікація |
можливість фальсифікації |
|
Критерієм осмисленості є |
можливість верифікації |
не існує такого критерію |
|
Критерієм істини є |
верифікація |
не існує універсального критерію істини |
|
Раціональність полягає |
у "виправданні"наших ідей (теорій) досвідом |
у тому, що ми тримаємо наші ідеї (теорії) відкритими для критики |