Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Політика Директорії та її наслідки
Директорія УНР у пошуках шляху між націоналізмом і соціалізмом
Третя національна влада України — Директорія з перших днів існування намагалась вирішити стрижневе питання: що важливіше для державотворення — соціально-економічні реформи чи національно-духовне відродження. Загалом вона заперечувала не програму П. Скоропадського, а його політику. Намагаючись створити органи влади, Директорія то копіювала більшовицьку систему, то задовольнялась формальним перейменуванням гетьманських органів. її лідери демонстрували соціалістичний світогляд, відновивши 8-годинний робочий день, колективні договори, право пролетарів на організацію профспілок і страйків, підтвердили повноваження фабзавкомів, робітничого контролю.
До 19 грудня 1918 р. (тобто чотири дні) в Києві при владі була Рада комісарів, створена при Українському ревкомі — своєрідному філіалі УСДРП. Замість губернських та повітових старост теж керували комісари, часто одні й ті самі особи. Державну варту було перейменовано на народну міліцію. Вдосконалювались (на базі законів Тимчасового уряду) місцеві земства. Багатьох службовців, учителів, призначених гетьманом, звільняли з роботи, анульовували посвідчення про освіту, видані більшовицькою або гетьманською владою.
Серед Директорії розгорнулися дебати щодо моделі державності — європейського чи радянського типу. Формально було досягнуто компромісу (в губерніях і повітах створювати трудові ради, а в центрі — Конгрес трудового народу).
"Селянська спілка" й група лідерів М. Галагана підтримали Директорію; меншовики, бундівці й російські есери закликали брати владу без Директори, ліві течії УСДРП і УПСР, члени Бунду вимагали створення радянської влади. Єдність політичних сил існувала лише стосовно Злуки — об'єднання УНР і Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), але цей союз мав більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 р. — надто різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів, вони мали різний політичний досвід, різні релігійні традиції, зазнавали протилежного зовнішньополітичного впливу.
Ідея Директорії щодо створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не була підтримана країнами Антанти. Наприклад, Париж вбачав у керівниках Директорії УНР потенційних союзників більшовизму, їм не подобались спроби Директорії порозумітися з радянською Росією, лівий курс у соціальній сфері. Ситуація ще більш ускладнилась, коли у травні 1919 p. М. Грушевський створив у Франції "Комітет незалежної України", запевняючи місцевих політиків, що українську справу пов'язувати з Директорією недоцільно.
Надзвичайно складною для Директорії стала проблема формування регулярних збройних сил. Командири нерідко виявляли самоправство, не бажали опановувати новітні методи ведення бою й управління військами. Доводилося постійно здійснювати кадрові перестановки, посилати каральні загони проти бунтівних частин, страчувати отаманів.
16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії, що засвідчило країнам Європи принципове відмежування українських соціалістів від російських більшовиків.
Напружена боротьба точилася серед прихильників класових та загальнодемократичних принципів будівництва української державності. Було вирішено дотримуватися "трудового принципу". Вибір такої форми влади зумовлений особливістю етносоціальної структури тогочасного українського суспільства, адже в ньому за соціально-класовою структурою в українському суспільстві домінувало селянство. Тому суперечності між етнічно українським селом та інонаціональним містом, українським селянством і чужоземним панством суттєво впливали на ідеологію державотворення доби Директорії. На думку провідників УНР, "трудовий принцип" передбачав владу трудового народу при позбавленні представників експлуататорських класів виборчих прав.
Провідні в Директорії партії — УСДРП та УПСР — залишалися адептами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками поступового просування до соціалізму, то есери виступали за якомога швидке перетворення суспільства завдяки реформам, революційним заходам.
У ставленні до проблеми української державності склались три соціальних групи. Ідею суверенності УНР підтримувала національно свідома інтелігенція, частина патріотично налаштованого селянства. Однак в суспільній думці домінували не вони. Робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція і більшість селянства, висуваючи соціальні вимоги, були на боці радянської Росії. Прихильниками входження до складу єдиної не більшовицької Росії були буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства. Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважаюча частина росіян вимагала єдності Українських земель з Росією. При цьому пролетаріат сподівався на створення радянського ладу, а представники заможних верств орієнтувалися на парламентську демократію за західним зразком. Етнічні поляки Правобережжя й Західної України мріяли про возз'єднання з Польщею. Розкол був і серед єврейської меншини України: одні підтримували більшовицьке гасло інтернаціоналізму, інші — єдиної й неподільної Росії.
Розмежування політичних сил відбувалося за кількома напрямами:
— між новоствореною державою і суспільством;
— класовий розкол, в тому числі серед селянства;
— розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічні табори;
— міжнаціональний розкол, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності;
— розкол на Захід і Схід, який ментально й політично розділив українців, не давши реалізувати ідею соборності.
Ситуацію ускладнювало й те, що більшість населення майже не була поінформованою щодо політичних програм сил, які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.
Якщо, наприклад, лідер ЗУНР Є. Петрушевич наголошував на необхідності запровадження демократичних основ державотворення, то лідери УПСР і УСДРП дотримувалися протилежних позицій. Українські есери орієнтувалися на радикалізм збурених мас, відкидали будь-яку можливість участі ліберально-буржуазних партій у державній політиці, а українські соціал-демократи обстоювали курс на самостійність УНР і демократичні реформи, зокрема, обрання парламенту населенням країни.
У серпні 1919 р. дипломати УНР за кордоном доповідали: держави Заходу можуть визнати УНР, якщо її структури функціонуватимуть на принципах демократизму. Крім того, немало керівників повстансько-партизанського руху відмовлялося від прорадянських поглядів, не заперечуючи можливості перемоги демократичних цінностей. Несоціалістичні партії взагалі вважали ідею "трудових рад" проявом більшовизму, яка відмежовувала від державницької діяльності найбільш освічені, культурні групи населення. Наполегливо вони виступали проти принципу "соціалізації землі", який, на їхню думку, цілком ігнорував структуру та звичні норми українського села, вносив у суспільство небезпечну дестабілізацію.
Незважаючи на опір частини лідерів УПСР, було схвалено демократичний напрям політики УНР. Передбачалися участь населення у виборах до парламенту, який матиме права Установчих зборів, реформування органів місцевого управління на базі загального виборчого права. Так мав відбутися перехід від пробільлювицького "трудового принципу" до загальнолюдських, демократичних засад побудови Української республіки. Щоправда, інколи доводилося робити політичні заяви та вдаватися до політичних жестів на догоду УПРС і УСДРП. Про це свідчить підтвердження передачі земель великих власників селянству без викупу, що й означало соціалізацію землі. Все ж головним у діяльності Директорії до моменту її ліквідації залишався принцип демократизації.
Проголошуючи загальне виборче право і парламентаризм, уряд УНР прагнув послабити тиск "правих" сил, об'єднати прихильників державності, домогтися визнання України світовою спільнотою.
Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців, перевага Польщі над силами ЗУНР восени 1919 р. зумовили безнадійну ситуацію в Україні. Військовим частинам не вистачало най необхіднішого, військовослужбовців косили хвороби, ширилось дезертирство. На фоні невдоволення, зростаючих радяно-фільських настроїв спрацьовували добре організовані провокації більшовицької Росії. В умовах постійних бойових дій давались взнаки неунормованість відносин, відсутність взаємодії цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії. Періодично виникали спроби державного перевороту з боку лівих політичних сил.
Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорієнтованість і розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР. Серед правих політичних груп та українських есерів зростало захоплення "радянством". Спроби досягти міжнародного визнання УНР- виявились безуспішними.
Для відновлення антибільшовицького фронту одноосібний голова Директорії С. Петлюра спробував ще раз знайти вихід у союзі з Польщею Ю. Пілсудського. У вересні 1919 р. члени Директорії та кабінету міністрів збиралися передати Польщі Холмщину і Підляшшя, а питання щодо незалежності Галичини мали вирішити великі держави. Через військові поразки довелось пожертвувати і Східною Галичиною, а в квітні 1920 р. Петлюра погодився з втратою Західної Волині, Поділля, Полісся. Того ж місяця була вироблена таємна угода про військове співробітництво.
Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — визначний громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у передмісті Полтави. Походив з давніх козацьких священицьких родин. У 1895— 1901 pp. навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений за революційно-національні настрої. З 1900 р. — член Революційної Української Партії, виступав проти об'єднання її з РСДРП. Деякий час змушений був проживати на Кубані, у Львові, Петербурзі (редагував партійний орган "Вільна Україна"). З 1912 р. — редактор журналу "Украинская жизнь". З березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який взяв активну участь у припущенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. За антигетьманські виступи був заарештований. Звільнений під час повстання проти гетьманського режиму та обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. очолив директорію УНР, а в грудні того ж року змушений був виїхати до Варшави. Керував екзильним урядом УНР у Польщі. У1924р. поселився в Парижі, де видавав тижневик "Тризуб". 25 травня 1926 р. вбитий більшовицьким агентом. Похований на кладовищі Моппарнас у Парижі.
Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її від комуністичного панування. За польсько-українською конвенцією, Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію — верховною владою УНР. Вона зобов'язувалась не укладати антиукраїнських договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося переглянути.
Українсько-польському порозумінню не сприяла проросійська політика Антанти ще в роки існування армії А. Денікіна. У польській політиці щодо України головними були два напрями: 1) національно-демократичний, що не бажав створення незалежної Української держави; 2) прибічники Ю. Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.
Вторгнення військ Ю. Пілсудського й С. Петлюри на територію юридично радянської України у квітні 1920 р. мало всі ознаки інтервенції. До того жителі УРСР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного компромісу, тому поповнень до армії УНР у травні-червні годі було чекати від прагматичного українського села.
Після розгрому поляками Західного фронту М. Тухачевского під Варшавою польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого продовження військових дій і забезпечення незалежного існування держави-сателіта на території Правобережної України, як і неможливості створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі почалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладенням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих бійців, старшин і цивільних осіб до 1923 р. сягнула ЗО тисяч. Згідно з умовами Ризького миру Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі.
Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення українського національно-визвольного руху. Трагізм української національної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало. Хоча боротьба за національну державність закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію Українських земель до складу радянської Росії. В національно-визвольних змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість, патріотизм віками гнобленого народу України.
Джерело: «Політична історія України» - Танцюра В.І.