Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
22
Курсова робота
З міжнародного публічного права
На тему: "Дипломатичні привілеї та імунітети"
План
Вступ
Розділ 1. Загальна характеристика дипломатичних привілеїв та імунітетів
1.1 Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів
1.2 Різниця між дипломатичними привілеями та імунітетами
Розділ 2. Види дипломатичних привілеїв та імунітетів
2.1 Привілеї та імунітети дипломатичного представництва в цілому
2.2 Особисті дипломатичні привілеї та імунітети
Висновки
Список використаної літератури
Є загальновідомим, що міжнародне право регулює взаємовідносини між своїми суб'єктами - державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів. Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин, які поділяються на внутрішньодержавні та закордонні. Найважливішими закордонними органами зовнішніх зносин держави є дипломатичні представництва.
Для того щоб дипломатичне представництво могло здійснювати свої функції, воно та його персонал відповідно до міжнародного права наділяються спеціальним правовим статусом. Такі спеціальні права та переваги називають привілеями й імунітетами. У різний час обсяг і зміст привілеїв й імунітетів залежали і від могутності держав, і від їхнього ставлення одна до одної, і від титулу монарха як держави, що приймає, так і держави, що направляє, а також від рівня культурного розвитку кожної епохи. Того вигляду, у якому прийняті дипломатичні привілеї й імунітети в сучасному світі, вони набули протягом останніх 500 років. Дипломатичні привілеї та імунітети - це головна ланка, центральний інститут усього дипломатичного права і, можна сказати, права зовнішніх зносин узагалі.
Слід зазначити, що сучасна практика в галузі дипломатичних привілеїв та імунітетів досить суперечлива. З одного боку, міжнародне право збільшило коло осіб, на яких поширюється міжнародний захист (п.1 ст.1 Конвенції про попередження і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 р.). З іншого боку, останніми роками за умов поширення доктрини обмеженого імунітету держав у практиці західних країн спостерігається тенденція до обмеження традиційно визнаних за дипломатами окремих видів дипломатичних привілеїв та імунітетів. Така обмежувальна практика не повинна вести до підриву принципу імунітету органів зовнішніх зносин та офіційних представників держави за кордоном. До останніх належать не лише глави держав, глави представництв, міністри закордонних справ і члени їхніх родин, які їх супроводжують, а й, звичайно, і члени дипломатичного персоналу органів зовнішніх зносин.
Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.
У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:
принцип взаємності - у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі;
принцип альтернативності - у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;
принцип функціональної необхідності - у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.
Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються за міжнародним правом захистом на території держави перебування.
У широкому розумінні дипломатичні привілеї та імунітети можна визначити як сукупність (систему) міжнародно-правових норм, які передбачають особливі права, винятки та переваги, що надаються іноземним дипломатичним і консульським представництвам, спеціальним місіям, постійним представництвам держав при міжнародних організаціях і місіям постійних спостерігачів при них, делегаціям держав на сесії і в органи міжнародних міжурядових організацій, делегація на міжнародні дипломатичні конференції і деяким іншим органам зовнішніх зносин, які представляють суб'єкти міжнародного права. Такими самими особливими правами, винятками і перевагами користується і дипломатичний персонал зазначених органів зовнішніх зносин - Для забезпечення нормального функціонування і представництва останніх.
Загальновизнаною і первісною базою надання привілеїв та імунітетів є один із провідних принципів міжнародного права - принцип суверенної рівності держав, що втілюється насамперед У такому основоположному в цій галузі міжнародно-правовому акті, як Віденська конвенція 1961 р., а також інших конвенціях, що стосуються цієї галузі міжнародного права.
Базова конвенція 1961 р. виходить із загального принципу, який записаний У її преамбулі: привілеї та імунітети" надаються не для вигоди окремих осіб, а для ефективного забезпечення дипломатичних представництв як органів, які представляють державу".
На необхідність розрізняти поняття "дипломатичний імунітет" і "дипломатичні привілеї" звертає увагу М.І. Лазарев. Якщо імунітет є цілком необхідною гарантією нормального здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недоторканність, недоторканність службових і житлових помешкань і майна, вилучення з-під юрисдикції місцевих органів влади і т.д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів, право на прапор, право на носіння форми, на старшинство і т.п.) - це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її. Дипломатичні привілеї та імунітети - це єдине, комплексне поняття, але з точки зору історії питання і природи кожної з його складових (тобто імунітету - з одного боку, і привілеїв - 3 іншого) можна виокремити й деякі особливості цих складових. Наприклад, різницю між імунітетами і привілеями іноді вбачають у тому, що імунітет - це галузь правових гарантій для нормального здійснення функцій дипломатичних представництв і самих дипломатів, тоді як привілеї, як вважається, - це питання престижу держав, що їх представляють дані органи, і тому привілеї засновувалися у минулому скоріше на нормах міжнародної ввічливості, а не права. Однак нині вони мають, як правило, єдину основу - договірні норми міжнародного права, які прийшли на зміну звичаєвим нормам і нормам ввічливості.
Ураховуючи викладене, можна вважати, що дипломатичний імунітет - це, в широкому розумінні, базоване на основних принципах міжнародного права непідлягання іноземних дипломатичних представництв та їхнього персоналу місцевій юрисдикції, а точніше - їхня непідлеглість, вилучення зі сфери дії примусових заходів, тобто санкцій, які в інших, звичайних, умовах застосовуються у випадку порушення законів і правил даної держави. При цьому важливо підкреслити, що дипломатичний імунітет зовсім не звільняє дипломата від обов'язку дотримуватися правопорядку країни перебування, дотримуватися її законів і правил як таких (ст.41 Конвенції 1961 р.). Дипломати звільняються, як уже зазначалося, лише від застосування до них заходів примусу, пов'язаних з обмеженням їхньої особистої свободи у країні перебування. І якщо немає відмови від імунітету, максимум можливих дій місцевої влади - це оголошення у відповідних випадках дипломатів персоною нон грата зі всіма правовими наслідками, що з цього випливають. Однак імунітет від юрисдикції країни перебування не звільняє дипломатичних агентів від юрисдикції своїх держав, і як громадяни цих держав вони можуть відповідати перед судом своєї країни, якщо збігаються складові складу злочину, який кваліфікується як такий в обох державах.
Щодо дипломатичних привілеїв, то під ними розуміються деякі особливі права і переваги, які надаються іноземним офіційним представництвам та їхньому персоналу виходячи з поваги до суверенітету держави, яка акредитує. Вони покликані полегшити роботу іноземних представництв, створити їм для цього додаткові можливості.
Разом узяті, привілеї та імунітети являють собою струнку систему, забезпечувану нормами міжнародного права. Розглянемо тут власне дипломатичні, за змістом Віденської конвенції 1961 р., привілеї та імунітети. У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).
До привілеїв та імунітетів дипломатичного представництва в цілому належать:
а) недоторканність приміщень дипломатичного представництва;
б) недоторканність його архівів і документів;
в) фіскальні (митні) пільги та переваги;
г) свобода зносин представництва
д) митні привілеї диппредставництва;
е) право представництва на прапор та інші символи суверенітету держави, яка акредитує.
Недоторканність приміщень дипломатичного представництва означає, що влада держави перебування не має права доступу в ці приміщення - для отримання такого доступу обов'язковою є згода глави дипломатичного представництва (п.1 ст.22 Конвенції). Більше того, п.2 цієї ж статті зобов'язує владу країни перебування вживати і всіх необхідних заходів для захисту приміщень представництва від усякого вторгнення або завдання збитків і для запобігання всякому порушенню спокою представництва або образи його гідності.
Однак недоторканність приміщень не означає, що вони можуть використовуватися з метою, несумісною з функціями дипломатичного представництва, на що спеціально вказує п.З ст.41 Конвенції. Так, загальне міжнародне право не передбачає надання права притулку у приміщеннях посольств і місій особам, які переслідуються і розшукуються владою країни перебування, оскільки це виходить за межі звичайних функцій посольства (натомість практика щодо надання притулку в посольствах країн, які дотримуються загальних норм міжнародного права, нерідко йде іншим шляхом, наслідуючи досвід латиноамериканських країн, де припускається не лише територіальний, а й дипломатичний притулок). Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін "помешкання" тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво. Користування недоторканністю приміщень не може бути сполучене із зловживанням цим імунітетом. Дипломатичне представництво не повинно використовувати свої приміщення не за своїми функціями. Хоча Віденська конвенція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в міжнародному праві є загальновизнаним і ґрунтується на багатій звичаєво-правовій практиці. Як використання приміщень дипломатичного представництва не за призначенням розцінюються насильницьке утримання в них людей, ведення підривної агітації проти іноземної держави, переховування у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину. На державі перебування лежить спеціальний обов’язок "вживати всі належні заходи для захисту приміщень представництва від усілякого вторгнення чи нанесення збитку та для запобігання всякого порушення спокою представництва чи образи його достоїнства". Це надає державі право вживати спеціальні законодавчі заходи в районах розташування дипломатичних представництв (наприклад, обмеження на проведення мітингів чи демонстрацій.
Щодо архівів і документів представництва, то вони недоторканні в будь-який час і незалежно від місця їх знаходження (ст.24 Конвенції). Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці. До архівів і документів за змістом ст.24 Віденської конвенції про дипломатичні зносини відноситься вся офіційна документація дипломатичного представництва, а також вхідна та вихідна офіційна кореспонденція, яка не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Архіви та документи абсолютно недоторканні за будь-яких обставин, у тому числі й у разі війни, і країна перебування зобов’язана гарантувати цю недоторканність. Норма про недоторканність архівів і документів дипломатичного представництва адресована владі держави, а не приватним особам, до розпорядження яких документи можуть потрапити випадково.
Держава, яка акредитує, звільняється від сплати всіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита щодо приміщень представництва, власних або найманих, окрім таких податків, зборів або мита, які являють собою платню за конкретні види обслуговування (ст.23).
Митні привілеї представництва зводяться до звільнення від усього мита відносно предметів, які призначені для офіційного користування представництва (п. "а" ст.36). Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування. Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) тривалий час існувало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі взаємності. Природа цієї норми в особливому статусі представництва, на яке як на орган іноземної держави, що володіє імунітетами відповідно до міжнародного права, не поширюється територіальне верховенство країни перебування. Уперше фіскальні привілеї були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: "Акредитуюча держава та глава представництва звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит. окрім податків, зборів і мит, що представляють собою плату за окремі види послуг" (ч.1 ст.23). Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як газ, водопровід, каналізація, парове опалення, електроенергія тощо). Незважаючи на очевидну загальну тенденцію до визнання фіскальних привілеїв дипломатичних представництв, держави все-таки дуже болісно ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча в різних державах практика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Тому принцип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні обсягу фіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами. В Україні Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. взагалі не згадує фіскальні імунітети. Однак з огляду на примат Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. над законами України слід визнати пряму дію в національному законодавстві України норми ст.23 Конвенції.
Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у багатьох державах і розцінювалися як данина міжнародній ввічливості. Уперше митні привілеї дипломатичного представництва були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: "Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правилами дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за винятком складських зборів, зборів за перевезення та подібного роду послуг: a) предмети, призначені для офіційного використання представництва; б) предмети, призначені для особистого використання дипломатичного агента або членів його родини, що живуть разом із ним, включаючи предмети, призначені для облаштування" (ч.1 ст.36). Як видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютного характеру. Їхній обсяг установлюється законодавством кожної держави, тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності. В Україні питання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. не врегульоване, а віднесене до ведення "законодавства України відповідно до норм міжнародного права" (п.11).
Свобода зносин представництва - означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою, що акредитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв.
Нарешті, дипломатичне представництво має "право на прапор", тобто передбачено і поставлено під захист міжнародного права можливість без перешкод користуватися символами суверенітету своєї держави - її національним прапором, гербом, виконанням гімну та ін. Щодо порядку користування цими символами, то кожна держава визначає його у своєму законодавстві. Ці символи держави, що акредитує, розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування. Право користатися прапором і гербом акредитуючої держави на приміщеннях представництва, а також на засобах пересування належить Представництву та його голові1. Періодичність користування прапором і емблемою (гербом) своєї держави представництво визначає самостійно.
Окрім передбачених Конвенцією та звичаєвими нормами міжнародного права, існує низка пільг та переваг, що надаються посольствам і місіям на основі норм міжнародної ввічливості й відповідно до звичаїв, що склалися в дипломатичній практиці. Це, наприклад, право представництва на позачергове й гарантоване відправлення телеграфної та іншої кореспонденції, право на організацію внутрішнього життя, вільного часу та побуту співробітників представництва згідно з традиціями своєї країни та ін.
Привілеї та імунітети членів персоналу представництва с такими:
особиста недоторканність дипломатичних агентів;
недоторканність їхньої особистої резиденції;
імунітет від юрисдикції держави перебування;
податкові пільги та винятки для дипломатичних агентів;
митні привілеї дипломатичного персоналу.
Фундаментальним принципом у групі так званих 'особистих" привілеїв та імунітетів є принцип особистої недоторканності дипломатичних агентів як частини досить широкої категорії осіб, які користуються міжнародним захистом (за змістом Конвенції 1973 р.). Стаття 29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає, що дипломати не підлягають ні арешту, ні затриманню в будь-якій формі. Передбачено й низку зобов'язань держави перебування - влада останньої зобов'язана ставитися до дипломатичних агентів з належною повагою і вживати всіх необхідних заходів до того, щоб запобігти будь-яким замахам на їхні особистість, свободу або гідність. Норми цієї статті є загальновизнаними, мають імперативний характер, однак проблема в тому, що, як і інші такого роду норми, вони нерідко порушуються, і держави часто є безсилими протиставити щось ефективне хвилі міжнародного тероризму, нескінченним актам насильства щодо дипломатів, захопленню їх як заручників та ін. Боротьба з такими злочинами міжнародного характеру є однією з ланок боротьби проти тероризму як глобального явища сучасності. Держава перебування зобов'язана ставитися до дипломатичного агента з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність. Особиста недоторканність є найважливішим дипломатичним імунітетом. Будь-яке зазіхання влади на особу посла з найдавніших часів розцінювалося як спрямоване безпосередньо проти государя чи країни, яку він представляв. Правда, у минулому це не завжди було гарантією безпеки для самих послів. За чинним міжнародним правом гарантії особистої недоторканності складають серцевину правового статусу дипломатичного агента, а зазіхання на особисту дипломатичну недоторканність кваліфікуються як серйозне правопорушення. Поняття особистої недоторканності досить складне. У загальному вигляді воно сформульоване у ст.29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини: "Особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню у жодній формі"1. Як видно, ця норма формулює широкі заходи захисту. У той же час це не означає, що влада країни перебування безсила проти дипломатичного агента у разі порушення ним законів. У коментарі Комісії міжнародного права до ст.29 зазначено, наприклад, що наявність особистої недоторканності не виключає щодо дипломатичного агента "ані заходів самооборони, ані заходів попередження, за виняткових обставин, здійснення ним злочинів чи проступків"2. Деякі автори, беручи до уваги практику, вважають, що можлива навіть тимчасова затримка іноземного дипломата, але без взяття його під варту, для запобігання злочину чи ліквідації наслідків зробленого ним тяжкого правопорушення3. Природно, що такі виключення із права на особисту недоторканність можуть виникнути лише за надзвичайних обставин. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні особиста недоторканність поширюється на голову дипломатичного представництва, членів дипломатичного персоналу (п.12), членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винятком членів родин громадян України (п.14), співробітників адміністративно-технічного персоналу та членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винятком громадян України й осіб, що постійно проживають в Україні (п.15).
Щодо приватної резиденції дипломата, то їй гарантуються такі ж самі недоторканність та захист, що і приміщенню представництва. Рівною мірою це стосується паперів, кореспонденції і, з деякими винятками, майна дипломата. Термін "приватна резиденція" означає як місце постійного проживання дипломатичного агента, так і його тимчасову резиденцію (готельний номер, туристичний намет, трейлер і ін.) Недоторканністю користуються і засоби пересування (автомобіль, яхта й ін.).
Одним з найважливіших компонентів системи дипломатичних привілеїв та імунітетів є імунітет дипломатичних агентів та інших осіб, на яких поширюється міжнародний захист, від юрисдикції держави перебування. При цьому імунітет від кримінальної юрисдикції є повним, абсолютним, а що стосується імунітету від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування, то тут є деякі винятки із загального правила, коли дипломат не може посилатися на свій імунітет (ст.31 Конвенції 1961 р.). За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.
На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків:
а) речових позовів, що належать до приватного не рухомого майна на території країни перебування, якщо він не володіє цим майном для цілей представництва;
б) позовів, що стосуються спадкування, стосовно яких він виступає в якості виконавця заповіту, попечителя, спадкоємця або відмовоодержувача спадщини. Таким чином, дипломатичний агент не може посилатися на дипломатичний імунітет як підставу для відмови від явки при розгляді позову або іншої справи, що належить до спадкування;
в) позовів; що належать до будь-якої фахової або комерційної діяльності дипломатичного агента за межами його офіційних функцій.
Дипломати також користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції держави перебування і тому на них не можуть накладатися штрафи й інші адміністративні стягнення.
Водночас слід мати на увазі, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитованої держави
Конвенція передбачає відмову від імунітету (ст.32) - але лише за умови, що така відмова є певно вираженою і згоду на неї дає держава, яка акредитує, а не сам дипломат. Чи не єдиним за всю післявоєнну дипломатичну практику випадком відмови від імунітету було відповідне рішення державного керівництва Республіки Грузія щодо свого дипломата, радника-посланця посольства Грузії у Вашингтоні Георгія Махарадзе, який у січні 1997 р. здійснив автомобільний наїзд з тяжкими наслідками - загинула 16-літня американка. У результаті відмови Грузії від імунітету американський суд наприкінці того ж року присудив Махарадзе до мінімального (враховуючи щиросерде визнання і сам майже безпрецедентний факт відмови від імунітету) терміну покарання - 7 років позбавлення волі.
Завершують перелік "особистих" привілеїв та імунітетів такі їх види, як податкові та митні привілеї.
Податкові привілеї (ст.34 Конвенції) означають, що дипломатичний агент звільняється від усіх податків, зборів і мита, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:
а) непрямих податків, що включаються в ціну товару й обслуговування;
б) збору податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться в акредитованій державі, якщо він не володіє ним від імені акредитованої держави, або з метою представництва;
в) податків на спадщину і мита на спадкування, що стягуються країною перебування;
г) зборів і податків на приватний прибуток, джерело яких знаходиться в країні перебування;
д) судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів і гербового збору стосовно нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування за винятком побічних податків, які включаються звичайно в ціну товару або обслуговування, зборів і податків на приватне нерухоме майно, яке знаходиться на території держави перебування, якщо він не володіє ним від імені держави, яка акредитує, з метою представництва, та за деякими іншими винятками.
Митні привілеї (підпункт "б" п.1, п.2 ст.36) охоплюють не лише безмитний ввіз і вивіз предметів, що призначені для особистого користування дипломатичного агента і членів його родини, а й звільнення від митного догляду його особистого багажу. Але далі сказано, що особистий багаж дипломата звільняється від митного контролю, якщо немає серйозних підстав вважати, що він містить предмети, на які не поширюються винятки, то згадуються у п.1 цієї статті (тобто якщо предмети не призначені для особистого користування, якщо ввіз або вивіз їх заборонений законом або регулюється карантинними правилами держави перебування. -АГ. С). Догляд особистого багажу дипломата має виконуватися лише у присутності дипломатичного агента або його вповноваженого представника". Якщо таких речей не виявлено, то це образа держави, яку представляє дипломат, а якщо виявлено, то цей дипломат оголошується персоною нон-грата і висилається з держави.
Крім дипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширюються на членів їхніх родин, але лише за дотримання двох обов'язкових умов. По-перше, члени родин повинні мешкати разом із дипломатичним агентом, а по-друге, вони не повинні бути громадянами держави перебування. До членів родини дипломата належать його дружина (чоловік) і неповнолітні діти, а також, відповідно до міжнародного порядку, дорослі незаміжні дочки дипломата, що мешкають із ним спільно і перебувають на його утриманні. Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону держави, що приймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із держави перебування. Дипломат і члени його родини користуються встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територію членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Адміністративно-технічний персонал посольств і місій користується привілеями та імунітетами, однак не в повному обсязі. Так, особи, що належать до нього, не звільняються від митного догляду, і, головне, імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо адміністративно-технічного персоналу не поширюється на дії, які виходять за межі їхніх службових обов'язків.
Представники обслуговувального персоналу, якщо це не громадяни держави перебування або не особи, які постійно проживають у ній, користуються імунітетом відносно дій, вчинюваних ними при виконанні своїх обов'язків, і звільняються від податків, зборів та мита на заробіток, отримуваний ними на своїй службі. Водночас слід зазначити, що відносно адміністративно-технічного та обслуговувального персоналу посольств держави-контрагенти часто укладають двосторонні угоди, за якими обсяг привілеїв та імунітетів для цих осіб може бути розширений - на основі взаємності. Така практика існувала ще до прийняття Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.
Представники держав працюють на території іноземних держав і на території іноземних держав здійснюють свої функції. Це може бути небезпечно для їх життя і здоров’я, тому об’єктивно історично склалася необхідність введення дипломатичних привілеїв та імунітетів. Це різного роду пільги та переваги, це права і свободи, які перевищують обсяг прав і свобод громадян. У різний час обсяг і зміст привілеїв й імунітетів залежали і від могутності держав, і від їхнього ставлення одна до одної, і від титулу монарха як держави що приймає, так і держави, що направляє, а також від рівня культурного розвитку кожної епохи. Того вигляду, у якому прийняті дипломатичні привілеї й імунітети в сучасному світі, вони набули протягом останніх 500 років. Перелік дипломатичних привілеїв й імунітетів, визнаних у міжнародному праві, викладений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., у якій було кодифіковано насамперед звичаєве дипломатичне право. Акредитуюча держава зобов’язана забезпечувати однаковий обсяг наданих привілеїв й імунітетів для дипломатичних представництв усіх держав, оскільки відповідно до Преамбули Віденської конвенції 1961 р. "такі привілеї й імунітети надаються не для вигід окремих осіб, а для ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв як органів, що представляють держави"1. На умовах взаємності держави можуть розширити обсяг привілеїв й імунітетів. У свою чергу, держава, яку акредитують, повинна не зловживати дипломатичними привілеями й імунітетами та користатися ними винятково з метою здійснення функцій представництва. Дипломатичні привілеї й імунітети розділяються на привілеї й імунітети дипломатичного представництва й особисті дипломатичні привілеї й імунітети. Крім закріплених у нормах Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичні представництва можуть мати привілеї й імунітети, що існують у силу міжнародних звичаїв. Багато з нині закріплених у міжнародному праві привілеїв й імунітетів пройшли через стадію міжнародного звичаю. Дипломатичні привілеї та імунітети мають абсолютний характер, тобто вони не можуть бути порушені чи обмежені, а також вони носять транзитний характер, тобто розповсюджують свою дію після перетину кордону іноземної держави. Дипломатичні привілеї та імунітети є взаємопов’язаними та взаємозалежними, це єдине, комплексне поняття, але з точки зору історії питання і природи кожної з його складових (тобто імунітету - з одного боку, і привілеїв - іншого) виокремлюють й деякі особливості цих складових. Дипломатичні привілеї та імунітети в повному обсязі розповсюджуються лише на квотованих дипломатів, вони розповсюджуються на членів сім’ї дипломатичного агента, які проживають разом із дипломатом. Також розповсюджуються на працівників адміністративно-технічного персоналу тільки на час виконання ними їх службових обов’язків. При тлумаченні питання про імунітет слід враховувати таку особливість, що імунітет надається державі, яка акредитує, в цілому, а не співробітникам дипломатичних представництв. Саме тому в ст.32 Віденської конвенції 1961 р. підкреслюється, що від імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, що користуються імунітетом, можуть відмовитися тільки держави, що акредитують, а не самі ці особи.
Таким чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.
1. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основні галузі, Київ, "Либідь", 2004.
. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право, Київ, "Юрінком Інтер", 2000.
. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2005.
4. Блищенко И.П. Дипломатическое право.2-е изд. М., 1990.
5. Ковалев А.А. Привилегии и иммунитеті в современном международном праве.М., 1986.
. Сандровский К.К. Дипломатическое право: Учебник. К., 1981.
. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть. - М., 1997. - С.57.