Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Шепетівське медичне училище
Лекція № 4.
Дисципліна: «Основи психології та міжособового спілкування»
Спеціальність: «Стоматологія»
Тема: Психічні процеси в нормі та при патології: пізнавальна діяльність.
Кількість годин: 2
Викладач: Зашинський
Сергій Васильович
ПЛАН:
Самостійне опрацювання: Мислення, його функції й види.
Розлад мислення.
НАВЧАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА:
-Основна:
1. Тернопільська В.І. Психологія для старшокласників: нав. Посібник- К.:Центр навчальної літератури, 2004.- 272 с.
2. Максименко С.Д. Загальна психологія. К.:МАУП, 2001.
Медицинская психология для медсестер и фельдшеров /Серия „Медицина для всех”.- Ростов н/Д: „Феникс”, 2002.- 416 с.
-Додаткова:
1. Відчуття.
Відчуття є найпростішим пізнавальним процесом відобра ження у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосере днього впливу на органи чуття.
Ми відчуваємо певні звуки, тепло, світло, діяльність нашого організму. Відчуття можуть виникнути лише при безпосередній дії подразника на органи чуття. За своїм походженням вони, як і кожне психічне явище, мають рефлекторний характер.
Ще давні греки розрізняли п'ять органів чуття і відповідні їм відчуття: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні. У наш час налічується близько двох десятків різноманітних аналі заторних систем, які відбивають вплив зовнішнього і внутрішнього середовища на рецептори.
Класифікація відчуттів відбувається за кількома ознаками:
2. За розташуванням рецепторів прийнято поділяти відчуття на три групи:
Основні види відчуттів:
Зорові відчуття. Вони відіграють важливу роль у діяльності людини та пізнанні нею навколишнього світу. Апаратом зору є око. Відчуття кольору характеризується тоном, яскравістю й насиченістю. Людське око здатне розрізняти до 500 відтінків. Зоровий аналізатор дає змогу розрізняти яскравість кольору і цим сприяти вирізненню предмета.
Слухові відчуття. Вони допомагають людині правильно орієнтуватися у навколишньому середовищі й регулювати власні дії. Апаратом слуху є вухо.
Розрізняють три види слухових відчуттів: мовні, музичні та шуми. В цих видах відчуттів звуковий аналізатор виділяє чотири якості звуку: силу (або інтенсивність), висоту, тембр та тривалість у часі.
Вібраційні відчуття. Вони відображають коливання пруж ного середовища. Цей вид відчуттів називають „контактним слухом". Спеціальних вібраційних рецепторів людина не має, але відображати вібрацію зовнішнього і внутрішнього сере довища здатні всі тканини організму.
Для глухих і сліпоглухих вібраційна чутливість компенсує втрату зору та слуху. Так, сліпоглухонімі слухають музику, поклавши руку на рояль, або по кроках чують, хто зайшов до кімнати.
Нюхові відчуття. Подразниками, що викликають нюхові відчуття є мікроскопічні частини речовини, яка потрапляє в носову порожнину разом з повітрям, розчиняється в носовій порожнині та діє на рецептор.
Завдяки органам нюху людина відчуває велику кількість різноманітних запахів. Вони визначаються хімічною природою тих речовин, які стали їх джерелом. У деяких випадках, коли це пов'язано з умовами діяльності людини і тренуванням, нюхова чутливість сягає значної досконалості (приміром, у дегустаторів, пожежників, працівників парфюмерних фабрик тощо). Неаби якого розвитку нюх набуває у сліпих і сліпоглухих людей.
Смакові відчуття. Органом смаку є язик. Смакові відчуття тісно пов'язані з нюховими. Смакові відчуття, як і нюхові, підвищують апетит людини. Периферичні кінці смакового і нюхового аналізаторів розташовані поруч і поєднуються один з одним. Виділяються чотири основних якості смакових подраз ників: кисле, солодке, гірке, солоне.
Шкірні відчуття. У шкіряних покривах людини функці онують самостійні аналізаторні системи: тактильна (відчуття тиску, дотику), температурна (відчуття холоду або тепла).
Тактильна чутливість нерівномірно розподілена по всьому тілу. Найбільшою вона є на слизовій оболонці язика, губ, на долонях і кінчиках пальців.
Особливо важливі тактильні відчуття для людей, позбав лених зору. Завдяки дотикові вони навчаються читати руками (за допомогою спеціального шрифту Брайля) тощо.
Розташування рецепторів тепла та холоду на шкірі нерів номірне. Найбільш чутлива до холоду спина, найменше - груди. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явищ.
Органічні відчуття. Вони викликаються імпульсами, що йдуть від внутрішніх органів і утворюють самопочуття людини. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легень тощо.
Статичні відчуття, їх рецептори знаходяться у вести булярному апараті внутрішнього вуха. Різкі і швидкі зміни положення тіла відносно землі (гойдання на гойдалках, морська качка) призводять до запаморочення, „морської хвороби". Вони відображають статику тіла, його рівновагу, положення тіла у просторі.
Кінестезичні відчуття - це відчуття рухів і положення окремих частин власного тіла.
2. Розлади відчуття та особливості поведінки медичного працівника з хворими .
Порушення відчуттів досить різноманітне: гіперестезії (підвищена чутливість), гіпестезії (знижена чутливість), анестезії (відсутність чутливості), парестезії (печія, поколювання, стягування й т.д.). Вони можуть виникати при органічному або функціональному порушенні нервових провідників, зокрема судинної іннервації. Хворі можуть відчувати неприємні й тяжкі відчуття: стискання, розтягування, тремтіння…
До цієї групи розладів відноситься й шкірна сверблячка, що є провісником і супутником багатьох захворювань (неврози, органічні враження центральної й периферичної нервової систем, порушення обміну речовин і діяльності ендокринних органів, хвороби нирок і крові, реакція на прийом медикаментів, їжі й ін.). Особливо несприятливо впливає сверблячка на психіку хворого: з'являється роздратованість, нетерпимість, злостивість і гнів. Такі хворі мають потребу в терплячому й спокійному до них відношенні.
Серед відчуттів найбільше страждання приносить біль. У формуванні болю беруть участь коркові, а також підкіркові утворення. Біль виникає як при безпосередньому впливі на тіло зовнішніх подразників, так і при змінах у самому організмі, що викликається різними патологічними процесами. Біль може виникати або підсилюватися по умовнорефлекторному механізму й бути психогенно обумовленою. Сигнальне значення болю - попередження про небезпеку, що загрожує.
Сильний біль здатний цілком опанувати думками й почуттями людини, зосередити на собі всю її увагу. Вона може привести до порушень сну, різних невротичних реакцій.
Медичним працівникам важливо вчасно виявити у хворих зміни чутливості під час спостереження за ними, щоб відповідним чином організувати лікування та догляд. При зниженні слуху у хворих потрібно розмовляти з ними голосніше, при підвищенні світлової чутливості – затемнити приміщення. Необхідно врахувати, що необгрунтовані скарги хворого на смак їжі можуть бути зумовлені змінами сприйняття смаку, а скарги на неприємний запах – загостренням нюху. Хворі, що страждають сильними болями, мають потребу в уважному й турботливому відношенні до їхніх скарг і прохань. Біль сильніше виснажує хворого, чим які-небудь інші розлади. У наш час в арсеналі лікарських засобів є велика кількість анальгетиків для купування болі.
3. Сприймання.
Сприймання - це відображення у свідомості людини предметів або явищ навколишньої дійсності в цілому.
Процес сприймання тісно пов'язаний з іншими психічними процесами: завдяки мисленню ми усвідомлюємо те, що сприймаємо; завдяки мові називаємо предмет сприймання; почуття допомагають виробити певне ставлення до того, що сприймаємо; завдяки волі довільно організовуємо цей процес. Сприймання формується у процесі діяльності людини.
Сприймання поділяється на види за кількома основами:
За провідним аналізатором: зорове, слухове, дотикове, кінестезичне, нюхове, смакове. Процес сприймання здій снюється низкою взаємодіючих аналізаторів. Наприклад, сприймання кінофільму має зоровий і слуховий характер, бо глядач сприймає кадри, і розмову, і музику, з якої складається звукова частина картини.
За формами існування матерії: простір, час і рух. Відповідно є сприймання простору, часу і руху.
Сприймання простору. Основну роль у просторовому орієнтуванні виконує руховий аналізатор, за допомогою якого встановлюється ця взаємодія.
У процесі сприймання простору розрізняють сприймання величини, форми, об'ємності й віддаленості предметів.
Сприймання форми і величини предмета здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів.
У сприйманні простору, зокрема відстані, беруть участь нюхові та слухові відчуття. За запахом можна, наприклад, визначити, що десь близько знаходиться їдальня, за звуком кроків - розпізнати, далеко чи близько від вас іде людина.
Сприймання часу. Фізіологічною основою процесу сприй мання часу є умовні рефлекси на час, які постійно виробляються у людини. Завдяки сприйманню часу відображаються зміни, що відбуваються у навколишньому світі.
Сприймання тривалості часу залежить від змісту діяльності людини. Під час цікавої роботи, яка приносить душевне задоволення і захоплює, час біжить так швидко, що можна пропустити заплановану зустріч з іншою людиною або телепередачу.
Ступінь суб'єктивізму в оцінці часу залежить від віку людини: дітям здається, що час минає повільно, дорослим, навпаки, здається, що він летить.
На оцінку часу справляє вплив установка особистості. Людині, котра очікує неприємних подій, час здається швидко плинним. При очікуванні приємного здається, що подія довго не настає.
Беззмістовний період часу ми сприймаємо як дуже тривалу нудьгу. Об'єктивно короткий період, заповнений страшною не безпекою, загрозою для життя або болем, переживаємо як без кінечно довгий.
Один із феноменів психології полягає в тому, що "чекання неприємності, як правило, сприймається і переживається важче, ніж сама неприємність".
Сприймання руху. Сприймання руху здійснюється зоровим, слуховим і кінестезичним аналізаторами. Воно є відображенням зміни положення, яке об'єкти займають у просторі. Сприймання часу дає можливість людям і тваринам орієнтуватися у відносних змінах взаєморозташування та взаємовідношення предметів навколишньої дійсності.
Знання про переміщення предметів людина отримує, безпосередньо сприймаючи рух. Встановити з якою швидкістю пройшов потяг, можна на підставі досвіду просторової орієнтації.
4. Закономірності сприймання.
Цілісність сприймання. Ми завжди сприймаємо об'єкт або явище в цілому. Слухаючи музику, сприймаємо не окремі ноти, а мелодію в цілому.
Осмисленість сприймання. Ми знаємо, як називається той предмет чи явище, які сприймаємо. Якщо не знаємо, то цікавимося в інших або дослі джуємо властивості цього об'єкта чи явища. Осмисленість сприй мання найбільше пов'язана з мисленням та інтелектом.
Константність (сталість). Наше сприймання зберігає ста лу інформацію про розміри і колір предмета незалежно від впли ву деяких чинників. Коли, наприклад, ми дивимось на свої руки, причому ліва знаходиться на відстані 20 см від обличчя, а права витягнута далеко вперед, то сприймаємо їх як такі, що мають однаковий розмір. Константність найбільше пов'язана з пам'яттю і свідомими процесами.
Вибірковість сприймання. Ця закономірність виявляється в наданні переваги одним об'єктам, явищам або їх властивостям над іншими.
Перебуваючи в лікарні або іншому лікувальному закладі, хворі вибірково сприймають інформацію, пов'язану з діагностично-ліку вальним процесом. Вони насторожено прислухаються до медич ного персоналу, інших хворих та родичів і відвідувачів щодо умов і ефективності лікування. Хворі загострено сприймають не уважність або прояви антисанітарії. Підсвідомо відбувається ви біркова сенсибілізація сприймання і відчуттів.
Установка сприймання. Ця закономірність найтісніше пов'я зана з особистістю, світоглядом, характером, минулим досвідом, вибір ковістю й очікуваним результатом. Установка - це не зовсім обгрунтоване ставлення до певного суб'єкта, явища або події. Людина ще не має повної інформації, не може об'єктивно оцінити наслідки події, але в неї вже є сформований стереотип очікуваного результату. При першій зустрічі до однієї людини виникає симпатія, а до іншої антипатія, результати однієї події ми чекаємо з невиправданим оптимізмом, іншу відразу ж оці нюємо: "Нічого доброго з цього не вийде". Негативна установка хворого на лікування шкодить ефективності діагностично-лікуваль ного процесу. Установка медика, що цей хворий - "неприємний тип", "невротик", "симулянт" і под., обов'язково призведе до погіршення взаємовідносин з ним. Установочне захоплення но вим "модним" методом лікування, що не пройшов належної об'єк тивної перевірки, може спричинити погіршення і здоров'я, і фінансо вого стану хворого. У процесі спілкування з хворим медик повинен спиратись не на установку, а на об'єктивні факти.
Спостережливість і спостереження. Спостережливість є дуже важливою якістю для медичних працівників. Найбільш гли боко спостережливість пов'язана з процесами уваги й осмисленості. Без належної уваги не може бути якісного спостереження за хворим. Без глибокого всестороннього осмислення сприйня тої інформації не можна зробити адекватного висновку про його стан. Спостережливість є однією з головних складових професіограми медичного працівника.
5. Взаємозв'язок між відчуттям і сприйманням.
Взаємозв'язок між відчуттями дуже складний. Наприклад, якщо одночасно з якимось подразником діє й інший сильний подразник, чутливість наших органів чуття значно знижується - новий подразник своєю силою зменшує інтенсивність попередньо го подразника. Дитину, яка плаче, можна заспокоїти, якщо відволікти її увагу за допомогою сильнішого подразника. І, навпаки, при дії більш слабкого подраз ника чутливість інших аналізаторів підвищується. Існують особи, які під час роботи вмикають радіо, але грає воно неголосно.
Після тривалого розглядання зеленого квадрата, заплющивши очі, ми суб'єктивно сприймаємо червоний колір протягом певного часу. Після солодкого інші, менш со лодкі продукти здаються кислішими (наприклад, яблука), сіра поверхня на білому фоні сприймається темнішою, а на чорному - світлішою.
Часткову деформацію дійсності іншими, не лише сенсорни ми, компонентами називають психологічними ілюзіями. Наприк лад, зайшовши в темний коридор, дитина лякається фігури в кут ку, але потім сміється, коли усвідомить, що її налякали пальто і капелюх, що висять на вішаку.
Наші уявлення про дійсність не є лише відображенням об'єк тивної реальності, й, навпаки, дійсність існує в нашому сприйманні як відображення стану нашого настрою і почуттів. Тут правиль ним буде вважати, що ми бачимо не лише сам світ, а його через себе в ньому. Тобто будь-яка об'єктивність сприймається з тією чи іншою мірою суб'єктивності.
Приклади суб'єктивності ілюзорного сприймання:
Порада видної людини має більшу вагу, ніж порада люди ни з нижчим соціальним статусом.
Відважний схильний применшувати небезпеку.
Лінивому найменша перешкода здається непереборною.
Приємні емоції викликають у нас прихильність до об'єктів, а неприємні не менш сильно настроюють проти них. Так, в очах закоханого кохана стає досконалістю, тоді як суперниця бачить її незграбною і непривабли вою. Нерідко після того як згасне любовний потяг, зни кає краса об'єкта.
Фанатику кожний член його секти здається святим, тоді як найбільш праведні члени іншої секти сприймаються уособленням диявола.
Людина, яка отримала погану звістку, здебільшого дає переконати себе доказами, які не сприймаються ніким з її оточення.
Натовп жадібно вірить у дива і задовольняється доказа ми, яких було б замало навіть для подій найбільш звич них, або коли б людина сприймала ці докази не в умовах натовпу, а ізольовано.
Для закоханих час розлуки тягнеться безкінечно: кож на хвилина, як година, а кожен день, як рік. Те ж саме відчуваємо і ми, коли чогось, з нетерпінням чекаємо. Для школяра канікули минають дуже швидко. У пустинній місцевості дорога завжди здається довшою, а шлях, пройдений із приємним попутником, - значно меншим і за часом і за відстанню.
Багату людину вважають ще багатшою, ніж вона є насправді. Земельна ділянка здається ширшою, коли її обгородити, і ще більшою, коли на ній є сад, поділений на кілька частин. Кімната середніх розмірів сприймається більшою, коли вона обставлена. Але якщо обставити дуже велике при міщення, воно переважно буде здаватись меншим. Кімната середніх розмірів здається меншою, якщо стеля її нижча звичайної. Але та ж низька стеля в дуже вели кому приміщенні спонукає сприймати його більшим, ніж у дійсності.
Відчуття нещастя посилюється при зіставленні з втраче ним щастям.
Людина високого рангу навіює тим, хто її оточує, невпев неність, аж до того, що повністю знищує їх у власних очах. Ми по різному сприймаємо й оцінюємо людей, з якими бачимось часто, і людей, яких зустрічаємо вкрай рідко. Людина, яка носить окуляри сприймається більш інтеліген тною, працелюбною, надійною і, разом із тим, меншою мірою наділеною почуттям гумору ніж без окулярів. Більшість людей зовсім не дивується, коли довговолосий юнак з перстнями на пальцях і сережками у вухах про валює якусь справу, але не пробачає ці ж промахи вишу кано одягнутій молодій людині.
Наведені приклади свідчать про те, що відчуття і сприймання є не лише нейрофізіологічним актом, значною мірою вони зумов лені різноманітними психологічними процесами і станами, які не роздільно пов'язані однин з одним і невіддільно органічно пов'я зані з особистістю в цілому.
6. Розлад сприймання.
При деяких патологічних станах, особливо при психічних і нервових хворобах, акт сприйняття може порушуватися. З'являються ілюзії - перекручене, помилкове сприйняття реального об'єкта. Ілюзії можуть спостерігатися й у здорових людей у стані тривожного очікування, страху. Ілюзії розділяються по органах почуттів (зорові, слухові, нюхові, дотикові й ін.). До складних ілюзій ставляться парейдолії, які можуть виникати у хворих з невротичними розладами й у здорових людей при стомленні. У малюнку килима, орнаменті шпалер і т.д. людина бачить страшні голови, незвичайні візерунки.
Галюцинація - сприйняття без об'єкта. Вони розрізняються, як і ілюзії, по органах почуттів. Варто пам'ятати, що галюцинації можуть виникати тільки на хворобливій основі, в основному при психічних захворюваннях. При цьому у хворих одночасно відзначаються зміни у сфері почуттів та у поведінці.
Порушення складних пізнавальних процесів називаються агнозіями. Розрізняють зорові, слухові й тактильні агнозії. Вони виникають при локальних поразках кори головного мозку в результаті судинних захворювань, травм, пухлинного процесу й інших патологічних станів. Наприклад, хворі із предметною агнозією (порушення впізнавання предметів) не можуть намалювати на папері глечик, говорять, що це трикутник або який-небудь інший предмет. У деяких хворих спостерігаються переважно порушення зорового індивідуалізованого сприйняття при відносно збереженому узагальненому сприйнятті предметів. У таких хворих, наприклад, порушується здатність впізнавати знайомих осіб.
При оптико-просторовій агнозії порушується сприйняття просторового розташування окремих предметів (розташування вулиць у місті, хворі не можуть знайти двері в палату, у своє відділення, ліжко в палаті й т.д. ).
Хворі з розладами вищих форм дотикового сприйняття не можуть, обмацуючи предмет (ключ, ручку, окуляри й т.д. ) із закритими очами, визначити його форму.
При слуховой агнозії порушується пізнання знайомих звуків: шелесту паперу, шуму поїзда, що рухається, звуків, видаваних різними тваринами й т.д..
При органічних поразках головного мозку, рідше при інтоксикаціях і соматических захворюваннях, можуть виникати розлади сприйняття типу дереалізації. При цьому хворі впізнають навколишнє оточення, але воно видається їм "якимось не таким". Звичні подразники навколишнього середовища втрачають гострогу свого впливу на органи почуттів. Нерідко хворі заявляють, що вони все сприймають, як через товсте скло, що як би відокремлює їх від навколишніх. Це хворобливий стан іноді сполучається з патологією самосприйняття -деперсоналізацією.
7. Тактика медичного працівника при розладі сприймання. Особливості догляду середнього медичного працівника за хворими з різними порушеннями сприйняттів полягають в уважному вислуховуванні їхніх скарг. Ніколи не слід переконувати хворих і сперечатися з ними. Поява галюцинацій, як правило, пов'язана з розвитком психічного захворювання, тому необхідно не випускати хворого з поля зору.
Якщо хворий не схильний розповідати про свої відчуття або, навпаки, намагається приховати їх, варто використати метод спостереження за поведінкою, мімікою, вчинками під час бесіди або розмови хворого.
Медики повинні знати що, у хворих з депресивним пригніченим станом час минає дуже повільно. Хворі з важким душевним станом нерідко скаржаться на стійке безсоння і домагаються призначення їм снодійних. Проте дані тактовно налагодженого нагляду свідчать про те, що вони не сплять, скажімо, з 2-ї до 3-ї години ночі. До і після цього періоду хворі міцно сплять, але ця година тимчасового безсоння суб'єктив но сприймається і переноситься як виснажливе безсоння впро довж усієї ночі. Постійне приймання снодійних може призвести до розвитку лекоманії, токсикоманії та інших негативних наслідків. У цих випадках потрібно розуміти, що такі хворі не симулюють свій стан, що їм дійсно важко, і вони потребують адекватної допо моги, наприклад проведення курсу психотерапії.
Для медиків особливо важливими є питання, пов'язані зі сприй манням болю. Тут є ще багато незрозумілого. Досі нез'ясованим залишається питання про наявність особливих больових рецеп торів. Більшість дослідників дійшла висновку, що є спеціальні ре цептори болю і провідники больової чутливості. Про це свідчать і клінічні спостереження. Є хвороби, при яких зберігається відчут тя дотику, але зникає відчуття болю. Проте не слід вважати таких людей щасливими. Біль - це сигнал про небезпеку. Відсутність цього сигналу призводить до того, що у таких хворих можуть виникнути опіки і важкі поранення.
Не всякий біль є необхідним. Сильний може викликати шок, хронічний послаблює захисні реакції. Звідси зрозуміла потреба в знеболюванні.
Потрібно відмітити, що сприймання болю відзначається особ ливою суб'єктивністю. При сильному емоційному збудженні біль притупляється. Поранений солдат іде в атаку, не звертаючи ува ги на біль. Разом із тим очікування болю посилює больове сприй мання. Медичний працівник повинен про це пам'ятати і не затягувати виконання болючих маніпуляцій.
Потрібно чутливо реагувати на скарги хворого, старатись відволікати його увагу від болю, зайняти пацієнта важливою для нього діяльністю, навіяти більш спокійне ставлення до болю.
Захворювання знижує рівень активності хворих і вимагає певних обмежень подразників, але надмірне виключення їх нега тивно вплине на психічний і фізичний стан хворого. Неприємних подраз ників повинно бути якнайменше. Бажана дія позитивних подразників незначної інтенсивності (тиха музика, читання відволікаючої літератури, посильна культтерапія тощо). Медичний працівник повинен усвідомити, що надокучати хворому надто частими відвіду ваннями так само шкідливо, як і залишати його на тривалий час одного. У першому випадку в паці єнта може розвинутись тривожна думка, що він дуже хворий, а йому про це не говорять, а в іншому, що на нього "всі махнули рукою" у зв'язку з безнадійністю стану.
Практичні поради:
8. Пам’ять та її характеристика.
8.1. Враження, що їх отримує людина, відображуючи об'єктивну дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяльності, не зникають безслідно, а фіксуються у мозку і зберігаються у ньому у вигляді образів, уявлень про об'єкти та явища, що сприймалися раніше. У разі потреби набутий досвід може бути відтворений і використа ний у діяльності.
Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її по переднього досвіду називається пам'яттю.
Пам'ять є підґрунтям психічного життя людини. Завдяки пам'яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять - неодмінна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення у її психіці завжди грунтуються на попередніх досягнен нях, на здобутках, зафіксованих у пам'яті. Завдяки пам'яті зберігається цілісність "Я" особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного. Без запасу уявлень пам'яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам'яті людина, зауважував І. Сєченов, постійно перебувала б у стані новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.
8.2. Основні види пам’яті за тривалістю:
Короткочасною називають пам'ять, яка характеризується швид ким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Довготривала пам'ять виявляється у процесі набування й закріплен ня знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини.
Оперативною називають пам'ять, яка забезпечує запам'ятовуван ня та відтворення оперативної інформації, потрібної для використан ня в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам'яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.
8.3. Запам'ятовування та його різновиди:
Запам'ятовування - один з основних процесів пам'яті. Засадовими стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків. Чим складніший матеріал, тим складніші тимчасові зв'язки, які утворюють підґрунтя запам'ятовування.
Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.
Мимовільне запам'ятовування здійснюється без спеціально пос тавленої мети запам'ятати. На мимовільне запам'ятовування вплива ють яскравість, емоційна забарвленість об'єктів. Усе, що емоційно сильно впливає на людину, запам'ятовується нею незалежно від наміру запам'ятати. Мимовільному запам'ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам'ятовується значно легше й утри мується у свідомості довше, ніж нецікаве. Мимовільні форми за пам'ятовування відбуваються тоді, коли будь-яке явище постає кон трастно на загальному тлі. Предмети, що схожі на вже відомі раніше, мимовільно запам'ятовуються легше. Мимовільне запам'ятовування має велике значення в житті людини. Воно сприяє збагаченню її життєвого досвіду. Велику роль мимовільне запам'ятовування відіграє і в навчальній діяльності.
Довільне запам'ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспря мований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам'ятовування.
Умови успішного запам'ятовування:
- багаторазове розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;
- розподіл матеріалу на частини, виокремлення в ньому змістовних одиниць;
- розуміння змісту матеріалу.
Залежно від міри розуміння запам'ятовуваного матеріалу довільне запам'ятовування буває механічним і змістовним (логічним).
Механічним є таке запам'ятовування, яке здійснюється без розу міння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.
Змістовне (логічне) запам'ятовування спирається на розуміння ма теріалу у процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми за пам'ятовуємо його.
Умовами успішності довільного запам'ятовування є дієвий харак тер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його значущість, установ ка на запам'ятовування.
8.4. Види пам'яті за її змістом. Залежно від того, що запам'ятовується і відтворюється, розріз няють чотири типи пам'яті за її змістом: рухову, емоційну, образ ну й асоціативну (словесно-логічну).
Найстарішою у філогенетичному аспекті є рухова (дійо ва) пам'ять. Ось чому саме дійова пам'ять є найбільш довготрива лою. Людина, яка навчилась ходити ще немовлям, буде ходити до глибокої старості. Це саме стосується вміння користуватись лож кою, виделкою, писати, їздити на велосипеді, плавати і под. Усе жит тя людини базується на застосуванні практичних навичок, більшість яких доведено до автоматизму. Здобуваючи певну спеціальність, людина засвоює необхідні навички саме завдяки руховій (дійовій) пам'яті. Медичний працівник з часом забуде деталі теоретичних знань, але необхідні практичні навички, доведені до автоматизму, повинні постійно підтримуватись, інакше втрачається автоматичне їх зас тосування, хоча знання сутності навички й уміння їх відтворити зберігаються в пам'яті практично впродовж усього життя.
Якщо хворий довго знаходиться у лікарні, яка нібито стала його другим домом, він розучується самостійно існувати поза нею. Взагалі він розуміє, що повинен робити, вміє себе поводити вдома і в суспільстві, проте навички повноцінного життя поза лікарнею значно знижені. Такий стан людини називають госпіталізмом. Медпрацівник повинен про це пам'ятати й осмислено планувати та проводити всі належні заходи, спрямовані на профі лактику госпіталізму і реабілітацію хворих.
Емоційна пам'ять полягає в запам'ятовуванні й відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів. Як і рухова, вона також дуже стійка. Думка, предмет, подія, які емоційно вразили людину, можуть з першого ж разу надовго залишитись у пам'яті. Емоційна пам'ять особливо розвинена у дітей. Погано пригадуючи події вчорашнього дня, дитина яскраво пригадує події сильно емоційно забарвлені. Якщо хвору дитину, яка починає вередувати, лякати на шталт: "По водь себе чемно, бо прийде лікар і зробить тобі укол!" - у неї здебільшого розвинеться негативна установка на медиків. Медпрацівник повинен оберігати психічний стан і емоції хворих. Якщо є необхідність провести неприємну для споглядання маніпуляцію, тим більше, коли у загальній палаті знаходиться важкий або агонізуючий хворий, його потрібно перевести в окрему палату чи бодай відгородити від інших переносною ширмою. Споглядання де яких ситуацій, які для медика є звичайною буденною спра вою, для багатьох хворих - душевні тортури, стрес, а емоційна па м'ять дуже міцна і важко коре гується логікою. Емоційне забарвлення сприймання сильно впливає на запам'ятовування. Ми краще запам'ятовуємо те, що нам при ємне, а неприємне переважно забуваємо. Ось чому минуле у спога дах людини часто буває для неї забарвленим у "рожевий колір". Позитивні емоції полегшують будь-яке запам'ятовування, і дуже важ ливим є ставлення до матеріалу, який потрібно вивчити. Майбутній медичний працівник повинен любити свою спеціальність та із задоволен ням вивчати передбачені навчальною програмою дисципліни. Лише в цьому випадку навчання буде ефективним.
Образна пам'ять виявляється в запам'ятовуванні образів, уявлень, конкретних предметів, явищ, їх властивостей і наочних зв'язків та взаємовідношень між ними. Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти для запам'ятовування, образна пам'ять буває зоровою, дотиковою, нюховою тощо. Так, ми запам'ятовуємо і відтворюємо образи знайо мих людей, яких бачили, мелодії пісень, які чули, особливості по верхні предметів, які обмацували, запахи квітів, які нюхали.
Змістом словесно-логічної пам'яті є наші думки, поняття, суд ження, умовиводи, що відображають предмети та явища в їх за гальних властивостях, істотних зв'язках і взаємовідношеннях. Словесно-логічній пам'яті належить про відна роль у засвоєнні учнями знань у процесі навчання.
8.5. Відтворення та його різновиди
Відтворення - один з основних процесів пам'яті. Воно є показни ком міцності запам'ятовування і разом з тим наслідком цих процесів.
Засадовою стосовно відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку.
Найпростіша форма відтворення - впізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об'єктів. Впізнавання буває повним і неповним.
При повному впізнаванні повторно сприйнятий об'єкт одразу ото тожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.
Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утруд ненням співвіднесення об'єкта, що сприймається, з тим, що було в по передньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може відчувати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з кон кретним музичним твором.
Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згаду вання полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприй мання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інфор мацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речен ня, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.
До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або "виринання" у свідомості того, що неможливо було пригадати одра зу після його запам'ятовування.
Особливою формою довільного відтворення запам'ятованого ма теріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій си туації людина докладає певних зусиль. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвиток пам'яті як психічного процесу загалом.
Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади - це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об'єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особис тості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спо гадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.
8.6. Забування та його причини.
Усе, що людина запам'ятовує, з часом поступово забувається. Забу вання - процес, протилежний запам'ятовуванню. Забування вияв ляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтво рення і, нарешті, унеможливлюється впізнавання.
Забування - функція часу. Засадовим стосовно забування є згасан ня тимчасових нервових зв'язків, що тривалий час не підкріплювали ся. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не пов торюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є також недостатня міцність запам'ятовування. Щоб запобігти забу ванню, потрібно добре заучувати матеріал.
Забування залежить також від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона відбувається. Причиною, що погіршує запам'ято вування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утво рення нових тимчасових нервових зв'язків, знижує ефективність за пам'ятовування.
Для тривалого утримання в пам'яті інформації важливо з самого початку забезпечити міцне її запам'ятовування і закріплення шляхом повторення в перші дні після того, як її було одержано. Важлива умова продуктивного запам'ятовування - осмисленість, розуміння того, що є його предметом.
8.7. Індивідуальні особливості пам'яті.
Швидкість запам'ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам'ятовування нового матеріалу.
Точність запам'ятовування характеризується відповідністю від твореного тому, що запам'ятовувалося, і кількістю зроблених поми лок.
Міцність запам'ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у повільності його забування).
Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.
9. Порушення пам'яті та тактика медичного працівника.
При різних захворюваннях можуть страждати окремі її компоненти: запам'ятовування, утримання, відтворення.
Найбільш часті розлади:
- гіпомнезія - зниження пам’яті;
- амнезія - випадання пам'яті;
- парамнезія - пробіли пам'яті
Гіпомнезія зустрічається при астенічних станах, що виникають при перевтомі, у результаті перенесених важких захворювань. При одужанні пам'ять відновлюється. У літньому віці при вираженому церебральному атеросклерозі й дистрофічних порушеннях у мозковій паренхімі різко погіршується запам'ятовування й збереження поточного матеріалу. Навпроти, події давньої давнини в пам'яті зберігаються.
Амнезія - випадання з пам'яті подій, що відбуваються в які-небудь відрізки часу, спостерігається при старечих психозах, важких травмах мозку, отруєнні окисом вуглецю й ін. Розрізняють ретроградну амнезію, коли втрачається пам'ять на події, що передують захворюванню, травмі й ін., і антереградну, коли забувається те, що було після захворювання.
При психозі погіршується запам'ятовування поточних подій. Хворий не пам'ятає, хто з ним сьогодні розмовляв, чи відвідували його рідні, що він їв за сніданком, не знає імен медичних працівників, постійно його обслуговуючих.
До розладів відтворення відносяться парамнезії - пробіли пам'яті заміщаються подіями й фактами, що не мали місця в дійсності, причому це відбувається крім бажання хворих обдурити, ввести в оману. Може спостерігатися у хворих алкоголізмом при розвитку корсаковського психозу, а також у хворих старечим психозом, із враженням лобових ділянок головного мозку
Зустрічається ще гіпермнезія - підвищена здібність до запам'ятовування.
Спостерігається у хворих при маніакально-депресивному психозі, маніакальному стані, при шизофренії.
Хворі з різними видами розладу пам'яті потребують тактовного відношення до них. Це особливо стосується хворих з амнезіями, тому що різке зниження пам'яті робить їх зовсім безпомічними. Розуміючи свій стан, вони бояться глузувань і докорів навколишніх і надзвичайно болісно на них реагують. При різних "промахах" і неправильних вчинках хворих медичним працівникам не слід дратуватися, а по можливості виправити їх, підбадьорити та заспокоїти. Ніколи не слід переконувати хворого, що його висловлювання позбавлені реальності. Це викличе тільки роздратування хворого, і контакт із ним медичного працівника порушиться.
10. Увага та її характеристика.
10.1. Увага являє собою форму психічної діяльності людини, яка полягає в її спрямованості й зосередженості на певних об'єктах, в результаті чого досягається краще відображення цього об'єкта у свідомості.
У кожний момент діяльності людини на неї впливає багато різних об'єктів. Проте не всі вони однаково нею сприймаються. Одні пред мети та явища, з якими безпосередньо пов'язана діяльність людини, усвідомлюються нею чітко, інші наче відступають на задній план і майже не помічаються, деякі в даний момент взагалі не існують для неї. Захо пившись читанням цікавої книжки, людина не чує голосів людей, що недалеко від неї розмовляють, звуків радіо, що доносяться із сусідньої кімнати тощо. Отже, усвідомлення середовища має при цьому вибірковий характер. У кожному акті практично будь-якої діяльності людина сприймає одні об'єкти, уявляє їх, про них думає і не помічає інших. Тобто, вона уважна до одних і неуважна до інших об'єктів. Це явище не випадкове, а закономірне. Людина не може відразу усвідомлювати все, що її оточує. Вона усвідомлює ті об'єкти, до яких уважна. Процес усвідомлення людиною світу, відображальна діяльність її мозку завжди так організовуються, що вона буває спря мована на певні об'єкти, на них зосереджується, внаслідок чого підвищується її ефективність.
Увага нерозривно пов'язана з діяльністю людини. Бути уваж ним - означає бути діяльним відносно тих чи інших об'єктів. Увага відіграє важливу роль в організації і регуляції психічної діяльності людини. Від того, на чому і як ми зосереджуємося, залежать ясність, чіткість, повнота наших відчуттів, сприймань, уявлень, думок та інших відображень об'єктивної дійсності.
10.2. Види уваги. Залежно від того, яким співвідношенням зовнішніх і внутрішніх умов визначається увага, вона поділяється на мимовільну і довільну. Ці види уваги є водночас і ступенями її розвитку.
Мимовільною називають таку увагу, яка формується в ході взаємовідношень людини із середовищем всупереч її свідомому наміру. Первісно вона виникає як безумовно рефлекторне явище, викликане впливом тих чи інших зовнішніх агентів. Ця увага характеризується тим, що об'єкти мимоволі привертають, а іноді навіть приковують до себе нашу увагу.
Яким би не був цікавим урок для учнів у класі, але раптове відкриття дверей і поява нової особи під час уроку привернуть до себе їх увагу. Чим сильніший, різкіший звук або світловий подраз ник, тим більше він звертає на себе увагу. Якщо об'єкт діє тривало і безперервно, він стає менш помітним, ніж об'єкт, інтенсивність дії якого змінюється. Рухомі об'єкти, порівняно з нерухомими, більше привертають увагу. Предмети та явища, що з'являються на певно му фоні, контрастують з ним, легко потрапляють у поле зору. Рап тово виниклий звук на фоні тиші привертає до себе увагу. Раптове послаблення або зникнення подразника також стає об'єктом ува ги. Так, зниження голосу вчителя під час уроку, тимчасове його замовкання мобілізують увагу учнів.
На основі мимовільної уваги виникає довільна увага. Довільною називають увагу, яка свідомо спрямо вується і регулюється особистістю. Мимовільну увагу іноді на зивають пасивною, а довільну - активною.
10.3. Форми уваги.
Залежно від характеру дій людини увага буває зовнішньою і внутрішньою.
Зовнішньою називають увагу, що виявляється передусім у сприйманні предметів і явищ, що нас оточують, а також у зовнішніх діях людини, спрямованих на краще відображення безпосередньо даних об'єктів і практичне оволодіння ними. Особливо виразна ця увага виявляється тоді, коли ми не тільки дивимося, а й придивляє мося, розглядаємо щось, стежимо за чим-небудь, прислухаємося до чогось, принюхуємося, пробуємо на язик, обмацуємо, спостерігаємо навколишні явища, чекаємо їх появи тощо. Така увага (чуттєва, або сенсорна, перцептивна) виявляється у відповідній позі організму, установці рецепторів, орієнтувальних рухах голови, очей та інших органів і затримці інших побічних рухів.
Внутрішньою увагою називають ту її форму, що має місце у наших внутрішніх діях. Наприклад, розв'язування про себе (подумки) арифметичних та інших задач, акти обдумування різних питань, роздумування, пригадування, самоспостереження тощо. У внутрішній увазі особливо виразна провідна роль другої сигналь ної системи. Частковим прикладом цієї уваги є зосередження людини на своїх психічних процесах, яке характерне для само спостереження.
10.4. Характерні особливості уваги. Оскільки увага існує і виявляється в діяльності людини, ми маємо можливість за її ходом і продуктивністю судити про характерні особливості уваги. Увага людини проявляється в спрямованості її на певні об'єкти. Тривало підтримувана спря мованість діяльності свідчить про стійкість уваги людини. Ця її особливість характеризується часом, протягом якого діяльність людини зберігає свою цілеспрямованість. Наприклад, в умовах на вчання вона визначається часом, протягом якого учні працюють над завданням, не відволікаючись від нього.
Нестійкість уваги виявляється в її відвертанні іншими об'єк тами, тобто в зміні під їх впливом спрямованості діяльності люди ни. Чим менш стійка увага, тим частіше і легше вона відволікається, внаслідок чого дана робота тимчасово або й зовсім припиняєть ся. Відволікають увагу ті ж агенти, що її мимовільно привертають, а саме: раптові, значні, різкі, динамічні зовнішні подразники, а та кож сильні зміни в органічних станах. Емоційно діючі подразни ки більше відвертають увагу, ніж нейтральні. Коли медпрацівник робить ін'єкцію дитині, потрібно відволікти увагу останньої цікавою розмовою. Відвертання уваги треба відрізняти від її пе реключення, під яким прийнято розуміти довільну зміну люди ною спрямованості її діяльності. Тут людина свідомо переходить від одного завдання до іншого, сама спрямовує свою увагу на нові об'єкти відповідно до потреб та умов її роботи.
Увага характеризується зосередженістю психічної діяльності на певному об'єкті, яка має певну інтенсивність, тобто той чи інший ступінь концентрації. Остання полягає в більшій чи меншій заглибленості в діяльність, якою людина займається в даний момент. Чим більш концентрована увага до певного об 'єкта, тим більшою мірою гальмуються впливи побічних стимулів, тим менше ми їх помічаємо, тим продуктивніша діяльність, пов'я зана з цим об'єктом. При зосередженому думанні, захопленні якою-небудь справою ми не бачимо і не чуємо, що навколо нас відбувається.
При концентрації уваги людини зберігається можливість її розподілу, який полягає в одночасному виконанні людиною двох, іноді навіть трьох, видів діяльності. Певною мірою ця особливість уваги властива кожній людині. Так, можна виконувати певну технічну роботу й одночасно слухати передачу по радіо, робити усні обчислення, мріяти. Можна слухати лекцію і записувати її зміст. Вміння розподіляти увагу виробляється на практиці.
Зосередження свідомості людини на певних об'єктах немину че пов'язане із звуженням її поля. Таке звуження є необхідною умовою вибору певних об'єктів і кращого їх відображення. У зв'язку з цим говорять про певний обсяг або об'єм уваги. Об'єм у даному випадку - це кількість об'єктів, актуально усвідомлюваних люди ною в даний момент. Обсяг - це кількість об'єктів, які ми можемо сприйняти з повною ясністю і чіткістю в одному акті сприймання за найкоротший час.
Це все не дається від народження. Якщо річній дитині, яка тримає в руці яблуко, дати в другу руку іграшку, вона випустить яблуко, бо не зможе розподілити навіть такі дві прості дії.
Названі вище властивості уваги є і індивідуальними її особ ливостями в різних людей. Одні люди за одних і тих же умов діяльності відзначаються більшою стійкістю уваги, іншим така її стійкість не властива. Одні виявляють більшу зосередженість, концентрованість на роботі, іншим їх часто не вистачає. Неоднаковим буває у різних людей і вміння розподіляти увагу. Індивідуальні особливості уваги людини оцінюються як позитивні чи негативні залежно від того, наскільки вони відповідають вимогам життя і діяльності людини.
11. Розлад уваги та тактика медичного працівника.
Негативні риси уваги часто об'єднуються під загальною назвою «неуважність», яка означає нестійкість уваги, поверхову її зосередженість, нездатність людини тривало затримувати свою увагу на виконуваному нею завданні, легке відволікання, розсіяність її уваги. Така розсіяність - вияв слабкості уваги лю дини, її нездатності тривало зосередитись на предметі діяльності, невміння володіти своєю увагою. Іноді вона є ознакою слабкості нервової системи, яка потребує зміцнення, оздоровлення.
Негативні особливості уваги іноді можуть бути тимчасо вими, зумовленими станом організму, втомою, нездужанням тощо.
Без уваги неможлива спостережливість - надзвичайно важ лива якість медиків, якісне обдумування і виконання розумових завдань. Отже, необхідно тренувати і розвивати свою увагу. В по хилому віці увага послаблюється. Однак, чим більше організованою і тренованою буде увага в молодості, тим краще вона збережеться у старості.
Порушення уваги з'являється і при втомі. Проте, чим більше натренованою є увага, тим менше наслідків втоми. А порушення уваги, які виникають при отруєнні алкоголем або інших інтоксикаціях, не можна попередити ніяким тренуванням.
Захворювання і травми, які погіршують стан нервової систе ми, негативно впливають на увагу. Передусім страждає продук тивність уваги - з'являються розсіяність, відволікання і змен шується об'єм уваги. Погіршується розподіл, переключення ува ги дається важче. Це може призвести до неправильних дій хворих і потребує уважного нагляду за ними зі сторони медперсоналу.
Слід відмітити, що взагалі направленість уваги хворого відрізняється від направленості уваги здорової людини. Це пояс нюється тим, що вибір інформації, що надходить у мозок, найбільшим чином залежить від потреб та інтересів самого суб'єк та. Наприклад, голодна людина, яка йде незнайомим містом, передусім буде помічати вивіски кафе і ресторанів.
Таким же чином у зону активної уваги хворої людини перш за все буде потрапляти інформація, пов'язана з його станом, особ ливостями перебігу захворювання та діагностично-лікувального процесу. Це потрібно враховувати і намагатись відволікти увагу хворого на іншу діяльність. Коли у хворого розвинувся черго вий больовий напад центр його уваги фіксується на цьому відчутті з відповідними переживаннями. Усе інше знаходиться на "периферії" усвідомле ної уваги. У цей час не варто давати якісь рекомендації, що стосу ються подальшого лікування (наприклад, перераховувати меди каменти, які хворий повинен купити на завтра). Хворий цю інформацію сприйме неуважно і майже нічого не запам'ятає або переплутає. Діловий контакт із хворим плідний лише тоді, коли він відволікається від інших турбот і уважно слухає медика. Щоб хворий уважно слухав вас, необхідно чуйно ставитись до нього. Увага взаємоіндукує співрозмовників.
Практичні поради:
Самостійне опрацювання: Мислення, його функції й види. Розлад мислення.
1. Поняття про мислення. Соціальна природа мислення. Пізнавальна діяльність людини починається з відчуттів і сприй мань. Відображуючи дійсність на чуттєвому рівні за участю аналіза торів, людина одержує різнобічну інформацію про зовнішні власти вості та ознаки предметів, які фіксуються в її свідомості у формі звукових, просторових, часових, смакових, дотикових та інших уяв лень. Проте такої інформації про об'єктивний світ людині недостатньо для задоволення різноманітних потреб практичної діяльності, яка потребує глибокого і всебічного знання об'єктів, з якими доводиться мати справу. Вичерпні знання про об'єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує за допомогою мислення — вищої абстрактної форми пізнан ня об'єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характери зується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається в опосередкованому характері уявного відображення дійсності.
Так, не можна безпосередньо побачити будову атомного ядра, хі мічну реакцію, фізіологічні процеси, які відбуваються в живій клітині, ультрафіолетове проміння тощо. Щоб усі ці безпосередньо не видимі, але важливі для розуміння об'єктів властивості розкрити, людина вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів та інших опосередкованих дій. Опосередкування можуть різнитись за складністю залежно від особливостей пізнавального завдання та об'єкта пізнання.
До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпо середнє пізнання виявляється неможливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється склад ністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попе реднього досвіду, який зберігається в пам'яті людини.
Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в об'єктах відображуються не будь-які, а істотні ознаки та властивості, що грунтуються на об'єктивних відносинах і закономірних зв'язках, репрезентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відно сини виражають сутність предметів і явищ, їх причипно-наслідкові залежності, їх розкриття дає можливість зрозуміти закони, яким підпо рядковані процеси, що відбуваються у природі та суспільстві, вплива ти на них у власних інтересах.
Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відо браження дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об'єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями. Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур, принципи функціонування технічних систем, розвитку психічних явищ тощо.
Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну діяльність.
Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відобра ження людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях.
Мислення людини нерозривно пов'язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагро маджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі пот реби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можли вості, удосконалює мислення.
Розумова діяльність органічно пов'язана з практикою. Практика є джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задо волення. Навіть для наукових теоретичних проблем пізнання, які не пов'язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мис лення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впроваджен ню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.
Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об'єктив ної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини. Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формування її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення виз начає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.
Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання зако номірностей об'єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно-історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які були створені ними. До таких засобів насамперед належать мова як зна ряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнаваль ної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зу мовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попе редньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Як за прибережною хвилею відчувається тиск цілого океану, слушно заува жував з цього приводу Д. Писарєв, так і за кожною думкою людини, якою б новою чи оригінальною вона не здавалася, стоїть досвід бага тьох попередніх генерацій.
Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й формується у процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і ха рактер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розгля дати мислення як продукт суспільно-історичного розвитку. Суспільна природа мислення виявляється також у потребах суспільства, харак тері тих пізнавальних завдань, на розв'язання яких воно спрямоване.
Об'єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми, породжені сучасністю. На нинішньому історичному етапі такими є екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах ринкових відносин та ін. Поглиблення соціальної сутності мислення зумовлене потребою постійно залучати для розв'язання кожного кон кретного завдання досвід, нагромаджений фахівцями в суміжних галу зях знання. Завдяки соціально-історичній природі мислення людство забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелек туальних надбань, створюючи умови для соціального та науково-технічного прогресу.
2. Розумові дії та операції мислення.
Щоб зрозуміти певний об'єкт, треба знати факти, що його харак теризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагаль нюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних дій.
Розумові дії — це дії з об'єктами, відображеними в образах, уявлен нях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт із цими предметами і не змінюючи будову самого об'єкта. При цьому залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення.
Дії мис лення (наприклад, при розв'язуванні арифметичних задач) формують ся на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх фор мування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення. Далі вони автоматизуються, узагальнюються, згортаються.
Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов'язані з кон кретним матеріалом.
У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або про цеси — розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.
Порівняння — важлива розумова операція. За її допомогою пізна ються схожі та відмітні ознаки і властивості об'єктів. Операції по рівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об'єктів. Порівнянню належить важлива роль у роз критті істотних ознак предметів.
"Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жод ного слова", — вважав К. Ушинський.
Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об'єктивної дійсності. Це уявне розчленування об'єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.
Об'єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості. Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розу мовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-яко го предмета, але сам його не забезпечує.
Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез — це протилежні й водночас нерозривно взаємопов'язані процеси.
Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, еле ментів, ознак і властивостей об'єктів в єдине, якісно нове ціле.
Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, обра зи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.
Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить в аб страгування ("абстрагувати" від лат. відволікати, відверта ти), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.
Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміють ся незалежно від інших його ознак і стають самостійним об'єктом мис лення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характе ром об'єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, люди на виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.
Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об'єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характери зується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Аб страгування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагаль нення виявляється в уявному об'єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.
Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої ді яльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істот них властивостей і відносин, що присутні в об'єктах.
Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає мож ливість групувати об'єкти за видовими, родовими та іншими озна ками. Така операція називається класифікацією. Класифікація здійснюється з метою виокремлення та подальшого об'єднання об'єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впо рядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури. Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокреми ти ознаки об'єктів, що підлягають класифікації, порівняти об'єкти за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації,
згрупувати об'єкти за певним принципом. Упорядковування знань на підставі граничне широких спільних ознак груп об'єктів нази вається систематизацією.
Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об'єднан ня не окремих об'єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.
Отже, процес розуміння предметів та явищ об'єктивної дійсності, утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Він потребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстра гування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мис лення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.
3. Форми мислення. Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.
Судження — це форма уявного відображення об'єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність оз нак, властивостей чи відносин у певних об'єктах. Наприклад: "Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам"; "Ця квітка — блакитна"; "Це вагомий доказ".
Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, ви являється й формується в реченні. Проте судження та речення не то тожні.
Судження — це акт мислення, що відображує зв'язки, відносини речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, ви гуки, сполучники, прийменники, не є судженнями ("Агов!", "Ану!", "Хто це?"). Таким чином, між судженнями та реченнями існує склад ний зв'язок.
Кожне судження містить суб'єкт і предикат. Суб'єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини. Предикат — це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: "Усі метали при нагріванні розши рюються" ("усі метали" — це суб'єкт, а "при нагріванні розширюють ся" — предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так, кажучи "Кит — не риба", ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.
Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об'єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою. Судження бувають одиничними ("Київ — столиця Украї ни"), частковими ("Деякі метали легші, ніж вода"), загальними ("Усі люди смертні"). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними ("У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові"). Залежно від того, стверд жується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об'єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.
Істинність знань або суджень можна з'ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими суджен нями, тобто розмірковуючи.
Міркування — це низка взаємопов'язаних суджень, спрямованих на те, щоб з'ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.
Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове.
В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Роз різняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.
Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретно го, часткового робиться узагальнення. Наприклад: "Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються".
Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загаль ного здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: "Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється".
Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об'єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схо жість цих об'єктів за іншими ознаками.
Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.
Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Понят тя — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність пред метів та явищ дійсності в їх істотних зв'язках і відносинах, узагаль нюються їх істотні ознаки.
Істотними є такі ознаки, які належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об'єкти від інших, тобто це властивості, без яких об'єкти не можуть існувати. Так, істот на ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засо бом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними озна ками).
Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду. Він є передумовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.
Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідом ляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.
Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не ут ворює поняття, воно є лише знаряддям утворення поняття. Поняття — елемент думки, слово — елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: "вечоріє", "так" — це слова, але не поняття.
Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, понят тя "єдність організму та середовища" виражене словосполученням. Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.
Обсяг поняття — це відображене в ньому коло об'єктів, а зміст по няття — це відображена в ньому сукупність істотних ознак об'єктів.
Поняття з більшим обсягом називаються родовими ("меблі", "рос лини") стосовно понять з меншим обсягом ознак ("стіл", "дерево"), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями ("рух", "кількість", "якість", "простір", "час").
Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбива ють істотні ознаки одиничних об'єктів, називаються одиничними ("країна", "місто", "письменник", "вчений"), а цілих класів предметів — загальними ("елемент", "зброя").
Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних понят тях відбиваються певні предмети, явища та зв'язки між ними (напри клад, "меблі", "рослини", "тварини"). В абстрактних поняттях відобра жаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об'єктів ("вага", "мужність", "хоробрість", "добро", "зло" тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.
4. Процес розуміння. Результатом розумової діяльності є розуміння людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності. Розуміння — це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на розкриття внутрішньої сутності об'єктів, на усвідомлення зв'язків, відносин, залежностей, які в ній відображуються. Залежно від характеру пізнавального завдання та його змістовної структури розуміння може виявлятись у співвідне сенні нового об'єкта з відомим як такого, що має з ним спільні ознаки, у з'ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад розуміння факту, у розумінні підтексту мовного висловлювання, мотивів, змісту та значення вчинку тощо. Необхідна умова розуміння будь-яких фактів — достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.
Як зауважив І. Сєченов, думку може засвоїти чи зрозуміти лише та людина, в якої вона входить ланкою до складу власного досвіду. Ро зуміння спирається на асоціативні зв'язки, що сформувалися в попе редньому досвіді, і являє собою актуалізацію цих зв'язків. Від їх багат ства та різноманітності залежить успішне розуміння. Відповідні асоціації є основою для продуктивного утворення нових асоціацій, замикання нових зв'язків та адекватного відображення причинної, логічної чи структурної сутності об'єкта розуміння.
Важливе значення для розуміння має поєднання слова з наочни ми образами, особливо тоді, коли предметом розуміння є функ ціональні характеристики об'єктів. Наочні образи, так само як і прак тичні дії, не лише ілюструють те, що потрібно зрозуміти, а й допома гають розкрити суть того, що осмислюється.
Критерієм розуміння є сформульована у слові думка, яка відобра жує знання істотних ознак об'єкта чи явища. Вміння охарактеризу вати словами те, що осмислюється, свідчить про правильне розуміння.
Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у зв'язку з розкриттям сутності об'єкта пізнання. При розумінні наукового тексту треба виокремити понятійний апарат, визначити його логічну структуру, скласти тези, зробити узагальнен ня. При вивченні механізмів і принципів їх роботи показником розу міння стає вміння вільно їх розбирати та складати. Надійним показни ком розуміння є зміст відповідей на нестандартні запитання щодо суті засвоєних знань, вміння варіювати формулювання думок, реконстру ювати текстову основу змісту, передавати його у більш стислому чи
розгорнутому вигляді. Свідченням розуміння вважається також умін ня застосовувати на практиці сформульовані у словесній формі принци пи, наводити оригінальні приклади, що ілюструють явище.
У навчальному процесі часто виникають ситуації, коли шлях до усвідомлення знань нерозривно пов'язаний з певними практичними діями за інструкціями чи алгоритмами, наприклад при оволодінні принципами розв'язання математичних завдань, орфографічними пра вилами тощо.
Розумова діяльність людини, що спрямована на розуміння пред метів та явищ об'єктивного світу, його закономірностей, потребує урахування та дотримання в цьому процесі всіх психологічних умов, від яких залежить його продуктивність.
5. Процес розв'язання завдань. Мислення — це процес руху думки від невідомого до відомого. Мислення починається там, де перед людиною постає щось нове, невідоме і коли вона починає щось аналізувати, порівнювати, узагальнювати. Такі питання виникають в умовах проблемної ситуації. Проблемна ситуація характеризується наявністю суперечностей між реальним рівнем знань та об'єктивно необхідним для успішного роз в'язання завдання.
Процес розв'язання пізнавального завдання починається з фор мулювання питання, яке треба визначити виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Формулювання питання — перший етап, найскладніший у процесі розв'язання завдань. Важливе значення на цьому етапі має здатність людини бачити нез'ясовані аспекти в тих чи інших предметах та явищах дійсності, її вміння ставити запитання, виокремлювати проблеми, які потребують вирішення. Ця здатність значною мірою залежить від попереднього досвіду людини, проник ливості її розуму, вміння бачити незрозуміле там, де іншій людині все здається зрозумілим.
Другий етап розв'язання розумового завдання починається з по шуку шляхів аналізу поставленого запитання та побудови гіпотези. Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв'язання завдання й можливі результати. Якщо висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умови завдання й са ме завдання.
Розв'язання розумового завдання — завершальний етап процесу може відбуватися по-різному. Іноді людина діє методом спроб і поми лок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез. Розв'язання завдан ня може базуватися також на використанні відомих способів, на засто суванні аналогій за нових умов проблемної ситуації. Розв'язання завдання може відбуватись як творчий процес. У цьому разі воно потребує подолання інертності мислення та побудови нової стратегії розв'язання. Побудова нової стратегії завжди є результатом трива лої попередньої роботи мислення, узагальнення й реконструкції досвіду розв'язання завдань у тій чи іншій царині людської діяльності. Розв'язати завдання іноді вдається раптово після попередніх напруже них, але безрезультатних зусиль, як інсайт. У цьому разі спостерігається інтуїтивне, не до кінця усвідомлене у процесуальному плані знаходжен ня розв'язку. Саме так робили деякі важливі відкриття в науці та техніці відомі вчені й винахідники. На відкриття закону всесвітнього тяжіння І. Ньютона наштовхнула думка про яблуко, що впало йому на голову в момент напруженої зосередженості на проблемі. Аналогічна ситуація спричинила відкриття Архімедом закону виштовхувальної сили рідини, яка діє на занурене в неї тіло.
Важливу роль у стимулюванні розумової діяльності у процесі розв'язання завдань відіграють почуття. Виключно важливе значення мають почуття здивування, допитливості, почуття нового. Почуття породжуються виникненням ідеї, перебігом розв'язування завдання, завершенням роботи та подоланням ускладнень, що виникають на шляху до результату. Розв'язання завдання потребує від людини великих вольових зусиль. Від її наполегливості, сили волі та цілеспря мованості залежать ефективність пізнавальної діяльності, загальна культура розумової праці. "Якби той, хто дивується з винахідливості генія, міг поглянути на сам процес цих винаходів, то почав би дивува тися не тільки з розуму, а і з сили волі, пристрасті та наполегливості ви нахідників", — зауважував
К. Ушинський.
Отже, процес розв'язання завдань потребує мобілізації та напру ження всіх психічних сил особистості, концентрації її пізнавальної активності.
6. Різновиди мислення. Об'єктом розумової діяльності людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцєптивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв'язуванні. Залежно від цього розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне, або аб страктне.
Наочно-дійове мислення характеризується тим, що при цьому роз в'язання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Генетично це найбільш рання стадія розвитку мислення. Саме з цього почи нається розвиток мислення первісної людини у процесі зародження трудової діяльності, коли розумовий та практичний її боки постають в органічній єдності, причому розумова діяльність ще не виокремила ся з предметно-практичної як самостійна. З цього різновиду починається розвиток мислення і в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які думають, діючи з предметами, і, маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їх властивості.
Наочно-дійове мислення в розвиненому вигляді властиве й дорослій людині. Особливо необхідне воно тоді, коли найефективніший розв'язок завдання можливий саме у процесі практичної діяльності. Наочно-дійове мислення притаманне людям тих професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування та кон струювання, наприклад шахістам, конструкторам, винахідникам. Важ ливу роль наочно-дійове мислення відіграє там, де продуктивне та економічне розв'язання завдання пов'язане із застосуванням предмет но-практичних процедур.
Наочно-образне мислення характеризується тим, що змістом розу мового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах. Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати ре альність. Великі можливості цього різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві. Ілюстрацією цієї тези є різні напрями абстракціонізму та модернізму, де змістове навантаження образів передається в адекватно сконструйованих митцем символах.
Схематизація та символічне відображення дійсності виявляються продуктивними і в інших видах людської діяльності, допомагаючи з більшою точністю та узагальненістю відображати реальність, напри клад при складанні моделей сітьового планування діяльності, при розв'язанні конструкторсько-технічних завдань тощо. Наочно-образ не мислення розвивається в діяльності, характер якої потребує опе рування образами різного ступеня узагальненості, схематичного зоб раження предметів та їх символічного позначення.
Словесно-логічне, або абстрактне мислення здійснюється у сло весній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспільно-історичні, науконі категорії, є продуктами великої абстрагуючої діяльності мислення, на яких не простежується їх безпосередній зв'язок з чуттєвою реальністю. Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні за кономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв'язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.
Зазначені види мислення виявляються й перебувають у певному співвідношенні. У розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характером їхньої діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами.
7. Індивідуальні особливості мислення. Розумова діяльність різних людей, підлягаючи загальним психо логічним закономірностям, водночас характеризується індивідуальни ми особливостями. Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характе ром діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявля ються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.
Самостійність мислення характеризується вмінням людини стави ти нові завдання й розв'язувати їх, не вдаючись до допомоги інших лю дей. Самостійність мислення грунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов'яза на з критичністю.
Критичність мислення виявляється у здатності суб'єкта пізнаваль ної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об'єктивно оціню вати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зважує всі "за" і "проти",виявляючи тим самим самокритичне ставлення до власних дій. Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини знань.
Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріп лених у попередньому досвіді способів і прийомів розв'язання ана логічних завдань. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключатися з одного способу розв'язання завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв'язання, знаходити нові, нестан дартні способи дій за змінених умов.
Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність склад них питань, розкривати причини явищ, приховані за нашарування ми неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса влас тива особистостям з глибоким розумом, які у простих, добре відомих фактах уміють помічати суперечності й на цій основі розкривати зако номірності природи та суспільного життя.
Широта мислення виявляється у здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелек туальної різнобічності.
Послідовність мислення виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка суворо дотри мується теми міркування, не відхиляється в бік, не "перестрибує" з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовно го мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питан ня, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в ар гументації думки, доказовість та об'єктивність у висновках.
Швидкість мислення — це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості розу мових навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нерво вих процесів. Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості та похапливості, що їх демонструють деякі люди, не продумуючи на лежно рішень, які вони приймають, не прогнозуючи можливих на слідків наспіх прийнятих рішень.
Усі якості мислення людини формуються й розвиваються в діяль ності. Змістовна й відповідно організована діяльність сприяє всебічно му розвитку цінних якостей мислення особистості.
8. Розлад мислення зустрічається не лише при органічних враженнях головного мозку і у психічно хворих, але і при ряді соматичних захворювань. Патологія судження включає головним чином нав’язливі, беззмістовні ідеї. Основними формами порушення інтелекту являються:
1.Олігофренія - по ступеню важкості розрізняють дебільність, імбецильність, ідіотію.
2. Деменція.
Дебільність - легка ступінь порушення. Зберігаються деякі здіб ності до навчання у спеціальних школах. Дебіли безініціативні і здібні лише до легкої форми фізичної праці.
Імбецильність - середня ступінь недорозвитку. Мова імбецилів бідна, з великими труднощами можуть навчитись писати декілька слів і вивчити цифри у рамках першого десятка. У рухах вони необережні та незграбні. Можна привити навички самообслуговування та санітар ної гігієни і пристосувати до нескладної роботи під постійним наглядом.
Ідіотія - важка ступінь недорозвитку. Психіка і мова у цих хворих практично відсутні, вони не можуть оволодіти навичками самообслу говування.
Деменція - набута хвороба, яка поділяється на тотальну та часткову.
При тотальному розладі мислення спостерігається повний розпад особистості. При частковому розладі мислення порушується частково, але мислення сповільнюється. Відмічається при церебрально му атеросклерозі в передстаречому віці, при важких соматичних хворобах.
9. Тактика медичного працівника. Хворі з порушенням мислення спричиняють багато клопоту при їх обслуговуванні. Вони нерідко невірно розуміють поставлене до них запитання. Неадекватні їх висловлювання і вчинки викликають роздратованість навколишніх. Ве ликої витримки і високого почуття співчуття вимагає від медичного працівника обслуговування таких хворих. Найкраща форма обслуговування - доброзичливість.
PAGE
PAGE 50