Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1
Основні етапи інтегрування держав-членів ЄС.
Етапи формування:
Розвиток концепції економічної та політичної уніфікації Європи.
Первісно інтеграція мала виключно економічний характер, оскільки держави-члени були не готові поступитися своїм суверенітетом на користь наддержавних інститутів влади. Саме тому національні уряди відкидали ідею інтеграції у політичний та військовій сферах. Однак з часом інтеграційні процеси неминуче стали прямо або опосередковано охоплювати й інші сфери суспільного життя (соціальну сферу, культуру, освіту, охорону здоров’я, молодіжну політику тощо). Це спонукало держави-члени ЄС до створення на основі вказаних Співтовариств Європейського Союзу.
Еволюція Європейського Союзу бере свій початок із створення "спільного ринку", який передбачав ліквідацію бар’єрів і обмежень для ввозу і вивозу товарів, капіталів, сприяв пересуванню людей, проведенню єдиної торгівельної політики відносно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку та інше. Європейський Союз утворений в 1993 відповідно до Маастріхтського Договору 1992 на базі Європейських співтовариств. Попри очікування, що Європейські співтовариства трансформуються у Європейський Союз, у Маастрихтському договорі була закріплена інша структура відносин між ними.
Діяльність Євросоюзу поряд з економічною інтеграцією (так звана І «опора») передбачала також проведення спільної зовнішньої політика та політика безпеки (ІІ «опора»), а також політики в сфері внутрішніх справ та правосуддя (ІІІ «опора»). При цьому Євросоюз не заміняє собою Європейські співтовариства, а функціонує паралельно з ними.Країни ЄС зобов’язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику в питаннях охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю та інше. Встановлено єдине європейське громадянство. Створено Європейський валютний інститут і Європейський центральний банк, а в 2000 році було введено єдину валюту - євро.
Дедалі більше уваги приділяється політичним аспектам інтеграції. Вже понад двадцять років провадяться прямі вибори до Європейського Парламенту. На сучасному етапі потреба в подальшому реформуванні значною мірою пов’язана з розширенням Союзу. Головний напрям реформування - забезпечення високої демократичності загальноєвропейських інституцій
Ідея єдиної Європи в історичному контексті.
До закінчення Другої світової війни сформувались два підходи до європейської інтеграції: федеративний (створення наднаціональної Європейської федерації або Сполучених Штатів Європи, інтеграція всіх сфер суспільного життя) і конфедеративний (обмежена інтеграція, заснована на принципах міждержавної згоди, із збереженням суверенітету держав-членів). Весь перебіг європейської інтеграції – боротьба цих двох підходів. Питання про створення федерації народів Західної Європи не піднімалося до 1947 р. з огляду на небажання європейських політиків викликати занепокоєння Радянського Союзу та зашкодити колективній безпеці на світовому рівні. Але невідкладність післявоєнної реконструкції Європи та реінтеграції Німеччини в коло європейських демократичних країн, а також початок холодної війни активізували діяльність чисельних європейських рухів.
У 1946 р. частина національних рухів за федеративну Європу об'єдналася у Європейський союз федералістів під головуванням Хендріка Брюгмана і Генрі Фрінея. Союз об'єднував прихильників децентралізованого народного федералізму. У 1947 р. Р. Куденхове-Калергі заснував Союз європейських парламентарів, прихильників Пан'європи, які підтримували ідею створення європейської асамблеї з федеративною конституцією і єдиною грошовою одиницею. Під час важких дебатів між "федералістами" і "уніоністами'', лібералами й прихильниками регульованої економіки голова Союзного європейського руху Великобританії лорд Д. Сандіс запропонував заснувати Міжнародний комітет координації рухів за Європейський Союз з метою мобілізації суспільної думки й урядових кіл на користь ідеї європейської асамблеї, який було створено у листопаді 1947 р. У травні 1948 р. в Гаазі під головуванням В. Черчілля зібрався Конгрес європейських рухів.
Під час Конгресу було запропоновано створити Європейський рух, який би координував діяльність прихильників об'єднаної Європи всіх напрямків і тенденцій (федералістів, уніоністів, лібералів, соціалістів тощо), які працювали на користь європейського союзу. Європейський рух був заснований у Брюсселі в жовтні 1948 р.Таким чином, європейські рухи заклали перші камені до європейської споруди, ініціювавши скликання Гаазького конгресу, який продемонстрував рішучість європейців розпочати інтеграцію. Головним результатом діяльності Конгресу) було прийняття "Звернення до європейців", яке визначило програму дій по об'єднанню Європи, а також створення Ради Європи (5 травня 1949р.) - першої дійсно європейської інституції. Рада Європи стала важливою міжнародною інновацією, яка заклала корисний прецедент для подальшого процесу європейської інтеграції,
політична слабкість Ради Європи змушували прихильників об'єднаної Європи шукати нові шляхи інтеграції. З іншого боку, посилення конфронтації між Сходом і Заходом (блокада Берліну в травні 1949 р., початок війни в Кореї в серпні 1950 р.) зумовлювало відмову Франції від жорсткої позиції щодо відродження Західної Німеччини і її економічної незалежності. Саме франко-німецьке порозуміння, підтримане США, стало ключовим фактором європейської консолідації.консолідація Західної Європи мала пом'якшити міжнародну напругу, спричинену майбутньою ремілітаризацією Німеччини.Біля витоків сучасної західноєвропейської інтеграції знаходилися видатні особистості, які ввійшли в історію як "батьки Європи": Ж. Монне, Робер Шуман, К. Аденауер, А. де Гаспері. Саме ці особистості змогли надати імпульс європейському починанню конкретним проектом, здатним змінити курс європейської історії, визначити зміст і напрямки європейського будів
Оскільки інституціональний метод європейської інтеграції, який передбачав опрацювання й прийняття європейської конституції з метою дати "згори" імпульс формуванню політичного союзу, виявився неможливим, "функціоналісти" запропонували розпочати пошуки шляхів співробітництва "знизу", в обмежених секторах, що представляли спільні інтереси європейських країн (секторальна інтеграція). Функціональний метод інтеграції передбачав, що європейські держави, які щойно відновили свій національний суверенітет після Другої світової війни, не мусили від нього одразу ж та повністю відмовлятися на користь федерації європейських держав. їм лише треба було відмовитися від догми неподільності і цілісності суверенітету та від певних частин суверенітету у визначених областях.18 квітня 1951 р. в Парижі після довгих дискусій Франція, Німеччина, Італія й країни Бенілюксу підписали договір, який на 50 років засновував Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС)
2
Післявоєнна інтеграція Європейського Союзу.
Після 2-ої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що власне і вважається початком європейської інтеграції.
Причини:
Великий внесок відіграв план відбудови європейської економіки Джорджа Маршалла. Мета – фінансова та технологічна допомога країнам Європи, а умова її надання – створення спільної комісії з представників країн, які отримуватимуть допомогу. З цією метою була створена Європейська Організація Економічної Співпраці.У травні 1948 року на конгресі в Гаазі була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об’єднання. В результаті 5 травня 1949 року було створено Раду Європи – перша європейська організація співпраці. Її завданням було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності.
Міжнародна ситуація на початку 50-их років призвела до того, що частіше почали вести мову про економічну інтеграцію. Тому у травні 1950 року в Парижі міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було запропоновано новий план часткової економічної інтеграції. Ініціатором цього плану був Жан Моне.
Пропозиції:
Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала на меті забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам – економічний розвиток. Було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів.План Шумана і Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький Договір.
Б) Паризький договір: заснування ЄСВС
18 квітня 1951 р. в Парижі після довгих дискусій Франція, Німеччина, Італія й країни Бенілюксу підписали договір, який на 50 років засновував Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС). Згідно 1-й статті Договору ЄСВС засновувалося на трьох основних принципах: спільного ринку, спільних цілей і спільних інститутів. Договір установлював спільний ринок вугілля, залізної руди, залізного брухту і сталі, заснований на принципах вільної торгівлі й регульованої конкуренції. Він переслідував мету координації й модернізації виробництва з метою його зростання, а також зниження цін шляхом відміни торгівельних мит і кількісних обмежень на рух товарів.
Договір був спрямований на забезпечення рівноправного доступу для користувачів до джерел виробництва і забороняв нечесні методи ведення конкурентної боротьби, зокрема, дискримінацію за національною ознакою. Також передбачався вільний рух капіталу і робочої сили. Для досягнення цієї мети в рамках Договору були розроблені правила інвестування, фінансової допомоги й ціноутворення. Договір передбачав підготовчий і перехідний періоди для адаптації національних індустрій, по завершенню яких вводився спільний зовнішній тариф стосовно третіх країн. Паризький договір набув чинності 25 літня 1952 р. після його ратифікації національними парламентами. Міжнародне управління Руром було ліквідоване в грудні 1951 р.
Договір про ЄСВС засновував інституції, які стали передвісниками відповідних структур Європейського співтовариства:
Менші проблеми на переговорах викликали інституційні питання. Було прийнято рішення щодо чотирьох органів, сформованих на кшталт відповідних органів ЄСВС. Передбачалося, що виконавчі функції виконуватимуть Рада міністрів та Комісія - колегіальний орган, якому було вирішено дати більш нейтральну назву, ніж Вищому правлінню ЄСВС. Комісія Євратому мала нараховувати 5 членів, Спільного ринку - 9. Члени обох комісій мали призначатися на чотирирічний термін за спільною згодою країн-членів. Вирішено заснувати єдину Асамблею для трьох співтовариств (ЄСВС, ЄЕС, Євратому), призначену в перший раз національними парламентами, надалі вона мала обиратися на прямих загальних виборах після відповідного рішення Ради міністрів. На вимогу бельгійського уряду, підтриманого партнерами по Бенілюксу й Італією, і поза опозицію ФРН було прийнято рішення щодо заснування Економічного й соціального комітету дорадчого характеру. Спочатку передбачалось, що кожне співтовариство матиме власний Суд.
Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС)
18.04.1951 року був підписаний договір про заснування ЄОВС. а 23.07.1952 року він набрав чинності. Термін його чинності був від початку обмежений 50 роками, тому 23.07.2002 року ЄОВС припинило своє існування Передумови виникнення Європейського співтовариства вугілля і сталі Зростання напруженості між Францією й Німеччиною з приводу Саару в 1948-1950 роках, а також політична слабкість Ради Європи змушували прихильників об'єднаної Європи шукати нові шляхи інтеграції. З іншого боку, посилення конфронтації між Сходом і Заходом (блокада Берліну в травні 1949 р., початок війни в Кореї в серпні 1950 р.) зумовлювало відмову Франції від жорсткої позиції щодо відродження Західної Німеччини і її економічної незалежності. Саме франко-німецьке порозуміння, підтримане США, стало ключовим фактором європейської консолідації. Розглянемо позиції провідних західних держав у цьому питанні.
Франція була зацікавлена в утворенні об'єднання європейських країн із французьким лідерством із метою зайняття місця Великобританії - натхненниці європейської політики протягом півтора сторіччя. До того ж, інтеграція Західної Німеччини до організації ефективнішої, ніж ЄОЕС чи Рада Європи, зробила б її більш контрольованою й передбачуваною. Французькі металурги бажали й надалі отримувати рурський кокс на вигідних умовах і підтримували ідею об'єднання важкої промисловості обох країн.
Німеччина поступово перетворювалася з об'єкта на суб'єкт міжнародних відносин і прагнула шляхом інтеграції домогтися анулювання численних обмежень, установлених після її поразки, зокрема, контролю над промисловістю, здійснюваного Міжнародним управлінням Руру, та економічної інтеграції Саару до Франції, яка здійснювалася після 1947 р.
Великобританія, яка мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі, надавала пріоритет розвитку "особливих стосунків" зі США та країнами Британської Співдружності націй. Лондон не передбачав можливості будь-якого обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії з іншими європейськими державами.
США підтримували проекти європейської інтеграції. З огляду на ускладнення геополітичної ситуації питання переозброєння Німеччини ставало для Сполучених Штатів ключовим. Отже, консолідація Західної Європи мала пом'якшити міжнародну напругу, спричинену майбутньою ремілітаризацією Німеччини.
Біля витоків сучасної західноєвропейської інтеграції знаходилися видатні особистості, які ввійшли в історію як "батьки Європи": Ж. Монне, Робер Шуман, К. Аденауер, А. де Гаспері. Саме ці особистості змогли надати імпульс європейському починанню конкретним проектом, здатним змінити курс європейської історії, визначити зміст і напрямки європейського будівішцтва. Іх підтримали в цій справі або її продовжили такі відомі політики, як П.Х. Спаак, Р. Маржолін, Вальтер Хольштейн чи, пізніше, Вапері Жискар д'Естен, Гельмут Шмідт, Ф. Мітгеран, Гельмут Коль, Жак Делор.
В) Римські Договори 1957р. та створення Європейського Економічного співтовариства та Європейського Атомного Співтовариства (Євроатом).
25 березня 1957 р. в Римі Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург підписали два договори, які засновували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом). Обоє договора набули чинності з 1 січня 1958 року. Підписані акти мали важливе значення для розвитку процесів інтеграції в Західній Європі. Євратом нагадував по своєму функціональному призначенню ЄОВС, тобто регулював порівняно вузьку, але дуже важливу (енергетичну) область міжнародного співробітництва.
Другий Римський договір засновував Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом), яке мало "створити умови розвитку для потужної атомної індустрії" з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу. Договір передбачав створення спільного ринку ядерних матеріалів і обладнання, розробку спільного ядерного законодавства, створення спільної системи постачання, системи мирного використання ядерної енергії Фундаментом технологічного прогресу в атомній промисловості Європи мали стати наукові дослідження, здійснювані в Спільному дослідницькому центрі. Таким чином, Євратом. Його головною метою було постачання на прийнятних умовах енергії, вкрай необхідної Європі, та забезпечення більшої незалежності коаліції шести країн у сфері атомного виробництва. Договір про Євратом засновував структури, подібні до установ ЄЕС (Рада міністрів, Комісія в складі п'яти членів, Науковий комітет, Суд, Економічний та соціальний комітет). Одразу ж після підписання римських договорів була підготовлена й того ж дня підписана Конвенція про деякі майбутні інститути співтовариств, згідно якій був створений Суд, єдиний для всіх трьох співтовариств.
На відміну від Євратому, створення Європейського економічного співтовариства мало надзвичайно важливе не тільки енергетичне, але й політично-правове значення. Мова йшла про створення інтеграційного об'єднання універсального характеру. До складу Співтовариства ввійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило значні темпи його економічного росту протягом наступних 15 років. Висувалося завдання створення загального ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили, заснованого на митному союзі. У ході побудови загального ринку повинна була бути забезпечена економічна інтеграція держав, створена основа для майбутнього економічного й валютного співтовариства, створений сам механізм для керування інтеграційними процесами. Договір передбачав поетапне будівництво загального ринку. Співтовариства наділялися необхідними інститутами й матеріальними засобами.
Були передбачені 4 головних інститути:
1)Рада (складався з офіційних представників урядів держав-членів на рівні міністрів).
2)Комісія (на відміну від Ради, складалася з міжнародних чиновників, правда вони призначалися тільки за умови одностайної ухвали) складалася з незалежних комісарів. Т.ч., Комісія виступала в ролі наднаціонального органа.
Договором про створення ЄЕС також передбачена установа:
3)Парламентської асамблеї, чиї повноваження трохи розширені в порівнянні з ЄОВС;
4)Суду Європейських співтовариств.
Одночасно з підписанням римських договорів там же в Римі підписана Конвенція про об'єднання парламентів і судів всіх об'єднань (відповідно, ЄОВС, Євратому і ЄЕС). Провідна мета інститутів Співтовариства за Римською угодою - створення Спільного ринку між державами-членами - містила три принципових аспекти:
3
А) Розвиток права Європейського співтовариства у 60-80 ті роки ХХ століття
Зіткнення двох підходів досягнуло своєї вершини у 1965-1966 роках – «Криза пустого стільця». В цей період президент Шарль де Голль відкликав французьких представників із органів ЄЕС і декілька місяців блокував їх роботу до того часу, поки партнери з Співтовариства не пішли на так званий «Люксембургський компроміс». Він передбачав збереження за Францією права вето при прийнятті важливих рішень шістьма членами ЄЕС як гарантію збереження державного контролю над розвитком ЄЕС. Проте ідея федерації, посилення інтеграції продовжували розвиватись. 6 липня 1967 р. набув чинності Договір про злиття (злиття трьох вищих органів Співтовариств в єдину Раду і Комісію, які разом із Парламентом і Судом ЄС сформували спільну інституційну структуру), на 1 липня 1968 р. було створено Митний союз. В 1974 році було створено Європейську Раду на рівні глав держав і урядів, а в 1979 – проведено прямі вибори в Європейський парламент.
У першій половині 80-х років центральною проблемою, яка активно обговорювалася в інститутах Європейського співтовариства, була стратегія західноєвропейської інтеграції на наступні роки й характер майбутніх реформ в ЄЕС.Країни-члени ЄЕС під час засідання Європейської ради у Фонтенбло (1984 р.) вирішили з метою активізації інтеграційних процесів заснувати Комітет з інституційних питань, сформований з особистих представників голів держав і урядів. Очолений колишнім міністром закордонних справ Ірландії Джеймсом Дужем Комітет був зобов'язаний розробити пропозиції щодо шляхів поліпшення функціонування європейського співробітництва.
Пропозиції Комітету Дужа ґрунтувалися на Штутгартській декларації Європейської ради від \9 червня 1983 р. і проекті угоди про Європейський Союз, прийнятій Європейським Парламентом. Європейська рада в Мілані (червень 1984 р.) мала визначитися щодо доповіді Дужа, а також з приводу багатьох пропозицій у справі активізації євроінтеграційних процесів.
Європейська рада в Люксембурзі (2-3 грудня 1985 р.) після 28 годин нарад прийняла вісім текстів, які модифікували Римський договір, а також документ щодо політичного співробітництва. Європейська рада вирішила об'єднати результати переговорів по політичному співробітництву і по роботі з поправками в єдиному документі, що знайшло відображення в його назві: Єдиний європейський акт. ЄЄА був підписаний дев'ятьма країнами-членами 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі. 28 лютого 1986 р. в Гаазі його підписали Греція, Італія, Данія. Однак, ратифікація ЄЄА дещо затрималася. Якщо в одинадцяти країнах вона не викликала проблем, то в Ірландії відбувся референдум, який дозволив внести поправку в конституцію і ратифікувати Акт. ЄЄА набув чинності ї липня 1987 р. після його ратифікації національними парламентами.
1970-ті роки: розширення та інновація
1970-ті роки також були періодом інновацій. На Паризькому саміті в грудні 1974 р. глави держав і урядів Співтовариства погодилися зустрічатися тричі на рік. Ці зустрічі дістали статус Європейської Ради. На них також було засновано Європейський фонд розвитку. В липні наступного року держави-члени уклали договір, яким Європейському Парламенту було надано широкі бюджетні повноваження і створено "фінансового охоронця Співтовариства" — Палату аудиторів. Середина 1970-х позначилася також зростанням кількості доповідей, зміст яких майже не було реалізовано, проте з'явилися зародки майбутніх реформ. Серед цих доповідей були:
· Доповідь Тіндемана (the Tindemans report) 1976 р., в якій було запропоновано розширити діяльність Співтовариства в галузі економічної і валютної політики, а також в оборонній та регіональній політиці;
· Доповідь "трьох розсудливих чоловіків" ("the Three Wise Men") 1979 p., яка рекомендувала посилити роль Комісії та збільшити кількість питань, рішення з яких приймаються за принципом більшості поданих голосів всередині Ради;
· Спіренбурзька доповідь (the Spierenburg report) 1978 p., яка вміщувала важливі пропозиції щодо реорганізації внутрішньої структури інституцій.
Десятиліття закінчилося двома значними подіями, які додали зовсім нового виміру розвиткові Співтовариства. У червні 1979 р. Європейський Парламент уперше був обраний прямим загальним голосуванням — так було надано демократичну легітимність органу, повноваження якого, схоже, почали розширюватися. Того ж року, але дещо пізніше, почав працювати Європейський механізм регулювання обмінного курсу (European Exchange Rate Mechanism). Його дія спрямовувалася на досягнення стабільності грошового обігу і готувала умови для можливого валютного об'єднання.
Слід додати, що ці зміни відбувалися на тлі значного погіршення економічного становища всього західного індустріального суспільства внаслідок двох нафтових криз, які завдали ударів у 1973 і 1978 pp. Незважаючи на певні ознаки того, що солідарність Співтовариства вже не витримувала такого навантаження (про це свідчить ізоляція Нідерландів після того, як вони, надавши допомогу Ізраїлю, опинились під дією санкцій країн — виробників нафти), держави-члени, в цілому, не вдалися до викликаних панікою захисних заходів, а вирішили знайти вихід із ситуації на рівні Співтовариства.
1980-ті роки: від застою до відродження
Одразу після значних змін, які сталися протягом попереднього десятиліття у змісті та складі Співтовариства, на початку 1980-х почався період відносної стагнації. Так частково підтверджувався вислів канцлера ФРН Віллі Брандта про те, що поглиблення інтеграції і географічне розширення не можна вести одночасно. У розвитку Співтовариства залишили слід різні внутрішні розбіжності:
· непорозуміння і пошуки компромісу щодо внесків Великобританії у бюджет Співтовариства;
· невдала спроба дійти згоди щодо економічних санкцій, які мали бути застосовані до режиму апартеїду в Південній Африці;
· перешкоди, з якими зіткнулися деякі валюти, зокрема французький франк, у механізмі регулювання обмінного курсу.
Ці ознаки втрати курсу торкнулися навіть одного з основних прагнень Співтовариства — спільного ринку. В попередньому десятилітті були розроблені різноманітні законодавчі програми, спрямовані на усунення торговельних бар'єрів за допомогою гармонізації, але ці заходи виявилися надто обтяжливими, впровадження їх зайняло дуже багато часу, й очікуваного ефекту вони не дали. Тому в середині 1980-х років Європейське Співтовариство опинилось у стані депресії та непевного очікування того, що хто-небудь чи що-небудь вкаже на вихід із становища.
Подією, яка припинила цей склеротичний стан, була Доповідь у 1985 р. комісара з питань внутрішнього ринку лорда Кокфілда (Lord Cockfield). Доповідь стала основою для опрацювання комплексної програми законодавства, спрямованого на завершення процесу створення до 31 грудня 1992 р. внутрішнього ринку. Зміст цієї доповіді був втілений в Єдиному європейському акті 1986 р. (ЄЄА). У ньому, зокрема, передбачалися деякі інституційні реформи, в результаті яких Європейський Парламент дістав більший обсяг повноважень у сфері законодавства щодо внутрішнього ринку. За незначними винятками ця програма була втілена в життя за розкладом. 1986 р. також був роком розширення Співтовариства, яке прийняло до свого складу Португалію та Іспанію. Переміщення центру ваги Співтовариства на південь досягалося ціною певних економічних і політичних альтернатив.
Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х років
На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:
q формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;
q до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища;
q розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;
q в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;
q країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;
q було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.
Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.
Б) Єдиний Європейський Акт 1986 року.
ЄЄА набув чинності ї липня 1987 р. після його ратифікації національними парламентами. ЄЄА був результатом досить складного компромісу, що хоча й обумовило його дещо декларативний та половинчастий характер, означало новий якісний крок у розвитку західноєвропейської інтеграції. ЄЄА проголошував центральним завданням Співтовариства утворення до 31 грудня 1992 р. "простору без внутрішніх кордонів", тобто завершення формування єдиного спільного ринку, усунення всіх перешкод щодо вільного переміщення товарів, людей, послуг та капіталу в рамках ЄЕС. ЄЄА вносив доповнення в Римський договір, згідно якого вперше в історії Співтовариства країни-члени зобов'язувались тісно координувати економічну та валютну політику з метою перетворення Співтовариства у валютно-економічний союз.
Особливе місце в ЄЄА приділялось Європейському політичному співробітництву в області зовнішньої політики. Якщо раніше таке співробітництво відбувалось у рамках Європейської ради неофіційно, то після 1986 р. воно вперше отримало законодавчу основну і мало регулюватися на основі міжурядового договору, який зобов'язував країни ЄЕС не тільки інформувати одна одну про передбачені зовнішньополітичні акції, але й спільно виробляти принципи і цілі зовнішньої політики, а також керуватися ними при проведенні своєї національної політики.Значний крок уперед був, насамперед, зроблений у реформуванні інституціональної системи Співтовариства. Єдиний акт легітимізував новий інститут Співтовариства - Європейську раду, яка зайняла найвище положення в системі управління Співтовариств. Число засідань Європейської ради було скорочено до двох на рік, і вони мали проводитися після закінчення шестимісячних строків головування чергової країни. Новим інститутом став Суд першої інстанції, який мав розглядати трудові й адміністративні позови й тим самим розвантажити Суд Європейських співтовариств
ЄЄА значно розширив повноваження Європейського Парламенту (ЄП), що мало обмежити зростаючу концентрацію влади в руках бюрократичних інститутів, таких як Комісія й Рада міністрів Європейського співтовариства. Найбільш суттєвою частиною ЄЄА прийнято вважати розділ П, який має на меті розвиток Європейського співтовариства шляхом підвищення ефективності комунітарних інститутів. Стаття 149 ЄЄА переглядає співвідношення повноважень Ради, Комісії та Європарламенту.Значну увагу ЄЄА відводив механізму функціонування Європейського політичного співробітництва. Завдяки прийняттю ЄЄА положення про політичне співробітництво були включені в Римський договір.Аналізуючи значення Єдиного європейського акту, можна стверджувати, що було зроблено значний крок уперед у таких сферах: інституціональна, економічна, науково-технічна. Саме в цих сферах ЄЄА став правовим актом, у якому деякі аспекти регулювалися вперше в історії ЄЕС.
Прийняття ЄЄА ознаменувало вирішення цілого ряду проблемних питань. По-перше, прийнятий документ містив широку програму дій Співтовариства на майбутні роки, охоплюючи різні сфери інтеграції від утворення єдиного ринку країн-членів і "технологічного співтовариства" до європейського зовнішньополітичного співробітництва. По-друге, ЄЄА вперше в історії Співтовариства вносив зміни й доповнення в його юридичну основу - Римський договір.
Маастріхтський договір про створення ЄС (7 лютого 1992 р.)
Цей договір був підписаний 7 лютого 1992 року в Маастрихте дванадцятьма країнами й відповідно одержав назву “Маастрихтский договір” (МД). Його ратифікація пройшла далеко не безболісно, так, у Данії виборці відкинули договір, такі ж тенденції виявилися й у Франції, Великобританії й Німеччині, процедура затяглася, але в остаточному підсумку всі члени співтовариств схвалили договір, і він набув чинності з листопада 1993 року. Головне, що характеризує цей договір: він оформив і поклав початок існуванню Європейського Союзу. Згідно МД Європейський Союз заснований на Європейських співтовариствах, доповнених політиками й формами співробітництва, передбаченими цим договором.
У сфері економічного й соціального розвитку основне завдання, що визначається МД - це завдання створення економічного й валютного союзу (ЭВС). В економічній сфері - це зростання економічного єднання, співробітництва й згуртованості. У валютній сфері - це створення єдиного валютного союзу. Валютний союз належало створити не пізніше 1 січня 1999 року із введенням єдиної валюти (євро) і включенням у союз держав, що відповідають вимогам ЄС (Греція цим вимогам не відповідала; Англія, Ірландія й Данія відразу виразили не зовсім позитивне відношення до єдиного валютного ринку, вони пізніше й не ввійшли в нього).
МД містить ряд важливих положень і постанов, що стосуються порядку функціонування інститутів. Тепер передбачена єдина інституціональна система союзу, були уточнені питання громадянства громадян у рамках союзу й ін. Чергове третє розширення Європейського союзу, як і кожне попереднє, привнесло в нього свою динаміку, зміни в пріоритетах. Поява з 1995р. трьох нових членів- Австрії, Швеції й Фінляндії змінило політичну конфігурацію Союзу. Хоча ці країни по своїх економічних і соціальних параметрах порівняно близькі до “ядра” ЄС, однак, їхнє підключення до угруповання знову з усією гостротою поставило проблему збалансованості між розвитком інтеграції “углиб” і “ушир”, тобто між поглибленням об'єднавчих процесів і розширенням географічних границь інтеграційної зони.
Маастрихтський договір передбачав запровадження спільної валюти євро та засновану на трьох стовпах структуру ЄС. Європейський Союз об’єднав Європейські спільноти та дві інших підвалини політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Також договором запроваджувалась посада європейського омбудсмена, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди.
У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 7 лютого 1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландія). В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:
1. інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;
2. єдина зовнішня політика та політика безпеки;
3. єдина політика в галузі внутрішніх справ.
З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і замість ЄЕС було утворено Європейський союз.
Через два роки після цієї події (1 січня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії проголосувала проти. Називають 2 причини цього:
1) традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна мала б знизити свій рівень;
2) Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має достатньо ресурсів для власного існування.
Багато місця у Договорі присвячено бюджетній політиці. Європейському Центральному Банку та національним центральним банкам забороняється кредитувати інституції чи органи Співтовариства, органи центральної, регіональної, місцевої чи іншої влади, державні організації чи підприємства держав-членів. Це означає, що Європейський Центральний Банк та центральні банки окремих держав-членів не можуть фінансувати дефіцит бюджету ЄС, а також дефіцити національних бюджетів.
Згідно з Договором структура ЄС включає Європейські співтовариства і політичний союз, у компетенцію якого входять сфери зовнішньої політики й спільної безпеки, а також співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ. Договір про ЄС розмежував соціально-економічний сектор, де домінує Співтовариство, і політичний сектор із перевагою міжурядових інститутів. Класичне зображення ЄС представляє Європейський Союз у вигляді споруди, в якій спільний фронтон опирається на три опори, які, головним чином, різняться між собою характером прийняття рішень.
Маастрихтський договір визначив наступні цілі Союзу:
Амстердамський договір 1997 р.
На сесії Європейської ради, що проходила на вищому рівні в Амстердамі в червні 1997 р., був у цілому схвалений проект Договору, підготовлений під час роботи Міжурядової конференції. У жовтні 1997 р. договір був остаточно схвалений головами держав та урядів країн-членів ЄС. Його повна назва - Амстердамський договір про зміни Договору про Європейський союз, договорів, що затверджували європейські співтовариства та пов"язаних з ним актів.Ідея підвищення ролі Європейського союзу в цій сфері була досить чітко виражена. було введено положення про "активну, беззаперечну і в дусі лояльності та взаємної солідарності підтримку країнами-членами спільної політики Союзу. Ця ж стаття формулює основні цілі ЄС в таких напрямках:
· захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів, назалежності та інтегрованості Союзу у відповідності з принципами Статуту ООН;
· посилення безпеки Союзу в усіх аспектах;
· збереження миру та посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Статуту ООН, Хельсинського Заключного акту та Паризької хартії;
· підтримка міжнародного співробітництва;
· розвиток та консолідація демократії, повага прав людини та фундаментальних свобод.
Згідно тексту Амстердамського договору значним змінам підлягла організаційно-управлінська структура спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Значно підвищена роль Європарламенту, з яким має консультуватися Голова Європейської ради. Держави-члени можуть передавати на розгляд Раді питання, що стосуються спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Голова Ради може скликати надзвичайні засідання Ради. Вводиться нова посада Верховного Голови з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Особа, що займає цю посаду, одночасно є Генеральним секретарем Ради і має свій виконавчий апарат - відділ планування політики та раннього попередження.
У Амстердамському Договорі йдеться про основні права громадян, поступове встановлення зони свободи, безпеки та справедливості, містяться декларації про політичну співпрацю та судову співпрацю в карних справах, впроваджуються нові положення з питань працевлаштування, соціальної політики, охорони навколишнього середовища, здоров'я та споживачів, піднімається проблематика європейського громадянстваЦілком новим є положення Договору, яке передбачає можливість використання в певних ситуаціях формули „тіснішої співпраці“ окремими країнами-членами задля реалізації спільних цілей.
Ніццький Договір 2000р.
Країни-члени запропонували Комісії, щоб вона якнайшвидше підготувала проект нової реформи. У відповідь, 13 грудня 1997 р. Європейська Комісія представила План дій 2000, де представила стратегію зміцнення ЄС перед розширенням, передбачаючи також потребу реформування систем спільної сільськогосподарської політики, інституцій, соціальної політики, охорони навколишнього середовища та наукових досліджень. План дій був прийнятий Радою ЄС під час її засідання в Берліні 24-25 березня 1999 р. У червні 1999 р. на саміті в Кельні було прийняте рішення про організацію міжнародної конференції, присвяченої справам інституцій та прийняттю нових членів. Як і було заплановано, конференція розпочалася 14 лютого 2000 р. і завершилася зустріччю Європейської Ради в Ніцці, яка тривала з 7 до 11 грудня 2000 р.
Міжнародна конференція завершилася підписанням у ніч з 10 на 11 грудня 2000 року нового Договору. Положення Ніццького Договору були офіційно визнані такими, яких цілком достатньо для потреб розширення ЄС. Після підписання Договір підлягав процедурі ратифікації як в національних парламентах, так і в Європейському Парламенті.Для того, щоб Договір набрав чинності, потрібна була його ратифікація у всіх країнах-членах ЄС. Ратифікацію можуть виконувати парламенти самостійно, хоча це може відбуватися через всенародний референдум. Такий референдум, наприклад, відбувся в Ірландії, де при низькій участі громадян (35% з тих, хто має право голосу) понад половина (54%) проголосувала проти прийняття Договору, що вважалося відмовою від розширення ЄС. Другий референдум, проведений 19 жовтня 2002 р., якому передувала потужна інформаційна кампанія, приніс очікуваний успіх. При участі 50% аж 63% населення погодилися на прийняття Ніццького Договору.
У Декларації, доданій до Ніццького Договору, передбачені подальші дебати щодо майбутнього ЄС, а зокрема:
як встановити та контролювати детальніший поділ повноважень між ЄС та країнами-членами;
статус Хартії Основоположних Прав ЄС, прийнятої на саміті в Ніцці;
спрощення Договорів з метою легшої їх читабельності;
ролі національних парламентів у майбутній європейській конструкції.
Ніццький Договір Його положення зосереджувались на трьох основних проблемах:
Проект Конституції Європейського Союзу
У 2004 році на Міжнародній Конференції в Брюсселі було здійснено спробу підписати Договір про Конституцію для Європи.
Після того як на цій конференції ЄС було відкинуто проект Договору, керівні офіційні особи в ЄС висловили бажання поновити переговори стосовно Конституції Союзу. Ірландія, до якої перейшло президентство ЄС у 2004р., назвала це «негайним питанням», яке необхідно вирішити якомога швидше.Серед більшості питань, які обговорювались в Брюсселі навколо питання Конституції були питання інститутів ЄС, представництво нових держав-членів, питання, які стосувались економічного розвитку Союзу і держав-членів. В проекті Договору велика увага приділяється політиці та економіці.
Економічні питання стосуються двох головних пунктів: виключна компетенція ЄС, окремі повноваження та підтримка, координація і додаткова діяльність. Крім того, вирішуються питання економічного розвитку держав-членів ЄС.
У Конституції були закріплені економічні принципи координації та економічної політики, і політики зайнятості держав-членів.
Частина 3 проекту «Політика і функціонування Союзу» вказувала на поділ політики на внутрішню та зовнішню діяльність ЄС. Розробники Договору сконцентрували свою увагу на внутрішньому ринку, економічній та валютній політиці.
Конституція в якості цілей ЄС визначає:
Відповідно до Конституції, відносини між Союзом і Державами-членами базуються на тому, що Союз поважає “національну ідентичність ” Держав-членів, притаманні їм політичні і конституційні структури, зокрема і в тому, що торкається місцевої і регіональної автономії. Союз поважає істотно важливі функції Держави, зокрема ті, які спрямовані на забезпечення територіальної цілісності Держави, на підтримання громадського порядку і забезпечення внутрішньої безпеки.
Ці відносини реалізуються відповідно до принципу “лояльного співробітництва ”.
Лісабонський договір
Із набуттям чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 р. розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Поряд із набуттям Євросоюзом міжнародної правосуб’єктності, основні зміни відбулися в інституційній сфері, а також у механізмах ухвалення рішень всередині Європейського Союзу. Запроваджено нові керівні посади – Президент Європейської Ради та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики, а також утворено новий орган – Європейська служба зовнішньої діяльності (дипломатичного відомства ЄС, яке практично буде відігравати роль „міністерства закордонних справ”).
Лісабонський договір містить наступні положення:
– має основний, установчий характер, адже закріплює підвалини майбутнього функціонування Союзу;
– регулює широке коло суспільних відносин — політичних, соціальних, економічних, екологічних та ін. Крім того, його норми є первинним законодавством Євросоюзу та мають пряму дію для всіх держав-членів;
– має гуманістичний характер — утілює світові стандарти прав людини, прописані у Хартії основоположних прав Європейського Союзу, що містить реальний перелік прав, які мають його громадяни;
– відтворює нинішню систему суспільних відносин у Європейському Союзі.
«Договірна» складова полягає у тому, що цей документ:
– укладений державами-членами — суб’єктами міжнародного права;
– є основоположним актом, що регулює важливі сфери міжнародних відносин.
До основних інституційних змін, які вносить Лісабонський договір, належить передусім визнання Євросоюзу юридичною особою — de jure — суб’єктом міжнародного права, злиття трьох «стовпів», на яких нині побудовано Союз, що дає йому змогу бути учасником міжнародних договорів та міжнародних організацій.
Лісабонський договір офіційно іменується «договором про внесення змін до Договору про Європейський Союз і Договору про установу Європейського Співтовариства» і за правовою природою є міжнародним договором, підписаним на саміті ЄС у Лісабоні.