Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
19. Захоплення Галичини Польщею у 1349 році та його наслідки. З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі.Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир III відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. По смерті Казимира III “Королівство Галицьке” стало васально залежним від Угорщини. Після смерті Людовіка у 1387 р. Польща знов хотіла захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов’язувався “навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до “Корони Польської”. Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт. У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам’янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.
43.Місцеві органи влади і управління в Гетьманщині. Місцеві органи влади та управління гетьманської держави - полковий і сотенний уряди, міське й сільське управління - наслідували засади організації центральної влади. Адміністративний поділ козацько-гетьманської держави, що поділявся на полки й сотні, дублював структуру війська. .До складу полкового уряду входили полкова козацька рада, полковник, полкові старшини, рада полкової старшини і полкові канцелярії. На підставі звичаю полковий уряд підпорядковувався полковій козацькій раді. Полковий уряд очолювали полковники, які виступали як представники військової адміністративної влади на території полку. Фактично полковники забезпечували владу гетьмана на місцях. Полковникам у межах полку належали широкі військові, адміністративні, фінансові та судові повноваження. Особу, яка тимчасово виконувала обов'язки полковника називали наказним полковником. В управлінні територією полку та командуванні військовим підрозділом полковник спирався на полкову старшину, склад якої майже повністю дублював склад генеральної старшини - обозний, суддя, осавул, писар, хорунжий. Матеріальним забезпеченням полку відав обозний. Він керував обозом та артилерією. Обозному підлягали полковий артилерійський осавул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. У полковому суді головував полковий суддя. Він мав свою канцелярію та урядовців. Писар вів діловодство полку і керував полковою канцелярією. Осавул (найчастіше їх було два) наглядав за дотриманням порядку й дисципліни у полку, виконував поліційні функції. Мав помічника - підосавула. Полковий хорунжий відповідав за збереження полкового прапора. Модель адміністративного устрою полку копіювалася на сотенному рівні. До складу сотенного уряду входили сотник, городовий отаман, сотенні старшини, сотенна рада старшин і сотенна канцелярія. Сотенний уряд :сотник і його помічники. Сотникові в межах сотні належали широкі військові, адміністративні та судові повноваження. Поруч з отаманами, які виконували тільки військові функції, дослідники вирізняють і «отаманів городових», котрі мали лише адміністративну владу в містах. .Допоміжним органом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною для обговорення й вирішення найважливіших військових, адміністративних і судових справ. На чолі міста стояв війт. Влада війта була довічною. Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися : ради і лави, або лавничого суду. Ради відали адміністративно-господарськими справами: міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит підтриманням зв'язків із гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство за цивільними й кримінальними справами виносили по них вироки, аж до смертних. Сільське управління перебувало в руках сільської громади, як; складалася з дорослих самостійних господарів, як чоловіків, так жінок. Для догляду за порядком і для завідування сільськими справами громада обирала сільського війта та 2-5 осіб (лавників). Запорозька Січ становила самостійну адміністративно-територіальну одиницю.
67.Зібрання малоросійських прав 1807 року. Структура та характеристика. 1767р. за доручення президента Малоросійської колегії Рум'янцева під керівництвом секретаря комісії Безбородька був складений «Екстракт малорос. прав»- збірник систематизованих витягів з правових норм, що в різний час діяли в Гетьманщині. Збірник складається із вступу та 16 розділів(про головне управління в Малоросії; про малорос. суди та порядок розгляду справ у них; про міста, шляхту, козацтво; про маєтки державні; про прибутки державні; про ревізії; про комісаріат; про пільги та маєтки шляхти; про духівництво, його пільги та маєтки; про малорос. чиновників; про артилерію; про простий народ; про греків), до деяких з них додано копії найважливіших законодавчих актів. У вступі викладено зміст імперського указу про створення Кодифікаційної комісії, указу про вибори депутата Кодифікаційної комісії від Малорос. колегії, розпорядження П. О. Рум'янцева та ухвала Малорос. колегії про складання «Е. м. п.». До збірника було додано «Інструкцію про суди 1730» і копію «Відомостей про чини 1765». Більшість матеріалів «Е. м. п.» визначала правове становище укр. шляхти, козацької старшини, духівництва, службовців військ.-адмін. апарату, верхівки міського населення. Визначалися види держ. власності (переважно на землю), порядок розпорядження і користування нею. Значну кількість актів, зібраних в «Е. м. п.», присвячено питанням держ. та адмін. права. У 1-му розділі визначалося правове становище центр. органів управління, частково — суд. Організація, наводилися акти про відновлення та ліквідацію гетьманства і статус Генерального Військ. суду, Генерал. скарбової канцелярії та Генерал. рахункової комісії. Докладно висвітлено судоустрій і судочинство. Визначення в «Е. м. п.» взаємовідносин місцевих органів самоврядування з імперськими структурами Росії йшло всупереч офіційному напрямові політики самодержавства на остаточну ліквідацію залишків укр. державності, тому у 1786р. змінили.Підготовлений 1786 в умовах ліквідації автономії України, її полкового адміністративного поділу, автономії органів місцевого управління та запровадження губернського адмін.-територіального поділу, поширення на терит. України дії «Установлення про губернії» (1775), створення намісництв та призначення нового апарату місцевих органів. Щоб узгодити стару адмін. практику з вимогами нового рос. законодавства, чиновники малорос. експедиції Сенату підготували збірник, основою якого стали «Екстракт малоросійських прав» (1767), «Установлення про губернії» (1775), ін. акти держ. влади, прийняті у 1767—86. Тому збірник містить доповнення і переробку «Екстракту малоросійських прав». З останнього вилучено окр. розділи, додано історію кодифікації та перелічено джерела права, що діяли в Україні, а також доповнено новими розділами, зокрема про охочеко-монні (наймані) компанійські (кінні) полки, про приєднання деяких містечок до Катеринослав. намісництва, про розкольників, які поселилися в Україні.
91.Утворення СРСР і зміни в конституційному законодавстві України
Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська формадержавності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків). Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий–березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації. Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Ленін запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації. 10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР. Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення. Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. Конституція УРСР 1919 року, її структура ї зміст.На III-му Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у Харкові 14 березня 1919 року, було прийнято Основний закон республіки - Конституцію УРСР. Цей документ стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Він носив заідеологізований класовий характер. УРСР називалася навіть не державою, а організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над гнобителями й експлуататорами. При прийнятті Конституції УРСР допускалася її відмінність в залежності від місцевих умов від Конституції РСФРР 1918 року. Тому текст Конституції УРСР значно відрізняв¬ся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом. Структурно цей документ складався з чотирьох розділів: 1. Загальні положення; 2. Конструкція радянсь-кої влади; 3. Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України; 4. Про герб і прапор УРСР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А - Організація центральної влади; Б - Організація радянської влади на місцях. У Декларації визначалася соціальна основа нової державності - диктатура пролетаріату. Політичною основою диктатури пролетаріату виступала система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосні, повітові та губернські з’їзди рад. Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад. У період між з’їздами вищим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. Компетенцією ВУЦВК було формування уряду - Ради Народних Комісарів. Уряд складався з народних комісарів, які очолювали галузеві народні комісаріати. За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою. Зверніть увагу, що в організації й діяльності найвищих органів влади та управління поділу на законодавчу, виконавчу влади не було, а вносити зміни до Конституції міг лише Всеукраїнський з’їзд Рад.
115.Звільнення Закарпаття від фашистських загарбників і створення органів народної влади
У результаті успішного здійснення Карпато-Ужгородської воєнної операції у жовтні 1944 війська червоної армії(ЧА) зайняли укр. Закарпаття, отже, завершили звільнення від німецьких та союзних їм військ усіх етнічних українських земель. Згідно з нормами тогочасного міжнародного права Закарпаття вважалося частиною чехочловаччини. Однак цей факт зі вступом ЧА на територію закарпаття ігнорувався. Радянські військово-політичні структури розгорнули активну боротьбу по «законному» втягненню цієї землі до складу СРСР. Більшовицьке керівництво намагалося надати цьому процесові форми народного волевиявлення. Для реалізації цього задуму у перші дні після звільнення Закарпаття були створені т. зв. Народні комітети. Вони мали протистояти органам чехословатської адміністрації. Народні комітети радянські військові видавали за єдину нову владу. Народним комітетам було надано функції більшовицьких органів диктатури пролетаріату. Вони будувалися за принципом демократичного централізму, одночасно оголошувалися органами державної влади і держправління. Проголошувалося, що своє нове завдання нові органи держвлади вбачали у досягненні «возз’єднання закарпаття з УРСР». У листопаді 1944 в Мукачеві І з’їзд народних комітетів закарпаття обрав виконачий орган влади – Народну раду закарпатської україни(НРЗУ). До компетенції НРЗУ входило керівництво політичним та економічним життям закарпаття, видання декретів, що мали силу законів, організація вищого суду і прокуратури. На чолі НРЗУ був голова, що очолював її президію. Вона по суті виконувала урядові функції. Народна міліція: головним її завданням була охорона громадського порядку, ліквідація наслідків попереднього окупаційного режиму. Своєрідними збройними силами Закарпаття були народні дружини. Здійснення судових функцій покладалося на народні суди, вищий народний та спеціальні суди. Вищою інстанцією був вищий народний суд. Спеціальний суд мав стояти на сторожі нових демократичних порядків від злочинних посягань ворогів, а також вести боротьбу з державними злочинами.
121.Акт проголошення незалежності України. Його характеристика історичне значення.
122. Основні положення і значення конституції України від 1996р.
17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла рішення привести чинну Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет України. У червні 1991 р. парламент прийняв концепцію майбутньої Конституції, створив Конституційну комісію. Протягом 1990-1996 pp. було запропоновано 15 проектів Конституції України. Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття 28 червня 1996р. Верховною Радою України нової Конституції України.
Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень. Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти. Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу. Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. 3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико економічну систему. Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості. Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій. Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.