Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Аболіна Т. Г., Нападиста В. Г., Рихліцька О. Д та ін., за заг. ред. Панченко В. І.
Прикладна етика
Навчальний посібник. - К.: «Центр учбової літератури», 2012. - 392 c.
Навчальний посібник висвітлює практичність етичної теорії в політиці, економіці, медицині, біології, екології. Розглядаються імперативно-ціннісні засади конкретних професійних відносин, моральні колізії різних соціальних практик у світлі нагальної потреби сьогодення. Дає матеріал по конкретизації професійних етосів, що вже діють в існуючих організаційних структурах.
Для студентів вищих учбових закладів, викладачів, всіх, хто цікавиться моральними проблемами сьогодення.Навчальний посібник висвітлює практичність етичної теорії в політиці, економіці, медицині, біології, екології. Розглядаються імперативно-ціннісні засади конкретних професійних відносин, моральні колізії різних соціальних практик у світлі нагальної потреби сьогодення. Дає матеріал по конкретизації професійних етосів, що вже діють в існуючих організаційних структурах.
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ 1. Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики
1.1. У витоків етики як практичної філософії
1.2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики
1.3. Прикладна етика як нова стадія розвитку етики
1.4. Основні принципи етичної регуляції в сучасному суспільстві
Розділ 2. Біоетика
2.1. Історія становлення біоетики
Передумови становлення
Біоетика як академічна дисципліна
Біоетика як соціальний інститут
З історії становлення етичних комітетів
Україна
Росія
Естонія
Румунія
Чеська Республіка
2.2. Предмет та основні принципи біоетики
2.3. Дилеми біоетики: аборт, евтаназія, трансплантологія
Аборт
Аргументи, котрі не допускають аборту
З історії легалізації аборту
Евтаназія
Коротка історія суспільної та правової легітимації евтаназії
Аргументи на користь евтаназії
Аргументи "проти" евтаназії
Трансплантологія
Коротка історія трансплантології
Моральні проблеми трансплантології
Розділ 3. Екологічна етика
3.1. Історія виникнення та становлення екологічної етики
3.2. Поняття та предмет екологічної етики
3.3. Концептуальні основи екологічної етики
Вчення В. Вернадського про ноосферу
"Коеволюція людини і природи" М. Моїсеєва
3.4. Основні напрями та принципи екологічної етики
"Етика Землі" О. Леопольда
"Етика благоговіння перед життям" А. Швейцера
3.5. Сучасні екологічні рухи та громадські організації: етико-правовий аспект
3.6. Відкриті питання екологічної етики: цінності "внутрішні" та "зовнішні"
Матеріальні цінності
Нематеріальні цінності
3.7. Відповідальність як підґрунтя екологічної етики
Розділ 4. Економічна етика
4.1. Поняття та предмет економічної етики
Виникнення та становлення етико-економічного знання
4.2. Економічна етика як теорія фактичної економічної поведінки
Поняття економічної культури та господарського етосу
Етичні цінності західноєвропейської економічної культури
4.3. Економічна етика як нормативна теорія господарства
Нормативні вимоги економіки та моралі в сучасних процесах раціоналізації господарського життя
"Топос" моралі в умовах сучасної економіки: індивідуальна та інституціональна етика
Ціннісно-нормативні орієнтири сучасного "суспільства добробуту"
Імперативно-ціннісні засади прийняття рішень щодо управління господарчими процесами
4.4. Соціальна відповідальність суб'єктів господарства
Моральний статус корпорації як колективного суб'єкта
Етичні кодекси корпорацій як механізм соціальної відповідальності
Міжнародні нормативні документи та їх значення для реалізації корпоративної соціальної відповідальності
Методи підвищення моральної компетенції персоналу та соціальні ініціативи компаній
Розділ 5. Політична етика
5.1. Політична етика - виклик соціально-політичної кризи
5.2. Політика і мораль: схоже у відмінному
5.3. Політична етика: пошуки визначення
5.4. Влада як фокус взаємин моралі та політики
5.5. Політика і чесність: чи можливо моральне виправдання політичної брехні
5.6. Мораль у політичних конфліктах
Розділ 6. Етика соціолога
6.1. Професійна діяльність соціолога в контексті актуалізації професійної етики
Поняття професіоналізму. Етичний аспект професіоналізму
Професійна етика
Моральнісна культура особистості
Відповідальність особи
Конкретність професійної етики
6.2. Етика соціолога у світлі ціннісних вимог до наукової діяльності
Особливості наукової діяльності. Основні ціннісні принципи науки
6.3. Проблема професіоналізму соціолога в умовах соціальних трансформацій в Україні
Українська соціологія доперебудовного періоду
Соціологія в умовах українських суспільних трансформацій
6.4. Морально-правова регламентація професійної діяльності соціологів
Розділ 7. Етика юриста
7.1. Предмет етики юриста
7.2. Мораль і право: спільне і відмінне
Релігійні концепції походження моралі
Натуралістичні концепції походження моралі
Соціально-історичні концепції походження моралі
7.3. Моральні якості судді
7.4. Моральні якості прокурора
Основні вимоги до професійної поведінки прокурора
Основні вимоги до поведінки прокурора у межах судочинства
Основні вимоги до позаслужбової поведінки прокурора
7.5. Моральні якості адвоката
Норми адвокатської етики, визнані і закріплені у міжнародній практиці
Норми адвокатської етики, закріплені в національному законодавстві
Норми адвокатської етики, які здобули визнання у документах, що не мають нормативно-правового характеру - кодексах, положеннях, правилах і т. п
Етичні норми адвокатської діяльності, не закріплені в офіційних документах
7.6. Поняття фрустрації. Проблема професійних деформацій
ВСТУП
Соціокультурна ситуація початку XXI століття означена актуалізацією морально-етичних засновків цілого ряду соціальних практик. У просторі політики, економіки, медицини, біології, екології нагальною потребою висувається в сучасному світі ті моральні ціннісно-нормативні орієнтири, які мають сприяти продуктивності цих галузей поряд із власне розвитком спеціальних галузевих інновацій. Такий запит соціальної практики в котре розгортає проблематику етичної теорії в бік її практичної ефективності, як здійснення її сутнісного призначення - бути як теорія (філософія) моралі в якості практичної філософії. Тому вже протягом останніх десятиліть широко обговорюється та розробляється проблематика прикладної етики, яка все активніше посідає своє місце в навчальних планах вищих навчальних закладів різного професійного спрямування разом із нормативною дисципліною "Етика". Якщо етика завжди передбачала прояснення сенсу моралі та вищих цінностей в людській життєдіяльності, то прикладна етика в різних своїх царинах є виразом практичного та нормативного інтересу як запиту суспільства, з одного боку, та етично мислячих агентів самих діяльностей, з другого боку, щодо імперативно-ціннісних змістів конкретних професійних відносин.
Практичний запит до підготовки сучасного професіонала будь-якого фаху сьогодні формує вимогу оволодіння ним здатністю і готовністю розв'язувати складні моральні колізії, дилеми та конфлікти, що супроводжують сучасні сфери діяльності. Цього вимагає як ускладнення самого характеру соціальних практик, що перебувають у складному системному взаємозв'язку і дуже часто обтяжені непередбачуваними ефектами, вимагаючи підвищеної відповідальності спеціалістів.
З іншого боку, зміна механізмів легітимації форм діяльності і норм поведінки доби постмодерну, виразом якої стала сучасна "дискурсивна етика", вимагає здатності кожного члена суспільства, особливо дипломованого спеціаліста, вступати в обговорення конкретних етичних проблем різних сфер соціального життя. Розуміння цих нових вимог до усвідомлення сенсу і дієвості фундаментальних моральнісних цінностей у професійній діяльності актуалізують доповнення традиційних нормативно і ціннісно-нейтральних викладів різних теорій розвитком і розробкою як професійних, так і прикладних етик з обов'язковим включенням їх як навчальних дисциплін до освітнього процесу вищої школи.
Навчальний посібник "Прикладна етика", підготовлений колективом кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, є спробою реалізувати підготовку майбутніх спеціалістів до складних, подекуди морально суперечливих реалій професійної та предметної практики, в яку їм прийдеться включатися. Авторами переслідувалась мета ознайомити студентів, як філософів, так інших спеціальностей, з теоретичними розробками в різних напрямах прикладної етики, з віднайденими там методами і механізмами розв'язання основних моральних дилем, з випрацюваними принципами морально-нормативного забезпечення різноманітних професійних сфер, з напрацю-ваннями існуючих соціальних інституцій (комітетів, експертних рад та ін.), що покликані сьогодні забезпечити етичний режим різних практичних сфер. Серед напрямів прикладної етики у навчальному посібнику увага зосереджується на біоетиці, екологічній, економічній, політичній етиці, які бачаться провідними серед дослідних галузей сучасних прикладних етичних розвідок.
Серед кола проблем прикладної етики залишаються і питання, що торкаються проблеми нових принципів моральної кодифікації професійної діяльності. Тому у навчальному посібнику приділяється увага висвітленню морально-етичних підґрунть діяльності юриста та соціолога. Вибір такої спрямованості викликаний запитами відповідних фахових підготовок Київського національного університету імені Тараса Шевченка, які впровадили курси етики за професійним фахом до своїх навчальних програм.
Даний навчальний посібник є узагальненням досвіду розробки матеріалів для викладання відповідних курсів, що заявляються на різних підрозділах університету: на філософському факультеті для магістрів курс "Прикладна етика", для політологів спецкурс "Політична етика", для юристів "Етика юриста", для економістів "Етика бізнесу", для соціологів "Етика за професійним фахом".
Будучи певним зведенням різних напрямів прикладної етики, посібник дає матеріал з конкретизації професійних етосів у певних інституціо-лізованих формах, що вже діють в існуючих організаційних структурах.
Матеріали посібника будуть корисними як основа для професійної підготовки та широкої гуманітарної освіти студентів як майбутніх спеціалістів та морально свідомих громадян.
Розділ 1. Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики
1.1. У витоків етики як практичної філософії.
1.2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики.
1.3. Прикладна етика як нова стадія розвитку етики.
1.4. Основні принципи етичної регуляції в сучасному суспільстві.
Останні десятиліття XX століття характеризуються виникненням нових видів прикладної етики, що суттєво відрізняються від класичної академічної філософської дисципліни.
Такі нові види прикладної етики безпосередньо підключаються до політики, сфер бізнесу, науки, медицини, проблеми ставлення людини до природи та ін. Ця нова соціальна функція етики, поворот її до конкретно-практичних проблем сучасності, стала яскравим явищем кінця двадцятого століття. У фундаментальних міжнародних словниках підкреслюється як позитивний факт включення до цих словників багатьох статей з прикладної етики.
Причини появи найрізноманітніших форм етичного знання вбачають у стрімкому піднесенні людських знань і технологічних можливостей, у багатьох глобальних проблемах (розподіл світових ресурсів продуктів харчування людини і сировини, зростання народонаселення, реальна можливість виникнення глобальних катастроф).
1.1. У витоків етики як практичної філософії
Розуміння всезагальності певних духовно-етичних настанов формується в давніх цивілізаціях як Сходу, так і Заходу. Постулювання наявності деяких загальних імперативів, що стосуються всіх людей, є характерним як для релігійної, так і для філософської думки. До них можна віднести уявлення про доброчинність, благо, правильність, гідність, справедливість, честь, мужність та ін. Обґрунтування їх здійснювалось у широкому діапазоні від посилань на божественну волю до природних законів.
Сучасний дослідник А Макінтайр акцентує увагу на тому, що практика тоді призводить до набуття внутрішніх благ, а не лише до зовнішніх, коли в ході такої діяльності формуються людські доброчинності (справедливість, хоробрість, чесність тощо). Він дає таке визначення доброчинності, яка є "... набутою людською якістю, володіння і вияви якої дозволяють досягнути тих благ, які є внутрішніми стосовно практики і відсутність яких ефективно перешкоджає досягненню будь-яких таких благ"*.
Таким чином, можна зробити висновок, що без формування ціннісного універсуму людини практична діяльність не є корисною для неї. Перехід мислення у більш масштабний вимір відбувається на основі ціннісних орієнтирів, які визначально постають над практикою як ідеал (добро, краса, істина).
Вторинною моральною рефлексією є процес індивідуальної і колективної оціночної діяльності на базі таких орієнтирів і його результати є моральним освоєнням дійсності та мораллю конкретного суспільства. разом з ціннісно-ідеальними орієнтирами моральної свідомості (героїзм, любов, свобода) існує ціннісне поняття "корисне", яке узагальнює позитивне значення будь-чого стосовно до інтересів людини.
Змістовний діапазон "корисного для людини" є надзвичайно широким, у нього входить і задоволення вищих потреб. На відміну від "вигоди" і "користі" у вузькому значенні цих слів, "корисним для людини" є задоволення інтересу, який не здійснюється за рахунок нехтування інтересами інших людей. У капіталістичному суспільстві корисне стає пріоритетною цінністю, ключовим принципом підприємницької свідомості, що обумовило його розробку і застосування в етичній теорії праксеологічної спрямованості. В ній переважає завдання досягнення практично-поведінкового результату суб'єктом моральної самореалізації.
Широка поширеність моральних норм, приписів, категорій та принципів, їх збіг по суті і розходження за зовнішньою формою сприймається як культурно-антропологічний факт.
Певна вразливість такої позиції полягає в ототожненні універсальності та загальної поширеності моральних норм. До невирішених проблем належить і те, що в сучасному світі співіснує величезна кількість цінностей, які важко узгодити між собою, що створює загрозу такій оптимальній концепції глобалізації, як сталий розвиток. Світова технологічна і соціальна політики не можуть не включатись до вирішення цього питання. Вагомі технологічні впливи пронизують всі частини такого унікального і складного феномена як людське життя.
У видатного філософа І. Канта моральнісний закон виступає як примус людської волі, як необхідність діяти усупереч багатоманітним впливам, які ця воля відчуває. Цей моральнісний закон набуває форми примусового боління - імперативу. Якщо уявити досконалу добру волю, або святу волю, то для неї моральнісний закон є єдиним принципом дії, а тому не виступав би як імператив.
Імперативи - це формули відношення об'єктивного моральнісного закону до недосконалої волі людини. Всі імперативи людської поведінки поділяються Кантом на два великі класи: одні з них наказують гіпотетично, інші - категорично. У першому випадку, наприклад, поради лікаря є гарними для людини, що бажає турбуватись про своє здоров'я. Категоричний імператив приписує вчинки, які є гарні самі по собі, без урахування наслідків, безвідносно до якоїсь іншої цілі. Тільки категоричний імператив можна назвати імперативом моральності. І навпаки, тільки імператив моральності може бути категоричним.
У працях Канта є три основні формулювання категоричного імперативу, хоч при цьому це один, єдиний, закон. Його різні втілення пов'язані з основними параметрами людських вчинків - змістом, ціллю і причинами. Кант показує, що за цими основними критеріями категоричний імператив є безумовним, загальнозначущий з точки зору змісту, бо не приписує жодних вчинків, а стосується лише максим волі. Категоричний імператив є абсолютним з позицій цілей, бо орієнтований на абсолютну ціль, мету саму по собі. Також він є безумовним з точки зору причини, бо його причиною є сама воля розумної істоти.
Різні формулювання категоричного імперативу являють собою різні способи демонстрації його універсальності і загальнообов'язковості.
Найбільш знаною є така формула категоричного імперативу: "вчиняй тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом"*.
Другий варіант категорично імперативну перефразовано так: "Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу"*.
Третє уточнення передбачає, що воля кожної розумної істоти може бути моральнісно законодавчою. Ця формула категоричного імперативу називалась Кантом принципом автономії волі: "Принцип волі кожної людини як волі, що всіма своїми максимами установлює всезагальні закони"**.
Етика Канта веде нас не до міфологічного минулого, а в етичне майбутнє. Кант виключав два розповсюджених шляхи пошуку визначального закону для моральнісної сфери життя як у почуттєвій, фантазійній, мрійливій формі, так і в емпіричній. Кант вважав, що за межами морального закону у внутрішньому світі діючої практично особистості немає необхідності нічого шукати.
Моральний закон в нас, переконаний Кант, сам по собі є достатнім і навіть не дозволяє шукати нам визначальну основу поза ним. Надмірне теоретизування з цього приводу є, власне, маренням і ні до чого реального привести не може, бо будь-яке зображення моральності поза практичним розумом може виявитись тільки негативним. Там, де закінчується знання, починається віра морального розуму, який виходить із свободи і, відштовхуючись від неї, вимагає переконання в наявності Бога і безсмертя. Кант стверджував, що в понятті Бога не може бути дано нове і більш міцне обґрунтування свободи, ніж те, яке входить до свідомості у вигляді моральнісного закону.
При доведенні можливості вищого блага як кращого світу людей одночасно підтверджується дійсність вищого вихідного блага, а саме - існування Бога. Це припущення не є необхідним для моральності, але стає необхідним за допомогою неї. В ідеї безсмертя Кант вбачав можливості безкінечного розвитку моральнісного суб'єкта.
Кант - видатна особистість, бо органічно поєднав могутні моральнісні переконання з надзвичайно суворим логічним мисленням і волею, сповненою ентузіазму. Заслугою Канта можна вважати те, що він вивів мораль із розслабленого, рабського, стану, в який вона потрапила завдяки розрахунку тільки на щастя. Саме через так званий "формалізм" кантівська етика виявила свій плідний і дієвий характер, справляє свій надзвичайний культурний вплив і в наш час.
Важливою для всебічного розгляду критерію універсальності є критика Г.В.Ф. Гегелем його безумовності. При розгляді вихідної тези стосовно того, що людина по природі є доброю, Гегель уточнював: "Сказати, що людина по природі є доброю - отже, людина в собі є дух, розумність, створена за образом і подобою до Бога, - Бог є добро, а людина як дух є дзеркалом Бога, вона є добром у собі"*.
Однак у подальшому викладі Гегель чітко розрізняв потенціал людини як істоти духовної і в собі доброї та доброї людиною в дійсності. Як діяльний суб'єкт людина розкриває цю свою добру природу у вигляді "для-себе-буття" добра як свідомий і особистісно важливий вчинок.
Діалектичний аналіз співвідношення добра і зла у природі людини дозволяє розглядати цю роздвоєність не метафізично і без протиставлення, бо, на думку Гегеля: "... людина не повинна залишатись такою, якою вона є у своїй безпосередності, вона повинна вийти за її межі, - це і є поняття духу". Цей вихід за межі своєї природності, свого "в-собі-буття" і є те, що спочатку породжує роздвоєність, чим безпосередньо роздвоєність покладається. Без цього людина не є в дійсності доброю: "... говорячи про людину, забувають, що освіта і виховання людей відбувається за допомогою укладу життя, законів і т. д. Кажуть: адже люди не такі вже й злі, ти тільки поглянь навколо себе: проте це вже Моральнісно, морально освічені люди, вже реконструйовані, приведені до примирення".
1.2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики
У прикладній етиці найбільш методологічно плідним буде широке розуміння корисності як критерію універсальності принципів. Синкретичне розуміння корисного запліднювало витоки європейської інтелектуальної історії. У XIX - XX ст. воно збагачено утилітариським розумінням (Д.С. Мілль, Є. Бентам) і своєрідною інтерпретацією у прагматизмі (Д. Дьюі, У. Джеймс). Спільним знаменником таких підходів є обов'язкове гіпотетичне переконання в безумовній прийнятності цінностей окремої людини для інших людей. У цьому контексті зростає роль раціональної складової вибору цінностей (осмислення, обґрунтування, обговорення), що в кінцевому результаті приводить до загальних принципів.
Недостатньо виправданим буде різке протиставлення етики І. Канта як найбільш впливової теорії Нового часу і утилітаризму. В полеміці з кантівською теорією формувались й інші філософські концепції некласичної філософії XX ст. Водночас, у сучасних підходах переважає думка про необхідність взаємодоповнення впливових форм етичної аргументації, а не їх взаємовиключення.
Виникнення утилітаризму (від лат. наШаз - користь) як напряму моральної філософії пов'язане з іменами І. Бентама та Дж.С. Мілля. Початок був покладений у трактаті І. Бентама "Вступ до принципів моральності і законодавства" (1780). Як етичний твір ця робота є першим і найбільш повним викладом концепції утилітаризму. Своїми попередниками І. Бентам вважав Ф. Хатчесона, К Гельвеція, Д. Прістлі, Д. Г'юма та ін.
На думку І. Бентама, "принцип корисності" діє у чотирьох сферах: фізичній, політичній, моральній та релігійній. Він не передбачав, що всі люди за допомогою цього принципу будуть регулювати свою поведінку, тому що кожний максимізує своє щастя, а не "найбільше щастя найбільшої кількості людей", яке має характер обов'язку. Тому принцип був насамперед адресований законодавцям і політичним діячам, здатним вносити зміни в суспільство.
Стосовно особистої етики "в її нормативному варіанті", то вона повинна надавати інструкції індивіду як збільшити власне щастя, яке є елементом щастя всього суспільства. У цій праці була здійснена класифікація задоволень (14 видів) і страждань (12 видів), проаналізовані поняття "страждання", "мотив", "емоція", "жага", "прагнення", "доброчинність", "зло" та ін.
Утилітаризм був розвинутий і дістав назву з наукового доробку Дж.С. Мілля в праці "Утилітаризм" (1863). Дж.С. Мілль надавав важливого значення тому, що базові моральні судження, що стосуються кінцевих цілей і засад оцінки, не піддаються безпосередньому доведенню, але демонструються в тому числі і за допомогою підстав, які можуть впливати на людей. Він розглядає моральні почуття і правила як результат багатовікового морального досвіду людства.
Дж.С. Мілль наполегливо проводить розділення "корисного" від вигоди і почуттєвих задоволень. На його думку, задоволення є різними і якісно, і кількісно. Найбільш цінними будуть ті, яким віддає перевагу більша кількість людей, що з ними знайома і зазвичай, якщо є можливість, люди віддають перевагу вищим потребам, прагнуть вдовольнити почуття власної гідності.
Дж.С. Мілль визначав мораль як такі правила для керівництва людини в її вчинках, через здійснення яких створюється для всього людства існування найбільш вільне від страждань і найбільш багате насолодами. Утилітаризм, за Дж.С. Міллем, розвиває традиції епікурейства, стоїцизму і в особливості християнства, яке втілило дух утилітаризму через закладене в основу правило, заповіт любові та ідеал вселюдського єднання. Водночас важливими є зусилля з досягнення власного щастя кожною окремою людиною.
Поряд з головним принципом корисності співіснують вторинні принципи: "не зашкодь", "протидій нещастю", "враховуй інтереси ближніх". Становлення цього напряму відбувалось в гострій полеміці з апріоризмом та інтуїтивізмом, зокрема, з ідеями І. Канта.
Проте ця теорія не уникла і внутрішніх суперечностей. Насамперед це стосується дилеми віднаходження основоположень для оцінки вчинків.
Згідно з теорією класичного утилітаризму оцінка вчинку повинна основуватись на результатах дії, взятої автономно як окремого здійсненого акту. В інтерпретації Дж.С. Мілля до цього додається дотримання прав інших людей в якості одного з результатів дії. Одночасно права людини виступають певним стандартом, виконання якого є обов'язком кожної людини.
Таким чином, з'являється два типи основоположень оцінки: результат до якого привів вчинок, і стандарт, або правило, якому вчинок повинен відповідати. Ці напрацювання стали важливими елементами розвитку теорії прикладної етики.
Найбільшого розвитку прикладна етика досягла на основі англо-американської філософської традиції. На цьому шляху було кілька суттєвих етапів, що пов'язані з переосмисленням традиційної етики. Важливою віхою стало виникнення метаетики, яку ідейно започаткував визначний теоретик XX ст. - Дж.С. Мур, хоча сам він терміна "метаетика" не використовував. Основний задум цього напряму досліджень полягав у надбудові над класичною нормативною етикою формалізованої методології за прикладом інших наук, яка виключала б вихідні суб'єктивні ціннісні настанови. Прагнення засобами логічного аналізу суворо визначити поняття етики з часом потерпіли поразку, бо виявилось, що основні положення етики неможливо тлумачити нецін-нісно.
Основний етичний твір Дж.Є. Мура "Принципи етики" є орієнтованим не на обґрунтування ціннісних програм, а на аналіз традиційних етичних питань ("що є добро", "що є обов'язок" і т. ін.), з'ясування їх точного змісту, встановлення правил і норм етичних роздумів. Цей напрям орієнтований на ліквідацію елементарних логічних помилок при використанні основних етичних понять.
Дж. Є. Мур був переконаний в можливості побудови етики як строгої науки. Підзаголовок до "Принципів етики" він визначив таким чином: "Пролігомени до всякої наступної етики, що може претендувати на звання наукової". Загальною рисою етичних суджень Мур вважав те, що вони до поведінки людей прикладають визначення "хороше" предикат "добро", або його протилежність "погане" предикат "зло".
На думку Дж.Є. Мура, етика повинна досліджувати не тільки те, яким об'єктам зазвичай належить якість "хороший" ("добро"), але також і те, якою є сама ця якість. Ця якість не може бути просто визначена, бо "добро" є деяким унікальним предметом мислення, єдиним у своєму роді серед безмежної кількості інших предметів.
Прагнення етиків ототожнити "добро" з якимись іншими предметами Дж.Є. Мур називав "натуралістичною помилкою". "Добро" не може бути емпірично зафіксовано й описано, тому натуралістична етика, що ототожнює добро з тією чи іншою "природною якістю" - задоволенням, користю, біологічною еволюцією та ін., постійно припускається цієї помилки. Наприклад, можна стверджувати, що "задоволення є добро", однак зворотне твердження "добро (взагалі) є задоволення" буде логічною помилкою, подібною до тієї, як би із судження "лимон - жовтий" ми робили б висновок "жовте є лимон".
Дж.Є. Мур наділяв добро, крім "неприродності", властивістю "унікальності". Помилковими він вважав не тільки натуралістичні, а й метафізичні (супранатуралістичні) визначення. Також Мур постулює ще одну сутнісну властивість добра - "простоту", що означає неможливість розкладати його на частини. Цим він зарахував до помилкових ті дефініції, в яких добро визначається через опис складових його ознак. Врешті-решт виявляється, що будь-яке визначення добра є неправильним, так як це поняття не можна визначити в принципі. Дж.Є. Мур вважав, що лише завдяки інтуїції люди знають, що таке добро, але всяка спроба вербалізувати це знання з невідворотністю призводить до логічної помилки. Таким підходом Мур продовжив автономне розуміння етики, започатковане І. Кантом.
Дж.Є. Мур ввів поняття "органічне ціле" для визначення такого цілого, особливість якого полягає в володінні ним цінністю, що відрізняється від суми цінностей його частин. Він вважав, що моральні судження мають пізнавальний статус, залишаючись при цьому інтуїтивно ціннісними. У подальшому в метаетиці моральні міркування стали особливим предметом дослідження, хоч окремих аспектів цього виду міркувань торкались ще Аристотель, Д. Г'юм, Дж.С. Мілль.
Пошуки ідеальної моделі моральних міркувань, загальнозначущих правил, необхідних для досягнення доказових, обґрунтованих, моральних висновків співвідносились з реальною практикою моральних суджень як у буденній свідомості, так і в етичних концепціях. Нерідко аргументом на користь логічної специфіки моральних міркувань слугує посилання на широко відомий "принцип Г'юма", або "гільйотину Г'юма".
В основі етики Д. Г'юма лежить концепція незмінної природи, що складається зі звичок, які формують моральні оцінки, тісно пов'язані із задоволеннями. У пошуках мотиву, який би примусив людей слідувати вимогам "спільного блага", Д. Г'юм звертався до альтруїстичного почуття "симпатії", яке протиставляв індивідуалізму. У "Трактаті про людську природу" Г'юм зазначав, що автори всіх відомих йому етичних теорій у своїх розмірковуваннях постійно і непомітно для себе переходять від речень зі зв'язкою "є" до речень зі зв'язкою "належить". Завдяки такій позиції в метаетиці різко розводились судження факту і судження обов'язку (або дескриптивні і прескриптивні судження) за їх логічним статусом. Вважалось, що неможливо побудувати логічно правильний умовивід, якщо всі посилання дескриптивні, а висновок прескриптивний. Це означає, що моральні норми в принципі не виводяться зі знань про суще.
Полеміка з приводу можливості переходу від знання до цінності особливо загострилась у 20-ті роки XX ст. і досі триває у наукових колах. У 1930-1950-х роках переважала радикальна критика нормативної етики, їй було відмовлено у статусі теоретичної дисципліни. Водночас деякі представники метаетики вважали, що не можна зводити моральну філософію до аналізу мови моралі, уточнення її понять, головним завданням етики, на їх думку, має бути вирішення її "змістовних", ціннісних проблем.
Чисельні спроби ліквідувати дихотомію "фактів" і "цінностей", довести правомірність логічного переходу від суто пізнавальних суджень до нормативних не привели до особливо значимих результатів. У зв'язку з цим в 70-ті роки XX ст. відбулось певне відновлення нормативної етики в метаетичних дослідженнях. Такі риси є характерними для етичної теорії британського філософа Р. Гейра. Він віддавав належне настановам аналітичної лінгвістичної етики, аналізу мови моралі, значенню моральних термінів. Та, Р. Гейр не вважав, що необхідно ліквідувати традиційну моральну метафізику.
Оцінюючи етичні вчення, Р. Гейр доходить висновку про необхідність переформування всієї попередньої етичної проблематики в термінах філософії мови і представлення всіх філософських теорій як різних способів інтерпретації моральних слів і висловлювань, які, на його думку, дають помилкове витлумачення мови моралі. Наслідки таких помилок Гейр вбачає в релятивізмі і суб'єктивізмі. Для ліквідації таких наслідків він розробив концепцію прескриптивізму, яка є протилежністю дескриптивізму у всіх його різновидах і натуралістичному, і інтуїтивістському.
Обидва ці підходи залишаються фактично в межах тлумачення "моральних фактів". Р. Гейр піддає критиці гедонізм, який "моральну правильність" вчинку пов'язує з "максимізацією задоволення", еволюційну етику, яка шукає відповідності моральних максим в еволюційному процесі. В цих обґрунтуваннях Гейр вбачає лише мовні конвенції.
Однак аргументи інтуїтивістів теж не мають тієї фактологічної певності, що в кінцевому результаті призводить до різних моральних умовиводів. Ця ж розмитість і невизначеність характеризує також побудови емотивістів, які не в змозі пояснити ірраціональні почуттєві потяги людини. На противагу таким позиціям Р. Гейр стверджує, що мова моралі служить не для опису фактів, а для того, щоб приписувати або рекомендувати певні дії. Він вважає прескриптивність не психологічною, а логічною властивістю моральної мови, тому правила логіки, що вироблені розумом, є об'єктивно необхідними вимогами розуму. Свідченням того є факт наявності єдиної логічної форми належності, інваріантної для всіх культур, що робить можливим діалог між ними. При цьому залишається відкритим питання про змістовні критерії морально належного.
У пошуках такого критерію Р. Гейр здійснює адаптацію кантівського категоричного імперативу, вносячи ряд уточнень і доповнень. Найбільш значимою є концепція універсалізації моральних суджень. Дійсність моральної вимоги має бути не тільки в тому, що вона є загальнообов'язковою для всіх розумних істот, а в тому, що вона може бути прикладена до безмежної кількості конкретних ситуацій, подібних до тієї, для якої сформульована дана вимога.
Такий підхід дозволяє детально досліджувати наслідки прийняття різних, навіть альтернативних рішень і з урахуванням всього цього встановлювати параметри універсального морального закону. В кінцевому результаті Р. Гейр вважає за потрібне доповнити категоричний імператив І. Канта утилітаристським прорахуванням максимальної суми користі (або блага) для всіх, хто залучені до конкретної ситуації. Р. Гейр не визнає протиставлення кантіанства й утилітаризму і шукає нормативні рішення проблемних питань сучасної етики (злочинність, смертна кара, евтаназія, аборт тощо).
Для американського прагматизму найбільш впливовим представником філософської традиції став утилітаризм Дж.С. Мілля. Зокрема, У. Джеймс поділяв тезу етики Мілля про "корисність" безкорисних вчинків. Послідовники цього напряму називали філософський прагматизм "гуманістичною філософією людини", вони виступали проти тих, хто вважав "досвід" і "дух" несумісними.
У Джеймса "досвід" втрачає значення нижчого ступеня пізнання, прийнятого в раціоналістичній філософії, і стає синонімом "життя". Прагматизм прагнув повернути філософську думку в природну течію, в просте ставлення до вічних питань про сенс життя, моральнісну світобудову. У. Джеймс проповідував "принцип особистості", згідно з яким людина творить свій світ, свій шлях, свою істину, причому творить всіма рівнями свого "Я", у тому числі і підсвідомістю.
Головним поняттям, навколо якого вибудовувались інші філософські категорії, стала людська дія. Оскільки дія є основною формою життєдіяльності людини, а сама вона має свідомий і цілевідповідний характер, то постає нагальне питання про ті механізми свідомості, мисленнєві структури, які забезпечують продуктивну дію.
Другим класиком прагматизму заслужено вважають Д. Дьюі, основним методом якого став інструментальний підхід. Д. Дьюі віддавав перевагу вивченню не об'єктів, а "подій" і "явищ", "проблемних ситуацій". Зміст філософії, на його думку, необхідно розглядати як елемент соціальної і культурної ситуації. Через те, що етичні категорії трактуються переважно як готові, завершені, що не піддаються перевірці, то не може бути жодного стандарту для оцінки їх правомірності. На думку Дьюі, тільки посилання на ситуацію, в контексті якої категорії народжуються і функціонують, здатне забезпечити нам підстави для оцінки їх вартості і важливості.
В сучасній етиці існують певні шляхи виходу із тих невирішених проблем, які постали перед теоретичною етикою, нездатною виконати функцію розробки дієвих та універсальних принципів. Значні труднощі виникають і перед прикладною етикою, через її емпіричну орієнтованість і тенденцію до надмірної релятивізації.
У найновітніших варіантах концепції прикладного утилітаризму "максимізація чистої корисності" доповнюється формулюванням вимоги "завжди максимізувати загальний рівень задоволення бажань". Принцип максимізації розгалужується на два підходи. В першому передбачається максимізація стандартів корисності, що обумовлена внутрішньою корисністю аж до урахування ментального стану. В другому підході перевага віддається максимізації дій, однак вони можуть не збігатись з усталеними моральними принципами, не завжди в змозі забезпечити граничну і безперечну корисність.
Зіткнувшись з цими та іншими труднощами, P.M. Гейр та інші утилітаристи перейшли на дворівневу систему оцінювання моральних принципів, яка передбачає поєднання як інтуїтивного рівня (нормативний утилітаризм), так і критично-раціонального (прикладний утилітаризм). Гейр стверджував, що на критично-раціональному рівні людина застосовує критерії прикладного утилітаризму для вибору таких орієнтирів, які на інтуїтивному рівні вже керують її життям. Вибрані орієнтири і будуть тими принципами, прийняття яких широким загалом дозволить максимізувати корисність.
Теорія P.M. Гейра виключає далекосяжну апеляцію до наслідків дії на інтуїтивному рівні, що дозволяє гранично усунути розбіжності між думками окремої людини і загальними думками. В цьому контексті плідною також є концепція Р. Холмса, яка започатковує шляхи інтеграції теоретичної та прикладної етики. Він вважав за потрібне розробку особливої, контекстуаліської етики. Такі дослідження починаються з конкретних моральних проблем, для вирішення яких узагальнюється значна кількість емпіричних знань з цього питання. Пошуки відповідного цій проблемі теоретичного компонента не самоціль, бо такий аналіз виключає некритичне використання суто абстрактних принципів. Оптимальним співвідношенням практичного і теоретичного знання, на думку Р. Холмса, є їх взаємна підтримка, підсилення практичного і теоретичного.
Подальше уточнення своєрідності сучасної прикладної етики здійснено Р. Вернером, який вважав, що практичні етичні дослідження якості безпосереднього завдання має вирішення конкретних спірних з моральної точки зору ситуацій і невідкладних для сучасного світу моральних проблем. В цьому процесі теоретичні знання також використовуються, проте основне завдання не зводиться лише до розробки додатків до цієї теорії. В ході дослідження можуть підніматись важливі теоретичні і методологічні питання, але більше значення мають нормативні принципи. Під час такого процедурного вирішення моральної проблеми передбачаються її чітке означення, стимулювання моральної уяви, підсилення аналітично-критичних навичок, класифікація розходжень, створення спрямованості на прийняття рішень і зміну поведінки. До обов'язкових елементів прикладного підходу в етиці належать такі організаційні складові, як обов'язкове завершення суперечки, збереження особистісного простору, структурування дискусій тощо.
Концепція Р. Рорті ґрунтується на доведенні того, що від моменту, коли став критикуватись новоєвропейський раціоналізм і реалізм, етноцентризм є єдиною альтернативою згубному релятивізму. Критика Р. Вернером цієї позиції здійснюється на основі поняття "ключові моральні переконання", наявність і визнання яких є очевидним для членів морального співтовариства у сучасному світі. На думку Р. Вернера, такий підхід відкриває шлях до політично прогресивного прагматизму, який концентрується скоріше на історичному процесі, ніж на сучасному моменті історії.
Таким чином, крім відомої в минулому подальшої диференціації і спеціалізації в етичних дослідженнях, принципово нова тенденція етизації різних сфер життєдіяльності пов'язана з появою такої процедури морально-етичного мислення, що є органічним синтезом теорії і практики і дістала назву прикладна етика. Під цим розуміють не використання теоретичних знань у складних ситуаціях реального морального вибору, або опосередкований виховний вплив теорії моралі через інтеріоризацію її істин в систему особистісних ціннісних орієнтацій, а безпосереднє використання теорії в практиці.
Життєво-практичний потенціал прикладної етики є суттєво вищим порівняно з різновидами нормативної етики окремих професій або галузей життя, які орієнтовані на конкретизацію загальних принципів моралі в зв'язку з особливою суспільною значимістю тих чи інших форм діяльності, що об'єктивно вимагає підняття їх моральних стандартів над середньостатистичними.
Складні взаємовідносини нормативної етики і моралі, відсутність чіткої демаркаційної лінії між ними, завжди існуюча можливість суб'єктивного витлумачення їх настанов є вразливою стороною цих духовно-ідеальних утворень. Виокремлення теоретичних ідей і положень у повністю теоретичну етику так і залишилось бажаним проектом, який не завершився або через об'єктивну відсутність конкретно-наукового інструментарію для дослідження таких складних феноменів, якими є моральнісні вчинки, або через абсолютизацію конкретно-історичного відносного змісту моральних цінностей.
1.3. Прикладна етика як нова стадія розвитку етики
Прикладна етика свідчить про нову стадію розвитку етики і моралі, на якій здійснюється їх органічний синтез і внаслідок цього етика всю систему свого обґрунтування пов'язує з граничними можливостями людського життя, не виходячи за його межі. До того ж багато вимірів моральної практики не можуть обійтись без теоретичного осмислення, обґрунтування, моделювання та прогнозування. Ця тенденція є активно обговорюваною протягом останнього десятиріччя XX ст. Нерозривність обґрунтування морального вибору і прийняття політичних рішень продемонстрували трагічні події в Сполучених Штатах Америки 11 вересня 2001 р. і всі ті дискусії, які розгорнулись навколо них в світі. Тематичне поле дослідження прикладної етики пов'язано з її функціонуванням в конкретних формах людського буття - політиці, економіці, техніці, екології, вихованні, комунікації та ін.
Етика сучасного суспільства втрачає надмірну утаємниченість своїх принципів і не дотримується ілюзії завершеного духовного продукту. Саме такий новий аспект прикладної етики, який значною мірою пов'язаний з системною диференціацією суспільства і орієнтацією кожної системи на власні особливі нормативи, активізує розробку різних етик. Останні виконують функцію легітимації конкретних виявів людського буття.
При цьому формування, на перший погляд, начебто вузько спеціалізованої етики, призводить до значного синергетичного ефекту, до віддзеркалення у всьому соціальному просторі її моральної енергії, що є проявом природи моральності з її внутрішньою всезагальністю, органічно властивим їй універсалізмом.
Формування глобального світу виключає попередню культурну модель - зосередження духовно-етичної культури у вузьких елітарних колах і побуджує до свідомих процесів інституалізації етичних чинників життя. Цей шлях не може бути простим, але перспектива розширення впливу високої духовної культури, яка стає необхідною для життєво важливих сфер суспільного життя (політика, економіка), не може не викликати оптимізму.
У межах проекту Модерну завжди відводилось важливе місце базовим цивілізаційним принципам. У сучасному суспільстві всезагальні етичні принципи почали виконувати більш дієву практично-регулятивну функцію завдяки все більшому включенню в цей процес соціальних інститутів. Загальною стала думка, що в інформаційному суспільстві зростає роль етичної регуляції поведінки. В наш час на етичних принципах ґрунтуються конституції демократичних країн, вони є засадничою основою діяльності міжнародних організацій, створення документів, які покладаються в основу міжнародного співробітництва. До їх розробки долучається широке коло представників гуманітарних наук і практиків у сфері політики, бізнесу, духовної культури, громадських організацій і рухів.
Така найновітніша тенденція дозволяє суттєво модернізувати традиційну етичну проблематику в царині виховання в цілому і цілеспрямованій педагогічній діяльності зокрема.
Ідеали, цінності і норми виховної діяльності та їх реально працюючий в суспільстві зміст через призму сучасної духовної ситуації в країні, регіоні, університеті, школі дозволить створити ефективні навчальні програми у вигляді великої кількості завдань, проблем, дилем, з якими стикаються педагоги в професійній діяльності. Плідна спадкоємність ґрунтується на розумінні важливості збереження традиційних підходів, завдяки бережливому ставленню до традиції створюються перешкоди псевдо-новаціям.
Нормативна етика педагога була і залишиться важливою складовою широкого кола професійних етик. Водночас принципово новою може бути прикладна педагогічна етика, методологічною основою якої повинен стати синтез культурології, теоретичної етики, психології, соціальної психології та інших наук.
Предметним полем прикладної етики є якісно нове наукове завдання - інтелектуально осмислити соціальну реальність, в якій перестали домінувати традиційні механізми трансляції моральнісної культури. Це стосується навіть "природної моральності", яка завжди зберігалась на міцному фундаменті співробітництва і доводилась до звички, автоматичної дії, навички. В сучасному суспільстві існують властиві саме йому перешкоди і протиріччя в досягненні злагоди між людьми (як основні, базові, для даного суспільства, так і вторинні). Це стає джерелом постійних конфліктів. Особливо не плідною є та їх частина, що обумовлена віджитими, архаїчними забобонами та історичними хибами минулих часів.
Саме протидія застарілим оцінкам і відповідній поведінці, які породжують відсутність порозуміння і ворожість, викликала до життя потребу в прикладній етиці. Йдеться про нейтралізацію тих настанов, які мають об'єктивну тенденцію до зменшення. Проте повільні темпи їх зникнення вступають у суперечність з об'єднанням людства навколо процесу вільного продуктивного виробництва та надзвичайного соціокультурного динамізму, що пов'язані з творчою енергією людей.
Таке завдання породжує необхідність етичної експертизи великих соціальних проектів і моделювання можливих деструктивних загроз для моральнісного клімату у разі їх реалізації. Також є важливим прогностичне передбачення найбільш необхідних для певних соціальних груп ціннісних орієнтацій, що можуть органічно сприяти вирішенню завдань, які стоять перед ними. Такі організаційні зусилля додають ефективності вирішенню прагматичних цілей у просторі спільних справ, що сприяють руху до об'єднаного людства як єдиного цілого, підсилюють віру в людину, в найкраще в ній.
Процедури запровадження прикладної етики не передбачають простого вивчення абстрактного змісту базових принципів і категорій моралі. Вона пропонує через спільне (робота в групах, підрозділах, організаціях) осмислення конкретних складних типових ситуацій підвищувати розуміння наявності морально-етичного виміру в них та уміння давати більш правильні оцінки і відповідно діяти. Йдеться насамперед про прискорену нейтралізацію тих оціночних стереотипів і поведі-нкових стандартів, які з часом будуть все менш впливовими і широко представленими (наприклад, патерналізм, партикуляризм, дискримінація, нерівність). Прикладна етика може прискорити подолання, знецінення таких проявів, як помста, кругова порука, різновиди групового егоїзму.
У розвинених країнах основна стратегія економічного зростання пов'язана з підвищенням ролі розумової праці. Сьогодні такі робітники становлять близько двох п'ятих всієї робочої сили СІЛА і частка їх постійно збільшується. Працівники розумової праці повинні самостійно управляти собою, їм необхідна незалежність. Безперервна інноваційна діяльність стає невід'ємною частиною розумової праці. Вони повинні відповідати за запровадження нововведень, з одного боку, постійно мають вчитися, а з другого - учить інших.
Працівники розумової праці як основний капітал виробництва сам по собі є значною цінністю й усвідомлює це, а поширюючи таке ставлення на інших, стають більш сприйнятливими до визнання самоцінності кожної людини. Тим самим можна передбачати можливість кардинальних змін у сфері моральних цінностей.
Ідеальні моральні ідеали втрачають дієвість у разі відриву від інструментальних цілей. Прикладна етика може сприяти тому, щоб рішуче відбувався поворот у моральнісному житті до гнучких форм розвитку всього нового й обмеження особливо злоякісних форм роз'єднання людей.
Здобуття навичок, оволодіння знаннями, культурою - це свідчення моральнісного зростання. Етична складова стає органічною для сучасного науково обґрунтованого менеджменту на відміну від класичного ієрархічного менеджменту, орієнтованого на примус до праці і жорсткий зовнішній контроль.
На соціально-груповому рівні моральнісна культура є обов'язковою в організації командної роботи, у діяльності професійних груп, які ініціюють інституційну підтримку відкритим етичним кодексам і деклараціям, але основним надзавданням етичних тренінгів, етичного навчання, етичних вправ є вироблення навичок до моральнісної поведінки.
1.4. Основні принципи етичної регуляції в сучасному суспільстві
В останнє десятиліття формуються якісно нові теоретичні концепції, в яких узагальнюються закономірності морального життя різних соціумів, функціонування переважаючої культурно-історичної форми суспільної моралі. В деяких випадках це відбувається у вигляді доповнення до сталих теорій, а в деяких - у вигляді активного протистояння їм. Передусім це стосується проблематики морально-етичного регулювання як на індивідуальному рівні, так і в різних колективних утвореннях. На особливу увагу заслуговують нові дослідницькі підходи до теоретичного обґрунтування принципів соціальної моралі, які створюють фундамент етичної рефлексії в етико-прикладній сфері.
В європейському моральному мисленні ієрархічні взаємовідносини й органічний взаємозв'язок колективних та індивідуальних цілей втілився у концепти гідності, честі, обов'язку.
Провідна риса традиційної моралі полягає у тому, що чим старішою є форма життя, що прийшла з далекого минулого, тим більше шансів, що саме вона є правильною, і тому підлягає збереженню. Це цілюще джерело устоїв, які засновані на адаптаційних механізмах і репродуктивному відтворенні поведінкових моделей, завжди зберігається як незмінна складова соціалізації і функціонування в полі морально-етичного напруження. Проте опора тільки на традицію стає недостатньою при активізації тимчасових координат сьогодення і майбутнього у людини як суб'єкта історії, культури, що прагне до свободи, діяльнісної самореалізації, новацій, що і не змогло не позначитися на періодичному руйнуванні устоїв, аж до зростання аморалізму.
Кризові нормативно-ціннісні провали, коли збільшувався соціальний безлад, виникали в історії неодноразово. Коливання відбувалися і у бік відновлення порядку, зростання ролі об'єднуючих цінностей. Той факт, що різні спільності завжди знаходили ті або інші способи забезпечення порядку за допомогою моральних правил, уселяє оптимізм. Однак і у наш час навіть освічені і критично налаштовані люди віддають перевагу не теоретичному осмисленню питання, чому саме такими є устої, а їх більше цікавить, якими вони мають бути. Така позиція нехтування вивченням реального життя в етиці, що претендує на статус науки, обертається прихованими формами відносних моральних пріоритетів, які у вигляді абсолютних цінностей проникають в етичний дискурс.
Важливими етапами категоризації моральної свідомості, що впливають на науковий пошук, є виклики життя, які йдуть від досвіду в різних соціокультурних спільнотах. Найбільшою мірою узагальненню, систематизації й якісному осмисленню піддана спільнота як локальний безпосередньо діяльнісний організм і суспільство як опосередкована цілісність, що за своєю суттю постає у вигляді абстракції стосовно до індивіда.
Точкою відліку в ідеологічно незаангажованому підході до цих двох форм громадськості як такої стала праця Ф. Тьонніса "Спільнота і суспільство". При цьому він підкреслював, що його теорія торкається тільки громадських стосунків взаємоутвердження, які сприяють виникненню і розвитку різноманітних плідних зв'язків між людьми, через що етична складова явно присутня в них і істотно видозмінюється. Ф. Тьонніс вбачав свою мету в тому, щоб дати точніше і розгорнуте розуміння спільноти і суспільства. До спільноти такими визначеннями стали поняття крові і духу, спорідненості, сусідства і дружби, гідності і служіння; а для суспільства це - товар і вартість, гроші і ринок, капітал і робоча сила.
Тільки тоді, коли у спільноті взаємна підтримка і згода, вдячність і довіра відчутно перевищують конфлікти і сварки, виявляється особлива моральна істинність таких стосунків, які можуть витримувати випробування тривалим і тісним спільним життям. У цьому випадку таке життя стає по-справжньому спільним життям. Важливо й те, що всі форми традиційних спільностей також найтісніше пов'язані з різними видами життєзабезпечення, виробничої діяльності (сільське господарство, ремесло).
Відповідальність як особиста доброчесність на основі співпраці завжди міцніша і надійніша за відповідальність на основі тільки солідарності, яка виникає з різних джерел переважно духовного братерства. Інституціональна підтримка переважно тих форм самовизначення суб'єкта моральності, яка здійснюється через акцентування значущості "загального блага", або статичне консервативне розуміння "громадянського обов'язку" є консервацією общинності. Чим більше в громадському функціонуванні чинників об'єктивно сприяючих об'єднанню людей заради якоїсь загальної мети, тим більше логіка обов'язку запліднюється відповідальністю, актуальним стає ригоризм. Адже об'єктивна наявність єдності сприяє потенційному збільшенню сприйнятливості до небайдужої зацікавленості людей у спільності, взаєморозумінні, солідарності, але автоматично не призводить до нових нормативних практик з високим моральним рівнем.
На тлі послаблення традиційних зв'язків, формування нового способу соціального буття людей етично орієнтована воля діє в просторі новацій, що згущуються, спрямованих як на взаємну підтримку один одного, так і на взаємне руйнування. Традиційні спільності досить добре справлялися із спонтанною ненаситністю, яка мала тенденцію до зростання, і призводила до найбільш очевидного порушення міри у вигляді загальновідомих вад, що виникають завжди там, де є люди і повсюдно засуджуваних (хтивість, крадіжка, зрада і т. д.).
У комплексі органічних спільностей, які виникають на основі крові, місця і духу, в процесі модернізації найбільшої девальвації піддається така, яка в системній класифікації Ф. Тьонніса визначається як дружба, що за своєю природою істотно відрізняється від моральної енергії спорідненості і сусідства. Дружба є попередньою умовою і результатом об'єднуючої праці і загального способу мислення, цементуючим початком якого є художньо-релігійні чинники. Навіть у середньовічному місті духовні, релігійні узи створювали містичну спільність і внутрішньо мотивований характер, а тому вони більшою мірою залежать від власного вибору людини. Важливим для нашого аналізу є те, що подібна якість громадських стосунків з високою мірою автономності морального начала спілкування характерна для стосунків співпраці в міській культурі, передусім у ремісничо-кооперативному середовищі, а потім і в мануфактурному і серед купецтва.
Економічне життя в умовах формування капіталістичного способу виробництва характеризується подоланням і розмиванням усіх соціальних, територіальних і культурних обмежень, що і призводить зрештою до переважання громадських зв'язків нейтральних стосовно до традиційних цінностей. Потенціал розвитку цього типу господарювання пов'язаний з універсалізацією потреби у вільній діяльності, що одночасно покладає відповідальність за цілісність громадського організму, його стабільне функціонування як необхідну умову для виробничого процесу, що постійно розширюється. Колективна соціальна відповідальність складається в ході надання спільним потребам найбільш прийнятної й ефективної державно-правової форми.
Предметом небайдужості для буржуазії є справедливість у вигляді максимальної початкової рівності, необхідної для цього соціального класу, здатного до самоорганізації, міцних горизонтальних зв'язків.
Паралельне існування суспільності і громадськості приводить до того, що етична свідомість орієнтована на два елементи: як "природна моральність" і "мораль як ідеал", які досить складно сполучаються. Відповідь на необхідність їх об'єднання хоч би за формою відбувається в класичній культурі Модерну через категоризацію поняття "суспільний обов'язок". Те, що реальну моральність така мораль з її ригоризмом і універсалізмом не формує за допомогою тільки абстрактного мислення показав увесь подальший історичний досвід. Спроби впровадження морального добродіяння за допомогою ідеологічного впливу, передусім засобами світського раціонального світогляду виявились неефективними у зв'язку з чим у пропаганді стали використовувати механізм міфологічного, а також релігійного світоглядів.
Основні рушійні сили Модерну не відразу і не цілком виразно демонстрували свій зв'язок з універсальними морально-етичними принципами. Різні етапи процесу глобалізації, особливо останні 40-50 років, значно більше затребують морального обов'язку й етичної відповідальності, що позбавлені культурної і національно-особливої специфічності. Внаслідок того, що цей процес далекий від завершеності, уявляється за потрібне користуватися поняттям "етика соціального обов'язку і відповідальності", яке більшою мірою пов'язане з сьогоденням, ніж з бажаним майбутнім.
У той же час питома вага суспільного, загальнолюдського, змісту в такій етиці значно вищий, ніж в історичних формах гідності і честі, які можуть бути актуальними у наш час швидше з боку форми, ніж з боку змісту. До розвиненого індустріального суспільства етика не брала до уваги глобальні умови людського життя і віддалене майбутнє, а відповідальність не була нормою діяльності. Перетворення відповідальності на центр моралі в домінуючий моральний принцип відбувається в умовах високотехнологічного виробництва, увесь простір якої перестав бути нейтральною територією для етичної теорії.
Зростання соціального динамізму, виробничої могутності, збільшення свободи породжують реалістичний нормативно-ціннісний соціальний проект у вигляді "соціальної відповідальності", а у сфері діяльності бізнесу - "корпоративної соціальної відповідальності". Найбільш ранні теорії соціальної відповідальності підприємництва почали виникати ще на початку XX ст. У 1916 р. Дж. Кларк наголосив на важливості прозорості в роботі бізнесу і написав у "Журналі політичної економії" (The Journal of Political Economy), якщо людина відповідальна за відомі результати своїх дій, то обов'язки бізнесу також повинні включати відповідальність за відомі результати бізнес-угод та діяльності, незалежно від того, визнається це законом чи ні. На початку 1930-х років професор Теодор Крепе запропонував предмет "бізнес та соціальне благополуччя" в Стенфорді та використав термін "соціальний аудит" в перший раз у відношенні до компаній, які мають звітувати зі своїх соціальних зобов'язань. Пітер Друкер у 1942 р. в своїй другій книжці "Майбутнє індустріального людства"стверджував, що компанії мають соціальний вимір разом з економічними цілями і це стосується відповідальності та захисту свободи.
У 1975 р. Кіт Девіс запропонував концепцію корпоративної соціальної відповідальності, що містить п'ять ключових положень, які цілком зберігають актуальність не тільки для зарубіжних, а й для вітчизняних політиків та бізнесменів.
1. Соціальна відповідальність виникає з соціальної влади. Органи влади мають створювати умови та показувати приклади соціальної відповідальності.
2. Бізнес має діяти як двостороння відкрита система: з одного боку, враховувати вплив суспільства, ринкові сигнали, а з другого - бути відкритим у своїх операціях для громадськості.
3. Соціальні витрати, винагороди за діяльність, продукцію, послуги мають бути ретельно обчислені й розглянуті з огляду на правомірність їх віднесення до собівартості виготовлення того чи іншого продукту, надання послуг.
4. Соціальні витрати, що розподіляються за кожним продуктом, послугою, видом діяльності, в кінцевому підсумку оплачуються споживачем.
5. Ділові організації, як і громадяни, залучаються до відповідальності за розв'язання поточних соціальних проблем, які перебувають за межами звичайних сфер їхньої діяльності.
Збалансований погляд на КСВ проголосив Д. Вог у праці "Ринок для переваг: Потенціал та обмеження КСВ". Автор стверджував, що КСВ не є передумовою успіху бізнесу, а слугує виміром корпоративної стратегії: "Так само, як фірми, що витрачають більше грошей на маркетинг, не є обов'язково більш прибутковими, ніж ті, що витрачають менше, немає причин очікувати, що більш відповідальні компанії продемонструють кращу роботу, ніж менш відповідальні. Іншими словами, ризики, які пов'язані з КСВ, не відрізняються від тих, що пов'язані з будь-якою іншою стратегією; іноді інвестування в КСВ має сенс для бізнесу, інколи - ні". Д. Вог також підкреслив, що "дослідження світових топових брендів рідко посилаються на КСВ як на фактор успіху даного бренду. Компанії, що створюють найбільш бажаний перелік успішних організацій, потрапляють туди і через переваги в інших факторах - фінансовій вправності, задоволенню покупців, інноваціям тощо".
Однією з ранній теоретичних доробків, що стосувалась моделей соціальної відповідальності, стала праця 1975 року С.П. Сеті, який розвивав три пов'язані моделі класифікації корпоративної поведінки, яке він позначав як "корпоративне соціальне виконання". Три градації корпоративної поведінки ґрунтуються на:
o соціальному зобов'язанні (відповідь на юридичні та ринкові обмеження);
o соціальна відповідальність (адресована до соціальних норм, цінностей та очікувань від виконання роботи);
o соціальний живий відгук (випереджуюча та профілактична адаптація до суспільних потреб).
Протилежні за характером висновки з того, що слід розуміти під концепцією соціальної відповідальності, породжені суперечками про мету організації. Існує підхід, згідно якого компанії, що мають соціальну відповідальність, відволікають свою увагу від основних економічних цілей.
У 1962 p. М. Фрідмен - видатний американський економіст, фундатор неокласичної доктрини монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976), стверджував, що декілька трендів можуть серйозно зашкодити вихідним основам вільного суспільства, як-от, прийняття корпоративними посадовцями соціальної відповідальності замість заробляння більших грошей для своїх акціонерів.
Він розуміє організацію як економічну цілісність, яка зобов'язана дбати лише про ефективність використання своїх ресурсів. Згідно з цією позицією дійсна роль бізнесу полягає у використанні його енергії та ресурсів у діяльності, яка спрямована на збільшення прибутку за умови, що він дотримується правил гри, бере участь у відкритій конкурентній боротьбі, не вдаючись до шахрайства та обману. М. Фрідмен вважав, що доктрина соціальної відповідальності як ніщо інше може підірвати основи вільного суспільства, єдина відповідальність корпорації полягає у вилученні прибутку для акціонерів.
Складний процес запровадження КСВ в організаціях пройшов кілька етапів, які в кінцевому результаті привели до прийняття принципів Міжнародного стандарту ISO 26000 "Керівництва із соціальної відповідальності". У 2010 р. цей документ підписаний у Міжнародній організації стандартизації та набув законних повноважень. У цьому документі дається узгоджене в світовому підприємницькому середовищі визначення соціальної відповідальності як "відповідальності організації за вплив її рішень та діяльності на суспільство та навколишнє середовище крізь призму прозорої і етичної поведінки, яка сприяє сталому розвитку, здоров'ю та добробуту суспільства, бере до уваги очікування зацікавлених сторін, відповідає чинному законодавству та узгоджується із міжнародними нормами поведінки та інтегроване в діяльність всієї організації, реалізується нею на практиці взаємовідносин".
Основоположні принципи соціальної відповідальності такі:
- підзвітність;
- прозорість;
- етична поведінка;
- взаємодія із зацікавленими сторонами;
- правові норми;
- міжнародні норми;
- права людини.
З метою аналізу розвитку КСВ в Україні протягом 2005-2010 рр. Центр Розвитку КСВ за підтримки ІЛЧІТБЯ в рамках Проекту "Розробка національного порядку денного з КСВ" ініціював проведення дослідження "Корпоративна соціальна відповідальність: стан та перспективи розвитку" з метою визначення сучасного стану та тенденцій розвитку КСВ. Дослідження проведено Українською маркетинговою групою у 2010 р. методом особистісного інтерв'ю представників 600 підприємств України (найвища ланка управління або керівники відповідних департаментів).
Проведене дослідження дозволило проаналізувати зміни, що відбувалися протягом останніх п'яти років:
o у рівні поінформованості про соціальну відповідальність;
o у розумінні сутності соціальної відповідальності;
o у впровадженні політики і практики КСВ у відносинах зі співробітниками, громадою, в організаційному управлінні, у відносинах зі споживачами, екологічної відповідальності компаній;
o стосовно обмежень, стимулів і перспектив розвитку соціальної відповідальності в Україні.
Хоча більшість представників українського бізнесу (76,3%) чули про поняття соціальної відповідальності бізнесу, проте соціальну відповідальність вони здебільшого асоціюють з наданням благодійної допомоги громаді (58,1%) та внутрішніми аспектами розвитку компаній - розвитком власного персоналу (57,8%) та чесним веденням бізнесу (54,7%). Найменше українські підприємства асоціюють із соціальною відповідальністю впровадження принципів та практик підзвітності, прозорості та етичної поведінки (24,5%), здійснення екологічних проектів (30,7%) та участь у регіональних проектах розвитку (30,5%).
Більш ніж половина українських компаній (67,3%) впроваджують соціально відповідальні заходи. Порівняно з 2005 р. їх частка трохи скоротилася: у 2005 р. - 75,8% компаній впроваджували соціальну відповідальність. Однією з причин зменшення цієї частки підприємств безумовно є фінансово-економічна криза, яка змусила підприємства скорочувати видатки. Слід підкреслити, що, якщо у 2005 р. впроваджували соціально відповідальні заходи переважно великі за розміром підприємства, то у 2010 р. суттєвої різниці у впровадженні соціальної відповідальності та інтенсивності здійснення заходів із соціальної відповідальності залежно від розміру підприємства не простежується.
Життя суспільства сучасного типу і відповідальність бізнесу виявляються нерозривно пов'язаними за істотними підставами, такими як соціальне благополуччя, соціальний захист прав і свобод людини. У періоди, коли активність держави і громадянського суспільства спрямовані на соціальні проекти, що включають не лише посилення каральних і контролюючих механізмів, а й дію морально-ригористичних вимог за допомогою активізації громадської думки, бізнес цілком обґрунтовано не підключався до цих процесів безпосередньо.
З часом виникла необхідність консолідації всіх зусиль, у тому числі і професійних об'єднань, і бізнес організацій. Так, Ф. Фукуяма зазначав, що в другій половині XX ст. з'явився Великий Розрив у соціальних цінностях, переважаючих в індустріальному столітті. У ньому також бували періоди зростаючого аморалізму під впливом стрімких соціальних змін, коли стиль життя людей виявляється зруйнованим і зникали нормативні орієнтири. З найбільш деструктивних проявів цих процесів, що вимагають значних зусиль на їх нейтралізацію, стали "аномія" (Е. Дюркгейм) і "ресентимент" (Ф. Ніцше).
Як би не удосконалювалися технології в інформаційному суспільстві і не мінялися у зв'язку з цим форми і методи спілкування, будь-яке людське співтовариство потребує спільності етичних норм: чи йдеться про великі корпорації або про малий бізнес. В умовах моральної дезінтеграції гостру потребу в об'єднуючому фундаменті швидше відчуватимуть великі спільності і організації. У конкретній країні її культурою зумовлено переважання або великих ієрархічних організацій, або дрібних і гнучких мережних виробничих структур, а також питому вагу добровільних людських співтовариств у широкому діапазоні - від виробничих до суспільно-політичних і духовних. Реально існуючий консенсус на основі загальних етичних цінностей общинно-нормативного формату або на основі абстрактно-етичних ціннісних переваг суспільної моралі зумовлює істотні особливості економічного життя в різних країнах і в односторонньому варіанті породжує як її деякі переваги, так і певну вразливість, у тому числі і для ефективності господарювання.
У зв'язку з цим постає питання, відповідь на яке надзвичайно важлива для стратегічного менеджменту в Україні як на державному рівні, так і у сфері приватного бізнесу. Це стосується тих ресурсів довіри, наявність яких суттєво впливає на актуалізацію відповідальної діяльності і сприйнятливості людей до взаємозв'язку свободи і відповідальності, до зростання особової масштабності.
Катастрофічність досвіду більшої частини XX ст. не дозволяє з високим рівнем вірогідності віддавати перевагу або горизонтальним соціальним зв'язкам з їх ресурсом спонтанної соціалізації, або жорсткій вертикалі централізованої державної влади. Втім, за результатами соціологічних дослідженнях, на сьогодні громадяни України на відміну від Білорусії і Росії, віддають перевагу горизонтальним соціальним зв'язкам. Отже, що на цьому етапі важливішої саме для України буде орієнтація на підтримку малого і середнього бізнесу. Цей сегмент ринкової економіки значною мірою потенційно здатний будити громадську енергію самоорганізації і частково відроджувати традиційний етос з його нормативно-регулятивним впливом на поведінку.
Великі корпорації і бізнес-організації в умовах корумпованої держави можуть і повинні організаційно сприяти формуванню громадських доброчинностей, їх пріоритету стосовно егоїстичних інтересів. Протистояння реакційним формам сильної держави не означає протистояння виникненню сильного суспільства. Сучасний капіталізм є досить гнучким і не орієнтується на якусь конкретну форму промислової організації. Економічні інтереси не ворожі духу общинної і соціально-функціональної здатності до новацій, граничних сенсів громадськості. Проте ті бізнес-структури в України, які приділятимуть увагу громадським інтересам, мають усі шанси стати ефективнішими.
У цьому контексті соціальна відповідальність бізнесу може бути розглянута по лінії її зростання у зв'язку з реальними можливостями втілення справедливості як громадського обов'язку у формі етичного самозобов'язання суб'єктів бізнесу, яке розширюється мірою збільшення масштабу діяльності бізнес-організацій і є об'єктивним чинником системно-структурної стабільності та гуманістично забарвленої конструктивної еволюції. Дещо інший ракурс виникає через систему завдань морально-санкціонованої солідарності, у тому числі і добродійності, моральна цінність яких обумовлена логікою громадської життєдіяльності, розширеної до державних і міждержавних стосунків.
Збільшення згоди у питанні значимості принципу соціальної відповідальності бізнесу сприяє включення до його змісту норм, які підтримують сучасну форму розуміння гідності, честі та обов'язку. Це призводить до етичної повноти цього принципу і такий підхід має переваги перед іншими, особливо коли бажаним є максимально широкий світоглядний підхід.
У другій половині XX ст. розробляються основні поняття наукової теорії менеджменту з суттєвою етичною складовою. У перспективі вона сприяє розвитку теорії і практики соціальної відповідальності бізнесу, інституційній підтримці її на всіх рівнях.
У сучасному світі початку XXI ст. демократичний капіталізм є, на загальну думку соціологів, політологів, економістів найбільш перспективною моделлю політичної та економічної організації, яка визначається Ф. Фукуямою як ліберальний режим всезагальної рівності, у встановленні якого боротьба за людську гідність досягає своєї кульмінації. Функціонування такого суспільства пов'язано з необхідністю подолання постійних соціальних проблем, вирішення яких не має простих рецептів.
Крім того, надії на створення найбільш правильної економічної теорії зникли через фінансову кризу 2008 р., яка ще далека від свого завершення. Утримання, відтворення і трансляція цінностей життєво необхідних такій формі життя - завдання не тільки урядів, макро-соціальних, а іноді й утопічних проектів, але насамперед всього громадянського суспільства, що спирається на людські звички, традиції.. Над сім'єю як первинною ланкою, де виникає моральнісний досвід, надбудовуються різні інститути громадянського суспільства, що включають не тільки добровільні асоціації, клуби, союзи, освітні та благодійні установи, а й економічні підприємства, релігійні організації, ЗМІ.
Зростаюча в сучасному світі уніфікація державних інститутів загострює ставлення людей до своїх культурних особливостей, важливості збереження нормативної своєрідності до готовності нести певні, в тому числі й економічні втрати. На думку Ф. Фукуями, проблеми глобальної конкуренції як політичної, так і економічної, все частіше будуть формулюватись саме в термінах культури. Фундаментальна потреба в соціальному визнанні у вигляді гідності і честі перемістилась до сфери професійного самоствердження і набагато більше впливає на успішність економічного життя, ніж вважається.
Етичні навички і моральні зобов'язання, виховані традицією, в достатньо самоцільному варіанті породжують різні форми солідарності в сфері бізнесу. В сучасній науці це дістало назву соціального капіталу як здібності людей до об'єднання заради спільних цілей, до виникнення органічної спільнотності на основі норм і цінностей, що поділяються людьми як в господарському житті, так і в інших соціальних сферах.
Соціальний капітал у формі реальної солідарності, моральної єдності може зменшуватись під впливом несприятливої державної політики, але тільки зусиллями суспільної самоорганізації може поповнюватись. Політичні інститути лише опосередковано започатковують деякі передумови для такої активності, але прямо створювати її не можуть. Для осмислення моральної культури в модусі відповідальності, що відповідали б сучасним реаліям, плідним було б не протиставляти його "досучасним" моральнісним навичкам, а пов'язувати їх у формі взає-модоповнення і взаємопідтримки.
Форма належності соціальної відповідальності може сприйматись особистістю як внутрішньо важлива і значима за змістом, якщо цей зміст є творчим синтезом логіки гідності, честі, обов'язку і справедливості не тільки на рівні ментальності, навичок, поведінкових практик, а й у діяльності базових соціальних інститутів, реальних політичних, правових, державних установ. Підбиваючи підсумок тривалому і непростому шляху зростання відповідальності, О. Гьоффе відмічав, що обидві складові - самоорганізація і відповідальність, набувають завершеності у кваліфікованій демократії. Та коли це пов'язане ще й з принципом справедливості, то йдеться не лише про здатність до відповідальності, а й про справжню відповідальність. Сучасною моделлю самовідповідального суспільства є основана на принципах справедливості відповідальна демократія. У наш час особливо активно відбувається перехід справедливості з особистої чесноти традиційної моралі в універсальний етичний принцип, який стає суспільним обов'язком. Відповідальність, яку накладає справедливість, що стала центральним нервом суспільного обов'язку, базовим етичним концептом залежить від їх присутності в системі реальних соціальних відносин, опосередкована можливостями конкретного соціуму, якістю його інтелектуальних, ідеологічних процесів.
Справедливість як колективна морально-оціночна діяльність і соціальна практика має онтологічну, духовну основу. Про наявність глибинно-духовної потреби в "зрівнюючій" справедливості свідчить її важливість, як основи ціннісно-ідеального розуміння спільнотності. Цим вона підтверджує право на втілення життєвої правди, яка виходить за межі колективного досвіду співжиття будь-якої конкретної спільноти, і стає основою постійної проблемності в пошуках визначень справедливості.
Водночас принцип "розподіляючої" справедливості в царині економіки дійсно набуває етичного звучання лише як процедурна, інституційно підкріплена модель соціальної солідарності. Певна рівність людей у розподілі, при забезпеченні елементарних потреб, уже існувала на зорі людства і новий, сучасний дискурс справедливості вибудовується на основі поєднання етики, права і політики. Деонтологічна проблематика суспільного буття сфокусована на справедливості як на фундаментальній умові колективного життя. її розробка здійснена в "теорії справедливості" Дж. Роулза, "дискурсі справедливості" у зв'язку з ідеєю консенсусу в соціальній філософії Ю. Габермаса, в ході пошуку нового дискурсу справедливості, який завершився теорією політичної антропології О. Гьоффе, в працях К.О. Апеля, Г. Ионаса, П. Рікера, А. Макінтайра та ін.
Відродження традиції такого ціннісного етичного дискурсу відбулось у формі широких міжнародних дискусій між різними представниками гуманітарного знання, з використанням теорії ігор та теорії рішень, що привело до виходу за межі традиційного моралізування. Ригористична форма морального обов'язку перетворюється у чисту умовність при зростаючому етичному релятивізмі. Нездатність оціночних категорій "добро" і "зло" стати практичними направляючими орієнтирами суспільної моральної свідомості виявилась у наш час з усією силою. Ціннісний універсум, що вибудовувався на основі категорії совісті як граничній інстанції, втратив свої безсумнівно засадничі критерії в процесі виникнення та розвитку психоаналізу.
Врятувати соціальну мораль від перемоги відносності над універсальним і абсолютним началами могла б тільки така цінність, яка б об'єктивно відповідала духу сучасної епохи з її процесами масовізації та глобалізації. Повернення до моральної проблематики справедливості з урахуванням вимоги універсалізації може бути дійсним, якщо формулюються суто моральні нормативні структури на зразок принципів справедливості Дж. Роулза.
Цінність справедливості П. Рікер вважав відповідною тому політичному рівню організації суспільства, яке конституює політику в якості інституту. Живий, моральнісний аспект надає нормативним узагальненням конкретної моралі статус регулятивної впливовості. Бажання жити разом, що властиве певній історичній спільноті, стає основою легітимності політичних інститутів, ставить перед ними завдання, спрямовані на закріплення цього бажання у вигляді стабільного соціального світу, що здатен до саморозвитку.
Розглядом проміжного місця ідеї справедливості між "добрим" і "злим" П. Рікер поглибив твердженням, що тільки така діалектика дозволяє ідеї справедливості виконувати регулятивну роль стосовно соціальної практики.
Власне моральнісний сенс "доброго" позначається О. Гьоффе у вигляді дистрибутивного розуміння загального блага: "добрим" є те, що є таким для кожної людини. Моральнісна обов'язковість у цьому випадку позбавляється зовнішньої примусової сили. Хоч у царині соціальної моралі така логіка не є основним аргументом, вимагання справедливості повертає конкретну соціальну мораль до її витоків у вигляді реальної соціальної вини одних груп чи окремих людей стосовно до інших. Попри те, що особистісна висока моральність не належить до пріоритетів сучасного суспільства, почуття справедливості ніколи не пориває з нею, бо, як наголошував Ф. Ніцше, висока, ясна, так само глибока як і поблажлива об'єктивність справедливого ока є прикладом довершеності і найвищої майстерності на Землі.
Ті сумніви в універсальності справедливості, які особливо характерні для теоретиків комунітаризму, на нашу думку, мають сенс і найбільш яскраво відбиті в питанні А. Макінтайра "Чия справедливість?", що стала назвою його роботи. Використання філософсько-антропологічних засад, апеляція до людства, як до певної морально справедливої спільності, знову піднімає втілення ідеї на такий рівень абстрактності, при якому нормативно-регулюючий, деонтологічний аспект стає не більше, ніж умовністю.
У духовно-культурному вимірі універсальність справедливості як рівності до тих пір залишалась в сфері прекраснодушних побажань, доки реальні інтереси і права майбутніх поколінь не стали складовою політичних стратегій. А морально-ідеальне проголошення справедливості як рівності, настільки девальвоване лицемірством та ідеологічними зловживаннями плакатного типу, що навіть на рівні масової свідомості вона викликає щонайменше скепсис.
Трагічний досвід XX ст. свідчить про те, що відсутність моральні-сної форми справедливості, на рівні індивідуального суб'єкта життєдіяльності, призводить до девальвації інституціональної справедливості в очах громадян, що в свою чергу потурає їх нездатності стати на перешкоді сваволі та несправедливості державної влади. Без такого підґрунтя неможливо ліквідувати всі вияви "неправової держави", бо не можуть нормально функціонувати такі складні системи, як суд, політика та засоби масової інформації.
Цілком виправдано Дж. Ролз вважає, що справедливість є найпершою чеснотою соціальних інститутів так само, як істина - для теорії пізнання. Без підтримки з боку моральнісної справедливості будь-який державно-правовий порядок буде правомірно розглядатись як примус і насильство. Впливовість теорії справедливості Дж. Ролза визначається тим, що домінуючі у західному світі утилітаризм та імморалізм втратили позиції на фоні активізації неоконсерватизму.
Моральні основи динамічного суспільства, вибудуваного на демократичних підвалинах, не могли вже ґрунтуватись ні на авторитарній формі морального ідеалу, ні на надмірно релятивістській формі морального впливу. В теорії Дж. Ролза справедливість розглядається як важливий чинник постійно присутньої в історії громадянської непокори, аналізуються три ступеня розвитку почуття справедливості та її пов'язаність з благом. До основних суспільних благ він відносить право та свободу, шанси та владу, прибутки та добробут, самоповагу.
Значний резонанс, який викликала ця теорія, та її надзвичайна авторитетність і на сьогодні не могли бути випадковими. Адже в перелік благ закладаються дійсно основоположні онтологічні ціннісні орієнтації, скореговані на конкретну культурно-історичну реальність. Добробут, влада і свобода є основними усвідомленими проблемами людського життя в кінці XX ст., оптимальне вирішення яких означало б досягнення найбільш позитивного реального підґрунтя для духовно-етичного самопочуття, бо в кінцевому результаті відбувалося б гармонійне поєднання на практиці і в царині духу життєвого, загального і вищого благ.
Найбільші перешкоди для реалізації такого грандіозного проекту виникають внаслідок недосконалості права, відсутності шансів, незадовільності прибутками, що в свою чергу спричинює неможливість самоповаги. Саме з огляду на те, що розробка засадничих принципів справедливості, на думку Дж. Ролза, здійснюється як свідома мета і виключає у вихідних позиціях природну або ж соціальну випадковість, може бути досягнута справедливість як чесність.
Базові принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом:
1. Кожен має рівні права та цілком задовільну систему однакових основних свобод, яка є однаково можливою для всіх;
2. Соціальні та економічні нерівності мусять розподілятись так, щоб:
а) бути як найкориснішими для найменш забезпечених членів суспільства;
б) бути пов'язаними зі становищем та посадами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей.
Такі принципи цілком відповідають засадам соціально орієнтованої держави, з демократичною системою організації і відповідною економікою. В контексті сучасних економічних проблем найбільші сумніви викликає дійсна справедливість первісного придбання майна, якщо ідеться про природу, адже як слушно зауважує О. Гьоффе більш прийнятним було б вважати природу власністю всього людства і той, хто на ній працює, є лише другим, а не першим її власником. Іншими словами, все людство (включаючи і майбутні покоління) має загальне, колективне право на Землю.
Саме апеляції до вищої універсальної справедливості створюють ту її особливість, яка зрозуміла кожній людині і яка існує в просторі не знання, а віри. Без урахування такого аспекту і теорія суспільного договору, і розуміння справедливості збіднюється та потрапляють у пастку абстрактних антиномій.
П. Рікер з цього приводу зазначає, що коли справедливе підпорядковується доброму, справедливе повинне бути розкрите; коли ж справедливе породжується процедурними засобами, справедливе повинне бути сконструйоване: воно не дане наперед; передбачається, що воно є результатом обговорення за умов абсолютної справедливості.
Поняття "соціальна справедливість" у всіх своїх аспектах, а саме: 1) соціальних проблем: безробіття, відсутність підтримки при хворобі чи старості, неможливість отримати освіту і т. ін.; 2) коригуючої справедливості, яка випливає із несправедливих соціальних стосунків минулого - аборигени, раби, поневолені народи та ін., охоплює досить конкретний зміст.
Як правило, коли говорять про соціальну справедливість, то мають на увазі не прагнення соціального миру, солідарності чи братської допомоги. Здійснення такої справедливості залежить від того, якими є реальні економічні успіхи і наскільки цілі соціальної політики враховують обов'язкову необхідність здійснення такої справедливості.
Досить новою соціальною проблемою є захист навколишнього світу. Наприклад, справедливо споживати корисні копалини та енергоносії так, щоб це не загрожувало майбутнім поколінням. Справедливі відносини між поколіннями стосуються не лише суто екологічних, а й соціальних та фінансово-політичних проблем. Справедливість у цих відносинах передбачає інвестиційну частину, спрямовану в майбутнє - розвиток системи освіти як інвестицію в майбутні покоління, планування міст та ландшафтів, що також стосується і майбутніх поколінь.
Прогнозуючи напрям розвитку соціальної етики XXI ст., О. Гьоф-фе вважав, що перш ніж вимагати почуття солідарності, суспільство має дотримуватись соціально-етичного принципу субсидіарності. Це означає: соціальна єдність є справедливою не сама по собі, а лише як субсидія, як допомога і підтримка кожної людини. Історичне підґрунтя ідеї субсидіарності сягає до соціальної філософії античності, зокрема, до ідей Аристотеля, які виникли у зв'язку з критичним осмисленням Платона, його тези про те, що людина не є самодостатньою, а потребує багатьох інших.
Базовим політичним поняттям і в подальшому залишалось "спільне життя". А так як воно розглядалось виключно у вигляді внутрішнього явища характерного для сім'ї, громади, імперії і т. д., то допомога включена у саму конструкцію цих соціальних об'єднань.
Теоретична розробка принципу субсидіарності найбільш вагомо представлена в католицькій соціальній доктрині. В цьому принципі завжди були присутні досить різні плани: один - як норма колективного здорового глузду, що в більшій мірі втілює прагматичне соціальне значення, другий - як моральна самоцінність справедливості. Але при цьому моральні обов'язки одних людей стосовно до інших виходять переважно з правових принципів поведінки, або норм справедливості.
Зростання значення і впливу ідеї субсидіарності обумовлено її актуальністю для сьогодення. Причому характерною особливістю є уникання моралізаторської риторики, звертань до християнських етичних норм, до високодуховної моралі доброчинності у вигляді братства тощо. Узагальнено принцип субсидіарності можна сформулювати у вигляді двох правил:
1) обов'язок допомагати;
2) заборона на узурпацію влади.
Нова соціальна доктрина додає принцип особистості до принципу субсидіарності. Співвідношення між людиною і громадою вирішується на користь першої. Нічого з того, що людина може досягти завдяки власній ініціативі і власним здібностям, не можна її позбавити і передати громаді. Всім громадам призначається служити окремим людям в рамках ієрархії громад: більша і вища служить меншій і нижчій. Це обмеження влади засвідчує надання переваги нижчим рівням та міні-малізацію влади вищих інстанцій, вимагаючи обмеження найвищого рівня, обмежуючи тим самим саме державну владу.
Такий підхід стоїть на заваді можливості передання особи у пряму владу до якогось одного всепоглинаючого соціального об'єднання. В цій позиції принцип субсидіарності є близьким до соціальної теорії комунітаризму, оскільки надає великого значення середнім соціальним формам. Як тільки вони з'являються, то повинні посилюватись настільки, наскільки це можливо. Як тільки їх стає недостатньо, їх необхідно відновлювати. Моральнісний сенс тріади особистість - солідарність - субсидіарність є перспективною проблемою етичного дискурсу нашого часу.
Розділ 2. Біоетика
2.1. Історія становлення біоетики.
2.2. Предмет та основні принципи біоетики.
2.3. Дилеми біоетики: аборт, евтаназія, транс-плантологія.
2.1. Історія становлення біоетики
Уже стало аксіомою твердження про ще не знану людством складність і проблемність сучасного світу, які вимагають осмислення майбутнього та пошуку шляхів його збереження. Абсолютна віра у силу людського розуму та відкритого ним знання, що панувала принаймні останніх років двісті, втратила свою непохитність. Більше того, людство вже переконується, що невпинне зростання знань, котрі відкривають простір для здійснення неймовірних донедавна технологічних можливостей, стає об'єктивною загрозою самому існуванню людини як біологічної істоти.
Спостерігається парадоксальна ситуація: кінець XX і початок XXI ст. - це час тріумфу біологічних наук, які дають можливість зануритися в незвідані глибини таїни всього живого, людини передусім. Та вже зараз є очевидним, що цей тріумф людського пізнання, котрий несе, безперечно, позитивні для людського існування колосальні відкриття, уможливлює водночас перспективи глобальної катастрофи, спричиненої як нездатністю передбачити всі наслідки новітніх досягнень, так і неспроможністю зарадити негативним результатам людської діяльності щодо природи.
Пошук варіантів виходу з катастрофічних ситуацій традиційно зводився до розробки нових, більш раціональних технологій, які призводили до нового витка проблем, більш високого порядку. У другій половині XX ст. здійснюється спроба знайти шляхи спасіння через подолання протистояння між природничими та гуманітарними науками, більше того, - через налагодження між ними співпраці. Так з'являється біоетика (з грец. - етика життя), що засвідчила поєднання двох, здавалось би, таких різних наук - біології та етики, науки про живі системи і науки про системи моральних цінностей.
Біоетика - це надзвичайно складний культурний феномен, який функціонує у різних проявах людської діяльності. Біоетику розглядають як:
- галузь наукового знання;
- академічну дисципліну;
- соціальний інститут ;
- суспільний рух.
Згідно з зазначених способів функціонування біоетики розглянемо передумови та історію її становлення.
Передумови становлення
Перші десять років свого становлення (1960-ті - початок 1970-х рр.) біоетика розвивалася переважно в СІЛА. Згодом вона поширилася в країнах Західної Європи, а на даний час біоетика є світовим явищем.
Серед американських дослідників панує думка, що на становлення біоетики як нової галузі наукового знання справили вплив два фактори. По-перше, бурхливі суспільно-політичні події, які відбулися в СІЛА наприкінці 1960-х - початку 1970-х років, а саме: рух за громадянські права афроамериканців, очолюваний М.Л Кінгом; протести проти війни з В'єтнамом; проведення акцій на визнання прав "жінок, американських індіанців, інвалідів, розумово відсталих осіб".
По-друге, інтенсивний розвиток біомедичного знання, зростання технічного забезпечення в медичній практиці та породжувані ним неоднозначні результати. Наприклад, апарати штучного дихання рятували життя одним пацієнтам і продовжували процес вмирання іншим; трансплантація органів вимагала перегляду визначення критеріїв смерті людини, що породжувало нові, досі не знані дилеми як для лікарів, так і для пацієнтів.
Варто зазначити, що наукові відкриття у медичній сфері та зміна на їх основі медичної практики притаманні багатьом попереднім вікам. Принципова відмінність біомедичних наукових досягнень кінця XX ст. полягає в тому, що медицина вже не тільки працює задля збереження життя та здоров'я, а отримує технологічні засоби для безпосереднього керування життям.
Біоетика як галузь наукового знання має коротке історичне життя. На початку 70-х років XX ст. американський учений Ван Рансселер Поттер (1911-2001) увів до наукового обігу термін "біоетика" яким позначив нову наукову дисципліну, що мала постати як результат діалогу природничих наук та гуманітарного знання. (Ван Рансселер Поттер - відомий американський біолог, вчений-гуманіст. Освіту здобув на біологічному факультеті Університету в Південній Дакоті (м. Бру-кінгс) та у Вісконсінському університеті (м. Медісон), в котрому згодом пропрацював багато років, успішно досліджуючи проблеми раку. В.Р. Поттер автор численних публікацій з біохімії та досліджень раку, а також 50-ти статей та книг з біоетики, серед котрих найвідоміші: "Біоетика: наука виживання" (1970), "Біоетика: міст в майбутнє" (1971), "Глобальна біоетика" (1988)).
Відсутність подібного діалогу робить, за переконанням В.Р. По-ттера, наше майбутнє сумнівним, тому єднання біології та етики можна розглядати як своєрідний "міст до майбутнього". "Сьогодні ми повинні усвідомити, - писав В.Р. Поттер у роботі "Біоетика: міст у майбутнє", - що етика людини більше не може вивчатися без реалістичного розуміння екології в широкому розумінні цього слова. Етичні цінності не повинні розглядатися поза біологічними факторами... виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи наших цінностей"1.
Біоетика, на думку В.Р. Поттера, може не тільки пояснювати природні феномени, а й дати можливість тримати під контролем "небезпечні знання", вона повинна стати "наукою виживання", "новою мудрістю", що забезпечить людство "знанням про те, як використовувати знання" для досягнення соціального блага та покращання якості життя. Визнаючи небезпеку, яку несуть новітні технології, разом з тим В.Р. Поттер не виступав за мораторій для нових знань, а закликав бути "більш розумними, консервативними та відповідальними у взаємодії з довкіллям", намагатися поєднати біологічні знання та людські цінності, і таким чином відкрити шлях до "соціальної мудрості".
В.Р. Поттер наголошував на серйозності кризової ситуації, в яку потрапило людство, розв'язання котрої є, на його думку, нагальним і потребує пропагування ідеї, що майбутнє людства не гарантовано, а "існування світу не повинно залежати від терпіння Природи зносити наші образи та її здатності безкінечно підтримувати життя наших нащадків" . Головна ідея В.Р. Поттера, полягає в тому, що єднання біології з гуманітарним знанням, яке найбільш репрезентується етикою, є умовою виживання.
Таким чином, біоетика, за В.Р. Поттером, - це наука виживання, що включає в сферу наукової зацікавленості не лише людину з її тілесністю та ціннісними вимірами, а світ всього живого.
Така позиція В.Р. Поттера сформувалася під впливом ідей Олдо Леопольда (1887-1948) - американського природоохоронника, вченого, еколога, письменника, одного із засновників Товариства дикої природи. О. Леопольд став відомим у світі як засновник екологічної етики. Ідеї О. Леопольда дістали гідне продовження у працях В.Р. Поттера.
На зламі 1980-1990-х років В.Р. Поттер висуває ідею глобальної біоетики, котра б покладала за мету досягнення прийнятного виживання (acceptable survial) людства, під яким розуміє не лише стійкий розвиток суспільства, а й розвиток здорової екосистеми. Основними умовами життєдіяльності людини визначаються:
а) збереження навколишнього середовища;
б) контроль за репродуктивною функцією людини.
Варто наголосити, що прийнятне виживання людини В.Р. Поттер розуміє не лише як виживання живої істоти, забезпеченої елементарними умовами життєдіяльності (продукти харчування, житло та ін.), а й як створення умов для духовного розвитку людини, котра спроможна взяти на себе відповідальність за своє життя, життя інших людей та майбутніх поколінь, врешті - за всіх живих істот. Для реалізації такої програми людство має не лише усвідомити небезпеку глобальної екологічної катастрофи та демографічного перевантаження планети, а й взяти на себе обов'язки змінити власний спосіб життя, а отже, і світогляд, працювати над покращенням здоров'я, виховувати молоде покоління адекватно цим вимогам та у відповідності до цього розвивати економіку і політику.
Як бачимо, В.Р. Поттер досить широко розглядав науковий простір біоетики, але в США його ідеї не дістали належного визнання з тієї причини, що достатньо розробленою була екологічна етика та через традиційний прагматизм американського світогляду. Ці фактори обумовили нове концептуальне бачення біоетики як простору діалогу між етикою та медициною і відповідно - як результат синтезу медичного та етичного знань.
Медична орієнтація біоетичних досліджень започаткована в наукових дослідженнях Інституту суспільства, етики та наук про життя (так званий Гастинзький центр, штат Нью-Йорк, утворений 1969 року, засновники Віллард Гайлін та Даніел Каллахан) та Інституту етики імені Кеннеді при Джорджтаунському університеті (США, Вашингтон), заснований 1971 р. (особливої уваги заслуговують ідеї Е.Д. Пеллегріно, котрий надав нового звучання осмисленню взаємовідносин "лікар- пацієнт")3.
Біоетика як академічна дисципліна
Особлива роль біоетики (в медичній інтерпретації) у забезпеченні реалізації майбутнього вимагала її популяризації як серед фахівців (біологів, медиків передусім, усіх, хто завдяки професійній орієнтації мав справу з живими системами), так і в широких суспільних колах, оскільки кожна людина зазнає негативних техногенних впливів або має безпосереднє відношення до їх продукування, поширення чи прийняття (через участь у них, чи прийняття відповідних рішень щодо їх поширення, чи байдуже ставлення до їхніх наслідків). Тому логічним було введення біоетики до переліку навчальних університетських курсів. Першим, хто надав їй академічної структури, а згодом увів до сфери біомедичних, політичних наук та засобів масової інформації був відомий американський акушер (голландець за походженням), засновник Інституту етики ім. Кеннеді для дослідження репродукції та розвитку людини Андре Хел-легерс. Він розглядав біоетику як науку, що виокремлює свій предмет у процесі діалогу між медициною, філософією та етикою. Таким чином, варіант розуміння біоетики, запропонований А. Хеллегерсом, зосередився переважно на традиційних проблемах лікарської етики та їхній новітній інтерпретації.
Біоетика як соціальний інститут
Усвідомлення людською спільнотою реальної загрози своєму існуванню та всього живого на планеті спонукало до об'єднання зусиль на міжнародному, національному та корпоративному рівнях. Створено спеціальні організації - Етичні комітети (на міжнародному рівні - при ООН, ЮНЕСКО, Всесвітній організації охорони здоров'я (ВООЗ), Раді Європи; національному рівні - в системі державних та професійних організацій; локальному рівні - в структурах дослідних та практичних організацій), що опікуються розробкою рекомендацій по конкретних проблемних ситуаціях медико-біологічної діяльності як з теоретичного, так і практичного погляду, а також здійснюють популяризацію проблемного поля біоетики, з метою привернути увагу як фахівців з інших галузей наукового знання, так і всіх небайдужих до нашого спільного планетарного майбутнього4.
З історії становлення етичних комітетів
Перший етичний комітет було створено в м. Сіетл (1961 р., США) при Центрі "Штучна нирка". Причина організації подібного комітету полягала в надзвичайній складності відбору пацієнтів для підключення до апарату штучної нирки, котра обумовлювала непосильну моральну відповідальність для медичного персоналу центру.
Розгорнулася широка публічна дискусія навколо діяльності комітету. В пресі його називали "божественним", оскільки доступ до апарату штучної нирки давав єдину можливість вижити хворій людині, яка за рішенням комітету отримувала можливість підключитися до апарату і, по суті, прирікав на швидку смерть того, хто такої можливості був позбавлений. Організатори першого етичного комітету здійснили своєрідне відкриття, продемонструвавши розуміння того, що врегулювання доступу до дефіцитного медичного ресурсу - це не лише медична, а й моральна проблема, оскільки для її справедливого вирішення потрібні не лише медичні знання. Цей дорадчий орган при медичному центрі на своїх засіданнях, в яких брали участь медики, богослови, юристи, психологи, представники громадськості, шукав морально обґрунтований підхід до розв'язання надзвичайно складних ситуацій.
Етичні комітети виконують надзвичайно важливу соціальну функцію - етичну експертизу. Потреба в етичній експертизі обумовлена такими чинниками:
o широким впровадженням новітніх технологій, що породжують непередбачувані у віддаленому майбутньому наслідки, та створюють дилемні ситуації, вирішення котрих переобтяжене морально-психологічними факторами;
o неспроможністю традиційних експертних інституцій виконувати свої функції на підставі широкої професійної компетентності, узгодженої з ціннісними суспільними орієнтирами.
Біоетичне знання є основою для здійснення власне етичної експертизи біомедичних, технічних, суспільних, політичних проектів. Етичні комітети відіграють роль посередника між державними, науковими структурами та громадянською спільнотою і виступають в ролі гаранта безпечності впровадження промислових, біомедичних, сільськогосподарських новацій для здоров'я та життя людей.
В Європі біоетичні комітети почали створюватися у 80-х роках XX ст. Так, 1983 р. розпочав свою діяльність Національний консультативний етичний комітет в галузі наук про життя та здоров'я у Франції, згодом в Італії (Національний консультативний комітет по захисту життя і здоров'я, біоетичний рух у цій країні активно підтримується католицькою церквою, зокрема, Центром з Біоетики при Католицькому університеті Святого Серця в Римі).
Виникнення локальних та національних біоетичних комітетів спонукало до організації подібних інституцій на міжнародному рівні.
У 1985 р. Комітет Міністрів та Рада Європи створили Експертний комітет з біоетики, який 1992 р. змінив назву на Керівний комітет з біоетики в Раді Європи (СБВІ). Він виконує експертні функції та відповідає за підготовку документів з біоетики на європейському рівні, таких як міжнародні конвенції та рекомендації з біоетики. До його складу входять 60 експертів, що пропонуються країнами - членами Ради Європи разом з іншими представниками Парламентської Асамблеї та Європейської Комісії, спостерігачами з країн, котрі не входять до Ради Європи, а також представниками міжнародних організацій. Засідання комітету відбуваються в м. Страсбург (Франція) в основному двічі на рік. Найважливішим документом, розробленим цією інституцією та затвердженим Комітетом Міністрів є "Конвенція про захист прав та гідності людини в зв'язку із застосуванням досягнень біології та медицини" (прийнята у 1996 р., м. Ов'єдо, Іспанія), котру ще називають "Конвенція з біоетики".
Ця угода з державами стала першим юридичним документом, що встановлює низку принципів і норм задля забезпечення гідності, недоторканності, прав і свобод людської особистості з метою її захисту від зловживань біомедичними досягненнями. Основний принцип конвенції - це домінування інтересів окремої людини над інтересами науки та суспільства. Держави, котрі долучилися до підписання цієї угоди, беруть на себе зобов'язання привести у відповідність до неї національного законодавства. Конвенція супроводжується додатковими протоколами, присвяченими окремим галузям біології та медицини, що мають таку ж юридичну силу. Такими є Додатковий протокол про заборону клонування людини, Додатковий протокол про трансплантацію органів та тканин людини. Планується завершення роботи над протоколом з біомедичних досліджень і над Протоколом, що стосується генетики людини. Ведеться робота з підготовки Протоколу про захист ембріонів та зародків людини.
У 1993 р. ЮНЕСКО створила Міжнародний біоетичний комітет (International Bioethics Commitee - IBC), до складу котрого входить 36 експертів, що призначаються генеральним директором ЮНЕСКО. Для вивчення рекомендацій, прийнятих IBC, створено Міждержавний біоетичний комітет (IGBC).
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) задекларувала свою участь у міжнародному біоетичному русі прийняттям 2000 р. Рекомендацій комітетам з етики, що проводять експертизу біомедичних досліджень.
При Міжнародній Раді наукових союзів (ICSU) створено Постійний комітет з відповідальності та етики в науці.
Особлива роль біоетичних організацій міжнародного рівня полягає в сприянні заснуванню біоетичних установ в тих країнах, в яких цей рух не виникав спонтанно.
Україна
Початок створення етичних комітетів в Україні припадає на 1992 p., коли при Інституті медицини праці Академії медичних наук України (АМНУ) та Інституті педіатрії, акушерства та гінекології АМНУ у зв'язку з міжнародними програмами, що виконувались на базі цих закладів, було створено локальні етичні комітети.
За ініціативою ЮНЕСКО та у відповідь на звернення Національної комісії у справах ЮНЕСКО у липні 1998 р. Національна академія наук України (НАНУ) прийняла рішення створити Комітет з питань біоетики при Президії Національної академії наук України. До роботи комітету були залучені провідні вчені НАН України в галузі біології, медицини, філософії та права, представники міністерств охорони здоров'я, екобезпеки, освіти та науки, юстиції, академій медичних наук і аграрних наук України. Основний напрям діяльності комітету - дослідження етичних аспектів наукової діяльності.
У 2000 р. Міністерство охорони здоров'я видає наказ "Про затвердження Інструкції щодо проведення клінічних досліджень лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних досліджень та Типового положення з питань етики", чим започаткувало процес формування етичних комітетів на базі закладів охорони здоров'я. Ця інструкція регламентувала вимоги до проведення клінічних випробовувань лікарських засобів, котрі можуть проводитися на пацієнтах (за добровільною згодою), а також акцентовано увагу на необхідності організації спеціальних комісій з питань етики для проведення клінічних досліджень.
У 2001-2002 рр. на основі Комітету з етики в НАНУ та Комітету з біоетики в АМНУ було створено урядовий консультативно-дорадчий орган - Комісія з питань біоетики при Кабінеті Міністрів України, яка має статус вищої організаційної та урядової інстанції з питань біоетики в нашій країні.
Основні напрями роботи комісії такі:
o підготовка рекомендацій з основних напрямів діяльності в галузі біоетики та біоетичної експертизи в Україні;
o розробка пропозицій до законодавчого регулювання в галузі біоетики;
o сприяння запровадженню основних засад регулювання відносин у галузі біоетики, що виникають у процесі розробки, впровадження, розповсюдження та використання результатів наукової, клінічної та практичної діяльності, які можуть негативно вплинути на біологічну безпеку людини, тваринного та рослинного світу, а також довкілля;
o підготовка рекомендацій до механізму гарантування громадянам України особистих прав і свобод, поваги до людської гідності, тілесної, психічної та духовної цілісності відповідно до Конвенції про захист прав і гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології та медицини;
o забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з біоетичних питань і виконання відповідних зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України.
Велику роль у поширенні біоетичних знань відіграє громадська організація Українська асоціація з біоетики (2000), до складу котрої входять філософи, біологи, медики.
Засновано спеціальний Інститут з біоетики ім. Я. Базидевича на базі Львівської філії Української академії державного управління при Президенті України та інституту біоетики Римського університету ім. Джемелі.
Росія
У 1992 р. під керівництвом Російської академії наук було створено Російський національний комітет з біоетики, який став першою організацією, створеною для вирішення та обговорення етичних проблем, що виникають в процесі розвитку біологічних наук. Запровадження етичної експертизи як систематичної практики здійснюється з середини 90-х років, яка згодом отримує законодавче підґрунтя. Міністерство охорони здоров'я затверджує Правила проведення якісних клінічних випробовувань в Російській Федерації. У 1998 р. набирає чинності закон "Про лікарські засоби", в котрому визначаються основні принципи клінічних досліджень, серед яких - необхідність інформування пацієнта.
Згодом створюється розгалужена система етичних комітетів та комісій, найвідоміші з яких Етична комісія з клінічних випробовувань
Національного етичного комітету Російської медичної асоціації, Комітети з біоетики при Міністерстві охорони здоров'я та Російської академії медичних наук. Існують етичні комітети при великих медичних науково-дослідних центрах, що займаються в основному розглядом протоколів міжнародних клінічних досліджень, та у вищих навчальних закладах медичного спрямування, на які покладається проведення етичної експертизи дисертаційних досліджень, що передбачають клінічні дослідження за участю людей.
Естонія
У 1990 р. створено Комісію з біоетичних досліджень на медичному факультеті Тартуського університету. У 1999 р. ця Комісія була реорганізована в Комітет з етики біомедичних досліджень на людині. Подібний комітет 1993 р. утворено при Інституті експериментальної та клінічної медицини в Талліні, а 1998 р. утворено Естонську біотичну раду при Міністерстві соціальної роботи, яка виконує консультативну функцію.
Румунія
Перший комітет в цій державі створено 1990 р., який мав назву Національна комісія при Міністерстві охорони здоров'я. Згодом на її основі організовано Біоетичну комісію Академії медичних наук Румунії. Перший локальний етичний комітет створено в 1999 р. Комітети виконують освітянські функції, займаються питанням викладання біоетики в університетах. Існує студентське біоетичне товариство (м. Бухарест).
Чеська Республіка
У 1990 р. створено етичний комітет при Міністерстві охорони здоров'я. Функціонує іще одна біоетична інституція - Біоетичний комітет Ради з досліджень і досягнень науки при уряді Чеської Республіки, який утворено 1995 р. згідно з постановою уряду і виконує роль консультативного органу з етичних аспектів біомедицини та біотехнології.
У деяких країнах створюються тимчасові комітети для вирішення нагальної конкретної дилеми.
2.2. Предмет та основні принципи біоетики
На сьогодні біоетика є науковою дисципліною, котра не має однозначно виваженого та загальноприйнятого наукового апарату. Більше того, не існує чітко окресленого уявлення щодо предмета, статусу та функцій біоетики як у зарубіжній, так і вітчизняній літературі. В науковому вимірі біоетика становить знання, що постійно розширює предметну площину і виокремлює все ширше коло ускладнених проблем, котрі можна розглядати як з когнітивного, технологічного, так і з етичного поглядів.
Існує кілька версій визначення біоетики, котрі мають певні відмінності у виокремленні предмета дослідження. Для ілюстрації сказаного наведемо найбільш репрезентативні визначення біоетики, котрі окреслюють предметне поле її дослідження.
Як уже зазначалося, біоетика, у розумінні її засновника В.Р. Поттера, - це наука виживання, що включає до сфери своєї наукової зацікавленості не лише людину з її тілесністю та ціннісними вимірами, а світ усього живого.
У визначенні біоетики, поданому в Енциклопедії з біоетики (Нью-Йорк, 1978 р.), котре є певним узагальненням напрацьованого на той час теоретичного матеріалу стверджується, що біоетика - це систематичне дослідження людської поведінки в межах наук про життя та здоров'я, що проводиться в світлі моральних цінностей та принципів.
Та сама Енциклопедія 1995 р. видання подає більш уточнене формулювання предмета біоетики і визначає його як "систематичне дослідження моральних параметрів, включаючи моральну оцінку, рішення, поведінку, орієнтири та інших наук про життя і медичне лікування, із залученням різноманітних етичних методологій до міжпредметного формулювання"5. Отже, у даних визначеннях акцентується увага на безпосередньо людському житті та медичних заходах, пов'язаних із його збереженням.
Згодом у змістовному навантаженні поняття "біоетика" робиться наголос виключно на медичній сфері, зокрема, медичній практиці, що породжує ряд моральних колізій у зв'язку із застосуванням нових біомедичних технологій; принципах функціонування системи охорони здоров'я в цілому та розподілу її ресурсів.
Термін "біоетика" стає синонімом медичної етики чи лікарської етики. Так, наприклад, відомі американські дослідники Т. Бочамп і Дж. Чілдрес вважають, що біоетика є прикладанням загальних етичних теорій, принципів і правил до вирішення проблем терапевтичної практики, надання медичної допомоги, проблем медичних та біологічних досліджень6.
У наукових дослідженнях на пострадянському просторі, поняття "біоетика" переважно має чітко окреслений медичний зміст, а то й пряму синонімізацію з біомедичною етикою.
Відомі російські дослідники Б. Юдін та П.Д. Тищенко у визначеннях біоетики зазначають таке: "Біоетика (біомедична етика) -галузь науки, котра формується на межі медичної етики та етики науки; міждисциплінарна галузь досліджень та експертизи, предметом котрої є ціннісна проблематика, що стосується лікаря та пацієнта, а також етичні проблеми, що виникають в біомедичних дослідженнях та в науках про поведінку, зокрема при експериментуванні на людині; етичні аспекти проблем, пов'язаних з виділенням та розподілом ресурсів на охорону здоров'я та медичну допомогу"7; "Біоетика - міждисциплінарна галузь знань, котра охоплює широке коло філософських та етичних проблем, що виникають у зв'язку з бурхливим розвитком медицини, біологічних наук та використанням у сфері охорони здоров'я високих технологій"8.
Одна із провідних фахівців з біоетики в Росії І.В. Силуянова, вважає, що "біоетика - це сучасна форма традиційної професійної біо-медичної етики, в котрій регулювання людських відносин підпорядковане надзавданню збереження життя роду людського"9.
Авторитетні дослідники з біомедичної етики в Республіці Білорусь Т.В. Мишаткіна та Я.С. Яскевич акцентують на відмінності між біоети-кою та біомедичною етикою. Вони розглядають біоетику та біомедичну етики як взаємозв'язок загального та одиничного. Біоетика, з їхнього погляду, "в якості загального глибше та суттєвіше торкається проблем життя будь-якого Живого...". Вона займається розробкою "моральних норм та принципів, що регламентують практичні дії людей в дослідженні природи та людини, моральних критеріїв соціальної діяльності в перетворенні навколишнього середовища", оцінює "роль та місце людини в межах біологічної реальності", обґрунтовує "теоретичні основи концепції коеволюції суспільства та природи статусу категорій життя та смерті". А біомедична етика в якості одиничного конкретизує принципи біоетики у стосунку до Людини10.
У науковому просторі України поняття "біоетика" має кілька варіантів визначення, а саме: 1) ототожнення біоетики з медичною етикою; 2) визначення біоетики як сфери дослідження світу живого у зв'язку з небезпечними наслідками біотехнологій (Кулініченко, Чешко).
Найбільш всеохопним і актуальним визначенням, на наш погляд, є визначення С.В. Пустовіт, котра зазначає, що біоетика - це міждисциплінарна галузь знання та людської практики, мета котрої - збереження та розвиток життя за допомогою етичних механізмів та принципів"11. Автор наголошує, що в умовах експансії новітніх технологій, котрі радикально змінюють не лише довкілля, а власне і природу людини, протиставляють цінності наукової новизни та ефективності фундаментальним правам живих істот, біоетика захищає права всього живого на самозбереження та розвиток, обґрунтовуючи їх етичними імперативами благоговіння перед життям та моральною відповідальністю людства за все що живе12.
Незважаючи на таке розмаїття думок стосовно предметної визначеності біоетики все ж таки їх можна згрупувати за певними ознаками, що визначають її предметне поле дослідження.
По-перше, визначення, котрі орієнтують на сферу взаємодії лікаря та пацієнта, а також структурно-функціональні проблеми охорони здоров'я.
По-друге, новітні технології та їх вплив на сферу живого.
По-третє, глобальні проблеми людства у їхній взаємоцілісності та взаємообумовленості та пошук моральних імперативів для їх вирішення. Спільним для вказаних точок зору є те, що вони розглядають етичні проблеми збереження життя та здоров'я як окремого індивіда, суспільства в цілому чи навколишнього середовища, котрі постають в медичній сфері, і при використанні біомедичних технологій, в процесі взаємодії людини з довкіллям, а також при вирішенні глобальних проблем людства.
Виходячи з наведених вище визначень поняття біоетики можна стверджувати, що об'єктом її дослідження постає життя у цілісності та багатоманітності його проявів, а предметом - моральні ціннісно-нормативні механізми його збереження та розвитку13.
Отже, опираючись на огляд сучасних інтерпретацій визначення поняття біоетики, до предметного поля біоетики, як правило, відносять:
o етичні проблеми медичних професій, зокрема, стосунки на зразок "лікар - пацієнт";
o етичні проблеми, що виникають у галузі досліджень людини, включаючи і такі, що безпосереднього не стосуються лікувального процесу;
o соціальні проблеми, пов'язані з політикою в галузі охорони здоров'я, з політикою планування сім'ї та демографічного контролю; проблеми пов'язані із втручанням людини в життєві процеси інших живих істот (тварин, рослин, мікроорганізмів) та всього того, що належить до підтримування екологічної рівноваги.
Межі предмета дослідження біоетики тісно пов'язані з проблемою її наукового статусу. Закономірно постають питання про міру належності її до біологічних чи філософських наук. Чи це інтегративне, му-льтидисциплінарне знання, яке перебуває в процесі пошуку власної методології та формування своєрідних принципів? Ці питання залишаються дискусійними, тому немає на сьогодні усталеної думки щодо статусу біоетики як наукового знання. Існує кілька точок зору щодо наукового статусу біоетики:
Одні дослідники схиляються до того, що біоетика - це структурний елемент етики як філософської науки, зокрема прикладної етики, або професійної етики (щодо розрізнення прикладної та професійної етики та статусу самої прикладної етики наукові дебати аж ніяк ще не вичерпано). Інші вважають, що біоетика більше тяжіє до біологічних наук, котрі виступають її основою. Третя точка зору полягає в тому, що біоетика - це варіант нового міждисциплінарного знання, передусім репрезентованого комплексами природничих та гуманітарних наук.
Ми схилятимемося до третього варіанта, тобто тієї думки, що біоетика є інтегративним знанням, покликаним осмислювати та пропонувати шляхи вирішення дилемних проблем, що виникають у тріаді "життя - діяльність - цінності".
Одним із ключових завдань біоетики на рівні теорії є не лише чітке визначення її предметної площини, а й обґрунтування базових принципів, на котрих може бути побудована несуперечлива, цілісна біоетика, зокрема, варіанти її практичного втілення. Сьогодні в науковій літературі існують різноманітні точки зору з приводу основних принципів біоетики. Але переважно вчені та практики, як правило, виходять з двох моделей - американської та європейської. Одними із перших, хто запропонував принципалістську концепцію біоетики, були американські вчені Т.Л. Бічамп і Дж.Ф. Чілдресс. Вони запропонували такі основоположні принципів біоетики:
1) принцип автономії (індивід має право розпоряджатися своїм здоров'ям та благополуччям, навіть відмовлятись від лікування, за умови, що це буде вартувати йому життя; цей принцип має антипатер-налістську (антипіклувальну) спрямованість, на ньому ґрунтується концепція "інформованої згоди");
2) принцип "Не зашкодь" (цей принцип бере початок з клятви Гіппократа і вимагає мінімізації шкоди, що завдається пацієнтові при медичному втручанні);
3) принцип блага (моральний обов'язок робити добро, котрий акцентує обов'язок лікаря здійснювати дії, спрямовані на покращення стану пацієнта);
4) принцип справедливості (цей принцип підкреслює необхідність рівного ставлення до пацієнтів а також справедливого розподілу ресурсів, котрі завжди обмежені, при наданні медичної допомоги).
Існує західноєвропейський варіант вихідних принципів біоетики, запропонований авторами дослідного проекту ВЮМЕБ II, що фінансувався Європейською Комісією та Дослідним центром Данії (1995- 1998 рр.), а саме:
5) принцип автономії (зміст див. вище);
6) принцип людської гідності (гарантує гідне ставлення до пацієнта в тому разі, коли він позбавлений автономних рішень та дій; він, як правило, застосовується до людей, що перебувають у недієздатному фізичному та психічному стані, а також до малолітніх дітей; опираючись на цей принцип, обґрунтовують заборону на клонування людини, на експерименти з людськими ембріонами та трансплантацію органів);
7) принцип інтегральності (передбачає недоторканність психофізичної цілісності людини та використовується у випадках, що загрожують порушенням особистісної ідентичності на підставі втручання у генетичну природу);
8) принцип уразливості (передбачає відповідальне ставлення до людського життя, усвідомлення того, що воно є конечним і тендітним; спрямовує на тактовне ставлення до людей, що мають обмежені соціальні, фізичні та психічні можливості).
Порівняльний аналіз цих систем принципів ілюструє, що американська модель принципів обирає за вихідну точку відношення "лікар - пацієнт", а західноєвропейська - "особистість - держава", оскільки, на думку авторів проекту ВІОМЕБ II, фундаментальні етичні принципи повинні розглядатися як норми захисту особистості в державі всезагального благополуччя.
Глибший аналіз названих принципів говорить про те, що вони можуть бути застосовані в тому разі, коли біоетика ототожнюється з медичною етикою. Коли біоетику розглядають у ширшому предметному визначенні, тобто коли її межі дослідження розширюються на живу природу в цілому, то висуваються інші принципи, такі як, наприклад:
біосфероцентризм, котрий вимагає захищати не лише людину, але й увесь тваринний і рослинний світ, всю біоту в цілому та навколишнє середовище;
коєволюційний - вимагає процесу взаємодії природи та суспільства, біосфери та людини, їхнього гармонічного розвитку.
Пропонуються також принципи соціалізації, свободи та відповідальності, інтегральності, універсальності, благоговіння перед життям.
2.3. Дилеми біоетики: аборт, евтаназія, трансплантологія
Застосування названих принципів біоетики, при розумінні її предметного поля з медичною домінантою (чи в американському чи в західноєвропейському варіантах), в процесі обґрунтуванні морального вибору в конкретних ситуаціях часто породжує моральні дилеми (дилема - необхідність вибору із двох, як правило, небажаних можливостей), що спричиняють гострі дискусії в біоетиці та в суспільстві в цілому.
Так, наприклад, сповідування принципу автономії особистості вимагає правдивого інформування пацієнта про діагноз та ймовірний прогноз навіть за умови його фатального змісту. Однак таке повідомлення може викликати психологічний стрес у пацієнта, що зменшить його волю до життя, а отже, і опірність організму хворобі. Очевидним стає порушення принципу "не зашкодь".
Абсолютне сповідування принципу автономії пацієнта мало б дати йому право розпоряджатися власним життям на свій розсуд у випадку невиліковної хвороби (дилема евтаназії), але людина не може розпоряджатися власним життям, тому що діє принцип недоторканності стосовно людського життя. Принцип недоторканності людського життя має як релігійне, так і філософське обґрунтування. З погляду релігійної свідомості людина - Боже творіння, що обумовлює повноту належності Богу і заперечує самовладдя над своїм тілом, оскільки людина наділена відповідальністю за себе, а не правом панування над собою. У філософії обґрунтування цього принципу вкорінюється в тому, що особистість становить першу та трансцендентну цінність, і якщо цю основу зруйнувати, то ми впадаємо в повний релятивізм.
Як правило, на практиці сповідування одного принципу призводить до порушення іншого, тому вважається, що названі принципи не мають абсолютної дії, оскільки від них доводиться відступати в конкретних ситуаціях. Однак такий відступ не позбавляє вибір моральної шкоди.
До основних проблем біоетики відносять такі:
o захист прав пацієнтів (в тому числі ВІЛ-інфікованих, психічно хворих людей, дітей та інших хворих з обмеженою компетентністю);
o дотримання справедливості в системі охорони здоров'я;14
o аборт, контрацепція та нові репродуктивні технології (штучне запліднення, запліднення в "пробірці" з наступною імплантацією ембріона в матку, сурогатне материнство);
o проведення експериментів на людині та тваринах;
o визначення критеріїв діагностики смерті;
o трансплантологія;
o генна терапія та генна інженерія;
o клонування (терапевтичне і репродуктивне);
o надання допомоги невиліковно хворим пацієнтам (хоспіси, організація паліативної допомоги);
o евтаназія (пасивна чи активна, добровільна чи примусова).
Аборт
Принцип автономії дає право розпоряджатися жінці своїм тілом, але принцип людської гідності гарантує права людини, нездатної самостійно приймати рішення. Очевидно, що вирішення проблеми аборту вкорінене у розв'язанні питання статусу ембріона. У даному випадку ми стикаємось з проблемою не стільки біоетичного, стільки філософського характеру, оскільки перед нами постає питання про точку відліку людського життя. Відповідь на це шукається в гострих інтелектуальних дискусіях, яким надано неабиякого публічного розголосу, оскільки відповідь на це питання має бути соціально легітимована (легітимація - визнання законності якого-небудь права, повноваження, факту та ін.). Питання про початок людського життя конкретизується таким питанням: "Чи є ембріон частиною організму матері, з якою вона може чинити довільні дії чи він наділений якостями людської індивідуальності та є соціально визнаним суб'єктом моральних відносин?". Залежно від відповіді на поставлене запитання вибудовується аргументація на користь вибору "за життя" чи за "автономію".
Погляд на точку відліку людського життя і надання йому статусу моральної цінності в різні епохи та в різних культурних традиціях обґрунтовувався по-різному. Так, у східних культурах початок життя збігався із зачаттям; у західноєвропейській - з моментом народження; згодом тривалий час початок життя фіксувався першими порухами плоду. Наукова точка зору на початок людського життя відзначається великим різноманіттям навіть на сьогодні. Різноманітні фізіологічні підходи зводять початок життя до початку функціонування життєво важливих систем - серцебиття, легеневої чи мозкової діяльності.
На початку XX ст. біологія визначала початок життя з чотиримісячного плоду, наприкінці XX ст. у шеститижневого плоду за допомогою новітньої техніки фіксується електрофізіологічна активність ствола мозку (до речі, відсутність таких мозкових імпульсів є на сьогодні юридичною підставою для констатації смерті людини).
Сучасна мікрогенетика обґрунтовує дві точки зору стосовно початку життя. Згідно з першою, людський індивідуум як неповторна цілісність утворюється протягом другого тижня після зачаття. Друга точка зору ґрунтується на тому, що початок нового життя розпочинається з моменту злиття ядер чоловічої та жіночої статевих клітин та утворення нового ядра, що містить неповторний генетичний матеріал. Тому протягом внутрішньоутробного розвитку новий людський організм не може вважатися частиною тіла матері, оскільки він не є органом чи частиною органу матері. У такому разі ембріон наділений цінністю людського життя, тому необхідно виключити будь-яку можливість його знищення або завдання йому шкоди. Наслідком такої позиції є трактування переривання вагітності з будь-яких причин вбивством, хоч не отримує такої оцінки з боку закону.
Дискусія щодо особистісного статусу ембріона доповнюється порівняльним аналізом конкуруючих між собою прав матері та прав ембріона. На випадок конфлікту між матір'ю та плодом виникає проблема так званого терапевтичного аборту. Прихильники повної заборони аборту вважають, що сучасна медицина здатна вирішити проблеми зі здоров'ям матері і випадки, котрі потребують штучного переривання вагітності, надзвичайно рідкісні. А у випадку самостійної життєздатності плоду перевага віддана на користь спасіння його життя може трактуватися як "пожертва з боку матері". Не менш категоричні вони і щодо євгенічного аборту, що проводиться у разі діагностики неповноцінності майбутньої дитини, щоб позбавити її страждань у майбутньому та звільнити від навантаження родину і суспільство. З етичної точки зору фізична неповноцінність не зменшує онтологічну значимість людини.
У контексті етичної теорії проблема штучного переривання вагітності вимагає визначення критеріїв морального статусу людського індивідууму. Класичні критерії, такі як раціональність, здатність до рефлексії, готовність здійснити вчинок та ін., очевидно, що не можуть бути залучені.
У сучасній теорії виокремлюється ще один критерій - реакція на подразники (мається на увазі здатність відчувати біль, приємне і неприємне). На думку російського фахівця з прикладної етики Л.В. Ко-новалової, лише він може бути залучений у разі морального вибору в ситуації штучного переривання вагітності. Така позиція не знаходить незаперечної підтримки в наукових колах. Вже згадувана російська дослідниця з біоетики І.В. Сілуянова вважає, що моральний статус людського індивідууму не визначається наявністю фізіологічних реакцій і властивостей, оскільки це спроба звести етичний зміст до біологічного. У даному випадку критерієм морального статусу плоду визначається його включення у моральні відносини. Це виникає тоді, коли плід (ембріон, зародок, "згусток тканини") стає об'єктом моральної рефлексії для матері в момент вибору і для людської культури в цілому, оскільки постановка проблеми про моральний статус ембріона вже робить його суб'єктом фундаментальних моральних прав, виявляючи при цьому моральні якості роду людського (солідарність, обов'язок, відповідальність, свобода, любов, милосердя та ін., що становлять зміст "належного"), котрі є незаперечними, незважаючи на різноманітність життєвих обставин, різноманітних практичних інтересів та все ситуативне різноманіття "сущого". В етичному плані аборт є неприпустимим, оскільки ціна людського життя незрівнянно вища за будь-які інші цінності.
В сучасній практиці з метою упередження штучних абортів широко застосовуються контрацепція та стерилізація. Радикальні прихильники заборони аборту вважають застосування контрацептивних засобів скритою формою аборту, щоправда, визнають при цьому, що контрацептивні засоби та аборт - це два різновиди зла за своєю значимістю.
Аргументи, котрі не допускають аборту
Прихильники заборони аборту висувають найголовніший аргумент, як "Вимога совісті". Громадянський закон, котрий легітимує аборт, втрачає моральну обов'язковість для совісті і породжує потребу протистояти такому закону з боку тих, хто бере безпосередню участь у здійсненні штучного переривання вагітності.
Інша точка зору репрезентована аргументами на користь того, що абсолютна заборона штучного переривання вагітності неможлива, оскільки існують ситуації (наприклад, коли є загроза життю матері, а цінність її життя вважається однозначно більшою за цінність життя плоду), які можна розглядати достатніми для проведення аборту. Штучне переривання вагітності припустиме на тій підставі, що батьки наділені правом репродуктивного вибору (аборт в даному випадку виступає як засіб демографічної політики). Також ембріон не визнається людською індивідуальністю, оскільки він не наділений самосвідомістю, поведінковими реакціями та ін., а отже, не можна його вважати суб'єктом моралі та права.
Аргументи, котрі допускають аборт. Право на репродуктивний вибір. Це право ґрунтується на праві людини розпоряджатися власним тілом і означає моральну автономію на статеве життя та народження дітей. Одним із показників цього права є репродуктивне здоров'я, котре передбачає здатність народжувати дітей; вибір у статевому житті, що забезпечується наявністю сучасних засобів регулювання фертильності та планування сім'ї.
Легалізація аборту як меншого зла. Цей аргумент зводиться до того, що відсутність легального аборту сприятиме практиці підпільного аборту, що є серйозною загрозою здоров'ю та життю жінки, тому легалізація аборту є меншим злом від небезпеки поширення підпільних абортів.
Відсутність у плоду самосвідомості. Цей аргумент базується на тому, що плід не наділений статусом та гідністю особистості, оскільки він є "потенційним" людським життям, нездатним до вільної та цілеспрямованої діяльності та вираження себе в думках та мові. Відсутність самосвідомості у плоду означає неспроможність усвідомити своє знищення, а отже, і відсутність страждань, оскільки страждання передбачають усвідомлення цінності життя.
Відсутність у плоду поведінкових реакцій. Прихильники цього аргументу, ґрунтуючись на теорії біхевіоризму в етиці (англ. behaviour - поведінка), вважають, що єдиним критерієм людської особистості є наявність поведінки, а мова про людську поведінку зародка до певного часу йти не може, крім ставлення матері, що слугує доказом присутності нового суб'єкта.
Терапевтичний аборт. На випадок конфлікту між матір'ю та плодом, або у разі уникнення народження дітей з відхиленнями у розвитку, що загрожує життям нижче певного людського рівня, а також убезпечення сім'ї та суспільства від жертв, котрі доведеться нести, обґрунтовується потреба терапевтичного аборту. Підставами для нього можуть бути соціально-економічні умови, що визначають стан психічного здоров'я майбутньої матері; стан фізичного здоров'я, що постійно погіршується; реальна загроза життю матері, котра ставить перед вибором - життя матері або смерть матері і дитини.
Існують і більш відверті аргументи на користь аборту, коли його розглядають як інструментарій демографічної політики, оскільки негативне ставлення до штучного переривання вагітності, на думку деяких учених, породжує складну проблему регулювання народжуваності.
З історії легалізації аборту
В історичному вимірі проблема аборту має найтривалішу історію серед етико-медичних проблем, котра не втратила актуальності і дотепер. Як зазначає І. В. Сілуянова, це пояснюється тим, що проблема аборту концентрує моральний, медичний, соціально-політичний, релігійний і науковий виміри. У ході розгляду історії ставлення медичного співтовариства до здійснення штучного аборту за точку відліку беруть Клятву Гіппократа (V ст. до н. е.), в якій зазначається: "Я не вручу жодній жінці абортативного засобу". Цими словами позиціонується ставлення медичного співтовариства того часу до штучного переривання вагітності. Особлива значимість такої позиції підкреслюється тим, що проблема аборту докорінно відрізнялася від погляду на аборт як природну необхідність провідними діячами давньогрецької спільноти. Так, Аристотель зазначав у "Політиці", якщо в подружжя повинна народитися дитина понад бажану кількість, то варто здійснити аборт, поки в зародка не з'являться чуттєвість та життя [Аристотель. Политика. Соч. Т. 4. - М., 1984. - С. 624].
З правової точки в античному світі аборт не вважався злочином. З поширенням християнства заповідь "Не вбий" почала стосуватися і на ненароджених дітей, що знаходило нормативне закріплення у постановах церковних соборів і проповідях видатних діячів християнської церкви. На початку середніх віків ці ідеї проникають до світського законодавства, зокрема, у вестготів аборт карався смертною карою. Такий вид страти набуває типових характеристик у законодавстві від епохи середньовіччя до Нового часу. Так, 1649 р. смертна кара за штучний аборт була введена і в Росії.
Кардинальний поворот в юридичних оцінках аборту відбувається в XIX ст., коли під тиском наполегливої боротьби Паризької медичної академії досягнуто лібералізації законодавства європейських країн у питаннях штучного аборту з медичних та соціальних показань.
В Карному кодексі Російської імперії 1832 р. штучний аборт кваліфікується як вбивство, міра покарання за здійснення цього злочину - заслання до Сибіру на каторжні роботи строком від 4 до 5 років.
Перший світовий досвід офіційного дозволу аборту було здійснено в Росії (постанова Наркомздраву і Наркомюсту від 18 листопада 1920 р. У 1936 р. з метою підвищити народжуваність цей дозвіл скасували. Центральний виконавчий комітет та Рада народних комісарів СРСР прийняли постанову "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, започаткування державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, посилення карного покарання за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення".
Одночасно здійснювалися заходи з підвищення народжуваності: збільшено розмір соціальних виплат, відмінено деякі обмеження щодо надання відпустки з вагітності і у зв'язку з пологами, встановлена кримінальна відповідальність за відмову в прийомі на роботу чи зниженні оплати праці вагітним жінкам. У 1955 р. цю заборону на аборти відмінили наказом Президії Верховної Ради СРСР. Закон Російської Радянської Федеративної Республіки "Про охорону здоров'я", прийнятий у 1971 р., не згадує про аборти, зазначаючи лише непрозору фразу про те, що з метою охорони здоров'я жінки їй надається право самостійно вирішувати питання материнства. Таким чином, можна констатувати, що заборонне ставлення до аборту було витіснено з офіційного права.
У США першим законом щодо регулювання штучного переривання вагітності стало правило, прийняте в штаті Коннектикут у 1821 р., котре забороняло застосування отруйних речовин з метою викликати аборт. Від 1880 р. заборонено робити аборти на території всієї країни на підставі закону. Лише в 50-60-х роках XX ст. прозвучали пропозиції на перегляд ставлення до цієї проблеми.
Спонукали до зміни погляду такі факти. У 1962 р. Ш. Фінкбайн звернулася до медичної установи з проханням провести штучне переривання вагітності, оскільки вживала ліки "Талідомід" на ранній стадії виношування плоду. Цей препарат широко рекомендували вагітним жінкам, вважаючи його абсолютно безпечним, поки клінічна практика не довела шкідливість цього препарату для плоду. Ш. Фінкбайн не дістала змоги перервати вагітність у США і змушена була зробити це у Швейцарії. До перегляду ставлення до абортів у США спонукала ще одна подія - епідемія червінки, небезпечної для вагітних жінок у першому триместрі, оскільки викликає пошкодження плоду. В період 1962-1965 рр. захворіло близько 82 тис. вагітних жінок, народилося понад 15 тис дітей з різними відхиленнями у розвитку. Багатьом жінкам, що виявили бажання перервати вагітність, було відмовлено, у зв'язку з цим було пред'явлено звинувачення 9 лікарям, і як наслідок - рішення Верховного Суду США у справі "Роу проти Уейда", в котрому визнано обмеження права на аборт таким, що суперечить Конституції США, оскільки обмежує особисту свободу жінки. Отже, Верховний Суд підтвердив конституційно забезпечене право жінки на вибір в межах медико-біологічної визначеності.
У багатьох країнах Європи у другій половині XX ст. у результаті тривалих дискусій відбулася відміна законодавчої заборони абортів (або її послаблення). Так, у 1946 р. певні правові зміни відбулися в Швеції, 1967 р. - у Великобританії, 1978 р. - в Італії, Іспанії, Норвегії, 1979 р. - у Франції, 1981р. - у Нідерландах. Варто сказати, що наприкінці XX ст. намітилася і зворотна тенденція: у 1993 р. в Польщі введено законодавчі обмеження на проведення абортів.
Сучасна практика Європейського Суду з прав людини обережна в оцінці законодавчих актів про аборти. Згідно з ст. 2 Європейської Конвенції про права людини право на життя поширюється і на ненароджених дітей, але при цьому залишається невирішеним питання, з якого моменту надається це право.
Історична динаміка юридичних санкцій за здійснення штучного аборту обумовлена соціально-політичними чинниками. Більшість дослідників вважають, що головною причиною легалізації штучного аборту стала висока смертність та каліцтво жінок як наслідок проведення кримінальних абортів.
Таким чином, можна стверджувати, що законодавча практика держав щодо абортів дуже різноманітна - від повної заборони до дозволу. Однак у реальній життєвій практиці не вдається органічно поєднувати один із основоположних принципів біоетики - принцип автономії та пануючі в суспільствах моральні норми.
Евтаназія
Сучасна наука успішно може боротися з багатьма хворобами, що донедавна вважались невиліковними, повертати людей до повноцінного життя зі стану клінічної смерті, забезпечувати виживання безнадійних новонароджених дітей, продовжувати термін життя за наявності смертельних хвороб, що припиняють здатність організму самостійно справлятися з основними життєво важливими функціями. Та разом із тим наукові відкриття, вирішуючи якісь складні проблеми, автоматично породжують додаткові, більш складні, як з боку технічного, так і морального вирішення.
В умовах використання електронної техніки, різноманітної апаратури, механічних клапанів та насосів, штучних органів, проведення операцій з трансплантації, використання антибіотиків, хіміотерапії та багатообіцяючих досягнень генної інженерії все більше вкорінюється в нашу свідомість ідея про можливість необмеженого продовження життя. Медицина досягла значних успіхів у підтриманні життя людини з точки зору функціонування тіла як певного механізму, але не людини як такої, стверджував В.Р. Поттер, оскільки за певних медичних показань людське життя втрачає якісні характеристики. В зв'язку з цим постає ряд надзвичайно складних питань: Чи існують межі медичних маніпуляцій над хворими людьми? Чи повинні встановлюватися обмеження на дії задля продовження та спасіння життя за будь-яку ціну? І врешті - Чи є морально допустимою евтаназія?
Термін "евтаназія" має давньогрецьке походження (еи - хороший, ггіапато8 - смерть) і безпосередньо означає легка смерть (приємна, прекрасна). У Давній Греції евтаназія не мало медичного змісту і означало щасливу смерть за батьківщину. В науковий обіг термін евтаназія ввів англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У трактаті "Про гідність та примноження наук" (1623) він писав: "... я повністю переконаний, що обов'язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновлювати здоров'я, а й у тому, щоб полегшувати страждання і муки, що несуть хвороби, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може привести до одужання, а й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на спасіння і можна зробити лише саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця евтаназія ... вже сама по собі є немалим щастям", - окресливши цим сучасний медичний підхід до проблеми невиліковно хворого.
На сьогодні під терміном "евтаназія" розуміють - умисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.
Евтаназія як новий спосіб медичного вирішення проблеми смерті актуалізується під впливом, по-перше, науково-технічних досягнень в медичній практиці, зокрема, завдяки розвитку реаніматології, науки, що вивчає механізми вмирання та оживлення вмираючого організму, що робить можливим керування процесом вмирання.
Реаніматологія, сформована в 60-70 роках XX ст., є ознакою революційних перетворень у медицині, обумовлених передусім зміною традиційних критеріїв людської смерті - припинення дихання та серцебиття - на прийняття нового критерію, а саме, "смерті мозку". Це викликало появу нових моральних проблем в лікарській практиці, зокрема, чи завжди реанімаційні процедури є благом для пацієнта?
Наявні факти свідчать, що в одних випадках комплекс технічних засобів для підтримання життя повертає хворих до повноцінного існування, але в інших така "підтримка" виявляється лише способом продовження часу вмирання. Межа між підтримкою життя та продовженням вмирання стає настільки тонкою, що смерть стає тривалим механізованим процесом вмирання, технологічно який можна продовжити до десяти років15.
14 квітня 1975 р. 21-річна Карен Енн Квінлен з міста Лендінг в штаті Нью-Джерсі (США), перебуваючи на дружній вечірці раптово впала в коматозний стан. Протягом чверті години вона була бездиханною, потім дихання на короткий час відновилося і знову пропало на такий же час. Причини такого стану достеменно невідомі, однак припускають, що то була реакція на заспокійливий препарат, що вона вживала у стані легкого сп'яніння. В лікарні Карен перебувала у глибокій комі, а згодом стан пацієнтки змінився на період повного оціпеніння та часткового відновлення роботи деяких м'язів. Під час таких "пробуджень" Карен не могла вживати їжу, самостійна дихальна функція не відновлювалася. Лікарі дійшли висновку, що Карен перебуває у стійкому вегетативному стані, викликаному смертю значної частини клітин головного мозку. За такого діагнозу вегетативна нервова система продовжує функціонувати, однак хвора людина повністю позбавляється свого "я", втрачаючи пам'ять, здатність мислити і як наслідок - здійснювати осмислені контакти із зовнішнім світом. Через кілька місяців прийомний батько дівчини правовірний католик Джозеф Квінлен після неодноразового обговорення стану доньки з лікарями та священиками, вирішив припинити її страждання і попросив дирекцію лікарні надати дозвіл для відключення апаратури для життєзабезпечення. Адміністрація клініки відмовила в такому проханні, і Джозеф Квінлен звернувся до суду. Після низки судових слухань ця справа потрапила до Верховного Суду штату Нью-Джерсі. У 1976 р. вирішено, що якби хвора на короткий час прийшла до здатності осмислювати навколишнє і усвідомила свій стан, то вона сама б не захотіла продовжувати таке псевдоіснування. Тому було винесене постанову, що у випадку підтвердження лікарями остаточної втрати функцій мозку та зі згоди її рідних вони можуть відключити апаратуру для життєзабезпечення без страху карного переслідування. На підставі цього рішення Карен відключили від вентилятора. Однак сталося непе-редбачуване: Карен почала дихати самостійно. Шоковані батьки дали згоду на продовження її життя на штучному харчуванні в інвалідному будинку. Карен пробула в цій установі ще дев'ять років і влітку 1985 р. померла від запалення легенів).
Зміна ціннісного спектра сучасного секуляризованого суспільства, в котрому відчутна домінанта гедоністичних прагнень (орієнтація на задоволення, уникнення неприємного) робить біль, страждання, смерть - найбільш негативними, категорично неприйнятними цінностями. Це стимулює розмисли з приводу міри гуманності допуску передсмертних страждань та можливості їхнього уникнення. Покладаючись на ідею "прав людини", принцип автономії пацієнта, що слугують підґрунтям у визнанні права людини на власну смерть, людство прагне досягти "повного фізичного, психічного та соціального благополуччя", у тому числі і (а можливо, найголовніше) безболісної смерті.
У сучасній науковій літературі розрізняють евтаназію активну і пасивну (критерій - позиція лікаря) та добровільну і недобровільну (критерій - позиція хворого). Змістове ж наповнення різних форм ев-таназії у сучасній літературі немає однозначних тверджень.
Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, - введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).
Пасивна евтаназія в сучасній літературі трактується як: 1) відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя; 2) опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.
Добровільна евтаназія - передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії - living will ("воля, висловлена за життя") - підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов'язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п'ять років).
Недобровольна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.
Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:
- активна добровільна;
- пасивна добровільна;
- активна недобровільна;
- пасивна недобровільна
У науково-практичному вимірі ставлення до названих видів евтаназії різноманітне. Так, активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем; активна недобровільна - з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і багатьма теоретиками та медичними практиками вважається безумовно морально неприйнятною. Варто наголосити, що специфіка етичного розгляду дилеми евтаназії полягає не в тому, який спосіб умертвіння невиліковно хворого є морально бездоганнішим, а в моральній легітимації прийняття рішення про здійснення евтаназії.
Йдеться про те, якщо людина має право на гідне життя, то чи означає це, що вона має моральне право і на гідну смерть, час якої визначає самовільно? Чи варто покладатися на природу і наукові та практичні досягнення сучасної медицини, тим самим прирікаючи людину на тривале і болісне вмирання, чи можна допомогти невиліковно хворому піти з життя, вчиняючи чи не вчиняючи спеціальні дії? Вирішення цих проблем залежить від відповіді на ще кілька питань: Цінність життя є абсолютною чи вона визначається певними якісними характеристиками? Якщо так, то якими? Смерть - це завжди зло чи бувають ситуації, коли смерть є благом?
Спроби пошуку відповіді на ці, безперечно, фундаментальні питання фіксуються ще в античні часи. Так, Сократ був переконаний, що "більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне". Сократ, Платон, філософи-стоїки, Сенека виправдовували умертвіння важкохворих навіть без їхньої згоди. Платон вважав, що моральним обов'язком хворого, коли він стає тягарем для суспільства, є самогубство. Існувала й протилежна позиція, котру обстоювали піфагорійці, Аристотель, що були противниками умертвіння важкохворих людей. В "Клятві" Гіппократа зафіксовано не лише заборону на здійснення евтаназії, а й на допомогу самогубцеві. Однак в іншому трактаті "Про мистецтво" Гіппократ не радить надавати медичну допомогу вмираючим, якщо відомо, що медицина неспроможна в лікуванні даної хвороби.
В епоху Середньовіччя традиційне християнство не припускало можливості евтаназії, її розглядали як один із найважчих видів самогубства. Августин і Фома Аквінський різко засуджували самогубство навіть з причин нестерпного болю.
Як уже зазначалося, сучасний підхід до проблеми передсмертного хворого було закладено в Новий час Ф. Беконом. На початку минулого століття зміст поняття "евтаназія" як турбота про комфортне вмирання, започаткований філософом, суттєво коригується. Евтаназію починають розуміти як "милосердне вбивство".
Коротка історія суспільної та правової легітимації евтаназії
1906 р. - у США (штат Огайо) здійснена перша спроба прийняти закон, який би дозволяв евтаназію.
1935 р. - у Лондоні створено перше в світі Міжнародне товариство прихильників евтаназії.
1930-ті роки - у Німеччині в контексті ідей "расової гігієни" теоретично обґрунтовується примусова активна евтаназія. У 19391941 pp. на підставі наказу Гітлера в примусовому порядку знищено в газових камерах приблизно 275 тис. німців - душевнохворих, людей похилого віку та дітей з важкими фізичними вадами.
1941 р. - Швейцарія стала першою країною, котра легалізувала "вбивство з милосердя".
1958 р. - професор юриспруденції Оксфордського університету Гленвілль Вільямс опублікував дослідження "Святість життя та карне законодавство", в якому вперше запропонував використовувати добровільну евтаназію для певної категорії пацієнтів.
1962 р. - Японія легалізувала евтаназію, однак на практиці здійснити таке право надто важко через складність бюрократичних процедур.
1967 р. - у США складено перший "заповіт, котрий підлягав виконанню при житті заповідача" (living will - юридичний документ, що засвідчував волю особи на здійснення евтаназії).
1968 р. - фахівці медичного факультету Гарвардського університету запропонували вважати критерієм смерті людини незворотно втрачені функції головного мозку, а не припинення серцебиття та дихання.
1973 р. - Американська лікарняна асоціація уклала Білль про права пацієнта (Patient Bill of Rights), де зазначалося, що хворий має право відмовитися від процедур, котрі підтримують його життя.
1974 р. - у журналі "The Humanist" опубліковано Маніфест ев-таназії, підписаний більше 40 відомими особами, серед яких лауреати Нобелівської премії.
1974 р. - у США відкритий перший хоспіс.
1975 р. - у Нідерландах вперше відкрито опубліковано рекомендації для безболісного відходу з життя.
1976 р. - у штаті Каліфорнія (США) опубліковано закон про природу смерть (Natural Deacth Act), яким визнається за кожним дорослим індивідом право не використовувати або переривати "терапію підтримки життя" (будь-який медичний засіб чи втручання, що використовує механічну або штучну апаратуру для підтримки чи заміни природної життєвої функції і у випадку застосування може привести лише до відтермінування смерті) за екстремальних життєвих обставин.
1976 р. - відбувся Перший Міжнародний конгрес організацій, що виступали за легалізацію евтаназії.
1978 р. - перша у світі постановка вистави (Лондон, Нью-Йорк), темою якої стало право людини на смерть.
1980 р. - Папа Римський Іоанн Павло Другий опублікував Декларацію про "Евтаназію". Католикам заборонялося "вбивство з милосердя", але дозволялося використовувати будь-які засоби для боротьби з болем та відмовлятися від застосування екстраординарних заходів для підтримки життя.
1987 р. - прийнято Декларацію про евтаназію на 39-й Всесвітній медичній асамблеї, що відбулася в Мадриді (Іспанія). В цій декларації, зокрема, зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання хворого, чи на підставі звернення з подібних проханням його близьких, є неетичною. Але це не заважає необхідності поважливого ставлення лікаря до бажання хворого не чинити перешкод природному ходу процесу вмирання в термінальній фазі захворювання.
1990 р. - початок діяльності сьогодні всесвітньо відомого лікаря Джека Кеворкяна ("Доктор Смерть"), що допоміг піти з життя жінці, яка страждала на хворобу Альцгеймера. В цьому ж році Конгрес США прийняв закон, що дозволяв пацієнтам відмовлятися від процедур, необхідних для підтримання їхнього життя.
1996 р. - на території австралійського штату Північна Територія прийнято закон "Права заключного третього акту" (Rights of the Terminalli III Act"), який став першим у світі законодавчим актом, що схвалив евтаназію, розглядаючи її за певних умов як громадянське право. Внаслідок бурхливих дебатів з цього приводу по всій країні у 1977 р. Верхня палата Федерального Парламенту відмінила цей закон.
1997 р. - у Колумбії Конституційний Суд країни дозволив евтаназію, однак відповідний закон не був ратифікований парламентом, тому евтаназія в цій країні вважається злочином.
Від 1998 р. у штаті Орегон (США) діє закон, що дозволяє активну евтаназію.
1999 р. - у США засуджено до 25-ти років ув'язнення лікаря Дж. Кеворкяна за здійснення смертельної ін'єкції хворому, що було кваліфіковане як вбивство.
2002 р. - Бельгія та Нідерланди законодавчо закріпили право на евтаназію.
2003 р. - у Люксембурзі парламент країни більшістю в один голос заборонив легалізацію евтаназії.
2003 р. - у Новій Зеландії парламент країни більшістю в три голоси відхилив проект закону про легалізацію евтаназії.
2003 р. - Нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію стосовно легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону. За ст. 115 Кримінального кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено. Швейцарія - єдина країна у світі, де евтаназія не заборонена для іноземців, що стимулює розвиток "смертельного туризму" до країни для безнадійно хворих.
2004 р. - Французький парламент ухвалив закон щодо пасивної евтаназії.
2009 р. - у Люксембурзі легалізовано евтаназію.
2010 р. - у Швеції законодавчо дозволено активну евтаназію. У Норвегії подібні дії караються законом. У Великобританії та
Канаді асистентам самовбивць загрожує до 14 років позбавлення волі. Однак в британському парламенті періодично ведуться дебати стосовно дозволу "самовбивства із міркувань гуманності". В Італії, Уругваї, Угорщині, Росії евтаназія заборонена законом. Згідно з Законом України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" Ст. 52 евтаназія в Україні заборонена.
Проблема евтаназії є однією з найактуальніших та найскладніших в сучасній біоетиці, оскільки зачіпає інтереси без винятку всіх людей і за драматичністю та складністю морального обґрунтування прийнятного вирішення не має рівних. В обговореннях цієї надскладної проблеми, в котрих беруть участь медики, філософи, релігійні та громадські діячі, численні пацієнти, їх родичі та близькі, напрацьовуються та обґрунтовуються аргументи на користь ліберальної ("за") чи консервативної ("проти") позиції. Розглянемо основні з них.
Аргументи на користь евтаназії
По-перше, право людини на гідне життя, що конкретизується в праві на вільне самовизначення; виборі своєї долі; захисті від неефективного та негуманного лікування; в праві збереження особистої гідності, котра може бути важливішою за смерть; врешті - в праві на саму смерть. Зміст цього аргументу зводиться до того, що втрата особистої гідності - страшніша за смерть.
На думку прихильників ліберальної позиції, визнання права хворої людини на смерть не несе жодної загрози суспільним інтересам, оскільки стосується сфери особистої свободи, що не підлягає соціальній регламентації. Опосередкованим аргументом на користь того, що людина вільна розпоряджатися своїм життям, є вказівка на право людини піддавати своє життя смертельному ризику, наприклад, виконуючи свої професійні обов'язки.
Початок активного формування ідеології на захист евтаназії розпочався після публікації вже згадуваного Маніфесту евтаназії в журналі "The Humanist" (1974). Автори цього звернення закликали надати свободу невиліковно хворим людям "раціонально розпоряджатися своєю власною долею", якщо визнається цінність і гідність людини.
По-друге, життя є благом лише тоді, коли в цілому задоволення домінують над стражданнями, позитивні емоції над негативними. Цей аргумент є найбільш значимим при обґрунтуванні правової легітимації евтаназії, особливо коли життя сповнене нестерпного болю без надії на полегшення і є чітко виражене бажання хворого завершити свій земний шлях.
Таке твердження, на думку російського етика A.A. Гусейнова, не бездоганне, оскільки у випадку евтаназії вибір здійснюється не між життям, наповненим стражданнями, і життям, в котрому домінують задоволення, а між життям та не-життям. Цей аргумент заперечує цінність життя як блага не залежно від того, як у ньому розподіляться задоволення та страждання, оскільки класифікація проявів життя на позитивні та негативні можлива лише за умови початкового припущення, що саме життя як таке є благом, а це є запереченням даного аргументу на користь евтаназії. A.A. Гусейнов переконаний, що життя є благо і залишається благом навіть тоді, коли стає суцільним стражданням.
Життя можна вважати благом до тих пір, поки воно має людську форму, існує в полі культури та моральних відносин. Перебування в коматозному стані виключає наявність таких життєвих параметрів, ознаки особистісного життя зникають, людина деградує до зоологічного, рослинного рівня. Таким чином, прихильники евтаназії вважають, що людина втрачає етичні санкції і може розглядатися як об'єкт, як річ, тому питання про припинення її існування лежить поза моральними вимірами.
Цей аргумент є досить вразливим, оскільки у світовій культурі зафіксована вікова практика збереження пам'яті про померлих, поклоніння місцям їхнього поховання, що свідчить про зв'язок морального змісту з предметом. Як стверджує A.A. Гусейнов, якщо моральне ставлення поширюється на останки, то тим більше воно повинно поширюватися на живе тіло.
Підтримування життя на стадії вмирання, що здійснюється за допомогою складних технологій, є надто витратним у фінансовому плані. Кошти, що витрачаються на збереження безнадійно хворих, було б справедливіше, з погляду прихильників ліберальної позиції, використати на лікування хворих, що мають шанс на одужання. Логічним висновком у концепції обґрунтування правомірності евтаназії є евтаназія неповноцінних. Особливо гостро це складне питання постає у стосунку новонароджених. Очевидно сумнівно, що цей суто практичний аргумент, котрий є значимим в межах винятково практичних рішень, може бути достатнім за моральної легітимації евтаназії.
Турбота про генетичне здоров'я людської популяції. Необхідність позбавлення від неповноцінніх людей, особливо це стосується новонароджених, мотивується біологічними чинниками, турботою убезпечення від загрози виродження людського роду внаслідок накопичення патологічних генів у популяції. Такого типу міркування зазнали практичного втілення в фашистській Німеччині 1939-1941 рр., коли була розроблена та здійснена програма зі знищення "життєво неповноцінних" людей.
Аргументи "проти" евтаназії
Евтаназія порушує принцип святості людського життя, оскільки основним аргументом на користь евтаназії є твердження про благість не самого життя як такого, а життя з певними якісними ознаками. Як стверджує A.A. Гусейнов, евтаназія в такому випадку мислиться як гідний спосіб поведінки в ситуації, коли життя втрачає якості, що роблять її благом. З цього твердження слідує, що життя спрямоване на благо вище за саме життя як таке, що саме по собі життя не є благом. У межах світосприйняття, котре визнає життя благом, аргументувати евтаназію неможливо, переконаний філософ.
Евтаназія є неймовірним навантаженням на людську совість. Вже став хрестоматійним так званий випадок лікаря Джона Краая. У 1965 р. лікаря похилого віку Дж. Краай звинуватили у навмисному вбивстві свого 80-річного пацієнта та товариша Фредеріка Вагнера, що страждав на хворобу Альцгеймера. Щоб припинити страждання свого друга, Краай таємно, нікому не повідомляючи, увів йому потрійну дозу інсуліну, внаслідок чого Ф. Вагнер помер. Краай зафіксував смерть Вагнера, а коли правда відкрилася - лікаря заарештували. На час слідства доктора Краая відпустили під заставу, а через два тижні він зробив собі смертельну ін'єкцію і пішов з життя.
Як зазначає A.A. Гусейнов, неймовірний тиск прийнятого рішення про евтаназію опосередковано підтверджується тим, що відповідні рішення, які приймаються в країнах, в яких практика евтаназії має напрацьовані юридично узаконені форми, ухвалюють колегіально - спеціально створеними етичними комітетами, колективними органами, що представляють достатньо повно інтереси хворого та суспільства. До складу цих комітетів входять лікарі, представники адміністрації лікувальної установи, працівник служби соціального страхування, представники релігійної общини, громадськості, філософи, етики та ін. Таке розширене представництво якраз і обумовлене необхідністю колективного розподілу відповідальності за рішення, що виходить за межі етично прийнятного.
Моральна санкція евтаназії збільшує небезпеку зловживань зі сторони лікарів та родичів пацієнта, особливо в ситуації безнадійного стану, що може привести до дискредитації лікарського фаху та мати негативні наслідки для суспільного життя в цілому (потенційна небезпека формування соціальної стратегії позбавлення від недієздатних громадян, котра матиме правове забезпечення). Мораль є одним з останніх перешкод на шляху зловживань, тому моральна легітимація евтаназії, що надає їй статусу благої справи, може відкривати необмежені можливості для того, щоб "грішити з чистою совістю".
Евтаназія неприпустима з огляду на можливість діагностичних та прогностичних помилок.
Прихильники цього аргументу стверджують, що у випадку неправильного діагностування можна втратити безпідставно людське життя, а також поспішність здійснення евтаназії може не враховувати, що невиліковне захворювання "сьогодні" матиме засоби до лікування "завтра". Правова легітимація евтаназії може стати серйозною перешкодою розвитку медичного знання, спрямованого на пошук нових лікувальних засобів від смертельних захворювань.
Існує альтернатива евтаназії - сучасна паліативна медицина16, котра розвивається на основі розуміння евтаназії як сукупності дій, спрямованих на полегшення процесу вмирання, а не здійснення акту "милосердного вбивства". Як уже зазначалося, таке розуміння евтаназії започатковане Ф. Беконом.
В основі концепції паліативної медицини лежить відмова від екстраординарних (трудомістких, болючих, дефіцитних, високовартісних) методів лікування і зосередження на полегшенні болю хворим, котрі перебувають у вкрай важкому стані. Така допомога надається в хоспісах (англ. hospice - початково означало постоялий двір, особливо для хворих подорожніх, котрий утримувався, як правило, релігійним орденом; від лат. hospitium - гостинність, притулок, готель) - медико-соціальна установа, в якій спеціально підготовлені лікарі та середній медичний персонал ефективно вирішують проблеми боротьби з болем та іншими симптомами, пов'язаними з процесом вмирання. Велика увага приділяється також послабленню душевних страждань, здійснюється психологічна підготовка пацієнта та його родини до прийняття смерті як природного етапу завершення життя. Паліативна допомога може здійснюватися не лише стаціонарно, а й амбулаторно. Тому правильніше розуміння хосггісу буде не лише як спеціальної установи, а як спеціальної концепції надання кваліфікованої допомоги навченим персоналом смертельно хворим людям в останній період їхнього життя. Мета хоспісів - зменшити страждання - нерідко вимагає таких доз знеболювальних ліків, що це прискорює смерть пацієнта. Така тактика називається непрямою (опосередкованою) евтана-зією, "евтаназією подвійного ефекту" (double-effect euthanasia), що в принципі виправдовується сучасною біоетикою.
Перший притулок для догляду за вмираючими від раку хворими відкритий 1842 р. в Ліоні (Франція) Ж. Гарне. Аналогічний заклад 1879 р. відкрито в Дубліні ірландськими сестрами милосердя, а 1905 р. - в Лондоні. Перший сучасний хоспіс, що має назву хоспіс Святого Кристофера, відкрито в Лондоні 1967 р. Саме його лікарями були вперше сформульовані клінічні принципи лікування паліативної терапії. Відкриття цього хоспісу поклало початок хоспісному руху у всьому світі. Перший український хоспіс створено у 1996 р. у Львові під патронатом
УГКЦ. На сьогодні хоспіси діють у Луганську, Донецьку, Харкові, Києві. В Україні функціонує Всеукраїнська асоціація паліативної допомоги.
Паліативний вид допомоги надається тільки в тих ситуаціях, коли медицина не спроможна вилікувати хворого і суспільство зобов'язане забезпечити людині можливість гідного вмирання.
Варто зазначити, що проблема евтаназії є актуальною лише для секуляризованої (вільної від релігійного впливу) свідомості. Позиція представників християнської релігії (католицизм, православ'я) є категоричною щодо можливості здійснення евтаназії, оскільки людина не владна над своїм життям, а звідси і не може самовільно визначати час своєї смерті.
Проблема евтаназії в сучасному етико-філософському знанні не має однозначного вирішення, як це можна спостерігати в медичній теорії й особливо в медичній практиці, а також в юриспруденції, котрі передусім акцентують увагу на питаннях: Чи повинно суспільство наполягати на подовженні немічного людського життя, збільшуючи час вегетативного існування, та продовжуючи муки і біль? Як чинити у тому випадку, коли смертельно хворий приречений при такому виборі на тривале вмирання? Чи потрібно продовжувати життя, коли шанси на повернення до повноцінного життя надзвичайно малі?
Етико-філософський дискурс передбачає пошук відповідей на питання іншого порядку, про які говорить професор Оксфордського університету Філіпа Фут: Чи є акти евтаназії такими, що можуть бути виправданими коли-небудь... Чи існує достатнє виправдання вибору смерті для іншого, чи може смерть коли-небудь вважатися більш корисною, аніж шкідливою, оскільки саме на такій основі приймається рішення? Як право на життя впливає на моральність актів евтаназії? Чи можуть такі акти інколи (чи завжди) суперечити праву людей на життя? Чи маємо ми право вбити кого-небудь заради його власного ж блага, якщо немає ніякої уяви, про те, що він однозначно хоче жити? Що можна сказати про випадок, коли немає жодних сумнівів у тому, що хтось хоче померти: або він сказав нам раніше, що хотів би цього за подібних обставин і не подав ніякого знаку щодо зміни цього, або що він говорить нам це тепер, перебуваючи в повній свідомості та повному розумі. Чому хтось не може відмовитися від свого права на життя?
Проблема евтаназії в етичному вимірі вкорінюється в проблеми життя та смерті, сенсу людського існування, ролі страждання у життя людини, призначення людини як такої. Ці проблеми належать до так званих вічних питань філософського знання, специфіка яких полягає в тому, що кожен цивілізаційний етап розвитку людства потребує власного варіанта їхнього вирішення.
Трансплантологія
Трансплантологія - розділ медицини, що вивчає трансплантацію органів, і галузь медичної практики, котра здійснює трансплантацію.
Трансплантація - спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту (реципієнт - особа, для лікування якої застосовується трансплантація) органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи тварини. Розрізняють такі види трансплантації.
o Аутотрансплантація - у даному випадку реципієнт є донором для себе.
o Ізогенна трансплантація - донором трансплантата є генетично ідентичний реципієнту однояйцевий близнюк реципієнта.
o Аллотрасплантація, або гомотрансплантація, - донором трансплантата є генетично та імунологічно відмінний людський організм.
o Ксенотерапія (міжвидова трансплантація) - передбачає трансплантацію органів людині від тварини.
Коротка історія трансплантології
Хоч сучасна ера трансплантології розпочалася в 50-х роках XX ст., але вона, як будь-яке сучасне науково-медичне досягнення, має свою передісторію. Витоки вітчизняної трансплантології пов'язують з ім'ям видатного хірурга М.І. Пирогова, який ще у 1835 р. прочитав лекцію "Про пластичні операції взагалі та про пластику носа особливо" і детально проаналізував проблему пересадки органів та тканин.
Вважається, що початком трансплантації є опанування технікою переливання крові. Наступним етапом стало видалення хірургічним шляхом патологічно змінених органів та тканин. Власне трансплантація як заміна певного органу чи тканини, що втратили функціональне призначення, на здоровий орган чи відповідну тканину розпочинається з пересадки нирки козі від собаки, здійсненої 1902 р. віденським хірургом Е. Ульманом (причиною вибору нирки органом для пересадки як у тварини, так і в людини є її парність та особливість кровопостачання).
Першу у світі трансплантацію нирки від померлої людини до хворої на ниркову недостатність здійснив український учений Ю.Ю. Вороний у 1933 р. (м. Харків, УРСР). На жаль, жінка-реципієнт померла на другу добу після операції. Тільки через два десятиліття (1954 р., Бостон, США) була здійснена перша успішна операція з пересадки нирки, реципієнт і донор в котрій були однояйцевими близнюками. Внаслідок цієї операції, яку провели Дж. Мюррей і Дж. Меріл, прооперований пацієнт прожив понад 20 років.
Найуспішнішим у світовій практиці трансплантології є пацієнт, який прожив з пересадженою ниркою близько 37 років. На сьогодні операції з пересадки донорських нирок широко проводяться практично у всіх розвинених країнах. Наприклад, в Ізраїлі трансплантація нирки є звичною операцією. В Україні першу трансплантацію нирки 26-річному хворому від живого донора-брата здійснено у 1972 р. в тодішньому Київському науково-дослідному інституті урології та нефрології, очолюваному видатним хірургом B.C. Карпенком17.
Першу трансплантацію печінки в клінічних умовах виконав у 1963 р. американський хірург Т. Старзл (Денвер, США), але лише з удосконаленням трансплантаційної техніки та допоміжних заходів, що зменшували відторгнення пересадженого органу чужим організмом, вдалося здобути переконливих успіхів в цій справі.
Технічна можливість пересадки легені вперше була започаткована російським ученим В.П Деміховим у 1947 р.(СРСР).
У 50-х роках XX ст. відкрито роль стовбурових клітин у кровотворенні, а згодом доведено, що пересадка кісткового мозку, що містить такі клітини, сприяє відновленню нормального процесу кровотворення.
Пересадка серця теоретично обґрунтована набагато раніше за інші органи. Першу трансплантацію серця собаці виконав французький учений А. Каррель 1905 p., перша імплантація штучного серця здійснена В.П. Деміховим у 1937 р. Першу пересадку серця від однієї людини іншій провів південноафриканський хірург К. Бернард (до речі, стажувався у свій час у В.П. Деміхова). Це сталося 3 грудня 1967 р. в Кейптауні. Реципієнтом був 54-річний невиліковно хворий чоловік, донором - 25-річна жінка, що загинула під час автомобільної катастрофи в результаті черепно-мозкової травми.
Моральні проблеми трансплантології
Перші операції з трансплантації органів викликали у світі подив, захоплення безмежними науковими та технічними можливостями, професійною унікальністю проведених операцій; отримували однозначну підтримку та схвалення і формували так звану трансплантаційну ейфорію. Але одне із найунікальніших досягнень людської культури - пересадка серця, загострило ряд етико-філософських проблем, зокрема, визначення критеріїв смерті людини, оскільки трансплантація потребує серця, "що б'ється", та й успішність пересадки інших органів залежить від часу, що минув після смерті донора.
До середини XX ст. критерієм смерті людини вважалась біологічна смерть, що позначало стан незворотної загибелі організму і визначалося єдністю трьох ознак: припиненням серцевої діяльності (зникненням пульсу на великих артеріях, припиненням біоелектричної активності серця); зупинка дихання, зникнення усіх функцій центральної нервової системи.
У 1959 р. французькі невропатологи П. Моллар та М. Гулон описали стан позамежової коми, чим започаткували концепцію "смерті мозку" як основного свідчення смерті людини. У 1966 р. в медичній школі Гарварду чітко визначили критерії смерті мозку, а юридичне оформлення концепції "смерті мозку" відбулося 1968 р. в Лондоні на засіданні Всесвітньої організації здоров'я (ВОЗ) та ЮНЕСКО.
Щоправда, одразу питання про тотожність понять "біологічна смерть" і "смерть мозку" не стояло, однак з початку 1980-х років задля вирішення питань та завдань трансплантології "смерть мозку" стає достатньою для визначення біологічної смерті і закріплюється в законодавстві багатьох країн світу.
Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" (1999) у ст. 15 проголошує, що "людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму". Визначення смерті мозку є достатнім для визнання біологічної смерті людини, однак це не знімає гостроти моральної оцінки у разі забору органів від людини, оскільки в суспільстві з'являється побоювання, що для спасіння реципієнта може бути прискорена чи уповільнена смерть потенційного донора.
Згодом практика трансплантації, що набирала все більшого поширення, породила ряд інших питань, котрі відзначаються особливою складністю як з погляду етико-філософського осмислення, так і правового забезпечення. Удосконалення техніки трансплантації і як наслідок - позбавлення операцій такого типу унікального статусу розширило практику трансплантації органів, а це загострило проблему донорських органів і тканин та зробило нагальною проблему донора та реципієнта.
Правові аспекти взаємозв'язку донора та реципієнта в Україні регулюються Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", в котрому, зокрема, зазначається (ст. 12), що живим донором може виступати повнолітня особа за наявності родинних стосунків з реципієнтом: "Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця"). З метою убезпечення комерціалізації трансплантології законом виключається можливість продажу органів, це може бути лише дарунок (цим мотивований дозвіл живого донорства лише за умови кровної спорідненості).
Усвідомлене дарування необхідного органу близькій людині є оптимальним та високоморальним вчинком, але не завжди наявним, з цілком об'єктивних причин у реальному житті. У світовій транспланто-логічній практиці ця проблема вирішується за рахунок використання органів трупів. Напрацьоване відповідне правове забезпечення, котре регулює практику забору необхідних органів у померлих людей.
Існує два підходи правового вирішення цієї надзвичайно складної з морального погляду проблеми. Перший дістав назву "заохочувального добровільного підходу" (поширений у США), зміст котрого полягає в тому, що кожна повнолітня людина має можливість юридично оформити заповіт і подарувати свої органи після смерті для пересадки хворим або для використання в наукових цілях.
Другий підхід має назву "презумпція згоди" (поширений у країнах Західної Європи) і передбачає можливість юридичного права забирати органи у померлого пацієнта у випадку, коли не було висловлено ним прижиттєвої волі на заборону такої дії. Така практика сприяє розвитку трансплантології, оскільки забезпечує юридично простіший шлях "доступу" до необхідних для пересадки органів, але разом з тим загострює моральні проблеми тілесної ідентичності тіла померлого за відсутності чітко висловленої на те його волі.
В Україні правові основи забору органів у померлих осіб визначаються Законом "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині". Так, у ст. 16 зазначається: "кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників. Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та/ або для виготовлення біоімплантатів не допускається у разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про незгоду бути донором. У померлої повнолітньої дієздатної особи, заява якої щодо донорства відсутня, а також у неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоду осіб, зазначених у частині першій цієї статті". Отже, правове забезпечення трасплантації органів в Україні здійснюється в межах позиції "заохочувального добровільного підходу".
У світовій трансплантології, що перетворюється у провідних країнах на звичну медичну практику, серйозною моральною проблемою є відбір пацієнтів для проведення трансплантації, обумовлений великою потребою в донорських органах та неадекватною можливістю її задоволення. Для вирішення цієї проблеми застосовують такі критерії:
o утилітаристський - розподіл органів відбувається на снові принципу соціальної корисності пацієнта, згідно з яким перевагу дістає той пацієнт, що має більше шансів повернутися до трудової діяльності;
o випадковий - розподіл органів здійснюється за волею випадку, у відповідності до встановленої черги на них;
o терапевтичний - враховує комплекс клінічних даних, зокрема терміновість проведення подібної операції, міру її успішності з урахуванням стану пацієнта, перспективи приживання органу і в останню чергу враховується черговість запиту на пересадку відповідного органу.
Сучасна медицина демонструє вражаючі досягнення з пересаджування органів, дякуючи чому продовжено життя тисячам людей. Але достатньої кількості органів для задоволення потреб хворих людей не вистачає. Це стимулює напрацювання з виготовлення штучних органів, а також можливості використання органів, тканин, клітин від тварин (ксенотрансплантація).
Але в зв'язку із застосуванням цієї технології постає ряд додаткових етичних (як вплине порушення біологічного статусу людини на її духовну сутність?), медичних (існує ризик інфікування людини рядом інфекційних захворювань допоки не характерних для неї) проблем. Вивченням цього питання займається Парламентська асамблея ради Європи. У 1999 р. ПА-РЄ закликала піддати мораторію усі клінічні дослідження до того часу, поки нова технологія не буде достатньо вивчена.
У суспільній думці трансплантація органів займає неоднозначне місце. Спектр її оцінювання знаходиться в межах від незаперечно позитивного оцінювання до категоричного неприйняття. Це є свідченням того, що трансплантація органів максимально концентрує моральне, правове, психологічне, соціальне напруження, оскільки в цьому процесі пов'язані два надзвичайно важливих моменти людського життєвого шляху: 1) імовірна смерть хворого в разі відсутності змоги замінити нежиттєздатний орган; 2) смерть людини, тіло якої може стати донором якогось органу, або загроза втрати фізичного здоров'я живого донора. Тому трансплантологія потребує не лише медично-наукового обґрунтування, а й етико-філософського осмислення усіх переваг у невтомній боротьбі людства за максимальне продовження життя та очевидних складностей, спричинених цією боротьбою.
У сучасній біоетиці напрацьовано певні принципи, що мають визначати функціонування трансплантології передусім як медичної практики:
Захист життя донора та реципієнта - цей принцип передбачає здійснення гомопластичної пересадки (від однієї людини до іншої) за умови, що життю донора не може бути нанесено непоправної шкоди (пересаджують один із парних органів, наприклад нирку, або частину органу, наприклад, печінки, легені); трансплантація можлива лише в тому випадку, коли міра покращення здоров'я реципієнта перевищує міру завданої шкоди здоров'ю донора. Цей принцип вимагає також врахування того, що жертва дарителя має бути пропорційною реальній можливості спасіння хворого пацієнта.
Захист особистісної ідентичності реципієнта та його нащадків. Пересадка органу стає причиною глибокого потрясіння усього організму, що ставить питання про особисту ідентичність пацієнта та правомірність пересадки навіть з метою виживання, котре в подібному випадку може бути зведене лише до біологічної форми. На сьогодні наука працює над технічною можливістю трансплантації мозку, що вкрай загострює проблему самоідентичності як тілесної, так і духовної, оскільки мозок людини зберігає "особистісну пам'ять". Більше того, пересадка мозку має бути здійснена до того часу, як в ньому почалися незворотні процеси, тобто має бути наявний живий мозок, а це вже вбивство, бо суперечить навіть сучасному критерію людської смерті - смерті мозку.
Пересадка статевих залоз та органів, пов'язаних з дітонародженням, вважається багатьма дослідниками загрозою біологічній та психологічній ідентичності реципієнта та його нащадків і є такою, що не має достатньої аргументації для її проведення, оскільки метою трансплантації має бути спасіння життя, а не лікування певних вад пацієнта.
Інформована згода передбачає доведення до відома інформації про ризики як донора - про ризик наслідків, так і реципієнта - про ризик імплантації; тому не може бути дарування органу лише з мотивів жертовності, солідарності без чітко усвідомлених наслідків від цієї дії.
Активна трансплантологічна практика функціонує у світі майже півстоліття, з року в рік удосконалюючи технологічні можливості її здійснення. Але коло моральних питань, породжених цією практикою, залишається таким же актуальним, як і в часи перших кроків. Чи варто продовжувати на якийсь час життя однієї людини за рахунок свідомої травматизації, суттєвого погіршення здоров'я і як наслідок -зменшення тривалості життя іншої? У соціокультурній практиці народів світу наявне шанобливе ставлення до тіла померлого, пошана до померлих є умовою пошани до живих. Чи можна вважати тіло померлої людини res communitatis (загальною річчю) і використовувати його для соціального блага живих?
Трансплантація, як і будь-яка дилема біоетики, є вкрай складною і потребує врахування усіх обставин конкретного випадку (досить часто в екстремально обмежених часових умовах) для прийняття виваженого рішення. Але очевидним залишається той факт, що обґрунтування шляхів вирішення біотичних проблем не може бути здійснене на підставі технологічної спроможності та медично-соціальної доцільності. Прагматизм у медицині веде до споживацького ставлення до людини як такої. Тому обґрунтування названих проблем може здійснюватися винятково в етико-філософському вимірі.
Розділ 3. Екологічна етика
3.1. Історія виникнення та становлення екологічної етики.
3.2. Поняття та предмет екологічної етики.
3.3. Концептуальні основи екологічної етики.
3.4. Основні напрями та принципи екологічної етики.
3.5. Сучасні екологічні рухи та громадські організації: етико-правовий аспект.
3.6. Відкриті питання екологічної етики: цінності "внутрішні" та "зовнішні".
3.7. Відповідальність як підґрунтя екологічної етики.
Етика - це безмежна відповідальність стосовно до всього живого.
А. Швейцер
В останній чверті XX століття у зв'язку із загостренням екологічної кризи питання про місце і роль людства в екосистемі Землі стало об'єктом підвищеної уваги екологів, філософів, культурологів, представників гуманітарних і природничих напрямів. У сучасних умовах розвитку технологій та надмірного антропогенного впливу на навколишнє середовище актуальними є завдання формування ефективних програм природокористування та природоохоронної діяльності.
Вирішення цих завдань є не можливими без зміщення моральних акцентів, настанов, суспільних пріоритетів та практики на користь гармонійного розвитку людини та природи, як найвищої цінності. Свідчення цього є посилений інтерес до аксіологічних проблем етики, яка ніколи не посідала такого чільного місця, як на сучасному етапі розвитку суспільства. Що загалом завбачає морально-етичні основи екологічної ідеології, що максимально відповідає завданню формування суспільної екологічноорієнтованої культури, що репрезентовано галуззю екологічного знання - екологічною етикою, яка обґрунтовує теоретичні засади моральності людського ставлення до природи, формує почуття відповідальності, любові і співчуття до природи.
3.1. Історія виникнення та становлення екологічної етики
Проблема етичного ставлення до природи, моральних проблем взаємовідносин людини і природи, етики відносин до тварин і інше мають різноманітну спрямованість і простежуються у творах відомих мислителів, таких як Піфагор, Геракліт, Сенека, Августин Блаженний, І. Кант і багатьох інших та у релігійних концепціях, що спрямовані на вирішення глобальних проблем людства.
Власне сам факт появи екологічної етики багато в чому обумовлений проблемами, які виникали в історико-культурному поступі людської цивілізації та досягнули своєї актуальності в кінці XX - початку XXI ст.
Засновником екологічної етики вважається американський еколог Ольдо Леопольд (1887-1948) і німецько-французький теолог, лікар та філософ Альберт Швейцер (1875-1965).
Мислителі з часів біблейських пророків постійно вказували на те, що "спустошення землі не лише шкідливо, але й дурно", саме так О. Леопольд обґрунтовував необхідність існування нової етики - екологічної в "Альманасі піщаного графства" (1980). Екологічна етика в екологічному смислі слова - це обмеження свободи дії в боротьбі за існування.
Концепція О. Леопольда та А. Швейцера являють собою поєднання етичного та екологічного аспектів, де конфлікт з природним світом є результатом надмірного використання природних ресурсів та відірваністю людини від цілісності земної спільноти.
Ідеї О. Леопольда та концепція А. Швейцера стали фундаментом для формування екологічної етики та одночасно й простором для різноманітного обговорення етико-екологічних парадигм щодо вирішення екологічних проблем у таких сферах знання, як екологія, етика, філософія, культурологія та ін.
Уже на початку 1970-х років екологічна етика на Заході була виокремлена в самостійну філософську дисципліну, внаслідок чого виникає необхідність розширення традиційного кола предмета етики. (Етика розширює межі, якщо екологія раніше була біологізована, а етика - соціалізована, то тепер, навпаки, внаслідок чого відбулося не лише розширення кола екологічних відносин і взаємодій, а й включення етики до сфери екології, і навпаки.)
Вперше філософський курс "Екологічна етика" введений у штаті Вісконсії (США) 1971 року. Особливо активно екологічна етика стала розвиватися в США, Великобританії, Австралії, Норвегії та Канаді.
Перші роботи присвячені екологічній етиці побачили світ ще в 1820-1840 роках і стосувалися місця людини в системі взаємовідносин "суспільство і природа". Початкові серії статей присвячених розробці екологічної етики належать американським дослідникам Д. Кобб мол.. В. Блекстоуну, Р. Рутлі; у 1972 р . організована перша конференція "Філософія і екологічна криза"; у 1975 р. X. Ролстон в журналі "Етика" опублікував статтю "Чи існує екологічна етика?".
У Росії вперше про етичне ставлення до природи та гуманність щодо тварин зазначено в "Уставі благочинія", виданому у 1782 р. А в середині XIX ст. першим, хто висловлював екоетичні погляди, був Л. Щербина, а також письменники І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У 1899 р. світ побачила книга С. Фішера "Людина та тварина. Етико-юридичний опис", яка вперше заявила про базові морально-правові принципи щодо живого іншого, де всі тварини заслуговують безпосередньої правової охорони заради самих себе.
Своєрідною передумовою у становленні екологічної етики на теренах панівної ідеології існуючого радянського режиму стала діяльність російського природоохоронного руху на початку XX ст., що представлений вченими-біологами Г. Кожевніковим, І . Бородіним, В. Талієвим, А. Семеновим-Тянь-Шанським і визначалася трьома основними тенденціями розвитку - утилітарною, науковою та естетико-етичною.
Ще у 1908 р. на Всеросійському з'їзді з акліматизації професор Московського університету Г. Кожевников вперше поставив питання про право первісної природи на існування. Природоохоронці акцентували увагу на унікальності і естетичній цінності пам'ятників природи (І. Бородін) і на моральному виховання в зв'язку з перспективами майбутнього всього людства, що особливо важливо у ставленні людини до навколишнього середовища; втраті відчуття зв'язку, пориваючи відносини з природою, дивлячись на неї лише зі сторони "вузького погляду" і наміру жити лише для себе (А. Семенов-Тянь-Шанський).
Великий внесок у розвиток екологічної етики як етики Землі, глобальної етики, етики виживання, етики глобальної солідарності репрезентованого науковими працями зарубіжних дослідників: Д. Кайфер "Біоетика", К. Шрейдер-Фречет "Екологічна етика", Д. Шофер і Т. Аттіг "Етика і навколишнє середовище", Р. Атфільд "Етика і екологічна турбота", Р. Елліот і А.Гейнер "Екологічна філософія", Т. Ріган "Межі землі: нові есе з екологічної етики", П. Сінгер "Звільнення тварин", Е. Лінзі "Права тварин", П. Тейлор "Повага до природи", Д. Па-смор "Людська повага", Р. Непі "Права природи", Л. Гребер "Дика природа як священний простір" та ін.
Саме в цей період особливого розвитку набуває філософія екології (Ж. Дорст, Р. Дюбо, Ф. Капра, Б. Коммонер, Дж. Рифкін, П. ПІепард), де розглядаються взаємовідносини "природа - людина - суспільство); екотеологія, що висуває програми реформації традиційних релігій (Г. Альтнер, Р. Баєр, Г. Вуд, Ф. Джорансон, Д. Кобб, У. Лоудермілк, Л. Уайт, А. Уайтхед).
Проблеми екологічної етики знайшли відображення у різноманітних міжнародних та політичних документах (Міжнародна спілка охорони природи - IUCN, Програма ООН з охорони навколишнього середовища - UNEP і Фонд дикої природи - WWF) підготували Всесвітню стратегію охорони природи; Порядку денному XXI століття, доповідях "Наше спільне майбутнє", "Турбота про Землю: стратегія збалансованого життя"; ЮНЕП; Екофорум за мир; Сеульська декларація з екологічної етики. А в 1985 році вперше затверджено принцип збереження будь-якого життя, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН.
У 1990 р. створюється Інтернаціональна спільнота екологічної етики (засновники Л. Вестра і X. Ролстон III) та Інтернаціональна асоціація природоохоронної філософії (Б.В. Фольц, Р. Фрідман), приділяючи особливу увагу екологічній етиці.
Вагомий вклад у пропаганду та втілення ідей екологічної етики в Україні належить діяльності українського дослідника В. Борейка та Київському еколого-культурному центру, основними завданнями якого є аналіз світового досвіду екобіоцентричних ідей, осмислення при-родоохорони як духовного досвіду людства, розвиток і поширення принципів екологічної етики.
3.2. Поняття та предмет екологічної етики
Екологічна етика як результат міждисциплінарного синтезу міститься на межі таких форм знання в культурі, як етика і екологія, поєднуючи в цілісний нормативно-ціннісний комплекс уявлення про природні системи та правила взаємодії з ними. Систему моральних категорій та регулятивів екологічна етика розміщує на двох рівнях: теоретичному (що розробляє основи екологічної моралі як належного, пошук цінностей та їх критерії і висуває базові екоетичні принципи регуляції) та нормативному (що формулює правила життєвих моральних суджень у взаємодії природи і людини, що відповідають на запитання "що я маю робити?", та засоби вирішення соціоприродних конфліктів).
Екологічна етика формує нове ставлення до природи і передбачає розширення традиційного предметного поля моралі за рахунок включення в нього природи як рівноцінного суб'єкта, виступаючи на сучасному етапі розвитку людства своєрідною мірою сутності людини і її діяльності. Ціннісний та нормативний зміст екологічної етики виробляється нею самою на основі морального досвіду у процесі подолання кризових екологічних ситуацій.
Екологічна етика (грец. oikos - оселя, середовище і logos - слово, вчення) - галузь міждисциплінарних знань, предметом якої є моральні та духовні аспекти ставлення людини до живої і неживої природи18.
У зарубіжній літературі екологічна етика, або інвайроментальна (навколишня), етика, - напрям філософсько-етичних досліджень, що орієнтується на перегляд ціннісних основ західної цивілізації та цілісного розвитку людини.
На сучасному етапі розвитку екологічної етики, характерним є множинність підходів та різноманітність світоглядних напрямів, що викликали різнобічні точки зору стосовно предмета та визначення екологічної етики, розглядаючи екологічну етику як прикладну етику, професійну етику та ін.
Так, екологічна етика як професійна етика виступає своєрідною діяльністю з охорони природи еколога/органу/організації, що здійснюють контроль за станом навколишнього середовища. Як зазначає американський дослідник Р. Атфілд, це особливі сфери екологічної етики, які безпосередньо пов'язані з людською діяльністю: сільськогосподарська етика, етика ставлення до тварин, етика розвитку, а також проблеми розвитку транспорту, господарства, індустрії туризму та ін. Водночас екологічна етика як особлива система цінностей і принципів, що регулює відносини людини і природи, виступає неодмінною складовою усіх видів діяльності у рамках різноманітних професій, адже бережливе ставлення до навколишнього середовища є обов'язком не лише тих людей, чия професійна діяльність пов'язана з охороною довкілля або впливом на нього, а й обов'язком кожної людини.
Погляд на екологічну етику як на прикладну дисципліну наголошує на тому, що екологічна етика є закономірною відповіддю на усвідомлення людиною уразливості екосфери і власної уразливості, що не проходить безслідно. Тому структурними елементами екологічної етики як прикладної етики виступають:
- етичні норми і принципи, моральні погляди і почуття, що висловлюють ціннісно-світоглядне ставлення людини до природи;
- нова енвайроментальна свідомість, яка синтезує глобальне бачення світу з істинно гуманістичними цінностями;
- безпечні для природної рівноваги навики поведінки і технології діяльності людини в навколишньому середовищі.
Обґрунтування сучасного розуміння екологічної етики як розділу моральної філософії виникло в останні десятиліття, що спонукало як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників до подальшого дослідження предмета і визначень екологічної етики:
♦ це вчення про етичне ставлення людини з природою, основані на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера, рівноправності і рівноцінності всього живого, а також обмеження прав і потреб людини (В. Борейко);
♦ це: а) сукупність принципів та правил, що регулюють відносини людей (індивідів, керівництв, корпорацій) до природи і оцінюють наявну практику; б) дисципліна, що вивчає нормативні проблеми і принципи, що стосуються взаємодії людини з навколишнім середовищем (передумов і наслідків цієї взаємодії) та етичні аспекти цієї взаємодії на практиці (Р. Апресян);
♦ це сучасна рецепція традиційної проблеми моральнісного ставлення людини до природи. Філософська проблематика екологічної етики відображається в її основному завданні, що полягає в конструюванні системи нормативних настанов і визначаючих відносини, поведінку, дії людини спрямовані на природне середовище (В. Назаров);
♦ екологічна етика вирішує одне завдання, але кардинальне. Вона намагається вияснити, чи дійсно в множинному знанні багато смутку (Ф. Гіренок);
♦ а) відмінною ознакою першої групи підходів є акцентування ролі зв'язку гомеостазису з моральністю, назвемо її вторинною екологічною етикою; б) інше розуміння - превалює перше за значенням і ґрунтується на відкритті, що моральний обов'язок внутрішньо пов'язаний з ідеєю цілісності екосистем, звідки і випливає етика первинно екологічна (X. Ролстон III).
Незважаючи на таке різноманіття у визначенні екологічної етики в загальному контексті, виникає розуміння, що основною проблемою екологічної етики є сама природа людини, як вона (людина) має вести себе стосовно до навколишнього середовища і до будь-чого живого Іншого.
Таким чином, екологічна етика у своїй цілісності є невід'ємною складовою різних рівнів людської життєдіяльності і розглядається:
♦ як етика екологічної відповідальності, що розробляється на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу;
♦ як етично значущої цінності, як збереження природного гомеостазу, бо вона включена в більш загальну моральну цінність - сприяти життю людини.
Така етика не змінює уявлення про природу, а змінює ставлення до природи, "коли етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність виводиться з цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною метою. І вже сама єдність людини з її оточенням визнає основу для людських цінностей" .
Якщо людина створює загальнолюдські цінності, то вона звичайно мусить узгоджувати їх з екологічними законами. Це ставлення до природи, яке визначене розумними потребами цілісної особистості. Саме воно виступає моральним обов'язком людини та науковим пошуком реальної альтернативи, що відповідає сучасній екологічній ситуації та відповідає на три основні питання: якою є природа природи? якою є природа людини? і як людина повинна ставитися до природи?
Внаслідок, екологічна етика орієнтована на збереження універсально-життєвих, а не винятково людських цінностей і її головним завданням є оберігаюча діяльність, що ґрунтується на таких ціннісних засадах:
♦ вища цінність - це гармонія у відношенні "людина - природа";
♦ природа і людина - елементи єдиної системи;
♦ взаємодія людини з природою - це дія на природу, що обертається на взаємодію з природою;
♦ природа є суб'єктом взаємодії з суспільством;
♦ цінності розповсюджуються і на взаємини людей і на взаємини зі світом природи.
Предметом екологічної етики виступають моральні вимоги до людини у процесі взаємодії із природою і стосовно неї. Завданнями екологічної етики є:
♦ формування моральної відповідальності людини за Іншу частину природи;
♦ формування почуття любові і співчуття до природи;
o створення чітко виражених моральних цінностей, що лежать в основі обов'язків;
o формування гармонійного і рівноправного співтовариства людини і інших живих і неживих компонентів природи;
o перебудова моральної свідомості, що сприяє морально-екологічному вихованню і освіті;
o становлення необхідного обґрунтування у діяльності морально-екологічного імперативу як основного напряму у розвитку ноосфери;
o перетворення і доповнення основного етичного принципу гуманізму принципом "благоговіння перед життям".
Екологічна етика переосмислює метафізичні засади нашого мислення та розповсюджує етичні принципи на всі живі істоти, і природу взагалі виступаючи універсальною етикою людської діяльності. Адже людська діяльність здатна виконувати позитивну роль лише при моральному осмисленні, усвідомленні її у рамках людяних смислів, де окреслюється один із важливих моментів розуміння меж людської діяльності, а саме проблема лімітів інструментальної дії, абсолютизації її перетворюючих дійсність функцій. А діяльність завжди реалізується через співвідношення цілей і засобів досягнення, але не всі дії людини інструментальні. Існують форми діяльності, пов'язані не з фізичним перетворенням світу, а з маніфестацією духу та людської гідності (самопожертва, героїзм, безкорисливе служіння ідеалу).
Діяльність людини може виступати як смислодіяльність і самодіяльність як відтворювальна сила. Це призначення людини є цінним саме по собі і потребує особливого типу діяльності, на думку українського дослідника В. Крисаченка, що здатна зберігати, а не перетворювати природу. Технологічне гетеротрофне ставлення до природи має бути таким, де утилітарно-технічний компонент становить підпорядкований елемент та конструювання системи ціннісних нормативних настанов, які визначають ставлення людини, поведінку людини, дії людини, направлені на довкілля.
Екологічна етика виступає універсальною етикою в умовах кризового стану сучасного буття та є дієвим засобом у поліпшенні відносин між людиною та природою, внесенням екологічної орієнтації у різних галузях людської діяльності, доповнюючи ставлення людини до людини ставленням її (людини) до живої природи. Та є мірою сутності людини та її гідності, вона створює передумови дій, зорієнтованих на збереження і розвиток людського природного буття і відображає становлення нової форми свідомості, яка синтезує глобальне бачення природи людини (де єдність і спільність набувають практичного значення).
3.3. Концептуальні основи екологічної етики
Підґрунтям у становленні екологічної етики виступають ідеї звільнення природи, критичне ставлення до існування моральних традицій, збереження дикої природи, пошук узгодженого життя з природою.
Яскравим прикладом саме такого природоохоронного розвитку екологічної етики є діяльність і життя американського натураліста та філософа Г. Д. Topo, який висунув тезу "збереження дикої природи - це збереження світу", що отримала внаслідок сучасного екологічного руху назву екоцентризму. Г. Topo у памфлеті "Громадський непослух" висунув принцип громадської непокори - обґрунтовуючи право і обов'язок кожної людини на власну думку та особисту відповідальність за те, що відбувається у світі; змінювати існуючу в світі несправедливість, діючи за власними принципами, відділяти добро від зла і вчиняти так, як велить справедливість.
Етика "російського космізму" (XIX - початок XX ст.) виступає науково-філософською основою екологічної етики пропагуючи і втілюючи в життя екоетичні принципи (М. Федоров, О. Горський, В. Муравйов, О. Сухово-Кобилін (гуманітарний напрям); О. Барченко, В. Вернадський, М. Умов, К. Ціолковський, М. Холодний, О. Чижевсь-кий, М. Бердяєв (природно-науковий); Д. Андреєв, О. Блаватська, М. Реріх, О. Реріх, П. Успенський (езотеричний), що зробили сутнісний крок до формування екологічної етики обґрунтовуючи необхідність моральної основи у взаємодії людини та природи у їх єдності.
Засадничою для цієї течії є ідея активної еволюції, поєднуючи ідеї цілісності (поєднання світу життя і свідомості) і ідея активності (прагнення впливати на світ у бажаному напрямку), що поєднує турботу про Землю, біосферу, космос з розвитком людини і розглядає перетворення світу із перетворенням внутрішньої природи людини.
Специфічною рисою даного напряму є визнання глобального кос-мопланетарного еволюціонізму та переконаність, що перспективи цивілізації, культури й у цілому виживання та прогрес людства усе в більшій мірі визначається свідомою та цілеспрямованою - проективною діяльністю людей. За космістами, приреченість буття людини виявляється не лише у матеріальному світі, а й у відчутті "душевного сирітства", яке виникає внаслідок втраченої гармонії зв'язку людини та природи. Особливий акцент космісти роблять на концепції всеєдності (як новий виток і синтез усього сущого, без якої неможливе ні життя, ні безсмертя та подолання глобальних криз) та принципі "розумного егоїзму",як визначального принципу моральності що є універсальним (К. Ціолковський). Космісти одними з перших поставили питання про необхідність глобальної етики або нової моральності.
"Етика ненасильства" (М. Ганді, Л. Толстой, М. Кінг) є підґрунтям у становленні екологічної етики як засобу відмови насилля над природою та людиною, пропонуючи шлях спасіння природи та людини через не протидію злу.
Вперше течія етики ненасильства заявила про себе в останній чверті XIX ст. на Заході і в Росії як специфічного напряму у боротьбі за громадські права. Виникнення цієї течії можливо пов'язане з тогочасним пануванням віри у розум і наукове вирішення всіх проблем людства, яке на визначеному етапі свого історичного прогресу мусить відмерти само по собі. В Росії поширення таких ідей перш за все пов'язано з іменем класика російської літератури Л. Толстого (в пізній період його творчості 1880-ті роки), що намагався створити власне етичне вчення, наголошуючи на абсолютному непротистоянні насиллю.
Для сучасної концепції ненасилля, яка існує не лише як конструкція, а як практичний досвід, характерним є кілька важливих моментів:
по-перше, ненасильницька боротьба є можливим і реальним шляхом до справедливості, лише вона вносить у світ такі зміни, які стають зародженням нового, справедливого і відповідного ідеалу любові і правди взаємовідносин між людьми;
по-друге, ненасилля здатне перетворити людину та її ставлення до живих істот.
Філософія ненасилля підносить мораль любові до Бога над міжособи-стісними відносинами до рівня ефективної сили (М. Ганді), якою стала любов, що веде до колективних і соціальних перетворень. Етика ненасилля має принципово нове відношення до дійсності, вона володіє мужністю, щоб визнати свою недовершеність (свою гріховність) та взяти відповідальність за перетворення цієї ж дійсності. Вона переводить мораль в практичну сферу пов'язуючи в один вузол спасіння людини і спасіння світу, і вважає, що шляхом такого спасіння є ненасилля.
Вчення В. Вернадського про ноосферу
В.І. Вернадський (1863- 1945) та його праці "Етика" (1880 р. - незавершена), "Декілька слів про ноосферу" (1944), "Наукова думка як планетарне явище" (1945) та інші мають велике значення для становлення екологічної етики, адже антропокосмічна система поєднує в єдине гармонійне ціле такі аспекти розвитку людства, як природний і соціальний.
Мислитель в 1923 році у Сорбонні виклав еволюційно-проективне розуміння про перетворення людини в могутню геологічну силу, здатну переділити у своїх інтересах біосферу Землі, виокремлюючи два етапи формування ноосфери: стихійний і свідомий. Вагоме значення вчення про ноосферу полягає в його етичній спрямованості, де головними рисами є принцип єдності людини і природи; принцип зростання наукової думки; принцип інтернаціоналізації науки як духовної єдності людства; принцип критичності; принцип моральної відповідальності вчених; принцип творчості; принцип соціальності науки.
Терміном "ноосфера", уведеним В. Вернадським для позначення нового стану в еволюції природи, пов'язаного з появою людської свідомості, він став називати етап еволюції біосфери, обумовлений цілеспрямованою на перетворення природи діяльністю.
В. Вернадський визначає такі необхідні умови створення ноосфери: піднесення наукової думки; створення єдності людства на ґрунті інтернаціоналізації науки, моральна відповідальність вчених за використання наукової роботи для руйнівної мети, соціальні науки. Ключовою ідеєю мислителя є те, що перехід біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, є закономірним і невідворотним етапом розвитку матерії.
Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх працях розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери у розвитку людства, це дозволяє зрозуміти місце та роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. В основі теорії В. Вер-надського про ноосферу лежить те, що людина не є самодостатньою живою істотою, що живе окремо за своїми законами, вона співіснує всередині природи та є її частиною.
Людина - невіддільна від біосфери, вона в ній живе і лише її об'єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами відчуттів. "За межі біосфери вона може проникати лише побудовами розуму, виходячи з відносно не багатьох категорій численних фактів, які вона може отримати в біосфері зоровим дослідженням небесного горизонту та вивченням в біосфері відображень космічних явищ, або потрапляючи в біосферу космічної позаземної речовини..."20 .
Таким чином, наукова думка людства, працюючи лише в біосфері, в ході прояву врешті-решт перетворює її на ноосферу, геологічно охоплює її розумом. Лише зараз стало можливим наукове виділення біосфери, що є основною сферою знання з навколишньою реальності.
Процес переходу біосфери в ноосферу невідворотно несе риси свідомості, цілеспрямованої діяльності, творчої праці. В. Вернадський вбачав важливі завдання створення ноосфери, що стоять перед людством.
Становлення етапу ноосфери Вернадський пов'язує з дією багатьох факторів: єдністю біосфери та людства, єдністю людського роду, планетарним характером людської діяльності та її зв'язком з геологічними процесами, розвитком демократичних форм людського співжиття та прагнення до миру народів планети, небувалим розвитком ("вибухом") науки й техніки. Узагальнюючи дані явища, поєднуючи у нерозривний зв'язок подальшу еволюцію біосфери з розвитком людства.
Багато з того, про що писав Вернадський, стало спадщиною сьогоднішнього дня, адже сучасними та зрозумілими нам є його думки про цілісність, неподільність цивілізації, про єдність біосфери та людства. Про переломний момент в історії людства сьогодні говорять вчені, політики, публіцисти. Він вбачав невідворотність ноосфери, що ґрунтувалась як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства. З точки зору ноосферного підходу по-іншому вбачаються і сучасні больові точки розвитку світової цивілізації (варварське ставлення до біосфери, загроза світової екологічної катастрофи, виробництво засобів масового знищення).
Корінний перехід до витоків життя, до організованості біосфери і діяльності в планетарному вимірі в сучасних умовах повинен звучати як заклик до того, щоб мислити та діяти в біосферному - планетному вимірі. При цьому Вернадський розглядав науку як силу, що змінює біосферу та життя людства, яка є тим основним ланцюгом, через який поглиблюється єдність біосфери та людства.
Таким чином, вчення про ноосферу В. Вернадського стало стимулом у формуванні нової картини світу, що спрямована перш за все на знання як істину у пізнанні, а не підкоренні законів природи (екологічного імперативу), перегляду усієї сукупності традиційних світоглядних уявлень про місце і роль людини у природі і суспільстві, виявленні нових цінностей, пріоритетів і норм буття суспільства.
"Коеволюція людини і природи" М. Моїсеєва
Вхід до епохи ноосфери, на думку російського вченого М. Моїсеєва (1917-2000), повинен відбутися не як біфуркаційний скачок, тому що будь-який біфуркаційний механізм може розвиватися у непередбаченому напрямі і привести в остаточному підсумку до загибелі людства. Людство із початку зародження мусить контролювати цей перехід, розробляючи визначену стратегію, стратегію Розуму. "Потрібно говорити, що суспільство здатне забезпечити режим коеволюції з біосферою в тому випадку, якщо діяльність людей не допустить нової біфуркації, переходу біосфери в новий канал своєї еволюції, або, користуючись мовою теорії динамічних систем, у новий атрактор"21.
Принциповою для М. Моїсеєва є ідея кооперації всіх галузей знання - природних і гуманітарних наук. Будучи фахівцем у теорії керування і теорії інформаційних систем, М.Моїсеєв досліджує проблему аналізу можливих каналів розвитку біосфери, виходячи із сучасного її стану. Однак учений ясно усвідомлює, що лише "фізикаліськими" методами, тобто вивченням біосфери, аналізом її можливого розвитку і пропозиціями світовому співтовариству конкретних дій, ситуацію не змінити, необхідна лише зміна, тобто формування екологічної етики.
Шлях до формування ноосфери можна розглядати з точки зору ко-еволюції, тобто співдружності, домовленості соціального і біологічного розвитку людини. Поняття коеволюції багатозначне і має декілька визначень і критеріїв, у яких є один спільний знаменник - розвиток людини, що виступає у якості начала (сутнісні сили людини, її здібності і потреби, що формуються природними передумовами).
Методологічною підставою єдності людини і біосфери і однією з основних тез, що обстоював академік М. Моїсеєв, - є теза про єдність людини і біосфери. Тільки з цього принципу ми можемо вірогідно вивчати процеси, що відбуваються на планеті, аналізувати їх і пропонувати варіанти виходу з екологічної кризи. Еволюцію біосфери характеризують три основних принципи: мінливість, спадковість і добір.
Єдність людини і біосфери ґрунтується на сучасних емпіричних даних, наукових відкриттях, насамперед, це єдиний генетичний алфавіт для усього біотичного різноманіття планети; ідентична структура кліток мозку людини й інших вищих тварин; зачатки інтелекту в людиноподібних мавп, дельфінів; людина не може існувати поза біологічною нішею, котру вона займає.
М. Моїсеєв пропонує вихід з екологічної кризи через коеволюцію людини і біосфери, вступ людства в епоху ноосфери. Аналізуючи поняття ноосфери, М. Моїсеєв схильний вважати, що це не нова сфера, сфера Розуму, а якісно нова епоха в розвитку планети, в якій здійснюється коеволюція людини і біосфери.
Коеволюція людини і біосфери, на думку мислителя, це "такий розвиток людства, що не порушує стабільності біосфери, її гомеостазу, зберігає необхідний для людства еволюційний канал". Збереження стабільності біосфери повинно бути засноване на тих наукових знаннях, що були отримані в попередні сторіччя. Людина нарешті повинна навчитися користуватися даним йому від природи Розумом. Розумна діяльність людини містить уміння стримувати егоїстичні прагнення, керуватися у своїх вчинках не стихійними спонуканнями, а знаннями. Так, вчений висуває ети-ко-екологічний імператив у взаємостосунках людини та природи:
o "Вчиняй так, як на твоєму місці могла б вчинити будь-яка інша жива істота (не завдавай шкоди природі).
o У ставленні до будь-кого, навіть до безвідповідальних і невдячних об'єктів, ніколи не обмежуйся прагматичним підходом, пам'ятай, що будь-яке життя - самоцінне і розвивається за власними внутрішніми закономірностями".
o Саме людині у взаємовідносинах з природою належить роль вільного і відповідального суб'єкта.
Отже, в основі нової Цивілізації лежать принципи розумності. Однак людина не повинна обмежуватися можливостями свого індивідуального інтелекту. Людина повинна усвідомити, що його розум - частина Колективного Розуму.
Колективний Розум - це не сукупність індивідуальних інтелектів, це якісно нові утворення, досягнення якого М. Моїсеєв бачить через подальший розвиток комп'ютерної техніки (глобальна мережа Інтернет слугує підтвердженням цього). Саме Колективному Розуму, у багато разів посиленому комп'ютерною технікою, під силу зберігати стабільність біосфери і вибирати той канал еволюції, що і забезпечить коеволюцію людини і біосфери.
Епоха ноосфери насамперед буде характеризуватися тим, що людство навчиться керувати процесами самоорганізації біосфери. Необхідно пам'ятати, що завдання ноосфери - це головне завдання сьогоднішнього дня, вирішення якого є об'єднання зусиль всього людства, з утвердженням нових цінностей співробітництва та взаємозв'язку всіх народів світу. Таким чином, спрямованість у майбутнє є характерною рисою ноосферного вчення, яке в сучасних умовах потребує всебічного розвитку, а особливо духовного прогресу.
3.4. Основні напрями та принципи екологічної етики
Екологічна етика як наукова галузь орієнтуючи на збереження природного і людського буття пропонує різноманітні підходи у вирішенні кризової ситуації сучасності, своєрідної глибокої кризи культури, що втілює в собі весь комплекс взаємодії людей один з одним, суспільства з природою. Тому цілком закономірним, у вирішенні цього завдання є осмислення взаємовідносин людини і природи в суперечливих світоглядних тенденціях.
1. Антропоцентризм (грец. агшігоро8 - людина, кешгоп - центр) протиставляє людину (як вищу цінність та природу (як її власність); сприйняття природи як об'єкта дії людини; прагматичний характер взаємодії людини з природою (в філософії розглядається, як світогляд, згідно з яким людина є вищою ціллю світотворення, що дає право розглядати людину з точки зору благ для людини, що є господарем природи. На думку російського вченого А. Гусейнова, сьогодні домінує світоглядна настанова, згідно з якою йде різке протиставлення людини і природи, як ціль засобу. Найбільш яскраво антропоцентризм представлено, на думку багатьох дослідників, у християнській моралі (американський історик релігії Л. Уайт), а остаточно знайшло закріплення в аристотелівській телеології, де раціональне життя - гарант існування природи, нерозумні речі існують лише в якості засобів для підтримки наділеної розумом людини).
2. Екоцентризм - орієнтація на екологічність та відсутність протиставлення людини та природи, де природа виступає об'єктом рівноправним людині та простежується баланс між прагматичною та непрагматичною взаємодією людини та природи (приклад такого підходу можливо знайти в східних релігійних системах, а в філософії в ідеях середньовічного "родоначальника екологів" Франциска Ассизького, що зняв людину з трону панування над всіма живими істотами та акцентував увагу на самоцінності всього, що існує в природі);
3. Біоцентризм, який наголошує, що абсолютно всі живі істоти, незалежно від рівня їх організації мають моральний статус (шляхом поширення інтересів, що охоплює і позбавлені свідомості рослини, і нижчі тварини, які є суб'єктами цілей і тому мають власні інтереси).
Майже всі напрями у розвитку екологічної етики, на думку українського дослідника В. Борейка, можна віднести до двох основних типів: біоцентричного та екоцентричному. Доречним буде детальніше зупинитися на аналізі цих течій.
"Етика Землі" О. Леопольда
Американський еколог Ольдо Леопольд (1887-1948) перший звернув увагу на взаємозв'язок етики і екології зазначаючи, що "початкова етика стосувалась лише відносин між індивідами; подальші зв'язки вже є взаємовідносинами індивіда і суспільства, а етики, яка б регулювала взаємовідносини людини і землі, з тваринами і рослинами, що живуть на ній, поки що не існує. "Земля, подібно до рабинь Одіссея, все ще залишається власністю і взаємовідносини з нею все ще залишаються чисто споживчими, що розуміють як права без обов'язків", зазначає мислитель в "Альманасі піщаного графства" (1980)22. Розповсюдження етики на природне оточення людини є екологічною потребою та етапом неперервного розвитку.
На думку О. Леопольда, екологічна етика є вкрай важливим фактором в сучасному природоохоронному русі, так як лише вона змінює роль людини і перетворює людину із варвара в рівноцінного члена гармонійної спільноти природи. Ця спільнота є енергією, що "струменить крізь коло з ґрунтів, рослин і тварин". Погляд О. Леопольда на Землю як геобіоцент-ричну спільноту є етичним твердженням стосовно Землі, що є своєрідним провісником зміни ставлення людини до природи. Людині потрібно лише відчути себе членом спільноти, що вміщує весь земний світ. "Етика землі просто розширює межі спільноти, яка тепер містить ґрунти, водні ресурси, рослини, тварини, об'єднаних словом земля"23.
У концепції мислителя наявні кілька позицій, необхідних для гармонійного ставлення людини і природи. Так, річ вважатиметься правильною тоді, коли в неї наявна тенденція до збереження цілісності, стабільності і краси біологічного співтовариства, вона хибна, коли має зворотну тенденцію.
О. Леопольд виходить за межі антропоцентриського погляду, так як закликає людей навчитися "думати, як гора" і дозволяти дикій природі розвиватися самій по собі не лише на цій "горі", а й по всьому світу. Земля - організм, а види флори і фауни функціонують як органи цього організму.
О. Леопольд виділяє такі принципи екологічної етики:
принцип збереження (головний) - розглядає природу як систему, в якій все взаємопов'язано; благо окремої частини залежить від блага системи взагалі;
принцип збереження біорізноманітності - полягає у збереженні всіх частин природного механізму, так як всі ці частини взаємозалежні;
принцип цілісності - виступає основою для розвитку екологічної свідомості і нового образу землі екології природного механізму, бо наша поведінка може бути етичною тільки стосовно чогось, що ми можемо бачити, відчувати, розуміти, любити, у що ми можемо вірити;
принцип поваги до природи - виявляється у "я не можу собі уявити, щоб етичне ставлення до землі було можливе без любові, пошани до природи і без дбайливого ставлення до її дарів";
принцип відповідальності - обов'язок громадської відповідальності поширюється до меж відповідальності за природу, адже всі обов'язки є безглуздими без щирого почуття відповідальності. На думку О. Леопольда, екологічна освіта не виправдовує свого призначення, так як "не визначає рамки добра і зла, не покладає на людину ніяких обов'язків, не закликає до будь-яких жертв, не припускає жодних змін в існуючій системі цінностей" .
"Етика благоговіння перед життям" А. Швейцера
На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швейцер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як виявлення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської етики, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є "я - життя, тобто "я існую", що виступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин довершувало борг людини перед навколишнім світом.
Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує. Згідно з "етикою благоговіння перед життям", якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і правдиво - творить добро, а якщо знищує життя - зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.
У книзі "Культура й етика", у розділі "Благоговіння перед життям", А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини людини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універсальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.
Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, основними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина покликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип самостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критичності, і відмову від влади.
Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:
по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі поняття, - лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, - занадто вузьке поняття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існування, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдосконалення;
по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цінною, або в якій мірі вона здатна відчувати. "Життя як таке священне для нього";
по-третє, це безмежність, адже "Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе".
Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.
Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними проблемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієрархії, створивши "природне" суспільство на засадах анархо-комунізму.
Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно незагрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті планетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуччя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєднуючи людський розум і саму людину в природному контексті, намагаючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:
принцип самодостатності - досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;
принцип рівності - наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.
Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї "універсальної етики" (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:
o синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) - ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс доти, доки в ньому не з'являється людина з усім її "неуцтвом і самовпевненістю". Вони розглядають природу як найбільш довершене, наділене духовними якостями суще, що втілює основні принципи життєдіяльності всього живого і розумного.
Біоцентризму притаманний метафізичний характер, за що його часто критикують. Якщо для інших напрямів властивий розгляд людини як окремої фігури, що піднімається на тлі навколишнього середовища, то біоцентристи відкидають не лише виділення людини, а взагалі уявлення про світ, що складається з окремих самостійних об'єктів.
Світ - це єдине ціле, і тому не існує поділу на суб'єкта й об'єкта, "людського" та "не-людського";
o ідея біосферного егалітаризму (рівність) - наголошує на рівноправності всіх живих істот жити і процвітати з внутрішньо притаманною їм цінністю (що обумовлена не людиною, а є саме самоцінністю), тому раціональне природокористування й охорона природи є лише поверхневим проявом, вторинний наслідок більш глибоких зв'язків із Природою;
o ідея екологічного самозабезпечення - проти подальшого розвитку заради підвищення життєвих стандартів, вважаючи що людина може використовувати природні ресурси в межах, які необхідні їй для самозабезпечення існування людського виду. Щодо духовних потреб людини, то вони повинні істотно підніматись за рахунок пониження матеріальних потреб.
Тобто біоцентризм проголошує необхідність високого рівня психологічного включення людини у світ природи, та сприйняття її як рівноцінного суб'єкта, домінування непрагматичного характеру взаємодії з нею над прагматичним.
Біорегіоналізм (К. Сейл, Д. Додж) як напрям екологічної етики особливої ваги надає біологічним системам, що виступають основним джерелом фізичного існування та основою для формування духовності людини. Згідно з даним напрямом, здоров'я людини як психічне, так і фізичне залежить від біорегіонів та віри в цілісність людських спільнот, прагнення до оновлення людства через цінності та значущості будь-якого життя на землі.
Екогуманізм є всеохоплюючою течією екологічної етики, яскравими представниками якої є американські екофілософи Б. Калліот, В. Айкен, X. Рольстон III. Так, В. Айкен вважає, що екогуманізм намагається поєднати наголос на гармонізації людської діяльності згідно з законами екології і сприянні добробуту біосфери.
Екогуманісти наголошують на першопочатковому значенні людини, де перевага надається інтересам людини, коли виникає конфлікт між інтересами людини та інтересами інших істот або біосфери загалом. Екологічний гуманізм є своєрідним компромісом між екохоліз-мом і антропоцентриським гуманізмом, який вважає, що природа має бути збережена лише задля задоволення потреб людини, а збереження цілісності екосистем дозволять забезпечити майбуття інших людей. Таким чином пріоритетом є спрямування на екогуманізм, що в своїй основі має насамперед добробут людини без завдання шкоди іншому живому.
"Етика виживання" (німецько-американський філософ Ганс Ио-нас) - напрям екологічної етики, що дотримується монологічної відповідальності людини за все живе на землі, де сформовані такі етичні імперативи екологічного спрямування: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувались з неперервністю істинного людського життя на Землі"; "Чини так, щоб наслідки твоєї дії не зруйнували б можливого життя у майбутньому як такого"".^
Висуваючи ці імперативи, Г. Ионас зазначав: "Нам потрібна така етика, яка б стримувала надмірні сили людства, яка б впорядковувала діяльність людини для регулювання її могутності"25. Існує безумовний обов'язок людства щодо збереження свого існування, адже ми відповідальні за дії перед прийдешніми поколіннями. Г. Ионас наголошує на тому, що у людства є один основний обов'язок - здатність відповідати цьому обов'язку, здатність дбати про обов'язок стосовно майбутніх людей. Тільки тоді зміст цих обов'язків можна буде звести в етику солідарності, симпатії, справедливості і навіть співчуття.
Комунікативна філософія - один із напрямів, що також звертається до етики відповідальності (представниками є німецький філософ К. Апель, німецький філософ та соціолог Ю. Хабермас, німецький філософ Гьосле, український учений Ярмоленко), який доречно приєднати до "етики виживання".
Комунікативна філософія прагне застосувати теорію комунікації в усіх сферах людської діяльності (політиці, економіці, праві) та впливати на них, доводить необхідність обґрунтування моральних норм та визначає принципи права людини і справедливості як необхідні чинники в соціальному і моральному розвитку людини, формуванню її ціннісних орієнтацій. Передбачає рівноправну участь всіх людей у вирішенні та обґрунтуванні соціально-правових та моральних норм та знаходить своє відображення у принципі універсалізації, згідно з яким Ю. Хабермас формує принцип значущості норм: "Кожна значуща норма повинна відповідати умовам, що наслідки та побічні наслідки, котрі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування, при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками"26. Отже, комунікація постає як етична категорія, адже його учасники є рівноцінними суб'єктами у досягненні порозуміння в усіх проявах людської діяльності.
"Глибинна екологія" - напрям екологічної етики, що вийшов за межі перерахованих напрямів у боротьбі проти знищення природи (В. Дівалл, Дж. Мейсі, А. Нейс, Дж. Сід). Принципи глибинної екології вперше були сформовані у 1985 р. норвезьким екофілософом Арне Нейсом. Наголошують на необхідності сутнісної переорієнтації всієї цивілізації висуваючи головний екологічний принцип: самоцінність життя на Землі - все життя на Землі - цінне, визнаючи цінність живої природи і взагалі всього живого іншого незалежно від корисності та способу використання, а також ставлять основне завдання для сучасної людини - навчитися не перешкоджати життю іншого.
Ототожнюючи навколишню природу і власне природу людини, висувають вісім основних тез глибинної екології, розширюючи межі людського "я" до екологічної антології:
o благо і процвітання життя на Землі має власну цінність;
o різноманітність форм життя сприяє реалізації властивої їм цінності;
o людина не має права на принесення шкоди будь-якому життю, за винятком задоволення важливих потреб;
o розквіт людського життя, культури та інших істот вимагає обмеження чисельності населення планети;
o сьогоднішнє втручання людини у світ природи є надмірним;
o необхідність змін в ідеології та політиці;
o нагальна необхідність оцінки якості життя;
o всі, хто приєднується до цих положень, має втілювати їх у життя. Глибинні екологи прагнуть до ототожнення людини з природою, щоб
шкода, яку ми завдаємо їй, сприймалася нами як шкода самим собі.
"Глибинна екологія" не є етичною теорією, це заклик до перетворення настанов і принципів наших відносин з природою. Такими настановами і принципами є повага всіх життєвих форм; співчуття до живого Іншого; максималізація різноманіття життя людини та Іншого живого.
Екофемінізм (Р. Рюєтер, К. Гілліган та ін.) - напрям екологічної етики, що концентрує увагу на взаємозв'язку у пануванні чоловіків над жінками і людини над природою (появу цієї течії пов'язують з французькою дослідницею Ф. Дюбон, яка 1974 р. висунула ідею екологічної революції в ім'я порятунку життя на Землі). Звільнення природи, за екофемінізмом, має розпочатися одночасно зі звільненням "жіночого начала". Живильним джерелом цієї течії є поєднання жінки і природи, матері і Землі - акцентуючи увагу на цінностях материнства, турботи про нащадків, виховання. Екофемінізм виступає за звільнення від чоловічого етосу, спрямованого на експлуатацію природних ресурсів, і орієнтує на повагу та підтримку життя на Землі.
"Права тварин" - один із найбільш дискусійних напрямів сучасної екологічної етики, спрямований на благополуччя окремих особин тварин, ставить за мету позбавлення їх від страждань та експлуатації. Прихильники "прав тварин" визначають напрям як сукупність ідей морального, законодавчого і охоронного порядку стосовно тварин і мають два напрями: утилітарний і деонтологічний.
Представники цієї течії (австралійський екофілософ П Сінгер, англійський екофілософ Р. Райдер, англійський екотеолог Е. Лінзі) не вводять у моральний статус рослин та неживі природні об'єкти, як наголошує П Сінгер - йдеться про те, що тварина - істота, що володіє почуттям, розумом (у вищих тварин), - має право на життя, захист від страждань. Адже загроза життю людини і тварини має однаковий характер, а духовне і інтелектуальне домінування людини над твариною не має значення.
Рух "Права тварин" пропагує ідеї вегетаріанства, відмову від тваринної їжі, використання тварин для розваг, полювання та експериментів на тваринах, так як у людини є борг перед тваринами. А Е. Лінзі захищає концепцію "прав тварин" з позиції християнської теології, адже, Всесвіт створений любов'ю, а те, що створене любов'ю, не може не мати цінності.
"Етика емпатії до природи" - новий напрям екологічної етики, запропонований московським вченим А. Тетіором, що ґрунтується на співчутті, співпереживанні до інших форм життя.
"Етика дикої природи" - радикальний напрям у розвитку екологічної етики (представник - американський географ та екофілософ Лінда Гребер), так як спрямований проти будь-якого використання дикої природи і орієнтується насамперед на повагу свободи, прав дикої природи і розуміння дикої природи як священного простору. "Етика дикої природи" є релігійною та використовує принципи демократичного лібералізму, закони екології та почуття добра, милосердя, а саме:
o поважай дику природу як священний простір;
o поважай дике життя як священне;
o поважай свободу, автономію, незалежність, природні права дикої природи та її видів;
o заповідай якомога більше ділянок дикої природи;
o не вчиняй шкоди дикій природі, не керуй і не контролюй її;
o люби та цінуй дикі живі істоти, а також ділянки дикої природи заради них самих;
o не заважай дикій природі та її видам здійснювати своє еволюційне призначення;
o існування дикої природи, її видів, еволюційних і екологічних процесів є добро само по собі;
o невикористання дикої природи - благо.
"Перш за все Земля!" - напрям, що містить систему етичних поглядів на природу та роль людини у навколишньому середовищі, перспективи виживання, основні принципи якого сформулював американський природоохоронник Д. Формен:
- у будь-якому рішенні, навіть якщо це не на благо людей, в першу чергу потрібно керуватися благом Землі;
- не вважати людей мірою цінності Інших, індивідуальне життя людини має не більше внутрішньої цінності ніж життя індивідуального ведмедя;
- всі живі істоти, спільноти володіють внутрішньою цінністю і істинною гідністю;
- дика природа - це реальний світ, а наші міста, вся ділова цивілізація - лише штучні явища;
- необхідно загальне визнання того, що на Землі надто багато людей. Розгляд напрямів екологічної етики, незважаючи на відмінності у
підходах та шляхах реалізації, є спільними в головному: висувають моральний протест проти суб'єкт-об'єктних відносин щодо природи за визнання самоцінності природного світу.
Таким чином, в ієрархії цінностей екологічної етики (як синтезу антропоцентризму та біоцентризму), найвищу позицію займає категорія життя: життя людини і життя природи.
Згідно з основними ідеями і концепціями напрямів екологічної етики до основних принципів екологічної етики належать:
o принцип збереження життя в різноманітних формах (збереження дикої природи, збереження біорізноманіття, збереження життя, збереження цілісності, стабільності і краси екосистем);
o принцип єдності людини і природи;
o принцип відповідальності;
o принцип достатності;
o принцип автономії, роби благо, не нашкодь і справедливості та ін.
Принцип збереження вважається одним з головних принципів екологічної етики, який об'єднує у собі різноманітні форми: збереження дикої природи, збереження життя, збереження біорізноманіття, єдність і неперервність життя, самоцінність життя на Землі. Являє собою альтернативну спробу життя, цінності якого могли б бути відмінні від утилітарно-прагматичного підходу до дійсності з хижацьким ставленням до людини і природи. Адже кожне життя на Землі є цінним само по собі, і ця цінність не залежить від корисності будь-якої форми життя. Це стосується екосфери загалом (від особи, виду популяції до соціуму). Це системний погляд на Землю як спільноту. Цей принцип, що втілює холістичний підхід, так як правильним є лише те, що слугує збереженню цілісності, стабільності та краси спільноти.
Принцип єдності людини і природи знаменує радикальну зміну переважної тенденції відокремлення і протиставлення людини і природи, на відношення людини не як завойовника Землі, а члена спільноти, що включає увесь земний світ. Адже Земля - не просто ґрунт. Земля - це єдність частин, що взаємозалежать одна від одної. Головною метою даного принципу є вплив на практичні дії людини, сприяти і допомагати глибшому осягненню природи, їх взаємодії. Людина за своєю природою є біосоціальна істота, яка не може існувати без зв'язку як із суспільством, так і з природою, тому відношення "людина - природа" вимагає етичного ставлення до кожної з цих частин.
Принцип відповідальності - це моральна відповідальність вчених, індивідуальна, особиста відповідальність за природу, відповідальність за існування людства, екологічна відповідальність, що знаменує собою відповідальність суб'єкта за наслідки своїх дій. Суб'єкт є вільним і самостійним наділеним розумом, що здатен безпомилково встановлювати характер своїх мотивів. Це відмова від егоїстичних інтересів, а турбота про збереження життя.
У загальному значенні це готовність і здатність людини діяти стосовно до навколишнього середовища і до всього живого в співвідношенні зі своїми моральними якостями. Це усвідомлення людиною необхідності екологічної діяльності, яка орієнтована на гармонійне відношення людини і природи у їх взаємодії. Принцип відповідальності характеризує прийняття рішень, реалізації яких має кардинальне значення для всього живого на Землі та спонукає до переходу від "моделі панування" до "моделі співіснування", яка пропонує встановлення гармонійної рівноваги між сучасним існуванням і екосистемним минулим.
Принцип відповідальності сприяє розвитку таких моральних якостей людства, закріплює віру у такі загальнолюдські цінності як: любов, альтруїзм, взаємодопомога, права людини і права Іншого живого. "Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з неперервністю людського життя у майбутньому як такому"
Принцип достатності - своєрідна міра, що визначає зниження використання матеріальних витрат та енергії, є межа економічного зростання та матеріального виробництва і споживання. Але зниження використання матеріальних продуктів і енергії в екологічній системі можна було б досягти і іншим шляхом. Цей шлях сьогодні називають "революцією ефективності", яка і вказує напрям розвитку виробничих сил людства. Але не має нічого більш ірраціонального, ніж рух з максимальною ефективністю у неправильному напрямі. Наприклад, ефективність автоматизації через масове виробництво автоматів призводить не до зменшення, а до збільшення сукупності негативного впливу на навколишнє середовище і людину.
Саме в такі моменти постає питання достатності, яке визначає межі. Принцип ефективності без урахування принципу достатності призводить до зворотних наслідків, оскільки принцип достатності визначає межі попереднього принципу ефективності.
Таким чином, принцип достатності актуальний, бо людство, знаючи межі планетарної екосистеми, межі природних ресурсів, змушено застосовувати принцип достатності, який і орієнтує людину на використання обмеженої кількості природних ресурсів. Принцип достатності слугує етичним принципом, якого мають дотримуватися всі люди у своїй життєдіяльності.
3.5. Сучасні екологічні рухи та громадські організації: етико-правовий аспект
Діяльність екологічних рухів та громадських організацій вимагає від суспільної свідомості перенести гуманне ставлення на все навколишнє середовище, яке починає сприйматися як живе, наділена суб'єктністю, душею, рідною людині та заслуговує на людське ставлення. Саме їх активна участь виступає головною силою у ствердженні основних принципів екологічної етики у життєдіяльності суспільства.
Початок діяльності екологічних рухів пов'язують з іменем морського біолога Рейчел Карлсон, яка у книзі "Мовчазна весна" (1962) звернула увагу на негативні наслідки людської діяльності. Вже в 1988 р. створюються різноманітні товариства з екологічної етики - "Fondazione Lanza" в Італії - Центр екологічної філософії, які акцентували увагу на пошуках відповіді на зміни, які відбуваються у суспільному розвитку внаслідок прогресу науки, техніки та технологій.
Були проведені міжнародні конференції, що піднімали та активізували проблеми екологічної етики "Права нелюдської природи" (1974), "Гуманістична й екологічна свідомість" (1980), "Екологічна етика і Сонячна система" (1985).
На початку 1990-х років в різних країнах світу починають видаватися журнали, присвячені актуальним питанням екологічної етики: "Екологічна етика" (США), "Екологічні цінності" (Великобританія), "Сурмач" (Канада), "Екологія й етика" (Німеччина), "Екофілософія", "Глибинний екологіст", "Журнал екологічної й сільськогосподарської етики", "Між видами", "Етика і тварини", "Етика і навколишнє середовище" (США).
На Міжнародній конференції з проблем довкілля та розвитку в Оттаві 1986 року визначено головні принципи збалансованого розвитку27:
o поєднання збереження природи та розвиток суспільства;
o задоволення головних потреб людини;
o досягнення рівності та соціальної справедливості;
o забезпечення соціального самовизначення та культурного різноманіття;
o підтримання цілісності екосистем.
Так, заснування Міжнародної асоціації етики Д. Крокером (США, Колорадо) та М. Маркович (Сербія) у 1987 р. стало поштовхом до проведення міжнародної конференції з Етики розвитку у Коста-Ріці, а в 1995 р. була заснована програма "Партнерство заради збалансованого світу", визначальною ознакою якої стало сприяння зросту збалансованості як основного морального принципу. У 1992 р. після самміту в Ріо-де-Жанейро створено неурядову організацію Раду Землі (Коста-Ріка), яка зробила важливий вклад у розвиток Хартії Землі, ухваленої ЮНЕСКО у 2000 р. з метою активізації принципів стійкого розвитку.
У 1991 р. вперше у світі в законі Нової Зеландії "Про управління природними ресурсами" законодавчо закріплено захист внутрішньої цінності екосистем, а в 2001 р. Рада Європи заборонила тестування косметики на тваринах, а конституція Німеччини (2002) містить закон про захист прав тварин. У 1996 р. було узагальнено положення міжнародних юридичних документів Загальна декларація прав людини, Всесвітня хартія природи, "Порядок денний XXI століття", "Наше спільне майбутнє", "Турбота про Землю: стратегія збалансованого розвитку", професором США С. Рокфеллером та створено "Принципи природо-охорони та збалансованого розвитку", з оглядом основних принципів, що складалися з 6-ти розділів і 47 принципів: світогляд, відповідальність, права людини, збалансований розвиток, управління та безпека.
У "Хартії Землі", ухваленому ООН у Парижі в 2000 р., задекларовано фундаментальні положення збалансованого та мирного глобального суспільства у XXI ст., розглядаючи екологічну цілісність, справедливість як соціальну, так і економічну, захист довкілля та захист прав людини. Принципи "Хартії Землі" - це віддзеркалення принципів екологічної етики, адже основна увага фокусується на спільноті життя, а не на людині та можливості обмеження прав людини (як у Декларації в Ріо-де-Жанейро). Згідно з екологічною етикою індивідуальна свобода залежить не лише від суспільних законів, а й від законів природи.
У 1989 р. у м. Львові відбулася конференція "Моральні та естетичні питання охорони природи", де розроблені норми екологічної етики, а один із лідерів Міжнародного соціально-екологічного союзу
С. Мухачов очолив секцію з екологічної етики. 1994 рік став роком зародження руху студентських дружин з "Охорони природи та прав тварин".
Яскравим прикладом, втілення гармонійної взаємодії людини та природи є схвалення "Декларації прав живих істот" на Міжнародному семінарі "Трибуна-9", "Природні права природи" (2003) у м. Києві, де були визнано таке:
- Право на життя:
o право на природну волю в природному середовищі існування;
o право на відсутність відповідальності перед людиною;
o право на захист законом;
o право на необхідну для існування частку земних благ.
- Права дикої природи Землі:
o право на життя;
o право на волю від людського контролю і керування;
o право на відшкодування збитку;
o право на захист законом.
- За неживою природою Землі:
o право на життя;
o право на захист від радикального втручання з боку людини;
o право на захист законом;
o право на відшкодування збитків.
На теренах України діє величезна кількість громадських організацій та рухів, серед них Всеукраїнська екологічна ліга, "Зелений світ", "Екоправо", Українське товариство охорони природи, "Голос природи", Всеукраїнська екологічна громадська організація "Мама-86", Всеукраїнський комітет підтримки Програми Організації Об'єднаних націй з навколишнього середовища (УкрЮНЕПком) і багато інших, що проводять значну роботу з втілення ідей та принципів екологічної етики в життєдіяльність сучасного суспільства та формування нової форми екологічної свідомості шляхом конференцій, з'їздів, семінарів, фестивалів, природоохоронних акцій та ін.
Найпотужнішою громадською організацією є Всеукраїнська екологічна ліга, до складу якої входять 22 організації, що вносить сутнісний вклад у поліпшення екологічної ситуації в державі, формування нового екологоорієнтованого світогляду та підвищення рівня екологічної освіти та культури у суспільстві.
Заслуговує на увагу проект політичного документа "Екологічна етика", що розроблений у 2006 р. експертною групою Комісії ЮНЕСКО з етики наукового знання і технології (СОМЕ^Т). Так, як це єдина організація якій доручена робота з етичною проблематикою, адже ЮНЕСКО розглядає етику в якості одного із головних пріоритетів: розробляючи нормативні документи з біоетики, етики вчених, етики космосу, етики використання і збереження навколишнього середовища, глобальною зміною клімату і б. і.
В документі ЮНЕСКО "Екологічна етика" наголошується на двох типах принципів: загальні - повага до всіх форм життя (стверджує цінність самої по собі, безвідносно до людини та її інтересів); біоріз-номаніття (цінність біорізноманіття та збереження); підтримка стійкості біосфери (є важливішим аніж збереження індивідуального життя, виду або екосистеми), екологічна справедливість (рівне розподілення між людьми права на екологічну безпеку та відповідальність кожного за її збереження); завбачуваності (бере до уваги можливі варіанти розвитку та засоби їх зменшення й упередження); загальної гідності природних ресурсів (Земля як цілісність, де всі несуть рівноцінну відповідальність за природні ресурси і навколишнє середовище) та практичні: права майбутніх поколінь (прояв турботи про майбутні покоління людей, так і інших живих істот); розділена відповідальність (відповідальність кожного за всезагальні природні ресурси); презумція небезпеки (є вимогою, щодо дії та її безпечних наслідків для навколишнього середовища); скорочення і конвергенція (введення обмежень на обсяги шкідливих речовин в атмосферу).
3.6. Відкриті питання екологічної етики: цінності "внутрішні" та "зовнішні"
Важливим поняттям в екологічній етиці є істинна цінність. Це цінність об'єкта, що є незалежною від інтересу або оцінки. Етичні вчення, як правило, цінність пов'язують з людиною, а екологічна етика, розширюючи розуміння цінності до масштабу екосистемного блага, дозволяє одночасно зберегти й традиційні гуманістичні цінності стверджуючи екологічний холізм.
Всі види живої природи, екосистеми, природні об'єкти, так як і людина, володіють притаманною їм внутрішньою цінністю. Хоча обговорення проблеми цінностей є не новою, але в руслі розвитку екологічної етики цінність природи почали визнавати лише наприкінці XX ст., опорою якого стала Всесвітня Хартія Природи (2000), в якій наголошується: "... будь-яка форма життя є унікальною і заслуговує на повагу, яка б не була її корисність для людини"28. На думку багатьох дослідників, лише наявність внутрішньої цінності є достатньою для поваги та збереження природи.
Екологічна етика вводить світ природи у світ людських цінностей шляхом ствердження самоцінності природних об'єктів. Де, за висловом російського дослідника А. Гусейнова, ставлення людини до природи вимірюється на "ідеальних терезах моралі". Адже з точки зору екологічної етики основною умовою моральної поведінки людини є відмова від насилля стосовно природи, не завдавання шкоди всьому живому, відмова від розкоші та споживання.
Відомий вітчизняний дослідник В. Борейко класифікував цінності природи на два основні типи: зовнішні цінності (інструментальні) та внутрішні цінності. Зовнішні цінності поділяють на матеріальні (господарські і рекреаційні) і нематеріальні (етичні, естетичні, релігійні, наукові і т. д.)29.
Матеріальні цінності
Господарська цінність - це цінність, корисна для господарства людини.
Рекреаційна цінність - пов'язана з туристичним, рекреаційним використанням природних територій.
Нематеріальні цінності
Історико-культурні цінності - цінність архітектурних пам'яток та об'єкти топоніміки.
Релігійна цінність - цінність відчуття дикої природи як священного простору, в якому виявляється свята сила.
Естетична цінність - цінність краси дикої природи, що є вищим даром.
Цінність дикості природи - цінність первозданної дикої природи та її охорона.
Цінність спадщини - дика природа є ціннісною спадщиною не лише людини, а й будь-якої форми життя.
Етична цінність - цінність природи як джерела любові, поваги, добра та ін. Це цінність можливості транслювати на природу свою турботу про її благополуччя.
Символічна цінність - цінність природних кодових образів, для передачі різноманітних значень. Природа надихає людину на створення міфів, образів, висловлюючи свої ідеї, емоції, почуття, думки.
Духовна цінність - цінність місця, де можна знайти момент поєднання з творчою силою природи, цінностями Землі, віднайти екологічну мудрість, спокій і духовність.
Еталонна цінність - цінність, якою володіє дика природа як зразок. Порівнюючи природні еталони з територіями господарського користування, можна завбачати різноманітні явища, які є важливими як для науки, так і для господарства.
Наукова цінність - цінність природи як ресурсу для наукових відкриттів, вивчаючи та спостерігаючи природу.
Цінність свободи (волі) - цінність основного джерела інтелектуальної свободи, духовної волі як для людини, так і для будь-якого живого Іншого.
Музейна цінність - цінність величезного синтетичного музею, який потрібен для подальшого розвитку людства.
Виховна цінність - цінність виховання у людини почуття відповідальності, самосвідомості, терпіння і т. п.
Освітня цінність - цінність, завдяки якій людина отримує інформацію про себе, власне місце та роль у світі, розвиток розумових та художніх здібностей.
Екологічна цінність - цінність, яка здатна забезпечити екологічну рівновагу на Землі, компенсувати антропогенне перетворення екосистем.
Цінність підтримки життя - цінність, яка полягає у підтримці середовища проживання тваринного і рослинного життя для збереження різноманітності форм життя.
Цінність захисту - цінність, яка слугує своєрідною віддушиною від індустріального суспільства.
Цінність натхнення - цінність природи у наданні натхнення, народження думок та почуттів.
Цінність захисту від хвороб - багато ділянок дикої природи слугують своєрідним захистом від вірусів та інфекцій.
Неусвідомлені цінності - цінності, які перебувають поза розумінням людського розуму, що ще потрібно оцінити та зрозуміти.
Екологічна етика в ієрархії цінностей на найвищий щабель ставить гармонійне і рівноправне співтовариство людей та інших живих та неживих компонентів природи. Людина не має права вирішувати з позицій користі та цілевідповідності питання про цінність і право на життя того або іншого біологічного виду. Вона має не допускати втрат у біорізноманітті, турбуватися про збереження всіх видів і об'єктів природи. Проблему моральних цінностей у відносинах із природою людині потрібно вирішувати виходячи з того, що екосистеми і співтовариства людей є самостійними моральними суб'єктами, які володіють невід'ємною цінністю.
Основою екологічної етики є визнання існування в основах світо-творення природних сил, лише таке одухотворене ставлення до природи робить можливим розумне ставлення до природи. Процес одухотворення, або екологізації, виявляє себе у такому:
o ставлення до природних об'єктів визначається не матеріальними, економічними, правовими або релігійними настановами, а моральними нормами і принципами;
o моральний обов'язок і докори сумління стосовно до природи стають частиною моральної свідомості, відбувається екологізація традиційних норм і принципів - "екологічна совість";
o поява нових моральних принципів завбачає виключення старих принципів корисності та цілевідповідності у відносинах із природою.
Стає необхідністю обґрунтування і введення в дію поняття "морально-екологічний імператив" - об'єктивних вимог до людей, відповідальних за науково-технічний прогрес і використання його досягнень у практичних цілях.
3.7. Відповідальність як підґрунтя екологічної етики
Проблема відповідальності є досить актуальною, так як саме вона фокусує важливі загальні проблеми етики. Класична проблема відповідальності в екологічному контексті приводить до зіставлення свободи для етики і особливо екологічної етики, що є не можливим в умовах сьогодення при принциповій зміні умов здійснення вільної та відповідальної діяльності особистості. Цілком очевидно, що сучасний екологічний стан примушує нас усвідомити відповідальність на деякому новому рівні. І саме екологічна етика вказує на те, що людина мусить враховувати ефекти діяльності на навколишнє середовище. (Наприклад: Принцип розділеної відповідальності - один із чотирьох практичних принципів вказаний в стратегічному нормативному документі ЮНЕСКО "Екологічна етика: Політичний документ ").
Відповідальність - це відношення залежності людини від чогось (від іншого), що сприймається нею як визначальна основа для прийняття і здійснення рішення, прямо або непрямо спрямованих на збереження іншого або сприяння йому. Об'єктом можуть бути інші люди, майбутні покоління, спільноти, а також тварини, навколишнє середовище, матеріальні і духовні цінності та ін.30
Відповідальність як етична категорія має кілька значень: за що людина відповідає та перед ким вона відповідає. В даному аспекті можна виділити відповідальність людини перед собою (здійснюючи вибір "обираю саму себе" та несу відповідальність); відповідальність за конкретні вчинки перед іншими людьми; відповідальність перед людством і світом (відповідаю за все). Бути відповідальним означає думати про інших та про наслідки своїх вчинків - чи не принесуть вони шкоду Іншому.
Людина, якій притаманна свобода волі та свобода вибору, здатна осмислено обирати той або інший шлях поведінки (з урахуванням можливих наслідків), а тому й нести відповідальність за обране нею та здійснене. При цьому свобода, на думку українського вченого В. Малахова, є лише простором для відповідальності як особливої "моральної скерованості суб'єкта", адже осмислюючи власне буття, як здійснення життєвого призначення людина потрапляє до духовної атмосфери, де стверджується моральна відповідальність.
Відповідальність у взаємовідносинах людини і природи завбачає насамперед певний "момент переживання" - усвідомлення себе відповідальною особистістю і одночасне розуміння, в чому саме для людини і суспільства в цілому завбачається різнобічна цінність природи. Усвідомлення людиною себе і природи як суперечливої єдності є необхідною передумовою для вироблення певних узагальнених принципів, моделей поведінки і діяльності в навколишньому середовищі, які реалізують духовні та фізичні потреби людини та не завдадуть шкоду довкіллю.
Тому одним із важливих аспектів категорії відповідальності в контексті екологічної етики є вирішення питання: чи зможе людина керувати природою? У даному аспекті існують різні точки зору: - людство не має права і не може керувати природою; - людина керує природою (екологічний менеджмент).
Досить чітко різницю у даних підходах показують чотири закони екології сформульовані американським екологом Б. Коммонером, які наголошують, що природа знає краще і їй потрібно довіритись, але не керувати нею. Беручи до уваги саме цей аргумент, - закон відповідальності полягає в зменшенні дій на природу та її відновлення, а не в тому щоб нею раціонально керувати.
На конференції у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. відзначено такий етичний принцип, як моральна відповідальність людини за збереження природи. Людина не повинна "керувати" природою, вона має навчитися кооперуватися з її силами з метою гармонійного співіснування всього живого. Найскладнішим є "вироблення" уваги до зовнішнього світу, в тому розумінні, що він існує на тих самих правах, що і "я" і може вижити лише без насильства над ним, і найважливіше мабуть, не лише виживання, а й глибокого усвідомлення для чого жити.
В основі екологічного імперативу російського вченого М. Моїсеєва прослідковується абсолютно інше розуміння відповідальності, що наголошує на рішучій відмові від пануючої стратегії життя людства, на визнанні і ствердженні нової стратегії, що ґрунтується на усвідомленому виборі і розумних обмеженнях, збереженні біосфери. Це відповідальність, що завбачає - вчиняти так, як на твоєму місці має вчинити інша розумна моральна істота у відношенні до будь-кого, навіть до безвідповідальних і невдячних об'єктів, ніколи не обмежуйся прагматичним підходом, пам'ятай, що будь-яке життя є самоцінним і розвивається за своїми внутрішніми закономірностями; саме людині у взаємовідносин з природою належить роль вільного та відповідального суб'єкта, що досить чітко вказує на особисту відповідальність за стан навколишнього середовища.
Морально-екологічна відповідальність розглядається як усвідомлена людиною необхідність екологічної діяльності, яка орієнтована на принцип коеволюції людини і природи та подальшу гармонізації їх взаємодії. Тому відповідальність виступає як розділена відповідальність, оскільки вона не може відноситися до будь-якої країни, це відповідальність кожного з нас, так як характеризує прийняття рішення, яке має вагоме значення для подальшого розвитку людства в цілому.
Екологічна відповідальність, як і морально-екологічна свобода, на думку білоруської дослідниці Т. Мішаткіної, базується на принципових постулатах:
o необхідним є перехід від "моделі превалювання" над природою до "моделі співіснування" людини і природи, що завбачає встановлення стійкої рівноваги між сучасним та минулим екосистемним існуванням;
o нова концепція охорони навколишнього середовища має включати в собі захист середовища існування "братів менших", не стільки для людини, як від людини;
o необхідно навчатися керувати собою, для чого потрібно розвивати такі якості як: самообмеження, відповідальність, чесність, справедливість; стверджувати віру в цінності любові, альтруїзму, взаємодопомоги, прав людини і права Іншого живого;
o потрібно прагнути до примирення конфліктів (економіку і виробництва з екологією), оцінюючи все за моральними критеріями;
У свою чергу екологічна відповідальність стверджує принцип людської відповідальності за збереження навколишнього середовища, а ети-ко-екологічна відповідальність завбачає не лише індивідуальну відповідальність, а й соціальну - виявляючи адекватні економічні, юридичні та інші форми відповідальності, що розкриваються взаємодією мотиваційно-ціннісним і оцінно-результативним компонентом, базовим для яких виступає ціннісний. Саме ціннісний компонент визначається соціальними мотивами ставлення людини до природи, розумінням універсальної цінності природи, природоохоронною діяльністю.
Таким чином, відповідальність виступає базовим підґрунтям екологічної етики - це насамперед відповідальність перед нашими нащадками, це моральна відповідальність вчених, індивідуальна, особиста відповідальність за природу, відповідальність за існування людства, екологічна відповідальність, що знаменує собою відповідальність суб'єкта за наслідки своїх дій (про що неодноразово наголошували В. Вернадський, О. Леопольд, А. Швейцер, Г. Ионас). В загальному значенні - це готовність і здатність людини діяти по відношенню до навколишнього середовища і до всього живого в співвідношенні зі своїми моральними якостями. Це усвідомлення людиною необхідності екологічної діяльності, яка орієнтована на гармонійне відношення людини і природи у їх взаємодії.
Проблеми екологічної етики активно обговорюються в останні десятиліття XX - початку XXI ст. в зарубіжній та вітчизняній філософській думці. Під екологічною етикою розуміють сукупність норм і цінностей, що висловлюють багатоманітні зв'язки і відношення людини та суспільства з навколишнім середовищем. Саме екологічна етика відповідає на питання: "Як нам гармонійно жити з природою?". Це основоположне питання екологічної етики залежить від того, що ми розуміємо під словом "нам" - індивіда чи суспільство та піднімає проблему формування екологічної відповідальності і екологічної поведінки кожної людини.
Принцип відповідальності характеризує прийняття рішень, реалізації яких має кардинальне значення для всього живого на Землі. Насамперед, він спонукає до переходу від "моделі панування" до "моделі співіснування", яка пропонує встановлення гармонійної рівноваги між сучасним існуванням і екосистемним минулим. Принцип відповідальності сприяє розвитку таких моральних якостей людства, як самообмеження, відповідальність, чесність, справедливість і закріплює віру у такі загальнолюдські цінності як: любов, альтруїзм, взаємодопомога, права людини і права Іншого живого.
Розділ 4. Економічна етика
4.1. Поняття та предмет економічної етики.
4.2. Економічна етика як теорія фактичної економічної поведінки.
4.3. Економічна етика як нормативна теорія господарства.
4.4. Соціальна відповідальність суб'єктів господарства.
4.1. Поняття та предмет економічної етики
Виникнення та становлення етико-економічного знання
В останні десятиліття у межах економічної теорії, соціальної філософії, етики та на стику цих наук велика увага приділяється етико-економічним питанням. Ці питання пов'язані в першу чергу з аналізом ціннісно-нормативних орієнтирів сучасного "суспільства добробуту" з метою з'ясування моральної виправданості існуючих економічних практик та з пошуком гармонізації нормативних вимог економіки і моралі. Дослідження цих проблем здійснюється різними спеціалістами у контекстах різних дослідницьких завдань. Але все більш наявною стає тенденція до концептуалізації нового етико-економічного знання про сучасне господарство.
Серед фахівців поки ще немає чіткої узгодженості щодо назви такої інтегративної науки, її методів, механізмів, які дозволили б втілювати теоретичні знання на практиці. Хоча постановка проблемних питань в концепціях різних дослідників майже однакова, застосовуються різні типи аргументації та різні способи обґрунтування моральних норм та цінностей.
Незважаючи на те що актуалізація етико-економічної проблематики відбувається наприкінці XX - початку XXI ст., етично-орієнтована традиція дослідження господарства, яка була пов'язана з загальноетичним питанням "як правильно жити?", склалася ще в часи античності. Економічні питання розглядалися в широкому контексті етико-політичних проблем. Літературні джерела античності являють собою конгломерат різних знань про господарство та суспільство, є провісником узагальнень, понять та категорії майбутньої науки - економії. Хоча Ксенофонт виокремлював "ойкономію" як науку про господарство, а Аристотель "науку про домогосподарство" та "хрематистику" як вчення про мистецтво набувати багатство, розгляд економічних проблем пов'язувався із завданнями етики як вченням про управління державою. Відповідно, категорії "благо", "багатство", "майно", "власність" були категоріями філософської етики31.
Античну традицію розгляду економічних питань продовжили середньовічні філософи. Чисельні економічні концепції середньовіччя розвивалися в межах християнського світогляду в апеляції до християнських моральних норм та цінностей. У період раннього середньовіччя економічні питання знаходили свій вирз не в теорії, а здебільшого в практиці, у різних правових документах ("Варварські правди", "Капітулярій про вілли", "Саксонський капітулярій"). Економічні теоретичні питання ставилися у межах моральної теології (Августин, Граціан, Тома Аквінський, Нікола Орема), в якій релігійно-етичний аспект завжди був домінуючим над економічними ідеями. Систематизатор етики пізнього Середньовіччя Тома Аквінський розглядав соціально-економічні проблеми приватної власності, справедливого ціноутворення, відсотків за кредит у безпосередньому зв'язку з етичним поняттям справедливості. Прагнення до блага пов'язувалося теологом не лише з утилітарними цінностями, але й з пізнанням вищого духовного ідеалу та божим провидінням. Тому економічна діяльність мислилася як така, що повинна цілком підпорядковуватись головній меті - моральному вдосконаленню задля спасіння душі.
Початок "вивільнення" економічної науки від етики пов'язується із епохою Великих географічних відкриттів та первісного накопичення капіталів (XVI - XVII ст.), коли в провідних країнах Західної Європи ринково-економічні відносини замінюють натурально-феодальну господарську систему. Активні процеси секуляризації культури сприяли зверненню до безпосередніх проблем господарської практики. Спробою теоретично обґрунтувати нову економічну політику абсолютистських держав, що відображала інтереси торговельного капіталу, постала система економічних поглядів - "меркантилізм". Меркантилісти ввели в науковий обіг низку важливих економічних категорій (національне багатство, торговельний баланс), подолали релігійні догми середньовіччя відносно розуміння торгівлі як паразитизму, сприяли ствердженню прагматичної оцінки господарських рішень. Завдяки меркантилізму з'являється й назва економічної науки - Антуаном де Монкретьєном впроваджується термін "політична економія".
В роботах соціальних філософів XVII ст. економіка починає розглядатися крізь призму нової картини світу. Ненаситність людських потреб та безкінечність бажань за Т. Гоббсом стає виправданням мотиву максимізації власного інтересу. Саме цей не-етичний мотив призводить до соціального блага - зростання прибутків. Це дало підстав Б. Мандевілю стверджувати: "Приватні пороки - суспільна користь". Аморальні мотиви, пороки незалежно від бажання людини перетворюються ринком на соціально корисну поведінку, оскільки вони стимулюють виробництво нових товарів та послуг, тим самим сприяючи зайнятості населення.
У цей час з'являється і перша економічна школа фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго), центральною ідеєю якої була ідея "природного порядку" в економіці. Теорія "природного порядку" пов'язувалась з визнанням об'єктивного розвитку економіки за законами, подібними до тих, що діють в природі. За теорією фізіократів, в людському суспільстві встановлюється порядок, який сприяє досягненню вищого щастя окремим індивідом, так і суспільством в цілому. До гармонії інтересів в суспільстві призводить вільна діяльність суб'єктів господарювання.
Уперше економічні погляди як наукова система, а не збірка певних рекомендацій щодо ведення господарства, була представлена Адамом Смітом. Шотландський економіст доводив, що економіка має власну функціональну логіку. Завдяки схильності людської природи до обміну і розподілу праці формується складний економічний порядок, якій через ринкову систему цін призводить до зростання суспільного багатства та добробуту.
У процесі здійснення економічної діяльності маючи на меті лише максимізацію власного блага, індивід несвідомо сприяє добробуту нації - досягненню суспільного блага. Однак, обґрунтовуючи лібералізм як теорію ринку, А. Сміт не абсолютизував вільний ринок в якості універсального засобу удосконалення суспільства. Економічна, комерційна діяльність ґрунтується на різноманітті людських мотивів. Підкреслюючи роль природного егоїзму, філософ зазначав, що кожна людина владна відмовитись від власного інтересу заради своїх близьких завдяки розуму, правилам поведінки, совісті32. Отже, на думку шотландського філософа, в підґрунті суспільного ладу лежить не лише ринок та власний інтерес, але й мораль та "моральні почуття".
У XIX ст. теорії загальної рівноваги ринку (Л. Вальрас, В. Парето) стверджували універсальну схему, згідно якої на вільному ринку, де діє чітко налагоджений механізм конкуренції, виникає рівновага між попитом та пропозицією в усіх частинах ринку, в наслідок чого реалізується суспільне благо. При цьому зв'язок між максимізацією власного інтересу та здійсненням суспільного блага стверджувався в якості "об'єктивного" природного закону, заснованого на принципах механіки. Зосереджуючи свою увагу на питаннях виробництва благ та їх розподілу, політична економія висунула претензію на пояснення всього соціуму з одночасним визнанням економіки онтологічним підґрунтям соціально-культурного ладу загалом. Більше того, політичною економією проголошується: господарству належить визначна роль в історії і житті.
Таким чином, активні процеси автономізації та інституціоналізації господарства та сама логіка розвитку економічної науки призвели до емансипації економічної теорії від філософської етики та моральної теології. Одночасно відбулася моральна легітимація мотиву максимізації власних прибутків з подальшим визнанням його в якості рушійної сили економіки. Прагнення до успіху в матеріальній сфері стає головним показником людської раціональності, а вивільнення мотивації від морально-духовних "рамок" стає специфічною рисою нової капіталістичної системи. Ці процеси призвели до абсолютизації та перебільшення економічної точки зору, що в догматичній формі закріпилися у феномені "економізму"33.
У науковому поясненні соціуму економізм зводить людську історію головним чином до економічного розвитку, тим самим маніпулюючи та перекручуючи фактичність, змішуючи наукову та метафізичну теорії. В XX ст. "метафізика ринку" отримала найбільш чіткий вираз у Ф. А. фон Хайєка та Л. фон Мізеса, котрі обґрунтовували "спонтанний порядок ринку" та його механізми. Представники неоавстрійської школи економіки постійно підкреслювали недостатню компетенцію людського розуму та застерігали від втручання в гармонійний порядок ринку. Чим ефективніше функціонує ліберальна економіка, тим краще вона слугує суспільному благу, постаючи "етикою ринку" .
Таким чином, емансипована від філософської етики економічна теорія розглядала ринкове господарство як запущений Богом/природою/людиною механізм, що працює за об'єктивними природними законами, в які людина в жодному разі не повинна втручатися. При цьому суб'єкт господарювання аксіоматично стверджується лише в якості невтримного максимізатору власного інтересу, що не має свободи волі та цілком підкорюється зовнішнім детермінантам - економічним законами та структурам. В такій перспективі "метафізика ринку" звільняє індивідів від відповідальності за рішення, що необхідно приймати, та від необхідності безпристрасного самокритичного вибору альтернативної мети та стратегії господарської діяльності. Індивідуальна моральнісна дія стає не лише надлишковою, але й шкідливою: знижується економічна ефективність, створюються перешкоди для механізму конкуренції, перекручуються "цінові сигнали". Тому ринкова система, "очищена" від ціннісних суджень та моральних настанов, постає найліпшим координатором та регулятором всіх людських відносин.
Таке економіцистське пояснення дійсності призвело не лише до деконкретизації знання про господарство, але й до нездатності економічної науки створити всеохоплюючу теорію дійсності. Представники німецької історичної школи економіки (М. Вебер, В. Зомбарт) в критиці класичної політичної економії справедливо засвідчували, що не може існувати суто економічних процесів, оскільки вони завжди регулюються звичаями та правом, які є виразом моральнісних уявлень про належне. З другої половини XX ст. економісти вже не заперечують той факт, що суто позитивістські зубожені моделі господарства, повністю "очищенні" від етичної складової доволі часто "не працюють" в реальному економічному процесі. Визнається і те, що економічна та етична теорія ніколи не втрачали зв'язку. У будь-якому разі господарська діяльність розглядається економістом-теоретиком крізь призму певної системи цінностей, що відображає його світоглядну позицію. З іншого боку, кожен економічний суб'єкт у своїй поведінці орієнтується на загальні уявлення про припустиме та неприпустиме, про добро і зло.
Наприкінці XX ст. в академічних колах, в громадських дискусіях все частіше постає питання про зміну ціннісно-нормативних орієнтацій сучасної господарчої практики. "Вільна від цінностей" автономна економічна теорія поза етикою нездатна здійснити трансформацію нормативних та ціннісних настанов в економіці. Одночасно суто теоретично орієнтована етика, що стоїть на шляхах лише абстрактно-логічного та методологічного аналізу, не спроможна відповісти на заклики часу. Тому як ніколи стає актуальним відновлення втраченої єдності економічної теорії та етики, стає наріжною "зміна парадигми" в етичному знанні від теоретичної до практичної орієнтації. В останні десятиліття з'являється нова галузь соціально-гуманітарного знання, синтез філософської етики та економічної теорії - економічна етика, яка в аналізі морально-етичних проблем покликана слугувати розв'язанню нагальних потреб сучасної економіки.
Головні сучасні напрями етико-економічних досліджень: англо-американська "етика бізнесу" та німецькомовна "економічна етика". Як вже зазначалося, концептуалізація етико-економічного знання знаходиться ще в стадії свого становлення. Найбільш системно розробленими є концепції англо-американської Business Ethics - "етики бізнесу" та концепції Wirtschaftsethik - "економічної етики", створені в німецькомовному просторі. Обидва підходи щодо етико-економічної проблематики сформувалися в кореляції з реальною економіко-політичною ситуацією та обумовлюються особливостями соціально-філософської традиції.
Принциповим фактом, на який не можна не вказати, є те, що політична економія була створена саме в Англії. В англосаксонській соціальній думці розуміння господарства та економічного суб'єкту конституювалося на ґрунті світоглядної позиції лібералізму. Базовими категоріями лібералізму є свобода, рівність, демократія, терпимість, головними принципами - нейтральність держави, приватна власність, справедливість, принцип обмеження насилля. Головною категорію безумовно виступає поняття свободи.
Площина свободи є багатомірною, але в контексті господарства мову слід вести про свободу підприємництва, свободу власності, свободу торгівлі, свободу конкуренції поряд зі свободою творчості, соціальною свободою, свободою інформації та свободою об'єднань. Таким чином, в англосаксонській традиції господарство розглядається як певний простір конституювання свободи індивідів.
Англосаксонська традиція соціальної думки орієнтована на емпіричний соціум, схеми тлумачення дійсності вибудовуються не на грунті теоретичних конструкцій, а шляхом нерефлексивної мудрості. Англо-американська соціальна думка має неакадемічний характер, її творцями є не стільки університетські професори, а активні учасники політичного та економічного процесу - економісти, менеджери, політики, журналісти. Тому й дослідження з етики бізнесу як галузі знань, що сформувалася у 70 роках XX ст. в США мають здебільшого вигляд есе, збірок статей, які мають процедурний характер та практичну спрямованість. Головними представниками англо-американської традиції етики бізнесу є Р. Ватнау, Р.Т. де Джордж, А. Кедбері, Л. Непі, Д.Дж. Фрітцше. В індивідуально-етичній перспективі досліджується морально-економічна практика підприємств та організацій для того, щоб зробити більш "етично чутливими" адресатів очікування моральної поведінки - менеджерів підприємств.
Етика бізнесу є інтегративним знанням, що застосовує інструментарій етики, психології, соціології, менеджменту в дослідженні конкретних ситуацій в бізнесі як індивідуально-професійної поведінки та соціальної активності задля обмеження негативних наслідків економічної діяльності шляхом безпосередньої імплементації моральних норм на рівні підприємств та організацій. Але відносно дисциплінарного статусу етики бізнесу необхідно зазначити, що вона емансипувалася від філософської етики та скоріше належить до менеджменту як науки про управління економічними організаціями в умовах ринкових відносин. Тому можна казати, що етика бізнесу має не скільки теоретичний, а скоріше інструментально-технологічний характер.
Друге важливе зауваження стосовно розуміння предмета даної науки стосується того, що етика бізнесу є професійною етикою, тому що вона здійснює роботу із систематизації та кодифікації конкретних правил поведінки в професійній сфері - в бізнесі. Мораль в професійній етиці конкретизується та апробується у формі чітких та обґрунтованих кодексів, зведенні правил та вимог, що повинні дотримуватись підприємці чи так звані "бізнесмени".
Структурно етика бізнесу складається з двох рівнів: "мікроетики" та "макроетики" (на кшталт "мікроекономіки" та "макроеко-номіки").
"Мікроетика" досліджує специфіку моральних відносин між підприємством (організацією) як моральнісним суб'єктом та її робітниками. Дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання типології корпоративних культур, розглядаються способи підвищення етичного рівня підприємств, роль менеджменту організації, морально-етичні аспекти в прийнятті конкретних управлінських рішень.
"Макроетика" досліджує специфіку моральних відносин між макросуб'єктами соціальної та економічної структури суспільства - підприємствами, державою, суспільством в цілому. Відповідно дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання відношень між підприємством та об'єктивним світом природи, взаємодії між корпораціями-контрагентами, підприємствами та громадянським суспільством, проблематику соціальної відповідальності бізнесу35.
В свою чергу, німецька соціально-філософська традиція сформувалася в період Реформації. У Німеччині довго не існувало автономної від держави політичної економії як науки про господарче життя суспільства. її роль виконувала специфічна прусська дисципліна про внутрішню політику, яка встановлювала принципи адміністративного управління економікою, що здійснюється Державою -Polizeiwissenschaft . В сучасній німецькомовній соціальній думці розуміння господарства та господарюючого індивіда конституюється на ґрунті концепцій "соціального ринкового господарства", які пропонували модель вбудованості ринку в соціальну та політичну структуру. Рішення щодо втілення в життя концепту "соціального ринкового господарства" виникло під впливом повоєнних соціальних та політичних обставин, що склалися в Німеччині в XX ст. Були встановлені жорсткі межі в сфері соціальної політики, освіти, соціальної відповідальності задля зняття негативних ефектів ринкової економіки з метою гармонійного поєднання правового, економічного та соціально-культурних порядків.
Соціально-філософська традиція, що склалася в німецькомовному просторі, на відміну від англосаксонської філософії, спрямованої на емпіричний соціум, прагнула знайти кореляції між ідеально-економічним та реально-економічним, теоретично обґрунтувати нормативно-належне. Згідно з уявленням німецької філософії схеми тлумачення дійсності беруть витоки із теоретичних конструкцій, економічну дійсність можна зрозуміти лише в прилучанні до теоретичного знання.
Головні категорії німецькомовної соціально-філософської думки - "солідарність", "субсидіарність", "відповідальність", "легітимність", "узгодження", "порядок", "свобода", де остання розумілася як "свобода в умовах закону", а не інструмент зростання ефективності ринку. Етична аргументація щодо питань теорії та практики господарства, яка розробляється в німецькомовному просторі П. Козловські, Р. Лейєм, А. Льором, А. Ріхом, П. Ульріхом, К. Хоманом, X. Штайнманом, розгортається в кращих традиціях академізму, дослідження прагнуть до фундаментальності.
Німецькомовними дослідниками морально-етичної проблематики господарства чітко розмежовується площина підприємницької етики (Unternehmensethik) та економічної етики (Wirtschaftsethik). Власне, під підприємницькою етикою розуміють сферу етичних досліджень моральної легітимності підприємницької діяльності. В певній мірі, підприємницька етика є етикою бізнесу, оскільки її дослідний інтерес зосереджується на питаннях управління підприємством, а саме на можливості реалізації моральних норм та ідеалів в умовах сучасної економіки на рівні підприємства. Але практично у всіх дослідженнях німецькомовних авторів підкреслюється неприйняття англійського терміну "Business Ethics", використовуючи термін "підприємницька етика" - "Unternehmensethik".
Німецькомовні теоретики не задовольняються вивченням конкретної практики підприємства, дослідницький інтерес простягається значно ширше за розгляд професійної поведінки Homo economicus. Розв'язання етико-економічної проблематики господарства стає справою не лише персоналу - підприємців, а скоріше філософів, теоретиків етики і економічної науки. Серед найбільш відомих та концептуально оформлених підходів щодо визначення ролі, місця та завдань економічної етики слід виділити "етичну економію" німецького філософа Петера Козловські3<37 "економічну теорію моралі" німецького економіста Карла Гомана , "інтегративну економічну етику" швейцарського соціального філософа Петера Ульріха38, "господарську етику" швейцарського теолога Артура Ріха39.
Незважаючи на різні назви, зазначені філософи та економісти прагнуть створити на ґрунті економічної теорії та філософської етики цілісне знання про економічну дійсність, яке включало б такі складові. По-перше, теорію господарського етосу (економічної культури), яка описувала б фактичну економічну поведінку та ціннісний зміст економічної культури різних суспільств.
По-друге, критичний аналіз догматичних постулатів "економізму", покликаний деміфологізувати економічну свідомість та віднайти шляхи конструктивного поєднання нормативних вимог економіки та моралі. По-третє, нормативну теорію належного в господарчій діяльності, предметом якої виступають правила й норми, що регулюють та координують економічні відносини, а також цінності, що задають зміст благам та визначають характер економічної діяльності.
По-четверте, теорію "рамочного порядку", спрямовану на формування "правил гри" для всіх економічних суб'єктів таким чином, щоб знімалася конфліктність між нормами моралі та економічною ефективністю. Всі ці елементи етико-економічного знання є необхідними для того, щоб в опосередкованій формі впливати на ефективне формування інститутів економічного життя, які сприяли б солідарності людей та зростанню їхнього добробуту.
В узагальненому вигляді, можна сказати, що економічна етика є галуззю соціально-гуманітарного знання, що здійснює аналіз імперативного і ціннісного змісту економічної діяльності, проводить теоретичну експертизу морально-етичних інтенцій економічної теорії задля трансформації нормативно-теоретичних конструкцій в реальну господарчу практику.
Отже, предметом економічної етики є не лише моральнісний зміст господарської практики, а й нормативні вимоги економічної науки, що досліджує цю практику.
4.2. Економічна етика як теорія фактичної економічної поведінки
Поняття економічної культури та господарського етосу
З'ясуванню нормативних вимог сучасного господарства та впровадженню моральних норм в економічну практику повинен передувати аналіз імперативно-ціннісного змісту фактичної економічної поведінки суб'єктів. Будь-яке економічне життя пов'язане з процесами виробництва та споживання, розподілу та перерозподілу благ, працею, власністю та багатством. У всіх цих процесах спрацьовують не лише суто економічні механізми конкуренції та закони попиту та пропозиції. Необхідною складовою економічного життя завжди була та залишається мораль. Мораль як нормативно-регулятивний механізм координує взаємодію економічних суб'єктів, нормативно приписує обов'язкове та дисциплінарно обмежує економічне свавілля. Мораль як ціннісна орієнтація, по-перше, надає ціннісного змісту благам, які виробляються, розподіляються, обмінюються та споживаються, та, по-друге, визначає напрям професійної самореалізації людини та її сенсожиттєвих пошуків.
Господарська діяльність у всі часи була етично укоріненою, завжди мала стійкі індивідуальні та колективні ціннісні характеристики, які втілювалися в устрої господарського життя й світовідчутті суб'єкту господарювання та сповнювали їх конкретними моральнісними проявами. В етиці такі стійкі ціннісні характеристики позначаються терміном етос.
Господарський етос - це безумовні ціннісно-нормативні уявлення щодо господарської діяльності та особистих якостей суб'єктів господарювання. Господарський етос зростає на ґрунті ідеї доброго та гідного життя, що сповнює господарську діяльність внутрішнім сенсом, постає її головним мотивом, виправдовує та легітимує її. Етичні цінності, будучи стандартом та взірцем, мотивують та регулюють людську поведінку у відповідності до уявлень про належний та бажаний соціальний лад, морально виправдовують певні відносини та дії, сприяють інтеграції суспільства. Нематеріальні складові господарської діяльності - ціннісні уявлення про гідне життя, соціально значимі цілі, престижність та моральну виправданість певних дій, матеріальний добробут та багатство, взаємовідносини людей у процесі господарювання - закладають фундамент господарської культури.
Достатньо часто в буденній свідомості та й в науковому дискурсі поняття "господарська культура" та "економічна культура" вживаються як синонімічні для позначення системи цінностей у сфері господарської діяльності. Очевидно, що господарська діяльність, її цінності, мотиви, способи регуляції змінюються в історико-культурному процесі та залежать від конкретних соціокультурних умов. Тому в науках, що вивчають господарство, прийнято розрізняти "господарську" та "економічну культуру". У широкому сенсі під господарською культурою розуміють систему цінностей, смислів, знань, традицій, що забезпечують мотивацію і регуляцію господарської діяльності та визначають форму її здійснення і сприйняття суспільством40. Але якщо господарство є в першу чергу трудовою діяльністю, спрямованою на олюднення природи та творчою діяльністю розумної людини41, то економіка є лише одним із аспектів господарювання.
Економіка - це історично визначений спосіб виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, в процесі яких складаються певні типи суспільних відносин, ринкових зокрема. У такому сенсі економічна культура - це система цінностей, смислів, знань, що забезпечують мотивацію і регуляцію економічної діяльності, а також сукупність способів взаємозв'язку економічних інститутів та індивідів в процесі функціонування ринкового господарства.
Господарська культура не лише визначається характером та динамікою матеріального виробництва, але й сама його визначає. І складне підприємництво як професійна інноваційна господарська діяльність, що здійснюється за рахунок власних або залучених коштів на свій ризик, і фізична праця різного рівня складності та кваліфікації, неможливі без усвідомлення їхнього ціннісного значення. Будь-яка професійна діяльність мислиться як бажана чи небажана, престижна чи ганебна, як така, що потребує суспільного визнання та відповідає уявленню про призначення людини або принижує людську гідність. Існуючі в культурі заборони та обмеження певних видів діяльності можуть уповільнювати розвиток відповідних галузей господарства та забезпечувати мінімум конкуренції для представників тих культур, що не мають такої регламентації.
Так, зростання єврейського банківського капіталу в країнах Західної Європи пояснювалося не лише схильністю євреїв до фінансової діяльності, але й жорсткою забороною на лихварство у європейських християн. Формування нових цінностей може надавати міцного стимулу для активізації господарської діяльності. Так, зародження нових протестантських цінностей сприяло становленню капіталістичних відносин в Європі.
Тривалий час в соціальній та економічній літературі панувала думка про те, що орієнтація на індивідуалістичні цінності, успіх та ринок є сутністю економічних відносин. Відповідно вважалося, що ті суспільства, які не сприймають їх як ціннісні домінанти, не здатні мати розвинену економіку. Однак сучасний розвиток господарського життя засвідчив, що традиційні неінструментальні цінності мають велике значення для розвитку економіки. Так, Японія та країни Південно-Східної Азії продемонстрували міцний потенціал самобутніх продуктивних економічних культур.
Етичні цінності західноєвропейської економічної культури
Як відомо, спосіб виробництва матеріальних благ пов'язаний із способом життєдіяльності людини, її життєвими настановами. Господарська діяльність відображає життєві цінності суспільства, а концепти праці та багатства є необхідним елементом картини світу, яка задає імперативи поведінки, формує суспільні ідеали та моральні взірці. Отже, праця і багатство є не тільки категоріями економічними, але й моральнісними унаслідок їхньої позитивної чи негативної оцінки, різних ролей в житті суспільства.
Сьогодні багатство є мірилом життєвого та професійного успіху. Капітал свідчить про те, що його власник має певні позитивні якості - працелюбство, підприємливість, чесність, ощадливість, завдяки яким створюється та збільшується багатство. Наявність майна означає й те, що людина відбулася як особистість, змінила своє життя власними зусиллями. Відсутність фінансових складнощів позитивно впливає на моральнісний вигляд людини: вона не буде красти чи здійснювати антисуспільні вчинки. Отже, багатство незалежно від його джерела та й форми має високий престиж. Але така ціннісна значущість була високою не завжди.
В традиційних суспільствах багатство не пов'язувалося з працею та господарською діяльністю - його отримують в спадок, приймають як дар і завойовують як воєнні трофеї. При цьому, багатство саме по собі не має цінності. Ціннісного виміру багатство набуває у міжлюдських відносинах, в яких воно виконує службову функцію. Купець, який володіє матеріальними благами, викликає не повагу, а заздрощі, ненависть, презирство, страх та інші негативні емоції. Шанується той, хто щедро роздає блага, що слугує свідченням щирості його натури та доброчесності , є засобом досягнення суспільної могутності.
Слід зазначити, що таке ставлення до багатства в європейській господарській культурі склалося під впливом ціннісних настанов античності, християнства та варварства. Головною метою воєнних кампаній варварів було захоплення силою багатства, яке не перетворювалося у засіб накопичення майна, а демонстративно споживалося, поставало свідченням героїчного життя, виконуючи не економічну, а символічну функцію.
У зв'язку із розповсюдженням товарно-грошових відносин актуалізується економічна цінність багатства, а завдяки християнізації з'являються і нові стереотипи щодо нього. Проголошуються вищим ідеалом бідність, смиренність та убогість, а багатство як протилежність цим ідеалам потребує моральнісного виправдання, спеціальних зусиль власників для спасіння душі. Власне негативної моральної оцінки з точки зору християнства набуває не саме багатство, а ставлення людини до нього, засуджуються ті, хто прагнуть до накопичення виключно матеріальних цінностей та нехтує християнськими принципами. Унаслідок цього засуджуються за моральнісну неповноцінність та гріховність професійні купці, банкіри, лихварі.
Особливо негативної оцінки отримують останні, оскільки їм приписувалося зазіхання на існуючий порядок світобудови та час, від використання якого вони отримують зиск. Маргінальне положення лихварів в соціальній структурі, що складається із верств священиків, лицарів та землеробів, призводить до того, що ця професія дається на відкуп іновірцям, юдеям зокрема. В існуванні ж багатства та бідності церква, тим не менш, знаходила певний зв'язок: багаті існують для спасіння бідних в цьому світі, а бідні - для спасіння багатих поза смертю.
Ставлення до праці, так само як і до багатства, в історії європейської економічної культури є суперечливим. У традиційному суспільстві економічна значущість праці, у процесі якої виробляються матеріальні блага, не пов'язана з їхнім накопиченням, а так й капіталізацією виробництва. Праця спрямована на створення добротного продукту для споживання. Принципово важливим є особистісне ставлення цехового ремісника до продукту, в якому вбачалась частка самої людини-виробника. Створений продукт передбачав моральну оцінку, оскільки його творцем міг бути лише доброчесний робітник, що чесно працює і створює якісну продукцію. Орієнтуючись на якість створюваних благ, працюючий індивід не прагне до максимізації прибутків та раціональної організації процесу праці. Знаряддя праці та технології залишаються незмінними протягом століть, головним є відтворення стійких форм діяльності. Професійну майстерність, навички ведення господарства разом із знаряддями праці та майном працівник набуває в процесі соціалізації, зберігає їх та потім передає своїм дітям в незмінному вигляді.
Але при цьому морально-духовна цінність праці в традиційному суспільстві є неоднозначною. Ведучи мову про європейську культурну традицію, слід зазначити, що за часи античності праця не пов'язувалася з самоздійсненням та самореалізацією особистості, хоча й чітко усвідомлювалася її потреба. Моральнісного засудження набувала різноманітна професійна діяльність, пов'язана з торгівлею та лихварством, а ремісницька та землеробська праця пов'язувалася із моральнісною ущербністю тих, хто її здійснює43. Праця мислилася як мука та біль, доля невільних та ницих, важке заняття, що наближує людину до тварини.
Моральнісний ідеал людини класичної античності втілювався в особі громадянина, члена полісу, який займався політичною діяльністю - народними зборами, війнами, спортивними змаганнями, релігійними культами, театром. Фізична праця була негідною не лише для знаті античності, але й аристократії середньовіччя, індуса вищої касти чи конфуціанського чиновника, які були покликані займатися державними справами, мистецтвом та філософією. Вільний час призначався дозвіллю - "благородним празднощам" та "героїчним лінощам", які розумілися не лише як пусте неробство, але й участь у вчених бесідах, навчання наукам.
Середньовіччя змінює ставлення до праці, заперечуючи античні настанови. Однак етична оцінка праці є дуальною. З одного боку, негативна біблійна оцінка праці постала висхідною точкою християнської етики. Праця вважалася покаранням та спокутою за першорідний гріх: Бог прирік людській рід здобувати хліб в поті обличчя та вигнав праотця із Едему обробляти землю, з якої він був взятий (Буття, 3:23). Безгрішний стан людини не передбачає праці, нормативно приписується турбуватися не про матеріальний добробут, а про духовне спасіння та вічне життя. З другого - праця набуває позитивною оцінки, проголошується нормальним та необхідним заняттям людини. Неробство загрожує пороками та загибеллю, а праця приборкує плоть та виробляє самодисципліну і старанність.
Отже, позитивної оцінки набуває не продуктивність праці та її корисність, а її виховна функція. З часів зрілого Середньовіччя праця виступає й знаряддям спасіння та здійсненням благочестя, займаючи тіло та розум, відганяючи гріховні спокуси. Праця набуває літургійного сенсу, що відбився у вислові монахів "Laborare est orare" (лат.) - "Працювати означає молитися", та являє собою систематичну аскезу, яка слугує накопиченню чесноти та спасінню душі. Реабілітація господарської активності призвела й до визнання різних професій, ствердження їхньої гідності.
Для цехового майстра праця була не лише джерелом матеріальних благ, але й засобом естетичного та морального задоволення від створеного продукту. Вдосконалення майстерності приводило до створення високої традиції в ремісництві та розкриттю художніх можливостей майстра. Тим самим праця у середньовічній господарській культурі виступала в єдності виробничого, етичного та естетичного. Майстер, стверджуючи своє право на членство в цеху, стверджував одночасно свою особистісну гідність, суспільний статус та соціальну відповідальність44.
Дослідники становлення європейської економічної культури та господарського етосу (М. Вебер, В. Зомбарт, М. Шелер, М. Осовська) сходяться у тому, що саме християнство сприяло ціннісній актуалізації праці та постало засадою господарської культури ще до начала індустріальної епохи. Хрестоматійною працею, в якій досліджено питання зв'язку між релігійно-етичними принципами та формами економічної діяльності є робота Макса Вебера "Протестантська етика та дух капіталізму". Здійснений німецьким соціологом та економістом систематичний аналіз суспільства Нового часу продемонстрував становлення сучасного капіталізму шляхом впровадження в життя принципу раціональності, ідеї "покликання" та здатності цілком віддавати себе діяльності в межах своєї професії.
М. Вебер ретельно проаналізував специфічні для протестантизму світоглядні настанови та картину світу, згідно з яким людина є знаряддям Бога, її повсякденна праця є релігійним обов'язком та єдино можливим способом служіння Богу. Успіх та рентабельність в раціональній та систематичній праці є свідченням спасіння душі віруючого, а розширення справ та реінвестиції закладають засади мирського служіння Богові.
Отже, історична унікальність протестантської етики, яка постала духовною передумовою капіталістичного підприємництва, полягає в тому, що вона створила специфічні ціннісні орієнтації на безкінечне інвестування, розвиток виробництва та постійного нарощування капіталу, етично легітимувала багатство та матеріальний прибуток.
Під впливом Реформації стверджувались нові якості людини - працелюбство, скромність, чесність, доброчинність, ініціатива, відповідальність, помірність, ощадливість, турбота про репутацію та розвинуте почуття обов'язку, які склали необхідний елемент раціонально діючої "економічної" людини. У системі цінностей, що лежить на засадах перетворюючої діяльності, інновацій та творчої активності, раціональність набуває пріоритетного статусу. При цьому раціональність як певний тип світовідношення не обмежується пізнавальною діяльністю, вона передбачає і раціоналізацію реальної практичної діяльності, раціональну дію по відношенню до реальності, що оточує людину, з метою її перетворення, панування та маніпулювання.
Активні процеси професіоналізації суспільства, що почалися в Західній Європі у XII ст. призвели до процесу ціннісного переосмислення праці, виправдання спеціалізованої діяльності, актуалізації нових цінностей - успішності та ефективності праці, якості виробленого продукту. Професіоналізація породила й тенденцію до раціоналізації життя, пов'язану із ускладненням, диференціацією та опосередковані -стю міжлюдських зв'язків. Входження індивіда в професію означало та й сьогодні означає його життєвий вибір - самоідентифікацію з професійною групою, яка приписує спосіб життя, мислення, віру. Реабілітація праці та турбота про суспільне благо, що полягає в задоволенні потреб всіх членів суспільства в продукції, яка виготовляється ремісниками, або привозиться купцями призводить до морального виправдання багатьох професій. Тим самим, суспільне благо постає засадою корисності та законності професії, яка в свою чергу є необхідним способом соціалізації людини45.
Сьогодні професіоналізм є безспірною цінністю економічної культури західного суспільства. При цьому, професіоналізм означає не лише зведеність його ознак до операціональних якостей, необхідних для кваліфікованого спеціаліста. Професіоналізм передбачає поряд з компетентністю та технічними вміннями ще й моральнісний зміст. Моральнісний зміст професіоналізму пов'язаний із єдністю життєвого покликання та професійного самовизначення, вірністю справі, професійним обов'язком, соціальною відповідальністю 6.
Важливою детермінантою економічної поведінки людини сьогодні є орієнтація на успіх. В економічній культурі актуалізується цінність успіху, оскільки він є важливою складовою професійної самореалізації, а мотивація досягнення успіху є одним із пріоритетних засобів підвищення ефективності економічної системи в аспекті технологічного оснащення, оптимізованого управління, економічного зростання. Професійний успіх пов'язується з оцінкою успішності життя як цілісного проекту. Зусилля індивіду, спрямовані на практичну реалізацію його здатностей і талантів, можуть розцінюватися іншими як успіх лише тоді, коли вони реалізуються краще, ніж у інших. Отже, успіх завжди передбачає порівняння, але визнання успіху відбувається лише в очах інших47.
В конкурентному підприємницькому середовищі мотивація на успіх знаходить свій кульмінаційний вираз. Підприємець, який отримав максимальний дохід, вважає, що вже самим його фактом засвідчує символічну успішність. При цьому слід зазначити, що орієнтація на успіх не є лише проявом економічного раціоналізму як прагнення до максимізації прибутків, оскільки прибутки розподіляються та інвестуються, сприяють розширенню справи. Прагнення до успішної підприємницької діяльності - це прагнення до інновацій, творчості, ризику, пошуку ще недосліджених можливостей, першості в певній сфері. Без етичної складової ідея успіху може перетворитися у надмірну ідеалізацію аморалізму, небезпечне порушення моральних заборон та "правил гри". Тому завданням "людини успіху" є діяльність згідно з правилами чесної гри.
Але у всякому разі сучасна "концепція успіху" пов'язується із здійсненням приватних, індивідуальних інтересів особистості. Отже, ключовим принципом буржуазної моралі та цінністю західної економічної культури постає принцип індивідуалізму. Головне завдання індивідуалізму вбачається в пошуку таких інститутів та мотивів, що спонукали б людину до власного вибору, спрямовували б її поведінку в напрямі максимізації власного внеску у задоволення потреб суспільства в цілому.
Слід зазначити, що така індивідуалістична орієнтація господарчого життя не завжди була інваріантною. Істотними ознаками традиційних суспільств є невід'ємна соціальна та духовна єдність індивіда і групи та домінування прямих міжособистісних відносин. Це означає, що індивід формується та соціалізується як член групи, усвідомлює себе через спільне життя, користується підтримкою спільноти. Безпосередні міжособистісні відносини, в які вступає індивід традиційного суспільства, засновані на взаємній підтримці, допомозі, солідарності, особистісній залежності. Спільна система етичних цінностей та моральних норм покликана підтримувати єдність спільнотного життя, задовольняючи потреби членів колективу.
Соціальні зв'язки всередині колективу, робітничої корпорації зокрема, будуються не "вертикально", а "горизонтально". Колектив вимагає від своїх членів дисципліни, однакового способу життя, думок, але одночасно виховує їх в дусі взаємної поваги, згуртованості проти зовнішніх загроз. Порушники ж корпоративних регламентів та кодексів підлягають моральному засудженню та ізоляції від групи.
Отже, у модерній господарській культурі доступ до основних засобів виробництва залежав від спільноти - общини, клану, ремісницьких цехів, купецької гільдії чи торговельних спілок. Навчання, регламентація професійної діяльності, отримання права на виробництво, підтримка в організації великих комерційних підприємств здійснювалося лише в межах первинної професійної групи. Відхід від встановлених стандартів виробництва у бік раціоналізації та більшої ефективності карався як факт порушення регламенту поведінки.
Формування ефективної ринкової економіки в XVI - XVIII ст. супроводжувалося підривом старих регламентів соціально-економічних груп як-то ремісницькі корпорації, купецькі гільдії, котрі втрачали своє значення та замкненість. У повсякденному житті індивідуум отримав свободу вибору, яка конкретизувалася свободою вибору економічної діяльності, торгівлі, підприємництва. Вільно обираюча людина стає сутнісним елементом нового типу суспільства. На тлі руйнування традиційного укладу, зростання соціальних свобод привілейованих груп відбувалося ствердження ціннісної значущості особистості.
Таким чином, у сфері економічних відносин індивідуалізм пов'язаний із розвитком нового соціального стану - буржуазії, представники якої можуть заслуговувати визнання через розвиток своєї індивідуальності. "Атомізація" бюргера, з одного боку, заважала існуванню традиційних форм колективного життя, але, з іншого боку, визволила міцну енергію, що сприяла значному піднесенню економіки. Високий рівень соціальної мобільності, занепад кланових прав та зобов'язань, послаблення общинної влади, поява локальних, взаємно не співвіднесених авторитетів постали причиною того, що людина повинна була самостійно взяти на себе весь тягар відповідальності за власний вибір. Ствердження індивідуальності як цінності, інтенсивна турбота про індивідуальну відмінність та унікальність, відчуття того, що людина належить собі та є собою, відсутність однозначної та всеохоплюючої норми, яка надала б універсальну рецептуру "мистецтва життя" постали результатом нової соціокультурної ситуації.
Отже, до загальноприйнятої культурної християнської традиції, згідно з якою людина повинна мати свободу, щоб бути моральнісною, у Новий час додається нова вимога: людина повинна мати свободу повністю використовувати свої знання та майстерність, повинна керуватися своїм інтересом до певних благ задля досягнення спільних цілей суспільства (суспільних благ).
Індивідуалізм як принцип соціальної організації передбачає природну нерівність індивідів, але встановлює формальну рівність перед законами, які дозволяють кожному індивіду зайняти свої місце в соціумі. При цьому механізмом, який вписує індивідуума в суспільство, спонукає його виконувати соціально корисні дії та вступати у добровільну співпрацю вважається вільний ринок.
Однак для функціонування такого нового типу суспільства необхідним було і є вільне визнання деяких універсальних принципів задля запобігання конфліктів інтересів та індивідуальних бажань. Такі правила повинні слугувати для індивідів ідеальною настановою в процесі реалізації власних планів. Приймаючи рішення у відповідності до таких загальних принципів, індивід здатен розрахувати у максимальній повноті наслідки своєї діяльності, тим самим окреслюючи сферу своєї відповідальності.
4.3. Економічна етика як нормативна теорія господарства
Нормативні вимоги економіки та моралі в сучасних процесах раціоналізації господарського життя
Незважаючи на те що класична політична економія проголошувала "неетичний", "ціннісно-нейтральний" характер економічного знання, її історичні трансформації доводять, що вона ніколи не втрачала своєї морально-філософської основи, не залежно від того, чи визнавали це самі економісти. Хоча оформлення пошуків економічної теорії має математичну строгість, економічна наука залишається нормативно навантаженою настановами та судженнями про "найкращій стан світу", "правильні" цілі, мотиви, інтереси, способи дії, людську природу та інше. Головним завданням економічних наук є дослідження умов, які сприяли б зростанню ефективності задоволення потреб людини шляхом виробництва, накопичення, розподілу, збереження та використання різних благ.
Для отримання позитивного знання про господарство в класичній економічній теорії було сконструйовано абстрактну модель людини - Homo economicus, що має лише єдиний стійкий мотив максимізації власного інтересу, якій дозволяв би математично розраховувати економічні явища. Проблема "подолання" різноманіття мотивів щодо економічної дії вирішувалася шляхом відбору основного мотиву за критерієм калькуляції, сталості та повторювальності.
Оскільки етичні орієнтири, моральні мотиви, наміри, властивості характеру не підлягають виміру, вони виходять за межі розгляду й розрахунку. Далі конструюються певні ієрархії переваг, де "економічне" стає вищим за "неекономічне", "раціональне" - за "ірраціональне". Тим самим відбувається самовідокремлення економічної раціональності від інших видів раціональності, етичної зокрема. Наслідком цього постає нормативне перебільшення логіки ринку, зведення її в певний абсолютний принцип координації суспільства, що означає повну елімінацію моральної складової із життя людини. Згідно з такою логікою не ринок адаптується до соціальних відносин, а навпаки всі міжлюдські відносини детермінуються лише вимогами ринку.
На противагу "економічній логіці" в сучасних етико-економічних дослідженнях стверджується принципово інша нормативна позиція, згідно з якою раціональність економічної діяльності розглядається як послідовна та узгоджена дія, яка є варіативною, а належність до "економічного" не може вимірюватися лише ступінню раціональності. Людська поведінка виходить за межі вітальної доцільності, вона пов'язана з орієнтацією на етичні цінності та моральні норми. Поняття раціональності виводиться за межі максимізації корисності, та відповідно розширюються межі дослідження економічної діяльності.
Так, варіативність соціальної дії стверджувалась ще на початку XX ст. М. Вебером, який розрізняв традиційну, афективну, ціннісно-раціональну та цілераціональну діяльність. Досліджуючи історію розвитку економіки, німецький філософ та економіст зазначав, що господарство в традиційному суспільстві визначається "матеріальною" раціональністю, або "ціннісною раціональністю". Ціннісно-раціональна дія базується на переконаннях про обов'язок, гідність, на релігійних приписах, тобто має в своєму підґрунті віру в безумовну цінність певної поведінки як такої, незалежно від того, до чого вона приведе.
Це означає, що по відношенню до господарства застосовують етичні, політичні, утилітарні, гедоністичні, станові, егалітарні або інші критерії, а разом з ними ціннісно-раціонально, або змістовно цілераціонально вимірюють результати господарювання. У подальших процесах раціоналізації господарства відбувається зміна критеріїв, якими керується економіка, а головними умовами розвитку капіталізму стають раціоналізація виробництва, обліку, права та самого способу мислення. В модерному суспільстві стає наявною тенденція панування "формальної раціональності" - "цілераціональності", що має вираз в обчисленні та розрахунках, незалежно від змісту мети або матерії волі48.
В аналізі нормативних вимог сучасної економіки П.Козловські так саме розрізняє "матеріальну" та "формальну" раціональності, але не в якості способу економічної поведінки, а в якості способу координації раціонально діючих індивідів. "Формальна раціональність" визначає цілі індивідів та координує процес досягнення ними своїх цілей за допомогою формальних правил. При цьому, координація та регуляція господарської поведінки виявляється здебільшого в її добровільному обмеженні (самообмеженні). Тим самим доводиться, що економічна поведінка регулюється не лише економічними нормами максимізації прибутків, але й моральними нормами, які здатні обмежувати свавілля.
Якщо економічна координація відбувається через систему ціноутворення в зовнішньому світі індивіда, то етична координація - "формальна етика координації" відбувається у внутрішньому світі людини, що приймає рішення шляхом узагальнення норм. Але при цьому важливу роль відіграє бажання та прагнення індивіда здійснити економічний та етичний вибір. Питання "Що я бажаю та до чого я повинен прагнути?" завжди передує питанням "Як це зробити найліпшим чином та найбільш доцільно?" та "Яке правило може бути всезагальним законом економічної поведінки?".
Тому, ще до здійснення економічної дії, необхідно мати уявлення про ціннісні якості, ціннісні переваги та суспільне значення тих чи інших благ. У такому сенсі "матеріальна етика благ" покликана формувати переваги та розвивати сприйняття ціннісних якостей благ ще до здійснення економічної дії, забезпечуючи мисленнєву "попередню координацію" дії індивіда49. Тим самим етична рефлексія щодо формально визначених правил та ціннісних переваг створює мотиви для прийняття індивідуального або колективного рішення щодо відповідального ведення господарства.
Таким чином, питання раціональності дозволяє "навести мости" між етикою та економічною наукою, набуваючи конкретизації в проблематиці розумного ведення господарства, що охоплювало б етичний вимір (ціннісна раціональність) та економічний (цілераціональність). При цьому жодній із них не надається визначальної нормативної переваги, стверджується їхній діалектичний зв'язок.
Без цілераціональної економічної дії не було б великих досягнень наукового прогресу. Менеджер, якому бракує стратегічних навичок, буде досить безпорадним в господарчому процесі, як і абстрактний мораліст-філософ, що намагається вплинути на дійсність. Але й досить небезпечними є абсолютизація цілераціональності, автономізація економічної системи з одночасним нехтуванням моральними вимогами, що здатні породжувати соціальні кризові явища. Тому у вирішенні проблем сучасного господарства необхідне врахування його етичної складової, відповідно осмислення таких проблем можливе лише в процесі плідної співпраці нормативної економічної теорії та нормативної етики.
"Топос" моралі в умовах сучасної економіки: індивідуальна та інституціональна етика
Незважаючи на те що діяльність суб'єктів сучасної економіки достатньо жорстко детермінується логікою економічної системи, вона завжди має моральнісне навантаження. Проблема полягає в тому, як конкретно виявляє себе мораль в економіці, де її місце та як можна впливати на її дієвість для активізації етичних механізмів регуляції економічної поведінки. В сучасних етико-економічних дискусіях можна виділити різні напрями аргументації щодо цієї проблеми: індивідуальну та інституціональну етики. Ці альтернативи відрізняються стратегіями етизації економіки.
Індивідуальна етика виходить із того, що регуляція економічних відносин здійснюються за допомогою економічних та моральнісних регулятивів. Економічна регуляція засновується на прагненні забезпечити максимізацію власних прибутків. Але її здійснення можливе лише через "сприяння" неекономічних механізмів. Низка етичних чеснот як-то довіра, чесність, порядність, обов'язковість, ощадливість, працелюбство, забезпечують саму можливість економічних взаємовідносин. Механізми совісті, сорому, засудження з боку близьких контрагентів - співпрацівників, постачальників, покупців, мінімізують зловживання в процесі господарської діяльності. Етика бізнесу (підприємницька етика) як індивідуальна етика прагне за допомогою закликів до совісті окремих підприємців, менеджерів, робітників впроваджувати в економічний процес моральні наміри. Отже, робиться ставка на прямий вплив на економічні відносини за допомогою моральної мотивації діючих осіб.
На рівні індивідуальної економічної дії економічний суб'єкт виявляє себе не лише як завзятий утилітарист, мотивований егоїстичними намірами, але як споживач, член колективу-організації, громадянин держави, що турбується про суспільне благо. Окремий індивід, як на рівні свого підприємства, так і в суспільстві в цілому, має право на вільний та критичний вираз своїх думок стосовно сумнівної з моральної точки зору поведінки виробника чи підприємця.
Необхідно враховувати й моральний обов'язок керівництва підприємства, що несе відповідальність за підприємницьку дію не лише перед власниками капіталу, але й перед всіма "зацікавленими особами", на які розповсюджується дія цього підприємства. Це означає, що ділові рішення необхідно орієнтувати не тільки на калькуляцію успіху, але й на самокритичну рефлексію щодо етичного змісту альтернативних ділових стратегій. Етична оцінка, критика, осмислення, прийняття ціннісних переваг та підпорядкування загальним моральним правилам суб'єктом господарювання створює можливості для моральнісно відповідального рішення. І в такому сенсі моральна поведінка означає не стільки обмеження, а скільки прояв свободи та легітимності діяльності економічних суб'єктів, визначення внутрішнього сенсу та цінності ділової стратегії.
Однак низка авторів (К. Гоман, Ф.-Х. Кауфман, В. Кербер, П. Ульріх) звертають увагу на те, що реалізація моралі на рівні підприємства залежить від ціннісних переваг управлінців. При цьому фіксується достатньо часто опортуністська настанова, характеристиками якої є значне я-центрування, орієнтація на досягнення успіху будь-якою ціною, матеріально-гедоністичне ставлення до життя, емоційне прийняття управлінських рішень. Зрозуміло, що такого роду настанови не можуть сприяти встановленню "моральнісного клімату" на підприємстві, якщо його розвиток буде блокуватися персонально управлінським складом.
Крім того, принципово важливим фактом, який не дозволяє сподіватися на зняття всіх проблем "індивідуалістичним" шляхом є те, що визначальна частина суб'єктів сучасної економіки представлена не фізичними особами індивідуалістами-підприємцями, а юридичними особами - організаціями, компаніями, корпораціями, фірмами. Юридичні особи крім великих розмірів, капіталу та доходів відрізняються перевагою групових, а не індивідуальних дій. В управлінні таких підприємств особлива роль відводиться групі (ради директорів, проектні групи), яка приймає рішення, що виходить за межі компетенції окремого індивіду. Зрозуміло, що такий колективний суб'єкт не може орієнтуватися на максимізацію приватного інтересу та індивідуального блага. На рівні колективної дії не спрацьовують індивідуальні чесноти, тим більше стає неможливим механізм совісті.
В умовах сучасної інституціоналізованої та напіванонімної економіки, коли контракт передбачає участь великої кількості посередників, які в опосередкованій формі пов'язані один з одним, виникає все більше спокус не обтяжувати себе моральними зобов'язаннями та витрачати власні ресурси. Нездатність індивідуальної моральної регуляції засвідчується й проблемою "фрирайдерства" - "безбілетника" (Trittbrettfahrer-Dilemma, Free-Rider Problem), коли суб'єкти набувають можливість отримувати безплатно суспільні блага за рахунок інших членів суспільства, але не бажають при цьому сплачувати витрати на їх виробництво.
Усі прагнуть користуватися суспільним благами - дорогами та парками, отримувати безкоштовну освіту, дихати чистим незабрудненим повітрям, але максимально при цьому знаходять можливості не платити податки, чи не встановлювати очисні спорудження на виробництві, мов лише від одиничного суб'єкту нічого не залежить. У великій групі окремий учасник є настільки незначним відповідно до загалу, що його дії не мають жодного значення, унаслідок цього не виникає докорів щодо аморальної поведінки50.
Таким чином, інструментарій індивідуальної етики залучається дослідниками, коли розглядаються ситуації, в яких індивідуальна дія може бути чітко проаналізована, а оцінка результату не викликає сумнівів. На рівні невеликого підприємства, де існують тісні соціальні зв'язки, заклики до моральних почуттів та інтенсивне впровадження моральних норм здатні формувати "етику ближнього", яка не лише гуманізує економіку, але й оптимізує її. Це дозволяє багатьом авторам стверджувати, що мораль постає функціональним механізмом, що сприяє вирішенню соціально-економічних проблем. Такий інструментальний підхід щодо розуміння моралі своє завдання бачить в цілеспрямованому "використанні" моралі для імморальних цілей. "Керуючи" моральнісними цінностями, суб'єкти господарювання набувають додаткові засоби для найбільш успішної діяльності.
Через неможливість апеляції до мотивів, почуттів та совісті окремих індивідів на рівні ж великих підприємств та економічної системи мораль уможливлюється завдяки створенню певних умов сучасної економіки - "рамочного порядку"51. Етико-економічні дослідження, які застосовують інструментарій інституціональної етики, фокусують свою увагу на інституціональних умовах економічної діяльності з метою проведення інституціональних реформ і встановлення обов'язкових для всіх правил. Стверджується необхідність розмежування економічної дії та правил, згідно з яким ці дії відбуваються (наприклад, "ходи гри" та "правила гри" за К. Хоманом). Це зумовлено тим, що "місцем" економічної ефективності є сама дія, з її імморальними мотивами та засобами, а "місцем" моралі є "рамочні умови" - певні нормативні інституціональні рамки, покликані обмежувати негативні наслідки господарчої діяльності у відповідності до певних обов'язкових для всіх моральних вимог.
Отже, завданням інституціональної етики є створення "етики ладу" ("Ordnungsethik"), яка організовувала б інститути таким чином, щоб уможливилася б солідарність людей і справедливо зростав їх добробут52. Таке інституціональне оформлення здійснюється через посередництво заснованого на добрій волі політико-економічного дискурсу критичної громадськості, в ідеалі - необмеженої кількості людей, всіх членів суспільства (Ю. Габермас, П. Ульріх).
У дискурсі відбувається обґрунтування моральних норм та стратегій, які складали б засади ефективного та соціально-відповідального господарства. Принципово важливим при цьому є подолання однобічної тенденції, що склалася в індивідуальній етиці, яка пропонує етичні заходи, спрямованні на "закриття" підприємства від етично безвідповідальних та небажаних способів діяльності на всіх рівнях за допомогою розвинутої етичної інфраструктури - етичних комісій, етичних комітетів, етичних кодексів. Обмеження вільного простору відношень у межах колективу може підірвати моральну здатність до відповідальності співробітників. Тому в інституціональній етиці робиться ставка на збільшення моральної автономії співробітників та на створення передумов для відкритого дискурсу щодо істинних цінностей та легітимних стандартів поведінки, які підпадали б під контроль з боку учасників процесу.
Етичні заходи, спрямованні на "відкриття" підприємства можуть призводити до необмеженості етико-критичної комунікації, не приховуванню інформації та оголошення про негативні дії, демократичності етично зорієнтованої системи управлінських процедур на рівні підприємств. Але у всякому разі необхідним є певний баланс між дискурсивно "відкритими" та вибірково "закритими" етичними заходами .
Ціннісно-нормативні орієнтири сучасного "суспільства добробуту"
Хоча класична політична економія розглядала діяльність економічних суб'єктів крізь призму власного інтересу, сьогодні вже не ставиться під сумнів те, що сучасна економіка не може бути орієнтованою на такий ціннісно-нормативний ідеал. В аксіоматику егоїзму не "вписуються" альтруїстична поведінка, солідарність, соціальні потреби, суспільні (мериторні) блага, які виробляють незважаючи на те, що принцип економічної раціональності вимагає не робити цього і бути "безбілетниками". Крім того, економічні суб'єкти демонструють різну поведінку стосовно одних й самих подій: як приватна особа індивід оцінює наявні альтернативи з позицій власного зиску, як громадянин держави або представник організації - з позицій добробуту суспільства або групи. Стає все більш очевидним, що сучасне ринкове господарство покликане реалізовувати не лише індивідуальні потреби, але й соціальні, носієм яких є окремі індивіди, члени різних спільнот і організацій, самі організації та держава в цілому.
Реакцією на практичне усвідомлення ціннісної переорієнтації постав заклик сучасної неоінституціональної економічної теорії (Дж. Гелбрейт, Д. Норт, Дж. Олсон, К. Ерроу) щодо максимізації суспільної корисності та суспільного добробуту як мети сучасної економіки. Отже, ціннісно-нормативним орієнтиром сучасного суспільства проголошується суспільне благо, яке формально можна визначити як загальнодоступну позитивну цінність, що відповідає добровільно прийнятим цілям суспільства та дозволяє здійснювати регуляцію суб'єктів у напрямі досягнення соціальної рівноваги та добробуту.
При цьому теоретико-нормативною проблемою постає не лише пошук механізмів для реалізації суспільного блага, але й навіть його визначення. Уявлення про суспільне благо є необхідним, оскільки воно слугує ціннісним знаменником, що слугує засадою для висловлення суджень щодо моральнісної виправданості існуючої економічної практики та інститутів. Суспільне благо в економічній теорії визначалось як дещо об'єктивне та незалежне від індивідуальних бажань (платонівська традиція), або як арифметична сума бажань індивідів (бента-мівська традиція), або як гармонія правильно зрозумілих та довготривалих інтересів (просвітницькі теорії "розумного егоїзму"). Економічна етика вносить й свої корективи щодо визначення суспільного блага: будучи позитивною цінністю, воно не може бути нав'язаним зовнішнім авторитетом, повинно відповідати консенсуально визначеним цілям суспільства та обмежуватися моральними нормами. Змістовно суспільне благо уявляється як:
- свобода;
- права громадян на гідне життя з урахуванням бажань та кваліфікації;
- допомога родинам у вихованні, освіті;
- стабільне економічне зростання поряд із зростанням рівня життя;
- соціальна стабільність та пенсійне забезпечення;
- соціальна допомога тимчасово непрацездатним;
- можливість соціально легітимних способів збагачення;
- міжнародне співробітництво та взаєморозуміння54;
- створення та утримання культурних інститутів, що виробляють суспільні блага (законодавство, фундаментальна наука, культура, збереження культурної спадщини, охорона здоров'я).
Незважаючи на здавалось би правильний ціннісний набір орієнтирів для "суспільства добробуту", деякі з них викликають дискусії щодо обов'язковості їхньої реалізації. Так, сьогодні в економічно розвинених країнах масово розповсюджено зловживання "доброю волею" дієздатних членів суспільства з боку "андеркласу", який поколіннями живе на соціальну допомогу від держави та не бажає працевлаштову-ватися.
У свою чергу з боку працюючих членів суспільства не виникає солідарності з клієнтами системи соціального забезпечення та бажання безкорисної їм допомоги, що природно формувалися по відношенню до важко працюючих за низьку зарплату. Неоднозначно може бути оцінена свобода торгівлі як легітимний спосіб збагачення. Торгівля зброєю, лікарськими засобами та фармацевтичними препаратами в багатьох країнах супроводжується перманентними гучними скандалами. Відкриття країн "третього світу" для вільної торгівлі часто підриває цілі галузі національних економік, призводить до "всесвітнього піратства". ТНК, орієнтовані на нові ринки, активно продають заборонений та обмежений у промислово розвинених країнах товар, що може призводити до масових летальних випадків споживачів, оскільки не зустрічають опору слабких держав через корупцію.
Все більш ставиться під сумнів й необхідність необмеженого економічного зростання. Підвищення продуктивності праці, зростання доходів та вивільнення часу не призвело до продукування гідного життя та взаєморозуміння в суспільствах. Зворотнім боком економічного зростання постало безумне споживацтво, що породило феномен суспільства споживання55. Зменшення природних ресурсів, втрата осо-бистісної відповідальності, речова залежність, духовна деградація, постійне прагнення вирізнятися від інших, а так і культ насильства та аномія (розпад системи цінностей) - ось характерні риси суспільства споживання.
Отже, панування ідеології неолібералізму, що задає єдиний орієнтир - економічне зростання та надмірне споживання, призвело до експансії капіталу та підриву соціальних зв'язків. Мешканці країн "золотого мільярду" мають високий рівень життя, але й прагнення жити за рахунок інших, атрофовану здатність до співчуття та нездатність відмовитися від благ, які надавали б реальні перспективи власним дітям, на користь людей, що живуть у слаборозвинених країнах.
Унаслідок невтримного економічного зростання та нерозумних споживацьких орієнтацій з'явилася особлива небезпека підриву самих основ існування біосфери - повне вичерпання ресурсів Землі, забруднення навколишнього середовища, зміна власної генетики та генетики живих істот, знищення біологічного різноманіття. Реакцією на ці негативні ефекти економічної діяльності постало переосмислення підходів щодо вдосконалення суспільного життя. На стику трьох напрямів наукових пошуків - дослідженні зростання народонаселення та господарської діяльності, дослідженні способів вирішення економічних проблем країн "третього світу" та дослідженні раціонального використання природних ресурсів - з'являються концепції "сталого розвитку" 56.
Уперше ідея сталого розвитку артикулюється в доповіді Г.Х. Брун-дтланда "Наше спільне майбутнє" на Всесвітній комісії ООН (1987) та набуває своєї подальшої розробки в таких міжнародних нормативних актах, як Ріо-де-Жанейрська Декларація про навколишнє середовище та розвиток (1992), Декларація тисячоліття ООН (2000), Глобальний договір ООН (2000), Иоганнесбурзька Декларація зі сталого розвитку (2002). Концепція сталого розвитку будується на нормативному засновку: суспільство має обов'язок повноцінно забезпечувати основні потреби кожного свого члену, а пріоритетна увага повинна надаватися найменш забезпеченим. При цьому звертається увага на такі уточнення нормативних вимог.
По-перше, проблема бідності повинна розглядатися в глобальному контексті. Прагнення до "кращого життя" повинно реалізовуватися не лише представниками країн "золотого мільярду", але й мешканцями країн, що розвиваються. По-друге, розв'язання цієї проблеми не може обмежуватися короткочасними перспективами, до уваги слід брати потреби майбутніх поколінь. По-третє, унаслідок обмеженості ресурсних можливостей нашої планети повинні бути враховані обмеження на їхнє використання. Таким чином, досягнення сталого розвитку вимагає спеціальних заходів, які реалізовувались би одночасно в економічній, соціальній та екологічній сферах.
Фактично висуваються вимоги не щодо зупинення економічного зростання, а зупиненні нераціонального використання природних ресурсів, зниження енергоємності господарської діяльності. Передбачається оптимальне використання обмежених ресурсів та використання екологічних технологій, у тому числі в добутку, переробці, створенні продукції та утилізації відходів. Щодо економічно розвинених країн, споживання яких є надмірним, висуваються вимоги переходу до нульового зростання та зниження споживчих стандартів.
Імперативно-ціннісні засади прийняття рішень щодо управління господарчими процесами
В класичній економічній теорії лібералізму, заснованій на філософії егоїзму та індивідуалізму (А. Сміт, Д. Рікардо), основою та джерелом добробуту суспільства вважалося накопичення національного капіталу, а показником його рівня було зростання кількості благ на душу населення. Передумовою зростання національного багатства класики одностайно вважали систему "природної свободи", яка витікала із концепції своєкорисного інтересу. Реалізуючи власний інтерес, індивід спрямовується "невидимою рукою" до мети, що зовсім не входила до його намірів - досягнення суспільного блага57. З цього логічно робився нормативний висновок про те, що свободі економічної діяльності не слід робити штучні моральнісні перешкоди, регламентувати її, оскільки "природні сили" ринкового механізми здатні гармонізувати конфлікти цінностей та норм.
Із обґрунтованої таким чином теорії рівноваги ринку, що саморегулюється, робився іще один принциповий висновок-вимога щодо невтручання в ринкові механізми з боку держави, якій відводиться лише роль "нічного сторожу" - захисту суспільства від насилля та здійснення строгого та безпристрасного правосуддя. Однак сама практика економічної діяльності в країнах Західної Європи в XIX - XX ст. показала практичну неспроможність класичної теорії лібералізму унаслідок очевидної неспроможності ринку до саморегуляції в ситуаціях недосконалої конкуренції, інформаційної асиметрії, негативних ексерналіях хижацької діяльності ТНК. Все більше стає очевидним, що держава зобов'язана слідкувати за правами всіх учасників ринку - виробників та споживачів та запобігати можливим збиткам.
У другій половині XIX ст. держава перестає розглядатися як інструмент, що забезпечує формальну рівність перед законом та інститут реалізації природного права - системи обов'язкових правових норм. І в економічній теорії, і в практиці економічної діяльності набуває свого розвитку концепція соціально відповідальної держави. Стверджується, що управління економічними процесами повинно відбуватися через посередництво державної політики, спрямованої на побудову соціального ринкового господарства, в якому матеріальні блага розподілялися б у відповідності до принципу соціальної справедливості заради досягнення кожним громадянином гідного рівня життя.
Погляд на державу як інститут, який забезпечує реалізацію справедливості у суспільних відносинах, в першу чергу притаманний представникам німецької історичної школи (Г. Шмоллер, Л. Брентано), яка критикувала економічний лібералізм. Ідеологами політики соціального ринкового господарства вважаються німецькі ордоліберали Ф. Мюллер-Армак, Ф. Бем, В. Ойкен та кейнсіанці з Д.Кейнсом на чолі. Практичним втіленням соціального ринкового господарства постали сучасні економіки Швейцарії, Німеччини, Австрії, Бельгії, Голландії, Скандинавії, в яких ринок вбудований в соціальну та політичну структуру. Соціальний порядок вільного суспільства будується на принципі субсидіарності (доповнюваності), згідно з яким виправдовуються певні заходи держави в галузі податкової, антимонопольної, цінової та соціальної політики. Держава врівноважує певні тенденції вільного капіталізму, яки можуть призводити до монополій і соціальної нерівності. Завданням соціальної держави є не лише гарантія дієвості права та закону, але й забезпечення соціальної небезпеки. При цьому лише ринкових та політичних механізмів для досягнення ідеалу соціальної держави буде недостатньо, тому велика увага приділяється моральній регуляції в аспекті особистої та колективної відповідальності58.
У другій половині XX ст. в теоретичних дискусіях з'являється нове пояснення механізмів управління економічними процесами, які повинні ґрунтуватися на інших імперативно-ціннісних засадах ніж ті, що були проголошені класичною та некласичною економічною теорією, оскільки вони не враховували відмінність індивідуальної та колективної дії.
Отже, спробою поєднати індивідуальний інтерес та колективне цілепокладання постали теорії суспільного вибору, які були покликані надати відповідь на питання: яким чином колективні дії та соціальні організації (уряди, соціальні інститути, підприємства та фірми) здійснюють узгодження індивідуальних інтересів учасників. Американський економіст та лауреат Нобелевської премії Дж.Б'юкенен в дослідженні договірних засад теорій прийняття економічних та політичних рішень зробив спробу подолати дилеми колективної дії. Економістом пропонується двощаблева концепція суспільного вибору, що складається з попереднього конституційного та індивідуального постконституційного рівнів.
На першому рівні колективно розробляються правила та процедури прийняття політичних рішень, на другому рівні вже здійснюється безпосередньо економічна діяльність індивідуальних та колективних суб'єктів на засадах прийнятих правил. Отже, шляхом впровадження спеціальних конституцій, які містили б в собі кодекси норм та чітку систему санкцій, задаються зовнішні рамки для будь-якої політико-економічної діяльності. Тим самим повинен встановитися справедливий, відповідно моральний, соціальний порядок, який забезпечував би індивідуальні права громадян59.
Однак концепція Дж. Б'юкенена критикувалася за те, що не може бути одностайного узгодження конституцій серед політиків, а реформування законів наражаються на проблему примусової зміни на гірше економічного положення членів суспільства, які не погоджуються з таким законами.
Спробу вивести дану проблематику за межі суто політичної та економічної діяльності, залучити до вирішення цієї проблематики всіх громадян суспільства здійснює наприкінці XX ст. етична теорія, а саме етика дискурсу (К.-О. Апель, Ю. Габермас, П. Ульріх). Ця теорія закладає фундамент для визначення суспільних преференцій-цінностей та правил діяльності, яке здійснюється шляхом колективного вибору - через практику добровільного волевиявлення учасників громадських та підприємницьких дискурсів, процедурно оформлених для реалізації конкретних можливостей покращення життя.
Узгодження колективного порядку переваг для економічних суб'єктів відбувається в процесі публічного діалогу, а цінності, норми та правила, що виносяться на обговорення такого форуму вважаються обґрунтованими та схваленими лише тоді, коли відповідають інтересам всіх зацікавлених осіб. Тим самим суб'єктом вибору стають не лише політики та підприємці, але й "всі зацікавлені особи" - "стейк-холдери".
До стейкхолдерів відносяться акціонери, менеджери, контрагенти, навіть майбутні, ще ненароджені покоління. Отже, з'являється й потреба в обґрунтуванні прозорих правил, які дозволяли б співвідносити свої інтереси з інтересами інших людей та з інтересами майбутніх поколінь по відношенню до широкого кола благ.
Однак реалізація колективного вибору в процесі публічного обговорення в реальній економічній практиці наражається на низку практичних проблем. По-перше, в чистому вигляді колективний вибір, що передбачає пряму участь громадян, фізично можливий лише у невеликих групах. По-друге, досвід локальних підприємницьких та політичних дискурсів засвідчує проблему "паралічу демократії" - нездатність прийти до узгодження через неповноту чи неможливість комунікації.
Великий масштаб підприємства або спільноти неминуче стикається з проблемою "фрирайдерства" - небажанням приймати участь в обговоренні через відсутність реального примусу до такої дії. Неспроможність комунікації може бути спровокованою відсутністю суб'єктів передбачуваної опіки через те, що вони ще не народилися, або суб'єктами діалогу не зможуть виступати неповнолітні чи психічно хворі особи, або через принципову неможливість спілкування ("дилема ув'язнених").
Представники дискурсивної етики вважають, що ця проблема може бути подоланою, якщо проводити "замісні дискурси" або "фіктивні діалоги". У таких мисленнєвих експериментах реально приймаючі участь громадяни повинні орієнтуватися на регулятивну ідею довготривалої комунікації та здійснювати процедуру універсалізації правил та норм, що підлягають обґрунтуванню . Але, незважаючи на таке уточнення, "псевдодіалоги" залишають за собою небезпеку маніпулювання власним ціннісно-нормативним переконаннями з боку тих осіб, що їх здійснює.
І по-третє, здійснена процедура вибору та обґрунтування етичних цілей та моральних норм ще не є гарантом того, що ці норми будуть реалізовані. Передбачаються, що суб'єкти, які вступають в комунікацію, чітко усвідомлюють власні інтереси, а разом з тим усвідомлюють ту межу, до якої вони можуть поступатися ними, оскільки в західному суспільстві наявні базові уявлення про суспільне та індивідуальне благо, є і розвинута здатність до компромісів.
Однак у пострадянському просторі, зокрема в Україні, склалася така ситуація, що існує неартикульованість фундаментальних інтересів, невизначеність базових цінностей як в зовнішній, так і у внутрішній економічній політиці. Не сприяє соціальному узгодженню і недосконале законодавство та відсутність традицій правового урегулювання конфліктів. "Ідеальна комунікативна спільнота" в умовах неповної, а часто і викривленої інформації в країнах "наздогінної модернізації" ризикує залишитися лише "ідеальною". Лише після вирішення проблем ціннісного вибору та культивування певних соціальних чеснот, можна створити ґрунт для моральної сфери роз'яснення легітимних правил поведінки, що стверджують взаємні обов'язки та права.
Отже, немає сумніву, що без наявності таких властивостей та чеснот як-то довіра, здатність до виконання боргових та моральних зобов'язань, солідарність, відчуття турботи та відповідальності жодна група та суспільство буде неспроможною досягати суспільні цілі. Впливовий американський соціальний філософ та економіст Ф. Фукуяма переконливо довів, що досягненню суспільного блага сприяють певні соціальні чесноти.
Досліджуючи різноманітні економічні культури, Ф. Фукуяма показав, що китайський, корейський та італійський фамілізм, японська здатність до трудової кооперації та високий ступінь моральнісної відповідальності за виконання взаємних зобов'язань, французьке неприйняття неформальних міжособистісних відносин та високий ступінь формалізації економічного життя, німецька порядність, самодисципліна та прагнення до постійного вдосконалення, американська комунітарність як здатність до добровільної організації різноманітних груп для спільної діяльності, не є наслідком спеціальних раціональних процедур та заходів, а є виявом партикулярних культурних традицій61.
Отже, релігійні та етичні цінності, притаманні певним культурам, в тривалому історичному процесі здатні формувати певні нераціональні етичні навички та чесноти, які мають істотне значення для вдосконалення різних організаційних форм економічного життя.
Етичне коріння традиції дозволяє представникам комунітаризму - сформованого в 90-ті роки XX ст. впливового напряму в соціальній теорії, вбачати в ній "субстанцію" моральності конкретних культурних спільнот, оскільки традиція є не лише носієм цінностей і норм, але й засадою соціальної взаємодії та взаєморозуміння. Комунітаризм як моральна доктрина (Е. Макінтайр, Р. Рорті, Ч. Тейлор) вбачає шлях до відродження чесноти у культивуванні в спільнотах (від родини до держави) спільних цінностей та спільної відповідальності. Звідси, суспільне благо мислиться як змістовна концепція "гідного життя", яка визначає спосіб життя спільноти62.
На ґрунті ідей комунітаризму лауреат Нобелівської премії з економіки 2009 р. Е.Остром запропонувала альтернативу і ліберальним і ор-доліберальним концепціям управління господарськими процесами. У своїх дослідженнях, які спирались на широку емпіричну базу, американська представниця напряму неоінституціоналізму довела, що традиційні місцеві громади часто розробляють дієві механізми прийняття рішень та ефективно впроваджують власні правила гри для вирішення можливих конфліктів інтересів між споживачами спільних ресурсів. Умовами ефективного управління суспільними благами дослідниця називає безпосереднє спілкування між учасниками розподілу благ, відому всім громадянам репутацію учасників управління спільними ресурсами, принцип довіри, який постає запорукою успішного менеджменту, довгостроковість інтересів, наявність механізмів санкцій63.
4.4. Соціальна відповідальність суб'єктів господарства
Моральний статус корпорації як колективного суб'єкта
Як вже зазначалося, активні процеси раціоналізації мислення та діяльності, які почалися в культурі Модерну, сприяли проголошенню в якості єдиної мети економічної діяльності постійну максимізацію власних інтересів з одночасним "звільненням" від моральних вимог та обмежень. У XX ст. така практика ведення господарства стає все більш безвідповідальною. "Безвідповідальності" суб'єктів господарювання сприяли загальні процеси інституціоналізації економіки, коли контроль над ринками та впливи на покупців у відповідності із своїми цілями почали здійснювати великі організаційні структури - корпорації. Звільнення від моральної мотивації персоналу комерційних компаній, недосконалість правових принципів країн, де вони працюють призвело до нехтування прав робітників та споживачів, забруднення навколишнього середовища та експлуатації природних ресурсів.
У наш час, коли основними агентами ринкового господарства є колективні суб'єкти - організаційні структури, неформальні об'єднання, корпорації, національні економіки в цілому, гостро постає проблема суб'єкту відповідальності. В повсякденному житті часто ведеться мова про моральний обов'язок багатих країн допомагати бідним країнам, аморальність та безвідповідальність компаній, що забруднюють навколишнє середовище або продають небезпечні товари. Отже, достатньо часто виносяться моральні судження щодо дій колективних суб'єктів.
Однак проблемності питання відповідальності колективних суб'єктів набуває на теоретичному рівні. В етиці суб'єктом - адресатом моральних вимог та зобов'язань є лише людські істоти. Корпорації, фірми, підприємства не є людьми в прямому сенсі цього слова. Корпорація сама по собі не має свідомості, совісті, почуттів. На таку фундаментальну відмінність між індивідуальним та колективним суб'єктом звернув увагу видатний американський економіст-теоретик Дж. Гелбрейт: "У особистості є душа; у корпорації її явно немає... Тільки особистість та родина несуть відповідальність перед Богом; вище керівництво підприємства, навіть якщо йдеться про корпорацію, що має найліпшу репутацію, не може потрапити в рай цілою групою"64.
Низка інших дослідників проблем колективної відповідальності (К. Гудпастер, Т. Дональдсон, А. Корлетт, Л. Мей, Д. Ріссер, П. Френч) фіксують такі важливі відмінності між моральним статусом корпорації та моральним статусом людей:
o можна вести мову про совість корпорації метафорично, лише з огляду на совість тих людей, що працюють в корпорації;
o лише людина є самоціллю сама по собі, корпорації не можуть бути самоцінними, а так, і не можуть бути моральнісними особистостями;
o той факт, що корпорація створюється та існує для певних цілей, ще не слугує доказом моральної виправданості її цілей;
o лише людина є носієм людських прав, корпорація такими правами не володіє (наприклад, право на життя, право на продовження свого роду), вона є носієм лише юридичних прав;
o дія людини набуває ознак моральності лише тоді, коли вона є добровільною та свідомою, вимоги добровільності для корпорацій повинні бути оформлені інакше;
o оскільки корпорація не може керуватися моральними мотивами через відсутність свідомості, предметом моральної оцінки є самі дії та її результати65.
Всі ці відмінності та уточнення морального статусу суб'єкта засвідчують необхідність іншої, не індивідуалістичної інтерпретації моральних вимог, які були б звернуті до корпорацій. Певну проблемність реалізації моральнісної відповідальності колективних суб'єктів засвідчує, крім того, ще й обмежена відповідальність такого роду організацій. Це означає, що власники акцій компанії або засновники товариств несуть матеріальну відповідальність лише у межах їхніх майнових або грошових внесків у справу. Це позбавляє власників корпорації від персональної відповідальності, їхні персональні активи залишаються недоторканими. Не дивно, що доволі тривалий час провідною була ідея лауреата Нобелевської премії з економіки в 1976 р. М. Фрідмена, згідно з яким соціальна відповідальність бізнесу полягає в тому, щоб збільшувати свої доходи.
Діяльність компанії підкорюється головній меті - максимізації прибутків акціонерів за рахунок виробництва та обміну товарів і послуг. Корпорації та інші організовані колективні суб'єкти можуть бути пов'язаними лише юридичними зобов'язаннями та регулюватися чинним законодавством і нести економічну відповідальність перед своїми акціонерами та власниками. Менеджери, які практикують "соціальну відповідальність", просто "крадуть" гроші у власників, спрямовують свої зусилля у ту сферу, що лежить поза їхньою компетенцією.
Така концепція відповідальності корпорації, що покликана лише слугувати інтересам акціонерів, наражалася на критику через очевидність наявності інших суб'єктів, які мали б ще більше зацікавлення в ефективності діяльності компанії. З кінця 70-х років XX ст. з'явилася нова концепція відповідальності перед "стейкхолдерами" - "зацікавленими особами" (І. Ансофф, М. Дошер, Р. Стюарт, Е. Ренманн, Р. Фріман). У зв'язку із розмежовуванням власності компаній від власності акціонерів керівники великих корпорацій та середнього бізнесу приймають не лише єдину вимогу "відповідальності перед акціонером" ("Shareholder"), але й відповідати перед всіма "зацікавленими особами" ("Stakeholder"). "Зацікавленими особами" в діяльності корпорації виступають різні особи та колективи. Так, без персоналу, який віддає більшу частину свого часу і енергії, здібності та творчій потенціал роботі, не було самої компанії. Оскільки вони вкладають в підприємство не капітал, а самих себе, то природно заслуговують на повагу й участь в прийнятті управлінських рішень. "Стейкхолдерами", на яких розповсюджується відповідальність є й постачальники, споживачі, місцеве населення, в якому розташоване підприємство, суспільство в цілому.
Сучасні дослідження корпоративної соціальної відповідальності, згідно з якою бізнес має чисельні соціальні, громадянські, моральні зобов'язання, спрямованні на зростання суспільного добробуту беруть свій початок з "концепції служіння" (Е. Карнегі), згідно з якою діяльність підприємства повинна охоплювати позаекономічні цілі, та "концепції соціальної відповідальності бізнесу" (Х.Р. Боуен), згідно з якою бізнесмени повинні проводити політику, приймати рішення та слідувати напрямам діяльності, які були б бажаними з точки зору цінностей суспільства в цілому.
Однією з впливових сучасних концепцій корпоративної соціальної відповідальності є модель А. Керолла, що являє собою багаторівневу піраміду. Перший рівень загальної відповідальності суб'єкта підприємницької діяльності та її фундамент - це економічна відповідальність, яка реалізується в максимізації прибутків акціонерів за рахунок виробництва та обміну необхідних для суспільства товарів та послуг. Цей рівень відповідальності зумовлений базовою функцією компанії на ринку, яка пов'язана з отриманням прибутків.
Другий рівень - юридична відповідальність суб'єкта господарювання, що розуміють як необхідність слідувати встановленим суспільством правовим правилам-законам у досягненні економічних цілей. Третій рівень - власне етична відповідальність, що має вираз в здатності економічного суб'єкта через наявність ціннісних переконань свідомо виконувати суспільно корисні дії, які б відповідали нормам моралі. Четвертий рівень - філантропічна (дискреційна) відповідальність, яка спонукає компанію до дій, спрямованих на підтримку та розвиток добробуту суспільства через добровільну участь в реалізації соціальних програм66.
У корпорації рівні відповідальності пов'язані із її членами. У великій корпорації законним контролером діяльності є рада директорів, члени якої відповідають перед акціонерами за підбір менеджерів, президента та віце-президентів. Члени ради директорів несуть відповідальність за стиль роботи корпорації, її стратегію, прийняття рішень, інтереси акціонерів, моральніс-ну атмосферу на підприємстві. Менеджмент корпорації несе відповідальність перед радою директорів за прийнятті чи неприйнятті рішення, фінансовий стан та ефективне управління підприємством, створення моральнісного клімату в організації. Менеджмент несе відповідальність і перед найманим персоналом, якому забезпечує належні та безпечні умови праці, що відповідали б моральним вимогам справедливості та неприпустимості будь-яких форм дискримінації. Персонал несе відповідальність за виконання найліпшим чином своїх професійних обов'язків. Корпорація в цілому несе відповідальність перед контрагентами та конкурентами за справедливі та чесні відносини з ними. Корпорація несе відповідальність перед споживачами за свою продукцію, надаючи належну правдиву інформацію щодо неї. Корпорація несе відповідальність перед широкою громадськістю та суспільством в цілому за не принесення збитків навколишньому середовищу, за безпечні умови життя на прилеглих до неї територіях та спеціальні зобов'язання у зв'язку із розширенням чи згортанням виробництва. Головну роль в реалізації таких зобов'язань повинно нести управління корпорації, але передбачається, що всі її члени повинні мати моральне відчуття своєї залученості до моральнісної відповідальності корпорації.
Отже, опис видів відповідальності та зобов'язань, що виникають перед корпорацією, дозволяє зробити висновок, що головними загальними моральними обов'язками корпорації є:
o вимога "не нашкодь", яка розповсюджується на всі напрями діяльності корпорації та впливає на характер відносин із персоналом, клієнтами, суспільством та природою;
o вимога не підривати свободу та цінності системи конкуренції, яка пов'язується із забороною хабарництва та участю у монополістичних практиках;
o вимога дотримання чесності, яка охоплює широке коло проблем, - справедлива компенсація збитків, правдивість реклами та маркетингових кампаній, забезпечення високої якості товарів та послуг;
o вимога дотримання вільно підписаних контрактів, яка засвідчувала б надійність контрагентів та довгострокові перспективи співпраці67.
Етичні кодекси корпорацій як механізм соціальної відповідальності
Конкретизація моральних обов'язків корпорації перед своїми членами та "стейкхолдерами" відбувається в нормативно-ціннісних документах організацій - кодексах, хартіях, конвенціях, кредо та інш. Такі документи описують систему спільних цінностей та правил, яких слід дотримуватися в організації. Етичні нормативи розробляються з метою фіксації цілей організації, визначення етичних рекомендацій в процесі прийняття рішень. Отже, призначення етичних кодексів пов'язане із впровадженням в корпоративне середовище моральних принципів та норм, спрямованих на вирішення моральних проблем та спірних ситуацій та запобігання зловживань. Етичні кодекси в корпораціях виконують такі функції:
- регулятивну, здійснюючи регламентацію поведінки персоналу;
- ціннісно-орєнтаційну, транслюючи корпоративні цінності та орієнтуючи на корпоративні цілі;
- репутаційну, формуючи довіру до організації з боку контрагентів та підвищуючи інвестиційну привабливість компанії.
У змістовній частині в етичних кодексах зазначається "філософія організації" - етичні цінності та моральні принципи, покладені в основу мислення та дії керівництва організації. Далі йдеться опис нормативних вимог та стандартів поведінки членів організації. В деяких корпоративних кодексах лише перелічуються законні вимоги, в інших - конкретні вимоги щодо неприпустимості певних зловживань, а в деяких нормативна частина описує етикетні правила.
Але достатньо часто етичні кодекси в нашій країні являють собою некращі взірці адміністративного заформалізованого бюрократичного документа, які табуюють професійний простір, обмежують свободу вибору професіоналу. Це все може призводити до конфлікту професійного обов'язку добре виконувати свої зобов'язання та морального обов'язку діяти у відповідності до моральнісних норм і цінностей. Дуже багато ситуацій морального вибору робітників корпорацій ускладнюються тим, що їхня діяльність визначається чітко окресленими рамками, формалізованими процедурами, існуючими в колективі правилами.
Окрему людину змушують брати на себе вантаж відповідальності в тих умовах, які від неї не залежать. Тут показовою буде ілюстрація ситуації із запуском корабля "Челленджер" в січні 1986 р. Напередодні до старту корабля технічний помічник президента компанії, що проводила запуск, інженер Лунд, через технічні причини не санкціонував старт. Космічний центр - замовник проекту, вимагав від компанії дотримання терміну запуску, а президент компанії Мейсон наказав Лунду: "Зніми свою шапку інженера та одягни капелюх менеджера". Лунд змінив своє рішення та дозволив старт "Челленджера". Наступного дня корабель із екіпажем на борту вибухнув під час старту. Поведінка менеджера, яка ґрунтувалася лише на вимогах дотримання взятих на себе обов'язків призвела до моральнісно безвідповідального управлінського рішення, наслідком якого стала не лише загибель людей, але й втрата репутації компанії.
Отже, такого роду конфлікти провокують наукові дискусії щодо результативності етичних кодексів та характеру поведінки, що ним моделюється. Аристотельянці (Р. Соломон, Дж. Мур, Б. Макферлайн) наводять такі аргументи щодо неефективності етичних кодексів в протидії етичних порушень в професійному середовищі:
o характер та призначення таких документів викликають відразу у робітників, тому вони не бажають з ними знайомитися;
o спеціальні просвітницькі заходи адміністрації не перетворюють кодекс на реальний засіб впливу на поведінку, а знання положень кодексу є механічним, таким, що не пов'язаний із реальною мотивацією робітника;
o засадою прийняття морально значимих рішень є не знання норм кодексу, а особистісний приклад або авторитетний вплив;
o етичні кодекси виражають неповагу до особистих моральних суджень робітників, призводять до атрофії здатностей, необхідних для самостійного вибору, наслідком чого постають необдумані вчинки;
o ретельне унормування закриває можливість для обговорення, оскільки складається враження, що всі проблеми вже врегульовані68.
Відомий англійський соціальний філософ 3. Бауман в аналізі організаційних форм поведінки приходить до висновку про те, що організація в цілому взагалі є інструментом забуття відповідальності, оскільки породжує "блукаючу відповідальність", коли члени організації позбуваються відповідальності, легко перекладаючи її один на одного. При цьому мора-льнісні міркування індивіда не мають значення, оскільки значущості набувають лише вказівки та організаційні правила. Унаслідок цього відбувається заміна сутнісної моралі технологічною, службовою, а замість індивідуальної совісті з'являється "замісна совість".
Найбільш жахливим є те, що дисципліна, педантичне слідування правилам, бездумне дотримання процедурних порядків здатне породити жахливі форми 69. У публічній риториці менеджменту великих корпорацій сьогодні все частіше звучать тези про те, що етична репутація соціально-відповідальної компанії здатна підвищувати конкурентоспроможність своєї продукції та інвестиційну привабливість, знижувати фінансові збитки від можливих санкцій за невідповідальну поведінку, халатність та шахрайство з боку працівників. Але це може породити небезпеку інструменталізації моралі, використання її для досягнення прагматичних цілей - отримання більшого прибутку.
Крім того, використання моралі в якості інструменту управління може призводити до морального лицемірства з боку топ-менеджменту, коли до персоналу висуваються достатньо жорсткі вимоги, а для себе звільняється вільний від моральної відповідальності простір.
Попри зазначену критику в літературі з етики бізнесу наводяться аргументи на захист такої практики впровадження соціальної відповідальності:
- етичні кодекси не є інструкцією до виконання, вони завжди залишають простір для застосування фронестичних здатностей суб'єкта;
- досвід їхньої розробки є корисним для актуалізації почуття згуртованості, оскільки він дозволяє великій кількості людей замислюватися про своє професійне призначення та обов'язки в якості групи;
- у разі прийняття, кодекс не стає "закритим", він завжди залишає можливість вдосконалення в процесі широкого обговорення;
- кодекс може бути застосованим як документ, на який можуть посилатися робітники, коли їх змушуватимуть до дій, що йому суперечать;
- кодекс може слугувати критерієм, за яким можна складати судження щодо поведінки компанії.
Міжнародні нормативні документи та їх значення для реалізації корпоративної соціальної відповідальності
Крім етичних кодексів організацій важливою нормативною базою, яка забезпечувала б реалізацію проспективної корпоративної соціальної відповідальності, є міжнародні документи. В першу чергу, - це документи ООН, які безпосередньо пов'язані з проблемами міжнародного бізнесу, так і документи загального характеру. У 1974 р. з ініціативи так званої "Групи 77" - великої міждержавної організації країн, що розвиваються, була створена Комісія ООН з ТНК зі своїм Секретаріатом - Центром ТНК, яким було доручено підготувати Проект кодексу поведінки ТНК, який містив би норми і правила міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК. У 1978 р. підготовлено план Проекту кодексу, в якому містилися юридичні та економічні зобов'язання згідно з нормами міжнародного права та моральні і соціальні вимоги. Так, в цей Кодекс були включені норми поваги до прав людини та фундаментальних свобод, утримання від корупційної практики, захисту навколишнього середовища, захисту прав споживачів, розкриття інформації. Але нажать, в ініційованих цим Кодексах дебатах не вдалося дійти згоди стосовно статусу цього документа і було вирішено, що він буде мати рекомендований характер у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН70.
У рамках ООН Економічною та Соціальною Радою (ЕКСОР) в 1974 р. була розроблена Хартія економічних прав і зобов'язань держав, в який були зазначені такі моральнісні принципи: рівність держав, мирне співіснування, мирне врегулювання спорів, добросовісне виконання контрактів, повага до прав та свобод, подолання несправедливостей, сприяння міжнародній соціальній справедливості.
У 2000 р. було підписано Глобальний договір ООН, який являє собою одночасно політичну платформу та практичну основу для діяльності компаній, які ставлять на меті стійкий розвиток та практику відповідальних відносин у бізнес-середовищі. Глобальний договір ООН спрямований на вирішення двох головних завдань: а) інтеграцію 10 принципів у сфері прав людини, трудових відносин, охорони навколишнього середовища та боротьби з корупцією, які отримали всезагальне визнання; б) стимулювання дій щодо підтримки широких цілей ООН у сфері суспільного розвитку, сформульованих в Декларації тисячоліття. Цей Договір являє собою ініціативу, яка засновується на добровільній звітності, відкритості та яка покликана доповнити традиційні методи управління господарськими процесами.
Отже, Глобальний договір пропонує компаніям прийняти, підтримати та здійснювати в реальному економічному житті такі принципи:
1. Ділові кола повинні підтримувати та захищати проголошені на міжнародному рівні права людини;
2. Ділові кола не повинні бути причетними до порушення прав людини;
3. Ділові кола повинні підтримувати свободи об'єднання та реальне визнання права на підписання колективних договорів;
4. Ділові кола повинні виступати за ліквідацію всіх форм примусової та обов'язкової праці;
5. Ділові кола повинні виступати за повне викорінення дитячої праці;
6. Ділові кола повинні виступати за ліквідацію дискримінації у сфері праці та зайнятості;
7. Ділові кола повинні підтримувати підхід до екологічних питань, заснований на принципі обережності;
8. Ділові кола повинні вживати ініціативи, спрямовані на підвищення відповідальності за стан навколишнього середовища;
9. Ділові кола повинні сприяти розвитку та розповсюдженню екологічно безпечних технологій;
10. Ділові кола повинні протидіяти всім формам корупції, у тому числі вимагання та хабарництва71.
Участь у Глобальному договорі має низку практичних переваг для його учасників, до складу якого на початок 2011 р. входить близько 5300 компаній із 135 країн. Учасники мають можливість використовувати концептуальні засади для виробки та реалізації політики у сфері охорони навколишнього середовища та соціального розвитку, обмінюватися новими методиками, взаємодіяти з різними країнами в напрямі досягнення стійкого розвитку, мати доступ до широких баз знань та досвіду, пов'язаного із питаннями забезпечення сталого розвитку.
В Женевській декларації 2007 р., прийнятій на самміті лідерів Глобального договору ООН, зазначається, що такі спільні цілі як формування стійких ринків, боротьба з корупцією, захист прав людини та охорона навколишнього середовища надають можливість новому рівню партнерства та відкритості у відносинах між бізнесом та громадянським суспільством задля докорінної зміни світу. Відповідальне ведення бізнесу може привести до формування більш стійкої та інклюзивної економіки, а також до розповсюдження ідеалів корпоративного громадянства по всьому світові.
Зазначені міжнародні документи являють собою об'єктивну (виражену в текстах та у більшості випадках офіційно визнану державами) нормативну базу для аналізу конкретних проблем бізнесу, визначення критерію оцінок діяльності компаній та основу для формулювання справедливих вимог соціальної відповідальності, звернених до суб'єктів економічної діяльності. Наша країна не залишається осторонь від зазначених ініціатив. Сьогодні в Україні діють центри розвитку корпоративної соціальної відповідальності, консультаційні ради, розробляється національна нормативна база для розвитку та реалізації соціальної відповідальності бізнесу. Приблизно 140 українських підприємств є учасниками Глобального Договору 00Н.
Методи підвищення моральної компетенції персоналу та соціальні ініціативи компаній
Крім існуючої нормативної бази, яка може залишатися суто декларативною, існують ще інші методи підвищення етичної компетенції персоналу корпорацій. Все більшого розповсюдження набуває практика навчання персоналу всіх рівнів компанії - від керівництва до виконавців - "етичні тренінги". Робітники знайомляться з етикою бізнесу, що підвищує їхнє сприйняття моральних проблем, які виникають у практичній діяльності підприємств. Введення навчальних курсів з "Етики", "Економічної етики", "Етики бізнесу" в систему вищої освіти та МВА є так само однією із ефективних форм виробки певної етичної чутливості майбутніх фахівців, що будуть задіяні у сфері економіки. Підтримка відкритого дискурсу щодо роз'яснення питань відповідальності та припустимості конкретної підприємницької операції в багатьох великих компаніях забезпечується безкоштовними "гарячими" телефонними лініями.
У складних і спірних ситуаціях виявляється потреба в "етичній експертизі", яка являє собою всебічний аналіз конкретного аспекту діяльності компанії. Результатом такої експертизи постає система пропозицій, спрямованих на покращення моральнісного клімату і репутації компанії, а також внесення корективів в практику діяльності організації. Всі наведені методи покликані закрити підприємство від етично безвідповідальних способів діяльності.
Але в сучасному ринковому господарстві Америки та Західної Європи існують також певні позитивні програми корпоративної соціальної відповідальності, які успішно втілюються в економічне життя та стають "відкритими" для всього суспільства. В економічно розвинених країнах існує низка соціальних ініціатив - спеціальних заходів, що здійснює компанія задля підтримки суспільно корисних справ та виконання зобов'язань щодо корпоративної відповідальності.
Основна спрямованість соціальної ініціативи "просування доброчинної справи" - це підвищення рівня обізнаності та зацікавлення суспільства певною соціальною проблемою. Компанії надають кошти, товари та корпоративні ресурси з метою викликати інтерес споживачів до доброчинної справи - добровільного пожертвування часу або будь-які ресурси для неї. Компанія British Airways в ході програми "Зміни на краще" з 1994 до 2002 р. за допомогою своєї цільової аудиторії - пасажирам зібрала понад 31 млн. дол., які пішли на підтримку Дитячого фонду ООН в 50 країнах світу. Пасажири жертвували вже непотрібну їм іноземну валюту, повертаючись із чужих країн протягом польоту, а питання розподілу ресурсів вирішувалися компанією спільно з UNICEF.
Проводячи кампанії з "доброчинного маркетингу", корпорація зобов'язується робити пожертви чи віддавати відсоток доходу на конкретну суспільно-корисну справу, ґрунтуючись на обсягах збуту продукції. Чи не найвідомішою та найтривалішою доброчинною маркетинговою кампанією нашого часу є ініціатива компанії Avon "Разом проти раку молочної залози". Починаючи з 1993, 600 тис. незалежних торговельних агентів компанії в США зібрали більш як 55 млн. дол., а в цілому світі понад 300 млн. дол. від продажу сувенірної брошки вартістю 3 дол. При цьому 83% виручених від продажу коштів йде на фінансування заходів із запобігання хворобі.
Найбільш традиційною із усіх соціальних ініціатив, які тривалий час залишались основним джерелом підтримки місцевих медичних, освітніх та мистецьких установ та організацій, мета яких - охорона довкілля, це "корпоративна філантропія". Шляхом прямих пожертвувань, найчастіше у формі грошових грантів, внесків або послуг, компанія віддає гроші доброчинним організаціям. Корпорація McDonald's тісно співпрацює з благодійним фондом "Дім Рональда Мак-Дональда", якій асигнував більш ніж 400 млн. дол. на дитячі програми по всьому світі, фінансує програми "Мобільні клініки", "Родинні кімнати", які надають батькам житло, якщо їхні діти потребують лікування далеко від дому. Корпорація виділяє гранти та стипендії іншим організаціям, які надають медичні та інші послуги дітям.
"Волонтерська робота на користь громадян" - це ініціатива, суть якої полягає в тому, що корпорація підтримує і заохочує своїх працівників, партнерів, дистриб'юторів добровільно працювати для підтримки місцевих громадських організацій та доброчинних акцій. Працівники-волонтери можуть безоплатно надавати свій досвід, таланти, ідеї та фізичну працю для того, щоб виявити свою небайдужість до гострих соціальних проблем. З початку 1980-х років Levi Strauss&Co та її фундація виділили на боротьбу зі СНІДом понад 62 млн. дол. лише в грошовій формі. А працівники компанії відпрацювали багато тисяч годин, беручи участь у походах проти СНІДу та інших освітніх кампаніях, забезпечуючи хворих продуктами харчування тощо. Завдяки цій діяльності люди більше дізналися про причини хвороби та способи запобігання їй. Компанії IBM і Hewlett-Packard Company є найбільшими корпоративними благодійниками, які дають кошти, обладнання та волонтерів неприбутковим організаціям і навчальним закладам у всьому світі, допомагаючи покращувати якість життя за рахунок інформаційних та цифрових технологій72.
Типові соціально відповідальні підходи до ведення бізнесу стосуються також проектування виробництва та модифікації технологічних процесів з урахуванням вимог безпеки та охорони довкілля, припинення випуску продукції, що вважа'ться шкідливою для здоров'я, надання повної інформації щодо продуктів, їх компонентів та потенційних ризиків, пов'язаних з їх використанням, розробки програм з охорони здоров'я працівників, забезпечення доступу до продуктів та послуг для людей з особливими потребами, захисту приватної інформації. Але у всякому разі, компанії, що здійснюють подібні ініціативи, оптимізують і самі соціальні умови розвитку бізнесу. Залученість до вирішення соціальних проблем держави надає бізнесу значні економічні переваги: зростання нематеріальних активів та інвестиційну привабливість, зміцнення конструктивної співпраці з персоналом, партнерами, громадськими організаціями, владними структурами.
Наявність етичних кодексів в компанії та її участь в Глобальному Договорі автоматично ще не засвідчує її соціальну відповідальність. Перевірка виконання моральних та соціальних зобов'язань здійснюється шляхом "етичного аудиту" або "соціальних ревізій", в яких оцінці підлягає звітність компанії щодо практики корпоративної соціальної відповідальності. Більш якісним показником вважається професійно підготовлена звітність зі сталого розвитку / соціальна звітність / нефінансова звітність з корпоративної соціальної відповідальності, яка здійснюється на засадах міжнародних стандартів нефінансового аудиту.
Нефінансове звітування - це документально оформлена сукупність даних комерційної організації, що відображає середовище існування компанії, принципи та методи співпраці з групами впливу, результати діяльності компанії в економічній, соціальній та екологічній сфері життя суспільства. Такого роду звітність є необхідною для того, щоб зіставляти та оцінювати результативність компаній у сфері сталого розвитку відносно вимог законодавства, кодексів, стандартів діяльності та добровільних ініціатив.
В останні десятиліття було розроблено низку керівництв та стандартів звітності, в яких фіксуються основні принципи нефінансової звітності та аудиту. Головними стандартами є Стандарт АА 1000 - стандарт відповідальності Інституту Соціальної та Етичної звітності; Стандарт GRI - Порадник із звітності по стійкому розвитку; Стандарт SA 8000 - Міжнародний стандарт соціальної відповідальності; Стандарт ISO 14000 - Міжнародний стандарт екологічного управління; Міжнародний стандарт ISO 26000:2010 - Керівництво із соціальної відповідальності. В даних стандартах роз'яснюються основні принципи соціальної відповідальності як-то "підзвітність", "прозорість", "етичність поведінки", "повага до інтересів зацікавлених осіб", "дотримання верховенства закону", "дотримання міжнародних норм поведінки", "дотримання прав людини". Надаються поради щодо основних тем соціальної відповідальності та пов'язаних з ними проблемами, а також керівництва щодо введення соціальної відповідальності в практику організації.
Так, основними темами та проблемами соціальної відповідальності, що зазначені в Міжнародному стандарті ISO26000: 2010 є права людини (економічні, соціальні, громадянські, політичні права, проблеми дискримінації та ін.), трудові практики (трудові відносини, умови праці, охорона праці та безпека та ін.), навколишнє середовище (запобігання забруднення, стійке використання ресурсів та ін.), добросовісні ділові практики (протидія корупції, чесна конкуренція та ін.), проблеми, пов'язані із споживачами (чесний маркетинг, стійке споживання, захист здоров'я та безпека споживачів та ін.), участь в житті спільнот (освіта, культура, технології, соціальні інвестиції та ін.)73.
Оприлюднення нефінансової звітності призводить до появи запитань щодо правдивості тверджень та правильності надання інформації. Отже, перевірка фактів та верифікація достовірності кількісних та якісних даних звітів є необхідною складовою аудиту. Аудит нефінансової звітності може проводитися не лише аудиторськими компаніями, але й спеціальними структурами самого підприємства - внутрішнім аудитом, а також зацікавленими особами, наприклад, неурядовими екологічними організаціями. При цьому, справжня цінність аудиторського висновку полягає не стільки в підтвердженні достовірності інформації, а в тому, що компанія є прозорою та відкритою.
Як інструмент управління нефінансова звітність дозволяє аналізувати власну стратегію, залучати кращих менеджерів, створювати імідж відповідального роботодавця, підвищувати прозорість компанії, знижати нефінансові ризики, зміцнювати ділові відносини та розширювати ринки, полегшити доступ до фінансових ресурсів від міжнародних фінансових інституцій.
Отже, нефінансова звітність дозволяє продемонструвати своїм працівникам, бізнес-партнерам, акціонерам, споживачам, кредиторам ті інвесторам, державним органам та неурядовим організаціям рівень зрілості соціальної відповідальності компанії, що в свою чергу підвищить рівень довіри до компанії з боку "всіх зацікавлених"74.
Але не можна не звернути уваги на те, що на сьогодні концепція нефінансової звітності є складною для сприйняття багатьма компаніями. її підготовка передбачає витрату ресурсів, зокрема трудових, що не може дозволити собі малий і середній бізнес. Може викликати сумнів й моральна "чистота" звітування, оскільки деякі компанії здійснюють таким чином свої промо-акції як вид рекламної активності.
Зрозуміло, що хоча кількість соціально-відповідальних компаній зростає, залишається велика кількість підприємств, які не прагнуть до реалізації соціальних обов'язків. Якщо в результаті діяльності таких компаній з'являються очевидні негативні ефекти - завдаються збитки екології, безпеці або здоров'ю споживачів, порушуються права персоналу, то на ретроспективному рівні моральна відповідальність здійснюється через засудження з боку громадськості.
В останню третину XX ст. у публічному просторі почали формуватися громадські рухи за охорону навколишнього середовища та конс'юмеристські рухи за розширення прав та впливів громадян-споживачів. На тлі глобалізаційних змін наприкінці 1990-х років активізувалися антиглобалістські рухи - громадські об'єднання, сформованих проти певних негативних аспектів глобалізації заради вирішення політико-економічних проблем. Хоча склад антиглобалістських рухів сьогодні є неоднорідним ("зелені", пацифісти, феміністи, націоналісти, ізоляціоністи, правозахисники та інші), що викликає внутрішні спори та конфлікти, тим не менш, його учасники мають спільні цілі.
Незважаючи на різну ідеологію, специфічні соціальні завдання, ці рухи об'єднали свої зусилля для вирішення конкретних проблем (наприклад, впровадження податків на фінансові операції задля спрямування їх для боротьби з бідністю, тиск на фармацевтичні компанії, що отримують надприбутки в країнах "третього світу") та мають спільні норми та цінності. Антиглобалістські організації обстоюють інтереси різних шарів населення, висувають вимоги національним урядам та міжнародним організаціям уразі виникнення соціальної несправедливості в різних сферах життя. їхньою метою є створення іншої глобальної культури, де транснаціональні організації та міжнародна корпоративна еліта, які відіграють найважливіші економічні та політичні ролі, були б підзвітні світовій спільноті.
Об'єднанню зусиль громадських організацій для виробки альтернативних соціально-економічних проектів слугує практика соціальних форумів. Так, головними принципами проведення Всесвітнього соціального форуму, який є альтернативою Всесвітньому економічному форуму, та низки локальних та національних соціальних форумів є відкритість, демократичність, дискусійність.
Таким чином, громадськість постає виразником загально значимих цінностей та може бути такою силою, що здатна впливати на формування моральнісної поведінки колективних суб'єктів та процедури управління в корпораціях. Морально мотивований тиск громадськості призводить до покарання "безвідповідальних" компаній, що виявляється у примусі до відновлювальних робіт та виплат компенсацій (у разі нанесення збитків). Як зазначають дослідники механізмів соціальної відповідальності75, стосовно до корпорацій прості судові попередження не будуть ефективними, якщо вони не постануть надбанням гласності. Навіть штрафи недостатньо можуть впливати на компанію, оскільки вони перекладаються як додаткові витрати до ціни товару чи послуг, які потім сплачує споживач.
Як засвідчує практика, дієвими є бойкоти товарів ТНК, що публічно проголошуються неурядовими громадськими організаціями та підтримуються громадськістю різних країн. Ще одним із дієвих способів покарання компаній є примус корпорації до організації публічного оголошення про свою аморальну поведінку, принесення публічного вибачення за свою діяльність, що дійсно здатне привести до змін у стратегіях та структурах ТНК.
Розділ 5. Політична етика
5.1. Політична етика - виклик соціально-політичної кризи.
5.2. Політика і мораль: схоже у відмінному.
5.3. Політична етика: пошуки визначення.
5.4. Влада як фокус взаємин політики і моралі.
5.5. Політика і чесність: чи можливе моральне виправдання політичної брехні.
5.6. Мораль у політичному конфлікті.
Серед проблемних сфер сучасної прикладної етики чільне місце займає політична етика. Саме у сфері політики з особливою гостротою означилась моральна проблематика з перших спроб її теоретичного усвідомлення. Сучасна політика в свою чергу стала простором актуалізації практичного потенціалу етичної теорії. З самого початку свого існування політика означена домінантою спокуси владою, хоча передбачалась як механізм регулювання суспільних відносин. Ця хиба не тільки не викорінювалась із процесом соціально-культурного розвитку суспільного життя. а й посилювалась через зростання могутності засобів утиску. Зростання сили держапарату щодо життя пересічних громадян, з одного боку, підвищення міри ризиків у прийнятті рішень стосовно соціального життя, з другого - особливо загострюють проблему контролю "контролерів" соціального порядку, якщо можна так назвати власне політиків виходячи з їх прямого професійного призначенням.
Велетенська залежність благополуччя буття кожного громадянина від діяльності політичної системи, що з часом ускладнюється, посилюється, відчужується від суспільства, стає самодостатньою в своєму розвиткові, зосереджуючись на відтворенні і самозбереженні поза прямим обслуговуванням соціального загального інтересу, стимулює увагу до політики як об'єкту етичного аналізу. Зацікавленість на шляхах звільнення від державницького опікунства широких верств у питаннях визначення формату соціальної життєдіяльності, здобування більше прав на вільне самовизначення щодо свого власного життя, висуває вимогу теоретичної відповіді на актуальні питання: Що може бути критеріями оцінювання загальнозначущих рішень? На яких підставах приймаються політиками ті чи інші закони, соціальні регулятори та життєві всезагальні стандарти? Чи є мораль сьогодні тим потрібним регулятором щодо політичної регуляції як такої? Відповісти на ці та інші питання покликана саме політична етика.
Політична етика як одна зі складових сучасної прикладної етики - молода галузь наукового дослідження і навчальна дисципліна. Однак як спеціальна проблематика політичної теорії, філософії політики вона має свою давню дослідну традицію, яка розвивалась не стільки зусиллями етиків, скільки соціологів, соціальних філософів, політологів. Проте із середини XX ст. через нагальні запити соціальної практики вона почала оформлюватися в окрему галузь наукового дослідження.
Серед західних дослідників, соціологів, політологів, соціальних філософів, у яких ця проблематика посідає належне місце, особливо виокремлюються Р. Нозик, Дж. Роулз, Ю. Хабермас, М. Фуко, X. Арендт, Б. Сутор, К.Г. Баллестрем, 3. Бауман та ін. На пострадянському просторі політична етика як наукова та навчальна дисципліна розпрацьову-валась О. Дубко, В. Бакштановським, А. Сагомоновим, Т. Мишаткіною, А. Гусейновим, Р. Апресяном, А. Прокофьєвим, Б. Капустіним, В. Ма-лаховим, А. Єрмоленко та ін.
По сьогодні існує ряд труднощів із приводу визначення предмета та проблемного поля політичної етики як окремої наукової галузі. Більше того, залишаються відмінними трактовки її проблематики у власне політичній філософії та політологічній науці та в прикладній етиці.
Особливої складності додають і проблеми становлення самої прикладної етики, що претендує на виокремлення щодо теоретичної етики. Чи є політична етика самостійною галуззю етичного теоретичного знання? Чи це - одна з практично зорієнтованої проблематики етики, яку в свій час називали професійною етикою, а тепер схильні вважати прикладною? Чи може це нова теоретична дисципліна міжгалузевого, синтетичного характеру, яка має розвиватися на стику філософії, соціології, етики, політології? Всі ці питання залишаються відкритими у сьогоднішніх теоретичних дослідженнях. Однак певної визначеності щодо них вимагає сучасна складна, суперечлива соціальна практика.
5.1. Політична етика - виклик соціально-політичної кризи
Ознайомлення з політичною етикою, в першу чергу, передбачає визначення її відношення до власне етики як науки про мораль. В той же час сфера політичного зобов'язує до звернення до політичної науки, зокрема політичної філософії, яка з початку свого існування містила нормативно-ціннісну складову у своїх інтерпретаціях політики.
Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно постала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Аристотеля. Проте його попередники (Сократ, Платон) по-своєму торкалися проблем найкращого устрою спільного життя і досягнення людського щастя в ньому.
Пошук соціальної гармонії передбачав звернення до ідеї блага в її найширшому етичному розумінні. Так, у Платона найкраще за устроєм суспільне упорядкування ("Держава", "Закони"), що втілює істинні принципи людського спільного життя детерміноване онтологічно первісним (як квінтесенція сущого) благом. Це ідея, що притягує до себе, організує і сповнює сенсом людське буття. Поза ним навіть щастя (суто людська, на відміну від божественної, ціль) не може бути істинним. Ідеальна політична влада і є інструментом здійснення блага як загальної мети. Для Платона істинна політика - це політика, що розчинена в ідеях істини та блага.
Більше того, і єдність людей визначена саме тим, що і для людини найважливіше бути підпорядкованим ідеї. Тому саме наймудріші за Платоном достойні бути правителями. Не розвиваючи власне етики як спеціальної царини роздумів, Платон своєю філософією виголошує тотожність розумного та етичного (як панування ідеї блага) і, в той же час, розуміє їх силою організуючою державу, ототожнюючи власне етичне і політичне. Адже влада ідей є повним і безсумнівним пануванням над умами. І така влада непорушна і остаточна.
У розумінні Платона недосконалість реальної влади перекривається розмірковуваннями про істинне і моральне. Той, хто пізнав істину, вже нічим іншим, крім цієї істини, крім блага не буде керуватися. Адже лад людського життя у прямій залежності від вищого ладу ("царства ідей"), який дається людині в її розумі. Сприймаючи його як людську чесноту (моральну якість), Платон знаходить у розумі опосередкування між світом вічних істин і світом конечним та помилковим, тим самим озброюючи людину на шляхах досягнення єдності з самим собою, свободи від пристрастей, самовладання і як результат - щастя.
У Аристотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження. Бо дослідження етики як учення про чесноти як якості людського характеру передбачалось не стільки задля озброєння людини на шляху до щастя, скільки задля визначення належних умов (загального та вищого блага і користі) спільного існування в практиці полісного життя.
Дослідниками наголошується генетична спорідненість етики та політики за Аристотелем76. Етика й політика належать до однієї сфери практичного знання на відміну від теоретичного та творчих чи виробничих знань. Як в етиці, так і в політиці мета вчинку невіддільна від нього самого. Невіддільність предметно-цільової інтенції від поведінки та діяльності людини характерна для етики й політики.
Аристотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи - як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначенні Аристотелем (ідея блага, сфера публічних стосунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.) "утверджують сутнісну відкритість етики в бік політики як такої, політичного способу людського життя й спілкування"77.
Отже, в центрі аристотелівської етики - політичні питання, що власне і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Аристотеля була намаганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяльності полісу, його управління.
Етика й політика в Аристотеля невід'ємні в людському прагненні до "доброго життя" (евдемонії) разом з іншими і для інших у справедливих інституціях. Моральний сенс спрямування до блага (суспільного) поєднується з індивідуальним людським бажанням щастя. А у відкритих публічних стосунках проходить процес етичного самовизначення особи.
Специфічно людські риси: прагнення до блага і стосунки з іншими у вченні Аристотеля вписані в загальний емпіричний простір (поліс), який виявляє цілісну природу античної етики "етосу".
Досліджуючи реальну політичну практику (доробок аристотелівської школи - 158 монографій із серії "Політій"), філософ визначає політичне життя одним з основних способів людського буття, що надає існуванню людини певного особливого спрямування і властивостей.
Політичне життя асоціюється з напруженою, сповненою моральних проблем атмосферою полісу. Ця характеристика задає і певну міру діалогічності І в політиці, і в етиці Аристотеля поєднуються вимір праксису (мета якого невіддільна від поведінки й вчинків людини) і
"досконалого" спілкування, в межах якого люди визначають і обстоюють власні інтереси, це поєднання створює простір і можливість морально-практичного дискурсу, який пов'язаний із справами та прийняттям рішення.
Політика для Аристотеля - це спілкування "в найбільш досконалій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповідно до їх прагнень", "спілкування, що є найважливішим з усіх і обіймає собою усі інші спілкування". У політиці виявляється прагнення до блага, як і в інших формах спілкування, зокрема і моральному. "Держава є лише тоді, коли виникає спілкування між сім'ями і родами заради благого життя, з метою досконалого та самодостатнього існування"78. Метою політичного (полісного) спілкування є прагнення до блага, причому до "найвищого з усіх благ". "Держава створюється не заради того тільки, щоб жити, а переважно для того, щоб жити щасливо"79. Політичне життя має бути діяльним: "якщо щастям має вважатися блага діяльність, то і взагалі для всілякої держави, як зокрема і для людини, найкращим життям було б життя діяльне" . А воно є найкращим за можливості "вчиняти у своїй діяльності відповідно вимогам чесноти"81. Найкращими ж стосунками для життя в полісі є дружні стосунки. "Дружність ... скріплює і державу, і законодавці старанно турбуються про дружність, ніж про правосуддя", бо "дружба - це спільність ... бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому і мислять собі життя спільним"82.
Політичне життя, за Аристотелем, передбачає єдність етичної і політичної проблематики людського буття загалом. Така взаємодія етики й політики засвідчує цілісність гармонійності світоглядних настанов культури античності, дух і цінності якої відобразились у творчості Аристотеля. Проте теорія Аристотеля все ж таки була певним ідеальним моделюванням в ситуації кризової доби античного класичного полісу. Філософ, досліджуючи найважливіші риси досконалого державного устрою, веде мову про бажане. Його вимога турбуватися з приводу чеснот громадян є закликом до тієї держави, "яка називається державою по істині"83. Його інтенції були саме пошуком оптимального обґрунтування належного, яке б дало наснагу для вирішення суперечок та проблем реальної політичної практики першої третини IV ст. до н. е.
Якщо античність у своїй полісній формі організації життєдіяльності давала підстави до співвідносності політики та етики, теократія середньовічної доби знімала проблему як таку, то вже становлення новоєвропейської цивілізації, розпочате добою Відродження, поклало початок розрізнення політичної та моральної сфери (аж до взаємного виключення у найрадикальніших підходах).
Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Ніколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору політичним інтересом, характер їх взаємин не набув остаточної визначеності.
Персоналія Ніколо Макіавеллі є показовою щодо теоретичного обґрунтування протиставлення політики та моралі як різних сфер за вихідними інтересами та кінцевими ідеалами. Однак слід ураховувати, що він ввійшов у теоретичну спадщину політичної та етичної науки не тільки теорією об'єктивної, емансипованої від моралі та релігійних авторитетів політики, раціоналізацією та систематизацією політичної практики, а й пропагандою певної політичної етики. Якраз у його концепції, за якою мораль не тільки відділена від політики, а й навіть підпорядкована їй, мають місце політико-етичні приписи щодо норм політичного аморалізму як засобу досягнення загального блага, вигоди та самозбереження. Критика недієвих абсолютних моральних стандартів була пропозицією дієвої політичної етики, яка орієнтується на конкретно-ситуативний результат. Хоча у питанні співвідношення політики та моралі саме Макіавеллі став родоначальником досить жорсткого протиставлення цих двох сфер.
Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним принципом в політиці, де мета виправдовує засоби. "Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і використовувати це вміння у випадку необхідності" (Н Макіавеллі).
Мораль, яку використовують в політиці, - це хитрування та лицемірство заради прикриття егоїстичних інтересів та маніпулювання чужою волею. Недалекі від цього і звичайна мораль та людські норови, про які Макіавеллі дотримувався самої поганої думки, змальовуючи реалії повсякденного життя. Саме через це філософ в своїй політичній етичній позиції повністю вилучає моральну метафізику, ідеологію, абстрактно належне, що перебуває по ту сторону життєвих обставин та колізій. Така чиста мораль несумісна з реальністю політики. В цілому її вплив на суспільне життя є незначним. Тому мораль не може бути корисною політиці, тим більше, бути співвідносною з нею.
Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмітити, що вона, в свою чергу, пов'язана із специфікою історичного соціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну автономію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження придали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавеллі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів в досягненні цілі - політичного владарювання.
Проте позиція Макіавеллі не стала ситуативним винятком, а мала в подальшому як своїх прибічників, так і критиків. Варто лише навести ряд висловлень з цього приводу, які засвідчують традиційний поділ думок по проблемі співвідношення моралі та політики. До моральних нігілістів у сфері політики можна залучити соціальних філософів, соціологів, політологів XVIII - XIX ст., які, досліджуючи досить жорстокі політичні реалії того часу, все більше стверджувались у думці, що політика є "брудною справою". Показовими є думки: "Не треба безпосередньо займатися політикою, щоб пересвідчитися в тім, як сильно її звичаї суперечать моралі і розуму" (ПІ. Монтеск'є); "Хто шукає спасіння своєї душі, той шукає його не на шляхах політики, яка має зовсім інші завдання, які можна розв'язати тільки при допомозі насилля" (М. Вебер).
Проблематика взаємозалежності політики і етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і власне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось в філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.
Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики утвердилось у соціології М.Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок розробки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціологічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвердилась традиція розведення "етики переконань" та "етики відповідальності" (М. Вебер), "етики успіху" (М. Шелер) в політичній діяльності.
Однак глибока системна криза, з якою європейська спільнота вийшла із двох воєн, розпад системи ціннісних орієнтирів, певна дискредитація ліберальної традиції 60-х років XX ст., підрив авторитету державної політики, а у подальших роках криза управління, довіри, ідеології, нарешті економіки, моралі, політики з новою силою актуалізували перегляд взаємовпливу політики і моралі, чим викликали вже політичну етику як рефлексію цієї проблеми, ввівши її до складу багатьох філософських та політологічних досліджень.
Отже, проблематика політичної етики актуалізується в періоди соціальних криз та соціально-культурних, соціально-політичних трансформацій. Це - і період кризи класичного античного поліса, і період становлення європейської національної державної суверенності, і період кризи європейської соціальної ліберальної системи. Сучасна потреба подальшої розробки політичної етики посилена як соціальним запитом щодо розв'язання наболілих політичних та соціальних проблем, нових обріїв подальшого соціального упорядкування у складних процесах сучасної глобалізації та наздоганяючої для великої кількості країн модернізації, так і теоретичною вимогою перегляду як основних пояснювальних підходів, так і існуючих інтерпретацій політики і моралі як соціальних явищ.
5.2. Політика і мораль: схоже у відмінному
Протягом тривалого процесу становлення і розвитку політичної етики намітився ряд основних інтерпретацій взаємин політики та моралі як основної теоретичної проблеми, які по сьогодні впливають на етико-політичні дослідження і опосередковано на соціально-політичну практику. Так, до основних підходів до цієї проблеми відносять:
Розуміння моралі як обов'язкового компоненту мотивації та ціле-покладання у політичній діяльності. Це співвідношення означують як "моральна політика".
Розуміння моралі як ціннісного критерію щодо політичних дій, політичних мотивів. Такий підхід кваліфікується як "політичне моралізаторство".
Розуміння політики як морально-нейтрального чи поза морального явища. У такому розумінні вплив моралі на політику завжди є негативний, деформуючий. Тому даний підхід проголошує "морально-політичний нейтралітет".
Розуміння моралі як системи правил, що регулюють поведінку людей, як діячів політичного процесу. Це розуміють як "моральний кодекс політика".
Розуміння моралі як системи оцінок і принципів, у яких оцінюють політику її зовнішні спостерігачі. Це - "політична мораль".
Розуміння моралі як філософської рецепції ціннісно-нормативних аспектів політики. У такому розумінні це - "політична етика".
Таке різноманіття підходів до співвідношення моралі та політики є породженням як різності теоретичних підходів до їх дослідження, так і специфікою їх природи та соціальних функцій. Однак сьогоднішня потреба в політичній етиці - це не стільки потреба критики та спростування якихось попередньо випрацюваних концепцій взаємозв'язку політики та моралі, скільки намагання розв'язання проблеми подальшого існування і перспектив розвитку людства, очевидна залежність яких сьогодні від їх взаємовпливів не підлягає сумніву.
Звернення до взаємодії моралі та політики як до основної проблеми політичної етики викликано, в першу чергу, розумінням універсальності моралі як морально-ціннісного супроводу будь-якої людської діяльності, а, по-друге, розумінням того, що політика як вид діяльності в більшій мірі ніж будь-яка інша діяльність потребує моральних аргументів. "Значна частина сучасних коментарів на тему взаємин моральності та політики вважає центральним припущення, що політика як професія регулярно та майже неминуче вимагає морально непорядної поведінки. І такі вимоги не стосуються передусім брехні заради власної користі чи того, що розуміємо під словом "корупція". Вони скоріше стосуються тих випадків, коли існують (чи видається, що існують) важливі політичні причини, які спонукають до брехні, та в яких відмова політика чи неспроможність збрехати можуть бути рівнозначними його нездатності виконувати власні професійні обов'язки як політика"84.
Політика практикує такі способи діяльності і такі типи стосунків (обман, уведення в оману, примус, насилля, наприклад), які, по суті, мало сумісні із мораллю. Проте її дієздатність часто залежить від виправдання таких явищ, які за логікою моральної свідомості виправданими бути не можуть. Такий характер політики визначає залежність її від морального обґрунтування.
Політика залежить від моралі також і в ідейному підґрунті. Бо для здійснення головного завдання консолідації соціуму потребує ідеї загального блага як основи соціального єднання і кооперації. Крім того, політика має звертатися до моралі і через притаманний їй конфлікт інтересів.
Ці особливості політики були зрозумілі ще за часів Аристотеля як засвідчують його роботи, в яких філософ відшукував заходи подолання спричинених цими особливостями проблем.
Та сучасна соціально-політична практика не тільки не позбавилась таких тенденцій, а ще в більшій мірі виявила нагальну потребу визначення щодо моралі в політиці. По-перше, збільшилась ціна політичних рішень щодо їх впливу на долі людей та людства в цілому. По-друге, перехід людства на стадію інформаційного суспільства призвів до підвищення поінформованості широкого загалу, з одного боку, та запиту щодо прозорості політики - з другого, що збільшує залежність політиків від суспільної думки.
Ці сучасні актуалізації етичних аспектів політичної діяльності виявляють болючу нестачу моральності в реальній політиці, засвідчують постійно відтворюваний конфлікт "між вимогами, які ставить моральність (у звичайному її розумінні) та вимогами, які ставить політика". Тому попри всі попередні розвідки щодо взаємовпливу моралі і політики залишається необхідним вияв глибинних підстав взаємин політики та моралі, відповідь на питання чи в самій політиці містяться витоки етичних складностей її практики, неспроможність її само легітимації. А це потребує попереднього розгляду політики і моралі в порівняльному аналізові їх специфічної природи.
Дослідниками констатується очевидна різність цих двох сфер суспільної життєдіяльності.
В традиційному розумінні політика є організаційною, регулятивною та контрольною сферою життєдіяльності суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність по досягненню утримання та реалізації влади індивідами та соціальними групами для здійснення власних запитів та потреб.
У ширшому розумінні, що виходить з філософського узагальнення, політика - це людська діяльність по прийняттю та проведенню у життя рішень, що наділені достоїнством суспільних повноважень, від імені яких і в ім'я яких вони приймаються. Політика являє собою регулювання суспільних відносин шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку як різних сфер суспільного життя, так і в цілому. Політика виявляє сенс існування спільноти людей, визначає загальні інтереси всіх співучасників суспільної життєдіяльності, розподіляє між ними функції та ролі, виробляє належні правила поведінки задля забезпечення ефективної взаємодії та взаєморозуміння. Політика як система певних суспільних відносин є результатом спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, підтримання порядку, управління та стабільності; визначення спільних позицій відносно центрів влади, використання насилля.
Зміст політики має вираження в її цілях, в проблемах, які вона вирішує, в мотивах, правилах і механізмах прийняття політичних рішень. В основі політики лежить або співробітництво, кооперація, взаємодопомога людей, або їх конфронтація, ворожнеча, насилля та конфлікти між собою. Адже політика виявляється через людей. Вона адекватно відображує характер суспільства та людей в своїх пануючих нормах і традиціях, цінностях, політичних інститутах. В свою чергу психічні стани людей, їхні якості, що модифікуються в процесі взаємодії із владою, є невіддільним від політики. Якби не хотілося людині, але бути поза певною політичною системою вона не в змозі. Тому в певному сенсі політика в суспільному бутті є неминучою.
За традиційним розумінням моралі, на яке орієнтується зокрема політична філософія у своєму трактуванні її співвідношення із політикою, вона є однією із форм суспільної свідомості, завдяки якій на практиці стверджується суспільно необхідний тип поведінки людей. На відміну від правових норм, виконання яких підтримується та контролюється державними органами, мораль спирається на суспільну думку та дію, на переконання, традицію та звичку. Мораль знаходить свій вираз у вчинках людини по відношенню до суспільства, владних структур, колективу, сім'ї і т. ін. Цінності моралі змінюються із часом і у різних народів та суспільних верств. Основним в моралі є визначення і дотримання того, що є "хорошою поведінкою та діяльністю", що для людини є порядним, пристойним, гідним та ін. Найсуттєвішим при цьому є те, що мораль - це складова індивідуального світогляду, яка в більшості визначає для особи картину соціально-політичного світу.
Сучасне розуміння моралі відійшло від традиційного розуміння її як тільки форми суспільної свідомості, що є значимою у суспільних стосунках. В широкому підході мораль розуміють як певний модус людського ставлення до дійсності, певна форма світоставлення, в якій суспільні стосунки є лише однією із складових. Загалом мораль є таким організуючим фактором людської поведінки, в якому принциповим є формування певних категоричних вимог (імперативів) щодо людського ставлення до дійсності з позицій принципового протистояння добра і зла. У такому широкому розумінні мораль стає обов'язковою стороною будь-якого людського діяльного ставлення до будь-якого елементу дійсності.
Регулюючи таким чином якість та характер людських відносин та ставлення, мораль є, як і політика, неодмінним фактором людського суспільного буття. їх тотожністю є регулятивна спрямованість. І мораль, і політика - це організаційні, регулятивні, контрольні сфери суспільства. Якщо ж суспільні відносини є простором спільним і для політики, і для моралі, то їх функціональне навантаження виявляється нетотожним.
Так, політика здійснює організацію соціальних відносин з позицій інтересу (inter-esse- бути поміж) чи приватного, чи корпоративного, групового, класового, чи загальносуспільного в його ефективності та доцільності. Мораль орієнтує ці ж суспільні відносини з позицій поза-або над інтересами - як універсальне відношення до іншого чи інших за межами власного інтересу.
Політика визначається як "мистецтво можливого" (Realpolitics) конкретністю цілей і завдань, відповідає нагальним потребам соціального життя. Вона орієнтується доцільністю та прагматикою соціальної ефективності.
Мораль орієнтує людську поведінку образами належного (всезагальне благо, наприклад). її нормативну систему обґрунтовують глибинні цінності як базові орієнтири людського життя.
Політика, регулюючи соціальні відносини людей, застосовує механізми влади, яка до певної міри є "легітимованим насиллям" (М. Вебер). Мораль вимагає доброї волі (І. Кант) як дієвого механізму здійснення.
Політика означує людей в соціальних відношеннях певними функціональними амплуа - громадянин, партієць, політик на ін. Тоді як мораль в своєму регулюванні як індивідуальної поведінки, самовизначення, так і соціальних стосунків звертається до власне людськості, людської якості як такої, первинної та безумовної.
Політика реалізується в системі соціальних інституцій. Мораль відзначається не інституційним характером своїх механізмів, для яких характерною є присутність у будь-яких соціальних практиках як оціночно-імперативної складової.
Політика створює мережу горизонтальних взаємозв'язків, а мораль в просторі соціальних взаємовідносин являє собою певний вертикальний вектор - від глибин до висот власне людського самоздійснення - в орієнтації на вище благо та належне.
При всій різності політики і моралі їх завдання стосовно соціальної життєдіяльності ідентичні. Як політика в підсумку покликана створювати гарантований соціальний лад, так і мораль покликана виступати підґрунтям та певними "рамочними умовами" простору спільного буття, взаємності. Як діяльність по систематичному відтворенню соціального порядку (хоч і у механізмах публічної влади) політика має звертатись до первинних аксіологічних засад людського життя, які репрезентовані у моралі як системі. Тому питання сьогодні в політико-етичній площині не ставиться "чи повинна політика спиратись на етичні засновки, а є питанням про те, яку частину моральних цінностей вона здатна асимілювати без катастрофічних наслідків для самих цих цінностей та без втрати власної практичної ефективності"85.
5.3. Політична етика: пошуки визначення
Якщо звернутися до результатів деяких спроб систематичного висвітлення політичної етики, можна побачити різноманітність її визначень та різність означених об'єктів дослідження.
Політична етика, за К.Г. Баллестремом, це - "частина практичної філософії, яка займається основними нормативними питаннями політики: принципами справедливого соціального устрою, конституцією; критеріями легітимного управління, правами та обов'язками керівників та громадян (включаючи право протидії та обов'язок послуху), проблемою справедливості у стосунках між державами. До політичної етики у широкому сенсі відносяться теорія соціальної справедливості, легітимного управління, справедливих війн, а також теорія правильного використання влади правлячими колами"86.
Енциклопедичний словник "Етика" в статті В.І. Бакштановського та Ю.В. Сагомонова визначає політичну етику як особливу частину суспільної моральності, соціальної етики - як "моральні вимоги громадян до наділених владою професіоналів, чиновників"; як "демократичні принципи політичної діяльності"87.
Для С.В. Пазенка "етика політична - галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики та влади (у широкому розумінні) чи професійна етика суб'єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні)"88.
На думку Бернхарда Сутора, політична етика ототожнюється з уявленнями про загальнозначущі норми гуртожитку та громадянські чесноти. Вона переслідує мету, щоб право та інститути формували політично мислячого та політично дієвого громадянина (схильного рахуватися із загальним благом)89.
Політолог Б. Капустін, вступаючи у дискусію з приводу розуміння політичної етики як прикладної етики, доказує неправомочність етичної точки зору на політику. Він вважає, що правильніше говорить про участь моралі в роботі політики. "Це - внутрішня проблема політичної філософії, розв'язання якої ні в якому випадку не може дати проекція загальної чи "чистої етики на політику"90.
Можна продовжувати перелік визначень, що буде лише демонструвати різноманітність трактувань, але, найсуттєвіше, - це добре виявляє не лише теоретичні труднощі становлення нової галузі знання, а досить широке її проблемне поле.
Узагальнюючи різноманітні підходи, можна означити, що під політичною етикою розуміється:
o ціннісно-нормативне орієнтування політичної діяльності, вияв її сенсу та нормативних засади;
o професійна етика політичного діяча; політична культура широкого загалу;
o процедура досягнення консенсусу та балансу інтересів;
o дослідження взаємовідносин моралі та політики, прояснення етичної структури конкретних політичних проблем та ситуацій;
o моральний вибір у політиці та ін.
Проте чи є політична етика лише сукупністю моральних цінностей та норм, що мають відношення до політичного світу - до його інститутів, відношень, політичного світогляду та поведінки членів того чи іншого суспільства, та використовуються у вигляді оцінки політичного курсу в цілому та політичної діяльності окремих осіб зокрема? Варто звернутися до трактування політичної етики не лише в сфері політичної філософії, в якій вона часто сприймається як більш раціоналізована версія моралі. Чи можна розглядати політичну етику як самостійну складову етичної науки як такої?
Для цього потрібно відповісти на питання, чи важливим є звернення до політичної дійсності для вирішення власних етичних теоретичних проблем. Думки з цього приводу можна віднайти серед філософських поглядів попередників та сучасників.
Так, свого часу стверджувалось, що "етика є пустою наукою, якщо вона не пов'язана з політикою" (К.А. Гельвецій); "наука про мораль людини як таку, взяту поза державної організації, не може бути побудованою"; "політика "актуалізує" мораль і запліднює її життям" (Т. Гоббс); "політична філософія є етикою, що є прикладеною до суспільства" (І. Берлін). Ці думки засвідчують необхідність, зокрема, політики як матеріалу для наповнення етики як теорії моралі тією практичною змістовністю, яку вона розглядає як практичну філософію.
Це показово. Адже при специфічній ситуації навколо моралі у сучасному плюралістичному суспільстві, де вона як поняття все більше оточується байдужістю, саме політичні проблеми є тим об'єктом, щодо якого піднімаються власне моральні питання. Ніщо так не збурює моральні почуття як несправедливість та конфліктність політичної ситуації. Бо саме в цій сфері наочною стає залежність людей, їх добробуту від прийняття рішень, що стосуються кожного. У сучасних умовах зростає роль моральних критеріїв і координат політики через те, що стократно збільшується вартість багатьох політичних рішень, підвищується значення впливу суспільної думки на політику і політиків.
Політичні конфлікти, що посилюють невпевненість, безпомічність та страх все більш викликають моральну забарвленість політичних проблем. Але при цьому моральному навантаженні можливого публічного обурення з приводу реальної політики важливим залишається "уникнути загрози в ідеалістичному дусі висувати зовні до політики піднесенні та прекраснодушні вимоги, які розіб'ються від зіткнення із суперечливою, а часто і злою реальністю, а потім стечуть з неї як з гуски вода"91.
Для конструктивного підходу до розв'язання проблеми співвіднесення моралі та політики необхідним є розгляд етики не як політизованої, що обслуговує вузький політичний інтерес, моралізації, а як дослідження механізмів та способів дії у політичній сфері у відповідності до етичних масштабів.
Розуміючи, що простором дослідження проблематики політичної етики є власне політика, необхідно виокремлювати цю проблематику із кола професійної етики, загальнолюдської моралі, прикладної етики, політичної філософії92.
Так, професійна етика - це правила, що регулюють поведінку людей в їх "особливій якості", яка визначається їх приналежністю до тієї чи іншої професійної групи. Вони не є універсальними, бо не розповсюджуються на тих, хто не входить до такої групи. Не передбачають вільної саморефлексії, яка невіддільна від моралі як такої. В більшій мірі є партикулярним визначенням, з одного боку, допустимого для членів даної групи, з другого - "правилами безпеки". Водночас мораль є універсальною, бо виступає від імені "усіх добропорядних (розумних, нормальних та ін.) людей" і виносить судження про справи, що торкаються усіх. Тому і як політична мораль вона має зберігати притаманну їй універсальність, що буде сприяти компенсації неусувної у політиці партикулярності (як партійність, наприклад).
Прикладну політичну етику розуміють як нормативні вимоги громадян до наділених владою професійних політиків, чиновників і всіх тих, хто виявився залученим до цієї сфери. Але важливішим є не вимоги до політиків, а сама здатність громадян до діяльності - як вони можуть висувати та реалізувати свої вимоги.
Політична етика - це нормативні орієнтири, що реалізуються у колективних діях і завдяки загальній приналежності до певної політичної асоціації. її носії - громадяни, її простір - сфера публічності.
Політична мораль - це нормативне мислення індивідів як приватних осіб. її практикують ті, хто виносить судження про політику не залишаючи приватної сфери. Якщо загально людська мораль в теоретичних інтерпретаціях - це різноманіття теоретичних нормативних моделей, то різноманіття політичної моралі - це різність життєвих позицій тих сил, які дають оцінку політичним явищам.
Політична мораль в актуальный соціально-політичній практиці - це власне формування моральнісного виміру політики, моральнісне орієнтування сили, що є іманентною політиці проблемою без якої не можна зрозуміти, що є власне політика.
Такий підхід обумовлений розумінням політики як організуючої сили щодо розв'язання та стримування тих конфліктів, які не можуть бути стриманими чи розв'язаними іншими засобами, крім політичної сили. Власне наявність і неодмінність такої сили і актуалізує моральний аспект політичної діяльності.
Мораль у політиці - це свідоме індивідуальне самовизначення і самопримус до певного нормативного стандарту поведінки, в силу якого саме індивід наділений тою критичною креативністю, яка, з одного боку, дає можливість розрізняти допустиме та недопустиме в політиці, зокрема, а з другого - не стає пустим нігілізмом чи завищеною абстрактною моралізацією щодо конкретних ситуацій та соціально-політичних обставин.
Таке поєднання цілком виправдане через те, що конфлікт як типова політична ситуація, типовий вимір політики провокується протистоянням та зіткненням приватних інтересів, рівноправних у своїх ціннісних обґрунтуваннях. Тому розв'язання такої ситуації можливе через свідоме приборкання індивідуального егоїзму на користь загальній справі єдності та гармонії соціального буття. При цьому активним важелем моралі як політичної виступає домінантна риса - імперативність обов'язку.
Мораль як самостійне мислення з приводу взяття на себе обов'язку є невід'ємної складової власне політичного мислення, особливо з огляду на притаманній їй можливості бути "брудною справою". Саме тому розуміння політичної етики має бути ширшим за нормативний підхід до політики. Так, у ширшому підході в політичній етиці виділяються питання мотивації в політиці етичних принципів (основи), норм (закони і правила) та чеснот (настанови і диспозиції відносин)93.
Також до етичної проблематики політики відносять питання обґрунтування системи базисних цінностей суспільства, формування соціального порядку, який відповідає цим ціннісним уявленням, питання інституціональних взаємовідносин, стосунків соціальних груп та рухів, відносин суспільства та особи і т. ін. .
Таке розуміння політичної етики пов'язується із тематикою соціальної етики, яка не стільки задає орієнтири спеціальним соціальним галузям, скільки вивчає притаманний їм етос - стиль і спосіб ладу життя, зокрема політичного.
Якщо розуміти головним завданням соціальної етики сьогодні інтеграцію розірваного спеціалізацією соціального цілого - світу та цілісності людства, то і політична етика як складова соціальної етики має перейматися тими моральними колізіями політики, які виникають на межі спеціальних політичних інтересів та загального інтересу людини та суспільства як таких.
Саме в такому розумінні завдань політичної етики можна трактувати мораль у сфері політики як необхідну сторону власне політичної діяльності, деякі проблеми якої, що не вирішуються політичними засобами, вимагають етичного масштабу. Тому найпродуктивнішим підходом сьогоднішні дослідники політичної етики вважають вияв того, як мораль приймає участь у роботі політики. "Осягнення цієї проблеми починається з осмислення необхідності відношення моралі та політики, поза яким неможливі вони обидві"95.
Більш прозорою стає ситуація суперечливих відносин моралі та політики при деталізації розуміння самого єства політики. Зокрема, Б. Сутор спирається в своєму викладові проблем політичної етики на розрізненні в політичній сфері: 1) проблеми виправдання цілей та програм (policy); 2) проблеми виправдання засобів, що представлені інститутами, правилами та законами політичного порядку (polity); 3) проблеми політичного діяння політиків та громадян у їх взаємодії (politics). В такій деталізації виявляється змістовна варіативність політичної етики у її відповідності як етики цілей, етики інститутів та етики дій.
В аспекті політичних цілей етичною проблематикою стає ціннісне виправдання інтересів в ситуації їх конкуренції та знаходження засобів розв'язання їх конфліктності через віднесення до загального інтересу як всезагального блага. В такому контексті проблематика політичної етики обертається навколо проблеми співвіднесення конкретної політики з її специфічними інтересами та спрямованістю до безпосереднього втілення певних інтересів та об'єднуючими спільноту цілями-цінностями - мир, свобода, справедливість. Останні, будучи лише принципами, які задають ціннісні орієнтири та масштаб політичної діяльності, а не нормують детально дії, перебувають не як метафізичні абстракції, а як постійні запити у процесуальності політичного розвитку. Цим вимірюється політичний порядок в його відповідності балансу цих цілей-цінностей.
В аспекті інститутів політична етика зорієнтована до питань продуктивної соціальної інтеракції. Остання напряму залежить від певного ступеню надійності очікувань щодо поведінки діючих осіб. Більше того, чим складніше соціальне ціле, чим більш розгалужені соціальні зв'язки, чим вища анонімність у групових взаємодіях, тим більш надійними мають бути правила дій. Тому безсумнівно зростає необхідність обов'язкового регулювання відносин в соціальних об'єднаннях, між ними та у їхніх стосунках із державою, реалізувати яку саме і покликаний інститут.
Причому на відміну від організації як певної складової соціальної системи, що підкорена відповідній меті і тим детермінує і обмежує індивідуальність, інститут є нормативною структурою, що нормує певні соціальні стосунки, які постійно відтворюються в соціальному бутті і вимагають певної сталості та стабільності як гарантії безпеки індивідів. Інститути є історичними результатами людської інтеракції, в яких втілено загальні сенси. Вони є типізацією звичного, що сприяє спільній дії в актуальності нових інтеракцій. У такий спосіб політичні інститути забезпечують та регулюють співіснування у великих групах та між ними, встановлюють межі та орієнтацію дій людини та груп.
Звідси зрозумілим є те, що моральна якість політики не може обмежуватись індивідуально-перфекціоністським виміром як моральністю політичних діячів. Моральна якість політики залежить значною мірою і від її здатності та готовності забезпечувати успішну реалізацію політичної діяльності засобами інституціонального порядку. Мають на увазі соціальні, політичні, правові інституційні умови для гуманної інтеракції між групами та їх представниками, які б забезпечували її в незалежності від моральної спроможності чи неспроможності людей.
В аспекті ж політичної діяльності етичні дискусії розгортаються щодо саме моральної спроможності діячів у контексті ситуативної конкретики. В такому ракурсі предметом політичної етики стають моральні якості політично діючої особи та їх роль у нестандартних ситуаціях, які постійно супроводжують політику в її дійсності та які мало продуктивно розв'язуються суто інституціональними засобами. При цьому моральні якості мають відповідати характеру саме "політичної справи": бути тим мінімумом людяності та моральності, який є можливим в певних політичних ситуаціях, які є завжди обумовленими інституціональними чи груповими інтересами. До таких якостей відносяться політична розумність як політична совість, політична мужність, політична поміркованість.
Отже, політична етика на шляхах свого самовизначення являє сьогодні досить широке проблемне поле. Сам факт її актуалізації засвідчує, що на сьогодні головним є не питання чи має політика спиратися на етичні підґрунтя. Запити реальної соціально-політичної практики є наочними свідченнями такої необхідності. Сучасна соціокультурна ситуація як загострення геополітичних суперечок, міжетнічних та міжнаціональних відносин, прав людини, екологічної безпеки та багатьох інших проблем потребує для можливостей їх розв'язання та подальшого нового соціального розвитку продуктивного синтезу інтересів та цінностей на основі визнання необхідності цивілізаційно-ціннісного простору для сучасної політичної практики.
5.4. Влада як фокус взаємин моралі та політики
Нарівні із спеціальними аспектами політичної етики в її проблематиці завжди були присутні моральні дилеми, пов'язані із притаманними політиці феноменами влади, насилля, конфлікту, брехні. Суть моральної дилеми в політиці у тому, що, виходячи із конкретності ситуації цілей та завдань, політик за певних обставин заради добра може порушувати моральні норми. Розв'язання моральних дилем передбачає, що реалізм і мораль у політиці не є альтернативними при дотриманні певних умов. Моральна дилема не виключає консенсусу, так як моральний абсолютизм, який полягає в тому, що існують моральні принципи, які не можна порушувати за жодних обставин, у політиці виявляється не плідним.
Однією з найгостріших моральних дилем в політиці є проблема зловживання владою. Влада - центральне, організаційне і регулятивно-контрольне начало політики. У такій якості вона - одна із найбільш давніх серед об'єктів філософського, політологічного, соціологічного знання, предмет відтворення в літературному і образотворчому мистецтві, проблема культури соціального і індивідуального буття. Проте досі немає одностайного, задовільного визначення її складної і дещо парадоксальної природи.
Різноманіття інтерпретацій влади об'єднується визнанням її тісного зв'язку із політикою, з якою її нерідко ототожнюють. Дійсно, влада і політика є нерозривними і взаємообумовленими. Боротьба за владу, за досягнення та утримання її - один із головних аспектів політичного життя суспільства. Більше того, як засіб здійснення політики владу розуміють і як її ціль, через що породжується ціла низка проблем, зокрема моральних. "Політика в своїй основі в меншій мірі пов'язана з питанням справедливості, ніж з питанням влади", тому "... політична дія розгортається в полі напруги між владою і мораллю"96.
Здавен проблема влади була центральною у трактуванні сутності політики. Відштовхуючись від того, як розуміють владу, формується і трактування сутності політичного начала суспільного буття.
За традиційним визначенням, влада - це здатність панувати, тобто мати можливість підкоряти своїй волі, управляти і розпоряджатися діями інших людей. "Під владою розуміють здатність людини чи групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, попри супротив, власну волю"9 .
Від початку існування людського суспільства влада в тій чи іншій формі проявляла себе. Вона є необхідною умовою для організації суспільного виробництва, яке неможливе без підпорядкування усіх членів єдиній волі, для регулювання інших людських відносин, що пов'язані із життям у спільноті.
За висхідним значенням влада як сила, авторитет, примус, є однією із суттєвих характеристик людського життя, яке пронизане владними стосунками, мережею імперативів та вимог у будь-яких типах суспільних і міжособистісних стосунків. Поняття влади у широкому розуміння - домінування, контроль, управління. Владу розуміють як упорядкування відносин. "Головна якість влади - здатність до конструювання відносин між людьми"98. Вона інтерпретується через "інтереси народу", "інтереси класів та націй", тим самим приймає участь в конструюванні соціальної реальності, поставлянні суспільству загальних понять та символів, за допомогою яких визначаються певні політичні позиції. Влада конструює свою реальність, означуючи рамки для будь-якої діяльності.
Влада як енергія становлення та оформлення волі є в той же час і інструментом утиску волі. Вона базується на відносинах, що суб'єкт-об'єктно розрізнені, де суб'єкт воліє по відношенню до об'єкта, власне другого пасивного суб'єкта, який має діяти за бажанням першого. Тут присутня асиметрична залежність, в якій криється примус і насилля в ідеальному, вольовому, емоційному вимірах.
Влада - яскраво виражене та інституційно закріплене відношення нерівності. До певної міри вона задає ті чи інші умови нерівності. її ієрархічна природа потенційно містить моральний конфлікт. Ієрархічні, вертикальні чи владні відносини, на відміну від егалітарних, горизонтальних, є потенційно аморальними. Той, хто стоїть при владі, бере на себе відповідальність. Хто здійснює свою власну волю через волю інших, той обмежує вільний вибір інших людей, їхню спроможність піклуватися про себе. Політик стоїть перед дилемою справедливості чи рівності, правди чи неправди, чесності чи зиску.
Інституціональною моделлю влади є держава. "Держава ... є відношення панування людей над людьми, що спирається на легітимне насилля (тобто вважається легітимним) насилля як засіб" (М. Вебер.)
Отже, державна влада - "пом'якшене насилля". Адже функціонування влади неможливе без згоди підвладних. Передбачаючи таку згоду, як примусову, державна влада організує "примусове спілкування". Влада, не будучи етичною категорією, потребує виправдання як правової легітимації, так і морально-етичного сприйняття. Саме тому вона стає ключовою проблемою політичної етики.
Найсуттєвішим підґрунтям моральної спрямованості влади може бути теоретична переорієнтація в домінантній інтерпретації політичної влади, зокрема і засобами подальших досліджень політичної етики. Так, в етиці останніх десятиліть пророблялась тема насилля і ненасилля, що особливо важливо з огляду визначення співвідношення сили, насилля та ненасилля у владних відносинах.
Розуміючи, що політична влада в своїй функції гарантованого забезпечення соціального порядку, повинна спиратися на силу як супротив деструктивним тенденціям, злу, важливим є її сутнісне розрізнення від власне насилля. Тут в нагоді теоретичні розвідки Ханни Арендт99, позиція якої хоч і є ідеальним моделюванням влади ("влада для ...") на відміну від реальної влади ("влада над ..."), але досить конструктивна в сучасних політико-етичних дослідженнях. За її концепцією влада - це не лише відношення наказу та підкорення, а втілення "людської здатності не просто діяти, а діяти разом".
Насилля як останній притулок влади у боротьбі з бунтівниками та злочинцями, тобто індивідами, що фактично відмовились підкорятися принципу консенсусу, є лише засобом і як засіб не може визначати сутність будь-чого. Більше того, насилля завжди може зруйнувати владу. Чого насилля ніколи не зможе створити, так це влади. Правління за допомогою насилля виходить на сцену там, де відбулась втрата влади. Але таке насилля веде до безсилля.
Влада може мати не лише негативний характер. Орієнтуючись на її позитивний потенціал, філософ наголошувала на принциповому питанні не знищення влади, а на її розумному використанні в механізмах управління.
Бачення її однією з позитивних сил конструювання політичного порядку, творення комунікативного простору для продуктивного спілкування суб'єктів політики виходило із переконання X. Арендт в тому, що політика - особлива сфера соціальної дійсності як "простір вияву" людської діяльності. Цей простір є саме тим "поміж", що виникає, коли люди, діючи, розмовляючи, розповідаючи відкрито, виявляють себе іншим, розкривають себе в цій самореалізації.
Аналогом такого простору самовияву "людини політичної" для X. Арендт був античний поліс. її теоретичні зусилля були спрямовані на подолання (як теоретичне, так і комунікативно-практичне) наслідків тоталітарної насильницької політики, антиподом якої має бути не безвладдя, а влада як стимул і основа такої життєдіяльності, де спільна діяльність є виявом повноцінної людської свободи. Тому, за X. Арендт, влада і свобода не тільки не є протилежностями, а в своїй дійсній формі існування є невід'ємними складовими політичного буття. Влада є необхідним атрибутом суспільних відносин такого модусу існування, в якому гарантована людська гідність.
У такому баченні феномена влади значно оновлюється політична теорія. Недарма в подальших дослідженнях її послідовників (П. Рікер, Ю. Хабермас та ін.) соціально-політична теорія набуває власно етичного спрямування, закріплюючи проблематику політичної етики в інтелектуальній традиції сучасності.
Отже, влада як намагання бути здатним досягати бажаних впливів на зовнішній світ - чи світ людей, чи інший - природна потреба людини, має як мінімум два можливі вияви: сила як пристрасть владолюбства чи енергія продуктивного єднання в дії. Влада як сила - досить загрозливе явище, бо має можливість до зловживання. Проте існування цивілізованих суспільств неможливе без сили як протидії деструктивним щодо соціального упорядкування виявам. І якщо владі як політичному засобу все ж таки потрібна сила для протистояння руйнівному щодо соціального порядку злу, то критерії її відмінності від насилля очевидні.
"Об'єктивний критерій насилля задається розумінням останнього (насилля) як дії, що неправомірно та всупереч волі людини понижує її моральнісний (духовний), соціальний (економічний, громадянський, політичний), та життєвий статус"100. Таке зниження статусу людини є в об'єктивному плані втратою нею життя та власності, нанесенням шкоди її здоров'ю, власності, статусу, порушенням її прав, тобто будь-якого статус-кво, а в суб'єктивному плані - руйнуванням, порушенням її ідентичності.
Вимогами щодо права на владу як верховенства є етико-правовий кодекс, де право на владу має бути формою моральності, що регламентує діяльність та поведінку людини влади, та відповідальністю перед суспільним контролем, як засобами обмеження неконтрольованого володарювання, жадоби, самолюбства та інших морально-психологічних збочень особистих владних домагань, які М. Вебер називав "загрозливими слабостями політика".
Свого часу Бертран Рассел стверджував, що "в кінцевому рахунку, людьми править не насилля, а мудрість тих, хто звертається до звичайних потреб людства - потреб у щасті, в мирі, як внутрішнім, так і зовнішнім, в розумінні світу, в який ми прийшли не по своїй волі і в якому ми маємо жити." Тому кінцевою метою тих, хто наділений владою "має бути сприяння соціальному співробітництву, не в одній групі проти іншої, а в усьому роді людському"101.
Отже, феномен влади виявляє складну діалектику насилля і активації спільних зусиль в організаційних процесах соціально-політичного життя. Ця проблема загострюється ще в більшій мірі у вимірі визначення допустимості насилля як засобу обстоювання справедливості. Традиційно насилля вважається вищою санкцією та найбільш ефективною формою дії, а через це і необхідною для досягнення бажаних економічних, соціальних, політичних змін. Вважається також, що насилля є необхідним для захисту суспільства від ворожих нападів. Більше того, не тільки у тоталітарних, а й у демократичних суспільствах насилля розглядається як даність, що є найсильнішим засобом для розв'язання надзвичайних конфліктів, а тому є необхідним.
Політики, правитель, політологи, спеціалісти з міжнародних відносин та звичайні громадяни - всі, хто прагне жити і діяти в реальному світі і мати можливість впливати на хід подій, змушені визнавати насилля дієвим засобом. І хоча загроза насилля усвідомлювалась, а часто була очевидною, відмова від нього оцінювалась як наївність та утопічність. Відмова від насилля в політичних цілях сприймалась як відмова від можливості подолання насушних загроз та майбутніх бід, несправедливих соціальних систем та побудови нових соціальних порядків. Однак поки в політиці допускається необхідність насилля, неможливо виключити і зловживання ним з усіма можливими наслідками.
Насилля ж сьогодні як ніколи виявляється безмежним у своїх можливостях та своїй самовпевненій зухвалості. У розвідках сучасної політичної етики питання насилля ще більше загострюється у визнанні його засобом справедливого спротиву. Тому в сьогоднішніх дискусіях обговорюється питання, чи є можливим морально виправдане та розумно аргументоване насилля? Як користуватися владою в реальному світові, щоб впливати на хід подій, не втягуючись у постійне коло насилля, не плюндрувати важливі етичні, моральні принципи та ідеали?
В світлі цієї проблеми сьогодні з особливою активністю обговорюється принцип ненасилля як базовий моральний принцип політики, особливо у сучасно озброєному світові.
Ідея ненасилля, що мала свою традицію в минулому, є спеціальною проблематикою філософсько-етичних, культурологічних, соціально-політичних роздумів межі XX і XXI ст. Адже криваві інтермедії політичних режимів минулого століття ненадовго зупинили жорстоку практику політичного насилля.
Якщо за визначенням насилля є таким відношенням, коли одна сво-бідна воля шляхом прямого фізичного примусу хоче підкорити і підко-рює собі іншу, то ненасилля є відказом від насилля. У політичному сенсі це відказ від насилля як способу (засобу) розв'язання соціальних конфліктів, навіть у випадках захисту справедливості. Проте такий відказ не обов'язково є відмовою від самої боротьби за соціальну справедливість. Хоч традиційними стратегіями поведінки щодо соціальної несправедливості є чи покора, чи насильницький супротив, історичний досвід містить і третій виключний тип стратегії - ненасильницький супротив. Прецедентами такої стратегії є рух за незалежність Індії під керівництвом Махатми Ганді та негритянський рух в Америці під керівництвом Лютера Кінга. В таких практиках відкидається сила в деструктивній, руйнівній формі насилля, але не сила як така. В якості способу боротьби за справедливість ненасилля виступає альтернативною стратегією.
Через те що насилля провокується суспільним конфліктом (між груповим чи міжособистісним) найгострішої міри, розривом суспільних зв'язків, неможливістю подальшого перебування разом людей, які спільно існують, набуває в аксіологічному вимірі остаточної гостроти протистояння добра і зла. Кожна із конфліктуючих сторін позиціонує себе як носія добра, а супротивника - як втілення зла. Така моральна забарвленість часто спрацьовує як аргумент на користь насилля як цивілізованого засобу розв'язання конфлікту через перемогу добра над злом. Але, як засвідчує історична практика, насильницька стратегія хоч і дає певні результати в окремих ситуаціях, але не може покласти край перманентному насиллю в соціальній практиці, адже навіть справедливе насилля примножує (хоча б задля своєї ефективності щодо зла) насилля і, власне, зло як таке.
Тому ненасильницька стратегія фундується на відказі від кваліфікації міжлюдських конфліктів у моральних категоріях, а отже, і від морального виправдання насилля як справедливого. Відмова від виступу в ім'я добра і проти супротивника як втілення зла бачиться дослідникам єдиною можливістю залишатися у просторі моралі, коли думки людей про добро і зло радикально розходяться. Бо при всій різності думок люди залишаються взаємно зв'язаними в добрі та злі. "Відмова від того, щоб бути суддею у питаннях добра та зла, зовсім не означає примирення із злом чи його підтриманням. Вона лише задає в ситуації конфлікту таку диспозицію, коли попереднє зло не стає неусувною перешкодою для подальшого співробітництва"102.
Ставлення до насилля через розрізнення щодо вже скоєного насилля і щодо можливої перспективи позбавлення від нього в соціальній практиці визначає розуміння ідеї ненасилля як категоричного імператив у сучасній політичної етиці. "Перед викликом сучасної історії у людства не має іншої перспективної мети, що духовно звеличує, здатна об'єднати представників всіх народів, країн, культур та релігій, крім ідеї ненасилля"103.
Отже, ідея ненасилля - це велетенська сила в нашому недосконалому світі. Можливо її показна утопічність в сучасному світі дещо проблемати-зує її як однозначно визнаний спосіб політичної практики. Проте аналіз політичного досвіду ненасильницького спротиву виявляє значний позитивний потенціал. Ненасильницька боротьба надає людям можливість обстоювати свої вимоги, здійснювати значні переміни, захищати свій образ життя без опори на еліту, що обіймає владу, чи репресивний апарат. Вона заснована на розумінні, що політична влада в кінцевому рахунку базується на суспільному співробітництву та взаємодії мас, а не на насиллі.
На більш фундаментальному рівні влади використання ненасилля як способу розв'язання будь-яких проблем розриває коло насилля в політичному конфліктові. Це виводить на інший рівень політичну практику і відкриває обнадійливі перспективи подальшого соціально-культурного розвитку. Розуміючи необхідність бути відповідним існуючій реальності, треба бачити і можливий потенціал ідеї ненасилля як ціннісно-нормативного орієнтира для політики, що спрямована до кращого майбутнього і мирного співіснування.
5.5. Політика і чесність: чи можливо моральне виправдання політичної брехні
Одним із поширених звинувачень на адресу політики та політиків є визначення її як "брудної справи". Така думка має свої підстави - власне характер реальної політичної практики.
Політика, уособлюючи владу, провокує тих, хто цю владу обіймає, використовувати її з метою власної користі. Розбещеність владноможців як продукт високого престижу влади та доступу до матеріальних та духовних благ, непомірної її концентрації та безконтрольності - загальнопоширений факт будь-якої політики. Адже ще англійським істориком лордом Д. Актоном у XIX ст. виголошено, що "усіляка влада розбещую, а абсолютна влада розбещує абсолютно". Таке збочення основної мети політичної діяльності із загального на приватний інтерес породжує наявність брехні у реальній політиці як притаманної їй стратегії.
Але не лише порок егоїстичної корисливості забруднює політику аморальністю. Значно складнішим і більш глибинним підґрунтям виправдання будь-яких засобів у досягненні політичний цілей є органічний зв'язок політики з насущними, прагматичними інтересами людей, запитами актуальної соціальної життєдіяльності. Задля розв'язання насущних проблем обстоюється необхідність та право бути політиці "реальною". Ще з часів Макіавеллі використовування навіть неморальні засоби виголошується "мистецтвом можливого". Брехня виправдовується, якщо вона вимушена інтересами держави.
Однак постає питання, щодо якого має свою компетенцію політична етика як дослідна галузь. Чи є аморальність засобів, менше зло у протистоянні більшому, брехня, зокрема, вимогою самої суті та структури політики? Чи політика як професія неминуче вимагає морально непорядної поведінки? І чи є критерії розмежування допустимої та недопустимої аморальності політичних дій? І, нарешті, якщо певна міра припустимості брехні, обману, уведення в оману, безжалісності в ім'я важливих політичних причин допускається для людини як політика, чи буде він спроможний утриматися від аморальності як людина, особливо у просуванні власних інтересів?
Дійсно, цілий ряд особливостей політичної діяльності провокує ці колізії з мораллю. Так, панування в політичному просторі групових інтересів (партійність) породжують і специфічні групові цінності - непорядність як особиста жертовність в ім'я загальної справи, наприклад, чи спільність думки у прийнятті політичних рішень, що обертається безвідповідальним відступом від моралі. Тому допустимим є висновок, що "політика постає галуззю, де кожен суб'єкт (людина, певна соціальна група тощо) дбає про своє, а ще точніше, дбає про себе - аж ніяк не про Іншого, дарма що з ним спілкується. З цього погляду її, певне, можна розуміти як сферу де спілкування збігається з інтересом, отже, не досягається повноти свого власне етичного сенсу, своєї етичної самоцінності".
Проблема чесності в політиці, яку можна розуміти і як прояв власне моральності в політиці, безперечно, складна і неоднозначна. В ряді ситуацій чесність як позиція політика може бути і не виправданою. Більше того, X. Арендт, яка розглядала моральне обґрунтування політичного вчинку, критикувала абсолютистські моральні позиції в політиці104. Так, абсолютна мораль любові обертається на політичному просторі безмірною жорстокістю. Як засвідчує історичний досвід, політика, що моралізує в ключі універсальної жалості, обертається необмеженою розлюченістю натовпу та царством терору. На думку філософа, абсолютна мораль совісті на суспільно-політичному поприщі межує з відсутністю повноцінної участі у колективних справах. Хоч в ситуаціях жорстоких криз (у безнадійно корумпованому політичному просторі, наприклад) абсолютизм моральної совісті - єдиний засіб чинити супротив хоча б в якості "негативного вчинку", в нормальному політичному процесі, це спонука до ухиляння від активної дієвої позиції.
Такою ж непродуктивною вбачається і безкомпромісна боротьба з лицемірством. Намагання постійного викривання лицемірства обертається нав'язливою недовірою до не тільки політичних контрагентів, а й до політичних союзників, що приводить до руйнування ефективної взаємодії.
Навряд чи можна розуміти таку критику морального абсолютизму в політиці як проповідь імморалізму. Ці останні міркування скоріше викривають тонкощі моральнісного супроводу політичної діяльності. Політика має бути результативною, тому і діячі в ній більше переймаються наслідками та ефективністю. Але це все ж таки не виправдовує відсутність морально-ціннісних вимірів політичної практики.
Необхідність бути безжальним, чи лицемірним в деяких політичних обставинах не має супроводжуватися не усвідомленням того імморального чи аморального характеру, який був допущений в дії. Тобто політик має усвідомлювати "бруд своїх рук". Крім того, вимушеність до морально неприйнятних вчинків чи засобів не має бути унормованою. Визнання правомірності морально сумнівних засобів політики може спричинити схильність до такого стилю політичної діяльності, бо втрачаються "рамки дозволеного" в системі координат політичної необхідності.
Етична адекватність політика саме визначається ставленням до допустимості аморальних вчинків, коли їх робити необов'язково. "Лише той, хто не має бажання чи схильності чинити морально неприйнятні речі, навіть якщо вони необхідні, дуже ймовірно не вчинить ці речі у ситуації, коли такої необхідності не буде". Але ті, хто від регулярності морально неприйнятних вчинків позбулися чутливості до них "можуть у довгостроковій перспективі перестати помічати неприємні речі взагалі, а така перспектива примушує хвилюватись передусім нас, які живуть під їх керівництвом" .
Політика - складна сфера щодо однозначно моральної позиції в ній. І "етика відповідальності" у політиці, як зазначав ще М. Вебер, часто конфліктує з "етикою переконань". Чесність як обстоювання власних найфундаментальніших етичних переконань може опинятися під тиском політичних обов'язків, утиском політичної необхідності. Але політик має знати, що він пожертвував чимось важливим, коли полишив свої моральні принципи. Цим моральний політик відрізняється від просто політика чи просто людини. "Ми пізнаємо його по брудних руках. Якби він був тільки моральною людиною, його руки не були би брудними; якби він був тільки політиком, він вдав би, що його руки чисті" .
Отже, репрезентуючи інтереси якоїсь верстви, громадський діяч вже не належить собі, мусить стримувати власні почуття та дії, позаяк йому потрібно піклуватися про інтереси тих, хто йому довірився, бути обачним, щоб не зашкодити спільній справі й людям. Однак погано, коли політичний процес зусиллями його учасників цілком перетворюється на лицедійство й видовище, на виставу, під час якої можна буде задовольнити власне марнославство, здобути бали у політичному змаганні, на змагання з приводу того, хто кого більше ошукає.
Спражнього політика як громадського діяча виділяє вміння обійти небажані питання, уникнути запитань і відповідей, які тягнули б за собою негативні наслідки, доречно промовчати, але не вдаватися до брехні. Політик не завжди може про все сказати, але ніколи не має права брехати. Наполегливість у відстоюванні ним декларованих принципів має поєднуватися з виваженістю й відповідальністю у вчинках та заявах.
5.6. Мораль у політичних конфліктах
Сфера політики - це постійна можливість виникнення конфліктів. Більше того, саме в політиці конфлікти ініціюються як вияв реальних протиріч соціального життя. Власне політика є діяльністю по упорядкованому регульованому розв'язанню конфліктних ситуацій. Отже, морально-етична складова є необхідним підґрунтям для конструктивного розв'язання конфліктів.
У сучасних умовах політика безсумнівно потребує моралі. Якщо йдеться про державну владу, то вона відображає відносини нерівності. її виникнення і існування, з одного боку, є наслідком соціальної асиметрії в суспільстві, а з другого - така влада тією чи іншою мірою служить виконанню загальних суспільних справ, особливо тих, що пов'язані із задоволенням колективних потреб. Саме тому держава повинна виступати в ролі арбітра. При цьому основним в здійсненні державної політики є пошук шляхів до соціального консенсусу. На ґрунті консенсусу виникає не тільки політичний, а й соціальний контракт у суспільстві. Він не виключає боротьби різних соціальних груп, але ця боротьба органічно поєднується з пошуками соціальної згоди, поваги до справ всіх груп населення, гармонізації відносин влади і особи.
Якщо із самого початку тематизації взаємин політики та моралі їх продуктивна єдність вбачалась у досягненні спільного блага, то сучасне ліберально-демократичне суспільство загострює їх співвідношення щодо проблеми консенсусу як ефективного балансу у конфлікті інтересів суспільства, індивіда в умовах вільного ринку. Цього вимагають не лише складні системні умови. А й досягнутий рівень готовності особистості щодо свідомого ставлення до своєї участі в суспільно-політичному процесі.
Так, на думку багатьох дослідників (Е. Гіденс, У. Бек, 3. Бауман), характерною ознакою сучасності є рефлективність як здатність оцінювати і переоцінювати зокрема власну поведінку тих, хто є досить поінформованим членом соціальної спільноти. При такій активній позиції суспільні відносини як політичний простір розгортання життя є не просто наслідуванням від попередників. Вони створюються людьми у досить динамічному процесі. Тому орієнтація на "політику життя" (Е. Гіденс) забезпечує можливість вибору стилю життя з усіма вимогами до підвищення життєвих шансів для індивідів.
Це актуалізує у політичному процесі "демократичний діалог" як механізм прийняття рішень в децентралізованому механізмі суспільного обговорення, а не через інститут влади. У такій політичній практиці, яка в політичній та соціальній теорії означена як "демократія обговорення" (delibtration) суспільству особливо потрібен моральний консенсус, що і визначає введення в політику морального виміру. На думку теоретиків "деліберативної демократії" та сучасної комунікативної етики (Ю. Хабермас, Дж. Роулз, С. Бенхабіб), саме раціональний консенсус щодо базових моральних цінностей може бути універсальним способом розв'язання конфліктних ситуацій і проблем сучасного глобального суспільства.
Проте для здійснення продуктивного дискурсу необхідний ряд умов. Це, по-перше, культура толерантності як здатності до не силового, власне політичного, урегулювання конфліктів через пошук компромісів. По-друге, це оптимальна поведінка в конфліктних ситуаціях як здатність до активного їх розв'язання - пошуку домовленості у конфлікті інтересів як вміння вибирати найкращий на даний конкретний момент варіант у горизонті всезагального інтересу (блага), щоб забезпечити лад соціальної життєдіяльності без порушень базових цінностей та основних прав людини.
І врешті - це культура вести діалог. "Давайте навчимося розмовляти один з одним. Тобто давайте не тільки повторювати свою думку, а й слухати, що думає інший. Давайте не тільки стверджувати, але й розмірковувати, дослухатися до аргументів, бути готовим подивитися на речі по новому. Давайте спробуємо подумки прийняти кут зору іншого. Більше того, давайте спрямовано шукати всього того, що суперечить нашій думці. Вловити спільне у суперечливому набагато важливіше, ніж поспіхом відмітити те, що виключає позиції один одного, при якому вже немає сенсу продовжувати розмову" .
Аналізуючи політичні традиції розвинених демократій, можна віднайти показові приклади моральнісних засад діалогічного характеру політичної діяльності. Так, у політичній практиці США, говорячи про своєрідний неписаний кодекс честі парламентаря, Л. Пірс10 наголошує, що успіх діяльності члена парламенту залежить, зокрема, від такого:
o вміння дотримуватися слова;
o готовність до компромісів;
o наполеглива праця;
o помірність (крайні й надмірні пропозиції можуть привернути увагу до їх ініціатора, потрапити на шпальти газет, однак вони навряд чи будуть прийняті у вигляді закону або постанови; людина ж крайнощів - у промовах, пропозиціях чи особистих звичках - відчуває труднощі у здобутті згоди й співпраці; навіть соратники починають сторонитися її);
o вміння не принижувати гідність суперників;
o спеціалізація у якійсь окремій конкретній галузі;
o терпіння, вміння висиджувати тривалі години безкінечних слухань в комітетах і комісіях, нерідко слухаючи суб'єктивні міркування або й відверті дурниці, затяжні промови своїх колег, що часто виголошуються тільки для того, щоб їх почули виборці;
o лояльність, вміння поважати закон, регламент тощо, здатність бути взірцем законослухняності;
o чесність;
o вміння доводити справу до кінця;
o вміння переконувати, ясно висловлювати й обстоювати власну позицію; професійна риса політика - мистецтво слухати, порозумітися навіть з тим, з ким він не згодний; політик - це співрозмовник;
o високий рівень культури й освіченості, широта поглядів і перспективність мислення, прихильність до нового в житті й політиці;
o ввічливість, вишуканість манер, зовнішня привабливість.
Далекоглядність, вміння передбачити, прорахувати наперед наслідки своїх дій - ще одне достоїнство сучасного політика. Важливою ознакою справжнього політика є вміння й потреба аналізувати свої дії, визнавати власні помилки, погоджуватися з аргументами інших, доводити свою правоту у тому числі і практичними справами.
Отже, політика як царина відносин соціальних груп і особистостей стосовно отримання й розподілу влади, інформації, благ сама в собі може мати різне ціннісне наповнення: слугуючи суто економічним інтересам, потребам локальних груп, націй, стаючи світовою. Політичні відносини можуть організовувати реальність, орієнтуючись на моральні настанови, або лише використовувати моральні аргументи як засіб легітимації влади й повноважень часто далеких від морального сумління осіб і груп, консолідованих певними інтересами.
Як бачимо, неодмінною умовою успіху громадського діяча є політична моральність, яка, зокрема, передбачає відмову використовувати усі можливі заходи для досягненні мети, вимагає підпорядковувати вчинки певній ідеї, ставитися коректно до суперників. Що вже казати про ввічливість, дипломатичність, делікатність і витонченість особливо у протокольних ситуаціях та регламентних процедурах, шанобливе ставлення до ідеалів і символів державності.
Напевне, можна вважати суспільним ідеалом стан справ, коли політичні діячі, лідери, депутати поєднують у своїх постатях суто людські, моральні чесноти, вболівання про благо громадян, непримиримість до несправедливості з фундаментальною фаховою підготовкою, професіоналізмом, навичками й досвідом політичного управління, державного підходу до проблем.
Політика інтегрує людські спільності мірою всеосяжності цінностей, які покладено в її власну основу. Саме тому політична етика, будучи важливим елементом політичної культури, створює механізм суспільної довіри, а тому забезпечує стабільне функціонування соціальної системи, перешкоджає виникненню протиріч, спроможних руйнувати систему зсередини, якщо політична етика і політична система узгоджені між собою.
Розділ 6. Етика соціолога
6.1. Професійна діяльність соціолога в контексті актуалізації професійної етики.
6.2. Етика соціолога у світлі ціннісних вимог до наукової діяльності.
6.3. Проблема професіоналізму соціолога в умовах соціальних трансформацій в Україні.
6.4. Морально-правова регламентація професійної діяльності соціологів.
Складні процеси трансформації суспільства з моменту здобуття Україною незалежності наклали свій відбиток і на сферу соціально-гуманітарного знання. Особливу роль у цих умовах почала відігравати соціологія. Як зазначала відомий український соціолог, Н. Паніна, зміни в структурних перетвореннях соціології викликані насамперед тією обставиною, що потреба в соціологічному забезпеченні різних соціально-політичних сфер життя, починаючи з 90-х років, (як в реальному, так і в престижно-символічному) різко перевищила існуючі в суспільстві можливості професійної підготовки необхідної кількості кваліфікованих спеціалістів.
Соціологія дуже різко вийшла за межі наукового інституту в соціально-політичну практику. Якщо раніше професія "соціолог" в основному визначала професію вченого, то на даний час сфера соціології охоплює і "виробництво" (масштабів і технологічності якого вимагають поставлені на потік репрезентативні опитування населення), і маркетингові відносини з широким колом замовників109. Такі обставини, з одного боку, актуалізували значимість соціологічної сфери в суспільних процесах, а з другого, виявили приховані чи неявні раніше проблеми розвитку всередині самої соціології.
Ще на одній особливості соціології, що виявляється у гуманітарних науках, варто зосередити увагу. На даний час немає єдиної суспільної дисципліни, яка б брала на себе функцію інтеграції соціального знання. До певної міри це виконує соціологія. Остання реалізує її як за допомогою загальносоціологічної теорії, так і через теорії середнього рівня. Цю функцію соціології допомагає здійснювати широке використання нею кількісних методів, що дозволяють не тільки визначати загальні тенденції певного суспільного процесу чи явища, але і їх параметри, динаміку і т. д. Реалізації цієї функції сприяє синтетичний характер соціології, яка утворилась на стику наук із використанням методів найрізноманітніших дисциплін - від історії до етики, психофізіології і антропології. Нарешті, значна міра відкритості соціологічної науки як за проблематикою, так і за методами робить її придатною на роль координатора в соціальних дослідженнях, що має суттєве значення і для професійної етики.
Неухильне зростання впливу соціології на суспільні процеси сприяє тому, що на кожній стадії вивчення соціальних взаємодій, конфліктів та ін., соціолог може дати своє бачення і інтерпретацію соціальних процесів, на яке потім будуть спиратися інші дослідники. Від точності і об'єктивності наданої соціологом інформації багато в чому залежить успіх соціальних перетворень, можливість недопущення чи безболісного долання соціальних конфліктів, збереження соціальної стабільності. За цих умов особливої ваги набуває моральнісна позиція соціолога, яка визначається багатьма факторами, серед яких важлива роль належить мірі засвоєння ним основ професійної етики, котра дає чіткі моральні орієнтири професійної діяльності.
Актуальність і необхідність розробки курсу основ професійної етики соціолога також обумовлена і зростаючою роллю професійної моралі в житті сучасного суспільства. Потреба підвищених моральних вимог значною мірою сприяє створенню професійних моральних кодексів особливо у тих сферах діяльності, які безпосередньо пов'язані з вихованням і задоволенням потреб особистості. Саме до такої сфери належить і професійна діяльність соціолога, покликаного сприяти не тільки розвитку суспільних процесів, але й самовдосконаленню особистості.
6.1. Професійна діяльність соціолога в контексті актуалізації професійної етики
У сучасних умовах людина повинна стати справжнім суб'єктом соціального і духовного життя. її становлення як особистості передбачає, крім створення необхідних об'єктивних умов, засвоєння філософсько-світоглядної, економічної, політичної, правової, естетичної і моральнісної культури, всіх історично непересічних духовних цінностей.
У такий спосіб утворюється складний, багатоплановий і одночасно цілісний процес соціалізації, діяльності і самовиховання особистості. Всім компонентам цього процесу притаманне моральнісне начало. З багатьох складових духовного світу людини на перше місце сьогодні об'єктивно висувається, з одного боку, її високий професіоналізм, компетентність, діловитість, а з другого - моральнісна культура і соціально-етична зрілість. Саме вони утворюють основу сучасної інтелігентності, моральнісної культури особистості.
Отже, можна говорити про трансформаційні процеси всередині самої етики, яка, починаючи з другої половини XX ст. переживає появу і формування прикладної етики, основними елементами якої є нормативна, ситуативна і професійна етика. При такому підході загальнолюдські моральні норми і принципи конкретизуються і наповнюються новим змістом з урахуванням особливостей життєдіяльності різних професійних груп людей, специфіки рольової поведінки в різних ситуаціях (ділові, службові, міжпрофесійні стосунки та ін.). Прикладна етика, не ізолюючись, не відриваючись від теоретичної, а, навпаки, живлячись її соками, набуває справді моральнісного виміру, долаючи постійно існуючі загрози примітивного прагматизму, голої технологізації, знелюднення професійно-ділових відносин.
Стимулювання співробітництва етики з іншими сферами людинознавства (політологією, соціологією, психологією, антропологією, генетикою, екологією та ін.) дозволяє:
- пояснювати людську поведінку не фрагментарно, а комплексно, цілісно і всебічно;
- взаємно збагачувати і взаємодоповнювати понятійний апарат кожної із сфер етичного знання з врахуванням нових досягнень науки.
При цьому спостерігається зустрічний процес:
а) формування в надрах конкретних спеціальностей характерних тільки для них специфічних моральних норм і цінностей;
б) набуття спеціально-професійними нормами ширшого сенсу і перетворення їх у всезагальні норми, які застосовуються з однаковим успіхом і в інших професійних сферах - так, наприклад, демократичність як один з основоположних моральних (а не тільки правових чи політичних) принципів прийшов у всі сфери людської діяльності з політичної сфери, принцип справедливості первинно виявлявся як прообраз правової діяльності, потім став основоположним принципом юриспруденції, з часом він перетворився на загальнолюдську моральну цінність.
Для цих перетворень істотною є динамічна зміна ієрархії ряду цінностей в різних видах прикладної етики. Прикладом виступає формування "етики успіху", внаслідок чого майже не задіяне в межах класичної етики поняття "успіх" (вживалося тільки в контексті прагнення до досягнень як важливої життєвої настанови) перетворилось на базову і фундаментальну категорію етики сучасного бізнесу і менеджменту. Вона поєднує в собі, з одного боку, орієнтацію на морально-позитивну цінність успішних досягнень, власну самореалізацію і особисте самоствердження (слава, честь, повага), на моральність ризику у сфері матеріального вибору, а з другого - вироблення відповідного інструментарію із забезпечення такого успіху: змагальність, кооперація, правила чесної гри та ін.
Наявна диференціація і спеціалізація етичних норм і цінностей часто реалізується при допомозі розробки і використання різних нормативних документів. Цей процес неоднаково виявляється у різних сферах професійної діяльності і на даний час багато в чому має спонтанний характер. Виокремлюється кілька рівнів такої етичної побудови":
o такі, що претендують на універсальність і фундаментальність документи з назвами "етичний кодекс", "система цінностей", в яких поданий синтез базових цілей, а також цінностей і конкретних правил поведінки (за теоретичної і методичної ґрунтовності такі документи складні для практичного використання, особливо в тих структурах, в яких слабкі служби управління персоналом);
o прості, менш громіздкі, легкодоступні і більш оптимальні і дієві "правила поведінки", в яких конкретно відписуються моральні вимоги для певних професій і сфер діяльності;
o "заповіді" і "клятви", що містять разом із формалізованими нормами і цінностями також і ритуально-виразні елементи (процедуру прийняття "клятви", надання таким акціям публічного характеру і т. д.).
Разом з тим у деяких сферах професійної діяльності (письменники, художники, композитори, артисти) взагалі відсутні подібні нормативні документи (статути творчих союзів не можуть компенсувати цей пробіл) і моральна регуляція базується на внутрішніх опорах самого творця - його особистому уявленні про добро і зло, його ціннісних орієнтаціях, самоконтролі і самоцензурі. І все ж відсутність в даному випадку таких документів - це не стільки визнання недоліку, скільки констатація наявності такого факту.
Проте кодекс, правила, клятви і інші формалізовані документи ще не слугують гарантією цивілізованих професійних моральних відносин. На плідний вияв цього суб'єктивного (в контексті соціальних, суспільних відносин) фактора вирішальний вплив виявляє соціальна і духовна зрілість суспільства, рівень розвитку демократії і демократичних інститутів суспільства, сформованість правової і моральної свідомості, ефективність функціонування гілок влади - законодавчої, яка забезпечує розробку правової бази життєдіяльності суспільства і виконавчої, безпосередньо відповідальної за функціонування конституційно легітимних державних структур, в тому числі і прямо відповідальних за освіту, культуру, науку, засоби масової інформації.
Важливо не обмежувати "етичну побудову" тільки розробкою моральних кодексів, правових актів чи інших нормативних документів, а вкрай необхідно, щоб ці документи працювали.
Поняття професіоналізму. Етичний аспект професіоналізму
Професіоналізм - сукупність досягнутих індивідом теоретичних знань, практичного досвіду і професійних навиків у визначеній поділом праці сфері людської діяльності.
Професія - це готовність до виконання суспільно доцільної діяльності, що перетворює світ і максимально розкриває творчий, інтелектуальний і духовний потенціал особистості. Як соціальний процес вона пов'язана з певними предметами, знаряддями і результатами праці, які стають засобом людської діяльності, тобто засобом перетворення природи, створення суспільних відносин, і тим самим, засобом індивідуального розвитку людини.
Основою професії є праця. Професія ж служить джерелом здійснення певного виду праці. Все це визначає єдність і протилежність праці і професійної діяльності. Зміст професійної діяльності працівника постає як зміст його функцій, що виконуються у відповідності до поділу праці. Процес професійної праці складається із взаємопов'язаних і взаємодіючих речових і особистісних компонентів.
Професійна діяльність містить багато аспектів - економічний, соціологічний, етичний, психологічний, фізіологічний і інші. Для нашого огляду найважливішим виступає етичний. Його зміст полягає у тому, що сфера моральних відносин людей виявляється у професійній діяльності, їх моральних і ціннісних настановах, поведінкових пріоритетах, морально-етичних критеріях вчинків, здійснюваних людиною в контактах з колегами по роботі, в колективі, суспільстві.
Сучасний етап професіоналізації тісно пов'язаний із бурхливим розвитком науково-технічного прогресу. Тут відбуваються процеси, що призводять до зростання інтелектуального і творчого потенціалу працівників сфери матеріального і духовного виробництва, що обумовлює тенденції по скороченню розриву у змісті і характері розумової і фізичної праці, теоретичної і практичної діяльності, матеріального виробництва і науки. Професійна діяльність все далі йде вперед в напрямі поєднання таких сутнісних сторін, як творча, пізнавальна, виховна, регулятивна, управлінська, споживча, естетична. А це вже підтверджує тенденцію до посилення цілісності в реалізації через професійну діяльність сутнісних сил людини.
У результаті бурхливого розвитку техніки і технології сучасна професійна спеціалізація все більше пориває із попереднім поділом праці. Тому у змісті професії все в більшій мірі реалізується творчий потенціал людини, що висуває нові вимоги до професійної підготовки людей.
Сучасний тип праці вимагає такого професіоналізму, в основу якого покладено системне навчання до початку роботи і вміння маніпулювати символами, яке необхідне у дослідній, конструкторській діяльності і програмуванні. Така професіональна кваліфікація вимагає трирівневої освіти: професійного навчання, формального навчання (школа) і культурної освіти. Причому остання повинна стати базовою і підготувати людину адекватно функціонувати в її соціальному і культурному оточенні.
Через підготовку людини до професійної діяльності виявляються її здібності, нахили, які потім реалізуються у суспільній практиці. У цьому процесі важливу роль відіграють всі ступені професіоналізації людини - від її професійної орієнтації до розподілу робочих місць на виробництві.
Професіоналізм як здатність людини до виконання доцільної діяльності, перетворюючої світ, не можна розуміти вузько - лише тільки з точки зору володіння певною майстерністю. Потрібен ширший підхід, який включав би духовно-моральнісні характеристики людини, без яких неможливе найбільш ефективне виконання професійної діяльності. Недарма у суспільній думці виникли такі поняття як професійна честь і гідність. Моральна суть людини набуває вияву у створюваних речах через майстерність. Остання поєднана з гідністю. І чим вища професійна майстерність людини, тим сильніше розвинуте в неї почуття гідності. Справжній професіоналізм також передбачає відповідальність працівника.
Професіоналізм включає і ставлення працівника до ефективності власної діяльності. Орієнтація на ефективність означає, що працівник бачить смисл діяльності у підвищенні результативності своєї професійної праці.
Професіоналізм - необхідна умова самореалізації людини в суспільстві, але тільки його недостатньо. Професіоналізм людини опирається і на інші сутнісні риси людини.
Сучасний професіонал повинен творчо мислити, самостійно вирішувати складні проблеми в конкретному виді діяльності. Крім того, йому необхідно у відповідності до змін виробництва удосконалювати свою кваліфікацію, адаптуючись до нових знань, техніки і технологій. Системне підвищення кваліфікації стає обов'язковою умовою успішної роботи будь-якої людини, зайнятої професійною діяльністю. Знання лежить в основі професійності. Через знання людина не тільки оволодіває об'єктом творчо, але й перетворює його ідеально. А суть буття і полягає у вільній творчій діяльності, у практичному перетворенні світу, чому й підпорядкована професіоналізація.
Професіоналізм передбачає формування інтелекту, що розуміють у даному випадку як здатність до вирішення нових завдань, здатність до отримання нового знання. Інтелектуальна культура, по-перше, передбачає, що для інтелектуальної діяльності необхідний певний запас знань. Особлива роль у необхідному, обов'язковому пласті знань відводиться саме професійним знанням.
Отже, інтелектуальний розвиток включає в себе і професійну компетентність. Причому грань тут достатньо умовна. Оскільки творчість, вміння знаходити принципово нові рішення вимагають широкої ерудиції, володіння знаннями з різних галузей, то тут постає проблема відбору інформації. По-друге, важливим є наявність культури мислення, без якої не може сьогодні реалізувати себе жоден професіонал у будь-якій сфері діяльності.
Таким чином, професіоналізм пов'язаний і з освітою. Здатність людини до праці залежить від рівня і якості загальних і професійних знань. Саме ці показники визначають інтелектуальний потенціал робітників і спеціалістів. Знання законів розвитку природи і суспільства, широкий кругозір, який формується в людини з перших кроків її життя, але особливо в процесі освіти, створює основу творчості на виробництві, в усій суспільно-корисній діяльності. Проте пряма механічна залежність між рівнем загальноосвітньої підготовки і професіоналізмом не завжди показова. Освіта створює основу професіоналізму, але останній не зводиться тільки до першого. Професіоналізм формується, в кінцевому рахунку, всім стилем життя людини, він істотно залежить і від особистісних рис людини.
Особливо тісно професіоналізм пов'язаний із моральною сферою життя людини, насамперед трудовою мораллю. Останню означуємо як систему норм і оцінок, які регулюють поведінку людини у сфері праці. У даній якості трудова мораль виступає однією із складових трудової мотивації. Вона має надзвичайне значення у професійній діяльності людини. Особистість, підготовлена в моральному відношенні до реальної професійної діяльності, легше адаптується до її нових умов. Конкретні вияви трудової моралі різноманітні:
o міра поширення трудових порушень трудової дисципліни;
o відношення до якості продукції;
o структура потреб, що задовольняються працею;
o співвідношення старанності і ініціативності в структурі основних характеристик особистості працівника;
o відносини "керівництво - підпорядкування" у процесі трудової діяльності та ін.
На основі цих індикаторів можна робити висновок про моральний еталон працівника-професіонала, який відповідає кожному конкретному періоду розвитку суспільства.
В сучасних умовах утверджується ряд нових моральних цінностей, відображення яких у професіоналізмі людини стає обов'язковою умовою її розумної ефективної діяльності. Наприклад, сучасному, а тим більше майбутньому працівнику-професіоналу доведеться навчитися усвідомлювати себе частиною природи. Необхідним виявляється формування основ виховання екологічно грамотного професіонала, який тільки і може забезпечити справді моральнісну організацію взаємовідносин людини і природи.
Стосовно безпосередньо людської праці, то на даний час потрібно ствердити її нову оцінку, виховати нове моральне відношення до трудової діяльності. Необхідно сформувати стійке усвідомлення моральної рівності не тільки різних напрямів професійної спеціалізації, але і різних форм суспільно корисної трудової діяльності. Якщо вона суспільно корисна, екологічно безпечна, служить засобом самоствердження особистості, то вона морально виправдана.
Праця, що дозволяє в найбільшій мірі самоствердитись людині, реалізувати себе, заслуговує високої моральної оцінки. І оскільки трудова діяльність як сфера застосування професіоналізму, постає не тільки як економічний феномен, але й моральнісний, то це все вимагає зосередження зусиль суспільства на вихованні типу цілісної особистості, всебічному розвитку всіх її здібностей і схильностей. Це, з одного боку, повинно якнайкраще підготувати її до професійної діяльності, а з другого - і це головне, дозволить кожній людині реалізувати себе в житті.
Професійна етика
Етика як наука досліджує свій предмет з конкретно-історичних, філософсько-світоглядних позицій у тісному взаємозв'язку з соціальними відносинами; вона розкриває закони виникнення й історичного розвитку моралі, її сучасний стан і функції, аналізує соціальну сутність моральності, обґрунтовує її історичну прогресивність. Предмет цієї науки завжди відчував вплив практичних запитів часу.
Етика розглядає людину в цілісності, єдності всіх її складових. Методологічне значення етичного пізнання полягає в тому, що воно має як евристичний аспект, який пов'язаний насамперед з досягненням нових знань, так і оціночний, який передбачає розкриття ціннісного змісту моральності.
Етика, вивчаючи предмет в його соціальній обумовленості з усім суспільним життям, науково обґрунтовує етичні категорії, принципи і норми, дає їх філософський і соціальний аналіз.
Узагальнюючи якісно нові моральні відносини в суспільстві, вона уточнює, розширює свій предмет дослідження, вивчає загальні закономірності моральної свідомості, визначає роль об'єктивного і суб'єктивного факторів у формуванні моралі, відкриває те нове, що вносить життя у її зміст, виявляє якими мотивами керуються люди, вчиняючи певним чином, чи можна взагалі піддавати людські вчинки моральній оцінці і який у такому випадку їх об'єктивний критерій.
Професійна етика має своїм завданням на основі методології етики обґрунтувати певну систему норм, що регулюють взаємовідносини людей у тій чи іншій сфері діяльності. Професій без специфічної моралі немає. Кожна володіє відносною самостійністю в суспільстві. Це накладає певні вимоги і певним чином відображається на моралі носіїв цієї професії.
В історичному плані (мірою поглиблення професійної диференціації) підвищується соціальна потреба в регулюванні відносин всередині трудових колективів і між ними. Ставлення суспільства до професійної діяльності визначає її цінність.
Моральна оцінка професії обумовлюється в основному двома факторами:
1) тим, що дана професія дає об'єктивно для суспільного розвитку;
2) тим, що вона дає людині суб'єктивно, який моральний вплив здійснює на неї.
Будь-яка професія виконує певну соціальну функцію. Всі її представники мають свої цілі, призначення, особливості. У кожної професії - специфічне середовище спілкування, яке накладає свій відбиток на людей, незалежно від їх бажання. Всередині професійних груп формуються і підтримуються притаманні їм зв'язки і відносини людей.
Залежно від умов, об'єкта, характеру трудової діяльності і вирішуваних в її процесі завдань постійно виникає і змінюється багато своєрідних ситуацій, аж до екстремальних, які вимагають від людини адекватних дій, методів. При цьому виникають певні суперечності, обираються способи їх вирішення (зняття), досягаються успіхи, зазнають втрат. У професійній діяльності людина виявляє суб'єктивні почуття, вона роздумує, переживає, оцінює, прагне до нових результатів. У відповідних до цих відносин ситуаціях багато чого повторяється, стає типовим, що й характеризує самостійність професії, її моральні засади. Це, в свою чергу, ставить сталі вимоги до вчинків людей, обумовлює специфіку їх поведінки. Як тільки ті чи інші професійні відносини набувають якісної сталості, починають формуватися особливі моральні настанови, що відповідають характеру праці. Таким чином, виникає професійна мораль з її основним елементом - нормою, яка відображає практичну доцільність певних форм взаємовідносин як всередині професійної групи, так і у взаємовідносинах її з суспільством.
Кожна епоха накладає на моральні професійні норми істотний відбиток, формує свої морально-етичні кодекси. З часом професійна мораль стає відносно самостійною духовною реальністю, починає по-своєму "жити", перетворюється в об'єкт осмислення, аналізу, засвоєння і відтворення, стає дієвою спонукальною силою для представників відповідних професій.
Цей процес активно відбувався ще в епоху феодалізму, коли в результаті інтенсивного поділу праці сформувалися багаточисельні професійні устави, кодекси (ремісників, суддів, лицарів, монахів і т. д.). Спочатку вони виражали прагнення представників вищих класів закріпити свої привілеї, а потім ця тенденція стала засобом економічного захисту, формою суспільного самоствердження.
У період Середньовіччя поглибились соціально-корпоративні розмежування, регламентування моральних відносин, відсталість моральних правил і приписів. Ці тенденції особливо посилились при капіталізмі. Бурхливий розвиток праці, супроводжуючі їх соціальні суперечності вели до анархії виробництва, загострення конкуренції, соціального песимізму і індивідуалізму, що в свою чергу, сприяло утворенню закритих кланів, корпоративних груп і формуванню притаманної їм моральної атмосфери і відповідних моральних уявлень.
Отже, розвиток, зміну норм професійної моралі супроводжують зміни в економічній, соціально-політичній, духовній сферах. Ці зміни відображають характер виробничих відносин, форми організації суспільної праці, рівень науково-технічного прогресу і т. д.
Професійна етика регулює моральні відносини людей в одній з основних сфер суспільного життя - трудовій діяльності (матеріально-виробничій, господарсько-економічній, управлінській, духовній, культурній). Суспільство може нормально функціонувати і розвиватися тільки в результаті безперервного виробництва матеріальних і духовних цінностей. І від того, якими за своїми моральними цілями і змістом є відносини людей у забезпеченні цього процесу, в дуже великій мірі залежить добробут суб'єктів праці і суспільства.
Під професійною етикою прийнято розуміти історично сформовану сукупність моральних приписів, норм, кодексів, оцінок, наукових теорій про обов'язкову поведінку представника певної професії, його моральні якості, що випливають із соціальних функцій і обумовлені специфікою трудової діяльності110.
Професійна етика у сфері етичного пізнання є конкретизацією загальних етичних норм, викликана до життя не тільки специфікою відносин професійних колективів до суспільства в цілому, але й особливістю особистісних відносин у професійній діяльності. Наявність специфічних відносин між людьми в професійних групах формує особливість моральних норм, покликаних регулювати ці відносини. За всієї своєрідності цілей і завдань тієї чи іншої професії, які породжуються різними соціальними умовами, в них є і сталі елементи, що випливають із самої природи професійної діяльності.
Суспільство розглядає моральні якості працівника як один з основоположних елементів професійної придатності. Загальноморальні норми повинні бути по-особливому конкретизовані в його трудовій діяльності із врахуванням специфіки праці, структури моральних відносин, притаманних цьому типу професій.
У сучасному суспільстві особисті якості індивіда досить показово виявляються і в його ділових характеристиках, відношенні до праці, рівні професійної придатності. Все це визначає надзвичайну актуальність питань, що становлять зміст професійної етики. Справжній професіоналізм спирається на такі моральні норми як обов'язок, чесність, вимогливість до себе і своїх колег, відповідальність за результати праці та ін. Характер трудової діяльності в постіндустріальному суспільстві об'єктивно диктує не тільки нерозривну єдність професійних і моральних якостей людини, але й передбачає якісно новий рівень реалізації останніх.
Проблематика етики професійних груп зводиться до такого кола питань:
1) моральний статус групи;
2) професійно типові ситуації, що вимагають певної позиції;
3) моральні обов'язки і критерії їх виконання, що витікають з етики;
4) моральні кодекси, сформульовані у вигляді зводу моральних цінностей і норм.
Специфічність змісту професійної етики може бути виражена по-різному. Визначальну роль при цьому відіграє загальна мораль, що надає професійній особливу якість і спрямованість. Професійна мораль, будучи функціональною, не може існувати сама по собі, поза загальною мораллю. При цьому загальне в професійній моралі завжди буде персоніфікуватися, перекладатися на тональність професійного звучання, відчувати зміни в кожному конкретному виді діяльності, по-своєму відбиваючись в конкретному середовищі.
У зв'язку з тим, що самі професії відрізняються не тільки за об'єктом і об'ємом трудових зусиль, але й за цілями впливу, розрізняють конкретні види професійної моралі і відповідно - професійної етики: етика політична, юридична, дипломатична, медична, педагогічна, театральна, етика менеджера, вченого, журналіста і т. д.
До представників вказаних і інших людиномірних професій суспільство пред'являє особливо підвищені вимоги, бо їх діяльність пов'язана з людьми. Важливою ознакою цих професій є можливість "вторгнення" в духовний світ людини, вплив на її долю, що й породжує особливі, часто делікатні моральні колізії. Все це утворює складну систему взаємоперехідних, взаємообумовлених моральних відносин.
Одночасно з професійними вимогами великий вплив на моральну свідомість і поведінку людей виявляють їх обов'язки в суспільстві, соціальній групі, колективі, сім'ї і інших утвореннях. Найтісніше поєднання нормативної і ненормативної моралі досягається на добровільній основі, коли відносини між людьми складаються як практична реалізація ідей, поглядів, принципів, оцінок, що містяться в моралі як формі суспільної свідомості і в нормативних - програмних, уставних і інших вимогах суспільства. їх одночасне формування здійснюється на основі суспільного й індивідуального буття, специфічних рис життя і діяльності відповідних професійних колективів, груп, спільнот. Моральні вимоги закарбовуються у свідомості людей і з зовнішньо діючого фактора переростають у внутрішнє моральне переконання, стаючи мотивом і стимулом поведінки як в професійній діяльності, так і в громадському місці і сім'ї. Внутрішньоколективні моральні відносини
- вища форма практичної моралі в суспільстві, яка акумулює в собі перспективні зміни у моральному прогресі людства.
Свої завдання етика не може вирішувати автономно, вона широко спирається на теорію виховання, педагогіку, психологію, інші суспільні науки, разом з ними стимулює етико-соціологічні напрями у вивченні людини. У комплексі наукових досліджень вона вирізняє моральні аспекти взаємодії особи і суспільства, сприяє перекладу морального ідеалу на мову конкретних виховних цілей і завдань. Важливими є не тільки позитивний соціально цінний результат діяльності людини, а й способи досягнення цілі, міра свідомості і особливо благородство внутрішніх мотивів діяльності людей, їх ціннісні орієнтації, настанови. А відступ від моральних норм, їх порушення, моральна вседозволеність
- все це призводить до деградації особистості.
Прикладне спрямування в етиці найпоказовіше розкривається в професійній етиці. Разом із загальними моральними уявленнями, притаманними кожному, у сфері професійної діяльності перед працівником постають питання про коло моральних, а не тільки службових обов'язків, якостей, необхідних для їх здійснення, певного типу поведінки з колегами, з іншими людьми. Йдеться про професійну етику певної людини.
Розвиток професійної етики являє собою діалектику загального і особливого. Для правильного її розуміння важливі методологія, методика етичних досліджень, що в професійній етиці набуває своєї специфіки.
Як і в класичній етиці, у професійній етиці застосовуються загальні і конкретні методи. Стосовно загальних, то вони залишаються незмінними і в професійній етиці. А специфіка трудової діяльності накладає свій відбиток і це фіксується і в процесі вивчення професійної етики та розкриття її особливостей. Тому у даному випадку варто наголосити на значимості конкретних методів дослідження.
Специфічні методи застосовуються головним чином для дослідження конкретних моральних проблем, в тому числі і професійної діяльності. Принциповою особливістю є те, що вони застосовуються на основі загальної методології і постають реальним проявом загального в конкретному, особливому.
Особливо велике значення для дослідження професійної етики мають соціологічні методи дослідження (аналіз різних статистичних матеріалів, особисті бесіди, опитування, анкетування і т. д.). Як і інші гуманітарні науки, соціологія звертається також і до математики, кібернетики, лінгвістики, психології та ін. З допомогою структурного підходу можна моделювати структуру моралі, пояснити функціональні зв'язки в ній.
Філософський же характер етики відкриває їй можливість застосування моральних оцінок до різних соціальних явищ і процесів, насамперед, до трудової діяльності. Але етична думка не скована професійною вузькістю підходу до реальних проблем. Володіючи відносною самостійністю, вона не лише дедукує з філософії і інших наук конкретні методи, а враховує специфіку власного предмета, виробляє і застосовує свій понятійний апарат, який постійно уточнюється шляхом включення нових і видозмінених класичних категорій, понять і т. д.
Етика в діалектичній взаємодії розглядає етичні категорії, принципи, норми, враховує, що вони відображають реальні моральні відносини, багатство морального життя суспільства. Якісна своєрідність об'єкта діяльності і характеру відносин у кожній професії (лікар - хворий, учитель - учень, керівник - підлеглий та ін.), а також її різні суспільні функції породжують особливі моральні професійні норми, вимоги, оцінки. Професійна етика не обов'язково повинна фіксувати всі відтінки кожної професії (різні довідники налічують тисячі найбільш поширених спеціальностей). Етика може виражати моральні вимоги обов'язкового не однієї, а груп професій, суспільні функції, завдання і призначення яких збігаються (лікарі, інженери, педагоги, керівники і т. д.).
У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із супутніми їм практичними правилами, які обслуговують ту чи іншу галузь людської діяльності.
Ці моральні норми є професійно-етичними, тому що їх виникнення й засвоєння не визначаються безпосередньо якимись інституційними умовами (освітою, службовим становищем), а оволодіння ними забезпечується головним чином культурою особистості, її вихованістю, її моральним потенціалом.
Змістом професійної етики є, "по-перше, кодекси поведінки, які приписують певний тип моральних взаємовідносин між людьми що є оптимальними з точки зору виконання ними своєї професійної діяльності, по-друге, способи обґрунтування цих кодексів, соціально-філосовське тлумачення культурно-гуманістичного покликання даної професії" .
Професійна етика вивчає:
o відносини трудових колективів і кожного спеціаліста зокрема до суспільства в цілому, класів, прошарків, їх інтересів;
o моральні якості особи спеціаліста, що забезпечують найкраще виконання професійного обов'язку;
o специфіку моральних взаємин спеціалістів і людей, що є безпосередніми об'єктами їх діяльності;
o взаємовідносини всередині професійних колективів і ті особливі для даної професії моральні норми, які виявляють ці відносини;
o професійну діяльність як моральнісну рису особистості;
o особливості професійного виховання, його цілі й методи. Обґрунтування морального аспекту взаємовідносин між людьми в
процесі праці передбачає:
- визначення мети трудової діяльності і її мотивації,
- вибір нормативних настанов і засобів реалізації поставлених цілей,
- оцінку результатів праці, їх суспільно-морального сенсу. Професійна мораль функціонує не тільки на рівні теоретичних
принципів і настанов, але й повсякденних уявлень та у сфері практики поведінки людей у різних видах трудової діяльності.
Професіоналізм і ставлення до праці є важливими якісними характеристиками моральних якостей людини. Вони мають первинне значення як в особистісній оцінці індивіда, так і в оцінці його як спеціаліста.
Оскільки професійна етика формується на основі характерних обов'язків і завдань професії, тих ситуацій, в які можуть потрапити люди в процесі виконання цих завдань, то останні впливають на її формування. В процесі праці між людьми складаються певні моральні відносини. В них є ряд елементів, притаманних всім видам професійної діяльності, насамперед таких:
o ставлення до суспільної праці;
o до учасників трудового процесу і
o моральні відносини, які виникають у сфері безпосереднього зіткнення інтересів професійних груп одна з одною і суспільством.
Зміст професійної етики відображає не тільки міру розвитку означених елементів моральних відносин, але й передбачає появу нових, додаткових, якісно особливих для певних професій.
Професійна етика не є наслідком нерівності у мірі моральності різних професійних груп. Але до деяких видів професійної діяльності суспільство висуває особливо високі моральні вимоги. Це такі види діяльності, які здатні породжувати особливо гострі моральні колізії, які в інших видах діяльності виникають лише епізодично. Ці гострі моральні колізії з'являються там, де вирішуються питання життя і смерті, здоров'я, свободи та гідності людини, де моральні якості спеціаліста набувають вирішального значення.
Специфіка трудової моралі тих професійних груп, об'єктом діяльності яких є духовний світ особистості, полягає в наявності сукупності особливих вимог, додаткових норм, які регулюють поведінку членів названих професійних груп у їх відношенні до об'єкту праці і через нього до суспільства, а також взаємини всередині цих професійних груп.
У цих професіях на основі загальних принципів моралі виробляються своєрідні кодекси честі, професійної поведінки, котрі поряд із загальноморальними правилами вбирають і весь досвід даного виду людської діяльності. Більше того, у деяких професіях навіть сама фахова спроможність спеціаліста багато в чому залежить від його моральних якостей. Це насамперед стосується праці вчителя, лікаря, юриста.
Визначаючи міру довіри до працівника, суспільство бере до уваги не тільки рівень освіти, об'єм спеціальних знань, вмінь, навичок. Відносне протиставлення дії і вчинку, що відображає операціоналістський і моральний бік трудової діяльності, для таких професій нівелюється. Професійне одночасно виступає і як моральне.
Саме в цих сферах здійснюється безпосередній вихід на людську особистість і її долю. Саме тут особливо велика залежність однієї людини від іншої. Здебільшого саме в цих сферах індивід може опинитися (особливо у сфері медицини) майже в цілковитій залежності від знань, умінь, порядності та відповідальності іншого індивіда. Тому в означених галузях професійної діяльності виникає суспільний феномен особливої моральної відповідальності, породжуваної ситуацією граничної гостроти моральної колізії.
Крім традиційних професій, що вимагають через свою специфіку особливого морального регулювання на рівні фахових моральних кодексів, у сучасному світі у зв'язку з відкриттям новітніх інформаційних технологій, досягненнями науково-технічного прогресу, особливостями соціального розвитку та функціонуванням соціальних інститутів з'являється цілий ряд професій, у яких визріває внутрішня потреба в певних, пройнятих моральним змістом правилах. До таких відносимо й професію соціолога.
Це такі професійні сфери, в яких сам процес праці ґрунтується на високій мірі узгодженості дій її учасників, загострюючи потребу в солідарній поведінці. Приділяється особлива увага моральним якостям працівників тих професій, які пов'язані з правом розпоряджатися життям людей, значними матеріальними цінностями, деяких професій із сфери послуг, транспорту, управління, охорони здоров'я, виховання. Тут йдеться не про фактичний рівень моральності, а про повинність, яка, залишившись нереалізованою, може якимось чином перешкодити виконанню професійних функцій.
Трудова діяльність людей цих професій, більш ніж інших не піддається попередній регламентації, не вміщається в рамках службових інструкцій, технологічних шаблонів. Вона по своїй суті є творчою. Особливості праці цих професійних груп істотно ускладнюють моральні стосунки і до них додається новий елемент: взаємодія з людьми - об'єктами їх діяльності. Оскільки їх діяльність означає вторгнення у внутрішній світ людини, то моральна відповідальність набуває тут вирішального значення.
Моральнісна культура особистості
Ключовою ланкою професійної етики є моральнісна культура, якій відводиться особливе місце в структурі внутрішнього світу людини. Це пов'язано з її активним, діяльним характером. Така спрямованість чітко вирізняється як притаманна саме даному типу духовної культури.
Моральнісну культуру особистості можна визначити як сукупність суспільно визнаних моральних норм, принципів і ідеалів, а також способів їх втілення в моральнісних аспектах діяльності людей. До змісту моральнісної культури входить ряд взаємопов'язаних компонентів, які умовно можна об'єднати в такі три групи.
По-перше, це об'єктивні моральні цінності - настанови, норми, орієнтації, які дозволяють оцінити об'єктивну відповідність чи невідповідність вчинків людей інтересам розвитку суспільства.
По-друге, це суб'єктивні моральні цінності, тобто моральні ідеали, принципи, норми і правила суспільства, етичні теорії, а також буденна моральна свідомість.
По-третє, це багатоманітна сфера моральних аспектів діяльності людей.
Всі ці групи принципово важливі для характеристики рівня моральної культури суспільства і особи.
Відповідальність особи
Моральні цінності стають реальним фундаментом у формуванні моральної відповідальності на базі професійної свідомості. Сутність останньої полягає не тільки в осмисленні таких загальних понять як відповідальність, обов'язок, повинність, моральний вибір і т. д., але й у виборі і встановленні субординації моральних цінностей, перетворенні теоретичних етичних напрацювань в адаптовану для потреб конкретної сфери професійної діяльності специфічної, практично нової інформації і нових варіантів її використання.
Фундаментом формування відповідальності виступають цінності, які визначаються такою функціональною природою:
а) орієнтир для життя людини, для формування її морального кредо;
б) втілення в поведінці людини цінностей, які задіяні як в етичному, так і в правовому нормотворенні, забезпечуючи таким чином діалектичний взаємозв'язок морального і правового регулювання духовного життя;
в) володіння цінностями з більшим творчим потенціалом у підтриманні соціальної стабільності, громадянської злагоди і порядку, виконання ними функцій своєрідних механізмів соціального контролю з опорою на моральні фактори, свідомість, самосвідомість і самоконтроль особистості.
Конкретність професійної етики
Моральні порухи у сфері професійної діяльності результативні тільки тоді, коли вони підкріплені професійними знаннями, вміннями і навиками. Для ефективної і високопродуктивної праці необхідний цілий ряд професійно-моральних якостей. їх обґрунтуванням займаються відповідні розділи професійної етики, що отримали статус самостійних наукових дисциплін (етика вчителя, лікаря, соціолога, дипломата та ін.). Зараз підкреслимо, що поняття професіоналізму не повинно розумітись вузько утилітарно, оскільки воно включає широкий соціально-моральнісний зміст. Будь-яка професія пов'язана зі своїми, притаманними тільки їй умовами праці, які накладають свій відбиток на моральні якості, психологію людей.
Конкретність професійної моралі можна розглядати у часовому і прикладному планах. Історично і соціально вона пов'язана з конкретною епохою, є явищем свого часу, відображенням відповідних суспільних відносин. Мораль не зводиться до правил етикету, які є лише зовнішніми ознаками професії. Мораль - це не суб'єктивна конструкція свідомості чи набір умовностей, вираз суспільної необхідності, яка породжена специфікою професійної функції працівників будь-якої сфери, реальними суперечностями трудового процесу.
Професійна мораль як елемент суспільної свідомості виявляється на різних рівнях: чи у вигляді комплексу вимог (розрізнених чи слабко впорядкованих), чи нормативної системи. Між ними немає чіткої межі, за своєї якісної своєрідності ці форми професійної моралі не виключають повністю одна одну, хоча в різні моменти кожна з них займає переважне становище. Окреслені рівні морально-етичної регуляції професійної діяльності співіснують, взаємодіють, зберігають специфічні і набувають нових особливостей.
Конкретність не означає відриву професійної моралі від загальної. Пануючі в суспільстві моральні вимоги зберігають свій визначальний характер. Через професійну етику вони конкретизуються стосовно конкретних її сфер, напрямів, соціальних груп, співвідносячись із фактичним становищем своїх носіїв у суспільстві, їх функціями та інтересами. Повний аналіз моральних проблем професійної діяльності можливий тільки з урахуванням їх взаємозв'язків з пануючою в суспільстві мораллю. Розглядати їх ізольовано - означає допускати метафізичний розрив, протиставляти окреме загальному.
Головні критерії пануючої в суспільстві моралі, критерії оцінки моральної поведінки є основою будь-якої професійної етики. Це особливо чітко виявляється в гострих конфліктних ситуаціях, коли для їх вирішення потрібне звернення до загальної моралі, оскільки професійні вимоги виявляються взаємовиключними.
Загальна і професійна мораль - не ізольовані пласти єдиного цілого, а два взаємопроникаючі і життєдайні потоки ідей, принципів і норм. Загальна мораль трансформується в професійній діяльності через притаманні їй моральні повчання, веління і не протистоїть їй як щось відокремлене. Завдяки такому взаємозв'язку вплив загальних моральних настанов на поведінку людей посилюється, стає мобільнішим, спеціалізується, здобуває додаткового стимулу.
Таким чином, особливість професійної моралі полягає не в протистоянні її загальним моральним вимогам, а в можливості реалізації загальних моральних вимог з урахуванням специфіки певної трудової діяльності. Проте професійну мораль не варто сприймати лише як просту деталізацію загальних моральних принципів; це призведе тільки до заперечення її специфіки. Професійна мораль має свій предмет, свої особливості. Основними для кожної професії і груп близьких спеціальностей можна вважати такі показники:
o суспільне значення моралі для виконання професійного обов'язку;
o питома вага певних аспектів і моральних вимог, які мають особливе значення для даної професії;
o конкретне виконання моральних вимог і існування особливих правил, звичаїв, звичок.
Останні закріплюються у свідомості носіїв певної професії, відтворюються і передаються з покоління в покоління. Це виявляється як по відношенню до колег, до себе, об'єктів своєї трудової діяльності, так і до інших соціально-професійних груп і суспільства в цілому.
Специфічні особливості, звичайно ж, не звільняють членів професійного колективу, працівників тієї чи іншої спеціальності від дотримання встановлених у суспільстві принципів моральності. Загальне в професійній моралі персоніфікується, змінюється в кожному конкретному виді трудової діяльності, своєрідно відбивається у професійному середовищі.
Нормативність - визначальна риса професійної етики. Розвиток професійних норм ішов від конкретного до абстрактного. Спочатку їх значення було конкретним, воно ідентифікувалося з певною реальною дією, предметом. Потім поступово, в результаті довгої еволюції смислове наповнення таких норм набувало загального власне морального змісту.
Особливістю професійної етики є те, що в ній нормативність здобуває максимально конкретного смислу. Класичні етичні проблеми сенсу життя, призначення людини, сутності добра і зла, змісту морального обов'язку, обґрунтовані нею певні моральні принципи і норми отримують у професійній етиці конкретизацію стосовно до того чи іншого виду трудової діяльності.
Норми і правила професійної етики виступають як теоретичний розвиток і доповнення моральної свідомості суспільства. Крім того, в ній робляться спроби філософськи і науково вирішити ті ж проблеми, які стихійно з'являються у буденній свідомості в певних історичних умовах.
Для правильного осмислення цих проблем важливо співвідносити їх з конкретними запитами особистості, враховувати, в якому відношенні вони перебувають до історичних потреб і тенденцій розвитку людства. Таким чином, тут тісно поєднуються питання науковості, конкретності і нормативності професійної етики.
Сила нормативності моралі різна залежно від соціальної спрямованості професій, їх віку, міри інтелектуалізації і інших особливостей. Є професії, котрі несуть в собі колективістський моральний відбиток. І є професії, що мають індивідуальний, обслуговуючий характер. Одна справа професії зі сталими традиціями, психологією та ін. Інші професії порівняно молоді, у яких немає тривалої історії, міцних моральних норм. В одних професійна діяльність поєднує риси кількох видів праці і відповідна мораль несе комплексний характер, в інших - не настільки видимо засвідчуються моральна свідомість та її вияви в поведінці представників цих професій.
6.2. Етика соціолога у світлі ціннісних вимог до наукової діяльності
Варто зважати і на таку сучасну тенденцію як потреба правової і моральної регламентації будь-якої професійної діяльності. На прикладі професійної діяльності соціологів особливо помітні проблеми у взаємовідносинах представникі цієї професії і суспільства, що виявилися результатом кардинальних змін українського суспільства в цілому і змін соціально-моральної конфігурації професійних норм як ціннісно-регламентаційної основи інтра-професійної структури соціологічного співтовариства зокрема.
Н. Паніна, відомий український соціолог, тривалий час відслідковувала процеси розпаду попередньої і становлення нової системи суспільного життя в Україні. У своїх роботах вона акцентувала увагу на складних проблемах трансформації українського суспільства, відзначаючи, що більшість громадян схильні до стану анемічної деморалізованості і демонструють вкрай низький рівень соціального самопочуття. Такі умови відображають актуальність тези науковця про те, що чим більш нестабільне суспільство, тим вища роль індивідуальної ініціативи в утворенні ціннісно-нормативної бази.
Це стало одним із стимулів плідної праці Н. Паніної зі створення Кодексу професійної етики соціолога, який вважається фахівцями одним із найкращих у світовій соціології. Побудова ціннісно-нормативної бази суспільства у розумінні дослідниці повинна починатися з ясної і послідовної артикуляції моральних і ділових норм діяльності професійних спільнот, державних і громадських організацій. Тільки так можна подолати соціальний цинізм, що виступає зворотною стороною особистої ініціативи у нестабільному суспільстві.
Дослідження Паніної переконливо показали, що вираженість декларативних демократичних орієнтацій позитивно корелює з рівнем соціального цинізму. З цього був зроблений надзвичайно важливий висновок: "Цинізм як ненормативна реакція на аномію може розглядатися в якості певного типу ціннісно-нормативної підсистеми. Проте шлях розвитку даної підсистеми достатньо безперспективний, навіть якщо в якості основної цілі декларується побудова демократичного суспільства, оскільки демократичні інститути будуються не тільки і навіть не стільки на декларації цілей, скільки на формуванні демократичних засобів досягнення поставлених цілей"112.
У багатьох роботах Наталії Паніної113 міститься обґрунтування реальних соціальних механізмів трансформації суспільства, його переходу від нестабільного стану, пов'язаного з масовою аномічною деморалізованістю, авторитарними настроями, ізоляціонізмом, екстернальністю, соціальним цинізмом, песимізмом і незадоволеністю життям, до стабільного соціуму з перспективою побудови демократичної ціннісно-нормативної системи.
Оскільки своєрідність соціологічної професії значною мірою пов'язана із науковою діяльністю, то у цьому зв'язку доречним буде невеликий екскурс в історію формування науки як виду професійної діяльності і соціального інституту.
Особливості наукової діяльності. Основні ціннісні принципи науки
Проблеми розвитку професійної культури, виникнення і формування професійної структури суспільства та проблеми становлення науки як соціального інституту, починаючи з XIX ст. перебували в полі підвищеної уваги провідних соціологів свого часу. Цей інтерес особливо загострювався в періоди соціальної нестабільності і соціальних трансформацій.
Наука займає особливе місце в професійній структурі суспільства саме через особливе розуміння винагороди за професійну діяльність. Якщо у так званих обслуговуючих професіях (медики, юристи, інженери) основною винагородою є гонорар, то у професійній науковій діяльності найважливішою мотивацією, як стверджує Р. Мертон, є бажання отримати професійне визнання, котре, за визначенням, може надійти тільки від колег, які в силу своєї компетенції, здатні оцінити вклад вченого у загальну суму знань.
Але якщо винагородою за наукову діяльність виступає компетентний відгук колег, то повинні існувати загальновизнані стандарти оцінювання, а також соціальна структура, що забезпечує формування цих стандартів.
Як передумови формування такої структури можна розглядати основні ціннісні принципи науки. У доповіді Роберта Мертона, зробленій у 1942 р. ("Наука і демократична соціальна структура"), були сформульовані основні ціннісні принципи наукової діяльності, прийняті спільнотою соціологів, всебічно поширені і розвинуті в роботах спеціалістів у галузі соціології науки114. У відповідності до цих принципів етос науки визначався як щось таке, що складається із таких основоположних цінностей, як:
Раціональність - вимога, щоб в основі будь-якого дослідного твердження лежала загальноприйнята структура мислення, що робить можливою комунікацію.
Універсалізм - принцип абстрагування знань від конкретної ситуації, у якій ці знання отримані. Цей принцип заснований на переконанні, що природні явища ізоморфні і взаємопов'язані. Отже, істинність тверджень відносно встановлених фактів не залежить від конкретних умов їх отримання. Завдяки відокремленню знання від конкретної ситуації підвищується цінність отримання "знання заради знання", що дозволяє вченому на кожному кроці не доводити практичну цінність своєї роботи.
Об'єктивність - принцип, що дозволяє вченим виробити загальні стандарти для оцінки робіт один одного і тим самим відсторонитися від конкретних особливостей роботи вченого, рис його особистості при оцінці цінності його роботи.
Організований скептицизм - принцип відповідальності кожного вченого за критичну оцінку якості роботи попередників і колег і за оприлюднення цих оцінок. З цього витікає повна особиста відповідальність за матеріал (теоретичні положення, емпіричні дані і т. д.), на який вчений посилається у своїй роботі: він не може виправдати помилку у своїй роботі, пояснюючи це тим, що взяв її в іншого, оскільки з самого початку повинен бути скептично налаштованим стосовно чужої роботи.
Спільність (загальнодоступність) отриманих результатів - принцип, згідно з яким отримане знання повинне ставати загальним надбанням. З цього випливає, що вчений не тільки повинен ділитися своїми матеріалами, коли його про це просять, але й виявляти активність у їх оприлюдненні. З цього принципу виходить вимога публікації результатів наукової діяльності. Кількість і якість наукових публікацій - основний критерій оцінки роботи вченого.
Безкорисливість - учений не повинен у своїй роботі шукати особистої вигоди - фінансової, престижної чи іншої. В широкому значенні ця норма забороняє всі інші "винагороди", крім компетентного відгуку.
Всі вищеназвані професійні особливості науки (формалізована система освіти, автономія, структуризація і ціннісно-моральна регламентація) дозволили їй посісти у суспільстві певне становище, відповідне всім ознакам соціального інституту. Вчені, що працюють в галузі соціології науки, особливу увагу надають аналізу взаємозв'язку між станом науки і соціально-моральним станом суспільства в цілому.
І якщо в стабільних соціальних системах ступінь регламентованості професійної етики значною мірою визначає ступінь розвитку суспільної системи, то в перехідному суспільстві (аномічному, нестабільному), коли відбувається загальна деформація правової і моральної регламентації, соціальні, політичні і економічні умови виявляють суттєвий вплив на реорганізацію нормативних засад певної професії115.
6.3. Проблема професіоналізму соціолога в умовах соціальних трансформацій в Україні
Українська соціологія доперебудовного періоду
Стосовно змін, що сталися у соціологічній спільноті України, то варто відзначити, що до трансформацій соціальної системи вітчизняна соціологія засвідчувала наявність у ній сталих формальних і неформальних атрибутів соціального інституту.
1. Хоча в рамках системи вищої освіти соціології приділялось недостатньо уваги - вищі навчальні заклади не випускали спеціалістів по соціології, проте існувала можливість спеціалізації по прикладній соціології в аспірантурі на базі університетів, наукових лабораторій, відділень наукових інститутів.
2. Соціологія як суспільна дисципліна знаходилась під жорстким контролем партійно-чиновницьких інстанцій. Приписана методологія - історичний матеріалізм - істотно обмежувала професійну автономію і примушувала вчених-соціологів до декларованих запевнень, що всі результати досліджень, викладені нижче, базуються на визначених методологічних принципах історичного матеріалізму. Проте подвійна мораль, що згадується, як правило, в негативному контексті, у даному випадку сприяла формуванню іншої - неформальної структури соціології, що відображала загальноприйняті принципи діяльності наукового співтовариства.
3. Література, що виходила в 1960-ті роки, значною мірою відображала сучасні досягнення світової соціології. Регулярно проводились з'їзди, конференції, семінари, що сприяли широкому науковому спілкуванню, яке значно більше відповідало канонам наукової професії, ніж ідеологічної роботи.
4. Структура і внутрішня ієрархія спільноти вчених-соціологів у значно більшій мірі визначалась науковим авторитетом, здібностями і внеском у науку, ніж ідеологічними заслугами.
Таким чином, можна говорити, що на певному відрізку історичного часу, а саме, 1960-ті - 1980-ті роки, існували дві конфігурації професійно-моральних норм соціологічної науки: 1) ідеологічна і 2) науково-професійна. Звичайно, в ситуаціях їх зіткнення ідеологічна парадигма володіла більшою вагою і обумовлювала деформації наукової структури. Але частіше ідеології було байдужим внутрішнє професійне життя; тому певна міра автономії дозволяла соціології розвиватись за канонами наукового співтовариства.
Варто відзначити ще одну професійну особливість "доперебудовної" соціології. Сфера діяльності соціології була сконцентрована на наукових дослідженнях. Незважаючи на те, що єдиною спеціальністю, яка формально фіксувалась в офіційних дипломах, була "прикладна соціологія", в соціальній практиці її прикладний характер мало для кого мав практичний інтерес. Навіть достатньо масовий прикладний напрям - заводська соціологія, що мала широке представництво в соціологічній асоціації, - використовував соціологічну спільноту для розширення можливостей вдосконалення методичного апарату і поглиблення наукового аналізу отриманих результатів, займаючись переважно дослідною, а не практичною діяльністю.
Соціологія в умовах українських суспільних трансформацій
Соціально-структурні зміни, що розпочалися разом з перебудовою, не змогли не торкнутися й інституту науки в цілому. Але, напевне, з усіх наукових дисциплін найбільших структурних деформацій зазнала соціологія.
Необхідність соціологічного аналізу різних явищ соціально-політичного життя незалежної держави вимагала значно більшої кількості кваліфікованих соціологів, ніж потрібно було попередній системі державного устрою.
Недостатня кількість соціологів-професіоналів у змінених соціальних умовах заготрювала ще одну проблему соціології як класичного наукового інституту - остання задля власного повноцінного функціонування потребувала суттєвого розширення наукових пошуків через збільшення прикладних соціологічних досліджень. Особливого акцентування та уваги здобула соціально-політична практика новоствореної держави. Такі обставини виводили соціолога на новий рівень професійної активності, який передбачав поєднання діяльності вченого, певних аспектів маркетингових відносин у стосунках з усіма, хто включений в процес соціологічних досліджень. Але в той же час виробничі і ринкові відносини є (чи, точніше, повинні бути) вторинними по відношенню до наукових, оскільки і виробництво, і ринок у кінцевому рахунку спрямовані на здобуття інформації, що виступає предметом наукового чи експертного аналізу спеціаліста-соціолога.
6.4. Морально-правова регламентація професійної діяльності соціологів
Стосовно моральної і правової регламентації професійної діяльності соціолога, то тут соціологія виявилась під тиском ряду проблем, як загальнонаціональних, так і породжених новою роллю, яку соціологія почала відігравати в суспільстві.
До загальнонаціональних проблем, насамперед, варто віднести загальний дефіцит моральної регуляції поведінки людей - стара ціннісно-нормативна система зруйнована, а процес формування нової занадто уповільнився. Стан аномії значною мірою впливає як на загальний морально-психологічний дух членів суспільства (деморалізованість, відсутність впевненості у завтрашньому дні і т. д.), так і на формування моральних регуляторів їх соціально-професійної поведінки в нових умовах.
Зміна соціальних умов призвела до руйнації ряду основ професійної наукової діяльності. Порушений адекватний взаємообмін з суспільством - суспільство не забезпечує вченим навіть мінімального матеріального рівня, необхідного не тільки для роботи, але і для життя.
Цінності науки вступили в суперечність із цінностями виробництва і ринку; в першу чергу, це стосується винагороди: професійне покликання - в науці і гроші - у виробництві і на ринку.
Підвищення попиту на соціологічні опитування викликало великий притік в соціологію людей, що не мають спеціальної систематичної підготовки і незнайомі чи недостатньо знайомі із специфікою морально-професійної регламентації соціологічної роботи.
Один із таких контингентів представлений суспільствознавцями - спеціалістами в галузі істмату та інших суспільних дисциплін, яких в соціологію привела зміна ідеологічної парадигми суспільства. Як правило, ці спеціалісти достатньо добре володіють навиками роботи з літературою, і тому освоєння нової сфери знання в тій частині, де йдеться про теоретичний аналіз чи викладання, не є для них принциповою зміною виду професійної діяльності. Інакше складається, коли життєві обставини і вітальні потреби примушують їх займатися емпіричною соціологією, що вимагає принципово іншого базису знань, пов'язаного з математичною статистикою і проблемою вимірів.
Іншим фактором, стимулюючим притік в соціологію осіб, що не мають професійної підготовки, є гроші, які з'явились на ринку "соціологічних послуг". Гроші привернули до професії соціолога увагу людей, для яких вони є основною (якщо не єдиною) цінністю, - "соціологічних дилерів і брокерів" - посередників, що здатні знайти спонсорів чи відповідні фонди; взяти у них гроші і переадресувати їх спеціалістам. У кращому випадку; в гіршому - посередники - особи, які не мають професійної підготовки, виконують "замовлення" самостійно. При цьому на публічну арену ці посередники (тобто представники соціального інституту торгівлі і маркетингу, з відповідною конфігурацією морально-професійних цінностей), не соромлячись виходять самі, причому під назвою "соціолог".
Самозванці - це основна проблема соціологічної спільноти України. Професійна самоідентифікація в нормальному суспільстві - умова необхідна, але недостатня для визнання індивіда спеціалістом у тій сфері, з якою він себе ідентифікує. Професія передбачає:
1) здобуття відповідної освіти (у вищому освітньому закладі чи в аспірантурі); самоосвіта потребує підтвердження її рівня, в певній формі виражене професійною спільнотою;
2) місце в ієрархічній професійній структурі;
3) наукові публікації як результат діяльності, який може отримати експертну оцінку і відгук з боку колег-професіоналів;
4) найголовніше - прийняття професійних цінностей і підпорядкування професійно-етичній регламентації відповідної діяльності.
Професіоналізм разом із сукупністю спеціальних знань, навичок містить знання і володіння правилами професійної поведінки і взаємин. Етос соціологів, як правило, базується на загальнолюдських моральних цінностях, загальному громадянському законодавстві й етиці наукової діяльності і наукового спілкування.
Проте соціологія (і насамперед її емпірична складова) має свою специфіку, яка ставить додаткові вимоги до моральної регламентації:
o колективний характер праці;
o спадкоємність (наступність) і порівнюваність результатів;
o конфіденційність проблем дослідження;
o ділові стосунки (із замовниками);
o соціально-політична і громадянська значимість результатів.
Колективний характер праці, спадкоємність і порівнюваність результатів в емпіричній соціології призводять до того, що проблема плагіату в емпіричній соціології має більш складний характер, ніж в інших галузях науки. Вчений соціолог дуже вразливий у зв'язку із можливістю присвоєння результатів його праці чи ігнорування його імені при маніпуляціях з його даними. Проблема посилань в соціології потребує більш строгої регламентації. Особливо це відноситься до інструментарію дослідження.
Але взаємини соціолога не обмежуються тільки локальними професійними контактами. Багатоаспектність професійної етики соціолога обумовлена мультиваріантністю його соціальних відносин. У сучасних умовах соціолог як представник професійної спільноти повинен мати особисту моральну відповідальність за взаємовідносини з різними суб'єктами, з якими доводиться вступати в контакти при виконанні професійних обов'язків:
1) з суспільством, представленим: а) ретрансляторами інформації (журналісти, політики, політологи, коментатори; б) споживачами інформації (спеціалісти, що апелюють до результатів соціологічних досліджень); в) громадською думкою, що висловлюється населенням; г) владними структурами і ідеологічними інститутами, зацікавленими в тенденційній інформації;
2) зі співробітниками в конкретних проектах;
3) з респондентами;
4) з замовниками;
5) з професійним співтовариством.
Відсутність канонів професійної етики в Україні в новій соціальній ситуації, на жаль, вже призвело до різноманітних спекуляцій навколо соціології, ритуального звернення до соціології і кон'юнктурних проклять на її адресу.
На відміну від громадськості, професійна спільнота дещо запізнюється з обговоренням внутрішніх проблем, пов'язаних із взаєминами соціологів (як представників професійної спільноти) із суспільством в цілому, надаючи пріоритет в обговоренні цих проблем і винесенні оцінок різноманітним соціально-політичним спекулянтам.
Першим кроком до подолання професійної аномії соціологів у представників Комісії професійної етики Соціологічної асоціації України стала розробка Кодексу професійної етики.
При підготовці даного кодексу Комісія професійної етики керувалася такими критеріями:
1) кодекс має відповідати основним вимогам, прийнятим в даний час світовою соціологічною спільнотою;
2) він має враховувати реалії професійної діяльності і типові моральні проблеми українських соціологів у сучасній суспільній ситуації;
3) кодекс має бути нормативним документом, що чітко регламентує моральні аспекти професійної діяльності;
4) кодекс має сприяти запобіганню професійних конфліктів і конструктивному розв'язанню моральних колізій, що виникають під час роботи і професійного спілкування.
Сьогодні, коли нормативна база систематизована в рамках регламентуючого документа, основне завдання тієї частини соціологічної спільноти, яка вважає себе професіоналами, - зробити все можливе, щоб норми, закріплені в кодексі, були не архівною цінністю, виступали діючими регуляторами професійної етики, формуючи корпоративну солідарність.
У питанні про природу моралі, а отже, і зміст етики недопустимі як абсолютизація її загальних принципів і норм, так і перебільшення специфіки, самостійності будь-яких її складових частин. їх варто розглядати у діалектичній єдності. І хоча в основу конкретних обов'язків представників тієї або іншої професії покладаються в умовах суспільства ті само вимоги моралі, все ж існують специфічні вимоги професійної етики. Наприклад, для лікаря головне - чуйне, уважне ставлення до хворого, справжня турбота про здоров'я і життя людей; для вчителя - любов до дітей, усвідомлення своєї відповідальності за їх виховання, підготовку до самостійної діяльності.
Моральнісна специфіка присутня і в роботі інженера, вченого, дипломата, судді, представників інших суспільно значимих професій. Звичайно, не всі ті чи інші вимоги строго специфічні. Наприклад, компетентність, справедливість, повага до особистості повинні бути притаманні будь-якій людині. Всі люди лише виграють, якщо будуть чуйними і уважними один до одного, чесними, справедливими, взаємно вимогливими і т. д. Це дійсно так. Особливість, напевне, полягає в мірі наявності рушійних мотивів і в механізмі реалізації тих чи інших морально-професійних якостей.
Так, чуйність, гуманність, відповідальність за їх загальної значимості особливо важливі в діяльності медика і вимагають відповідного розвитку у представників цієї професії. В діяльності юриста первинне значення відіграють відповідальність і справедливість. Але якими б специфічними не були моральні вимоги до представників певної професійної групи, вони будуть мати відповідний аналог в загальному морально-етичному кодексі. Тут багато залежить від правильної розстановки акцентів, врахування того головного, що визначає специфіку морально-професійних відносин.
Моральні вимоги завжди реалізуються по-різному, підпорядковуючись загальнолюдським етичним нормам. Багато залежить від конкретних обставин, досвіду і моральнісного розвитку особистості, соціальної зрілості колективу, морально-психологічного клімату, що в ньому склався.
Будь-який спеціаліст повинен володіти сукупністю не тільки професійних, але й загальних моральних якостей, здатністю до самостійної орієнтації в складних морально-етичних колізіях. Це важлива складова професійної майстерності, активна форма творчого застосування моральних норм, показник вміння діяти з урахуванням конкретної ситуації, індивідуальних здібностей спеціаліста.
Професійна мораль, маючи деякі особливості, входить складовою частиною в загальну так, як і професійна етика є частиною загальної етичної теорії. Як частина цілого професійна етика відрізняється від загальної, не тільки своєрідною модифікацією, але й тим специфічним, що не охоплює загального, цілого. Цим не вичерпується зв'язок і різниця двох підходів до моралі. Вони діалектично проникають одна в одну, при цьому перша дає загальне розуміння специфічної природи моралі, а інша, ґрунтуючись на ньому, конкретизує його і поглиблює із врахуванням етичних знань, особливостей професійної діяльності. До представників різних професій суспільство пред'являє підвищені вимоги в силу ряду факторів і насамперед тому, що їх діяльність пов'язана безпосередньо з людьми, з їх інтересами, схильностями, почуттями і т.д.
Інтенсивність і якість будь-якої трудової діяльності залежить не тільки від рівня освіти, об'єкта спеціальних знань, наявності необхідних навиків і вмінь, але і від моральних якостей працівника. Ними визначають сталі прояви моральної свідомості в поведінці, вчинках людей. У діяльнісній сфері моральність людини займає особливе місце, інколи грає одну з головних ролей у вирішенні професійних завдань.
Навіть в межах однієї професії по-різному проявляються певні моральні якості. Особливості поведінки людини залежать як від мікросередовища, так і від особливостей близького оточення, від характеру міжособистісних стосунків, внутрішніх переживань, які групуються навколо думок, навичок, прийомів, що потрібні для виконання даної роботи. Під їх впливом формуються звички, складність і цільність вольових, інтелектуальних і психологічних процесів. У такій праці поведінка при багаторазовому повторі перетворюється в особистісні якості. Набуті людиною професійні вміння стають індивідуалізованими, сталими.
Цим, власне, і обумовлена необхідність моральної характеристики працівників. Вона не може обмежуватися його широкими соціальними позиціями, а за необхідністю повинна поширюватися на його суто професійні якості, розглядатися в контексті відносин, що складаються в межах даної професії, її місця і ролі в житті суспільства. Завданням професійної етики є не тільки розкриття об'єктивних причин виникнення, закономірностей і тенденцій розвитку професійної моралі, не тільки конкретизація загально етичних категорій, принципів і норм відносно із врахуванням різних видів трудової діяльності, але й розкриття самого характеру впливу цих принципів і норм на практику професійних стосунків. Професійна етика відображає те, як ці відносини відображаються у свідомості людини і втілюються в її вчинках.
Розділ 7. Етика юриста
7.1. Предмет етики юриста.
7.2. Мораль і право: спільне і відмінне.
7.3. Моральні якості судді.
7.4. Моральні якості прокурора.
7.5. Моральні якості адвоката.
7.6. Поняття фрустрації. Проблема професійних деформацій.
7.1. Предмет етики юриста
Підвалини ґрунтовних досліджень в галузі етики юриста було закладено у вступній лекції "Моральнісні засади в кримінальному процесі" курсу кримінального судочинства, підготовленого для слухачів Імператорського Олександрівського ліцею відомим російським юристом і громадським діячем Анатолієм Федоровичем Коні (1844-1927).
Читання курсу розпочалося восени 1901 р., а наступного року, зважаючи на новизну і важливість положень вступної лекції до курсу, вона була опублікована в "Журналі міністерства юстиції" з підзаголовком "Загальні риси судової етики". На тлі революційних подій 1905 року в Росії чіткіше виявив себе демократизм ідей статті, що не могло не викликати протидії з боку царської влади в особі тодішнього міністра внутрішніх справ і шефа жандармів В.К. Плеве. Останній зробив усе, щоб заборонити викладання курсу. Попри заборону і "неактуальність" курсу у вирі подальших революцій А.Ф.Коні продовжував розвивати та пропагувати свої сповнені гуманізму ідеї до кінця свого життя.
Доречним є зупинитись на короткому викладі цих ідей, що стали по праву відправними у формуванні предмета етики юриста.
Беручи до уваги певні тенденції у розвитку сучасного йому суспільства, А.Ф. Коні стверджував, що за нових обставин особливого значення набуває етична та суспільно-правова діяльність судді у всіх її проявах.
Завдання суду, що розглядає кримінальні справи полягає в дослідженні злочинного діяння і в справедливому застосуванні до людини, винуватість якої доведено, карального закону. Але суд - це не механізм далекий від життя, а живий і здатний до сприйняття організм, що перебуває в безпосередньому і різноманітному відношенні до проявів суспільного життя. На різних етапах кримінального процесу, досліджуючи злочинну дію і пов'язуючи з нею особу злочинця, оцінюючи його провину і застосовуючи до неї заходи кримінального покарання, стежачи, щоб ця оцінка була зроблена за правилами, суддя покликаний докладати усіх сил розуму та совісті, знань та досвіду, щоб осягнути життєву та юридичну суть справи. Отже А.Ф. Коні вказує на подвійний характер (природу) злочинних діянь. А на практиці це означає, що перед суддею постає складне завдання пізнати життєву та юридичну суті ("правди") кожної судової справи.
Надаючи цій правді певних форм, суддя повинен сприяти, в кожному окремому випадку, відновленню порушеного правопорядку. І якими б досконалими не були правила діяльності, вони можуть втратити свою силу і значення в недосвідчених, грубих чи недобросовісних руках. А.Ф. Коні справедливо звертає увагу на те, що чим більше варіантів у своєму практичному застосуванні припускають ці правила, чим більше стосуються вони особистості та долі людини, тим більш вагомим інтересам суспільного життя вони служать і тим стає більш значимим запитання - в чиї руки віддається застосування цих правил і за яких обставин. Недарма ж народна житейська мудрість говорить: "Не суду бійся, а бійся судді!"
Саме тому центром тяжіння організації правосуддя по кримінальним справам, на думку А.Ф. Коні, повинен бути визначений суддя та умови його діяльності, зумовлені розумним законодавством, а також ті типові риси, якими його забезпечує суспільне правове та моральнісне почуття. Власне, авторитетність звання судді, межі свободи його самодіяльності, обов'язкові правила його дій і моральнісні вимоги, що висуваються до нього, складають чітку картину стану карного правосуддя будь-де і в будь-який час.
Таким чином, аналіз судочинства з точки зору діяльності суддів повинен включати як складові вивчення:
o необхідних властивостей цієї діяльності, що виявляють себе у судовому рішенні, яке містить висновок про винуватість, опертий на внутрішнє переконання судді, тлумачення закону щодо даного випадку і визначення міри покарання;
o необхідних умов цієї діяльності;
o поведінки судді по відношенню до осіб, з якими судді доводиться спілкуватися, виконуючи свої професійні обов'язки.
А.Ф. Коні особливо підкреслив значення тієї ролі, яку повинно виконувати у виробленні суддею свого рішення його внутрішнє переконання. Приводячи низку прикладів з історії судочинства, він показав, що, маючи завдання бути живим виразником правосуддя, суддя не завжди, однак брав однакову участь у дослідженні істини. Не була однаковою і роль його внутрішнього переконання в різні історичні епохи.
Безперечно, суддя - орган держави. Держава розглядає його (пробачимо А.Ф. Коні оце його гегельянство - "держава розглядає") як засіб для точнішого і правильнішого виконання свого завдання охорони закону. Напруження душевних сил судді для відшукання істини в справі є виконання доручення держави. Держава, покладаючи надію на спокійну безсторонність його часто важкої праці, передає судді частину своєї влади. Тому вона очікує від судді обдуманого рішення, а не побіжної думки, навіяної чуттєвим поривом чи упередженим поглядом. Бідою для правосуддя А.Ф.Коні вважав ситуацію, коли судові рішення залежать від особистого свавілля. Тому суддя, розглядаючи справу, ніколи не має ні права, ні моральнісних засад говорити: "Sic volo, sic jubeo!" ("Як хочу, так сужу!"). Він повинен говорити, як те робив Лютер: "Ich Kann nicht anders!" ("Я не можу по-іншому!"). Цей крилатий вислів можна розвернути на всю повноту змісту стосовно діяльності судді. "Я не можу по-іншому, тому що і логіка речей, і внутрішнє почуття, і житейська правда, і сенс закону твердо і неухильно підказують мені моє рішення, і проти всього іншого буде говорити моя совість як судді і людини".
Прийнявши рішення, суддя може помилитися. Однак знову і знову Коні наголошує на тісному зв'язку правових і моральнісних аспектів діяльності судді. Якщо суддя хоче бути справді суддею, а не уособленим свавіллям, що схиляється в той чи інший бік, він повинен обґрунтовувати своє рішення тим, що в даний час йому здається логічно невідворотним і моральнісно обов'язковим.
А.Ф. Коні застерігає від недоліку, що досить часто зустрічається серед працівників суддів і названий "лінощами розуму". Ці лінощі розуму заважають встановити істину в хитросплетінні видимого і поверхневих суперечностях справи. Такий недолік особливо небажаний в силу того, що в процесі судочинства достовірність виникає з правдоподібності і є результатом послідовного усунення виникаючих сумнівів. А благий і розумний звичай, що набрав майже силу закону, велить будь-який сумнів тлумачити на користь підсудного.
Талановитий теоретик і практик А.Ф. Коні вказував і на небезпеки на шляху до прийняття правильного рішення, що підстерігають суддю, так би мовити, ззовні. Наказ, що надходить від "власть імущих", і можливість відсторонити суддю від розгляду конкретної справи чи, навіть, звільнити його, врешті, наполегливі, впливові прохання, перестороги можуть стати причиною тривоги за свій стан взагалі, побоювання наслідків свого майбутнього рішення і страх з приводу рішення, що вже оголошене. Перед суддею потрібно ставити високі вимоги не тільки щодо його знань і навичок, але і щодо його характеру. Але вимагати від нього героїзму неможливо. Звідси необхідність уберегти суддю від умов, що створюють підстави для розвитку в ньому малодушності і вимушеного догоджання. Звідси необхідна умова незмінюваності судді, що надає чесній, точно виконуючій свої обов'язки людині бездоганної поведінки, можливість спокійно виконувати свою діяльність судді. Той стан, за якого суддя може зовсім не тривожитись за свій завтрашній день, а думати про завтрашній день підсудного чи обвинуваченого, стан, що характеризується відомим висловом "Le cour rend des arrкts et pas des services" ("Суд приймає рішення, a не надає послуги") - є однією з найкращих запорук справедливості судових рішень.
А.Ф. Коні виокремлював і інший вид тиску на суддю, від якого його повинна відгороджувати не тільки незмінюваність, але й інші, моральнісні умови виконання обов'язку. Це тиск навколишнього середовища, який набуває самих різноманітних форм і створює навколо судді в його суспільному житті ту атмосферу, що прагне вплинути на результати його роботи по конкретній справі. Під виглядом "громадської думки" судді вказують лише на голос "громадської пристрасті". В судочинстві ж керуватись голосом "громадської пристрасті" завжди небезпечно і часто непристойно. Суддя, підкреслює А.Ф.Коні, повинен стояти вище цього при виконанні свого високого завдання, що опирається не на тимчасові і минущі враження, а на вічні і незмінні засади правосуддя.
Як галузь важливу і перспективну для дослідження А.Ф. Коні виокремив поведінку судді в процесі виконання свого службового обов'язку. Адже обстоювання незалежності своїх рішень і бажання реалізувати в них увесь доступний йому зміст поняття "справедливість" не вичерпує повноти того завдання, яке суддя вирішує під час судових засідань.
У радянський період проблеми професійної етики, зокрема етики юриста, тривалий час не досліджувалися. Причинами цього були і те, що знаходились послідовні противники таких досліджень у вищих ешелонах влади (наприклад, відомий А.Я. Вишинський, прокурор СРСР у 1933-1939 pp., академік AH СРСР), і те, що "сильним" аргументом непотрібності таких досліджень був такий - "етика в радянському суспільстві єдина".
Однак практика ідеологічної роботи гостро поставила питання морального виховання громадян країни. Відповіддю на це стало включення до переліку навчальних дисциплін вищих закладів освіти етики і початок викладання відповідного нормативного курсу в 1960-х роках. У 1970-ті - 1980-ті роки серед науковців розпочалися жваві дискусії щодо необхідності подальшого розвитку проблем професійної юридичної етики, з'явилися і перші монографічні та колективні роботи, в яких висвітлювалися різні сторони предмета етики юриста116.
На той же час в Україні одним з перших дослідників проблем етики юриста був професор Київського державного університету імені Тараса Шевченка Є.Г. Федоренко. У 1980 р. у Києві видано його посібник "Професійна етика", у якому спеціальний розділ присвячено етиці юриста.
Одним із найбільш вдалих підручників на пострадянському просторі стала праця О.С. Коблікова (1924-2001) "Юридична етика", перше видання якої побачило світ у 1999 р. У передмові до цього видання підручника автор писав, що вивчення моральнісних аспектів і проблем професії необхідне кожному юристу, особливо в сучасних умовах, коли поставлене завдання гуманізації суспільного і державного життя, коли людина проголошена Конституцією вищою цінністю і на перший план висуваються гарантії прав та свобод.
Підручник здобув високу оцінку серед спеціалістів і через кілька років був перевиданий (2003 р.). Структура підручника містила розділ, де дано загальну характеристику моралі як одному з найважливіших способів нормативної поведінки людини, особливій формі суспільної свідомості і виду суспільних відносин.
У другому розділі було розкрито зміст категорій етики (добро, зло, справедливість, обов'язок, совість, відповідальність, достоїнство, честь). У третьому розділі розглянуто загальні моральні норми та особливість їх впливу на професійну діяльність юриста. Враховуючи результати попередніх дискусій щодо визначення предмета етики юриста, О.С. Кобліков дав визначення поняття професійної етики, виокремив її види. Особливої уваги було надано викладу питань, що стосувалося історії та сьогодення судової етики.
У четвертому розділу, поглиблюючи уявлення про взаємозв'язок, автор аналізує моральнісні засади. Послідовно і всебічно висвітлено моральнісний зміст конституційних норм, що регламентують правосуддя і правоохоронну діяльність, визначено місце і роль моральних принципів у сфері матеріального права, охарактеризовано правові і моральні відносини в кримінальному процесі як цілісну систему.
П'ятий розділ має важливий ідейний стрижень - тезу, згідно з якою моральнісною метою доказової діяльності завжди залишається встановлення істини у кримінальній справі, що розглядається. О.С. Кобліков наголосив на тому, що категорія істини в системі чинного законодавства залишається вельми актуальною. Недотримання цієї вимоги має наслідком те, що доказова діяльність втрачає свою мету і стає безпредметною, а це, в свою чергу, створює ситуацію аморальну за змістом як стосовно до прав-ника, так і до інших учасників кримінального судочинства.
У сьомому розділі підручника характеризуються моральні начала здійснення правосуддя. Продовжуючи традицію, закладену А.Ф. Коні, О.С. Кобліков розглядає діяльність суду заломлену крізь призму етико-моральних цінностей. Це дає можливість визначати зміст високих моральних вимог, які повинні брати до уваги у своїй діяльності і судова гілка влади, і конкретний суддя, уповноважений здійснювати розгляд кримінальної справи.
У восьмому розділі підручника з опертям на етичні принципи викладено моральні стандарти, котрих повинні дотримуватися сторони судового процесу по кримінальним справам. Зважаючи на те, що виступи сторін обвинувачення захисту є важливими засобами забезпечення змагальності у судовому процесі, встановлення судової істини, увага до подальшого розвитку змісту моральних стандартів виступів прокурора і захисника є виправданою.
Проблематику, висвітлену у підручнику О.С.Коблікова, доповнюють змісти 9 і 10 розділів. Це, відповідно, проблема культури процесуальної діяльності та проблема моральних якостей юриста. Особливо рельєфно в цих розділах виражена думка про необхідність дотримуватися у майбутній професійній діяльності системи етичних принципів, мати певні моральні якості і не зупинятись на шляху їх вдосконалення, реалізувати на практиці, комплекс етико-моральних цінностей, що сприятиме утвердженню соціальної справедливості.
Розглядаючи особливості професійної діяльності юриста, О.С. Кобліков в першу чергу вказав на гласність її проведення та результатів, контроль з боку громадськості, громадської думки, оцінку з їх боку справедливості, моральності чи аморальності діяльності професійних учасників судочинства111.
Правилом є відкритий розгляд кримінальних справ всіма судами, а закритий розгляд - виключеним. Однак оголошення вироку у всіх випадках є публічним. Судді виконують свої обов'язки щодо здійснення правосуддя під час відкритих судових засідань, публічно, в присутності громадян. Громадська думка оцінює дотримання суддями моральних норм або ж їх порушення з боку суддів, справедливість чи несправедливість судових рішень саме опираючись на враження присутніх.
У присутності публіки, у відкритому судовому процесі, що розглядає кримінальну справу, прокурор підтримує державне обвинувачення. Його професійна діяльність, поведінка теж стають предметом моральної оцінки.
Важливою умовою проведення слідчих дій є нерозголошення матеріалів попереднього розслідування. Але вся доказова база стосовно конкретної кримінальної справи стає відомою в процесі судового розгляду. Більше того, підсудний, його захисник, потерпілий, свідки та інші особи, залучені до судового процесу, мають право дати свою оцінку попередньо організованим слідчим діям, висловити думку щодо відповідності цих дій правовим і моральним нормам.
Другою важливою особливістю професійної діяльності юриста О.С. Кобліков назвав її проведення у сфері соціальних і міжособистісних конфліктів. Діяльність суду - правосуддя - безперечно має на меті відновлення порушених злочинною дією прав. Але судова влада покликана встановлювати справедливість (законність) і за умови виникнення конфліктної ситуації в будь-якій сфері життя, що регламентується правом. А таку ситуацію може породити і спір з приводу розподілу майна, і відсутність згоди між батьками, що розлучаються, щодо долі дітей, і суперечки в суспільстві, викликані використанням тої чи іншої історичної символіки.
На осіб, яким держава доручає у відповідності до закону вирішувати соціальні і міжособистісні конфлікти, покладено високу моральну відповідальність за їх дії та рішення, що вони приймають. Тому моральні проблеми "... завжди супроводжують людей юридичної професії". Взагалі, вказані особливості професії юриста зумовлюють, на думку О.С. Коблікова, необхідність існування юридичної етики.
Спеціалісти в галузі проблем етики працівників юридичної професії вживають досить широкий перелік термінів для назви цього напряму наукових досліджень. Зустрічаються такі: етика юриста, професійна етика юриста, юридична етика, правова етика, судова етика, адвокатська етика. Попри розбіжності в деталях всі погоджуються з тим, що етика юриста, з одного боку, виступає як сукупність моральних вимог, що поширюються на працівників юридичної професії, а з іншого боку - як наука, що вивчає специфіку цих вимог, їх застосування на практиці у вигляді професійних моральних кодексів. Остання обставина надає права на існування таким підгалузям етики юриста, як етика судді, етика прокурора, етика слідчого, етика адвоката та ін.
О.С. Кобліков визначив юридичну етику як "вид професійної етики, сукупність правил поведінки працівників юридичної професії, що забезпечують моральний характер їх трудової діяльності і позаслужбової поведінки, а також як наукову дисципліну, предметом якої є специфіка реалізації вимог моралі в цій галузі"118.
Як своєрідний моральний кодекс юридична етика покликана регламентувати діяльність юристів різних спеціальностей - судді, прокурора, слідчого, адвоката, нотаріуса, юрисконсульта, арбітра; співробітників органів внутрішніх справ, СБУ, до числа обов'язків яких належить застосування положень чинного законодавства; робітників органів міністерства юстиції, судових виконавців, науковців - правників, викладачів правових дисциплін та ін.
Як наукова дисципліна юридична етика має предметом виявлення моралі в правосудді і правоохоронній діяльності.
У відповідності до таких розумінь предмета юридичної етики О.С. Кобліков дає і визначення судової етики. На його думку, судова етика - сукупність правил поведінки суддів та інших професійних учасників кримінального, цивільного та арбітражного судочинства, що забезпечують моральний характер професійної діяльності і позаслужбової поведінки, а також наукова дисципліна, предметом якої є специфіка виявлення вимог моралі в цій галузі119.
В останнє десятиліття систематичним викладом судової етики як самостійної юридичної дисципліни стала робота О.Ф. Закомлістова "Судова етика". Автор в якості методології дослідження використав принципи сучасної концепції правосуддя, основи процесуального права, етичної теорії та правової аксіології як складової філософії права.
У першому розділі висвітлено соціальні параметри судової етики (підвалини і принципи судової етики, співвідношення юридичного і етичного, етичний сенс права на судовий захист).
Матеріал другого розділу, що має назву "Моральне окреслення і артикуляція публічного правосуддя", знайомить з моральним станом правосуддя в суспільстві та з моральними протоколами судової влади і судового розгляду.
Беручи до уваги багатовимірність поняття "влада", О.Ф. Закомлістов вказує і на диференційований вигляд здійснення судової влади. Диференційованого вигляду набуває і судова етика як міждисциплінарна галузь теоретико-прикладного юридичного знання, що синтезує всі складові теорії і практики соціального знання (політичного, економічного, юридичного, психологічного і етичного).
Наслідком цього є наявність у структурі судової етики аспектів та поєднання зазначених складових знання:
етика публічного правосуддя (універсально-моральний аспект);
етика судової влади в системі гілок влади (політичний аспект);
етика судді (деонтологічний чи професійний аспект);
етика судового розгляду справ (публічний етико-юридичний аспект);
етика прав і свобод учасників судового розгляду (окремий етико-юридичний аспект);
етика справедливого правосуддя (соціально-моральний аспект).
Усі ці аспекти і складові етичного порядку публічного правосуддя окреслюють предмет судової етики як юридичного знання моральних засад правосуддя.
Третій розділ роботи О.Ф. Закомлістова присвячений проблемі справедливого судового розгляду, яка розкрита в питаннях забезпечення процесуальної справедливості, вимоги розумного терміну розгляду судової справи, співвідношення істини та справедливості в процесі судового розгляду.
Вимога судового розгляду справи в розумний термін часу має за мету високу якість правосуддя, її дотримання є умовою забезпечення справедливого розгляду справи (п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р.). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (підпункт п. 3 ст. 14) вказує на те, що кожен має право при розгляді будь-якого висунутого йому кримінального обвинувачення щонайменше на гарантію бути судимим на засадах повної рівності без невиправданої затримки.
О.Ф. Закомлістов вказує на те, що час у правосудді є часом публічного вирішення соціального конфлікту, який має зв'язок з визначенням прав і обов'язків сторін в цивільній справі чи з обвинуваченням особи за кримінальною справою. Особливістю критичного часу в правосудді, як і особливістю критичної маси у фізиці, є те, що на першу несправедливість, пов'язану з фактом звернення по судовий захист, накладається друга несправедливість, зумовлена бездіяльністю сили і права, покликаних (!) цю першу несправедливість усунути120.
Тяганину з розглядом справи можна назвати "присмерком справедливості", тобто тим випадком, коли справедливість, "світанок", не настає. Автор вдало приводить вираз Гегеля, який кваліфікує ситуацію у випадку затягування судом розгляду справи як накладання "сірого на сіре", тобто як таку, коли становлення справедливості підмінює собою її утвердження і буття, і коли справедливість залишається не визначеною в сущому. Таким чином, замість утвердження справедливості маємо її очікування як невизначену порожнечу того, що не збулося, яке губить себе у критичному настрої очікування настання справедливості.
Руйнівну силу очікування добре продемонстрував у своїх роздумах М. Бланшо: "Яким би важливим не був предмет очікувань, рух очікування його завжди безконечно переважає. Очікування перетворює все однаково важливе на однаково марне... Очікування не втішає. Тих, хто чекає, нічим і даремно втішати, нагноєння очікування, нудьга. Застійне очікування просякнуте до себе поблажливістю і, в кінцевому рахунку, - ненавистю"121.
О.Ф. Закомлістов також розглядає проблеми етики дискурсу в товаристві суддів, справедливого судді, інформаційного доступу до правосуддя та етичного сенсу конституційного правосуддя, висвітлює проблему юридичної аксіології. Категорії, добро, розум, справедливість аналізуються через зміст категорії суспільного блага. Автор визначає благо як вихід із стану нестатків. Це надлишок людського зусилля і важливо, щоб цей надлишок став умовою набуття багатства і благоустрою, тобто щоб цей лишок став у подальшому сумою, цінністю, втіленням запровадженого достоїнства і важливістю людини самої по собі. Світ людини не може існувати без ритмічного відтворення справедливості, позаяк цей світ не є райським існуванням. Справедливе ж реалізується у вільному користуванні правом. В контексті зазначеного важливим є такий висновок: "рух до блага повинен мати персоналістичний характер за умови свободи і права кожного, а публічна влада забезпечує благотворения усуваючи з соціуму руйнівні процеси, що нищать благо як принцип" .
Мабуть, симптоматичним є те, що може одночасно з працями О.С. Коблікова, О.Ф. Закомлістова в Україні з'явилося кілька підручників під назвою "Юридична деонтологія". Автор одного з них С.С. Сливка у слові від автора значення цієї науки визначає так: "це природний правовий компас, енциклопедія для юриста, це шлях до високої професійної майстерності та гарантія захисту його свобідної волі у природно-правовому просторі. Якщо юрист не володіє юридичною деонтологією, він назавжди залишиться вузьким спеціалістом, приреченим навіть інколи на провали в роботі"12 .
У 1980-ті роки В. Горшеньов і І. Бенедик визначили юридичну деонтологію як галузь юридичної науки, що мала на меті узагальнення системи знань про засади спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці. Юридична деонтологія постала як наука про пошук умов необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста з колегами і тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статусу124.
Сучасний дослідник О.Ф. Скакун виходить з того, що юридична деонтологія - це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка має предметом систему знань про юридичну практичну діяльність і кодекс професійної поведінки юриста. Цей кодекс виник як звід правил дозвільного, зобов'язуючого і рекомендаційного характеру, якими професійний юрист повинен оволодіти і керуватися ними у відносинах, що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень.
У вузькому значенні О.Ф. Скакун розглядає визначення юридичної деонтології як науку про застосування практичної діяльності юристів, тому на перший план тут виступають норми, що мають рекомендаційний характер. В широкому значенні юридична деонтологія - це наука, яка, крім моральних, аналізує вимоги (нормативи) психологічного, політичного, правового, економічного, екологічного, етичного, естетичного та інформаційного характеру, що постають перед юристами-практиками. Тому до норм рекомендаційного характеру тут додаються норми, які зобов'язують, забороняють і дозволяють125.
С.Д. Гусарєв та О.Д. Тихомиров визначають предметом юридичної деонтології систему, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-професіоналів. Тому ця наука має на меті розкривати зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ, як юридична теорія та юридична практика, визначає свої функції, спираючись на норми і принципи суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичну складову діяльності юриста, беручи до уваги спеціалізацію юридичної професії126.
Аналіз наведених визначень юридичної деонтології дає можливість окреслити її проблемне поле (предмет), яке включає:
- знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість і мистецтво спілкування;
- відомості (система знань) про правознавство;
- відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;
- знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати правильні (справедливі) рішення127.
С.С. Сливка зазначає, що проблеми першої групи слід відносити до курсу правничої етики юриста; другої - до теорії права; третьої - до курсу, що знайомить з системою судових та правоохоронних органів. Автор звужує предмет юридичної деонтології до проблем четвертої групи, вважаючи за потрібне доповнити наведений перелік проблем такими:
o пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових ситуаціях;
o пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не іншими особами, установами);
o використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації.
Отже, юридична деонтологія - це філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення128.
Давньогрецький філософ Аристотель утворив новий іменник ethica (етика), щоб позначити особливу галузь філософського знання, предметом вивчення якої стали особливі людські якості - чесноти. Ці якості зараз ми називаємо моральними.
У сучасному розумінні етика - філософська наука, яка вивчає мораль як один з соціальних регуляторів життя суспільства, вагомий чинник життєдіяльності людини. Етика - теорія моралі. В подальшому будемо вживати для позначення теоретичного знання про специфіку виявлення моральних цінностей в процесі правової регуляції суспільного життя поняття "етика юриста". В певному сенсі варто взяти до відома думку Д.П. Котова, який будь-яку професійну етику розглядає як розділ етичної науки129.
Кожна з цих професійних етик обов'язково має як складову свого предмета моральний кодекс спеціалістів відповідної професії, тобто сукупність традицій, приписів, правил, норм поведінки, що зумовлені особливостями виконання професійних обов'язків і забезпечують формування неформальних (моральнісних) взаємовідносин, професійної солідарності, відповідальності за свою репутацію і репутацію свого колективу чи установи.
Як назву до цієї складової предмета етичної теорії доречно вживати інше поняття - "професійна мораль". Згадуючи лекції з формальної логіки, зазначимо, що зміст поняття "професійна етика" ширший за зміст поняття "професійна мораль". Професійна етика має складовими свого предмета і історію свого становлення, і етичну аксіологію відповідної професійної діяльності, і деонтологію, що виявляє специфіку професійного обов'язку, вивчає проблему належного у вимірах професії, врешті, досліджує вплив спеціалізації діяльності юриста на професійну мораль.
Як етико-правова дисципліна етика юриста дає можливість студентам вузів і факультетів правничого профілю глибше усвідомити сутність обраної професії, засвоїти моральні засади діяльності юриста. Попри існуючі "модуси" етики юриста (юридична деонтологія, судова етика), зумовлені акцентуванням уваги на тій чи іншій складовій її предмета, стрижнем, що об'єднує її в одну систему знань є визнання людини як об'єкту професії юриста. Проблеми справедливості, законності, порядку, судової істини не є проблемами абстрактними. їх вирішення обов'язково впливає на долю конкретної людини, так чи інакше змінює її внутрішній світ, підсилює чи розриває її зв'язок з соціумом, змушує переосмислювати своє життя, переоцінювати свою роль і своє "місце під сонцем", а отже, наближає чи віддаляє у такий спосіб суспільство на шляху до вистражданих за довгі тисячоліття історії ідеалів співжиття.
Опираючись на вище зазначене, коротко визначимо етику юриста як теоретичне знання про специфіку виявлення моральних цінностей в процесі правової регуляції суспільного життя.
Предмет етики юриста постає як проблемне поле, що включає:
- історію становлення і взаємозв'язків моралі і права як соціальних регуляторів;
- формування ідейних підвалин науки (етико-правові вчення), понятійно-категоріального апарату;
- етичну аксіологію професійної діяльності юриста;
- юридичну деонтологію;
- судову етику;
- професійну мораль (моральні якості професіонала-юриста).
7.2. Мораль і право: спільне і відмінне
Важливим етапом становлення предмета етики юриста було осягнення важливої проблеми співвідношення, взаємозв'язків моралі і права. Власне з цього починалися наукові дискусії цій проблемі в 19б0-х - 1970-х роках присвячено низку публікацій .
Не вдаючись до подробиць і тонкощів етичної рефлексії моралі як складного, мінливого щодо змісту і багатоаспектного явища пристанемо до варіанта робочого визначення моралі, запропонованого білоруською дослідницею І.Л. Зеленковою: мораль - це особливий спосіб регуляції взаємовідносин між людьми, заснований на розрізненні добра і зла. Найважливішою соціальною функцією моралі є узгодження вчинків окремих осіб з інтересами інших людей, певної спільності, суспільства в цілому.
Доречним після цього є нагадування про те, що вже з часів грецької античності мораль усвідомлювалася як міра панування людини над собою, показник того, наскільки людина спроможна бути відповідальною за себе, за те, що вона робить.
Давньогрецький філософ Епікур звернув увагу на шкідливість конфліктів між людьми для життя суспільства. Великий римлянин, класик античної медицини II ст. Клавдій Гален по-своєму оцінив руйнівну силу конфліктної ситуації, стверджуючи, що у боротьбі за здоров'я на перший план слід ставити вміння опановувати свої пристрасті.
Повертаючись до етико-філософської площини аналізу проблеми питання про панування людини над собою слід розглядати передусім як питання про панування розуму над пристрастями. Власне, людські чесноти є не чим іншим як облагородженими вихованням і самовихованням людськими пристрастями. Сама етимологія терміну "мораль" вказує на очевидний зв'язок цього соціального регулятора з характером, темпераментом людини. На практиці це означає, що людські афе-кти (пристрасті, бажання) можуть реалізовуватися при підтримці розуму чи всупереч його настановам.
Для Аристотеля перший випадок - коли пристрасті узгоджуються з настановами розуму - відповідає доброчинному, довершеному стану душі. Другий же випадок - коли пристрасті діють сліпо і примушують розум скоритися - є прикладом порочного, недовершеного стану душі. Таке розуміння механізму моральної регуляції створює образ моралі, сутністю якого є помірність, здатність людини обмежити себе в життєдіяльності, а, в разі потреби, і заборонити собі здійснення природних бажань.
Здавна відзначався історичний характер моралі, її функціонування у різноманітних мінливих формах. "Батько науки історії" Геродот (V ст. до н. е) констатував той факт, що кожен народ має свою мораль і вважає її за найкращу. Давньогрецькі філософи софісти наполягали на тому, що мораль має тільки відносне (релятивне) значення, відповідаючи умовам життя людей певного історичного періоду.
Етнографія XIX - XX ст. допомогла уточнити процес історичного становлення такого соціального регулятора як мораль. Мораль стала новою формою передачі і накопичення досвіду, відмінного від біологічного пристосування до середовища і природного відбору. Найпростіші суспільні відносини виникали як заперечення (табуація) цілої низки звичних для ранньої стадії розвитку особливостей життєдіяльності.
Так, під час своєї подорожі, Ч. Дарвін був шокований реаліями життя тубільців острова Вогняна Земля. Як і їх предки, вони з настанням страшного голоду взимку вбивали і поїдали старих жінок, а вже потім - мисливських собак. На запитання, чому вони так чинять, вогнеземельці простодушно відповідали: "Собачки ловлять видр, а старі жінки - ні". Ця відповідь дуже добре розкриває характер канібалізму131, практика якого була звичною на ранніх етапах життя первісної людини за умови, коли голод ставив під загрозу саме існування тої чи іншої людської спільноти. Як своєрідний пережиток тваринного пристосування до середовища, поїдання ворогів, чужинців, стариків і недієздатних з власного роду не було виявом аморалізму. Ця практика взагалі не підпадала під моральне регулювання. Тільки з часом під впливом зростання ефективності трудової діяльності, підсилення відносин кооперації та взаємної підтримки канібалізм відмирає. Спочатку заборона накладається на вживання м'яса і крові родичів (і подібний вчинок кваліфікується як найгидкіший злочин), а пізніше і чужинців.
Отже, і почуття кровної спорідненості, і визнання цінності людського життя є результатами тривалого історичного розвитку.
Залежно від рівня розвитку наукових знань, світогляду авторів маємо досить багату палітру концепції походження моралі. Аналізуючи розмаїття ідей, можна об'єднати їх у три групи - релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції моралі.
Релігійні концепції походження моралі
Для цієї групи концепцій характерним є тлумачення моралі як божественного за походженням явища. Уявлення про добро і зло, моральні закони, дані людині Богом. Саме добро постає в контексті релігійних концепцій як втілення божественної волі. Згадаймо більш близьку культурологічно нам, українцям, біблійну міфологему дарування людям моральних заповідей через Мойсея (Декалог, Десять заповідей - Вихід, гл. 20).
Ідея всемогутнього і всеблагого Бога допомагає віднайти підґрунтя для утвердження в свідомості людини моральних вимог і цінностей як об'єктивних, всезагальних і абсолютних. Заповіді Божі стають чіткими орієнтирами для людини у щоденному вирі розмаїття суб'єктивних моральних оцінок, крайнощів утилітаризму.
Однак винятково складною для релігійних концепцій походження моралі є проблема узгодження ідеї справедливого, благого і розумного божественного управління світом з наявністю у ньому зла, несправедливості. Розвиток релігійної практики і свідомості (особливо це стосується таких релігій, як іудаїзм, християнство і іслам) з необхідністю породжував потребу в теології (від гр. theos - бог і logos - слово, вчення), сукупності релігійних доктрин сутності і діянь Бога. І від самих своїх начал теологічні побудови повинні були розв'язати вказану проблему. Відповідний розділ теології отримав назву "теодицея" (від гр. theos - бог і dike - справедливість).
Як зазначає М.Г. Тофтул, проблема узгодження ідеї благого і розумного божественного управління світом виявляється в системі запитань, перше з яких: чому злочинцям часто буває добре, добродіям погано? Типова відповідь (у результаті кожен з них отримає своє, заслужене) викликає інше питання: коли ж наступить це? Наприклад, добрий помер у безнадії, а лихий - у безкарності: де ж обіцяна відплата? Виводячи перспективу відплати за межі життя індивіда спочатку автори теодицей відносили відплату не до окремої людини, а до людського роду загалом. Це здавалося цілком справедливим в системі цінностей патріархальної моралі. Пізніші форми теодицеї стали апелювати вже не до вічності людського роду, а до вічності індивіда в перспективі есхатології .
Так, у релігіях Стародавньої Індії (зокрема, в брахманізмі, буддизмі), які, сповідуючи ідею переселення душ, визнається причинно-наслідковий зв'язок між заслугами і провинами в попередньому житті та обставинами наступного народження. У відповідності до таких уявлень душа праведника переселяється після смерті в тіло людини вищої, благороднішої варни, а душа злочинця переселяється залежно від характеру скоєного в тварину, рослину чи, навіть, камінь. Для віровчення давньоєгипетської релігії, пізнього іудаїзму, а особливо християнства та ісламу, характерними є ідеї відплати після смерті (тобто суду "на тому світі"). Згадаємо сцену психостасії з давньоєгипетської
"Книги мертвих", тобто зважування душі померлого на "терезах справедливості" у присутності бога Царства мертвих Осиріса.
Запитання звідки береться зло, якщо у світі панує усеблагий, усесильний та справедливий Бог, не може не збурювати душу віруючої людини. Пошуки відповіді породжують сумніви (мав рацію Екклезі-аст, стверджуючи, що у великій мудрості багато печалі!) у благості, справедливості, силі Бога. До певного часу логічним і переконливим був образ світу, в якому змагались бог Добра і бог Зла, що відобразила ідея морального дуалізму (зороастризм, маніхейство, богомільство, катаризм, язичницькі вірування слов'ян, де протистоять Білобог і Чор-нобог). Тоді зрозумілою ставала причина існування зла (у протистоянні бога Добра і бога Зла переважає останній). Однак релігійний монотеїзм вимагає морального монізму (тобто відмови від морального дуалізму і визнання морального Абсолюту, переваги Добра над Злом).
І все ж, якщо зло існує, то чому це є можливим? Чому люди страждають від зла? Можливо, Бог не спроможний його знищити? Тоді він не є усесильним. Можливо, Бог не хоче цього зробити? Тоді Він не є Благом. А коли розкошує і править людьми злочинець, Бог не є уособленням Справедливості.
Тлумачення в межах релігійного світогляду проблеми походження моралі применшують роль людини в процесі становлення моральної свідомості. Адже моральна самосвідомість постає в чимось абсолютним, що людина має прийняти без жодних сумнівів133.
Натуралістичні концепції походження моралі
Найяскравіше, мабуть, виразив суть натуралістичних концепцій походження моралі видатний учений Ч. Дарвін. Він вважав, що мораль є не чим іншим як результатом еволюції інстинктів стадних тварин. Вона необхідна виду у боротьбі за виживання.
Позицію Ч. Дарвіна та його послідовників можна краще зрозуміти, якщо взяти до уваги бурхливий розвиток, успіхи наук про живу матерію в середині XIX ст. та прагнення вчених пояснити явище моралі, опираючись на наукові дані, отримані в результаті спостережень та експериментів. Мораль перестала бути своєрідним чудом і ставала цілком природним і закономірним явищем. Щире бажання звільнитися від теологічного тлумачення моралі переважало науковий зміст аргументів на користь концепції. Концепція природного походження моралі зводила соціальне до біологічного, ігнорувала якісні відмінності людської і тваринної психіки.
Основні ідеї цієї концепції були сформульовані у працях вже згадуваного Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна. Наприклад, Ч. Дар-він зазначав, що багато почуттів і здібностей, які є предметом гордощів людини, можна виявити і в тварин. Тварини постійно спілкуються між собою, попереджають одне одного про загрозу, взаємодіють під час полювання, виявляють піклування, турботу до своїх родичів, важко переживають самоту. Це було підставою для висновку про наявність у тварин моральних і естетичних почуттів.
На думку Ч. Дарвіна, крім любові і симпатії, у тварин є й низка інших якостей, які мають джерелом суспільні інстинкти та які можна було б назвати моральними якостями. Свої висновки вчений ілюстрував прикладами з життя тварин, зокрема, вказував на вияви морального почуття собак і слонів.
Видатний французький учений-фізіолог Шарль Летурно, що прославився, як і І.П. Павлов, своїми дослідами в галузі вивчення вищої нервової системи, писав про наявність почуття провини у собак.
П. Кропоткін захищав і розвивав ідеї Ч. Дарвіна стосовно походження моралі. Він підкреслював виняткові значення взаємодопомоги для збереження тваринних видів і людства, особливо для їх прогресивного розвитку і вдосконалення. Кропоткін писав: "Взаємодопомога, справедливість, моральність - такі послідовні кроки висхідного ряду настроїв, які ми пізнаємо при вивченні тваринного світу і людини... Висловлюючись образно, ми маємо тут всезагальний, світовий закон органічної еволюції, внаслідок чого почуття взаємодопомоги, справедливості і моральності глибоко закладені в людині зі всією силою вроджених інстинктів...".
П. Кропоткін називає ці три інстинкти інстинктами самозбереження, вказує на можливість їх послаблення у певної групи тварин або в тому чи іншому людському суспільстві під впливом різноманітних умов. Але, продовжує П. Кропоткін, "тоді ця група неминуче зазнає поразки в боротьбі за існування: вона йде до занепаду".
Г. Спенсер, опираючись на ідеї еволюціонізму, не відрізняв морального спілкування людей від стосунків у тваринному світі. У процесі еволюції мораль, на думку вченого, є засобом, що виник у відповідь на потребу пом'якшити боротьбу між егоїстичними та альтруїстичними нахилами, притаманними живій природі взагалі, зокрема і людині.
Мораль, писав Г. Спенсер, ґрунтується на принципах справедливості і доброчинності. Справедливість, на його думку, є право кожної людини на абсолютну свободу, що водночас повинна узгоджуватись зі свободою інших індивідів. Доброчинністю вважав він дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не мають на меті отримання винагороди.
Отже, натуралістичні концепції походження моралі мають вагомі аргументи, інтерес до яких періодично посилюється дякуючи новим і новим відкриттям в галузі досліджень складної поведінки стадних тварин, особливо приматів.
Однак ці концепції ґрунтуються на помилковому підході, за яким у сучасній науці закріпилася назва редукціонізм (від лат. reduction - повернення, відновлення) - спрощення, зведення вищого (морального спілкування людей) до більш простого, більш доступного для аналізу (поведінки тварин). До того ж прибічники цієї концепції зловживають для підкріплення її основних положень аналогією, яка не є науковим методом.
Соціально-історичні концепції походження моралі
Соціально-історична природа моралі визнавалися представниками різних філософських напрямів і шкіл. До їх числа можна віднести давньогрецького філософа Аристотеля (384-322 до н. е.), англійського філософа Т. Гоббса (1588-1679), французького філософа Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), соціолога Е. Дюркгейма (1858-1917), німецького філософа, соціолога і політика М. Вебера (1864-1920) та ін. Найбільш послідовно й аргументовано розвивали ідеї цієї концепції філософи-марксисти.
Концепції соціально-історичної природи моралі виходять з того, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінних відносин. Використовуючи терміни А. Дж. Тойнбі, мораль стала відповіддю на виклик часу, соціальну потребу в узгодженні, регулюванні й координації трудової діяльності, а далі - виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, коли традиційні (до-моральні) засоби регуляції стали неефективними.
Головною функцією моралі стало забезпечення виживання людського роду за рахунок не біологічних механізмів, а соціальних - впорядкованості життя первісного колективу (роду), узгодження інтересів роду і окремого індивіду, що вже не збігались, "зняття" суперечностей, породжених процесами соціальної диференціації, перетворення "чужака", людини "іншої крові", раси, статі у близького собі, спорідненого, рівноправного партнера.
В радянській етичній літературі були найбільш поширеними дві точки зору на походження моралі. Одні автори припускали, що мораль виникла разом з першими колективними трудовими діями і забезпечувала їх регулювання (О.Ф. Шишкін, Є.Г. Федоренко, С.С. Уткін, В.І. Іванов, Ю.І. Семенов та ін.). A.A. Гусейнов, Ю.М . Давидов, О.І. Титаренко та ін. наполягали на тому, що мораль виникає не з початком виходу з тваринного стану, а тільки на більш пізньому етапі історії становлення людини і суспільства, коли далися взнаки перші суспільні відмінності всередині племені, що потребували моральної регуляції.
Марксистська етика щодо пояснення походження моралі мала засадничу ідею, згідно з якою колективна праця створила людину і стала джерелом всього людського (суспільного) в людині. На початку примітивність перших знарядь праці компенсувалась особливою виробничою силою - силою первісного колективу. Повна злитість людини з колективом була невідворотною особливістю цих часів. "Людина уособлюється як індивід лише в результаті історичного процесу. Спочатку вона постає як родова істота, племінна істота, стадна тварина..."13*.
Праця означала появу нової форми накопичення і передачі досвіду, відмінної від біологічного пристосування до умов середовища і природного відбору. Ця форма мала могутнє джерело саморозвитку - вдосконалення знарядь праці (а не тільки органів тіла). Процес праці стимулював і утвердження найпростіших суспільних відносин як звичаїв, традицій.
Узгодженість у трудовій діяльності первісних людей, певно, не одразу досягалася способом морального регулювання. Як зазначали О.І. Титаренко і Ю.В. Согомонов, спочатку узгодженість дії досягалася виконанням природно-виробничих вимог. Ці природно необхідні вимоги не мали потреби в особливому, додатковому моральному забезпеченні, допоки люди не стали спроможними виробляти більше, ніж того було необхідно для їх фізичного існування. Первісній людині не доводилося вибирати рід діяльності, у неї не було вибору між працею в повну силу чи лінощами. У нашого далекого предка не було індивідуальної свободи вибору, а його дії, природно, виходили з потреб відповідати інтересам колективу. Лише з часом, з розвитком і ускладненням соціальних відносин - статево-віковим розподілом праці, виокремленням родів усередині племені тощо - з'являється необхідність в усвідомленій моральній регламентації поведінки, в моральному підкріпленні певних соціальних відносин, регулюванні суспільних протиріч, що виникали і починали впливати на розвиток первісного суспільства135. Таким чином, у марксистській етиці праця зумовлювала розвиток всієї системи соціальних відносин, а посередництвом цього - виникнення такого соціального регулятора, як мораль.
Трудова діяльність поклала початок формування уявлень про "корисне" і "шкідливе", звичайно, з точки зору людини, що задовольняє свої життєві потреби. В свою чергу, ці уявлення стали підґрунтям для наповнення змістом понять моральної свідомості - "добро" і "зло" і відповідних категорій етики. Ще П. Лафарг, французький вчений і політичний діяч, переконливо показав, що поняття "добро генетично походить від слова "благо", що означало матеріальні предмети (у фр. мові - biens). Власне на це вказує і українська мова, українська казка (згадаймо традиційну формулу happy and в казці: "І стали вони жити і добра наживати").
Безперечно, переконливими в марксистській концепції походження моралі є висновки про час виникнення моралі, визначення її історичного характеру, аналіз соціальних передумов виникнення моралі, її функціонування в системі суспільних відносин і форм суспільної свідомості. До того ж ці висновки опираються на значний об'єм емпіричного матеріалу, який збагачується і сучасними відкриттями в галузях археології, етнографії, культурології, релігієзнавства, традиційного мистецтва.
Цей короткий екскурс в історію осягнення проблеми походження моралі та її ролі в житті суспільства допоможе нам краще зрозуміти взаємозв'язок моралі і права. Мораль і право виникли у відповідь на визначені соціальні потреби і продовжують служити регуляторами відносин у суспільстві, погоджуючи інтереси окремої особистості з інтересами спільнот і суспільства в цілому.
Розвиток господарства і торгівлі, утвердження нових соціально-економічних засад, що здійснювали руйнівний вплив на традиційні засоби скріплення родоплемінних колективів, формування власне суспільних станів і класів, поява держави, що робить всі ці процеси системними і стимулює їх подальше прискорення і поглиблення, - все це потребувало вже якісно різних способів регуляції людського життя. Релігійно-магічні способи регуляції, безперечно, ще довго залишалися впливовими, але визначальними для подальшого розвитку соціуму стали раціонально-світські регулятори людської поведінки. З появою держави виникає й утверджується право як система соціальних норм та відносин, додержання яких саме й забезпечує сила і авторитет держави.
Отже, першою рисою спільного для моралі і права є те, що вони є засобами активної дії на поведінку людей і пов'язані з формуванням складної системи надбудови над економічним базисом суспільства.
Як відомо з історії, перші системи так званого писаного права утворилися шляхом відбору, пристосування до нових реалій і санкціонування традиційних, спонтанно сформованих звичаїв (так зване звичаєве право), укорінених в повсякденну практику релігійних норм тощо.
Таким чином, другою рисою спільного для моралі і права є те, що вони мають одне джерело походження - звичаєву культуру, систему заборон (табу).
У моралі виражені уявлення людей про добро і зло, справедливість, честь і достоїнство, дружбу, любов, милосердя. Правова система державно-організованого суспільства закріплює вимоги моралі, життєво важливі для всього суспільства, своїми засобами впливає на формування переконань, затверджуючи в самосвідомості людини загальнолюдські цінності. Для того щоб бути справедливим і гуманним, право, безперечно, повинно мати опору на мораль.
Тому третьою рисою, спільною для моралі і права є те, що обидва соціальні регулятори покликані утверджувати загальнолюдські цінності в суспільстві.
З певною долею спрощення можна стверджувати, що мораль і право складаються із загальних правил поведінки, які відображають історичний досвід "корисного" для функціонування суспільства, держави. Ці правила поведінки виражають волю, спрямовану на встановлення і підтримку на необхідному рівні дисципліни і порядку в суспільстві.
Отже, четвертою рисою, спільною для моралі і права, є те, що їх дія спрямована на забезпечення сприятливих умов (дисципліни і порядку) для продуктивної активності соціуму.
П'ятою рисою, спільною для моралі і права, є те, що вони мають нормативний характер, а для того, щоб утримати людину від порушення норм, уникнути негативних наслідків таких дій, в моральній і правовій регуляції поведінки використовуються різноманітні санкції.
Нарешті, вкажемо й на те, що тісний зв'язок моралі і права підтверджує і етимологія тих термінів, якими оперують спеціалісти в галузях етики, правознавства і судочинства. Адже злочин - це скоєне зло, антипод добра, а злочинець - той, хто чинить зло, той, хто протистоїть доброчинцю; зловживання - умисне використання зла як засобу для досягнення власної мети; правий суд - суд, що утверджує справедливість.
Поряд зі спільними рисами існують і суттєві відмінності в здійсненні регуляції поведінки людини і суспільних відносин мораллю і правом. Розглянемо їх з того, що звернемо увагу на існування в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм нормативної регуляції, що доповнюють одна одну. - регуляції інституційної і поза-інституційної.
Якщо вживати термін "інститут" (лат. institutum - устрій, установа) у значенні "установа", що має певну предметну форму й цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій, зазначає український дослідник В.А. Малахів, мораль інститутом не є, / моральну регуляцію неможливо вважати регуляцією інституціональною1 б. Саме цим, в першу чергу, моральна регуляція і відрізняється від правової регуляції, що здійснюється владою і опирається на авторитет такого потужного і впливового соціального інституту, як держава.
Як ми вже зазначили вище, спільним для моралі і права є те, що їх норми вражають волю, спрямовану на встановлення і підтримку дисципліни і порядку в суспільстві. Для цього використовується як засіб різні форми примусу. В суспільстві переконання - основний засіб впливу на людей. Але життя суспільства пов'язане із необхідністю вирішувати завдання, відмінні і навіть такі, що суперечать інтересам окремої людини. Тому коли недієвим є переконання, держава і суспільство застосовують примус.
Зупинимось на відмінностях застосування морального і правового примусу. Примусовість правових норм випливає, як ми вже вказали на те, із сили і авторитету держави. Волю держави реалізують армія, судові органи, міліція, система виправних закладів. Моральна форма примусу забезпечується моральною свідомістю людини (сумління, сором) і суспільства (громадська думка, осуд з боку колективу). Саме в цьому сила і водночас слабкість моралі як соціального регулятора. Адже совість137 не завжди виявляється на висоті свого покликання - контролювати і критично осмислювати моральні настанови людини.
До речі, пам'ятаймо, що безсовісних людей немає, якщо, звичайно, не брати до уваги людей з патологічним розвитком психіки. Совість у людей завжди є, тільки вона різна. Тому й дозволяють собі люди вчинки, обирають лінію поведінки різної моральної цінності. Те ж стосується і громадської думки як морального засобу контролю поведінки. Вона може діяти, або залишатися бездіяльною, нею можна маніпулювати.
Наслідком інституційного характеру правової регуляції та позаінституційного характеру моральної регуляції є і відмінність моралі і права, яка полягає в тому, що право передбачає кодифікацію чинних законів і норм. Чинне законодавство постає як скінченна кількість чітко визначених законів, норм. Це забезпечує достатньо легку процедуру перевірки їх фактичного виконання, адекватного тлумачення. Що стосується моральних норм, то спроба створити їх вичерпний кодекс приречена на провал, адже течія життя, неповторність моральних колізій вимагають відкритості моральних норм. Саме словосполучення "моральний кодекс"138 містить живе протиріччя - моральна практика завжди є багатшою, розмаїтішою від навіть найдосконалішого опису механізму її регуляції.
Не збігаються повністю і цілі права і моралі як соціальних регуляторів. Право має все ж більш визначену ціль - встановити загальнообов'язковий для держави (і суспільства) порядок. Мораль же на перший план висуває виховання. Іншими словами, мораль має на меті формування своїми засобами громадянина, що як мінімум підтримує встановлений порядок, а як максимум кваліфікує його як справедливий, а чинне законодавство - як втілення справедливості. Всі розмови про підвищення рівня правосвідомості в державі полишені сенсу без врахування цієї моральної складової правового виховання.
Ведучи розмову про розбіжності між мораллю і правом, слід вказати і на те, що різняться джерела їх походження. Право є вираженням волі держави (і як би це нам подобалось чи ні - виразом волі пануючої економіко-політичної сили). Тому, обстоюючи інтереси державного життя, воно єдине і діє на всій території держави. Моральна практика в дійсності являє собою динамічне поєднання різноманітних ло-кальноспільнотних систем, моральних норм і цінностей, які відображають інтереси різних соціальних груп, станів, прошарків.
З точки зору логіки та історії право не таке об'ємне за змістом поняття, як мораль. Право як соціальний регулятор немов би "вибирає" з маси етичних вимог найбільш значимі для стабільного функціонування держави (суспільства) і надає загальнообов'язкового характеру. Право немов би відсікає ті можливі варіанти вирішення ситуації морального вибору, які несуть потенційну загрозу для існування держави і життя суспільства.
Таким чином, право сприяє утвердженню ідеалів добра і справедливості в суспільстві. Судові й інші правозастосовні органи, даючи юридичні оцінки, звертаються до відповідних моральних норм. Як те показує історія, в правових нормах безпосередньо закріплюється зміст моральних норм, відображаються моральні цінності. їх дієвість підсилюється юридичними санкціями. Право стає на захист моральних підвалин людського життя.
Моральна складова правових норм обумовлює їх ефективність, рівень правосвідомості громадян. Очевидним є те, що право повинне узгоджуватись з моральними поглядами суспільства. Впливаючи на процес правозастосування, мораль сприяє зміцненню громадянського порядку в державі.
7.3. Моральні якості судді
Законодавство про суд і судочинство має моральні підвалини і спрямоване на захист моральних цінностей, яких дотримується суспільство.
Стаття 6 Конституції України закріплює принцип поділу влади і самостійності судової гілки влади разом з законодавчою та виконавчою владами. Це створює нормативну і ідейну базу для формування моральних вимог до представників судової влади. Судова влада, що діє в сфері соціальних і міжособистісних конфліктів, використовується як необхідний компонент системи засобів упередження, стримування, гальмування, протидії процесам, що дестабілізують життя суспільства. За цієї обставини судова влада повинна виправдовувати ті надії, що покладаються на неї суспільством у боротьбі зі злочинністю, бути відповідною високим моральним вимогам до своєї діяльності по зміцненню громадського порядку.
Найважливішою вимогою щодо діяльності судової влади є справедливість. Як зазначав О.С. Кобліков, судова влада оцінюється як справедлива тоді, коли вона застосовує закони, визнані суспільством як справедливі, вирішує справи, встановивши істину, достеменно встановивши їх фактичні обставини, приймає рішення у відповідності до пізнаних фактів і вимог закону. Справедливий суд - це суд, де скоєний злочин піддається заслуженому покаранню, а особа, невинуватість якої доведено, обов'язково буде виправдана.
Судова влада повинна забезпечувати рівні права всіх осіб, чиї інтереси так чи інакше зачіпає судова діяльність. Ця моральна вимога є іншим виявом справедливості.
V з'їзд суддів України у жовтні 2002 р. затвердив Кодекс професійної етики суддів. Зазначені в цьому Кодексі норми спрямовані на вирішення етичних питань, пов'язаних зі статусом судді. Як вказано у преамбулі цього документа, судді попри те, що ці норми не можуть застосовуватись як підстави дисциплінарної відповідальності і визначати ступінь їх провини, мають прагнути додержуватись їх у професійній, громадській діяльності та приватному житті заради утвердження незалежності й неупередженості судової влади, зміцнення її авторитету у суспільстві.
Вже перша стаття Кодексу закликає суддю бути прикладом законослухняності, неухильно додержувати присяги й завжди поводитись так, щоб зміцнювати віру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. Чисельні пам'ятки культури минулого показують, що потреба в справедливому, чесному суді була актуальною і в умовах життя перших цивілізацій, коли тільки з'явилися перші правові кодекси. Вимога рівності в суді законодавчо закріплена досить давно. Однак забезпечення реальної рівності в суді, рівних реальних можливостей обстоювати свої права в судах людей, що належать до різних в соціальному, службовому, майновому сенсі груп, залишається актуальною проблемою і в наш час.
Судова влада повинна бути об'єктивною і неупередженою. Судова істина не може бути встановленою судом необ'єктивним, тенденційним у оцінці аргументів однієї з сторін. Стаття сьома Кодексу професійної етики судді вказує на те, що суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.
Безсторонність судової влади, яка на практиці означає відсутність прихильності до однієї з сторін, що протистоять у судовому процесі, зважене ставлення до їх домагань, осіб, що їх представляють, і діяльність тільки в інтересах істини і утвердження справедливості, опираючись на закон і совість - безперечно, є вимогою і морального, і правового характеру. Судова влада, що не діє безсторонньо (які б не були тому причини), втрачає довіру суспільства, а суддя, що уособлює таку владу, втрачає авторитет і моральне право здійснювати судочинство.
Вимогою до судової влади є її безсумнівна компетентність. Стаття п'ята Кодексу професійної етики судді звертає увагу на те, що суддя повинен старанно і неупереджено виконувати покладені на нього обов'язки і підтримувати свою професійну компетентність на належному рівні. Компетентність в даному випадку звичайно означає і високий професіоналізм суддів, глибоке і всебічне знання ними законів, знання і дотримання ними вимог професійної етики, увагу, витримку, що стають в нагоді при розгляді складних і заплутаних справ. Для належного виконання своїх професійних обов'язків суддя повинен мати вищу юридичну освіту. До цього слід додати і наявність значного життєвого досвіду, і тривалу практику юридичної діяльності, навички застосування законів. Однак і здобуті знання, і накопичений досвід можуть стати гальмом, мертвим вантажем, якщо постійно їх не вдосконалювати, не збагачувати загальну і професійну культуру, не приводити їх у відповідність до вимог життя.
Ще за часів Аристотеля (384-322 до н. е.) очевидним було те, що суддя повинен володіти особливими якостями. Філософ стверджував, що суддями можуть бути громадяни віком старше тридцяти років, до того ж за умови, що вони не є державними боржниками і не позбавлені громадянської честі. Ще раніше, в часи афінського архонта Солона (між 640/635(6)-559 до н. е.), суддів називали "тими, хто пам'ятає про справедливість", "тими, хто вирішують спірні питання".
У кодексі, що регламентує діяльність судді в сучасній Великобританії, особлива увага надається не тільки професійним, але й моральним якостям судді. Високо цінується особиста чесність. Приватне життя судді безпосередньо пов'язується з виконанням його професійних обов'язків. Так, приводом для відмови у призначенні кандидату на посаду судді може бути інформація про його надто розкуту поведінку під час святкування власного дня народження.
Кодекс судової етики, що діє в США, регламентує діяльність судді низкою принципів, які узагальнюють моральні характеристики профе-сіонала-юриста:
o суддя повинен оберігати чесність і незалежність судової влади;
o суддя не повинен допускати сумнівну поведінку;
o суддя повинен виконувати професійні обов'язки неупереджено і сумлінно;
o суддя повинен регулярно надавати звіти про свої прибутки, які він отримав за судову і позасудову діяльність;
o суддя не повинен втручатися в політичну діяльність.
Цими принципами окреслено поле діяльності судді, на якому не можуть виникати підстави для сумнівів щодо справедливості і неупередженості його рішень. Цілком доречною для цього є і декларація доходів судді. Разом з цим суспільством надаються належне фінансове забезпечення, ряд соціальних гарантій, чим створюються можливості для забезпечення незалежності суду, дотримання присяги судді та сумлінного виконання суддями своїх професійних обов'язків.
Проблема суддівської етики поставлена досить гостро в Україні. Поява Кодексу професійної етики судді є свідченням цього. Він є своєрідним доповненням Закону України "Про статус суддів". Як і Закон, кодекс наголошує на тому, що суддя не може належати до політичних партій і професійних спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Звичайно, незалежність суду і політичні уподобання судді є поняттями несумісними, оскільки зводиться нанівець дієвість принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки законові. Проте у даному законі не передбачено моральних вимог до кандидатів на цю посаду. Кодекс професійної етики судді конкретизує деякі з них.
Наприклад, стаття друга вказує на те, що суддя має уникати будь-якого незаконного впливу на його діяльність, пов'язану зі здійсненням правосуддя. Він не вправі використовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб. Стаття сьома підкреслює те, що суддя при здійсненні правосуддя не повинен допускати проявів учасниками процесу чи іншими особами неповаги до людини за ознаками раси, статі, національності, релігії, політичних поглядів, соціально-економічного становища, фізичних вад тощо.
У цьому Кодекс спирається на зміст ст. 21 і ст. 24 Конституції України. Перша, як відомо, проголошує те, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. А друга - те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Ця стаття також містить положення про те, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
А.Ф. Коні в статті "Судова реформа і суд присяжних" дуже влучно підмітив, що в суді як ні в якій іншій діяльності "не доводиться так часто тривожити свою совість, то закликаючи її в судді, то вимагаючи від неї вказівок, то віднаходячи в ній єдиній підтримки"139.
Безперечно, в першу чергу, з числа моральних якостей судді слід назвати усвідомлення соціальної значимості судового рішення і загострене почуття власного обов'язку. Розмірковуючи над проблемою моральних якостей судді, один із студентів заочної форми навчання юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у своєму есе зробив заключний висновок: "Бути суддею - це покликання". Приймаючи рішення, суддя повною мірою несе відповідальність за долю підсудного, за справедливий розгляд і вирішення судової справи. Судова істина постає як результат копіткої праці зі встановлення причин правопорушення, ознайомлення з характеристикою особи підсудного, з визначення вагомості доказів сторін та оцінки діянь підсудного з моральної позиції. Судове рішення, вид і міра покарання повинні відповідати встановленій в судовому процесі небезпеці для суспільства як самого правопорушення, так і особи, що його скоїла.
Суддя повинен бути об'єктивним і неупередженим при виконанні своїх професійних обов'язків. Упередженість судді щодо підсудного чи потерпілого, інших учасників судової справи обов'язково приведе до судової помилки. Сама по собі ця якість є незаконною і аморальною, оскільки суддя при цьому не виконує вимоги безсторонності як умови утвердження справедливості. Внаслідок упередженості суддя зосереджує увагу лише на тих фактах (доказах), що відповідають раніше сформованим уявленням про суть судової справи. Ігноруються факти (докази), які виявляє розгляд судової справи. Застерігаючи від упередженого ставлення до підсудного, Ю.М. Грошевой писав: "Упередженість має наслідком судові помилки не тільки в дослідженні фактичних обставин справи, але й у правовій кваліфікації скоєного, у виборі міри покарання"140.
До оголошення рішення суду суддя не має права у будь-якій формі виказувати свою оцінку суті справи, яку він розглядає, характеризувати дії підсудного. Якщо подібне все ж має місце, з'являється законний привід вимагати відводу такого судді. Такого роду "стриманість" судді є обов'язковою при виконанні його професійних обов'язків. Як бачимо, є і ефективний спосіб контролю поведінки судді. Але набагато складніше досягти внутрішньої свободи від упередженості, готовності сприймати все, що відбувається в судовому засіданні, об'єктивно.
Об'єктивність розгляду судової справи залежить від того, наскільки однаково уважно суддя ставиться до клопотань, заяв учасників судового процесу, вислуховує їх, надає можливість поставити запитання, суттєві щодо роз'яснення суті справи.
Суддя об'єктивний і неупереджений створює атмосферу процесуальної рівності сторін, очевидну не тільки для присутніх в судовій залі, але й для безпосередніх учасників розгляду судової справи. Недоречним є вияв симпатії чи антипатії до будь-кого з учасників судового процесу, наприклад, підкреслено уважне ставлення до потерпілого, чи репліки, що переривають виступ адвоката, ігнорування звернень чи заяв підсудного.
Одним із обов'язків судді, виконання якого є умовою досягнення об'єктивності правосуддя, полягає в тому, що суддя повинен переконатися в тому, що підсудний дійсно розуміє, в чому його звинувачують, що відповідь підсудного, якою він визнає чи не визнає свою провину, ґрунтується на правильному усвідомленні суті обвинувачення, що юридична необізнаність підсудного не зумовила його помилкової відповіді (О.С. Кобліков).
Негативно вплинути на об'єктивність правосуддя може некритичне ставлення судді до матеріалів судової справи, наданих по результатам попередніх слідчих дій. Поверхневе ознайомлення з матеріалами справи, оцінка його як типового є свідченням формального ставлення судді до своїх обов'язків. Можливими наслідками цього стають найвагоміші судові помилки - осуд невинуватих, а також несправедливо суворе покарання (не менш несправедливим є і так званий виправдальний ухил) осіб, що дійсно скоїли правопорушення.
У жодному разі суддя не повинен наполягати на отриманні від підсудного свідчень, що підтверджують версію сторони обвинувачення, викладену у відповідних висновках. Якщо, тим більше, підсудний заявляє про відмову від своїх свідчень під час попереднього слідства, не визнає своєї провини, обов'язком судді в цьому випадку є пошук причин цього і детальна перевірка, порівняльний аналіз попередніх свідчень і свідчень, даних під час судового розгляду справи, на предмет їх відповідності дійсності. Якщо свідчення підсудного, дані під час попереднього розслідування справи, не відповідають дійсності, є результатом або помилки, або недобросовісно проведеного слідства, необхідно його свідчення, отримані в судовому процесі, використати з метою реабілітації підсудного. У будь-якому разі, коли підсудний змінює свою позицію щодо суті обвинувачення, суддя зобов'язаний уважно вислухати версію підсудного, визначити хибність чи істинність різних свідчень і окреслити чітко доказову базу для безпомилкового висновку. Оскільки подібне трапляється в судовій практиці досить часто, варто пам'ятати, що об'єктивність правосуддя залежить і від того, чи надається підсудному можливість пояснити причини відмови від попередніх свідчень і детально викласти свою оцінку висунутого обвинувачення, своє бачення відомих йому обставин справи так, як це бажає зробити сам підсудний.
Суддя не повинен керувати судовим слідством і відсторонено фіксувати відверто хибні свідчення. Його обов'язок - організувати реконструкцію дійсних обставин справи і бути в цьому наполегливим. Однак активність судді по досягненню цієї мети не повинна стимулюватись позицією обвинувачення. У судовому процесі, який є своєрідним змаганням сторін обвинувачення і захисту, викриття злочинних дій підсудного все ж залишається обов'язком обвинувача, а не суду чи конкретного судді. Тому різноманітні такі собі "хитрі" запитання, що дозволяють деякі судді під час судового опитування, є недопустимими. Дехто виправдовує таку практику тим, що вона начебто пришвидшує хід судової справи, отримання потрібних свідчень. Та доведення підсудного до стану розгубленості, чи ступору141, чи агресії навряд чи додає об'єктивності правосуддю і переконливості судовому рішенню.
Навідні запитання в будь-якій формі є своєрідним табу для судді. Під час розгляду судової справи суддя повинен слідкувати за тим, щоб будь-хто з учасників опитування не ставив навідні запитання.
Справедливий, принциповий суддя завжди на стороні дотримання моральних норм спілкування учасниками розгляду судової справи. Якої б гостроти не досягало судове змагання, він не допустить грубощів, нетактовності чи приниження у стосунках його учасників.
Суддя - представник однієї з гілок влади. Тому поведінка його повинна бути завжди коректно-офіційною і, одночасно, ввічливою, тактовною по відношенню до усіх, з ким він спілкується, виконуючи свої професійні обов'язки. Як зазначав О.С . Кобліков, в поведінці судді не повинно бути як сухості, байдужості, так і легковажності, жартівливості. Кожне правопорушення, що розглядає суд, принесло комусь горе, моральне потрясіння. Суддю, очевидно, запам'ятають на все життя підсудний, його близькі, буде пам'ятати потерпілий, інші учасники процесу, за його поведінкою уважно спостерігають присутні в залі суду. В їх очах він - суддя, від якого очікують розумного і сумлінного дослідження справи і його справедливого вирішення. І суддя повинен ці надії виправдати всією своєю поведінкою!
Часто, вживаючи зв'язку понять "судова система", ми забуваємо, що це не лише знеособлена сукупність законів, що регламентують відносини між судами різного рівня як абстрактними організаціями, а динамічне соціальне утворення. Насамперед суддівська система, як і будь-яка інша система державних органів, - це сукупність суддів та інших фахівців юридичної сфери, що здійснюють чи мають опосередковане відношення до правосуддя. Саме суддя як особа, що вершить правосуддя, є ключовим суб'єктом всієї системи і саме суддя своїми діями, виконанням своїх професійних обов'язків визначає образ і впливає на сприйняття на рівні масової свідомості, судової системи.
Протягом майже усіх років незалежності одного з найпопулярніших тез на устах багатьох українських політиків була теза про необхідність реформування судової системи України. Відсутність чіткого розподілу повноважень між гілками влади, залежність судової влади від рішень виконавчої та законодавчої влади, наявність корупції в суддівських лавах, непоодинокі скандали, пов'язані із незаконною та аморальною поведінкою служителів Феміди - це тільки частина тих проблем, на яких наголошують не тільки українські політики, а й міжнародні спостерігачі ООН та інших організацій, що здійснюють моніторинг правового поля України.
Проблем, справді, існує багато. Існує не менше пропозицій щодо їх вирішення: від свого роду правової революції в судовій системі ("зламати повністю стару і побудувати нову") до того, що можна передати коротко французьким laisser faire142. У сучасному українському перекладі цей вираз передається так: "Нічого не потрібно змінювати, це все нормальні явища для перехідного періоду, що з роками, із розвитком суспільства та його подальшою демократизацією минуться самі". Але як би не проводилося реформування української судової системи, ключовим моментом цього процесу, що буде визначати її обличчя і дієвість в майбутньому, залишатиметься переведення змісту понять суддівської моралі і кодексу суддівської честі з теорії у практику, у переконання фахівця в сфері правосуддя. Тільки за такої умови в діяльності судді об'єднаються кращі моральні якості, які ми розглянули: чесність, принциповість, наполегливість, мужність, об'єктивність, справедливість, неупередженість, гуманізм, відповідальність за прийняті рішення, високе почуття власного обов'язку. І, можливо, тоді стане зрозумілим повний зміст крилатого вислову Цицерона: "Суддя - це закон, що говорить, а закон - це німий суддя".
7.4. Моральні якості прокурора
Стаття 121 Конституції України окреслює завдання прокуратури як єдиної системи. На прокуратуру покладаються:
- підтримання державного обвинувачення в суді;
- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
- нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
- нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Організація і порядок діяльності органів прокуратури визначаються Законом України "Про прокуратуру".
Прокуратура, як це засвідчують її повноваження, є одним із найважливіших правоохоронних органів держави. Поступово змінюється і уявлення в масовій свідомості українців про прокуратуру та її соціальні функції. Вона перестає сприйматися як орган державного тиску на громадян мірою того, як починає виконувати своє соціальне призначення засобу захисту прав і свобод людини.
Як і судді, держава надає прокурору широкі владні повноваження. Зрозуміло, що до осіб, які обіймають посади прокурорів, ставляться високі моральні критерії.
Діяльність прокурорів в країнах Європейського Союзу ґрунтується на інструкціях з питань етики та поведінки прокурорів, що були прийняті Конференцією Генеральних прокурорів у травні 2005 р. у Будапешті (Угорщина). Згідно з цими інструкціями прокурор повинен:
o здійснювати свої обов'язки відповідно до національного і міжнародного законодавства;
o справедливо, неупереджено та оперативно виконувати свої функції;
o поважати, захищати та підтримувати людську гідність та людські права;
o брати до уваги те, що він діє від імені та в інтересах суспільства;
o намагатися знаходити справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та інтересами та правами індивідуума.
Як зазначає О. Толочко, директор Інституту підготовки кадрів Національної Академії прокуратури України, очевидним є те, "що турбота про престиж професії, в першу чергу, завдання самих прокурорів, покликаних здійснювати наглядову та іншу діяльність безсторонньо і в точній відповідності з законом, не допускаючи аморальних і протиправних проступків, які спотворюють уявлення про характер прокурорської діяльності"14 .
Як європейські інструкції з питань етики та поведінки прокурорів, так і підготовлений в Україні проект Кодексу професійної етики та поведінки прокурора спрямовані на запобігання неетичної поведінки та усунення сумнівів в належній прокурорській діяльності. В Україні Кодекс розглядається як засіб оздоровлення морального клімату в системі прокуратури взагалі та в окремих колективах прокуратур, зокрема. Автори Кодексу вважали, що його положення повинні бути обов'язковими для кожного прокурорсько-слідчого працівника та мають сприяти сумлінному, якісному й ефективному виконанню покладених на нього професійних обов'язків, зміцненню репутації, підвищенню авторитету, а також зростанню громадської довіри до органів прокуратури. У відповідності до цього завданнями Кодексу є:
- забезпечення ефективного здійснення прокурорами своїх професійних обов'язків на підставі законності, норм моралі та високої культури (курсив наш. - Авт.):
- запобігання корупції в органах прокуратури;
- створення умов для розвитку у працівників органів прокуратури загальнолюдських морально-етичних цінностей та формування почуття відданості справі утвердження законності (курсив наш. - Авт.).
Стаття третя Кодексу містить основні етичні принципи професійної діяльності прокурора. Зазначено, що професійна поведінка прокурора ґрунтується на загальновизнаних морально-етичних принципах:
o верховенства права;
o гуманізму;
o справедливості;
o рівності всіх громадян перед законом;
o демократизму;
o законності;
o незалежності;
o об'єктивності;
o неупередженості;
o чесності.
Безперечно, ця стаття потребує серйозного редагування експерта-ми-етиками, адже не все зазначене можна віднести до власне морально-етичних принципів і загальних принципів.
Зміст четвертої статті Кодексу окреслює моральні вимоги до прокурора, виконуючого свої професійні обов'язки. Він зобов'язаний:
- ставитись до людини як до вищої цінності;
- поважати і захищати права, свободи і гідність громадян відповідно до вітчизняних та міжнародних правових норм та загальнолюдських принципів моралі;
- глибоко розуміти соціальну значимість своєї ролі, міру відповідальності перед суспільством і державою за забезпечення правової захищеності громадян;
- розумно і гуманно використовувати надані права у відповідності з принципами справедливості;
- постійно вдосконалювати професійну майстерність, знання права, підвищувати загальну культуру, творчо опановувати необхідний на службі вітчизняний та зарубіжний досвід.
Зупинимось на тих частинах проекту Кодексу професійної етики та поведінки прокурора, де викладені основні вимоги до професійної поведінки прокурора, до поведінки прокурора в межах судочинства та до його позаслужбової поведінки.
Основні вимоги до професійної поведінки прокурора
Стаття 5. Підтримання честі і гідності професії.
Прокурор повинен підтримувати честь і гідність своєї професії, свою професійну компетентність на належному рівні. У своїй діяльності завжди відповідати найвищим етичним та естетичним вимогам, сумлінно виконувати службові обов'язки.
У разі поширення неправдивих відомостей, які принижують честь, гідність і ділову репутацію прокурора, останній вправі звернутися до суду з відповідним позовом про захист своїх прав.
Стаття 6. Незалежність та самостійність.
При виконанні службових обов'язків прокурор має бути незалежним, що передбачає його свободу від будь-якого впливу, тиску чи втручання в діяльність. З метою дотримання цього принципу прокурор зобов'язаний активно протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність.
При прийнятті конкретних рішень бути самостійним та незалежним:
- від протиправного впливу з метою перешкодити виконанню службових обов'язків або домогтись прийняття неправомірного рішення з боку представників інших органів влади, об'єднань громадян, підприємницьких структур та окремих осіб;
- відмежуватись від будь-яких корисливих і приватних інтересів, зовнішнього та політичного впливу, тиску з боку громадськості та засобів масової інформації;
- ігнорувати вимоги та рекомендації не уповноважених осіб щодо вирішення справ і матеріалів і, не обмежуючись цим, вживати в установленому порядку заходів для притягнення винуватців до відповідальності;
- утримуватися від будь-яких дій чи поведінки, що заважали б належним чином виконувати свої повноваження і були не сумісними з посадою прокурора;
- керуватись лише вимогами закону, правилами етики професії та своїми переконаннями.
Стаття 7. Справедливість, неупередженість та об'єктивність. Прокурор повинен діяти в межах повноважень, визначених законом, справедливо, неупереджено та об'єктивно:
o не повинен продовжувати кримінальне переслідування, якщо розслідування показує необґрунтованість чи незаконність обвинувачення;
o ураховувати всі обставини у справі, включаючи ті, що стосуються підозрюваного (обвинуваченого, підсудного, засудженого), незалежно від того, чи є вони доказами вини або невинуватості останнього;
o бути політично неупередженим, виключати можливість будь-якого впливу або тиску на свою професійну діяльність органів місцевої влади та самоврядування, посадових осіб, а також рішень, програм та дій політичних партій, інших суспільних об'єднань чи їх органів;
o не висловлювати публічно своєї власної позиції з тих чи інших питань поточної політики, щоби не ставити під сумнів свою неупередженість.
Стаття 8. Недопущення дискримінації.
Прокурор повинен захищати принцип рівності всіх громадян перед законом та не допускати проявів дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Стаття 9. Недопущення проявів корупції.
Прокурор має суворо дотримуватись обмежень і заборон, передбачених антикорупційним законодавством, не допускати будь-яких проявів корупції:
- не використовувати у своїх особистих інтересах, інтересах родини або інших осіб будь-яку інформацію, яка стала відомою під час виконання професійних обов'язків;
- не сприяти фізичним та юридичним особам, з використанням свого службового становища, у здійсненні ними підприємницької та іншої діяльності з метою одержання для себе, своїх родичів або інших осіб матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг;
- не використовувати державне майно, інші засоби організаційно-технічного та іншого забезпечення в особистих інтересах, а також в інших цілях, не пов'язаних з виконанням професійних обов'язків;
- не брати будь-які подарунки, винагороди, не отримувати якусь користь, заохочення чи гостинність у зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків, а також від осіб, які можуть скомпрометувати чесність, справедливість та неупередженість прокурора;
- запобігати конфліктам між власними інтересами та інтересами служби, а у разі виникнення ситуації, коли особиста зацікавленість перешкоджає виконанню посадових обов'язків, повідомити про це безпосередньому керівникові для врегулювання конфлікту інтересів.
Основні вимоги до поведінки прокурора у межах судочинства
Стаття 10. Дотримання принципу законності, незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і судом.
При здійсненні повноважень у судочинстві прокурор зобов'язаний своєчасно вживати у межах своєї компетенції заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, керуючись принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і судом.
Під час судового розгляду справ прокурор повинен всіляко утримуватися від здійснення впливу на вирок або рішення суду не процесуальними засобами, у тому числі шляхом проголошення до завершення розгляду справ заяв стосовно фактичних обставин справи та юридичної оцінки доказів.
Стаття 11. Дотримання принципу презумпції невинуватості.
У всіх сферах прокурорсько-слідчої діяльності прокурор зобов'язаний дотримуватися принципу презумпції невинуватості.
Стаття 12. Недопущення дій, що принижують людську гідність.
Прокурор не може вчиняти, підбурювати або терпимо ставитись до будь-якої дії, що пов'язана з катуванням, іншим жорстоким або таким, що принижує людську гідність, поводженням.
Стаття 13. Недопущення використання доказів, здобутих незаконним шляхом.
Прокурор не повинен надавати суду докази, що були отримані з джерел або за допомогою методів, що суперечать закону. У разі встановлення таких фактів, вживати необхідних заходів з метою притягнення до передбаченої законом відповідальності особи, яка отримала та надала такий доказ.
Стаття 14. Забезпечення конфіденційності інформації.
Прокурор зобов'язаний забезпечувати конфіденційність інформації, яку отримано під час виконання професійних обов'язків, крім тих випадків, коли законом передбачено право чи обов'язок розкривати таку інформацію.
Особливу увагу слід приділяти забезпеченню таємниці у сфері підприємницької та банківської діяльності, розголошення якої може завдати істотних матеріальних збитків суб'єктам підприємництва.
Прокурору слід утримуватися від розголошення заздалегідь своїх намірів щодо порушення кримінальних справ, обрання запобіжних заходів та інших важливих слідчих дій і наглядових рішень, якщо потреба у цьому не викликана міркуваннями тактичного характеру.
Стаття 15. Забезпечення захисту інтересів потерпілих і свідків.
У судовому процесі, у випадках та порядку, передбачених законом, прокурор повинен захищати законні інтереси потерпілих і свідків:
o забезпечувати обізнаність останніх про їхні права, у тому числі на оскарження рішення суду;
o у разі необхідності, вживати заходів, передбачених чинним законодавством для захисту їхнього та близьких родичів життя і безпеки;
o вживати вичерпних заходів, передбачених законодавством, щодо відшкодування потерпілим шкоди, завданої злочином.
Основні вимоги до позаслужбової поведінки прокурора
Стаття 16. Недопущення поведінки, що може зашкодити репутації.
Прокурор не вправі використовувати своє посадове положення в особистих інтересах або в інтересах інших осіб. Зобов'язаний утримуватися від поведінки, дій і висловлювань, які можуть зашкодити його репутації, а також скомпрометувати незалежність, послідовність, справедливість органів прокуратури.
Стаття 17. Обмеження участі прокурора у політичній діяльності та щодо сумісництва
Прокурор не може належати до політичних партій, об'єднань та рухів, брати участь у будь-якій політичній діяльності, суміщати виконання своїх службових обов'язків з іншою діяльністю, крім наукової, творчої та викладацької.
Стаття 19. Ставлення до релігії.
Використовуючи свободу світогляду, закріплену Конституцією України, працівники прокуратури мають право вільно визначати своє ставлення до релігійної діяльності, брати участь у діяльності релігійних об'єднань, не допускаючи їх втручання у свої службові справи.
Формування професійно значущих якостей прокурорського працівника великою мірою зумовлене особливостями його професійної діяльності. Такими особливостями визначено:
- жорстку правову регламентацію рішень, що приймаються;
- владний, тобто обов'язковий, характер професійних повноважень;
- нестандартні, часто екстремальні умови діяльності;
- процесуальну самостійність;
- високий рівень персональної відповідальності за свої рішення та її реалізацію.
Відповідно до ст. 2 Загальних положень Дисциплінарного статуту прокуратури України, "працівники прокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими і непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов'язків із громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю. Вони повинні особисто додержувати вимог закону, виявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефективність, сприяти своєю діяльністю утвердженню верховенства закону, забезпеченню демократії, формуванню правосвідомості громадян, поваги до законів, норм і правил суспільного життя". Працівники прокуратури повинні бути вірними Присязі працівника прокуратури, професійному обов'язку; мати здатність правильно сприймати критику; виявляти нетерпимість до недоліків та чуйність і уважність до людей.
Прокурор захищає інтереси суспільства, виступає від імені держави, однак у той же час - покликаний бути на стороні законних інтересів підсудного, захищати його достоїнство. А.Ф. Коні писав, що прокурор, "виконуючи свій важкий обов'язок, служить суспільству. Але це служіння тільки тоді буде корисним, коли в нього буде внесено сувору моральну дисципліну і коли інтерес суспільства і людське достоїнство особистості будуть охоронятись з однаковою чуйністю і ретельністю"144.
Наостанок зазначимо, що успіх чи провал усіх надій і починань розбудови в Україні основ громадянського суспільства визначається якістю людського матеріалу, рівнем людяності (моральності) в людині, мірою залучення її до досягнень світової культури, засвоєння і здатності втілювати в життя загальнолюдських цінностей.
Вагомий внесок у це роблять працівники прокуратури. Реальність, що динамічно розвивається, вимагає в наш час особливої уваги до формування моральних якостей прокурора, які є невід'ємними елементами його професіоналізму.
7.5. Моральні якості адвоката
Діяльність всіх юридичних інститутів держави оцінюється, в першу чергу, по тому, наскільки надійно вони захищають права людини. Ратифікувавши Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (1950), Україна прийняла на себе зобов'язання забезпечити кожну людину, права якої порушені, ефективними засобами правового захисту (ст. 13 Конвенції).
Конституція України у ст. 59 проголосила щонайважливішу соціальну функцію адвокатури - забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних установах. Право кожного на правовий захист гарантовано ст. 55 Конституції. Реалізація цих конституційних норм надає особливої соціальної цінності адвокатурі в умовах розбудови демократичних засад життя, формування громадянського суспільства, підвищує престиж професії адвоката. Про гостроту становлення сучасної правової системи адвокатури, проблемні аспекти цього процесу свідчать слова Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.І. Карпачової про те, що в нашій державі на сьогодні фактично відсутній механізм забезпечення прав кожного - підозрюваного, обвинуваченого, підсудного мати захисника у випадках, коли вони не мають матеріальної можливості запросити адвоката для свого захисту.
Стаття 1 Закону "Про адвокатуру", прийнятому 19 грудня 1992 р. Верховною Радою України, визначає адвокатуру як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане, за Конституцією України, сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.
Адвокатською діяльністю може займатися тільки особа, яка є громадянином України, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю або в якості помічника адвоката не менше двох років, не має судимості, склала кваліфікаційний іспит, отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, яка прийняла Присягу адвоката України, а також не працює в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління (ст. 2 Закону України "Про адвокатуру").
Одним з перших дослідників моральних аспектів адвокатської діяльності був М.П Кан, який вказував на такі основоположні ознаки адвокатської етики, як: 1) сукупність правил поведінки адвоката не взагалі, а у зв'язку із здійсненням ним своїх професійних обов'язків; 2) сукупність норм поведінки, що випливають із загальних положень моралі; 3) правила, що регулюють такі сторони діяльності адвокатів, які нерозривно пов'язані з честю і гідністю кожного з них окремо і адвокатури в цілому.
На думку 3.3. Зінапуліна, адвокатська етика - наука, покликана вивчати ті моральні критерії, якими повинен керуватися адвокат у своїй службовій діяльності та повсякденному житті, сприяти виробленню правил належної поведінки в тій чи іншій процесуально-правовій ситуації, що викликає необхідність участі адвоката у вирішенні145.
А.Д. Бойков адвокатську етику розглядав як нормативну систему з внутрішньою узгодженістю приписів, що має таку структуру: моральні вимоги, що регулюють а) відносини адвокатських колективів та окремих адвокатів з громадянами, установами та організаціями; б) відносини адвокатських колективів та адвокатів з правоохоронними органами та їх посадовими особами; в) відносини всередині адвокатських колективів.
Розуміння суті предмета етики адвоката в сучасній юридичній науці повніше всього представлене в роботах М.Ю. Борщевського. На його думку, поняттям "професійна етика адвоката" охоплюються питання моралі в його відносинах з громадянами, органами та особами, що застосовують закон, державними, комерційними та громадянськими організаціями, органами адвокатури та колегами. Тому предметом адвокатської етики, на думку дослідника, стає поведінка представника тієї професії, члена відповідної корпорації, переважно в обставинах, де він діє саме як професіонал, або представляє свою професію, або сприймається оточенням саме як представник корпорації адвокатів146.
Моральні засади адвокатської діяльності були закладені ще в дореволюційних адвокатурах. На той час особливо детально правила цієї діяльності були напрацьовані у французькій та англійській адвокатурах.
У жовтні 1999 р. Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України були схвалені Правила адвокатської етики. Правила, як те зазначено в преамбулі, були вироблені з метою уніфікованого закріплення традицій і досвіду української адвокатури в сфері тлумачення норм адвокатської етики, а також загальновизнаних деонтологічних норм і правил, прийнятих у міжнародному адвокатському співтоваристві.
На думку сучасних дослідників, проблем адвокатської етики, етичні вимоги, що пропонуються як орієнтири професійної діяльності адвокатів, можуть бути об'єднані у чотири групи:
а) етичні вимоги, що містяться в нормах міжнародного права;
б) закріплені в національному законодавстві;
в) визначені в документах, що не мають нормативно-правового характеру;
г) не закріплені в офіційних документах.
Норми адвокатської етики, визнані і закріплені у міжнародній практиці
Загальна декларація прав людини (ст. 11), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права людини (ст. 14) проголошують принцип презумпції невинуватості особи, звинуваченої у скоєнні злочину, гарантують їй використання всіх можливостей для захисту. Зміст цих норм враховано при виробленні положень адвокатської етики в правовій системі України.
Норми адвокатської етики, закріплені в національному законодавстві
У ст. 7 "Обов'язки адвоката" Закону України "Про адвокатуру" окреслено вимоги до діяльності адвокатів:
- неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства;
- використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб;
- не використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийнято доручення;
- не відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
- не прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь у якості особи, яка провадила дізнання, прокурора, громадського обвинувача, судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, свідка, перекладача, понятого, а також, коли він є родичем особи, яка провадить дізнання, а також, коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.
Стаття 9 цього ж Закону зобов'язує адвоката зберігати адвокатську таємницю і не розголошувати дані досудового слідства, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків.
У ст. 15 Закону "Про адвокатуру" містяться такі етичні норми адвокатської діяльності, як:
o виконувати покладені обов'язки з високою громадянською відповідальністю ;
o бути справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей;
o скрізь і завжди берегти чистоту звання адвоката;
o бути вірним Присязі адвоката України.
Ряд норм адвокатської етики містяться в Кримінально-процесуальному кодексі Україні. Так, у ст. 46 КПК закріплена неможливість відмови від захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного з ініціативи адвоката-захисника (крім випадків, встановлених ч.7 ст. 48 КПК); стаття 48 КПК зобов'язує захисника використовувати передбачені законом засоби захисту з метою: встановлення обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, та надавати їм необхідну юридичну допомогу; не розголошувати дані, які йому стали відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків; не перешкоджати встановленню істини у справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від своїх показань або до дачі завідомо неправдивих показань; схилити експерта до відмови від дачі висновку чи до давання завідомо неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування чи судовий розгляд справи.
Норми адвокатської етики, які здобули визнання у документах, що не мають нормативно-правового характеру - кодексах, положеннях, правилах і т. п
Зміст етичної норми набуває юридично загальнообов'язкову силу лише тоді, коли він закріплений у правовій нормі. Разом з тим, очевидно, що всі етичні норми зважаючи на їх різноманіття, неможливо закріпити у правових нормах.
Так, в основних принципах, що стосуються ролі юристів, прийнятих Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Гавана, 27 серпня - 7 вересня 1990 р.), закріплено положення про те, що юристи за всіх обставин зобов'язані зберігати честь і гідність, властиві їх професії як відповідальні співробітники в сфері здійснення правосуддя (п. 12); захищаючи права своїх клієнтів і обстоюючи інтереси правосуддя, юристи повинні сприяти захисту прав людини та основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом, і у всіх випадках діяти незалежно і сумлінно відповідно до закону і визнаних норм і професійної етики юриста (п. 14).
Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського співтовариства, прийнятий в Страсбурзі (жовтень 1988 р.), відзначаючи особливу роль адвоката у правовому суспільстві у п. 1.1 вказує, що його обов'язки не обмежуються сумлінним виконанням свого обов'язку у рамках закону. Адвокат має діяти в інтересах права в цілому, так само точно, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати. Враховуючи це, на адвоката покладається комплекс зобов'язань як юридичного, так і морального характеру. Ці зобов'язання часто вступають у взаємну суперечність, і умовно поділяються на такі категорії:
- перед клієнтом;
- перед судом та іншими органами влади, з якими адвокат контактує, виступаючи як довірена особа клієнта або від його імені;
- перед суспільством, для членів якого існування вільної незалежної професії поряд з дотриманням правових норм є найважливішою гарантією захисту прав людини перед особою державної влади та інших інтересів суспільства.
В Україні діють згадані раніше Правила адвокатської етики. У розділі II Правила закріплюють як основні принципи адвокатської етики незалежність, дотримання законності; домінантність інтересів клієнтів; неприпустимість представництва клієнтів з суперечливими інтересами; конфіденційність; компетентність і сумлінність, чесність і порядність; повагу до адвокатської професії; культура поведінки; обмежене рекламування діяльності адвокатів.
Крім того, у правилах містяться етичні основи окремих видів адвокатської діяльності, а також взаємовідносин: 1) з клієнтами, з судом та іншими учасниками судового процесу; 2) іншими органами та особами; 3) з іншими адвокатами. Правила мають окремий розділ, присвячений дотриманню норм адвокатської етики в громадській, науковій та публіцистичній діяльності адвоката.
Етичні норми адвокатської діяльності, не закріплені в офіційних документах
Зміст цих норм формується під впливом почуття громадянського обов'язку, цінностей професійної діяльності, совісті, уявлень про добро і зло, справедливість, гуманізм, відповідальність, рівня розвитку внутрішньої культури.
Як зазначено в Правилах адвокатської етики, надзвичайна важливість функціонального навантаження адвокатури вимагає від адвокатів слідування високим етичним стандартам поведінки; водночас специфіка, комплексний характер обов'язків, що лежать на адвокатурі, обумовлюють необхідність збалансування служіння адвоката інтересам окремого клієнта з інтересами суспільства в цілому, дотриманням принципів законності і верховенства права.
Стаття 5 Правил так конкретизує зміст принципу незалежності:
1. Специфіка цілей і завдань адвокатури вимагає як необхідної умови належного здійснення адвокатської діяльності максимальної незалежності адвоката у виконанні своїх професійних прав і обов'язків, що передбачає його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів.
2. З метою дотримання цього принципу в своїй професійній діяльності адвокат зобов'язаний протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність, бути мужнім і принциповим у виконанні своїх професійних обов'язків, обстоюванні професійних прав та їх ефективному використанні в інтересах клієнтів.
3. Адвокат зобов'язаний не допускати в своїй професійній діяльності компромісів, що применшували б його незалежність, з метою догодити суду, іншим державним органам, третім особам або клієнту, якщо такі компроміси розходяться з законними інтересами клієнта і перешкоджають належному наданню йому правової допомоги.
4. Адвокат не повинен займатися іншою діяльністю, яка ставила б його в юридичну, матеріальну або моральну залежність від інших осіб, підпорядкувала його вказівкам або правилам, які можуть увійти в суперечність з нормами чинного законодавства про адвокатуру і цими Правилами, або можуть іншим чином перешкоджати вільному і незалежному виконанню адвокатом його професійних обов'язків.
Однією з найбільш деталізованих за змістом є стаття 9, що тлумачить зміст принципу конфеденційності:
1. Дотримання принципу конфіденційності є необхідною і щонайважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких є неможливим належне надання правової допомоги. Тому збереження конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта, а також про клієнта (зокрема щодо його особи) або інших осіб у процесі здійснення адвокатської діяльності, є правом адвоката у відносинах з усіма суб'єктами права, які можуть вимагати розголошення такої інформації, та обов'язком щодо клієнта і тих осіб, кого ця інформація стосується.
2. Дія принципу конфіденційності не обмежена в часі.
3. Конфіденційність певної інформації, що охороняється правилами цієї статті, може бути відмінена тільки особою, зацікавленою в її дотриманні (або спадкоємцями такої фізичної особи чи правонаступниками юридичної особи), в письмовій або іншій зафіксованій формі.
4. Адвокат не відповідає за порушення цього принципу у випадках допиту його у встановленому законом порядку як свідка стосовно обставин, які виходять за межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством, хоча й охоплюється предметом конфіденційності інформації, передбаченим цими Правилами.
5. За всіх інших обставин при визначенні обсягу відомостей, на котрі поширюється обов'язок збереження конфіденційності, адвокат повинен виходити з норм цих Правил.
Звернемо увагу на те, що в перелік основних етико-правових принципів, що повинні регламентувати діяльність адвокатів, включено принцип чесності і порядності (ст. 11).
Адвокат повинен як у своїй професійній діяльності, так і в приватному житті бути чесним і порядним; не вдаватися до омани, погроз, шантажування, підкупу, використання тяжких матеріальних чи особистих обставин інших осіб або інших протизаконних засобів для досягнення своїх професійних чи особистих цілей; поважати права, законні інтереси, честь, гідність, репутацію та почуття осіб, з якими він спілкується в різних відносинах.
Аналіз основних принципів адвокатської етики показує, що певні обмеження професійної діяльності, які вони накладають, спрямовані на підтримання престижу адвокатури, подолання упередженого ставлення до адвокатів у різних прошарках суспільства.
7.6. Поняття фрустрації. Проблема професійних деформацій
На стадії попереднього розслідування і під час розгляду судом карних справ досить часто виникають труднощі пізнавального характеру. Збираючи докази, приводячи їх у систему, що відтворює скоєний злочин, встановлюючи судову істину, відповідні професіонали-юристи наштовхуються на перешкоди, труднощі, такі собі бар'єри, які є для них реально нездоланними або ж сприймаються як такі, що не можуть бути подоланими. У подібних випадках можливе виникнення так званої фрустрації - складного мотиваційно-емоційного стану, що є результатом тривалого блокування цілеспрямованої поведінки.
Бар'єри, що перегороджують шлях до мети, можуть бути фізичними (брак речових доказів, відсутність свідків), біологічними (хвороба), психологічними (страх, усвідомлення браку досвіду, знань) і соціокультурними (норми, правила, інструкції, заборони).
Як правило, виокремлюються такі види фрустраційної поведінки:
а) рухлива збудженість - реакції невпорядковані, такі, що не мають мети;
б) апатія - байдуже ставлення до того, що відбувається; стан, що характеризується заниженим рівнем чи повною відсутністю внутрішніх спонукань, інтересів, емоційних реакцій;
в) агресія і деструкція;
г) стереотипія - тенденція до сліпого повторення фіксованої поведінки;
д) регресія - примітивізація поведінки, зниження якості виконання обов'язків.
Один із сучасних дослідників фрустраційної поведінки Н. Майєр назвав свою основну публікацію досить промовисто "Фрустрація - поведінка без цілі". Базовим положенням його теорії є таке: людина у стані фрустрації не має цілі в тому сенсі, що поведінка такої людини втрачає цільову орієнтацію. Своє положення Н. Майєр ілюструє прикладом, за яким двоє чоловіків, поспішаючи придбати квиток на потяг, розпочинають у черзі сваритися, а потім - і бійку. Обидва в результаті не встигають на потяг. Така поведінка не містить в собі мету добути білет і тому, на думку дослідника, вона не є адекватною, тобто такою, що задовольняє потребу. Це фрустраційно спровокована поведінка. Нова мета (взяти верх над супротивником) ніяк не замінює стару (добути білет).
На небезпеки, які таїть у собі фрустрація для діяльності професіонала-юриста, вказує і Е. Фромм, який фрустраційну поведінку (зокрема, агресію) визначав як "спробу, хоча часто і марну, досягти фрустрованої цілі". Враховуючи і цю позицію щодо сутності фрустраційної поведінки, зауважимо, що така поведінка не обов'язково полишена будь-якої цілеспрямованості. Вона може мати певну мету (як у наведеному прикладі - дошкульніше "дістати" супротивника у фрустраційно спровокованому протистоянні). Важливо те, що досягнення цієї мети полишене сенсу відносно мотиву ситуації, її початкової мети.
Якщо професіонал-юрист часто потрапляє в ситуації, що породжують фрустраційний стан, з часом його особистість може набути негативних рис: агресивності, озлобленості (при фрустрації у формі агресії, деструкції) чи байдужості, безініціативності, втрати ділового оптимізму (при фрустрації у формі стереотипії). Результатом можуть бути втрата наполегливості, працелюбства, організованості, критичного осмислення досвіду та прагнення поглиблювати свої знання, підвищувати рівень загальної та професійної культури.
Сама по собі професійна діяльність юриста має такі особливості, вплив яких за певних обставин може мати наслідком небажані зміни в психіці професіонала-юриста. В таких випадках ведуть мову про професійні деформації особистості.
Розглянемо чинники професійних деформацій і назвемо основні (такі, що частіше всього виявляють себе на практиці) з цих деформацій.
Як ми вже раніше звернули на це увагу, професіям слідчого, прокурора, судді притаманні широкі владні повноваження. Суспільство надає їх з метою боротьби зі злочинною діяльністю. Однак відсутність необхідних навичок користування такими повноваженнями, невміння застосовувати адекватно елементи примусу може стати причиною такої професійної деформації, як зловживання владою.
Професійна діяльність слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів детально регламентована у правовому сенсі. Це, безперечно, сприяє кристалізації у юристів таких вольових якостей, як мужність, наполегливість, коректність, чіткість, акуратність. Але цей "нормативний мундир", приростаючи до душі людини, з часом може породити звичку діяти за шаблоном, кліше, стереотипно. Звичайно, таку поведінку завжди можна "виправдати", посилаючись на ту чи іншу статтю КПК, чинну інструкцію чи настанови керівництва. Однак у результаті маємо страждання людей, далекі від справедливості висновки дізнання, рішення суду. Байдужість юриста до долі конкретної людини обертається недовірою до правової системи з боку суспільства.
Звичка діяти за шаблоном (а будь-яку справу можна типізувати, поставити в один ряд з іншими, виявити спільне) пов'язана з відмовою від елементів творчості в карно-процесуальній діяльності. А це, в свою чергу, обов'язково приводить до такої професійної деформації, як формалізм в оцінці явищ дійсності. Звідси та косність і рутина в душі правочинця, проти якої застерігав А.Ф. Коні. Не так-то просто протидіяти цим "порокам" професіоналу, який кожен день з року в рік виконує одноманітні посадові функції.
Здійснення правосуддя і, в першу чергу, діяльність слідчого вимагають наявності і використання такої риси особистості, як рішучість. Але коли самоконтроль і самокритика не мають належного рівня розвитку і впливу, рішучість з риси позитивної і бажаної перетворюється в небажані: надмірну віру в себе (переоцінка значимості свого досвіду, знань), впевненість у безпомилковості своїх оцінок і рішень. Психологи називають таку деформацію "ефектом досвідченого водія", маючи на увазі те, що, як правило, після стажу за кермом автомобіля в один рік трапляється значна кількість ДІЙ. Переоцінюючи свій досвід, "молоді", в сенсі практики керування автомобілем, водії дозволяють собі дрібні, на їх погляд, порушення правил дорожнього руху. З наслідками цього нас, на жаль, регулярно знайомить програма "Магнолія ТВ".
Захищаючи порядок в суспільстві, в державі, приймаючи активну участь у боротьбі з правопорушеннями, слідчий, прокурор, суддя вимушені зосереджувати свою увагу на розкритті обставин скоєних злочинів, аналізі характеристик осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, підсудних. Професія стає своєрідною призмою, крізь яку сприймається навколишній світ. Наслідком такого сприйняття може бути не тільки скептицизм, сумніви щодо досконалості світу, але й підозрілість стосовно до будь-кого. Герой однієї з п'єс, суддя, і в приватному житті продовжує оцінювати людей як потенційних злочинців. Безперечно, це найбільш небезпечна деформація особистості слідчого, судді чи прокурора. Подібна деформація виявляє себе як упередженість, тенденційність, схильність до обвинувального ухилу в карно-процесуальній діяльності.
У адвокатів, у зв'язку з виконанням ними професійних обов'язків, можна спостерігати протилежну обвинувальному ухилу, але теж небажану якість, - виправдальний ухил. Якщо до того ж впливовими є корисні інтереси, захист особи, котру звинувачують у скоєнні злочину, перетворюється у виправдання злочину.
У карно-процесуальній діяльності, передусім в діяльності слідчих, особливу роль відіграє фактор часу. Якщо додамо перевантаження в роботі слідчих груп, невміння планувати і організовувати свій робочий час, стають зрозумілими причини квапливості, безладності, недисциплінованості, зволікань слідчих дій, судових розглядів.
Можливий дефіцит часу і перевантаження в роботі можуть зумовити професійну деформацію, так званий правовий нігілізм. Так кваліфікують той випадок, коли слідчий, прокурор чи суддя починають сприймати певні карно-процесуальні норми простою формальністю і їх не дотримуються. Більше того, допускається порушення і конституційних положень. Наприклад, слідчий не повідомляє про арешт чи затримання людини родичам заарештованого чи затриманого.
Небезпечною професійною деформацією є кар'єризм. Опікуючись своєю кар'єрою, правник може перетворювати рядову карну справу у так званому резонансну, щоб привернути увагу до своєї особи. Відома й інша практика, коли справді резонансні справи "згортаються", їх небезпека для суспільства применшується в угоду комусь.
Кар'єризм у адвокатів виявляє себе тим, що захисник не обстоює послідовно, невідступно законні права клієнта, а займається переважно саморекламою, працює "на публіку", на потенційних майбутніх клієнтів.
Нарешті, згадаємо корпоративність як умову виникнення професійної деформації, пов'язаної з хибним тлумаченням поняття "честь мундира". Так, отримавши справу для додаткових слідчих дій, слідчий, не визнаючи власних помилок, хибних висновків, може добиватись опротестування рішення суду. Або інший приклад. У боротьбі за "честь мундира" прокурор, для позиції якого характерним був обвинувальний ухил, опротестовує законне й обґрунтоване рішення суду.
PAGE 26