Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
32. Фонологічна система мови
Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим.
Розгляд фонем у системі належить до їх парадигматичного аспекту. Фонологічна парадигматика є системою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глухість, губність — передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю.
Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.
За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні.
Опозиції, члени яких різняться тільки однією ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються корелятивними. Наприклад: <б> - <п>, <д> - <т>.
Американські вчені Якобсон, Фант, Халле розробили універсальну систему диференційних ознак (9 ознак звучності і 3 ознаки тону):
1) вокальність — невокальність;
2) консонантність — неконсонантність;
3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в центральній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію);
4) напруженість — ненапруженість;
5) дзвінкість — глухість;
6) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер);
7) перервність — неперервність;
8) різкість (висока інтенсифікація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифікація шумів);
9) глоталізованість — неглоталізованість;
10) низька тональність — висока тональність;
11) бемольність (ослаблення верхніх частотних складників унаслідок участі при творенні звука губ) — небемольність;
12) дієзність (дієзні — це м'які приголосні) — недієзність.
За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мови використовують не всі ознаки. Наприклад, для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, консонантність, дифузність, низькість, бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість.
Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.
33. Граматична система мови
Граматична система мови — це частина організації мови, представлена в її граматичних одиницях, граматичних формах і граматичних категоріях. Граматична будова мови як система — це єдність абстрактних граматичних значень і їх формальних виражень, які становлять ту основу, без якої мова не функціонує.
Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, властиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження.
На відміну від лексичного граматичне значення характеризується такими ознаками:
1) вищим ступенем абстракції.
2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом.
3) регулярністю свого вираження. Кожне граматичне значення має обмежений набір засобів свого вираження.
4) обов'язковістю.
Усі граматичні значення можна поділити на три типи:
а) ті, що виражають відношення явищ дійсності (значення числа, роду, коли йдеться про розрізнення статі тощо)
б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ (граматичні значення модальності (ствердження, заперечення, наказовість, умовність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення)
в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями (значення роду, числа та відмінка прикметників, що зумовлені відповідним значенням іменника, з яким вони узгоджуються)
Граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.
Граматична категорія — система протиставлених одна одній граматичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.
Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа виділяють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доконаності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множини, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): берег — береги, робити — зробити.
Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні. До морфологічних категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи. Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні категорії — це такі, в яких члени виступають як рубрики класифікації слів. Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно поєднується в мовленнєвому ланцюжку.
Крім граматичних категорій, які обов'язково мають формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.
Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.
В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істоти/неістоти та ін.
Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і синтаксичного.
Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння.
Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за певною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поділяється на простіші одиниці того самого роду.
Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логіко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних властивостей.
Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць.
Синтаксис складається з двох розділів — синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семантику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією механізми мови.
Речення — це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.
Речення характеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кожне речення виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зразком, у його основі лежить якась структурна модель).
Основними ознаками речення, крім комунікативності, є предикативність й інтонація. Предикативність — це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Що ж стосується інтонації, то у формуванні речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі. Під модальністю розуміють ставлення мовця до змісту речення.
На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікативному і прагматичному.
34. Лексико-семантична система мови
Лексико-семантична система — одна з найскладніших мовних систем, що зумовлено багатовимірністю її структури, неоднорідністю її одиниць, різноманітністю відображених у них відношень і відкритістю для постійного поповнення новими одиницями (словами та значеннями). Своєрідність її також в тому, що вона на відміну від інших мовних систем (фонологічної і граматичної) безпосередньо пов'язана з об'єктивною дійсністю, віддзеркаленням якої вона є. Усе це утруднює її вивчення.
Якщо системність фонологічного рівня і граматики в мовознавців післясоссюрівського періоду не викликала сумнівів, то щодо системності лексики їхні погляди не збігалися.
Істотний внесок у теорію системності лексики зробив російський мовознавець М. М. Покровський. На його думку, слова в своєму семантичному розвитку орієнтуються на своїх системно з ними пов'язаних партнерів (синоніми, антоніми тощо). Так, зокрема, рос. слово крепкий мало спочатку значення «міцний, сильний», а його антонім слабий відповідно протилежне значення — «який не відзначається фізичною силою» (крепкий парень — слабий парень). Коли з часом слово крепкий набуло значення «сильний за концентрацією, насичений» (крепкий чай), то, орієнтуючись на нього, в цьому ж напрямку розвиває своє значення слабий (слабий чай).
Таких прикладів, де розвиток значень слів зумовлюється не логікою речей, а лише системними зв'язками навіть усупереч логіці, є чимало в будь-якій мові. Як уже згадувалося, в українській мові слово південь спершу мало значення «полудень, 12-та година дня», а його антонім північ відповідно «12-та година ночі». Коли ж слово південь набуло значення «південна частина світу» (для цього були реальні причини, бо опівдні сонце перебуває в південній частині неба), слово північ стало позначати протилежну півдневі сторону світу, хоч для цього об'єктивних позамовних причин не було: опівночі на північній частині неба немає ні сонця, ні місяця. Словосполучення злоякісна пухлина, яким позначають дуже шкідливу, загрозливу для життя ракову пухлину. Усі інші (не ракові) пухлини стали називати доброякісними, хоч у них жодних добрих якостей немає.
Наведені тут та інші подібні факти свідчать про те, що лексика — це не механічне нагромадження слів, а система. На системність лексики вказують такі факти:
1) вивідність одних одиниць із інших одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови іншими словами тієї ж мови: мовознавство — наука про мову;
2) можливість описати семантику слів за допомогою обмеженого числа елементів — семантично найбільш важливих слів, т.зв. елементарних слів (компонентний, семний аналіз): йти — переміщуватися, земля (ноги), в одному напрямку; ходити — переміщуватися, земля (ноги), в різних напрямках; бігти — переміщуватися, земля (ноги), в одному напрямку, швидко; летіти — переміщуватися, повітря (крила), в одному напрямку; плавати — переміщуватися (вода), в різних напрямках;
3) системність і впорядкованість об'єктивного світу, що відображений у лексиці.
На утвердження думки про системність лексики великий вплив мали дослідження німецьких лінгвістів Г. Остгофа, К. Мейєра, Г. Шпербера, Й. Тріра, Г. Іпсе-на, В. Порціга.
Е. Оксар і О. Духачек уводять поняття лексико-семантичне поле, В. В. Виноградов — лексико-семантична система, а О. І. Смирницький — лексико-семантичний варіант. Помітний внесок у розробку лексико-семантичної теорії зробили українські мовознавці В. М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін.
35. Морфонологічний рівень мови
Морфонологічний рівень — проміжний між фонологічним і морфологічним. Особливістю є те, що фонологічна одиниця (фонема) виконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться про морфологічне використання фонологічних засобів мови.
Морфонологія — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей із морфологічною метою.
Морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з морфемами і словоформами, встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти.
У сучасному мовознавстві термін морфонологія вживається у двох значеннях — вузькому і широкому. Морфонологія у вузькому значенні вивчає варіювання фонем у морфах однієї морфеми, тобто чергування фонем: друг — дружній, сотня — сто, день — дня, веселий — весілля тощо.
Морфонологія у широкому значенні досліджує фонологічний склад морфем і способи їх розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення і словотворення, тобто стикові зміни морфем.
Фонеми, які чергуються в морфах однієї морфеми, називаються морфонемами.
Однак морфонема є абстрактною одиницею, яка конкретно реалізується у вигляді фонем, що взаємно заміщуються в морфемах при словозміні та словотворенні. Морфонема не є особливою сегментною одиницею, а по суті фонемою, тільки розглянутою під іншим кутом зору. Очевидно, це стало причиною того, що деякі мовознавці заперечують існування такої одиниці загалом.
У сучасних мовах морфонологічні явища виявляються при зіставленні форм одного парадигматичного або словотвірного ряду: укр. сіль, солі, солі, сіль, сіллю, солі; водити, воджу, водиш; рос. хочу, хочешь, хочеш, хотим, хотите, хотят; укр. село — сільський, веселий — весілля, сон — сонний — снитися.
Дискусійним залишається питання про належність до морфонологічних засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухомим наголосом нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи флексії супроводжується зміною наголосу): укр. земля— землі, молодий— молодь; рос. село — сельський, профессор — профессора тощо.
Морфонологічні явища характерні не для всіх типів мов. Вони властиві тільки тим мовам, у яких морфеми мають варіанти і де це варіювання пов'язане з суто фонетичними причинами.
Хоча термін морфонологія, на відміну від терміна морфонема, загальноприйнятий, деякі мовознавці не визнають проміжного статусу морфонології.
36. Словотвірний рівень мови
Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть міжрівневих зв'язків тут полягає в тому, що основна одиниця морфологічного рівня — морфема — використовується для творення одиниць лексико-семантичного рівня — слів (лексем). Однак не можна не помітити зв'язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв'язок виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово (другий курс -» другокурсник «студент, який навчається на другому курсі», плаває морем —> мореплавець «той, хто плаває морем»; листоноша, п'ятиповерховий тощо), і в тому, що майже весь словотвір пов'язаний за своєю мотивацією з реченням (Він учиться в школі —> школяр, Він носить листи —> листоноша). Дехто навіть схильний вважати, що весь словотвір є частиною вчення про структуру речення.
Термін словотвір вживається у двох значеннях:
1) утворення слів, що називаються похідними і складними, на базі однокореневих слів, якими вони мотивовані, тобто виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з однієї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;
2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.
Словотвірна система є дуже складною. Ця складність зумовлена найрізноманітнішими зв'язками з іншими рівнями мови (не тільки з морфологічним і лексико-семантичним, а й із фонологічним та синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжними рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми типу писати — переписати, горох — горошина, які можна трактувати як різні слова і як форми одного слова), важкістю розмежування синхронічного й діахронічного планів і великою кількістю одиниць, категорій та теоретичних понять.
До основних теоретичних понять словотвору належать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.
Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.
Мотивація встановлюється між двома однокореневими словами, одне з яких із формального і семантичного погляду є первинним, мотивуючим, а інше — вторинним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче. Воно є двочленним: складається з мотивуючої (твірної) основи і форманта (чит-ач, спів-ець, учитель-ство, не-усвідомлений). Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими словами, мають складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-ив/ий/), авт-о-відповід-ач, природ-о-знав-ств/о/). Мотивоване слово формально і семантично складніше. Щоправда, трапляються випадки, коли ускладнення в семантичному плані супроводжуються спрощенням формального плану (інтимний — інтим, бігати — біг).
Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей похідного з властивостей вихідних одиниць.
Похідне слово розглядається як структура, внутрішня форма якої відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з вихідної (мотивуючої) і формантної частини:
Він учиться в школі —> школяр (учень) Він учить в школі —> учитель Він грає за команду —> гравець Він грає в карти —> грач
Словотвірне правило — правило, яке описує особливості моделювання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характеризує дериваційний процес з погляду його регулярності/нерегулярності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості морфем та їх морфонологічні зміни.
Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. дати — подати — податок — податковий — оподатковувати — оподатковуваний — оподатковуваність — неоподатковуваність; персона — персонал — персональний — персональність.
Словотвірне гніздо — сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем, упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.
Слова, об'єднані у словотвірне гніздо, мають змістову і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний, солити, посолити, засолити, засолювати, пересолити, недосолити, підсолити, підсолювати, насолити, солонуватий, солонуватість, солевар, соледобувач, солепромисел, солепромисловість тощо. Словотвірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово в ньому займає певне закріплене місце.
Словотвірне (дериваційне) значення — нове значення, яке виникає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.
Словотвірні значення поділяють на транспозиційні (значення іншої частини мови): предметності (співати — спів); процесуальної (молодий — молодіти); ознаковості (сьогодні — сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні значення — зменшувальні (хата — хатиночка), збільшувальні (рука — ручище,), посилювальні (кричати — розкричатися) та ін. Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія ознаки (юний — юнак, веселий — веселун), виконавця дії (читати — читач, водити — водій), вмістилища чого-небудь (корова — корівник, дрова — дровітня) тощо.
Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форманта, словотвірного значення.
Така структурна схема є спільною для всіх утворень одного типу. Наприклад: стрибати — стрибнути, кричати — крикнути та ін., де дієслова зі значенням одноразової дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса -ну-.
Найкрупнішою класифікаційною одиницею словотвору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати), постфіксальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний (горди-ти-ся), префіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення (дехто, плащ-палатка, вагон-ресторан), складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіо-прийм-ач), зрощення (вічнозелений), абревіацію (НАТО, профком), компресію складних слів із відсіченням одного компонента, редуплікацію.
Словотвір як окрема лінгвістична дисципліна виокремився наприкінці 60-х років XX ст. Становлення словотвору пройшло декілька етапів, пов'язаних із різними концепціями. Спочатку практикувався морфологічний підхід: словотвір розглядали через призму морфології як комбінаторику морфем. Його заступив структурно-семантичний підхід, у якому акцент було зроблено на словотвірній похідності і привернено увагу до співвідношення структури і семантики похідного слова та до співвідношення морфемного і словотвірного аналізу. З'являються поняття мотивованості похідного слова і словотвірного значення.
На сучасному етапі паралельно існують три напрями в дослідженні словотвору:
1) синтаксичний (трансформаційний, породжувальний), пов'язаний із дослідженнями Н. Хомського. Семантику і структуру дериватів розглядають як результат породження різних синтаксичних конструкцій, а поняття словотвірного правила пов'язують із відтворенням ланцюжка переходів, що лежать в основі перетворення вихідних синтаксичних конструкцій у відповідний дериват (Він грає на трубі — він трубач; Він від'їхав — його від'їзд);
2) ономасіологічний, започаткований дослідженнями чеського мовознавця М. Докуліла. Словотвір розглядають з погляду теорії номінації і для його інтерпретації використовують такі поняття, як ономасіологічний базис, ономасіологічна ознака, зв'язка та ономасіологіч-на категорія;
3) функціонально-семантичний, який синтезує досягнення трансформаційного й ономасіологічного підходів і на передній план ставить проблеми, пов'язані з семантикою, функціонуванням і творенням похідних слів у живому мовленні.
37. Фразеологічний рівень мови
Фразеологія — 1) сукупність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови.
Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому розумінні. До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми, фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів'я, крилаті вирази, фрази-привітання тощо). У вузькому — лише ідіоми та стійкі сполучення слів.
Фразеологія як проміжний рівень мови знаходиться на стику лексико-семантичного і синтаксичного рівнів. Фразеологізми виникають у синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом у лексико-семантичній системі; це своєрідні лексеми-многочлени. Структура фразеологізму збігається зі структурою словосполучень або речень, а значення — зі значенням лексичних одиниць.
В. Л. Архангельський, М. Ф. Алефіренко, О. В. Кунін та деякі інші мовознавці роблять спробу виділити фразеологію в окремий ієрархічний рівень мови. Однак для цього немає достатніх підстав.
Фразеологія як наука вивчає специфіку фразеологізмів як знаків вторинної номінації, їх значення, структуру, характер їх зовнішніх лексико-синтаксичних зв'язків, а також їх експресивно-стилістичні ознаки та системні зв'язки з іншими фразеологічними одиницями і словами, розробляє принципи виділення фразеологізмів, методи їх вивчення, класифікації і лексикографічного опрацювання.
Хоча передумови фразеології було закладено ще в XIX ст. О. О. Потебнею, як окрема лінгвістична дисципліна вона виникла в 40-х роках XX ст. її становлення пов'язане з ідеями французького мовознавця Ш. Баллі. Виноградову належить визначення основних понять, обсягу і завдань фразеології.
Б.Плотников запропонував 10 критеріїв (чим більше ознак-критеріїв має сполучення слів, тим вищою є його фразеологічність):
1) ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компонентів {пекти раків «червоніти від сорому, ніяковіти»);
2) дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об лизня, облизати макогона «відмовити при сватанні, залицянні», на рушник стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);
3) наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із застарілою граматичною формою (ляси точити, притча во язицех);
4) граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати в ролі одного члена речення (сторч головою — обставина способу дії, шкіра та кістки — означення);
5) невмотивованість значення (собаку з'їсти «набути великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тонкощів вивчити що-небудь»);
6) незмінність граматичної форми (поминай як звали, як Пилип з конопель, була не була);
7) синтаксична немодельованість, тобто творення сполучення не за живою в мові моделлю (сам на сам, так собі);
8) відсутність варіантності (пор.: бити баглаї і наговорити (набалакати, намолоти, наплести) сім мішків (кіп) гречаної вовни);
9) неможливість вставити в середину виразу якесь слово (пор.: бабине літо, кров з молоком і завдати (доброго) гарту, закрутити (таку) веремію);
10) неможливість синтаксичних перетворень (пор.: ні се ні те і прийняти ухвалу, прийнята ухвала, ухвала, яку прийняли).
Структурно-семантична класифікація Виноградова, яка ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності значення фразеологізму:
1) фразеологічні зрощення, в яких значення формально не вмотивоване значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька «вигідно»);
2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосередковано вмотивований значенням компонентів (прикусити язика «замовкнути», не нюхати пороху «не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «приховувати злобу, ненависть до кого-небудь, бути готовим зробити прикрість комусь, вчинити помсту над кимсь»);
3) фразеологічні сполучення — фрази, створені реалізацією зв'язаних значень слів (зло бере за неможливості радість бере, задоволення бере, добро бере; нагла смерть; рос. закадьічньїй друг тощо).
М. М. ПІанський виділив ще четвертий тип — фразеологічні вирази, до якого відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з вільним значенням (серйозно і надовго; і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь).
Л. А. Булаховський здійснив класифікацію фразеологізмів за джерелами їх походження: 1)прислів'я і приказки; 2)професіоналізми; 3)усталені вислови з анекдотів, жартів тощо; 4)цитати з Біблії; 5)переклади іншомовних висловів; 6)крилаті вирази письменників; 7)влучні вирази видатних людей.
М. Т. Тагієв запропонував класифікацію на основі оточення фразеологізмів: 1)фразеологізми з однопозиційним оточенням (хто + лізе на стіну); 2)фразеологізми з двопозиційним оточенням (хто + взяв слово + з кого; що + червоною ниткою проходить + через що); 3)фразеологізми з трипозиційним оточенням (хто + коле очі + кому + чим).
Багато фразем мають варіанти. Характерна для фразеологізмів і полісемія. Рідше від полісемії у фразеології виявляється явище омонімії. Синонімія та антонімія фразеологізмів — поширене явище.
За граматичними функціями виділяють дієслівні (покласти зуби на полицю, вивести на чисту воду), субстантивні (одного поля ягода, рос. шарашкина контора), прислівникові (хоч греблю гати, кури не клюють, рос. тютелька в тютельку), ад'єктивні (кров з молоком), вигукові (всіх благ), модальні (як би не так, само собою розуміється), сполучникові (в міру того як).