Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1. Сутність і організаційно-методичні основи планування діяльності підприємств.
Лекція 1
План
Ключові терміни
Планування
Методи планування
Принципи планування
Контроль, цілі планування
Система планів підприємства Прогнозування
Сутність регулювання Процеси контролю
1. Планування, як функція управління.
Планування - це центральна ланка управління. В загальному виді планування можна визначити як процес який передує майбутній дії.
Планування - це процес визначення цілей і вибору оптимального шляху їх досягнення через розробку такого документу як план.
Планування, як процес базується на основі теорії попиту і пропозиції. Це означає, що плани діяльності підприємств мають відображати конкретні запити споживачів продукції і можливості виробників продукції.
Слід визначити, що ринкова економіка вносить докорінні зміни в зміст, структуру і порядок розробки планів, а саме:
Сам процес планування проходить чотири етапи:
2. Принципи і методи планування.
Основними принципами тобто теоретичними правилами, положеннями, якими керуються при розробці планів є:
Методи планування можна поділити на такі групи:
В свою чергу методи рахування поділяються на:
В залежності від методів розробки планових документів розрізняють:
До третьої групи методів, а саме методів розрахунку величини техніко-економічних показників відносяться:
Нормативний метод дозволяє забезпечувати розрахунок величини показників з допомогою цілісної системи норм і нормативів (норм витрат матеріальних, паливно-енергетичних ресурсів, затрат часу, фінансових норм і нормативів).
Важливою вимогою при розробці планів є застосування прогресивних норм і нормативів.
Суть балансового методу зводиться до використання в планових розрахунках певної системи балансів, оскільки з їх допомогою забезпечується збалансованість потреб в ресурсах і джерелах їх покриття.
Економіко-математичні методи використовуються тоді, коли з багатьох варіантів плану потрібно вибрати найкращий згідно встановлених критеріїв.
Суть графоаналітичних методів зводиться до використання графіків і діаграм при розрахунку певної системи показників.
Екстраполяція, інтерполяція
Принцип визначення планових показників
Факторний, нормативний, експериментально-статистичний
Спосіб розрахунку планових показників
Методи
Ознаки
Балансовий, матричний
Узгодженість ресурсів і потреб
Одно варіантний, багато варіантний, оптимізаційний
Варіантність планів
Ресурсний, цільовий
Вихідна позиція для розробки плану
Рис.1. Класифікація методів і ознак розробки планів
Цілі підприємства реалізуються через вплив елементів потенціалу на об'єкти , що власне і складає сутність процесу управління. Таким чином, окремі різновиди управлінської діяльності, а саме: планування, регулювання і контроль є нічим іншим, як етапами або блоками єдиного процесу управління.
Планування можна розглядати у широкому розумінні слова як систематичне поставлення цілей і підготовку необхідних для їхнього здійснення заходів. Планування, таким чином, охоплює процес складання і прийняття планів.
Планування у вузькому розумінні можна визначити лише як систематизовану підготовку рішень. Планування з цієї точки зору означає систематичну підготовку до формування майбутнього стану підприємства.
Головний сенс планування полягає у підвищенні продуктивності та ефективності діяльності підприємства шляхом цільової орієнтації і координації всіх процесів, виявлення ризиків і зниження їхнього рівня, підвищення гнучкості й адаптивності до змін.
Сутність регулювання полягає в розробці прийнятого рішення в деталях і надання розпоряджень по його виконанню. Тому регулювання вважається частиною процесу планування.
Контроль супроводжує процес реалізації планів, а тому вважається продовженням планування. Головний його сенс полягає у створенні гарантій виконання планів і загальному підвищенні ефективності управлінського процесу. До процесів контролю включають:
Питання для самоконтролю
Тема 2. Планування збуту продукції.
Лекція 2
План
1. Завдання та технологія планування обсягів продажу.
2. Аналіз ринкового середовища.
3. Планування асортименту.
4. Планування обсягу продажу.
Ключові терміни
|
Планування обсягу продажу |
Ринковий попит |
|
Сегмент ринку |
Загальна місткість ринку |
|
Фактична місткість ринку |
Конкурентоспроможність |
Підприємство повинно планувати виробництво своєї продукції, при чому в тій кількості та в той період часу, що відповідатиме попиту споживачів. Важливим є й вибір цільового ринку для реалізації продукції, основою для чого також служить споживчий попит. Вивчення його - необхідна умова планування обсягу продажу, в рамках якого формується асортиментна політика підприємства.
Планування обсягу продажу передбачає визначення можливого обсягу продажу, співвідношення обсягів випуску старих і нових виробів, а також рівня цін, якості, конкурентоспроможності продукції.
Мета планування продажу - пропозиція покупцям такої номенклатури товарів і послуг, яка б задовольняла їх потреби, відповідала напрямам діяльності підприємства та сприяла збільшенню його частки на ринку.
При цьому основними завданнями планування обсягу продажу мають бути:
■ вивчення існуючих потреб покупців та можливості зміни їх в майбутньому;
■ оцінка продукції підприємства з позиції покупця;
■ оцінка аналогічних виробів конкурентів;
■ виключення з номенклатури неконкурентоспроможної продукції (послуг);
■ вивчення можливостей модернізації виробів, що виготовляються підприємством;
■ поповнення номенклатури новими виробами можливо за рахунок розвитку додаткових напрямів виробництва;
■ прогнозування можливих обсягів продажу продукції;
■ обґрунтування цінової політики;
■ виявлення залежності обсягу продажу від загальноекономічних показників (рівня зайнятості, ціни, доходів населення).
При обґрунтуванні обсягу продажу враховують:
■ дані аналізу обсягу продажу в попередньому періоді за всіма видами продукції;
■ переваги та недоліки каналів збуту продукції;
■ стадію життєвого циклу товару;
■ аналіз попиту на продукцію (послуги).
Ринковий попит визначається обсягом конкретного виду товарів (послуг), що може бути придбаний певною групою покупців на певному ринку у певний період часу.
На величину попиту впливають маркетингові зусилля самих підприємств. В залежності від їх рівня розрізняють наступні види попиту:
■ нестимульоеаний - це попит на продукцію, що складається без будь-яких додаткових маркетингових зусиль;
■ ринковий потенціал - це величина, до якої може зрости ринковий попит за тих умов, коли збільшення витрат на маркетинг вже не сприяє цьому зростанню та відсутні зміни зовнішнього середовища (фактично максимальне значення попиту для кривої життєвого циклу продукту на стабільному ринку);
■ поточний ринковий попит відповідає обсягу продажу за визначений період часу при певних маркетингових зусиллях та умовах зовнішнього середовища.
План обсягу продажу - це основа для розробки поточних планів підприємства, перш за все, його виробничої програми (рис. 2.1).
Рис.2.1. Система планів підприємства
Шинування обсягу продажу передбачає наступні етапи:
Кінцевим результатом планування обсягу продажу є формування портфелю замовлень для кожного виду продукції в натуральних і вартісних показниках. Він складається з трьох розділів:
середньострокові замовлення з терміном виконання 1-2 роки;
■ перспективні замовлення на період, що перевищує 2 роки.
Планувати портфель замовлень на більш тривалий термін практично не можливо у зв'язку з частими коливаннями попиту та зміною інших чинників організаційного середовища. Бажано, щоб на всі замовлення, незалежно від терміну, були укладені договори з покупцями продукції.
На формування портфелю замовлень в значній мірі впливає галузева приналежність. Наприклад, підприємства, що виготовляють одяг, не мають змоги планувати асортимент на довготривалу перспективу через зміну тенденцій моди. їх портфель замовлень складається переважно з поточних замовлень. Для підприємств машинобудівної, хімічної галузі більш характерними є перспективні замовлення, тому вони займають значну частку в їх портфелі замовлень.
Даний етап планування пов'язаний із найбільшим ризиком, знизити який можливо завдяки:
Розглянемо детальніше кожен з етапів планування обсягу продажу, визначимо їх роль та місце в розробці даного плану.
2. Аналіз ринкового середовища
Метою такого аналізу є оцінка фактичного обсягу продажу шляхом порівняння його з плановими показниками в динаміці, оцінка частки підприємства на ринку, виявлення невикористаних можливостей та резервів збільшення обсягу продажу в майбутньому.
Аналіз ринкового середовища - це перший етап планування обсягу продажу, який передбачає наступні дії:
■ аналіз обсягу продажу за попередній період;
■ сегментація ринку;
■ вибір цільового ринку;
■ визначення можливостей підприємства на ринку;
■ прогноз розвитку ринку.
1. Аналіз обсягу продажу за попередній період
Аналіз проводиться за кожен місяць, квартал, півріччя, рік. При цьому фактичні дані продажу порівнюються з плановими та з даними за попередній рік. Розглянемо основні показники, що доцільно проаналізувати при плануванні обсягу продажу.
1. Зміна обсягу продажу. Визначається абсолютне збільшення (зменшення) обсягу продажу у натуральному і вартісному вимірі як різниця між фактичним обсягом продажу за даний період та плановим, а також обсягом продажу у базисному періоді. Обсяг продажу (О) розглядається як величина, що визначається добутком кількості реалізованої продукції (РП) на її ціну (Ц):
О = Ц * РП (2.1)
Під час аналізу вивчається вплив на обсяг продажу зміни кількості реалізованої продукції та її ціни відносно планових показників та даних за попередній період.
2. Зміна номенклатури (асортименту) продукції.
3. Причини збільшення залишків готової продукції на складах підприємства.
Залишок нереалізованої продукції на кінець періоду, що аналізується, визначають за формулою:
Н2 + О2 = Н1 + О1 + Т - Р, де (2.2)
Н1,Н2 - залишки нереалізованої продукції на початок і кінець періоду;
О1,О2 - залишки відвантаженої, але не оплаченої продукції та продукції, що знаходиться на відповідальному збереженні в споживача на початок і кінець періоду; Т - обсяг виготовленої продукції в даному періоді; Р - обсяг реалізованої продукції за
даний період.
4. Відмова покупців від раніше укладених договорів постачання.
5. Повернення продукції споживачами за рекламаціями
6.Причини реалізації продукції понад планові обсяги.
7. Рентабельність продажу.
8. Рентабельність обороту
9. Фактична частка основної продукції підприємства на ринку.
10. Обсяг продажу за каналами збуту.
2. Сегментація ринку
Підприємство працює не на ринку взагалі, а на його конкретній частині (сегменті). Сегмент ринку - це виділена за певною ознакою група споживачів. Прагнення вивчити їх потреби призводить до необхідності розділити ринок на окремі сегменти і зосередити на них свою увагу. Сегментація ринку може здійснюватися за наступними ознаками:
■ характером продукції
■ географічними особливостями
■ категорією споживачів
■ для фізичних осіб
■ для юридичних осіб
В процесі сегментації вирішуються питання відносно:
■ основного покупця продукції, тобто юридична (господарюючий суб'єкт) або фізична особа;
■ здійснення покупки у випадкового або постійного продавця (причини вибору останнього);
■ залежності стійкості попиту на продукцію від певного регіону її реалізації;
■ місцезнаходження покупців.
3. Вибір цільового ринку
Правильність вибору цільового ринку обумовлює не тільки величину можливого обсягу продажу продукції підприємства, а й можливість реалізації взагалі.
Доцільно здійснювати вибір цільового ринку за наступним алгоритмом:
1 .Визначення місткості сегмента ринку.
2. Оцінка досяжності сегмента ринку.
3. Оцінка можливості освоєння ринку.
4. Визначення можливостей підприємства на ринку.
5. Прогноз потенціалу ринку.
1. Визначення місткості сегмента ринку, тобто кількості продукції (послуг), що може бути на ньому продана.
Загальна (потенційна) місткість ринку - максимально можливий обсяг продажу певної продукції на ринку протягом певного періоду та за певних умов розвитку ринку.
Фактична місткість ринку - кількість певного виду продукції, яка реалізовувалася протягом певного періоду всіма підприємства, що працювали на даному ринку. Цей показник відповідає величині поточного ринкового попиту.
Потенційна місткість (потреба) ринку може бути розрахована як добуток середньостатистичної потреби в певному виді продукції (послуги) на душу населення та чисельності регіону:
Vn = П * Ч, (2.3)
де П - середньостатистична потреба в певному виді продукції на душу населення;
Ч - чисельність регіону.
У вартісному вимірі потреба ринку визначається:
Vn = Ц * П * Ч, (2.4)
де Ц - ціна продукції (послуги).
Доцільно розрахувати поточний ринковий попит на ринку за формулою:
Рп = Ц * Кп * п, (2.5)
де Кп – кількість покупців певної продукції на даному ринку;
п – кількість покупок кожного покупця за певний період.
Вона передбачає вивчення можливості розпочати або продовжувати продаж продукції на обраному сегменті. Для цього з’ясовується наступне:
■ наявність конкурентів, переваги та недоліки їх продукції, ступінь задоволеності нею споживачів;
■ вхідні та вихідні бар’єри;
■ можливість використання наявних каналів збуту.
3. Оцінка можливості освоєння ринку. Оцінка досяжності ринку передбачає:
■ дослідження діючих на ринку норм та правил роботи, стандартів, вимог щодо сертифікації продукції;
■ аналіз ризику освоєння та здійснення діяльності на ринку;
■ прогнозування реакції конкурентів на появу продукції даного підприємства.
4. Визначення можливостей підприємства на ринку
Як зазначалося вище, велика місткість ринку необов’язково свідчить про можливість підприємства працювати на ньому, для цього потрібно провести додатковий аналіз (оцінку). Можливості підприємства на певному ринку (сегменті) доцільно оцінити за допомогою наступних показників:
(2.6)
де V – фактичний обсяг продажу на ринку;
Vn – потреба ринку.
3.Планування асортименту та оцінка
конкурентоспроможності продукції
Планування структури асортименту засноване на життєвому циклі продукції, який складається з освоєння виробництва та ринкового періоду. Ринковий період життєвого циклу включає:
■ фазу впровадження на ринок;
■ фазу росту;
■ фазу зрілості;
■ фазу насиченості та падіння.
Наступним етапом планування обсягу продажу є оцінка конкурентоспроможності продукції.
Конкурентоспроможність – це сукупність характеристик продукту, що забезпечує задоволення потреб споживачів, визначає його перевагу на ринку в порівнянні з аналогічними продуктами-конкурентами.
Розглянемо послідовність оцінки конкурентоспроможності продукції.
1. Встановлення цілей оцінки, якими можуть бути: визначення перспектив продукції на ринку, розробка заходів щодо підвищення рівня конкурентоспроможності, встановлення ціни на товар, визначення місця нового продукту в асортиментній структурі підприємства.
2. Формування вимоги до продукту та обрання зразка для порівняння.
3. Визначення переліку параметрів для порівняння та оцінки, встановлення їх значимості (коефіцієнт вагомості). Даний коефіцієнт визначається, як правило, експертним шляхом у частках одиниці або відсотках.
4. Розрахунок параметричних індексів з урахуванням обраних вимірників (натуральні, вартісні, відсотки, частки). Для цього формуються групи аналогів, встановлюються значення їх показників. Продукт підприємства порівнюється з базовим зразком за якісними та економічними показниками.
Одиничні параметричні індекси конкурентоспроможності продукції відображують відсоткове співвідношення показників однакового параметра для тих продуктів, що порівнюються та розраховуються за формулою:
(3.1)
де Nі - фактична величина параметра продукту, що оцінюється;
Nіb - величина параметра базового продукту;
і - номер параметра.
Зведений параметричний індекс поєднує одиничні показники та характеризує ступінь конкурентоспроможності продукту в цілому, розраховується за формулою:
(3.2.)
де аі, - ваговий коефіцієнт параметра N,. Інтегральний показник (індекс) конкурентоспроможності продукції, на основі якого приймається рішення про включення того чи іншого продукту в плановий асортимент визначається за формулою:
(3.3)
де Izt - зведений параметричний індекс за споживчими параметрами;
Іzt - зведений параметричний індекс за економічними параметрами.
Якщо І > 1, то оцінюваний продукт перевершує за конкурентоспроможністю продукт-зразок; якщо І < 1, то - уступає, що обумовлює прийняття певних заходів для підвищення його конкурентоспроможності; якщо І=1- оцінюваний продукт знаходиться на однаковому рівні відносно продукта - зразка. На підставі отриманих результатів приймається рішення про включення оцінюваного виробу до планового асортименту продукції.
Визначення безпосередньо обсягу продажу є заключним етапом розробки плану.
Методи, що використовуються на даному етапі:
1. Методи експертних оцінок.
Ці методи передбачають залучення експертів, що мають відповідну підготовку та практичний досвід (вчені, фахівці з маркетингу, торгові агенти, консалтингові фірми та ін.). На основі їх демок (експертним шляхом) визначаються три види прогнозу продажу:
При використанні даних методів необхідно особливу увагу звернути на кваліфікацію експертів. Вони повинні знати особливості продукції, ринок, конкурентів та їхню продукцію, тенденції науково-технологічного розвитку, динаміку цін, стан галузі в попередньому періоді.
При використанні даних методів планові показники можна визначити достатньо швидко, з незначними витратами. Однак, при цьому отримані дані менш достовірні, ніж реальні факти.
2. Економіко-статистичні методи.
Частіше на практиці застосовуються методи регресійного та кореляційного аналізу; скользящої середньої; зваженої скользящої середньої (експонентного згладжування).
Метод регресійного і кореляційного аналізу передбачає виявлення і встановлення ступеню залежності того показника, що розглядається, від чинників, що можуть на нього впливати. Наприклад, можна встановити залежність зміні обсягу продажу бензину від обсягу продажу чи виробництва запасних частин до автомобілів; обсягу продажу цукру від зміни чисельності населення в регіоні і т.д. Статистичний ряд спостережень і стандартні рівняння складаються на основі статистичної вибірки обсягу продаж}' певного продукту за попередні періоди (у) та різних чинників, що на нього впливають (х1 х2,х3,..., х1).
Для виявлення форми зв'язку, тісноти зв'язку та показників, що характеризують можливість використання вихідного статистичного матеріалу при плануванні використовують можливості ПЕОМ та відповідного програмного забезпечення (наприклад. MS Excel).
Метод ковзної середньої величини продажу. За цим методом плановий обсяг продажу розраховують як відношення фактичного обсягу продажу та тривалість періоду, що аналізується. Наприклад, підприємство розраховує обсяг продажу на планований місяць за цим методом: обсяг продажу за попередні 12 місяців ділять на кількість місяців, тобто на 12.
Метод зваженої ковзної середньої (експонентного згладжування) - при розрахунку середньої величини продажу за минулий період у модель вводяться вагові коефіцієнти, що характеризують ступінь впливу на цю величину різних чинників.
Для кожного виробу підприємством визначається початковий рівень обсягу продажу та коефіцієнт згладжування. За початковий рівень може бути прийнятий середній обсяг продажу за декілька попередніх періодів (років, місяців). Коефіцієнт згладжування повинен найбільш відповідати обсягам продажу за минулий період. Плановий обсяг продажу, що визначений за даним методом, знаходиться в інтервалі між рівнем поточного періоду та згладженим рівнем.
3. Метод прямого рахунку на основі раціональних норм споживання на душу населення та чисельності регіону (можливий обсяг продажу).
На основі місткості ринку та частки підприємства в загальних обсягах продажу на ринку:
(4.1)
де Рпл – планова частка підприємства в обсягах продажу на цільовому ринку; Упл – місткість ринку в плановому році.
(4.2)
де Рм - частка підприємства в загальних обсягах продажу на ринку в минулому році.
(4.3)
де Ом - обсяг продажу підприємства в минулому році; VM - місткість ринку в минулому році.
(4.4)
де Ис - середньорічний індекс росту місткості цільового ринку за минулий період.
На основі даних про доходи населення - покупні фонди:
Опл = Рпф х ПФпл, (4.5)
де Рпф - частка обсягу продажу підприємства в обсягу покупних фондів минулого року;
ПФпл - обсяг покупних фондів населення в плановому періоді.
(4.6)
4. За допомогою коефіцієнтів еластичності:
Для груп товарів, по яким обсяг продажу змінюється стійкими темпами відносно темпів зміни загального обсягу товарообороту по всім товарам (одяг, тканини) використовується коефіцієнт еластичності.
Наприклад, зі зростанням обсягу продажу на душу населення за всіма видами товарів на 1% обсяг продажу одягу зростає на 1,8%. При зростанні чисельності населення на 1% та збільшенні загального обсягу товарообороту на душу населення на' 4,4% зростання обсягу продажу на одну людину складе 7,92% (4,4. х 1,8). Обсяг товарообороту щодо одягу зросте на 109% (1,0792x1,01x100).
Розрахований плановий обсяг продажу необхідно перевірити, що передбачає наступну послідовність:
1. Розрахунок обсягу продажу для точки беззбитковості (мінімальний обсяг
продажу) та порівняння його з плановим обсягом.
(4.7)
де Вп - постійні витрати;
Ц - ціна;
Взо - змінні витрати на одиницю продукції.
2. Визначення запасу міцності:
(4.8)
Мінімальний (необхідний) обсяг продажу на плановий період розраховується методом прямого рахунку на основі даних: плановой величини цільового прибутку, рівнів доходності та витрат минулого періоду
Ефективність застосування того чи іншого методу планування обсягу продажу залежить від конкретних умов і специфіки господарської діяльності підприємства.
Питання для самоконтролю знань:
1. Що передбачає планування обсягу продажу?
2. Що таке портфель замовлень?
3. За якими показниками визначаються можливості підприємства на ринку?
4. Назвіть етапи планування асортименту продукції.
5. На чому засноване планування структури асортименту?
6. Яка мета оцінки конкурентоспроможності продукції?
7. Назвіть методи планування обсягу продажу.
Тема 3.Виробнича програма підприємства.
Лекція 3
План
Ключові терміни
|
Виробнича програма |
План виробничої програми підприємства |
|
Фондовіддачі |
Фондомісткості |
|
Рентабельності продукції |
Рентабельності продажу |
|
Рентабельності капіталу |
1. Виробнича програма підприємства, її зміст та оптимізація.
Виробнича програма – це ключовий план підприємства, що визначає необхідний обсяг виробництва (обсяг товарообороту) продукції, її номенклатуру та асортимент в плановому періоді згідно вимог плану продажу. Даний план обумовлює завдання по впровадженню в дію нових виробничих потужностей та потребу в матеріально-технічних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті. Місце плану виробництва в загальній системі планів підприємства наглядно видно на рис.1.
При визначенні обсягу випуску певної продукції приймається до уваги величина існуючого на неї попиту та його динаміка, рівень ринкових цін, величина можливого прибутку, ступінь ризику, сила конкуренції, рівень витрат та його можлива динаміка.
Цей розділ плану тісно пов’язаний із планом з праці та персоналу, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим, планом.
Виробнича програма містить показники в натуральному та вартісному вимірі, розраховується на один рік із розбивкою на квартали, місяці та дні.
1. Виробнича програма в натуральному вимірі містить показники загального обсягу випуску продукції у фізичних одиницях, його величину за номенклатурою та асортиментом. До таких показників відносяться: штуки, тонни, квадратні, погонні і кубічні метри. При плануванні однакових за призначенням видів продукції з різними споживчими властивостями застосовуються умовно-натуральні одиниці виміру. Наприклад, для різних за калорійністю видів палива – тони умовного палива, а саме 1 т приймається маса, що еквівалентна 7 тис. кілокалорій; при виробництві консервів – умовні банки.
2. Виробнича програма у вартісному вимірі містить наступні показники: товарна продукція, валова продукція, чиста продукція і незавершене виробництво.
Товарна продукція — це загальна вартість усіх видів готової продукції, робіт та послуг виробничого характеру, що буде підготовлена до реалізації. До обсягу товарної продукції належить готова продукція, послуги, капітальний ремонт свого підприємства, ремонтні роботи, напівфабрикати та запчастини на сторону, капітальне будівництво непромислових господарств власного підприємства, роботи, пов'язані з освоєнням нової техніки, тара, що не входять до гуртової ціни виробу.
Товарна продукція (ТП) планується у діючих і порівняльних цінах. Розрахунок товарної продукції в діючих цінах необхідний для визначення обсягу продажу, у порівняльних їх товарна продукція визначається для розрахунків динаміки та обсягу виробництва, інших показників.
ТП = ∑ Ni * Ці + р,
де Ni – випуск продукції і-го виду в натуральних одиницях;
Ці – гуртова ціна підприємства одиниці виробу і – го виду, грн;
Р – вартість робіт та послуг промислового характеру , виконаних на сторону, грн..
До валової продукції (ВП) належить уся продукція у вартісному виразі, незалежно від рівня її готовності.
ВП = ТП – (НЗВп - НЗВк) – (Іп - Ік), грн.
де, НЗВп,НЗВк – вартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок та кінець планового періоду, грн;
Іп,Ік – вартість інструменту для власних потреб відповідно на початок та кінець планового періоду, грн..
Внутрішньозаводський оборот підприємства (ВЗО) - це та кількість продукції, яка використовується всередині підприємства для подальшої переробки.
Валовий оборот підприємства (ВО) - це обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде використана, в межах підприємства, чи поза ним.
ВО = ВЗО + ВП
Реалізована продукція (РП) - це продукція, яка відвантажується споживачеві, а яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства-постачальника або мають надійти у зазначений термін .
РП = ТП + (Гп - Гк) + (Внп - Внк), грн
де, Гп, Гк – залишки готової нереалізованої продукції відповідно на початок і кінець планового періоду;
Внп, Внк – залишки продукції, відвантаженої, за яку термін оплати не настав, і продукція на відповідному зберігання у покупців відповідно на початок та кінець планового періоду.
Виробнича програма - це саме та кількість продукції, яку потрібно виробити в плановому році, щоб забезпечити план продажу (план реалізації).
Чиста продукція - це вартість створена на підприємстві. Чиста продукція може бути обчислена як сума основної та додаткової заробітної плати працівників підприємства з відрахуваннями на соціальні заходи і прибутку
ЧП = ТП – (М + А), грн.
де М – матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.;
А – сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.
В матеріаломістких галузях використовується показник нормативної вартості обробітку (НВО), який визначається як добуток показників нормативної вартості обробітку одного виробу і-го виду (НВОі) і кількості виготовлених виробів і-го виду (Ni).
До складу незавершеного виробництва входять заготовки, деталі, комплекти, які знаходяться на різних стадіях виробничого процесу та підлягають наступній обробці або складанню, а також вироби у складанні та на випробуваннях.
Обсяг незавершеного виробництва впливає на результати роботи підприємства, оскільки він потребує обігових коштів, а це негативно позначається на економічному стані підприємства.
2. Методика планування виробничої програми.
Планування виробництва продукції (товарів, послуг) пов’язане із загальною стратегією підприємства.
Під час розробки виробничої програми забезпечується узгодження між можливостями випуску та збуту продукції, здатністю нової продукції змінити застарілу, витратами та прибутком, інвестиціями та доходами, інноваціями та ризиком.
План виробничої програми підприємства розробляється на основі плану обсягу продажу (сформованого портфелю замовлень), з урахуванням виробничих можливостей підприємства. Вони залежать в значній мірі від наявних виробничих потужностей та перспектив щодо їх розширення.
Додати схему 1, дивитись таблицю 2.1
Тема 3.Виробнича програма підприємства.
Лекція 4
План
3. Методи складання програми.
Розробка виробничої програми передбачає декілька етапів, що представлені на рис.2. Розглянемо суть кожного з них більш детально.
1-й етап. Аналіз виконання плану виробництва за попередній період.
На цьому етапі порівнюються фактичні та планові обсяги випуску продукції як загалом по підприємству так і за окремими за виробами. Розраховуються їх темп росту та приросту.
Крім того, оцінюється виконання плану за асортиментом, виявляються внутрішні і зовнішні причини його невиконання, визначається фактична структура виробничої програми за номенклатурними позиціями та асортиментом.
Аналізується ритмічність виробництва, яка характеризує різноманітність випуску продукції, що передбачена планом виробництва. Для цього використовується коефіцієнт ритмічності. Він розраховується як відношення планового випуску продукції за період у натуральному або вартісному вимірі до фактичного випуску продукції. Оцінка ритмічності дозволяє також визначити впущені можливості підприємства щодо виробництва продукції у зв’язку із неритмічною роботою.
Наприкінці даного етапу оцінюються наступні показники: питома вага в загальному випуску нової продукції, сертифікованої продукції, конкурентоздатної продукції; одиничні та комплексні показники, що характеризують властивості продукції (корисність, надійність); втрати від браку; штрафи та пеня за неякісну продукцію.
При цьому визначається їх динаміка, виявляються причини зміни та ступень впливу якості продукції на основі показники роботи підприємства (випуск готової продукції, виручка від реалізації продукції, прибуток, ефективність використання ресурсів).
2-й етап Планування обсягу випуску продукції на основі плану обсягу продажу.
На даному етапі проект плану обсягу випуску (виробничої програми) розробляється тільки з орієнтацією на ринок (попит) без врахування виробничої потужності підприємства. На основі плану обсягу продажу (заявок портфелю замовлень, укладених договорів, виявлених місткості ринку та можливостей підприємства на ринку) формується номенклатура й асортимент випуску продукції, визначається загальний обсяг виробничої програми. Розрахунки здійснюються в наступній послідовності:
1.Визначення виробу-представника. На основі портфелю замовлень обираються види виробів, що займають в ньому найбільшу питому вагу. Асортимент відібраної продукції структурується за певними параметрами (типорозмірами), в кожному отриманому параметричному ряді обирається виріб-представник, що займає в ньому найбільшу частку.
2.Перерахунок асортименту портфелю замовлень на вид продукції, що прийнятий як представник. Спочатку визначається коефіцієнт перерахування як відношення трудомісткості кожного виду продукції до трудомісткості обраного представника:
Р кі = Ті / Тп , (3.1)
де Ті – трудомісткість кожного і-го виду продукції;
Тп – трудомісткість обраного представника.
Перерахунок асортименту здійснюється шляхом визначення добутку кількості виробів, яка передбачена планом обсягу продажу та коефіцієнту перерахування. Результати підсумовується, а отримана сума є проектом виробничої програми підприємства, що сформований на основі плану обсягу продажу (портфелю замовлень):
Т=Σ КviРki , (3.2)
і=1
де Кv – кількість виробів і-го виду продукції;
Рк – коефіцієнт перерахування для і-го виду продукції.
Приклад. Асортимент продукції підприємства складається з виробів А, Б та С. За виріб-представник обраний виріб А. Трудомісткість продукції складає: А-28 н-год, Б-32 н-год; С-16 н-год. Річні показники плану обсягу продажу: виріб А-1,2 тис. шт.; Б-400шт.; С-840шт.. Коефіцієнти перерахування відповідно дорівнюють: 1,0; 1,14; 0,57. виробнича програма у перерахунку на виріб А складе: 1200+(400х1,14)+(840х0,57)=2135 шт.
При розробці виробничої програми значну увагу приділяють не тільки обсягам випуску, а й номенклатурі та асортименту. Планова номенклатура продукції повинна не тільки забезпечити задоволення споживчого попиту, а й відповідність обсягу випуску продукції виробничої потужності підприємства.
При розробці виробничої програми виникає необхідність прийняття оптимальних планових рішень з метою досягнення підприємством максимальних результатів. Наприклад, визначення оптимальної структури виробничої програми щодо асортименту та обсягу випуску, яка б забезпечила максимальний прибуток від реалізації продукції.
Додати схему 2.
4. Методи обґрунтування програми і прийняття рішень
з її реалізації.
Прийняття проекту виробничої програми.
Проект виробничої програми підприємства, що сформований на основі портфелю замовлень, змінюють не тільки у відповідності до даних планового балансу виробничих потужностей.
В подальшому виробнича програма має бути скорегована на величину зміни залишків готової продукції на початок та кінець планового року:
Овп =Оп-Зп+Зк, (4.1)
де Овп – виробнича програма на плановий період;
Оп – проект виробничої програми, що відповідає можливостям підприємства;
Зп – залишки готової продукції на початок року;
Зк – залишки готової продукції на кінець року.
Запаси готової продукції на початок планового періоду визначаються за їх фактичною величиною на кінець попереднього (звітного) періоду. Залишки готової продукції на кінець планового періоду визначаються на основі норми запасу готової продукції на складі в днях та одноденного випуску продукції.
Економічна оцінка виробничої програми
Економічна оцінка виробничої програми здійснює наступним чином:
Затвердження виробничої програми на плановий період
На цьому етапі проект виробничої програми затверджується керівництвом та доводиться до структурних підрозділів підприємства.
Питання для самоконтролю:
1. Що таке виробнича програма?
2. Які показники містить виробнича програма?
3. За якими показниками аналізується виконання плану виробництва за попередній період?
4. Як визначається можливість реалізації портфеля замовлень у плановому періоді?
5. За якими показниками здійснюється економічна оцінка проекту плану виробництва?
6. Що є предметом планування виконання виробничої програми?
7. Вартісні показники плану виробництва.
8. Чинники, що впливають на формування виробничої
програми.
10. Технологія планування процесу виконання виробничої програми
11. Зміст процедур аналізу портфеля замовлень у процесі планування виробничої програми.
Тема 4. Оперативне планування виробництва.
Лекція 5
План.
3. Оперативний облік і контроль виробництва. Сутність і завдання.
4. Суть та значення рівномірної роботи підприємства і методика її вимірювання.
Ключові терміни
Оперативно-виробниче планування Диспетчерування
Календарне планування Міжцехове
Добо комплекс Внутріцехове
1. Зміст та завдання оперативно – календарного планування. Основні завдання оперативного планування.
Оперативно-виробниче планування - це сукупність форм, методів і техніко-економічних розрахунків з доведення виробничих завдань внутрішніх підрозділів підприємств та організація їх виконання. Воно є завершальним етапом внутрішньозаводського планування. Оперативно-виробничі плани розробляють на місяць, добу, зміну. В деяких масових виробництвах їх складають навіть на годину.
Основні завдання оперативно-виробничого планування - це:
• забезпечення рівномірної і ритмічної роботи підприємств, об'єднань та їх підрозділів.
організація виконання доведених цехам, дільницям, бригадам, виробничим одиницям завдань з випуску продукції, в якому важлива роль відводиться оперативному регулюванню виробничого процесу;
Розрізняють два види оперативно-виробничого планування: міжцехове і внутрішньоцехове.
Залежно від змісту робіт розрізняють два етапи оперативно-виробничого планування:
Хто займається оперативно-виробничим плануванням? На великих і середніх промислових підприємствах утворюється виробниче диспетчерський відділ. В цеху ці функції покладаються на виробничо-диспетчерські бюро. Зазначені підрозділи підпорядковані відповідно заступнику директора з оперативного керівництва виробництвом.
2. Календарне і поточне планування.
Системи оперативно-виробничого планування є різними в різних типах виробництва. Зміст кожної з них визначають: планово-облікова одиниця, склад календарно-планових нормативів, порядок встановлення міжцехових і внутрішньоцехових виробничих програм та обліку їх виконання.
Велика різноманітність систем оперативно-виробничого планування може бути зведена до трьох основних груп: подетальні, комплектні, позамовні.
Основними системами є подетальне планування за тактом випуску виробів (ритм випуску), гуртово-періодична система, система планування „на склад".
Планово-обліковою одиницею в системі планування за тактом випуску є деталь або готовий виріб. Основою розрахунку цехових оперативних завдань є річний план виробництва підприємства. При їх встановленні враховують потреби в даній продукції частинних технологічно зв'язаних підрозділів, а також необхідного поповнення до нормативної величини міжцехових заділів. Таку систему оперативно-виробничого планування застосовують у масовому виробництві.
При гуртово-періодичній системі оперативно-виробничого планування як планово-облікова одиниця заготівельних і обробних цехів виступають партії деталей, їх розмір встановлюють з урахуванням потреби складання і випуску готових виробів у даному періоді. Для випускаючих цехів у ролі планово-облікової одиниці виступають вироби.
Систему оперативно-виробничого планування "на склад", використовують планування виробництва уніфікованих і стандартних деталей, їх виготовляють укрупненими партіями, розмір яких достатній для утворення і поповнення складського запасу, необхідного для забезпечення нормального ходу виробничого процесу в складальних цехах.
Планово-обліковою одиницею при використанні цієї системи оперативно-виробничою планування є партія уніфікованих деталей. Зазначену систему оперативно-виробничого планування використовують на підприємствах із серійним типом виробництва.
До складу комплектної групи систем оперативно-виробничого планування входить системи оперативно-виробничого планування за комплектувальними номерами, груповими комплектами, заділами, система неперервного оперативно-виробничого планування.
Система оперативно-виробничого планування за комплектувальними номерами . При цьому виробнича програма цехів являє собою відповідні номери комплектів деталей, кількість яких відповідає числу готових кінцевих виробів підприємства на даний плановий період з урахуванням випереджень у роботі взаємозв'язаних підрозділів.
За умов оперативно-виробничого планування за груповими комплектами в ролі планово-облікової одиниці виступає груповий комплект. Він включає набір деталей, які повинні бути подані на складальні процеси до певного однакового періоду або етапу.
Планово-обліковою одиницею системи оперативно-виробничого, планування за заділами є умовний комплект деталей, вузлів, заготовок, який забезпечує випуск кінцевої продукції підприємства, об'єднання.
Система неперервного оперативно-виробничого планування поєднує в собі систему планування за заділами і комплектувальними номерами. Основні її елементи: планово-облікова одиниця, якою є умовний виріб або добокомплект.
Умовним виробом вважаються вироби підприємства, що підлягають виробництву в плановому періоді у співвідношенні до основного виробу.
При багато номенклатурній виробничій програмі за планово-облікову одиницю береться добокомплект. До його складу входить середньодобова кількість усіх виробів, передбачених планом виробництва: єдиний наскрізний план-графік, тобто послідовний ряд номерів умовних виробів чи добокомплектів із зазначенням дат робочих днів, у які вони повинні виготовлятись.
Дана система оперативно-виробничого планування ефективна для підприємств із серійним і великосерійним типом виробництва.
Третю групу систем оперативно-виробничого планування представляють позамовна система та серійна за випередженнями.
При позамовній системі за планово-облікову одиницю беруть замовлення загалом. При позамовній системі оперативно-виробничого плануванням складають циклові графіки виконання окремих замовлень щодо підготовки виробництва та запуску виробів в обробку.
Серійна за випередженнями система оперативно-виробничого планування за умов запуску деталей у механічну обробку приєднується до позамовної системи Планово обліковою одиницею з серія однойменних деталей і заготовок, необхідна для комплектації готових виробів на складальних процесах. Цю систему використовують для серійного виготовлення дрібних деталей з невеликою тривалістю виробничого циклу.
З. Оперативний облік і контроль виробництва.
Сутність і завдання.
Зміст міжцехового оперативно-виробничого планування визначається типом виробництва. Останній зумовлює склад і характер використовуваних планово-календарних нормативів, які регламентують рух предметів праці у процесі виробництва.
В масовому виробництві до них належать такт потокової лінії (робочий і середній), ритм, темп, кількість робочих місць, заділи.
Основними планово-календарними нормативами, що застосовуються у підрозділах з одиничним типом виробництва, є тривалість виробничого циклу виконання замовлень та окремих стадій виробничого процесу, величина нормативних випереджень, розрахунки використання виробничих потужностей за всіма технологічними переділами.
Міжцехові оперативно-виробничі програми за умов масового виробництва встановлюються за випуском і запуском кожної деталі.
Програмне завдання з випуску деталей певного цеху
Пв =-Пнц +Пс +3мп +3мф (3.1)
Пнц - потреба в деталях наступних технологічно пов'язаних цехів;
Пс - обсяг поставок деталей на сторону згідно з договорами кооперування;
Змп - нормативна величина міжцехового заділу по даній деталі;
ЗМІ - фактичний рівень міжцехового заділу по даній деталі. Програма даного цеху з запуску деталей:
Пз =Пв+Звн-Звф (3.2)
Звн - нормативна величина внутрішньоцехового заділу по даній деталі;
Звф - фактичний рівень внутрішньо цехового заділу по даній деталі. У серійному виробництві одним із важливих планово-календарних нормативів є величина розміру партії деталей.
Оптимальний розмір партії деталей може визначатись:
Пд. = tпз / tшт.* Кп (3.3)
tпз - підготовчо-заключний час:
tшт - штучний час (на одну деталь);
Кп - коефіцієнт який враховує час на переналадку.
Такий норматив, як періодичність запуску-випуску партії деталей, визначається зіставленням величини партії деталей і добової програми цих деталей:
Пд. = Од * Пд (3.4)
Пд. - партія деталей;
Од - одноденна потреба.
Цей норматив виражає потребу певних підрозділів у даних деталях, заготовках на одиницю часу. Тому в серійному виробництві він по суті є ритмом виробництва.
У серійному виробництві існують три різновиди заділів, циклові, складські міжцехові та складські заділи випередження. Для потреб оперативно-виробничого планування розраховують їх середній, мінімальний та максимально допустимий рівень і перехідний нормативний рівень на кінець планового періоду.
Величина нормативного циклового заділу, що виражається в кількості партій деталей, які перебувають у процесі обробки в кожний певний момент часу, розраховується як добуток тривалості виробничого циклу і середньодобової потреби в цих деталях.
З цикл = Тц х Од. (3.5)
Мінімальний складський заділ як правило, встановлюється на основі і фактичних даних про відхилення в термінах виготовлення деталей, заготовок. Його максимальна величина складається з мінімального складського заділу та розміру надходження чергової партії деталей.
Середній розмір складського запасу при рівномірному виробничому споживанні дорівнює сумі мінімального запасу та половини величини партії деталей, що надійшла на склад.
Зск.с. = ( nі / 2 ) + Зст (3.6)
Зст. - страховий заділ;
ni - кількість деталей, що надійшла на склад.
Внутріцехове оперативно-виробниче планування забезпечує:
Внутрішньоцехове планування в цехах з одиничним і дрібносерійним виробництвом за своїм змістом більш скромне, ніж у цехах із серійним, а тим більше масовим виробництвом. У цих підрозділах в його функції входить: уточнення календарного плану виконання окремих замовлень, розробка змінне підготовчих завдань і оперативна підготовка їх виконання.
Внутрішньоцехові оперативно-виробничі програми встановлюють на основі розрахунків показників роботи обладнання.
Важливим в оперативному плануванні роботи дільниць є встановлення строків запуску-випуску деталей. На їх основі здійснюється технічна і матеріальна підготовка виробництва.
4. Суть і значення рівномірної роботи підприємства і методика її вимірювання.
Ефективність діяльності підприємства, об'єднання значною мірою-залежить від забезпечення рівномірного випуску продукції і рівномірної роботи. Рівномірним є випуск готової продукції заводом, цехом або дільницею в номенклатурі, кількості і в терміни, встановлені за наперед, розробленими планами-графіками. Рівномірна робота колективу підприємства, цеху, дільниці - це виготовлення продукції підрозділами точно за календарним планом-графіком. Рівномірна робота і рівномірний випуск продукції може бути ритмічним і неритмічним.
Ритмічному виробництву сприяє високий організаційний і технічний рівень. Рівномірна робота сприяє успішному виконанню планових завдань з усіх показників діяльності підприємства, прискорення оборотності оборотних коштів, зниженню собівартості продукції, підвищенню рентабельності, створенню нормального трудового процесу.
Питання для самоконтролю.
Тема 5.Обгрунтування виробничої програми виробничою
потужністю.
Лекція 6
План
Ключові терміни
|
Виробнича потужність |
|
1.Планування виробничих потужностей. Обмеженість економічних ресурсів і крива виробничих можливостей.
Проект виробничої програми підприємства, який сформований на основі портфелю замовлень(плану обсягу продажу) потребує узгодження з можливостями підприємства щодо його реалізації, які визначаються його наявними виробничими потужностями.
Виробнича потужність – це максимально можливий обсяг випуску продукції за певну одиницю часу з використанням прогресивних технологій при повному завантаженні виробничого обладнання та виробничих площ.
На основі розрахунків виробничої потужності :
Аналіз та планування виробничої потужності підприємства проводять в наступній послідовності :
Визначення наявної виробничої потужності підприємства.
Розрізняють наступні види виробничої потужності
1.Вхідну
2. Вихідну
3. Середньорічну
Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю основного цеху або декількох основних цехів(підрозділів). Основними вважають такі цехи, в яких знаходиться більша частина основних засобів та витрачається найбільша кількість праці та виготовлення продукції. Виробнича потужність основного цеху відповідає потужності основної виробничої ділянки, величина якої визначається за виробничою потужністю основної групи обладнання.
При розрахунку виробничої потужності приймається до уваги все наявне обладнання, незалежно від того, працює воно чи не працює, у зв’язку із несправностями , ремонтом, модернізацією. Враховується також обладнання, що знаходиться на стадії монтажу та на складах (призначене до введення в експлуатацію в плановому періоді). При визначені виробничої потужності підприємства обладнання допоміжних і обслуговуючих цехів не враховується.
Дані розрахунки доцільно проводити за наступним алгоритмом :
При розрахунку виробничої потужності обладнання станочного типу спочатку визначається плановий ефективний фонд робочого часу одиниці обладнання. Розрізняють календарний, номінальний і ефективний плановий фонди часу.
Календарний фонд розраховується для безперервного виробництва та дорівнює добутку числа днів у році та кількості годин у добі.
На більшості підприємств є певний режим роботи, тому весь календарний фонд робочого часу може бути невикористаний. В цьому випадку розраховують номінальний та ефективний фонд робочого часу обладнання.
Номінальний фонд роботи обладнання визначається наступним чином:
Фн = ( Фк - ВС) · n ·tзм, (1.1)
Де Фк – кількість календарних днів у році;
ВС – кількість вихідних та святкових днів;
n – кількість змін на добу;
tзм – тривалість зміни у годинах.
Ефективний фонд робочого часу обладнання :
Феф = Фн – Кв, (1.2)
де Кв - планові втрати асу на ремонт, налагодження та переналагодження, знаходження в резерві.
Виробнича потужність одиниці обладнання.
Використовують два методи розрахунку:
ВПод=ЕФ х Пч х Квн, (1.3)
Де Пч – продуктивність роботи обладнання в одиницю часу;
Квн – коефіцієнт виконання норми виробітку
ВПод = ЕФ\ Тод х Квн, (1.4)
Де Тод – трудомісткість виготовлення (обробки) одиниці продукції (частини продукції).
Виробнича потужність ділянки, цеху.
Виробнича потужність цеху (ділянки) з однотипним обладнанням визначається як добуток його середньорічної кількості даного виду обладнання ( Ч) та виробничої потужності одиниці обладнання:
ВПцеху = ВПод х Ч або ВП цеху = ЕФ х Пч х Квн х Ч; (1.5)
ВП од = ЕФ\Тод х Квн х Ч. (1.6)
Виробнича потужність цеху, який оснащений різноманітним обладнанням, визначається пропускною спроможністю основної групи за умови , що на даному обладнання виготовляють деталі для одного найменування виробу.
Якщо ж на ньому обробляються (виготовляються ) деталі для кількох найменувань, то виробничу потужність цеху розраховують на основі трудомісткості збірного комплекту виробів, що формується на основі їх кількісного співвідношення, передбаченого у виробничій програмі. При цьому по кожній групі обладнання розраховується норма трудомісткості обробки одного комплекту . виробнича потужність групи обладнання розраховується як відношення планового ефективного фонду часу роботи кожної групи на норму трудомісткості одного комплекту.
Існують цехи, виробнича потужність яких залежить від розміру виробничої площі, наприклад, збиральні, формувальні. Їх потужність визначається наступним чином :
ВП п = S x ET\M (1.7)
Де S – корисна виробнича площа цеху;
ЕТ – ефективний фонд часу використання виробничої площі;
М – кількість кв. метро – годин для виготовлення одиниці продукції.
Виробнича потужність підприємства .
Виробнича потужність підприємства, як згадувалося вище, визначається за потужністю основного цеху ( цехів). Для її найбільш повного використання доцільно встановити відповідності потужностей основних та інших цехів (виробничих, допоміжних) , що також дозволяє запобігти утворенню «вузьких місць» та їх ліквідації. Вона можлива завдяки , наприклад, проведенню модернізації обладнання, перегляду технологічних процесів та норм, збільшенню змінності.
Визначення ступеня відповідності виробничих потужностей цехів та виявлення «вузьких місць» здійснюється за допомогою коефіцієнту сполученості:
Кс = ВП 1: Вп2, (1.8)
Де ВП1 ВП2 – виробнича потужність цехів , для яких визначається коефіцієнт.
2.Аналіз ефективності використання потужностей підприємства. Визначення планового коефіцієнту використання потужностей.
Для аналізу ефективності використання виробничої потужності розраховується:
Виробничу потужність варто розраховувати для всіх видів продукції у натуральних і вартісних показниках. На початковому етапі планування виробничих потужностей ( для виконання виробничої програми ) їх величина розраховується як добуток потужностей звітного періоду та планового коефіцієнту ефективності використання виробничих потужностей.
Отримана величина є проектом виробничої програми підприємства, що сформований на основі його потужностей (можливостей).
Проект виробничої програми підприємства, що сформований на основі портфелю замовлень (плану обсягу продажу) порівнюється з отриманою плановою величиною виробничої потужності та з’ясовується, і досить наявних потужностей для виконання виробничої програми на плановий рік по кожному виробу – представнику.
За умови, коли виробнича потужність підприємства перевищує перевищує показники даного проекти, то має місце недовантаження потужностей, що сприяє зростанню витрат на виробництво продукції. В цьому випадку необхідно шукати додаткові можливості збільшення обсягу продажу та їх довантаження.
Якщо даний проект виробничої програми перевищує виробничу потужність (при розширенні асортименту продукції, через наявність застарілого обладнання), то реалізація його стає неможливою за існуючих умов. З метою збереження покупців необхідно провести комплекс заходів щодо ліквідації «вузьких місць » та збільшення виробничих потужностей або відмовитися від можливості підвищення обсягів випуску та реалізації (можливостей підприємства на ринку ).
Таким чином, виробнича програма є інструментом узгодження можливого обсягу продажу (можливостей підприємства на ринку ) з виробничою потужністю підприємства в плановому періоді.
Для такого узгодження розробляється плановий баланс виробничих потужностей щодо кожного виду продукції та підприємства в цілому.
У ньому відображаються наступні показники:
Баланс складається з 4 розділів:
1 – й розділ. Потужність на початок планового періоду. В ньому вказуються основні дані щодо наявних потужностей на початок планового року (назва обладнання, дата введення в експлуатацію, потужність та ін.)
2 – й розділ. Збільшення потужності в плановому році. В даному розділі міститься інформація про запровадження в дію нових і розширення діючих потужностей (їх величина). Планується збільшення потужностей за рахунок реконструкції, переозброєння, організаційно – технічних заходів.
3 – й розділ. Зменшення виробничої потужності в плановому році. В ньому надається інформація про вибуття як загалом по підприємству, так і в розрізі окремих причин: зміна номенклатури продукції або збільшення трудомісткості, зміна режиму роботи, зменшення змінності , вибуття внаслідок старіння.
4-й розділ. Потужність на кінець планового періоду. Крім даних про виробничу потужність на кінець року, в цьому розділі вказується величина середньорічної потужності та коефіцієнт використання середньорічної потужності в плановому році.
На основі планового балансу виробничих потужностей і в ході його розробки здійснюється:
Питання для самоконтролю
Тема 7. Планування персоналу і оплати праці
Лекція 8
План
Ключові терміни
Персонал підприємства Трудомісткість
Ефективний фонд Фонд оплати праці
робочого часу Заробітна плата
Продуктивність праці Система мотивації
Важливим елементом потенціалу підприємства є його персонал. Використання персоналу значною мірою визначає ефективність виробництва.
Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, які мають професійну підготовку та практичний досвід і навички роботи. В залежності від місця персоналу у виробничому процесі він розподіляється на персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. У промисловості основний персонал (промислово-виробничий) залежно від виконуваних функцій поділяють на категорії: робітники, службовці, спеціалісти, керівники. Непромисловий персонал охоплює працівників житлово-комунального господарства, культурно – побутових та медичних установ.
Персонал підприємства формується під впливом як зовнішніх факторів (ринкова кон'юнктура, державні контракти та замовлення, зміни законів, які регулюють трудові відносини), так і внутрішніх факторів (характер продукції, технологія й організація виробництва). При розширенні випуску продукції він збільшується; при зменшенні обсягу випуску — зменшується: при зміні профілю продукції — змінюється структура персоналу. Намічаючи напрямки розвитку підприємства, треба визначити мінімальну як загальну чисельність персоналу для виконання виробничої програми, так і його чисельність за окремими категоріями.
Вихідними даними для розробки плану по персоналу є виробнича програма, норми затрат праці, баланс робочого часу. На діючому підприємстві попередньо треба зробити аналіз виконання плану по персоналу за базовий період: порівняти наявні ресурси з потрібними для виробництва продукції, розглянути відхилення за окремими категоріями як абсолютне, так і відносне (враховуючи виконання обсягу виробництва). Важливо звернути увагу на втрати робочого часу: наявність внутрізмінних і цілодобових простоїв, прогулів тощо. Порівняння розрядів робіт з фактичними розрядами робітників за професіями покаже відповідність кваліфікаційного рівня робітників складності робіт.
Дані аналізу дозволяють виявити резерви повного використання персоналу у плановому періоді. Для цього треба розробити організаційно-технічні заходи з реалізації цих резервів.
Після знайомства з вихідними даними для розробки плану можна переходити безпосередньо до методики розрахунків планової чисельності працюючих.
Слід звернути увагу на те, що при плануванні обліку чисельності персоналу визначають обліковий склад. Це всі постійні, тимчасові та сезонні працівники, включаючи тих, хто знаходиться у відпустці, не з'являється через хворобу та інші причини. Протягом планового періоду обліковий склад замінюється (прийом, звільнення), тому показник чисельності визначається як середньо облікова чисельність, яка визначається підсумовуванням облікового складу за кожний календарний день періоду (включаючи святкові та вихідні дні) і діленням цієї суми на кількість календарних днів у періоді. Для робітників визначають ще і явочний склад. Це чисельність робітників, які повинні кожен день бути на робочих місцях для забезпечення нормального руху виробництва.
Окремі роботи невеликого обсягу й непостійного характеру можуть доручатися позаштатним працівникам, які не передбачаються у обліковому складі й утворюють необліковий склад.
На техніку розрахунків планової чисельності окремих категорій працівників впливають чинники: галузь виробництва, розмір підприємства, тип виробництва, форма оплати праці тощо. Розглянемо їх на прикладі промислового підприємства як найбільш складного за структурою персоналу. Для різних цілей використовують різні методи: укрупнений і деталізований.
На чисельність персоналу суттєво впливає використання робочого часу. Тому слід опанувати методику визначення планового фонду робочого часу. Плановий баланс (бюджет) робочого часу одного робітника розраховуючи, таким чином: складають звітний баланс, проводять його аналіз, розробляють заходи зі скорочення втрат робочого часу та визначають плановий баланс робочого часу. Баланс складається по підприємству, підрозділу, дільниці, іноді по групах робітників, які мають однаковий графік роботи і одну й ту саму тривалість чергової відпустки. Баланс розраховується у три етапи:
Ефективний фонд робочого часу середньооблікового робітника визначається як добуток кількості робочих днів на середню тривалість робочого дня.
Загальну планову чисельність промислово-виробничого персоналу можна визначити деталізованими розрахунками по кожній категорії персоналу та підсумуванням отриманих результатів. Так, чисельність основних (виробничих) робітників, які безпосередньо беруть участь у здійсненні технологічних процесів із виготовлення продукції, визначається на підставі трудомісткості та балансу робочого часу одного робітника. При цьому слід звернути увагу на те, що загальна трудомісткість складається з трудомісткості виробничої програми та трудомісткості зміни незавершеного виробництва та спецоснастки.
Слід мати на увазі, що різні умови організації праці та технологічних процесів вимагають робити розрахунки середньооблікового складу робітників деяких професій за нормами виробітку та робочими місцями.
Чисельність деяких категорій спеціалістів (конструктори, технологи) розраховують на підставі трудомісткості їхніх робіт. При відсутності даних по трудомісткості робіт використовують нормативи чисельності цих категорій, встановлені методами математичної статистики залежно від певних факторів. Чисельність непромислового персоналу визначають аналогічно розрахунку основних і допоміжних робітників. Після визначення планової чисельності та структури персоналу треба скласти баланс робочої сили і визначити додаткову потребу по кожній категорії персоналу.
Розрахунок чисельності робітників :
Чор = ТВП/Бр.ч.1р. * Квн, (1.1)
ТВП – трудомісткість виробничої програми, н-год.;
Бр.ч.1р. – баланс робочого часу одного робітника;
Квн – коефіцієнт виконання норм.
Бр.ч.1 р. = (Тк-В-С-Н)*tзм, (1.2)
Тн – час роботи;
Tзм – тривалість зміни.
Чр = N*З*Ксс*Ноб або Чр = (N*З*Ксс) / Ноб, (1.3)
N – кількість одиниць обладнання;
З – змінність роботи обладнання;
Ксс – коефіцієнт проведення явочної чисельності до спискового складу робітників.
Чор = Q / Фд*Квн*Нв, (1.4)
Q – річний плановий обсяг випуску продукції в натуральних одиницях;
Фд – річний дійсний фонд часу в годинах;
Нв – годинна норма виробітку одного робітника в натуральних одиницях виміру.
Чдр = Зм*Ксс*На*nд, (1.5)
nд – кількість робочих місць допоміжних робітників.
На основі планової чисельності персоналу визначається частка приросту обсягу виробництва за рахунок підвищення продуктивності праці за формулою:
Qпп = (1 - ∆Чпвп / ∆Q), (1.6)
Qпп – частка приросту обсягу продукції за рахунок підвищення продуктивності праці, %;
∆Q – плановий приріст обсягу продукції, %;
∆Чпвп – плановий приріст чисельності промислово-виробничого персоналу, %.
Додаткова потреба в кадрах визначається:
Чд = Чп – Чф +Чв, (1.7)
Чд - додаткова потреба в кадрах;
Чп – чисельність працівників в плановому році;
Чф – фактично очікувана чисельність на кінець базового року;
Чв – чисельність працівників, що вибувають у плановому році.
3. Планування продуктивності праці.
Продуктивність праці як економічна категорія характеризує ефективність трудових витрат і показує здатність праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ.
Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляється одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць ) або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції .
Продуктивність праці розраховується прямим або оберненим методами, залежно від чого маємо два показники: виробіток і трудомісткість.
Виробіток – це кількість виробленої продукції (обсягу робіт чи послуг), що припадає на одного середньооблікового працівника за певний період. Він визначається методом прямого розрахунку:
Методи вимірювання продуктивності праці залежать від специфіки виробництва та способу визначення обсягів виробничої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.
Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо).
Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, ні виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах.
Найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який ґрунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна, реалізована та чиста продукція).
В залежності від складу затрат праці, які формують трудомісткість продукції розрізняють такі її види:
За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткість
Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.
Фактична трудомісткість визначає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт.
Планова трудомісткість характеризує затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.
В залежності від можливості впливу на діяльність суб'єктів господарювання усі продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи – зовнішні та внутрішні.
До групи зовнішніх факторів належать ті, що об'єктивно знаходяться поза контролем окремого підприємства , а до внутрішніх - ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали та енергія , персонал, організація виробництва і праці, система мотивації тощо)
Усі фактори зростання продуктивності праці на підприємствах можна об'єднати у такі групи:
Процент зниження трудомісткості за рахунок проценту росту виробітки, можна виразити за такою формулою:
% зниження трудомісткості=(% росту виробітку*100) / (100+% росту виробітку)
Процент росту виробітку за рахунок проценту зниження трудомісткості можна визначити за такою формулою:
% росту виробітку = (% зниження трудомісткості*100) / (100-% зниження трудомісткості)
Метод прямого розрахунку можна визначити за такими формулами:
Пн = Qпл / Чпвп або Пн = Nпл / Чпвп, (3.1)
де, Qпл – плановий обсяг випуску продукції у вартісних одиницях виміру;
Nпл – плановий обсяг випуску продукції в натуральних одиницях;
Чпвп – планова чисельність ПВП.
Факторний метод розраховується: вихідна чисельність (ВЧ) робітників діленням планового випуску продукції (Qп) на базовий виробіток (Вб), тобто:
ВЧ = Qп / Вб (3.2)
Зменшення або збільшення чисельності працівників за рахунок структурних зрушень у виробничій програмі визначається за формулою:
Ечс = (t1/ t0 - 1) * Н1, (3.3)
де,t1, t0 – планова і базова трудомісткість товарної продукції, нормо-год.
Економія чисельності працівників в результаті зміни питомої ваги кооперативних поставок розраховується таким чином:
Ечк = (100-Пк1 / 100-Пк0 – 1) * Ч1, (3.4)
де, Пк1, Пк0 – відповідно питома вага кооперативних поставок у плановому і базовому році, %;
Ч1 – чисельність працівників в базовому періоді.
Тема 7. Планування персоналу і оплати праці.
Лекція 9
3. Планування фонду оплати праці. Доходи персоналу як засіб мотивації і стимулювання трудової діяльності. Заробітна плата і форми виплат. Форми і системи оплати праці.
4. Використання фондів економічного стимулювання для підвищення продуктивності праці.
3. Планування фонду оплати праці.
Витрати на оплату праці складаються з:
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для керівників, спеціалістів та службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством: премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадять понад встановлені зазначеними актами норми.
Підприємства застосовують дві основні форми заробітної плати - відрядну й погодинну. Кожна з них відповідає певній мірі кількості праці: перша - кількості виробленої продукції, друга - кількості відпрацьованого часу.
Розрізняють два види заробітної плати: номінальну і реальну.
Номінальна заробітна плата — це грошовий вираз тієї заробітної плати, яку працівник одержує за свою працю відповідно до її кількості і якості. У ринкових умовах у будь-які періоди і в різних країнах ціни на товари різні, тому на однакову заробітну плату можна придбати різну кількість товарів. Найбільш точнішою характеристикою доходів працівників є реальна заробітна плата.
Реальна заробітна плата - це сукупність матеріальних і культурних благ, а також послуг, які може придбати працівник за номінальну заробітну плату. Розмір реальної заробітної плати залежить від величини номінальної заробітної плати і рівня цін на предмети споживання і послуги.
Годинний фонд охоплює всі види оплат за фактично відпрацьований час і складається із заробітної плати за відрядними розцінками, тарифними ставками, з премій відрядникам і почасовикам, доплат за умови та інтенсивність праці, за роботу в нічний час, незвільненим від основної роботи бригадирам за керівництво бригадою, за навчання учнів і надбавки за професійну майстерність.
У денний фонд, окрім годинного фонду заробітної плати, входить доплата підліткам за скорочений робочий день і оплата перерв для годування немовлят.
Місячний (квартальний, річний) складається з денного фонду заробітної плати, оплати чергових і додаткових відпусток, оплати за час виконання державних і громадських обов'язків, доплати за вислугу років і вихідної допомоги, заробітної плати працівників, відряджених на інші підприємства або на навчання.
Розрахунок оплати праці :
Метод прямого розрахунку розраховується за формулою:
, (4.1)
і=1,2, …п – категорії персоналу;
ЧРі – планова чисельність і-тої категорії персоналу, грн.;
Зсі – середньорічна заробітна плата одного працівника і-тої категорії в плановому році, грн..
Укрупнений метод обчислюється за формулою:
ФЗПп = ФЗПб *Кр±ЗПп.тех., (4.2)
, (4.3)
Еч – зміна чисельності в зв’язку із впливом техніко-економічних факторів в плановому році;
Зс/р – середньорічна заробітна плата одного працівника в базовому році.
Поелементний метод:
Фт.пог = ∑Чі * Фді * С1і * Ксер і, грн. (4.4)
Чі – чисельність погодинників, що працюють в і-их умовах праці;
Фді – дійсний фонд часу роботи одноо погодинника при і-тих умовах;
С1і – годинна тарифна ставка погодинника першого розряду;
Ксер і. – середній тарифний коефіцієнт погодинників, який визначається за формулою:
, (4.5)
Чj – чисельність погодинників j-го розряду;
Кj – тарифний коефіцієнт j-го розряду.
Фонд тарифної зарплати відрядників визначається на основі трудомісткості за планованої до випуску продукції і середнього динної тарифної ставки:
, грн. (4.6)
Ті – сумарна трудомісткість робіт при і-тих умовах праці, н-год.;
ТСі – годинна тарифна ставка відрядника першого розряду при і-тих.
Метод планування по відрядних розцінках:
, (4.7)
Nі – запланована кількість і-тих видів продукції в натуральних одиницях виміру;
і=1,2,..п – назва виробів;
Рі – розцінка за одиницю і-того виду продукції.
5. Використання фондів економічного стимулювання для підвищення продуктивності праці.
Система мотивації характеризує сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації). Для формування належного ставлення до праці необхідно створювати такі умови, щоб персонал сприймав свою працю як свідому діяльність, що є джерелом самовдосконалення, основою професійного та службового зростання. Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної організації. Відповідне ставлення до праці та свідома поведінка визначаються системою цінностей працівника, умовами праці й застосовуваними стимулами.
За домінуючої ролі соціально-економічних умов у основу будь-якої моделі мотивації покладаються передовсім психологічні аспекти .
Вплив керуючої підсистеми підприємства на чинники поведінки залежить від пізнання елементів не лише індивідуальної психології, що визначає вчинки кожного працівника, а й колективної психології певних груп працівників. Це зумовлює сприймання мотивації як імовірнісного процесу: те, що мотивує одного працівника в конкретній ситуації, не впливатиме на нього в іншій ситуації або не впливатиме на іншого працівника за аналогічних умов. Саме цим пояснюється необхідність конструювання багатофакторних моделей мотивації, що в них остання стає функцією потреб, очікувань і сприймання працівниками справедливості винагороди. Результативність діяльності конкретного працівника зумовлюється передовсім індивідуальними можливостями та особистою заінтересованістю, а також усвідомленням його власної ролі в колективних зусиллях. Обсяг затрат праці залежить від оцінки працівником достатності рівня винагороди й упевненості в тім, що її буде отримано.
До факторів, котрі зумовлюють поведінку працівника і які треба враховувати в практиці мотивації його трудової діяльності, належать передовсім такі: фізичний тип особистості (вік, стать тощо), рівень самосвідомості та освіченості, професійна підготовка, психологічний клімату колективі, вплив зовнішнього середовища тощо.
Щодо колективної психології, то формування дійової системи мотивації спирається на постійний аналіз і вдосконалення відносин між: роботодавцями й найманими працівниками; керівниками та їхніми підлеглими: конкуруючими робочими групами; групами, що виконують споріднені функції.
Система мотивації на рівні підприємства мас базуватися на певних вимогах, а саме:
Окрім загальновживаної класифікації методів мотивації, їх можна поділити ще й на індивідуальні та групові, а також на зовнішні — винагороди, що надходять із зовні , та внутрішні — винагороди, що надаються самою працею (почуття значущості праці, самоповаги та ін.).
У теорії мотивації слово «винагорода» має ширше значення, ніж просто гроші або задоволення, з якими це слово найчастіше асоціюється. Винагорода — це все те. що людина вважає цінним для себе. Але розуміння цінності в людей неоднакове, а тому різною є оцінка винагороди та її відносного рівня. Персоналізація (індивідуальна або групова) форм і методів винагородження є фундаментом дієвості будь – якої моделі мотивації , а матеріальні потреби домінуватимуть іще достатньо довго.
Питання для самоконтролю
Тема 10. Організаційні основи виробництва.
Лекція 1
План
Ключові терміни
|
Організація виробництва |
Система |
|
Цілісність |
Виробнича система |
|
Стійкість |
Елементи системи |
|
Виробниче підприємство |
Підсистема |
|
Динамічність |
Комплексність |
|
Цілісність |
Здатність до саморегулювання |
|
Виробничий процес |
Організація виробництва означає внутрішнє упорядкування й координування всіх елементів і ресурсів виробництва, як єдиного цілого, спрямованих на ефективне господарювання і досягнення позитивного результату в діяльності підприємства.
Виробництво не може бути не організованим, без цього
воно розпадеться і перестане існувати. Тому організація виробництва -
це невід'ємна складова будь-якої системи, і є такою ж змінною, як і
сам розвиток системи.
Організацію виробництва слід розглядати як науку, тобто, систему знань, і як процес із відповідною технологією, своїми формами і методами протікання.
Схематично сутнісна характеристика концепції організації виробництв представлена нарис. 10.1. і 10.2.
Загальна концепція
Організація
виробництва
Організація
виробництва
Формують поведінку системи (структури) і процесів
Закони
Закономірності
Визначають тенденції, які виникають як результат взаємодії різних елементів організації
Забезпечують цілеспрямований напрямок системи і її порядок
Принципи
Форми
Методи
Чинники
Сприяють або гальмують розвиток системи
Дозволяють практично реалізувати дію законів
Матеріалізують характер прояву законів
Рис. 10.1. Сутнісна характеристика організації виробництва.
Механізм дії
Технологія
Формиметоди, процес
Закони
Результат
Вплив
Дія
Рис. 1.2. Послідовна взаємодія основних компонентів організації виробництва.
Головні закони, які треба враховувати при організації виробництва представлені в таблиці 10.1.
Таблиця 10.1.
Закони та їх вплив на поведінку виробничої системи
|
№ п/п |
Закон |
Характер впливу |
|
1 |
Закон адаптації |
Забезпечує ефект зниження чутливості виробничої системи до подразників зовнішнього середовища; таким чином підвищується ступінь життєздатності підприємства при будь-яких умовах |
|
2 |
Закон пріоритету |
Фокусує конкретне в загальному, що дозволяє виділити головні завдання і не розгубитися в потоці хаосу |
|
3 |
Закон активності |
Передбачає розумний баланс між акумулюванням енергії та її використанням, що проявляється в нагромаджені виробничого потенціалу і ефективній його віддачі. Цей закон співзвучний із законом руху. |
|
4 |
Закон корисного ефекту |
Заставляє завжди діяти з позиції вигоди і оцінювати за допомогою коефіцієнта реальності і коефіцієнта віддачі результати функціонування системи. |
|
5 |
Закон зворотного зв'язку |
Трактується ще як закон причин і наслідків. Визначає характер впливу (прямий, не прямий) і характер віддачі. |
|
6 |
Універсальний закон інерції |
Дозволяє стало функціонувати виробничій системі у вибраному напрямку за різних умов, детермінувати поведінку і прогнозувати дії системи. |
|
7 |
Закон руху |
Забезпечує певний розумний ритм і еволюційну форму розвитку системи відповідно до зміни зовнішніх чинників середовища. |
|
8 |
Закон «золотого січення» |
Сприяє формуванню правильних пропорцій і оптимальному співвідношенню між принципами організації, що забезпечить побудову ідеальної моделі організації виробничої системи. Це універсальний закон. |
Механізм дії законів починає ефективно працювати, якщо вони доповнюються закономірностями і принципами, які конкретизують дію законів, відображаючи якийсь певний напрямок їх прояву, а також при дотриманні відповідних умов - впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, які можуть стимулювати або гальмувати параметри виробничої системи.
Серед важливих закономірностей виділяють такі:
Ефективний механізм організації виробництва обов'язково має враховувати фактори впливу на систему, тобто певний інструментарій організації принципів і важелів впливу на виробництво. Отже, можемо побудувати своєрідну модель організації виробництва зображено на рис. 10.1.
Організація виробництва протікає в часі, який характеризує динаміку процесу, і відбувається в просторі, який відображає статику виробничої системи, тобто її структуру і структуру виробничого циклу. Динамічність процесу є фактором часу і втілюється у виробничому циклі.
Ефективне поєднання всіх елементів в часі і просторі забезпечується раціонально побудованою формою організації виробничого процесу і методами організації. Так формується механізм організації виробництва, який в різних умовах працює по-різному.
Статика
Виробнича структура
Виробничий процес
Динаміка
Час
Форми прояву організації виробництва в часі і просторі
Простір
Принципи
Закони
Чинники
Організація виробництва
Виробничий цикл
Структура виробничого циклу
Рис. 10.3. Модель організації виробництва в часі і просторі
Слово "організація " походить від латинського organize що означає творити спільно, належне упорядкування, налагодження, влаштування, об'єднання тощо. Організація розглядається як процес і як явище.
Як процес вона представляє собою сукупність дій, які ведуть до утворення і удосконалення взаємозв'язків між частинами окремого цілого, наприклад, процес створення працездатного колективу підрозділу чи підприємства. Організація як процес регулюється трудовим законодавством. Як явище вона уособлює фізичне об'єднання реальних елементів для виконання поставленого завдання або досягнення відповідної мети.
Що стосується слова "виробництво ", то воно також використовується в різних аспектах. Під його змістовним навантаженням розуміють суспільний процес створення матеріальних благ, виробничий процес на підприємстві, до складу якого входять основні і допоміжні процеси, підприємство як виробничу одиницю і т.д.
У зв'язку з тим суть організації виробництва полягає в об'єднанні та забезпеченні взаємодії речових елементів виробничого процесу на підприємстві, встановленні необхідних зв'язків і узгоджених дій всіх учасників виробництва, створення належних умов для реалізації економічних інтересів суспільства, виробничого колективу та кожного його працівника.
Основне завдання організації виробництва як науки полягає в становленні причинно-наслідкових зв'язків, пізнанні законів і закономірностей властивих організації виробництва з метою визначення і здійснення на практиці ефективних форм, методів та умов виробничої діяльності.
Предметом науки організація виробництва є вивчення і узагальнення організаційних відносин у сфері безпосереднього виробництва матеріальних благ. Суть організаційних відносин зводиться до відносин, які забезпечують узгоджену взаємодію елементів виробничого процесу з метою випуску якісної і конкурентоспроможної продукції з оптимальними трудовими і матеріальними затратами.
Тема 10. Організаційні основи виробництва.
Лекція 2
План
3. Системна концепція організації виробництва.
4. Процес організації виробництва схема класифікації структур виробництва.
Одним із головних положень системного підходу є використання категорії системи при досліджені об'єктивних явищ і процесів. Системою називають сукупність елементів, що перебувають у відношеннях і взаємозв'язках між: собою і утворюють певну цілісність і єдність.
Існування і функціонування системи обумовлено багатьма закономірностями: цілісності, комунікативності, інтегративності, ієрархічності тощо. Система - це поняття масштабне, дуже широке і обов'язково характеризується основними складовими частинами: * процесом, *структурою і * організованістю.
Головне завдання теорії систем полягає в тому, щоби, спираючись на сутнісне розуміння системи як сукупності взаємозв'язаних елементів, знайти адекватну сукупність законів, які зможуть пояснити поведінку, функціонування і розвиток систем різних класів. Виходячи із цієї позиції, матеріальне виробництво - це таж система, складно побудована і наповнена елементами та відносинами, яку можна представити у вигляді системно-структурної схеми (рис. 10.4.)
Процес Структура Форма
Рис. 10.4. Системно-структурна схема організації виробництва
Діяльність виробничої системи є:
такою, яка характеризується різними зв'язками і відносинами.
Системний підхід дозволяє зв'язати усі компоненти і процеси в єдину цілісну системну діяльності виробничої системи.
Виробнича система виникла і відособилась в результаті суспільного поділу праці і спроможна самостійно чи у взаємодії з іншими аналогічними системами задовольняти потреби потенційних споживачів за допомогою здатності виробляти товари чи послуги. Виникнення виробничої системи зумовлене виникненням чи формуванням на ринку попиту на продукцію, яка відповідає запитам споживачу. Всяка виробнича система має орієнтуватися на тривале існування і тривале задоволення споживчого попиту.
Складного проблемою, зв'язаною з використанням виробничої системи, є проблема виділення її елементів.
Елементи системи - це відносно відокремлені частини системи, які не будучи системами даного типу, при їх безпосередній взаємодії створюють систему певного функціонального призначення.
До елементів виробничої системи належить :
Головні ознаки виробничої системи: цілісність і стійкість.
Цілісність - це найзагальніша категорія, яка інтегровано відображає властивості системи. Всі елементи взаємозв'язані в цілісному блоці організації виробничої системи.
Стійкість трактується - як стійкість властивостей елементів і їх відносин, що виражається через період їх незмінності.
Склад виробничої системи:
конкурентоспроможних ідей і т. д.);
адаптації);
приводить в рух і організовує взаємодію всіх інших видів ресурсів виробничої систем.
Великі складові частини системи часто самі виступають системами і можуть складатися із дрібних підсистем, побудованих за ієрархічною або функціональною ознакою. Підсистема - це сукупність взаємозв'язаних елементів, які реалізують певну групу функцій системи. Належність підсистеми до відповідного рівня системи зумовлює сукупність певних властивостей. Окремі рівні системи реалізують певні функції, а цілісне функціонування системи є результатом взаємодії її елементів усіх ієрархічних рівнів.
Таким чином, виробниче підприємство - це складна економічна система, що складається із багатьох зв'язаних між: собою елементів, які взаємодіють і постійно розвиваються.
Підприємство наділене рисами, які характеризують його як систему, яка тісно взаємодіє із зовнішнім середовищем.
Головні риси підприємства як системи :
Система в цілому-це більше, ніж сума частин, які її скла
дають. Щоби всі елементи і підсистеми виробничої системи з'єднались
в єдине ціле, -в комплексну систему, її необхідно організувати, тобто
спроектувати, побудувати і забезпечити функціонування інтегрованої
виробничої системи - підприємства.
структур виробництва
Процес організації виробництва передбачає комплекс взаємозв'язаних видів робіт, спрямованих на проектування, побудову, забезпечення функціонування і удосконалення виробничої системи.
1
2
3
4
Тип багаторівневої структури
Виробнича система
Конкретна форма спеціалізації підрозділу
Технологічна
Групова
Подетальна
Предметна
Форми організації потокового виробництва
Однономен-клатурна потокова лінія
Багатого-менклатурна потокова лінія
Групова потокова лінія
Зміннопо-токова лінія
Гнучка автомати-зована лінія
Рис.10.5. Схема класифікації структур виробництва.
Процес організації виробництва завжди конкретний, має свою організаційну мету і націлений на результат, тобто на виготовлення виробів і надання послуг. Серед організаційних цілей можна виділити: підвищення ритмічності і ефективності виробництва; покращення якості продукції; зниження запасів товарно-матеріальних цінностей; ефективне використання виробничих потужностей тощо. Цілі мають бути системно узгоджені, і для їх досягнення треба виконати ряд організаційних процедур: окреслити види діяльності, необхідні для їх досягнення, встановити перелік робіт, які треба виконати, і забезпечити адресність їх виконання, тобто, встановити підрозділи і служби підприємства, в обов'язки яких буде входити реалізація організаційних цілей.
Виконання організаційних робіт приводить до досягнення певного стану системи і стану її організації, який треба дослідити на відповідність цілям організації.
Під час дослідження формується цілісна уява про всі характерні риси системи, процеси, які в ній відбуваються, та її зовнішні зв'язки і ефективність функціонування. Тобто, на цьому етапі процесу організації виробництва проводиться загальна оцінка організаційного рівня системи шляхом співставлення отриманих параметрів з еталонним (нормативним) рівнем. Процес дослідження організації виробництва закінчують формуванням пропозицій і переходять до етапу розгляду альтернативних варіантів організаційної концепції та вибору оптимального з поміж них.
Оскільки бажаної мети можна досягнути різними шляхами, то в процесі організації виробництва опрацьовують можливі варіанти організаційної концепції.
На основі вибраного варіанта розробляють проект організації (реорганізації) виробництва чи організаційний проект цільового призначення для вирішення конкретного завдання (наприклад, зниження затрат на виробництво, раціоналізація віддачі ресурсів, оновлення парку устаткування,диверсифікація виробництва і т.д.).
Завершується процес організації виробництва безпосередньою реалізацією проекту організації і початком реального функціонування виробничої системи. Головні етапи процесу організації виробництва представлені на рис. 1.9.
Організація виробництва конкретизується через організацію виробничого процесу, основними елементами якого є: предмети праці, знаряддя праці і власне праця. Узгоджена взаємодія всіх компонентів досягається формуванням структури виробничого процесу, яка виражає кількісний і якісний стан елементів, спосіб організації їх взаємозв'язків та особливості тих процесів, цю відбуваються поміж ними.
Виробничий процес - це сукупність організованих в певній послідовності часткових процесів, необхідних для виготовлення продукції. Він складається із процесів праці і природних процесів. Отже, склад виробничого процесу є різнохарактерним і багато змістовним і, відповідно, має свої методи організації та принципи.
Питання для самоконтролю
Тема 11. Виробничий процес і організаційні типи виробництва.
Лекція 3
План
Ключові терміни
|
Планування |
Типи виробництва |
|
Виробничий процес |
Принципи планування |
|
Технологічний процес |
Виробничий процес - це сукупність взаємозв'язаних дій людей, засобів
праці та природи, потрібних для виготовлення продукції. Основними елементами виробничого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, та предмети праці - це ресурсні складові виробничого процесу, які потребують певних витрат коштів.
Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес -
сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці. На підприємствах
здійснюються різноманітні виробничі процеси. Їх поділяють передусім за такими ознаками: призначенням, перебіг у часі, ступінь автоматизації.
За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі.
Основні процеси - це процеси безпосереднього виготовлення основної продукції підприємства, яка визначає його виробничий профіль спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу. Основні процеси в низці виробництв поділяються на стадії: заготівельну, обробну, випускну.
До допоміжних належать процеси виготовлення продукції, яка використовується на самому підприємстві для забезпечення нормального перебігу основних процесів. Допоміжні процеси групуються за їхнім призначенням, утворюючи такі допоміжна виробництва, як ремонтне, інструментальне, енергетичне та ін.
Обслуговуючі процеси забезпечують нормальні умови здійснення основних і допоміжних.
За перебігом у часі виробничі процеси поділяються на дискретні (переривані) та безперервні.
За степенем автоматизації розрізняють ручні, механізовані, автоматизовані та автоматичні процеси.
Ручні процеси здійснюється безпосередньо робітником, фізична сила якого є основним джерелом енергії.
Механізовані процеси виконуються робітником за допомогою машин.
Автоматизовані процеси виконуються машинами під наглядом виробника.
Автоматичні процеси здійснюються машинами без участі робітника за попередньо розробленою програмою. Основною структурною одиницею виробничого процесу є операція.
Операція – це закінчена частина виробничого процесу, яка виконується на одному робочому місці, над тим самим предметом праці без переналагодження устаткування. З усіх операцій виділяють технологічні, сукупність яких утворює технологічний процес.
Використання ресурсів Результат
Продукція
Виробничий процес
Персонал
Предмети праці
Засоби праці
Дія сил природи
Схема 11.1.Схема виробничого процессу.
2. Принципи організації виробничого процесу.
Виробничий процес та окремі його операції мають бути раціонально організовані в просторі і часі. Для цього за проектування та організації виробничого процесу слід дотримуватися певних принципів. До таких принципів належать: спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямо точність, безперервність, ритмічність, автоматичність, гнучкість, гомеостатичність.
Принцип спеціалізації означає обмеження різноманітності елементів виробничого процесу, передусім зменшення номенклатури продукції , яка виготовляється на кожній ділянці підприємства, а також різновидів виробничих операцій, що виконуються на робочих місцях.
Збільшуючи однорідність виробництва, спеціалізація спрощує його організацію, створює передумови для його автоматизації, у наслідок чого поліпшується використання ресурсів підприємства, підвищується якість продукції, знижується її собівартість.
Рівень спеціалізації робочого місця визначається коефіцієнтом закріплення операцій ( ), тобто числом деталеоперацій, які виконують на робочому місці за відповідний проміжок часу.
ПриА"іп = 1 забезпечується вузька спеціалізація робочого місця. Для повного завантаження одного робочого місця однією деталеоперацією необхідна умова:
, (11.1)
Де - обсяг випуску деталей і-г найменування за одиницю часу, наприклад , шт./міс; - трудомісткість операцій хв./шт.; дійсний фонд часу робочого місця , хв./міс.
Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів. Додержання цього принципу особливо важливим у виготовленні складних виробів, що складаються з багатьох деталей, вузлів, агрегатів , послідовне виробництво яких потребувало б тривалого часу.
Коефіцієнт паралельності визначають за такою формулою:
= (11.2)
Де – тривалість виробничого циклу при паралельному поєднанні операцій, год.;
- тривалість виробничого циклу при послідовному поєднанні операцій, год.
Зростання паралельності приводить до скорочення тривалості виробничого циклу виробництва продукції до економії робочого часу.
Принцип прямоточності означає, що предмет праці в процесі обробки повинні пересуватися найкоротшим шляхом на всіх стадіях та операціях виробничого процесу, без зустрічних та зворотних переміщень. Для дотримання цього принципу цехи, дільниці, робочі місця (наскільки це можливо) розміщують за ходом технологічного процесу.
Коефіцієнт прямо точності виробничих процесів визначають за такою формулою:
= →1, (11.3)
Де – оптимальна довжина проходження предмету праці по і-му процесу, м;
- фактична (проектна) довжина проходження предмету праці по і-му процесу, м.
Принцип безперервності потребує, щоб перерви між суміжними технологічними операціями були мінімальними або їх було зовсім ліквідовано. Найбільшою мірою цей принцип реалізується в безперервних виробництвах – хімічному, металургійному, енергетичному та ін.
Рівень безперервності можна визначити при допомозі коефіцієнта () за такою формулою :
= , (11.4)
Де – коефіцієнт безперервності ; – тривалість робочого часу , год.; - загальна тривалість процесу (циклу), яка включає простої чи пролежування предмету праці між робочими місцями, тощо, год.
Принцип ритмічності полягає в тім, що робота всіх підрозділів підприємства і випуск продукції мають здійснюватись за певним ритмом, планомірною повторюваністю. Ритмічна робота дає змогу якнайповніше використати виробничу потужність підприємства та його підрозділів.
Коефіцієнт ритмічності () можна визначити за такою формулою :
= ∑ / ∑ , (11.5)
Де - фактичний обсяг виконаних робіт за досліджуваний період (декада, місяць, квартал) у межах плану (понадпланове виконання не враховують) шт.,грн.; - плановий обсяг робіт, шт., грн.
Принцип автоматичності передбачає економічно обґрунтоване звільнення людини від безпосередньої участі у виконання операції виробничого процесу. Особливо актуальною є реалізація цього принципу у виробництвах із важкими та шкідливими умовами праці.
Рівень автоматизації визначається за допомогою коефіцієнта () за такою формулою :
= , (11.6)
Де - трудомісткість робіт, які виконуються автоматичним чи автоматизованим способом ; год.; - загальна трудомісткість робіт, год.
Принцип гнучкості означає, що виробничий процес має оперативно адаптуватися до зміни організаційно - технічних умов, зв’язаних із переходом на виготовлення іншої продукції або з її модифікацією.
Принцип системності є надзвичайно актуальним в умовах ринку, оскільки дозволяє цілісно розглядати асі процеси, які відбуваються на підприємстві в царині його місця в ринковому середовищі. Цей процес витікає із розгляду підприємства як системи, діяльність якої має організовуватися за певною системою (послідовністю і комплексністю), враховуючи всі чинники внутрішнього і зовнішнього оточення підприємства.
Тема 11. Виробничий процес і організаційні типи виробництва.
Лекція 4
План
3. Організаційні типи виробництва. Ознаки одиничного, серійного, масового типів виробництва.
4. Визначення серійності виробів.
3. Організаційні типи виробництва. Ознаки одиничного, серійного, масового типів виробництва.
Особливості діяльності підприємства, специфіка конкретних технічних та організаційних рішень істотно залежать від типу виробництва.
Тип виробництва - це класифікаційна категорія виробництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва: одиничне, серійне й масове.
Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції, малим обсягом випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких здебільшого не передбачається. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і сумарний їхній випуск може бути досить значним. Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою продукції, великим обсягом безперервного й тривалого виготовлення однакових виробів.
Окремо виділяють дослідне виробництво, що в ньому виготовляються зразки або партії (серії) виробів для проведення дослідних робіт, випробувань, доопрацювання конструкцій.
За ознаками типу виробництва можна характеризувати виробничі підрозділи: від робочого місця до підприємства взагалі. При цьому важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій.
Робочі місця одиничного виробництва характеризуються виконанням різноманітних операцій над різними деталями в межах технологічних можливостей устаткування.
Виконання різноманітних операцій за умов недостатньо опрацьованих унаслідок частої зміни об'єктів виробництва технологічних процесів потребує висококваліфікованих робітників-універсалів. Орієнтовно для одиничного виробництва > 40.
На робочих місцях серійного виробництва виконуються операції над обмеженою номенклатурою деталей, які обробляються періодично партіями. Кваліфікація робітників у цілому виробництві може бути середньою, за винятком тих висококваліфікованих спеціалістів, які працюватимуть на гнучких автоматизованих лініях.
Залежно від широти номенклатури, величини партій, періодичності їхньої обробки серійне виробництво поділяється на дрібносерійне, середньо серійне і великосерійне. Робочі місця дрібносерійного виробництва за своїми характеристиками близькі до робочих місць одиничного виробництва з дещо меншою кількістю операцій, які на них виконуються, оскільки предмети обробляються малими партіями. Коефіцієнт закріплення операцій орієнтовно в межах 20 < < 40. Для робочих місць середньосерійного виробництва характерне ще більше обмеження кількості виконуваних операцій, оскільки партії виробів стабільно повторюються. Устаткування має більш високий рівень спеціалізації, 10 < < 20. На робочих місцях великосерійного виробництва предмети обробляються великими партіями, устаткування спеціалізоване,
1 <<10
Робочі місця масового виробництва характеризуються постійним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто =1. Устаткування є вузько спеціалізованим, застосовується спеціальне оснащення. Виконання елементарних операцій на потокових лініях не потребує високої кваліфікації робітників, але на автоматизованих системах їхня кваліфікація має бути на рівні техніка чи навіть інженера.
4. Визначення серійності виробів.
Критерієм при встановленні типу виробництва в проектних розробках є } ] коефіцієнт серійності (К), який визначається кількістю деталеоперацій, що припадають у середньому на одне робоче місце, а саме:
Кс = (11.7)
де Кс - коефіцієнт серійності, Н - номенклатура закріпленої за дільницею продукції, шт.; Ді - число операцій по кожному найменуванню продукції згідно
із технологією, шт.; С прийняте число робочих місць на дільниці; яке встановлюється на основі їх розрахункової кількості (С), шт.
В спеціальній літературі і практичних проектних розрахунках використовуються такі величини Кс;
- для масового виробництва Кс = 1.0
- для великосерійного виробництва Кс=2 : 4
- для середиьосерійного виробництва Кс=5 :10
- для дрібносерійного виробництва Кс=10 :40
- для одиничного виробництва Кс>40
Організаційно-технічні особливості типів виробництва безпосередньо позначаються на економіці підприємства. Аналіз окремих технічко-економічних показників їх діяльності свідчить про пряму їх залежність від типу виробництва. Зокрема характерною особливістю є співвідношення прямих і непрямих затрат в структурі собівартості їх продукції.
З підвищенням технічної озброєності праці та зростанні обсягів випуску продукції при переході від одиничного до серійної о і масового типів виробництва зменшується частка живої праці і збільшуються витрати, пов'язані з утриманням та експлуатацією устаткування. Це призводить до зниження собівартості продукції та зміни її структури. Така відмінність собівартості її виробу в різних типах організації виробництва визначається складною взаємодією різноманітних факторів: концентрацією виробництва однакових складових (деталей) виробів, підвищенням технологічності конструкції і застосуванням прогресивного високопродуктивного устаткування, типових технологічних процесів, більш досконалих форм організації виробничих .процесів - безперервно-потокових механізованих і автоматизованих ліній, більш досконалих форм організації і гра ці та управління виробництвом.
Типи виробництва будь-якого підприємства чи його окремого підрозділу необхідно розглядати в площині динаміки, руху та розвитку відповідно до змін в ринковому середовищі, оскільки тільки таким чином підприємства зможуть гнучко адаптуватися до коливань ринку, вибираючи із широкої галій типів і методів організації виробництва найбільш, оптимальні або раціонально поєднуючи їх окремі види.
Оскільки тенденції ринку є мінливі, то серед завдань організації виробництва має бути постійне і систематичне відстеження чинників ринкового середовища, які можуть впливати на організацію виробничих процесів.
Зокрема, в сучасних умовах спостерігається тенденція орієнтації підприємств на задоволення індивідуальних потреб споживача. Підприємства переходять від масового випуску продукції, який враховує запити усередненого споживача, до дрібносерійного або індивідуального замовлення малої групи людей чи окремих осіб.
Про це свідчить досвід розвинутих країн. Для прикладу, в машинобудуванні США серії продукції не більше, ніж з 50 виробів, становлять 75% всього виробництва, середній розмір партії поступово знижується до 3-10 шт. На машинобудівних заводах Англії 80% усіх машин випускається серіями менше 30 шт. Суверенізація життя та індивідуалізація попиту також будуть сприяти розширенню сфери одиничного і дрібносерійного типів виробництва.
Питання для самоконтролю
Тема 12. Організація виробничого процесу у часі та просторі.
Лекція 5
План
Ключові терміни
|
Виробничий цикл |
Послідовний вид руху деталей |
|
Операційний цикл |
Паралельний вид руху деталей |
|
Технологічний цикл |
Послідовно-паралельний вид руху деталей |
В організації виробничого процесу важливу роль відіграють часові категорії, оскільки взаємозв’язок і поєднання основних елементів виробничого процесу відбувається не тільки в просторі, але й часі. Для того, щоб виробничий процес відбувся, необхідний певний період (час), за який предмети праці пройдуть відповідну технологічну обробку, щоб перетворитися в готовий продукт. В даному випадку часова категорія проявляється через виробничий цикл, поняття якого буде розкрито далі.
Під виробничим циклом розуміється календарний проміжок часу з моменту запуску сировини, матеріалів у виробництво до повного виготовлення готової продукції або період від початку до закінчення якогось виробничого процесу. Тривалість виробничого циклу розраховується в одиницях календарного часу (години, дні. місяці).
Важливими складовими виробничого циклу є технологічний і операційний цикли. Операційний цикл являє собою час виконання однієї операції, протягом якого виготовляється одна деталь, партія деталей або кілька різних деталей. Під технологічним циклом розуміється час виконання технологічних операцій у виробничому циклі.
Структура виробничого циклу виготовлення будь-якої продукції складається з часу виробництва і часу перерв.
Час виробництва складається з:
- тривалості виконання технологічних операцій;
- тривалості допоміжних операцій;
- тривалості допоміжних операцій (підготовчо-завершальних (tпз), транспортно-складських (tт), контрольних (tк); природних операцій (tпр).
Час перерв ділиться на:
- перерви в робочий час;
- перерви в неробочий час.
Останні є такими: перерви між змінами, на обід, святкові та вихідні дні. Перерви в робочий час складаються з перерв партійності , між операційного (tмо), міжцехового (tмц) і між змінного очікування.
У загальному вигляді тривалість виробничого циклу
розраховується для окремих деталей, вузлів, виробів, а також для їх
партій:
Тц = ∑То + ∑tпр +∑tп-з +∑tтр + ∑tk +∑tмo + ∑tмц, (12.1)
де То, tпр, tп-з, tтр, tк, tмо, tмц - час технологічних операцій, природних процесів, підготовчо-завершальних, транспортних операцій, контрольних операцій, міжопераційної і відповідно міжцехової (міжзмінної) паузи в обробленні деталей;
m, і, n, j, х, у, z - кількість технологічних, природних, підготовчо-завершальних, транспортних, контрольних операцій і перерв відповідно.
На тривалість виробничого циклу істотно впливають розмір партій деталей і вид руху предметів праці в процесі їх обробки .
Розрахунок розміру партії здійснюється за формулою:
n = Т п-з / tшт * Кпн, (12.2)
де, Тп-з – підготовчо-завершальний час на партію;
tшт. – штучно-калькуляційний час най тривалішої операції;
Кпн – коефіцієнт допустимих витрат часу на переналагодження устаткування, залежно від складності устаткування його значення береться в межах 0,03 – 0,1
2. Розрахунок тривалості виробничого циклу простого процесу.
Основу виробничого циклу становить технологічний цикл, який складається з операційних циклів, що означає тривалість закінченої частини технологічного процесу, яка виконується на одному робочому місці.
Ця тривалість включає кількість деталей в партії, час обробки однієї деталі, кількість робочих місць або устаткування, на яких здійснюється операція.
При виготовленні партії однакових предметів використовується один з видів їх руху,а саме: послідовний, паралельний, паралельно -послідовний.
Послідовний вид полягає в тому, що наступна операція починається тільки після закінчення обробки всіх предметів партії на попередній операції.
, (12.3)
п – кількість деталей в партії;
tі – тривалість і-тої операції.
і=1…п – кількість операцій, яку проходить одна деталь.
Паралельного вид полягає в тому, що деталі поштучно або транспортними партіями передаються на наступну операцію негайно, після закінчення обробки на попередній операції, незалежно від часу виконання суміжних операцій та готовності всі партії.
, (12.4)
tд – тривалість найдовшої операції.
Сутність паралельно-послідовного виду руху полягає в тому, що на кожному робочому місці робота провадиться без перерв, як при послідовному русі, але разом з тим має місце паралель; обробка однієї й тієї самої партії деталей на суміжних операціях.
, (12.5)
Можливі два варіанти паралельно-послідовного виду рух
У побудові графіка паралельно-послідовного руху треба керуватися такими правилами.
Послідовно-паралельний вид руху поєднує в собі переваги послідовного і паралельного видів руху, зокрема такі: вироби передаються від одного робочого місця до іншого частинами партій; частини партій вибираються таким чином, щоб устаткування в межах обробки партій деталей не простоювали (як за послідовного виду руху) і щоб цикл обробки партій виробів був якомога коротший.
За такої організації виробничий цикл виготовлення партії деталей характеризується тим, що по-перше, його тривалість менша, ніж при послідовному виді руху; по-друге, у ньому відсутні перерви в роботі устаткування й робітників; по-третє, при цьому виді руху загальний час пролежування деталей на операціях набагато менший, ніж при послідовному виді руху.
Тема 12. Організація виробничого процесу у часі та просторі.
Лекція 6
План
3. Визначення виробничого циклу складного процесу.
4. Шляхи скорочення виробничого циклу. Зниження трудомісткості операцій за рахунок удосконалення конструкції і технології.
Для забезпечення точності розрахунку виробничого циклу використовуються календарно-планові нормативи: розмір партії; кількість партій, що запускаються; ритм. Використовуючи нормативні дані, послідовно визначають: час операційною циклу партій виробів за складальними одиницями; необхідну кількість робочих місць; цикловий графік складання виробів без урахування завантаження робочих місць; закріплення операцій за робочими місцями; стандарт-план складання виробу; уточнений цикловий графік з урахуванням завантаження робочих місць; тривалість виробничого циклу; випередження запуску-випуску за складальними одиницями.
На практиці використовують спрощений метод розрахунку
оптимального розміру партії. Для цього використовується відповідна таблиця.
Наприклад. На підприємстві місячна програма випуску виробу «А»
становить Nвип = 700 шт. Кількість робочих днів у місяці Др = 21, режим
роботи дільниці Кзм = 2 зміни. Dтрати часу на планові ремонти Ар=2% номінального фонду часу.
Послідовність розрахунку така:
Nmin ≤ nн ≤ nmax (12.6)
Для цього визначається розмір мінімальної партії, виходячи з затрат
часу на переналагодження і поточний ремонт робочих місць (аоб). Для серійного виробництва аоб = 0,2 – 0,1 %, дрібно-серійного і одиничного аоб= 2 - 10%.
nmin =( (100 – aоб)∑Тп-зі ) / аоб ∑ Тшт (12.7)
де, Тп-зі- сумарний час підготовчо-завершального часу на і-ті операції
виготовлення партій складальних одиниць;
Тшт — сумарний штучний час на і-ті операції.
Використовуючи дані таблиці, проведемо розрахунок мінімальної величини партії:
nmin = (100-2) * 200/ 2*113,2 = 86 шт
Місячна програма випуску виробів (складальних одиниць) зазвичай вважається як максимальна величина партії (у нашому прикладі nmах = 700 шт.). Коригування граничного розміру партії виробів здійснюється, виходячи з мінімального його значення. Спершу встановлюється зручний для планування ритм (Rпл) періоду черговості партій виробів за таких умов: якщо в місяці 20 робочих днів, ритмами будуть 20, 10, 5; 4, 2, 1; якщо 21 день, ритмами будуть 21, 7, 2, 1; якщо 22 дня, то відповідно — 22, 11, 2, 1.
Період чергування партій виробів розраховується за формулою:
Rпл = Др.* nmin * nmax (12.8)
де Др — кількість робочих днів у місяці.
Виходячи з наведеного прикладу, цей період дорівнюватиме:
Rпл=21*86 : 700 = 2,58дня.
У разі отримання нецілого числа вибирають із зручних для планування ритмів найближче ціле число, яке і буде прийнятим періодом чергування партій (Rпр). У даному випадку Rпр = 3 дні (з ритмів 21, 7, 3, 1).
Потім відповідно до прийнятого періоду чергування, коригуючи параметри, визначаємо розмір нормальної (оптимальної) партії за формулою:
nн = Rпр * nmax : Др = 3*700:21 = 100 шт. (12.9)
Отже, виконується умова 86 < 100 < 700. Нормальний розмір партії має бути кратним місячній програмі випуску (запуску) виробів. Кількість партій у місяці (X) визначається таким чином:
Х = nmax : nн = 700 : 100 = 7 партій (12.10)
Tіn = t tіn * nн + Тn-зі : 60 (12.11)
Для складальної одиниці АВ1
tin = 7*100 + 20: 60 = 12 год
3. Тривалість операційного циклу партії виробів за складальним! одиницями визначається за формулою:
Тоск.од. = ∑ tin (12.12)
де к - кількість операцій, що входить у складальну одиницю.
Для складальної одиниці АБ
Тоск.од = 27 + 21+8 = 56
Аналогічно здійснюються розрахунки з іншими складальними одиницями.
4. Необхідну кількість робочих місць для складання виробу розраховують так:
Л
/
РМnp = ∑tiшт. / Тзм * S * Rn (12.13)
У нашому прикладі РМпр = 192 / 8*2*3 = 4 робочих місця.
5. Кількість робітників визначається за формулою:
Чр.ск. = РМ nр * Kзм * Ксп (12.14)
де Кзм— коефіцієнт змінності:
Ксп- коефіцієнт, що враховує спискову чисельність (можна прийняти Ксп = 1,1).
У даному прикладі:
Чр.ск. = 4*2*1,1 = 9 осіб
Виробничий цикл складного виробу дорівнює іж цикловихму ланцюжку взаємопов’язаних робіт, що послідовно виконуються (тривалості виготовлення найбільш трудомісткої деталі з урахуванням партіонності, складання найбільш трудомісткого вузла і тривалості загального складання вире
Іншими словами, виробничий цикл складного виробу визначається найбільшою сумою циклів послідовно пов’язаних простих процесів і іж циклових перерв:
Тц.скл = ( ∑ Тці ) + ( ∑ Тмці ) (12.15)
де mi — кількість послідовно пов'язаних між собою процесів виготовлення деталей і складальних процесів;
Тці - тривалість циклу виготовлення деталей або виконання складальних процесів;
Тмці - тривалість міжциклових перерв.
Цикловий графік дає можливість визначити термін деталей у виробництво. При цьому запускаються деталі не всі одночасно, а виходячи з термінів подачі їх на складання й тривалості виробничого циклу та термінів випередження запуску порівняно з випуском.
Зниження трудомісткості операцій за рахунок удосконалення конструкції і технології
Скорочення циклу складного виробничого процесу можливе за рахунок зменшення циклів простих процесів, за рахунок збільшення паралельності їх виконання, а також зменшення перерв між ними.
Загалом, до основних шляхів скорочення виробничого циклу можна віднести: зниження трудомісткості виконання технологічних операцій, скорочення затрат часу на транспорті, складські і контрольні операції, удосконалення організації виробництва, використання сучасних методів моделювання ситуації, лінійного й динамічного програмування тощо.
Реалізація названих заходів, спрямованих на скорочення тривалості виробничого циклу, позитивно позначиться на економіці підприємства, оскільки тривалість виробничого циклу є важливим показником рівня організації виробництва. Скорочення тривалості виробничого циклу зменшує потребу в оборотних засобах, які є в незавершеному виробництві, одночасно прискорюючи їх оборотність і здешевлюючи собівартість продукції. Крім того, за рахунок скорочення тривалості виробничого циклу досягається раціональніше використання устаткування і оптимізація виробничих потужностей. Зменшення незавершеного виробництва, як результат скорочення тривалості виробничого циклу, дозволяє економніше використовувати виробничі площі, відведенні під зберігання предметів праці, і задіювати їх для інших цілей, а також сприяє зниженню складських витрат і собівартості виготовлюваної продукції.
Питання для самоконтролю
Тема 13. Методи організації виробництва.
Лекція 7
План
Ключові терміни
|
Дискретний вид |
Технологічна форма організації |
|
Неподільна продукція |
Предметно-замкнена дільниця |
Порівняльна характеристика типів виробництва
|
№ п/п |
Фактори |
Типи виробництва |
||
|
Одиничне |
Серійне |
Масове |
||
|
1 |
Номенклатура виготовлю ва-ної продукції |
Необмежена |
Обмежена серіями |
Один або декілька виробів |
|
2 |
Повторюваність випуску виробів |
Не повторюється |
Періодично повторюється |
Постійно повторюється |
|
3 |
Використовуване устаткування |
Універсальне |
Універсальне, частково спеціалізоване |
В основному спеціалізоване |
|
4 |
Розміщення виробничого устаткування |
За технологічним принципом |
За предметно-технологічним принципом |
За предметним принципом |
|
5 |
Розроблення технологічного процесу |
Укрупнений метод (на виріб, на вузол) |
Подетальна |
Подетально-поопераційна |
|
6 |
Інструмент, що застосовується |
Універсальний, частково спеціальний |
Універсальний спеціальний |
Переважно спеціальний |
|
7 |
Закріплення деталей та операцій за верстатами |
Спеціально не закріплені |
Значна кількість деталей і операцій закріплені за певними видами устаткування |
На кожному верстаті виконується одна й та ж операція над однією деталлю |
|
8 |
Кваліфікація робітників |
Висока |
Середня |
В основному невисока, крім кваліфікації налагод-жувальників, інструментальників |
|
9 |
Взаємозамінність складових виробу |
Припасування |
Неповна |
Повна |
|
10 |
Собівартість одиниці продукції |
Висока |
Середня |
Низька |
У структурі концептуальної моделі організації виробництва виділяють "методи організації виробництва, під якими розуміють способи поєднання організації виробничого процесу в часі і просторі.
Інтеграція виробничого процесу в часі й просторі за допомогою відповідного методу організації забезпечує взаємозв'язок і стійкість всіх елементів виробництва, тобто перетворює хаотичність протікання процесу в організований процес. Можна вважати, що метод організації впорядковує виробництво, надаючи йому певної форми (просторова ознака) і забезпечуючи бажаний ритм протікання (часова ознака)
Розглянемо сутнісну характеристику методів організації виробництва через призму часу і простору.
Організація виробничого процесу в часі визначається мірою його перервності. Перервність залежить від виду продукції і технології її виготовлення. Вся продукція може бути розділена на два види: дискретну і неподільну.
До дискретного виду відноситься продукція, яка складається із різних частин. Наприклад, машини, прилади, одяг, взуття, меблі і т.д.
Неподільну продукцію не можна розділити на різні частини або складові (компоненте). До неї відносяться всі види рщинної продукції (рідкі хімічні речовини, рідкі сплави металів і т.д.) і деякі види наггіврщинної (тістоподібної) продукції (хлібне тісто, лаки, фарби та інші). Виробництво неподільної продукції здійснюється тільки через неперервні технологічні (виробничі) процеси, а для виробництва дискретної продукції можуть застосовуватися і напівнеперервні виробничі процеси. В напівнеперервних виробничих процесах одна частина операцій виконується неперервно, а інші - з перервами. Прикладом напівнеперервних виробничих процесів може служити процес виготовлення виливок в земляні форми в ливарних і (ехах машинобудівних підприємств, в яких операції плавлення рідкого металу, заливання форм, охолодження форм повинні виконуватись неперервно, тобто, одна за другою, а решта можуть виконуватись перервно.
В такій галузі промисловості, як машинобудування, деревообробна, легка та інші, вся продукція відноситься до дискретного виду і при її виготовленні здійснюються як перервні, так і напів- і неперервні виробничі процеси.
Організація виробничого процесу в просторі визначається розташуванням (плануванням) устаткування (робочих місць), дільниць і цехів. Вона залежить, в основному, від виду продукції, її кількості та технології виготовлення.
В перервних виробничих процесах устаткування (робочі місця) можуть розташовуватись за однорідними технологічними групами (однорідними технологічними операціями) або за групами для обробки конструктивно однорідних і подібних за розмірами (масою) деталей.
Для здійснення неперервних виробничих процесів устаткування (робочі місця) розміщуються за ходом технологічного процесу оброблювання деталей (збирання складальних одиниць і виробів). Такі методи виробництва відносяться до потокових, всі решта - до непотокових.
Фактори, що впливають на вибір методів організації виробництва:
- розміри і маса виробу, оскільки із збільшенням розмірів і маси виробу ускладнюється організація потокового виробництва;
- кількість виробів, які підлягають випуску за певний період часу (рік, квартал, місяць, добу). При випуску, наприклад, одного виробу в місяць, як правило, недоцільно організовувати потокове виробництво;
- періодичність випуску виробів. Вона може бути регулярною і нерегулярною. При регулярному випуску вироби можуть випускатися через суворо визначені періоди часу, тобто ритмічно, наприклад, по 20виробів щомісячно або по одному виробу на день. Нерегулярний випуск виробів через невизначені або різні періоди часу і в різних кількостях. У таких випадках треба застосовувати непотокові методи;
- точність і шорсткість поверхні виробів. При високій точності і малій шорсткості поверхні здебільшого треба використовувати непотокові методи.
Непотокове виробництво може бути спеціалізовано за такими формами: технологічна, предметно-іругюва і змішана (рис. 13.1.).
Технологічна
Непотокове виробництво
Предметно-групова
Змішана
Рис. 13.1. Форми спеціалізації непотокового виробництва.
Тема 13. Методи організації виробництва.
Лекція 8
План
Технологічна форма організації виробництва. Вона характеризується створенням дільниць, на яких устаткування (робочі місця) спеціалізовані за ознакою їх технологічної однорідності і розмірів. Така форма організації широко поширена на машинобудівних підприємствах, підприємствах легкої та деревообробної промисловості, оскільки забезпечує максимальне завантаження устаткування в умовах дрібносерійного виробництва і гнучкість до змін технологічних процесів. Так, в ковальсько-штампувальних цехах машинобудівних підприємств можуть бути створені, наприклад, дільниці вільного кування або штампування (гарячого або холодного), горизонтально-кувальних машин та ін., які можуть поділятись ще на дільниці великих, середніх і дрібних молотів і пресів. У ливарних цехах можуть створюватись дільниці ручного і машинного формування, кокільного литва, литва в оболонкові форми; дільниці чавунного, стального, кольорового литва і ін. В механообробних цехах можуть бути дільниці, створені за видами металорізальних верстатів, які поділяються ще на дільниці великих, середніх і малих верстати в кожній групі. В складальних цехах слюсарно-складальні дільниці поділяються за видами виробів, які складаються (складальних одиниць).
Виділення окремих технологічних дільниць не завжди свідчить про їх самостійність як адміністративної одиниці, оскільки одному начальнику (старшому майстрові) може підпорядковуватись декілька споріднених дільниць залежно від їх розмірів (кількості устаткування і числа робітників).
При розміщенні устаткування (робочих місць) за технологічною формою організації виробництва деталь може проходити обробку на декількох технологічних дільницях, а інколи на одну і ту ж дільницю повертатись по декілька разів. Створюється довгий і складний шлях руху деталей, збільшується час і витрати на транспортування їх по дільницях, збільшується час на передавання в дільницю (на оформлення документації і очікування початку обробки на наступній за ходом технологічного процесу дільниці). Рух партії деталей, як правило, проходить за послідовним видом. Партія деталей в деяких випадках дробиться, тобто вона неоднакова на різних дільницях. Все це збільшує тривалість виробничого циклу виготовлення партії деталей. З іншого боку, на таких дільницях досягається найбільш повне завантаження в часі і по потужності кожної одиниці устаткування, що обумовлює зниження собівартості виготовлюваної продукції.
Повніше завантаження в часі устаткування дозволить на технологічних (непотокових) дільницях використовувати менше число одиниць устаткування порівняно із потоковими дільницями (лініями), що приведе до економії капітальних вкладень.
Організація предметно-замкнутих дільниць. На предметно-замкнутих дільницях (у технологічному відношенні) повинні виконуватись, як правило, всі (від першої до останньої) чи більшість операцій, необхідних для повної обробки деталей або складання складальних одиниць в даному цеху.
Повністю замкнути процес виготовлення на одній дільниці в деяких випадках неможливо через цілий ряд причин (завантаження устаткування, санітарно-гігієнічні умови, розміри цеху та ін.) . В такому випадку може бути організована кооперація з дільницями даного та інших цехів.
Предметно-замкнуті дільниці не завжди є адміністративно-виробничими і декілька предметно-замкнутих дільниць можна об'єднувати в одну адміністративно-виробничу дільницю.
Номенклатура деталей значно менша, ніж на будь-якій технологічній дільниці. Вся номенклатура деталей, закріплених за цехом, розбивається на декілька предметно-замкнутих дільниць, на кожній із яких обробляється тільки їх деяка частина.
У зв'язку з цим, в основу організації предметно-замкнутих дільниць покладена класифікація деталей і складальних одиниць за певними ознаками і закріплення кожної їх класифікаційної групи за певною групою робочих місць. Наприклад, в машинобудуванні до основних ознак класифікації відносять наступні: 1) вид заготовки; 2) габаритні розміри деталей; 3) конструктивний тип деталей; 4) основний технологічний маршрут обробки.
Для класифікації деталей повинні використовуватись ЕОМ, оскільки число деталей і можливих варіантів їх поділу на класи, підкласи і т.д. дуже велике.
В одиничному і малосерійному виробництві для скорочення трудомісткості розрахунків можливе використання методу вибіркової класифікації деталей.
Представники груп виробів, які вибрані як типові повинні відповідати наступним вимогам: - принципові конструктивно-технологічні властивості виробів даної групи повинні бути чітко окреслені; - програма виробів -представників повинна бути близькою до найбільш характерної для даної групи виробів; - кількість типових представників повинна бути такою, щоб число деталенайменувань, що входить до них і є в основою класифікації, забезпечувало необхідну достовірність вибірки.
Необхідно також, щоб була планово-організаційна спільність сукупності деталей за двома ознаками: трудомісткістю і кількістю деталей, які виготовляються.
Остаточно номенклатуру груп виробів, які підлягають обробці на конкретній дільниці (цеху), треба встановлювати після розрахунків завантаження устаткування.
При організації складальних дільниць, спеціалізованих по виробах або складальних одиницях, ознаками їх класифікації є: - програма і повторюваність випуску виробів; конструктивна і технологічна однорідність; - габаритні розміри або маса.
При організації предметно-замкнутих дільниць, спеціалізованих по деталях, ознаками класифікації можуть бути: - застосовуваність деталей (оригінальні, уніфіковані, нормалізовані або стандартні); - кількість і повторюваність випуску деталей і виробів (одиничний, серійний і масовий); - вид матеріалу (чорні метали, кольорові метали і т.д.); - метод отримання заготовки (лиття, кування, різання і т.д.); - розміри (маса), точність і шорсткість поверхні обробки;
- конфігурація і технологічні маршрути (однакові, подібні і різні).
Деталі зрізними технологічними маршрутами мають різний склад і різну послідовність виконання операцій (різпонаправлені маршрути). Класифікація деталей за однорідністю технологічних маршрутів має найбільше значення при формуванні предметно-замкнених дільниць.
Не всі з перелічених вище ознак можуть враховуватись при класифікації деталей дія організації предметно-замкнених дільниць у конкретних виробничих умовах. Іноді необхідна подальша диференціація деталей всередині кожної трупи. При груповій обробці деталей в одну групу включаються деталі оброблювані, при одному налагоджуванні устаткування. Якщо для однієї і тієї ж деталі декілька операцій виконуються при різних трупових налагоджуваннях, годі включення деталі в ту або іншу групу здійснюється по найбільшій трудомісткій операції.
При недостатньому завантаженні робочих місць виготовленням деталей однієї класифікаційної групи за предметно-замкненою дільницею закріплюються деталі декількох груп з подібними класифікаційними ознаками. Необхідно, насамперед, прагнути до організації предметно-замкнених дільниць з однаковими або подібними технологічними маршрутами виготовлення деталей. Предметно-замкнені дільниці є найпростішою формою потокових ліній і мають такі переваги в порівнянні з іншими предметно-замкненими дільнями.
Переваги предметно-замкнених дільниць :
4.Предметно-групова і змішана форми організації не потокового виробництва
Для створення предметно-замкиених дільниць іноді треба переглянути конструкції і технологію виготовлення деталей з метою їх уніфікації! нормалізації та типізації технологічних процесів, а також з метою найкращої розпланіровки устаткування (робочих місць); при цьому вимагається чітке закріплення операцій за робочими місцями. Це приводить до * збільшення серійності виробництва; * підвищення продуктивності праці; * скорочення шляху руху виробів й тривалості виробничого циклу обробки деталей і незавершеного виробництва і в кінцевому підсумку до зниження собівартості продукції. Стисла характеристика предметно-замкнутих дільниць відображена на рис. 13.2.
Рис. 13.2. Стисла характеристика предметно-замкнутих дільниць.
Предметно-групова і змішана форми організації непотокового виробництва. При цій формі організації непотокового виробництва створюються предметно-групові або подетально-групові дільниці на основі використання групової технології обробки деталей (рис. 13.3.)
При використанні групової технології застосовується метод типізації технологічних процесів, за якими деталі розбивають на класи, групи, підгрупи і т.д., аж до типу. До одного тилу відносяться деталі, для яких можна розробити загальний типовий технологічний процес.
* Метод групової обробки деталей полягає в розробленні технологічного процесу і технологічного оснащення для групи подібних між собою деталей або операцій, для яких повинно використовуватись однотипне устаткування і оснащення. При цьому досягається скорочення різноманітності оброблюваних деталей і операцій. Цей метод сприяє застосуванню технології, яка відповідає рівню технології великосерійного і масового виробництва.
Рис. 13.3. Види предмегно-групової форми організації непотокового виробництва.
Групове виробництво, наприклад, на стадії механообробки на базі групової технології може бути створено у вигляді подетально-групових цехів, дільниць і групових (багатопредметних) потокових ліній без переналагоджування верстатів.
Питання для самоконтролю
Тема 14. Організація потокового та автоматизованого виробництва.
Лекція 9
План
Ключові терміни
|
Потокове виробництво |
Однонредметна потокова лінія |
|
Перервно-потокова лінія |
Стаціонарна безперервно-потокова лінія |
|
Гнучкість виробництва |
Гнучке автоматизоване виробництво (ГАВ) |
|
Гнучка автоматична виробнича система (ГABC) |
Потоковим виробництвом називається прогресивна форма організації виробництва, побудована на ритмічному повторенні узгоджених у часі основних і допоміжних операцій, які виконуються на спеціалізованих робочих місцях, розміщених у порядку проходження операцій технологічного процесу.
В основі організації потокового виробництва лежать принципи організації виробничого процесу (спеціалізації, прямоточності, безперервності, паралельності, ритмічності тощо ).
Головні ознаки потокового виробництва :
- за групами робочих місць закріплюється обробка чи складання виробу одного найменування чи строго обмеженої"кількості виробів, які подібні
за конструкцією і технологією;
- робочі місця розміщують за ходом технологічного процесу;
- технологічний процес виготовлення виробу розбивається на операції і на кожному робочому місці викочується одна чи декілька подібних операцій;
- предмети передаються з операції на операцію поштучно чи невеликими передавальними партіями відповідно до заданого ритму роботи потокової лінії;
- спостерігається високий рівень механізації та автоматизації основних і допоміжних операцій через вузьку спеціалізацію робочих місць.
Основною ланкою потокового виробництва є потокова лінія, тобто група робочих місць, на яких здійснюється виробничий процес. Порівняльна характеристика основних видів потокових ліній, які уособлюють основні форми потокового виробництва, подано в табл. 14.1.
Особливості розрахунків однонредметних потокових ліній. Однопредметною називається потокова лінія, на якій проходять обробку вироби одного найменування, а робочі місця отеціалізуються на виконанні однієї дегалеоперації. Вибір організаційних форм потокових ліній визначається тактом роботи ліній, ступенем синхронізації операцій технологічного процесу, рівнем завантаження робочих місць на лінії.
Найпоширеніші форми організації однопредметних ліній :
- перервно-потокові лінії (прямоточні)
- атоматизовані потокові лінії
- безперервно-потокові лінії із застосуванням робочих чи розподільчих конвейєрів
- безперервно-потокові лінії з нерухомим об'єктом (стаціонарний потік)
Безперервно-потокові лінії широко використовують в складальних цехах масового і великосерійного виробництва. Вони характеризуються синхронізацією виробництва, безперервністю виробничого процесу, оскільки вироби не пролежують в очікуванні обробки, транспортування й контролю, а також рівномірністю виробництва.
Вихідним розрахунковим нормативом при проектуванні потокової лінії є такт (r), тобто інтервал часу міх запуском і випуском двох суміжних
виробів на лінії.
Такт роботи лінії визначається за такою формулою:
r = Fg / Nзап (14.1)
При передачі виробів партіями з однієї операції на іншу визначається ритм потокової лінії (R) за такою формулою:
R = p*r, (14.2)
де р - розмір передавальної партії виробів.
Безперервно-nomoкoвi літії робочим конвейєром використовують пере
важно для складання і обробки виробів при великих програмних завданнях.
Особливості розрахунку параметрів цього виду потокових ліній залежать від
способу виконання операцій, які здійснюються безпосередньо на конвейєрі. Для
підтримання ритму роботи на робочих місцях встановлюються робочі зони
операцій - відстань, у межах якої повинна виконуватися операція під час руху
конвеєра.
Безперервно-потокові лінії з розподільчим конвейєром використовуються на дільницях механічної обробки і складання невеликих виробів при великих програмах випуску. Операціїна цих лініях виконуються на стаціонарних робочих місцях, розміщених вздовж конвейєра з одного чи двох боків.
Такт, ритм, число робочих місць і швидкість руху конвейєра визначаються, як і для лінії з робочим конвейєром.
Стаціонарні безперервно-потокові лінії використовують при виробництві виробів, які мають великі габарити і значну масу, що вимагає складних складально-монтажних операцій. їх транспортування технічно ускладнене і економічно невигідне. В цьому випадку на стаціонарних робочих місцях (стендах, площадках) перебуває одночасно декілька виробів. Процес складання поділений на таку ж кількість операцій. Спеціалізовані бригади чи окремі робітники в певний послідовності обходять об'єкти, виконуючи із заданим тактом свої операції. Для підтримування ритму використовують засоби цифрової, світової чи звукової сигналізації. Склад бригад залежить від трудомісткості операції і заданого такту лінії. Число стендів відповідає числу операцій і числу бригад. Для виправлення дефектів на лінії передбачають один - два додаткових стенди.
Перервно-потокові лінії використовують при обробці трудомістких деталей на різному устаткуванні. Характерною особливістю перервно-потокових ліній є відсутність синхронності операцій внаслідок різної величини їх трудомісткості.
Вихідними даними для розрахунку безперервно-потокових ліній є програма запуску продукції (Nзап) на лінію за розрахунковий період часу (місяць, добу, зміну), дійсний (Fд) фонд часу, норми часу.
Добова програма запуску (Nзап) визначається на основі заданої добової програми випуску (Nвип) за такою формулою:
Nзап = (Nвип * 100 ) / (100 - £) (14..3)
де £- технологічні втрати, %.
Нормальна довжина робочої зони операції (Lін) визначається за такою формулою:
Liн=l0 *(ti / r) = l0Сі (14.4)
де ti- норма часу на даній операції, хв.;
Сi- число робочих місць на даній операції, шт.
На операціях із значними відхиленнями часу для їх виконання передбачається резервна (додаткова) зона.
Величина резервної (Lрез ) зони визначається за такою формулою:
Liрез= Gі Liн (14.5)
де Gі - коефіцієнт відхилення часу (максимальної фактичної затримки) при виконанні операції. Його величина розраховується за такою формулою:
Gі = (tmax - ti )/ ti (14.6)
де tmax -максимальна тривалість даної операції, хв.;
ti - норма часу на даній операції, хв.
Для підтримання ритмічної роботи лінії між операціями різної тривалості ствopюютьcя мiжoпepaцiйнi oбopoтнi заділи. Maкcимальна величина заділу(Zmax) визначається за такою формулою:
Zmax = ((Tn * Ci ) / ti ) – ((Tn * Ci+1 ) / ti+1 ) (14.7)
де Тп період роботи на суміжних операціях при незмінному числі діючих верстатів,- хв; Сi, Сi+1- число одиниць обладнання, яке працює на суміжних операціях протягом періоду Тп, ti, ti+1 - норми часу на суміжних операціях, хв.
Змінно-потокові лінії. Загальний такт такої лінії визначається за такою
формулою:
rзаг = (Fд (1 - ŋ)) / ∑ Ni (14.8)
де ∑ Ni - сума програмних завдань по всіх закріплених за лінією виробах
в шт.
При розрахунку робочого такту за умовним об'єктом трудомісткість одного із закріплених виробів приймається за одиницю. Для інших деталей визначається коефіцієнт приведення (Кпр) діленням їх трудомісткості Ті трудомісткість умовної одиниці Ту за такою формулою:
Кпр = Ті / Ту (14.9)
Далі розрахунок здійснюється так: визначається програма в приведених одиницях за такою формулою:
Кпрі = Ni * Kпр (14.10)
визначається умовний загальний такт лінії (rу ) за такою формулою:
rу = (Fд (1 - ŋ)) / ∑ Nпрі (14.11)
Тема 14. Організація потокового та автоматизованого виробництва.
Лекція 10
План
Одним із найважливіших напрямків підвищення ефективності виробництва є його автоматизація. Однак широка номенклатура, малі обсяги випуску і часта змінюваність виробів у цьому виробництві зумовлюють найбільші труднощі і високу вартість його автоматизації, оскільки одночасно з автоматизацією тут необхідно забезпечити високу гнучкість виробництва.
Гнучкість виробництва - це його здатність виробляти широку номенклатуру продукції і швидко та економічно здійснювати перехід від випуску одного до випуску іншого типу виробів.
Гнучке автоматизоване виробництво (ГАВ) ґрунтується на загальноприйнятих принципах організації виробничого процесу, хоч їх роль і методи реалізації змінюються.
Значно зростає роль принципу пропорціональності, оскільки в ГВС повинна тісно узгоджуватися пропускна здатність не тільки всіх основних виробничих підрозділів, але й обслуговуючих і допоміжних виробництв. ГВС передбачає відхід від традиційної вузької спеціалізації до принципу універсалізації. Частково втрачає свою вагу принцип прямоточності, але набувають сили зовсім нові і специфічні для ГВС принципи, які чіткіше виявляють характер гнучкого виробництва.
Нові і специфічні принципи ГВС :
► принцип інтеграції виробничих процесів. Цей принцип вимагає гнучкого поєднання основних, допоміжних і обслуговуючих процесів в єдиний виробничий процес, що протікає за одним планом;
► принцип універсальності, згідно із яким створюється сприятлива і
реальна можливість зміни послідовності використання устаткування при виконанні даного виробничого процесу;
► принцип диверсифікації, що значно розширює свободу підприємств у
виборі асортименту продукції і, таким чином, знижує ризик;
► принцип автономності гнучкої автоматизованої системи, що виражається в незалежності від інших виробничих підрозділів і забезпечує
максимальну предметну замкнутість виробничого процесу.
Необхідний ефект від автоматизації серійного і дрібносерійного виробництва може бути досягнутий тільки в тому випадку, якщо вона буде здійснюватися комплексно.
Гнучке автоматизоване виробництво (ГАВ) - це інтегроване автоматизоване виробництво широкої номенклатури виробів, яке здатне автоматично переходити від випуску одного до випуску іншого типу виробів у межах встановленої номенклатури і яке допускає зміни цієї номенклатури без зміни його технологічного оснащення.
ГАВ реалізується за допомогою виробничих систем, які мають властивості гнучкості і автоматичності функціонування.
Гнучка автоматична виробнича система (ГABC) це сукупність верстатів з числовим програмним керуванням, промислових роботів, автоматичних транспортних засобів, автоматичних складів, взасмоузгоджена центральною керуючою ЕОМ, і робітників, які обслуговують всі ці засоби, що забезпечує реалізацію гнучкого автоматичного процесу виробництва.
ГАВС може функціонувати також при звичайних, системах керування виробництвом, системах конструкторської і технологічної підготовки виробництва. Важливо тільки, щоб власні її процеси здійснювались автоматично за розробленими будь-яким способом програмами.
Застосування сучасних ГАВС вимагає значно фунтовнішої характеристики усіх їх компонентів. ГАВС включає такі види компонентів.
Верстати з числовим програмним керуванням (ЧПК). Це верстати, які мають вмонтовані програмні пристрої автоматичного керування, програми робіт яких .складаються на основі чисел, одержаних безпосередньо із креслень деталей. Кожний верстат з ЧПК може обробляти широку номенклатуру деталей при обмеженому наборі технологічних методів обробки.
Промислові роботи. Промисловий робот (ПР) - це машина-автомат, запрограмована на виконання допоміжних і деяких основних виробничих операцій.
Автоматичні транспортні засоби. Серед автоматичних транспортних пристроїв використовуються такі: підвісні транспортери, встановлені на підлозі транспортерні візки, оснащені пристроями захоплення предметів виробництва і керовані від магнітних шин, прокладених під підлогою відповідно до траєкторії транспортного шляху; керуються від ЕОМ, точність позиціонування - до 1 мм.
Автоматичні склади і нагромаджувані. Важливого частиною ГАВС є система зберігання і автоматичного розподілу предметів виробництва.
Центральна керуюча ЕОМ ГАВС. Найважливішим компонентом ГАВС, який інтегрує її роботу і перетворює її в єдине ціла, є центральна керуюча ЕОМ зі своїм обладнанням.
Гнучка автоматична дільниця (ГАД) - це предметно або технологічно спеціалізована ГАВС, яка складається із кількох Г А М, або з 6-8 безпосередньо об'єднаних в систему верстатів з ЧПК, транспортно-складської системи і ЕОМ. За своїми виробничими можливостями ГАД приблизно еквівалентна, звичайній адміністративно-відособленій дільниці.
Гнучкий автоматичний цех (ГАЦ) - це предметно спеціалізована ГАВС, яка складається або з декількох технологічно чи предметно спеціалізованих ГАД, або із сукупності безпосередньо об 'єднаних в систему верстатів з ЧПК та інших необхідних компонентів.
Гнучке автоматичне підприємство (ГАП) є вищою формою автоматизації виробництва. Його створення повинно ґрунтуватися на якісно новій концепції проектування із врахуванням того, що керування устаткуванням і його обслуговування будуть покладені не на людину, а на машини.
В загальному виді структура ГАВС подана на рис. 14.1.
Рис.14.1. Структура ГАВС.
Гнучке інтегроване виробництво вимагає відповідної організаційної структури управління, перерозподілу і уточнення задач кожного рівня управління, підрозділу, відділів і служб підприємства. Збільшення гнучкості приводить до необхідності відмови від старого ієрархічного управління, яке вирішує проблеми послідовно, коли прийняте рішення на верхньому рівні проходить по всій управлінській мережі до об'єкту управління, а всяке рішення, вироблене на нижньому рівні, вимагає ствердження на вищому. По мірі руху до більш низьких рівнів обсяг інформації (сумарний) зростає, при цьому рішення, прийняті на вищому рівні, накладають обмеження на дії та ініціативу більш низького рівня управління. Незалежно від наявності будь-якої схеми координації на кожному наступному рівні суворо ієрархічне управління не буває оптимальним при частих змінах виробничого процесу і обмежує гнучкість виробництва.
Багаторівневе ієрархічне управління, як правило, не забезпечує постійний контроль верхнім рівнем за ситуаціями, що безперервно змінюються на нижньому рівні. Має місце надто великий інтервал часу проходження команд і рапортів про їх виконання. Буває так, що ситуація змінюється швидше, ніж проходять команди. Ієрархічне управління, як правило, створює перепони між організаційними підрозділами і може перешкоджати внутрішнім потокам інформації (по горизонталі).
При паралельному виконанні різних етапів робіт, властивих гнучкому виробництву, будь-яка незначна перешкода в обміні інформацією може звести нанівець всі переваги паралельної організації роботи. Усні і письмові розпорядження можуть запізнюватись, передаватись з помилками і неправильно інтерпретуватись, що зробить практично неможливим швидкі колективні рішення і дії.
Паралельність розв'язку багатьох задач, які раніше розв'язувались послідовно, потребує підсилення координації, тобто, горизонтальних зв'язків.
Інтеграція в гнучкому виробництві дозволяє персоналу, що обслуговує ГВС, обмінюватись інформацією через ценгральні банки даних як по вертикалі, так і по горизонталі. Це забезпечує належну технічну взаємодію і швидке прийняття рішень в межах своєї компетенції, а також краще виконання розпоряджень відповідного вищого рівня управління по кожному вертикальному зв'язку.
Гнучкому виробництву найбільше відповідає матрична система зв'язків в управлінні з ширшими горизонтальними і коротшими вертикальними зв'язками, тобто малорівнева ієрархія управління з вільною горизонтальною координацією.
Децентралізація може бути забезпечена тільки матричною структурою управління з відповідним балансом вертикальних і горизонтальних зв'язків, який залежить від конкретних умов виробництва і етапності впровадження ГВС, тобто, рівня змішаності гнучкого і традиційного виробництва.
Матрична з посиленими горизонтальними зв'язками структура управління підприємством є прогресивною і стає можливою тільки при електронізації управління на базі ЕОМ і мікропроцесорної техніки. Вона забезпечує скорочення багаторівневого ланцюжка управління від директора до робітника (іноді він нараховує понад 10 рівнів), розвантажує верхній ешелон керівництва від багатьох поточних справ, посилює роль трудових колективів в управлінні підприємством, підвищує ступінь відповідальності кожного, колективізує працю, зміцнює і розвиває принцип мотивації праці.
Матрична структура зв'язків управління гнучким виробництвом послаблює функціональну структуру управління, зменшує ступінь функціональної спеціалізації при розподілі праці. За збереження повної відповідальності за функцію на вищих рівнях управління необхідна певна формалізація горизонтальних зв'язків, щоб забезпечити більш ширшу ініціативу в прийняті спільних управлінських рішень персоналом різної функціональної підлеглості.
Управління гнучким виробництвом є не стільки системою механічного типу, як системою органічного типу, орієнтованою на людину, коли основними критеріями ефективності управління стають правильна постановка задач.
В гнучкому виробництві при скороченні кількості рівнів по вертикалі управління, розширення зв'язків по горизонталі не буде значним, оскільки скорочується загальна кількість зайнятих. При цьому первинною організаційною одиницею стає елемент ГВС, а не робоче місце з одним-двома верстатами. До того ж кожна одиниця технологічного устаткування у складі ГВС замінює 10 і більше одиниць устаткування в традиційному виробництві Зростає продуктивність, коефіцієнт завантаження устаткування, коефіцієнт змінності, збільшується число робочих днів на рік за рахунок можливості 'безлюдної" роботи).
Вивільнення робітників та інших виконавців, зайнятих безпосередньо у виробничому процесі, при впровадженні ГВС робить цехи малолюдними, до приводить до скорочення управлінського персоналу, особливо нижніх рівнів (бригадирів, майстрів, начальників змін, дільниць та ін.), або спрощення структури управління, яка була необхідна при "багатолюдних" цехах. Фактично цех замінюється об'єднанням під одним рівнем керування декількох елементів ГВС, зберігаючи цілісність управління підприємством як єдиної системи, в якій елементи ГВС стають її підсистемами, що легко «датуються для виконання прийнятих рішень.
Кожна ГВС стає цілеспрямованою і багатоцільовою системою як з точки юру продукції, так і з точки зору технології. Гнучкість дозволяє обробляти деталі і складати вузли різних виробів на одних і тих самих ГВС. Це потребує також значного посилення горизонтальних зв'язків, тобто координації і узгодження в прийнятті рішень.
Гнучка автоматизація та інтеграція виробництва скорочують, фактично, повністю перший рівень управління (робітник, який керує, технологічним устаткуванням і є безпосереднім учасником робочого циклу, виконує функції встановлення, знімання деталей, пуску верстата, зміни інструмента, керуючих програм тощо).
Питання для самоконтролю
Тема 15. Організація трудових ресурсів.
Лекція 11
План
Ключові терміни
Трудовий процес Робоче місце
Виробничий процес Умови праці
Методи нормування Режим праці
Складові трудового процесу.
Усі види технологічних і виробничих процесів на підприємстві можуть
здійснюватися лише внаслідок праці робітників. Праця являє собою доцільну
діяльність людей, яка спрямована на видозміну і пристосування предметів
природи до їх потреб.
|
Технологічний процес (сукупність операцій, спрямованих на зміну форми, стану, властивостей, предмету праці) |
Трудовий процес (сукупність дій, методів і засобів доцільного за технологічним процесом впливу на предмет пращ за допомогою знарядь праці) |
|
|
|
||
Трудовий процес - це сукупність методів і засобів впливу на предмет праці за допомогою знарядь праці або впливів контрольованого людиною знаряддя праці на предмет праці з метою випуску матеріального або не матеріального продукту, що здійснюються в певних природних або штучних умовах.
Трудові процеси розрізняють за такими основними ознаками:
За характером предмету праці та продукту праці:
За функціями , що виконуються:
За ступенем участі людини у впливах на предмет праці:
Основним елементом трудового процесу є операція, у складі якої прийнято вирізняти трудові прийоми, дії та рухи.
Трудовий рух - однократне переміщення робочого органу виконавця у процесі праці.
Трудова дія - це логічно завершена сукупність трудових рухів , які виконуються без перерви одним або кількома робочими органами виконавця за незмінних предметів та засобів праці.
Трудовий прийом - це сукупність трудових дій, що виконуються за незмінних предметів та засобів праці і які складають технологічно завершену частину операції.
Організація трудового процесу полягає у доцільній інтеграції в просторі
і часі, за кількістю і якістю предмета праці, знаряддя праці і живої праці.
Організатором будь-якої роботи є людина. Тому ключовим моментом виробничої стратегії на підприємстві є проектування трудового процесу з урахуванням витрат і зиску від альтернативних рішень для підприємства та працівників.
Метою проектування трудового процесу є визначення змісту і методів роботи, створення продуктивного робочого місця, вдосконалення виробничих систем, їх взаємодії з урахуванням вимог виробничого процесу.
Нормування праці - вид діяльності з організації та управління виробництвом, завданням якої є встановлення необхідних затрат і результатів праці, контроль за мірою праці, а також визначення необхідності співвідношень між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць устаткування.
Мета нормування праці полягає в скороченні витрат на виготовлення продукції, підвищенні продуктивності і якості, сприянні розширенню виробництва та зростанні доходів працівників на основі впровадження техніко-технологічних нововведень і удосконалення організації виробничих і трудових процесів.
Важливим завданням нормування є підвищення не тільки технічної, а й економічної та фізіологічної обґрунтованості норм.
Змістом робіт нормування праці є: аналіз виробничого процесу, розподіл його на частини, вибір оптимального варіанту технології і організації праці, проектування режимів роботи устаткування, прийомів і методів праці, систем обслуговування робочих місць, режимів праці і відпочинку, розрахунок норм відповідно до особливостей технологічного та трудового процесу, їх впровадження і наступного корегування у міру змін організаційно-технічних умов.
На підприємстві використовується система норм праці, яка відображає різні сторони трудової діяльності: норми часу, виробітку, обслуговування, чисельності керованості, нормовані завдання.
Норми часу визначають необхідні затрати робочого часу одного робітника або бригади на виконання певного обсягу робіт.
Норми виробітку визначають кількість продукції певного виду, що має бути виготовлена одним робітником або бригадою за даний відрізок робочого часу.
Норма обслуговування визначає необхідну кількість устаткування, робочих місць, одиниць виробничої площі та інших об'єктів, що закріплені для обслуговування одним робітником або бригадою.
Норма чисельності визначає кількість робітників, яка потрібна для виконання певного обсягу робіт для обслуговування одного чи кількох агрегатів.
Норма керованості визначає кількість працівників, які мають бути безпосередньо підпорядковані одному керівнику.
Норма завдання визначає необхідний асортимент і обсяг робіт, що мають бути виконані одним працівників або групою працівників за даний відрізок часу.
Тема 15. Організація трудових ресурсів.
Лекція 12
План
Організація праці - сукупність технічних, організаційних, санітарно-гігієнічних заходів, що забезпечують ефективніше використання робочого часу, устаткування, виробничих навичок і творчих здібностей кожного члена колективу, усунення важної ручної праці і здійснення сприятливих впливів на організм людини.
До основних практичних завдань організації праці належать:
- розроблення і поліпшення процесів, методів та умов праці;
- проектування і раціоналізація робочих місць, машин, інструментів,
допоміжних засобів, процесів обробки предметів праці з урахуванням характеру трудових процесів.
Об'єктом організації праці є робочі системи або системи праці різної величини, ієрархічного рівня і складності.
На рівні робочих місць предметом організації є трудові рухи, дії, прийоми та умови їх ефективного здійснення.
Основними напрямками підвищення рівні організації праці і її ефективності є:
розподіл і кооперація праці,;
організація і обслуговування робочих місць;
нормування праці;
організація підбору персоналу та його розвиток;
оптимізація режимів праці і відпочинку;
раціоналізація трудових процесів, прийомів і методів праці;
поліпшення умов праці;
зміцнення дисципліни праці, підвищення творчої активності
працівників;
мотивація й оплата праці.
Поділ праці - це відокремлення різних видів робіт, які являють собою часткові процеси створення продукції і закріплення їх за робочими місцями, дільницями виробничого процесу. Є такі форми поділу праці на підприємстві:
Поділ праці на виробництві нерозривно пов'язаний з кооперацією праці. Кооперація праці - це об'єднання виконавців для скоординованої участі в одному або різних, але пов'язаних між собою процесах праці/ Форми організації праці:
- суміщення професій;
- багатоверстатного обслуговування;
- колективної (бригадної) праці.
Суміщення професій - це виконання одним працівником різноманітних функцій або робіт при володінні кількома професіями.У разі суміщення професій один робітник виконує функції і роботи, які належать до різних професій. Суміщення може бути повним і частковим. Як наслідок скорочується загальна кількість робітників тих професій, які суміщаються.
Багатоверстатне обслуговування базується на суміщенні професій і визначенні черговості виконання ручних операцій на кількох одиницях устаткування.
Залежно від організації праці на виробничій дільниці застосовується багатоверстатне обслуговування трьох видів: бригадне, ланцюгове і індивідуальне. При бригадній формі обслуговування певна зона обслуговування закріплюється за бригадою в цілому; при ланцюговому - за ланкою або групою робітників, що входять до складу бригади; при індивідуальній - за кожним робітником.
Розрахунок параметрів багатоверстатного обслуговування.
Кількість верстатів (п), на яких одночасно може працювати виконавець, визначається за формулою:
n = (tm / tз) + 1, (15.1)
tm - машинний час роботи верстата, хв..
tз - час зайнятості робітника на верстаті, що обслуговується.
tз = ∑tp + ∑tk + ∑tn,
де ∑tp - загальний час виконання всіх ручних прийомів на верстаті, хв..
∑tk - загальний час активного контролю робітника-багатоверстатника за роботою верстатів, хв..
∑tn - час на переходи робітника між верстатами за встановленим маршрутом.
Час простою верстатів:
tв.уст. = tm – (n - 1)* tз (15.2)
Тривалість циклу багатоверстатного обслуговування складається з періоду часу від початку операції з обслуговування першого за маршрутом верстата до моменту повернення робітника до нього:
tц = max to + t в.уст. (15.3)
де max to - максимальна тривалість однієї операції, що виконується при багатоверстатному обслуговуванні.
Під організацією праці трудових колективів слід розуміти організацію праці колективів цехів, дільниць, бригад, спеціальних груп працівників, в основі якої лежать поділ і кооперація.
Сутність та види робочих місць. Первинним осередком підприємства, у якому здійснюється процес перетворення «входу» (ресурсів, укладень) у «вихід» (продукт, послуга), є робоча система — робоче місце, яке може функціонувати відносно самостійно за своєю спеціалізацією.
Робоче місце — це частина виробничої площі, яка оснащена всім необхідним устаткуванням, інструментом, пристроями і призначена для виконання трудових операцій певної частини виробничого процесу.
Кожне робоче місце має свою специфіку, пов'язану з особливостями організації виробничого процесу, різноманітністю форм конкретної праці у виробництві. Вид робочого місця визначається такими чинниками, як тип виробництва, рівень поділу і кооперації праці , ступінь механізації та автоматизації, кількість устаткування на робочому місці та ін. Вимоги до організації робочих місць. Організація і устрій робочих місць мають відповідати вимогам до індивідуальних та колективних форм праці.
Організація робочого місця — це створення певного комплексу організаційно-технічних умов для високопродуктивної і безпечної праці.
При вирішальній ролі знарядь праці вихідним моментом в організації робочого місця є предмет праці. Залежно від його параметрів (маса, габаритні розміри, вимоги до якості тощо) проектується технологічний процес із зазначенням виду і характеру знарядь праці (машин, устаткування, інструменту» пристрою), тобто визначаються наперед устаткування та оснащення робочого місця.
Знаряддя і характер предметів праці, у свою чергу, обумовлюють планування (відповідну площу, розміщення елементів і т. ін.) робочого місця. Кількість, повторюваність, маса, габаритні розміри предметів праці, особливості знарядь праці також визначають систему і форму обслуговування.
Водночас характер і розміщення засобів та предметів праці мають узгоджуватись з вимогами головної продуктивної сили — людини, з її можливостями приводити в рух і використовувати речові елементи процесу праці без шкоди для організму.
Основні напрями в організації робочих місць такі: раціональна спеціалізація; ефективне розміщення устаткування, оснащення, предметів праці; освітлення робочої площі; обслуговування; умови безпечної і високопродуктивної праці.
Відомо, що спеціалізація робочих місць залежить від типу виробництва. Робоча зона або простір, де розташоване робоче місце, визначається розрахунками. Простору має бути достатньо для виконання всіх необхідних рухів і переміщень працівників під час виконання певних виробничих операцій. Ефективне розміщення всіх компонентів робочого місця формалізується його технологічним плануванням. У процесі організації робочих місць обов'язково враховуються санітарні норми, включаючи освітлення, інструкції з експлуатації устаткування, техніки безпеки та інші параметри, що забезпечують високопродуктивну і якісну працю.
5. Умови праці , раціональні режими праці та відпочинку. Техніка безпеки.
Умови праці. У сучасних умовах господарювання дедалі більшого значення набуває проблема поліпшення умов праці не за рахунок компенсаційних виплат, а шляхом упровадження нової техніки, технології, оздоровлення виробничого середовища, урахування вимог естетики, безпеки і привабливості праці.
Умови праці — це сукупність взаємопов'язаних виробничих, санітарно-гігієнічних, психофізіологічних, естетичних і соціальних чинників конкретної праці, які визначають стан виробничого середовища та впливають на здоров 'я і працездатність людини.
Працездатність визначається здатністю людини виконувати певну роботу протягом заданого часу і залежить від чинників як суб'єктивного (настрій, ставлення до праці), так і об'єктивного (стать, вік, стан здоров'я, рівень кваліфікації, умови, за яких відбувається праця, тощо) характеру.
Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встановлення найдоцільніших режимів праці та відпочинку. Розрізняють змінний, добовий, тижневий та місячний режими праці та відпочинку. Вони формуються з урахуванням працездатності людини і змінюються протягом доби (рис.15.1), що береться до уваги передусім у змінному та добовому режимах.
Рис. 15.1 . Зміна працездатності протягом робочої зміни:
а -— час входження в роботу; в — період найбільш сталої працездатності;
с — період утоми
Питання для самоконтролю
Тема 16. Організація обслуговування виробничого процесу.
Лекція 13
План
1. Особливості функціонування та планування підрозділів виробничої інфраструктури.
2. Забезпечення виробництва технічним оснащенням. Завдання, склад, управління. Організаційні основи створення і функціонування підрозділів інструментального господарства.
3. Планування діяльності ремонтного виробництва. Необхідність та економічна доцільність ремонту засобів праці.
Ключові терміни
Виробнича інфраструктура Ремонт
Інструмент Модернізація
Інструментальне господарство Енергозабезпечення
На економіку суб'єкта господарювання суттєво впливають допоміжні та обслуговуючі виробничі процеси, які утворюють інфраструктуру підприємства.
Під інфраструктурою підприємства розуміють комплекс цехів, господарські служби підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому.
Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури.
Виробнича інфраструктура підприємства - це сукупність підрозділів, прямо не беруть участі у створенні основної продукції, але своєю вартістю створюють необхідні умови для успішного функціонування основних виробничих цехів.
Виробнича інфраструктура включає:
- засоби збору та обробки інформації;
- природоохоронні споруди.
При сучасній системі організації промисловості, коли відсутні спеціалізація підприємства технічного обслуговування, підприємства змушені розвивати власний комплекс цехів, господарств та служб для технічного обслуговування основних виробництв.
Тепер на підприємствах функціонують як самостійні структурні підрозділи: інструментальні, енергетичні, ремонтно-механічні та транспортні цехи.
У розвитку виробничої інфраструктури існують певні недоліки:
- роздробленість допоміжних та обслуговуючих служб;
- низький рівень їх спеціалізації та концентрації, відставання у технології та організації праці;
- низький рівень механізації та автоматизації;
- низький рівень продуктивності праці та високий рівень витрат на виробництво продукції, виконання робіт та надання послуг.
Прогрес розвитку техніки і технологій основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої інфраструктури.
У цілому, успішне господарювання в ринкових умовах неможливе без збалансованого розвитку, як основного виробництва, так і виробничої інфраструктури підприємства.
У діяльності сучасних підприємств важливу роль відіграє система забезпечення їх .міологічним оснащенням (інструментом).
Під інструментом розуміють всі види технологічної оснастки: різальний, вимірювальний, допоміжний та інші види інструменту, а також штампи, пресформи та інші пристрої.
Інструментальне господарство - це сукупність внутрішньо-виробничих підрозділів підприємства, які займаються придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця.
Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють на підставі запланованих обсягів виробництва продукції, номенклатури потрібної для цього оснастки і норм витрат інструменту.
Для безперервного функціонування виробничого процесу необхідно мати певну мінімальну кількість інструменту, тобто його обіговий фонд:
ОФ = ІЦІС + Іірс + Ірм + Ірем , (16.1)
де ОФ - обіговий фонд інструменту, шт.;
Іціс - запас інструменту в центральному інструментальному складі, шт.;
Іірс - запас інструменту в інструментально-роздавальних складах, шт.;
Ірм - кількість інструменту на робочих місцях, шт.;
Ірем - кількість інструменту, що знаходиться в ремонті, шт.
При розрахунку потреби в оснащенні для діючого виробництва враховуються його витрати для виконання планового обсягу виробництва, а також зміна величини обігового фонду протягом планового періоду:
Іпл = ВІпл + (ОФнк – ОФфп ) (16.2)
Іпл = ВІпл + ОФпл – ОФфп) (16.3)
де Іпл - планова потреба в інструменті, шт.;
ВІпл - витрати інструменту в плановому періоді, шт.;
ОФнк - норматив обігового фонду на кінець планового періоду, шт.;
ОФфк - фактичний обіговий фонд на початок планового періоду, шт.;
ОФпл - планова потреба в обіговому фонді, шт.
Норми витрат інструменту встановлюють залежно від типу виробництва. В основу розрахунків мають бути покладені питомі норми витрат технологічного оснащення на кожну операцію або усереднені норми на одиницю випущеної продукції (або верстато-годину роботи устаткування).
У масовому та великосерійному виробництві витрати інструменту в плановому періоді ( ВІпл ) розраховуються за формулою:
ВІпл = ( КД * НВІ ) / КДн (16.4)
де КД – кількість деталей , що обробляються певним інструментом; шт.
НВІ – норма витрат цього інструменту на 10,100,1000 деталей, шт.;
КДн – кількість оброблюваних деталей, на які була визначена норма витрат (10,100,1000) шт.;
В одиночному та дрібносерійному виробництві витрати інструменту визначаються так:
ВІпл = (ЧРВ * НВІ) / ЧРВн (16.5)
де ЧРВ — час роботи верстатів, який витрачається на обробку даної групи деталей, год.;
НВІ- норма витрат інструменту на 100, 1000 годин роботи верстатів;
ЧРВн - час роботи верстатів, на який розрахована норма витрат (100, 1000), год.
Ремонт - це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яку було втрачено в результаті виробничого використання.
Склад і структура ремонтного господарства залежить від загальної та виробничої структури підприємства, характеру засобів праці, обсягу ремонтних робіт, рівня спеціалізації та інших факторів.
Відділом головного механіка підприємства за участі планово-економічного відділу розробляється план роботи ремонтно-механічного цеху (РМЦ), який включає наступні розділи: виробничу програму, чисельність та заробітну плату, собівартість ремонтних робіт.
Виробнича програма передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування, періодичних планових ремонтів і модернізації.
Під технічним обслуговуванням розуміють усунення дрібних несправностей засобів праці, проведення оглядів стану окремих вузлів та агрегатів, здійснення заміни мастила та регулювання певних механізмів. Планові ремонти залежно від обсягу, складності й терміну проведення робіт поділяються на капітальні та поточні (середні, малі).
Капітальний ремонт - передбачає повне розбирання; ремонт відпрацьованих деталей та вузлів (у тому числі базових); заміна тих, що не підлягають ремонту; регулювання й випробування під навантаженням. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі деталі (вузли) засобів праці, проводяться регулювальні операції.
Середній ремонт передбачає часткове розбирання обладнання, заміну спрацьованих вузлів, випробування та регулювання.
Малий ремонт полягає в заміні невеликої кількості зношених деталей, а також у регулюванні обладнання.
Модернізація —передбачає часткову заміну окремих деталей і вузлів більш досконалими, а також застосування спеціальних приладів та пристроїв.
Ремонтний цикл - проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом.
Міжремонтний (міжоглядовий) період - проміжок часу роботи устаткування чи іншого засобу праці між двома суміжними (черговими) ремонтами (оглядами).
Приводимо формули розрахунку тривалості вказаних періодів:
ТМРП =ТРЦ / КСР +КМР + 1 (16.6)
ТМоП = ТРЦ / КСР + КМР + КО + 1 (16.7)
де ТМрП - тривалість міжремонтного періоду;
ТМо Д- тривалість міжоглядового періоду;
ТРЦ- тривалість ремонтного циклу;
КСР, КМР, КО - відповідно кількість середніх та малих ремонтів і оглядів.
Структура ремонтного циклу - перелік і послідовність планових ремонтів, процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу.
Графік планово-попереджувального ремонту (ППР) складається по кожному об'єкту засобів праці, в ньому зазначаються види чергових ремонтів, терміни виконання кожного ремонту та огляду протягом року.
Трудомісткість і матеріаломісткість ремонту і технічного обслуговування обладнання залежить від його конструкторських особливостей. За цією ознакою все обладнання розподілене за категоріями складності. Трудомісткість ремонтних робіт визначається через трудомісткість одиниці складності ремонту.
Обсяги трудомісткості ремонтних робіт визначаються за формулою:
ТрРР = КРО * ТрОРС, (16.8)
де ТрРР – трудомісткість ремонтних робіт;
КРО – кількість ремонтних одиниць;
ТрОРС – трудомісткість одиниці ремонтної складності за видами ремонтів.
Середньорічний обсяг слюсарних, верстатних та інших ремонтних робіт визначається за формулою:
СрОРР = (∑ТрР * ∑КР / ТРЦ) * ∑КРО (16.9)
де СрОРР – середньорічний обсяг певного виду ремонтних робіт;
∑ТрР (ТрКР, ТрСР, ТрМР, ТрО) – трудомісткість відповідно капітального, середнього, малого ремонту та огляду на одну ремонтну одиницю, людино-год.;
∑КР( ККР, КСР, КМР, КО) – кількість відповідно капітальних, середніх, малих ремонтів та оглядів у ремонтному циклі;
ТРЦ- тривалість ремонтного циклу, років;
∑КРО – загальна кількість ремонтних одиниць усього устаткування, що працює в цеху.
Розглянемо методику розрахунку середньооблікової чисельності ремонтних робітників:
ЧРр = НЧР * ∑КОР / ФРЧ * КВН (16.10)
де ЧРр — чисельність робітників, які зайняті плановими ремонтами;
НЧР - норма часу на одну ремонтну одиницю всіх видів ремонту;
∑ КОР – кількість ремонтних одиниць устаткування за видами ремонтів у плановому періоді.
Тема 16. Організація обслуговування виробничого процесу.
Лекція 14
План
4. Планування енергозабезпечення підприємства. Завдання та значення забезпечення виробництва енергією.
Виробнича діяльність сучасного промислового підприємства пов'язана із споживанням енергетичних ресурсів як власного виробництва, так і отриманих ззовні.
Основна задача енергообслуговування - надійне забезпечення підприємства всіма видами енергії встановлених параметрів при мінімумі втрат. Плановий обсяг і структура енергоресурсів залежать від потужності підприємства, виду продукції, характеру технологічних процесів, а також від зв'язків підприємства з районними енергосистемами.
Вирішення завдань по енергозабезпеченню підприємства покладено на енергетичне господарство підприємства.
До складу енергетичного господарства підприємства входять такі його види:
- електросилове - знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство;
- теплосилове - котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;
- газове - газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки;
- пічне - нагрівальні й термічні печі;
- слабкострумове - власна телефонна станція, різні види зв'язку (у тому числі диспетчерського та селекторного);
- енергоремонтие - технічне обслуговування, ремонт і модернізація різноманітного енергообладнання.
При розрахунку потреби в енергії та паливі необхідно враховувати виробничу програму на плановий період, прогресивні норми витрат палива та енергії на одиницю продукції, норми витрат енергії та палива на власні потреби, організаційно-технічні заходи підприємства, відпуск енергії за межі підприємства, норми втрат енергії в мережах.
Нормування енергоспоживання полягає у визначенні його максимально допустимих витрат на відповідну облікову одиницю. Норми енергоспоживання розраховують як питомі витрати енергії на одиницю продукції, робочі місця, агрегати, а також по дільницях, цехах і підприємству в цілому.
Норми визначаються на підставі проведених випробувань, а також шляхом вивчення фактичної роботи устаткування.
Загальну потребу в енергії (Езаг) можна визначити за наступною формулою (розрахунок проводиться в кВт год.):
Езаг = Епл * Опл + ЕВ + Ест +т Евт, (16.11)
де Пл. - планова норма витрат палива та енергії на одиницю продукції;
Опл - плановий обсяг випуску продукції у натуральному або вартісному виразі;
Евл - витрати енергії та палива на власні потреби (опалення, вентиляцію);
Ест - енергія, яка буде відпущена стороннім споживачам;
Евт - втрати енергії в мережах.
Кількість електричної енергії для технологічних цілей розраховується двома шляхами:
Перший метод значно точніший. Він застосовується при масовому та великосерійному виробництві. В цьому випадку кількість необхідної електроенергії (Е) визначається за формулою:
Еп = ( ∑ Поб * НМЧ * nв) / К, (16.12)
nн - кількість найменувань виробів одного типорозміру;
Поб - потужність, яка використовується при обробці одного виробу, кВт;
НМЧ- норма машинного часу на обробку одного виробу, год.;
пв - кількість виробів одного найменування, шт. / рік;
К- коефіцієнт, який враховує втрати електроенергії.
Необхідна кількість електроенергії (Е) за потужністю встановленого устаткування розраховується так:
Е = ( ∑П * ФРЧ * К1 * К2 * К3 ) / К4 (16.13)
де ∑П - загальна потужність встановленого устаткування, кВт;
ФРЧ- фонд робочого часу цеху, год/рік;
К1 - коефіцієнт використання устаткування за потужністю;
К2 - коефіцієнт використання устаткування в часі;
К3 - коефіцієнт машинного часу, який визначається відношенням машинного часу до штучно-калькуляційного;
К4 — коефіцієнт, що враховує втрати електроенергії в мережах.
Кількість електроенергії , що використовується на освітлення (Еосв) , визначається за формулою:
Еосв = (S * ТРосв * Посв) / 100К, (16.14)
де S- виробнича площа цеху або дільниці, м2;
ТРосв - тривалість роботи цеху з освітленням, год. /рік;
Посв - питома потужність освітлювальних точок (25 Вт/м2);
К- коефіцієнт втрат в електричних мережах.
Загальну схему енергоспоживання складають у вигляді енергетичного балансу, яки являє собою систему взаємопов'язаних показників, що характеризують потребу підприємства у різних видах енергії, а також джерела її покриття.
Побудову енергетичного балансу починають із його витратної частини і проводять у два етапи:
Розробка дохідної частини балансу (джерел покриття потреби в енергії) містить:
Аналіз дохідної і витратної частин енергобалансу дозволяє намітити найбільш раціональні шляхи виробництва, отримання і споживання палива і енергії, а також є основою для розробки заходів із виявлення внутрішньовиробничих резервів з метою їх використання в народногосподарському обороті.
Енергетичні баланси складаються в двох формах: вертикальній (тобто за виробничими дільницями та за напрямками використання) і горизонтальній (тобто за економічною та цільовою ознаками в цілому по підприємству з визначенням обсягу корисної енергії та витрат за місцем виникнення та видами).
5.Планування транспортного обслуговування виробництва. Завдання та структура транспортного господарства. Основні техніко-економічні показники використання транспортних засобів.
На сучасному промисловому підприємстві переміщується значна кількість різноманітних вантажів. Здійснення постійних виробничих взаємозв'язків між структурними підрозділами можливе лише при відповідному рівні організації транспортного господарства, що містить комплекс підрозділів, які займаються навантажувально-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів.
Основними завданнями транспортного господарства є:
Уся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємопов'язаних видів транспорту:
- зовнішнього;
- міжцехового;
- внутрішньоцехового.
Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними, водними станціями та аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів.
Міжцеховий транспорт використовується для перевезень вантажів на території підприємства (між цехами, службами, складами).
Внутрішньоцеховий транспорт виконує транспортні операції у межах окремого цеху. Він, у свою чергу, поділяється на:
а) загальноцеховий — перевезення вантажів між цеховими складами, дільницям, технологічними лініями;
б) міжопераційний - зв'язок між окремими робочими місцями.
Організація діяльності транспортного господарства включає такі етапи:
Вантажооборот - це загальна кількість вантажів, які потрібно перемістити за певний час (рік, квартал, місяць, добу, зміну), а під вантажним потоком розуміють кількість вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), які переміщуються в певному напрямку між окремими пунктами. Із суми окремих вантажопотоків складається вантажооборот підприємства.
Планування господарської діяльності транспортного цеху проводять планово-економічний відділ, відділ організації праці та заробітної плати разом із транспортним цехом. Здійснюється розробка річних, квартальних і місячних планів за такими розділами:
- виробнича програма;
- чисельність, заробітна плата;
- собівартість.
Виробнича програма транспортного цеху складається з обсягів послуг у натуральному та вартісному виразі.
Номенклатурний план включає такі види робіт і послуг:
- доставку матеріально-технічних цінностей на підприємство;
- технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів і механізмів;
- інші роботи та послуги.
Планова чисельність робітників транспортного цеху розраховується за видами транспорту та типами транспортних засобів.
Планова чисельність водіїв автомашин, автокар та електрокар розраховується на підставі обсягів перевезень у машино-годинах (людино-годинах) роботи водіїв на лінії із врахуванням часу на технічне обслуговування та ремонт машин.
Планова кількість водіїв за професіями та видами робіт (Чводпл) визначається за формулою:
Чводпл = ЗФЧпл / ФРЧпл, (16.15)
де ЗФЧпл — загальний плановий фонд часу водіїв певної професії, або певного виду робіт, год.;
ФРЧпл - плановий фонд часу роботи одного робітника, год.
Планову чисельність водіїв на зовнішніх перевезеннях (Чвзппл) розраховують за формулою:
Чвзппл = А * (tн + tп ) / ФРЧр (16.16)
де А — середньоспискова кількість автомашин;
tн - час знаходження машин у наряді, год.;
tп - підготовчий час, год.;
ФРЧр- річний фонд часу роботи одного робітника, год.;
Кількість транспортних засобів (КТЗ) можна розрахувати за формулою:
КТЗ = ОВпл / ПрТО, (16.17)
де , ОВпл - плановий обсяг вантажообороту, т.;
ПрТО- продуктивність одиниці транспортного обладнання, т.
На кількість транспортних засобів впливає існуюча система обслуговування, яка для масового та крупносерійного виробництва може бути маятниковою або кільцевою.
Маятникову систему використовують при перевезенні вантажів між двома пунктами, а кільцеву - при обслуговуванні багатьох пунктів, де здійснюють послідовне перевезення вантажів від одного споживача до іншого із обов'язковим поверненням транспортних засобів до початкового пункту.
При маятниковій систем розрахунок необхідної кількості транспортних засобів (КТЗмпл) визначають за формулою."
КТЗмпл = (ОВ * К1 (ВП/V+t)) / ВТ * К2 * Т *К3 (16.18)
де ОВ - вага вантажу, що підлягає перевезенню, т;
К1 -коефіцієнт нерівномірності завантаження транспортної одиниці;
ВП - відстань між пунктами, км.;
V- швидкість руху транспортного засобу, км /год.;
t –тривалість транспортних операцій при виконанні рейсу, год.;
ВТ - вантажопідйомність транспортного засобу, т.;
К2- коефіцієнт загрузки транспортних засобів;
Т- час роботи транспорту, год.;
К3 - коефіцієнт простоїв транспорту.
Питання для самоконтролю
1.Вплив виробничої інфраструктури підприємства на ефективність господарювання.
4. Форми організації ремонтно-профілактичних робіт на підприємстві.
5. Виробнича програма ремонтно-механічного цеху.
6. Механізм розрахунку потреби підприємства в енергії та паливі.
7.Методи розрахунку планової кількості електричної енергії для технологічних цілей підприємства.
8. Побудова енергетичного балансу.
9. Види робіт, що включаються до виробничої програми транспортного цеху.
10.Проблеми забезпеченості достатньої збалансованості між основним виробництвом та виробничою інфраструктурою підприємства.
Тема 17. Органіаційно-виробниче забезпечення конкурентоспроможності продукції.
Лекція 15
План
Ключові терміни
Якість продукції є однією з найскладніших і багатопланових категорій, З якою зустрічається людина. Стосовно до підприємств.....це один із найважливіших чинників конкурентоспроможності їх продукції. Тому забезпечення відповідної якості продукції охоплює комплекс задач, які вирішують протягом всього циклу в системі створення й освоєння нової техніки, виробничого й експлуатаційного циклу, враховуючи при цьому життєвий цикл продукції (ЖЦП). Однак, в рамках єдиної задачі забезпечення якості продукції на кожному із названих циклів є свої часткові задачі і свої методи та механізми їх вирішення.
Основні задачі управління якістю продукції на стадіях ЖІДП в узагальненому вигляді представлені в табл. 17.1.
Таблиця 17.1.
Взаємодія задач управління якістю продукції, життєвого циклу продукту і системи освоєння нової техніки
Стабільний стан якості продукції забезпечують комплексом *технічних, * організаційних, *економічних та інформаційних заходів, серед яких першочергово виділяють контроль якості.
Контроль якості продукції здійснюється після того, як визначені і зафіксовані у відповідній нормативній документації вимоги до якості, і виробничий процес по випуску даної продукції починає функціонувати.
3 положень Держстандарту України контроль якості продукції -це перевірка відповідності показників якості продукції встановленим вимогам до них в технічній та іншій нормативній документації. Контроль якості повинен завершуватись прийняття»рішення про придатність чи непридатність виготовленої і пред'явленої продукції.
Слід зазначити, що наведене визначення не відображає функцію контролю, яка полягає в попередженні, профілактиці дефектних виробів. Основним завданням контролю якості продукції є - перевірка відповідності якості продукції встановленим вимогам, а також - попередження появи дефектів.
Отже, контролем якості слід називати процес перевірки відповідності показників якості продукції встановленим критеріям і вироблення на основі результатів аналізу стану виробничого процесу і рівня якості продукції корегуючих дій, які здійснюють відповідні служби підприємства.
Згідно з сучасною термінологією, регламентованою міжнародними
стандартами в галузі .менеджменту якості, якість - це сукупність характеристик об'єкту, які відносяться до його здатності задовольняти
існуючі і можливі потреби споживача.
На якість продукції впливають такі взаємопов'язані види діяльності, пов'язані з її створенням, як * проектування, * виробництво та * експлуатації (в тому числі обслуговування, ремонт). Вони зумовлюють різні сторони якості: —» якість продукції як результат розробки, —» якість продукції як об'єкту виготовлення, —» якість продукції як об'єкту експлуатації або споживання.
На сучасному етапі прискорення науково-технічного прогресу якість продукції трактується як більш містке поняття. Це пов'язано з тим, що для продукції промислового призначення, окрім ступеня споживчої корисності, суттєвою є і ступінь її технічної досконалості, яка проявляється як в процесі створення, так і в процесі експлуатації продукції. Тому поряд з показниками якості продукції для її характеристики використовують показники технічного рівня. Оскільки одні і ті ж властивості продукції можуть виражати як власне якість, так і технічну досконалість продукції, то чіткої границі між показниками технічного рівня і рівня якості провести не можна.
Саме тому, коли дають характеристику продукції, говорять про її технічний рівень, тобто, про якість у найширшому розумінні слова.
Кількісне оцінювання будь-яких властивостей або станів продукції здійснюється за допомогою системи параметрів продукції. Всі параметри можна класифікувати за стадіями життєвого циклу продукції. До параметрів, що характеризують продукцію як об'єкт проектування, можна віднести:
* трудомісткість, * собівартість, * тривалість процесу проектування;
* рівень дефектів в конструкторській і технологічній документації на продукцію; * ступінь автоматизації і уніфікації процесу проектування і т.п.
На стадіях виготовлення продукції виділяються дві групи параметрів: виробничо-технологічні і експлуатаційні.
Виробничо-технологічні параметри продукції характеризують продукцію як об'єкт виробництва в умовах промислового підприємства.
Сукупність виробничо-технологічних параметрів продукції зумовлює придатність продукції задовольнити виробничі потреби (потреби виробника). Вони характеризують якість продукції з погляду її виготовлення.
Експлуатаційні параметри продукції характеризують продукцію як об'єкт споживання і відображають властивості, які пов'язані із задоволенням потреб споживача.
Якість продукції з погляду її споживання або експлуатації зумовлюється сукупністю споживчих властивостей (з врахуванням їх значущості для задоволення і потреби), які визначають експлуатаційну придатність продукції у відповідності до її призначення.
Показник якості продукції - це кількісна характеристика одної або кількох властивостей продукції, які складають її якість, що розглядається стосовно до певних умов її створення або споживання.
Загалом можна говорити про цілу систему показників якості продукції, впорядковану за певними класифікаційними ознаками. Необхідність класифікації показників якості продукції продиктована необхідністю встановлення максимально можливої кількості корисних споживчих властивостей продукції,
кількісного оцінювання їх рівня, а також потребою порівняння окремих видів продукції між собою.
Показники можуть бути одиничні, комплексні, інтегральні. Одиничні характеризують одну властивість показника - швидкість, потужність, комплексні -сукупність декількох об'єднаних властивостей, наприклад, надійність.
Інтегральний показник якості виражається через відповідні економічні показники, оскільки він дорівнює відношенню сумарного корисного ефекту від експлуатації або споживання продукту до сумарних витрат на йото створення або на експлуатацію. Стосовно до кожного виду продукції вибирається певна і номенклатура показників, які найточніше і найповніше повинні відображати її якість. Інтегральний показник якості використовується для загальної оцінки якості продукції.
Для порівняльного аналізу якості продукції використовують рівень якості (І.), який характеризує динаміку якості і визначається на основі одиничних, комплексних і інтегральних показників:
(17.1)
де Іо - інтегральний показник якості оцінюваного виробу;
Іб- інтегральний показник базового (еталонного) виробу.
Для визначення рівня конкурентоспроможності продукції важливіша є показники якості продукції, які характеризують продукцію як об'єкт експлуатації. До таких показників якості продукції слід віднести експлуатаційні і обмежувальні показники, показники додаткових (сервісних) функцій.
Експлуатаційні показники якості продукції включають показники * призначення, * надійності, * ергономічні, * естетичні, * екологічні показники, * показники безпеки, * показники уніфікації та ін. До обмежувальних показників підносяться - показники транспортабельності, - патентно-правові показники та показники, що відображають узгодження властивостей продукції із зовнішніми умовами її використання.
Показники призначення визначають і характеризують основні функції, для виконання яких продукція виготовляється і купується. До показників призначення відносяться:
конструкторські рішення, зумовлені призначенням продукції;
Показники надійності визначають і характеризують спроможність продукції виконувати необхідні функції в заданих умовах протягом заданого періоду часу. До показників надійності відносять:
Ергономічні показники характеризують систему "людина - продукція" і враховують комплекс властивостей людини, які проявляються у виробничих процесах.
Екологічні показники характеризують рівень шкідливих впливів (хімічних, світлових, звукових, радіаційних тощо) на оточуюче середовище, які виникають при використанні продукції, Для обґрунтування необхідності залучення екологічних показників для оцінки якості продукції потрібно провести аналіз процесів її використання з метою вияву можливих шкідливих впливів продукції на зовнішнє середовище. При оцінці рівня якості продукції з врахуванням екологічних показників слід виходити із вимог (норм) з охорони зовнішнього середовища (прийнятих міжнародних технічних регламентів норм; стандартів і рекомендацій міжнародних природоохоронних організацій тощо).
Система показників якості продукції, крім функціональних показників, характеризується також економічними показниками затрат на забезпечення необхідного рівня якості і корисного ефекту для його досягнення.
Ієрархію показників якості разом із їх економічною оцінкою можна схематично представити у вигляді "дерева якості" (рис. 17.2.), яке ілюструє етапи формування інтегральної цінності продукції реалізованої якості.
Фактори, які впливають на часткові показники якості, і їх ресурсомісткості.
Рис. 17.2. «Дерево якості».
Розглядаючи структуру якості продукції, можна зробити висновок, що вона є результатом реалізації відповідних процесів, які також можна розбити на окремі етапи, які будуть характеризуватися своїми локальними характеристиками якості. Самі ж процеси протікають в рамках організаційно-економічних систем різної склади ості, структури і призначення, а їх ефективність визначається також якістю власних структурних елементів та формою взаємозв'язків між ними.
Отже, об'єктами якості є продукція, процеси, системи, кожний із яких
зорієнтований на створення високої якості для споживача. Взаємний вплив
об'єктів якості відображено на рис. 17.3., сукупність яких формує інтегральну
цінність продукції для кожного споживача.
Рис. 17.3. Схема взаємного впливу об'єктів якості.
Безпосередніми документами в яких фіксуються вимоги до показників і якості продукції, є стандарти, технічні умови (ТУ), креслення і встановлені технологічні процеси.
Державна система стандартизації складається із комплексу державних, галузевих стандартів і стандартів підприємства. Вони розробляються установами
Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики.
Серед організаційних аспектів забезпечення якості продукції виділяють технічний контроль як спосіб перевірки відповідності продукції чи процесу,
від якого залежить якість продукції, встановленим технологічним вимогам.
Основні принципи і функції технічного контролю були розглянуті в попередньому параграфі, тому в даній частині акцентується увага на види, об'єкти і методи контролю.
Об'єктами технічного контролю с всі складові елементи процесу виробництва, предмети праці, засоби праці, технологія трудових процесів, праця виконавців, умови прані і ін.
Система контролю - це сукупність засобів контролю, методів виконання контрольних операцій і виконавців, які взаємодіють із об'єктом контролю за правилами, визначеними відповідною документацією.
Для кожного об'єкта технічного контролю вибирається вид технічного контролю, який найбільше відповідає виробничим умовам.
Детальна класифікація видів контролю якості продукції представлена на
рис.17.4.
Рис. 17.4. Класифікація видів контролю якості продукції.
Контроль готової продукції - це важлива функція із забезпечення якості, оскільки це остання можливість для постачальника перевірити відповідність виробу вимогам замовника.
До остаточного контролю продукції входять функціональний контроль та контроль експлуатаційних показників, якщо такий передбачено. Обов'язково необхідно переконатися, що вхідний контроль та контроль у процесі виробництва виконувались відповідним чином і с реєстраційні дані, які підтверджують, що результати цих перевірок були задовільними.
В організації контролю якості використовують такі методи:
* візуальний огляд,
* вимірювання розмірів,
* хімічний,
* металографічний аналізи,
* механічні випробування,
* рентгенографічні та інші фізичні методи випробування.
В сучасних умовах використовуються нові фізико-термічні методи контролю якості продукції, які базуються на використанні ультразвуку, рентгеноскопії, радіоактивних ізотопів. Ці методи дозволяють розширити можливості контролю якості продукції і аналізу технологічних процесів, не спричиняючи пошкодження зразків і, як правило, забезпечують високий економічний ефект.
На практиці широкого розповсюдження набув статистичний контроль, який використовують для вхідного контролю матеріалів, сировини, комплектуючих виробів, операційних процесів, готової продукції.
Розрізняють одноступінчатий, двоступінчатий і послідовний методи контролю.
Одноступінчатий контроль дозволяє зробити висновок про якість продукції на основі однієї вибірки.
Двоступінчатий контроль передбачає прийняття рішення про якість продукції на основі не більше двох вибірок, враховуючи, що відбір другої вибірки залежить від результатів перевірки першої вибірки.
Відповідно до послідовного контролю, не визначають наперед кількість виробів, що підлягатиме контролю і висновкам про якість.
Послідовний контроль використовують в організації ресурсних досліджень на надійність, де зменшення обсягу вибірки мас суттєве значення.
Статистичний приймальний контроль використовують в умовах стійких технологічних процесів у масовому і великосерійному виробництві. Порівняно із суцільним контролем, він скорочує число контрольованих об'єктів, однак трудомісткість кожної контрольної операції зростає через використання вимірювальної апаратури, а не простих контрольних інструментів..
Тема 18. Організація і планування підготовки виробництва нової продукції.
Лекція 17
План
Ключові терміни
Оновлення продукції Мережа планування
Інвестиції Індекс дохідності
Чистий приведений дохід Технологічна собівартість
1. Формування планів оновлення продукції, їх склад і завдання.
В умовах ринкової економіки планування виробничої діяльності підприємства орієнтується на максимальне задоволення попиту потенційних споживачів у продукції, послугах.
Під впливом науково-технічного прогресу відбувається швидке старіння продукції. Одна продукція відкидається ринком, у той час як інша довгий час користується попитом у покупця.
Нова продукція - вибір, що виготовляється вперше, також модернізований вибір, що отримав нову якісну характеристику.
Саме нові товари дозволяють вчасно змінювати структуру асортименту і підтримувати обсяг продажу на рівні, що забезпечує стабільний фінансовий стан підприємства..
Проблема планування освоєння нового продукту включає не тільки технічну розробку виробу, але й комплекс організаційно-технічних заходів, що направлені на задоволення запитів споживачів і збільшення рентабельності підприємства. В основі планування оновлення продукції лежить концепція життєвого циклу продукції.
При плануванні асортимент) звичайно вважають, що розробка нової моделі продукту є заходом пов'язаним із малим ризиком, особливо вона розробляється на основі вже добре відомого продукту, на готовій виробничій лінії, і зовсім ясно, що дана зміна необхідна та прийняття для покупців. Ризик буде збільшуватись в прямій залежності від ступеня новизни продукту і від його виробництва і розподілу відрізняється від досвіду підприємництва в цій сфері
Основним фактом успіху нового продукту є наявність на підприємництві ефективної системи планування, що охоплює всі етапи розробки продукту.
За складом і завданням планових робіт, які виконуються в процесі створення , підготовки виробництва та освоєння нової продукції виділяються такі їх види: науково-дослідні, конструкторські та технологічні, організаційно-планові, роботи матеріально-технічного, економічного та соціально-психологічного характеру.
План оновлення продукції складається на основі завдань стратегічного плану. У розширеному варіанті план оновлення продукції може містити такі розділи:
• якісні та структурні зміни "портфеля" продукції підприємства;
Випуск продукції містить великий комплекс робіт , що отримав назву "Підготовка виробництва ".
У процеси розробки та впровадження продукції у виробництво вирішуються основні завдання:
- забезпечення потреб у новій продукції внутрішніх споживачів та
- експорт даної продукції;
- створення і виробництво продукції високого технічного рівня та
якості, конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринку; - скорочення термінів розробки та освоєння виробництва нової
продукції;
- забезпечення стабільності та покращення показників якості продукції
та ефективної її експлуатації;
- забезпечення та підвищення конкурентоспроможності продукції
підприємства;
- завоювання прихильності споживачів до продукції підприємства та створення її позитивного іміджу. Вихідними даними для планування технічної підготовки виробництва є : планові завдання розробки й освоєння виробництва нової продукції; планові нормативи для визначення обсягу і трудомісткості робіт кожного етапу технічної підготовки.
Основою розрахунку економічної ефективності та доцільності впровадження нової продукції є зваження вигідності того чи іншого проекту за умови обмеженості капіталу як ресурсу та забезпечення найбільших прибутків за можливості реалізації кількох варіантів інвестицій.
Під інвестиціями розуміють ресурси , вкладені в об'єкти підприємницької та інші види діяльності для отримання прибутку або соціального ефекту.
Інвестиційне планування необхідне для детального техніко-економічного обґрунтування планових нововведень. При цьому процес прийняття інвестицій рішень являється невід'ємною частиною стратегічного планування, яке повинно забезпечити відповідністю довгострокових цілей підприємства та використання ресурсів, направлених на досягнення цілей.
Планування інвестицій відноситься найбільш до найбільш складної та відповідальної сфери прийняття рішень, що обумовлено наступними факторами: різними видми інвестицій, вартістю інвестиційних проектів; наявністю альтернативних варіантів інвестиційних проектів; забезпеченістю ресурсами; великим ризиком, пов'язаним з прийняттям інвестиційних рішень; необхідністю швидкого отримання віддачі від інвестицій тощо.
У практиці господарювання підприємства приймають різноманітні рішення , пов'язані з інвестуванням нововведення . З огляду на це прийнято розглядати загальну (абсолютну) і порівняльну ефективність (оцінку доцільності) інвестицій. Абсолютна ефективність капітальних вкладень показує загальну величину їх віддачі (Результативності) на тому чи іншому підприємстві.
їх розрахунки потрібні для оцінки очікуваного або фактичного ефекту від реальних інвестицій на певний час. Порівняльна ефективність капітальних вкладень у нововведення визначається лише тоді, коли є декілька інвестиційних проектів. Вона характеризує переваги одного проекту інвестування виробництва над іншими. Абсолютна та порівняльна ефективність реальних інвестицій взаємопов'язані. Визначення найбільш доцільного проекту капітальних вкладень базується на зіставленні показників абсолютної їх ефективності, а аналіз останньої здійснюється шляхом порівняння нормативних, запланованих і фактично досягнутих показників, та динаміки за певний період.
Основні показники оцінки доцільності проектів відображені в лекції 14.
Економічна ефективність від поліпшення якості продукції характеризується розміром додатково отриманого прибутку від виробництва і реалізації продукції підвищеної якості.
Річний економічний ефект (або річний прибуток від поліпшення якості) (Ея) обчислюється за формулою:
Ея = (П-Ен К) Nя, грн (18.1)
П - приріст прибутку за рахунок реалізації одиниці продукції підвищеної якості, грн.;
К - питомі капіталовкладення на проведення заходів щодо поліпшення якості продукції грн./од.;
Nя - обсяг продукції поліпшеної якості в натуральних одиницях.
Якщо покращення якості продукції знаходить відображення у підвищенні її сортності, то додатковий прибуток створюється за рахунок підвищеної ціни на продукцію вищого сорту: ( Пя);
Пя= Ц2-С2-(Ц1- С1) Nя (18.2)
Ц1 і Ц2 - відповідна ціна одиниці продукції нижчого і вищого сорту, грн.
C1 і С2 - собівартість одиниці продукції нижчого і вищого сорту, грн.
Річний економічний ефект у виробника продукції покращеної якості (Ев) може буди також обчислений як різниця приведених витрат на виробництво продукції покращеної і попередньої якості:
Ев = С1 + Ен К1 - (С2 + Ен Кі) Nя, грн. (18.3)
Сі і С-2 - собівартість виготовленої продукції відповідно попередньої і покращеної якості, грн..
Кі і К2 - питомі капіталовкладення у виробництво продукції відповідно попередньої і покращеної якості, грн..
Поточні витрати чи собівартість продукції у порівнюваних варіантах розраховується, як правило, за змінними елементами витрат. Сума порівнюваних поточних витрат, які залежать від прийнятого варіанта технологічного процесу, називається технологічною собівартістю.
Для різних технологічних процесів технологічна собівартість має різну структуру. У загальному випадку річна її величина визначається за формулою:
С = ЗВ*N+ УПВ (18.4)
ЗВ - змінні витрати за рік;
УПВ - умовно-постійні витрати за рік
N - річний випуск продукції.
Критична програма випуску нової продукції розраховується за формулою:
Nкр= УПВ2 – УПВ1 / ЗВ1 – ЗВ2 (18.5)
При визначенні варіанта технологічного процесу необхідно враховувати обсяг можливого доходу від реалізації нової продукції. В процесі розробки проекту організації виробництва нових виробів постає завдання визначення точки беззбитковості чи критичного обсягу виробництва даної продукції №р:
N кр = ПВ/(Ц - ЗВ) (18.6)
ПВ постійні витрати на виробництво продукції у розрахунковому році;
Ц - ціна одиниці продукції;
ЗВ - змінні поточні витрати на виробництво одиниці продукції.
Планування науково-технічної підготовки виробництва нової продукції охоплює всі стадії та етапи та містить: розробку планів виконання робіт по кожній стадії взаємоузгодження; складання зведеного плану-графіка або координаційного плану підготовки виробництва , який забезпечував би своєчасний вихід на серійний чи масовий випуск виробів; розробку кошторису витрат на підготовку виробництва.
Тема 18. Організація і планування підготовки виробництва нової продукції.
Лекція 18
План
3.Планування витратна підготовку і виробництво нової продукції.
4.Сітьові методи планування підготовки виробництва нової продукції.
3.Планування витратна підготовку і виробництво нової продукції.
Оскільки основною метою планування витрат є забезпечення зростання прибутку, збільшення рентабельності виробництва, то при плануванні витрат, пов'язаних із оновленням продукції, необхідно приділити особливу увагу вибору такого варіанта технологічного процесу виготовлення нової продукції, втрати за яким є найнижчими.
Поточні витрати чи собівартість продукції у порівнюваних варіантах розраховується, як правило, за змінними елементами витрат. Сума порівнюваних поточних витрат, які залежать від прийнятого варіанта технологічного процесу, називається технологічною собівартістю.
Для різних технологічних процесів технологічна собівартість має різну структуру. У загальному випадку річна її величина визначається за формулою:
С = ЗВ * N + УПВ, (18.7)
де ЗВ - змінні витрати на одиницю продукції;
УПВ - умовно-постійні витрати за рік;
N - річний випуск продукції, шт.
Наступними кроком є порівняння двох варіантів технологічних процесів Критична програма випуску нової продукції розраховується за формулою:
Nкр = УПВ2 – УПВ1 / ЗВ1 – ЗВ2 (18.8)
Розрахований за формулою чи шляхом побудови графіку обсяг випуску N порівнюють із плановим випуском Nпл. Варіант із меншими постійними і більшими змінними витратами вигідніший при Nпл < Nкp.
Коли Nпл > Nкр вигідніший варіант із більшими постійними і меншими змінними витратами. При визначенні варіанта технологічного процесу необхідно враховувати й обсяг можливого доходу від реалізації нової продукції.
При цьому за конкретної величини постійних витрат і збільшення обсягу виробництва продукції до певного рівня її виробництво є збитковим, а після його досягнення—прибутковим. Тому у процесі розробки проекту організації виробництва нових виробів постає завдання визначення точки беззбитковості чи критичного обсягу виробництва даної продукції Nкр :
Nкр = ПВ / (Ц - ЗВ), (18.9)
де ПВ — постійні витрати на виробництво продукції у розрахунковому році;
Ц- ціна одиниці продукції;
ЗВ - змінні поточні витрати на виробництво одиниці продукції.
Приклад. У цеху підприємства у зв'язку з переходом на новий технологічна-процес умовно-постійні витрати збільшились з 20000 грн. од. до 26 000 гр. од., змінні витрати зменшились із 12 грн. од. до 9 гр. од. Впровадження технологічного процесу потребує однакових капітальних витрат порівняно з попереднім технологічним процесом.
Визначимо критичну величину річного випуску продукції:
Nкр = 26000-20000 /12 – 9 = 2000 шт.
При розрахунку не враховуються капітальні витрати, оскільки вони однакові, а порівнюється тільки технологічна собівартість.
Річна величина технологічної собівартості річного випуску продукції, що досягає критичної величини, визначається:
С = ЗВ * Nкр + УПВ = 9 * 2000 + 26000 = 44000 грн. од. (18.10)
Визначення витрат виробництва проводиться на підставі кошторисів витрат на підготовку виробництва продукції.Номенклатура статей кошторису витрат на підготовку виробництва нової продукції (за економічними елементами):
- матеріальні витрати;
- витрати на оплату праці;
- відрахування на соціальні заходи;
- амортизація;
- інші операційні витрати.
Сітьові методи планування підготовки виробництва нової продукції.
При плануванні підготовки виробництва нової продукції використовуються мережні (сітьові) методи планування.
Мережне (сітьове) планування - одна з форм графічного відображення зміст робіт і тривалості виконання планів і довгострокових комплексів проектних, планові; організаційних та інших видів діяльності підприємства, яка забезпечує наступну оптимізацію розробленого графіка на основі економіко-математичних методів та комп'ютері; техніки. Разом із лінійними графіками та табличними розрахунками мережні методи планування знаходять широке використання при розробці перспективних планів та моделей створення складних виробничих систем та інших об'єктів довгострокового використання. Мережні плани робіт підприємства із створення нової конкурентноспроможної продукції містять не тільки загальну тривалість всього комплексу проектно-виробничої та фінансово-економічної діяльності, але й тривалість та послідовність здійснення окремих процесів чи етапів, а також потребу в необхідних економічних ресурсах.
Мережна (сітьова) модель - множина поєднаних між собою елементів для опису технологічної залежності окремих робіт і етапів майбутніх проектів.
Основним плановим документом системи мережного планування є мережний графік - інформаційно-динамічна модель, яка відображає всі логічні взаємозв'язки та результати робіт, необхідних для досягнення кінцевої мети планування.
На всіх мережних графіках важливим показником є шлях, що визначає послідовність робіт чи подій, в якій результат однієї стадії збігається із початковим показником наступної за нею іншої фази. На будь-якому графіку прийнято розрізняти декілька шляхів
- повний шлях від початкової до кінцевої події;
- шлях, що передує даній події від початкової;
- шлях, наступний за даною подією до кінцевої;
- шлях між декількома подіями;
- критичний шлях від початкової до кінцевої події максимальної тривалості.
Мережні моделі використовуються на вітчизняних підприємствах при плануванні підготовки виробництва та освоєнні нових виробів (рис.18.1).
Рис. 18.1. Мережний графік процесу планування асортименту продукції
Мережне планування дозволяє не тільки визначити потреби різних виробничих ресурсів у майбутньому, але й координувати їхнє раціональне використання на даний момент.
На спрощеному графіку (рис.18.1) представлений процес освоєння нового продукту, що є предметом планування й охоплює період з моменту появи задуму до проведення пробних продаж і просування товару на ринок.
Графік показує послідовність операцій по випуску нового виробу на ринок. Моменти завершення етапів позначені кружками, що іменуються «подіями», а відрізки часу між специфічними подіями зображені у вигляді стрілок і називаються "роботами".
Подія, що відбувається у визначений момент, може залежати як від єдиної події, гак і від комплексу попередніх взаємозалежних подій. Жодна подія не може мати місця без завершення попередніх операцій.
З графіку видно, що найбільш тривалий повний цикл планування нової продукції включає наступну послідовність подій: 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11,12. На графіку він зображений товстою лінією. Цикл охоплює період із моменту ухвалення рішення про необхідність виробництва виробу до моменту випуску його на національний ринок за умови, що всі етапи планування продукції відбуваються в чіткій послідовності. Затримка у виконанні будь-якої операції на цьому шляху веде до відставання від графіка процесу планування.
Однак, підприємство може також знехтувати такими запобіжними заходами, як випробування виробу за допомогою споживачів (події 1,2,3,4) чи пробний продаж (події 5, 6.7,8,9,10) до прийняття рішення про негайний випуск виробу на ринок (події 1,11,12). Із метою спрощення сітьового графіка всі можливі варіанти освоєння нового виробу на ньому не показані. Наприклад, рішення про випуск виробу на ринок (подія 11) може бути прийняте після проведення випробувань (подія 4). У цьому випадку на графіку варто провести лінію із події 4 у подію 11. В усіх цих варіантах цикл освоєння нового виробу значно скорочується.
Однак, як свідчить досвід, найбільший ринковий успіх із новим товаром приходить звичайно до виробітків, що послідовно проходять весь цикл планування, при цьому втрати від скорочення циклу можуть бути значними. Цей спрощений сітьовий графік у застосуванні до планування асортименту продукції може бути використаний для того, щоб при розрахунку часу на весь цикл врахувати варіації часу, необхідного для кожної операції, тобто визначити найбільш ймовірний і оптимальний терміни завершення циклу
Сітьові графіки планування асортименту в процесі обґрунтування виробничої програми потребами ринку дозволяють визначити час з моменту появи задуму продукту до початку його реалізації на всіх ринках збуту при широкому дотриманні послідовності етапів, що входять у планування асортименту. Тривалість усього циклу може бути скорочена, але за умови залучення додаткових ресурсів і додаткових зусиль на критичних етапах (наприклад, при дослідженні ринку чи проведенні пробних продаж).
Найважливішими етапами сітьового планування випуску нового виробу є такі:
Питання для самоконтролю