Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1 Когнітивна підструктура особистості. Пізнавальні процеси.
План
1.1. Когнітивна підструктура особистості. Пізнавальні процеси.
1.2. Характеристика пізнавальних процесів
2.1. Когнітивна підструктура особистості. Пізнавальні процеси.
Пізнавальна діяльність – це процес відображення у психіці людини предметів та явищ. Відображення реальності у людській психіці може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.
Людина здійснює пізнавальну діяльність, бо вона активно ставить перед собою мету, намагається її досягти. Пізнання не є пасивним процесом, воно завжди поєднане з перетворенням пізнаного. В пізнанні розрізняють два ступені – так званого чуттєвого відображення і відображення абстрактно-теоретичного. До першого ступеня належать відчуття, безпосередньо пов’язані з впливом предметів на органи відчуттів. Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної системи.
Перший ступінь пізнання. Відчуття, сприймання і уявлення існують як у людини, так і у тварин. Однак ці форми чуттєвого відображення в них не тотожні. Праця, мовлення сформували специфічно людські відчуття і сприймання, що відрізняються змістом, фізіологічними механізмами і місцем у процесі пізнання. У тварин це, як правило, вища форма орієнтування, а в людини – початкова форма пізнання.
Другий ступінь пізнання – логічне пізнання – властивий тільки людині. До нього належать мислення та уява. Мислення базується на чуттєвому пізнанні і протікає у формі як , так і понять, виділяючи суттєві зв’язки предметів та явищ. Уява полягає у створенні образів таких об’єктів і процесів, який людина не сприймала, які можливо, не існують у навколишньому середовищі. Мислення та уява є основною специфікою людського пізнання, перетворювальної функції людського інтелекту, продуктивності і творчої діяльності особистості образів.
Психічні процеси утворюють структуру інтелекту людини, хоча поняття інтелектуальної сфери особистості значно ширше, ніж когнітивної. Інтелект як розуміння, розсудок, осягнення розумом являє собою систему розумових операцій з образами, символами, знаками, об’єднану певним когнітивним стилем та стратегією розв’язування задач, здатність розуму, здібності, обдарованість. Тому інтелектуальну діяльність пов’язують передусім з відображувальною і регулятивною діяльністю, що полягає у здатності ефективно розв’язувати задачі, навчатися використовувати набутий досвід для вирішення нових проблем, краще пристосовуватися до нової ситуації. Ці здатності значною мірою зумовлені функціями мислення, зокрема логічного, стійкої уваги, оперативною пам’яті, а також сприймання, уяви, інтуїції, пізнання нового й реалізації його результатів.
Інтелект як пізнавальна діяльність людини органічно поєднує в собі як уже набутий досвід (знання, розумові навички, вміння), так і здатність подальшого самостійного його набуття і творчого застосування на практиці. Тому обидві ці категорії можуть розглядатися без урахування здібностей і певної обдарованості людини, її розумової працездатності, уміння творчо розв’язувати нові задачі, проникливості, кмітливості, допитливості, мовної досконалості.
Інтелектуальна діяльність спирається на роботу лівої (словесно-логічної) півкулі головного мозку або ж правої (образно-конструктивної), що надає їй індивідуальної специфічності, визначає раціональний, імажинативний чи наочно-дійовий переважний спосіб пізнання, певний когнітивний стиль, а їхня взаємодія забезпечує цілісність відображувальної діяльності, актуалізацію творчого потенціалу особистості.
Інтелект – досить складне інтегративне психічне явище, що включає в свою структуру ряд пізнавальних процесів та їхніх результативних елементів. Стрижень інтелекту складає здатність людини виділити у ситуації істотні властивості і привести свою поведінку у відповідність до них. У такому розуміння виділяють два основних компоненти інтелекту: інтелект як спосіб пізнавати оточуючий світ і як спосіб регуляції поведінки на основі цього пізнання.
Інтелект є одним із найбільш складних і багаторівневих утворень людської психіки. У нього входить по-перше, система психічних процесів, за допомогою якої людина відображає і пізнає оточуючий світ. В цій системі три базових блоки: увага, пам’ять, мислення. Шлях пізнання від відчуття, сприйняття, уявлення до абстрактного мислення. По-друге, блок оцінки ситуації; по-третє, прийняття рішення; четверте, регуляція поведінки. Завершується вся система інтелекту самооцінкою і самоконтролем. Емоції особливо сильно підключаються до блоку оцінки ситуації, прийняття рішення і регуляції поведінки.
Виходячи з цього інтелект – це система психічних процесів, які забезпечують реалізацію здібностей людини оцінювати ситуацію, приймати рішення і у відповідності до цього регулювати свою поведінку.
Серед функцій інтелекту однією з найважливіших є взаємодія з оточуючим середовищем через адаптацію до нього, тобто вміння орієнтуватися в умовах і відповідно будувати свою поведінку. Адаптація здійснюватися двома шляхами – асиміляцією та акомодацією. Асиміляція – пристосування ситуації через зміну умов, обставин до людини, її індивідуального стилю діяльності. Акомодація – пристосування людини до ситуації, що змінюється, через зміну стилю мислення.
В психології існує поняття загального інтелекту і двох його підструктур.
Під загальним інтелектом розуміють складну інтегральну якість, певний синтез властивостей психіки, які забезпечують у сукупності успішність будь-якої діяльності. Рівень загального інтелекту часто вимірюють через IQ – коефіцієнт інтелектуальності, який був запропонований Д.Векслером.
Виділяють також дві підструктури загального інтелекту – вербальний і невербальний інтелект.
Вербальний інтелект – інтегральне утворення, функціонування якого здійснюється у мовно-логічній формі і ґрунтується переважно на знання. Невербальний інтелект – інтегральне утворення, функціонування якого пов’язано із розвитком наочно-дієвого мислення, що ґрунтується на зорові образи і просторові уявлення. Структура інтелекту обумовлюється багатьма факторами, серед яких: вік, рівень освіти, специфіка професійної діяльності, індивідуальні особливості.
Як доводять дослідження процес інтелектуального розвитку людини триває усе життя:
До найважливіших характеристик інтелекту належать:
Глибина – здатність усвідомлювати сутність предметів і явищ, розуміти причини їх виникнення та закономірності їхнього розвитку (перебігу) тощо;
Критичність – оцінка предметів і явищ з бажанням піддати сумніву гіпотези, концепції, явища;
Гнучкість – здатність переключатися з однієї ідеї на іншу, в тому числі протилежну власній;
Широта розуму – здатність бачити проблему широко, у взаємозв’язку з іншими явищами;
Швидкість – здатність продукувати багато ідей та швидко вирішувати завдання;
Оригінальність – здатність продукувати нові ідеї, що відрізняються від загальноприйнятих поглядів;
Допитливість – потреба завжди знаходити найкраще рішення.
Найбільш ефективно свої здібності реалізують люди, у яких гармонійно розвинений як вербальний, так і невербальний інтелект, як загальні, так і спеціальні здібності.
Крім пізнавального, існує також професійний та соціальний інтелект. Професійний орієнтований на спеціалізацію в діяльності, на це підстроюється його структура.
Соціальний інтелект – вміння вирішувати проблеми міжособистісних відносин, знаходити раціональний вихід із ситуації.
2.2. Характеристика пізнавальних процесів
Відчуття – відображення властивості предметів об’єктивного світу при безпосередній дії на рецептори. Результатом відчуття є виникнення сенсорного образу. Однією із властивостей які притаманні відчуттям є модальність (від лат. спосіб). Англійський фізіолог І.Шеррінгтон виділив три основних класи відчуттів, екстерорецептивні, інтерорецептивні і пропріорецептивні.
Екстерорецепція – це знайомі нам види почуттів: зір, слух, смак, нюх, дотик.
Інтерорецептивний образ – це внутрішнє, „неясне” почуття, яке ми маємо відносно сигналів, що надходять від внутрішніх органів. Зазвичай їх важко визначити словами і точно локалізувати. Але їх роль зростає, особливо у формуванні наших потреб і виникненні емоцій.
Пропріорецепція, це кінестетичні відчуття – ті відчуття що не усвідомлюються і виникають у м’язах та сухожиллях. Пропріорецепція відповідає не тільки за наші рухи, але і за наступний психічний розвиток.
Загальну масу екстерорецептивних відчуттів схема Шерінгтона дозволяє розділити на дискантні (зорові, слухові) і контактні (дотикові і смакові). Нюхові відчуття займають у цьому випадку проміжне становище. Найбільш важливими для функціонування людської психіки є зорові (85% всієї інформації про зовнішній світ), слухові, тактильні, органічні, нюхові і смакові відчуття.
Наступний рівень пізнання – сприймання.
Сприймання – цілісне відображення предметів, ситуацій і подій, що виникають при безпосередній дії фізичних подразників на рецепторні поверхні органів почуття. Із всіх видів відчуттів, тільки зір і дотик дозволяють створити такий образ дійсності, в якому відображаються цілісні характеристики предметів і явищ. Із всіх видів модальностей (способів) сприймання для людини ведучою є зір, а для тварин нюх і дотик.
Однією з можливостей адекватного і цілісного відображення світу є дотик. Свідченням цього є пізнання світу сліпоглухонімими.
При цьому сприйняття не зводиться до простої суми різноманітних елементів відчуття – ціле завжди більше ніж його складові. Важливе значення у сприйнятті відіграють досвід минулого, емоції, особливості людини.
До основних характеристик сприймання відносять – константність, цілісність, структурність, осмисленість, узагальненість.
Константність – це відносна незалежність образу від фізичних умов сприймання, що проявляється у його незмінності.
Цілісність, тобто сприймання завжди є цілісний образ предмету. Сприймання формується у процесі практики, тобто сприймання – система перцептивних дій, якими необхідно оволодіти.
Структурність сприймання – сприймання не є простою сумою відчуттів. Ми сприймаємо фактично абстраговану із цих відчуттів узагальнену структуру.
Осмисленість сприймання – сприймання тісно пов’язано із мисленням, із розумінням сутності предметів.
Вибірковість сприймання – проявляється у переважному виділенні одних об’єктів у порівнянні з іншими.
Увага. Стимули, що є важливими для особистості виділяються увагою. Такий вибір здійснюється із всіх сигналів, що доступні для сприйняття у даний момент. Сприйняття пов’язано з прийомом і обробкою інформації, що поступає від всіх органів почуття. Увага обмежує лише ту її частину, яка буде реально опрацьована.
По відношенню до відчуття, сприйняття та мислення увага виконує регулятивну функцію: вона визначає те, що буде сприйнято і усвідомлено.
Вибірковість уваги визначають дві групи факторів:
1.Фактори, що характеризують зовнішню структуру подразників, тобто фізичні параметри сигналу: його інтенсивність, частота, новизна.
2. Фактори внутрішнього походження: відповідність інформації потребам людини, її емоційному стану, актуальності даної інформації. Недостатньо автоматизовані дії також потребують підвищеної уваги.
Ці фактори обумовлюють і способи підвищення уваги через зовнішню організацію сигналу і через приведення інформації у відповідність до сфери мотивації та потреб особистості і її емоційного стану.
Для організації особистої уваги слід визначитися щодо властивостей, якими вона володіє.
Основними характеристиками уваги є: концентрація, стійкість, розподілення, переключення та об’єм.
Концентрація уваги – це стан нашої свідомості, який необхідне для того, щоб включитися у діяльність, зосередитися на завданні.
Стійкість – довжина привертання уваги до одного і того ж об’єкта чи завдання. Стійкість мимовільної уваги, що виникає без нашого зусилля, триває 2-3 секунди.
Розподілення уваги – здатність людини одночасно концентруватися на декількох об’єктах, що дозволяє виконувати зразу декілька дій. Разом з тим є підстави стверджувати, що одночасно протікає лише один вид свідомої діяльності – суб’єктивне відчуття одночасності зобов’язано швидкому послідовному переключенню з одного виду діяльності на інший. Таким чином переключення – це зворотній бік розподілення уваги. Воно визначається швидкістю переходу з одного виду діяльності на інший.
Людина може мати значні здібності, але не зможе їх реалізувати за поганої самоорганізації, незібраності. Головною ознакою самоорганізації є вміння налаштуватися на діяльність і підтримка працездатності на протязі тривалого часу без вольових зусиль. Таке налаштування дозволяє здійснити концентрація і стійкість уваги.
Мислення завершує ієрархію пізнавальних процесів. Це не тільки вищий, але і зовсім інший рівень пізнання. Результатом попередніх рівнів пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) є наочний образ – відображення об’єктивної реальності у тій чи іншій мірі адекватності. Результатом процесу мислення є формування понять – такої мовної структури, яка відображає одиничне і особливе, що являється одночасно і загальним.
Мислення – процес пізнавальної діяльності індивіда, що характеризується узагальненим, опосередкованим відображенням дійсності.
Мислення являє собою ядро інтелектуально-творчого потенціалу особистості, його активну складову. Саме через мислення відбувається процес цементування окремих пізнавальних процесів у єдиний блок – інтелект людини. Воно диференціюється на види залежно від рівнів узагальнення і характеру засобів, які використовуються, залежно від новизни узагальнень і засобів суб’єкта мислення.
Мислення як процес відбувається завдяки розумовим діям та операціям. Розумові дії – це дії з об’єктами, що відображені в образах, уявленнях та поняттях. Вони відбиваються „в думці” за допомогою мовлення. Людина не діє безпосередньо з предметами, вона робить це подумки, не вступаючи в контакт із самими предметами й не вносячи реальних змін у їхню будову, розміщення.
Розумові дії формуються на основі зовнішніх практичних дій шляхом їх інтеріоризації. За П.Я.Гальперіним формування розумових дій відбувається протягом чотирьох етапів. 1) зовнішня дія з опорою на матеріальні предмети, 2) потім ці предмети замінюються символами, спочатку теж матеріалізованими,3) потім оформлення у вигляді вербальних знаків. Вербалізація відбувається спочатку голосно, а потім у вигляді „приговорювання” і 4) в думках, за допомогою так званого внутрішнього мовлення. Пройшовши ці етапи поступової інтеріоризації, дії стають внутрішніми, розумовими. Вони узагальнюються, завдяки чому легко переносяться з одного матеріалу на інший, скорочуються, певною мірою автоматизуються. Кожна розумова дія включає розумові операції (які теж колись, історично, були розумовими діями, а ще раніше – діями зовнішніми).
Серед основних видів розумових операцій найважливішими вважаються аналіз, синтез, порівняння, абстрагування та узагальнення. Можна назвати ще класифікацію і систематизацію. З порівняння починається пізнання.,
Порівняння. Операція встановлення схожості та відмінності між предметами та явищами реального світу називають порівнянням.
Визнання схожості чи відмінності між предметами залежить від того, які властивості предметів, що порівнюються, для нас є важливими. Слід зазначити, що саме із-за того, що одні і ті ж самі предмети у одному випадку ми вважаємо схожими один на другий, а в іншому ми не бачимо між ними ніякої схожості.
Операція порівняння здійснюється двома шляхами: безпосередньо та опосередковано. Коли ми можемо порівнювати два предмети чи явища, сприймаючи їх одночасно, ми використовуємо безпосереднє порівняння. У тих випадках, коли порівняння здійснюється шляхом умовиводів – це опосередковане порівняння.
Аналіз і синтез. Аналіз – це розумове розчленування чого-небудь на чистини чи розумове виділення окремих властивостей предмету. Аналіз дозволяє нам розкласти ціле на чистини, тобто дозволяє зрозуміти структуру того, що ми сприймаємо.
Протилежною аналізу операцією є синтез. Синтез – розумове поєднання частин предметів чи явищ у одне ціле, а також розумове поєднання окремих його властивостей. Окремі деталі механізму дозволяють зрозуміти, як він виглядає і як працює. Для синтезу і для аналізу є характерним розумове оперування властивостями предметів. Опис людини дає можливість створити її образ у цілому.
Аналіз і синтез виступають, як правило, в єдності та взаємозв’язку, тому й виникло досить відоме поняття „аналіз через синтез” (С.Л.Рубінштейн), яке означає поступове заглиблення в суть предмета або явища, вивчення усіх його сторін і властивостей (аналіз) у взаємозв’язках, синтезування їх для подальшого пізнання.
Абстракція і конкретизація. Абстракція – це розумове відвернення від будь-яких частин чи властивостей предмету для виділення його суттєвих ознак. Сутність абстракції як розумової операції полягає у тому, що, сприймаючи певний предмет і виділяючи у ньому певну частину, розглядаються виділена частина чи властивість незалежно від інших частин чи властивостей даного предмету.
Абстракція широко використовується під час утворення чи засвоєння нових понять, так як у поняттях відображені тільки суттєві, загальні для цілого класу предметів ознаки.
Конкретизація є процесом, що є протилежним абстракції. Конкретизація – це уявлення чого-небудь одиничного, що відповідає тому чи іншому поняттю чи загальному положенню. У конкретних уявленнях ми не прагнемо відволіктися від різних ознак чи властивостей предметів чи явищ, а, навпаки, прагнемо уявити собі ці предмети в усьому різноманітті властивостей та ознак, у тісному поєднанні одних ознак з іншими.
Індукція і дедукція. У розумових операціях прийнято розрізняти два основних види умовиводів: індуктивні, чи індукцію, і дедуктивні, чи дедукцію.
Індукція – це перехід від окремих випадків до загального положення, яке охоплює собою окремі випадки.
У процесі індукції можуть бути допущені певні помилки і зроблений умовивід може бути недостатньо достовірним. Достовірність індуктивного умовиводу досягається не тільки за рахунок збільшення кількості випадків, на яких воно будується, але і за рахунок використання різноманітних прикладів, у яких варіюються неістотні ознаки предметів і явищ.
Процесом, який є протилежним індукції є дедукція. Дедукція – це умовивід, який зроблений по відношенню до окремого випадку на основі загального положення.
Пам’ять – один з найважливіших психічних процесів, що знаходиться у основі формування індивідуального досвіду людини, її мови, мислення, емоцій, навичок руху. Пам’ять необхідна для накопичення знань, успішної і продуктивної праці є необхідною умовою навчання і розвитку індивіда, становлення його особистості.
У структурі пам’яті можна виділити три основних ланки: запам’ятовування сприйнятої інформації, її збереження і видобування того, що збереглося. При чому запам’ятовування може відбуватися у вигляді відтворення, чи у вигляді впізнання, якщо ми маємо справу із раніше відомою інформацією.
Одним з кількісних показників, які дозволяють оцінювати продуктивність запам’ятовування, є об’єм пам’яті, тобто кількість елементів, чи одиниць інформації, які людина може відтворити (безпосереднє відтворення) чи через який то час (відстрочене запам’ятовування). Об’єм безпосередньої пам’яті дорівнює 7 +- 2 одиниці інформації. Об’єм відстроченого менше, при цьому знижується і точність відтворення матеріалу, відбувається забування.
Забування – це природній і необхідний процес, який звільняє пам’ять для нової інформації. Важливо забувати таким чином, щоб була можливість пригадати. Процес забування відбувається під час сну.
Але для того, щоб правильно забути, необхідно перш за все добре запам’ятати. Запам’ятовування відбувається у двох режимах – довільне і мимовільне. Довільне запам’ятовування – це спеціальна дія, спрямована на збереження певної інформації у певному вигляді, і часто, на певний строк.
При мимовільному запам’ятовуванні завдання запам’ятати не постає. У цьому випадку у пам’яті відкладається те, що сприяло виконанню інших завдань, що було включене у них і пов’язано прямо із запам’ятовуванням.
В індивідуальному розвитку людини мимовільного запам’ятовування передує довільному і у дошкільному віці є основною формою накопичення досвіду. Пізніше складається довільне запам’ятовування, яке дозволяє свідомо і цілеспрямовано засвоювати необхідні знання, одночасно розвивається і мимовільне запам’ятовування, збагачуючись взаємодією з іншими психічними процесами, перш за все із сприйняттям і мисленням.
Зв’язок запам’ятовування з мисленням передбачає не тільки розуміння того, що запам’ятовується у даний момент, але і встановлення логічних зв’язків з попередніми знаннями, реконструкцію того, що заучувалося у відповідності із змістовними зв’язками, які виділяються у предметі, у тому числі і самою людиною. Активна інтелектуальна робота з матеріалом суттєво впливає на повноту і міцність заучування. Значення інтелектуальної активності при запам’ятовуванні матеріалу отримало у психології назву – мнестичного ефекту інтелектуальної діяльності.
В залежності від того, як довго зберігається інформація виділяють декілька рівнів пам’яті:
Миттєва (сенсорна) пам’ять – зберігає інформацію про те, як сприймається світ на рівні рецепторів на протязі 0,3 – 1,0 с; особливе значення має миттєва (іконічна)зорова пам’ять, яка , затримуючи образи на період закриття ока під час моргання і інших рухів, забезпечує суцільне сприйняття світу. Короткочасна пам’ять – забезпечує оперативне зберігання і переробку інформації, яка поступає від органів почуття і обмежується порціями - 7 +-2 структурні одиниці);
Проміжна пам'ять – зберігає інформацію на протязі декількох годин і відрізняється більшим об’ємом, ніж короткочасна; цікавою є гіпотеза, відповідно якої у період нічного сну інформація малими порціями (7+-2 одиниці) поступає у короткочасну пам’ять, де відбувається переробка (на стадії „повільного сну”) і зберігається для подальшої переробки (на стадії „швидкого сну”);
Довгочасна пам'ять – зберігає інформацію на протязі усього життя людини і має необмежений об’єм; при цьому основним механізмом переводу інформації із короткочасної пам’яті у довгочасну вважають повторення.
Види пам’яті розрізняють по наступним показникам:
Типу запам’ятовування (рухова, образна, емоційна, словесно-логічна (символічна) пам'ять);
Ступеня участі вольового процесу у запам’ятовуванні і відтворенні інформації (довільна і мимовільна);
Ступеня осмислення запам’ятовування (механічні, логічна чи змістовна, пам'ять).
Рухова пам'ять – це пам'ять на позу, положення тіла, професійні та спортивні навички, життєві звички (як-от при переході вулиці дивитися спочатку ліворуч, а потім праворуч тощо).
Зорова та слухова пам'ять – це форми образної пам’яті, коли інформація сприймається і фокусується через певні органи чуттів.
Емоційна пам'ять визначає відтворення певного чуттєвого стану при повторному впливі тієї ситуації, в якій цей емоційний стан виник уперше. Цей стан відтворюється у комплексі з елементами ситуації і суб’єктивним ставленням до неї. Поряд із запам’ятовуванням чуттєвого стану, що сприяє сприйняттю тієї чи іншої інформації, емоційна пам'ять забезпечує швидке і міцне запам’ятовування і самої інформації, що викликала цей емоційний стан.
Символічна пам'ять поділяється на словесну і логічну. Словесна пам'ять формується слідом за образною і досягає максимуму до 10-13 років. Характерна риса її – точність відтворення.
Процеси, що забезпечують реалізацію різних видів і форм пам’яті зумовлюються: особливостями сприйняття інформації; задіяними видами і формами пам’яті; потребами і мотивами; інтересами; вольовими зусиллями; застосуванням спеціальних прийомів; психофізичним станом організму.
Уява. Поряд із сприйманням, пам’яттю і мисленням важливу роль у діяльності людини грає уява.
Уява – це психічний процес створення нового у формі образу, уявлення чи ідеї.
Процес відображення притаманний тільки людині і є необхідною умовою її трудової діяльності.
Уява завжди спрямована на практичну діяльність людини. Людина перед тим щоб щось зробити, уявляє, що необхідно зробити і як вона буде це робити. Таким чином, вона завчасно створює образ матеріальної речі, яку буде виготовляти у наступній практичній діяльності. Ця здатність людини завчасно представляти кінцевий результат своєї праці, а також створення матеріальної речі різко відрізняє людську діяльність від «діяльності» тварин, іноді досить майстерної.
Уява завжди є певним відходом від дійсності. Але у будь-якому випадку джерелом уяви є об’єктивна реальність.
У психології розрізняють довільну і мимовільну уяву. Перша проявляється, наприклад, у ході цілеспрямованого рішення наукових, технічних і художніх проблем при наявності усвідомленої та відрефлексованої пошукової домінанти, друга – у сновидіннях, так званих змінених станах свідомості і т.і.
Особливу форму уяви утворює мрія. Вона звернена до сфери майбутнього, що віддалене у більшій чи меншій мірі і не передбачає термінового досягнення реального результату, а також повного спів падіння із образом бажаного. Разом із тим мрія може стати сильним мотивуючим фактором творчого пошуку.
Можна виділити декілька видів уяви, серед яких основними є пасивна і активна. Пасивна уява у свою чергу ділиться на довільну (мрійливість, марення) і мимовільну (гіпнотичний стан, фантазія під час сновидіння).
Активна уява включає у себе артистичну, творчу, критичну, відтворюючу, антиципируючу. Близько до цих видів уяви знаходиться емпатія – здатність розуміти іншу людину, пронизуватися її думками і почуттями, страждати, радіти, співпереживати.
В умовах депривації (недостатність подразників, що надходять із оточуючого світу) посилюються різні види уяви.
Активна уява завжди спрямована на рішення творчої чи особистісного завдання. Людина оперує фрагментами, одиницями конкретної інформації у певній області, їх переміщенням у різних комбінаціях відносно один одного. Стимуляція цього процесу створює об’єктивні можливості для виникнення оригінальних нових зв’язків між зафіксованими у пам’яті людини і суспільства умовами. В активній уяві мало мрійливості.
Відтворююча уява – один із видів активної уяви, при якій відбувається конструювання нових образів, уявлень у людей у відповідності із сприйнятою зовні стимуляцією у вигляді словесних повідомлень, схем, умовних зображень, знаків і т.і.
Продуктом відтворюючої уваги є зовсім нові образи, які раніше не сприймалися людиною, цей вид уяви ґрунтується на минулому досвіді. Відтворююча уява – це процес у ході якого відбувається рекомбінація, реконструкція попередніх сприймань у новій їх комбінації.
Антиципируюча уява знаходиться в основі важливої і необхідної здатності людини – передбачати майбутні події, передбачати результати власних дій і т.і. Завдяки цій здатності, людина може «бачити», що відбудеться з нею, з іншими людьми чи оточуючими речами.
Творча уява – це такий вид уяви, у ході якої людина самостійно створює нові образи та ідеї, які є цінністю для інших людей чи суспільства в цілому і які втілюються у конкретні оригінальні продукти діяльності. Творча уява є необхідним компонентом і основою творчої діяльності людини.
Пасивна уява підкорена внутрішнім, суб’єктивним факторам, вона є тенденційною.
Пасивна уява підкорена бажанням, які мисляться у процесі фантазування здійсненним. В образах пасивна уява «задовольняє» те, що незадовільнено, у більшій мірі неусвідомлені потреби особистості. Образи і уявлення пасивної уяви направлені на посилення і збереження позитивно забарвлених емоцій та афектів.
Матеріалами пасивної уяви, так само як і активної, є образи, уявлення, елементи понять та інша інформація, яка набута за допомогою досвіду.
Синтез, який реалізується у процесах уяви, здійснюється у різних формах:
аглютинація – «склеювання» різних у повсякденному житті частин та якостей, що не поєднуються;
гіперболізація – перебільшення чи применшення предмету, а також зміни окремих частин;
схематизація – окремі уявлення зливаються, відмінності згладжуються, а риси схожості виступають чітко;
типізація – виділення суттєвого, такого, що повторюється в однорідних образах;
загострення – підкреслювання певних окремих ознак.
PAGE \* MERGEFORMAT 11