Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Модуль 1.
Тема: Загальне вчення про державу.
План
1. Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку усього суспільства та здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї (домінуючої) частини, а також управління загальносуспільними справами.
Держава є способом організації влади, що виникла не певному етапі розвитку суспільства, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.
Причини виникнення держави і права:
Ознаки держави
Функції держави
Функції держави - це основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність та зміст, а також призначення у суспільстві.
Термін "функції держави" застосовується для позначення основних напрямків діяльності держави. Виконання державою своїх функцій має за мету гармонізувати життєдіяльність суспільства і держави. У функціях держави визначаються її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного розвитку.
Функції держави можна поділити на внутрішні та зовнішні.
2. Класифікація держав.
Важливою характеристикою держави є спосіб (порядок) організації державної влади. Він відображається поняттям "форма держави''. Форма держави об'єднує три компоненти: форму державного правління, форму державного устрою та форму державного режиму.
Державне правління - це спосіб організації та здійснення вищої державної влади. Традиційно виділяють такі основні форми державного правління, як монархія та республіка.
Монархія - це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і, зазвичай, передається у спадок.
Абсолютна більшість сучасних монархій конституційні. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх, будучи главою держави, одночасно очолює виконавчу владу) та парламентська (виконавчу владу очолює прем’єр-міністр, який призначається парламентом).
Республіка — форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається виборцями на певний строк.
Республіками є більшість сучасних держав. Основними різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана.
Парламентська республіка. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити уряду вотум недовіри, наслідком чого є відставка уряду. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр. Функції президента в основному зводяться до представницьких.
Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави та очолює виконавчу владу. Посади прем'єр-міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.
Змішана республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем'єр-міністр.
Державний устрій - це поділ території держави на певні складові та розподіл влади між нею та цими складовими. Історично склалися дві форми державного устрою: унітарна держава та федерація.
Унітарна держава - це держава, окремі складові якої не мають суверенітету, усіх ознак державності.
Верховна суверенна влада в унітарній державі повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, воєводства, провінції) не мають ознак політико-державної самостійності. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на усю територію країни. Існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція. Деякі унітарні держави (напр., Італія, Україна) включають автономні утворення.
Федерація — це союзна держава, яка складається із державних утворень, які мають певну самостійність.
Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається із суб'єктів федерації. Суб'єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову, правову системи. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над законами суб'єктів федерації. У конституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб'єктів: у США - 50, в Канаді - 10, у Німеччині - 16, в Австрії - 9 і т.д. До компетенції центральної влади у федерації належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.
Політичний (державний) режим - це сукупність методів та засобів здійснення державної влади, які визначають характер відносин тіж державою та суспільством.
У сучасних умовах державні режими найчастіше класифікують як демократичні, авторитарні, тоталітарні.
Демократичний режим - це режим, який характеризується децентралізацією, роззосередженням влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів: це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління та прийняття рішень у відповідності з волею більшості.
Авторитарний режим - це режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав та свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій.
Тоталітарний режим - це режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції й інакодумців.
3. Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють завдання і функції держави.
Орган держави — це створений державою або безпосередньо народом колектив уповноважених осіб (депутатів або державних службовців) або одна особа, який має свою визначену структуру та наділений владними повноваженнями для здійснення певних державних завдань і функцій.
Наявність владних повноважень означає, що орган держави вправі встановлювати формально обов'язкові приписи, тобто норми права чи індивідуальні приписи, і домагатися, за допомогою встановлених законом засобів, їхнього здійснення. Наявність владного характеру є найбільш важливою ознакою державного органу, яка дає можливість достатньо чітко відокремити державні органи від державних організацій й установ та від недержавних утворень.
Згідно з конституційним законодавством, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Вона правомочна розглядати будь-яке питання, яке не входить до компетенції виконавчої чи судової влади, а також не є таким, що може вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Верховна Рада складається з 450 депутатів, обраних на п’ять років.
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією.
Органами державної виконавчої влади в областях і районах є, відповідно, обласні і районні державні адміністрації, які очолюють голови цих адміністрацій.
Судову владу в Україні здійснюють виключно суди. Прокуратура України є органом державного обвинувачення, здійснення загального нагляду та нагляду за виконанням покарань у місцях позбавлення волі.
Тема: Загальне вчення про право.
План
1. Право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які відображають волю домінуючої частини або усього суспільства, є спрямованими на врегулювання суспільних відносин і забезпечуються державою.
Право, як і держава, є результатом суспільного розвитку. Воно виникає в державно організованому суспільстві й розглядається як основний регулятор суспільних відносин. Із зародженням держави звичаї, моральні та релігійні норми поступово відходять на задній план, поступаючись правовому регулюванню суспільних відносин.
Правові норми є різновидом норм соціальних. Вони мають усі ознаки цих норм, але характеризуються особливими рисами, які не притаманні іншим засобам соціального регулювання.
Ознаки права:
Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вирізняють регулятивну та охоронну функції права. Регулятивна функція полягає у запровадженні певних правил поведінки, а охоронна - у застосуванні заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності.
2. Джерела права
Правові норми мають бути загальновідомими, а тому вони доносяться до людей у певній формі (т.зв. джерелах права).
Форми (джерела) права – це вихідні від держави офіційно-документальні форми вираження та закріплення правових норм.
Виділяють наступні види джерел права:
Правовий звичай - санкціоноване державою правило поведінки, що склалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей. Це найдавніше джерело права. (Як приклади збірок таких звичаїв можна згадати "Руську правду", "Закони XII таблиць", "Закони Ману", "Артхашастру").
Правовий прецедент - рішення вищого судового органу з конкретної справи, якому надається загальнообов'язкового значення при розгляді усіх наступних аналогічних справ. (В Україні як джерето права застосовуються рішення Європейського Суду з прав людини).
Нормативно-правовий договір - добровільно узгоджені декількома суб'єктами загальні правила поведінки, які забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективні договори).
Нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, у якому закріплено обов'язкове правило поведінки загального характеру.
Нормативно-правовий акт є домінуючим джерелом права.
За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на Закони та підзаконні нормативні акти.
Закон – це акт законодавчого органу державної влади, який регулює найважливіші суспільні відносини та має вищу юридичну силу щодо інших нормативних актів.
На рівні із Законами діють Кодекси (кодифіковані закони), які об’єднують правові норми, що регулюють окрему сферу однорідних суспільних відносин (наприклад: Цивільний Кодекс, Кримінальний Кодекс, Сімейний, Житловий, Земельний, Господарський, Податковий та ін. Кодекси).
Підзаконні нормативні акти - це акти органів держави, які видаються на основі законів, у відповідності до законів, та з метою їх виконання. Вони теж мають юридичну силу, але не таку велику, як закони.
Види підзаконних актів в Україні:
1) укази Президента України;
2) постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
3) інструкції та нормативні накази керівників міністерств та інших відомств;
4) розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;
5) нормативпо-правові акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів;
6) нормативні накази й інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій.
3. Система права - це внутрішньо узгоджена сукупність правових норм окремої держави, яка передбачає наявність та певне взаєморозташування складових частин права, тобто поділ його на галузі та інститути права.
Галузь права - це сукупність юридичних норм, які регулюють певну сферу однорідних відносин.
Наприклад, галузь цивільного права регулює майнові та особисті немайнові відносини, галузь адміністративного права - відносини, які виникають у сфері державного управління і т.д.
Інститут права - це система юридичних норм, що регулюють певне коло однорідних відносин.
Зокрема, у цивільному праві мають місце такі інститути як інститут договору, зобов’язання, спадкування тощо, у трудовому праві – інститут робочого часу, оплати праці, охорони праці, зайнятості і т. д.
Первинним елементом системи права є норма права.
Норма права є найменшою частинкою права, яка містить правило фізичної поведінки і встановлює покарання за його невиконання.
Норма права має певну структуру. Структура норми права являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв'язок компонентів, які її утворюють:
Гіпотеза - частина норми, в якій зазначаються обставини, за яких ця норма буде діяти. Такими обставинами можуть бути дії людей чи події.
Диспозиція - частина норми, в якій зазначаються права чи обов'язки суб'єктів права.
Санкція - частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу у разі порушення диспозиції правової норми.
4. Правопорушення - це суспільна небезпечне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке суперечить вимогам правових норм, і за яке законом передбачено юридичну відповідальність.
Ознаки правопорушення:
Склад правопорушення - це сукупність закріплених у законі ознак об'єктивного та суб'єктивного характеру, при наявності яких суспільно небезпечне чи шкідливе діяння визнається правопорушенням.
Об’єкт правопорушення - це ті соціальні цінності (матеріальні або нематеріальні), які охороняє правова норма і на які посягнув правопорушник.
Об’єктивна сторона - це зовнішня сторона правопорушення, яку складають діяння (дія або бездіяльність), вчинені ним у суспільстві, небезпечні або шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками.
Суб’єкт правопорушення - це осудна дієздатна особа або організація, яка скоїла правопорушення.
Суб’єктивна сторона - це внутрішня психічна діяльність особи, що вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є вина ( у формі умислу або необереж ності), мотив і мета правопорушення.
Злочин розглядається як суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Проступки - це усі інші правопорушення, не віднесені до злочинів, які є суспільно чи особистісно шкідливими, але не небезпечними.
5. Одним із основних засобів забезпечення правомірної поведінки та боротьби з правопорушеннями є юридична відповідальність.
Юридична відповідальність - це засіб захисту інтересів особи; це реакція 11 держави на вчинене правопорушення. Міра юридичної відповідальності визначається тільки державою.
Ознаки юридичної відповідальності:
Мета і функції юридичної відповідальності:
1) захист правопорядку (захисна функція);
2) виховання у громадян поваги до права (виховна функція);
3) відновлення порушених прав су б'єктів правовідносин (відновлювальна функція);
4) покарання правопорушника (функція покарання).
Отже, мета і функції юридичної відповідальності мають дуже важливе значення для кожного члена суспільства і для суспільства в цілому. Саме через це законодавство приділяє особливу увагу питанням, що регулюють підстави і порядок притягнення до юридичної відповідальності, а також порядок виконання накладених стягнень.
Види юридичної відповідальності:
Конституція України закріплює основи юридичної відповідальності особи. За Конституцією України:
1) ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення;
2) юридична відповідальність особи має індивідуальний характер;
3) ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Юридична відповідальність має певні цілі, передбачувані результати. До них належать:
Тема: Основи цивільного права України
План
1. Цивільне право - це сукупність норм, які регулюють на засадах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини суб’єктів цивільного права.
Майновими називаються відносини, пов'язані з набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном.
Особисті немайнові відносини виникають з приводу здійсненням особистих немайнових прав і свобод.
Особисті немайнові права поділяють на дві групи:
Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), прийнятий 16.01.2003 р., що набрав чинності з 01.01.2004 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:
1. Книга перша. Загальні положення.
2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.
3. Книга третя. Право власності та інші речові права.
4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності.
5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.
6. Книга шоста. Спадкове право.
У Книзі першій (гл. 1-19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов'язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об'єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, не матеріальні блага).
Книга друга (гл. 20-22) характеризує особисті немайнові права фізичної особи (такі, що забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи).
Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23-34) врегульова но право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.
Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов'язані із правом інтелектуальної власності на кон кретні об'єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).
Зобов'язальне право визначає Книга п'ята (гл. 47-83): дано поняття зобов'язання, його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов'язань, висвітлено загальні положення про договір. Найбільша частина розділу присвячена окремим видам зобов'язань — дого вірним (купівля-продаж, рента, найм, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення, відшкодування шкоди тощо).
Книга шоста (гл. 84—90) охоплює законодавче врегулювання відносин, пов'язаних зі спадковим правом (спадкування за за коном та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).
Суб'єктами цивільних правовідносин є ті особи, між якими виникають цивільні права і цивільні обов'язки. Ними, у відповідності до чинного цивільного законодавства, можуть бути:
2. Фізичною особою вважається людина, як учасник цивільних правовідносин.
Всі фізичні особи мають цивільну правоздатність і дієздатність.
Цивільна правоздатність — можливість особи мати суб'єктивні цивільні права і цивільні обов'язки.
Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в мо мент її народження та припиняється в момент смерті.
Однак для того, щоб самому набути цивільні права й обо в'язки, треба мати не тільки правоздатність, а й дієздат ність.
Цивільна дієздатність — здатність особи самостійно набувати цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивіль ні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відпові дальність у випадку їх невиконання.
Цивільна дієздатність залежить від віку і психіч ного стану фізичної особи. Градації обсягу дієздатності за віком:
1) особи, які не досягли 14 років (малолітні), є частково дієздатними. Вони мають право самостійно вчиняти дріб ні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності.
2) особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні) мають неповну цивільну дієздатність. Ряд дій вони можуть здійсню вати самостійно: розпоряджатися своїм заробітком, стипен дією або іншими доходами; здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності; бути учасником (заснов ником) юридичних осіб; укладати договір банківського вкла ду (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я;
3) з 18 років – повна дієздатність.
Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі до виповнення 18 років у випадках:
1) з моменту одруження;
2) працює за трудовим договором за згодою батьків;
3) записана матір'ю або батьком дитини;
4) бажає займатися підприємницькою діяльністю за згодою батьків.
Залежність обсягу дієздатності фізичної особи від її психічного стану виявляється в такому.
За рішенням суду фізична особа може бути визнана об межено дієздатною, якщо вона:
- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
- зловживає спиртними напоями, наркотичними за собами, токсичними речовинами і тим самим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище. Обмежено дієздатній особі призначається піклувальник, який дає згоду на вчинення нею цивільно-правових дій. Обмежено дієздатна особа може самостійно здійснювати тільки дрібні правочини (купити продукти, квиток у кінотеатр і та ін.).
Фізична особа, що страждає на хронічний, стійкий психічний розлад і не здатна усвідомлювати своїх дій та (або) керувати ними, за рішенням суду може бути визнана недієздатною. Такій особі призначається опікун, що здій снює громадсько-правові дії від імені опікуваного.
Таким чином, обмеження цивільної правосуб'єктності можливе виключно за рішенням суду. Судом також ці об меження скасовуються в разі зміни психічного стану на краще (припинення вживання спиртних напоїв чи нарко тиків, видужання).
3. Суб’єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав і обов’язків є також юридичні особи.
Юридична особа – це колективний суб’єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.
Основні ознаки юридичної особи:
- організаційна єдність, тобто юридична особа,- це певним чином організований колектив людей, а не окремий громадянин;
- наявність відокремленого майна;
- наявність власного найменування (імені);
- здатність нести самостійну майнову відповідальність;
- здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.
Як суб’єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами – з моменту реєстрації її статуту.
Існують різні способи класифікації юридичних осіб. В залежності від загальних цілей діяльності вони діляться на комерційні (господарські товариства, підприємства тощо) та некомерційні (об’єднання громадян, релігійні організації тощо). Залежно від існуючих форм власності юридичні особи поділяються на приватні, колективні, державні, змішані. У залежності від складу суб’єктів юридичні особи можуть бути українськими, спільними, іноземними, міжнародними організаціями та об’єднаннями.
Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідає за її зобов’язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями власника чи засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов’язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов’язаннями несе власник відповідного майна.
4. Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Особи щоденно по декілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов’язально-правовими.
Зобов’язання – це таке правове відношення, в силу якого одна сторона – боржник – зобов’язана вчинити на користь іншої сторони – кредитора – певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Суб’єктами зобов’язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов’язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при заподіянні шкоди потерпілий має право вимагати відшкодування завданих збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов’язаний відшкодувати нанесені ним збитки (він є боржником).
Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця передати йому куплену річ. Цьому праву покупця відповідає обов’язок продавця передати покупцеві продану ним річ.
Підставою виникнення зобов’язання є передбачені законом юридичні факти, з наявністю яких правові норми пов’язують виникнення прав і обов’язків сторін. Зобов’язання можуть виникати з договорів, і вони називаються договірними зобов’язаннями. Наприклад, сторони уклали договір, за яким одна сторона приймає на себе зобов’язання збудувати дім, а замовник – оплатити вартість робіт. Це зобов’язання, за яким кожна із сторін має права і несе обов’язки, що визначаються договором, який, звичайно, укладається відповідно до вимог закону.
Переважна частина зобов’язально-правових відносин – це договірні відносини, але значна частина зобов’язань встановлюється не договором, а іншими юридичними фактами. Це, зокрема, адміністративні акти, в тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій (наприклад, органи управління видають розпорядження про поставку продукції), акти планування матеріально-технічного постачання, збуту, закупівлі сільгосппродукції та інші (за цими актами одна сторона має право вимагати від іншої укласти з нею договір про поставку продукції тощо).
Підставами виникнення зобов’язання є охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі, набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та інше.
Оскільки зобов’язальні правовідносини діють протягом певного часу, то вони можуть у період свого існування як зазнати деяких змін, так і припинити існування. Обставини, з якими пов’язано припинення зобов’язань, називаються підставами припинення зобов’язань.
Найбільш поширеною підставою припинення зобов’язання є його виконання. Тобто зобов’язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з його змістом і оформлене належним чином.
У цивільному законодавстві вказується ще на ряд підстав припинення зобов’язань, які часто зустрічаються.
По-перше, зобов’язання припиняються при збігу в одній особі боржника і кредитора, що у відносинах між громадянами можливе при спадкуванні, коли спадкодавець і спадкоємець були зв’язані зобов’язанням і спадкоємець у порядку правонаступництва отримав від спадкодавця права і прийняв обов’язок щодо зобов’язання, став одночасно і боржником, і кредитором.
По-друге, зобов’язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.
По-третє, зобов’язання припиняється при неможливості його виконання.
Крім того, зобов’язання припиняється з урахуванням зустрічної однорідної вимоги. Також зобов’язання припиняється через смерть боржника (якщо зобов’язання не може бути виконано без особистої участі боржника) чи кредитора (якщо виконання проводиться особисто для кредитора), або ліквідацією юридичної особи. Таким чином, припиненню за цією підставою підлягає тільки те зобов’язання, яке не може бути виконане без особистої участі боржника чи кредитора (наприклад, зобов’язання автора написати твір).
У цивільному праві є таке поняття, як “забезпечення виконання зобов’язань”, під яким розуміють спеціальні правові міри майнового характеру, які встановлені законом або договором з метою забезпечення точного виконання зобов’язання.
Способи забезпечення виконання зобов’язань зазначені в Цивільному кодексі України:
1)неустойка;
2)застава;
3)завдаток;
4)порука;
5)гарантія.
Неустойка – це визначена договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язання. Різновидністю неустойки є штраф і пеня.
Застава – це таке правовідношення, в силу якого кредитор-заставодержатель має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі, а у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно – повинен бути нотаріально засвідчений.
Завдаток – це грошова сума, яка дається однією із сторін іншій в рахунок належних з неї за договором платежів у підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток в основному застосовується в побутових договорах між громадянами та організаціями, але не має місця при відносинах між організаціями. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Якщо ж у невиконанні договору винна сторона, яка отримала завдаток, то вона зобов’єязана повернути його у подвійному розмірі. Угода про завдаток повинна бути оформленою письмово, інакше вона визнається недійсною.
За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за невиконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або частково. Тобто кредитор у випадку невиконання зобов’язання боржником має право пред’явити вимогу про погашення боргу як до самого боржника, так і до поручителя. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі.
Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується лише у відносинах між організаціями. За таким договором організація-гарант зобов’язується перед організацією-кредитором погасити заборгованість організації-боржника, якщо остання цього не зробить. Гарантом може бути лише організація, вищестояща по відношенню до боржника, і її відповідальність наступає лише при відсутності коштів у боржника.
5. Спадкуванням визнається перехід цивільних прав та обок 'язків громадянина, який помер (спадкодавця), до інших осіб - спадкоємців.
У цивільному праві такий перехід прав і обов'язків називають спадковим правонаступництвом.
Підставами для переходу до спадкоємців всієї сукупності прав і обов'язків спадкодавця (тобто – спадкового правонаступництва) є сукупність наступних юридичних фактів.
Перша підстава спадкового правонаступництва - включення до спадкоємців за заповітом або за законом. Сюди відносять юридичні факти, що є передумовою виникнення права спадкування. Ці юридичні факти ділиться на дві самостійні підгрупи: юридичні факти спадкування за заповітом і юридичні факти спадкування за законом.
Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину
його одній або кільком особам, як тим. що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також: державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Отже, розпорядження про своє майно на випадок смерті особа залишає у заповіті. Зміст заповіту складає розпорядження майнового характеру.
Термін "заповіт" застосовується у двох значеннях: заповітом називається сам документ, в якому знаходить своє вираження воля заповідача, так і акт вираження волі заповідача. В останньому значенні заповіт виступає як одностороння угода.
Заповідач може призначати в своєму заповіті в якості спадкоємця будь-яку особу. Тобто, існує свобода заповіту. У заповіті заповідач може позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом, може в будь-який час змінити чи скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий.
Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом До таких юридичних фактів відносять перш за все факти народження дітей від спадкодавця, його перебування в зареєстрованому шлюбі тощо.
Цивільний кодекс України передбачає п'ять черг спадкоємців:
перша черга - діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки спадкодавця;
друга черга - рідні брати й сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;
третя черга - рідні дядько та тітка спадкодавця;
четверта черга - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;
п'ята черга - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно та утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, але були на утриманні не менше п'яти років.
Крім зазначених осіб, особами, які мають право спадкувати за законом, є внуки, правнуки спадкодавця та інші особи (спадкування за правом представлення).
Другою підставою спадкового правонаступництва є відкриття спадщини.
Під відкриттям спадщини мається на увазі настання обставин, які тягнуть за собою спадкування. Таких обставин є дві: смерть людини і вступ в законну силу судового рішення про оголошення особи померлою.
Тут важливо підкреслити, що ніхто з родичів, навіть найближчих, не має ніяких спадкових прав на майно людини, поки не відкрилась її спадщина. Тільки після відкриття спадщини починається спадкування і можуть здійснюватися спадкові права.
Відкриттям спадщини завершується перший юридичний склад спадкового правонаступництва, що приводить до виникнення права спадкоємців на прийняття спадщини. На цьому етапі важливо знати про час і місце відкриття спадщини. При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов'язково перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини.
Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні
його померлим - день, визнаний рішенням суду датою смерті громадянина, який пропав
без вісті за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його
загибель від певного нещасного випадку, або день набрання законної сили рішення суду
про оголошення спадкодавця померлим, якщо дата його смерті не визначалась.
Факт смерті і час відкриття спадщини підтверджується свідоцтвом органу реєстрації актів громадського стану про смерть спадкодавця.
Місце відкриття спадщини має важливе практичне значення. В нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини повинні подаватися заяви спадкоємців про прийняття спадщини, видачу свідоцтва про право на спадщину, а кредитори спадкодавця пред'являють претензії до спадкоємців по його боргах. Нотаріальна контора в необхідних випадках приймає заходи щодо охорони спадкового майна.
Місцем відкриття спадщини визначається останнє місце (постійне) проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна або його основної частини.
Третім юридичним фактором, який завершує юридичний склад виникнення права спадкування, права спадкоємця на спадщину, є акт прийняття спадщини.
Для здійснення свого права спадкування, тобто, щоб стати правонаступ ником, необхідно прийняти спадщину, зокрема, спадкоємці повинні висловити своє бажання вступити у всі відносини спадкодавця, що складають в сукупності спадщину.
Прийняття спадщини, будучи угодою, як і всяка угода, вимагає наявності певних умов:
по-перше, правоздатність особи, яка приймає спадщину. У випадку прийняття спадщини недієздатними особами, від їх імені діють законні представники (батьки, усиновителі, опікуни). Для прийняття спадщини неповнолітніми вимагається згода їх батьків чи піклувальників;
по-друге, вияв волі прийняти спадщину повинен бути непримусовий і спрямований на прийняття спадщини в цілому, так як часткове прийняття спадщини, прийняття спадщини під умовою чи з застереженнями не допускається;
по-третє, прийняття спадщини повинно бути вчинено належним чином і в установлений строк.
Прийняття спадщини відбувається шляхом подання спадкоємцями до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.
Як вже відзначалося, цивільний кодекс встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини. Однак, для деяких осіб, спадкоємство для яких виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, закон встановлює, що вони можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився, а якщо ця частина строку менша трьох місяців, то вона продовжується до трьох місяців.
Пропуск вказаних строків тягне втрату спадкоємцями права спадкування. Пропущений строк може бути продовжений судом.
Крім цього, спадщина може бути прийнята після закінчення строку (шестимісячного) і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.
Шестимісячний строк продовжується судом за заявою заінтересованої особи при доведенні поважності причини його пропуску. Ними можуть бути: важка хвороба спадкоємця, невідворотні обставини (стихійне лихо) та інші.
Отже, прийнявши спадщину, спадкоємці цим самим здійснюють своє право спадкування. Після прийняття спадщини до спадкоємців переходять всі права і обоє 'язки спадкодавця.
6. Спадкоємство може відбуватися двома шляхами — за законом і за заповітом.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто і вчинення його через представника не допускається.
Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну aбo кількох фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин; без зазначення причин може позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У такому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
Однак заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.
Так, право на обов'язкову частку у спадщині мають:
а) неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;
б) непрацездатна вдова (вдівець);
в) непрацездатні батьки.
Зазначені особи успадковують 1/2 частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Проте розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо ж фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса заповіт може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.
Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.
Заповіт військовослужбовця в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей та члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.
У місцях позбавлення волі заповіт може бути посвідчений начальником установи позбавлення волі.
Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.
У випадку настання спадкування за законом, спадкоємці за законом одержуюсь право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, передбачених законом.
До першої черги спадкоємців належать:
1. Діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкоємця та народжені після його смерті, усиновлені діти.
2. Подружжя (чоловік або дружина).
3. Батьки спадкодавця.
До другої черги :
1. Рідні брати та сестри спадкодавця.
2. Його баба та дід, як збоку батька, так і збоку матері.
До третьої черги :
1. Рідні дядько та тітка спадкодавця.
До четвертої черги:
1. Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини.
Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
До п’ятої черги:
1. Інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня.
2. Утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї .
За відсутності спадкоємців 1-5 черги майно спадкодавця переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Тема: Основи сімейного права України
План
1. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Згідно ст.3 Сімейного кодекса України – сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Термін шлюб походить від старослов'янського сьлюбь (обіцянка). Згідно ст. 21 Сімейного кодексу, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Право на шлюб органічно пов'язане із досягненням шлюбного віку на день реєстрації шлюбу (для жінок - 17, а для чоловіків - 18 років). Судом право на шлюб може також бути надано особі, яка досягла 14 років, за умови відповідності такого рішення її інтересам. Право на шлюб не обмежується максимальним віком або віковою різницею осіб, які бажають одружитися.
Шлюб є добровільним союзом. Ст. 51 Конституції України, як і ст. 24 Сімейного кодексу, передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Ця вимога закону означає відсутність щодо них фізичного насильства та психологічного тиску з приводу укладення шлюбу, а також усвідомлення цими особами значення своїх дій та спроможність керувати ними на момент вчинення ними волевиявлення щодо одруження. Особа, визнана судом недієздатною, не має права на укладання шлюбу.
Свобода шлюбу включає право вступу в шлюб, вибір другого з подружжя, а також свободу розлучення. На укладення шлюбу особам, що не досягли повноліття не потрібна згода батьків чи піклувальників. Але ст. 26 Сімейного кодексу встановлює і певні межі такої свободи: у шлюбі між собою не можуть перебувати родичі прямої лінії споріднення, рідні (повнорідні, неповнорідні), двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина.
Державна реєстрація шлюбу є вимогою для правозгідності шлюбу і виникнення прав та обов'язків подружжя. Порядок реєстрації шлюбу регулюється, крім Сімейного кодексу, Правилами реєстрації актів цивільного стану, затвердженими наказом Міністерства юстиції України у новій редакції від 3 вересня 2002 р. Релігійний обряд шлюбу має такі ж правові наслідки лише у випадках, якщо він відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.
З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану особи вважаються зарученими. Заручини - це домовленість про укладення в майбутньому шлюбу. Вона не створює обов'язку одружитися, але особа, яка її порушила без поважних причин, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати на весілля. Поважність відмови від шлюбу може бути обумовлена, зокрема, протиправною, аморальною поведінкою другої сторони, приховуванням обставин, що мають істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).
Недотримання вимог закону щодо право згідності шлюбу є підставами для його недійсності. Враховуючи правову природу кожної із підстав, законодавець класифікував їх на три групи:
- перша група об'єднує підстави, за наявності яких шлюб є недійсним, якщо він зареєстрований з недієздатною особою або такою, що вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, а також між родичами прямої лінії споріднення, рідними братом та сестрою. При наявності однієї із таких обставин за заявою заінтересованої особи орган реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про такий шлюб;
- до другої групи закон відносить відсутність вільної згоди та фіктивність шлюбу, при встановленні яких в судовому порядку шлюб визнається недійсним;
- до третьої групи належать ті факти, за яких шлюб може бути визнаний недійсним у судовому порядку, а саме: недосягнення шлюбного віку, приховання тяжкої або небезпечної для членів сім'ї хвороби одним із подружжя, укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, двоюрідними братом та сестрою, тіткою, дядьком та племінником, племінницею.
Отже, презумпція дійсності (правозгідності) шлюбу може бути спростована в судовому порядку, і шлюб вважатиметься недійсним з моменту його укладення.
Загальні правові наслідки недійсності шлюбу є особистого та майнового характеру. Анулюються усі подружні права та обов'язки. Майно, набуте за цей період, вважається таким, що належить квазіподружжю на праві спільної часткової власності. Одержані одним із квазіподружжя аліменти підлягають поверненню, але не більше ніж за три роки. Набуте у зв'язку із реєстрацією шлюбу прізвище підлягає зміні на дошлюбне. Також особа може бути виселена із житлового приміщення другої сторони. Щодо добросовісної особи, яка, вступаючи у шлюбні відносини, не знала і не повинна була знати про наявні перешкоди, закон містить особливі правові наслідки недійсності укладеного нею шлюбу, аналогічні наслідкам розірвання шлюбу, а саме:
- поділ майна за правилами про поділ спільної сумісної власності подружжя;
- залишається право на вибір прізвища ( набутого в шлюбі чи дошлюбного);
- залишається право на аліменти та на житлове приміщення, в яке ця особа вселилися у зв'язку із вступом у шлюб.
2. Вступ до шлюбу призводить до певних матеріальних наслідків, чи не найголовнішим з-поміж яких є особливий режим власності подружжя.
У сімейному законодавстві передбачено два режими майна подружжя – особиста приватна та спільна сумісна власність.
Зазвичай частину майна, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до моменту реєстрації шлюбу. Проте це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного. Так, досить поширеною підставою набуття особистої приватної власності одним із подружжя є отримання ним майна як спадщини чи подарунка. Крім згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди; страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.
Решта майна, набутого подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 СК належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (через ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття (купівля, обмін тощо, окрім вже згаданих випадків отримання майна у подарунок чи у спадщину) та на чиє ім’я було придбане майно – важливим є лише той факт, що придбання відбулося під час шлюбу.
Режим спільності майна подружжя означає, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними), майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності.
Тим часом, слід взяти до уваги, що сімейне законодавство передбачає обставини, за яких особисте приватне майно кожного з подружжя може бути визнане спільною сумісною власністю. Так, у ст. 62 СК наголошується, що у разі якщо майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.
Сімейний кодекс закріплює права подружжя на:
1) материнство і батьківство. Небажання чи нездатність мати дитину може бути причиною для розірвання шлюбу;
2) повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок і уподо бань;
3) фізичний і духовний розвиток, одержання освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та від починку;
4) заміну прізвища після реєстрації шлюбу. У цьому разі ОРАЦС видає нове свідоцтво про реєстрацію шлюбу;
5) розподіл між собою обов'язків у родині та спільне рішення питань життя родини на підставі рівності;
6) вільний вибір місця проживання;
7) припинення шлюбних відносин.
Обов’язки подружжя:
1) спільно опікуватися побудовою сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;
2) спільно піклуватися про матеріальне забезпеч сім'ї;
3) вагітній дружині мають бути створені умови для збереження її здоров'я і народження здорової дитини: дружині-матері — умови для поєднання материнства та здійсненням нею інших прав і обов'язків.
Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одно го. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є не працездатним, потребує матеріальної допомоги за умови, що дру гий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.
Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке ви никло у неї (нього) за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має пра во на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом 1 року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дру жина може надавати матеріальну допомогу.
Право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу.
Дружина, чоловік взаємно зобов’язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя. Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім'єю, то той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання.
Не має права на одержання аліментів чоловік або дру жина, чия поведінка в шлюбі була негідною або він (вона) став непрацездатним у зв'язку зі скоєнням ним навмисного злочину.
3. У теорії сімейного права під припиненням шлюбу розуміється зумовлене настанням певних юридичних фактів припинення на майбутнє правовідносин, що виникли між подружжям з юридично оформленого шлюбу.
Згідно зі ст. 104 СК шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим чи внаслідок розірвання шлюбу. Це вичерпний перелік підстав припинення останнього.
Право та дієздатність особи припиняються з настанням її смерті — певного юридичного факту, який підтверджується довідкою закладу охорони здоров'я або показаннями свідків. При цьому реєстрація припинення шлюбу в органі РАЦСу не потрібна, реєструється лише сам факт смерті.
Порядок та умови оголошення фізичної особи померлою визначаються цивільним законодавством. Відповідно до ст. 46 ЦК особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.
Питання про оголошення особи померлою вирішується судом за місцем проживання заявника. Юридичні наслідки судового рішення прирівнюються до тих же наслідків, що настають у разі смерті особи. З моменту винесення судом рішення про оголошення особи померлою шлюб з нею вважається припиненим.
Якщо ж особа, яка була оголошена померлою, з'явилася і відповідне рішення суду скасоване відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі (ст. 118 СК). При цьому жодних заяв про поновлення шлюбу не потрібно.
Щодо розірвання шлюбу – Сімейний кодекс передбачає такі випадки розірвання шлюбу безпосередньо органом РАЦСу:
1) за заявою чоловіка і дружини, які не мають дітей (ч. 1 ст. 106).
2) за заявою одного з подружжя, якщо другий з них визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.
До компетенції органу РАЦСу не належить вирішення спорів, що виникають між подружжям у зв'язку з розірванням шлюбу. Так, згідно з ч. З ст. 106 СК шлюб розривається незалежно від наявності між дружиною та чоловіком майнового спору (щодо набутого за час шлюбу майна, надання утримання тощо). Будь-який майновий спір має вирішуватися у судовому порядку.
Шлюб розривається у судовому порядку, якщо один із подружжя, які не мають дітей, не дає згоди на це або коли дружина і чоловік мають спільних неповнолітніх дітей. Судом мають також розглядатися справи про розірвання шлюбу, якщо один із подружжя, заявляючи про свою згоду на розлучення, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, тобто відмовляється подати до нього спільну заяву, не з'являється для реєстрації розлучення, а також якщо місце проживання одного з подружжя невідоме.
Правові наслідки розірвання шлюбу дістають вияв у припиненні особистих і майнових прав колишнього подружжя. Причому одні права припиняються відразу після розлучення, а інші можуть бути збережені або за бажанням одного з подружжя (наприклад, право на вибір прізвища), або в силу прямого припису закону. Так, відповідно до ч. 2 ст. 76 СК непрацездатна особа, яка потребує матеріальної допомоги, зберігає право на одержання утримання від колишнього чоловіка, колишньої дружини, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розлучення.
Після розірвання шлюбу припиняються й права, передбачені іншими галузями права, зокрема право на одержання одним із колишнього подружжя спадщини після смерті другого з них, право на пенсійне забезпечення у зв'язку з втратою годувальника тощо. Однак розірвання шлюбу, яке припиняє правовідносини між подружжям, не призводить до припинення правовідносин між батьками й дітьми.