Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Державний університет „Львівська політехніка” займає цілий комплекс навчальних корпусів, побудованих в різний час і для різних функцій. Серед цього комплексу на фоні різнохарактерних будівель яскраво виступає Головний корпус „Львівської політехніки” – перший спеціально запроектований і збудований для вищої політехнічної школи будинок при вул.Л.Сапєґи (тепер вул. Ім.С.Бандери). Видатний твір відомого львівського архітектора Ю.Захарієвича, побудований наприкінці ХІХст. у формах неоренесансу, не лише прийняв під свої просторі склепіння студентів і професорів, а й задав високий мистецький рівень всій наступній забудові вулиці, а своїми величними формами дотепер ще підкреслює виняткове значення науки для всього людства.
Історичні джерела ДУ „Львівська політехніка”
Львівська Технічна Академія, перейменована пізніше в Львівську політехніку, була створена на базі Реальної школи 4 листопада 1844 року. За порядком відкриття це була двадцять четверта вища технічна школа в Європі (найстарішими є політехнічні школи в Парижі – 1794, в Празі – 1806, в Відні – 1815) Першим директором Львівської Технічної Академії став др. філософії Флоріан Шіндлєр. Для розміщення Академії і для помешкання директора було арендовано ліве крило т.зв. „будинку Даровського” (пізніше Народний дім), на розі вулиць Театральної і Вірменської.Підчас подій т.зв. „весни народів” Австро-Угорщини будинок Даровського зазнав значних пошкоджень. Під керівництвом вже нового директора Олександра Райзінґера розпочато відродження Технічної Академії. У 1849 - 1850 роках заняття тимчасово проводилися у приміщеннях на третьому поверсі Львівської ратуші.
В 1869 р. Львівська Технічна Академія мала 6 кафедр – математики (елементарної і вищої); фізики (загальної і технічної); хімії (загальної і технічної); механіки і нарисної геометрії; будівництва; бухгалтерії, кореспонденції і науки про торгівлю. Всі заняття проводилися в будинку Даровського. Тут також були розміщені дві хімічні лабораторії, спеціалізовані кабінети, бібліотека. У 1869 році додатково орендували приміщення на другому поверсі будинку теперішнього Природничого музею по вул. Театральній.
Брак місця все більше давався взнаки. На численні прохання керівництва Академії цісар у 1867 році дав згоду на будавництво нового приміщення для цього навчального закладу. Розробку проекту було доручено проф. Едмундові Стіксові, а місцем майбутньої будівлі мала бути вільна в той час ділянка при вул. Театральній, де знаходиться зараз Національний музей. Вибір ділянки був обумовлений тим, що ця земля належала місту (залишилась вільною після розбору Низького замку).
На цей період припадає також реорганізація Академії. У 1870 р. були додатково створені три нові кафедри: нарисної геометрії; механіки і теорії машин; дорожного і водного будівництва, мостів і залізниць, тобто інженерії. Через рік їх список поповнився кафедрами будівництва (будівельних конструкцій, архітектури і будівельної механіки); геодезії; хімічної технології. Завідуючим кафедри будівництва було призначено архітектора Юліана Захарієвича.
Біографічна довідка:
Юліан Захарієвич народився 17 липня 1837 року у Львові.Після закінчення реальної школи вступив у Львівську Технічну Академію, потім продовжив навчання у Віденській технічній Академії, котру закінчив у 1858 році.Після закінчення навчання Ю.Захарієвич певний час працював у Відні в Генеральній дирекції будівництва державних залізниць, а потім був призначений начальником залізниці Львів – Чернівці. В той час залізничний транспорт знаходився на стадії бурхливого розвитку, був практично синонімом технічного прогресу, тому призначення молодого архітектора на такий високий і відповідальний пост свідчить про великі творчі, наукові і організаторські здібності Ю.Захарієвича і про довіру до нього з боку держави. Розуміючи велике значення якісної підготовки спеціалістів для майбутнього архітектури, Захарієвич у 1871р. прийняв пропозицію завідувати кафедрою будівництва Львівської Технічної Академії, хоча з матеріальної точки зору це було невигідно. З цього моменту все його життя було пов‘язане з Львівською політехнікою. За його проектом були побудовані головний і хімічний корпуси, він був ректором Львівської політехніки, за заслуги перед державою цісар Франц Йосиф І нагородив Захарієвича орденом Залізної Корони. Ю.Захарієвич залишив після себе не тільки велику творчу спадщину у вигляді десятків чудових споруд у Львові та інших містах Галичини, але й вагомий науковий і навчально-методичний доробок („Лекція про архітектуру” 1877- перший теоретичний архітектурний трактат вихідця з Галичини, „Мандрівка до Залукви, Галича і на Крилос”1882р. з фіксацією архітектурних пам‘яток Галицько-Волинського князівства, альбом обмірних креслень „Пам‘ятки мистецтва в Польщі”, зроблений студентами під його керівництвом, численні статті з питань реставрації). 27 грудня 1898 року Юліан Захарієвич помер. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.
У 1872 році завдяки втручанню намісника Галичини графа Аґенора Ґолуховського отримано дозвіл від австрійського уряду на будову такого будинку для Академії, який би не лише заспокоїв біжучі потреби навчального закладу, але й забезпечив перспективи його майбутнього розвитку. На таку ціль уряд виділив 1 300 000 зол. Це дозволило А.Ґолуховському купити від графині М.Фредро ділянку в районі, що називався тоді Новий Світ (тепер вул.С.Бандери), між територією монастиря Святого Духа і виховним закладом для жінок при костелі св.Маґдалини.
Коли справа будівництва власного будинку стала для Академії актуальною, керівництво відмовилося від вже існуючого розробленого раніше проекту і доручило професорові архітектури Ю.Захарієвичу створити новий проект, що мав відповідати тій великій ролі, котру починали відігравати наука і техніка в житті суспільства.Щоб Львівська політехніка була на рівні європейських стандартів, Захарієвич з метою ознайомлення з зарубіжним досвідом відбув подорож до Мюнхена, де незадовго перед тим завершили будівництво нової Політехніки, і до знайомого йому здавна Відня.
Віденська політехніка, запроектована і побудована у 1816 –1818 рр. архітектором Йозефом Шемерлем, має довжину головного фасаду 128м. Це монументальний будинок, з рівномірно розставленими вікнами, з трьома ризалітами на головному фасаді, серед яких домінує середній, що значно виступає вперед. У нижній частині середнього ризаліту є п’ять арок, у верхній – лоджія з колонами іонічного ордеру і кам’яною балюстрадою. На карнизі середнього ризаліту розміщено шість алегоричних фігур, а на аттиці – скульптурна група, де зображені Геній Австрії, Афіна Паллада, Нептун, батько, який представляє своїх синів Генієві Австрії, а також ряд інших персонажів. Стіни нижнього ярусу будинку Віденської політехніки рустовані, вікна у ньому мають форму арки.
Мюнхенська політехніка побудована у 1866 – 1868 рр. Її автор, архітектор Фон Нойройтер, запроектував будинок в стилі італійського неоренесансу. Довжина фасаду становить 233м. На фасаді є три ризаліти, що досить активно виступають вперед. Середній ризаліт має п’ять арок в нижньому ярусі, три з них є відкритими, а решта оформлені як вікна. Будинок Мюнхенської політехніки має три поверхи, нижній – рустований, з арочними вікнами, а другий і третій поверхи – з прямокутними вікнами. Ризаліти не прикрашені скульптурними групами, лише на фризі розміщено 32 медальйони з зображеннями видатних учених. Звертає на себе увагу імпозантна сходова клітка в інтер’єрі будинку, прикрашена розписами і скульптурним декором.
Уважно вивчивши функціональну організацію та архітектурно-мистецьке вирішення будинків вищих технічних шкіл Відня і Мюнхена, Захарієвич запропонував свій власний варіант, відповідний і співмасштабний до умов Львова, але близький до європейських споруд урочистістю, розмахом і пафосом архітектури. Порівнюючи будинки Віденської та Мюнхенської політехнік з проектом Ю.Захарієвича, можна помітити деякі подібні деталі. Це, зокрема, три ризаліти на фасаді з особливим виділенням центрального, впровадження ордеру на середній ризаліт, алегоричні групи на аттиці, триярусний поділ фасаду з рустовкою та арочними вікнами на першому поверсі, посилена увага до вирішення і оформлення сходової клітки. Твердження про деяку подібність Львівської політехніки до описаних вище споруд Мюнхена та Відня викликане не стільки подібністю окремих композиційних деталей, скільки подібністю підходу до їх архітектурного вирішення як величних і монументальних об’єктів, а також єдиними стильовими правилами архітектурної композиції, котрих дотримувалися митці того часу. Можна також зауважити суттєві відмінності в тій ролі, яку відіграють названі споруди в організації урбаністичного ансамблю прилеглих до них територій. Як у Відні, так і у Мюнхені, при всій величності і архітектурній значимості цих будівель, вони не є домінантами, оскільки знаходяться в оточенні більш видатних в історичному і мистецькому плані споруд і не є відповідно експоновані в урбаністичному ансамблі. У Львові ж Ю.Захарієвичу вдалося зробити так, що комплекс Львівської політехніки став архітектурною домінантою і першою скрипкою в забудові прилеглих територій.
В 1873 році проектна документація була представлена в міністерство. Будівництво розпочали у 1874 році, і через три роки головний корпус Львівської політехніки був готовий для зустрічі студентів і професорів.В будівництві брало участь 240 мулярів, 40 теслів і 30 каменярів. Першим було закінчено менший за розмірами будинок хімічного корпусу, призначений для кафедри хімії (початок 1877 року).
15 листопада 1877року після Служби Божої в костелі св.Маґдалєни і освяченні нових будинків відбулася урочиста інауґурація в актовому залі на першому поверсі головного корпусу. На урочисту церемонію прибули міністр ( WriOP) ? Карл фон Штремайр, архиєпископи всіх трьох християнських конфесій (римо-католицької, грекокатолицької і вірменської), намісник цісаря в Галичині граф Альфред Потоцький, маршал Галичини Людвіг Водзіцкий, ректор університету, представники інших навчальних закладів і громадських організацій Львова. Відкрив збори міністр, а завершив їх виступ новообраного ректора Львівської політехніки Юліана Захарієвича на тему „Мистецтво на службі техніки”. За великі заслуги цісар нагородив Ю.Захарієвича орденом Залізної Корони ІІІ класу і додав до його прізвища титул „З Львигороду”. Постановою від 8 жовтня 1877 року цісар надав Львівській Технічній Академії титул і права Technische Hochschule, що означало зарахування її до складу визнаних академічних вищих шкіл монархії.Колегія професорів, однак, щоб не застосовувати іншомовну назву, вирішила називати Технічну Академію Цісарсько-королівською Політехнічною Школою у Львові.
13 вересня 1880р. Львівську політехніку відвідав цісар Франц Йосиф І, котрий приїхав в Галичину з нагоди осінніх маневрів на Поділлі. Оглянувши обидва корпуси, він залишився задоволеним і зробив пам’ятний запис в книзі почесних гостей, а також подарував політехніці свій портрет в повний зріст. Цей портрет аж до 1919 року висів на східній стіні актового залу. Крім того, під час цього візиту цісар замовив у видатного художника Яна Матейка цикл з 11 картин для актового залу, що мали б представляти технічний поступ людства.
З усіх цих подій видно, наскільки велике значення прив‘язувало тодішнє суспільство, і цісарський уряд в тому числі, розвиткові технічної освіти. Будівництво Львівської політехніки співпало в часі з великими технічними та науковими досягненнями, з загальною інженерно-технічною ейфорією і вірою в науку, воно було для Львова своєрідною маніфестацією перемоги технічного прогресу. Це був її час, тому вона отримала при проектуванні і будівництві стільки уваги.
Перша світова війна, що започаткувала великі соціально-політичні зміни на карті Європи, вплинула також на подальшу долю Львівської політехніки. У 1918-1919 роках в головному корпусі був військовий госпіталь. Навчання відновилося вже в умовах іншої держави – Польщі. З старої назви викреслили слова „цісарсько-королівська,” і до 1921 року студенти вчились у „Політехнічній школі у Львові”, а після 1921 року цей вищий навчальний заклад було названо „Львівська політехніка”. Під час перебування в головному корпусі госпіталю було знищено і використано для обігрівання приміщень майже все дерев’яне обладнання аудиторій, а сам будинок був частково зіпсований внаслідок військових дій. Певний час для навчальних потреб винаймали приміщення в чиншових каменицях. У 1929-30 рр. частково відновили фасад головного корпусу, зробили центральне опалення і збудували особові ліфти – по одному в головному і в хімічному корпусах. У 1937 році старі дерев’яні балки перекриття замінили на залізобетонні. Головний корпус Львівської політехніки, що внаслідок значного збільшення кількості студентів постійно відчував дефіцит навчальних площ, поступово змінив своє первісне внутрішнє розпланування і навіть зовнішню архітектуру. На північному фасаді було з двох сторін добудовано великі лекційні і проектні аудиторії, що значно збільшило довжину східного і західного фасадів будинку, змінивши його пропорції. Внутрішні двори були перекриті на рівні другого поверху для організації там лабораторій і навчальних приміщень, внаслідок чого більшість коридорів першого поверху стали темними і втратили первісний урочистий вигляд, а з верхніх поверхів відкрився непривабливий вид на рубероїдні дахи цих павільйонів. Були перекриті також невеликі вестибюлі на кутах перетину поздовжніх коридорів з внутрішніми поперечними переходами, що забезпечували добре освітлення інтер’єру. В місцях взаємного перетину коридорів і на виході службових сходів на кожному поверсі було встановлено дерев’яно-скляні дверні перегородки. Було також змінено первісні функції деяких приміщень. Друга світова війна знову перервала функціонування головного корпусу як навчального закладу. Тут, як і в приміщенні сусідньої Академічної гімназії, розгорнувся німецький військовий госпіталь.
Будова Львівської політехніки мала і має дотепер великий організуючий вплив на дальший розвиток району. Завдяки їй вулиця отримала статус центральної і почала відповідно розвиватися, оскільки стало економічно вигідно розвивати тут торгівлю і будувати дороге житло. Видатна архітектура будинку задавала певний високий мистецький рівень сусідній забудові.Крім того, політехніка була дуже завбачливо побудована по сусідству з зеленими територіями монастиря Серця Христового, що дало можливість вже в радянський період суттєво розширити навчальну базу, не розосереджуючи корпусів по місту. Комплекс Львівської політехніки визначив певний характер вулиці, при якому рядова забудова перемежовується видатними спорудами, що стоять серед відкритих ділянок-скверів ( площа і сквер перед церквою Єлизавети і Ольги, сквер перед Першим корпусом, парк навколо Політехніки, сквер біля костелу св. Маґдалини). Це зробило вулицю ім. С.Бандери більш відкритою, зеленою, просторою.
Архітектурне вирішення Головного корпусу ДУ „Львівська політехніка”.
Юліан Захарієвич, проектуючи будинок для Львівської політехніки, зробив все можливе для того, щоб він став архітектурною домінантою і „задав тон” забудові прилеглих територій. Перед початком будівництва на цій вулиці вже була своя архітектурна домінанта – висока вертикальна споруда костелу св.Маґдалини. Але будинок політехніки, не намагаючись перевершити костел по висоті, завоював собі домінуючу роль іншими композиційними методами. Це, перш за все, характер розміщення будинку відносно вулиці, тому що при суцільній стрічці будинків значний відступ від червоної лінії і великий простір перед спорудою завжди привертають до себе увагу. Це, так би мовити, горизонтальна, а не вертикальна архітектурна домінанта. Крім того, сам корпус стоїть на деякому підвищенні, а його висота принаймні на один поверх перевищувала тодішню рядову забудову, що також виділяло будинок серед оточення. Пізніше впровадження кольору на фасади головного корпусу ще більше посилило його домінуючу роль в забудові району.
Ось яким був будинок Львівської Політехніки наприкінці минулого століття:
Головний корпус ДУЛП був початково розрахований на 300 слухачів.Чотириярусний будинок, побудований в історизмі з використанням форм італійського ренесансу, мав наступні параметри: довжина – 113 м, ширина – 63 м, площа забудови в плані – 5818 м.кв. Середній ризаліт оздоблювало шість колон, виготовлених з пісковика. Вони підтримують аттику. По центральній осі ризаліту розміщено алегоричну скульптурну групу з атрибутами, авторства Леонардо Марконі, що символізувала три відділення, розміщені в цім будинку – Інженерію, Архітектуру і Механіку. На аттиці золотими літерами зроблено напис: LITTERIS ET ARTIBUS – наукам і мистецтвам. На фризі, під головним карнизом, до 1919 року було видно напис: „Franciscus Josephus, Austriae Imperator, A.D. 1877”Бокові і задні ризаліти оздоблені пілястрами корінфського ордеру, відповідно до ордеру колон центрального ризаліту. Стіни до рівня першого поверху вкриті глибокими боніями, а карнизи і сандрики на вікнах носять глибоко ренесансний характер.
Сходи перед центральним ризалітом ведуть на платформу, а звідти до трьох симетрично розміщених вхідних брам. За ними знаходиться вестибюль з хрестовим склепінням, що опирається на колони тосканського ордеру. Вестибюль поділений на три нави – середню ширшу і дві бокові – вужчі. Середня нава, майже квадратна в плані, перекрита дзеркальним склепінням. Над рівнем вестибюлю, на 9 сходинок вище, знаходився обширний передсінок, котрий переходив у трираменну головну сходову клітку, оздоблену іонічними пілястрами, а на другому поверсі – аркадами, що опираються на орнаментовані пілястри з імпостами. Над аркадами, в кутах, розміщено лежачі алегоричні постаті, що символізують різні технічні вміння.
Сходову клітку понад головним карнизом покриває скляне перекриття, що забезпечує добре освітлення денним світлом. Там, де виходять на другий поверх обидва рамена (марші) сходової клітки, перетинаються коридори другого поверху з вестибюлем перед актовим залом. Сходова клітка другого поверху обнесена балюстрадою з кам’яними балясинами. Цілість вестибюлю запроектована таким чином, що він разом з парадними сходами створював можливість проводити тут масові зібрання, а балюстрада в таких випадках служила як „рострум”. Саме тут і відбувалися студентські збори.
Просторий актовий зал на другому поверсі, висота якого сягає рівня стелі третього поверху, займала цілий центральний ризаліт. Стіни ( і повала) були розписані львівським малярем Іваном Долинським. Ці роботи коштували 5000 зол. Стіни поділені на поля подвійними колонами корінфського ордеру. Понад антаблементом каріатиди підтримували кесонове перекриття і таким чином ділили верхні площини стін на одинадцять полів, в яких розміщено великі кольорові картини, намальовані учнями Яна Матейка за власноручно ним зробленими картонами. Ці картини становлять цикл, що представляє технічний прогрес людства. Шість з них показують послідовні етапи розвитку людства, а решта шість – досягнення і здобутки технічної думки.
На лівій стіні (від входу) актового залу в рамі з оріхового дерева, котру виконав П.Гарасимович і оздобив багатою різьбою Леонард Марконі, знаходився портрет цісаря Франца Йосифа в натуральну величину, виконаний Францішком Крудовським. Нижче, на мармуровій плиті, було видно напис: „За панування наймилостивішого Цісаря і Короля Франца Йосифа І, за урядування міністра Карла Стремайра, стараннями цісарського намісника Аґенора гр. Ґолуховського, споруджено будівлі Політехнічної Школи в 1873 – 1877 роках згідно планів професора тої Школи Юліана Захарієвича”.
Підлогу залу оздоблював художньо виконаний паркет. Перед портретом цісаря стояла багато оздоблена різьбою дерев’яна трибуна. Крісел і столів тоді в залі не було, всі заходи проводилися стоячи.
Просторі, широкі коридори, перекриті хрестовим склепінням, виконували комунікаційну функцію на кожному поверсі, вздовж внутрішніх стін двох внутрішніх дворів.
З численних приміщень другого поверху виділявся своїм оздобленням бібліотечний зал, що знаходився з північного боку будинку.Він був перекритий інкрустованими дерев’яними балками, а вздовж внутрішньої стіни знаходилася велика різьблена дубова шафа в стилі фламандського ренесансу, що служила одночасно антресоллю і мала вмонтовані гвинтові дерев’яні сходи з двох боків. Обладнання для залу бібліотеки було виконано у 1889 році за проектом Ю.Захарієвича і моделями Леонардо Марконі майстром Тадеєм Сокульським з використанням традиційної технології, що передбачала просочення дубових деталей натуральним воском. Це дозволило шафі дотепер зберегти чудовий вигляд і технічний стан.
Хімічний корпус.
Окремий, менший будинок для хімічного відділення, звернений головним фасадом до собору св. Юра, мав довжину 45м, ширину 38м, а площа забудови становила 1219м.кв. Будинок мав два поверхи – перший і другий, пізніше добудували ще третій. В ньому початково розмістилися хімічні лабораторії, навчальні аудиторії і помешкання для двох професорів хімії. Цей будинок було завершено у 1876 році, раніше, ніж головний корпус. У 1885 році в ньому вибухнув пожар, і відбудову його здійснили у 1886 році. Будинок Хімічного відділу від сторони площі мав пандус. В його архітектурному оздобленні використано іонічний ордер на пілястрах і кам’яну аттику над головним карнизом. Вікна другого поверху оздоблені імпостами, на які опирається аркада. В центральнім ризаліті знаходився вестибюль, перекритий монастирським склепінням. Головна лекційна аудиторія хімії, з кесоновим перекриттям, була піднята на 10 сходинок по відношенню до передсінка, що дало можливість розмістити сидіння в аудиторії за принципом амфітеатру. Коридори, з циліндричним перекриттям, з люнетами !!!служили комунікаціями для всіх приміщень на кожному поверсі, навколо двох внутрішніх дворів.