Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Реферат на Тему: життя і смерть як біоетична проблема
Ст.: 311
Зуза Александр
Великої душевності й такту в поєднанні з високим професіоналізмом вимагає проведення психотерапевтичних заходів при роботі з хворими, в яких недуга суттєво обмежує звичайні можливості або тривалість їх життя. Якщо недуга обмежує звичний стиль життя хворого, необхідно спрямувати свою діяльність на заходи, які повинні перебудувати особистісні орієнтири хворого, примирити його з об’єктивним положенням речей і самого хворого із собою.
Важливо, щоб хворий не панікував, а свою життєву енергію спрямовував не на протест заради самого протесту, а на збереження і тренування залишкових функцій та можливостей організму. Хвороби є різні, в тому числі й невиліковні. Людина – єдина істота, яка усвідомлює неминучість смерті. Закінчити свій життєвий шлях вона повинна гідно. Неможливо дати уніфікований рецепт поведінки медиків щодо тактики при обслуговуванні невиліковного або помираючого хворого, але в кожному окремому випадку найважливішим є великий такт. Не можна затьмарювати останній період життя людини. Так, біля хворого, який перебуває навіть у безсвідомому стані, не повинні звучати образливі слова. Глибина втрати свідомості може змінюватись і хворий сприймає те, що біля нього говорять. У цих та інших випадках потрібно діяти за принципом або молитовним зверненням:«Боже, дай мені Розум і Душевний спокій прийняти те, що я не в силі змінити, Мужність — змінити те, що я можу, Мудрість — відрізнит и одне від одного.»
У лікарнях слід приділяти велику увагу питанню про розміщення в палаті хворого, який помирає. Часто смерть справляє гнітюче враження на інших хворих, вона несе небезпеку “психічної інфекції”. Тривала агонія людини, яка помирає нерідко є психотравмою навіть для найбільш сильних духом сусідів по палаті, й, безумовно, важкою травмою для хворих з невротичними рисами характеру. Тому дуже важливо вчасно ізолювати її. Віруючий хворий має право на сповідь священику перед смертю. Проте поява священика у палаті може викликати тривогу, страх і паніку серед інших хворих. Бажано створити інтимнуобстановку спілкування між священиком і хворим. Поряд із звичайними знеболювальними засобами для полегшення тривоги, страху або агонії використовують сучасні психотропні препарати.
Проблема смерті тісно пов΄язана з проблемою сенсу людського існування. Що таке життя? У чому полягає його цінність? Варто чи ні продовжувати свій життєвий шлях, чи варто зупинитися й самому визначити межу? Не дивлячись на те, що сучасна медицина здатна врятувати життя пацієнтам з такими захворюваннями, з якими ще кілька десятків років тому вони мали б померти, все ж лікарі досить часто стикаються з проблемами, що потребують прийняття складних рішень, як наприклад припинення лікування та застосування евтаназії. Статистика по захворюванням на рак сьогодні просто жахлива: в багатьох випадках медицина є абсолютно безсилою. Якщо рак виявили на останніх стадіях, то стан хворого безнадійний. У таких випадках швидко погіршується не тільки фізичний, але й психічний стан людини. У цьому контексті постають питання про існування так званого «права на смерть» та про доцільність вбивства в ім’я співчуття. Що ж краще: швидка, але легка безболісна смерть чи довге вмирання в муках? Фрідріх Ніцше, розглядаючи цю проблему, ще понад сто років тому зазначив: «существует право, по которому мы можем отнять у человека жизнь, но нет права, по которому мы могли бы отнять у него смерть; это есть только жестокость».
Проблема евтаназії, «гарної смерті» (від грецьких слів «еu» - гарно і «thanatos» - смерть) актуальна і в наш час. Цей термін означає свідому дію (або відмову від дій), що призводить до швидкої безболісної смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. Розрізняють евтаназії активну («допомогти померти») і пасивну («дати померти»). Під пасивною евтаназією мається на увазі припинення усіх видів підтримуючої терапії, що застосовується для підтримки життя пацієнта. Активна евтаназії є результатом застосування спеціальних засобів.
До сих пір постають питання, на які немає однозначних відповідей: про умови законності евтаназії та про її моральне обґрунтування. У наш час підвищений інтерес до зазначеної проблеми пояснюється тим, що вона має чітко окреслене емоційне забарвлення, оскільки містить у собі питання про цінність життя та смерті людини. Грецьке походження слова «euthanasia» служить підтвердженням того, що ця проблема обговорювалась здавна у етиці. Зокрема, Гіппократ виступав проти евтаназії, а Платон, Арістотель та Сократ вважали, що загибель слабких та безпорадних шляхом «легкої смерті» є доцільною і навіть корисною. Християнство, іудаїзм та іслам наклали табу на евтаназію, а у буддизмі відмова від життя вважається доцільною і є різновидом релігійного обряду.
З точки зору християнства, евтаназія є абсолютно неприпустимою. Вона є порушенням Закону Божого. У Бога існує свій план стосовно кожної людини і це є Божественним Провидінням. Якщо людина вторгається в цей план, це означає, що вона хоче привласнити собі роль Бога і тим самим посягає на його владу. Християнин має смиренно сприймати все, що посилає йому Небесний Отець. Евтаназія ж оскверняє усе святе, вона оскверняє і життя, і смерть, відкидає самого Бога.
На сьогоднішній день евтаназія легалізована у Нідерландах, штаті Ориган (США), Північній провінції Австралії та у Бельгії. За визначенням Нідерландського законодавства, евтаназією називається всяка дія, яка спрямована на те, щоб покласти кінець життю тієї або іншої людини, йдучи назустріч її власному бажанню, та виконана незацікавленою особою.
Проблема суїциду неоднозначна. Існує безліч протилежних поглядів на її розв΄язання. У більшості стран активна евтаназія є незаконною. Проте виникають періодично спроби узаконити її на юридичному рівні. У 1935 році у США було організоване «Товариство Евтаназії», що виступало за легалізацію евтаназії. Також на початку ХХ ст. у Німеччині психіатр Гохе та доктор Бінбінг намагалися обґрунтувати необхідність евтаназії як своєрідного засобу винищення «неповноцінних» з метою принесення користі нації та людству в цілому. У списки «неповноцінних» потрапили психічнохворі та люди, що страждають на важкі хронічні захворювання. Фашистська держава через кілька десятиліть реалізувала їх плани. Ідеологія фашизму перейшла від «евтаназії з милосердя» до «евтаназії за ідеологічним спрямуванням», що призвело до массового винищення «неповноцінних народів». Саме в цьому світова спільнота і вбачає головну загрозу активної евтаназії.
Філософський аспект явища евтаназії є недостатньо проясненим сучасними дослідниками. Проблема евтаназії знаходиться у площині багатьох наук, таких як медицина, біоетика, релігія, філософія та юриспунденція. Біоетика на сучасному етапі визнає за кожною людиною право на унікальність свого життя і своєї смерті. Проте біоетичне світосприймання схоже з християнським: на першому плані в ньому виступає повага до життя, співчуття та милосердне ставлення до людини. Багато філософів, що намагалися розібратися у людській природі, так або інакше зверталися й до цієї проблеми.
У проблемних питаннях життя та смерті акцент все-таки ставиться на життя: треба захищати життя, а не смерть. У «клятві Гіппократа» йдеться про те, що працівник медицини не дасть (навіть за вимогою хворого) смертельного засобу та не вкаже шлях до скоєння самогубства. Опоненти евтаназії впевнені у священності людського життя і в тому, що ніколи не буде схваленим припинення життя навіть за бажанням пацієнта.
Що стосується проблеми евтаназії в Україні, то законодавство нашої держави трактує евтаназію як зловмисне вбивство. Самогубство не є злочином, але надавання допомоги при скоєнні самогубства, а також навмисне прискорення смерті (невиліковно хворих людей) передбачає відповідальність за ст.115 Кримінального Кодексу.
Евтаназія – серйозна проблема сучасності. Однозначної відповіді стосовно впровадження евтаназії не дала до сих пір жодна наука. Противники евтаназії стверджують, що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Також досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією?
На наш погляд, питання про доцільність евтаназії перш за все повинна вирішувати для себе кожна людина, шукаючи сенс власного життя і смерті.
Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг державної політики. Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають "гідною" тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті - збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й "неприродний характер", більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями: - медичним - смерть як останній засіб припинення страждань хворого; - турботою хворого про своїх близьких - "не бажаю їх обтяжувати собою";- егоїстичним мотивом хворого - бажанням "вмерти гідно";- біологічним - необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);
- принципом доцільності - припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об'ємом уражень;
- економічними - лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.
Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов - "не убий" і "любов до ближнього заради Бога" (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток медицини - суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: "Я не дам нікому... смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі...".
Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.
Евтаназія - серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої потрібне врахування всіх "ca" і "проти". Ситуація евтаназії є відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого - сувора правда життя закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на іудейсько-християнській етиці, друга - на цінностях утилітаризму й комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості, пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.
Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.
На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин - психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання - як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам'ятаємо випадок з сумнозвісним американським лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як "лікар Смерть"), який "допоміг" більш як 100 хворим піти в інший світ.
Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. "Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя - власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може "награбовувати" майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати".
Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства і вільного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті - довгий і суто особистий для кожної людини шлях. "Людина - це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї - це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу" вбий". Закріплена нормами права можливість евтаназії може безпосередньо вплинути на суспільну свідомість, оскільки з точки зору суспільної психології, усе узаконене вважається таким, що заохочується державою. Евтаназія, як форма медичної практики, може спричинити деморалізуючу дію на величезну масу хворих (тоді як благають про штучну смерть значно менше з них) і на медперсонал (навіщо боротися за життя хворого до кінця, краще без "турбот", "клопоту" забезпечити йому лагідну смерть). Практика евтаназії небезпечна також діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні і організаційно-медичної гарантії своєї істинності. Узаконення евтаназії може викликати можливість зловживань з боку медперсоналу, криміналізації медицини в цьому питанні. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що здійснюється особою усвідомлено, однак може бути поспішним і незваженим. Більше того, в стані хвороби практично не уникнути вад волі - помилок, примусового волевиявлення внаслідок зовнішніх впливів (насильства, погроз, шантажу, умовлянь тощо).
У звичайному стані кожна людина хоче жити довго і щасливо, відкидаючи думки про смерть. Та й смерть не така вже й страшна, якщо міркувати за Епікуром, який заспокоював живих тим, що коли вони існують, то смерті ще немає, а коли вона приходить, то їх уже немає. Але одна справа померти природно, з почуттям виконаного перед усім світом обов'язку або ж коли трагічний випадок враз обірве життя, і зовсім інша - це умирання внаслідок тяжкої невиліковної мученицької хвороби.
Проблема евтаназії у сучасних дискусіях торкається саме тих людей, хто страждає внаслідок невиліковних хвороб.
Російські і вітчизняні автори, висловлюючись за евтаназію спираються, як на першоджерело, на погляди А.Ф. Коні, який ще у 20-х роках минулого століття визнавав допустимість евтаназії у виключних випадках, коли є такі умови як: свідоме і стійке прохання хворого; неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; точна, безсумнівна доведеність неможливості врятувати життя, що встановлена колегією лікарів при обов'язковій одностайності; попередження органів прокуратури. На сьогодні принципово нових аргументів щодо умов за яких можлива б була евтаназія не висувається, а лише дещо ширше вони трактуються: ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів; наявність висновків науково-дослідного інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров'я; прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й засвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; згода батьків, родичів хворого.
Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому, що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб'єктів (гарно "задокументувати" справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому і навіть свідомому стані.
Саме тому патетичні заклики типу "евтаназія, яка застосовується в декількох країнах світу (Нідерланди, Бельгія, штат Орегон в США), як виключення, неминуче повинна стати коли-небудь загальноприйнятою системою у медичній практиці освіченого суспільства", змушують замислитися, чи є відповідні екзистенційні підстави для таких припущень і, тим більше, для реальної практики? Адже де-факто евтаназія набирає обертів, незважаючи на те, що, наприклад, Європейський суд з прав людини у Стразбурзі вважає справедливою заборону на евтаназію у національних законодавствах, комісія з прав людини ООН вважає, що процес евтаназії, який розгортається, призведе до "баналізації" добровільної смерті, перетворить евтаназію у буденне явище.
Боляче і нестерпно бачити, як страждають умираючі. Сучасна людина розівчилася переносити біль стоїчно, а людство в цілому багато в чому втратило уміння терпіти. При чому сьогодні люди страждають від онкологічних захворювань набагато більше і багато страшніше, ніж у минулому. Як не парадоксально, але зв'язано це з тим, що за останні десятиліття в боротьбі з раком досягнуть безсумнівний прогрес. Прогрес привів до того, що тепер людина не гине, як це було раніш, на ранніх стадіях свого захворювання, але навіть у тих випадках, коли лікування не приведе до чи видужання вона досягає до того моменту в розвитку хвороби, що у минулому був принципово недосяжним.У той страшний момент, коли метастази уражають весь її організм, людина зіштовхується з позамежним виснаженням і страшними болями.
Раніше до цієї стадії розвитку хвороби доживали одиниці, тепер це стало долею більшості хворих раком. У результаті евтаназія стає усе більш частим вирішенням "проблеми болю", справитися з якою виявляються не в змозі ні самі хворі, ні їхні родичі, ні лікарі. З боку це здається дивовижним, але фахівці, що практикують евтаназію, одержують від родичів своїх пацієнтів вдячні листи, у захист евтаназії виступають і самі хворі, що нескінченно утомилися і є украй виснажені. Відшліфовується юридична сторона питання, розробляються методи, при яких хворий сам пускає в хід механізм евтаназії. Нарешті, удосконалюється психіатрична експертиза, тому що людина котра приймає рішення про добровільний відхід з життя, повинна бути адекватний. Загалом, евтаназія цивілізовано осмислюється на рівні сучасної культури.
Усі частіше говориться про те, що людина повинна мати можливість скористатися "правом на смерть" у випадку смертельної хвороби, що усе рівно неминуча загибель прийде через два чи три тижні. У той же час противники евтаназії: лікарі, письменники, юристи, духівництво, віручі та атеїсти - не утомлюються повторювати, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства,і що "допомога в здійсненні самогубства" (саме так кваліфікується той спосіб уведення хворим дози снодійного, що приводить до безболісної смерті, що практикується в даний час Джеком Геворкяном) - неприпустима. Звертає на себе увагу той факт, що противники евтаназії здебільшого говорять гранично жорстко, агресивно і з роздратуванням, а це виявляє їхню внутрішню слабість. Мало того, у їхній позиції виявляється визначений парадокс.
Віруючі супротивники евтаназії, як правило, підкреслюють, що заборонена Церквою ця аморальна практика повинна бути в будь-яких її формах заборонена і законом, тобто з мови віри переходять на мову держави і права. Невіруючі ж навпаки, хоч і не звикли апелювати до Бога і Його авторитету, не наполягаючи на законі і не кваліфікуючи практику евтаназії як злочин, згадують про слово "гріх", що узагалі звичайно не входить у їхній лексикон, закликають подивитися на евтаназію в духовному вимірі і побачити в ній не гріх, а щось інше.
І те, і інше цілком зрозуміло. Віруючий розуміє: його слова про те, що життя кожного належить не йому самому, а Богу, людина, що не вірить у Бога "усім серцем своїм", - не почує. Розуміє він і інше: умирання ракового хворого настільки важке і страшне, що всякому, хто лицем до лиця зштовхнувся з його стражданнями ясно, що смерть у даному випадку - благо. Коли священик з екрана телевізора говорить, що "із християнської точки зору евтаназія - гріховне діяння і Церква може покарати за цей гріх", - йому не вірять. У ньому бачать інквізитора, що готовий покарати й умираючого, і навіть мертвого. Такий священик, можливо, покажеться глядачу правильно мислячим, але безсердечною людиною, до якого застосовні слова митрополита Антонія, що говорив один раз, міркуючи про обов'язки священика перед обличчям смерті його парафіянина: "Не треба робити вигляд, що якщо ти священик, ти розумієш те, чого ніколи сам не пробував". Коли хто-небудь починає міркувати про евтаназію і її неприпустимість, ні однієї ночі не просидівши біля постелі умираючого і не знаючи по своєму власному досвіді, що таке цей біль, то він виглядає не тільки непереконливо, але якось аморально. Навпаки, прихильниками евтаназії як правило є люди м'які, що усвідомлять, наскільки дивовижний жах болю, чи просто знаючі, що це таке, по досвіду щоденної роботи. Люди, у яких неможливо побачити злочинців прагнуть якомога швидше позбутися від хворого.
Серед них стає усе більше тих, хто не вважає себе атеїстами і говорить, що в евтаназії немає нічого богопротивного. У такому способі відходу з життя, говорять "віруючі" апологети евтаназії, люди страждають лише з тієї причини, що їхнє життя вже було штучно продовжене лікарями, без втручання яких вони б умерли багато раніше. Невіруючі супротивники евтаназії апелюють до Бога, тому що в рамках тієї системи координат, у якій вони звичайно живуть і діють, самогубство не вважається чимось аморальним, а сприймається як природне рішення, коли немає іншого виходу з життєвої пастки.
Але як бути з евтаназією? Людина почуває, що вона в чомусь неправа, але не може зрозуміти в чому. Чи атеїст агностик коли починає говорити мовою священика, що дійсно виходить украй непереконливо, а тому приходиться бути різким. От чому супротивники евтаназії здаються агресивними. От чому вони іноді роблять для легітимізації "добровільної смерті" у суспільній свідомості більше, ніж самі переконані апологети евтаназії.
Не випадково Іоанн Павло II закликав побачити в евтаназії не просто практику, що повинна бути відкинута, але "драматичний виклик, кинутий усім людям доброї волі, щоб вони негайно мобілізувалися". "Що зробити, щоб дійсно допомогти людям нашого часу усвідомити нелюдський характер деяких аспектів пануючої культури?" - запитує Папа і сам відповідає на своє питання: необхідно навчитися не тільки думати, але і відчувати по-християнськи. Проблема полягає не в евтаназії як такій, і навіть не в жаху тих болів, що мучать помираючих, але в тім, що ми кидаємо наших хворих, вважаючи, що не можемо їм нічим допомогти. Саме про це задовго до опублікованої в 1994 році декларації бельгійських єпископів, присвяченій темі хвороби і смерті, заговорив митрополит Антоній Сурожський. З його погляду немає нічого страшнішого ніж самотність хворого.
Самотність, що уже при житті кидає його в небуття. Умираюча людина, що знаходиться, як нам здається, у несвідомому стані, має потребу в нашій присутності. Вона має потребу в тому, щоб з нею говорили, навіть якщо і він не чує; щоб поруч з ним мовчали, але тільки не кидали його одного. "Умійте мовчати, - говорить митрополит Антоній, - нехай балаканина відступить, дасть місце глибокому, зібраному, повному справжньої людської дбайливості мовчанню. Візьміть хворого за руку і скажіть спокійно: я рад побути з тобою. І помовчіть, будьте з ним, не споруджуйте між вами цілий світ незначних слів чи поверхневих емоцій".
Завдання здорової людини полягає в тім, щоб розділити з умираючим його біль, ав якихось випадках узяти цей біль на себе. Це непросто, тому що тут необхідні і чисто фізичні сили, і серце. Нам простіше жахатися стану хворого, у крайньому випадку шкодувати його, але не бути з ним поруч, а саме це найбільш необхідно. Лікар, що є цілком природнім, бачить у хворій людині пацієнта, якому він повинен допомогти виходячи зі своїх професійних можливостей - зробити перев'язку чи ін'єкцію, прийняти рішення про те, як ефективніше зняти приступ та інше. Священик приходить до умираючого, щоб вислухати його сповідь чи причастити. Нарешті, родичі прибігають, щоб помити його чи нагодувати. Але завдання полягає й в іншому - бути поруч із хворим, спілкуватися з ним від серця до серця, побачити в ньому не хворого, а людину.
Саме цього найчастіше не робить ніхто. А тому знаходиться інший вихід - евтаназія. Трагедія сучасного суспільства полягає в тому, що в хворому перестають бачити людину, з якою можна спілкуватися на рівних. На нього починають дивитися як на нещасливого, котрого треба шкодувати, опікувати, оберігати від новин, щоб хворий не хвилювався, але при цьому забувають про головний - про його внутрішній світ і його особистість. Якби ми більше б вникали в те, чим живе умираючий, питання про евтаназію відпала би сама собою тому, що нам стало б зрозуміло, що саме в останні дні життя людина переживає хоча дуже страшний, але дивний час. Зміст останніх днів життя, коли людина, за виразом католицької святої Терези з Лизьє, подібно залізничному локомотиву наближається до кінцевої станції полягає в тім, що людина переживає в цей момент величезний духовний ріст. Доростає до повноти розкриття свого "я". Коли в людини залишається зовсім небагато часу на землі, коли сили зникають з кожним днем, а фізичні страждання збільшуються, він на очах стає іншим, парадоксально виростаючи зі своїх слабостей і переборюючи ту стіну, якою він, здавалося, уже назавжди був обмежений у своєму розвитку. Не дати людині пережити ці дні - неприпустимо.
Дивовижно багато дають ці дні і тим, хто залишається з хворим один на один, проводить з ним час - у розмовах чи у мовчанні, але завжди доторкаючись до серцевини буття. Це страшно, але необхідно. Лихо сьогоднішньої цивілізації полягає в тім, що в більшості випадків наші рідні і друзі, а потім і ми самі вмираємо в лікарні, в ізоляції від реальності, далеко від рідних і друзів. У страшній самітності лікарні. Сьогодні людина вмирає непочутою. Саме тому ми і протиставляємо ідеям Джека Геворкяна котрий вважає, що евтаназія рятує умираючого від страшного кінця, не живий і унікальний досвід спілкування, а тверде і беззмістовне "не можна". Те "не можна", за яким не стоїть нічого, крім упевненого у своїй правоті егоїзму людини, яка вважає себе християнином.