Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ВОДОЛАЗЬКА СВІТЛАНА АНАТОЛІЇВНА
УДК 821.161. 2’(048)
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІ АКЦЕНТИ У ТВОРЧОСТІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ
Спеціальність 10.01.01 –українська література
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Київ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української літератури ХХ століття
Інституту філології Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: кандидат філологічних наук, професор
Гаєвська Надія Марківна,
професор кафедри української літератури ХХ століття
Інституту філології
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка.
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук,
провідний науковий співробітник
Гундорова Тамара Іванівна,
Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України
зав. відділом теорії літератури;
кандидат філологічних наук, доцент
Хороб Марка Богданівна,
Прикарпатський університет ім. В.С.Стефаника,
доцент кафедри українськаа література.
Провідна установа: Одеський національний університет
ім. І.І.Мечнікова, кафедра сучасної новітньої літератури
та журналістики, Міністерство освіти і науки України, м.Одеса.
Захист відбудеться “13 “ травня 2003 року об 13 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 при Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017 , м. Київ,
бульвар Тараса Шевченка, 14.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського університету
імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирівська, 60).
спеціалізованої вченої ради ________________________ Копаниця Л.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Тенденція до зародження постмодерністських акцентів у межах модерністського дискурсу –одне з мало досліджених питань історії не тільки української, а й світової літератури. Неординарність прози, якій властиве таке поєднання, полягає в одночасному існуванні як модерністських, так і постмодерністських акцентів у стильовій манері письменників. Розрізнені шукання, що пронизані спробою знайти перші моделі постмодернізму в рамках модерністського дискурсу, відзначаються фрагментарністю (С.Іванова, М.Липовецький, М.Лейдерман, програмний для американського постмодернізму збірника “Surfiction: Fiction Now… and Tomorrow). Наведені літературознавцями приклади іноді варто віднести до вдалих інсинуацій.
Недостатня увага до цієї проблеми пов’язана також із тим, що тривалий час акценти нової манери письма у творах із модерністською стилістикою сприймалися як ознака експериментування. Проте, можливо, саме шукання “експериментального прозописьма” стало вагомим поштовхом до виходу за стереотипні рамки моделювання художньої дійсності. Об’єктивною причиною виникнення постмодерністських акцентів варто вважати появу відчуття непевності, надалі кризовості, яке зародилося в надрах модернізму та надало право на існування деяким не характерним для модерністської традиції формам і формулам.
Е.Андієвська належить до письменників, для мистецького доробку яких постмодерністські акценти виявилися симптоматичним передчуттям появи якісно відмінної від модернізму моделі художнього дискурсу. Твори авторки засвідчують стикування виражено модерністського зображення із традиційним, що притаманне поезії, яке перетікає у поєднання модерних та постмодерних акцентів у прозі. З огляду на це проза Емми Андієвської вражає читача новаторством та невичерпними можливостями художніх відкриттів, тяжінням до експериментування, а також нонсенсністю та алогічністю, що поєднуються з елементами абсурдизації світу, застосованими при утворенні поліфонічного, багатоаспектного та широкопланового простору стильової манери письменниці.
Стильовий синкретизм Е.Андієвської найчастіше дозволяє пов’язувати правила поетичної гри з безпосереднім дитячим сприйняттям та спробою очистити слова “від нашарувань цивілізації”, із правом повернення їм первісного значення. Та неординарність стильової манери письменниці цим не вичерпується, а підсилюється симбіозом певних ідейних чинників, що балансують на межі “української фольклорної магії, унікального злиття західного та українського сюрреалізму”.
До останнього десятиліття творчий доробок авторки залишався майже не відомим широкому загалу читачів на території України. Особливо це стосується прозових надбань. Ситуація кардинально не змінилась і після видання у Києві 1992-93-го років її “Роману про людське призначення”.
Недостатня обізнаність із текстовим матеріалом спричинилися до незначної кількості досліджень, що дозволяє говорити про перебування критичної рецепції творчості Емми Андієвської у стадії становлення й розвитку. В наявних інтерпретаціях пріоритетним стає спостереження над поетичною лабораторією Е.Андієвської (Б.Бойчук, Т.Возняк, В.Державин).
Осмислення прози зводиться до поодиноких оглядових спроб. З-поміж них передмови О.Кавуненка до перевиданих “Роману про добру людину” та “Роману про людське призначення”, що розкривають специфіку образної палітри та сюжетної колізії. Статті Н.Зборовської накреслюють основні напрямки аналізу великої прози Е.Андієвської. О.Смерека переводить дослідження творів письменниці у площину феміністичної проблематики, наголошуючи на розкритті специфіки зображення жіночої долі в “Романі про людське призначення”.
Відтак книга Петра Сороки “Емма Андієвська. Літературний портрет” (1998) чи не єдина спроба монографічного дослідження художнього доробку письменниці. Розвідка приділяє значну увагу ідейному комплексові проблем, жанровій своєрідності прози, віднаходить місця інтертекстуальних украплень. Залучене до аналітичної інтерпретації листування П.Сороки з письменницею
Незважаючи на те, що у сучасному літературознавстві існує низка досліджень, в яких розглядаються окремі аспекти творчості Е.Андієвської, фундаментальних праць для адекватного розуміння літературної діяльності створено не було.
Крім цього, поза увагою дослідників (якщо не враховувати поодиноких розрізнених зауважень Т.Гундорової та Н.Зборовської) залишаються питання, висвітлення яких дозволило б вписати прозову творчість письменниці в новий контекст –у свідоме передчуття постмодерної гетерогенної моделі культурного розвитку. Саме цим і зумовлена актуальність пропонованого дослідження, що допоможе, як нам здається, по-новому висвітлити доробок Е.Андієвської, традиційно потрактовуваний як сюрреалістичний, а також відкрити у прозі Е.Андієвської акценти сформованого у 80-90-ті роки ХХ століття постмодерністського дискурсу.
Відсутність цілісної проблемно-естетичної інтерпретації прози Е.Андієвської у контексті модерністського дискурсу, потреба висвітлення прозової творчості як результату взаємодії модерністської та постмодерністської поетики зумовили вибір дослідження: постмодерністські акценти у прозових творах письменниці.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Тема дисертації пов’язана з проблематикою наукової роботи кафедри української літератури ХХ століття Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженою на дослідженні розвитку новітньої української літератури у світовому контексті.
Метою й завданням дослідження є визначення постмодерністських акцентів прозової творчості Емми Андієвської, розкриття та обґрунтування художнього новаторства письменниці.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання низки завдань:
здійснити аналіз теоретико-філософського виміру модернізму та постмодернізму;
визначити передумови появи постмодерністських акцентів у межах модерністської літератури;
з’ясувати проблему співіснування художніх принципів модернізм та постмодернізм у межах прозової творчості Е.Андієвської;
сформулювати особливості світорозуміння й амбівалентних орієнтацій особистості у прозі письменниці;
проаналізувати основні акценти постмодерністської поетики прозових творів.
Об’єктом дослідження стала велика проза Е.Андієвської, а саме програмні твори письменниці (“Герострати” та “Роман про людське призначення”), в яких представлене постійне оновлення творчого дискурсу авторки. Фактографічний матеріал містить посилання на новелістику, “Роман про добру людину”.
Предметом аналізу обрано визначення специфіки існування в межах модерністських творів постмодерністських акцентів.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в дисертації вперше в українському літературознавстві здійснено спробу системного аналізу прозової творчості Емми Андієвської у контексті модерністського дискурсу та з’ясовано появу механізму виникнення рис постмодерністського письма. На матеріалі “Геростратів”, “Роману про людське призначення”, а також новелістики досліджені основні домінантні стилетворчі чинники творів авторки та вивчені генетичні й типологічні зв’язки творчості Е.Андієвської з творчістю провідних європейських та вітчизняних майстрів слова. Прояснені аксіологічні та естетичні орієнтації письменниці.
Теоретико-методологічна основа дисертації –постструктуралістські теоретичні концепції Р.Барта, Ж.Дельоза, Ж.Дерріди, Ю.Крістевої, М.Фуко, дослідження представників постмодерністської критики У.Еко, Ж.-Ф.Ліотара, Д.Фоккеми. У роботі були використані найновіші методологічні підходи українських та російських дослідників: О.Богданову, Т. Гундорової, Н.Зборовської, І.Ільїна, М.Епштейна, В.Єшкілєва, В.Курицина, М.Липовецького, М.Павлишина, Б.Рубчака, В.Руднєва, Р.Семківа, І.Скоропанової, І.Старовойт, О.Толочко, І.Фізера та інших.
Методи дослідження. У дисертації застосовано порівняльно-типологічний, системно-функціональний методи вивчення прози Е.Андієвської, а також метод теорії гри, що ґрунтуються на працях Р.Барта, Ж.Бодрійяра, Й.Гейзінги, У.Еко та метод жанрової інтерференції. Така скомбінованість методів сприяє поглибленню сприйняття творів письменниці.
Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації можуть бути використані в історико-літературних дослідженнях. Одержані результати можуть бути застосовані в лекційних курсах історії української літератури ХХ століття, спецкурсах та спецсемінарах; на уроках краєзнавства в середній школі; при написанні студентських наукових досліджень (курсових, бакалаврських, дипломних та магістерських робіт); при подальшому теоретичному опрацюванні проблем поетики та філософських основ постмодернізму; при написанні відповідних розділів підручників і посібників з української літератури ХХ століття.
Апробація дослідження. Основні положення дисертаційної роботи знайшли своє відображення в доповідях на науково-теоретичній конференції “Русская литература накануне третьего тысячелетия” (Київ, 2000 р.), на міжнародній науковій Шевченківській конференції (Київ, 2001 р.), на третій міжнародній науково-технічній конференції (Київ, 2001 р.), на науковому семінарі “Література постмодернізму” (Одеса, 2001 р.); на щорічних конференціях викладачів та аспірантів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000, 2001, 2002 рр.) та наукових конференціях кафедри історії української літератури ХХ століття Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000, 2001, 2002 рр.).
Обсяг і структура роботи обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмета, а також поставленою метою та основними завданнями роботи.
Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, п’яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел, який становить 200 найменувань. Загальний обсяг дисертації –сторінок, із них 175 основного тексту.
Основні положеня дисертації викладені в п’яти статтях.
ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі схарактеризовано стан дослідження проблеми, обґрунтовано актуальність обраної теми, об’єкт і предмет роботи, визначено мету, завдання й методи та теоретико-методологічну основу дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, подано відомості про публікації, апробацію результатів та структуру роботи.
У першому розділі “Теоретико-філософський вимір модернізму та постмодернізму” спростовується стереотипне твердження про приналежність прозових творів Е.Андієвської до суто модерністської стилістики, засноване на переконанні, згідно з яким у період написання текстів існувала відсутність дефініцій постмодернізму, що формується у 80-90 рр. ХХ ст. і перебував у стані зародження у 60-70-х рр., унеможливлюючи появу мистецького передчуття виникнення нової системи.
Виникає потреба у категоріальному розмежуванні модерністської та постмодерністської стилістики з обов’язковим визначенням головних особливостей естетичних та технічних параметрів кожної з аналізованих дискурсивних практик. Дослідження теоретичних питань модерністського й постмодерністського дискурсу дозволяє проаналізувати концепцію світу, особистості, митця тощо, щоб з’ясувати, які причини зумовили зародження постмодерністських акцентів у масиві модерністської літератури. У дисертації виділяються риси, що зближують сюрреалізм із постмодернізмом.
Отже, з’ясування естетичних критеріїв (концепції світу, особистості, ціннісних настанов) та засобів організації тексту в модерністському та постмодерністському дискурсах на теоретичному рівні вмотивовує гіпотезу про зародження постмодерністських акцентів у надрах модерністської стилістики.
У другому розділі “Художня природа справжнього і несправжнього буття” проаналізовано різні прояви існування особистості в період розчинення достовірних цілісних уявлень про реальність, загострення питання самоідентифікації та актуалізації понять “гра заради гри”, а також деміфологізація історичної дійсності.
Перший підрозділ другого розділу “Ракурси амбівалентної орієнтації героя: “світ як текст” і “світ як хаос” представляє детальний аналіз питання кризи власного “Я”, а також пов’язаних із нею “магнетичних концептів” (термін І.Старовойт): існування героїв у ракурсі “світу як тексту” і “світу як хаосу”, екзистенційного світогляду та шизофренічного дискурсу.
Онтологічні параметри персонажів Е.Андієвської визначаються кризою свідомості, яка робить внутрішній поворот до самої себе, з обов’язковою руйнацією системи цінностей, зникненням символічних протилежностей, втратою принципу опозиції, демонтажем сенсового центру. Представлені характерні акценти постмодерністського дискурсу є чинними елементами поетикального руху творів письменниці. Зазначено, що зміни світовідчуття призводять до виникнення “інформаційного шуму”, який ускладнює цілісне сприйняття текстів.
Новелістику та велику прозу Е.Андієвської споріднює чітка фіксація моменту вибуху свідомості, якісної зміни. Проте широка гама подієвого циклу, використана для вмотивування змін, кардинально не впливає на варіативні можливості результату. Перед читачем завжди постає ситуація нульового відліку в шкалі координат, коли сюжетна дія за своєю суттю більше нагадує ситуацію творення, в якій виникають нові орієнтири у пошуках власної автентичності. Сприяє цьому і притаманна ранній творчості письменниці постмодерністська “відкрита розмова” між різними поглядами та культурними парадигмами, як узаконена манера оповіді. Значна увага приділяється зображенню своєрідності героїв, внутрішнім проявам їх свідомості, а також об’єктам, які провокують реакції персонажів, а отже, спонукають сюжет рухатись. Комунікативний простір персонажів більше не є їх приватною власністю, а стає відкритим універсумом голосів. До того ж персонажів Е.Андієвської різнить система мовних моделей, що у межах певного угруповання перебуває у відношеннях подібності й не сприймається “чужорідними” структурами. Монтаж сюжетних епізодів сприяє композиційній ускладненості, коли способом поєднання мотивів стає асоціативний ланцюг.
Завдяки поєднанню двох світоглядних позицій створено мінливий у своїй валентності світ, що переміщує існування героїв то в ракурс “світу як тексту”, то “світу як хаосу”. Це пов’язане з тим, що свідомість персонажів часто проявляється через текст, втілюючи ілюзію-міф про книгу, який оприсутнюється в “Геростратах”, нівелюючи поняття істини, впроваджуючи категорію амбівалентності. Часто автор тексту, про який розповідає роман “Герострати”, перетворює життя в книгу, хоча остання так і не стає світом, в якому було б затишно мешкати. Убезпечення виявляється неможливим через гру на межі вигадки та реальності. Текстам письменниці властиве симптоматичне переключення у площину одночасної віри/невіри (Ю.Лотман), у реальність перипетій (ознака, найбільшою мірою притаманна творам із фантастичним дискурсом). Кожен прозовий твір Е.Андієвської –це постійні сумніви щодо подій надзвичайного характеру. Вагання забезпечують сюжетну актуальність дилеми: “це вигадка чи правда?”. Конфігурація можливостей її розв’язання призводить до градації мислення у межах формули “герой майже переконався у правдивості подій”. Застосування незвичного ускладнює тональність інтриги. Незвичне, неймовірне “виявляється тим наративним матеріалом, який найкраще виконує конкретну функцію: привнести зміни в попередню ситуацію і порушити встановлену рівновагу”.
Аналізуючи образний масив творів Е.Андієвської, дисертантка вказує на нарощення мистецького змісту. Тексти письменниці поєднують персонажів модерного та постмодерного типу. Основною функцією існування постмодерних героїв у творі стає невидимість, яка моделює ситуацію повного розчинення в тексті, унеможливлюючи збіг героя з власною ідентифікаційною моделлю. Персонаж завжди не той, ким здається, він “як особа на ім’я” ніколи не існував, і головна мета героя-скриптора –ідентифікація його “Я” серед іншого. Проте здатність підмінити мовними іграми реальність (риса, властива постмодерністській свідомості) спричиняє ситуацію, коли поведінка стає текстом.
Створену Е.Андієвською концепцію хаосу мотивують введені у тексти образи, що ототожнюються з відвідувачем (“Герострати”), демоном (“Купівля демона”), термометром (“Термометр”), черевиками (“Рай”). Момент нестійкості системи, в даному разі психологічної, проектує передумови для зникнення категорій фундаментального і другорядного, бо кожна дрібниця, випадковість стає однаково важливим елементом у розгортанні сюжетного ракурсу. Письменниця наголошує на значимості подій не в момент їх появи, а в період повтору (пригадування). Акт пригадування розвиває подію, наповнює її змістом. Отже, динаміка сюжету побудована, передусім, на перегрупуванні мотивів усередині опозиції “я/інший”. Динамізація статичного сюжету (як у новелістиці, так і в “Геростратах”) відбувається після травматичного досвіду. Травматичний досвід зустрічі призводить до неструктурованості світоустрою, параноідальності з наступним переключенням на розщеплене бачення світу. З огляду на це опис переходить у розповідь із помітним стиранням межі між реальністю подій і тим, чим вони здаються.
Варто зазначити: говорячи про вихід героя за межі свого “Я”, Е.Андієвська розвиває концепцію художника-деміурга, де людина та світ поступово набувають ознак єдиного безмежного тексту, творення або прочитання якого і складає сенс існування особистості. Найпомітнішою подією стає зустріч з іншим, що ламає усталену індивідуалістичну інтенцію, створюючи простір буття, де за масштабом слів зникає суть. Нове семіотичне поле вимагає від персонажів Е.Андієвської оновлення комунікативних можливостей і дозволяє моделювати ситуацію розчинення в тексті. Центром колізії кожного з творів письменниці стає катастрофа певності, що проявляється чи через втрату сутнісних орієнтирів, чи через зникнення стереотипного існування. Центр більше не здатен утримувати систему від руйнації. Потрапляння у чужий епізод –простір з іншими семантичними можливостями, спричиняє ускладнення життєвого простору з утрудненням або унеможливленням комунікації, як у межах родини, суспільства, так і із самим собою. Параноідальний синдром виникає з появою не тотожного усталеним стереотипам предмета (таємничий відвідувач у “Геростратах”, демон у “Купівлі демона” тощо), дозволяючи спрогнозувати розлад асоціацій (порушення принципу сукупності тексту), із появою зорових та слухових галюцинацій, що підтверджує тяжіння Е.Андієвської при зображенні світовідчуття героїв до шизофренічного дискурсу при зображенні персонажів. Простір творів письменниці органічно поєднує істот, хворих на геніальність, з особистостями, що штучно вставлені у химерно-дивакуватий світ абсурду.
У підрозділі 2.2 “Гра як форма існування в художньому просторі” розглядається постмодерністська інтерпретація ігрової поетики у текстовому узусі Е.Андієвської. Для прози письменниці характерне виведення героя на рівень, де на перший план поставлені постмодерно інтерпретовані екзистенційні постулати. Важливого значення набуває факт брутального втручання у свідомість, який супроводжується появою присмаку існування іншого в тобі, із наступною втратою контролю й зміщенням життя у напівдійсність, якій часто притаманне фантасмагоричне забарвлення. До того ж у процесі пошуку істини персонажі опиняються не перед кінцевою метою, а перед інтелектуальною провокацією, за допомогою якої авторка розгортає синонімію безмежної постмодерністської гри з порожнечею, небуттям, надаючи онтологічного забарвлення самому процесу гри, незважаючи на її нестабільність. Ігровий простір письменниці тяжіє до відсутності вербалізованої системи правил. Ефект відсутності (характерний акцент постмодерністської літератури) проявляється як у рамках зникнення зорового оприсутнення персонажа (невідомий відвідувач у “Геростратах”), так і стимулу психологічної мотивації для подієвого руху. В Е.Андієвської гра відбувається на декількох рівнях: по-перше, гра зі свідомістю; по-друге, з текстом; по-третє, з читачем.
Відрізняється своєрідністю і технічна побудова творів. Перед нами тексти зі складною структурою і відкритим фіналом. Застосований прийом багатошаровості, притаманний більше техніці написання картин, який вважають сутністю постмодерністського моделювання світу –провідна ознака усього творчого доробку Е.Андієвської. Притаманна їй манера нарації становить тривимірну структуру: перший складник –реальний пласт подій, другий –уявлення головного героя, і третій –це глибинний зміст, філософські міркування.
Така сюжетобудова являє собою реалізований варіант постмодерністської концепції деканонізації автора: тексту побудованому на принципах модерністського потоку свідомості надано рис інтерактивності. Важливим критерієм авторської ідентичності є орієнтація на знеособлених героїв. У творах наявний мистецький прийом ідентифікації з ім’ям, що несе особливе семантичне наповнення (йдеться про заголовок першого роману Е.Андієвської –“Герострати”). Ім’я тут алюзійне і додатково містить міфологічний код.
Гра зі свідомістю полягає не лише у намаганні маніпулювати свідомістю, а й у спробі гри людини зі світом, із Богом, і Бога з людиною через творення ним світу. До того ж персонаж постійно перебуває як у грі, так і поза нею, утверджуючи хаотичну флуктуацію (правило постмодерністської гри). Гравець постійно вдає, що дотримується правил, не знаходячи їх.
На семантичному рівні гра з текстом помітна менше, і виявляється у вживанні латинських слів, філософських виразів і термінологічної лексики з різних галузей знань. Але мовленнєва гра полягає не в обігруванні фраз, а у внутрішньому діалозі різних психологічних станів.
Проте зацікавлення Е.Андієвської йде далі та спрямоване на постійне загравання з читачем, яке відчувається як на невербальному, так і на вербальному зрізах тексту. Часто простежується настанова на створення між письменником і читачем неординарних стосунків, згідно з якими учасники стають водночас слухачами, творцями, спостерігачами, перебираючи почергово на себе різні іпостасі автора. До того ж на відміну від модерністської традиції, де читач, надаючи квоту довіри всезнаючому автору, мав дотримуватись правил гри, щоб увійти в ігровий простір тексту, письменниця знімає маску всеобізнаності, зміщуючи образ творця на периферію.
У порівнянні з новелістикою велика проза Е.Андієвської вводить новий прийом, бо попередня зацікавленість у грі з читачем проявлялася тільки на інтелектуальному рівні. Тут же простір для вибору ігрових настанов стає значно ширшим, отже, дозволяє читачеві носити не лише маску інтелектуала з більшим чи меншим потенціалом для декодування, а й набути маску гравця.
Підрозділ 2.3 “Деміфологізація історичного дискурсу у прозі Е.Андієвської” присвячений аналізові особливого підходу письменниці до осмислення історичної проблематики, що виражається у намаганні відсторонено поглянути на широкий фактографічний матеріал, який має ілюстративний характер. Художні твори авторки акцентують увагу на відмові від пошуку будь-якої історичної правди, що дозволяє Е.Андієвській обігрувати міфи породжені історичною добою, створюючи прецедент для розуміння абсурдності як світової, так і вітчизняної історії, де весь світ трактується, у відповідності до постмодерністських уявлень, як божевільний і одночасно тоталітарний. Письменниця намагається, нарешті, зрозуміти, чим же стала для людини історія –гоном за вічністю, як у “Геростратах”, страхіттям “хребтотрощильної імперії”, як у “Романі про добру людину” та “Романі про людське призначення”, чи чимось зовсім іншим. До того ж часто у її текстах одночасно співіснують прикмети різних часів, сприяючи підкресленню наявності в новому старого, незмінного.
Варто погодитись із твердженням Н.Бедзір, яка зазначає: “Сучасний автор вже не визнає ніякого повчального значення історії, не знаходить ніяких виправдань крові й вбивствам. Історія його вже не лякає і не втішає“. Це позбавляє письменницю можливості тяжіння до осмислення логіки людської поведінки. Створені в прозі Е.Андієвської характери виявляються маргінальними з погляду традиційної людської логіки –перед нами найчастіше люди, хворі на геніальність чи позбавлені здорового глузду.
Третій розділ “Творчість Е.Андієвської на межі модерністської та постмодерністської поетики”. Виділені у цьому ракурсі проблеми пов’язані з питанням особливостей існування акцентів постмодерністської поетики у прозі Е.Андієвської.
У підрозділі 3.1 “Ідея круглого часу та просторова модель як домінантні стилетворчі фактори” на широкому літературному матеріалі дисертантка з’ясовує провідні характеристики особливого чуття часу в прозі Е.Андієвської, стверджуючи, що гра з читачем продовжується і на рівні часової ідентифікації. Використаний у “Геростратах” ретроспективний погляд дозволяє розглядати минуле з декількох позицій. Повторний перегляд дає переваги, бо подія, яка відбулась, передається через багаторівневе висвітлення. Ілюзію подій, що ніби розгортаються у теперішньому часі в експозиції, знівельовано, коли читача повідомляють про те, що оповідь носить характер спогадів. Отже, план минулого часу домінує над уявним теперішнім.
Широта часових рамок не вичерпується поняттям перцептуального чи художнього хронотопу, а уособлена в предметі (катушки часу). Ще одним концептом, дотичним до даної категорії, є образ вічності, трансформований у “Геростратах” у мрію. Він наскрізний і виявляється як безпосередньо, так і в символічно-алегоричній формі. Проте вічність –не тільки метроном часу, а й шкала існування особистості. У творах Е.Андієвської, на противагу людині модерної доби, для якої часоплин існує лише крізь/та у репрезентації, особистість характеризується колапсом відчуття часу.
Досліджуючи творчий доробок Е.Андієвської в аспекті просторової поетики, необхідно зауважити тяжіння художніх структур авторки до урбанізованого простору (найяскравіше така позиція проявляється у ранній творчості письменниці). У роботі аналізується трансформація просторової моделі, коли з лінійного простору читач потрапляє то в лабіринт з його простором нескінченних можливостей, то в ризоматичний простір.
У тексті “Геростратів” виокремлюються три домінантні просторові координати: топос міста, вулиці й будинку. Загальна картина усіх топосів –відчуття анонімності, безкінечності, яка поглинає персонажів. Відсутність ознак ідентифікації семіосфер підсилюється потраплянням у застиглий простір, нейтральну землю нескінчених можливостей. Рання проза Е.Андієвської тяжіє до відсутності ідентифікації будь-якого просторового узусу, на відміну від “Роману про добру людину” та “Роману про людське призначення”.
Підрозділ 3.2 “Жанрова специфіка великої прози Е.Андієвської”. У цьому підрозділі аналізується жанрово-композиційна структура художніх творів Е.Андієвської. Жанрові дефініції великої прози Е.Андієвської попередніх дослідників, що називали її романи то “антироманом” (П.Сорока), то “романом” (Н.Зборовська, Т.Возняк), то експериментальною прозою (П.Сорока), а також визначення самої письменниці, подані у підзаголовку чи в назві, дозволяють нам говорити про незбігання означника з означуваним, спричинене процесом деформації, а інколи й повної відсутності багатьох ознак як антироманного, так і романного мислення. Провокативний характер застосованих визначень вимагає визначення характерних рис названих жанрів. Процес аналізу прози Е.Андієвської утруднюється через те, що створена форма дозволяє застосовувати нове, не властиве модернізму поєднання філософських роздумів та гри. Жанрова своєрідність текстів авторки полягає в наявності пригодницьких та детективних елементів, що поєднуються з філософським спрямуванням.
На суд читача представлені твори, складені із суми питань, яким внутрішньо притаманні бінаризм і множинність смислів. Авторка, замість орієнтуватись на прості, відомі картинки та ситуації, прагне збудувати складні конструкції. Часто використовуться монологізм та поліцентризація зображення. Тим самим текст створює враження безупинної множинності бачення.
Традиційно (у ракурсі модерністських претензій) письменниця відмовляється від спроби створити інформаційне поле персонажа. Перед нами істоти, які виринули з небуття і в нього повернуться. Поетика Е.Андієвської тяжіє до прийому децентрації, оприсутненого у двох аспектах: по-перше, на композиційному рівні –зникнення головної сюжетної лінії; по-друге, на сюжетному рівні через зняття категорії “головний герой”.
З ознак романного узусу творам письменниці також притаманна настанова на зображення “епосу приватного життя”, відчуття незбігу особистості із собою. Наявне часткове збереження конфлікту людини з оточенням. На композиційному рівні ознаки романного жанру зберігаються через розгалуженість сюжету (“Герострати”) та нанизування фабульних епізодів (“Роман про людське призначення”) тощо.
Для дискурсивних структур прози Е.Андієвської вагомим елементом стає розповідь про події, які відбулись у минулому, зберігається просторова локалізація, помітна відсутність романної кульмінації. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що велика проза Е.Андієвської тяжіє до жанру “романізованої повісті”.
Манера оповіді письменниці зазнала суттєвих змін. Характерна для ранньої творчості розповідь від першої особи однини, де між персонажем-наратором та персонажем-актором ставився знак рівності, виключаючи настанову на всезнання (риса, притаманна усій новелістиці, а також “Геростратам”), у двох останніх творах письменниці (“Роман про добру людину” та “Роман про людське призначення”) переключається на граматичну форму третьої особи. Кардинальна зміна манери нарації призводить до дистанціювання автора від акторів.
Поява особливого погляду на дійсність умотивована у творчості Е.Андієвської використанням прийомів полістилістики, інтертекстуальності у поєднанні із фрагментарною манерою письма. Як стверджує П.Сорока, “твір Е.Андієвської –строката мозаїка, амальгама, скомпонована з різних стильових фрагментів, як із шматків смальти. Подибуємо тут елементи імпресіоністичного, реалістичного і сюрреалістичного письма”.
Полістилістична практика вводиться у зв’язку з прагненням створити нові способи зображення, моделюючи різноманітні літературні стилі. У великій прозі письменниця найчастіше застосовує ті стилі, які органічно вписуються у сформульовану у 80-90-х роках доктрину постмодернізму. Це, зокрема, бароко, рококо, сюрреалізм.
Барокове мистецтво збагачує майстерність Е.Андієвської прийомом роздвоєння, уособленому в часовому розщепленні на “Я вчорашній –Я сьогоднішній”, що реалізується через використання маски міфологічного, фольклорного чи літературного персонажа –як своєрідного двійника митця. Водночас теорія децентрації, впроваджена письменницею, переглядає модерні погляди на місце індивіда у світі за тими ж критеріями, за якими відбувалося зняття практики антропоцентризму доби Бароко стосовно поглядів мистецтва Ренесансу, використовуючи двозначність у ставленні до звичайних життєвих цінностей і прагнень, авторка неодноразово підкреслює появу нового відчуття (суму), провокуючи героя на перегляд усталених устоїв. Часто використовує письменниця притаманне стилістиці бароко змішування мотивів античної міфології з християнською символікою.
Але іманентність барокових ознак творам авторки не відкидає можливості поєднання традицій сюрреалістичного дискурсу, що у порівнянні з поезією та збіркою новел “Тигри”, де вони були домінуючими, зміщуються на другий план. Твори Е.Андієвської демонструють спробу пошуків первинних даностей, підсвідомого, надаючи глобального масштабу принципу акумуляції світу сновидінь з активним тяжінням до національного забарвлення. Фольклорні засоби стають в основному прикрасою, оздобою химерно ускладненого світу.
Та якщо ознаки сюрреалістичного дискурсу відчуваються більше на фоновому рівні, то створена рококова концепція пов’язана з моделюванням просторового узусу. Важливим елементом художнього моделювання стає і переключення на стилістику експресіоністичного модусу при спробі відтворення світовідчуття та застосування екзистенційної проблематики.
Незважаючи на значне зацікавлення прийомом полістилізму, провідним засобом інтеграційної поетики залишається категорія інтертекстуальності. Бо спектр інтертекстуальних зацікавлень письменниці не обмежується україномовними авторами, де поряд із Т.Шевченком, М.Кулішем, текстом “Слова о полку Ігоревім” можна поставити прізвища таких митців, як Б.Брехт, Дж.Джойс, Ф.Кафка, А.Роб-Грійє, Н.Саррот, цитати з яких співіснують поряд із цитатами сучасних фільмів. Використано алюзії до міфологічних традицій античної, єгипетської, української культур. Специфіка вживлення матеріалу останніх тяжіє до постмодерністської традиції. Постмодерністи, на відміну від своїх попередників (найбільше модерністів), які займались виключно інтерпретацією міфу, значну увагу приділяють розігруванню відомих міфологем, створюючи на їх базі міфологічну, дещо карнавалізовану реальність, яка постає на основі сталої системи сюжетів та образів.
Специфіка трактування міфологем полягає у використанні двох моделей міфопоетичної традиції, перша з яких відзначається існуванням архетипних мотивів (мотив подорожі, перевтілення, лихого фатуму, лабіринту), друга представлена сюжетами та образами.
Проте іноді міфологічний мотив переплітається з пізнішими традиціями. Ідеться, наприклад, про мотив подорожі, яка пов’язується зі зверненням до середньовічних мандрівних сюжетів, а також із сервантівською традицією пародіювання лицарського роману, бо пошуки Дон Кіхотом вітряків схожі на пошук антикваром (“Герострати”) таємничого відвідувача. Звичайно, мотив пошуку зазнає трансформації, бо перетворюється на процес віднаходження персонажем істини, а основою його реалізації стають принципи й методи деконструктивізму.
Інтертекстуальне коріння прийому знищення тексту (модель тексту в тексті), коли головним героєм стає автор і книга, Е.Андієвська запозичує у Н.Саррот (“Золоті плоди”).
А.Роб-Грійє та Е.Андієвську споріднює гра на стереотипах читача (пародіювання класичних жанрових стандартів), незаданість трактування тексту (постійне відчуття гри уяви), відкритість фіналів тощо.
Має право на існування у прозі Е.Андієвської виділений О.Астаф’євим ще один аспект інтертекстуальності, ніяк не пов’язаний з цитуванням реально існуючого твору. Ідеться про використання вигаданих фрагментів. У “Геростратах” –трьох віршових уривків та новели “Смерть старої людини”.
Осмислення конструкції “текст у тексті” дозволяє говорити про розширення меж твору, про складання не просто чергового тексту з посиланнями на відомі імена, а своєрідно побудованого ризоматичного простору, де ідеї, образи, сюжети різних епох співіснують “тут і тепер” у межах актуального хронотопу.
У Висновках дисертації узагальнено результати спостережень над особливостями стильової манери Е.Андієвської. Ця манера базується на поєднанні ідейних чинників, у якому в межах модерністської традиції з’являються постмодерністські акценти. Ознаки постмодернізму наявні не тільки на рівні сюжетно-фабульної структури, а й на жанровому зрізі. Риси стильової новизни полягають у застосуванні на рівні побудови текстів прийому полістилістики, фрагментарності, інтертекстуальних зв’язків, а також використанні нового погляду на світ та людину в ньому. Е.Андієвська вдається до зображення героїв із шизофренічним роздвоєнням, що матеріалізованим після вибуху свідомості, спричиненого впливом іншого, зникненням ціннісної бази та причиново-наслідкових зв’язків. Модус таємничості, навіть містичності –невід’ємний елемент усієї прози письменниці.
З’ясовано, що Е.Андієвська провокує переключення традиційного уявлення про автора-деміурга на постмодерну приватну “випадкову” особу. Відбувається впровадження антиміметичної спрямованості письма, яке більше не є ні мірилом досвіду, ні відповіддю на культурно-історичні обставини.
Нові аналітичні принципи художнього мислення дозволяють поєднувати в межах одного твору образ людини модерної свідомості та емблематичний постмодерний образ (наприклад, таємничий відвідувач у “Геростратах”). Наголошується на неоднозначності трактування жанрової природи творів письменниці, стверджується, що великій прозі авторки притаманні риси романізованої повісті.
Доведено, що здебільшого персонажі Е.Андієвської –представники модерністської моделі світобачення, які переживають зіткнення із представниками іншого способу сприйняття світу. Процес фіксації зустрічі призводить до вибуху свідомості, що змушує персонажів грати “за невідомими правилами”, поступово набуваючи ознак постмодерністської свідомості. Для увиразнення цього прикладу використано класичний прийом протиставлення, найбільшою мірою виражений у “Геростратах”, де антиквар –пряма протилежність до таємничого відвідувача.
Важливе місце у трактуванні художніх творів приділяється не лише з’ясуванню ідейно-тематичного змісту, а й особливостям організації текстового матеріалу, в основу якого покладені такі поширені принципи постмодерністської поетики як фрагментарність та полістилізм (з урахуванням прийому інтертекстуальності). До полістилістики належить принцип взаємодії різних художніх систем (естетичних принципів, прийомів, образів), змішування різних жанрових форм, фіксація цитатного мислення. Не залишаються поза увагою у дослідженні й такі домінантні стилетворчі фактори, як ідея круглого часу та просторова концепція, в якій застосовується притаманний постмодернізмові ризоматичний підхід до створення просторово-часової парадигми з ускладненням її семантики.
Багатоплановість та змінність прози Е.Андієвської полягає у постійному оновленні творчого методу. Рання новелістика (“Джалапіта”, 1952 р. та збірник “Подорожі”, 1955 р.) тяжіє до постмодерністської манери письма (фрагментарність оповіді, жанрова дифузія, зникнення фабульності у “Джалапіті” тощо). Художні принципи збірки новел “Тигри” (1962 р.) кардинально відрізняються від попередніх. Відбувається повне зникнення ознак нової манери письма. Перед читачем спроба активного освоєння, осмислення й втілення принципів естетики та поетики модернізму. Роман “Герострати” (1971 р.) повертає читачеві відчуття втрачених постмодерністських акцентів. Наступні твори мали б бути за логікою повністю побудовані на ознаках постмодерністської стилістики, але “Роман про добру людину”, як і “Роман про людське призначення” змінюють вектор зацікавлення з постмодерних акцентів на модерну модель світу.
Осмислення та синтетичне узагальнення феномену передчуття постмодерністської свідомості у межах модерністського дискурсу на прикладі творчості Е.Андієвської збагачує розуміння специфіки зародження постмодернізму, а також поглиблює літературознавчу рецепцію художнього доробку письменниці.
Основні положення дисертації викладені в публікаціях автора:
Міф як варіація історичної дійсності (на матеріалі роману Е.Андієвської “Герострати”)// Сучасний погляд на літературу. –Київ: ІВЦ Держкомстату України, 2000. –вип.4. –С. 132-144. (0,6 друк.арк.)
Концепція симулятивної реальності (на матеріалі романів В.Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!” та Е.Андієвської “Роман про людське призначення”)// Літературознавчі студії. –Київ: ВПЦ “Київський університет”, 2001. –вип.1. –С.45-51. (0,3 друк.арк.)
Криза авторитетів: проблема людського призначення// Сучасний погляд на літературу. –Київ: ІВЦ Держкомстату України, 2001. –вип.6. –С.167-173. (0,3 друк.арк.)
Постмодерністська ремісія розуму (на матеріалі творів А.Бітова та Е.Андієвської)// Русская литература накануне третьего тысячелетия. –Київ: Логос, 2002. –вып.3. –С.214-225. (0,4 друк.арк.)
Постмодерністські акценти у творчості Е.Андієвської// Історико-літературний журнал. –Одеса: Одеський університет, 2002. –№ 7. –С.117-126. (0,5 друк.арк.)
АНОТАЦІЯ
Водолазька С.А. Постмодерністські акценти у творчості Е.Андієвської. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 –українська література. –Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2003.
У дисертації досліджуються постмодерністські акценти у прозових творах Е.Андієвської. Об’єктом критичної рецепції стали роман “Герострати” та “Роман про людське призначення”, але фактографічний матеріал містить посилання на новелістику письменниці та “Роман про добру людину”. Для вирішення наукового завдання обрано два основних напрямки аналізу, що полягають у з’ясуванні художньої природи справжнього і несправжнього буття та дослідженні творчості письменниці на межі модерністської та постмодерністської поетик. Дослідження здійснюється з позицій постмодерністської естетики та принципів постструктуралізму. Концепція автора дослідження базується на переконанні, що постмодерністські акценти були для свідомості Е.Андієвської симптоматичним передчуттям появи якісно нової моделі художнього дискурсу. Письменниця пропонує нову форму письма, де нівелюються традиційні оповідальні схеми та читацькі стереотипи, де значну увагу приділено екзистенційній проблематиці. Дисертація стосується нового масиву критичної рецепції прозової творчості Е.Андієвської.
Ключові слова: постмодернізм, модернізм, децентрація, ризома, інтертекстуальність, гра, полістилізм, ентропія персонажа.
АННОТАЦИЯ
Водолазская С.А. Постмодернистские акценты в творчестве Э.Андиевской. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 –украинская литература. –Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка, Киев, 2003.
В диссертации исследуются постмодернистские акценты в творчестве Э.Андиевской. Исследование проводится на материале прозаических произведений писательницы. Объектом критического анализа стали роман “Геростраты”и “Роман о человеческом предназначении”. Однако иллюстративный материал имеет более широкие рамки, к нему относится “Роман о добром человеке”, а также новеллы Э.Андиевской. Исследование осуществляется с позиций постмодернистской эстетики и принципов постструктурализма. Концепция автора диссертации основывается на гипотезе, что постмодернистские акценты были для сознания Э.Андиевской симптоматическим предчувствием появления качественно новой модели художественного дискурса. Основой исследования прозы автора является попытка обоснования теоретико-философского измерения модернизма и постмодернизма, что дает возможность пересмотреть основной категориальный аппарат, а также осознать причины появления постмодернистских акцентов внутри модернистской литературы. Особое значение при переосмыслении художественных произведений Э.Андиевской отводится не только анализу идейно-тематического уровня (исследование амбивалентной ориентации человека между “миром как текстом”и “миром как хаосом”, демифологизации исторического дискурса, игры как формы существования в художественном пространстве), но и особенностям организации текстового материала, где проявляются приемы полистилистики, фрагментарности, интертекстуальности.
Поиски Э.Андиевской приводят к тому, что в произведениях видоизменяется литературный жанр (“Джалапита”- проза или проза в поэзии, “Геростраты”- романизированная повесть), появляется дополнительная смысловая емкость, создающая особую энтропию, где информационное пространство создается из серии эпизодов-встреч. Э.Андиевская определяет статус своей большой прозы как роман. Вопрос о жанровом противоречии ее произведений относится не только к романам, но и к малой прозе (“Джалапита”- поэзия в прозе или проза в поэзии, “Тигры”и “Путешествия”- новеллы, арабески).
Чтение романов писательницы дает возможность увидеть специфическое сплетение, где рядом с элементарностью, стереотипностью сосуществуют сложные конструкции (например, синтаксическая усложненность). Особым свойством текстов Э.Андиевской можна назвать прием децентрации, который присутствует на двух уровнях: композиционном –исчезновение главной сюжетной линии; на сюжетном –снятие категории “главный герой”.
В прозе Э.Андиевской происходит стилистическая модификация, направленная на усложнение творческого метода. Поэзия представляет сюрреалистический дискурс. Сборник новелл “Тигры”характеризуется чертами сюрреализма, “Джалапите”, “Путешествиям”и особенно “Геростратам”имманентны акценты новой манеры письма, постоянно балансирующего между модернистской и постмодернистской стилистикой.
Ключевые слова: постмодернизм, модернизм, децентрация, ризома, интертекстуальность, игра, полистилизм, энтропия персонажа.
SUMMARY
Vodolazka S.A. Postmodernistic accents in E.Andiyeska’s prose. –Manuscript.
The thesis is on getting candidate of philology scientific degree. Speciality is 10.01.01. –Ukrainian Literature. –Institute of Philology, Kyiv Taras Shevchenko National University after, Kyiv, 2002.
Postmodernistic accents in E.Andiyeska’s prose are investigated. The object of critical reception is Gerostraty and The Novel about Human Destination. Factography includes references to tue author’s novels and The Novel about Kind Person. To active tue goal two main types of tue analysis were chosen. Tuat were to reveal artistic nature of veal and virtual existence and study the writeter’s creativity on the brim of modernistic and postmodernistic poetics. The research is made with a view on postmodernistic aesthetics and principles of poststructuralism. The concept of the Study is based on a conviction that postmodernistic accents were symptomatic presages of qualitatively new model of artistic discourse for E.Andiyeska’s. The writer Suggests a New writing format, where traditional narrative schemes and reafers stereotypes are leveled off and tre. Existensial problems are paid much attention to. The thesis belongs to a new critical reception of E.Andiyeska’s prose.
Key words: postmodernism, modernism, decentration, risoma, intertextuality, game, polistylism, image entropy.
Сорока П. Е.Андієвська. Літературний портрет. –Тернопіль, 1998. –С. 138.
Тарнашинська Л. Закон піраміди. –К., 2001. –С.132.
Тодоров Ц. Введение в фантастическую литературу. –М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. –С.25.
Бедзір Н.З. Російський історичний роман 80-90-х років ХХ ст. У контексті соціокультурних орієнтацій нації// Дискурс сучасної історичної романістики. –К., 2000. –С. 30-36
Сорока П. Е.Андієвська. Літературний портрет. –Тернопіль, 1998. –С.145.