Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Київський національний торговельно-економічний університет
Хмельницький торговельно-економічний коледж
Інформаційне забезпечення управління
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
до організації самостійної роботи студентів
денної форми навчання
освітньо-кваліфікаційний рівень «молодший спеціаліст»
спеціальність 5.02010501 “Діловодство”
Додаток 1. Розділ 1. Законодавство України у сфері інформаційного забезпечення управління
Хмельницький 2011
Тема 1. Законодавство України у сфері інформаційного забезпечення управління
Методичні вказівки до виконання самостійної роботи № 1/1
Тема : Основи державної інформаційної політики
Ключові терміни і поняття :
Закон України про інформацію, Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Закон України “Про телебачення і радіомовлення, Закон України “Про інформаційні агентства”, Закон України “Про державну таємницю”, Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах”, Закон України “Про охорону прав на промислові зразки”, Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, Закон України “Про державну статистику”
Питання 1 . Закон України про інформацію –базовий правовий акт у системі регулювання інформаційних відносин в Україні.
Закон України “Про інформацію” набув чинності 2 жовтня 1992 р. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.
Закон установлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу і суспільство від неправдивої інформації.
Закон визначає інформацію як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Відповідно об’єктами інфор-
маційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній
та інших сферах. Наведене в цьому Законі юридичне визначення інформації дещо відрізняється від того, яке було подано в розд. 1 цього посібника, і від того, як часто розуміють і вживають поняття
“інформація” на практиці.
Наприклад, у сферу дії юридично визначеного терміна “інформація” фактично не потрапляють чутки, хоча останні досить часто є дієвим інструментом впливу на економічне та соціально-політичне
життя суспільства. Причина такої ситуації полягає в тому, що інформаційна діяльність для цілей свого правового регулювання передбачає наявність відповідних суб’єктів. Щоб той чи інший суб’єкт ніс
правову відповідальність за поширення тих чи інших повідомлень, треба, щоб ці повідомлення можна було засвідчити в судовому порядку. Тобто необхідна наявність відповідних документів або при-
наймні свідків, як у випадку публічного оголошення будь-яких відомостей. Чутки ж, як правило, знеособлені, поширюються переважно в процесі довірливого спілкування. А це, в свою чергу, обумовлює відсутність не тільки відповідних документів, а й осіб, які можуть засвідчити факт публічного поширення повідомлень. Стан справ, коли певний тип повідомлення де-факто інформацією є, а де-юре такою не визнається, може призводити до ситуацій, що вимагають застосування широкого спектра правових інструментів і залучення висококваліфікованих фахівців.
Усі громадяни України, юридичні особи та державні органи мають право на інформацію. Але реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Згідно із Законом інформаційна діяльність розглядається як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Важливе місце в Законі належить описові механізму функціонування інформаційних потоків у суспільстві. Так, держава здійснює контроль за
- 2 -
режимом доступу до інформації. Завдання її при цьому полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом. Державний контроль за додержанням установленого режиму здійснюється спеціальними органами, які визначають Верховна Рада і Кабінет Міністрів України.
Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом. Закон визначає порядок доступу до інформації:
дає визначення інформаційного запиту, порядку його розгляду відповідними посадовими особами, визначає порядок відшкодування витрат, пов’язаних із задоволенням запиту, а також встановлює перелік документів та інформації, що не підлягає наданню для ознайомлення за запитами.
Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є створення інформації своїми силами і за свій рахунок, договір на створення інформації, договір, який містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.
Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивіль-
ним та іншим законодавством. Інформаційна продукція — це матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів,
підприємств, установ і організацій. Інформаційна послуга — це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їхніх інформаційних потреб. Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами за винятком випадків, передбачених Законом.
Закон встановлює права та обов’язки учасників інформаційних відносин, їхню відповідальність за порушення законодавства про інформацію, визначає порядок співробітництва української сторони
з іншими державами, зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації.
Положення Закону України “Про інформацію” конкретизуються в інших законах про інформаційну діяльність та охорону прав інтелектуальної власності, які мають більш конкретний характер, а також у низці інших законодавчих і нормативних актів.
Питання 2. Основні положення законів України про інформаційну діяльність та охорону прав інтелектуальної власності.
Законодавство України про інформаційну діяльність в цілому викладено у ряді законів і підзаконних актів. Для ілюстрації наведемо основні положення найважливіших із них.
Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” поширюється на друковані засоби масової інформації, засновані в Україні, а також на друковані засоби масової інформації
інших держав, які розповсюджуються в Україні.
У цьому Законі під друкованими засобами масової інформації(пресою) в Україні розуміються періодичні й такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю
один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реєстрації на загальних підставах.
Сфера розповсюдження друкованого засобу масової інформації (ЗМІ) не обмежується. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової
інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.
До суб’єктів діяльності друкованих засобів масової інформації належать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія,
редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець,
- 3 -
розповсюджувач. Засновник (співзасновники) може об’єднувати в одній особі редакцію, видавця,
розповсюджувача. Редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем.
У Законі подається порядок організації діяльності друкованих засобів масової інформації: визначаються суб’єкти, що мають право на заснування друкованого засобу масової інформації, та відносини між
співзасновниками; порядок державної реєстрації, підстави для відмови у реєстрації друкованого ЗМІ та порядок оскарження такої відмови. Законом регулюються відносини між редакціями друкованих ЗМІ
і громадянами та організаціями, міжнародна діяльність друкованих ЗМІ та відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих ЗМІ.
Закон України “Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування.
Дія цього Закону поширюється на відносини між суб’єктами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності телерадіоорганізацій, а також
від способу розповсюдження телерадіоінформації, якщо їх передачі розраховані на масове приймання споживачами. Дія цього Закону не поширюється на відносини, що регулюють створення і діяльність
спеціальних телевізійних і радіомовних систем закритого типу.
З метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі —Національна рада). Склад Національної ради затверджується Верховною Радою України строком на чотири роки в кількості 8 осіб: за поданням чотирьох кандидатур Головою Верховної Ради України та
чотирьох кандидатур — Президентом України.
Право на заснування телерадіоорганізацій в Україні належить громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності, Верховній Раді України, Президенту України, іншим юридичним особам Украї-
ни. В Україні забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними та фізичними особами та особами без громадянства.
Забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30 % іноземних інвестицій. Юридична або фізична особа не має права бути засновником (співзасновником) телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення більш як на двох каналах мовлення по телебаченню і трьох каналах мовлення — по радіо на території всієї країни, області, міста або іншого регіону.
Для отримання ліцензії на право користування каналами мовлення телерадіоорганізація, її засновник або уповноважений ним орган подає заяву до Національної ради України. Ліцензія на право корис-
тування каналом мовлення видається на строк, вказаний заявником, але не менш як на 7 років для цілей ефірного мовлення і 10 років — для цілей кабельного (проводового) мовлення. Після закінчення цьо-
го строку ліцензія втрачає чинність. Власник ліцензії не має права передавати канал мовлення у суборенду. Порядок використання каналів мовлення визначається Національною радою України.
Телерадіоорганізації, їх працівники мають право на одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, необхідної інформації для здійснення своєї ста-
тутної діяльності у порядку, передбаченому чинним законодавством України. Посадові особи, які надають інформацію, несуть відповідальність за її достовірність.
У Законі визначаються й інші питання організації телерадіомовлення; права телерадіоорганізацій, їх працівників, телеглядачів і радіослухачів; порядок фінансування телерадіоорганізацій; міжнарод-
не співробітництво та відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення.
Закон України “Про інформаційні агентства” закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва. Інформаційними агентствами, згідно з цим Законом, є зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом інформаційного агентства в Україні розуміють за-
реєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб’єкт інформаційної діяльності будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або не-
державне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність у сфері інформації згідно із Законом України “Про
інформацію” та цим Законом.
Діяльність інформаційних агентств — це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Випуск і розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є
- 4 -
підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України.
У Законі подається перелік суб’єктів діяльності інформаційних агентств, якими є засновник (співзасновники) інформаційного агентства, його керівник (директор, генеральний директор, президент та ін.), трудовий колектив, творчий колектив, журналіст інформаційного агентства, спеціаліст у галузі засобів комунікацій, автор або власник інформації, видавець (виробник) продукції інформаційного агентства, розповсюджувач продукції інформаційного агентства, споживач продукції інформаційного агентства, а також визначається їхній статус і статус самого інформаційного агентства. Закон встановлює порядок заснування, державної реєстрації та припинення діяльності інформаційних агентств, розповсюдження їхньої продукції, міжнародної діяльності, а також відповідальність за порушення законодавства про інформаційні агентства.
Закон України “Про державну таємницю” регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охоро-
ною державної таємниці з метою національної безпеки України.
Державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення
яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Ступінь секретності (“особливої
важливості”, “цілком таємно”, “таємно”) — категорія, яка характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень охорони державою. Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть порушуватися конституційні права людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю і безпеці населення.
Віднесення інформації до державної таємниці, відповідно до вимог цього Закону, здійснюється рішенням Державного експерта з питань таємниць. Виконання функцій державного експерта з питань
таємниць на конкретних посадових осіб покладається Головою Верховної Ради України та Президентом України. Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони дер-
жавної таємниці є Служба безпеки України.
Функціонування товарно-грошових відносин в Україні знайшло відображення і в цьому правовому акті. Так, власник секретної інформації або її матеріальних носіїв здійснює своє право власності
з урахуванням обмежень, установлених в інтересах національної безпеки України згідно з цим Законом. Якщо власник секретної інформації або її носіїв відмовляється від укладання договору про охорону державної таємниці або порушує його, за рішенням суду ця інформація або її носії можуть бути вилучені у власність держави за умови попереднього і повного відшкодування власникові її вартості. Крім того, цей Закон визначає порядок засекречування інформації, охорони державної таємниці, а також відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.
Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах” має на меті встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови
дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження
на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах.
Закон України “Про авторське право і суміжні права” охороняє особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право та суміжні
права, то застосовуються правила міжнародного договору. Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття. Навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі. Не є об’єктами авторського права повідомлення
про новини дня або про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори народної творчості, а також офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішення тощо), державні
символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки), затверджені державними органами, звичайні дані, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі тощо.
Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених ст. 28 цього Закону. – 5 -
Для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 70 років після того, як твір було обнародувано. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо
особи автора або якщо авторство твору, обнародуваного анонімно або під псевдонімом, розкриється не пізніш ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується термін охорони, передбачений
для творів, автор яких відомий. Термін охорони творів, створених у співавторстві, діє протягом усього життя і 70 років після смерті останнього співавтора. Авторське право на твір, уперше опублікова-
ний протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування. Майнові права авторів переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті (немайнові) права автора. Виключне майнове право на службовий твір, тобто такий, що створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до договору між ним і роботодавцем, належить роботодавцю, якщо інше не передбачено відповідною угодою.
Охорона суміжних прав здійснюється без шкоди охороні творів авторським правом. Суміжні права охороняються протягом 50 років після першого публічного виконання твору, сповіщення передачі тощо. Захист особистих і майнових прав осіб, які мають авторське право і суміжні права, може здійснюватися в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.
Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні. Якщо міжна-
родним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про винаходи (корисні моделі), то застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов’яз-
ковість якого дана Верховною Радою.
Правова охорона надається винаходу (корисній моделі), що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності й моралі та відповідає умовам патентоспроможності.
Об’єктом винаходу може бути:
· продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварин);
· спосіб.
Об’єктом корисної моделі може бути конструктивне виконання пристрою.
Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону:
· відкриття, наукові теорії та математичні методи;
· методи організації та управління господарством;
· плани, умовні позначення, розклади, правила;
· методи виконання розумових операцій тощо.
Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці винаходи (корисні моделі) визначаються спеціальним законодавством.
Право власності на винахід (корисну модель) засвідчується патентом. Строк дії патенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до центрального органу виконавчої влади з питань охоро-
ни інтелектуальної власності, а деклараційного патенту — 6 років.
Строк дії деклараційного патенту на корисну модель становить 10 років від дати подання заявки. Винахід відповідає умовам патентоспроможності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і про-
мислово придатний. Винахід визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Об’єкти, що є частиною рівня техніки, для визначення новизни можуть враховуватися лише окремо.
Будь-яка особа має право запатентувати винахід (корисну модель) в іноземних державах. Витрати, пов’язані з патентуванням винаходу (корисної моделі) в іноземних державах, несе заявник або за
його згодою інша особа.
Закон України “Про охорону прав на промислові зразки” регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні. Якщо міжнародним дого-
вором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про промислові зв’язки, то застосовуються правила міжнародного договору.
Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ер-
гономічних потреб.
Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону:
· об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди;
· друкована продукція;
- 6 -
· об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних їм речовин тощо.
Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці промислові зразки визначаються спеціальним законодавством. Право власності на промисловий зразок становить 10 років від дати по-
дання заявки до відповідного органу центральної влади і продовжується за клопотанням власника патенту, але не більше як на п’ять років. Виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної
безпеки Кабінет Міністрів має право дозволити використання запатентованого промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. Спори щодо умов видачі дозволу і виплати компенсації та її розміру розв’язуються у судовому порядку.
Будь-яка особа має право запатентувати промисловий зразок в іноземних державах. Витрати, пов’язані з патентуванням промислового зразка в іноземних державах, несе заявник або за його згодою
інша особа.
Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг (далі — знак) в Україні.
Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про знаки, то застосовуються правила міжнародного договору. Згідно із Законом знак — позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Об’єктом знака можуть бути словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення або їхні комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до відомства і продовжується відомством за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років.
Ніхто, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинення дії свідоцтва згідно з цим Законом. Будь-яка особа має право зареєструвати знак в іноземних державах. Витрати, пов’язані з реєстрацією знака в іноземних державах, несе заявник чи за його згодою інша особа.
Закон України “Про державну статистику” регулює правові відносини в галузі статистики і ведення первинного обліку, визначає повноваження та функції органів державної статистики і створює осно-
ву для ведення державної інформаційної системи України з метою одержання достовірної статистичної інформації про соціально-економічний розвиток України. Державна політика в галузі статистики
спрямована на створення єдиної системи первинного обліку та статистики, на визначення змісту і характеру статистичної діяльності на всій території України.
Сфера застосування Закону поширюється на всіх юридичних осіб на території України, а також на юридичних осіб України, що знаходяться за її межами; на всі розташовані на території України струк-
турні одиниці, що не є юридичними особами і головні організації яких розташовані за її межами; на всіх фізичних осіб, які проживають на території України незалежно від їхнього громадянства. Неправомірне втручання будь-яких державних органів, юридичних осіб, громадських об’єднань, службових та інших осіб у діяльність органів державної статистики з питань їхньої компетенції не допускається.
Усі юридичні особи та особи, які займаються підприємницькою діяльністю, структурні одиниці подають дані, необхідні для проведення державних статистичних спостережень, безплатно, якщо інше
не передбачається законодавством України. Статистичні дані повинні бути достовірними і подаватися у повному обсязі, в установлені строки і за визначеними адресами. Порядок подання статистичних даних визначається у формах державної звітності, затверджених органами державної статистики. Органи державної статистики подають статистичну інформацію до органів державної влади та управління у межах виділених із бюджету коштів на збирання та розробку цих даних. Громадським об’єднанням, іншим юридичним особам і громадянам статистична інформація подається на платній основі, крім випадків, передбачених законодавством, при дотриманні державної та комерційної таємниці. У разі залучення наукових установ, громадських об’єднань, інших юридичних осіб, громадян до виконання завдань органів державної влади та управління статистична інформація подається їм безплатно.
Крім зазначених документів, інформаційна діяльність в Україні в тій чи іншій мірі регулюється рядом інших законодавчих (Закони “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про Національну раду
України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про охорону прав на зазначення походження товарів”, “Про стандартизацію і сертифікацію”, “Про аудиторську діяльність”, “Про власність”, “Про банки і банківську діяльність”, укази Президента “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забез-
печення Президента України та органів державної влади”, “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”
тощо) та підзаконних актів.
- 7 -
Питання для самоконтролю
Список рекомендованих джерел
Методичні вказівки до виконання самостійної роботи № 2/1
Тема : Законодавча база регулювання інформаційної політики держави
Ключові терміни і поняття : ЗУ “Про Національну програму інформатизації“, „Про електронний документ та електронний документообіг”, „Про електронний цифровий підпис”, програму „Електронна Україна”, Національна програма інформатизації , концепція національної інформаційної політики та інформаційної безпеки
Питання 1 . Ознайомлення із змістом законів, що регулюють процес інформатизації суспільства (ЗУ “Про Національну програму інформатизації“, „Про електронний документ та електронний документообіг”, „Про електронний цифровий підпис”, програму „Електронна Україна”)
ЗАКОН УКРАЇНИ
(від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР)
Про Національну програму інформатизації
Цей Закон визначає загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації.
Розділ I
Загальні положення
Стаття 1. Основні терміни та поняття
У цьому Законі наведені нижче терміни та поняття вживаються у такому значенні:
база даних - іменована сукупність даних, що відображає стан об'єктів та їх відношень у визначеній предметній області;
база знань - масив інформації у формі, придатній до логічної і смислової обробки відповідними програмними засобами;
геоінформаційні системи - сучасні комп'ютерні технології, що дають можливість поєднати модельне зображення території (електронне відображення карт, схем, космо-, аерозображень земної поверхні) з інформацією табличного типу (різноманітні статистичні дані, списки, економічні показники тощо);
засоби інформатизації - електронні обчислювальні машини, програмне, математичне, лінгвістичне та інше забезпечення, інформаційні системи або їх окремі елементи, інформаційні мережі і мережі зв'язку, що використовуються для реалізації інформаційних технологій;
- 8 -
інформатизація - сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки;
інформаційна послуга - дії суб'єктів щодо забезпечення споживачів інформаційними продуктами;
інформаційна технологія - цілеспрямована організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечують високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розосередження даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їх розташування;
інформаційний продукт (продукція) - документована інформація, яка підготовлена і призначена для задоволення потреб користувачів;
інформаційний ресурс - сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо);
інформаційний суверенітет держави - здатність держави контролювати і регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки держави;
локалізація програмних продуктів - приведення програмних продуктів, які використовуються в Україні, у відповідність із законами України та іншими нормативно-правовими актами, стандартами, нормами і правилами, що діють в Україні;
нерезиденти - юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності, створені за участю юридичних і фізичних осіб;
окреме завдання - комплекс проектів інформатизації, взаємопов'язаних і взаємопогоджених за термінами реалізації, складом виконавців та спрямованих на досягнення конкретних цілей;
проект інформатизації - комплекс взаємопов'язаних заходів, як правило, інвестиційного характеру, що узгоджені за часом, використанням певних матеріально-технічних, інформаційних, людських, фінансових та інших ресурсів і мають на меті створення заздалегідь визначених інформаційних і телекомунікаційних систем, засобів інформатизації та інформаційних ресурсів, які відповідають певним технічним умовам і показникам якості;
резиденти - юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України.
Стаття 2. Національна програма інформатизації
Національна програма інформатизації визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.
Національна програма інформатизації включає:
Концепцію Національної програми інформатизації;
сукупність державних програм з інформатизації;
галузеві програми та проекти інформатизації;
регіональні програми та проекти інформатизації;
програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.
Національна програма інформатизації формується виходячи з довгострокових пріоритетів соціально-економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку країни з урахуванням світових напрямів розвитку та досягнень у сфері інформатизації і спрямована на розв'язання найважливіших загальносуспільних проблем (забезпечення розвитку освіти, науки, культури, охорони довкілля та здоров'я людини, державного управління, національної безпеки та оборони держави та демократизації суспільства) та створення умов для інтеграції України у світовий інформаційний простір відповідно до сучасних тенденцій інформаційної геополітики.
- 9 -
Національна програма інформатизації становить комплекс взаємопов'язаних окремих завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної інформаційної інфраструктури України за рахунок концентрації та раціонального використання фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-технічного потенціалу держави, а також координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і громадян у сфері інформатизації.
Програми та проекти (або їх частини), які спрямовані на створення, розвиток та інтеграцію інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій чи передбачають придбання засобів інформатизації з метою забезпечення функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, виконуються як складові частини Національної програми інформатизації, якщо інше не передбачено законодавством. ( Статтю 2 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом № 2684-III від 13.09.2001 )
Стаття 3. Завдання законодавства про Національну програму інформатизації
Завданням законодавства про Національну програму інформатизації є створення правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних засад регулювання процесу формування та виконання цієї Програми та окремих її завдань (проектів).
Законодавство про Національну програму інформатизації складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Стаття 4. Сфера дії та суб'єкти цього Закону
Сфера дії цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі формування та виконання Національної програми інформатизації.
До суб'єктів, які беруть участь у відносинах, що регулюються цим Законом, належать:
замовники робіт з інформатизації;
виконавці окремих завдань (проектів) інформатизації;
організації, що здійснюють експертизу окремих завдань та проектів інформатизації;
користувачі автоматизованих та інших інформаційних систем і засобів інформатизації.
Стаття 5. Головна мета та основні завдання Національної програми інформатизації
Головною метою Національної програми інформатизації є створення необхідних умов для забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави.
Програма спрямована на вирішення таких основних завдань:
формування правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних передумов розвитку інформатизації;
застосування та розвиток сучасних інформаційних технологій у відповідних сферах суспільного життя України;
формування системи національних інформаційних ресурсів;
створення загальнодержавної мережі інформаційного забезпечення науки, освіти, культури, охорони здоров'я тощо;
створення загальнодержавних систем інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
підвищення ефективності вітчизняного виробництва на основі широкого використання інформаційних технологій;
формування та підтримка ринку інформаційних продуктів і послуг;
інтеграція України у світовий інформаційний простір.
Стаття 6. Функції органів державної влади у реалізації Національної програми інформатизації
Органи державної влади, в межах їх компетенції, здійснюють такі функції у процесі інформатизації:
- 10 -
захист авторського права на бази даних і програми, створені для потреб інформатизації та особистої інформації;
встановлення стандартів, норм і правил використання засобів інформатизації;
забезпечення доступу громадян та їх об'єднань до інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до інших джерел інформації;
визначення пріоритетних напрямів інформатизації з метою подальшої її підтримки шляхом державного фінансування та пільгового оподаткування;
інформатизацію науки, освіти, культури, охорони довкілля та здоров'я людини, державного управління, національної безпеки та оборони держави, пріоритетних галузей економіки;
підтримку вітчизняного виробництва програмних і технічних засобів інформатизації;
підтримку фундаментальних наукових досліджень для розроблення швидкісних математичних і технічних засобів обробки інформації;
забезпечення підготовки спеціалістів з питань інформатизації та інформаційних технологій;
організацію сертифікації програмних і технічних засобів інформатизації;
державне регулювання цін і тарифів на використання телекомунікаційних та комп'ютерних мереж для потреб інформатизації у бюджетній сфері;
забезпечення інформаційної безпеки держави.
Стаття 7. Взаємозв'язок Національної програми інформатизації та системи планування економічного і соціального розвитку України
Взаємозв'язок основних завдань Національної програми інформатизації та системи планування економічного і соціального розвитку України здійснюється шляхом внесення їх до відповідного розділу загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку України.
Розділ II
Формування і виконання Національної програми інформатизації
Стаття 8. Концепція Національної програми інформатизації
Концепція Національної програми інформатизації є невід'ємною частиною Національної програми інформатизації та включає характеристику сучасного стану інформатизації, її стратегічні цілі та основні принципи, очікувані наслідки реалізації цієї Програми.
Стаття 9. Порядок представлення та затвердження Національної програми інформатизації
Кабінет Міністрів України щорічно разом з проектом Закону України про Державний бюджет України на наступний рік подає на розгляд Верховної Ради України:
доповідь про стан інформатизації в Україні;
завдання Національної програми інформатизації на наступні три роки;
програму завдань (робіт) з інформатизації на наступний бюджетний рік із визначенням джерел фінансування.
Завдання Національної програми інформатизації на наступні три роки та обсяги їх бюджетного фінансування на наступний рік щорічно затверджуються Верховною Радою України.
Стаття 10. Замовники Національної програми інформатизації
Замовниками Національної програми інформатизації є Генеральний державний замовник Національної програми інформатизації та державні замовники окремих завдань (проектів) інформатизації цієї Програми.
Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації є центральний орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України.
Державними замовниками окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державних замовників окремих завдань (проектів) затверджує Кабінет Міністрів України за поданням Генерального державного замовника. (Частина третя статті 10 в редакції Закону № 2684-III від 13.09.2001)
- 11 -
Державні замовники на конкурсних засадах визначають виконавців окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації, забезпечують фінансування, керівництво та контроль виконання робіт за цими завданнями (проектами). (Частина четверта статті 10 в редакції Закону № 2684-III від 13.09.2001)
Стаття 11. Керівник Національної програми інформатизації
Для управління і контролю за процесом формування та виконання Національної програми інформатизації, її коригування Кабінет Міністрів України за поданням Генерального державного замовника призначає її керівника.
До основних повноважень керівника Національної програми інформатизації належать:
(Абзац другий частини другої статті 11 виключено на підставі Закону № 2684-III від 13.09.2001)
організація відбору окремих завдань (проектів) на етапі формування Національної програми інформатизації; (Частину другу статті 11 доповнено абзацом згідно із Законом № 2684-III від 13.09.2001)
організація контролю за відбором виконавців окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації; (Частину другу статті 11 доповнено абзацом згідно із Законом № 2684-III від 13.09.2001)
внесення Генеральному державному замовнику пропозицій щодо:
формування завдань Національної програми інформатизації на наступні три роки;
формування програми завдань (робіт) з інформатизації на наступний бюджетний рік;
подання пропозицій щодо внесення змін до Національної програми інформатизації;
керівництво роботою науково-технічної ради з Національної програми інформатизації;
організація приймання виконаних завдань (робіт) з інформатизації;
організація експертизи окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації та Програми в цілому;
інші повноваження з формування та виконання Національної програми інформатизації.
Керівник Національної програми інформатизації підпорядкований Генеральному державному замовнику і перебуває в його штаті.
Стаття 12. Науково-технічна рада Національної програми інформатизації
Науково-технічна рада Національної програми інформатизації є колегіальним дорадчим органом при Генеральному державному замовнику. Склад науково-технічної ради Національної програми інформатизації та Положення про неї затверджуються Генеральним державним замовником.
Науково-технічна рада Національної програми інформатизації за дорученням Генерального державного замовника та керівника Національної програми інформатизації розглядає питання щодо формування та виконання Національної програми інформатизації, програм і завдань (робіт) з інформатизації.
Стаття 13. Формування Національної програми інформатизації
Формування комплексу взаємопов'язаних завдань Національної програми інформатизації на наступні три роки та програми завдань (робіт) з інформатизації на наступний бюджетний рік проводиться згідно із законодавством України та організовується Генеральним державним замовником за пропозиціями відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Відбір завдань (проектів) на етапі формування Національної програми інформатизації проводиться із залученням науково-технічної ради Національної програми інформатизації на конкурсних засадах.
Положення про порядок відбору завдань (проектів) на конкурсних засадах затверджується Генеральним державним замовником.
Відбір завдань (проектів) на етапі формування Національної програми інформатизації організовує Генеральний державний замовник, за винятком завдань (проектів), пов'язаних з національною безпекою та обороною держави. (Стаття 13 в редакції Закону № 2684-III від 13.09.2001)
Стаття 14. Експертиза окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації та Національної програми інформатизації
- 12 -
Експертиза окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації проводиться згідно із законодавством України і організовується державними замовниками цих завдань (проектів).
Порядок проведення експертизи окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації та Національної програми інформатизації в цілому затверджується Кабінетом Міністрів України.
(Стаття 14 в редакції Закону № 2684-III від 13.09.2001)
Стаття 15. Виконавці окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації
Порядок формування та виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації визначається Положенням про формування та виконання Національної програми інформатизації, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Виконавцями окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації можуть бути підприємства, установи, організації усіх форм власності. Відбір цих виконавців проводиться державними замовниками у порядку, визначеному Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".
Окремі завдання (проекти) Національної програми інформатизації виконуються за договором (контрактом), укладеним відповідно до законодавства між Генеральним державним замовником або державним замовником і виконавцем, визначеним згідно із Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".
Для суб'єктів підприємницької діяльності - монополістів у сфері їх діяльності укладення договорів (контрактів) на виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації є обов'язковим. Спори щодо істотних умов цих договорів (контрактів) вирішуються у судовому порядку.
(Стаття 15 в редакції Закону N 2684-III від 13.09.2001)
Стаття 16. Умови відбору нерезидентів виконавцями окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації
На підставі результатів конкурсу окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації Кабінет Міністрів України за поданням Генерального державного замовника може прийняти рішення про замовлення виконання окремого завдання та проекту нерезиденту при додержанні ним таких умов:
залучення до виконання завдань (робіт) вітчизняних підприємств з обсягом фінансування не менш як 20 відсотків загальної вартості контракту;
створення в Україні резидентів для виконання окремого завдання (проекту) Національної програми інформатизації із загальним обсягом статутного капіталу не менш як 5 відсотків загальної вартості контракту.
Стаття 17. Галузеві програми та проекти інформатизації
Міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади може виконувати галузеву програму та проекти інформатизації лише як складову частину Національної програми інформатизації. Галузева програма інформатизації погоджується з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації.
За поданням Генерального державного замовника Національної програми інформатизації Кабінет Міністрів України може зупинити виконання галузевої програми (проекту) інформатизації у разі, якщо:
вона повністю або частково повторює інші програми;
не відповідає державним стандартам, нормам та правилам;
за результатами експертизи має завищену вартість.
Відбір виконавців проектів для галузевих програм інформатизації проводиться відповідно до вимог статті 15 цього Закону.
Стаття 18. Регіональні програми та проекти інформатизації
Регіональні програми та проекти інформатизації розробляються місцевими органами виконавчої влади як складова частина Національної програми інформатизації і погоджуються з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації. При формуванні регіональних програм
- 13 -
інформатизації враховуються регіональні особливості загальнодержавних проектів інформатизації органів державної влади, а також регіональні аспекти галузевих програм інформатизації.
Організація виконання регіональних програм і проектів інформатизації здійснюється структурними підрозділами, які визначаються місцевими органами виконавчої влади.
Відбір виконавців для регіональних програм і проектів проводиться відповідно до вимог статті 15 цього Закону.
За поданням Генерального державного замовника Кабінет Міністрів України може зупинити виконання регіональної програми і проекту інформатизації у випадках, передбачених статтею 17 цього Закону.
Стаття 19. Програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування
Програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування формуються цими органами і повинні відповідати Національній програмі інформатизації, прийматися і виконуватися за погодженням із Генеральним державним замовником.
Відбір виконавців для програм та проектів інформатизації органів місцевого самоврядування проводиться відповідно до вимог статті 15 цього Закону.
За поданням Генерального державного замовника Кабінет Міністрів України може зупинити виконання програми і проекту інформатизації органів місцевого самоврядування у випадках, передбачених статтею 17 цього Закону.
Стаття 20. Особливості закупівлі програмних, технічних та інших засобів для виконання Національної програми інформатизації
Визначення постачальників програмних, технічних та інших засобів, закупівля яких передбачається окремим завданням (проектом) Національної програми інформатизації, здійснюється разом з визначенням виконавця завдання (проекту) за його пропозиціями.
(Стаття 20 в редакції Закону N 2684-III від 13.09.2001)
Стаття 21. Порядок використання програмних засобів для виконання Національної програми інформатизації
Програмні засоби для виконання Національної програми інформатизації використовуються в локалізованому вигляді. Порядок локалізації визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 22. Права та обов'язки Генерального державного замовника щодо формування та виконання Національної програми інформатизації
Генеральний державний замовник має право:
здійснювати нагляд і контроль за формуванням та виконанням Національної програми інформатизації;
припиняти договори (контракти) на виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації на підставі даних, що свідчать про неможливість виконання робіт виконавцем у повному обсязі;
виконувати функції державного замовника відповідно до законодавства.
Генеральний державний замовник зобов'язаний:
здійснювати координацію державних, галузевих, регіональних програм та проектів інформатизації, програм та проектів інформатизації органів місцевого самоврядування;
здійснювати моніторинг у сфері інформатизації;
забезпечувати методологічну, нормативно-правову, інформаційну та організаційну підтримку процесів формування і виконання Національної програми інформатизації;
доповідати щорічно Кабінету Міністрів України про стан інформатизації в Україні;
подавати щорічно Кабінету Міністрів України завдання Національної програми інформатизації на наступні три роки і проект програми завдань (робіт) на наступний бюджетний рік;
вносити Кабінету Міністрів України пропозиції щодо внесення змін до Національної програми інформатизації.
- 14 -
Стаття 23. Права та обов'язки суб'єктів Національної програми інформатизації щодо її формування та виконання
Права та обов'язки користувачів автоматизованих та інших інформаційних систем і засобів інформатизації, організацій, що здійснюють експертизу окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації, та інших суб'єктів Національної програми інформатизації визначаються окремим Положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.
Розділ IІІ
Фінансове забезпечення та економічне стимулювання виконання Національної програми інформатизації
Стаття 24. Фінансове забезпечення виконання Національної програми інформатизації
Фінансування формування та виконання Національної програми інформатизації здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, не заборонених законодавством України. Внесення до Державного бюджету України видатків, необхідних для реалізації Національної програми інформатизації, є обов'язковим.
Обсяги фінансування Національної програми інформатизації з Державного бюджету України визначаються Законом України про Державний бюджет України на наступний бюджетний рік і встановлюються окремим рядком.
Галузеві і регіональні програми та проекти інформатизації фінансуються в межах коштів, виділених у Державному бюджеті України та відповідних місцевих бюджетах, коштів, отриманих відповідними виконавцями окремих завдань та проектів інформатизації за надання інформаційних послуг, та інших джерел, не заборонених законодавством України.
Фінансування програм та проектів інформатизації органів місцевого самоврядування здійснюється з місцевих бюджетів та інших джерел, не заборонених законодавством України.
Пріоритетність фінансування окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації щорічно визначається Кабінетом Міністрів України в межах коштів, затверджених Державним бюджетом України.
У разі недостатності фінансування у поточному році строки виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації переглядаються у порядку, визначеному Положенням про формування та виконання Національної програми інформатизації.
Стаття 25. Економічне стимулювання виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації
Окремі завдання (проекти) Національної програми інформатизації можуть на конкурсній основі передаватися резидентам у повному обсязі. Власник окремого завдання (проекту) Національної програми інформатизації згідно з договором, укладеним із Генеральним державним замовником, здійснює фінансування, подальшу експлуатацію з наданням послуг установам, що фінансуються з Державного бюджету України чи відповідних місцевих бюджетів, за фіксованими тарифами, передбаченими договором.
Передача окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації у сфері національної безпеки та оборони держави проводиться в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Розділ IV
Державний контроль за формуванням та виконанням Національної програми інформатизації
Стаття 26. Контроль за виконанням Національної програми інформатизації
Контроль за виконанням Національної програми інформатизації, її окремих завдань та проектів (або їх частин) здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування у межах своєї компетенції, визначеної законом.
Контроль за формуванням та виконанням Національної програми інформатизації здійснює Кабінет Міністрів України.
- 15 -
Координацію та контроль за виконанням Національної програми інформатизації щодо забезпечення національної безпеки та оборони держави здійснює Рада національної безпеки і оборони України.
Контроль за виконанням окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації, фінансування яких здійснюється державним замовником за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством України, з боку Генерального державного замовника полягає у забезпеченні узгодженості цих проектів з Національною програмою інформатизації.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, установи та організації, які утримуються за рахунок бюджетних коштів, подають Генеральному державному замовнику інформацію про створення, розвиток та інтеграцію, незалежно від джерел фінансування, інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, що забезпечують функціонування цих органів, установ, організацій, за винятком інформації, пов'язаної з національною безпекою та обороною держави.
Контроль за використанням коштів Державного бюджету України на Національну програму інформатизації, її окремі завдання та проекти (або їх частини) здійснює Рахункова палата. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, які використовують кошти Державного бюджету України на ці цілі, надають Рахунковій палаті інформацію щодо використання цих коштів у порядку, встановленому законодавством.
Особи, винні в порушенні законодавства про Національну програму інформатизації, несуть відповідальність згідно із законом.
(Стаття 26 в редакції Закону № 2684-III від 13.09.2001)
Розділ V
Міжнародне співробітництво при виконанні Національної програми інформатизації
Стаття 27. Міжнародне співробітництво при виконанні Національної програми інформатизації
Міжнародне співробітництво у сфері інформатизації спрямовується на підвищення економічної ефективності та науково-технічного рівня виконання Національної програми інформатизації. З цією метою до виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації можуть залучатися іноземні юридичні та фізичні особи, іноземні інвестиції.
Держава розвиває і підтримує всі форми міжнародного співробітництва у сфері інформатизації, які не суперечать законодавству та державним інтересам України.
Стаття 28. Міжнародні договори
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються правила міжнародних договорів.
Розділ VI
Прикінцеві положення
Стаття 1. Основні терміни та поняття
1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України в трьохмісячний термін:
відповідно до компетенції забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;
привести у відповідність з цим Законом свої нормативно-правові акти;
забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.
Президент України Л. Кучма
- 16 -
З А К О Н У К Р А Ї Н И
Про електронні документи та електронний
документообіг
( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 36, ст.275 )
( Із змінами, внесеними згідно із Законом
N 2599-IV ( 2599-15 ) від 31.05.2005, ВВР, 2005, N 26, ст.349 )
Цей Закон встановлює основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів.
Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Визначення термінів
У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:
адресат - фізична або юридична особа, якій адресується електронний документ;
дані - інформація, яка подана у формі, придатній для її оброблення електронними засобами;
посередник - фізична або юридична особа, яка в установленому законодавством порядку здійснює приймання, передавання (доставку), зберігання, перевірку цілісності електронних документів для
задоволення власних потреб або надає відповідні послуги за дорученням інших суб'єктів електронного документообігу;
обов'язковий реквізит електронного документа - обов'язкові дані в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку і не матиме юридичної сили;
автор електронного документа - фізична або юридична особа, яка створила електронний документ;
суб'єкти електронного документообігу - автор, підписувач, адресат та посередник, які набувають передбачених законом або договором прав і обов'язків у процесі електронного документообігу.
Стаття 2. Сфера дії Закону
Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів.
Стаття 3. Законодавство про електронні документи
та електронний документообіг
Відносини, пов'язані з електронним документообігом та використанням електронних документів, регулюються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), Цивільним кодексом України ( 1540-06 ), законами України "Про інформацію" ( 2657-12 ), "Про захист інформації в автоматизованих системах" ( 80/94-ВР ), "Про державну таємницю" ( 3855-12 ), "Про телекомунікації" ( 1280-15 ), "Про
обов'язковий примірник документів" ( 595-14 ), "Про Національний архівний фонд та архівні установи" ( 3814-12 ), цим Законом, а також іншими нормативно-правовими актами. ( Частина перша статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2599-IV ( 2599-15 ) від 31.05.2005 )
Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила
міжнародного договору.
Стаття 4. Державне регулювання електронного документообігу
Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом, реалізують державну політику електронного документообігу.
Державне регулювання у сфері електронного документообігу спрямовано на:
реалізацію єдиної державної політики електронного документообігу;
забезпечення прав і законних інтересів суб'єктів електронного документообігу;
нормативно-правове забезпечення технології оброблення, створення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів.
- 17 -
Розділ II
ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТ
Стаття 5. Електронний документ
Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа.
Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.
Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму.
Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.
Стаття 6. Електронний підпис
Електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб'єктами електронного
документообігу.
Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.
Відносини, пов'язані з використанням електронних цифрових підписів, регулюються законом.
Використання інших видів електронних підписів в електронному документообігу здійснюється суб'єктами електронного документообігу на договірних засадах.
Стаття 7. Оригінал електронного документа
Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним цифровим підписом автора.
У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом
електронного документа.
Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу.
Оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному законодавством; у визначених законодавством випадках може бути
пред'явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії.
Електронна копія електронного документа засвідчується у порядку, встановленому законом.
Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством.
Стаття 8. Правовий статус електронного документа
та його копії
Юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму.
Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.
Електронний документ не може бути застосовано як оригінал:
1) свідоцтва про право на спадщину;
2) документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів;
3) в інших випадках, передбачених законом.
- 18 -
Нотаріальне посвідчення цивільно-правової угоди, укладеної шляхом створення електронного документа (електронних документів), здійснюється у порядку, встановленому законом.
Розділ III
ЗАСАДИ ЕЛЕКТРОННОГО ДОКУМЕНТООБІГУ
Стаття 9. Електронний документообіг
Електронний документообіг (обіг електронних документів) - сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення
електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів.
Порядок електронного документообігу визначається державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності згідно з
законодавством.
Стаття 10. Відправлення та передавання електронних
документів
Відправлення та передавання електронних документів здійснюються автором або посередником в електронній формі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних,
інформаційно-телекомунікаційних систем або шляхом відправлення електронних носіїв, на яких записано цей документ.
Якщо автор і адресат у письмовій формі попередньо не домовилися про інше, датою і часом відправлення електронного документа вважаються дата і час, коли відправлення електронного
документа не може бути скасовано особою, яка його відправила. У разі відправлення електронного документа шляхом пересилання його на електронному носії, на якому записано цей документ, датою і часом відправлення вважаються дата і час здавання його для пересилання.
Вимоги підтвердження факту одержання документа, встановлені законодавством у випадках відправлення документів рекомендованим листом або передавання їх під розписку, не поширюються на електронні документи. У таких випадках підтвердження факту
одержання електронних документів здійснюється згідно з вимогами цього Закону.
Стаття 11. Одержання електронних документів
Електронний документ вважається одержаним адресатом з часу надходження авторові повідомлення в електронній формі від адресата про одержання цього електронного документа автора, якщо інше не передбачено законодавством або попередньою домовленістю між суб'єктами електронного документообігу.
Якщо попередньою домовленістю між суб'єктами електронного документообігу не визначено порядок підтвердження факту одержання електронного документа, таке підтвердження може бути здійснено в будь-якому порядку автоматизованим чи іншим способом в електронній формі або у формі документа на папері. Зазначене підтвердження повинно містити дані про факт і час одержання електронного документа та про відправника цього підтвердження.
У разі ненадходження до автора підтвердження про факт одержання цього електронного документа вважається, що електронний документ не одержано адресатом.
Якщо автор і адресат у письмовій формі попередньо не домовилися про інше, електронний документ вважається відправленим автором та одержаним адресатом за їх місцезнаходженням (для
фізичних осіб - місцем проживання), у тому числі якщо інформаційна, телекомунікаційна, інформаційно-телекомунікаційна система, за допомогою якої одержано документ, знаходиться в іншому місці. Місцезнаходження (місце проживання) сторін визначається відповідно до законодавства.
- 19 -
Стаття 12. Перевірка цілісності електронного документа
Перевірка цілісності електронного документа проводиться шляхом перевірки електронного цифрового підпису.
Стаття 13. Зберігання електронних документів та архіви
електронних документів
Суб'єкти електронного документообігу повинні зберігати електронні документи на електронних носіях інформації у формі, що дає змогу перевірити їх цілісність на цих носіях.
Строк зберігання електронних документів на електронних носіях інформації повинен бути не меншим від строку, встановленого законодавством для відповідних документів на папері.
У разі неможливості зберігання електронних документів на електронних носіях інформації протягом строку, встановленого законодавством для відповідних документів на папері, суб'єкти
електронного документообігу повинні вживати заходів щодо дублювання документів на кількох електронних носіях інформації та здійснювати їх періодичне копіювання відповідно до порядку обліку
та копіювання документів, встановленого законодавством. Якщо неможливо виконати зазначені вимоги, електронні документи повинні зберігатися у вигляді копії документа на папері (у разі
відсутності оригіналу цього документа на папері). При копіюванні електронного документа з електронного носія інформації обов'язково здійснюється перевірка цілісності даних на цьому носії.
При зберіганні електронних документів обов'язкове додержання таких вимог:
1) інформація, що міститься в електронних документах, повинна бути доступною для її подальшого використання;
2) має бути забезпечена можливість відновлення електронного документа у тому форматі, в якому він був створений, відправлений або одержаний;
3) у разі наявності повинна зберігатися інформація, яка дає змогу встановити походження та призначення електронного документа, а також дату і час його відправлення чи одержання.
Суб'єкти електронного документообігу можуть забезпечувати додержання вимог щодо збереження електронних документів шляхом використання послуг посередника, у тому числі архівної установи, якщо така установа додержується вимог цієї статті. Створення архівів електронних документів, подання електронних документів до архівних установ України та їх зберігання в цих установах здійснюється у порядку, визначеному законодавством.
Розділ IV
ОРГАНІЗАЦІЯ ЕЛЕКТРОННОГО ДОКУМЕНТООБІГУ
Стаття 14. Організація електронного документообігу
Електронний документообіг здійснюється відповідно до законодавства України або на підставі договорів, що визначають взаємовідносини суб'єктів електронного документообігу.
Використання електронного документа у цивільних відносинах здійснюється згідно із загальними вимогами вчинення правочинів, встановлених цивільним законодавством.
Стаття 15. Обіг електронних документів, що містять
інформацію з обмеженим доступом
Суб'єкти електронного документообігу, які здійснюють його на договірних засадах, самостійно визначають режим доступу до електронних документів, що містять конфіденційну інформацію, та
встановлюють для них систему (способи) захисту.
В інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних системах, які забезпечують обмін електронними документами, що містять інформацію, яка є власністю
держави, або інформацію з обмеженим доступом, повинен забезпечуватися захист цієї інформації відповідно до законодавства.
Стаття 16. Права та обов'язки суб'єктів електронного документообігу
- 2 0 -
Суб'єкти електронного документообігу користуються правами та мають обов'язки, які встановлено для них законодавством.
Якщо в процесі організації електронного документообігу виникає необхідність у визначенні додаткових прав та обов'язків суб'єктів електронного документообігу, що не визначені
законодавством, такі права та обов'язки можуть встановлюватися цими суб'єктами на договірних засадах.
Стаття 17. Вирішення спорів між суб'єктами електронного
документообігу
Вирішення спорів між суб'єктами електронного документообігу здійснюється в порядку, встановленому законом.
Стаття 18. Відповідальність за порушення законодавства про електронні документи та електронний
документообіг
Особи, винні в порушенні законодавства про електронні документи та електронний документообіг, несуть відповідальність згідно з законами України.
Розділ V
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Цей Закон набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом:
підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України відповідні пропозиції про внесення змін до законодавчих актів України;
забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;
забезпечити перегляд і скасування міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади України їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону;
разом з Національним банком України розробити та внести на розгляд Верховної Ради України програму заходів щодо впровадження електронних документів, електронного документообігу та
електронного цифрового підпису, стимулювання підприємств, установ і організацій, які впроваджують електронний документообіг.
Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 22 травня 2003 року
N 851-IV
Закон України "Про електронний цифровий підпис"
З А К О Н У К Р А Ї Н И
Про електронний цифровий підпис
( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 36, ст.276 )
{ Із змінами, внесеними згідно із Законом
N 879-VI від 15.01.2009 }
Цей Закон визначає правовий статус електронного цифрового підпису та регулює відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису.
Дія цього Закону не поширюється на відносини, що виникають під час використання інших видів електронного підпису, в тому числі переведеного у цифрову форму зображення власноручного
підпису.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.
- 21 -
Стаття 1. Визначення термінів
У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:
електронний підпис - дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних;
електронний цифровий підпис - вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа;
засіб електронного цифрового підпису - програмний засіб, програмно-апаратний або апаратний пристрій, призначені для генерації ключів, накладення та/або перевірки електронного цифрового підпису;
особистий ключ - параметр криптографічного алгоритму формування електронного цифрового підпису, доступний тільки підписувачу;
відкритий ключ - параметр криптографічного алгоритму перевірки електронного цифрового підпису, доступний суб'єктам відносин у сфері використання електронного цифрового підпису;
засвідчення чинності відкритого ключа - процедура формування сертифіката відкритого ключа;
сертифікат відкритого ключа (далі - сертифікат ключа) - документ, виданий центром сертифікації ключів, який засвідчує чинність і належність відкритого ключа підписувачу. Сертифікати ключів можуть розповсюджуватися в електронній формі або у формі документа на папері та використовуватися для ідентифікації особи підписувача;
посилений сертифікат відкритого ключа (далі - посилений сертифікат ключа) - сертифікат ключа, який відповідає вимогам цього Закону, виданий акредитованим центром сертифікації ключів,
засвідчувальним центром, центральним засвідчувальним органом;
акредитація - процедура документального засвідчення компетентності центра сертифікації ключів здійснювати діяльність, пов'язану з обслуговуванням посилених сертифікатів ключів;
компрометація особистого ключа - будь-яка подія та/або дія, що призвела або може призвести до несанкціонованого використання особистого ключа;
блокування сертифіката ключа - тимчасове зупинення чинності сертифіката ключа;
підписувач - особа, яка на законних підставах володіє особистим ключем та від свого імені або за дорученням особи, яку вона представляє, накладає електронний цифровий підпис під час створення електронного документа;
послуги електронного цифрового підпису - надання у користування засобів електронного цифрового підпису, допомога при генерації відкритих та особистих ключів, обслуговування
сертифікатів ключів (формування, розповсюдження, скасування, зберігання, блокування та поновлення), надання інформації щодо чинних, скасованих і блокованих сертифікатів ключів, послуги фіксування часу, консультації та інші послуги, визначені цим Законом;
надійний засіб електронного цифрового підпису - засіб електронного цифрового підпису, що має сертифікат відповідності або позитивний експертний висновок за результатами державної
експертизи у сфері криптографічного захисту інформації.
Підтвердження відповідності та проведення державної експертизи цих засобів здійснюється у порядку, визначеному законодавством.
Стаття 2. Суб'єкти правових відносин у сфері послуг електронного цифрового підпису
Суб'єктами правових відносин у сфері послуг електронного цифрового підпису є:
підписувач;
користувач;
центр сертифікації ключів;
акредитований центр сертифікації ключів;
центральний засвідчувальний орган;
засвідчувальний центр органу виконавчої влади або іншого державного органу (далі -засвідчувальний центр); контролюючий орган.
– 22 -
Стаття 3. Правовий статус електронного цифрового підпису
Електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо:
електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису;
під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису;
особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті.
Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа.
Стаття 4. Призначення електронного цифрового підпису
Електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів.
Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі.
Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі.
Нотаріальні дії із засвідчення справжності електронного цифрового підпису на електронних документах вчиняються відповідно до порядку, встановленого законом.
Стаття 5. Особливості застосування електронного цифрового підпису
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації державної форми власності для засвідчення чинності відкритого ключа використовують лише посилений сертифікат ключа.
Інші юридичні та фізичні особи можуть на договірних засадах засвідчувати чинність відкритого ключа сертифікатом ключа, сформованим центром сертифікації ключів, а також використовувати
електронний цифровий підпис без сертифіката ключа.
Розподіл ризиків збитків, що можуть бути заподіяні підписувачам, користувачам та третім особам, які користуються електронними цифровими підписами без сертифіката ключа,
визначається суб'єктами правових відносин у сфері послуг електронного цифрового підпису на договірних засадах.
Захист прав споживачів послуг електронного цифрового підпису, а також механізм реалізації захисту цих прав регулюються цим Законом та Законом України "Про захист прав споживачів".
У випадках, коли відповідно до законодавства необхідне засвідчення дійсності підпису на документах та відповідності копій документів оригіналам печаткою, на електронний документ
накладається ще один електронний цифровий підпис юридичної особи, спеціально призначений для таких цілей.
Порядок застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми
власності визначається Кабінетом Міністрів України.
Порядок застосування цифрового підпису в банківській діяльності визначається Національним банком України.
Стаття 6. Вимоги до сертифіката ключа
Сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані:
найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру);
зазначення, що сертифікат виданий в Україні;
унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; - 23 -
основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа;
дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката;
відкритий ключ;
найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа;
інформацію про обмеження використання підпису.
Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа.
Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника.
Стаття 7. Права та обов'язки підписувача
Підписувач має право:
вимагати скасування, блокування або поновлення свого сертифіката ключа;
оскаржити дії чи бездіяльність центру сертифікації ключів у судовому порядку.
Підписувач зобов'язаний:
зберігати особистий ключ у таємниці;
надавати центру сертифікації ключів дані згідно з вимогами статті 6 цього Закону для засвідчення чинності відкритого ключа;
своєчасно надавати центру сертифікації ключів інформацію про зміну даних, відображених у сертифікаті ключа.
Стаття 8. Центр сертифікації ключів
Центром сертифікації ключів може бути юридична особа незалежно від форми власності або фізична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, що надає послуги електронного
цифрового підпису та засвідчила свій відкритий ключ у центральному засвідчувальному органі або засвідчувальному центрі з дотриманням вимог статті 6 цього Закону.
Обслуговування фізичних та юридичних осіб здійснюється центром сертифікації ключів на договірних засадах.
Центр сертифікації ключів має право:
надавати послуги електронного цифрового підпису та обслуговувати сертифікати ключів;
отримувати та перевіряти інформацію, необхідну для реєстрації підписувача і формування сертифіката ключа безпосередньо у юридичної або фізичної особи чи у її уповноваженого представника.
Центр сертифікації ключів зобов'язаний:
забезпечувати захист інформації в автоматизованих системах відповідно до законодавства;
забезпечувати захист персональних даних, отриманих від підписувача, згідно з законодавством;
встановлювати під час формування сертифіката ключа належність відкритого ключа та відповідного особистого ключа підписувачу;
своєчасно скасовувати, блокувати та поновлювати сертифікати ключів у випадках, передбачених цим Законом;
своєчасно попереджувати підписувача та додавати в сертифікат відкритого ключа підписувача інформацію про обмеження використання електронного цифрового підпису, які встановлюються для забезпечення можливості відшкодування збитків сторін у разі заподіяння шкоди з боку центру сертифікації ключів;
перевіряти законність звернень про скасування, блокування та поновлення сертифікатів ключів та зберігати документи, на підставі яких були скасовані, блоковані та поновлені сертифікати ключів;
цілодобово приймати заяви про скасування, блокування та поновлення сертифікатів ключів;
вести електронний перелік чинних, скасованих і блокованих сертифікатів ключів;
забезпечувати цілодобово доступ користувачів до сертифікатів ключів та відповідних електронних переліків сертифікатів через загальнодоступні телекомунікаційні канали;
забезпечувати зберігання сформованих сертифікатів ключів протягом строку, передбаченого законодавством для зберігання відповідних документів на папері;
надавати консультації з питань, пов'язаних з електронним цифровим підписом.
- 24 -
Зберігання особистих ключів підписувачів та ознайомлення з ними в центрі сертифікації ключів забороняються.
Стаття 9. Акредитований центр сертифікації ключів
Центр сертифікації ключів, акредитований в установленому порядку, є акредитованим центром сертифікації ключів.
Акредитований центр сертифікації ключів має право:
надавати послуги електронного цифрового підпису та обслуговувати виключно посилені сертифікати ключів;
отримувати та перевіряти інформацію, необхідну для реєстрації підписувача і формування посиленого сертифіката ключа, безпосередньо у юридичної або фізичної особи чи її представника.
Акредитований центр сертифікації ключів має виконувати усі зобов'язання та вимоги, встановлені законодавством для центру сертифікації ключів, та додатково зобов'язаний використовувати для надання послуг електронного цифрового підпису надійні засоби електронного цифрового підпису.
Порядок акредитації та вимоги, яким повинен відповідати акредитований центр сертифікації ключів, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Стаття 10. Засвідчувальний центр
Кабінет Міністрів України за необхідності визначає засвідчувальний центр центрального органу виконавчої влади для забезпечення реєстрації, засвідчення чинності відкритих ключів та
акредитації групи центрів сертифікації ключів, які надають послуги електронного цифрового підпису цьому органу і підпорядкованим йому підприємствам, установам та організаціям.
Інші державні органи за необхідності, за погодженням з Кабінетом Міністрів України, визначають свої засвідчувальні центри, призначені для виконання функцій, зазначених у частині першій цієї статті.
Засвідчувальний центр по відношенню до групи центрів сертифікації ключів, зазначених у частині першій цієї статті, має ті ж функції і повноваження, що й центральний засвідчувальний орган стосовно центрів сертифікації ключів.
Засвідчувальний центр відповідає вимогам, встановленим законодавством для акредитованого центру сертифікації ключів.
Засвідчувальний центр реєструється, засвідчує свій відкритий ключ і акредитується у центральному засвідчувальному органі.
Положення про засвідчувальний центр центрального органу виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України.
Стаття 11. Центральний засвідчувальний орган
Центральний засвідчувальний орган визначається Кабінетом Міністрів України.
Центральний засвідчувальний орган:
формує і видає посилені сертифікати ключів засвідчувальним центрам та центрам сертифікації ключів з дотриманням вимог статті 6 цього Закону;
блокує, скасовує та поновлює посилені сертифікати ключів засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів у випадках, передбачених цим Законом;
веде електронні реєстри чинних, блокованих та скасованих посилених сертифікатів ключів засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів;
веде акредитацію центрів сертифікації ключів, отримує та перевіряє інформацію, необхідну для їх акредитації;
забезпечує цілодобово доступ засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів до посилених сертифікатів ключів та відповідних електронних реєстрів через загальнодоступні
телекомунікаційні канали;
зберігає посилені сертифікати ключів засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів;
надає засвідчувальним центрам та центрам сертифікації ключів консультації з питань, пов'язаних з використанням електронного цифрового підпису. – 25 -
Центральний засвідчувальний орган відповідає вимогам, встановленим законодавством для акредитованого центру сертифікації ключів.
Положення про центральний засвідчувальний орган затверджується Кабінетом Міністрів України.
Стаття 12. Контролюючий орган
Функції контролюючого органу здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань організації спеціального зв'язку та захисту інформації.
Контролюючий орган перевіряє дотримання вимог цього Закону центральним засвідчувальним органом, засвідчувальними центрами та центрами сертифікації ключів.
У разі невиконання або неналежного виконання обов'язків та виявлення порушень вимог, встановлених законодавством для центру сертифікації ключів, засвідчувального центру, контролюючий орган дає розпорядження центральному засвідчувальному органу про негайне вжиття заходів, передбачених законом.
Стаття 13. Скасування, блокування та поновлення посиленого сертифіката ключа
Акредитований центр сертифікації ключів негайно скасовує сформований ним посилений сертифікат ключа у разі:
закінчення строку чинності сертифіката ключа;
подання заяви власника ключа або його уповноваженого представника;
припинення діяльності юридичної особи - власника ключа;
смерті фізичної особи - власника ключа або оголошення його померлим за рішенням суду;
визнання власника ключа недієздатним за рішенням суду;
надання власником ключа недостовірних даних;
компрометації особистого ключа.
Центральний засвідчувальний орган негайно скасовує посилений сертифікат ключа центру сертифікації ключів, засвідчувального центру у разі:
припинення діяльності з надання послуг електронного цифрового підпису;
компрометації особистого ключа.
Центральний засвідчувальний орган, засвідчувальний центр, акредитований центр сертифікації ключів негайно блокують посилений сертифікат ключа:
у разі подання заяви власника ключа або його уповноваженого представника;
за рішенням суду, що набрало законної сили;
у разі компрометації особистого ключа.
Скасування і блокування посиленого сертифіката ключа набирає чинності з моменту внесення до реєстру чинних, скасованих і блокованих посилених сертифікатів із зазначенням дати та часу
здійснення цієї операції.
Центральний засвідчувальний орган, засвідчувальний центр, акредитований центр сертифікації ключів негайно повідомляють про скасування або блокування посиленого сертифіката ключа його
власника.
Блокований посилений сертифікат ключа поновлюється:
у разі подання заяви власника ключа або його уповноваженого представника;
за рішенням суду, що набрало законної сили;
у разі встановлення недостовірності даних про компрометацію особистого ключа.
Стаття 14. Припинення діяльності центру сертифікації ключів
Центр сертифікації ключів припиняє свою діяльність відповідно до законодавства.
Про рішення щодо припинення діяльності центр сертифікації ключів повідомляє підписувачів за три місяці, якщо інші строки не визначено законодавством. Підписувачі мають право обирати за
власним бажанням будь-який центр сертифікації ключів для подальшого обслуговування, якщо інше не передбачено законодавством. Після повідомлення про припинення діяльності центр
сертифікації ключів не має права видавати нові сертифікати ключів.
- 26 -
Усі сертифікати ключів, що були видані центром сертифікації ключів, після припинення його діяльності скасовуються.
Центр сертифікації ключів, що повідомив про припинення своєї діяльності, зобов'язаний забезпечити захист прав споживачів шляхом повернення грошей за послуги, що не можуть надаватися в подальшому, якщо вони були попередньо оплачені.
Акредитований центр сертифікації ключів додатково повідомляє про рішення щодо припинення діяльності центральний засвідчувальний орган або відповідний засвідчувальний центр.
Акредитований центр сертифікації ключів протягом доби, визначеної як дата припинення його діяльності, передає посилені сертифікати ключів, відповідні реєстри посилених сертифікатів
ключів та документовану інформацію, яка підлягає обов'язковій передачі, відповідному засвідчувальному центру або центральному засвідчувальному органу.
Порядок передачі акредитованим центром сертифікації ключів посилених сертифікатів ключів, відповідних реєстрів посилених сертифікатів ключів та документованої інформації, яка підлягає
обов'язковій передачі, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 15. Відповідальність за порушення законодавства про електронний цифровий підпис
Особи, винні у порушенні законодавства про електронний цифровий підпис, несуть відповідальність згідно з законом.
Стаття 16. Розв'язання спорів
Спори, що виникають у сфері надання послуг електронного цифрового підпису, розв'язуються в порядку, встановленому законом.
Стаття 17. Визнання іноземних сертифікатів ключів
Іноземні сертифікати ключів, засвідчені відповідно до законодавства тих держав, де вони видані, визнаються в Україні чинними у порядку, встановленому законом.
Стаття 18. Прикінцеві положення
1. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2004 року.
2. До приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.
3. Пункт 14 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., N 36, ст. 299) після слів "надання послуг в галузі
криптографічного захисту інформації" доповнити словами "(крім послуг електронного цифрового підпису)".
4. Кабінету Міністрів України протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом:
підготувати та внести до Верховної Ради України пропозиції про внесення змін до законів України, що випливають із цього Закону;
забезпечити приведення своїх нормативно-правових актів, а також нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність з цим Законом;
визначити центральний засвідчувальний орган;
забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом.
5. Національному банку України протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом.
6. Кабінету Міністрів України разом з Національним банком України, іншими органами державної влади протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом розробити та внести на розгляд Верховної Ради України програму заходів щодо впровадження електронного документа, електронного документообігу та електронного цифрового підпису.
Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 22 травня 2003 року N 852-IV - 27 -
Питання 2 . Ознайомлення з процесом розробки Інформаціного кодексу та Стратегії впровадження національної інформаційної політики
У процесі розробки Інформаційного кодексу та Стратегії впровадження національної інформаційної політики передбачено зосередити увагу на пріоритетних проблемах, а саме: створенні і впровадженні дієвих механізмів реалізації інформаційних прав і свобод особистості, суспільства і держави, закріплених у Конституції та чинному законодавстві України, недопущенні зловживання ними; розвитку на основі сучасних інформаційних технологій національної інформаційної інфраструктури; удосконаленні інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та владних структур; підвищенні конкурентоспроможності національних виробників інформаційного продукту, сучасних видів інформаційного виробництва; формуванні єдиної державної системи зв’язків з громадськістю, насамперед через підвищення якості та кількості інформаційного продукту, що виробляється органами державної влади і управління; недопущенні монополізації інформаційних ринків, подальшої лібералізації українського ринку телекомунікацій за умов гарантування реалізації національних інтересів; розвитку науково-технічного та фахового кадрового забезпечення інформаційної галузі; забезпеченні інформаційного суверенітету України та удосконалення чинної системи захисту національних інформаційних ресурсів.
Ідея реформування, кодифікації інформаційного законодавства нині підтримується державними органами, науковою громадськістю. Проект Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин [3] розглянуто й схвалено Урядовою комісією з питань інформаційно-аналітичного забезпечення органів виконавчої влади. За своїм змістом проект Концепції визначає: об’єктивні умови, що зумовлюють необхідність реформування законодавства у сфері суспільних інформаційних відносин в Україні; стан і проблеми правового регулювання суспільних інформаційних відносин в Україні; етапи систематизації інформаційного законодавства; наукове забезпечення систематизації інформаційного законодавства, що включає державну доктрину у сфері регулювання суспільних інформаційних відносин, принципи правотворчої діяльності та методологічні підходи щодо систематизації інформаційного законодавства; провідні функції та завдання систематизації інформаційного законодавства; вихідні положення структури інформаційного законодавства; основні положення змісту інформаційного законодавства (майбутнього Кодексу про інформацію); основні організаційні засади щодо систематизації інформаційного законодавства; фінансове забезпечення роботи щодо систематизації інформаційного законодавства України.
Правова ідеологія (доктрина, теорія), що визначена у проекті Концепції, дозволяє здійснити реформування й систематизацію інформаційного законодавства. У зв’язку з цим, актуальним питанням є прискорення введення у дію Концепції та організації безпосереднього виконання її положень.
На нашу думку, заходи, які спрямовані на визначення у Зводі законів України як самостійної галузі права розділу “Інформаційне законодавство”, сприятимуть активному розвитку галузі юридичної науки - інформаційного права, формуванню наукової еліти і спеціалістів із юридичною освітою для цієї сфери діяльності.
Правовим базисом державної інформаційної політики, як і державної політики в цілому, є сукупність норм права і правових механізмів їх реалізації. Визначальні положення державної інформаційної політики щодо правових основ удосконалення системи управління й захисту інформаційних ресурсів можна сформулювати наступним чином:
додержання суверенного права України на формування, розвиток і використання національного інформаційного простору, важливою складовою якого є національні інформаційні ресурси, на основі конституційних правових норм та норм чинного законодавства України;
додержання міжнародних договорів України в інформаційній сфері, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
правове регулювання збалансованого розвитку складових національного інформаційного простору , зокрема інформаційних ресурсів в усіх сферах життєдіяльності особи, суспільства, держави;
гарантування кожному суб’єкту інформаційних відносин України прав на інформацію й свободу інформаційної діяльності, закріплених конституційними правовими нормами;
забезпечення безумовної правової рівності усіх суб’єктів інформаційних відносин незалежно від їхнього політичного, соціального і економічного статусу;
забезпечення гарантій надання права доступу громадянам та суспільним організаціям до відкритої інформації, створення умов для доступу до світових інформаційних ресурсів та глобальних інформаційних мереж; - 28 -
обмеження доступу до інформаційних ресурсів може застосовуватися як виняток із загального принципу відкритості інформації і тільки на підставі законів, а відповідальність за збереження інформації, її віднесення до категорії з обмеженим доступом та встановлення режиму секретності (конфіденційності) персоніфікується;
право власності на інформаційні ресурси, об’єкти інтелектуальної власності та зміна цих прав набувається в порядку визначеному законами, впровадження механізмів захисту вказаних прав усіх суб’єктів інформаційних відносин України як усередині країни, так і в процесі міжнародного інформаційного співробітництва;
створення загальнодержавної системи регулювання суспільних інформаційних відносин, пов’язаних із захистом інформаційних ресурсів;
забезпечення державного контролю за встановленим порядком формування, поширення й використання державних інформаційних ресурсів та нагляду за додержанням чинного законодавства в цій сфері діяльності.
Розглянемо принципові питання щодо удосконалення правового регулювання суспільних інформаційних відносин у сфері формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів.
У зв’язку з тим, що правотворчий процес в нашій країні нерідко здійснюється без узгодження з чинним законодавством та світовими стандартами, було б доцільним в подальшому забезпечувати всебічне юридичне обґрунтування, передусім визначальних системоутворюючих понять, таких як: інформаційний суверенітет та національний інформаційний простір, основою яких є національні інформаційні ресурси; правовий режим інформації і принципи міжнародного інформаційного співробітництва, що регламентують поведінку суб’єктів інформаційних відносин України в процесі формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів при здійсненні міжнародного інформаційного обміну.
Правові норми, що регламентують діяльність, пов’язану з формуванням і забезпеченням реалізації державної інформаційної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів, повинні чітко визначати повноваження, права й обов’язки кожного суб’єкта інформаційних правовідносин.
Конституційними правовими нормами визначені повноваження вищих державних органів. Якщо ці повноваження мають відношення до формування державної інформаційної політики, керівництва або забезпечення її реалізації, в офіційних документах і правових актах констатується, що ці повноваження поширюються і на інформаційну сферу. Це зовсім не так. Наприклад, проект Державного бюджету України розробляється Кабінетом Міністрів України і затверджується Верховною Радою України. Ознайомлення з прибутковими і витратними статтями державного бюджету свідчить про наступне: серед прибуткових статей відсутні надходження від роздержавлення інформаційних ресурсів та надання платних послуг на основі державних інформаційних ресурсів; серед витратних статей – не передбачається фінансування системи формування інформаційних ресурсів і важливих напрямів забезпечення безпеки їх виготовлення й обігу. Фінансування Національної програми інформатизації створює умови для формування інформаційних ресурсів лише в електронному вигляді.
Враховуючи, що інформаційна безпека Конституцією України віднесена до найважливішої функції держави, а важливою складовою інформаційної безпеки є безпека сфери виготовлення й обігу інформаційних ресурсів було б доцільним, на рівні законів, чітко визначити напрями діяльності щодо державного управління інформаційною сферою усіх державних органів, що випливають із повноважень встановлених Конституцією України і чинним законодавством, а саме:
Верховній Раді України, що випливають із повноважень, пов’язаних із затвердженням Державного бюджету України, схваленням Програми діяльності Кабінету Міністрів України, визначенням засад внутрішньої та зовнішньої політики та інших відповідно до ст. 85 Конституції України;
Президенту України – повноваження щодо державної інформаційної політики згідно зі ст.102 Конституції України як гаранта державного суверенітету, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, та ст.106 Основного закону щодо керівництва у сфері національної безпеки, пов’язаної з інформаційною діяльністю суспільства і держави;
Кабінету Міністрів України, як вищому органу в системі органів виконавчої влади, конкретні напрями діяльності щодо забезпечення реалізації державної інформаційної політики, в тому числі у сфері формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів та виваженої фінансової, цінової і податкової політики у цій сфері діяльності;
- 29 -
центральним та місцевим органам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим та органам місцевого самоврядування – здійснення державної інформаційної політики, в тому числі щодо формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів;
покладання на керівників державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій державної сфери (що фінансується із державного бюджету та позабюджетних державних фондів) безпосереднього керівництва діяльністю щодо розробки і впровадження заходів реалізації державної інформаційної політики, в тому числі у сфері формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів.
Отже, правові засади державної інформаційної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів, на нашу думку, повинні здійснюватися наступним чином:
на вищому державному рівні на основі політичних рішень, законодавчих, нормативно-правових актів створюються правові засади єдиної державної інформаційної політики щодо формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів;
на організаційному рівні державної виконавчої влади розроблюється і впроваджується міжгалузева, відомча нормативно-методична база, технологічні аспекти щодо оперативного управління формуванням, використанням і захистом інформаційних ресурсів;
на виконавчому рівні в апаратах державних органів, на підприємствах, в установах і організаціях забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, вимог нормативно-методичних документів, порядку і правил, встановлених органами виконавчої влади щодо формування, використання і захисту інформаційних ресурсів, розробляються внутрішні нормативно-методичні документи (положення, інструкції, методики)для керівництва в практичній роботі структурним підрозділам та посадовим особам.
Тобто, на виконавчому рівні безпосередньо формується комплексна система формування, використання і захисту інформаційних ресурсів. Від сталого функціонування цієї системи залежатиме функціонування як відомчих, міжвідомчих, так і загальнодержавних систем управління інформаційними ресурсами України.
Для створення системи управління інформаційними ресурсами України є настійною необхідністю на рівні закону також чітко визначити галузі, види інформаційних ресурсів, критерії віднесення цих ресурсів до категорії державних, правові механізми, що регламентують порядок і правила їх роздержавлення. Актуальною проблемою залишається визначення правових механізмів забезпечення права на інформацію та свободи інформаційної діяльності. Проголошене Законом України “Про інформацію” (ст.9-10) право на інформацію та гарантії такого права не корелюється з обов’язками державних органів і юридичних осіб формувати інформаційні ресурси для відкритого доступу та з іншими їх повноваженнями й функціями. Чинне законодавство не містить правових норм упровадження правових і економічних механізмів регулювання міждержавного інформаційного співробітництва, в тому числі, взаємодії інформаційно-телекомунікаційних систем України з глобальними інформаційними системами. Тільки на рівні закону можна сформувати державну систему реєстрації інформаційних ресурсів.
Для створення дієвої системи управління інформаційними ресурсами на підставі актів законодавства доцільно розробити і впровадити низку нормативно-правових документів, що регламентуватимуть:
порядок і правила формування, використання та захисту інформаційних ресурсів, що не містять інформацію з обмеженим доступом;
порядок і правила формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів, що містять інформацію з обмеженим доступом;
затвердження переліку документованої інформації, що в обов’язковому порядку надається для державної реєстрації (окремо - відкритої інформації й окремо - для інформації з обмеженим доступом);
порядок і правила державного обліку й реєстрації баз і банків даних.
Зауважимо, що тільки на рівні закону можна сформувати загальнодержавну систему державного управління інформаційними ресурсами, вирішити питання їх охорони і захисту, забезпечити взаємодію і координацію сучасної системи, що діє в Україні і ліквідувати “білі плями”, що є в цій системі.
Отже, нагальною потребою сьогодення, поряд із заходами, спрямованими на проведення реформи інформаційного законодавства та кодифікації правових норм регулювання суспільних інформаційних відносин, є розробка нових законів та підзаконних нормативно-правових актів щодо удосконалення системи управління і захисту інформаційних ресурсів України.
- 3 0 -
Питання 3 . Концепція національної інформаційної політики та інформаційної безпеки.
За умов глобалізації інформаційних процесів, формування світового інформаційного простору, швидкого зростання світового ринку інформації, розвитку інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг, створюються передумови для серйозного впливу цих процесів не тільки на суспільне життя і державне будівництво, а й на національні правові системи. Зростає усвідомлення суспільства щодо важливості проблем регулювання суспільних інформаційних відносин, пов’язаних із формуванням національного інформаційного простору, забезпечення інформаційної безпеки, підвищення значення міжнародно-правових механізмів захисту національних інтересів та, поряд із правовими механізмами, зростання ролі економічних важелів регулювання суспільних інформаційних відносин.
Важливе політичне і практичне значення з питань удосконалення правового забезпечення державного управління інформаційною сферою, і зокрема інформаційними ресурсами, має Указ Президента України від 6 грудня 2001 року № 1193/2001 “Про рiшення Ради нацiональної безпеки i оборони України вiд 31 жовтня 2001 року “Про заходи щодо вдосконалення державної інформацiйної полiтики та забезпечення iнформацiйної безпеки України”, яким визначені доленосні, без перебільшення, заходи.
Указом передбачається розробка і подання в найближчий час на розгляд Верховної Ради України Концепції національної інформаційної політики та інформаційної безпеки. Зазначена Концепція, після її затвердження, має створити умови для поєднання підходів до формування інформаційної законодавчої бази та розробки заходів як на державному, так і на регіональному й місцевому рівнях.
Питання для самоконтролю
Список рекомендованих джерел
- 31 -