Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет радіоелектроніки
Матеріали для практичних занять з курсу
«Правове основи професійної діяльності регулювання діяльності підприємства»
Харків 2012
Програма курсу «Правове регулювання діяльності підприємства» передбачає знайомство студентів з основними положеннями теорії права щодо організації підприємств та їх діяльності. На це навчальним планом відводиться 45 години. З них 10 годин на лекції, 8 годин на семінарські заняття і 27 годин на самостійну підготовку.
Враховуючи відповідні труднощі з підбором та використанням джерел і навчальної літератури з права, автор цієї праці розробив методичні рекомендації, які дадуть змогу студентам якісно підготуватися до кожного практичного заняття.
Методичні вказівки до семінарських занять мають на меті дати студенту вищого технічного навчального закладу, по-перше, розуміння основ теорії права, по-друге, навички застосування правових знань, правового аналізу конкретних суспільних відносин, використання отриманих правових знань при розв’язуванні різних правових ситуацій у своїй практичній діяльності, по-третє, спонукати студентів до самостійного поповнювання та систематизування знань.
Методичні вказівки для проведення практичних занять з курсу «Правове регулювання діяльності підприємства» призначені для студентів 5 курсу денної форми навчання і складаються з найменування теми, мети заняття, плану семінару, рекомендацій з вивчання розглядуваних питань, контрольних запитань і завдань, тем рефератів, повідомлень, списку рекомендованої літератури та матеріалів для підготовки до кожного заняття. На практичні заняття винесено найбільш значні питання програми курсу. Виконання завдань повинно забезпечити закріплення теоретичного матеріалу і допомогти студентам набути необхідні практичні навички для самостійного вивчення законів та інших нормативних актів.
Відвідування семінарських занять є обов’язковим для студентів.
Тематика семінарських занять
|
№№ п/п |
Теми занять |
Кількість годин |
|
1. |
Правове становище підприємств |
2 |
|
2. |
Правове становище господарських товариств |
2 |
|
3. |
Особливості правового режиму окремих категорії майна |
2 |
|
4. |
Господарські договори як форми вираження зобов’язань підприємств |
2 |
|
5. |
Трудовий договір |
2 |
|
Всього: |
10 |
Тема 1. Правове становище підприємств
1. Поняття підприємства та його основні ознаки.
2. Види та організаційно-правові форми підприємств.
3. Особливості правового становища окремих видів підприємств:
3.1. Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства).
3.2. Підприємства комунальної форми власності.
3.3. Підприємства колективної власності. Виробничі кооперативи.
3.4. Приватні підприємства.
3.5. Орендні підприємства.
3.6. Підприємства з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство.
1. Поняття підприємства та його основні ознаки
Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після здобуття Україною державної неза лежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці Господарського кодексу України (набув чинності з 01.01.2004 р.). Слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі поняття підприємства дається в главі 12 «Загальні положення про об'єкти цивільних прав» у ст. 191 «Підприємство як єдиний майновий комплекс». Відповідно до цієї статті «підприєм ство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», і. як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також мо же бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших право чинів. На відміну від Цивільного кодексу, Господарський кодекс (статті 62-72) визначає підприємство само стійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:
• належність до основної ланки економіки;
• безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності - як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;
• можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (кому нальні підприємства), колективній (підприємства у формі вироб ничих кооперативів, господарських товариств, колективних під приємств), приватній (приватні підприємства);*
• установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не вста новлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде заснов ницький договір - ч. 1 ст. ГК 82);
• функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих коо перативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник май на) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а та кож підприємства громадських, релігійних, кооперативних органі зацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріп ленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні - зазвичай некомерційні - підприємства, якщо власник для закріплення за остан німи майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищена званих, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);
• наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі ста тусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відді лень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші від окремлені підрозділи;
• індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта гос подарювання забезпечується наявністю у нього власного наймену вання (фірмової назви), що відображається в його вихідних докумен тах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати іден тифікаційний код;
• порядок управління підприємством залежить від типу під приємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи);
• ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства: (а) підприємства-власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішують усі питання стратегі чного плану - щодо реорганізації і ліквідації підприємства, зміни напрямків діяльності, використання майна (у т. ч. розподіл при бутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обо в'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статистичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених договорів та дотримання прав і закон них інтересів інших осіб); (б) щодо підприємств - не власників (правовий титул майна такого підприємства - або право повного господарського відання, або право оперативного управління) стра тегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирі шуються власниками їхнього майна (їх представниками), які за тверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в т. ч. порядок використання його прибутку, вирі шують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (фор мування виробничої програми, прийняття (неприйняття) державного замовлення, встановлення господарських зв'язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу і т. ін.). Таке підприємство має додаткові обов'язки, крім вже названих: виконувати вказівки власника або погоджувати з ним питання діяльності підприємства у передбачених законом та статутом підприємства випадках (якщо це не суперечить вимогам законо давства), відраховувати власникові визначену ним частину чис того прибутку підприємства; використовувати закріплене за під приємством майно лише в межах, визначених законом та стату том підприємства.
2. Види та організаційно-правові форми підприємств
Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-пра вових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класи фікуються за різними ознаками.
1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприєм ства таких видів:
• приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
• підприємство, що діє на основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності);
• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади;
• державне підприємство, що діє на основі державної влас ності;
• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іно земної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 розрізняє:
• підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фон ді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10 відсотків);
• іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100 відсотків).
3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства, відповідно до ч. 7 ст. 63, можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств:
• малими (незалежно від форми власності) визнаються підпри ємства, в яких середньо облікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового дохо ду від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не переви щує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;
• великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньо облікова чисельність працюючих за звітний (фінансо вий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалі зації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;
• усі інші підприємства вважаються середніми (середньо облікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Залежно від способу утворення (заснування), формування ста тутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні підприємства (частини 3-5 ст. 63 ГК України):
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону ста тутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, роз поділяє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним при значається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та лікві дації підприємства. Унітарними є державні та комунальні підприєм ства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання грома дян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяль ності засновників (учасників), їх спільного управління справами, (у тому числі через органи, що ними створюються), участі засновни ків (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Кор поративними є кооперативні підприємства, підприємства, що ство рюються у формі господарського товариства, а також інші підпри ємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на праві господарського відання чи оперативного використання є залежними від власника майна (засновника) підприємства. Проте і підприємства-власники, попри наявність у них майна на праві власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого суб'єкта. Зазначена обставина зумовила ще одну класифіка цію підприємств, що закріплена в ст. 126 ГК України: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:
• залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або від повідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарювання);
• контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює ви рішальний вплив на інше підприємство через володіння контроль ним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного під приємства, або на підставі володіння більшістю голосів на загаль них зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).
У разі виникнення вирішальної залежності між двома суб'єктами господарювання зі статусом юридичної особи, залежне підприєм ство вважається дочірнім у відношенні до контролюючого підприєм ства. З метою захисту прав та законних інтересів дочірніх та інших залежних підприємств ст. 126 ГК встановлює випадки субсидіарної відповідальності контролюючого (материнського) підприємства за зобов'язаннями дочірнього підприємства (якщо шкода заподіяна до чірньому підприємству в результаті реалізації рішень, прийнятих під впливом контролюючого підприємства).
Водночас слід зазначити, що в ГК не згадуються деякі види під приємств, зокрема:
- підприємство художніх промислів, особливості правового становища якого визначаються Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли». Згідно із ст. 9 цього Закону, підприємство народних художніх промислів - це підприємство, у випуску товарів і послуг яких вироби народних художніх промислів становлять не менш як 60% загальної вартості товарів і послуг за відповідний звітний період. Метою діяльності підприємства на родних художніх промислів є: збереження і розвиток особливостей певних народних художніх промислів; забезпечення випуску ви робів народних художніх промислів відповідно до національної самобутності місцевих традицій народного мистецтва; дотриман ня і вдосконалення традиційних технологій виготовлення виробів народних художніх промислів; створення умов для підвищення кваліфікації та творчої активності майстрів народних художніх промислів шляхом сприяння творчому варіюванню при виготов ленні виробів народних художніх промислів тощо. Підприємство набуває статусу підприємства народних художніх промислів у по рядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, на підставі від повідної звітної документації підприємства;
- інноваційне підприємство, особливості правового статусу якого визначаються Законом України від 04.07.2002 р. «Про інно ваційну діяльність»; таке підприємство, попри різні назви (іннова ційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо), має визначальну ознаку - грошовий вимір частки іннова ційного продукту (результат науково-дослідної та/або дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам цього Закону) і (або) інноваційної продукції (нові конкурентноздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам закону) має перевищувати 70% грошового виміру загального обсягу продукції (послуг) підпри ємства.
3. Особливості правового становища окремих видів підприємств
3.1. Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства)
Підприємства державної форми власності були основним су б'єктом господарювання за планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарювання (з притаманною ринковим відно синам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається досить значною, незважаючи на приватизаційні про цеси. Це пов'язано з необхідністю збереження в державній власності об'єктів загальнодержавного значення, які забезпечують:
• виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність Української держави (підприємства з лісовідведення, лісорозведення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, підприємства, що забезпечують випуск та зберігання гро шових знаків та цінних паперів та ін.);
• соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті Міністрів України; архіви; май нові комплекси установ Національної академії наук України та ін.);
• життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної промисловості; підприємства залізничного транспорту; метрополітен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні підприємства, що забез печують розміщення та зберігання мобілізаційних запасів, та ін.);
• контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або не безпечних виробництв (підприємства з виготовлення усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бак теріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин, та ін.).
Види діяльності, що є державною монополією та, відповідно, - можуть здійснюватися лише підприємствами державної форми влас ності, визначаються ст. 4 Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а перелік під приємств, майно яких має державне значення і не підлягає привати зації, міститься у ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна» та Законі України від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права держа вної власності, що не підлягають приватизації».
Правове становище підприємств державної форми власності регулюється Господарським кодексом України (статті 73-77 - щодо державних комерційних та казенних підприємств, статті 167-172 - щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при ство ренні державних/національних акціонерних товариств та участі в так званих змішаних товариствах - за участю суб'єктів різних форм власності).
Підприємства державної форми власності можуть бути як уні тарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерційне підприємство і казенне підприєм ство, до других (корпоративного типу) - державне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).
Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому по рядку компетентним органом держави і входить до сфери управ ління зазначеного органу. Ознаки державного унітарного підприєм ства закріплені в ст. 73 Господарського кодексу України.
Державному унітарному підприємству, крім загальних ознак (ха рактерних для всіх підприємств), притаманні специфічні риси, біль шість з яких зафіксована в ст. 73 Господарського кодексу України:
- господарська організація унітарного типу;
- підприємство-невласник, що зумовлює необхідність вико нання вказівок власника (відповідно до його компетенції) і пого дження з ним основних питань діяльності;
- функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за державним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління;
- функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єд нання, до складу якого включено підприємство;
- управління державним унітарним підприємством здійснюєть ся одноособовим керівником, який призначається на посаду шля хом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управля ти державним майном;
- обов'язкове включення до найменування державного унітар ного підприємства слів «державне підприємство»;
- відсутність у державного унітарного підприємства обов'язку відповідальності за зобов'язаннями власника (держави) і органу влади, до сфери управління якого воно входить.
Порівняно з іншими підприємствами-невласниками державні унітарні підприємства мають додаткові обмеження в своїх повно важеннях:
1) засновницькі (заборонено створювати підприємницькі струк тури і брати участь у таких структурах);
2) щодо розпорядження закріпленим за ним на праві господар ського відання чи оперативного управління майном; при цьому межі повноважень щодо розпорядження майном залежать від пра вового титулу майна;
3) щодо розпорядження прибутком (відповідно до вимог закону і положень статуту);
4) щодо укладення договорів (обов'язковість прийняття держав ного замовлення та укладення державного контракту).
Державні унітарні підприємства залежно від комплексу ознак (виду господарської діяльності - комерційна чи некомерційна, правового титулу майна - право господарського відання чи право оперативного управління, можливості чи неможливості бути суб'єк том банкрутства, порядку створення та ін.) поділяються на державні комерційні підприємства і казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 Гос подарського кодексу України).
Основні ознаки державного комерційного підприємства містяться в ст. 74 Господарського кодексу України:
• наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у статті 44 Господарського кодексу;
• основний правовий титул майна - право господарського ві дання, відповідно до якого державне комерційне підприємство во лодіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпо рядження майна, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів дер жавне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить (галузеве міністерство/відомство, державне господарське об'єднання), і, як правило, на конкурентних засадах; одержані від продажу таких об'єктів кошти спрямовуються на інвестування виробничої діяльно сті підприємства; списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підпри ємство (ч. 4 ст. 75 ГК);
• обов'язковість формування засновником, функції якого вико нує уповноважений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне господарське об'єднання), статутного фонду з дотри манням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання;
• обов'язковість формування з дотриманням встановлених за коном нормативів і порядку спеціальних (цільових) фондів: аморти заційного, резервного, фонду розвитку виробництва, фонду спожи вання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підпри ємства;
• необхідність підтримання майново-фінансового стану держав ного комерційного підприємства не нижче встановленого мінімаль ного розміру статутного фонду;
• наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до під приємства в установленому законодавством порядку державні за мовлення і державні завдання, а також враховувати їх при форму ванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економіч ного і соціального розвитку та виборі контрагентів;
• обов'язок самостійної відповідальності за наслідки своєї діяльності усім належним на праві господарського відання майном (в т. ч. у разі визнання банкрутом);
• відсутність у держави та уповноваженого органу обов'язку субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями державного комер ційного підприємства, крім передбачених законом випадків (зокре ма, ч. 6 ст. 73 Господарського кодексу передбачається, що збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок вико нання рішень органів державної влади чи органів місцевого само врядування, які було визнано судом неконституційними або недійс ними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добро вільно або за рішенням суду);
• можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товариство) чи казенне підприємство.
Різновидом підприємств державної форми власності є казенні під приємства, які були легалізовані Законом України від 04.02.1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Ук раїні». Особливості правового становища казенних підприємств визначаються статтями 76-77 Господарського кодексу України, а також низкою постанов Кабінету Міністрів України, зокрема:
- від 16.06.1998 р. № 914 «Про Типовий статут казенного під приємства»;
- від 30.06.1998 р. № 987 «Про перетворення державних під приємств у казенні»;
- від 22.07.1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління ка зенним підприємством».
Казенне підприємство - це таке державне унітарне підпри ємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власнос ті, що не підлягає приватизації, без поділу її на частини, створю ється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфе ри управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.
Основними рисами казенного підприємства є такі:
• господарська організація унітарного типу;
• створюється за рішенням Кабінету Міністрів України; ст. 37 Закону «Про підприємства в Україні» створення казенних підпри ємств пов'язувала лише з процесами реорганізації (перетворення) державних унітарних підприємств, майно яких не підлягає прива тизації, за наявності однієї з визначених законом умов (якщо дер жавне підприємство здійснює діяльність, що становить монополію
держави; якщо воно є природним монополістом або основним спо живачем - понад 50% продукції такого підприємства - є держава); ст. 76 Господарського кодексу не пов'язує створення казенного під приємства лише з реорганізаційними процесами, а відтак таке під приємство може створюватися як шляхом заснування, так і шляхом реорганізації за наявності визначених в ч. 1 ст. 76 ГК умов (у разі якщо: законом дозволено здійснення господарської діяльності ли ше державним підприємствам; основним - понад 50% продукції, робіт, послуг підприємства - є держава; за умовами господарю вання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи спожи вачів; приватизацію майнових комплексів підприємства забороне но законом);
• здійснення некомерційної господарської діяльності (як основ ної у поєднанні з комерційною чи без такого поєднання);
• функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузе ве міністерство (відомство): затверджує статут казенного підпри ємства, призначає його керівника, здійснює контроль за додер жанням положень статуту та ефективністю використання закріп леного за казенним підприємством державного майна; здійснює планування та фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства; затверджує фінансовий план та план розвитку казенного підприємства; укладає з ним державні конт ракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб; визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'яз кових нормативів розподілу такого прибутку; затверджує умови та фонд оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузе вою угодою;
• діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до за твердженого Кабінетом Міністрів України Типового статуту ка зенного підприємства, і має включати, крім загальних, положення про обов'язкову звітність казенного підприємства за встановленою Кабінетом Міністрів формою, а також відповідальність керівника підприємства за результати його господарської діяльності;
• належить до підприємств-невласників. Воно функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємст вом на праві оперативного управління, яке передбачає: (1) необ хідність цільового (насамперед для виконання державного замов лення) використання майна із значним обмеженням повноважень щодо його розпорядження (відповідно до Закону «Про підприємства в Україні» казенне підприємство вправі було розпоряджатися в установлених статутом підприємства межах та відповідати за своїми зобов'язаннями лише майном, що не належить до основних фондів, а згідно із ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України ка зенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише кош тами, що є в його розпорядженні), та (б) субсидіарну відповідаль ність держави за зобов'язаннями казенного підприємства (ця обставина виключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом).
Державні підприємства можуть бути корпоративного типу. Це стосується так званих корпоратизованих підприємств або державних (національних) акціонерних товариств, легалізація яких пов'язана із прийняттям Президентом України Указу від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств». З огляду на форму такого підпри ємства (акціонерне товариство), особливості його правового стату су доцільно розглядати в наступній темі («Правове становище гос подарських товариств»).
3.2. Підприємства комунальної форми власності
Значною мірою подібними (за своїм правовим становищем) до державних підприємств є комунальні підприємства, оскільки пер ші і другі функціонують на базі публічних (державної та комуна льної) форм власності (комунальна власність відповідно до першої редакції Закону «Про власність» належала до підвиду державної форми власності; виділення комунальної власності в окрему фор му права власності пов'язано з прийняттям Конституції України, в ст. 41 якої містяться положення щодо форм права власності - при ватної, державної та комунальної).
Закон «Про підприємства в Україні» не містив спеціальних по ложень щодо комунальних підприємств, проте в Господарському кодексі України цим підприємствам присвячена ст. 78. Втім, ця стаття визначає основи правового становища лише унітарних ко мунальних підприємств, не приділяючи уваги підприємствам кор поративного типу.
Комунальне унітарне підприємство - це таке унітарне під приємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної влас ності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.
Характерними рисами комунальних підприємств є такі:
• господарська організація унітарного типу;
• створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваженим ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;
• функції власника майна щодо комунального підприємства ви конує уповноважений орган, тобто орган, до сфери управління яко го входить комунальне унітарне підприємство (виконком відповід ної ради народних депутатів, управління/департамент виконкому);
• функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній влас ності л закріплюється за таким підприємством на праві господарсь кого відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство);
• статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформоване до його реєстрації як суб'єкта господарювання уповноваженим органом; .
• мінімальний розмір статутного фонду комунального унітар ного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою;
• найменування комунального унітарного підприємства повин но містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування; до сфери управління якого входить дане підприємство;
• відсутність у підприємства субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого органу;
• управління підприємством очолює керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підпри ємство, і є підзвітним цьому органові;
• збитки, завдані комунальному унітарному підприємству вна слідок виконання рішень органів, державної влади чи органів місце вого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними ор ганами добровільно або за рішенням суду;
• Поділ Комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних підприємств) на комерційні та некомерційні, що обумов лює можливість застосування до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств та казенних підприємств.
Комунальні підприємства можуть бути корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов'язано з корпоратизацією комунальних підприємств) чи това риства з обмеженою відповідальністю (можливість створення однією особою такого товариства передбачається новим Цивіль ним кодексом України (ч. 2 ст. 114; ч. 1 ст. 140) і ч. 1 ст. 79 Госпо дарського кодексу України).
3.3. Підприємства колективної форми власності. Виробничі кооперативи
Господарський кодекс України (ст. 93) за ознакою форми влас ності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної форми власності. До них належать:
• виробничий кооператив;
• колективне підприємство (в т. ч. колективне сільськогоспо дарське підприємство);
• унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим коопе ративом чи колективним підприємством;
• унітарні підприємства, що створюються суб'єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною орга нізацією, громадською організацією та ін.).
Особливості правового становища колективного сільськогоспо дарського підприємства (КСП) визначаються Законом України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (далі - Закон):
- підприємство корпоративного типу;
- вимоги до змісту статуту КСП (ст. 4 Закону): найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності; порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому; принципи формування спільної власності та права членів щодо неї; порядок розподілу прибутку, отриманого від операцій із цін ними паперами; загальні права та обов'язки членів підприємства; органи самоврядування (управління), порядок їх формування та компетенція; права та обов'язки підприємства і його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших природних ре сурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності; питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії; умови і поря док реорганізації та ліквідації підприємства; можливість включен ня й інших положень, що не суперечать законодавству України;
- мінімальна кількість членів КСП законом не встановлюєть ся, проте вживання множини щодо засновників та членів КСП (ст. З Закону) дозволяє визначити цю кількість - щонайменше дві особи:
- вимоги до членів КСП, це мають бути: фізичні особи (гро мадяни), які досягли 16-річного віку, беруть особисту трудову участь у господарській діяльності КСП і сплатили пай;
- суперечливі положення Закону щодо правового титулу майна КСП (статті 7 і 9): об'єктами права колективної власності підприєм ства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, придбане на законних підставах майно, корпоративні права (частки у майні та міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є КСП); проте відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, «майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власно сті його членам»; пай (як частка пайового фонду КСП) є власністю члена КСП і може успадковуватися відповідно до цивільного зако нодавства України та статуту підприємства (ч. 2 ст. 9 Закону);
- розмір паю залежить від майнової та трудової участі членів КСП в його діяльності; щорічно члену КСП нараховується части на прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення ча стки в пайовому фонді (ці відносини регулюються статутом під приємства);
- у разі виходу з підприємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі;
- відсутність вимог до мінімального розміру майна КСП та його фондів (крім пайового); КСП самостійно визначає види, по рядок формування та використання фондів і резервів;
- до пайового фонду майна членів підприємства включаються вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та кор поративні права КСП в інших підприємствах та організаціях; уточ нення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств, у тому числі реорганізованих, проводиться за методикою, що за тверджується Кабінетом Міністрів України (ч. 1 ст. 9 Закону);
- органи управління КСП: (1) загальні збори членів КСП або збори уповноважених - вищий орган управління (затверджують статут підприємства, вносять до нього зміни та доповнення; вирі шують питання про обрання правління, його голови та ревізійної комісії підприємства; приймають рішення про реорганізацію і лік відацію підприємства, про його участь у господарських товариствах та господарських об'єднаннях; вирішують інші важливі питання діяльності підприємства); (2) правління (виконавчий орган);
- обов'язковість створення органів контролю (ревізійної комі сії) законом не передбачається; такі органи створюються відповід но до положень статуту, рішення загальних зборів/зборів уповно важених, внутрішніх документів КСП;
- порядок ліквідації: прийняття відповідного рішення загаль ними зборами/зборами уповноважених та створення ліквідаційної комісії; пред'явлення кредиторами протягом встановленого лік відаційною комісією строку (щонайменше два місяці) претензій до КСП; задоволення безспірних боргів (в першу чергу - борги перед бюджетами, установами банку і компенсація витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди лікві дованим підприємством, а також здійснюється капіталізація пла тежів, належних з КСП у зв'язку із заподіянням каліцтва або ін шим ушкодженням здоров'я чи із смертю громадянина; в другу чергу - задовольняються інші безспірні претензії, заявлені протя гом встановленого строку; в третю чергу - претензії, заявлені пі сля закінчення встановленого строку (але до моменту завершення ліквідації КСП); з майна КСП, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, членам КСП видаються натурою (або грі шми чи цінними паперами) паї.
До категорії підприємств колективної форми власності також належать:
• підприємства споживчої кооперації (ст. 111 ГК);
• підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій (ст. 112);
• підприємства у формі господарських товариств (крім держав них та комунальних);
• дочірні підприємства виробничих кооперативів та господар ських товариств;
• виробничі кооперативи.
Підприємства колективної власності можуть бути унітарними та корпоративними (у формі виробничого кооперативу або госпо дарського товариства).
Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, є виробничий кооператив.
Виробничий кооператив — це господарська організація корпо ративного типу, яка створюється на добровільних засадах грома дянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяль ності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства, обов'язкової трудової участі в його діяльності, самоуправління та самофінансування. Нормативною основою діяльності виробничого кооперативу є відповідні положення ГК України (статті 94-110), ЦК України (статті 163-166), а також закони - загальний (Закон України від 10.07.2003 р. «Про кооперацію») та спеціальний (Закон України від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»). Поло ження ГК і ЦК з деяких питань (фонди кооперативу; принцип ви значення частки (загального паю) члена кооперативу; основні за сади розподілу прибутку кооперативу між його членами та ін.) відрізняються від положень пізніше прийнятого Закону «Про ко операцію».
Основні риси виробничого кооперативу, відповідно до Закону України від 10.07.2003 р. «Про кооперацію» (набув чинності з мо менту його опублікування, тобто до введення в дію ГК України та ЦК України) такі:
• господарська організація корпоративного типу;
• мета діяльності - отримання доходу та забезпечення зайня тості населення;
• створення на добровільних засадах;
• безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробни цтво продукції/товарів, виконання робіт, надання послуг);
• наявність статусу юридичної особи;
• наявність статуту як обов'язкового установчого документа, який повинен містити відомості, визначені ст. 8 Закону (наймену вання кооперативу, його тип та місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів кооперативу; поря док внесення змін до статуту кооперативу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами кооперативу та відпові дальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою біль шістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження май ном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збит ків; порядок обліку і звітності у кооперативі; порядок реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних з цим майнових питань; порядок скликання загальних зборів; умови і порядок по вернення паю; крім того, статут може містити інші пов'язані з
особливостями діяльності кооперативу положення, що не супере чать законодавству);
• корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників (чле нів) - 3 - як правило, фізичні особи, які досягли 16-річного віку, а також наявність основного капіталу, поділеного на паї;
• здійснення виробничо-господарської діяльності на засадах самофінансування;
• наявність власного майна, яке формується за рахунок таких джерел: паї членів кооперативу (основний та додаткові); внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові); кошти, що надхо дять від господарської діяльності кооперативу; кошти, що над ходять від створених кооперативом підприємств, установ та орга нізацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, фанти, безоплатна технічна допомога юридичних та фізичних осіб, в т. ч. іноземних; інші надходження, не заборонені законом;
• відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру ос новного капіталу виробничого кооперативу;
• обов'язкова наявність таких фондів: пайового фонду (форму ється за рахунок паїв членів кооперативу); неподільного фонду (формується за рахунок вступних внесків членів кооперативу та відрахувань від доходу кооперативу; стабілізує майнову базу ко оперативу, оскільки не може розподілятися між членами коопе ративу, крім передбачених законом випадків); резервного фонду (формується за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, пе рерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат/збитків); спеціального фонду (формується за рахунок цільових внесків членів кооперати ву та інших не заборонених законом надходжень для забезпечення його статутної діяльності; використовується за рішенням органів управління кооперативу);
• основні засади використання доходу кооперативу (формується з надходжень від господарської діяльності кооперативу після покрит тя матеріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці найманих працівників та розподіляється в такому порядку: сплата податків і зборів до відповідних бюджетів; погашення креди тів; покриття збитків; проведення відрахувань до фондів кооперати ву; кооперативні виплати (виплати членам кооперативу залежно від їх участі в господарській діяльності кооперативу); виплати на паї;
• загальна частка члена кооперативу у майні кооперативу ви значається як сума його паїв у фондах кооперативу (пайовому, резервному та спеціальному); у разі виходу чи виключення з коопе ративу громадянин (фізична особа) має право на одержання своєї загальної частки в натуральній, грошовій формі чи цінними папе рами (за бажанням такої особи), а земельної ділянки - в натурі; право власності на загальну частку успадковується;
• основні права та обов'язки членів кооперативу визначають ся ст. 12 Закону (права: участь у господарській діяльності ВК та в управлінні його справами; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з ВК; внесення про позицій щодо оптимізації роботи ВК; звернення до органів ВК у разі виникнення конфлікту інтересів, пов'язаного з членством в кооперативі, та одержання письмових відповідей про результати розгляду звернення; обов'язки: обов'язкова трудова участь в його господарській діяльності ВК; додержання статуту кооперативу; виконання рішень органів управління та органів контролю коо перативу; виконання зобов'язань перед кооперативом; сплата ви значених статутом кооперативу внесків);
• припинення членства в кооперативі відбувається у разі: доб ровільного виходу з нього; припинення трудової участі у ВК; не сплати внесків у порядку, визначеному статутом ВК; смерті члена кооперативу; припинення діяльності ВК;
• корпоративний характер управління справами кооперативу, яке здійснюється його органами: загальні збори членів кооперати ву або збори уповноважених як вищий орган (ст. 15 Закону), вико навчий орган, який відповідно до ст. 16 Закону може бути колегіа льним (правління) чи одноособовим у кооперативі з кількістю членів до 10 осіб (голова кооперативу); для здійснення управління оперативно-господарською діяльністю кооперативу його правлін ня може наймати на умовах контракту виконавчого директора); контрольний орган (ст. 18 Закону) - ревізійна комісія або ревізор (в кооперативі з кількістю членів до 10 осіб); в кооперативах з кількістю членів понад 50 осіб додатково може бути утворена спо стережна рада, яка контролює діяльність правління (ст. 17 Закону);
• загальні збори/збори уповноважених (обов'язковий орган управління): повноваження: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення розмірів оплати праці голови правління, голови реві зійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єд нань; прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію коопера тиву; інші питання діяльності кооперативу, віднесені до компетенції загальних зборів рішенням загальних зборів членів ВК); види (чер гові, позачергові); періодичність (у разі потреби, але не рідше од ного разу на рік); порядок скликання: чергові збори скликаються правлінням або головою кооперативу; позачергові збори мають бути скликані протягом 20 днів від дня надходження вимоги: (а) не менше третини членів ВК, (б) спостережної ради; (в) ревізійної комісії (ревізора); (г) органу управління кооперативного об'єднання, членом якого є ВК; у разі незабезпечення правлінням (головою) кооперативу скликання позачергових загальних зборів вони мо жуть бути скликані особами, які вимагали їх скликання, протягом наступних 20 днів; про дату, місце, час проведення та порядок денний загальних зборів члени кооперативу мають бути повідомлені не пізніше ніж за 10 днів до визначеного строку їх проведення; за гальні збори членів ВК є повноважними., якщо на них присутні бі льше половини його членів, а збори уповноважених - за наявності не менше двох третин уповноважених; кожний член кооперативу чи уповноважений кооперативу має один голос, і це право не може бути передано іншій особі; порядок прийняття рішень - більшістю голосів, а з визначених Законом питань (про прийняття, внесення змін до статуту, вступ до кооперативного об'єднання або вихід з ньо го та про реорганізацію або ліквідацію кооперативу) - кваліфікова ною більшістю голосів (не менш як 75 відсотків членів ВК/упов-новажених, присутніх на загальних зборах /зборах уповноважених ВК); • виконавчий орган (обов'язковий орган управління): (а) може бути колегіальним - правління (очолюється головою правління, повноваження якого визначаються статутом кооперативу) або од ноособовим - голова ВК (якщо до складу кооперативу входить менш ніж 10 членів); (б) обирається загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більш ніж на п’ять років; (в) підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи коопера тиву; (г) повноваження визначаються законом та статутом ВК (в т.ч. здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаці ями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між коо перативом та іншими особами; може бути наділений іншими пов новаженнями, визначеними вищим органом управління коопера тиву або статутом кооперативу; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу); (д) порядок обрання або від кликання членів правління та голови ВК, а також порядок прове дення засідань правління ВК та прийняття ним рішень визнача ються статутом ВК);
• виконавчий директор (необов'язковий орган): (а) наймається правлінням для оперативного управління діяльністю кооперативу та виконання функцій, делегованих правлінням кооперативу; фор мує виконавчу дирекцію; (б) виконує свої функції на умовах конт ракту, який укладає з ним правління кооперативу; (в) не може бути членом кооперативу; (г) несе персональну відповідальність за ви конання покладених на нього обов'язків, визначених контрактом та статутом кооперативу;
• спостережна рада (необов'язковий орган): (а) може утворю ватися в кооперативі з кількістю членів понад 50 осіб; (б) обира ється із числа членів кооперативу на загальних зборах кооперативу; (в) кількісний склад - 3-5 чоловік; (г) обмеження, вимоги та умови виконання обов'язків члена спостережної ради (до складу спосте режної ради кооперативу не можуть входити члени правління чи члени ревізійної комісії чи ревізор кооперативу; виконання обо в'язків члена цього органу здійснюється на громадських засадах; повноваження членів спостережної ради можуть бути дострокового припинення за рішенням загальних зборів членів ВК); (д) функції спостережної ради: здійснення контролю за додержанням статуту кооперативу та за діяльністю виконавчого органу ВК;
• обов'язковий контрольний орган - колегіальний (ревізійна комісія) чи одноособовий (ревізор - в кооперативі з кількістю чле нів менше ніж 10 осіб): (а) (формується/обирається загальними зборами у визначеному статутом порядку; (б) вимоги до членів ревізійної комісії/ревізора: членство в даному ВК; відсутність ста тусу члена правління чи спостережної ради даного ВК; (в) функції -
контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу, в т. ч. шляхом: проведення перевірок результатів фінансово-госпо дарської діяльності кооперативу за власною ініціативою ревізійної комісії/ревізора, за рішенням загальних зборів чи на вимогу не менш як 10 відсотків членів кооперативу, а також складення ви сновку за річними звітами про результати діяльності кооперативу; (г) наявність права вимагати будь-які матеріали, бухгалтерські та інші документи, а також пояснення посадових осіб кооперативу;
• відповідальність ВК за зобов'язаннями майном, що належить йому на праві власності; відсутність у членів кооперативу субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями ВК (якщо інше не вста новлено статутом кооперативу чи законом); ризик збитків члена кооперативу за результати діяльності ВК обмежується зазвичай розмірами сплаченого ним паю;
• можливість участі ВК у кооперативному об'єднанні (кількох кооперативних об'єднаннях) типу спілки, ліги, асоціації, альянсу та інших форм добровільного об'єднання кооперативів за видами діяльності чи територіальною ознакою з метою створення сприят ливих умов для діяльності кооперативів, що входять до його складу, та їх членів;
• порядок ліквідації ВК: (а) прийняття відповідного рішення загальними зборами членів кооперативу/ зборами уповноважених (добровільна ліквідація) чи за рішенням суду (примусова ліквіда ція); (б) призначення органом, який прийняв рішення про ліквіда цію ВК, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з управління кооперативом; (в) забезпечення ліквідаційною комі сією передбачених законом заходів щодо ліквідації ВК, а саме: встановлення порядку та строків проведення ліквідації; публікація оголошення про ліквідацію із зазначенням строку для заявлення претензій кредиторами, який не може бути меншим ніж два місяці, а також повідомлення явних (відомих кооперативу) кредиторів про ліквідацію; (г) стягнення дебіторської заборгованості ВК; (д) задо волення безспірних, визнаних ліквідаційною комісією та судом вимог кредиторів за рахунок майна ВК відповідно до встановленої законом черговості; (є) здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розра хунків з кооперативним об'єднанням з майна, що залишилося піс ля задоволення вимог кредиторів; розподіл решти майна (крім не подільного фонду) між членами кооперативу відповідно до вста новленого статутом ВК порядку; (є) передання майна/коштів неподільного фонду іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям) із зазначенням напрямів його викорис тання; (ж) затвердження ліквідаційного балансу та виключення ВК з державного реєстру суб'єктів господарювання.
Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) - це ви робничий кооператив, створений громадянами — сільськогосподарсь кими виробниками для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва.
Особливості правового становища сільськогосподарського ви робничого кооперативу відповідно до спеціального закону (Закону України від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»):
- специфічний предмет діяльності - виробництво продукції сільського, рибного і лісового господарства;
- мінімальна кількість засновників (членів) - 3 фізичні особи, які досягли 16-річного віку;
- відсутність обов'язкових вимог до розміру майна СВК, яке формується за рахунок таких джерел: майнових внесків його членів; виготовленої СВК продукції; одержаних від її реалізації доходів; інших джерел, не заборонених законом;
- обов'язкова наявність пайового (формується за рахунок па йових внесків) та неподільного фонду (стабілізує майнову базу кооперативу та формується за рахунок вступних внесків учасни ків та майна кооперативу (за винятком землі); у разі виходу члена кооперативу з останнього вступні внески не повертаються і ви плати із зазначеного фонду не здійснюються; цей фонд може бу ти поділений між членами кооперативу лише у разі його ліквіда ції після виплати заробітної плати працівникам, виконання зо бов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами);
- збереження за членами кооперативу права власності на земель ну ділянку, що передається кооперативу в рахунок пайової участі;
- виключно добровільні засади сплати членом СВК додатково го паю (сплачується понад обов'язковий пай) до пайового фонду кооперативу;
- дохід кооперативу як одне з основних джерел формування його майна: (а) утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них ви трат та витрат на оплату праці найманого персоналу; (б) розподі ляється на: податки і збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; виплату часток доходу на паї (до 20 відсотків, визначених до розподілу);
(в) порядок використання доходу кооперативу встановлюється його статутом;
- вимоги до змісту статуту СВК (ст. 7 Закону): найменування кооперативу та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності; порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; порядок визна чення розміру та порядок внесення вступного внеску і паю; склад засновників кооперативу; права і обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; форму вання неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів виробничого кооперативу; розподіл доходів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами і виплатами на паї; умови реорганізації та ліквідації кооперативу;
- набуття статусу члена СВК - шляхом прийняття у його члени в передбаченому статутом СВК порядку (подання заяви до вико навчого органу СВК про вступ до кооперативу, сплата вступного та пайового внесків; схваленням загальними зборами прийняття нового члена СВК); припинення членства в кооперативі у разі: доб ровільного виходу з кооперативу; припинення трудової участі в діяльності СВК; виключення у випадках і в порядку, визначених статутом кооперативу; несхвалення загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу; смерті члена кооперативу; реорганізації та ліквідації кооперативу;
- права членів СВК: участь в управлінні справами кооперативу, право голосу на загальних зборах кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом; користування по слугами кооперативу; одержання кооперативних виплат - частини доходу кооперативу, що підлягає розподілу між його членами; одержання частки доходу на пай (додатковий пай); одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і термін, визначені статутом кооперативу; бути повідомленим про час і місце проведення та порядок денний загальних зборів членів СВК не пізніше ніж за 10 днів; інші передбачені статутом кооперативу права;
- обов'язки члена СВК: сплата вступного та пайового внеску в порядку, визначеному статутом кооперативу; трудова участь у ви робничий діяльності СВК; дотримання статуту та виконання рі шень загальних зборів і правління кооперативу; інші передбачені статутом кооперативу обов'язки;
- органи управління і контролю: а) обов'язкові: загальні збори (вищий орган); виконавчий орган (правління чи голова СВК); конт рольний орган (ревізійна комісія чи ревізор); б) необов'язкові: спостережна рада; виконавчий директор (виконавча дирекція);
- загальні збори: (а) компетенція: внесення змін і доповнень до статуту; вступ СВК до об'єднання кооперативів; створення дочір ніх підприємств СВК; реорганізація або ліквідація СВК; прийняття нормативних документів кооперативу (правил внутрішнього роз порядку; положення про фонди кооперативу та ін.); затвердження річного звіту і балансу кооперативу, порядку формування і розпо ділу доходу кооперативу, рішень правління кооперативу про при йняття нових членів; обрання шляхом прямого таємного голосу вання голови кооперативу та членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради у разі її фор мування відповідно до статуту СВК тощо; заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність; інші питання, пов'язані із статутною діяльністю кооперативу; (б) види зборів - чергові та позачергові; (в) періодичність скликання: чергових збо рів - щорічно після закінчення фінансового року; позачергових - за рішенням правління кооперативу або з ініціативи не менше тре тини членів кооперативу; (г) загальні збори є правомочними у разі присутності на них більше половини членів кооперативу;
- виконавчий орган: (а) може бути колегіальним - правління (обирається у кооперативі, до складу якого входить не менш як 10 членів) чи одноособовий - голова кооперативу; (б) обирається загальними зборами СВК; (в) термін повноважень - не більше трьох років; (г) компетенція: розроблення напрямів розвитку ко оперативу та винесення їх на затвердження загальних зборів; скли кання загальних зборів членів кооперативу та контроль виконання прийнятих ними рішень; винесення на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства; укладення трудових договорів (контрактів) членів виконавчої дирекції (у разі її формування); делегування ви конавчій дирекції кооперативу права на прийняття поточних рі шень; контроль за її діяльністю; організація (у разі потреби) про ведення незалежних аудиторських перевірок; забезпечення збере ження майна кооперативу; вирішення питань навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними орга нізаціями; вирішення інших найсуттєвіших питань господарської діяльності СВК згідно із статутом; (д) можливість обрання прав лінням зі свого складу голови кооперативу, заступника голови та секретаря правління (якщо така можливість передбачається стату том СВК); (є) виконання обов'язків членів правління СВК пере важно на громадських засадах (у статуті кооперативу можуть бути передбачені винагороди за роботу членів правління); (є) рішення
правлінням приймається більшістю голосів за наявності не менш як 2/3 складу членів правління кооперативу;
- виконавчий директор (необов'язковий орган) наймається на умовах контракту правлінням для оперативного управління діяльні стю кооперативу; не може бути членом кооперативу; формує вико навчу дирекцію та виконує функції, делеговані йому правлінням;
- спостережна рада (необов'язковий орган): (а) утворюється за умови, якщо кількість членів кооперативу становить не менш як 50 осіб; (б) обирається на загальних зборах з членів кооперативу, які не входять до складу правління чи ревізійної комісії, у кількос ті 3-5 чоловік, якщо інше не передбачено статутом кооперативу; (в) здійснює функції контролю за діяльністю виконавчого органу кооперативу;
- обов'язковий контрольний орган: (а) ревізійна комісія чи реві зор (в кооперативах з кількістю членів менше 10 осіб); (б) обирається загальними зборами з членів СВК, які не входять до складу вико навчого органу та спостережної ради; (в) підзвітний загальним збо рам; (г) компетенція: контроль за фінансово-господарською діяль ністю кооперативу;
- СВК відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним на праві власності майном; члени кооперативу не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями кооперативу; ризик членів СВК за результати діяльності кооперативу обмежується розміром пайового внеску кожного з них;
- для виконання статутних завдань СВК може створювати до чірні унітарні підприємства та брати участь у створенні господар ських організацій корпоративного типу (господарських товариств, об'єднань та ін.);
- форми припинення СВК - реорганізація та ліквідація;
- порядок ліквідації: (а) підстави - рішення загальних зборів членів СВК (добровільна ліквідація) або рішення суду (примусо ва ліквідація); (б) створення органом, що прийняв рішення про ліквідацію, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з управління кооперативом; (в) публікація в одному з офіційних (загальнодержавному, регіональному) друкованих засобів масо вої інформації ліквідаційною комісією у триденний термін з часу її призначення інформації про ліквідацію кооперативу із зазна ченням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій; (г) вияв лення ліквідаційною комісією кредиторів; (д) вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості; (є) задоволення заявлених вимог (безспірних, визнаних ліквідаційною комісією чи судом) кредиторів відповідно до встановленої черговості; (є) розподіл між членами СВК майна кооперативу, що залишилося після роз рахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, пропор ційно вартості їх паю; (ж) складення ліквідаційною комісією лік відаційного балансу та затвердження його органом, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу (повнота і достовірність лік відаційного балансу мають бути підтверджені аудиторами); (з) роз порядження землею кооперативу, що ліквідується, залежно від під став її набуття СВК (на праві власності чи на праві користування) в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством; (и) внесення запису про ліквідацію СВК до державного реєстру.
3.4. Приватні підприємства
Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особ ливості правового становища таких підприємств регламентується законодавством лише схематично.
Так, відповідно до ст. 113 ГК приватним підприємством є під приємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підпри ємства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.
Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом (загальні положення щодо підприємств - статті 62-72 ГК) та іншими зако нами.
Приватні підприємства можуть бути двох типів - унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може за кріплюватися на будь-якому з основних правових титулів - праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управ ління.
Приватне підприємство корпоративного типу має ту особли вість, що майно за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності.
• Різновидом приватного підприємства є фермерське госпо дарство, особливості правового становища якого розглядатимуться далі (п. 3.7).
Крім загальних підстав припинення діяльності, притаманних будь-якій господарській організації, орендне підприємство має ще додаткову - розірвання або припинення договору оренди без на ступної пролонгації.
3.6. Підприємство з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство
Особливості правового становища підприємств з іноземними інвестиціями визначається статтями 116, 390-400 ГК, Законом України від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування», а також низкою підзаконних нормативно-правових актів, у т. ч.:
Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів Украї ни від 07.08.1996 р.;
Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час вве зення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статут ного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна»;
Положенням про порядок залучення експертів до оцінки май на, що перебуває у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з іноземними інвестиціями. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 813;
Постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.1996 р. «Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробни цтва підприємств з іноземними інвестиціями» та ін.
Характерними ознаками підприємства з іноземними інвести ціями (ПІІ) є:
- підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання (резидентів) та іноземних інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місце проживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, між народні організації, інші держави);
- наявність у статутному фонді підприємства іноземної інвес тиції у визначених законом формах (види та форми таких інвести цій визначаються ст. 2, 16 Закону «Про режим іноземного інвесту вання», ст. 391, 392 ГК) та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду);
- створення такого підприємства може відбуватися шляхом за снування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іно земний інвестор), а також у разі внесення його учасником - інозем ним інвестором іноземної інвестиції; набуття підприємством стату су ПІІ пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а від дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс;
- до установчих документів підприємства з іноземними інвес тиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передба чених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ;
- майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвес тора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняєть ся від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на тери торію України визначається ст. 18 Закону України «Про режим іноземного інвестування» та Постановою Кабінету Міністрів Ук раїни від 07.08.96 р. «Про порядок видачі, обліку і погашення век селів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску інозем ного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна»;
- продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню і кво туванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробни цтва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
- на підприємство з іноземними інвестиціями розповсюджу ється національний режим господарювання, якщо інше не перед бачено законами та міжнародними договорами України, ратифіко ваними ВР України;
- з метою залучення іноземних інвестицій держава закріплює гарантії захисту прав іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті 8-12 Закону «Про режим іноземного інвестування»);
- з метою захисту інтересів національної економіки законом мо жуть встановлюватися обмеження щодо здійснення певних видів гос подарської діяльності підприємствами з іноземними інвестиціями (види господарської діяльності, що належать до монополії держави).
Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише іноземні інвес тори) та майна (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%). За організаційно-правовою формою таке підпри ємство може бути унітарним чи корпоративним. Виникнення такого підприємства пов'язується із заснуванням іноземними інвесторами (інвестором) нового підприємства чи набуття такими особами у власність майнового комплексу діючого унітарного підприємства чи 100% акцій (часток) підприємства корпоративного типу. З метою захисту інтересів національної економіки та національної безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення іноземних підприємств забороняється.
Особливості правового статусу іноземних підприємств визнача ються ст. 117 ГК України.3.5. Орендне підприємство
Орендне підприємство - це підприємство у формі господарсь кого товариства, створеного членами трудового колективу дер жавного, комунального чи іншого підприємства з метою оренди та експлуатації цілісного майнового комплексу останнього для здійснення господарської комерційної діяльності.
Характерними рисами орендного підприємства є:
- господарська організація корпоративного типу;
- діє на підставі ГК (ст. 115), законів «Про господарські това риства», «Про оренду державного та комунального майна», уста новчих документів, договору оренди;
- має форму господарського товариства;
- учасниками такого товариства є члени трудового колективу підприємства (структурного підрозділу підприємства), майно яко го передається в оренду;
- створення членами трудового колективу господарського то вариства з метою оренди майнового комплексу державного під приємства, на якому вони працюють, зумовлене участю в ньому більш ніж 50% членів трудового колективу;
- учасники господарського товариства - орендного підприємства повинні брати обов'язкову трудову участь у виробничо-господар ській діяльності такого підприємства;
- діє на базі орендованого цілісного майнового комплексу державного, комунального чи іншого підприємства;
- функціонує на базі змішаної власності: державної чи кому нальної (основними фондами, що належать державі чи територіа льній громаді, володіє і користується на підставі договору оренди) та колективної (цінні папери і грошові кошти бере на підставі до говору кредиту; сировину, паливо, матеріали викуповує; прибуток, що залишається в розпорядженні такого підприємства після сплати податків, інших обов'язкових платежів та відсотків за банківський кредит, а також усе набуте за рахунок нього належить такому під приємству на праві власності).
Орендодавцем щодо майнових комплексів державних підпри ємств виступають: Фонд державного майна України (щодо підпри ємств державної власності); Рада міністрів Автономної Республіки Крим - щодо підприємств, майно яких перебуває у власності цієї республіки; органи управління комунальним майном, уповнова жені органами місцевого самоврядування, - щодо підприємств ко мунальної форми власності.
Поняття та характерні риси господарських товариств
Господарські товариства – це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).
Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства».
Характерні риси (статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України; статті 1-23 Закону «Про господарські товариства»):
господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами);
універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об’єднань (холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств);
наявність статусу юридичної особи;
основний правовий титул майна товариства – право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;
корпоративний характер управління – учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об’єднання капіталів);
подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства;
Можливість для засновників (залежно від її інтересів щодо порядку управління товариством, можливості залучення коштів інших осіб до формування майна товариства, ступеня закритості товариства, виду діяльності та ін.) вибору форми товариства з 5, що передбачені законом; акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство;
Наявність в учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.
Класифікація господарських товариств
Господарські товариства можуть бути різних видів та форм.
Поділ господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми – за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має практичне значення: законодавство передбачає застосування різних принципів правового регулювання щодо певних видів господарських товариств, насамперед, щодо товариств, які належать до об’єднань капіталів та персональних товариств. Подібний поділ господарських товариств, широко відомий в комерційному праві (як зарубіжному, так і вітчизняному – дореволюційному, періоду непу, сучасному), здійснюється за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів.
Персональними товариствами або об’єднаннями осіб є такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи. Для таких товариств (а до них належать повне товариство і командитне товариство) притаманні специфічні риси:
наявність одного установчого документа – засновницького договору;
обов`язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або для частини його учасників (командитне товариство);
створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв’язку з чим традиційною (зафіксованою в законодавстві країн ринкової та більшості країн перехідної економіки) вимогою до учасників повного товариства є наявність у них статусу зареєстрованого суб’єкта підприємництва (в Законі «Про господарські товариства» та новому Цивільному кодексі така вимога відсутня, але передбачена ч. 7 ст. 80 Господарського кодексу України);
наявність у всіх (повне товариство) або у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями товариства;
відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного фонду товариства та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);
управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями;
порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в засновницькому договорі;
заборона для таких учасників конкурувати з товариством;
складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в передбачених випадках).
До об’єднань капіталів належать господарські товариства, в яких домінуючим є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю). Попри наявність значних відмінностей між цими товариствами, вони мають спільні ознаки, що є характерними саме для цієї великої групи господарських товариств:
обмеження ризику учасників товариства за результати діяльності товариства розміром сплачених вкладів (акцій) та відсутність у них (АТ, ТОВ) чи обмеженість субсидіарної відповідальності за зобов’язанням товариства (ТДВ), що викликає застосування спеціальних механізмів захисту інтересів кредиторів товариства;
законодавчі вимоги до мінімального розміру статутного фонду (капіталу), резервного фонду, порядку їх формування та необхідності підтримання не нижче певного розміру (подібні вимоги встановлюються з метою захисту інтересів кредиторів товариства);
основний установчий документ – статут;
участь учасників в управлінні справами та розподілі прибутку товариства залежить, як правило, від розміру їх часток у статутному фонді товариства;
управління товариством здійснюється за допомогою його органів (вищий – загальні збори учасників; виконавчий орган, що може формуватися не лише з учасників товариства, а й з найманих працівників; контрольний орган чи органи), порядок формування та вимоги до яких встановлюються законодавством;
обов’язковість майнової та необов’язковість персональної участі (за деякими винятками) в товаристві для його учасників;
можливість виходу учасника з товариства в будь-який момент за його бажанням з дотриманням встановленої законом та статутом товариства процедури;
можливість створення таких товариств однією особою та функціонування у складі однієї особи (ч. 2 ст. 114, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст.151, ч. 4 ст. 153 Цивільного кодексу України; ч. 1 ст. 79 Господарського кодексу України; щодо створення ВАТ у процесі приватизації шляхом перетворення державних унітарних підприємств – ч. 3 ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна», щодо державних акціонерних товариств – Указ Президента України від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств»);
можливість здійснення контролю над товариством з боку одного учасника, який володіє контрольним пакетом акцій (відповідальною часткою в статутному фонді товариства).
Форми господарських товариств
Становлення інституту господарських товариств і поява їх різних модифікацій відбувалася протягом багатьох століть.
Історична першість належить персональним (повному та командит-
ному) товариствам, прообрази яких були відомі древнім ассирійцям, фінікіянам, грекам і в Стародавньому Римі (societas). На рубежі XVI-XVII ст. з ініціативи підприємців майже одночасно в Голландії та Англії виникли перші акціонерні товариства з однаковою назвою – Ост-Індські компанії, які започаткували нову форму підприємництва, що згодом набула широкої популярності.
Товариства з обмеженою відповідальністю своєю появою завдячують німецьким юристам, які за дорученням парламенту в кінці XIX ст. розробили три законопроекти про нову форму товариства, яке мало би привабливі для малого бізнесу риси акціонерного товариства (насамперед, відсутність у акціонерів субсидіарної відповідальності за зобов’язанням товариства) і повного товариства (забезпечення закритості товариства). Один з цих законопроектів був прийнятий німецьким парламентом і досі є чинним. Закон Німеччини від 20 квітня 1892 р. «Про товариства з обмеженою відповідальністю», завдяки ґрунтовності та оптимальності регулювання відносин, що виникають при створенні, функціонуванні та припиненні таких товариств, є взірцем для законодавців інших країн.
Товариство з додатковою відповідальністю фактично є модифікацією товариства з обмеженою відповідальністю і відрізняється від останнього лише наявністю у його учасників додаткової обмеженою відповідальності за зобов’язаннями товариства.
За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми (види) господарських товариств:
повне товариство (ПТ);
командитне товариство (КТ);
акціонерне товариство (АТ);
товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ);
товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).
Повне товариство – це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Основні риси:
різновид господарського товариства;
спеціальне регулювання: ГК України (частини 6 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 119-132), Закон «Про господарські товариства» (статті 66-74);
установчий документ – засновницький договір;
відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна, що регулюється засновницьким договором;
відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства;
можливість використання таких схем управління: а) управління здійснюється спільно всіма учасниками; б) управління доручається або одному, або частині учасників, які діють на підставі підписаного рештою учасників доручення;
повна відповідальність товариства за власними зобов’язаннями (тобто усім майном, що належить йому на праві власності);
субсидіарна солідарна відповідальність учасників товариства за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;
обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у разі: а) відступлення частки учасника (її частини) іншим учасникам або третім особам за згодою усіх учасників; б) правонаступництва у зв’язку з реорганізацією учасника – юридичної особи або спадкуванням у разі смерті учасника – фізичної особи, якщо решта учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників; в) виходу учасника з товариства, про що він має заздалегідь повідомити (за 3 місяці – якщо товариство було створене на невизначений строк, і лише за наявності поважних причин, - якщо товариство було створене на визначений строк; г) виключення учасника з повного товариства, що може мати місце, якщо учасник: систематично не виконує своїх обов’язків; перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства; д) вибуття учасника з незалежних від нього причин (смерті чи визнання померлим учасника – фізичної особи; реорганізації та ліквідації учасника – юридичної особи; визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним чи банкрутом; звернення стягнення на частку учасника в майні товариства);
вимога до учасників товариства – наявність статусу зареєстрованого суб’єкта господарювання (ч. 8 ст. 80 ГК України);
законодавчо встановлена заборона для учасників конкурувати з повним товариством;
додаткові підстави ліквідації ПТ як юридичної особи: якщо в товаристві залишається один учасник і протягом 6 місяців з цього моменту ПТ не переборюється в інше господарське товариство, що може функціонувати у складі однієї особи.
Командитне товариство – це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть щодо боргів додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).
Основні риси:
різновид господарського товариства;
спеціальне регулювання: ГК України (частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-139), Закон «Про господарські товариства» (статті 75-83);
наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників;
установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника – установчим документом відповідно до ЦК (ч. 3 ст. 134) є підписаний такою особою меморандум;
відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування (ці питання регулюються засновницьким договором);
обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства;
відсутність органів товариства, оскільки управління справами повними учасниками;
порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором;
правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 8 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб’єкта господарювання;
можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.
Повні учасники (учасники, які несуть повну відповідальність) командитного товариства:
зобов’язані брати майнову і персональну участь у командитному товаристві;
управляють справами товариства;
несуть субсидіарну солідарну (якщо їх двоє і більше) майнову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;
мають права і обов’язки,аналогічні правам і обов’язкам учасників повного товариства: заборона конкурувати з товариством; вимога про попередження виходу з товариства за 3 місяці, а якщо товариство створене на визначений строк – і за наявності поважних причин;
якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи декільком повним учасникам, - які діють на підставі доручення, підписаного рештою учасників.
Вкладники командитного товариства:
зобов’язані брати лише майнову участь у товаристві (сплачувати як основний, так і додаткові внески);
на момент державної реєстрації товариства зобов’язані внести не менше 25% свого внеску;
мають право брати участь у розподілі прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток;
вправі вимагати першочергового повернення вкладу (перед повними учасниками) у разі ліквідації товариства;
не беруть участі в управлінні справами товариства, але у разі необхідності на підставі і відповідно до виданих доручень можуть діяти від імені товариства;
зобов’язані не перешкоджати здійсненню повними учасниками управління справами товариства;
не несуть субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями товариства, якщо повністю сплатили свої частки і не укладали угод від імені та в інтересах товариства без відповідного доручення;
самостійно відповідають усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення, якщо без відповідних повноважень уклали угоду від імені та в інтересах товариства і останнє не схвалило цю угоду;
набувають статусу повних учасників ( і відповідно – несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном); якщо їх імена включені до найменування КТ (ч. 2 ст. 133 ЦК).
Акціонерне товариство (АТ) – це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної вартості, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім своїм майном; акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій.
Характерні риси:
різновид господарського товариства;
спеціальне регулювання: ГК України (ч. 2 ст. 80, ст. 81), ЦК України (ст. 152-162), Закон від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства» (статті 24-49), Закон від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу» (статті 4-9 та ін.), Закон від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Закон від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»);
поділ статутного капіталу на частки рівної номінальної вартості, що іменуються акціями;
відповідальність АТ за своїми зобов’язаннями лише майном, що належить йому на праві власності;
відсутність у акціонерів субсидіарної майнової відповідальності за зобов’язаннями товариства, якщо вони (акціонери) повністю сплатили свої частки;
засновники – фізичні та/або юридичні особи;
можливість створення АТ однією особою і функціонування у складі однієї особи (акціонера); яскравим прикладом таких АТ є державні/національні акціонерні товариства та холдингові компанії;
законодавчо встановлений мінімальний розмір статутного фонду (не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, чинної на момент створення АТ);
придатність форми АТ для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки (банків, страхових організацій, інвестиційних фондів фондових бірж тощо), господарських об’єднань;
органи управління і контролю АТ: вищий орган – загальні збори АТ (вирішують питання стратегічного характеру); виконавчий орган – правління, дирекція чи директор (забезпечує виконання рішень загальних зборів та здійснює керівництво поточною діяльністю товариства); можуть (а в певних випадках - повинні) створюватися спостережна рада (проміжний орган між загальними зборами і виконавчим органом) і ревізійна комісія (ревізор) як суто контрольний орган;
чисельність складів акціонерів (понад 50 осіб) обумовлює необхідність наявності в системі органів управління спеціального органу – спостережної/наглядової ради, яка виконує складні функції: організаційну (організація діяльності правління), контрольну (за діяльністю правління), захисну (захист інтересів акціонерів у період між проведенням загальних зборів), а також вирішення деяких питань, віднесених до компетенції загальних зборів товариства (крім питань виключної компетенції таких зборів), за наявності відповідного делегування, що зазвичай фіксується в статуті АТ;
участь акціонерів в управлінні залежить від кількості акцій, що належать їм на праві власності;
можливість у засновників (акціонерів) вибору виду АТ – закрите або відкрите;
можливість заручення крупних інвесторів на правах власників привілейованих акцій;
визначення обсягу прав акціонерів залежно від типу акцій (прості чи привілейовані), що їм належать;
вихід акціонера з АТ здійснюється шляхом відчуження акцій;
Акціонерні товариства бувають двох видів: відкрите акціонерне товариство і закрите акціонерне товариство (ст. 81 ГК України, ст. 25 Закону «Про господарські товариства »).
Відмінності між відкритим акціонерним товариством і закритим акціонерним товариством:
порядком розміщення акцій (у ВАТ – шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку без спеціальних обмежень, з ЗАТ – розміщенням серед засновників або серед заздалегідь визначеного кола осіб, а також шляхом купівлі-продажу з виключенням системи торгів);
порядком відчуження акцій: акції ВАТ продаються і купуються вільно (з дотриманням вимог закону); акції ЗАТ не можуть продаватися на фондовій біржі, а продаж їх акціонером товариства повинна здійснюватися з урахуванням переважного права інших акціонерів товариства на придбання таких акцій );
видами підписки на акції, що застосовується при їх емісії: ВАТ – зазвичай відкрита підписка, ЗАТ – закрита (серед заздалегідь визначеного кола осіб);
видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на пред’явника, а ЗАТ – лише іменні);
порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом відкритої підписки, а, отже, і наявністю етапів, не притаманних ЗАТ:реєстрації інформації про акції, оголошення про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань, пов’язаних з результатами підписки);
мінімальним розміром оплати акцій на момент скликання установчих зборів (він має бути не меншим: у ВАТ – ніж30%, а в ЗАТ – 50% номінальної вартості акцій);
переліком обов’язковим для розгляду на установчих зборах питань (у ВАТ він більш значний, що пов’язано з результатами підписки на акції ВАТ );
обсягом обов’язків і відповідальністю засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов’язано з підпискою на акції (обов’язок повернути особам, що підписалися на акції, сплачені ними суми у разі: а) якщо підписка не відбулася; б) якщо установчі збори вчасно не були скликані і передплатники акцій зажадали повернення сплачених сум; в) якщо установчі збори з необхідним кворумом не вдалося зібрати ні першого, ні другого разу);
обсягом публічності діяльності (у ВАТ вона більш значна, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб, і передбачає інформування усіх заінтересованих осіб через органи масової інформації про підписку на акції, про результати фінансово-господарської діяльності).
Правове становище акціонерного товариства як різновиду
господарського товариства визначається ГК (статті 79-92), ЦК (статті 152-162), Законом «Про господарські товариства», проте низка положень цих актів законодавства є колізійними, зокрема: щодо порядку створення (ЦК – шляхом розподілу акцій між засновниками; ГК – при заснуванні ВАТ – шляхом проведення відкритої підписки на акції, ЗАТ – шляхом розподілу акцій між засновниками); щодо назви ради товариства (спостережна рада – відповідно до ГК, наглядова рада – згідно із ЦК) та ін.
У сучасній українській економіці функціонує чимало державних або національних акціонерних товариств (холдингових компаній), які були створені в процесі корпоратизації державних підприємств та об’єднань відповідно до законодавства про корпоратизацію. Такі акціонерні товариства і виконують функції не лише підприємств та інших господарських організацій низової ланки економіки (підприємства, страхові компанії та ін., а й діють як своєрідна форма господарського об’єднання (державні холдингові компанії) і навіть як некомерційні організації (Державне акціонерне товариство «Національна мережа аукціонних центрів», Національний депозитарій).
Характерні риси державного акціонерного товариства (ДАТ):
спеціальне правове регулювання: глава 18 ГК «Корпоративні права»; укази Президента від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію створюються в процесі корпоратизації та приватизації»; Положення про порядок корпоратизації підприємств (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.1993 р. № 556; Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (затверджено рішенням ДКЦПФР від товариства, створеного шляхом корпоратизації. Затверджено наказом Фонду державного майна України від 25.06.2001 р. № 1129 та ін.);
формально має статус відкритого акціонерного товариства, хоча фактично зазвичай є товариством однієї особи (держави в особі Уповноваженого органу);
створюються, як правило, на базі державних підприємств,закритих акціонерних товариств, більш як 75 % статутного фонду яких перебуває у державній власності,а також виробничих та науково-виробничих об єднань, правовий статус яких не відповідає чинному законодавству;
мета перетворення зазначених господарських організацій у відкриті акціонерні товариства – їх підготовка до майбутньої приватизації (строк якої однак,заздалегідь не визначається);
належать до державних суб’єктів господарювання, що забезпечується через володіння державою усім або контрольним пакетом акцій такого товариства і відповідно – здійснення державою в особі уповноважених нею органів та осіб управління (контролю) діяльністю цих товариств;
засновником виступає одна юридична особа – господарське міністерство (відомство), у віданні якого перебуває державне підприємство, що корпоратизується;
статут такого ВАТ розробляється згідно з Типовим статутом відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації;
державна реєстрація товариства здійснюється його засновником в загальному порядку, але без сплати реєстраційного збору;
виконавчий орган товариства – правління – формується:
а) на стадії його створення шляхом перетворення у ВАТ із державного унітарного підприємства – засновником із керівних працівників державного підприємства, головою правління призначається керівник державного підприємства, що корпоратизується;
б) у подальшому (в процесі функціонування, якщо виникає потреба змінити склад правління) – спостережною радою товариства;
- у обов’язковому порядку створюється спостережна рада товариства,
яка формується і діє відповідно до Положення про спостережну раду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.1993 р. № 556; метою діяльності спостережної ради є захист інтересів держави та інших акціонерів; до складу спостережної ради в обов’язковому порядку включаються представники: засновника; банківської установи, що обслуговує акціонерне товариство; трудового колективу товариства; органу приватизації; а якщо корпоратизоване підприємство в установленому порядку визнано монополістом – представник Антимонопольного комітету; персональний склад спостережної ради затверджується спільною постійно діючою комісією Міністерства економіки України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Фонду державного майна України за поданням засновника;
порядок реєстрації та випуску акцій корпоратизованого підприємства регулюється Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (затверджено рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. № 39);
нараховані дивіденди по акціях такого товариства, що належать державі, зараховуються до державного бюджету;
наявність значних особливостей в правовому статусі ДАТ зумовлюють уніфікацію правового регулювання у формі спеціального закону, який, проте, ще не прийнятий.
Товариство з обмеженою відповідальністю – це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межі вартості своїх внесків.
Основні риси:
різновид господарського товариства;
спеціальне регулювання: ГК України (ч. 3 ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон «Про господарські товариства» (статті 50-64);
наявність статусу юридичної особи;
мінімальний розмір статутного фонду – сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент створення товариства;
поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);
відповідальність товариства за власними зобов’язаннями усім совїм майном;
відсутність у учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки;
наявність у учасників, які не повністю сплатили свої вклади, додаткової відповідальності за борги товариства у межах вартості несплаченої частини вкладу, у випадках, передбачених статутом товариства;
наявність органів товариства, за допомогою яких здійснюється управління справами товариства: вищий орган – збори учасників, виконавчий орган – дирекція або одноособовий директор, контрольний – ревізійна комісія (ревізор);
незначні вимоги щодо персональної участі в діяльності товариства його учасників, завдяки закріпленим у законі принципам: 1) діяльності зборів товариства (а саме: визначення кількості голосів, що належать кожному учасникові (пропорційно розміру частки у статутному фонді); визначення кворуму зборів учасників за умови, якщо на них присутні учасники чи їх представники, які володіють у сукупності більш як 60% голосів); прийняття рішень зазвичай простою більшістю голосів присутніх на зборах учасників, а з окремих питань – визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства; при вирішенні питання про виключення учасника з товариства, - якщо за рішення проголосували учасники, що володіють у сукупності понад 50% загальної кількості голосів; застосування принципу одностайності передбачається у випадках: а) прийняття рішень зборами учасників шляхом опитування, при цьому рішення приймається за відсутності заперечень хоча б одного учасника товариства; б) прийняття рішень з питань, не включених до порядку денного: для цього необхідна згода всіх учасників, присутніх на зборах; 2) можливості формування виконавчого органу з найманих працівників, які не є учасниками товариства;
обов’язковість для учасників майнової участі в товаристві: сплатити основний і додаткові (якщо останні передбачені установчими документами або рішенням зборів учасників) внески;
можливість відступлення учасником своєї частки (її частини) іншому учасникові (учасникам) або третім особам (якщо учасники товариства протягом місяця з дня повідомлення про продаж частки не реалізують своє переважне право на купівлю частки);
обмежений рух учасників; зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасника з товариства; б) відступлення частки іншому учасникові (учасникам) або третій особі; в) спадкування частки учасника – фізичної особи або правонаступництва учасника – юридичної особи; г) виходу учасника з товариства;
припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника – фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника – юридичної особи; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасникові з товариства; г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його частки самим товариством; д) звернення стягнення на частку учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна.
ТОВ нерідко ототожнюють з ЗАТ, хоча ці господарські товариства мають не лише спільні риси (яких чимало), а й відрізняються одне від одного.
Відмінні риси:
в ЗАТ статутний фонд поділяється на акції рівної номінальної вартості, а в ТОВ – на частки, розмір яких визначається статутом ТОВ і може бути будь-яким (тобто рівним або різним);
різний мінімальний розмір статутного фонду;
якщо майнова участь акціонера в ЗАТ обмежується повною оплатою акцій, то статутом або рішенням зборів учасників ТОВ може бути передбачена сплата додаткових внесків;
більша складність управління в ЗАТ (може, а якщо в АТ понад 50 акціонерів – повинна створюватися спостережна рада, створення якої в ТОВ законом не передбачається);
вихід із ЗАТ відбувається шляхом відчуження акцій, а з ТОВ – шляхом відступлення частки, викупу частки учасника самим товариством або звернення стягнення на частку учасника на вимогу його кредиторів;
наявність акцій зумовлює накладення на ЗАТ певних обтяжень: необхідність реєстрації випуску акцій, ведення реєстру акціонерів, складніші процедури зміни (особливо зменшення) статутного фонду;
можливість випуску в ЗАТ привілейованих акцій, що дають їх власникам певні привілеї (в ТОВ усі учасники мають однакові права, в т. ч. і на отримання частини прибутку);
вихід учасника з ТОВ без відступлення частки іншому учасникові або третій особі позначається на майновій базі товариства (призводить до її зменшення); вихід акціонера з АТ відбувається шляхом відчуження ним своїх акцій, що не тягне за собою зміни майнової бази АТ (за винятком випадків, коли саме АТ викуповую у акціонера акції).
Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) – це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності – також майном учасників у визначеному установчими документами кратному розмірі до вкладу кожного з них.
Основні риси:
різновид господарського товариства;
спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст. 80), ЦК України (ст.. 151), Закон «Про господарські товариства» (ст. 65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства»;
мінімальний розмір статутного фонду – сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюються вищеназваним Декретом);
поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);
наявність системи органів управління : збори учасників – вищий орган, дирекція (колегіальний) або директор (одноособовий) – виконавчий орган, ревізійна комісія – контрольний орган;
субсидіарна обмежена майнова відповідальність учасників за зобов’язаннями товариства, граничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств) та/або установчими документами ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів;
характер субсидіарної відповідальності учасників – солідарний;
подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища товариства з обмеженою відповідальністю та його учасників, за винятком обсягу відповідальності учасників і пов’язаних з цим питань (у т. ч. змісту статуту).
таємницю від недобросовісного використання.
Тема 3.
Особливості правового режиму окремих категорій майна у сфері господарювання
1. Загальні тенденції правового регулювання відносин власності у сфері економіки.
2. Особливості правового режиму публічних форм власності:
2.1. Право державної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації.
2.2. Право комунальної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації.
2.3. Правові засади приватизації державного та комунального майна.
3. Право приватно-колективної власності:
3.1. Право колективної власності та форми його реалізації.
3.2. Право приватної власності та форми його реалізації.
4. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.
5. Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання.
6. Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав.
7. Правовий режим цінних паперів у господарській діяльності.
1. Загальні тенденції правового регулювання відносин власності у сфері економіки
Відносини власності в Україні протягом останнього півтора-десятиріччя зазнали кардинальної трансформації, що зумовлено переходом від планово-розподільчої економіки до переважно рин кової.
Економічні перетворення відносин власності в процесі сучас ної економічної реформи, яка передбачає запровадження ринкових форм господарювання, здійснюються шляхом:
• подолання гіпертрофії державної власності шляхом: а) при ватизації майна державних підприємств і організацій; б) виділення комунальної власності в самостійну форму власності;
• реформування державного сектора економіки шляхом: а) кор-поратизації державних підприємств; б) застосування форми акціо нерного товариства для започаткування державних господарських організацій двох основних категорій: для безпосереднього здійс нення господарської діяльності (наприклад, Національна акціонерна страхова компанія «Оранта») і для організації господарської діяль ності інших державних підприємств (державні холдингові компанії: «Укрресурси», «Укрпапірпром» та ін.); в) передачі в оренду ціліс них майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів;
• кардинального розширення сфери застосування колективної власності, що має місце як у процесі приватизації, так і в результа ті введення нових організаційно-правових форм господарювання -господарських товариств, а також розширення сфер застосування діяльності виробничих кооперативів;
• легалізації та підтримки приватної власності на засоби вироб ництва;
• залучення іноземного капіталу у вітчизняну економіку з метою її структурної перебудови, підвищення науково-технічного рівня, ор ганізації управління та ефективності вітчизняного виробництва.
2. Особливості правового режиму публічних форм власності
2.1. Право державної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації'
Залежно від суб'єкта права власності розрізняють такі форми права власності:
- право державної власності, суб'єктом якого є народ України, Українська держава, Автономна Республіка Крим;
- право комунальної власності, суб'єктом якого є територіальні громади, які реалізують його через органи місцевого самоврядування;
- право колективної власності, суб'єктом якого є господарські організації корпоративного типу та об'єднання громадян;
- право приватної власності, суб'єктом якого є громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства.
Залежно від ступеня персоніфікації суб'єкта права власності розрізняють:
• право публічної власності, суб'єктом якого є заздалегідь неви-значене і постійно змінюване коло (суб'єктом права державної
власності є народ України, а права комунальної власності - члени територіальної громади);
• право приватно-колективної власності, суб'єкт якого більш-менш чітко визначений - певне коло фізичних та/або юридичних осіб (право колективної власності) або певна фізична особа (право приватної власності).
Вказані види права власності мають спільні риси. Право держав ної та право комунальної власності мають генетичний зв'язок, оскільки друге виокремилося з першого. Відповідно до редакції Закону «Про власність» від 07.02.1991 р. комунальна власність роз глядалася як вид державної і лише після прийняття 28.06.1996 р. Конституції України вони почали розглядатися як окремі форми власності.
Право державної власності на засоби виробництва в об'єктив-ному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють від носини державної власності щодо цього майна.
Право державної власності на засоби виробництва в суб'єктив-ному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість суб'єкта цього права використовувати належні йому засоби вироб ництва своєю владою в інтересах народу України.
Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:
• функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва у тому числі) здійснюються вищими органами дер жавної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноважен ня щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих ча стин єдиного фонду державної власності в господарське управлін ня певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;
• суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;
• реалізація права державної власності здійснюється за допо могою створених державою підприємств та організацій, які діють в певних правових формах.
Великий масив об'єктів права державної власності, специ фіка правового статусу суб'єкта - держави, яка діє через систему органів, підприємств та організацій, зумовлює численність пра вових форм реалізації права державної власності у сфері еконо міки.
Правові форми реалізації права державної власності - це вре гульовані правом, різні за призначенням та способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських ор ганізацій, пов'язані з використанням державного майна. Можна виділити кілька таких форм:
1. Загальне управління фондом державної власності, що здійс нюється вищими органами державної влади;
2. Господарське управління окремими частинами фонду стосов но засобів виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими міністерствами та відомствами, Фондом дер жавного майна України, державними господарськими об'єднаннями -в частині делегованих їм функцій відповідними господарськими мі ністерствами через такі повноваження: створення, реорганізація та ліквідація державних підприємств та організацій, визначення мети та предмета їх діяльності (затвердження статутів та положень), здійс нення контролю за ефективністю використання ними державного майна, встановлення підвідомчим підприємствам економічних лімітів та нормативів, розміщення державних замовлень тощо;
3. Корпоративні права: створення державних (національних) акціонерних товариств (холдингових компаній) та участь у госпо дарських організаціях корпоративного типу разом з іншими осо бами. Корпоратизація державних підприємств (перетворення дер жавних унітарних підприємств у відкриті акціонерні товариства) була започаткована Указом Президента від 15.03.1993 р. Низка пи тань, пов'язаних з корпоратизацією, регулюється Указом Прези дента від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі +корпоратизації та приватизації», а відносини, що виника ють у процесі створення змішаних ВАТ (за участю держави та осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації) - Законом України «Про приватизацію державного майна», відповідно до якого на базі підприємств військово-промислового комплексу, що потре бують інвестування, можуть створюватися ВАТ із залишенням у власності держави контрольного пакета акцій (ч. З ст. 5 цього Закону). Основні засади управління державними корпоративними правами визначаються в главі 18 ГК України «Корпоративні права»;
4. Господарське відання державними засобами виробництва здійснюється державними підприємствами - суб'єктами цього права. Зміст права господарського відання державного підприєм ства становлять повноваження щодо володіння, користування та розпорядження закріпленим за підприємством майном з дотри манням вимог закону і статуту підприємства;
5. Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та казенними підприємствами - суб'єк тами цього права. Воно передбачає цільове володіння, користу вання та розпорядження державним майном з істотними обмежен нями законом, статутом та вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить дане підприємство;
6. Оренда державного майна здійснюється на підставі догово рів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціо нують на базі колективної та приватної власності; регулюється За коном «Про оренду державного та комунального майна».
2.2. Право комунальної власності на засоби виробництва та правові форми його реалізації
Право комунальної власності на засоби виробництва в об 'єк-тивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини комунальної власності.
Право комунальної власності на засоби виробництва в суб'єк-тивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можли вість територіальної громади - як суб'єкта цього права - викорис товувати належне їй майно (володіти, доцільно, економно й ефек тивно користуватися і розпоряджатися) на свій розсуд і в своїх ін тересах.
Право комунальної власності виокремилося із права держав ної власності і на даний час зберігає значний генетичний зв'язок з ним. Зокрема, основною підставою набуття права комунальної власності є безоплатна передача державою майна територіальним громадам.
Первісне виділення об'єктів комунальної власності проходило ще в рамках державної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 04.11.1991р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) влас ністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць (ко мунальною власністю)». Цією постановою був визначений перелік підприємств, установ і організацій, майно яких передавалось у ко мунальну власність (на рівні області), вказано, що все інше держа вне майно складає загальнодержавну власність, і встановлено поря док вирішення питань про передачу окремих об'єктів загально державної в комунальну власність і навпаки.
У подальшому в основному здійснювався перерозподіл об'єк тів між загальнодержавною (державною) і комунальною власністю
шляхом їх передачі. Нині порядок такої передачі регулюється За коном України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».
Особливістю передачі, яка також засвідчує збереження зв'язку між державною та комунальною власністю, є те, що передача об'єктів здійснюється безоплатно: передача підприємств прова диться разом з усіма активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів не завершеного будівництва - також з проектно-кошторисною доку ментацією. Крім безоплатної передачі, підставами набуття права комунальної власності є створення та придбання майна в порядку, встановленому законодавством.
Реалізація територіальною громадою функцій власника здійс нюється відповідним органом місцевого самоврядування через такі повноваження:
• розробка і затвердження стосовно відповідної територіаль ної одиниці програм соціально-економічного розвитку, місцевого бюджету та звіту про його виконання, місцевих програм привати зації, переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, порядку та умов приватизації комунальної влас ності;
• прийняття рішень про створення, ліквідацію та реорганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності; про від чуження майна, в т. ч. виробничо-господарського призначення;
• розгляд проектів планів підприємств і організацій, що діють на базі комунальної власності відповідної територіальної громади, здійснення контролю за їх виконанням;
• встановлення порядку та здійснення контролю за викорис танням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;
• внесення пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, уста нов та організацій, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що належать до державної та інших форм власності;
• передача іншим органам, зокрема відділам, управлінням вико навчого комітету відповідної ради, повноважень щодо управління майном, що належить до комунальної власності даної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.
Повне господарське відання комунальним майном (здійснюється комунальними підприємствами, які функціонують з метою отри мання прибутку).
Оперативне управління комунальним майном (здійснюється комунальними установами - закладами освіти, охорони здоров'я тощо та комунальними некомерційними підприємствами, діяль ність яких дотується з місцевого бюджету).
Оренда комунального майна здійснюється на підставі Закону «Про оренду державного та комунального майна» та договорів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціону ють на базі колективної та приватної власності.
2.3. Правові засади приватизації державного та комунального майна
Одним з основних напрямів реформування вітчизняної еконо міки і визначальним для забезпечення ринкових засад її функціо нування є приватизація державного та комунального майна.
Відповідно до легального визначення (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна») приватизацією є відчу ження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних і юридичних осіб, які можуть бути покупцями в процесі прива тизації. На початкових етапах приватизації (в першій половині 90-х років XX ст., коли відбувалася приватизація майна невели ких державних підприємств) основною метою приватизації дер жавного майна було формування значного прошарку приватних і колективних власників за рахунок передання їм державного майна на праві власності.
Сучасний етап приватизації характеризується новими пріорите тами, оскільки мала приватизація вже майже завершена, в основно му приватизовано також майно середніх державних підприємств, а на порядку денному стоїть питання приватизації стратегічно важли вих і крупних державних підприємств. У зв'язку з цим основною метою приватизації є вирішення складного завдання: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, за лучення коштів на структурну перебудову економіки. Вирішення цих завдань має забезпечити:
(а) індивідуальна приватизація, що здійснюється на принципах: максимальної економічної ефективності; вибору найбільш опти мальних способів приватизації; індивідуального підходу до прива тизації; створення умов для концентрації управління в руках про мислового інвестора (вітчизняного чи іноземного інвестора або їх об'єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідної продукції та мають реальні важелі щодо управління підприємством та виконання ним інвестиційних зо бов'язань);
(б) застосування переважно конкурентних способів привати зації, що мають забезпечити продаж об'єктів приватизації за мак симальною ціною та з покладенням на покупця інвестиційних зобов'язань (щодо застосування новітніх технік і технологій, мо дернізації виробництва, збереження та збільшення частки підпри ємства на ринку певного товару, підвищення конкурентоспромож ності товарів, робіт, послуг приватизованого підприємства тощо) і здійснення приватизації виключно за грошові кошти (національну та іноземну валюту, що визнається конвертованою Національним банком України).
Проте в процесі приватизації має бути забезпечена і її соціаль на спрямованість, що віддзеркалюється в таких принципах прива тизації, як: законність; державне регулювання та контроль за при ватизаційними процесами та післяприватизаційною діяльністю підприємств; додержання антимонопольно-конкурентного законо давства; надання пільг членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, в т. ч. пріоритетного права на придбання май на (акцій) своїх підприємств; інформування громадськості про приватизаційні процеси та прийняття органами приватизації від повідних рішень та ін.
Реформування вітчизняної економіки - одне із стратегічних на прямів державної економічної політики, безпосередньо пов'язане з відносинами власності, правовим статутом суб'єктів господарських відносин, антимонопольно-конкурентним регулюванням. Зазначені питання відповідно до Конституції України (ст. 92) мають регулю ватися державою і, як правило, у формі закону.
Приватизаційне законодавство почало формуватися на початку 90-х років і на сьогодні налічує велику кількість нормативно-пра вових актів різної юридичної сили. Проте слід мати на увазі, що приватизаційне законодавство складається з трьох гілок:
• законодавство про приватизацію майна державних підпри ємств та організацій, державних часток в майні господарських ор ганізацій зі змішаною формою власності;
• законодавство про приватизацію земельних ділянок;
• законодавство про приватизацію державного житлового фонду.
Хоча всі ці гілки приватизаційного законодавства тісно між со бою пов'язані, проте інститутом господарського законодавства є перша з вищеназваних гілок.
Система законодавства про приватизацію майна державних і комунальних підприємств та організацій, державних часток у майні господарських організацій зі змішаною формою власності (далі -законодавство про приватизацію державного майна) складається з таких нормативно-правових актів:
1. Законів:
від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна (діє в редакції Закону від 19.02.1997 р.);
від 06.03.1992 р. «Про приватизацію майна невеликих держав них підприємств (малу приватизацію)» - діє в редакції Закону від 15.05.1996 р.;
від 06.03.1992 р. «Про приватизаційні папери» (передбачає три різновиди приватизаційних паперів: приватизаційні майнові сертифі кати, земельні бони та житлові чеки, проте в обігу був лише перший вид до травня 1999 р., коли завершена була сертифікатна приватизація;
від 10.07.1996 р. «Про особливості приватизації майна в агро промисловому комплексі»;
від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної влас ності, що не підлягають приватизації»;
від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації» (ця програма, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, бу ла розрахована на три роки - 2000-2002 роки, проте її чинність по довжена до прийняття нової Програми приватизації);
від 18.05.2000 р. «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України»;
від 14.09.2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавер шеного будівництва» та ін.;
2. Декретів Уряду, в т. ч. від 17.03.1993 р. «Про довірчі това риства»;
3. Указів Президента:
від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»;
від 19.06.1995 р. «Про забезпечення управління майном, що є У загальнодержавній власності, в процесі приватизації» та ін.;
4. Постанов Кабінету Міністрів України:
Порядок перетворення у процесі приватизації державних,
Відповідно до ч. 4 ст. З Закону України «Про приватизацію держав ного майна» відчуження майна, що є комунальною власністю, регулю ється законами з питань приватизації державного майна та здійснюється органами місцевого самоврядування. орендних підприємств і підприємств зі змішаною формою влас ності у відкриті акціонерні товариства: Затв. постановою Кабі нету Міністрів України від 11.09.1996 р. № 1099 (з наступними змінами);
від 03.08.1998 р. № 1301 «Про затвердження Положення про передприватизаційну підготовку підприємств»;
Методика оцінки вартості майна під час приватизації: Затв. по становою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 р. № 1554 та ін.;
5. Відомчих нормативних актів:
Фонду державного майна України (ФДМУ):
• Положення про умови укладення (переукладення) угоди що до проведення підготовки об'єктів до приватизації: Затв. наказом ФДМУ від 22.01.1998 р. № 85;
• Положення про умови укладення (переукладення) угоди про продаж майна, що перебуває у державній власності: Затв. наказом ФДМУ від 27.03.1998 р. № 601;
• Порядок внесення в статутні фонди ВАТ, що створюються в процесі приватизації, і вилучення з них фінансово-майнових акти вів підприємств: Затв. наказом ФДМУ від 16.02.1998 р. № 235;
• Про укладення угод на проведення експертної оцінки майна: Наказ ФДМУ від 16.02.1998 № 239;
• Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів: Затв. наказом ФДМУ від 02.07.1998 р. № 1303;
• Порядок передачі функцій управління майном державного підприємства до державних органів приватизації у зв'язку з прий няттям рішення про приватизацію цього майна: Затв. наказом ФДМУ від 31.03.2000 р. № 667;
• Примірний договір купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства за некомерційним конкурсом: Затв. наказом ФДМУ від 17.04.2000 р. № 807;
• Положення про порядок приватизації об'єктів групи Ж: Затв. наказом ФДМУ від 14.08.2000 р. № 1693;
• Положення про порядок приватизації об'єктів незавершено го будівництва: Затв. наказом ФДМУ від 11.09.2000 р. № 1894;
• Наказ ФДМУ від 16.10.2000 р. № 2140 «Про порядок підго товки та подання на опублікування інформаційних повідомлень про конкурси»;
• Положення про порядок експертної оцінки цілісних майно вих комплексів під час їх приватизації шляхом викупу та продажу конкурентними способами: Затв. наказом ФДМУ від 28.04.2001 р. № 763 та ін.
Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР):
• Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації: Затв. рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. № 39 та ін.
Зазначені нормативно-правові акти (насамперед, закони) ви значають мету, принципи, об'єкти, суб'єкти, способи приватизації, вимоги до угод приватизації, відповідальність за порушення вимог приватизаційного законодавства та угод приватизації.
Відповідно до ст. 5 Закону «Про приватизацію державного майна» до об'єктів права державної власності, що підлягають при ватизації, належать:
• цілісні майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів;
• об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;
• акції (частки, паї), що належать державі у майні господарсь ких товариств та інших об'єднань.
Остання з названих категорій на нинішньому етапі приватиза ції (приватизації великих та стратегічно важливих підприємств) зумовлює ту обставину, що основним об'єктом приватизації є акції відкритих акціонерних товариств, створених на базі унітарних дер жавних підприємств у процесі їх корпоратизації чи приватизації.
Проте не все державне майно може бути об'єктом приватизації. Насамперед, це стосується майна, що має загальнодержавне зна чення, зокрема:
а) об'єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатності, економічної незалежності, а також об'єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу державного суверенітету України;
б) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збе реження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духов них цінностей;
в) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гаран тує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виго товлення, використання або реалізації небезпечної продукції, по слуг або небезпечних виробництв;
г) об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому. Розгорнутий перелік таких об'єктів дається в ч. 2 ст. 5 Закону
«Про приватизацію державного майна» та Законі від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підляга ють приватизації», в який щорічно вносяться зміни. Суб'єктами приватизації відповідно до ст. 6 Закону «Про при ватизацію державного майна» є:
• державні органи приватизації;
• покупці (їх представники);
• посередники.
До системи державних органів приватизації належать: Фонд державного майна (ФДМ) України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим.
На державні органи приватизації покладено виконання функцій власника державного майна у процесі його приватизації, в т. ч. здійснення у межах наданої компетенції повноважень щодо:
- здійснення повноважень власника державного майна в про цесі його приватизації;
- зміни організаційно-правової форми державних унітарних підприємств;
- створення комісій з приватизації;
- затвердження планів приватизації майна, що перебуває в державній власності, та планів розміщення акцій ВАТ у процесі приватизації;
- укладення угод приватизації, в т. ч. договорів купівлі-про дажу державного майна в процесі його приватизації;
- контролю виконання умов договорів купівлі-продажу держа вного майна, включаючи й умови післяприватизаційної експлуата ції підприємств.
Покупцями в процесі приватизації можуть бути особи, перехід права власності до яких може забезпечити досягнення цілей приватизації. Ст. 8 Закону «Про приватизацію державного майна» серед потенційних покупців зазначає:
• громадян України (крім працівників державних органів при ватизації), іноземних громадян, осіб без громадянства; у разі спі льної участі кількох (багатьох) громадян (в т. ч. членів трудового колективу державного підприємства) в приватизації одного об'єк та вони мають створити господарське товариство;
• юридичні особи, зареєстровані на території України (крім органів державної влади та юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25%);
• юридичні особи інших держав (підприємства та організації, створені відповідно до вимог законодавства іншої, ніж Україна, держави).
Державна програма приватизації (п. 9) закріплює одним з пріо ритетів приватизації індивідуальну приватизацію, серед ознак якої -
продаж промисловому інвесторові пакета акцій, що забезпечує контроль над приватизованим підприємством і, відповідно,- мож ливість покладення на такого інвестора відповідальності за недо тримання інвестиційних зобов'язань післяприватизаційної експлу атації підприємства за договором купівлі-продажу.
Посередники в процесі приватизації, залежно від характеру їх послуг, можуть бути поділені на дві групи:
• оперативні посередники (надають послуги щодо підготовки об'єкта до приватизації, оцінки та продажу майна, а також консу льтаційні послуги покупцям щодо вибору об'єкта приватизації, підготовки необхідних документів тощо);
• фінансові посередники (зменшують ризики покупців у про цесі приватизації, сприяють розвиткові фондового ринку); роль посередників у процесі приватизації виконують довірчі товариства (їх правове становище визначається Декретом КМ України від 17.03.1994 р. «Про довірчі товариства»), інститути спільного інвес тування/інвестиційні фонди та компанії (першим нормативним ак том, що визначав їх правове становище, був Указ Президента від 19.02.1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії», дія якого обмежена у зв'язку з набуттям чинності Законом від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»), а також інші фінансові посе редники.
Приватизація майна державних підприємств здійснюється в передбаченому законом порядку, який включає такі етапи:
- опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;
- прийняття державним органом приватизації рішення про приватизацію об'єкта, виходячи із завдань Державної програми приватизації чи на підставі поданої заяви потенційного покупця;
- опублікування інформації про прийняття рішення про прива тизацію об'єкта;
- проведення аудиторської перевірки фінансової звітності під приємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої прива тизації);
- затвердження державним органом приватизації протягом мі сяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта складу комісії з приватизації об'єкта; основне призначення цієї комісії -розробка проекту плану приватизації (плану розміщення акцій від критого акціонерного товариства, створеного на базі державного підприємства в процесі його приватизації);
- затвердження державним органом приватизації плану прива тизації або плану розміщення акцій ВАТ, створених у процесі приватизації та корпоратизації;
- реалізація зазначеного плану та укладення відповідно до нього договорів купівлі-продажу об'єктів (об'єкта) приватизації; пріоритет надається конкурентним способам приватизації, що пе редбачають конкуренцію покупців (конкурси, аукціони); неконку-рентні способи (викуп об'єкта приватизації) застосовуються: щодо реалізації членами трудового колективу підприємства, що прива тизується, свого переважного права на придбання акцій підприєм ства в межах визначеної законом суми (45 неоподатковуваних мі німумів доходів громадян) на пільгових засадах (за половину їх номінальної вартості); щодо майна, не проданого на конкурсі, аук ціоні; щодо об'єкта малої приватизації, зданого в оренду, якщо умовами договору оренди, укладеного до набуття чинності Зако ном «Про оренду державного та комунального майна», був перед бачений викуп; якщо такий спосіб приватизації передбачений аль тернативним планом приватизації, затвердженим державним орга ном приватизації;
- контроль за виконанням покупцями умов угод приватизації, включаючи й інвестиційні зобов'язання. Останній етап є досить відповідальним, за його результатами державні органи приймають рішення про застосування відповідних форм та видів відповідаль ності, якщо з'ясовується порушення покупцем взятих зобов'язань.
Приватизаційним законодавством передбачаються три основні форми відповідальності за порушення угод приватизації: відшко дування збитків; сплата неустойки (штрафу, пені); оперативно-господарські санкції (відмова від пролонгації договору, розірвання договору тощо).
Ці види господарсько-правової відповідальності передбачені такими нормативними актами:
А) Відшкодування збитків. Передбачається ст. 224 Господарсь кого кодексу та ст. 623 Цивільного кодексу (як універсальний вид відповідальності, що покладається на боржника у разі завдання кредиторові збитків внаслідок невиконання або неналежного ви конання зобов'язань) та п. 6 ст. 29 Закону України «Про привати зацію державного майна», що встановлює таку форму відповіда льності за завдання збитків порушенням законодавства про прива тизацію, а також внаслідок зроблених витрат щодо забезпечення збереження об'єктів приватизації до моменту фактичної передачі майна покупцеві;
Б) сплата неустойки (штрафу, пені), яка встановлюється:
- п. 5 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна»: 1) за порушення покупцем встановлених умовами догово ру купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі - пеня в розмірі 0,1% вартості невнесених інвестицій за кожний день прострочення; 2) у разі невнесення інвестицій на день подання позову про розірвання договору - штраф у розмірі 10% загального обсягу інвестицій; 3) у разі недотримання покуп цем зобов'язань щодо збереження протягом визначеного періоду профілю діяльності приватизованого об'єкта - штраф у розмірі 10% вартості придбаного майна;
- п. 4 ст. 29 Закону «Про приватизацію державного майна» та п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.1997 р. № 910 «Про порядок сплати і розмір неустойки за повну або часткову не сплату покупцями коштів за об'єкт приватизації» - за несплату протягом 60 днів з моменту укладення чи реєстрації нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу об'єкта приватизації шля хом викупу, на аукціоні або за конкурсом - неустойка в розмірі 20% ціни, за яку куплено об'єкт приватизації;
- п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.1997 р. № 910 - у разі несплати у встановлений термін неустойки за не сплату коштів за об'єкт приватизації - неустойка (обчислюється від суми простроченого платежу) у формі пені, розміром не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на період, за який спла чується пеня (Закон України від 22.11. 1996 р. «Про відповідаль ність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»).
Водночас слід зазначити, що можливість встановлення відпо відальності за порушення умов договору згідно з положеннями наведених нормативних актів не вичерпується, оскільки в дого ворі можуть бути (а згідно із п.2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» обов'язково включаються) інші умови1, однак
Зокрема, умови щодо: здійснення програм технічного переозброєння виробництва, впровадження прогресивних технологій; здійснення комплексу заходів щодо збереження технологічної єдності виробництва і технологічних циклів; збереження та раціонального використання робо чих місць; виконання вимог антимонопольного законодавства; збере ження номенклатури та обсягу виробництва продукції (послуг) відповід но до бізнес-плану; завершення будівництва житлових будинків; утри мання об'єктів соціально-побутового призначення; виконання заходів Щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та охорони навко лишнього середовища; внесення інвестицій виключно в грошовій формі, 'х розміру та строків; виконання встановлених мобілізаційних завдань.
цей Закон не встановлює відповідальність у формі неустойки за порушення таких зобов'язань. Лише п. 24 Типового договору купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі приватизації, за некомерційним конкурсом і п. 20 Типового договору купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства за комерційним конкурсом передбачає сплату покупцем за невиконання передбачених умовами конкурсу і зафіксованими в договорі купівлі-продажу зобов'язань щодо збе реження протягом визначеного терміну кількості робочих місць (за винятком скорочення, пов'язаного із санацією та реструктури зацією підприємства) - штраф у розмірі 12-кратної суми середньої заробітної плати за кожного звільненого працівника (зазначені су ми перераховуються на рахунок служби зайнятості);
В) Господарьско-оперативні санкції передбачаються у формі:
- розірвання договору (угоди приватизації) у разі невиконання покупцем договірних зобов'язань (п. 5 ст. 29 Закону «Про прива тизацію державного майна», п. 8 ст. 23 Закону «Про приватиза цію майна невеликих державних підприємств (малу приватиза цію)» і в усіх типових договорах купівлі-продажу об'єкта прива тизації, а також у вищеназваних положеннях про угоди, що укладаються державними органами приватизації з оперативними посередниками на підготовку, експертну оцінку та продаж об'єк тів приватизації;
- анулювання рішення про викуп або результати конкурсу (аукціону) і відповідно - розірвання договору (угоди приватизації) за несплату об'єкта приватизації протягом 60-денного терміну з мо менту укладення чи реєстрації відповідної угоди (п. 4 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна»;
- відмова від пролонгації угоди приватизації з оперативним по середником: на проведення експертної оцінки майна (п. 22 Поло ження від 08.01.1998 р. № 16); щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації (п.15 Положення від 22.01.1998 р. № 85); про продаж державного майна (п. 11 Положення від 27.03.1998 р. №601).
Використання законодавцем своєрідної санкції - неповернення покупцеві частково внесених ніш інвестицій у разі розірвання до говору купівлі-продажу за порушення умов щодо їх внесення (ч. 5 ст. 29 Закону «Про приватизацію державного майна»),- слід розці нювати як своєрідне відшкодування збитків державі і підприєм ству, щодо майнового комплексу чи пакету акцій якого укладався договір купівлі-продажу (угода приватизації).
3. Право приватно-колективної власності
3.1. Право колективної власності та форми його реалізації
Право колективної власності - це юридично визначене і забезпе чене право організації - юридичної особи, створеної на базі об'єд нання майна її членів (учасників), використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників).
При праві колективної власності суб'єкт, який передав своє майно до такої власності, втрачає на цю річ право власності, отри муючи натомість зобов'язальні (корпоративні) права щодо нового власника - організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб'єкт, а саме: а) право на отримання грошового чи майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника -юридичної особи у разі виходу зі складу її учасників (членів); б) право участі в розподілі майна юридичної особи у разі її лікві дації; в) право на отримання частини чистого прибутку (дивіден дів) суб'єкта колективної власності; г) право участі в управлінні справами юридичної особи, що діє на базі колективної власності, якщо інше не передбачено її установчими документами.
Суб'єктом права колективної власності є організація корпора тивного типу зі статусом юридичної особи.
Об'єктами права колективної власності можуть бути:
- статутний (складений) капітал юридичної особи - суб'єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайо вих внесків) її учасників (членів);
- викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;
- кредити банків, отримані суб'єктом права колективної влас ності;
- виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, на буте суб'єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).
Однак не може бути об'єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту1, в т. ч. цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, що є монополією держави (діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних
Перелік таких об'єктів затверджено Постановою Верховної Ради України від 17.06.1992 р. «Про право власності на окремі види майна» // Відомості Верховної Ради України.- 1992-№ 35.- Ст. 517.
речовин і прекурсорів, виготовленням та реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурш тину, охороною найважливіших об'єктів права державної власності).
Як правило, суб'єкт права колективної власності сам викорис товує належне йому майно своєю владою і в інтересах його учас ників (членів). При цьому він може використовувати такі правові форми реалізації права колективної власності:
право господарського відання при створенні суб'єктом права колективної власності унітарного підприємства-невласника, що має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;
право оперативного управління щодо створеної суб'єктом пра ва колективної власності юридичної особи, якщо діяльність остан ньої фінансується засновником;
оренда, на підставі якої об'єкти права колективної власності передаються в користування іншим особам.
3.2. Право приватної власності на засоби виробництва
Право приватної власності - це юридично визначене і забезпе чене право фізичної особи (громадянина України, особи без грома дянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.
Суб'єкт права приватної власності - фізична особа (фізичні особи) чи створене ним (ними) приватне підприємство-власник.
Об'єктами права приватної власності може бути майно виробни чого призначення, в т. ч. засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, цінні папери, гроші, за винятком майна, вилуче ного з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких здійснюється діяльність, що належить до монополії держави.
Суб'єкт права колективної власності зазвичай сам використо вує належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, од нак може застосовувати такі правові форми реалізації права приват ної власності, як:
право господарського відання при створенні унітарного підпри ємства-невласника з найманим працівником, яке має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;
право оперативного управління щодо створеної суб'єктом пра ва приватної власності юридичної особи, якщо діяльність остан ньої фінансується засновником;
оренда, на підставі якої об'єкти права приватної власності пе редаються в користування іншим особам.
4. Використання природних ресурсів у сфері господарювання
Природні ресурси, як особлива категорія майна, що використо вується у сфері господарювання, характеризуються особливим ре жимом правовим режимом, якому притаманні такі риси:
І. Спеціальне регулювання, що здійснюється низкою нормативно-правових актів:
Конституцією України: ст. 13 - визначає коло об'єктів права власності Українського народу і права кожного громадянина кори стуватися цими об'єктами; ст. 14 - щодо землі як основного націо нального багатства, щодо гарантування та реалізації права власно сті на землю;
Господарський кодекс України, який містить гл. 15 «Викорис тання природних ресурсів у сфері господарювання» (ст. 148 - ви значає особливості використання природних ресурсів у сфері гос подарювання; статті 149-153 встановлюють основні засади вико ристання природних ресурсів суб'єктами господарювання, права та обов'язки останніх);
Цивільний кодекс України: ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює обов'язок учасників цивільних відносин при здійсненні цивільних прав утри муватися від дій, які могли б завдати шкоди довкіллю; ст. 324 ЦК «Право власності Українського народу» (дублює відповідні поло ження Конституції), ст. 373 ЦК - «Земля (земельна ділянка) як об'єкт права власності»; регулюється низка питань, пов'язаних з майновими правами на землю (земельну ділянку), в т. ч. правом власності (статті 373-385), правом користування чужою земель ною ділянкою для сільськогосподарських потреб (статті 407-412), а також для забудови (статті 413-417);
спеціальні кодекси про окремі види природних ресурсів: Лісовий кодекс від 21.01.1994 р., Кодекс «Про надра» від 27.07.1994 р., Вод ний кодекс від 06.06.1995 р., Земельний кодекс від 25.10.2001 р.;
закони: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природно го середовища», від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ», Гірничий закон України від 06.10.1999 р. таін.;
підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до зазначених кодексів та законів.
II. Визначення природних ресурсів (землі, надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів, що знаходяться
в межах території України, природних ресурсів її континентально го шельфу, виключної/морської економічної зони) об'єктами права власності Українського народу, що реалізується від імені народу органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;
III. Закріплення за кожним громадянином права користування (відповідно до закону) природними об'єктами права власності Укра їнського народу.
IV. Використання суб'єктами господарювання в їх господарсь кій діяльності природних ресурсів у порядку спеціального або за гального природокористування відповідно до актів законодавства.
V. Можливість отримання суб'єктами господарювання для здійс нення господарської діяльності природних ресурсів (землі/земельної ділянки із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопошире-ними корисними копалинами, що знаходяться в ній) на праві влас ності або праві користування відповідно до порядку, встановленого земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством;
VI. Закріплення за суб'єктами господарювання низки спеціаль них прав та обов'язків щодо використання природних ресурсів, на даних на праві власності або праві користування:
А) Права:
- експлуатувати корисні властивості наданих суб'єкту господа рювання природних ресурсів;
- використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій суб'єкту господарювання земельній ділянці;
- одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;
- одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податкови ми пільгами при здійсненні зазначених заходів;
- вимагати компенсації шкоди, завданої належним суб'єкту гос подарювання природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усу нення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.
Б) Обов'язки:
- використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для викорис тання у господарській діяльності;
- ефективно й економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;
- здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ре сурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;
- своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;
здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;
- відшкодовувати збитки, завдані суб'єктом господарювання власникам або первинним користувачам природних ресурсів.
5. Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання
У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на різноманітні ре зультати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе зна чення для господарської діяльності (виробничої та торговельної)1. До об'єктів права промислової власності належать;
• винаходи та корисні моделі;
• промислові зразки;
• сорти рослин та породи тварин;
• торговельні марки (знаки для товарів і послуг);
• комерційне (фірмове) найменування;
• географічне зазначення;
• комерційна таємниця;
• комп'ютерні програми;
• компіляція даних (бази даних);
• виконання;
• наукові відкриття;
• компонування (топографія) інтегральних мікросхем;
• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов лення;
• інші об'єкти, передбачені законом.
Гражданское и горговое право капиталистических государств: Учеб-ник / Под ред. Васильєва Е. А- М.: Международньїе отношения, 1993.-С.486.
З огляду на надання особливої охорони об'єктам права промис лової власності, їм притаманний спеціальний правовий режим, що характеризується такими рисами:
Спеціальне правове регулювання здійснюється за допомогою системи нормативно-правових актів:
Кодексів::
Господарського кодексу, який містить главу 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності» (стат ті 154-162);
Цивільного кодексу, в якому ціла книга (кн. 4 «Право інтелекту альної власності» з 12 глав); присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності.
Законів:
загального - від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11.07.2001 р.);
спеціальних - (щодо певних об'єктів права промислової влас ності):
від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», який регулює відносини, пов'язані із використанням інвестиційного проекту будів ництва, в т. ч проведення обов'язкової державної комплексної екс пертизи цих проектів як необхідної умови їх реалізації;
від 13.12.1991 р. «Про основи державної політики у сфері нау ки і наукової діяльності»;
від 21.04.1993 р. «Про охорону прав на сорти рослин»;
від 25.06.1993 р. «Про науково-технічну інформацію»;
від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні мо делі» (в редакції Закону від 01.06.2000 р.);
від 15.12.1993 р. «Про племінне тваринництво»;
від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»;
від 15.12.1993 р. «Про насіння»;
від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкурен ції» (передбачає захист від неправомірного використання комер ційної таємниці, товарного знаку та інших об'єктів права проми слової власності для досягнення переваг у сфері економічної конкуренції);
від 05.11.1997 р. «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»;
Акти Уряду України:
Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»;
Положення про представників у справах інтелектуальної влас-
ності: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1994 р. №545 та ін.
Відомчі нормативно-правові акти:
Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідо цтва України на знаки для товарів і послуг: Затверджено наказом Держпатенту України від 28.07.1995 р. № 116;
Правила складання та подання заявок на винахід та заявки на корисну модель: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 22.01.2001 р. № 22;
Положення про Державний реєстр патентів і деклараційних па тентів України на винаходи: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 12.04.2001 р. № 291;
Правила складання, подання та проведення експертизи заявки на реєстрацію кваліфікованого походження товару: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 17.08.2001 р. № 598;
Правила складання та подання заявки на промисловий зразок: Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 18.02.2002 р. №110 та інші.
Міжнародні договори (конвенції):
Паризька конвенція щодо охорони промислової власності від 29 березня 1883 р.
Суб'єкти господарювання на мають правомочності щодо ви користання певних об'єктів права промислової власності відпо відно до Цивільного та Господарського кодексів, вищезгаданих законів.
Особливості використання прав на об'єкти промислової власно сті передбачені Господарським кодексом (щодо відносин, не вре гульованих цим кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України та законів):
• щодо використання винаходу, корисної моделі та проми слового зразка, а також прав на сорти рослин і породу тварин (ст. 156 ГК України; глави 39 і 42 ЦК України; закони «Про охо рону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки»; «Про охорону прав на сорти рослин», «Про племінне тваринництво»);
а) право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчу ється патентом;
б) використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання є:
виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в гос подарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберіган ня із зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;
застосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропонування його для застосування в Україні за умов, перед бачених Цивільним кодексом України;
пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначе ною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону;
в) володілець патенту може передавати свої права щодо викори стання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як вклад у статутний фонд підприємства;
• щодо використання торговельної марки (статті 157-158 ГК України; глава 44 ЦК України):
а) право інтелектуальної власності на торговельну марку засвід чується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом; торговельна марка, що належить кільком особам (торговельна мар ка об'єднання, спільна торговельна марка), підлягає реєстрації в установленому законом порядку;
б) використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих ви даннях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмар ках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг. Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєст ровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу;
в) суб'єкти права на торговельну марку можуть проставляти по переджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні;
г) суб'єкти права на торговельну марку, які здійснюють посеред ницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником това ру (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговель ною маркою виробника, а також замість його торговельної марки;
д) право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як вклад до статутного фонду суб'єкта господарю вання;
є) у разі банкрутства суб'єкта господарювання право на торговель ну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб'єкта.
• щодо комерційного найменування (ст. 159 ГК України; гла ва 43 ЦК України):
а) комерційне найменування індивідуалізує суб'єкт господарю вання - юридичну особу або громадянина-підприємця, які можуть мати таке найменування - як повне, так і скорочене; громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я;
б) відомості про комерційне найменування суб'єкта господа рювання вносяться за його поданням до відповідних реєстрів, по рядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарю вання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше;
в) у разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарю вання є елементом його торговельної марки, здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки;
г) особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки;
• щодо використання географічного зазначення (ст. 160 ГК України; глава 45 ЦК України):
а) право на використання географічного зазначення мають ли ше суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають по слуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення;
б) використанням географічного зазначення суб'єктом господа рювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєс тровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосу вання в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офі ційних бланках, вивісках тощо;
г) суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку дія льність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на під ставі договору;
д) правова охорона географічного зазначення надається з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим позначенням.
• щодо назви країни походження товару (ст. 161 ГК Ук раїни):
а) вироби іноземного походження або у встановлених законо давством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного вироб ництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження;
б) інформація про країну походження має міститися у доступ ному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам;
в) забороняється використання суб'єктами господарювання на пису (клейма) «Виготовлено в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження;
г) уповноважені органи державної влади контролюють дотри мання зазначених вимог відповідно до закону;
• щодо комерційної таємниці (ст. 162 ГК України; глава 46 ЦК України, Закон України від 07.06.1996 р. «Про захист від недоб росовісної конкуренції»):
а) суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, органі заційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності;
б) майновими правами на комерційну таємницю є: право на ви користання комерційної таємниці; виключне право дозволяти ви користання комерційної таємниці; виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню ко мерційної таємниці; інші права, встановлені законом;
в) строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності вищезазначених (в пункті «а») умов;
г) особа, яка протиправно збирає, розголошує та/або використо вує комерційну інформацію, що належить суб'єктові господарюван ня, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до ст. 24 Закону «Про захист від недобросовісної конку ренції»; особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інфор мацію на свій розсуд;
д) в передбачених законом випадках органи державної влади зобов'язані охороняти комерційну таємницю від недобросовісного використання.
Тема 4
ГОСПОДАРСЬКІ ДОГОВОРИ
1. Поняття та ознаки господарського договору
Право України регулює майново-господарські та інші відносини суб'єктів господарювання з іншими учасниками відносин у сфері господарювання завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір.
Перша категорія - майновий договір - є загальною. Законодавчо майнові договори усіх видів врегульовано ЦК (ст. 626 - 654).
У господарському праві категорія «договір» використовується у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 626 ЦК, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору статутної діяльності суб'єкта господарювання майнові договори є різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво - з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо - з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність суб'єктів господарювання, інші - обслуговуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією — категорією господарського договору.
Термін «господарський договір» у право України було введено Арбітражним процесуальним кодексом України (зараз носить назву Господарський процесуальний кодекс), який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 ГПК).
Отже, категорії «договір» і «господарський договір» співвідносяться як загальне і особливе. Як особлива категорія господарського законодавства і права України господарський договір має певну правову основу.
Господарські договори в Україні з прийняттям Господарського кодексу регулюються:
а) загальними (про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають з договорів) і спеціальними (купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами, лізинг, підряд, будівельний підряд, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, перевезення, транспортне експедирування, зберігання на товарному складі, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, комерційна концесія тощо) статтями Цивільного кодексу;
б) нормативно-правовими актами господарського законодавства: Господарським кодексом, законами України про окремі види господарської діяльності (інвестиційну, зовнішньоекономічну, транспортну тощо).
Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які регулюють ті господарські договори, які повністю або частково не врегульовані законодавством України. Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання; договори перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом.
Господарський процесуальний кодекс України містить загальне правило про те, що спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду (ст. 10), визначає процедуру досудового врегулювання спорів, що виникають у разі зміни та розірвання певної категорії господарських договорів (ст. 11), а також регулює процесуальні відносини щодо порушення позовного провадження з господарських спорів та їх вирішення.
Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки, відображені у господарському законодавстві.
Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою господарське правовідношення між двома або більше суб'єктами, змістом якого є їхні договірні зобов'язання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги і т. ін. Господарський договір - це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі суб'єкти.
Як спеціальна правова категорія господарський договір має особливі ознаки.
По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори - це, як правило, майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів суб'єктів господарювання, які не обслуговують виробництво і обіг, і є допоміжними.
По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), повинен відповідати цьому замовленню (ч. 5 ст. 179 ГК). В теорії такі договори визначаються як плановані.
Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною. Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридично вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.
По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів (про цю ознаку йшлося при розгляді суб'єктного складу господарських зобов'язань).
Оскільки ГК, неодноразово вживаючи термін господарський договір, не містить визначення його поняття (так само як і визначення загального поняття «договір», це визначення може бути сформульовано, виходячи з загального визначення поняття «договір», встановленого ст. 626 ЦК, з урахуванням особливостей, властивих господарському договору.
Отже, господарський договір - це домовленість суб'єкта господарювання з іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та обов'язків у сфері господарювання.
Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов'язання. Так, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями (ч. 1 ст. 179 ГК).
Категорія господарського зобов'язання водночас є і загальною (широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, наведених у ст. 174 ГК, однією з яких є господарський договір. Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору - це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов'язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір - це юридичне джерело договірних господарських зобов'язань.
2. Види господарських договорів
Різноманітність господарської діяльності обумовлює існування широкого кола господарських договорів. Кожному господарському договору властиві і загальні риси цієї правової категорії, і ознаки, притаманні саме цьому виду господарських договорів. Тому для їхнього (договорів) розмежування застосовуються доктринальна і нормативна класифікації господарських договорів, основою яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.
Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями.
За суб'єктним складом розрізняються дво- і багатосторонні договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторони - постачальник і покупець - ст. 265 ГК). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач - особа, уповноважена на одержання вантажу (ст. 307 ГК).
Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два різновиди господарських договорів:
господарські договори, які укладаються на підставі державних замовлень і зміст яких повинен відповідати цим замовленням (плановані договори). Ці господарські договори визначені і регулюються як державні контракти Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства). Держконтракти поєднують у собі юридичні властивості держзамовлень (актів централізованого планування) і власне господарських договорів. Особливою їхньою ознакою є те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за державними контрактами, а також те, що держава може надавати економічні пільги виконавцям цих договорів. Виконавці державного контракту забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання прямих договорів з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється і централізовано розподіляється державою (див. Закон України від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб»);
господарські договори, які укладаються на поставку продукції, виконання робіт, надання послуг на підставі господарських намірів сторін (на основі вільного волевиявлення сторін), юридично виражених істотними умовами договорів (регульовані договори).
Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні господарські договори. Для укладання формального господарського договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній (загалом визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова, причому здебільшого регулюється імперативними нормами. Це їх істотна ознака. Для укладання реального господарського договору необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі - об'єкта договору. Консенсуальні договори - це такі господарські договори, які виникають в момент реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдентними діями. Консенсуальні господарські договори повинні мати письмову форму.
За способом оферти і визначення змісту розрізняють: договори приєднання. Це господарські договори, у яких одна сторона наперед встановлює умови майбутнього договору у формулярах або інших стандартних формах. Другій стороні залишається або прийняти їх у цілому, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо). Друга сторона не може запропонувати свої умови договору; договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні. За змістом істотних умов розрізняють прості і складні господарські договори. Прості договори мають у своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни, перевезення і т. ін. У складних господарських договорах поєднуються майнові елементи двох і більше договорів (в ч. 2 ст. 628 ЦК такі договори названі змішаними). Наприклад, у договорі підряду на капітальне будівництво - поставка, підряд, майновий найм. За регулятивними функціями розрізняють: попередні і основні господарські договори. Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір («договір про договір») на умовах, передбачених попереднім договором. Такий договір є необхідним щодо тих господарських відносин, в яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його неможливо укласти (підряд на капітальне будівництво складного об'єкта). Попередній договір містить умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору;
генеральні і поточні господарські договори. Перший укладається на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності. Поточні (разові) договори укладаються на підставі генерального договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов, не передбачених генеральним договором, інакше це був би новий (окремий) договір.
Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, які є предметом відповідних договорів. Їх систему дає Господарський кодекс як основний закон про господарські договори (розділ VI «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання» - Глави 30-33). Слід мати на увазі, що деякі види господарських договорів не увійшли до ГК, а регулюються нормами Цивільного кодексу, який систематизує господарські договори разом із цивільними.
За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу майна у власність (господарське відання, оперативне управління), на передачу майна у строкове оплатне користування, на виконання робіт, на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.
3. Функції господарського договору
Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій.
Функції господарського договору - це передбачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.
Господарському договору властиві загальні договірні і специфічні, тобто господарсько-договірні, функції.
Загальними функціями договору є:
ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини);
програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських відносин і засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів);
інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, а у відповідних випадках - юрисдикційним органам, третім особам);
гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);
правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу).
Специфічними, властивими господарському договору, є такі функції:
правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби яких централізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок державного бюджету. Цю функцію виконує такий особливий господарський договір, як державний контракт;
правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення - це обов'язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формі держзамовлень планується: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна діяльність; вирішення соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладання господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональним правовим засобом реалізації державного замовлення;
правового інструмента (засобу) децентралізованого планування господарської діяльності. Ця функція полягає в тому, що:
а) юридичними актами планування діяльності суб'єктів господарювання є їхні плани виробничого і соціального розвитку (затверджуються як локальні правові акти). Плани на перспективу розробляються суб'єктами господарювання, виходячи з попиту на продукцію, роботи, послуги;
б) попит визначається двома правовими формами: державним замовленням та господарськими договорами, які суб'єкти господарювання укладають із споживачами та постачальниками матеріально-технічних ресурсів.
Таким чином, істотні умови господарських договорів є обов'язковою економічною інформацією для складання планів підприємств.
4. Зміст і форма господарського договору
Відповідно до ч. 1 ст. 180 ГК зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань. При цьому закон розрізняє два види умов: а) умови, погоджені сторонами, б) умови, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Так, згідно з ч. З ст. 180 ГК при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Отже, предмет, ціна і строк дії договору визнані законом як істотні умови будь-якого господарського договору.
Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у ст. 15 ГК, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг (ч. 4 ст. 180 ГК).
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК).
У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.
Строком дії господарського договору визнається час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Ч. 1 ст. 639 ЦК встановлює, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі належить, зокрема, вчиняти: а) правочини між юридичними особами; б) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Таким чином, господарські договори мають укладатися в письмовій формі.
Аналіз положень ч. 1 ст. 181 ГК дає підстави для висновку, що стосовно господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками, тобто - у письмовій формі (повна письмова форма).
Разом з тим ч. 1 ст. 181 ГК дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського договору. Крім повної письмової форми допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб - шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, радіограмами, телетайпограмами тощо. Письмовою формою договору визнається також підтвердження прийняття до виконання замовлень. Останні два способи можуть бути застосовані, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори (ч. 2 ст. 179 ГК). Прикладом можуть бути Типовий договір на постачання природного газу, Типовий договір на транспортування природного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо.
При укладанні ряду господарських договорів застосовуються не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів.
Так, згідно із статтею б Статуту залізниць України накладна є основним перевізним документом встановленої форми, оформленим відповідно до Статуту та Правил перевезення вантажів і наданим залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони - одержувача. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для забезпечення гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна супроводжує вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення.
Виконання повітряних перевезень вантажу здійснюється на підставі договору повітряного перевезення. Форми документів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосування затверджує Міністерство транспорту України.
Аналогічно регулюють форму договору перевезення вантажів й інші транспортні кодекси і статути. Так, на автомобільному транспорті формою договору є товарно-транспортна накладна, на внутрішньому водному - накладна. На морському транспорті накладною оформляються мало-каботажні перевезення вантажів. Для інших договорів морських перевезень вантажів застосовуються такі форми, як рейсовий чартер і коносамент (ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства).
Зі змісту ст. 203, 205, 215 та 639 ЦК випливає, що недотримання встановленої законом форми договору (правочину) не тягне за собою його недійсності. Оскільки згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, то недотримання встановленої законом форми договору є підставою для того, щоб вважати господарський договір неукладеним.
5. Порядок укладання, зміни та розірвання господарських договорів
Укладання господарського договору - це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.
Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.
В ГК вперше в нормативному порядку узагальнено і сформульовано загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання.
Зокрема, ч. З ст. 179 ГК встановлено, що укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Так, для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності-монополістів на відповідному ринку продукції, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ч. 8 Ст. 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»).
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
а) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
б) примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
в) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
г) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів (як суб'єктів господарювання, так і негосподарюючих суб'єктів) електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.
Як встановлено ч. 7 ст. 179 ГК, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Встановлюючи правила укладання господарських договорів, ГК виділяє загальний для всіх видів договорів порядок їх укладання (ст. 181 ГК) і особливості укладання господарських договорів залежно від їх виду, підстав, місця укладання тощо (ст. 182-187 ГК).
Порядок (процедура) укладання господарського договору поділяється на ряд стадій, на кожній з яких відповідна сторона має вчинити певні дії, встановлені законом. 1-а стадія - надсилання пропозиції укласти договір (оферта). Згідно з ч. 1 ст. 641 ЦК пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна з сторін майбутнього договору, відтак проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін (ч. 2 ст. 181 ГК). ГК не випадково зазначає саме на проект договору, оскільки згідно з ч. 2 ст. 641 ЦК реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.
У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках
Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
2-стадія - (прийняття пропозиції укласти договір (акцепт). Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК (вчиняє підпис і скріплює його печаткою) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
Особливістю процедури укладання господарських договорів є наявність у ній проміжної стадії - оформлення і врегулювання розбіжностей, що виникли між сторонами майбутнього договору.
Так, за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором (ч. 4 ст. 181 ГК). Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів:
а) розглянути його,
б) вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції,
в) ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони (ч. 5 ст. 181 ГК).
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).
Ч. 7 ст. 181 ГК встановлює три випадки, коли пропозиції другої сторони вважаються прийнятими навіть якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими. Це стосується:
а) договору, заснованого на державному замовленні;
б) договору, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону;
в) договору, в якому сторона-виконавець за договором в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг).
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК, а саме ч. 2 ст. 642 ЦК, згідно з якою якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Як зазначалося, ГК, крім загального для всіх господарських договорів порядку укладання господарських договорів, містить і певні особливості їх укладання:
а) залежно від виду договору.
- попередні договори (ст. 182 ГК). За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.
Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.
У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.
Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.
Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.
- організаційно-господарські договори (ст. 186 ГК). Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається.
б) залежно від підстав укладання:
- державні контракти (ст. 183 ГК). Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.
Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому ст. 181 ГК, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.
Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами. Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.
Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.
- договори, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів (ст. 184 ГК).При укладенні господарського договору на основі сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами.
Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 ГК.
Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених ст. 179 ГК, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору;
- договори, що укладаються за рішенням суду (ст. 187ГК). Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договірна підставі укладеного між ними попереднього договору.
День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.
За загальним правилом, встановленим ст. 188 ГК, зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Виходячи з цього, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
Тема 5.
ТРУДОВИЙ ДОГОВІР. ПОРЯДОК ПРИЙОМУ НА РОБОТУ,
1. Поняття, сторони та зміст трудового договору
Праця - найважливіша сторона життя будь-якої людини, основа її існування і добробуту. Праця є основою створення всіх соціаль них благ, економічних і політичних процесів. Саме в трудовій діяльності людина здобуває не тільки матеріальні блага, але і знаходить самовираження, причетності почуття соціальної реалізації себе як особистості й моральне задоволення.
Тому право на працю є основним конституційним правом гро мадян України. Право на працю, а також інші пов'язані з ним пра ва на належні умови праці, заробітну плату не нижче від визначе ної законом, на відпочинок, на соціальний захист, на страйки за кріплені в статтях 43-46 Конституції України.
Право на працю реалізується різними шляхами. Одні громадяни самі забезпечують себе роботою, займаючись підприємницькою, творчою діяльністю, об'єднуючись в кооперативи, господарські товариства та ін. Переважна більшість громадян влаштовується на роботу шляхом укладення трудового договору як наймані праців ники на підприємства, в установи, організації незалежно від форм власності, а також до окремих фізичних осіб. Під трудовим дого вором у трудовому праві мається на увазі угода між працівником і роботодавцем з приводу працевлаштування працівника.
Поняття «Трудовий договір» вперше було дано в КЗпП УРСР 1922 р. Відповідно до статті 27 цього КЗпП трудовим договором визнавалась угода двох або більшого числа осіб, за якою одна сто рона (найнятий) дає свою робочу силу іншій стороні (наймачеві) за плату.
З розвитком державного сектора народного господарства особ ливо в період так званого зрілого соціалізму, в юридичній літе ратурі терміни «наймана праця», «наймач», «найманий праців ник» визначались такими, що не відповідають природі соціаліс тичних відносин. Вважалось, що ці відносини складались не шляхом купівлі-продажу робочої сили, а на принципах товарись кої співдружності вільних від експлуатації людей, що виконують конкретні трудові функції в загальній спільній праці трудового колективу конкретного підприємства. Тому замість слова «най мач» вживався термін «підприємство, установа», а замість «най нятий» - термін «робітник (службовець)» або «особа, яка влаш товується на роботу».
В КЗпП УРСР 1971 р. термін «наймач» також був замінений на термін «підприємство, установа, організація». Така заміна відпові дала вимогам того часу, оскільки на той період переважала дер жавна форма власності на засоби виробництва, які були розподілені між підприємствами, установами, організаціями, яким надавалось право бути суб'єктами трудових відносин.
Законом України від 20 березня 1991 року «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході до ринкової економіки» в ст. 21 КЗпП України, яка дає визначення трудового договору, термін «підприємство, установа, організація» замінено терміном «власник або уповноважений ним орган».
В остаточній редакції ст. 21 КЗпП України дає легальне визна чення поняття трудового договору як угоди між працівником і влас ником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутріш ньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, устано ви, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язуються виплачувати працівникові заробітну плату і за безпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, пе редбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Поняття «трудовий договір» займає центральне місце в трудо вому праві. На підставі трудового договору виникають трудові відносини працівника з роботодавцем, що неминуче тягне за со бою включення цих суб'єктів у систему відносин, які регулюються трудовим правом.
Укладення трудового договору означає, що і працівник, і ро ботодавець набули прав і взяли на себе обов'язки, встановлені для сторін трудового договору законодавством про працю, гене ральною, галузевою та регіональною угодами та колективним договором.
З точки зору трудового права немає різниці в тому, чи працює працівник за трудовим договором на державному підприємстві, в установі, організації або на підприємстві з колективною фор мою власності, чи у приватного власника в селянському (фермер ському) господарстві. Всі наймані працівники мають однаковий правовий статус і будь-який власник стосовно таких працівників зобов'язаний дотримуватись всіх правил і гарантій, передбаче них трудовим законодавством і колективними договорами і угодами.
Працівниками, тобто стороною трудового договору можуть бути громадяни, які за віком і станом здоров'я можуть виконувати кон кретну, визначену трудовим договором роботу.
За загальним правилом не допускається прийняття на роботу осіб молодше 16 років. Як виняток із цього правила, можуть при йматись на роботу особи, які досягли 15 років, але за згодою одно го із батьків або особи, що його замінює.
Допускається також прийняття на роботу осіб, які досягли чотирнадцятирічного віку, але за таких умов:
а) допускається таке прийняття на роботу в цілях підготовки-молоді до продуктивної праці;
б) такому прийняттю на роботу підлягають учні загальноосвіт ніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів;
в) прийняття на роботу допускається для виконання легкої ро боти, що не завдає шкоди здоров'ю;
г) робота не повинна порушувати процесу навчання і викону ватись у вільний від навчання час;
д) повинна бути згода одного із батьків або особи, що їх замі нює (опікуна).
На деякі види робіт, визначені окремим законодавством, мо жуть прийматись особи, що досягли вісімнадцятирічного віку. Мак симальним віком прийняття на роботу за загальним правилом не обмежується. Але в окремих випадках, передбачених законодав ством, наприклад, при прийнятті на державну службу, встановлено максимальний вік: для чоловіків 60 років, для жінок - 55 років.
Другою стороною трудового договору є роботодавець. Згідно зі ст. 21 КЗпП України - це власник підприємства, установи, органі зації чи уповноважений ним орган. Слід відзначити, що визнання стороною трудового договору, як роботодавця, власника або упов новаженого ним органу, на думку багатьох вчених, є не зовсім вдалим. Адже працівник укладає трудовий договір з власником тоді, коли останній безпосередньо управляє своїм майном, або з підприємством, створеним власником. Але не можна погодитись з тим, що уповноважений власником на управління майном і вироб ничим процесом орган виступає стороною трудового договору, особливо тоді, коли праця застосовується на засобах виробництва державної власності. Влаштовуючись на роботу, працівник укла дає трудовий договір не з державою як з власником і не з уповно важеною службовою особою, що управляє підприємством, тобто керівником, який сам перебуває у відносинах найму поряд з інши ми найманими працівниками, а із створюваним власником підпри ємством. Саме на підприємство, установу, організацію як юридич ну особу, а не на уповноважений власником орган, законодавством покладено обов'язок нести матеріальну відповідальність перед працівником. Роботодавцем може бути також фізична особа, що уклала трудовий договір з працівником. Укладення трудових дого ворів фізичними особами набуває в Україні все більшого поши рення, оскільки громадянам надане право займатись підприємни цькою діяльністю як із створенням юридичної особи, тобто під приємства, організації, так і без створення такої, але з правом найму робочої сили. Закони України «Про адвокатуру» (ст. 4), «Про нотаріат» (ст. 24) передбачають право приватного адвоката чи приватного нотаріуса наймати на роботу помічників. Крім того, будь-яка фізична особа може використовувати найману працю, пов'язану з наданням послуг.
Стороною трудового договору можуть бути громадські органі зації. Релігійна організація має право приймати на роботу грома дян, умови праці встановлюються за угодою між релігійною орга нізацією і працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі й підлягає обов'язковій реєстрації. У такому ж порядку реєструються умови праці священнослужите лів, церковнослужителів та осіб, які працюють в релігійних органі заціях на виборних посадах. На громадян, які працюють в релігій них організаціях за трудовим договором, поширюється трудове законодавство, соціальне страхування і забезпечення нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ, ор ганізацій (статті 25, 26, 27 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» від 23 квітня 1991 р.).
Сукупність умов, що визначають взаємні права і обов'язки сто рін, складають зміст трудового договору. Такі умови можуть ви значатися сторонами трудового договору при його укладенні, а також законодавчими або іншими нормативними актами.
У юридичній літературі умови, які вже встановлені законодав ством про працю, називаються похідними. Вони не потребують додаткового закріплення в трудовому договорі і встановлюють, наприклад, мінімальний розмір заробітної плати, мінімальну три валість щорічної відпустки, максимальну тривалість робочого часу тощо. Умови, які визначаються сторонами, називають безпосеред німи. Безпосередні умови поділяються на необхідні (обов'язкові) і додаткові (факультативні).
Необхідні (обов'язкові) умови - це такі умови, щодо яких сторо ни, які укладають договір, повинні обов'язково домовитись, і якщо не буде досягнуто угоди, то трудовий договір не укладається.
Обов'язковою вважається домовленість про сам факт прийняття на роботу, про місце роботи, про встановлення трудової функції, про розмір оплати праці, про час початку роботи, про термін дії трудового договору.
В основі угоди про прийом на роботу лежить добровільне воле виявлення сторін трудового договору. У певних випадках ця умова супроводжується додатковим актом, наприклад, направленням на роботу. Але у всіх випадках без волевиявлення працівника, бажаю чого влаштуватися на роботу, і роботодавця, якому необхідний пра цівник для виконання певної роботи, трудові відносини виникнути не можуть.
Під місцем роботи розуміється певне підприємство, установа, організація, які розташовані в певній місцевості й належать власнику. У трудовому договорі може бути конкретизований певний підрозділ, філія, відділ підприємства, чи інше робоче місце, де працівник безпосередньо буде виконувати трудову функцію.
Під трудовою функцією розуміється робота, яку виконуватиме працівник, коло його трудових повноважень і обов'язків. Трудова функція визначається шляхом встановлення в трудовому договорі професії, спеціальності, кваліфікації для робітника і посади для службовця. За загальним правилом, трудова функція визначається відповідно до Класифікатора професій, затвердженого наказом Держстандарту України від 27 липня 1995 року № 257 (із змінами) і введеного в дію з 1 січня 1996 року.
Професія є широкою сферою трудової діяльності, що відтворює галузевий або родовий поділ праці, в якій працівник може застосо вувати свої трудові здібності відповідно до наявних у нього знань, навичок та умінь. Виконання роботи певної професії вимагає спе ціалізації професійних навичок або знань за визначеним профілем, наприклад, вчитель, лікар, водій, слюсар. Тому виконувана робота однієї професії може мати різні спеціальності.
Спеціальність є частиною трудової діяльності у межах певної професії, що найбільш глибоко та всебічно опанована працівни ком. Спеціальність є основною ознакою, що характеризує трудову функцію працівника, оскільки вона містить у собі спеціалізацію працюючих за професіями із специфікою роботи в умовах певного виду діяльності (наприклад, учитель фізики, лікар-терапевт, водій автомобіля, слюсар-сантехнік).
Але для визначення конкретної роботи, яку буде виконувати працівник, необхідно враховувати також кваліфікацію працівника. Кваліфікація - це рівень теоретичних та практичних знань, умінь, навичок за відповідною професією та спеціальністю, який відпові дає теоретичному розряду, класу, категорії, науковому ступеню тощо (наприклад, токар третього розряду, водій першого класу).
Посада характеризується певним колом службових обов'язків, повноважень і відповідальністю, що настає в разі невиконання обов'язків. У найменуванні посади знаходить свій вираз поділ праці, що склався у певній галузі, на підприємстві чи установі.
Конкретний зміст, обсяг та порядок виконання роботи на конк ретному робочому місці встановлюється відповідними посадовими інструкціями, які розробляються і затверджуються роботодавцем відповідно до загальних положень Довідника кваліфікаційних ха рактеристик професій працівників згідно з вимогами чинного за конодавства, з урахуванням конкретних завдань і обов'язків, функ цій, прав, відповідальності працівників певної категорії та особли востей штатного розпису підприємства, установи, організації.
Істотне значення для здійснення трудових відносин має час по чатку виконання роботи. Саме з цього моменту фактично розпо чинається реалізація громадянином права на працю. У більшості випадків початок роботи настає відразу ж після укладення трудо вого договору. Але сторони можуть домовитись і про пізніший час початку роботи, що може бути спричинено різними життєвими обставинами.
Додаткові умови - це наприклад, домовленість про надання працівникові житла, транспортного засобу, роботи за сумісницт вом, випробовування при прийнятті на роботу, встановлення непов ного робочого часу, тощо. Відсутність домовленості щодо цих умов не виключає можливості укладення трудового договору за наявності домовленості щодо необхідних умов.
Але, якщо в договорі передбачені додаткові умови, вони обов'яз кові для виконання сторонами, якщо вони не суперечать законо давству і нормативним угодам.
Умови трудових договорів, які погіршують становище працівни ків порівняно з законодавством України про працю, є недійсними. Але роботодавець у межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів може встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.
В окремих випадках робота може виконуватися не на підставі трудового договору, а на іншій юридичній підставі. Зокрема, мож ливе виконання роботи цивільно-правового договору, який найчас тіше в практиці зустрічається під назвою «Трудова угода». Трудові угоди, зазвичай, укладаються між організаціями і фахівцями, що не входять до складу цієї організації. Залучення фахівців для ви конання певних видів робіт відбувається у тих випадках, коли в організації відсутні фахівці з певної галузі і коли ці роботи не мо жуть бути виконані на договірних засадах з відповідними устано вами і підприємствами. Відрізнити трудовий договір від договору цивільно-правового характеру можна за такими основними крите ріями: цивільно-правовий договір укладається з приводу результатів праці, а трудовий договір регулює сам процес праці. Сторона ми в такому цивільно-правовому договорі є замовник і виконавець. Замовником може бути будь-яка фізична чи юридична особа, а ви конавцем - фізична особа, яка взяла на себе зобов'язання виконати роботу і передати замовнику результат цієї роботи.
Наприклад, громадянин (автор) бере на себе зобов'язання ство рити витвір мистецтва, літератури чи науки і передати його замов нику за відповідну плату (гонорар). Проте в окремих випадках може укладатися цивільно-правовий договір за яким ніякий ре зультат праці замовнику не передаватиметься, оскільки послуга надана за таким договором, нерозривна з процесом її надання (на приклад, послуга з охорони об'єкта чи власної охорони).
У трудовому договорі сторонами є працівник і роботодавець. Згідно з таким договором громадянин (працівник) підпорядкову ється внутрішньому трудовому розпорядку і виконує роботу під керівництвом другої сторони (роботодавця), яка взяла на себе зо бов'язання організовувати працю, створювати належні умови пра цівнику і має право давати відповідні вказівки щодо послідовності проведення робіт.
При укладенні цивільно-правового договору на виконання ро боти чи надання послуг виконавець (підрядчик, автор) виконує ро боту на свій ризик, самостійно організовує виконання роботи, не підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку. На від міну від працівника, він не має права на отримання допомоги по соціальному страхуванню та щорічної відпустки. На нього не по ширюються інші пільги і гарантії, які передбачені працівникам за законодавством про працю України.
Трудовий договір відрізняється від цивільно-правового догово ру на виконання робіт (надання послуг) порядком його укладання та припинення.
2. Загальний порядок прийняття на роботу
Порядок укладення трудового договору - це встановлена чин ним законодавством процедура підписання та оформлення трудо вого договору.
Порядок укладення трудового договору та перелік необхідних при цьому документів залежить від:
- категорії працівників, які приймаються на роботу (неповно літні, особи з обмеженою працездатністю тощо);
- умов праці (важкі, шкідливі та ін.);
- підстав виникнення правовідносин (результати виборів, пе ремога в конкурсі, направлення навчального закладу чи служби зайнятості тощо);
- особливостей роботи (допуск до державної таємниці) та ін ших чинників.
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати трудову книжку. Без трудової книжки можливе прийняття на роботу лише за сумісництвом, або якщо особа працевлаштовується вперше. Працівник зобов'язаний при вступі на роботу пред'я вити також паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Неповнолітні, яким ще не виповнилось 16 років, подають свідо цтво про народження. Військовослужбовці, звільнені з військової служби, подають військовий квиток. Звільнені з місць відбування кримінального покарання зобов'язані подати довідку про звільнен ня. Документами, які обов'язково подаються при працевлаштуванні також є довідка податкового органу про присвоєння ідентифікацій ного номера фізичній особі та свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Документи про освіту, професійну підготовку обов'язково подаються, якщо це необхідно для допуску до відповідної роботи. В інших випадках подання цього документа не обов'язкове, але його подання може стати вагомим аргументом на користь доцільності прийняття такого працівника на роботу. У передбачених законодавством випадках працівник при прийнятті на роботу зобов'язаний подати також довідку про стан здоров'я (наприклад, особи, молодші 18 років, працівники харчової про мисловості, громадського харчування тощо) та інші документи. Наприклад, іноземні громадяни подають дозвіл служби зайнятості на працевлаштування, особа, яка приймається на посаду держав ного службовця, має подавати за місцем майбутньої служби відо мості про доходи та зобов'язання фінансового характеру.
Закон забороняє вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомостей про їх партійну і національну приналежність, похо дження та документів, подання яких не передбачено законодав ством. Інколи роботодавець вимагає подання довідок про навчання, про попередню роботу, про забезпеченість житловою площею та наявність прописки, про склад сім'ї, про роботу за сумісництвом тощо. Такі вимоги є незаконними.
Трудовий договір може укладатися як в усній, так і в письмовій формі. У певних випадках, передбачених ст. 24 КЗпП України до тримання письмової форми є обов'язковим: при організованому наборі працівників: при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними, географічними і геологічни ми умовами й умовами підвищеного ризику для здоров'я; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; при укладенні трудового договору з неповнолітніми; при укладенні трудового договору з фізичною особою. Письмовий договір може укладатися і в інших випадках, передбачених законодавством. Так, постано вою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1994 року № 779 встановлена письмова форма трудових договорів з працівниками, діяльність яких пов'язана з державною таємницею. Письмова фор ма трудового договору також передбачена ст. 25 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації (у разі укладення трудового договору з такою організацією), п. 14 Положення про порядок організації і проведення оплачуваних громадських робіт (при укладанні строкових трудових договорів на виконання таких робіт), ст. 15 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» (при укладанні трудового договору з працівником, який проходить таку службу). Трудовий договір, що містить зобов'я зань я про нерозголошення комерційної таємниці також укладаєть ся в письмовій формі.
Письмова форма передбачає детальний виклад обов'язків як працівника, так і роботодавця щодо забезпечення трудового дого вору. Сюди можуть включатися, крім умов, встановлених за уго дою сторін, також і умови, передбачені законодавством.
У письмовій формі трудовий договір складається, як правило, в двох примірниках і підписується сторонами. Він може бути завірений печаткою підприємства. Один примірник знаходиться у працівника. Тому в разі відсутності у працівника договору в письмовій формі не обхідно вважати, що трудовий договір укладено в усній формі. Ті об ставини, коли працівник пише заяву про прийом на роботу, а власник накладає на цій заяві відповідну резолюцію, видає наказ про прийняття на роботу і т. ін., не означають письмової форми трудового договору. Це вже етапи оформлення трудового договору.
Укладення трудового договору в будь-якій формі оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.
Від письмової форми трудового договору слід відрізняти особ ливий вид трудового договору - контракт, який укладається за спеціальними правилами.
Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ або розпорядження не були видані, але працівник фактично був допуще ний до роботи. Фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийнятгя на роботу належним чином оформлене, якщо робота проводилась за розпоря дженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.
До порядку укладення трудового договору належить і його оформлення. Під оформленням трудового договору розуміється процедура внесення власником або уповноваженим ним органом у відповідні документи, що мають юридичне значення для праців ника, у строки, встановлені законодавством, точних відомостей про працівника і його посаду, спеціальність, кваліфікацію, терміни праці та інше.
Виділяють такі етапи оформлення трудового договору.
Подання працівником усіх необхідних для укладення трудо вого договору документів.
2. Підписання сторонами трудового договору, контракту або візування посадовою особою, що має право прийому на роботу, заяви працівника про працевлаштування.
3. Видання власником або уповноваженим ним органом наказу чи розпорядження про зарахування працівника на роботу на основі досягнутої угоди.
4. Ознайомлення працівника із змістом наказу під розписку.
5. Внесення до трудової книжки запису про прийом на роботу, оформлення трудової книжки працівникам, що поступають на роботу вперше, видача працівникам-відрядникам розрахункових книжок.
6. Ознайомлення працівника із записом у трудовій книжці під розписку в особовій картці (типова форма № П-2, затверджена на казом Мінстату України від 27 жовтня 1995 року № 277).
При укладенні трудового договору сторонами може бути обу мовлено випробування з метою перевірки відповідності працівни ка роботі, яка йому доручається. Слід звернути увагу, що встанов лювати випробування - це право, а не обов'язок власника, тому воно визначається угодою сторін. Якщо працівник відмовляється від випробування, трудовий договір не може вважатися укладе ним. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийом на роботу. У період випробування на працівника поширюється законодавство про працю в повному об сязі. Термін випробування не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням із відповідним профспілко вим комітетом - шести місяців, для робітників - одного місяця. Якщо працівник у період випробування був відсутній на роботі з поважних причин, термін випробування може бути продовжений на відповідну кількість днів.
Для певних категорій працівників випробування не може бути встановленим: для осіб, які не досягли 18 років, молодих робітни ків і молодих спеціалістів після закінчення ними відповідних на вчальних закладів; для осіб звільнених з військової або альтерна тивної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендацій МСЕК; при прийнятті на роботу в ін шу місцевість і переведенні на роботу на інше підприємство; для тимчасових і сезонних працівників; при прийомі на роботу за кон курсом та в інших випадках, передбачених законодавством.
Роботодавець не має права продовжувати термін випробування навіть за наявності про це згоди працівника. Коли випробувальний термін закінчився, а працівник продовжує працювати, він вважа ється таким, що витримав випробування і його подальше звільнен ня можливе лише на загальних підставах. Якщо внаслідок випро бування була встановлена невідповідність працівника роботі, для виконання якої він був прийнятий, роботодавець має право розі рвати трудовий договір відповідно до ч. 2 ст. 28 КЗпП без згоди на це профкому.
Слід підкреслити, що термін «невідповідність» означає, що під ставою для звільнення не може бути порушення трудової дисцип ліни. За такі порушення працівник може бути звільнений на під ставі відповідних статей КЗпП, а не за результатами випробування.
Відповідно до Конституції України і ст. 22 КЗпП забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, а також будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладенні, зміні чи припиненні трудового договору залежно від походження, соціаль ного і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у профспілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру за нять, місця проживання.
Роботодавець може відмовити в прийнятті на роботу лише у та ких випадках:
- відсутність вакантних місць;
- недостатність або відсутність належної кваліфікації у праців ника, що наймається на роботу;
- відсутність у молодого спеціаліста (молодого робітника) від повідного направлення на роботу;
- обмеження, встановлені законодавством щодо прийому на роботу окремих категорій працівників (вік, стан здоров'я, важкі та шкідливі умови праці (щодо неповнолітніх і жінок), заборона в судовому порядку обіймати певні посади, робота близьких родичів (ст. 25-1 КЗпП України), громадянство (на окремі посади можуть прийматися тільки громадяни України) та ін.
У всіх інших випадках відмова у прийнятті на роботу буде вва жатися порушенням законодавства і може бути оскаржена до суду.
Пленум Верховного Суду роз'яснив, що суди розглядають по зови про укладення трудових договорів не тільки у випадках, коли власник зобов'язаний був укласти трудовий договір (наприклад з молодими фахівцями, направленими у встановленому порядку на підприємство; працівниками, запрошеними на роботу в порядку переведення; виборними працівниками після закінчення терміну повноважень; працівниками, яким надано право поворотного при йому на роботу; інвалідами і неповнолітніми, направленими на підприємство в рахунок броні; особами, які були звільнені у зв'язку із призовом на строкову військову чи альтернативну (не військову) службу), а також в тих випадках, коли особа вважає, що їй було відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гаран тіям, передбаченим ст. 22 КЗпП України.
Гарантуючи або в будь-якому разі прагнучи гарантувати грома дянам право на працю, законодавство про працю у ряді випадків встановлює обмеження для прийому на роботу. Так, відповідно до ст. 24 КЗпП України забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком пропонована ро бота протипоказана за станом здоров'я.
На державну службу можуть прийматись лише громадяни Ук раїни (ст. 4 Закону України «Про державну службу»). Капітаном морського торгового судна може бути тільки громадянин України (ст. 53 Кодексу торгового мореплавства). Згідно з п. 2 ст. 24 Закону України «Про загальну середню освіту», посаду керівника загаль ноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності може обіймати особа, яка є громадянином України.
Відповідно до ст. 25' КЗпП України роботодавець має право за проваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підпри ємстві (недержавної форми власності) осіб, які є родичами (батьки, брати, сестри, діти) чи свояками (батьки, брати, сестри, діти, по дружжя), якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному. На підприємствах державної форми власності порядок запровадження таких обмежень встановлено Постановою РНК УРСР від 4 червня 1933 року в редакції Постанови Кабінету Міністрів УРСР від 3 лис топада 1980 року № 593.
Не можуть бути прийняті на роботу особи, яким за вироком су ду упродовж певного часу (від 1 до 5 років) заборонено займатися певною діяльністю чи обіймати певні посади. У разі звільнення з роботи державного службовця за скоєння корупційних діянь такій особі забороняється обіймати посади у державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх скоєння. Жінки не можуть бути прийняті на важкі роботи і роботи із шкідливими і небезпеч ними умовами праці згідно спеціального переліку, затвердженому Міністерством охорони здоров'я України. Крім того, жінки не мо жуть бути прийняті на ті роботи, виконання яких потребує піді ймання і переміщення важких речей. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей затверджені наказом Міністерства охо рони здоров'я України.
Неповнолітні не можуть бути прийняті на роботи, зазначені у переліку важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці непов нолітніх.
Не допускається прийняття на роботу працівників, які підляга ють попередньому (при прийнятті на роботу) та періодичному медичному огляду, якщо за результатами медичного огляду пра цівник визнаний «непридатним до праці».
Інваліди можуть бути прийняті на роботу лише відповідно до рекомендацій медико-соціально експертної комісії (МСЕК).
У законодавстві містяться й інші обмеження на прийняття на роботу. Так, наказом Міністерства охорони здоров'я України і Державного комітету України з питань державних таємниць за тверджений порядок психічних захворювань, за наявності яких громадянин не може бути допущений до державних таємниць, а отже, і не може бути прийнятий на роботу, яка пов'язана з допус ком до державної таємниці.
При прийнятті на роботу за виконання окремих видів трудової діяльності встановлені спеціальні правила. Так, прийняття на дер жавну службу на посади третьої-сьомої категорій здійснюється переважно на конкурсній основі. Відповідно до п. З ст. 54 Закону України «Про освіту» на конкурсній основі здійснюється прийнят тя на роботу науково-педагогічних працівників.
До початку роботи за укладеним трудовим договором робото давець зобов'язаний:
1. Роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінфор мувати під розписку про умови праці;
2. Ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудово го розпорядку та колективним договором;
3. Визначити робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
4. Проінструктувати працівника з правил техніки безпеки, ви робничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.
3. Особливості укладення окремих видів трудових договорів
Трудові договори відповідно до чинного законодавства класи фікуються за окремими ознаками: залежно від строку дії, специфі ки змісту, форми, суб'єктів та порядку укладення.
Залежно від строку договори поділяються на строкові та без строкові, тобто такі, які укладаються на визначений сторонами строк або на невизначений строк.
Укладення трудового договору на невизначений строк
Безстроковий трудовий договір укладається з додержанням і за гальних положень, викладених вище. Це звичайний трудовий до говір між найманим працівником і роботодавцем, в якому не зазначається строк його дії. Він укладається у більшості випадків, якщо законодавством не передбачаються спеціальні норми для конкретного виду робіт або категорій працівників.
За загальним правилом максимальна межа дії строку трудового договору на невизначений строк не встановлюється. Тому праців ник, який досяг пенсійного віку, оформивши пенсію за віком може продовжувати працювати аж до самої смерті, якщо при цьому не будуть виникати інші, передбачені законом підстави для припи нення трудового договору.
Для окремих категорій працівників законодавством передбаче на межа строку дії цього виду трудового договору із врахуванням їх віку (наприклад, державні службовці).
Укладення строкового договору
За загальним правилом трудовий договір повинен укладатись на невизначений строк.
Строковий трудовий договір може укладатись лише у випадках, встановлених законодавством, а також у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, умов її виконання або інтересів працівника.
Строковий трудовий договір може бути укладеним:
- на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
- на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір може укладатись на будь-який строк, визначений за погодженням сторін як при прийнятті на ро боту, так і пізніше. При цьому закон не обмежує права сторін тру дового договору на визначення строку його дії (якщо взагалі не заборонено у такому разі укладати трудовий договір на строк). Строковий трудовий договір можна укладати навіть на один день, причому цей день не обов'язково має бути повним робочим днем. З іншого боку, закон не перешкоджає укладенню його на 3, 5, 10 і більше років.
Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 6 листо пада 1992 року (із змінами і доповненнями) роз'яснив, що при укла денні трудового договору на певний строк цей строк встановлюєть ся за угодою сторін і може визначатися не тільки конкретним пері одом, але також і настанням певної події, наприклад, повернення на роботу робітниці із відпустки по вагітності, пологах і догляду за ди тиною; працівника, який звільнився з роботи у зв'язку із призовом на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу; об раним народним депутатом або на виборну посаду. Строковий трудовий договір може укладатися для заміни тимчасово відсутньо го працівника в зв'язку з його захворюванням, відпусткою тощо.
Трудовий договір на час виконання певної роботи - це різновид строкового трудового договору. Укладення трудового договору на визначений строк відрізняється від укладення трудового договору на час виконання певної роботи лише за формальними ознаками: у першому випадку строк дії договору визначається зазначенням його тривалості чи граничної дати, до якої триває дія трудового договору, а в другому випадку сторони домовляються не про дату, не про строк, а про те, що даний трудовий договір укладений на час виконання певної роботи (наприклад, виконання певних робіт при будівництві певного об'єкта, переоснащення підприємства но вим технічним обладнанням та інше). Цей вид трудового договору не слід плутати з цивільно-правовими угодами на виконання робо ти, на надання послуг.
Строковий трудовий договір доцільно укладати в письмовій формі, щоб уникнути трудових спорів, хоча законодавством це не передбачено.
Запис про строковий характер трудового договору у трудовій книжці не робиться. Але зазначення цього в наказі при прийнятті на роботу («... прийняти... за строковим трудовим договором...») з зазначенням строку трудового договору при укладенні його в ус ній формі, є цілком необхідним. Відсутність такого зазначення у наказі може тягти за собою визнання трудового договору укладе ним на невизначений строк. І щоб запобігти спорів, працівнику, якого приймають на роботу за строковим трудовим договором, слід запропонувати зазначити у заяві про прийняття на роботу про строковий характер трудового договору.
Можливість укладення строкових трудових договорів передба чена чинними законодавчими актами у таких випадках:
- у разі укладення трудового договору у формі контракту (ч. З ст. 21 КЗпП);
- у разі укладення трудового договору з тимчасовими та се зонними працівниками (ст. 7 КЗпП);
- у разі укладення трудового договору між працівником і фізич ною особою (Наказ Міністерства праці та соціальної політики Украї ни від 6 червня 2001 року № 260 «Про затвердження форми трудово го договору між працівником і фізичною особою та Порядку реєст рації трудового договору між працівником і фізичною особою);
- у разі укладення трудового договору з громадянами, які бажають взяти участь в оплачуваних громадських роботах (п. 14.15 Положення про порядок організації і проведення оплачуваних громадських робіт);
- у разі укладення трудового договору в порядку організовано го набору робітників.
Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки укла дення строкових трудових договорів.
Особливості укладення договорів на тимчасову та сезонну роботи
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року «Про умови праці тимчасових працівників і службовців» встанов лені особливості правового становища працівників, що уклали тимчасові трудові договори. Тимчасові трудові договори можуть укладатися на строк, що не перевищує двох місяців, а якщо при йняття на роботу провадиться для заміщення відсутнього праців ника, тимчасовий договір може укладатись на строк до чотирьох місяців. Таким чином, будь-який трудовий договір, укладений на строк до двох (для заміщення тимчасово відсутнього працівника -до чотирьох) місяців, за відповідних умов слід вважати тимчасовим.
Про прийняття на тимчасову роботу працівник має бути попе редженим при укладенні тимчасового трудового договору. Про тимчасовий характер трудового договору має бути зазначено у на казі про прийняття на роботу. Замість зазначення у наказі на тим часовий характер трудового договору допускається пряме визна чення строку трудового договору (ст. З Указу ПВР СССР «Про умови праці тимчасових робітників і службовців).
Випробування при прийнятті на роботу тимчасових працівників не встановлюється. Тимчасові працівники мають право на відпустку чи компенсацію за невикористану відпустку пропорційно відпра цьованому ними часу (ч. 9 ст. 6 Закону України «Про відпустки»).
Тимчасові працівники мають право розірвати трудовий договір, попередивши про це власника за три дні.
Для тимчасових працівників встановлені додаткові підстави припинення трудового договору:
а) у разі припинення роботи на підприємстві, в установі, орга нізації на термін, більший за один тиждень, з причин виробничого характеру, а також у випадку скорочення роботи в них;
б) у разі невиходу на роботу працівника протягом більше двох тижнів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності.
У випадках втрати працездатності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, а також коли законодавством встановлений більш тривалий термін збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні, за тимчасовими працівниками місце роботи (посади) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності, але не більше ніж до закінчення терміну роботи за договором;
в) у разі невиконання працівником без поважних причин обо в'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Тимчасові працівники, що уклали трудовий договір на термін не більше шести днів, можуть бути в межах цього терміну залучені до роботи у вихідні дні без дозволу профспілкового комітету під приємства, установи, організації, а також до роботи в святкові дні. За роботу в ці дні таким працівникам дні відпочинку не надаються, а робота оплачується в одинарному розмірі.
При прийнятті звільненого тимчасового працівника знову на те ж підприємство після перерви, що не перевищує одного тижня, якщо строк його роботи до і після перерви перевищує відповідно два і чотири місяці, трудовий договір вважається укладеним на невизначений строк.
Правове регулювання сезонних робіт здійснюється Указом Пре зидії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року «Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах» у тій частині, яка не суперечить Конституції та законодавству України. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 578 затверджено Положення про порядок організації сезонних робіт.
Сезонними роботами визнаються тільки ті роботи, які залежно від природних і кліматичних умов можуть виконуватися тільки протягом певного періоду, що не повинен перевищувати шести мі сяців (сезону), і які вказані в спеціальному переліку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 року № 278. Цей перелік включає певні види робіт в таких галузях: лісо ва промисловість і лісове господарство (лісокультурні, лісозахисні, польові, лісооблаштувальні та інші роботи); торф'яна промисло вість (болотно-підготовчі роботи, добування, сушіння та збирання торфу, ремонт і обслуговування технологічного устаткування у по льових умовах); сільське господарство (робота в овочівництві, садів ництві, виноградарстві, буряківництві, хмільництві, на вирощуванні та збиранні картоплі, тютюну, кормів, баштанних культур, робота на інкубаторських станціях); переробні галузі промисловості (робо та на підприємствах переробки плодоовочевої продукції, підприєм ствах цукрової галузі, первинного виноробства); санітарно-курортні заклади відпочинку (роботи, пов'язані з санітарно-курортним об слуговуванням хворих і відпочиваючих у санаторно-курортних за кладах і закладах відпочинку).
Сезонний трудовий договір є різновидом строкового трудового договору. Він укладається на строк, що не перевищує тривалість сезону. У свою чергу, тривалість сезону не може перевищувати шести місяців.
При укладенні сезонного трудового договору працівник має бу ти попередженим про це. У наказі про прийняття на роботу має бути вказано про сезонний характер трудового договору (ст. З Указу ПВР СРСР від 24 вересня 1974 року «Про умови праці робіт ників і службовців, зайнятих на сезонних роботах»). Порушення цієї вимоги означає, що працівником укладений трудовий договір на невизначений строк.
Випробування при прийнятті на сезонну роботу не встанов люється.
Сезонним працівникам, аналогічно як тимчасовим, відпустка на дається пропорційно до відпрацьованого ними часу. Допомога з тим часової непрацездатності внаслідок трудового каліцтва чи професій ного захворювання виплачується на загальних підставах, а допомога по тимчасовій непрацездатності, що настала внаслідок інших причин, видається не більше, ніж за 75 днів протягом календарного року (п. 22 Положення про порядок забезпечення допомогами по дер жавному соціальному страхуванню та ст. 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р. (із змінами).
Сезонний працівник має право достроково розірвати трудовий договір, попередивши про це власника за три дні. Власник має пра во звільнити сезонного працівника до закінчення строку трудового договору, крім загальних підстав, і за додатковими підставами:
а) у разі призупинення робіт на підприємстві на строк більше як два тижні з причин виробничого характеру чи скорочення робіт
на підприємстві;
б) у разі відсутності працівника на роботі безперервно протя гом одного місяця внаслідок тимчасової непрацездатності. Проте, у разі тимчасової втрати працездатності внаслідок трудового калі цтва чи професійного захворювання, робоче місце зберігається за сезонними працівниками до поновлення працездатності чи встанов лення інвалідності, але не більше ніж до закінчення строку роботи
за договором.
Сезонним працівникам вихідна допомога при звільненні випла чується крім випадків, зазначених у ст. 44 КЗпП, також при звіль ненні у зв'язку з призупиненням робіт на підприємствах на строк більше двох тижнів з причин виробничого характеру або скоро чення робіт на підприємстві.
Утім, розмір допомоги для сезонних працівників встановлюється менший, ніж для інших працівників. За загальним правилом розмір вихідної допомоги, що виплачується сезонним працівникам при звільненні за підставами, зазначеними у ст. 44 КЗпП, становить середній заробіток за тиждень, а у разі призову чи вступу на вій ськову службу - середній заробіток за два тижні.
Оплата праці здійснюється за фактично виконану роботу відпо відно до норм, розцінок, тарифних ставок, які діють на підприєм стві, і не може бути нижчою за мінімальну зарплату за умови ви конання норм праці.
Особливості укладення трудового договору на роботу
за сумісництвом. Відмінність сумісництва
від суміщення професій (посад)
Згідно з ч. 2 ст. 21 КЗпП працівник має право реалізовувати свою здатність до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підпри ємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене за конодавством, колективним договором і угодою сторін, тобто пра цювати за сумісництвом. Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної роботи, іншої регулярно оплачу ваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або на іншому підприємстві, в установі, ор ганізації, або у громадян (підприємця, приватної особи). Основною роботою вважається та робота, за місцем якої ведеться трудова книжка. За загальним правилом, для роботи за сумісництвом не потрібно згоди власника за основним місцем роботи.
Водночас окремим категоріям працівників взагалі заборонена робота за сумісництвом, крім заняття науковою, викладацькою, творчою діяльністю, медичною практикою. Це державні службовці (ст. 16 Закону «Про державну службу»), працівники органів про куратури (ст. 46 Закону України «Про прокуратуру»), державні і приватні нотаріуси (ст. 4 Закону України «Про нотаріат»).
Правове регулювання роботи за сумісництвом працівників дер жавних підприємств, установ, організацій здійснюється Постано вою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій», а також Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, орга нізацій, затвердженим Наказом Мінпраці, Мінюсту і Мінфіну від 28 червня 1993 року № 43.
Відповідно до вищеназваних нормативних актів керівники дер жавних підприємств, установ, організацій разом з профспілковими комітетами можуть запроваджувати обмеження на сумісництво лише щодо працівників окремих професій та посад, зайнятих на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, додаткова робота яких може призвести до наслід ків, що негативно позначаться на стані їхнього здоров'я та безпеці виробництва. Обмеження також поширюється на осіб, які не дося гай 18 років, та вагітних жінок. Керівники державних підприємств, установ, організацій та їх заступники, керівники структурних під розділів державних підприємств, установ, організацій (цехів, від ділів, лабораторій тощо) та їхні заступники не мають права пра цювати за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької, ме дичної і творчої діяльності). Законодавством передбачені певні обмеження щодо тривалості роботи за сумісництвом на державних підприємствах, установах, організаціях. Тривалість такої роботи не може перевищувати 4 години в робочий день і повного робочого дня у вихідний день. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної но рми робочого часу. Оплата праці сумісників здійснюється за фак тично виконану роботу.
Слід звернути увагу на те, що зазначені обмеження на роботи за сумісництвом встановлюються лише для працівників державних підприємств, установ, організацій. На підприємствах інших форм власності такі обмеження не застосовуються.
Працівник, якого приймають на роботу за сумісництвом на ін ше підприємство, в установу, організацію повинен пред'явити влас нику або уповноваженому ним органу паспорт.
При прийнятті на роботу, яка потребує спеціальних знань, влас ник або уповноважений ним орган має право вимагати від праців ника пред'явлення диплома або іншого документа про набуту освіту або професійну підготовку.
Відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з від пусткою за основним місцем роботи на загальних підставах відпо відно до Закону України «Про відпустки».
Звільнення з роботи за сумісництвом проводиться на підставах, передбачених КЗпП України, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв'язку з особ ливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.
Запис у трудову книжку відомостей про роботу за сумісни цтвом провадиться за бажанням працівника власником або уповно важеним ним органом за місцем основної роботи.
Усі працівники, крім основної роботи та роботи за сумісни цтвом, мають право виконувати такі роботи, які відповідно до чин ного законодавства не є сумісництвом.
Перелік робіт, які не є сумісництвом, міститься у Додатку до Положення про умови роботи за сумісництвом працівників держав них підприємств, установ, організацій. До цього Переліку вклю чені такі роботи: літературна діяльність, яка оплачується з фонду авторського гонорару; технічна, медична, бухгалтерська та інша експертиза з разовою оплатою праці; педагогічна робота та робота з проведенням консультацій з погодинною оплатою праці в обсязі не більше як 240 годин на рік; виконання обов'язків медичних консультантів в обсязі не більше 12 годин на місяць з разовою оплатою праці; робота без зайняття штатної посади на тому само му підприємстві, в установі, організації; робота учителів і викла дачів у тому самому навчальному закладі понад установлену нор му навчального навантаження та інші.
Від сумісництва потрібно відрізняти суміщення професій і по сад, під яким розуміється форма організації праці, при якій пра цівник, за його згодою, протягом робочого дня або робочої зміни поряд із своєю основною роботою, зумовленою трудовим догово ром, виконує додаткову роботу за іншою професією або на іншій посаді на тому ж підприємстві, в установі, організації, за що отри мує відповідну оплату (наприклад, водій одночасно виконує обов'язки експедитора або вантажника). До суміщення прирівню ється виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника (відпустка, тимчасова непрацездатність, службове відрядження) без звільнення від своєї основної роботи.
Суміщення відрізняється від сумісництва тим, що робота, яка суміщається, виконується в межах одного трудового договору, і у робочий час, відведений для виконання основної роботи на тому ж підприємстві, установі, організації. Згідно з ч. 2 ст. 105 КЗпП роз мір доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов'яз ків тимчасово відсутнього працівника встановлюється на умовах, передбачених у колективному договорі.
Особливості укладення трудового договору між працівником і фізичною особою
Стороною трудового договору, як роботодавець, можуть бути фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності без створен ня юридичної особи з правом найму працівників, та фізичні особи, які використовують найману працю, пов'язану з наданням послуг (кухарі, няньки, водії тощо).
Відповідно до ст. 24 КЗпП України в разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, додержання письмової форми трудового договору є обов'язковим. Зміст такого трудового договору затверджено наказом Міністерства праці та соціальної політики від 8 червня 2001 року № 260. Зокрема, в ньому зазначені певні реквізити сто рін трудового договору, терміни його чинності, характеристики робіт, які має виконувати працівник, із зазначенням професії та кваліфікації працівника відповідно до вимог тарифно-кваліфіка ційних довідників, рівня норм чи нормованих завдань із поси ланням на їх розробників, якості виконання робіт, конкретний режим роботи працівників, рівень заробітної плати та інші умови праці. Визначаючи конкретні умови договору, сторони зобов'я зані керуватись чинним трудовим законодавством, оскільки умо ви, що погіршують становище працівника порівняно із законо давством України про працю, є недійсними. Серед таких умов, передусім, виокремлюються мінімальні державні гарантії з опла ти праці, тривалості робочого часу та часу відпочинку. У догово рі потрібно визначати не лише конкретну тривалість робочого часу, а й час початку і закінчення роботи, можливість поділу ро бочого часу на частини, запровадження підсумованого обліку ро бочого часу. У договорі мають знайти відображення питання на дання щорічних відпусток, а саме їх тривалість, період надання, можливість перенесення на інший термін чи заміни частини що річної відпустки грошовою компенсацією. У разі потреби зазна чаються й інші види відпусток, на які працівник має право за За коном України «Про відпустки».
У договорі зазначаються зобов'язання фізичної особи щодо ор ганізації працівникові робочого місця, забезпечення його спеціаль ним одягом, засобами індивідуального захисту, нормативними інструкціями з питань охорони праці та зобов'язання працівника дотримуватися цих інструкцій.
У разі роботи працівника у важких та шкідливих умовах праці в трудовому договорі має бути зазначено факт проведення атестації робочого місця або зобов'язання провести таку атестацію, що дає змогу працівникові заробити пільговий стаж для призначення пенсії та скористатися іншими, пов'язаними з такою роботою, пільгами.
Обов'язковим елементом трудового договору є поширення на працівників гарантій за рахунок коштів фондів загальнообов'язко вого страхування та коштів роботодавця, відповідно до законодав ства, про деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування, зокрема в разі тимчасової непрацездатності, нещас ного випадку на виробництві, на випадок безробіття тощо.
Невиконання фізичною особою умов трудового договору дає право працівникові у визначений ним термін розірвати укладений трудовий договір за власним бажанням відповідно до частини З ст. 38 КЗпП України. При цьому фізична особа зобов'язана випла тити працівникові вихідну допомогу в розмірі тримісячного серед нього заробітку.
Окремим елементом оформлення трудових відносин між фізич ною особою та працівником є факт реєстрації укладеного трудово го договору в державній службі зайнятості за місцем проживання фізичної особи. Отже, виконується юридична функція оформлення трудових відносин (замість наказу чи розпорядження власника, що передбачено частиною 3 ст. 24 КЗпП). Реєстрація має бути прове дена фізичною особою в присутності працівника в тижневий тер мін з моменту фактичного допущення працівника до роботи. По рядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою затверджений наказом Міністерства праці і соціальної по літики України від 8 червня 2001 року № 260.
Згідно з цим порядком, на реєстрацію до центру зайнятості сто ронами подаються три автентичних примірники трудового догово ру, а також такі документи:
- фізичною особою - паспорт, довідка відповідної податкової адміністрації про ідентифікаційний код, а суб'єктом підприємни цької діяльності, крім того, свідоцтво про реєстрацію суб'єкта під приємницької діяльності;
- працівником, який влаштовується на роботу до фізичної осо би, - паспорт, трудова книжка, довідка відповідної податкової ад міністрації про ідентифікаційний код.
Після реєстрації трудового договору по одному його примірни ку з відміткою факту реєстрації в центрі зайнятості повертається працівникові та фізичній особі, а один примірник залишається у посадової особи служби зайнятості. Працівник зобов'язаний за безпечити збереження своєї трудової книжки та одного примірни ка укладеного трудового договору. Запис до трудової книжки пра цівника має бути зроблений фізичною особою після реєстрації трудового договору в державній службі зайнятості із зазначенням в ній номера і дати трудового договору, повної назви центру за йнятості, а також дати і номера реєстрації трудового договору державною службою зайнятості.
У разі потреби внесення до чинного договору змін, сторони зо бов'язані оформити їх додатками до трудового договору та подати на реєстрацію до того самого центру зайнятості, де було зареєстро вано останній трудовий договір у порядку, встановленому для ре єстрації трудових договорів. Якщо внесені зміни пов'язані зі зміною зазначеної в трудовій книжці професійної характеристики робіт, після реєстрації в службі зайнятості змін до трудового договору вноситься відповідний запис і до трудової книжки працівника.
У разі розірвання трудового договору фізична особа робить у ньому запис про підстави його припинення з посиланням на відпо відні статті КЗпП України. Після цього сторони зобов'язані повідо мити державну службу зайнятості про факт припинення трудових відносин, подаючи свої примірники трудового договору і додатки до нього, а відповідальна особа центру зайнятості має зняти тру довий договір з реєстрації, внісши до нього відповідний запис. Знятий з реєстрації трудовий договір є підставою для внесення фі зичною особою до трудової книжки працівника запису про звіль нення з роботи з посиланням на відповідну статтю КЗпП України та зазначенням дати зняття трудового договору з реєстрації. Всі внесені фізичною особою до трудової книжки працівника записи підтверджуються підписом посадової особи органу державної служби зайнятості, який зареєстрував цей договір, та засвідчують ся його печаткою.
Належні працівникові і фізичній особі примірники трудового договору з відміткою про зняття їх з реєстрації повертаються їм для подальшого зберігання. Примірник, що належить державній службі зайнятості, зберігається в центрі зайнятості.
Контракт - особливий вид трудового договору
Контракт як особливий вид трудового договору, в Україні по чав укладатися з керівниками державних підприємств з 1990 року відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР «Про порядок най му і звільнення керівника державного союзного підприємства».
Законом України від 20 березня 1991 року були внесені істотні зміни і доповнення до КЗпП України, зокрема, ст. 21 була допов нена новою третьою частиною, в якій контракт визначається як особлива форма трудового договору, в якому терміни його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання трудового договору, в тому числі довгостроко вого, можуть встановлюватися угодою сторін. Перша редакція ч. З ст. 21 КЗпП встановлювала: «Сфера застосування контракту ви значається законодавством». У зв'язку з цим контракт набув дуже широкого застосування. У багатьох випадках роботодавці уклада ли контракти з будь-якими працівниками. В Україні було визначе но сферу обов'язкового застосування контакту і сферу застосуван ня контракту за угодою сторін.
В обов'язковому порядку контракт укладається, наприклад, з керівниками підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності. Перевага контракту перед звичайним трудовим договором полягає в тому, що контракт дозволяє максимально індивідуа лізувати кожну конкретну угоду про працю, наповнити її спеціаль ним змістом. Контракт має бути спрямований на забезпечення умов для виявлення, ініціативи і самостійності працівників, він має враховувати їх індивідуальні здібності й професійні навички, підвищення взаємовідповідальності сторін, правову і соціальну захищеність працівника. Тому контракт має бути дійовим засобом поліпшення у договірному порядку правового статусу працівника порівняно із законодавством і колективним договором. Але на практиці досить часто контракти укладаються з протилежною ме тою, тобто з метою обмеження з боку роботодавця трудових прав і свобод працівника.
Законом України від 24 грудня 1999 р., який набув чинності з 13 січня 2000 року, до КЗпП були внесені зміни, і ч. З ст. 21 КЗпП встановлює: «Сфера застосування контракту визначається законами України». Це суттєво звузило сферу укладення конт ракту. Міністерство праці і соціальної політики України у своєму листі від 6 травня 2000 р. № 06/2-4/66 виклало перелік законів, якими дозволяється укладення трудового договору у формі конт ракту і зазначило, що власник або уповноважений ним орган мо же вимагати від працівника, який працює за безстроковим до говором, укладення контракту лише в тому випадку, якщо він належить до категорії працівників, які відповідно до законів України працюють за контрактом. Укладення контракту у випад ках, не передбачених законами України, не допускається, оскіль ки це знижує рівень соціальної захищеності працівників і супере чить вимогам Конвенції МОП № 158 (1982 р.), ратифікованої Україною 4 лютого 1994 р.
До законів України, які передбачають укладення контракту, на лежать: «Про наукову і науково-технічну діяльність» (ст. 24), «Про комітети Верховної Ради України» (ст. 13), «Про місцеві державні адміністрації» (ст. 36), «Про концесії» (ст. 18), «Про товарну бір жу», «Про адвокатуру» (ст. 8), «Про селянське (фермерське) гос подарство» (ст. 23), «Про фізичну культуру і спорт» (ст. 28), «Про освіту» (статті 20, 54) та інші. Таких законів на сьогодні в Україні близько тридцяти п'яти. Крім цих законів укладення контракту передбачене також п. 4 ст. 65 Господарського кодексу України з керівником підприємства.
Порушення вимог щодо законодавчого визначення сфери засто сування контракту може бути підставою для визнання відповідно до ст. 9 КЗпП недійсними умов праці за контрактом, які погіршу ють становище працівника в порівнянні з законодавством України, а також підставою для притягнення осіб, яким надано право при йому на роботу, до адміністративної відповідальності згідно ст. 41 КпАП України.
Кабінет Міністрів України Постановою від 19 березня 1994 р. № 170 затвердив Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників. Міністерство праці України наказом від 15 квітня 1994 року № 23 затвердило «Типову форму контракту з працівником».
Питання укладення контрактів з керівниками підприємств, уста нов, організацій, що є у державній власності, врегульовані спеціаль ними нормативними актами. Це - Положення про порядок укла дення контракту з керівниками підприємств загальнодержавної власності при прийнятті на роботу, затверджене Постановою Ка бінету Міністрів України від 19 березня 1993 року; «Типова форма контракту з керівником підприємства», що є у загальнодержавній власності, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1995 року № 597.
Відповідно до ст. 24 КЗпП, контракт має бути укладений лише у письмовій формі. Тобто для укладення контракту необхідно, щоб сторони підписали документ під такою назвою. Водночас, підписання контракту не є достатнім для визнання трудових від носин оформленими належним чином. Частина 2 ст. 24 КЗпП ви магає, щоб укладення трудового договору (а отже, і контракту) оформлювалось наказом чи розпорядженням власника або упов новаженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Контракт укладається у двох примірниках для кожної сторони. За згодою працівника, копія контракту може бути передана проф спілковому або іншому органу, уповноваженому працівником представляти його інтереси, для здійснення контролю за дотри манням умов контракту.
Відповідно до п. 9 «Положення про порядок укладення контрак тів при прийнятті (найманні) на роботу працівників» та п. 7 «По ложення про порядок укладення контракту з керівником підприєм ства», що є у загальнодержавній власності, при найманні на роботу контракт набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами у контракті.
Контракт може якийсь час існувати без укладання трудових відносин. Це можливо тоді, коли він укладається із студентами, які ще навчаються, про те, що, закінчивши навчання у вузі, випускник працюватиме у роботодавця, який оплачував його навчання.
Розрив між днем укладання контракту і днем, коли працівник приступить до роботи, може бути викликаний також необхід ністю оформити розірвання трудового договору за попередньою роботою.
Особливістю контракту є те, що у ньому може визначатися строк його чинності. Як правило, законодавство не встановлює мінімальних або максимальних термінів для контракту. Але для керівника державних підприємств контракти можуть укладатися терміном від 1 до 5 років, а для керівників, наукових, творчих та інших співробітників національного закладу (установи) України від 1 до 7 років.
Слід зазначити, що коли по закінченню строку дії контракту трудові відносини продовжуються і жодна із сторін не вимагає їх припинення, контракт, як і інший строковий трудовий договір, трансформується на звичайний безстроковий трудовий договір, а не на контракт на новий термін.
Контракт може бути укладений як при прийнятті на роботу, так і пізніше. Про введення контрактної форми трудового договору з раніше прийнятими працівниками слід видати наказ відповідно до ч. З ст. 32 КЗпП, ознайомивши з ним відповідних працівників не пізніше як за два місяці до укладення контракту, оскільки це тягне зміну істотних умов праці.
І якщо працівник, з яким згідно із законом обов'язково укла дається контракт, не погоджується на його укладення, він під лягає звільненню за п. 6 ст. 36 КЗпП України як такий, що від мовився від продовження роботи у зв'язку із змінами істотних умов праці. У разі відмови власника від укладення контракту з працівником трудовий договір з ним припиняється за п. 1 ст. 40 КЗпП.
Змістом контракту є взаємні обов'язки сторін. Контракт не по винен дублювати змісту посадових інструкцій. У контракті мають бути визначені: строк його дії, обов'язки та взаємна відповідаль ність сторін, підстави припинення та розірвання контракту, со ціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих сторонами на себе зобов'язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємст ва, установи, організації чи роботодавця, режим робочого часу і часу відпочинку, умови оплати праці. Водночас в контракті мо жуть визначатись умови підвищення або зниження обумовленого сторонами розміру оплати праці, встановлення доплат і надбавок, премій, винагород за підсумками роботи за рік чи інший період, участі в розподілі прибутків підприємства, установи, організації (якщо інше не передбачено чинним законодавством та їх статута ми) чи фізичної особи.
Контрактом може передбачатися переїзд працівника на роботу в іншу місцевість. Тому сторони повинні визначити умови, гаран тії та компенсації такого переїзду, забезпечення працівника і членів його сім'ї житловою площею або оплатою витрат за найом (піднайом) житлового приміщення чи користування готелем.
Якщо для службових поїздок працівник використовуватиме власний автомобіль, сторони передбачають умови виплати відпо відної компенсації.
У контракті можуть визначатися додаткові, крім встановлених чинним законодавством, підстави його розірвання.
Контракт повинен містити зобов'язання роботодавця щодо компенсації моральної та матеріальної шкоди, заподіяної праців никові у випадку дострокового розірвання контракту за ініціа тивою:
- працівника - в разі невиконання чи неналежного виконання роботодавцем зобов'язань, передбачених контрактом;
- роботодавця - в разі, коли підстави розірвання контракту не передбачені чинним законодавством чи контрактом.
При цьому бажано, щоб були визначені не тільки розміри мораль ної та матеріальної шкоди, а й обов'язковість їх збільшення (на приклад, на коефіцієнт фактичного підвищення заробітної плати у відповідності з рішеннями уряду).
У контракті можуть бути передбачені й інші пільги та компен сації, не встановлені чинним законодавством за рахунок коштів роботодавця.
У контракті не може бути запроваджено щодо працівника пов ної матеріальної відповідальності, крім випадків, передбачених ст. 134 КЗпП. Контрактом може передбачатися випробування з метою перевірки здатності працівника виконувати роботу, яка йо му доручається. Останнє повинно встановлюватися з додержанням вимог статей 26, 27 і 28 КЗпП.
Умови контракту не можуть погіршувати становище працівника порівняно з умовами, передбаченими чинним законодавством, угодами і колективним договором. Якщо ж у контракт внесені такі умови, вони вважаються недійсними.
Змінювати умови контракту сторони можуть лише за взаєм ною домовленістю. Роботодавець не має права вимагати від пра цівника виконання роботи, не передбаченої контрактом. Не мож на також без згоди працівника переводити його на роботу, не обумовлену контрактом. Якщо згода є, то до контракту вносяться відповідні зміни і доповнення, які оформлюються так само, як і
контракт.
Роботодавець зобов'язаний забезпечувати конфіденційність умов контракту. Особи, які за своїми посадовими обов'язками мають доступ до інформації, що міститься в контракті, не мають права її розголошувати.
Особливості трудового договору з молодими фахівцями
Трудові договори молодих спеціалістів, які закінчили вищі на вчальні заклади, та молодих робітників, що закінчили професійні навчально-виховні заклади, посідають особливе місце в системі трудових договорів. їх не можна повністю віднести до звичайних договорів про постійну роботу з невизначеним строком дії, тобто безстрокових, оскільки в період обов'язкового строку відпрацю вання молодого спеціаліста чи молодого робітника на них поши рюються спеціальні норми законодавства (порядок переведення, звільнення та інше), і вони не можуть бути звільнені за власним бажанням. Але цей договір не можна віднести і до договорів на визначений строк, оскільки закінчення строку обов'язкового від працювання не дає права власнику або уповноваженому ним орга ну припинити цей договір по закінченні строку.
Працевлаштування молодих фахівців здійснюється на основі По ложення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних закладів і професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом Міносвіти України від 23 березня 1994 року № 79 (із змінами і доповненнями).
Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 ро ку № 992 затверджений Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням.
Випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєна квалі фікація спеціаліста з вищою освітою різних освітніх кваліфікацій них рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на робо ту, вважаються молодими спеціалістами протягом трьох років, а випускники професійного навчально-виховного закладу - двох ро ків з моменту укладення ними трудового договору із замовником.
Керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за спеціальною формою. Згідно з цією угодою випускники, які її уклали, після закінчення навчального закладу зобов'язані відпра цювати за місцем призначення не менше трьох років. Не пізніше ніж за рік до закінчення навчального закладу випускнику пропо нується керівництвом навчального закладу посада відповідно до укладеної угоди. Замовник за два місяці до закінчення навчання повинен підтвердити вищому навчальному закладу наявність міс ця для працевлаштування за запропонованою посадою.
Випускнику після закінчення вищого навчального закладу вру чається диплом про його закінчення і видаються належні випускникові кошти, які перераховуються вищому навчальному закладу замовником. Направлення на роботу є підставою для укладення трудового договору між молодим спеціалістом і замовником.
Молодий спеціаліст зобов'язаний прибути до місця призначен ня у термін, визначений у направленні на роботу.
У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або від мови без поважних причин приступити до роботи за призначен ням; звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення тру дової дисципліни; звільнення за власним бажанням до закінчення трирічного терміну, молодий спеціаліст зобов'язаний відшкоду вати до державного бюджету у встановленому порядку вартість навчання і компенсувати замовнику всі витрати.
Випускнику, якому відмовлено в прийнятті на роботу після при буття до місця призначення, замовник компенсує витрати, пов'я зані з переїздом випускника і членів його сім'ї як до місця призна чення, так і з поверненням до місця постійного проживання (якщо він був направлений в іншу місцевість), відповідно до певних умов
угоди.
Молодим фахівцям, які отримали направлення на роботу, нада ється відпустка тривалістю ЗО календарних днів з виплатою допо моги в розмірі місячної стипендії за рахунок замовника. На них поширюються всі соціальні пільги, передбачені колективним до говором підприємства. Надання житла визначається угодою і чин ним законодавством.
Молодий спеціаліст повинен використовуватися за фахом. У ви падку, якщо навчальний заклад не вирішив питання про працевла штування випускника, йому видається довідка про можливість самостійного працевлаштування.
Розірвання угоди про зобов'язання відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років допускається тільки з таких по важних причин: встановлення інвалідності І чи II групи, внаслідок чого випускник не може виїхати на роботу за призначенням; вста новлення інвалідності І або II групи у чоловіка (дружини) праців ника, одного з батьків (або осіб, що їх замінюють); якщо випуск ник - вагітна жінка, мати або батько, що має дитину віком до трьох років або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею 6-річного віку); самотня мати або бать ко, які мають дитину віком до 14 років або дитину-інваліда; про ходження чоловіком (дружиною) військової служби (крім строко вої), в тому числі за контрактом, і служби в органах внутрішніх справ поза місцем розташування замовника; вступ у вищі навчаль ні заклади III—IV рівнів акредитації для випускників навчальних закладів І—II рівнів акредитації.
Трудовий договір з державними службовцями
Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті, щодо прак тичного виконання завдань і функцій держави та одержують заро бітну плату за рахунок державних коштів.
Порядок укладення трудового договору і проходження служби в державних органах та їх апараті регулюються Законом України від 16 грудня 1993 року «Про державну службу».
Цим Законом встановлені певні обмеження при прийомі на державну службу. Не можуть бути обрані або призначені на поса ду в державному органі та його апараті особи, визнані недієздат ними; особи, які мають судимість; близькі родичі і свояки, якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо під порядковані або підконтрольні один одному; особи, які досягли віку: жінки - 55 років, чоловіки - 60 років.
Основними критеріями класифікації посад державних службов ців є: організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компенсації на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу.
Законом «Про державну службу» передбачено сім категорій посад. Залежно від категорій державні службовці поділяються на 15 рангів.
Особа, яка претендує на посаду державного службовця 3-7 ка тегорії, повинна подати за місцем майбутньої служби відомості про доходи, в тому числі й за кордоном, відносно себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка претендує на посаду державного службовця першої і другої категорій, повинна подати також відомості про на лежне їй і членам її сім'ї нерухоме і цінне рухоме майно, внески в банках і цінні папери.
Прийняття на державну службу на посади 3-7 категорій здійс нюється на конкурсній основі. За конкурсом заміщуються вакантні посади державних службовців в Адміністрації Президента Украї ни, в апаратах Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і місцевих державних адмі ністрацій. Рішення конкурсної комісії має рекомендаційний харак тер, воно може бути лише основою для укладення трудового дого вору з кандидатом. Остаточне рішення щодо укладення трудового договору приймає керівник відповідного державного органу.
З метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей працівника, що претендує на посаду дер жавного службовця, може проводитись його стажування у відпові дному державному органі терміном до двох місяців.
Для державних службовців при прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести місяців.
Трудовий договір про надомну роботу
Громадяни можуть укладати з підприємствами, установами, ор ганізаціями, їх об'єднаннями, іншими роботодавцями трудовий договір про виконання робіт особистою працею вдома, використо вуючи матеріали, знаряддя і засоби праці, які виділяються робото давцем, або такі, що придбані за його рахунок.
При регулюванні праці надомників керуються «Положенням про умови праці надомників», затвердженим постановою Держ-компраці СРСР, Секретаріату ВЦРПС від 29 вересня 1981 року.
На надомників поширюється законодавство про працю, а також
колективні договори.
Праця надомників повинна бути спрямована, зазвичай, на вироб ництво товарів широкого вжитку і надання окремих видів послуг.
Переважне право на укладення трудового договору про роботу на дому надається: жінкам, що мають дітей віком до 15 років; ін валідам і пенсіонерам (незалежно від віку і розміру пенсії), осо бам із зниженою працездатністю, яким рекомендована праця в надомних умовах; особам, що здійснюють догляд за інвалідами або за членами сімей, які тривалий час хворіють і потребують постійного догляду; особам, зайнятим на роботах із сезонним ха рактером виробництва (в міжсезонний період), а також, які навча ються в стаціонарних навчальних закладах; особам, які за об'єк тивних обставин не можуть бути зайняті безпосередньо в даній
місцевості.
Трудовий договір про роботу вдома укладається, зазвичай, у письмовій формі. У ньому повинні бути найбільш повно викладені як основні, так і додаткові умови, які визначають зобов'язання сторін. Прийом на роботу надомника оформлюється наказом (роз порядженням) власника або уповноваженого ним органу. На на домників, які раніше не працювали в суспільному виробництві, заводяться трудові книжки після здачі ними першого виконаного завдання. У такому ж порядку вносяться записи в трудові книжки тих надомників, які мають ці книжки. Оплата праці надомників здійснюється за відрядними розцінками за фактично виконані ро боти або вироблену продукцію, що відповідає встановленим вимо гам щодо її якості.
Організація в надомних умовах трудових процесів допускається лише для осіб, які мають необхідні життєво-побутові умови, а та кож практичні навички або можуть бути навчені цим навичкам для виконання певних робіт. Проводиться обстеження житлово-побу тових умов представниками роботодавця за участю профспілково го органу, а у відповідних випадках і представниками санітарного і пожежного нагляду.
Забороняється доручати надомникам виконання таких видів ро біт, які створюють незручності для проживання сусідів.
4. Зміна умов трудового договору
Трудове законодавство України гарантує працівникові дотри мання тих умов трудового договору, які були обумовлені при його укладенні. Змінювати умови трудового договору сторони можуть за взаємною згодою.
Працівник повинен виконувати роботу, доручену йому за тру довим договором, особисто і за загальним правилом не має права передоручати її виконання іншій особі. Роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудо вим договором. Але в процесі роботи можуть виникати певні об ставини, які потребують зміни умов трудового договору. Ініціати ва про зміну умов трудового договору може надходити як від роботодавця, так і від працівника.
Законодавство передбачає такі види зміни умов трудового до говору:
1) переведення на іншу роботу;
2) переміщення на інше робоче місце;
3) зміна істотних умов праці.
Поняття та види переведень на іншу роботу
Переведення на іншу роботу - це доручення працівникові вико нання роботи, не обумовленої в необхідних умовах трудового до говору, тобто такої, яка не відповідає чи то його спеціальності, чи кваліфікації, чи посаді, або роботи, при виконанні якої змінюється обсяг чи характер обов'язків, розмір заробітної плати, місцевість та інші істотні умови.
Переведення на іншу роботу можна класифікувати за такими ознаками: строки; місце; джерело надходження ініціативи; мета; причина.
Залежно від строку переведення поділяються на постійні і тим часові. За місцем виконання роботи поділяються на: переведення в межах одного підприємства, установи, організації для виконання іншої роботи, не обумовленої трудовим договором; переведення на інше підприємство, установу, організацію в тій же місцевості і переведення в іншу місцевість, в тому числі разом з підприємст вом, установою, організацією. Залежно від джерела надходження ініціативи, переведення може бути з ініціативи: роботодавця; пра цівника; третіх осіб. Переведення працівника на іншу роботу може здійснюватись з певною метою. Наприклад, з метою заохочення сумлінного працівника переводять на вищу посаду (більше опла чувану) або навпаки, з метою покарання (при спеціальній дисцип лінарній відповідальності) та інше.
Переведення працівника на іншу роботу, зазвичай, пов'язується з певною причиною, наприклад, у зв'язку з перерозподілом кадрів; у зв'язку із скороченням штату чи чисельності працівників; у зв'язку з аварією, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, іншими обставинами, які можуть поставити під загрозу життя чи нормаль ні життєві умови людей; у зв'язку із заміною відсутнього праців ника; у зв'язку із простоєм; у зв'язку з погіршенням стану здоров'я працівника (переведення на легшу роботу) та іншою виробничою необхідністю.
Переведення на іншу роботу допускається тільки за згодою працівника. Роботодавець має право перевести працівника стро ком до одного місяця на іншу роботу без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров'я, лише для від вернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не ниж чою, ніж середній заробіток за попередньою роботою. Але і в цих випадках забороняється тимчасове переведення на іншу роботу вагітних жінок, жінок, які мають дитину-інваліда або дитину ві ком до шести років, а також осіб віком до вісімнадцяти років без їх згоди.
Відповідно до ч. 2 ст. 32 КЗпП України не вважається переве денням на іншу роботу і не потребує згоди працівника перемі щення його на тому ж підприємстві, установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціаль ності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором.
Наприклад, працівник, вступивши на роботу водієм легкового автомобіля, невдовзі може стати водієм вантажівки, чи продавець відділу побутової техніки може бути переміщений на посаду про давця у відділ дитячих іграшок у цьому ж торговому підприємстві.