Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
73
Сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою і у встановлених межах. Призначення сервітуту - дозволити суб'єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, щодо якої встановлено сервітут. Суб'єктами сервітутних правовідносин є власник або законний володілець речі та суб'єкт сервітутного права на неї - сервітурія. Володільцем у цьому разі визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом, за наявності відповідних повноважень від власника. Об'єктом сервітуту є нерухомість, яка належить на праві власності іншій (не тій, що претендує на сервітут) особі. Згідно зі ст.397 ЦК сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може також належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Отже, ЦК визнає існування двох видів сервітутів - земельних (або ж предіальних) та особистих (персональних). Підставою для поділу є спосіб визначення особи сервітуарія. Якщо сервітут встановлюється щодо визначеного майна в інтересах певної особи, то він є особистим (персональним). Якщо на користь власника (володільця) визначеного майна (але не конкретно визначеної особи) - земельним (предіальним). Особливості земельного (предіального) сервітуту полягають у такому: тут ніби мають місце "відносини між ділянками"; такі відносини є тривалими; зазвичай сервітути встановлюються на тривалий строк або взагалі без вказівки строку; такий сервітут є неподільним: при поділі ділянки сервітутне право зберігається в цілому. Володільцем за земельним сервітутом є власник (володілець) земельної ділянки або іншої нерухомості, для забезпечення користування якою встановлено сервітут (панівна річ) за рахунок встановлення обмежень у користуванні іншим майном (обслуговуючим). Потреба у земельному сервітуті пов'язана з Існуванням двох земельних ділянок, які знаходяться по сусідству, або іншим чином пов'язані одна з одною. Типовим для вітчизняного цивільного законодавства земельним сервітутом є передбачене ст.404 ЦК право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку і трубопроводів, водопостачання, меліорації тощо. Характерними ознаками особистого (персонального) сервітуту є те, що він: не тільки пов'язаний із певним майном, а й належить певній особі; обмежений строком: довічно належить певній особі і припиняється її смертю, якщо самим сервітутом не встановлено коротший строк, не має зобов'язально-правового характеру, оскільки сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут "випливає" за речами. Типовим особистим сервітутом, встановленим вітчизняним цивільним законодавством, є право членів сім'ї власника житла на користування ним. Згідно зі ст.405 ЦК члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування останнім відповідно до закону. Об'єктом цього сервітуту є частина жилого приміщення, визначена власником житла (жилий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання у них). Встановлення сервітуту можливе: договором; законом; заповітом; рішенням суду. Найпоширенішою підставою встановлення сервітуту є договір, який укладається між особою, яка потребує встановлення сервітутом і власником (володільцем) обслуговуючої речі. При цьому, як випливає із поняття сервітуту (ст.401 ЦК), він завжди полягає у праві користування і ніколи не є правом розпорядження. Власник речі має право, якщо інше не передбачене договором або законом, вимагати від сервітуарія плату за користування майном. Розмір плати визначають сторони сервітутних відносин. Безоплатність користування сервітутом має бути прямо передбачена у договорі. Підставами припинення сервітуту є: поєднання в одній особі особи, в Інтересах якої встановленні! сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; сплив строку, на який встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд.
74
Це може бути передача ділянки за договором найму,оренди та іншими договорами. Всі вони породжують договірні,тобто зобов'язально-правові відносини. Між тим у даному разі йдеться про право користування чужою земельною ділянкою як про речове право. Це особливий інститут, який відрізняється від договірних саме своїм речовим характером. Він називається емфітевзисом. Українське цивільне законодавство до цього часу не знало такого Інституту. Емфітевзис — це право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення або її частиною,яке є довготривалим, відчужуваним і таким, що переходить у спадщину. Емфітевзис характеризується такими ознаками: це — речове право користування чужою земельною ділянкою. Суб'єкт емфітевзису може розпоряджатися цим правом на свій розсуд — може відчужувати його будь-яким цивільно-правовим способом: продавати, дарувати, здавати в оренду тощо. Як речове право емфітевзис може бути припинено лише за волею самого суб'єкта емфітевзису; об'єктом емфітевзису може бути лише земельна ділянка сільськогосподарського призначення, яке емфітевта не може змінювати; за загальним правилом емфітевзис встановлюється на невизначений строк, але допускається визначення конкретного строку користування; надання земельної ділянки в емфітевзис може бути платним1 безплатним. У переважній більшості емфітевзис встановлюється за певну плату. Розмір, характер, порядок виплати передбачаються Угодою між сторонами; емфітевзис, так само як і сервітут, обмежує право власності —він позбавляє власника земельної ділянки права користуватисянею. Власник обмежений також і в розпорядженні цією ділянкою,він є лише номінальним власником; істотною відмінністю між сервітутом й емфітевзисом є те,що сервітут — це право обмеженого користування чужою земельною ділянкою однією чи кількома особами. Емфітевзис — право користування чужою земельною ділянкою в повному обсязі без будь-яких обмежень, але в межах прав, визначених договором. Субєктом може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Це може бути громадянин України, громадянин іншої держави або особа без громадянства. Юридична особа також може бути суб'єктом цього права незалежно від місця свого знаходження. Об'єктом права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення може бути лише ділянка, придатнадля сільськогосподарського виробництва. Емфітевта не має права змінювати призначення земельної ділянки, характер її використання. Вона може використовуватися тільки для сільськогосподарських потреб,під якими слід розуміти лише сільськогосподарське виробництво. Поняття "сільськогосподарські потреби" не варто тлумачити ширше, ніж сільськогосподарське виробництво. Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення встановлюється договором між власником ділянки й особою, яка виявила бажання користуватися цією ділянкою. Договором визначається строк користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) припиняється в таких випадках: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було встановлено право користування; 3) викупу земельної ділянки її власником; 4) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;
5) відмови землекористувача від подальшого користування чужою земельною ділянкою.
75
Власник земельної ділянки може передати право користування нею іншим особам не тільки для сільськогосподарських потреб, а й для забудови. Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. 1 СТ.413ЦК). Суб'єктами відносин землекористування для забудови можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких є власником земельної ділянки, а інша - суперфіціарій, здійснює землекористування для забудови. Підставами виникнення суперфіцію можуть бути договір або заповіт. При встановленні суперфіцію на підставі договору сторони можуть самостійно визначити умови договору, керуючись загальними засадами договірного права України. При виникненні суперфіцію на підставі заповіту, основні права та обов'язки власника і землекористувача визначаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного визначення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористувачем. Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має такі права: вимагати від землекористувача внесення плати за користування нею, а також своєчасного здійснення інших обов'язкових платежів, встановлених законом; здійснювати володіння та користування земельною ділянкою в обсязі, визначеному договором. Володілець мас право отримувати відповідну частку від доходу землекористувача від промислових об'єктів, розташованих на переданій земельній ділянці, якщо це обумовлено домовленістю сторін. Землекористувач має такі права: право користування чужою земельною ділянкою в обсязі, визначеному договором або заповітом; право власності на відповідні будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови; право на відчуження земельної ділянки, переданої йому для забудови; право заповідати земельну ділянку, передану йому для забудови. До обов'язків суперфіціарія слід віднести такі: використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; внесення плати за користування земельною ділянкою, а також інших платежів, встановлених законом; забезпечення будівництва і після його завершення здійснення утримання споруд і будівель на чужій земельній ділянці з урахуванням екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших встановлених правил; повернення земельної ділянки власнику після закінчення строку землекористування у належному стані; знесення споруди (будівлі) у зв'язку із закінченням строку землекористування у випадках, встановлених законом. За загальним правилом, право власності на об'єкт нерухомості є безстроковим, що не означає, однак, неможливості його припинення у майбутньому в зв'язку із знесенням об'єкта нерухомості, визнанням неможливості його подальшої експлуатації або реалізацією узгоджених відповідно до вимог чинного законодавства планів будівництва нових, сучасних будівель або споруд. Випадок встановлення права власності на об'єкт нерухомості на визначений строк є унікальним для цивільно-правових відносин. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припиняється у випадку поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача, спливу строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути примусово припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).
Якщо знесення такої будівлі (споруди) заборонено законом (жилі будинки, пам'ятки історії та культури) або є економічно недоцільним, враховуючи співвідношення вартості земельної ділянки і будівлі (споруди), правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою для її власника та землекористувача може визначити суд. З урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою суд може постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розташована. У випадку спливу строку права землекористування, враховуючи неплатоспроможність землекористувача, суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки розташованої на ній будівлі (споруди). Враховуючи надані однією із сторін або визначену законом заборону можливості знесення будівлі (споруди), або інші обставини і докази можливості подальшого продовження відносин сторін по землекористуванню спірною земельною ділянкою, суд також може постановити рішення, у якому визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК).