Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Слово «фінанси» походить від давньофранцузькогоfinancio – платіж.
Фінанси – це розподіл виручених грошових коштів по фондах.
Ознаками фінансів є:
- фінанси – не гроші, приблизно їх можна визначити як рух вартості у грошовій формі, переважно однобічний (податки до бюджету, наприклад), буває двобічний (виплата в разі настання страхового випадку);
- фінанси – розподільчі відносини (розподіл і перерозподіл допомоги);
- фінанси як відносини пов'язані з формуванням і використанням фондів грошових коштів.
Існують публічні та приватні фінанси. Приватні фінанси існують за участі фізичних і юридичних осіб, засновані на приватній власності. Об'єктом вивчення фінансового права як науки й об'єктом вивчення ФП як галузі є публічні фінанси (за участі органів державної влади – державні публічні фінанси; за участю органів місцевого самоврядування – муніципальні публічні фінанси).
Гроші співвідносяться з фінансами як пасажири та пасажирські перевезення. Гроші є головним інструментом фінансів. Фінанси й фінансові відносини – тотожні поняття. Не всі грошові відносини є фінансами. Не є фінансами цивільні відносини.
Централізовані фонди публічних фінансів:
- Державний бюджет України;
- місцеві бюджети;
- Пенсійний фонд України;
- фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування:
- від безробіття;
- від тимчасової втрати працездатності;
- від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
- фонд гарантування внесків фізичних осіб;
- золотовалютний резерв.
Децентралізовані грошові фонди:
- фонди підприємств, установ організацій.
2. Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування: поняття, мета та правові основи.
Фінансова діяльність держави – одна з найважливіших сфер її діяльності, передбачених законодавством України, що виявляється у збиранні, розподілі та використанні потрібних державі грошових коштів.
Напрямки (функції/етапи) фінансової діяльності:
- емісійна діяльність (випуск грошових коштів);
- акумулювання/мобілізація грошових коштів у публічні грошові;
- розподіл і перерозподіл грошових коштів;
- використання коштів публічних грошових форм;
- фінансовий контроль.
Фінансова діяльність держави - це планована діяльність у сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави.
Правове становище та функції органів державної влади у сфері фінансової діяльності держави
Фінансову діяльність здійснюють усі без винятку органи державної влади та місцевого самоврядування, оскільки виконати покладені на них функції не можна без використання фінансів. Залежно від повноважень таких органів та їхнього правового статусу визначається й обсяг участі безпосередньо у фінансовій діяльності.
Представницькі органи та органи державної виконавчої влади забезпечують регулювання та управління державними фінансами в межах, визначених чинним законодавством, в першу чергу Конституцією України. У сферу безпосередньо державного управління входять лише відносини у сфері державних фінансів, тобто відносини у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів, виключно якими можуть оперувати органи державної влади.
Однак зменшувати значення державного регулювання фінансовими потоками не можна. В сучасних розвинутих країнах держава міцно посіла місце одного з чинників процесу суспільного відтворення та суспільно-економічного прогресу загалом.
Важливою умовою для формування ринкової економіки є легітимність державної політики, яка не викликає серед учасників активної або прихованої протидії. У сучасній економіці така система підтримується в ринковому середовищі, на яке впливає чимало чинників, пов'язаних з проведенням державної політики. До чинників, що мають визначальний вплив на формування завдань і функцій держави у сфері моделювання ринкових відносин, належать:
1) грошова система, яка забезпечує інформацією ринкові суб'єкти, є носієм суспільної оцінки індивідуальних зусиль, опосередковує рух ресурсів, сприяє мотиваційній впевненості і використовується як важіль державного регулювання;
2) фінансова система, що спирається на грошову, забезпечує перерозподіл коштів в економічній системі, нагромадження інвестиційних ресурсів і розширене відтворення;
3) бюджетно-податкова система, яка є складовою фінансової системи і доповнює її дію, вилучаючи частину коштів і перерозподіляючи їх на потреби, що не забезпечуються дією ринкових механізмів, встановлює міру участі окремих економічних суб'єктів у фінансуванні суспільних потреб;
4) економічна структура, яку можна розглядати як технологічну й інституційну структуру;
5) соціальна політика, що тісно пов'язана з бюджетною, створює умови для нормального життя населення, забезпечує суспільну впевненість і стабільність, формує довіру населення до урядової політики і безпосередньо створює стимули до збереження державного ладу;
6) зовнішньоекономічні відносини, що діють через валютно-грошові відносини, зовнішню торгівлю і міжнародний рух капіталів.
Щоб гарантувати реальну національну безпеку, державна економічна (у тому числі фінансова) політика повинна забезпечувати збалансований розвиток усіх названих підсистем. Оскільки національна безпека кожної країни є складовою міжнародної безпеки, то адекватна та виважена державна економічна політика виступає чинником міжнародної безпеки.
Додатково до своєї ролі законодавця та регулятора фінансового ринку держава водночас діє на ринку як кредитор та позичальник, як акціонер та емітент акцій. Держава є найбільшим позичальником на фінансовому ринку, власником найбільшої кількості цінних паперів українських підприємств та найбільшим продавцем корпоративних цінних паперів. Відповідно, аналіз перспектив розвитку фінансового ринку в Україні потребує розуміння ролі держави як учасника ринку.
Виходячи з принципу балансу функцій гілок влади, Конституція України наділяє представницьку владу правом формувати бюджет та контролювати його виконання, а виконавчу - правом проводити бюджет у життя.
Оскільки виконання завдань держави вимагає від кожного її органу виконання певних повноважень та здійснення конкретної роботи, пов'язаної з мобілізацією, розподілом та використанням коштів, у фінансовій діяльності беруть участь усі як представницькі, так і виконавчі державні органи. Проте масштаби їх фінансової діяльності і міра участі неоднакові внаслідок відмінностей у завданнях та правовому статусі кожного з цих органів.
Методи здійснення ФД:
1) розподіл (складання Держбюджету);
2) акумулювання/використання (уже в самому році).
Методи акумулювання:
1) обов'язкові:
- обов'язкових платежів;
- податковий;
- фіскальний;
2) добровільні:
- пожертви;
- подарунки;
- спадкування на користь держави/органів місцевого самоврядування.
Також методами акумулювання є ігровий (грошово-речові лотереї) та страховий (повертаються в разі настання страхового випадку: внески до пенсійного фонду, фондів соціального страхування, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування).
Методи розподілу та використання:
- фінансування – безоплатне виділення грошових коштів (для бюджетних організацій, що не заробляють грошей або заробляють замало грошей, наприклад, державна поліклініка);
- інвестування – зустрічне надання корпоративних прав в обмін на дивіденди;
- кредитування – надання грошових коштів на умовах поверненості, строковості, платності.
4. Принципи фінансової діяльності.
1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність
бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою,
єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин,
єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів
та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення
витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на
відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності - Державний бюджет України та
місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету
не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади
Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.
Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого
самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть
відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за
бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів
забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів
бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування
визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до
законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки
Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від
одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети;
4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню
всі надходження бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються
відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади,
органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування;
5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на
реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку
України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що
здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності - при складанні
та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають
прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної
системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки,
шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих
державою, Автономною Республікою Крим, місцевим самоврядуванням
(далі - гарантовані послуги), при залученні мінімального обсягу
бюджетних коштів та досягнення максимального результату при
використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між
державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими
бюджетами ґрунтується на необхідності максимально можливого
наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього
споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні
кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними
призначеннями та бюджетними асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна
система України будується на засадах справедливого і
неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і
територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості - інформування
громадськості з питань складання, розгляду, затвердження,
виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також
контролю за виконанням державного бюджету та місцевих бюджетів.
5 . Правові форми фінансової діяльності.
Фінансова діяльність державою здійснюється в правових формах, які виражаються в фінансово-правових актах. Ними є прийняті в певній формі рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування в межах їх компетенції, що регулюють питання фінансової діяльності.
За юридичними властивостями фінансово-правові акти поділяються на:
- нормативні фінансово-правові акти, тобто акти, що регулюють групи однорідних фінансових відносин і містять загальні правила поведінки, які не вичерпують свою юридичну силу одноразовим їх застосуванням. Ці акти приймаються органами державної влади в межах їх компетенції, мають офіційний характер, є обов’язковими для виконання і спрямовані на регулювання фінансової діяльності. Ця група актів встановлює види фінансових зобов’язань перед державою, порядок їх обчислення, перерахування та використання;
- індивідуальні нормативно-правові акти є актами застосування норм права. В них загальні правила, що містяться в нормативних фінансово-правових актах застосовуються до конкретних обставин. Він стосується точно визначених учасників фінансових відносин і є підставою виникнення, зміни чи припинення конкретних фінансових правовідносин. Прийняття індивідуальних фінансово-правових актів є необхідною передумовою застосування нормативних фінансово-правових актів і виконання завдань щодо створення, розподілу або використанню фінансових ресурсів держави.
Залежно від органу, який приймає фінансово-правовий акт, вони поділяються на:
- законодавчі фінансово-правові акти, до яких відносяться закони з питань фінансової діяльності держави;
- підзаконні фінансово-правові акти являють найбільш чисельну групу фінансових нормативно-правових актів, які видано на підставі й на виконання закону. Серед них виділяються фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування – це публічні, офіційні документи, прийняті органами місцевого самоврядування, що мають юридичну силу й спрямовані на врегулювання владних відносин в сфері фінансової діяльності місцевих утворень. Їх характерними ознаками є: підзаконність; обмеження їх юридичної сили певною територією; обов’язковість виконання усіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами на відповідній території; відсутність необхідного затвердження з боку органів державної влади; можливість їх оскарження в судовому порядку.
Характерною особливістю системи фінансово-правових актів є наявність в ній фінансово-планових актів, які відрізняються від інших актів своїм змістом. Фінансово-планові акти – це акти, що приймаються в процесі фінансової діяльності держави і місцевих утворень відповідними суб’єктами і містять планові показники щодо утворення, розподілу та використанню фінансів на певний період. Існування цієї групи актів зумовлено дією принципу плановості в процесі утворення, розподілу й використанню фінансових ресурсів. До фінансово-планових актів відносяться Державний та місцевий бюджети, фінансові плани та кошториси органів державного управління, підприємств, установ та організацій тощо.
6.7. Повноваження органів державної влади у сфері фінансової діяльності.
У фінансовій діяльності беруть участь усі державні органи законодавчої та виконавчої влади.
До повноважень Верховної Ради України відповідно до статті 85 Конституції України належить затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.
Великими повноваженнями у галузі керівництва фінансовою діяльністю в державі наділений Кабінет Міністрів України. Конституція України у статті 116 відносить до повноважень Кабінету Міністрів у галузі керівництва фінансовою діяльністю таке: забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту закону про Державний бюджет України; забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України; подання Верховній Раді України звіту про його виконання.
Організація оперативного управління фінансами здійснюється через спеціалізовані державні органи виконавчої влади, насамперед через її фінансовий апарат.
В управлінні фінансами беруть участь Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.
Органи виконавчої влади в Україні залежно від міри їх участі у фінансовій діяльності можна поділити на дві групи:
1) органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво фінансами у зв'язку з виконанням своїх основних функцій та завдань (це насамперед усі міністерства, крім Міністерства фінансів).
2) органи виконавчої влади, для яких сама фінансова діяльність є основною. Ці органи створені спеціально для здійснення управління фінансами та кредитом і складають в сукупності систему фінансово-кредитних органів.
3) Міністерство фінансів України, яке є центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади по управлінню фінансами.
Головними завданнями Міністерства фінансів України в галузі управління фінансами держави є: вироблення основних напрямків державної фінансової політики; складання та забезпечення виконання Державного бюджету України; концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку економіки; фінансове забезпечення державних гарантій з питань соціального захисту населення; створення державних фінансових резервів та ряд інших.
Отже, органи, що здійснюють фінансову діяльність, можна поділити на 2 категорії:
1) органи загальної компетенції, що здійснюють фінансову діяльність разом із іншими напрямками (ВРУ, Президент України, КМУ, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування);
2) органи спеціальної компетенції, основна функція яких пов’язана з фінансовою діяльністю (Рахункова палата, Мінфін, Казначейська служба, НБУ, Державна податкова служба, Пенсійний фонд, Державна контрольно-ревізійна служба).
8. Фінансова система України: поняття та структура
Фінансова система України – сукупність фінансових інститутів, що становлять сукупність однорідних фінансових відносин, єдиних за методами мобілізації та використання фінансових ресурсів.
Централізовані фінанси:
а) Державний бюджет України (ДБУ);
б) місцеві бюджети (МБ);
в) Пенсійний фонд України, фонди загальнообов'язкового соціального страхування (ПФУ);
г) Національний банк України (НБУ).
Між ДБУ й МБ, ДБУ й ПФУ, ДБУ й НБУ – бюджетний метод (метод фінансування, у тому числі міжбюджетних трансфертів – переважно з ДБУ до МБ).
Децентралізовані фінанси (між ними й централізованими – фіскальний (податковий) метод; від них до ПФУ – страховий метод, іноді відбувається навпаки – повернення в разі настання страхового випадку):
а) домашнє господарство (приватна власність фізичних і юридичних осіб) (ДГ);
б) комерційні (госпрозрахункові) організації (юридичні особи, що самостійно себе забезпечують) (КО);
в) бюджетні організації (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші, що фінансуються за рахунок бюджетів відповідного рівня) (БО);
г) фінансові посередники (комерційні банки (КБ), страхові компанії, професійні учасники ринку цінних паперів) (ФП).
Від МБ до БО – бюджетний метод кредитування; від НБУ до КБ – кредитування; між ДГ і КО – інвестиційний метод; від золотовалютного резерву (сукупність активів, виражених у резервних валютах, цінних паперах, облікових одиницях МВФ) до КБ – кредитування.
9. Поняття, предмет та метод фінансового права.
Фінансове право – це публічна галузь права, яка містить сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі створення, розподілу і використання фондів коштів держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх завдань і функцій.
Предмет фінансового права – це суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави.
До предмету фінансового права входять:
1. відносини щодо фінансової діяльності держави, в тому числі щодо здійснення фінансового контролю.
2. бюджетні відносини:
- бюджетний устрій;
- бюджетний процес.
3. податкові відносини – це однорідні суспільні відносини, що визначають порядок надходження коштів від платників до бюджетів (державного і місцевого) у формі податків і зборів.
4. грошово-кредитні відносини:
- банківські відносини – це відносини щодо здійснення банківських операцій та надання банківських послуг;
- грошовий обіг та розрахунки (готівкові та безготівкові);
- відносини валютного регулювання та валютного контролю.
Предметом науки фінансового права є вся сукупність знань про фінансове право, фінансову діяльність держави.
Метод правового регулювання – сукупність юридичних прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання якісно однорідних, відокремлених відносин.
Метод правового регулювання у фінансовому праві такий самий, як і в усіх галузях публічного права.
У фінансовому праві суб'єкти нерівні. Сторона, що виражає публічний фінансовий інтерес, завжди наділена владними повноваженнями. У цьому й полягає сутність методу владних приписів. Особлива важливість фінансових правовідносин для держави і місцевих органів самоврядування не дозволяє обом сторонам ніяких дій, не передбачених нормативно-правовим актом. Отже, метод владних приписів у фінансовому праві, на відміну від інших галузей права, стосується не лише сторони відносин, яка є підвладною.
У фінансовому праві використовуються й інші методи регулювання відносин, але вони, як правило, застосовуються як додаткові: рекомендації, узгодження.
Наприклад, відповідно до частини 3 статті 16 Бюджетного кодексу України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати місцеві внутрішні запозичення. Відповідно до частини 1 статті 50 Податкового кодексу України (ПодКУ), платник податків має право не подавати уточнюючий розрахунок, якщо відповідні уточнені показники зазначаються ним у складі податкової декларації за будь-який наступний податковий період, протягом якого такі помилки були самостійно виявлені. Відповідно до пункту 46.4 статті 46 ПодКУ, якщо платник податків вважає, що форма податкової декларації, визначена центральним контролюючим органом, збільшує або зменшує його податкові зобов'язання, всупереч нормам Податкового кодексу з такого податку чи збору, він має право зазначити цей факт у спеціально відведеному місці в податковій декларації.
10. Поняття фінансового права в національній системі права.
Система українського права складається з галузей, кожна з яких розповсюджується на особливий вид суспільних відносин, які потребують відповідного правового регулювання. Рух грошових коштів регулюється комплексом правових галузей, що входять у систему права. Кожна галузь права визначає свій аспект, відмежовуючи групу однорідних правових відносин, до яких застосовується специфічний галузевий метод регулювання.
Як зазначає М.П. Кучерявенко, фінансове право, беручи участь у цьому згідно зі своїм предметом і методом, не виключає формування стійких зв’язків з іншими галузями права, що стосуються у тому чи іншому сенсі публічних грошових фондів. Явище, яке вимагає всебічного правового регулювання, припускає сполучення двох суперечливих процесів.
У юридичній літературі висловлювалися сумніви щодо самостійності фінансового права як галузі в системі права. Наприклад, стверджувалося, що воно є складовою частиною державного (нині – конституційного) та адміністративного права, або тільки адміністративного. Головним аргументом, що підтверджує галузеву належність фінансового права, стало обґрунтування наявності у фінансового права специфіки в предметі й методі правового регулювання, що потрібно для виділення сукупності юридичних норм у галузь права. Слід зазначити, що фінансове право як самостійна галузь права існувало ще у дореволюційній Росії, але й тоді це питання також дискутувалося в юридичній літературі.
Іще на початку 50-х років Р.О. Халфіна зазначала, що фінансове право виділилося з конституційного та адміністративного права і є самостійною галуззю права. Погляд щодо самостійності галузі фінансового права поділяють й інші вчені: Л.К. Воронова, М.А. Гуревич, Н.І. Хімічева й інші.
Фінансове право як публічна галузь права тісно пов'язане з конституційним та адміністративним правом. Не менш важливим є його зв'язок з цивільним та господарським правом. Конституційне право охоплює суспільні відносини, що випливають з організації держави, її устрою, адміністративне право – суспільні відносини, пов'язані з державним управлінням.
Конституційне право є провідною галуззю національного права і складається з сукупності конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з взаємовідносинами особи з державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, а також з визначенням територіальної організації держави. Конституція України є Основним Законом держави, єдиним нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини, у тому числі й у сфері фінансової діяльності. Норми фінансового права фактично конкретизують положення конституційних норм і забезпечують мобілізацію, розподіл і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів. При аналізі зв'язку конституційних і фінансових норм слід враховувати їх певну однорідність (у регулюванні однакових відносин), але розуміти, що вони не тотожні. Норми Конституції України посідають найвище становище в ієрархії правових норм. На відміну від фінансово-правових, конституційні норми мають більшу юридичну насиченість, більшу щільність юридичного змісту, що створює підстави для багатьох юридичних інтерпретацій з урахуванням змін життєвих обставин чи суб'єктивного праворозуміння. Отже, галузеві фінансові норми базуються на правових механізмах, закладених у конституційних нормах, що коректуються під час правозастосування.
Адміністративне право регулює суспільні відносин управлінського характеру, переважно у сфері державного управління, у процесі здійснення завдань і функцій виконавчої влади, а також внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів та громадських організацій при виконанні ними делегованих повноважень і функцій виконавчої влади. У свою чергу діяльність з формування, розподілу й витрачання коштів за своїм характером є управлінською. Тим більше, що витоки фінансового права містяться саме в адміністративному праві. Хоч уже наприкінці XIX ст. фінансове законодавство виділилося з адміністративного права в самостійну галузь права, яка доповнювала інші галузі публічного права, зокрема конституційне право, звідки вона вилучила частину (бюджетне право), й адміністративне право, з яким також була тісно пов'язана (місцеві фінанси, фінансова юрисдикція, організація управління фінансами). Спираючись на норми та принципи теорії управління, фінансове право регулює ті відносини, що безпосередньо пов'язані з фінансовою діяльністю держави. Здійснюючи регулювання відносин у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фінансових ресурсів, фінансове право закріплює на правовому рівні виконання державою свого призначення.
Фінансове право має зв'язок i із цивільним правом, оскільки до предмета цивільного права серед багатьох майнових відносин входять і грошові відносини. Крім того, деякі органи державного управління спеціальної компетенції, водночас є господарськими організаціями, наприклад, Національний банк України, водночас є господарською організацією – юридичною особою, що діє на комерційних засадах. Між цими органами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями й громадянами, із другого, виникають відносини на підставі договорів. Для таких відносин характерною ознакою є добровільність, рівність і відокремленість сторін, відсутність переходу права власності від одного суб'єкта до іншого, і тому до предмета фінансово-правового регулювання вони не входять. Норми фінансового права в даному випадку встановлюють порядок мобілізації грошових коштів в розпорядження держави державними органами, зокрема, фінансово-кредитними, джерела фінансово-кредитних ресурсів, порядок планування процесу утворення й розподілу створюваних ними грошових коштів, способи проведення контролю за фінансовою діяльністю організацій тощо.
Фінансове право пов'язане і з іншими галузями права Однак із розглянутими вище галузями його зв'язок є найтіснішим. Воно межує з трудовим правом i правом соціального забезпечення в частині, що стосується регулювання відносин із приводу утворення i витрачання Пенсійного фонду та соціальних фондів. За порушення норм фінансового законодавства передбачено адміністративну та кримінальну відповідальність. Порядок провадження у кримінальних справах регулюється нормами кримінально-процесуального права.
11. Наука фінансового права.
Наука фінансового права досліджує знання про фінансове право і фінансову діяльність держави у формі складних, найбільш узагальнених фінансово-правових понять та категорій.
Наука фінансового права – це внутрішня цілісна система узагальнених специфічних знань про фінансове право та фінансову діяльність держави, закономірності розвитку цих знань.
У XVIII ст. з'являється термін "фінанси", який увів у науковий обіг на території Російської імперії професор права Московського університету С. Ю. Десницький. Він вперше визначив, що фінанси держави складаються з двох частин: видатки та доходи, що сума видатків є визначальною та відповідно до неї повинні бути знайдені доходи.
Після жовтневих подій фінансове право як навчальну дисципліну було виключено з навчальних планів юридичних і економічних факультетів. Природно, що припинилися фінансово-правові дослідження. Адміністративно-командній системі не потрібні були ідеї впровадження наукових засад у процес прийняття законів, які регулювали фінансові відносини. "Відродив" фінансове право Ю. А. Ровинський (полтавчанин за походженням, 1940 р. працював заступником Голови Правління Держбанку СРСР), який захистив кандидатську дисертацію про предмет фінансового права. Кадри викладачів з фінансового права готувалися дуже повільно. Наука фінансового права розвивалася тільки завдяки ентузіастам, таким як професори Ю. А. Ровинський, С. Д. Ципкін, М. І. Піскотін, Н. X. Хімічева, в Україні — Л. К. Воронова, Д. А. Бекерська. Вони за радянської пори змогли відстояти у великих дискусіях фінансове право як самостійну галузь права, фінансово-правову науку як частину юридичної науки.
Після утворення суверенних держав на терені СРСР 1991 року наука фінансового права одержала друге життя. Учені-юристи активно взялися за розробку фінансово-правових проблем. Близько 40 років ніхто з пошукувачів наукових ступенів не брався за розробку питань теорії фінансово-правової науки. Цією проблемою зацікавився чернівецький вчений П. С. Пацурківський, який захистив докторську дисертацію. Ще в 70-х рр. С. Д. Ципкін захистив докторську дисертацію з правових проблем доходів державного бюджету.
Проблемами правового регулювання доходів в Україні займається доктор юридичних наук Н. Ю. Пришва, питаннями банківського законодавства — О. П. Орлюк — з Київського Національного університету ім. Т. Шевченка. За 14 років незалежності України у нас "виросли" 7 докторів наук — фахівців із різних напрямів фінансового права і понад 50 кандидатів наук. Активно працює зі своїми аспірантами доктор юридичних наук, професор, перший проректор Національної податкової академії з Ірпеня Л. А. Савченко. Сучасний зміст у поняття публічних фінансів вклала молодий доктор юридичних наук А. А. Нечай. її концепція була підтримана на кількох міжнародних конференціях юристів-фінансистів. До захисту готуються докторські дисертації в Києві, Львові, Одесі, Харкові.
Одеську фінансово-юридичну школу представляли та представляють Бекерська Декабрина Андріанівна, Латковська Тамара Анатоліївна, Царьова Людмила Кузьмівна, Іванський Андрій Йосипович тощо.
12. Конституційні основи фінансового права.
Конституція України містить норми, що безпосередньо регулюють фінансові відносини, і норми, що є базою розгалуженого фінансового законодавства.
Щодо перших, то Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України в ухваленні фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо.
Щодо других, то вони становлять правову базу для фінансового законодавства, хоча безпосередньо фінансових відносин не регулюють. Норми всіх інших статей Конституції України можуть бути реалізовані тільки тоді, коли держава матиме достатню для цього матеріальну базу (а це завжди матиме матеріальний характер).
Бюджетне право регулюють Бюджетний кодекс України та щорічні закони України «Про державний бюджет», для бюджетного процесу має значення Реґламент Верховної Ради України. Податкові норми регулює ухвалений 2010 року Податковий кодекс України. Банківське право переважно регулюється спеціальним Законом України «Про банки та банківську діяльність». Важливе місце серед джерел банківського права посідають закони, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести закони України «Про господарські товариства», «Про підприємництво», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про власність» тощо.
У сфері фінансів ухвалено низку статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України «Про Рахункову палату України», «Про Державну податкову службу України», «Про Національний банк України» тощо.
Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади – постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992 – 1993 років). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності.
Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансово-кредитних установ – Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної податкової служби, Національного банку України (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються такими органами спільно з іншими державними або економічними органами (наприклад, спільні постанови КМУ і НБУ) залежно від змісту відносин, що регулюються.
Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади – міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду).
13. Джерела фінансового права.
Джерела фінансового права – це зовнішня форма вираження фінансово-правових норм, які видає держава, її органи, органи місцевого самоврядування чи інші уповноважені на те органи (закони та НПА Верховної Ради України, державних виконавчих органів й органів місцевого самоврядування, що вміщують норми фінансового права).
Нормативно-правовими актами, що регулюють фінансові відносини в Україні, є:
- Конституція України;
- закони, що регулюють фінансові відносини:
- Бюджетний кодекс України;
- Податковий кодекс України;
- щорічні закони України «Про державний бюджет»;
- ЗУ «Про Національний банк України»;
- ЗУ «Про банки та банківську діяльність»;
- ЗУ «Про порядок розрахунків в іноземній валюті»;
- інші фінансові закони;
- НПА Кабінету Міністрів України з фінансових питань;
- НПА центральних органів виконавчої влади, що стосуються фінансової діяльності;
- НПА органів АРК, місцевих рад і місцевих державних адміністрацій.
14. Фінансово-правові норми: поняття, структура та види.
Фінансово-правова норма — це встановлене державою та забез печене її примусовою силою загальнообов'язкове правило поведінки суб'єктів суспільних відносин, що виникають і розвиваються в про цесі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралі зованих фондів коштів, яке встановлює права та обов'язки їх учасників і має імперативний характер.
Внутрішня будова, тобто структура фінансово-правової норми така ж, як і в інших норм права, але в її складових частинах відбива ються особливості фінансових відносин, які нею регулюються.
Гіпо теза фінансово-правової норми вказує умови, за наявності яких діє норма та у суб'єктів виникають передбачені нормою права і обов'язки у сфері фінансів. Вона встановлює типові фактичні обставини, з якими пов'язується виникнення правовідносин. Причому ці обставини чітко і конкретно виражаються нормою. Виходячи з цього, гіпотеза фінансово-правової норми має безумовно визначений характер.
Диспозиція роз криває зміст правила поведінки, вказує, якою саме має бути поведінка учасників відносин при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин, вимагає відповідної поведінки сторін фінансових відносин та не допускає відхилення від неї.
Санкція фінансово-правової норми передбачає наслідки за неви конання чи неналежне виконання приписів норми, визначає вид та міру юридичної (адміністративної, кримінальної, фінансово-правової тощо) відповідальності порушникам.
Особливості:
1) встановлені державою правила поведінки учасників суспільних відносин, виражені в їх юридичних правах і обов’язках;
2) установлені державою та закріплені в нормативних актах правила поведінки сторін щодо формування, розподілу та використання фондів грошових ресурсів для реалізації цілей та завдань держави;
3) загальнообов’язкові приписи компетентних державних органів щодо мобілізації, розподілу та використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, які виражені в категоричній формі та забезпечуються примусовою силою держави.
Норми фінансового права, як і будь-якої іншої галузі права, є загальнообов’язковими правилами поведінки, встановлені компетентними органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави.
Правові норми у фінансовому праві важко класифікувати на уповноважу вальні, зобов’язальні та заборонні, оскільки заборона – це обов’язок утриматися від здійснення певних дій, тому заборонні норми є видом зобов’язальних. Окрім того, у фінансовому праві переважно в одного суб’єкта існує право, в іншого суб’єкта обов’язок. Отже, зобов’язальна норма для особи є водночас уповноважу вальною для держави.
За своїм змістом норми фінансового права поділяються на матеріальні та процесуальні. Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють види й обсяг коштів, які повинні надійти у централізовані й децентралізовані фонди коштів від юридичних і фізичних осіб, й обсяги видатків, які будуть профінансовані за рахунок цих фондів, джерела утворення кредитних ресурсів, тобто вони вмішують матеріальний зміст юридичних прав й обов'язків суб'єктів фінансових правовідносин. Процесуальні фінансово-правові норми визначають процедуру діяльності органів держави з мобілізації коштів у централізовані й децентралізовані фонди та порядок реалізації обов'язків зі внесення коштів і витрачання їх з боку другої сторони фінансових правовідносин — юридичних та фізичних осіб. У фінансовому праві його інститути вміщують у єдності як матеріальні, так і процесуальні норми. І тільки в бюджетному праві як розділі фінансового матеріальні правові норми об'єднуються в інституті бюджетного устрою, а процесуальні — у бюджетному процесі.
Також можна класифікувати фінансово-правові норми на строкові та безстрокові; на місцеві та загальнодержавні.
15. Фінансово-правові відносини, їх зміст та особливості.
Фінансові правовідносини – це урегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, що виникають при залученні, розподілі та використанні фондів грошових коштів.
Ознаки фінансових правовідносин як різновиду правовідносин:
— виникають відповідно до норм права, які вказують умови їх виникнення і визначають учасників;
— носять вольовий характер;
— характерний зв'язок сторін у формі юридичних прав і обов'язків. Причому, завжди присутні дві сторони: одна має суб’єктивне право (уповноважена), інша – несе відповідні юридичні обов'язки (зобов'язана).
Особливі риси фінансових правовідносин, обумовлені специфікою предмету і методу фінансово-правового регулювання:
— виникають у процесі фінансової діяльності держави;
— одним із суб'єктів повинен бути відповідний уповноважений державний орган;
— виникають із приводу грошей.
Ці відмінні риси надають фінансовим правовідносинам характер державно-владних майнових правовідносин.
Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб'єктів, а юридичним – суб’єктивні права та юридичні обов'язки учасників, що встановлені фінансово-правовими нормами.
Суб'єктами фінансових правовідносин є юридичні особи та громадяни, які на підставі правових норм можуть бути учасниками фінансових правовідносин.
Об'єкт фінансових правовідносин — це фонди коштів, які формуються, розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб'єктивних прав фінансово-кредитних органів і юридичних обов'язків другої сторони фінансових правовідносин. Об'єкт фінансових правовідносин пов'язаний з інтересом держави, яку представляє уповноважений орган.
Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, припинення або зміну правових відносин.
Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення правовідносин і характеризуються такими ознаками:
1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;
2) прямо або опосередковано передбачені нормами права і закріплені в процесуальній формі;
3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.
Юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.
Юридичні дії — це факти, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (наприклад, вихід на пенсію, реєстрація шлюбу тощо) та неправомірні (наприклад, усі види правопорушень).
Правомірні дії як вольова поведінка, передбачена фінансово-правовою нормою, поділяються на:
- юридичні акти – правомірна дія учасника фінансових правовідносин, спрямована на отримання правового результату. Юридичні акти можуть бути індивідуальними. Наприклад, індивідуальним актом є кошторис бюджетної установи, податкова декларація платника податків, акт ревізії, складений контролером Рахункової палати України, тощо;
- юридичні вчинки – правомірна дія, що зумовлює правові наслідки, пов'язані з фактом вольової дії, яка не залежить від бажання суб'єкта відносин. Наприклад, юридичним вчинком буде надання свідчень посадовою особою платника податків щодо сплати обов'язкових платежів.
Неправомірні дії являють собою поведінку, що не відповідає приписам фінансово-правових норм. Це, зокрема, несвоєчасне подання податкової звітності платником податків, нецільове використання бюджетних коштів, порушення терміну повернення банківського кредиту.
Юридичні події — це такі обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси тощо). З ними пов’язано виникнення правових відносин із відшкодування збитків, зі спадкоємства, з виплати страхових винагород тощо. Ці події ніяких юридичних зобов’язань не викликають, а лише служать підставами для них.
За наслідками юридичні факти поділяються на правотворчі, правозмінні та правоприпинні.
Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних юридичних фактів. Якщо складний юридичний факт — це багатоаспектне (однак ціле) явище, то фактичний склад — це сукупність різних явищ. Для фактичного складу необхідна не тільки наявність усіх складових елементів юридичних фактів, але й певне послідовне накопичення, визначений порядок елементів у фактичному складі. Наприклад, факт визнання підприємства банкрутом настає не тоді, коли підприємство не може задовольнити вимоги своїх кредиторів, а тільки після проходження певної процедури і визнання банкрутом саме в суді.
Юридичні факти відіграють активну роль у правовій системі, вони з’єднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на соціальні процеси і явища, направляючи їх у необхідне русло.
16. Суб’єкти фінансового права та фінансових правовідносин.
Характеризуючи фінансове право та правовідносини у сфері фінансової діяльності держави, не слід ототожнювати їх суб’єктів.
Предметом регулювання фінансового права виступають відносини у сфері фінансової діяльності. Регулюючи такі відносини, фінансове право визначає права та обов’язки їх учасників – юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у фінансовій діяльності. Отже, такі учасники виступають суб’єктами фінансового права. Фінансово-правові норми екстраполюються у конкретних суспільних відносинах, які внаслідок правореалізації стають фінансовими правовідносинами.
Відповідно, суб’єкти фінансового права можуть виступати здебільшого суб’єктами конкретних фінансових правовідносин. Можна сказати, що суб’єкт фінансового права та суб’єкт фінансових правовідносин певною мірою співвідносяться як загальне і конкретне. Разом з тим не завжди суб’єкти фінансового права стають суб’єктами фінансових правовідносин. До уваги необхідно брати правосуб’єктність у фінансовому праві. Суб’єктами права виступають фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється нормами права за наявності у них ознак правоздатності і дієздатності. Поняття організації або юридичної особи у правовідносинах, у тому числі й фінансових, є досить широким. Для всіх суб’єктів такого роду характерна організаційна єдність, яка й дає підстави називати їх організаціями. Правами юридичних осіб у фінансових відносинах наділені: держава в цілому; державні органи, що діють як окремі утворення в межах встановленої компетенції; органи місцевого самоврядування; підприємства, установи (у тому числі бюджетні), об’єднання тощо. У своїх взаємовідносинах та у відносинах з громадянами юридичні особи виступають як єдиний суб’єкт, внутрішня структура якого не має значення для осіб, що вступають з ним у відносини.
Учасники правовідносин мають бути наділені такою спеціальною юридичною властивістю, як правосуб’єктність, тобто спроможністю бути носієм прав та обов’язків, здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію, що суперечить встановленим правовим нормам. Правосуб’єктність включає правоздатність та дієздатність. Отже, суб’єктами фінансового права виступають фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється нормами фінансового права за наявності у них ознак правоздатності і дієздатності.
Правоздатність – це здатність бути носієм прав та обов’язків. Відповідно до ст. 67 Конституції України кожен громадянин зобов’язаний сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Дієздатність – це здатність самостійно реалізовувати права та обов’язки. Аналізуючи податкові правовідносини, слід зазначити, що громадянин, який є правоздатним у сфері сплати податків, стає дієздатним (тобто може реалізувати свої обов’язки зі сплати податків) це раніше, ніж досягне певного віку (згідно з чинним законодавством України -16 років) і зареєструється у податковій інспекції за місцем проживання як платник податків та отримає ідентифікаційний код. Отже, громадянин, який є суб’єктом фінансового права, не завжди виступатиме суб’єктом фінансових правовідносин.
Суб’єктивне право існує в конкретних правовідносинах, в які вступає правосуб’єктна особа. Це конкретна форма, в якій визначаються права та обов’язки, що виникли внаслідок вступу правосуб’єктної особи у правовідносини.
Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення, юридичні особи – підприємства й організації усіх форм власності, громадські організації, установи, тобто колективні суб’єкти та громадяни – індивідуальні суб’єкти.
Держава як суб’єкт фінансового права. Держава виступає в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це можуть бути органи загальної компетенції – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України або органи спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності – Державне казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо. Водночас у фінансових відносинах держава може виступати суб’єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею органи. Це характерно для міжнародної діяльності держави, в першу чергу для відносин у сфері державного кредиту (зокрема, коли Україна отримує кошти у вигляді зовнішніх запозичень від міжнародних фінансових організацій, іноземних юридичних осіб тощо).
Колективний та індивідуальний суб’єкти фінансового права. У фінансових правовідносинах бере участь значна кількість колективних суб’єктів фінансового права. Наприклад, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування – сільські, селищні й міські ради відповідно до компетенції, встановленої Конституцією України, затверджують бюджети відповідного рівня й контролюють їх виконання. Кабінет Міністрів України в межах конституційних повноважень розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання. Рахункова палата України від імені Верховної Ради України здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету.
Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Значне коло учасників фінансових відносин – колективних суб’єктів становлять підприємства, установи й організації усіх форм власності. З одного боку, за рахунок коштів Державного або місцевих бюджетів фінансуються бюджетні установи, з іншого – майже всі підприємства й організації є платниками податків, зборів, обов’язкових платежів. Вони беруть активну участь у відносинах у сфері банківської діяльності.
Індивідуальними суб’єктами фінансового права, як зазначалося, виступають фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Визначальною є їх роль у податкових відносинах та кредитно-розрахункових відносинах, у яких беруть участь кредитно-фінансові установи. Зокрема, фізичні особи незалежно від громадянства зобов’язані сплачувати податки та обов’язкові платежі до централізованих фондів з доходів, джерело походження яких перебуває в Україні. Уданому контексті визначальним буде принцип резиденства (перебування на території держави протягом календарного року сумарно 183 дні). Згідно з чинним законодавством громадяни мають право відкривати рахунки в національній та іноземній валюті у кредитно-фінансових установах, що мають відповідний дозвіл на здійснення валютних операцій.
Отже, суб’єкти фінансового права – це юридичні й фізичні особи, які мають правосуб’єктність, а суб’єкт фінансових правовідносин – це реальний учасник цих правових відносин.
17. Фінансове правопорушення: поняття та класифікація.
Фінансове правопорушення – це порушення врегульованого фінансово-правовою нормою порядку мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, за яке законодавством передбачено юридичну відповідальність.
Податкове правопорушення – це протиправне, винне діяння, яке виражається в невиконанні або неналежному виконанні податкових зобов’язань, і за яке законодавством передбачено застосування фінансово-правової відповідальності.
Склад фінансового правопорушення – це сукупність певних ознак, при наявності яких діяння є фінансовим правопорушенням.
18. Фінансово-правова відповідальність.
Основний акт фінансового законодавства – Бюджетний кодекс України – встановлює відповідальність за порушення бюджетного законодавства, тобто за здійснене бюджетне правопорушення.
Держава завжди була й буде зацікавленою у створенні й дотриманні встановленого порядку фінансових відносин, забезпеченні її майнових інтересів, зокрема, поповненні доходної частини бюджетів усіх рівнів, а також витрачанні коштів цих бюджетів. Порушення встановлених правил поведінки у фінансових відносинах призводить до притягнення до відповідальності. Надаючи суб’єктам фінансових правовідносин певні права і свободи, держава зі свого боку вимагає від цих суб’єктів належної реалізації встановлених приписів. Тим самим пояснюється необхідність і можливість державного примусу, однією з форм якого і є фінансово-правова відповідальність. І, таким чином, відповідальність за порушення фінансового законодавства має соціальні підстави – необхідність охорони суспільних відносин у фінансовій сфері.
Наявність бюджету та податків є однією з ознак держави і складає елемент правового статусу суверенітету держави. Порушення фінансової дисципліни в першу чергу зачіплює публічні інтереси держави. Примусове вилучення частини власності у грошовій формі сприяє виникненню у платників податків на рівні підсвідомості готовність до приховування доходу чи до інших неправомірних діянь, що забезпечують використання та розпорядження отриманим майном у повному обсязі без врахування суверенного права держави на частину цього доходу. Порушенню фіскальних прав держави також сприяють високі податкові ставки та низкий рівень життя громадян. Сукупність перерахованих факторів створює передумови для здійснення чисельності податкових деліктів, і як наслідок, реакцію держави щодо захисту своїх майнових інтересів. Ще мають місце чисельні порушення встановленого порядку використання бюджетних коштів з боку розпорядників та одержувачів, що теж впливає на публічні інтереси держави
Поняття фінансово-правової відповідальності є однією з основних категорій фінансового права, її конструкція багато в чому визначає місце і роль правового регулювання фінансових відносин. Станом на сьогодення існують певні невирішені проблеми у дослідженні відповідальності за порушення фінансово-правових норм, зокрема, відсутність визначення фінансово-правової відповідальності, яке доцільно було б закріпити у загальній частині галузевого законодавчого акту. Але такийо единий кодифікований акт, який би оформлював основи правового регулювання відносин в сфері публічної фінансової діяльності в Україні відсутній. Фінансово-правова відповідальність формується за інституційною ознакою, оскільки більш детальну розробку отримала податкова відповідальність і суттєві перспективи розвитку має бюджетно-правова відповідальність.
Для фінансово-правової відповідальності, як виду юридичної відповідальності притаманні ознаки останньої:
- настає лише за правопорушення;
- встановлюється державою і пов’язана із застосуванням до правопорушника санкцій правових норм уповноваженими на це суб’єктами;
- пов’язана із заподіянням правопорушнику певних негативних наслідків;
- реалізується у процесуальній формі.
Зазначені ознаки юридичної відповідальності, будучи властивими і для фінансово-правової відповідальності, мають специфіку, зумовлену особливостями фінансово-правового регулювання. До цих специфічних ознак належать такі:
1. Фінансово-правова відповідальність настає за фінансове правопорушення. Фінансове правопорушення - дія або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання всіх форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.
2. Фінансово-правова відповідальність виражається у застосуванні до правопорушника санкцій фінансово-правових норм. Фінансово-правові санкції встановлені Законом України “Про Державну податкову службу України”, Бюджетним кодексом України та іншими фінансовими законнами.
3. Фінансово-правова відповідальність тягне для правопорушника певні негативні наслідки майнового характеру. Це зумовлено специфікою фінансово-правових санкцій, що мають майновий характер і, таким чином, впливають на економічні (грошові) інтереси правопорушників. В сфері фінансової діяльності держава намагається в перщу чергу отримати відшкодування збитків, заподіяних їй фінансовим правопорушенням і, крім того, покарати правопорушника, але у формі, що притаманна сфері фінансово-правового регулювання, тобто у грошовій. У зв’язку з цим фінансово-правова відповідальність є різновидом майнової (право відновлювальної) відповідальності.
4. Фінансово-правова відповідальність реалізується у специфічній процесуальній формі. Так, застосування оперативно-бюджетних санкцій, передбачених ст. 117-120 БК України здійснюється в межах бюджетно-процесуального провадження, встановленого ст. БК України.
5. Суб’єктами відповідальності за порушення фінансового законодавства є учасники фінансових правовідносин.
Оскільки фінансово-правові норми є різновидом соціальних норм, то фінасово-правова відповідальність має дві форми реалізації:.
Першою формою реалізації є позитивна (добровільна, активна). Для позитивної фінансово-правової відповідальності достатнім є наявність формальної (нормативної) підстави, оскільки вона виникає не на підставі фінансового правопорушення, а в силу добровільного виконання суб’єктом фінансового права своїх обов’язків. Фінансова діяльність держави базується не тільки на встановлені заборон стосовно здійснення будь-яких дій. Однією із важливих умов її здійснення є добосовісна реалізація зобов’язаними суб’єктами фінансових правовідносин наданих ним прав і реалізація покладених на них обов’язків. Усвідомлення зазначеними суб’єктами суті і значення своїх дій, узгодження їх зі своїми обов’язками надає фінансово-правовій відповідальності позитивний зміст.
В цілому позитивна відповідальність має добровільний характер, але разом з тим, можливим є і наявність певного ступеню державного примусу. Одні субЄєєкти виконують покладені на них обов’язки в силу усвідомлення свого суспільного боргу, а інші – внаслідок небажання бути притягнутими до відповідальності за неправомірну поведінку. Стосовно позитивної фінансово-правової відповідальності примус у вигляді загрози настання негативних наслідків є тільки засобом попередження фінансових правопорушень. Добровільна форма реалізації фінансово-правової відповідальності має такі ознаки:
а) нерозривно пов’язана з нормою фінансово-правової відповідальності;
б) є юридичним обов’язком, зумовленим правовим статусом зобов’язаного суб’єкта фінансових правовідносин;
в) гарантована державним примусом;
г) добровільна реалізація у вигляді правомірної поведінки;
д) схвалюється з боку держави;
є) здійснюється в межах фінансових правовідносин.
Порушення фінансово-правових норм зумовлює існування негативної фінансово-правової відповідальності, яку можна розглядати у декількох аспектах. По-перше, як реакцію держави на порушення фінансово-правових норм, що проявляється в обов’язку винної особи притерпівати каральні заходи державно-примусового впливу за здійснене діяння у формі грошових чи інших майнових позбавлень.
По-друге, фінансово-правову відповідальність можна визначити як виконання юридичного обов’язку на підставі державного примусу. Наявність або відсутність державного примусу визначає факт існування фінансово-правової відповідальності. Фінансово-правова відповідальність не пов’язується тільки з несприятливими наслідками до правопорушника, які настають для нього внаслідок порушення ним фінансового законодавства. Каральні механізми фінансово-правової відповідальності існують паралельно з право відновлювальними, оскільки для держави важливим є не тільки покарати поршника фінансового законодавства, а й відновити публічні майнові інтереси, компенсувати збитки, що виникли внаслідок правопорушення. Отже, негативна фінансово-правова відповідальність може існувати у двох формах: каральній (штрафній) та правовідновлювальній (компенсаційній).
Фінансово-правова відповідальність є розвитком, продовженням матеріального фінансового право відношення, яке реалізується за посередництвом процесуальної форми. Відповідальність за порушення фінансового законодавства складає частину механізму правового регулювання фінансових відносин і проявляється у вигляді накладення заборон. Забороняючи порушувати фінансове законодавство, держава покладає на суб’єктів фінансового права обов’язок утримуватися від здійснення певних дій або навпаки, не бездіяльничати, а активно реалізовувати покладені на них обов’язки.
Таким чином, фінансово-правова відповідальність існує в межах охоронного правового інституту, який регулює суспільні відносини у сфері публічних фінансів за допомогою встановлення заборон. Однак, фінансово-правова відповідальність не повністю співпадає з охоронним правовідношенням, яке за своїм складом і обсягом є ширшим ніж фінансово-правова відповідальність. Вона характеризує зміст правоохоронних відносин передусім з позицій правового статусу правопорушника, його обов’язків, що виникають внаслідок здійсненого фінансового правопорушення. Разом з тим фінансово-правова відповідальність існує тільки в межах охоронних правовідносин.
Юридичним фактом, який породжує охоронне фінансове право відношення є факт порушення фінансового законодавства. Негативна фінансово-правова відповідальність має три підстави:
- формальну )нормативну), яка проявляється в наявності системи норм фінансового законодавства, що встановлюють склади фінансових правопорушень, прав і обов’язків учасників охоронного фінансового правовідношення і яка регулює відповідальність за порушення норм фінансового права, принципи, порядок і процесуальну форму притягнення до фінансово-правової відповідальності;
- фактичну, яка являє собою здійснення суб’єктом фінансового право відношення протиправного діяння, що порушує норми фінансового законодавства;
- процесуальну, яка полягає у винесенні уповноваженим органом рішення щодо застосування санкції за здійснене фінансове порушення .
Настання негативної фінансово-правової відповідальності є можливим лише при наявності усіх перерахованих підмтав і в суворо визначеній послідовності: норма права – фінансове правопорушення – застосування санкції.
Отже, до охоронних відносяться усі фінансові правовідносини, які виникають у зв’язку з порушенням фінансового законодавства, а також із притягненням винного до відповідальності. В межах охоронних правовідносин реалізуються санкції, встановлені фінансово-правовими нормами.
Склад правовідносин фінансово-правової відповідальності являє досить складне соціально-правове явище, яке складається з сукупності таких елементів: суб’єкти (учасники), права і обов’язки суб’єктів (учасників), їх дії (поведінка) та об’єкт правовідносини. У правовідносинах з фінансово-правової відповідальності приймають участь як мінімум дві сторони: держава в особі уповноваженого органу, вказаного у фінансовому законодавстві та правопорушник. Між сторонами виникають правовідносини, в яких держава виступає управленою стороною, а правопорушник зобов’язаною стороною. Але слід мати на увазі, що в зазначених правовідносинах суб’єктом матеріального право відношення фінансово-праваової відповідальності виступає держава в цілому, а не уповноважені державні фінансові органи. При цьому права й обов’язки держави і правопорушника є взаємопов’язаними і складають зміст право відношення фінансово-правової відповідальності.
Праву держави застосовувати до правопорушника міри державно-примусового впливу передбачають виникнення у правопорушника обов’язку притерпів ати ці міри. Застосування фінансово-правової відповідальності є одночасно і правом і обов’язком держави, оскільки навіть у випадках добровільного припинення фінансового правопорушення порушником фінансового законодавства, держава не втрачає права застосування до нього відповідних фінансово-правових санкцій. Однак, надане державі право примусу стосовно правопорушника до притепівання ним фінансово-правової відповідальності не означає вседозволеності. Обидві сторони охоронного право відношення моуть і повинні діяти тільки в межах фінансового законодавства.
Фінансово-правова відповідальність виконує мету, яка складаєсть із основної мети та похідних від неї. Загальною метою фінансово-правової відповідальності є забезпечення (гарантування) реалізації фінансово-правових норм. Виходячи із зазначеного, можна виділити і похідні цілі фінансово-правової відповідальності, які безпосередньо не вказані у законодавстві про фінансову відповідальність, але його аналіз дозволяє їх виділити. По-перше, це охоронна, за допомогою якої суспільство охороняється від небажаних ситуацій, пов’язаних з порушенням майнових прав держави. І це зумовлено тим, що реалізація зазначених прав дає можливість забезпечити найбільш важливі суспільні соціальні потреби. По-друге, це стимулююча, реалізація якої заохочує та стимулює правомірну поведінку суб’єктів фінансових правовідносин.
Уявляється, що для фінансово-правової відповідальності властивим є наявність таких ознак:
- матеріальних, які характеризують фінансово-правову відповідальність як охоронне фінансове право відношення. Матеріальні ознаки включають два аспекти, а саме: 1) встановлення складу фінансових правопорушень і санкцій за їх здійснення, 2) визначення виду і міри державно-владного примусу через охоронне фінансове право відношення;
- процесуальних, які характеризують механізм реалізації охоронного фінансового право відношення шляхом провадження у справі про фінансове правопорушення.
Таким чином, фінансово-правова відповідальність являє собою обов’язок винної у здійсненні фінансового правопорушення особи притерпівати міри державно-вдадного примусу, які передбачені санкціями фінансово-правових актів, що полягають у покладанні додаткових юридичних обов’язків майнового характеру і застосвуються уповноваженими державними органами (управленою особою фінансових правовідносин) у встановленому законом процесуальному порядку.
В юридичній літературі фінансово-правову відповідальність визначають як застосування у встановленому законом порядку до порушника фінансово-правових норм особливих мір державного примусу – фінансових санкцій, пов’язаних з додатковими обтяженнями майнового характеру.
19. Поняття та класифікація фінансового контролю.
Фінансовий контроль – це цілеспрямована діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, спрямована на додержання законності, фінансової дисципліни та раціональності у забезпеченні реалізації фінансової діяльності держави, тобто мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави й ефективного соціально-економічного розвитку всіх суб'єктів фінансових відносин.
Унаслідок реалізації завдань фінансового контролю відбувається зміцнення фінансової дисципліни усіх учасників фінансово-правових відносин.
Об'єктом фінансового контролю виступає фінансова діяльність підприємницьких структур, бюджетних установ та організацій, фінансово-кредитних інститутів тощо, які здійснюють фінансову діяльність.
Предметом контролю є фінансові операції, пов'язані зі створенням та використанням фондів коштів.
Проте об'єкт фінансового контролю є значно ширшим, ніж просто перевірка фінансових ресурсів, оскільки в кінцевому підсумку відбувається контроль і за використанням матеріальних, природних, трудових ресурсів у ході опосередкування фінансовими відносинами процесів національного виробництва та перерозподілу.
Саме завдяки проведенню фінансового контролю виявляються недоліки не тільки в конкретній установі. Вони є свідченням недосконалості чинного законодавства або правозастосовної практики, тому фінансовий контроль, забезпечуючи «зворотний зв'язок», допомагає усунути недоліки і сприяє прийняттю досконаліших управлінських рішень.
За допомогою фінансового контролю забезпечується законність у фінансовій і господарській діяльності. Він є одним із засобів запобігання безгосподарності, виявлення фактів зловживань, марнотратства.
Норми, що регулюють фінансовий контроль, містяться у правових актах, що регламентують діяльність органів, які, в тому числі здійснюють заходи фінансового контролю. Такими НПА є Конституція України, Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України, Реґламент Верховної Ради України, Закон України «Про Рахункову палату», Положення про Міністерство фінансів України, Положення про Державну казначейську службу України, ЗУ «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», ЗУ «Про державну податкову службу в Україні», ЗУ «Про аудиторську діяльність» тощо.
1) за сферами:
А) бюджетний;
Б) податковий;
В) банківський;
Г) валютний;
Ґ) готівковий;
Д) за використанням реєстраторів розрахункових операцій.
2) за зіставленням часу проведення контрольних операцій із часом проведення підконтрольних операцій:
А) попередній (планування, проекти актів, рішень, фінансових операцій; наприклад, аналіз обґрунтованості бюджетних запитів Мінфіном при розробці проекту Держбюджету; аналіз Рахунковою палатою НП актів у сфері фінансів; контроль казначейством шляхом реєстрації прийнятих бюджетних операцій розпорядниками бюджетних коштів);
Б) поточний (під час здійснення фінансових операцій; наприклад, органи казначейства під час списання коштів із рахунку бюджетних установ);
В) наступний, або ретроспективний (переважна більшість контрольних операцій. Наприклад, податкова інспекція за сплатою податків);
3) за співвідношенням контрольного та підконтрольного суб’єктів:
А) зовнішній (уповноваженими органами, аудиторами, аудиторськими фірмами);
Б) внутрішній (власником або уповноваженими підрозділами);
4) за обов’язковістю:
А) обов’язковий (вимоги законодавства);
Б) ініціативний (на розсуд власника).
Аудиторський контроль – зовнішній ініціативний, може бути й обов’язковим (річний баланс установ, чия фінансова звітність підлягає оприлюдненню – банки, страхові компанії, публічні акціонерні товариства);
5) за суб’єктами:
А) загальнодержавний (позавідомчий) – здійснюють податкові та митні органи;
Б) внутрішньовідомчий – у рамках міністерств, відомств, державних служб;
В) внутрішньогосподарський – у межах юридичної особи;
Г) аудиторський (незалежний);
6) за місцем проведення:
А) виїзний – за місцезнаходженням підконтрольного об’єкта/його власності;
Б) невиїзний, у т.ч. камеральний (невиїзна перевірка податкової декларації) – за місцезнаходженням податкового органу;
В) зустрічний – зіставлення даних пов’язаних документів контрагентів для перевірки реальності фінансових операцій і повноти/достовірності їх відображення у звіті;
7) за періодичністю:
А) плановий – згідно з планом-графіком перевірок; не частіше, ніж 1 раз на рік; повідомляють за 10 днів; тривалість перевірки не перевищує 30 (великі підприємства), 20 (середні) і 15 (малі) днів;
Б) позаплановий – неперіодичний; не повідомляють заздалегідь; після певних фактів; не частіше 1 разу на квартал (але податкові не обмежені); тривалість перевірки не більше 15, 10 і 5 днів. Підставами для позапланових перевірок є:
Ревізії контрольно-ревізійної служби тривають не більше 30 (планова) та не більше 15 (позапланова)
Документами для перевірки є копія наказу про проведення перевірки, направлення перевірки та службові посвідчення перевіряльників;
8) за джерелами:
А) документальний;
Б) фактичний.
20. Форми та методи фінансового контролю.
Методи фінансового контролю є способами та поділяються залежно від часу проведення на попередній і наступний.
Залежно від предмету контролю є документальний аналіз:
1) формальний – на наявність реквізитів, встановленої форми документу;
2) юридичний – перевірка компетенції, порядку ухвалення;
3) логічний – на предмет можливості проведення операцій;
4) математичний – правильність математичних операцій;
5) експертний – аналіз форми (на виправлення, підчищення, підробку).
Якщо предметом є матеріальні цінності, то застосовується або експертний аналіз (якість; хімічний аналіз), або зважування, або вимірювання, або перерахунок (грошей).
За охопленням контролю існують методи:
1) вибірковий (випадкова вибірка);
2) суцільний (усі документи), у т.ч. тематичний (наприклад, сільськогосподарський контроль; контроль інвестування).
Про форми контролю (особливо перевірку) частково написано в 7 пункті відповіді на минуле, 13-те запитання.
Перевірка – це комплексне, системне та повне вивчення первинних документів за фінансово-господарськими операціями платника податків.
Ревізія — метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.
Головна відмінність у визначеннях термінів "перевірка" та "ревізія" полягає в тому, що перевірка – це обстеження і вивчення контролюючими органами окремих ділянок фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, а ревізія – це метод документального контролю фінансової діяльності об’єкта перевірки та його посадових осіб, який передбачає комплексне, систематичне та повне вивчення фактично усіх первинних документів платника податків із усіх фінансово-господарських операцій. Тобто ревізія – це ширша та системніша форма контролю органів державної влади за фінансово-господарською діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності, ніж перевірка.
Законодавство закріплює обов'язковий і регулярний характер ревізії. Вона повинна провадитися, як правило, на місці і засновується на перевірці первинних документів, бухгалтерської, статистичної звітності, фактичної наявності готівки. Як правило, ревізії провадяться за планом і заздалегідь складеною програмою перевірки.
Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації з фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству і встановленим нормативам.
Аудитором можуть бути громадяни, які мають кваліфікаційний сертифікат на право на заняття аудиторською діяльністю на території України.
Аудит здійснюється незалежними особами або аудиторськими фірмами, які мають ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності на території України. Одноосібний аудитор повинен на підставі діючого сертифіката одержати ліцензію.
Право на одержання сертифіката (підтвердження придатності до аудиторської діяльності) мають громадяни з вищою освітою, певними знаннями з питань аудита і досвідом роботи не менше трьох років підряд на посадах аудитора, ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста або економіста. Знання аудита перевіряються відповідним іспитом.
Аудиторам закон забороняє безпосередньо займатися торговою, посередницькою і виробничою діяльністю. Але їм дозволено одержувати дивіденди від акцій і доходи від інших корпоративних прав.
21. Повноваження ВРУ у сфері фінансового контролю.
1. Верховна Рада України здійснює контроль за дотриманням
бюджетного законодавства у процесі:
1) визначення Основних напрямів бюджетної політики на
наступний бюджетний період;
2) розгляду проекту та прийняття закону про Державний бюджет
України;
3) внесення змін до закону про Державний бюджет України;
4) виконання закону про Державний бюджет України, у тому
числі шляхом заслуховування звітів про виконання Державного
бюджету України (включаючи звіти головних розпорядників коштів
державного бюджету про використання ними бюджетних коштів та
результати виконання відповідних бюджетних програм);
5) розгляду річного звіту про виконання закону про Державний
бюджет України;
6) використання кредитів (позик), що залучаються державою від
іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій.
Верховна Рада України здійснює контроль за діяльністю
Рахункової палати щодо виконання нею повноважень, визначених
Конституцією України ( 254к/96-ВР ).
2. До повноважень Комітету Верховної Ради України з питань
бюджету належать:
1) підготовка питання щодо Основних напрямів бюджетної
політики на наступний бюджетний період та попередній розгляд
проекту закону про Державний бюджет України;
2) надання до поданих на розгляд Верховної Ради України
законопроектів висновків щодо їх впливу на показники бюджету та
відповідності законам, що регулюють бюджетні відносини;
3) попередній розгляд річного звіту про виконання закону про
Державний бюджет України та підготовка проекту рішення щодо цього
звіту для розгляду Верховною Радою України;
4) попередній розгляд інформації Кабінету Міністрів України,
Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби
України, інших центральних органів виконавчої влади про стан
виконання закону про Державний бюджет України протягом
відповідного бюджетного періоду;
5) взаємодія з Рахунковою палатою (включаючи попередній
розгляд висновків і пропозицій Рахункової палати).
За зверненням Комітету Верховної Ради України з питань
бюджету органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування
надають інформацію про державний бюджет та місцеві бюджети,
необхідну йому для підготовки та попереднього розгляду бюджетних
питань.
3. Комітети Верховної Ради України беруть участь у
попередньому розгляді питання щодо Основних напрямів бюджетної
політики на наступний бюджетний період та проекту закону про
Державний бюджет України, а також попередньо розглядають питання
про виконання Державного бюджету України (включаючи висновки і
пропозиції Рахункової палати щодо використання коштів Державного
бюджету України) у частині, що віднесена до компетенції комітетів.
22. Рахункова палат, як суб’єкт фінансового контролю.
Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй.
Функції Рахункової палати:
1) здійснює контроль за виконанням законів України та прийнятих Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм в частині, що стосується використання коштів Державного бюджету України;
2) здійснює за дорученням Верховної Ради України контроль за виконанням Державного бюджету України за поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників цього бюджету, в тому числі видатків по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього боргу України, витрачанням коштів цільових фондів;
3) перевіряє за дорученням комітетів Верховної Ради України використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів і подає за наслідками перевірки Верховній Раді України висновки щодо можливостей скорочення видатків по кожному фонду окремо та доцільності спрямування вилучених коштів на фінансування інших видатків Державного бюджету України;
4) контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів Державного бюджету України, в тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів у Національному банку України, уповноважених банках та кредитних установах України;
5) надає консультації органам і посадовим особам, які обираються, затверджуються або призначаються Верховною Радою України, з питань витрачання коштів Державного бюджету України. В ході проведення перевірок і аналізу стану економіки розробляє заходи щодо вишукування можливостей і нових джерел залучення додаткових надходжень до Державного бюджету України і вносить відповідні пропозиції Міністерству фінансів України;
6) здійснює за дорученням Верховної Ради України, комітетів Верховної Ради України контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інших програм, що затверджуються Верховною Радою України;
7) контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади, перевіряє законність та ефективність використання фінансових ресурсів, що виділяються з Державного бюджету України на виконання загальнодержавних програм;
8) проводить попередній аналіз до розгляду на засіданнях комітетів та Верховної Ради України звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, а також звітів Фонду державного майна України та посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України, щодо ефективного управління майном, що є основним національним багатством, власністю українського народу;
9) здійснює контроль за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України, за касовим виконанням Державного бюджету України Національним банком України та уповноваженими банками;
10) перевіряє за дорученням Верховної Ради України відповідно до свого статусу кошторис витрат, пов'язаних з діяльністю Верховної Ради України та її апарату, допоміжних органів і служб Президента України та апарату Кабінету Міністрів України, а також витрачання коштів державними установами та організаціями, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок Державного бюджету України;
11) готує і дає висновки та відповіді на звернення органів виконавчої влади, органів прокуратури і суду з питань, що належать до її відання;
12) здійснює зв'язки з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво;
13) здійснює контроль у сфері державних закупівель.
До складу Рахункової палати входять Голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати.
Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України терміном на 7 років з правом призначення на другий термін.
Головою Рахункової палати може бути громадянин України, який має вищу економічну або юридичну освіту, досвід професійної діяльності в галузі державного управління, державного контролю, економіки, фінансів, права, а також підтвердив свої професійні знання під час обговорення його кандидатури за спеціальною процедурою, встановленою відповідним комітетом Верховної Ради України згідно з чинним законодавством України.
Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Голови Рахункової палати шляхом таємного голосування за списком терміном на 7 років у порядку, встановленому для призначення Голови Рахункової палати. На зазначені посади призначаються громадяни України, які мають вищу освіту та досвід професійної діяльності в галузі державного управління, державного контролю, економіки, фінансів, права.
23. Основні завдання та повноваження державної фінансової інспекції України.
Відповідно до Положення, виданого Президентом України, назва цього органу – Державна фінансова інспекція, але відповідно до Закону, що має вищу юридичну чинність, – Державна контрольно-ревізійна служба.
Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах.
Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі – підконтрольні установи), виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.
Державний фінансовий контроль реалізується державною контрольно-ревізійною службою через проведення державного фінансового аудита, перевірки державних закупівель та інспектування.
Державний фінансовий аудит є різновидом державного фінансового контролю і полягає у перевірці та аналізі фактичного стану справ щодо законного та ефективного використання державних чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю. Результати державного фінансового аудиту та їх оцінка викладаються у звіті.
Перевірка державних закупівель полягає у документальному та фактичному аналізі дотримання підконтрольними установами законодавства про державні закупівлі та проводиться органами державної контрольно-ревізійної служби на всіх стадіях державних закупівель. Результати перевірки державних закупівель викладаються в акті.
Інспектування здійснюється у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.
Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується Міністерству фінансів України.
Головне контрольно-ревізійне управління України очолює заступник Міністра фінансів України, начальник управління, який призначається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра фінансів України.
Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі виконують такі функції:
1) організують роботу контрольно-ревізійних підрозділів в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі по проведенню державного фінансового контролю, узагальнюють наслідки державного фінансового контролю і у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади;
2) проводять у підконтрольних установах ревізії фінансово-господарської діяльності, використання і збереження фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильності визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, стану і достовірності бухгалтерського обліку та фінансової звітності;
3) здійснюють державний фінансовий аудит виконання державних (бюджетних) програм, діяльності бюджетних установ, суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також інших суб'єктів господарювання, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно;
4) здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених під час проведення державного фінансового контролю;
5) розробляють нормативно-правові акти та методичні документи з питань своєї діяльності;
6) здійснюють методологічне керівництво і контроль за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід проведення державного фінансового контролю і поширюють його серед контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення державного фінансового контролю;
7) проводить перевірки державних закупівель та здійснює співробітництво з державними органами щодо запобігання проявам корупції у сфері закупівель.
24. Основні завдання та повноваження державної податкової служби в Україні
До системи органів державної податкової служби належать:
1) Державна податкова адміністрація України,
2) спеціалізовані державні податкові інспекції,
3) державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі,
4) державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах.
Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади.
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України.
Спеціалізовані державні податкові інспекції можуть бути підпорядковані Державній податковій адміністрації України за її рішенням.
Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні, спеціалізовані та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Державну податкову службу України очолює Голова Державної податкової адміністрації України, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посади Президент України.
Заступників Голови Державної податкової адміністрації України призначає на посади за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посад Президент України.
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі очолюють голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Державної податкової адміністрації України.
Державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні, спеціалізовані та об'єднані державні податкові інспекції очолюють начальники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Головою Державної податкової адміністрації України за поданням голів відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Функції Державної податкової адміністрації України
Державна податкова адміністрація України здійснює такі функції:
1) виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов'язану із:
здійсненням контролю за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати податків та зборів (обов'язкових платежів), контролю за валютними операціями, контролю за додержанням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги) у встановленому законом порядку, а також контролю за наявністю документа, що підтверджує державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідно до закону, за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів;
здійсненням контролю за додержанням виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування цих сум до бюджету;
обліком платників податків, інших платежів;
виявленням і веденням обліку надходжень податків, інших платежів, супроводженням Єдиного реєстру податкових накладних;
проведенням роботи по боротьбі з незаконним обігом алкогольних напоїв та тютюнових виробів, веденням реєстрів імпортерів, експортерів, оптових та роздрібних торговців, місць зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, участю у розробленні пропозицій щодо основних напрямів державної політики і проектів державних програм у сфері боротьби з незаконним обігом алкогольних напоїв та тютюнових виробів, організацією виконання актів законодавства у межах своїх повноважень, здійсненням систематичного контролю за їх реалізацією, узагальненням практики застосування законодавства, застосуванням у випадках, передбачених законодавством, фінансових санкцій до суб'єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про виробництво і обіг спирту етилового, коньячного, плодового, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, здійсненням заходів по вилученню та знищенню або передачі на промислову переробку алкогольних напоїв, знищенню тютюнових виробів, що були незаконно вироблені чи знаходилися у незаконному обігу;
2) видає у випадках, передбачених законом, нормативно-правові акти і методичні рекомендації з питань оподаткування, які підлягають обов'язковому опублікуванню. У разі якщо зазначені акти є регуляторними, вони розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності";
3) затверджує форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, декларацій про валютні цінності, зразок картки фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів, форму повідомлення про відкриття або закриття юридичними особами, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності банківських рахунків, а також форми звітів про роботу, проведену органами державної податкової служби;
4) в порядку, встановленому законом, надає податкові консультації, організовує виконання цієї роботи органами державної податкової служби;
5) здійснює заходи щодо добору, розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів для органів державної податкової служби;
6) подає органам державної податкової служби методичну і практичну допомогу в організації роботи, проводить обстеження та перевірки її стану;
7) організовує роботу по створенню інформаційної системи автоматизованих робочих місць та інших засобів автоматизації та комп'ютеризації робіт органів державної податкової служби;
8) розробляє проекти законів України та інших нормативно-правових актів щодо форм та методів проведення планових та позапланових виїзних перевірок у рамках контролю за додержанням законодавства;
9) при виявленні фактів, що свідчать про організовану злочинну діяльність, або дій, що створюють умови для такої діяльності, направляє матеріали з цих питань відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю;
10) передає відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції;
11) подає Міністерству фінансів України та Головному управлінню Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів;
12) вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних договорів стосовно оподаткування, виконує в межах, визначених законодавством, міжнародні договори з питань оподаткування;
13) надає фізичним особам - платникам податків та інших обов'язкових платежів реєстраційні номери облікових карток і направляє до державної податкової інспекції за місцем проживання фізичної особи або за місцем отримання нею доходів чи за місцезнаходженням об'єкта оподаткування картку з реєстраційним номером облікової картки та веде Єдиний банк даних про платників податків - юридичних осіб;
14) прогнозує, аналізує надходження податків, інших платежів, джерела податкових надходжень, вивчає вплив макроекономічних показників і податкового законодавства на надходження податків, інших платежів, розробляє пропозиції щодо їх збільшення та зменшення втрат бюджету;
15) забезпечує виготовлення марок акцизного збору, їх зберігання, продаж та організовує роботу, пов'язану із здійсненням контролю за наявністю цих марок на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і реалізації;
15-1) організовує роботу, пов'язану із здійсненням контролю за дотриманням суб'єктами підприємницької діяльності, які здійснюють роздрібну торгівлю тютюновими виробами, максимальних роздрібних цін на тютюнові вироби, встановлених виробниками або імпортерами таких тютюнових виробів;
16) вносить в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства;
17) організовує у межах своїх повноважень роботу щодо забезпечення охорони державної таємниці в органах державної податкової служби;
18) здійснює заходи щодо запобігання, виявлення та припинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією;
19) забезпечує безпеку діяльності органів державної податкової служби та їх працівників, а також захист працівників від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням ними службових обов'язків.
Крім фінансових повноважень, органи державної податкової служби здійснюють контроль за законністю валютних операцій, додержанням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), правильністю оформлення трудових відносин, зберігання підакцизних товарів тощо.
25. Бюджет як економіко правова категорія. Роль бюджету в забезпеченні виконання функцій держави та місцевих органів публічної влади.
Бюджет держави є досить складним і багатогранним явищем у суспільстві. Розкриваючи поняття «бюджет», доцільно розглянути такі його найважливіші характеристики:
за сутністю економічної категорії;
за правовим характером;
за формою;
за матеріальним змістом.
Передусім слід підкреслити, що бюджет є самостійною економічною категорією: ця категорія, будучи частиною фінансів, характеризується тими самими ознаками, які притаманні фінансам у цілому, але одночасно має свої особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин. До цих особливостей відносять:
1) бюджет є особливою економічною формою перерозподільних відносин, пов’язаних з відокремленням частини ВВП у руках держави і використанням її з метою задоволення потреб усього суспільства й окремих адміністративно-територіальних формувань;
2) за допомогою бюджету відбувається перерозподіл національного доходу, рідше — національного багатства, між окремими галузями народного господарства, адміністративно-територіальними формуваннями, сферами суспільної діяльності;
3) пропорції бюджетного перерозподілу вартості більшою мірою, ніж в інших ланках фінансової системи, визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і завданнями, які стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку;
4) сфера бюджетного розподілу посідає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено ключовою роллю положенням бюджету порівняно з іншими ланками.
Звідси можна зробити висновки про специфічне суспільне призначення бюджету — забезпечити розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян.
Як економічна категорія бюджет являє собою економічні відносини між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП (частково і національного багатства) з метою формування і використання бюджетного фонду, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Фінансові відносини, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами, називаються бюджетними. Централізація частини ВВП у бюджеті є платою суспільства за виконання державою її функцій, таких як управління суспільством, оборона країни, економічна і соціальна.
Крім того, держава, виступаючи власником засобів виробництва у державному секторі, здійснює підприємницьку діяльність і відповідно є одним із суб’єктів створення і розподілу ВВП. Як доводить світовий досвід, роль держави у розподільних процесах із розвитком ринкових відносин має зростати, і бюджет у цьому аспекті є найдосконалішим засобом для здійснення перерозподілу фінансових ресурсів зокрема і національного багатства в цілому.
Аналіз моделі економіки, яка формується в Україні, дає підстави стверджувати, що в наступні роки через бюджет повинно перерозподілятися не менш як 30 % ВВП. Таке співвідношення буде найоптимальнішим і зумовлене соціальною спрямованістю обраної моделі економіки, необхідністю структурної перебудови значної частини галузей господарства.
У країнах середнього рівня розвитку частка ВВП, що перерозподіляється через бюджетну систему, становить 35—37 %, а у високорозвинутих — 45 % і більше. Наприклад, у Німеччині цей показник сягнув 60 %.
Сконцентровані у бюджеті кошти призначаються для здійснення державної соціально-економічної політики, забезпечення оборони та безпеки держави. За допомогою бюджету виконуються державні та місцеві програми з розвитку й успішного функціонування галузей економіки, освіти, охорони здоров’я, зміцнення науково-технічного потенціалу й культури, поліпшення матеріального становища населення, підтримки соціально-економічного розвитку регіонів.
Акумуляція у бюджетній системі значних грошових фондів створює можливість для забезпечення рівномірного розвитку економіки і соціальної сфери на всій території країни через маневрування у розподілі коштів, нівелюючи наслідки нерівномірного розміщення продуктивних сил та соціальні наслідки розшарування громадян за їхніми матеріальними статками.
Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, які зосереджені в ньому. У безпосередньому зв’язку з бюджетом і під його впливом функціонують усі інші ланки фінансової системи. Відтак бюджет є могутнім інструментом державного управління.
Сутність бюджету як економічної категорії реалізується через розподільну (перерозподільну) і контрольну функції. Зміст цих функцій, сфера і об’єкт їх дії характеризують специфіку бюджету як економічної категорії. Завдяки розподільній функції відбувається концентрація грошових коштів у руках держави і їх використання з метою задоволення загальносуспільних потреб.
Зміст розподільної функції бюджету визначається процесами перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Бюджет в основному відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг. До таких благ належать оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров’я, наука, культура тощо. Жодна інша ланка фінансової системи не здійснює такого різноманітного і багаторівневого перерозподілу коштів, як бюджет. Сфера дії розподільної функції бюджету визначається тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва.
Контрольна функція дає змогу дізнатися, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних ресурсів, який відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень і видатків.
Специфіка контрольної функції бюджету полягає в тому, що бюджет об’єктивно — через формування і використання фонду грошових коштів держави — відображає економічні процеси, які відбуваються в структурних ланках економіки.
Правова характеристика бюджету пов’язана із його законодавчим регулюванням. Бюджет виступає документом (фінансовим планом), в якому подається розпис доходів і видатків держави та органів місцевого самоврядування на бюджетний період. Державний бюджет України затверджується у формі закону.
Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він спрямовує фінансову діяльність держави, визначає її фінансові можливості та пріоритети.
За матеріальним змістом бюджет — це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією.
Бюджет як централізований грошовий фонд перебуває у постійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти і проводиться фінансування видатків. У зв’язку з цим необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом, яка реалізується через бюджетний механізм, що створює держава.
Бюджетний механізм — це сукупність конкретних форм бюджетних відносин, методів мобілізації і витрачання бюджетних коштів. Через бюджетний механізм держава регулює економіку, стимулює виробничі та соціальні процеси.
До бюджетних методів регулювання економічних і соціальних процесів відносять:
1) податки, які впливають на розвиток виробництва товарів, попит на них та їх пропонування;
2) бюджетне фінансування загальнодержавних програм, що забезпечують розширення виробництва й удосконалення його структури, розвиток соціальної сфери, соціальний захист громадян;
3) фінансова підтримка окремих галузей і підприємств для вирівнювання економічних умов їх функціонування або прискореного розвитку (через субвенції, пільгові, безпроцентні кредити та ін.);
4) створення за рахунок бюджетних коштів спеціальних фондів, резервів для попередження диспропорцій у розвитку економіки.
Бюджетний механізм є активним інструментом реалізації бюджетної політики. Тому перехід на ринкові відносини, зміни, які відбуваються в пріоритетах бюджетної політики, потребують радикальних змін і в бюджетному механізмі.
Державні органи на всіх рівнях управління для виконання покладених на них функцій повинні мати у своєму розпорядженні відповідні фінансові ресурси. З цією метою в державі створюється розгалужена мережа бюджетів, що забезпечують акумуляцію грошових коштів для фінансування господарства, соціальної сфери, благоустрою, утримання органів законодавчої і виконавчої влади та ін.
Сукупність різних видів бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права являє собою бюджетну систему держави.
Структура бюджетної системи, принципи її побудови та організація функціонування визначаються бюджетним устроєм, що ґрунтується на адміністративно-територіальному поділі держави. Як правило, в унітарних державах існує дворівнева бюджетна система, яка включає державний та місцеві бюджети. У державах із федеративним устроєм бюджетна система має три й більше рівнів — федеральний бюджет, бюджети адміністративних одиниць, що входять до складу федерації, та місцеві бюджети.
Складовими бюджетної системи України є державний бюджет та місцеві бюджети. Відповідно до Бюджетного кодексу України, ухваленого Верховною Радою України 22 березня 2001 р., місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань).
26. Бюджетне право як підгалузь фінансового права.
Будь-яка наука, особливо фундаментальна, відзначається тим, що її
зміст утворює система пов’язаних між собою базових понять – категорій.
Категорії теорії права виконують в юридичній науці методологічну
функцію [1, с. 10-11]. Вони виступають не тільки результатом пізнання
правової дійсності, а й виступають в якості інструментів, необхідних для
розвитку галузевих юридичних наук [2, с. 22]. В теорії права сформований
власний понятійний апарат, єдиний з понятійним апаратом інших
юридичних наук, що характеризує її теоретико-прикладну
спрямованість [3, с. 10].
Однак, відсутність в теорії права чітких критеріїв поділу системи
права на структурні елементи спричиняє ситуацію, коли одну й ту ж
сукупність правових норм одні вчені називають підгалуззю, інші –
інститутом, або навіть галуззю права. У доктрині фінансового права дана
проблема отримала своє відображення у вигляді розбіжностей поглядів на
правову природу і місце бюджетного права в системі даної правової галузі.
При аналізі елементів системи фінансового права ряд науковців
розглядають бюджетне право як його підгалузь [4; 5; 6; 7; 8; 9]. При цьому
дана точка зору наводиться без належного обґрунтування. Поширеною
серед вчених є позиція, згідно якої бюджетне право є інститутом
фінансового права [10; 11; 12]. Деякі дослідники взагалі залишають поза
увагою розв’язання цієї проблеми [13; 14; 15]. Тому визначення місця
бюджетного права в системі фінансового права залишається актуальним,оскільки сприятиме розвитку як науки фінансового права, так і практики
бюджетно-правового регулювання
Системність суспільних відносин надає праву системних
властивостей та зумовлює його структуру, яка є цілісним об’єднанням
пов’язаних між собою правових норм [16, с. 387]. Тому традиційно
критерієм поділу системи права на галузі та інститути (а отже, й підгалузі)
є предмет, а також метод правового регулювання. Під правовим інститутом
розуміють систему відносно відокремлених від інших і пов’язаних між
собою правових норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних
відносин. Підгалузь права – це система однорідних предметно пов’язаних
інститутів певної галузі права [17, с. 248-249]. Зовнішнім вираженням
підгалузі є наявність в ній такої групи норм, яка містить загальні
принципові положення, притаманні декільком (але не всім) правовим
інститутам даної галузі [18, с. 232].
Отже, до загальнотеоретичних ознак підгалузі права, що відрізняють її
від правового інституту, можна віднести:1) наявність двох або більше правових інститутів;
2) єдина галузева приналежність правових інститутів, що входять до
складу підгалузі права;
3) особлива предметна єдність правових норм підгалузі, що базується на
нерозривному взаємозв’язку і взаємодії між нормами тих інститутів, які
формують підгалузь (а не лише між нормами в межах одного інституту).
Бюджетне право України зазвичай визначають як сукупність правових
норм, що регулюють бюджетний устрій, структуру і порядок розподілу
доходів і видатків бюджетної системи, повноваження держави і органів
місцевого самоврядування в галузі бюджетів і бюджетний процес [4,
с. 129]. Аналогічні за структурою визначення бюджетного права
зустрічаються в російській доктрині фінансового права [5, с. 137; 9, с. 146].
Виходячи із зазначеного вище, за змістом відносини, що складають
предмет бюджетного права та регулюються його нормами, об’єднують у
три групи:
1. Відносини, що виникають із бюджетного устрою. Основними у цій
групі є відносини, які виникають між суб’єктами з приводу формування
бюджетної системи України, визначення її принципів, встановлення
класифікації доходів і видатків бюджетів.
2. Відносини, що виникають у зв’язку із встановленням структури
доходів і видатків бюджетної системи та подальшим їх розподілом між
бюджетами різних рівнів. Основними з них є відносини з приводу
законодавчого встановлення загальної системи доходів і видатків, що
закріплюються за бюджетами різних рівнів, а також законодавчого
встановлення та встановлення у правових актах представницьких органів
місцевого самоврядування системи доходів та видатків на відповідний
період для бюджетів кожного рівня.
3. Відносини з приводу бюджетного процесу. Основними в цій групі
є відносини між різними суб’єктами бюджетного права з приводу складання
проектів бюджетів та проектів бюджетно правових актів, розгляд та
затвердження проектів бюджетно-правових актів, виконання бюджетів,
підготовка та затвердження звітів про виконання бюджетів.
Складовою частиною усіх вказаних відносин є бюджетно-контрольні
відносини, які існують на різних стадіях бюджетного процесу.
Як зазначає В.Д. Чернадчук, у преамбулі та ст. 1 Бюджетного кодексу
України не тільки переховані відносини, що складають предмет
бюджетного права, а й ті, що визначають сферу дії бюджетного
законодавства, і тим самим вказують на критерії розмежування
бюджетного і суміжних підгалузей та галузей права. Для визначення
предмета бюджетного права ст. 1 БК застосовує два критерії: метод та
об’єкт правового регулювання із вказівкою на основні групи відносин, що
підлягають регламентації. Встановлений ст. 1 БК перелік майнових та
процесуальних відносин, що утворюють предмет бюджетного права, є
вичерпним і не підлягає розширювальному тлумаченню [19, с. 26-27].Крім того, як зазначає Л.А.Давидова, бюджетні відносини
ваємопов’язані. Наприклад, не можуть бути реалізовані відносини щодо
становлення структури доходів та видатків бюджетної системи без
відносин щодо встановлення самої бюджетної системи. У свою чергу і ті й
інші відносини не можуть бути реалізовані без визначення бюджетної
компетенції державних органів з приводу встановлення бюджетної системи і
структури доходів та видатків відповідного рівня [20, с. 114].
Таким чином, бюджетне право складається із взаємопов’язаних
матеріальних та процесуальних правових інститутів, які за галузевою
належністю відносяться до інститутів фінансового права: інституту
бюджетного устрою, інституту доходів і видатків бюджетної системи,
інституту бюджетного процесу, інституту бюджетного контролю.
Обґрунтовано можна стверджувати, що бюджетне право
сформувалося як підгалузь фінансового права України. Бюджетно-правові
норми регулюють відносини, складаються в особливій сфері суспільного
життя – бюджетній діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що спрямована на акумулювання грошових коштів з метою їх подальшого використання на державні та суспільні потреби.
27. Бюджетні правовідносини, їх суб’єкти та особливості.
Бюджетні правовідносини є наслідком правового регулювання державою суспільних (економічних) відносин, що виявляється у наданні цим відносинам юридичної форми. Слід зазначити, що саме у бюджетній діяльності будь-який її акт (розподіл коштів між окремими ланками бюджетної системи, використання бюджетних асигнувань) може здійснюватися виключно на основі правового акта. Науковці вбачають у цьому нерозривну єдність матеріальної та правової сторін бюджетних відносин. До особливих рис, що характеризують бюджетні відносини, слід віднести також звужене, порівняно з фінансовими, коло суб'єктів таких відносин. Зокрема, учасниками бюджетних відносин не можуть виступати фізичні особи, оскільки вони згідно з чинним законодавством не можуть безпосередньо отримувати кошти з бюджетів будь-якого рівня на власне фінансування. Кожний учасник бюджетних відносин бере участь у формуванні, розподілі або використанні коштів, зібраних до бюджету відповідного рівня, на одній чи всіх стадіях бюджетного процесу.
Зрозуміло, що провідне місце у бюджетних відносинах посідають представницькі органи, які своїми рішеннями затверджують акти про бюджет, а також органи виконавчої влади (центральної або на місцевому рівні), які є основними виконавцями бюджетів.
Окреме місце належить органам спеціальної компетенції у галузі фінансів (Міністерству фінансів, Державному казначейству тощо), які безпосередньо забезпечують бюджетну діяльність.
Ще однією особливістю бюджетних правовідносин є їх циклічний характер.
Щодо видів бюджетних правовідносин, то їх можна класифікувати залежно від інститутів галузі бюджетного права:
А) правовідносини у сфері бюджетного устрою;
Б) правовідносини у сфері бюджетного процесу;
В) правовідносини у сфері розрахунково-касового обслуговування бюджетних коштів;
Г) правовідносини у сфері кошторисно-бюджетного та програмно-цільового фінансування;
Ґ) правовідносини у сфері державного та муніципального боргу;
Д) правовідносини у сфері державного та муніципального кредиту.
28. Бюджетна система України та її структура. Зведений бюджет України.
Бюджетна система України – сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.
Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів.
Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування.
Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).
Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.
Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва та Севастополя.
Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим значення.
Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.
Зведений бюджет району включає показники районного бюджету, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району.
Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району у місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.
Показники бюджетів об'єднань територіальних громад, що створюються згідно із законом, включаються до відповідних зведених бюджетів.
29. Принципи бюджетної системи.
Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:
1) принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності – Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети;
4) принцип повноти – до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;
5) принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності – при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, Автономною Республікою Крим, місцевим самоврядуванням (далі - гарантовані послуги), при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності – розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності максимально можливого наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості – інформування громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням державного бюджету та місцевих бюджетів.
30. Бюджетна класифікація, її структура та роль у бюджетній сфері.
За міжнародними вимогами статистики державних фінансів, бюджетна класифікація — це систематизоване групування за однорідними ознаками доходів і видатків бюджету, які розташовані та закодовані у певному порядку. Вона застосовується для контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнянності бюджетних показників.
Бюджетним кодексом України закладено правову норму використання єдиної класифікації доходів і видатків для всіх бюджетів, що становлять бюджетну систему України. Запроваджена в Україні 1998 року нова бюджетна класифікація в цілому відповідала загальноприйнятим міжнародним вимогам і стандартам статистики державних фінансів. Необхідність використання міжнародних стандартів у сфері державних фінансів була обумовлена змінами, пов'язаними з переходом до ринкової економіки. Формування нових принципів фінансової політики, підвищення її ролі у розвитку економіки зумовили потребу перебудови і зміни структури бюджетної класифікації за показниками, що відповідали б прийнятим у міжнародній статистиці державних фінансів.
Бюджетна класифікація використовується для складання і виконання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення фінансового аналізу в розрізі доходів, організаційних,функціональних та економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу, а також для забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників. Бюджетна класифікація є обов'язковою для застосування всіма учасниками
бюджетного процесу в межах бюджетних повноважень.
Міністерство фінансів України затверджує бюджетну
класифікацію, зміни до неї та інформує про це Верховну Раду
України.
3. Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків та кредитування бюджету;
3) класифікація фінансування бюджету;
4) класифікація боргу.
31. Бюджетні повноваження держави та органів місцевого самоврядування.
32. Складові частини бюджету.
Бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду
Це визначення надає чинний Бюджетний кодекс України.
Бюджет може розглядатися з різних поглядів:
Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.
Складовими частинами загального фонду бюджету є:
1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету;
2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету;
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету);
4) фінансування загального фонду бюджету.
Складовими частинами спеціального фонду бюджету є:
1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування;
2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету);
4) фінансування спеціального фонду бюджету.
Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету.
Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі групи:
перша група – надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодавством;
друга група – інші джерела власних надходжень бюджетних установ.
У складі першої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 – плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю;
підгрупа 2 – надходження бюджетних установ від додаткової (господарської) діяльності;
підгрупа 3 – плата за оренду майна бюджетних установ;
підгрупа 4 – надходження бюджетних установ від реалізації в установленому порядку майна (крім нерухомого майна).
У складі другої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 – благодійні внески, гранти та дарунки;
підгрупа 2 – кошти, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів;
підгрупа 3 – кошти, що отримують вищі та професійно-технічні навчальні заклади від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право.
33. 34. Правове регулювання розподілу доходів між бюджетами. Правові засади розподілу видатків між бюджетами.
Держава залишає за собою право встановлювати основи розподілу доходів і видатків бюджетів різного рівня та піклуватися про:
1) збалансованість кожного бюджету незалежно від об'ємів закріплених за ним джерел доходів, забезпеченні кожної адміністративно-територіальної одиниці можливістю фінансування заходів, передбачених їх планами соціального і економічного розвитку;
2) створення умов, які забезпечують зацікавленість органів місцевого самоврядування в збільшенні бюджетних ресурсів та виконанні встановлених планових надходжень до бюджету загальнодержавних і місцевих платежів на своїй території, а також можливість запобігання касових розривів (неспівпадання термінів надходження коштів та їх видачі з бюджетних рахунків).
Розподіляючи витрати між бюджетами різних рівнів, держава розробляє систему заходів боротьби з бюджетним дефіцитом, прагнучи збалансованості Державного бюджету України, законодавчо встановлює порядок фінансування об'єктів і заходів, які віднесені до компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідного рівня.
Завжди враховуються підвідомчість об'єктів і заходів, а також їх територіальне розміщення. Підвідомчість визначається значущістю для держави. Наприклад, оборона держави, вища освіта фінансуються з Державного бюджету, а дитячі дошкільні установи - з бюджету тієї адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони розташовані. Крім зазначеного береться до уваги те, в чиїй власності знаходиться об'єкт, що фінансується, або до якого бюджету необхідно перерахувати платежі.
Бюджетний кодекс передбачає розподіл Державного бюджету на загальний і спеціальний фонди. Такий розподіл може бути проведений в законі про Державний бюджет. Джерела формування спеціального фонду передбачаються тільки законодавством України.
Відповідно до ст. 13 Бюджетного кодексу до загального фонду бюджету включаються: всі доходи, окрім тих, які призначені для спеціального фонду; всі витрати бюджету здійснюються за рахунок надходжень до загального фонду бюджету; фінансування проводиться у загальний фонд.
Спеціальний фонд включає: бюджетні призначення на витрати за рахунок конкретно певних джерел надходжень; гранти, подарунки (у вартісному розрахунку), отримані розпорядниками на конкретну мету; різницю між доходами і видатками спеціального фонду. Структура бюджету зображена на рис. 5.2.
Бюджетно-правовими нормами здійснюється регулювання надання коштів із загальнодержавних джерел доходів, які закріплені за бюджетами вищих рівнів, бюджетам нижчих рівнів з метою збалансування їх на рівні, необхідному для виконання планів економічного і соціального розвитку конкретної території.
Кошти Державного бюджету України витрачаються лише з метою і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти бюджету АРК та місцевих бюджетів витрачаються лише з метою і в межах, затверджених відповідними органами влади АРК та місцевого самоврядування.
Розподіл витрат між бюджетами здійснюється відповідно до ст. 87 Бюджетного кодексу України. Так, наприклад, із Державного бюджету України фінансуються загальнодержавні централізовані програми підтримки і підвищення життєвого рівня народу, заходи щодо соціального захисту населення, заходи у сфері освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення, оборони країни, витрати за утримання органів законодавчої, виконавчої, судової влади і прокуратури, а також інші витрати, які мають загальнодержавне значення [8].
У Державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України в розмірі до двох відсотків від об'єму витрат Державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, які не могли бути передбачений під час затвердження Державного бюджету України.
Отже, передача коштів з бюджету в інший дозволяється тільки в межах затверджених бюджетних призначень шляхом внесення змін у закон про Державний бюджет або рішення відповідної ради.
Платежі за рахунок спеціального фонду здійснюються в межах коштів, що надійшли для цієї мети.
Бюджетний кодекс забороняє створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і бюджетними організаціями.
Розмежування доходів та витрат між видами бюджетів починається з розподілу витрат, бо вони супроводжують функціонування будь-якого державного органу.
Функціональні повноваження органів держави та органів місцевого самоврядування підрозділяються на: неделеговані, делеговані і власні.
Неделеговані державні повноваження пов'язані із забезпеченням конституційного устрою держави, з суверенітетом, охороною державних кордонів та правопорядку. Такі повноваження не можуть бути передані місцевому самоврядуванню. Тому і витрати, пов'язані з ними, фінансуються з Державного бюджету. З нього ж фінансується державне управління, законодавча і виконавча влада, Адміністрація Президента України, судова влада, міжнародна діяльність, фундаментальні дослідження, обслуговування державного боргу, інші загальнодержавні програми.
Делеговані державні повноваження пов'язані з функціями держави, але можуть бути передані місцевому самоврядуванню для більш ефективного їх виконання. Витрати, пов'язані з виконанням таких повноважень, фінансуються за рахунок доходів місцевих бюджетів і міжбюджетних трансфертів, що передаються із Державного бюджету.
Власні повноваження органів місцевого самоврядування - це функції, покладені Конституцією України та Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" на місцеві органи. Витрати, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевих органів самоврядування, фінансуються за рахунок доходів місцевих бюджетів.
В основі розподілу витрат між ланками бюджетної системи встановлені також принципи відомчої підлеглості і територіального розміщення об'єкта та місця проведення заходу.
Доходи бюджетів формуються за допомогою чотирьох методів мобілізації грошових коштів:
1) пряме вилучення доходів з державного сектору економіки. Держава має право на підприємницьку діяльність, правда, надходження від цієї діяльності невеликі, оскільки держава залишає неприватизованими ті сфери діяльності, які або не приваблюють приватних підприємців через неприбутковість, або товари і послуги їх дуже потрібні державі, тому вони залишаються в державній власності не для отримання прибутку, а для випуску товарів;
2) отримання доходів від природних ресурсів, що належать державі, майна та послуг;
3) перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб за допомогою податків;
4) залучення кредитів.
Джерела формування доходів бюджетів можуть бути внутрішніми (в основному - це ВВП) і зовнішніми (міжнародний кредит, оподаткування експортно-імпортної діяльності, валютне регулювання).
В юридичній літературі прийнято доходи бюджетів класифікувати за соціально-економічною ознакою на доходи від господарюючих суб'єктів усіх форм власності, на основі якої вони діють, і від громадян. За порядком зарахування їх до бюджетів - на закріплені та регулюючі, а за юридичними формами - на податкові і неподаткові.
Стаття 29 Бюджетного кодексу встановила склад доходів Державного бюджету України. Доходи Державного бюджету України включають:
1) доходи (за винятком тих, які відповідно до статей 64, 66 і 69 Бюджетного кодексу закріплені за місцевими бюджетами), що одержуються за законодавством про податки, збори та обов'язкові платежі і Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а також від плати за послуги, що надаються підприємствами державної форми власності. З інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі, підприємствам, організаціям, відсотки та дивіденди, нараховані на частину майна, що належить державі в майні господарських товариств;
2) гранти і подарунки в грошовому виразі;
3) міжбюджетні трансферти із місцевих бюджетів.
До місцевих бюджетів входять доходи, необхідні для виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.
Бюджетний кодекс (ст. 64) визначає склад доходів, що закріплені за бюджетами місцевого самоврядування і враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Вони складають "корзину" доходів бюджетів місцевого самоврядування.
Склад доходів і видатків бюджетів районів у містах визначається міською радою відповідно до повноважень, переданих районною радою в містах.
Взаємостосунки між ланками бюджетної системи в Україні будуються так, щоб створити зацікавленість у органів місцевого самоврядування ефективно вести місцеве господарство, більш ретельно планувати і збирати доходи, одержані на місцях, та не враховувати їх державі при визначенні об'єму міжбюджетних трансфертів. Так, стаття 69 Бюджетного кодексу містить перелік доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Наприклад, місцеві податки і збори, податок на промисел; податок на власників транспортних засобів; фіксований сільськогосподарський податок в частині, яка зараховується до бюджетів місцевого самоврядування та ін.
Для постійного забезпечення населення країни необхідними послугами з боку держави в Україні, як і в будь-якій іншій державі, використовується механізм перерозподілу (регулювання) доходів та видатків між бюджетами через Державний бюджет і через місцеві бюджети. В Бюджетному кодексі передбачений спеціальний механізм міжбюджетних трансфертів (ст. 96 Бюджетного кодексу).
Особливим методом бюджетного регулювання є встановлена Бюджетним кодексом дотація вирівнювання. Вона визначається за спеціальними формулами як різниця між обсягом видатків бюджету, обчисленим на основі встановлених державних стандартів соціальної забезпеченості, і наявністю в цьому бюджеті доходів. Проте якщо за формулою доходів у місцевому бюджеті буде більше, сума перевищення підлягає обов'язковому вилученню до бюджету більш високого рівня.
Із Державного бюджету місцевим бюджетам можуть надаватися:
1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним та районним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та містам обласного значення;
2) субвенція на здійснення програм соціального захисту;
3) субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень унаслідок надання пільг, установлених державою;
4) субвенції на виконання інвестиційних проектів;
5) інші субвенції.
Обсяг дотацій і субвенцій як із Державного в кожний з видів бюджетів, так і з місцевих до Державного бюджету затверджується для кожного окремо.
Механізм міжбюджетних трансфертів базується на фінансових нормативах бюджетної забезпеченості і на відповідних коригуючих коефіцієнтах, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості визначається розподілом загального об'єму фінансових ресурсів, що використовуються на виконання бюджетних програм, на кількість жителів або споживачів соціальних послуг. Залежно від пріоритетів бюджетної політики об'єм фінансових ресурсів кожного місцевого бюджету розподіляється за об'ємом витрат.
Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості коригуються коефіцієнтами залежно від кількості населення і споживачів соціальних послуг, соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших умов.
Із Державного бюджету міжбюджетні трансферти розподіляються на основі формули, затвердженої Кабінетом Міністрів України (ст. 98 Бюджетного кодексу).
У сучасних умовах, коли прогнозовані показники місцевих бюджетів верхнього рівня перевищують розрахунковий об'єм видатків відповідного бюджету, розрахований із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості і коригуючих коефіцієнтів, для таких бюджетів встановлюється обсяг коштів, які підлягають передачі до Державного бюджету України.
Міські (Києва, Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення і їх об'єднань, а також кошти, що передаються із цих бюджетів. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради можуть передбачати в бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:
1) субвенції на утримання об'єктів сумісного користування або на ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів сумісного використовування;
2) субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст;
3) субвенції на виконання інвестиційних проектів.
Розподіл об'єму міжбюджетних трансфертів відповідно до Бюджетного кодексу і Закону "Про Державний бюджет" між вищими ланками місцевих бюджетів визначається на основі формули, у якій враховуються:
1) фінансові нормативи бюджетної забезпеченості і коригуючі коефіцієнти до них;
2) кількість жителів і споживачів послуг;
3) індекс відносної податкоспроможності відповідного міста або району;
4) прогнозований показник "корзини" доходів бюджетів місцевого самоврядування для верхньої ланки місцевих бюджетів та бюджетів міст обласного значення і прогноз доходів, визначений Бюджетним кодексом, - для районних бюджетів;
5) коефіцієнт вирівнювання.
Для забезпечення своєчасності, рівномірності та повноти переліку міжбюджетних трансфертів законодавчо дозволений і порядок їх надання. Дотація вирівнювання і субвенції з Державного бюджету України місцевим бюджетам перераховуються з рахунків Державного бюджету України органами Державного казначейства. Перерахування коштів, що передаються до Державного бюджету з бюджетів верхніх ланок місцевих бюджетів, забезпечується відповідними органами Державного казначейства України.
Порядок переліку дотацій вирівнювання і субвенцій із Державного бюджету України місцевим бюджетам та з місцевих бюджетів - в Державний, а також перелік міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначається Кабінетом Міністрів України.
У випадках касового розриву при виконанні місцевого бюджету (неспівпадання терміну надходження і видачі коштів з бюджету) виконавчий орган може отримати банківську позику на договірних основах. При перерозподілі доходів і видатків місцевих бюджетів після їх затвердження обов'язково проводяться взаєморозрахунки між бюджетами.
35. Джерела покриття дефіциту бюджету. Право на здійснення запозичень.
Дефіцит бюджету – перевищення видатків бюджету над його доходами (з урахуванням різниці між наданням кредитів з бюджету та поверненням кредитів до бюджету)
Джерелами фінансування бюджету є:
1) кошти від державних (місцевих) внутрішніх та зовнішніх
запозичень;
2) кошти від приватизації державного майна (включаючи інші
надходження, безпосередньо пов'язані з процесом приватизації) -
щодо державного бюджету;
3) повернення бюджетних коштів з депозитів, надходження
внаслідок продажу/пред'явлення цінних паперів;
4) вільний залишок бюджетних коштів з дотриманням умов,
визначених цим Кодексом.
2. Джерелом фінансування бюджету не можуть бути емісійні
кошти Національного банку України.
3. Джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету
України в частині фінансування є:
1) кредити (позики), що залучаються державою від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації
інвестиційних програм (проектів);
2) інші надходження, визначені законом про Державний бюджет
України.
У разі зменшення обсягу джерел фінансування державного
бюджету певного типу порівняно з обсягом, визначеним законом про
Державний бюджет України, допускається за рішенням Кабінету
Міністрів України, погодженим із Комітетом Верховної Ради України
з питань бюджету, збільшення обсягу джерел фінансування державного
бюджету іншого типу з дотриманням граничного обсягу річного
дефіциту державного бюджету.
Державні запозичення здійснюються в межах, визначених
законом про Державний бюджет України (крім випадків, передбачених
частиною четвертою статті 15 цього Кодексу та абзацом першим
частини сьомої цієї статті), з дотриманням граничного обсягу
державного боргу на кінець бюджетного періоду (крім випадку,
передбаченого частиною четвертою статті 15 цього Кодексу).
Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх
запозичень належить державі в особі Міністра фінансів України або
особі, яка виконує його обов'язки (далі - Міністр фінансів
України), за дорученням Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України визначає умови здійснення державних
запозичень, у тому числі вид, валюту, строк та відсоткову ставку
державного запозичення.
У разі зменшення обсягу коштів від державних внутрішніх
(зовнішніх) запозичень порівняно з обсягом, визначеним законом про
Державний бюджет України, у зв'язку з погіршенням умов таких
запозичень та/або кон'юнктури фінансового ринку допускається
збільшення обсягу коштів від державних зовнішніх (внутрішніх)
запозичень з дотриманням граничного обсягу державного боргу.
У разі зменшення (збільшення) обсягу платежів з погашення
державного боргу у зв'язку з поліпшенням (погіршенням) умов на
фінансовому ринку порівняно з обсягом, визначеним законом про
Державний бюджет України, допускається зменшення (збільшення)
обсягу державних запозичень з дотриманням визначеного законом про
Державний бюджет України обсягу фінансування державного бюджету за
борговими операціями.
2. Кредити (позики) від іноземних держав, банків і
міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних
програм (проектів) залучаються державою на підставі міжнародних
договорів України і відносяться до державних зовнішніх запозичень.
Кошти для реалізації таких інвестиційних програм (проектів), а
також витрати на обслуговування та погашення відповідних кредитів
(позик) передбачаються у законі про Державний бюджет України
протягом усього строку дії кредитних договорів. Відповідні
міжнародні договори не потребують ратифікації, якщо інше не
встановлено законом.
3. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради
мають право здійснювати місцеві внутрішні запозичення (за винятком
випадків, передбачених статтею 73 цього Кодексу).
Місцеві зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські
ради міст з чисельністю населення понад триста тисяч жителів за
офіційними даними органів державної статистики на час ухвалення
рішення про здійснення місцевих запозичень. При цьому місцеві
зовнішні запозичення шляхом отримання кредитів (позик) від
міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські
ради.
Право на здійснення місцевих запозичень у межах, визначених
рішенням про місцевий бюджет, з урахуванням статті 74 цього
Кодексу належить Автономній Республіці Крим, територіальній
громаді міста в особі керівника місцевого фінансового органу за
дорученням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міської
ради.
4. Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у
будь-якій формі (крім випадків, передбачених цим Кодексом) або
надавати юридичним чи фізичним особам кредити з бюджету (якщо не
встановлено відповідні бюджетні призначення на надання кредитів з
бюджету).
5. При здійсненні державних запозичень та наданні державних
гарантій Міністр фінансів України за рішенням Кабінету Міністрів
України має право брати зобов'язання від імені України, пов'язані
із здійсненням таких запозичень, у тому числі щодо відмови від
суверенного імунітету в можливих судових справах, пов'язаних з
поверненням кредитів (позик), протягом часу дії зобов'язання з
повернення запозичених коштів.
6. Витрати на обслуговування та погашення державного
(місцевого) боргу здійснюються Міністерством фінансів України
(місцевим фінансовим органом) відповідно до кредитних договорів, а
також нормативно-правових актів, за якими виникають державні
боргові зобов'язання (боргові зобов'язання Автономної Республіки
Крим чи територіальних громад), незалежно від обсягу коштів,
визначеного на таку мету законом про Державний бюджет України
(рішенням про місцевий бюджет).
Якщо очікуваний обсяг витрат на обслуговування та погашення
державного боргу перевищить обсяг коштів, визначений законом про
Державний бюджет України на таку мету, Міністерство фінансів
України невідкладно інформує про це Кабінет Міністрів України.
Кабінет Міністрів України невідкладно інформує про очікуване
перевищення таких витрат Верховну Раду України та подає у
двотижневий строк пропозиції про внесення змін до закону про
Державний бюджет України.
Якщо очікуваний обсяг витрат на обслуговування та погашення
місцевого боргу перевищить обсяг коштів, визначений рішенням про
місцевий бюджет на таку мету, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, міська рада вносять відповідні зміни до рішення про місцевий
бюджет.
7. З метою ефективного управління державним (місцевим) боргом
та/або ліквідністю єдиного казначейського рахунку Міністерство
фінансів України (Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міська
рада або за їх рішенням місцевий фінансовий орган) має право
здійснювати правочини з державним (місцевим) боргом, включаючи
обмін, випуск, купівлю, викуп та продаж державних боргових
зобов'язань (боргових зобов'язань Автономної Республіки Крим,
територіальної громади міста), за умови дотримання граничного
обсягу державного (місцевого) боргу на кінець бюджетного періоду.
Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган)
може залучати суб'єктів господарювання для надання агентських,
консультаційних, рейтингових та інших послуг, необхідних для
управління державним (місцевим) боргом, за рахунок коштів
державного (місцевого) бюджету в межах бюджетних призначень на
обслуговування державного (місцевого) боргу. { Частину сьому
статті 16 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 3614-VI
( 3614-17 ) від 07.07.2011
8. Міністр фінансів України за погодженням з Національним
банком України має право в межах поточного бюджетного періоду
здійснювати на конкурсних засадах та/або шляхом проведення
аукціонів розміщення тимчасово вільних коштів єдиного
казначейського рахунку та коштів валютних рахунків державного
бюджету на депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів
з подальшим поверненням таких коштів до кінця поточного бюджетного
періоду.
Керівник місцевого фінансового органу має право за рішенням
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої
ради в межах поточного бюджетного періоду здійснювати на
конкурсних засадах розміщення тимчасово вільних коштів місцевих
бюджетів на депозитах або шляхом придбання державних цінних
паперів, цінних паперів, емітованих Автономною Республікою Крим,
відповідною міською радою, з подальшим поверненням таких коштів до
кінця поточного бюджетного періоду.
Порядок ( 6-2011-п, 65-2011-п ) здійснення операцій,
передбачених цією частиною статті, визначається Кабінетом
Міністрів України з дотриманням таких вимог:
встановлення мінімальної ставки дохідності придбання цінних
паперів, укладання договорів придбання цінних паперів - при
придбанні цінних паперів;
укладання договору банківського вкладу (депозиту) з установою
банку - при розміщенні на депозитах.
Договір про придбання державних цінних паперів, цінних
паперів, емітованих Автономною Республікою Крим, відповідною
міською радою, згідно з цією частиною статті має містити положення
про виконання особами, що уклали цей договір, зобов'язання щодо
зворотного продажу/купівлі таких цінних паперів до кінця поточного
бюджетного періоду.
9. Умови випуску та обігу державних цінних паперів і цінних
паперів, емітованих Автономною Республікою Крим, відповідною
міською радою, визначаються з урахуванням Закону України "Про
цінні папери та фондовий ринок"
Міністерство фінансів України оприлюднює графік проведення
аукціонів з розміщення державних боргових цінних паперів на
внутрішньому ринку. Такий графік може уточнюватися у зв'язку із
зміною умов державних запозичень та/або кон'юнктури фінансового
ринку.
36. Правове регулювання міжбюджетних відносин
37. Міжбюджетні трансферти: поняття, види та порядок надання.
Міжбюджетні трансферти – кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.
Міжбюджетні трансферти поділяються на:
1) дотацію вирівнювання (нецільові, не повертаються; виділяються бюджетам областей, АРК, районів і містам обласного та республіканського значення. Іншим дуже рідко)
Дотація вирівнювання – міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує;
2) субвенції (цільові)
Субвенції – міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції;
3) кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;
4) додаткові дотації (надання державою податкових пільг, які зменшують доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, має супроводжуватися наданням додаткової дотації з державного бюджету місцевим бюджетам на компенсацію відповідних втрат доходів місцевих бюджетів).
Щодо значення, то міжбюджетні трансферти слід розглядати як важливу складову міжбюджетних відносин, що безпосередньо впливає на забезпеченість громадян суспільними послугами, вирівнювання рівня бюджетної забезпеченості, виконання важливих економічних і соціальних програм. Саме тому проблема створення ефективної моделі міжбюджетних відносин в Україніє одним із головних завдань нашої країни.
Саме за допомогою міжбюджетних трансфертів на місцевому рівні вирішуються питання компенсації бюджетам нижчого рівня затрат на виконання делегованих повноважень, вартість яких перевищує бюджетні можливості місцевих органів влади; сприяє розв'язанню проблем зумовлених не рівномірністю у мобілізації доходів бюджету, сприяє розв'язанню соціальних проблем пов'язаних із специфікою розвитку регіонів та їх економічною спроможністю.
38. Розпорядники бюджетних коштів та їх повноваження.
Для здійснення програм та заходів, які реалізуються за
рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються
розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав
розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних
розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів
нижчого рівня.
2. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути
виключно:
1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про
Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати
діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету
Міністрів України в особі їх керівників; міністерства,
Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі
спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені
Конституцією України ( 254к/96-ВР ), в особі їх керівників, а
також Національна академія наук України, Національна академія
аграрних наук України, Національна академія медичних наук України,
Національна академія педагогічних наук України, Національна
академія правових наук України, Національна академія мистецтв
України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом
Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній
сфері, в особі їх керівників;
2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про
бюджет Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи
(бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради
Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної
Республіки Крим в особі їх керівників;
3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями
про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі
органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської
ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій,
виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно
із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції
головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету
виконує голова такої місцевої ради.
3. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України
визначаються відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті та
затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом
встановлення їм бюджетних призначень.
4. Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються
рішенням про місцевий бюджет відповідно до пунктів 2 і 3 частини
другої цієї статті.
5. Головний розпорядник бюджетних коштів:
1) розробляє плани діяльності на плановий та наступні за
плановим два бюджетні періоди (включаючи заходи щодо реалізації
інвестиційних програм (проектів));
2) організовує та забезпечує на підставі плану діяльності та
індикативних прогнозних показників бюджету на наступні за плановим
два бюджетні періоди складання проекту кошторису та бюджетного
запиту і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому
фінансовому органу);
3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у
законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет);
приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання
бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня
та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до
них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;
4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів
нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів
бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;
5) розробляє проекти порядків використання коштів державного
бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою
статті 20 цього Кодексу;
6) розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і
складає звіти про їх виконання, здійснює аналіз показників
виконання бюджетних програм (у разі застосування
програмно-цільового методу у бюджетному процесі);
7) здійснює управління бюджетними коштами у межах
встановлених йому бюджетних повноважень та оцінку ефективності
бюджетних програм, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове
використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи
розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів
бюджетних коштів у бюджетному процесі;
8) здійснює контроль за своєчасним поверненням у повному
обсязі до бюджету коштів, наданих за операціями з кредитування
бюджету, а також кредитів (позик), отриманих державою (Автономною
Республікою Крим чи територіальною громадою міста), та коштів,
наданих під державні (місцеві) гарантії;
9) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень,
взяттям бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів
нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними
бюджетних коштів;
10) забезпечує організацію та ведення бухгалтерського обліку,
складання та подання фінансової і бюджетної звітності у порядку,
встановленому законодавством;
11) забезпечує доступність інформації про бюджет відповідно
до законодавства та цього Кодексу.
Розпорядник бюджетних коштів може уповноважити одержувача
бюджетних коштів на виконання заходів, передбачених бюджетною
програмою, та надати йому кошти бюджету (на безповоротній чи
поворотній основі) в межах відповідних бюджетних асигнувань.
Одержувач бюджетних коштів використовує такі кошти на підставі
плану використання бюджетних коштів, що містить розподіл бюджетних
асигнувань, затверджених у кошторисі цього розпорядника бюджетних
коштів.
Критерії визначення одержувача бюджетних коштів
встановлюються Кабінетом Міністрів України з урахуванням напрямів,
досвіду і результатів діяльності, фінансово-економічного
обґрунтування виконання заходів бюджетної програми та застосування
договірних умов.
39. Основні напрямки бюджетної політики, порядок їх прийняття та їх роль у формуванні бюджету.
Основні напрямки бюджетної політики, або бюджетна резолюція – це нормативний документ, що передує розробці проекту Державного бюджету та містить певні рамки, граничні моменти, якими КМУ має керуватися при розробці проекту ДБУ.
Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період ґрунтується на прогнозних і програмних документах економічного та соціального розвитку і містить положення щодо:
1) основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України (із зазначенням показників номінального і реального обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих цін та цін виробників, офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кінець року, рівня безробіття);
2) основних завдань бюджетної політики, зокрема граничного обсягу дефіциту (профіциту) державного бюджету, частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України, граничного обсягу державного боргу і граничного обсягу надання державних гарантій, встановлення розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення;
3) пріоритетних завдань податкової політики;
4) реалізації пріоритетних державних (цільових) програм;
5) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами, включаючи обґрунтування питомої ваги місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України;
6) інших питань, необхідних для складання проекту закону про Державний бюджет України.
40. Бюджетний процес та його стадії.
Бюджетний процес – специфічний (не пов’язаний із відповідальністю) вид юридичного процесу, що є частиною законодавчого та правозастосовного процесів.
Відповідно до Бюджетного кодексу, бюджетний процес – регламентований бюджетним законодавством процес складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання, а також контролю за дотриманням бюджетного законодавства.
Є 4 стадії бюджетного процесу:
1) розробка бюджету, або бюджетне планування;
2) розгляд й ухвалення бюджету;
3) виконання бюджету;
4) звітність про виконання бюджету.
Бюджетний період (період виконання бюджету) для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути іншим.
Особливими обставинами, за яких Державний бюджет України може бути затверджено на інший бюджетний період, є:
1) введення воєнного стану;
2) оголошення надзвичайного стану в Україні.
Бюджетний цикл – період, за який бюджет проходить усі стадії бюджетного процесу (становить приблизно 2 роки).
41. Порядок складання проекту державного бюджету України.
Міністерство фінансів України спільно з іншими центральними органами виконавчої влади розробляє проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період та до 20 березня року, що передує плановому, подає його на розгляд до Кабінету Міністрів України.
Національний банк України подає Президенту України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України:
до 15 березня року, що передує плановому, - прогнозні монетарні показники на наступний рік;
до 1 квітня року, що передує плановому, - інформацію про розрахунок частини прогнозованого прибутку до розподілу поточного року, яка підлягатиме перерахуванню до державного бюджету (це потрібно для того, щоб у разі виникнення профіциту бюджету НБУ, ці гроші надійшли до Держбюджету);
до 1 вересня року, що передує плановому, - інформацію про розрахунок частини прогнозованого прибутку до розподілу наступного року, яка підлягатиме перерахуванню до державного бюджету.
Зазначені матеріали використовуються для складання проекту закону про Державний бюджет України.
Кабінет Міністрів України не пізніше 1 квітня року, що передує плановому, розглядає та схвалює проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період і у триденний строк подає до Верховної Ради України, яка його розглядає за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.
Процес визначення Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період у Верховній Раді здійснюється з урахуванням поданого Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України за попередній бюджетний період.
Народні депутати, комітети розробляють свої пропозиції до проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період і подають їх до комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, до 15 квітня року, що передує плановому, але не пізніше ніж за 15 днів до дня розгляду питання на пленарному засіданні Верховної Ради.
Комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету, розглядає пропозиції, що надійшли, готує на основі поданого Кабінетом Міністрів України проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період і пропозицій до нього та подає на розгляд Верховної Ради проект постанови Верховної Ради щодо Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, який надається народним депутатам не пізніш як за два дні до розгляду зазначеного питання на пленарному засіданні Верховної Ради.
Верховна Рада не пізніше 30 квітня року, що передує плановому, розглядає питання щодо Основних напрямів бюджетної політики. З доповіддю виступає Прем'єр-міністр України або за його дорученням Міністр фінансів України та голова комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету.
За наслідками розгляду цього питання Верховна Рада може прийняти рішення про:
1) прийняття проекту постанови Верховної Ради щодо Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період;
2) направлення проекту постанови Верховної Ради щодо Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період до комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, для підготовки до повторного розгляду Верховною Радою з урахуванням зауважень, висловлених під час розгляду цього питання на пленарному засіданні Верховної Ради (з визначенням строків такої підготовки).
Для підготовки проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів у терміни, визначені Міністерством фінансів України.
Інструкції з підготовки бюджетних запитів можуть запроваджувати організаційні, фінансові та інші обмеження, яких зобов'язані дотримуватися усі розпорядники бюджетних коштів у процесі підготовки бюджетних запитів.
Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують складання бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України відповідно до вимог інструкції з підготовки бюджетних запитів, з урахуванням звітів про виконання паспортів бюджетних програм, а також висновків про результати контрольних заходів, проведених органами, уповноваженими на здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, у терміни та порядку, встановлені Міністерством фінансів України.
Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують включення до бюджетних запитів показників за бюджетними програмами, які забезпечують протягом декількох років виконання інвестиційних програм (проектів), у разі їх схвалення у встановленому законодавством порядку та на підставі розрахунків обсягу витрат і вигод щодо реалізації таких інвестиційних програм (проектів).
Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують своєчасність, достовірність та зміст поданих Міністерству фінансів України бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України, індикативних прогнозних показників Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди, згідно з вимогами Міністерства фінансів України.
Міністерство фінансів України на будь-якому етапі складання і розгляду проекту Державного бюджету України проводить аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, на предмет його відповідності меті, пріоритетності, а також ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу, у тому числі на підставі звітів про виконання паспортів бюджетних програм, висновків про результати контрольних заходів, проведених органами, уповноваженими на здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, Міністр фінансів України приймає рішення про включення бюджетного запиту до проекту Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету Міністрів України.
На основі аналізу бюджетних запитів, що подаються відповідно до статті 35 цього Кодексу, Міністерство фінансів України готує проект закону про Державний бюджет України.
Міністерство фінансів України під час підготовки проекту Державного бюджету України розглядає та вживає заходів для усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів. Якщо узгодження не досягнуто, Міністерство фінансів України додає свій висновок з неузгоджених питань до зазначеного проекту, який подається Кабінету Міністрів України.
Міністерство фінансів України подає Кабінету Міністрів України для розгляду проект закону про Державний бюджет України та вносить пропозиції щодо термінів і порядку розгляду цього проекту в Кабінеті Міністрів України.
Кабінет Міністрів України до схвалення проекту закону про Державний бюджет України подає Раді національної безпеки і оборони України цей проект закону по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України.
Кабінет Міністрів України приймає постанову про схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України та Президенту України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому.
Разом з проектом закону про Державний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів України, подаються:
1) пояснювальна записка до проекту закону про Державний бюджет України;
2) прогнозні показники зведеного бюджету України (включаючи оцінку Державного бюджету України та місцевих бюджетів) відповідно до бюджетної класифікації, а також зведений баланс фінансових ресурсів України;
3) перелік пільг з податків і зборів (обов'язкових платежів) із розрахунком втрат доходів бюджету від їх надання;
4) переліки та обсяги коштів за державними цільовими програмами, які включено головними розпорядниками коштів державного бюджету до бюджетних програм, передбачених у проекті закону про Державний бюджет України;
5) зведення та структура державних боргових і гарантійних зобов'язань на поточний і наступні бюджетні періоди до повного погашення таких зобов'язань, включаючи обсяг видатків на обслуговування державного боргу;
6) план державних запозичень на наступний бюджетний період, а також перелік інвестиційних програм (проектів), під які можуть надаватися державні гарантії у наступному бюджетному періоді. План державних запозичень на наступний бюджетний період має включати перелік кредитів (позик) із зазначенням кредиторів, видів, мети, назви валюти, строку і відсоткової ставки державних запозичень, а також стану укладання кредитних договорів;
7) прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди;
8) доповідь про хід виконання Державного бюджету України у поточному бюджетному періоді;
9) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту Державного бюджету України на підставі бюджетних запитів за формою, визначеною Міністерством фінансів України (подаються до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету);
10) протокол про результати консультацій Кабінету Міністрів України із всеукраїнськими асоціаціями органів місцевого самоврядування;
11) інформація щодо врахування пропозицій Ради національної безпеки і оборони України до проекту закону про Державний бюджет України по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України (з вмотивованим обґрунтуванням);
12) інформація щодо залучення довгострокових (більше одного року) кредитів (позик), надання гарантій, набуття прав поручителя за такими зобов'язаннями державними підприємствами, у тому числі господарськими товариствами, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
13) інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Кабінет Міністрів України.
42. Порядок розгляду та прийняття державного бюджету України.
Проект закону про Державний бюджет України на наступний рік Верховній Раді представляє на її пленарному засіданні Міністр фінансів України не пізніше ніж через п'ять днів з дня подання його Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради. На такому пленарному засіданні за процедурним рішенням Верховної Ради можуть бути заслухані головні розпорядники коштів державного бюджету щодо мети, завдань та очікуваних результатів виконання відповідних бюджетних програм, передбачених у проекті закону про Державний бюджет України на наступний рік.
Від комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, з доповіддю щодо відповідності проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та вимогам Бюджетного кодексу України виступає голова комітету.
За результатами обговорення проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік Верховна Рада може прийняти рішення про його відхилення у разі невідповідності вимогам Бюджетного кодексу України та/або Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період.
У разі відхилення Верховною Радою проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік Кабінет Міністрів України зобов'язаний у 7-денний строк з дня набрання чинності рішенням про його відхилення подати до Верховної Ради проект закону про Державний бюджет України на наступний рік з обґрунтуванням внесених змін. У такому разі строки підготовки і розгляду проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у першому та другому читаннях збільшуються на п'ять днів.
Проект закону про Державний бюджет України на наступний рік розглядається за процедурою трьох читань.
У разі порушення Кабінетом Міністрів України строків подання до Верховної Ради проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, а також порушення строків подання його на друге читання строки розгляду Верховною Радою проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік обчислюються з дня його фактичного подання Кабінетом Міністрів України.
У разі відставки Кабінету Міністрів України до подання до Верховної Ради проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік або після відхилення Верховною Радою поданого проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік відлік строків розгляду Верховною Радою проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік припиняється і відновлюється після подання до Верховної Ради проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік новосформованим Кабінетом Міністрів України.
Народні депутати, комітети формують свої пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік і не пізніше 1 жовтня року, що передує плановому, направляють їх до комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, з урахуванням таких вимог:
1) пропозиції мають узгоджуватися з Основними напрямами бюджетної політики на наступний бюджетний період;
2) пропозиції щодо збільшення витрат та/або зменшення надходжень державного бюджету мають визначати джерела їх покриття, включаючи види та обсяги витрат, що підлягають скороченню. Такі пропозиції та пропозиції до текстових статей проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік не можуть призводити до збільшення державного боргу і державних гарантій порівняно з їх граничним обсягом, передбаченим у поданому Кабінетом Міністрів України проекті закону про Державний бюджет України на наступний рік;
3) пропозиції щодо зміни прогнозу доходів та фінансування бюджету можуть вноситися у разі, якщо виявлено неточності в його розрахунку комітетом, до предмета відання якого належать питання бюджету, та/або Міністерством фінансів України.
Пропозиції, направлені до комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, після 1 жовтня року, що передує плановому, та/або з порушенням встановлених вимог, не розглядаються.
Рахункова палата за дорученням Верховної Ради проводить експертизу проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік і до 1 жовтня року, що передує плановому, подає свої висновки Верховній Раді.
Комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету, не пізніше 15 жовтня року, що передує плановому, розглядає пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, висновки Рахункової палати і готує висновки та пропозиції до нього (які викладаються у вигляді проекту постанови Верховної Ради), а також таблицю пропозицій суб'єктів права законодавчої ініціативи. Показники, що містяться у висновках та пропозиціях до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, мають бути збалансованими.
Проект постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, а також таблиця пропозицій суб'єктів права законодавчої ініціативи надаються народним депутатам не пізніше ніж за два дні до розгляду Верховною Радою проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у першому читанні.
Верховна Рада розглядає проект закону про Державний бюджет України на наступний рік у першому читанні не пізніше 20 жовтня року, що передує плановому.
У разі якщо бюджетний період не співпадає з календарним роком, строки розгляду встановлюються за процедурним рішенням Верховної Ради.
Розгляд у першому читанні проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік починається з доповіді голови комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, щодо висновків і пропозицій до законопроекту та результатів його розгляду.
Після завершення обговорення ставиться на голосування за основу підготовлений комітетом, до предмета відання якого належать питання бюджету, проект постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік.
Після прийняття за основу проекту постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік ставляться на голосування ті включені до таблиці пропозицій суб'єктів права законодавчої ініціативи пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України, на розгляді та голосуванні яких наполягає народний депутат.
Якщо Верховною Радою не прийнято рішення на підтримку проекту постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік за основу, проводиться постатейне голосування таких висновків та пропозицій, а також тих включених до таблиці пропозицій суб'єктів права законодавчої ініціативи пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України, на розгляді та голосуванні яких наполягає народний депутат.
У разі якщо під час голосування були підтримані пропозиції, які призвели до змін висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, підготовлених комітетом, до предмета відання якого належать питання бюджету, Верховна Рада може перенести на визначений строк (але не більш як на два дні) голосування в цілому проекту постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік.
Проект закону про Державний бюджет України на наступний рік вважається прийнятим у першому читанні, якщо на підтримку під час голосування в цілому проекту постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Схвалені Верховною Радою висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік набувають статусу Бюджетних висновків Верховної Ради.
Якщо на підтримку під час голосування в цілому проекту постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік не отримано необхідної кількості голосів народних депутатів, Верховна Рада може прийняти рішення про направлення цього проекту постанови до комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, для підготовки до повторного розгляду Верховною Радою з урахуванням зауважень, висловлених під час розгляду цього питання на пленарному засіданні Верховної Ради (з визначенням строків такої підготовки).
Після прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у першому читанні Кабінет Міністрів України за участю уповноважених представників комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, готує та у 14-денний строк, але не пізніше 3 листопада року, що передує плановому, подає до Верховної Ради проект закону про Державний бюджет України на наступний рік, підготовлений відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради, і порівняльну таблицю щодо їх урахування з вмотивованими поясненнями стосовно неврахованих положень Бюджетних висновків Верховної Ради.
Поданий Кабінетом Міністрів України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік, підготовлений відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради, і порівняльна таблиця щодо їх урахування надаються народним депутатам не пізніш як за десять днів до розгляду питання на пленарному засіданні Верховної Ради.
Комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету, після подання Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, підготовленого до другого читання, готує висновок щодо врахування у цьому законопроекті Бюджетних висновків Верховної Ради. При цьому пропозиції народних депутатів, комітетів до проекту закону про Державний бюджет України, підготовленого до другого читання, не розглядаються.
Розгляд у другому читанні проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому. У другому читанні приймаються: граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) державного бюджету, граничний обсяг державного боргу та граничний обсяг надання державних гарантій; загальна сума доходів, видатків та кредитування державного бюджету; розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період, розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення та рівень забезпечення прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період; бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів.
Після обговорення Верховна Рада проводить голосування щодо прийняття у другому читанні проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік з урахуванням висновку комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, щодо врахування у цьому законопроекті Бюджетних висновків Верховної Ради. У разі прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні проводиться голосування про прийняття цього законопроекту в цілому.
Якщо Верховною Радою не прийнято рішення про прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні, проводиться розгляд і голосування статей, на розгляді і голосуванні яких наполягають народні депутати.
У разі якщо під час голосування статей показники проекту бюджету залишаються збалансованими, ставиться на голосування пропозиція щодо прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні та в цілому.
У разі якщо під час голосування статей показники проекту бюджету стали розбалансованими, Верховна Рада відкладає на визначений строк (але не більш як на два дні) голосування щодо прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні для забезпечення збалансованості показників проекту бюджету комітетом, до предмета відання якого належать питання бюджету.
Якщо не прийнято рішення про прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні за результатами голосування, Верховна Рада може прийняти рішення про направлення цього законопроекту до Кабінету Міністрів України для підготовки на повторне друге читання (з визначенням строків та критеріїв такої підготовки).
Якщо під час прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні в тексті цього законопроекту виникають суперечності і помилки, які виключають можливість застосування його норм після остаточного прийняття та набрання чинності, розгляд відповідних статей законопроекту переноситься на третє читання.
Відповідно до рішення Верховної Ради про прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету, не пізніше 25 листопада року, що передує плановому, готує його до третього читання.
Комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету, готує пропозиції щодо усунення суперечностей і помилок у тексті статей проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, розгляд яких перенесено на третє читання, та подає порівняльну таблицю таких статей і остаточну редакцію законопроекту. Після прийняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні пропозиції народних депутатів, комітетів до нього не розглядаються.
Після доповіді та співдоповіді проводиться голосування пропозицій комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, щодо усунення суперечностей і помилок у тексті статей проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік та прийняття проекту закону в цілому.
У разі неприйняття проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у цілому цей законопроект за рішенням Верховної Ради направляється на повторне третє читання з визначенням строків його наступного розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради.
Закон про Державний бюджет України приймається Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.
43. Порядок внесення змін до закону про Державний бюджет України.
Стадіями виконання бюджету за видатками та кредитуванням є:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі та в межах затвердженого розпису бюджету;
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі), а також порядків використання бюджетних коштів;
3) взяття бюджетних зобов'язань;
4) отримання товарів, робіт і послуг;
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов'язань;
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання заходів бюджетних програм;
7) повернення кредитів до бюджету (щодо кредитування бюджету).
Відповідно до затвердженого розпису бюджету розпорядники бюджетних коштів одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Порядок складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Державна казначейська служба України здійснює контроль за відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів розпису бюджету.
Розпорядники бюджетних коштів забезпечують управління бюджетними асигнуваннями і здійснення контролю за виконанням процедур та вимог, встановлених цим Кодексом.
Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік органами Державної казначейської служби України; щодо завдань (проектів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації - центральним органом виконавчої влади, визначеним Кабінетом Міністрів України.
Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання за спеціальним фондом бюджету виключно в межах відповідних фактичних надходжень спеціального фонду бюджету.
За бюджетними програмами, які здійснюються із залученням державою кредитів (позик) від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів), термін дії яких завершується у поточному бюджетному періоді, розпорядники бюджетних коштів мають право брати відповідні бюджетні зобов'язання у четвертому кварталі поточного бюджетного періоду понад фактичні надходження таких кредитів (позик) за умови наявності письмової згоди кредитора на оплату цих зобов'язань протягом першого кварталу наступного бюджетного періоду.
Розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов'язання та не утворюється бюджетна заборгованість.
Зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.
Вимоги фізичних і юридичних осіб щодо відшкодування збитків та/або шкоди за зобов'язаннями, взятими розпорядниками бюджетних коштів без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), стягуються з осіб, винних у взятті таких зобов'язань, у судовому порядку.
Державна казначейська служба України здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів і відображає їх у звітності про виконання бюджету. При реєстрації та обліку бюджетних зобов'язань здійснюється перевірка відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню, паспорту бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі).
Бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Державною казначейською службою України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень.
Порядок здійснення реєстрації та обліку бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів визначається Міністерством фінансів України.
Розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і послуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання приймає рішення про їх оплату та надає доручення на здійснення платежу органу Державної казначейської служби України, якщо інше не передбачено бюджетним законодавством.
Державна казначейська служба України здійснює платежі за дорученнями розпорядників бюджетних коштів у разі:
1) наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу у бухгалтерському обліку виконання бюджету;
2) наявності затвердженого в установленому порядку паспорта бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);
3) наявності у розпорядників бюджетних коштів відповідних бюджетних асигнувань.
У разі надання кредитів з бюджету у позичальників виникає заборгованість перед бюджетом. З моменту надання кредитів з бюджету на суму отриманих з бюджету коштів права кредитора та право вимагати від позичальників повернення таких кредитів до бюджету у повному обсязі переходять до держави (Автономної Республіки Крим, територіальної громади).
Позовна давність на вимоги щодо погашення такої заборгованості не поширюється.
Органи державної податкової служби України визначаються органами стягнення простроченої заборгованості суб'єктів господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим, територіальною громадою) за кредитами з бюджету.
Проект закону про внесення змін до закону про Державний бюджет України розглядається комітетом, до предмета відання якого належать питання бюджету.
Будь-який закон, що впливає на зменшення надходжень та/або збільшення витрат бюджетів поточного року, не може бути прийнятий у цілому Верховною Радою, якщо одночасно з його прийняттям не будуть внесені відповідні зміни до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
Контроль за виконанням Державного бюджету України здійснює Верховна Рада як безпосередньо, так і через Рахункову палату.
Уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів щомісяця, не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, подає Верховній Раді місячний звіт про виконання Державного бюджету України.
Зведені показники місячних звітів про виконання бюджетів подаються уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів Верховній Раді не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним.
Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України подається уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів до Верховної Ради не пізніше ніж через 35 днів після закінчення звітного кварталу.
Факт перевиконання надходжень державного бюджету визнається на підставі офіційних висновків Міністерства фінансів України щодо виконання Державного бюджету України за підсумками трьох кварталів у разі перевищення показників надходжень державного бюджету, врахованих у розписі державного бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків. Такі висновки подаються Верховній Раді України до 15 жовтня поточного року.
Кабінет Міністрів України протягом двох тижнів з дня оголошення зазначених офіційних висновків зобов'язаний подати Верховній Раді України відповідний проект закону про внесення змін до закону про Державний бюджет України. При цьому надходження державного бюджету, що перевищують враховані у законі про Державний бюджет України відповідні показники, спрямовуються на реалізацію пріоритетних інвестиційних програм (проектів), схвалених у встановленому законодавством порядку, та здійснення заходів, пов'язаних з проведенням соціальних реформ.
44. Порядок складання місцевих бюджетів, їх розгляд та затвердження.
Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям,
виконавчим органам відповідних місцевих рад особливості складання
розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.
2. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад
зобов'язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів
України - для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних
трансфертів та інших показників; Комітету Верховної Ради України з
питань бюджету - для розгляду цих розрахунків.
3. Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною
Міністерством фінансів України, відповідно до статті 34 цього
Кодексу та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих
бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до
головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки
бюджетних запитів.
4. Головні розпорядники бюджетних коштів організують
розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим
органам у терміни та порядку, встановлені цими органами. Головні
розпорядники бюджетних коштів забезпечують своєчасність,
достовірність та зміст поданих місцевим фінансовим органам
бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для
аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами
місцевих фінансових органів.
5. Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і
розгляду проектів місцевих бюджетів здійснюють аналіз бюджетного
запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки
зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та
ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів
аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про
включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого
бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям,
виконавчим органам відповідних місцевих рад.
6. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст
районного значення) рад (крім виконавчих органів рад, для бюджетів
територіальних громад яких у державному бюджеті визначаються
міжбюджетні трансферти), районні державні адміністрації в містах
Києві та Севастополі подають відповідно районним або міським
фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних
бюджетів, визначених з урахуванням вимог частин третьої - п'ятої
цієї статті.
7. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати
на договірних засадах кошти бюджетів для виконання спільних
проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних
підприємств, організацій і установ з урахуванням статей 92 і 93
цього Кодексу.
8. У тижневий строк з дня схвалення Кабінетом Міністрів
України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство
фінансів України забезпечує доведення Раді міністрів Автономної
Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим
органам відповідних місцевих рад розрахунків прогнозних обсягів
міжбюджетних трансфертів, методики їх визначення,
організаційно-методологічних вимог та інших показників щодо
складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозицій щодо
форми проекту рішення про місцевий бюджет (типової форми рішення).
9. У тижневий строк з дня прийняття проекту закону про
Державний бюджет України у другому читанні Кабінет Міністрів
України забезпечує доведення Раді міністрів Автономної Республіки
Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам
відповідних місцевих рад визначених таким законом показників
міжбюджетних відносин (включаючи обсяги міжбюджетних трансфертів
для відповідних бюджетів) і текстових статей, а також
організаційно-методологічних вимог щодо складання проектів
місцевих бюджетів. У триденний строк з дня отримання таких
документів Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні
державні адміністрації доводять виконавчим органам міських (міст
республіканського Автономної Республіки Крим та обласного
значення) рад, районним державним адміністраціям відповідні обсяги
субвенцій на здійснення державних програм соціального захисту.
10. Інформація, отримана відповідно до частин п'ятої, шостої,
восьмої і дев'ятої цієї статті, є підставою для складання Радою
міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними
адміністраціями, виконавчими органами відповідних місцевих рад
проектів місцевих бюджетів і підготовки проектів рішень про
відповідні місцеві бюджети.
Стаття 76. Проект рішення про місцевий бюджет та матеріали,
що до нього додаються
1. Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на
сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної
місцевої ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки
Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом
відповідної місцевої ради. Разом з ним подаються:
1) пояснювальна записка до проекту рішення, яка має містити:
а) інформацію про соціально-економічний стан відповідної
адміністративно-територіальної одиниці і прогноз її розвитку на
наступний бюджетний період, покладені в основу проекту місцевого
бюджету;
б) оцінку доходів місцевого бюджету з урахуванням втрат
доходів місцевого бюджету внаслідок наданих Верховною Радою
Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою податкових
пільг;
в) пояснення до основних положень проекту рішення про
місцевий бюджет, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків і
кредитування за бюджетною класифікацією. Пояснення включають
бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні
періоди в розрізі класифікації видатків та кредитування бюджету;
г) обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин та
надання субвенцій на виконання інвестиційних програм (проектів);
ґ) інформацію щодо погашення місцевого боргу, обсягів та умов
місцевих запозичень;
2) прогноз місцевого бюджету на наступні за плановим два
бюджетні періоди, підготовлений відповідно до статті 21 цього
Кодексу;
3) проект показників зведеного бюджету району, міста з
районним поділом, міста, що об'єднує бюджети села, селища, міста
районного значення;
4) показники витрат місцевого бюджету, необхідних на наступні
бюджетні періоди для завершення інвестиційних програм (проектів),
що враховані в бюджеті, за умови якщо реалізація таких програм
(проектів) триває більше одного бюджетного періоду;
5) перелік інвестиційних програм (проектів) на плановий
бюджетний період та наступні за плановим два бюджетні періоди;
6) інформація про хід виконання відповідного бюджету у
поточному бюджетному періоді;
7) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до
проекту відповідного бюджету (подаються комісії з питань бюджету
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої
ради);
8) інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або
виконавчий орган відповідної місцевої ради.
2. Рішенням про місцевий бюджет визначаються:
1) загальна сума доходів, видатків та кредитування місцевого
бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого
бюджету в наступному бюджетному періоді і місцевого боргу на
кінець наступного бюджетного періоду; граничний обсяг надання
місцевих гарантій, а також повноваження щодо надання таких
гарантій з урахуванням положень статті 17 цього Кодексу;
3) доходи місцевого бюджету за бюджетною класифікацією (у
додатку до рішення);
4) фінансування місцевого бюджету за бюджетною класифікацією
(у додатку до рішення);
5) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів
місцевого бюджету за бюджетною класифікацією з обов'язковим
виділенням видатків споживання (з них видатків на оплату праці,
оплату комунальних послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку (у
додатках до рішення);
6) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (у додатках
до рішення);
7) розмір оборотного залишку коштів місцевого бюджету;
8) додаткові положення, що регламентують процес виконання
місцевого бюджету.
3. Перелік захищених видатків місцевого бюджету визначається
на підставі статті 55 цього Кодексу.
Стаття 77. Затвердження місцевих бюджетів
1. Відповідно до частин дев'ятої і десятої статті 75 цього
Кодексу Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні
місцеві ради при затвердженні місцевих бюджетів мають врахувати
обсяги міжбюджетних трансфертів та інші положення (необхідні для
формування місцевих бюджетів), затверджені Верховною Радою України
при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України у
другому читанні.
2. Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні і районні
бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського
Автономної Республіки Крим та обласного значення) бюджети, інші
бюджети місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті
визначаються міжбюджетні трансферти, на наступний бюджетний період
затверджуються рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
відповідної місцевої ради не пізніше ніж у двотижневий строк з дня
офіційного опублікування закону про Державний бюджет України.
3. Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах
(у разі їх створення), селищні та сільські бюджети (крім бюджетів
місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті
визначаються міжбюджетні трансферти) на наступний бюджетний період
затверджуються відповідно рішеннями міської, районної у місті,
селищної або сільської ради не пізніше ніж у двотижневий строк з
дня затвердження районного чи міського (міста Києва та
Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки Крим та
обласного значення) бюджету. Міські (міст районного значення),
районні у містах (у разі їх створення), селищні, сільські ради при
затвердженні відповідних місцевих бюджетів мають врахувати обсяги
міжбюджетних трансфертів та інші положення (необхідні для
формування таких місцевих бюджетів), затверджені при прийнятті
рішення про районний чи міський (міста Києва та Севастополя, міста
республіканського Автономної Республіки Крим та обласного
значення) бюджет.
4. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські,
районні, селищні, сільські ради при затвердженні відповідних
бюджетів враховують у першочерговому порядку потребу в коштах на
оплату праці працівників бюджетних установ відповідно до
встановлених законодавством України умов оплати праці та розміру
мінімальної заробітної плати; на проведення розрахунків за
електричну та теплову енергію, водопостачання, водовідведення,
природний газ та послуги зв'язку, які споживаються бюджетними
установами. Ліміти споживання енергоносіїв у натуральних
показниках для кожної бюджетної установи встановлюються виходячи з
обсягів відповідних бюджетних асигнувань.
5. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради при
затвердженні відповідних місцевих бюджетів враховують у повному
обсязі цільові кошти, передбачені у складі видатків при визначенні
міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом та місцевими
бюджетами. Обсяги таких коштів зменшенню не підлягають.
45. Виконання Державного бюджету України за доходами та видатками.
Стадіями виконання бюджету за видатками та кредитуванням є:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі та в межах затвердженого розпису бюджету;
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі), а також порядків використання бюджетних коштів;
3) взяття бюджетних зобов'язань;
4) отримання товарів, робіт і послуг;
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов'язань;
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання заходів бюджетних програм;
7) повернення кредитів до бюджету (щодо кредитування бюджету).
Відповідно до затвердженого розпису бюджету розпорядники бюджетних коштів одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Порядок складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Державна казначейська служба України здійснює контроль за відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів розпису бюджету.
Розпорядники бюджетних коштів забезпечують управління бюджетними асигнуваннями і здійснення контролю за виконанням процедур та вимог, встановлених цим Кодексом.
Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік органами Державної казначейської служби України; щодо завдань (проектів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації - центральним органом виконавчої влади, визначеним Кабінетом Міністрів України.
Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання за спеціальним фондом бюджету виключно в межах відповідних фактичних надходжень спеціального фонду бюджету.
За бюджетними програмами, які здійснюються із залученням державою кредитів (позик) від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів), термін дії яких завершується у поточному бюджетному періоді, розпорядники бюджетних коштів мають право брати відповідні бюджетні зобов'язання у четвертому кварталі поточного бюджетного періоду понад фактичні надходження таких кредитів (позик) за умови наявності письмової згоди кредитора на оплату цих зобов'язань протягом першого кварталу наступного бюджетного періоду.
Розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов'язання та не утворюється бюджетна заборгованість.
Зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.
Вимоги фізичних і юридичних осіб щодо відшкодування збитків та/або шкоди за зобов'язаннями, взятими розпорядниками бюджетних коштів без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), стягуються з осіб, винних у взятті таких зобов'язань, у судовому порядку.
Державна казначейська служба України здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів і відображає їх у звітності про виконання бюджету. При реєстрації та обліку бюджетних зобов'язань здійснюється перевірка відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню, паспорту бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі).
Бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Державною казначейською службою України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень.
Порядок здійснення реєстрації та обліку бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів визначається Міністерством фінансів України.
Розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і послуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання приймає рішення про їх оплату та надає доручення на здійснення платежу органу Державної казначейської служби України, якщо інше не передбачено бюджетним законодавством.
Державна казначейська служба України здійснює платежі за дорученнями розпорядників бюджетних коштів у разі:
1) наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу у бухгалтерському обліку виконання бюджету;
2) наявності затвердженого в установленому порядку паспорта бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);
3) наявності у розпорядників бюджетних коштів відповідних бюджетних асигнувань.
У разі надання кредитів з бюджету у позичальників виникає заборгованість перед бюджетом. З моменту надання кредитів з бюджету на суму отриманих з бюджету коштів права кредитора та право вимагати від позичальників повернення таких кредитів до бюджету у повному обсязі переходять до держави (Автономної Республіки Крим, територіальної громади).
Позовна давність на вимоги щодо погашення такої заборгованості не поширюється.
Органи державної податкової служби України визначаються органами стягнення простроченої заборгованості суб'єктів господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим, територіальною громадою) за кредитами з бюджету.
Проект закону про внесення змін до закону про Державний бюджет України розглядається комітетом, до предмета відання якого належать питання бюджету.
Будь-який закон, що впливає на зменшення надходжень та/або збільшення витрат бюджетів поточного року, не може бути прийнятий у цілому Верховною Радою, якщо одночасно з його прийняттям не будуть внесені відповідні зміни до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
Контроль за виконанням Державного бюджету України здійснює Верховна Рада як безпосередньо, так і через Рахункову палату.
Уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів щомісяця, не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, подає Верховній Раді місячний звіт про виконання Державного бюджету України.
Зведені показники місячних звітів про виконання бюджетів подаються уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів Верховній Раді не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним.
Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України подається уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів до Верховної Ради не пізніше ніж через 35 днів після закінчення звітного кварталу.
Факт перевиконання надходжень державного бюджету визнається на підставі офіційних висновків Міністерства фінансів України щодо виконання Державного бюджету України за підсумками трьох кварталів у разі перевищення показників надходжень державного бюджету, врахованих у розписі державного бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків. Такі висновки подаються Верховній Раді України до 15 жовтня поточного року.
Кабінет Міністрів України протягом двох тижнів з дня оголошення зазначених офіційних висновків зобов'язаний подати Верховній Раді України відповідний проект закону про внесення змін до закону про Державний бюджет України. При цьому надходження державного бюджету, що перевищують враховані у законі про Державний бюджет України відповідні показники, спрямовуються на реалізацію пріоритетних інвестиційних програм (проектів), схвалених у встановленому законодавством порядку, та здійснення заходів, пов'язаних з проведенням соціальних реформ.
46. Виконання місцевих бюджетів.
1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад або сільські голови (якщо відповідні виконавчі органи не створені згідно із законом) забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного місцевого бюджету, координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.
2. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється територіальними органами Державної казначейської служби України відповідно до статті 43 цього Кодексу. Державна казначейська служба України веде облік усіх надходжень, що належать місцевим бюджетам, та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, погодженим з відповідними місцевими фінансовими органами, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
3. Місцевий бюджет виконується за розписом, якийзатверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису місцевого бюджету керівником місцевого фінансового органу затверджується тимчасовий розпис місцевого бюджету на відповідний період. Керівник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим бюджетним призначенням.
4. Місцевий фінансовий орган за участю органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, у процесі виконання місцевого бюджету за доходами здійснює прогнозування та аналіз доходів відповідного бюджету.
5. Податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи місцевого бюджету визнаються зарахованими до місцевого бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету. Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забезпечують своєчасне та в повному обсязі надходження до місцевих бюджетів податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів місцевих бюджетів відповідно до законодавства.
6. Виконання місцевих бюджетів за видатками та кредитуванням здійснюється відповідно до статей 46-51 цього Кодексу.
7. Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет ухвалюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою на підставі офіційного висновку місцевого фінансового органу про перевиконання чи недовиконання дохідної частини загального фонду, про обсяг залишку коштів загального та спеціального фондів (крім власних надходжень бюджетних установ) відповідного бюджету. Факт перевиконання дохідної частини загального фонду місцевого бюджету визнається за підсумками першого півріччя та наступних звітних періодів з початку поточного бюджетного періоду на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за умови перевищення доходів загального фонду місцевого бюджету (без урахування міжбюджетних трансфертів), врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, не менше ніж на 5 відсотків. Факт недоотримання доходів загального фонду місцевого бюджету визнається на підставі офіційного висновку місцевого фінансового органу за підсумками квартального звіту в разі недоотримання доходів загального фонду місцевого бюджету, врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків.
8. Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет можуть бути ухвалені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою з урахуванням положень статті 52 цього Кодексу, в разі необхідності перерозподілу бюджетних призначень між головними розпорядниками бюджетних коштів (за наявності відповідного обґрунтування) та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
9. Ведення бухгалтерського обліку виконання місцевих бюджетів та порядок закриття рахунків місцевих бюджетів після закінчення бюджетного періоду здійснюються з урахуванням положень статей 56 і 57 цього Кодексу.
10. Після набрання чинності законом про Державний бюджет України органам державної влади та їх посадовим особам забороняється приймати рішення, що призводять до виникнення додаткових витрат місцевих бюджетів, без визначення джерел коштів, виділених державою для забезпечення цих витрат.
47. Звіт про виконання бюджету.
Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України не пізніше 1 квітня року, наступного за звітним.
Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України включає:
1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;
2) звіт про виконання Державного бюджету України (включаючи звіти про виконання показників за формою додатків до закону про Державний бюджет України);
3) звіт про фінансові результати виконання Державного бюджету України;
4) звіт про рух грошових коштів;
5) звіт про власний капітал;
6) інформацію про виконання захищених видатків Державного бюджету України;
7) звіт про бюджетну заборгованість;
8) звіт про використання коштів з резервного фонду державного бюджету;
9) звіт про стан державного боргу і гарантованого державою боргу;
10) звіт про прострочену заборгованість суб'єктів господарювання перед державою за кредитами (позиками), залученими під державні гарантії;
10-1) звіт про платежі з виконання державою гарантійних зобов'язань;
11) зведені показники звітів про виконання бюджетів;
Комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету, у двотижневий строк з дня отримання відповідних висновків та пропозицій Рахункової палати готує та подає на розгляд Верховної Ради проект постанови щодо річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України.
Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України у Верховній Раді представляє Міністр фінансів України.
Із співдоповідями про виконання закону про Державний бюджет України виступають голова комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, та Голова Рахункової палати. На такому пленарному засіданні за процедурним рішенням Верховної Ради можуть бути заслухані головні розпорядники коштів державного бюджету щодо результатів виконання бюджетних програм за звітний період.
За результатами розгляду Верховна Рада приймає рішення щодо річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України.
48. Порушення бюджетного законодавства та засоби впливу за Бюджетним кодексом.
Особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законами України.
Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення до відповідальності згідно з законом його керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру вчинених ними діянь.
Посадові особи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ та організацій, які вчинили бюджетне правопорушення, несуть передбачену законом цивільно-правову відповідальність згідно з законом незалежно від накладення передбачених цим Кодексом заходів стягнення на розпорядника чи одержувача бюджетних коштів.
Склад бюджетного правопорушення характеризуються такими ознаками. Об’єктом бюджетного правопорушення є бюджетна система України, її принципи, правові засади функціонування, бюджетний процес і міжбюджетні відносини. Предметом виступають бюджетні кошти – доходи бюджетів, що утворюються за рахунок податкових, неподаткових та інших надходжень на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України вчиняються активними діями. Із суб’єктивної сторони бюджетні правопорушення можуть вчинюватися як умисно, так і з необережності.
Суб’єктами правопорушень виступають учасники бюджетного процесу.
Не може бути суб’єктом бюджетного правопорушення Верховна Рада України. У випадку прийняття Верховною Радою України бюджетних законів, норми яких не відповідають Конституції України, ці норми в установленому порядку можуть бути визнані Конституційним Судом України неконституційними. Такі норми втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення Конституційним Судом України.
Порушенням бюджетного законодавства визнається порушення учасником бюджетного процесу встановлених Бюджетним кодексом чи іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його виконання.
За порушення бюджетного законодавства до учасників бюджетного процесу можуть застосовуватися такі заходи впливу:
1) попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства з вимогою щодо усунення порушення бюджетного законодавства – застосовується в усіх випадках виявлення порушень бюджетного законодавства. Виявлені порушення бюджетного законодавства мають бути усунені в строк до 30 календарних днів;
2) зупинення операцій з бюджетними коштами – застосовується за більшість порушень бюджетного законодавства;
3) призупинення бюджетних асигнувань – застосовується за деякі інші порушення бюджетного законодавства.
Призупинення бюджетних асигнувань передбачає припинення повноважень на взяття бюджетного зобов'язання на відповідну суму на строк від одного до трьох місяців у межах поточного бюджетного періоду шляхом внесення змін до розпису бюджету (кошторису) у порядку, встановленому Міністерством фінансів України;
4) зменшення бюджетних асигнувань.
Зменшення бюджетних асигнувань передбачає позбавлення повноважень на взяття бюджетного зобов'язання на відповідну суму на строк до завершення поточного бюджетного періоду шляхом внесення змін до розпису бюджету (кошторису) та у разі необхідності з подальшим внесенням змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
5) повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету;
6) зупинення дії рішення про місцевий бюджет;
7) безспірне вилучення коштів з місцевих бюджетів.
Безспірне вилучення коштів з місцевих бюджетів передбачає стягнення органами Державної казначейської служби України коштів з місцевих бюджетів до державного бюджету, в тому числі і за рахунок зменшення обсягу трансфертів (дотації вирівнювання) місцевим бюджетам на відповідну суму, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
8) інші заходи впливу, які можуть бути визначені законом про Державний бюджет України, – застосовуються за порушення бюджетного законодавства згідно з таким законом.
49. Поняття, система та правові засади публічних доходів.
50. Податкове право та податкові правовідносини.
Підгалузь податкового права складається з таких інститутів:
А) загальні положення (поняття, принципи, суб’єкти та види податків і зборів);
Б) податково-зобов’язальне право:
- загальна частина;
- особлива частина (субінститути в розрізі кожного з податків і зборів);
В) податково-процедурне право (податкові процедури – облік, контроль, декларування тощо);
Г) податково-деліктне право (перелік, склади деліктів, міра відповідальності за них);
Ґ) міжнародне податкове право (міжнародні угоди з уникнення подвійного оподаткування, правова допомога з податкових справ).
Юридичні факти (фактичні обставини) — це факти, що за законом мають юридичне значення як правова підстава (умова), необхідна для реалізації норми права. За наслідками, які вони викликають, юридичні факти в податкових правовідносинах поділяються на правотворчі, правозмінні та правозупинні.
Із правотворчими пов'язується виникнення податкових правовідносин. До них належать індивідуальні акти (наприклад, податкова декларація).
Правозмінні юридичні факти (наприклад, народження дитини дає одному з батьків право на соціальну пільгу, якщо його дохід не перевищує одного прожиткового мінімуму, помноженого на коефіцієнт 1,4; округлену до найближчих 10 гривень).
Правозупинні юридичні факти пов'язані з припиненням податкових правовідносин (наприклад, смерть платника податку).
Податкові правові норми мають ті ж особливості, які властиві усім фінансово-правовим нормам. За порушення норм податкового права застосовуються фінансова, адміністративна, кримінальна відповідальність.
Видами податкових правовідносин є:
А) відносини зі встановлення та введення податків і зборів;
Б) відносини з обліку платників податків і зборів;
В) відносини зі стягнення податків і зборів;
Г) відносини зі здійснення податкового контролю (повноти та своєчасності сплати податків);
Ґ) відносини із залучення до фінансової відповідальності за податкові правопорушення (пеня, штрафи).
51. Податки у системі обов’язкових платежів , їх особливості та функції.
Згідно зі статтею 6 ПодКУ, податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до ПодКУ, а збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.
Але ці визначення є не надто вдалими через визначення податку та збору через платників їх, тобто через самого себе. Спробуємо вивести вдаліше визначення цих понять через ознаки цих платежів.
Ознаки податків:
А) встановлюється законом. Що цікаво, парламентаризм у Європі зародився саме через інститут податків;
Б) має грошовий характер;
В) індивідуальна безеквівалентність – платники не отримують індивідуальних безпосередніх еквівалентних благ через сплату податку;
Г) беззворотність і безоплатність;
Ґ) нецільовий характер (тільки до бюджетів – як правило, до загального фонду);
Д) не мають характеру покарання та контрибуції (безумовність платежу – без злочину чи іншого збитку);
Е) названі такими в ПодКУ;
Є) загальнообов’язковість;
Ж) головна мета – поповнити бюджет;
З) за порядком сплати – примусова забезпеченість.
Отже, податок – це індивідуально без еквівалентний безоплатний беззворотний загальнообов’язковий грошовий платіж, сплачуваний фізичними та юридичними особами, їх підрозділами до бюджету відповідного рівня в розмірі та порядку, встановленому Податковим кодексом України.
Ознаками зборів є:
А) встановлюється законом;
Б) загальнообов’язковість;
В) умовність, або еквівалентність – отримує блага/здійснюються юридично значущі дії/видаються юридично значущі документи;
Г) цільовий характер – як правило, є цільовими платежами;
Ґ) порядок встановлення розміру – на відміну від податку, не залежить від платоспроможності суб’єкта; існує єдиний розмір;
Д) головна мета – покрити видатки, пов’язані з наданням послуги – має приблизно збігатися із собівартістю;
Е) за порядком сплати – якщо не сплачується, послуга не надається.
Слід відзначити єдиний соціальний внесок, що повертається в разі настання страхового випадку, а також мито як різновид збору.
Функціями податків є:
А) фіскальна – поповнення бюджету;
Б) регулятивна – держава через механізми оподаткування впливає на процеси споживання (стимулювальна/демистимулювальна);
В) контрольна (інформативна) – механізм оподаткування надає державі інформацію про кількісний або якісний склад платників; держава контролює певні процеси.
52. Принцип оподаткування в Україні .
Принципи оподаткування — це універсальні категорії, дія яких проявляється в усіх інститутах податкового права: в системі податків і зборів, їх встановленні і введенні, виконанніподаткового зобов'язання, правовому статусі учасників податкових правовідносин, механізмі податкового контролю і відповідальності, оскарженні. В цьому полягає базовий характер будь-якого принципу – закласти правовий «фундамент» відокремленої групи норм, не зливаючись з ними по змісту.
Принципи оподаткування виконують ряд функцій:
- доктринально-орієнтаційну;
- нормативно-орієнтаційну;
- індивідуально-орієнтаційну.
Відповідно до статті 4[1] Податкового кодексу України податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах:
53. Юридичний склад податку.
Юридичний склад податку складається з обов’язкових і факультативних елементів.
До обов’язкових належать суб’єкти, об’єкти, база, масштаб й одиниця, ставка, податковий період, строк і порядок сплати податку, строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку. До факультативних – податкові пільги, порядок повернення помилково сплачених сум податків.
Суб’єктами, або платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з Податковим кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з Податковим кодексом.
Кожний з платників податків може бути платником податку за одним або кількома податками та зборами.
Слід також відзначити податкових агентів. Податковим агентом визнається особа, на яку Податковим кодексом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.
Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки, встановлені Податковим кодексом для платників податків.
Об'єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об'єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку.
Базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного об'єкта оподаткування.
База оподаткування – це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об'єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податкового зобов'язання.
Один об'єкт оподаткування може утворювати кілька баз оподаткування для різних податків.
Конкретна вартісна, фізична або інша характеристика певного об'єкта оподаткування може бути базою оподаткування для різних податків.
Одиницею виміру бази оподаткування визнається конкретна вартісна, фізична або інша характеристика бази оподаткування або її частини, щодо якої застосовується ставка податку.
Ставкою податку визнається розмір податкових нарахувань на (від) одиницю (одиниці) виміру бази оподаткування.
Базовою (основною) ставкою податку визначається ставка, що визначена такою для окремого податку.
Граничною ставкою податку визнається максимальний або мінімальний розмір ставки за певним податком.
Абсолютною (специфічною) є ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється як фіксована величина стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування.
Відносною (адвалорною) визнається ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування.
Строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов'язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.
Податковим періодом визнається встановлений Податковим кодексом період часу, з урахуванням якого відбувається обчислення та сплата окремих видів податків та зборів.
Податковий період може складатися з кількох звітних періодів.
Базовий податковий (звітний) період – період, за який платник податків зобов'язаний здійснювати розрахунки податків, подавати податкові декларації (звіти, розрахунки) та сплачувати до бюджету суми податків та зборів, крім випадків, передбачених Податковим кодексом, коли контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податку.
Види податкового періоду:
1. календарний рік;
2. календарне півріччя;
3. календарний квартал;
4. календарний місяць;
5. календарний день.
Сплата податків та зборів здійснюється в грошовій формі у національній валюті України, крім випадків, передбачених Податковим кодексом або законами з питань митної справи.
Сплата податків та зборів здійснюється в готівковій або безготівковій формі, крім випадків, передбачених Податковим кодексом або законами з питань митної справи.
Податкова пільга – передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності певних підстав.
Податкова пільга надається шляхом:
а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;
б) зменшення податкового зобов'язання після нарахування податку та збору;
в) встановлення зниженої ставки податку та збору;
г) звільнення від сплати податку та збору.
Різновидом податкових пільг є податкові канікули, податкова знижка та податковий кредит.
Податкові канікули – це звільнення певних груп платників від оподаткування на визначений період. Призначення цієї пільги — надання податкової підтримки окремим секторам економіки або галузям, а також стимулювання інвестицій.
Податкова знижка для фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, – документально підтверджена сума (вартість) витрат платника податку - резидента у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у резидентів - фізичних або юридичних осіб протягом звітного року, на яку дозволяється зменшення його загального річного оподатковуваного доходу, одержаного за наслідками такого звітного року у вигляді заробітної плати.
Податковий кредит – сума ПДВ, що була сплачена платником ПДВ при придбанні ним основних засобів чи інших товарів, використовуваних у господарській діяльності такого платника.\
54. Права та обов’язки платників податків.
Платник податків зобов'язаний:
1) стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України;
2) вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів;
3) подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів;
4) сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених Податковим кодексом та законами з питань митної справи;
5) подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих органів (у випадках, визначених законодавством) документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність, інші документи, пов'язані з обчисленням та сплатою податків та зборів. У письмовій вимозі обов'язково зазначаються конкретний перелік документів, які повинен надати платник податків, та підстави для їх надання;
6) подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених до бюджету в зв'язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх використання (щодо умовних податкових пільг - пільг, що надаються за умови використання коштів, вивільнених у суб'єкта господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку);
7) подавати контролюючим органам інформацію в порядку, у строки та в обсягах, встановлених податковим законодавством;
8) виконувати законні вимоги контролюючих органів щодо усунення виявлених порушень законів з питань оподаткування та митної справи і підписувати акти (довідки) про проведення перевірки;
9) не перешкоджати законній діяльності посадової особи контролюючого органу під час виконання нею службових обов'язків та виконувати законні вимоги такої посадової особи;
10) повідомляти контролюючим органам за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім випадків, коли обов'язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації);
11) повідомляти контролюючі органи про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи - підприємця;
12) забезпечувати збереження документів, пов'язаних з виконанням податкового обов'язку, протягом строків, установлених Податковим кодексом;
13) допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян), що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для проведення перевірок з питань обчислення і сплати податків та зборів у випадках, встановлених Податковим кодексом.
Платник податків має право:
1) безоплатно отримувати в органах державної податкової служби та в органах митної служби, у тому числі і через мережу Інтернет, інформацію про податки та збори і нормативно-правові акти, що їх регулюють, порядок обліку та сплати податків та зборів, права та обов'язки платників податків, повноваження контролюючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення податкового контролю;
2) представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого представника;
3) обирати самостійно, якщо інше не встановлено Податковим кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат;
4) користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому Податковим кодексом;
5) одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або податковий кредит в порядку і на умовах, встановлених Податковим кодексом;
6) бути присутнім під час проведення перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому Податковим кодексом;
7) оскаржувати в порядку, встановленому Податковим кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами роз'яснення;
8) вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків;
9) на нерозголошення контролюючим органом (посадовими особами) відомостей про такого платника без його письмової згоди та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, державну, комерційну чи банківську таємницю та стали відомі під час виконання посадовими особами службових обов'язків, крім випадків, коли це прямо передбачено законами;
10) на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому Податковим кодексом;
11) на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяних незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку;
12) за методикою, затвердженою Міністерством фінансів України, вести облік тимчасових та постійних податкових різниць, та використовувати дані такого обліку для складання декларації з податку на прибуток.
55. Види обов’язкових платежів за законодавством України.
Податки, збори, мито — все це обов'язкові платежі до бюджету відповідного рівня або до позабюджетного фонду, які здійснюються платниками для порядку та на умовах, визначених законодавчими актами.
Законодавство не дає чіткого розмежування понять податок, мито, збір. Проте можна сказати, що:
1) податок — узаконена форма відчуження власності юридичних та фізичних осіб до бюджету відповідного рівня (у розмірах і в строки, передбачені в законі) на принципах обов'язковості, безповоротності, індивідуальної безоплатності;
2) збори — платежі, які стягуються з платника державними органами за надання права брати участь або використовувати як матеріальні, так і нематеріальні об'єкти (наприклад, право брати участь у бігах на іподромах, користуватись автомобільними дорогами тощо);
3) мито — платежі, що стягуються з юридичних та фізичних осіб за здійснення спеціально уповноваженими органами дії, за видачу документів, що мають юридичне значення. Так, митними органами стягується платіж за ввезення та вивезення товарів (перевезення через митний кордон держави), судами — за подання позову тощо.
56. Правове регулювання податку на додану вартість, платники, об’єкти оподаткування, ставки.
Платником податку є:
1) будь-яка особа, що провадить господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку (має дохід за останні 12 місяців 50% виручки від інших платників ПДВ або активи не менше 300 тисяч гривень);
2) будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку (якщо обсяг оподатковуваних операцій за будь-які останні 12 календарних місяців перевищує 300 тисяч гривень);
3) будь-яка особа, що ввозить товари на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню, та на яку покладається відповідальність за сплату податків у разі переміщення товарів через митний кордон України відповідно до Митного кодексу України
Об'єктом оподаткування є операції платників податку з:
1 група – постачання товарів і послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України – контролюється податковими органами;
2 група – ввезення (та вивезення) товарів (супутніх послуг) на митну територію України в митному режимі імпорту або реімпорту (далі – імпорт) (та експорту або реекспорту (далі – експорт).
Базою оподаткування за 1 групою об’єктів є договірна вартість, але не нижча за звичайні ціни (плюс/мінус 20%).
Базою оподаткування за 2 групою об’єктів є договірна вартість, але не нижча за митну вартість – вказується в митній декларації (з урахуванням ввізного мита, акцизного податку).
Базовою ставкою податку є 17 відсотків; є також окремі операції, до яких застосовується нульова ставка (тобто податок у розмірі 0 відсотків).
Слід зауважити, що 17%-ва ставка діятиме з 2014 року. До 31 грудня 2013 діє ставка у розмірі 20%.
57. Правові засади та порядок відшкодування податку на додану вартість.
Сума, що підлягає сплаті = податкові зобов’язання – податковий кредит.
Сума податкових зобов’язань зменшується на суму податкового кредиту.
Податковий кредит – сума ПДВ, що була сплачена платником ПДВ при придбанні ним основних засобів чи інших товарів, використовуваних у господарській діяльності такого платника.
Податкова накладна й один із листів митної декларації – документи, що підтверджують факт ПДВ.
У разі якщо сума податкового ерудиту перевищує суму податкових зобов’язань, використовується бюджетне відшкодування – відшкодування з Державного бюджету України від'ємного значення податку на додану вартість на підставі підтвердження правомірності сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість за результатами перевірки платника.
Звітним (податковим) періодом є один календарний місяць, а у випадках, особливо визначених ПодКУ (наприклад, можуть це платники податку, що мають право на застосування нульової ставки податку на прибуток, а також платники податку, що сплачують єдиний податок), – календарний квартал.
Якщо особа реєструється як платник податку з іншого дня, ніж перший день календарного місяця, першим звітним (податковим) періодом є період, який розпочинається від дня такої реєстрації та закінчується останнім днем першого повного календарного місяця.
58. Оподаткування прибутку приватних підприємств: платники, об’єкт оподаткування, ставки.
Резиденти – це юридичні особи та їх відокремлені особи, які утворені та провадять свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням як на її території, так і за її межами; дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатичні привілеї та імунітет.
Платниками податку з числа резидентів є:
1) суб'єкти господарювання - юридичні особи, які провадять господарську діяльність як на території України, так і за її межами;
2) управління залізниці, яке отримує прибуток від основної діяльності залізничного транспорту;
3) підприємства залізничного транспорту та їх структурні підрозділи, які отримують прибуток від неосновної діяльності залізничного транспорту;
4) неприбуткові установи та організації у разі отримання прибутку від неосновної діяльності та/або доходів, що підлягають оподаткуванню;
5) відокремлені підрозділи платників податку, зазначених у пункті 1, за винятком представництв.
Платниками податку з числа нерезидентів є:
1) юридичні особи, що отримують доходи з джерелом походження з України, за винятком установ та організацій, що мають дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами України;
2) постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи із джерелом походження з України або виконують агентські (представницькі) та інші функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників.
Об'єктом оподаткування є:
1) прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду;
2) дохід (прибуток) нерезидента, що підлягає оподаткуванню згідно зі статтею 160 Податкового кодексу, з джерелом походження з України.
Доходи поділяються на доходи від операційної діяльності й інші доходи.
Дохід від операційної діяльності включає:
1) дохід від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг, у тому числі винагороди комісіонера (повіреного, агента тощо). Дохід від реалізації товарів визнається в момент переходу права власності на товар. Дохід від надання послуг та виконання робіт визнається за датою складення акта або іншого документа, оформленого відповідно до вимог чинного законодавства, який підтверджує виконання робіт або надання послуг;
2) дохід банківських установ.
Інші доходи включають:
1) доходи у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, процентів, роялті, від володіння борговими вимогами;
2) доходи від операцій оренди/лізингу. Визнається у момент нарахування;
3) суми штрафів та/або неустойки чи пені, фактично отримані за рішенням сторін договору або відповідних державних органів, суду. Визнається у момент фактичного зарахування;
4) вартість товарів, робіт, послуг, безоплатно отриманих платником податку у звітному періоді, визначена на рівні не нижче звичайної ціни, суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному податковому періоді, безнадійної кредиторської заборгованості;
5) суми поворотної фінансової допомоги, отриманої від нестандартних платників податків, що залишаються неповерненими на кінець такого звітного періоду;
6) суми невикористаної частини коштів, що повертаються з страхових резервів;
7) суми заборгованості, що підлягають включенню до доходів;
8) фактично отримані суми державного мита, попередньо сплаченого позивачем, що повертаються на його користь за рішенням суду;
9) суми акцизного податку, сплаченого/нарахованого покупцями/покупцям підакцизних товарів (за їх рахунок) на користь платника такого акцизного податку, уповноваженого вносити його до бюджету, та рентної плати, а також суми збору у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну, теплову енергію та природний газ;
10) суми дотацій, субсидій, капітальних інвестицій із фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або бюджетів, отримані платником податку;
12) доходи, не враховані при обчисленні доходу періодів, що передують звітному, та виявлені у звітному податковому періоді;
13) дохід від реалізації необоротних матеріальних активів, майнових комплексів, оборотних активів;
14) інші доходи платника податку за звітний податковий період.
Датою отримання доходів, правила визнання яких не передбачені у Податковому кодексі, є дата їх виникнення згідно з положеннями бухгалтерського обліку.
Доходи, що не враховуються для визначення об’єкта оподаткування:
1) сума попередньої оплати й авансів, отримана в рахунок оплати товарів, виконаних робіт, наданих послуг;
2) суми ПДВ;
3) компенсація прямого збитку (ДТП, наприклад);
4) суми коштів у частині надміру сплачених податків і зборів, що повертаються або мають бути повернені платнику податків із бюджетів;
5) емісійний дохід;
6) внески до статутного фонду юридичних осіб.
Витрати теж поділяються на витрати операційної діяльності й інші.
Витрати операційної діяльності включають:
1) собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати. Витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг;
2) витрати банківських установ;
Інші витрати включають:
А) загальновиробничі;
Б) адміністративні, спрямовані на обслуговування й управління підприємством;
В) витрати на збут;
Г) інші операційні витрати:
- витрати за операціями в іноземній валюті;
- благодійні внески до 4% від оподатковуваного прибутку попереднього року);
- фінансові (відсотки з кредитів);
- сплата податків і зборів (крім ПДВ, податку на прибуток підприємств і плати за патент);
Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку, з урахуванням наступного:
датою здійснення витрат, нарахованих платником податку у вигляді сум податків та зборів, вважається останній день звітного податкового періоду, за який проводиться нарахування податкового зобов'язання з податку та збору.
Слід також звернути увагу на витрати подвійного призначення:
1) витрати платника податку на забезпечення найманих працівників спеціальним одягом, взуттям, спеціальним (форменим) одягом, мийними та знешкоджувальними засобами, засобами індивідуального захисту, що необхідні для виконання професійних обов'язків, а також продуктами спеціального харчування за переліком, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;
2) витрати (крім тих, що підлягають амортизації), пов'язані з науково-технічним забезпеченням господарської діяльності, на винахідництво і раціоналізацію господарських процесів, проведення дослідно-експериментальних та конструкторських робіт, виготовлення та дослідження моделей і зразків, пов'язаних з основною діяльністю платника податку, витрати з нарахування роялті та придбання нематеріальних активів (крім тих, що підлягають амортизації) для їх використання в господарській діяльності платника податку;
3) витрати платника податку на професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників робітничих професій, а також у разі якщо законодавством передбачено обов'язковість періодичної перепідготовки або підвищення кваліфікації;
4) будь-які витрати на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку, вартість яких не компенсується за рахунок покупців таких товарів, у розмірі, що відповідає рівню гарантійних замін, прийнятих/оприлюднених платником податку;
5) витрати платника податку на проведення реклами;
6) деякі інші витрати.
Основна ставка податку становить 16 відсотків. При цьому діятиме ця ставка лише з 2014 року. 2013 року основна ставка становитиме 19 відсотків; 2012 року – 21 відсоток; 2011 становила 23 відсотки.
За ставкою 0 відсотків прибутку від страхової діяльності юридичних осіб.
За спеціальними ставками (0, 4, 6, 12, 15 і 20) відсотків доходів нерезидентів та прирівняних до них осіб із джерелом їх походження з України у випадках, встановлених у ПодКУ.
59. Акцизний податок.
Платниками податку є:
1) особа, яка виробляє підакцизні товари (продукцію) на митній території України;
2) особа - суб'єкт господарювання; фізична особа - резидент або нерезидент, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну територію України;
3) особа, яка реалізує конфісковані підакцизні товари (продукцію), підакцизні товари (продукцію), визнані безхазяйними, підакцизні товари (продукцію), за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання, та підакцизні товари (продукцію), що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави, якщо ці товари (продукція) підлягають реалізації (продажу) в установленому законодавством порядку;
4) особа, яка реалізує або передає у володіння, користування чи розпорядження підакцизні товари (продукцію), що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законом;
5) особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, що передбачають звільнення від оподаткування, у разі порушення таких вимог;
6) особа, на яку покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних товарів (продукції), на які встановлено ставку податку 0 гривень за 1 літр 100-відсоткового спирту, 0 євро за 1000 кг нафтопродуктів у разі порушення таких умов;
7) особа, на яку при здійсненні операцій з підакцизними товарами (продукцією), які не підлягають оподаткуванню або звільняються від оподаткування, покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних товарів (продукції) в разі порушення таких умов.
Об'єктами оподаткування є операції з:
1) реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції);
2) реалізації (передачі) підакцизних товарів (продукції) з метою власного споживання, промислової переробки, здійснення внесків до статутного капіталу, а також своїм працівникам;
3) ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію України;
4) реалізації конфіскованих підакцизних товарів (продукції), підакцизних товарів (продукції), визнаних безхазяйними, підакцизних товарів (продукції), за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання, та підакцизних товарів (продукції), що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави;
5) реалізації або передачі у володіння, користування чи розпорядження підакцизних товарів (продукції), що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законодавством;
6) обсяги та вартість втрачених підакцизних товарів (продукції), що перевищують встановлені норми втрат.
До підакцизних товарів належать:
спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво;
тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну;
нафтопродукти, скраплений газ;
автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли.
Ставки податку встановлюються:
адвалорні,
специфічні,
адвалорні та специфічні одночасно.
Абсолютною (специфічною) є ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється як фіксована величина стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування.
Відносною (адвалорною) визнається ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування.
У разі обчислення податку із застосуванням адвалорних ставок базою оподаткування є:
1) вартість реалізованого товару (продукції), виробленого на митній території України, за встановленими виробником максимальними роздрібними цінами без податку на додану вартість та з урахуванням акцизного податку;
2) вартість товарів (продукції), що ввозяться на митну територію України, за встановленими імпортером максимальними роздрібними цінами на товари (продукцію), які він імпортує, без податку на додану вартість та з урахуванням акцизного податку.
У разі обчислення податку із застосуванням специфічних ставок з вироблених на митній території України або ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції) базою оподаткування є їх величина, визначена в одиницях виміру ваги, об'єму, кількості товару (продукції), об'єму циліндрів двигуна автомобіля або в інших натуральних показниках.
60. Податок на доходи фізичних осіб: платники, об’єкт оподаткування, ставки.
Платниками податку є:
а) фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи. Фізичною особою-резидентом уважається особа, що має хоча б одну з цих ознак:
- є громадянином України;
- постійно (або протягом не менше 183 днів податкового року знаходиться) проживає на території України;
- має центр життєвих інтересів на території України (тісні особисті чи економічні зв’язки, наприклад, в Україні проживають члени її сім’ї або в Україні вона зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності);
б) фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні. Не є платником податку нерезидент, який отримує доходи з джерела їх походження в Україні і має дипломатичні привілеї та імунітет, встановлені чинним міжнародним договором України, щодо доходів, які він отримує безпосередньо від провадження дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором діяльності.
Якщо фізична особа - платник податку вперше отримує оподатковувані доходи всередині податкового періоду, то перший податковий період розпочинається з дня отримання таких доходів.
Хоч і вважається платником податку згідно з Податковим кодексом України, але не є таким по суті податковий агент. Податковим агентом є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати ПДФО до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність податковим органам та нести відповідальність за порушення податкових норм. Тобто фактично податковими агентами є представники платників податків, що використовують найману працю фізичних осіб (роботодавці).
Об'єктом оподаткування резидента є:
1) загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід;
2) доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання) – такими доходами є виплати від податкових агентів;
3) іноземні доходи – доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.
Об'єктом оподаткування нерезидента є:
1) загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в Україні;
2) доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання).
Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід – будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду. У разі використання права на податкову знижку базою оподаткування є чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального оподатковуваного доходу на суми податкової знижки такого звітного року.
До загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються:
1) доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту).
Під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, обов'язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності;
2) суми винагород та інших виплат, нарахованих (виплачених) платнику податку відповідно до умов цивільно-правового договору.
При нарахуванні доходів у вигляді винагороди за цивільно-правовими договорами за виконання робіт (надання послуг) база оподаткування визначається як нарахована сума такої винагороди, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
3) доходи від продажу об'єктів майнових і немайнових прав;
4) частина доходів від операцій з майном;
5) дохід від надання майна в лізинг, оренду або суборенду (строкове володіння та/або користування);
6) оподатковуваний дохід (прибуток), не включений до розрахунку загальних оподатковуваних доходів минулих податкових періодів та самостійно виявлений у звітному періоді платником податку або нарахований органом державної податкової служби;
7) сума заборгованості платника податку за укладеним ним цивільно-правовим договором, за якою минув строк позовної давності;
8) дохід у вигляді дивідендів, виграшів, призів, процентів;
9) інвестиційний прибуток від проведення платником податку операцій з цінними паперами, деривативами та корпоративними правами, випущеними в інших, ніж цінні папери, формах;
10) дохід у вигляді вартості успадкованого чи отриманого у дарунок майна;
11) сума надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлені законодавством строки;
12) кошти або майно (нематеріальні активи), отримані платником податку як хабар, викрадені чи знайдені як скарб, не зданий державі згідно із законом, у сумах, які визначені обвинувальним вироком суду незалежно від призначеної ним міри покарання;
14) дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім деяких винятків;
15) сума страхових виплат, страхових відшкодувань, викупних сум або пенсійних виплат, що сплачуються платнику податку за договорами довгострокового страхування життя та недержавного пенсійного забезпечення, за договорами пенсійного вкладу, договорами довірчого управління, укладеними з учасниками фондів банківського управління;
16) сума пенсійних внесків у межах недержавного пенсійного забезпечення відповідно до закону, страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), внесків на пенсійні вклади, внесків до фонду банківського управління, сплачена будь-якою особою - резидентом за платника податку чи на його користь, крім деяких винятків;
17) дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім деяких випадків) у вигляді:
а) вартості використання житла, інших об'єктів матеріального або нематеріального майна, наданих платнику податку в безоплатне користування, або компенсації вартості такого використання;
б) вартості майна та харчування, безоплатно отриманого платником податку;
в) вартості послуг домашнього обслуговуючого персоналу, безоплатно отриманих платником податку, включаючи працю підпорядкованих осіб, а також осіб, що перебувають на військовій службі чи є заарештованими або ув'язненими;
г) суми грошового або майнового відшкодування будь-яких витрат або втрат платника податку;
ґ) суми безповоротної фінансової допомоги;
д) суми боргу платника податку, анульованого кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності;
е) вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначеної за правилами звичайної ціни, а також суми знижки звичайної ціни (вартості) товарів (робіт, послуг), індивідуально призначеної для такого платника податку.
18) інші доходи.
При визначенні бази оподаткування враховуються всі доходи платника податку, отримані ним як у грошовій, так і негрошовій формах.
Під час нарахування (надання) доходів у будь-якій негрошовій формі базою оподаткування є вартість такого доходу, розрахована за звичайними цінами, помножена на коефіцієнт, який обчислюється за такою формулою:
коефіцієнт = 100 : (100 – ставка податку).
Базова ставка податку становить 15 відсотків бази оподаткування щодо доходів, одержаних, у тому числі, але не виключно у формі заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які виплачуються (надаються) платнику у зв'язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами; виграшу у державну та недержавну грошову лотерею, виграшу гравця (учасника), отриманого від організатора азартної гри.
У разі якщо загальна сума отриманих платником податку у звітному податковому місяці доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року, ставка податку становить 17 відсотків суми перевищення з урахуванням податку, сплаченого за ставкою 15 відсотків.
Ставка податку становить 5 відсотків бази оподаткування щодо доходу, нарахованого як:
процент на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок;
процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним) сертифікатом;
процент на вклад (депозит) члена кредитної спілки у кредитній спілці;
дохід, який виплачується компанією, що управляє активами інституту спільного інвестування, на розміщені активи відповідно до закону;
дохід за іпотечними цінними паперами (іпотечними облігаціями та сертифікатами) відповідно до закону;
дохід у вигляді відсотків (дисконту), отриманий власником облігації від їх емітента відповідно до закону;
дохід за сертифікатом фонду операцій з нерухомістю та дохід, отриманий платником податку внаслідок викупу (погашення) управителем сертифікатів фонду операцій з нерухомістю в порядку, визначеному в проспекті емісії сертифікатів;
доходи у вигляді дивідендів;
Ставка податку становить 30 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих як виграш чи приз (крім виграшу у державній та недержавній грошовій лотереї та виграшу гравця (учасника), отриманого від організатора азартної гри) на користь резидентів або нерезидентів.
Ставка податку становить 10 відсотків бази оподаткування щодо доходу у формі заробітної плати шахтарів - працівників, які видобувають вугілля, залізну руду, руди кольорових і рідкісних металів, марганцеві та уранові руди, працівників шахтобудівних підприємств, які зайняті на підземних роботах повний робочий день та 50 відсотків і більше робочого часу на рік, а також працівників державних воєнізованих аварійно-рятувальних служб (формувань), у тому числі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту, у вугільній промисловості, - за Списком N 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Також існують особливі ставки – наприклад, 0%, 1%.
При цьому до нерезидентів застосовується ставка не менша ніж 15%.
61. Пільги передбачені Податковим кодексом при оподаткуванні доходів фізичних осіб.
Платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги:
1) у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку. Слід зазначити, що знижка у 100% діятиме з 1 січня 2015 року, до того діє знижка у 50%;
2) у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам суми пільги, визначеної пунктом 1, - для платника податку, який утримує двох чи більше дітей віком до 18 років, - у розрахунку на кожну таку дитину;
3) у розмірі, що дорівнює 150 відсоткам суми пільги, визначеної пунктом 1, - для такого платника податку, який:
а) є одинокою матір'ю (батьком), вдовою (вдівцем) або опікуном, піклувальником - у розрахунку на кожну дитину віком до 18 років;
б) утримує дитину-інваліда - у розрахунку на кожну таку дитину віком до 18 років;
в) є особою, віднесеною законом до першої або другої категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, включаючи осіб, нагороджених грамотами Президії Верховної Ради УРСР у зв'язку з їх участю в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;
г) є учнем, студентом, аспірантом, ординатором, ад'юнктом;
ґ) є інвалідом I або II групи, у тому числі з дитинства;
д) є особою, якій присуджено довічну стипендію як громадянину, що зазнав переслідувань за правозахисну діяльність, включаючи журналістів;
е) є учасником бойових дій на території інших країн у період після Другої світової війни, на якого поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";
4) у розмірі, що дорівнює 200 відсоткам суми пільги, визначеної пунктом 1, - для такого платника податку, який є:
а) Героєм України, Героєм Радянського Союзу, Героєм Соціалістичної Праці або повним кавалером ордена Слави чи ордена Трудової Слави, особою, нагородженою чотирма і більше медалями "За відвагу";
б) учасником бойових дій під час Другої світової війни або особою, яка у той час працювала в тилу, та інвалідом I і II групи, з числа учасників бойових дій на території інших країн у період після Другої світової війни, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";
в) колишнім в'язнем концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання під час Другої світової війни або особою, визнаною репресованою чи реабілітованою;
г) особою, яка була насильно вивезена з території колишнього СРСР під час Другої світової війни на територію держав, що перебували у стані війни з колишнім СРСР або були окуповані фашистською Німеччиною та її союзниками;
ґ) особою, яка перебувала на блокадній території колишнього Ленінграда (Санкт-Петербург, Російська Федерація) у період з 8 вересня 1941 року по 27 січня 1944 року.
Податкова соціальна пільга застосовується до доходу, нарахованого на користь платника податку протягом звітного податкового місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї відповідно до законодавства виплати, компенсації та винагороди), якщо його розмір не перевищує суми, що дорівнює розміру місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженого на 1,4 та округленого до найближчих 10 гривень.
62. Ресурсні платежі.
Плата за спеціальне використання природних ресурсів включає:
а) плату з відшкодування витрат на геологорозвідувальні роботи;
б) плату за спеціальне використання прісних водних ресурсів; в) плату за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду; г) плату за спеціальне використання надр; д) збір за забруднення навколишнього природного середовища. Зазначені платежі є обов'язковими загальнодержавними зборами і стягуються на підставі законів України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про систему оподаткування", "Про державну податкову службу в Україні", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво" та норм спеціального законодавства.
Плата з відшкодування витрат на геологорозвідувальні роботи. Плата з відшкодування витрат на геологорозвідувальні роботи запроваджується з метою відобразити у собівартості і ціні на добувну продукцію складу витрат на роботи, пов'язані з пошуком і розвідкою родовищ корисних копалин, а також з метою компенсації видатків бюджету.
Платниками збору за геологорозвідувальні роботи є всі надрокористувачі незалежно від форми власності, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, які видобувають корисні копалини на розташованих у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони родовищах:
- раніше розвіданих та переданих у встановленому порядку для промислового освоєння;
- з попередньо оціненими запасами, що за згодою заінтересованих надрокористувачів передані їм для дослідно-промислової розробки та промислового освоєння.
Об'єктом обчислення збору є обсяг видобутих корисних копалин - для нафти, конденсату, газу природного, у тому числі метану вугільних родовищ, торфу, сапропелю, сировини для виготовлення оптичної та п'єзооптичної продукції, сировини ювелірної і ювелірно-виробної, підземних вод (прісних, мінеральних, термальних, промислових), ропи, мінеральних грязей і мулу та обсяг погашених у надрах запасів корисних копалин - для інших корисних копалин.
Обсяг погашених запасів корисних копалин визначається як сума обсягів видобутих корисних копалин та фактичних їх втрат у надрах під час видобування, за винятком передбачених протоколом Державної комісії по запасах корисних копалин або технічними проектами на розробку родовища втрат корисних копалин в охоронних, бар'єрних ціликах та поблизу неякісно затампонованих свердловин, за умови погодження їх обсягів з органами державного гірничого нагляду. Обсяги погашених балансових та позабалансових запасів корисних копалин і обсяги видобутих корисних копалин визначаються за даними державної статистичної звітності, підтвердженої обліковими матеріалами геолого-маркшейдерської документації.
Плата за спеціальне використання прісних водних ресурсів.
Збір за спеціальне використання водних ресурсів справляється за використання води з водних об'єктів, що забрана із застосуванням споруд або технічних пристроїв, та скидання в них зворотних вод. Збір за користування водами для потреб гідроенергетики справляється за користування водою, що пропускається через турбіни гідроелектростанцій для вироблення електроенергії, а для підприємств водного транспорту - за користування водою під час експлуатації водних шляхів вантажними, самохідними, несамохідними та пасажирськими суднами.
Зазначені збори справляються за водні ресурси загальнодержавного і місцевого значення. При цьому перелік водних ресурсів місцевого значення визначають Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України і Державний комітет України по водному господарству і затверджують відповідним наказом щодо переліку річок та водойм, віднесених до водних об'єктів місцевого значення.
Платниками зборів є підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують водні ресурси та користуються водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту.
Водокористувачі, які здійснюють забір води з водного об'єкта або використовують у встановленому законодавством порядку воду, отриману від інших водокористувачів, мають відповідно дозволи на спеціальне водокористування або договори на поставку води. Водокористувачам у встановленому порядку затверджуються ліміти використання водних ресурсів. Ліміти затверджуються на річний обсяг використання водних ресурсів на виробничі та інші потреби до 10 січня, а для зрошуваного землеробства -до 10 березня поточного року. Дані про лімітування подаються до податкових органів. Не підлягають лімітуванню водні ресурси, що використовуються без вилучення їх з водних об'єктів (наприклад, вода, що проходить через турбіни ГЕС; водні ресурси, якими користується водний транспорт під час експлуатації водних шляхів вантажними, самохідними, несамохідними та пасажирськими суднами).
Об'єктом обчислення збору за спеціальне використання водних ресурсів є фактичний обсяг води, який використовують водокористувачі з урахуванням обсягу втрат води в їх системах водопостачання. Об'єктом обчислення збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту є: обсяг води, пропущений через турбіни гідроелектростанцій; тоннаж (місце) - доба експлуатації вантажних самохідних і несамохідних та пасажирських суден.
Збір за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду є формою реалізації економіко-правових відносин між власником лісових ресурсів та земельних ділянок лісового фонду в особі держави і лісокористувачами, яким надано в постійне чи тимчасове користування земельні ділянки лісового фонду, в тому числі на умовах оренди. Збір за спеціальне використання лісових ресурсів справляється за лісові ресурси державного та місцевого значення і зараховується у встановленому співвідношенні до державного або місцевого бюджетів.
Спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду здійснюються на наданій земельній ділянці лісового фонду суб'єкта господарювання за спеціальним дозволом - лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком, у якому зазначаються обсяги (кількість) дозволеної для заготівлі деревини і живиці, їх таксова вартість, строки заготівлі та вивезення. Передача зазначених ордерів третім особам може здійснюватися виключно органом, який видав квиток, на підставі письмових заяв Лісорубні квитки (ордери) на рубки головного користування та заготівлю живиці видають державні органи лісового господарства на підставі встановлених лімітів (у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також рослин, занесених до Червоної книги України, - за погодженням з органами Мінекобезпеки України) . Лісорубні квитки (ордери) на рубки, пов'язані з веденням лісового господарства, та інші рубки видають лісогосподарські підприємства за рішенням відповідних органів місцевого самоврядування (у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду - за погодженням з органами Мінекобезпеки України).
Платниками збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду є юридичні і фізичні особи, яким надано в постійне або тимчасове користування земельні ділянки лісового фонду. Земельна ділянка лісового фонду може надаватися одному або кільком лісокористувачам для спеціального використання різних видів лісових ресурсів.
Об'єктом обчислення збору є деревина, що відпускається на пні, живиця, другорядні лісові матеріали, продукти побічного користування та окремі земельні ділянки лісового фонду.
Такси збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду наведено у розділах до постанови Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 44. Плата за земельні ділянки, надані на землях лісового фонду, за винятком земельних ділянок, зайнятих сільськогосподарськими угіддями, виробничими, культурно-побутовими, житловими будинками та господарськими будівлями і спорудами, справляється у складі збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду. Плата за земельні ділянки лісового фонду, зайняті сільськогосподарськими угіддями, стягується відповідно до ст. б Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про плату за землю".
Сума збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду обчислюється постійними лісокористувачами і проставляється у лісорубних квитках (ордерах) та лісових квитках.
Порядок обчислення. Лісокористувачі щокварталу складають розрахунок збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду накопичувальним підсумком з початку року за встановленою формою (додаток 3), що є підставою для взяття їх на облік в органах державної податкової служби та нарахування суми збору в особовому рахунку платника. Розрахунок подається органам державної податкової служби за місцем адміністративного розташування ділянок лісового фонду протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) кварталу, за винятком громадян, які отримали ордери на дрібний відпуск деревини чи лісові квитки; підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, релігійних організацій, іноземних юридичних і фізичних осіб, якщо сума збору в лісорубному чи лісовому квитках не перевищує п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; лісокористувачів з іншої області.
Сплата збору. Збір за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду сплачується лісокористувачами щокварталу рівними частинами від суми, що зазначена в дозволі, протягом 10 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку подання розрахунку збору, тобто протягом 50 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) кварталу, за винятком землекористувачів, для яких сума збору не перевищує п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та лісокористувачів з іншої області.
Плата за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин.
Надра - це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Здійснення видобування корисних копалин передбачає наявність ліцензій. Користування надрами є платним. Плата справляється за користування надрами в межах території України, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони у вигляді: 1) платежів за користування надрами; 2) відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 3) збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); 4) акцизного збору. Плата за користування надрами не звільняє користувачів від сплати інших обов'язкових платежів, передбачених законодавчими актами України.
Платниками є всі суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, які здійснюють видобування корисних копалин, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями. Плата за користування надрами для видобування корисних копалин справляється за обсяги погашених у надрах балансових та позабалансових запасів (обсяги видобутих) корисних копалин.
Об'єктом справляння плати є:
- обсяги фактично погашених балансових і позабалансових запасів корисних копалин - для вугілля кам'яного, вугілля бурого, металевих корисних копалин, сировини нерудної для металургії, гірничо-хімічної, гірничорудної та будівельної сировини;
- обсяги видобутих корисних копалин - для нафти, конденсату, природного газу (у тому числі супутнього при видобуванні нафти), підземних вод (термальних, промислових), ропи, мінеральних грязей та мулу;
- обсяги видобутих корисних копалин (крім скидів без використання) - для мінеральних підземних вод;
- вартість мінеральної сировини чи продукції її первинної переробки - для уранової руди, сировини ювелірної (дорогоцінне каміння), ювелірно-виробної (напівдорогоцінне каміння), виробної (виробне каміння) та облицьовувальних матеріалів.
Нормативи плати встановлюються для кожного виду корисних копалин (групи корисних копалин, близьких за призначенням) як базові або диференційовані залежно від геологічних особливостей та умов експлуатації родовищ. Законодавство передбачає встановлення базових та диференційованих нормативів, порядок визначення яких міститься в постановах Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014 та від 7 березня 2000 р. № 456.
Порядок сплати. Плата до бюджетів сплачується за місцезнаходженням родовища корисних копалин щокварталу до 20 числа місяця, наступного за звітним кварталом, а за видобування корисних копалин у межах континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони - за місцезнаходженням платника.
Плата за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення перераховується платниками в розмірі 40 % до державного бюджету і 60 % - до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за місцезнаходженням родовища корисних копалин на бюджетні рахунки, відкриті відповідно до кодів бюджетної класифікації України. Плата за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого значення перераховується платником до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за місцезнаходженням родовища корисних копалин у розмірі 100 % на бюджетний рахунок, відкритий відповідно до коду бюджетної класифікації України.
Нарахована сума плати за обсяги видобутих корисних копалин у межах квот (лімітів) та обсяги втрат у надрах, що не перевищують нормативні, включаються до валових витрат виробництва та обігу, а при перевищенні лімітів - за рахунок прибутку підприємства. Контроль за додержанням умов користування надрами здійснюють органи державного гірничого нагляду та державного геологічного контролю у встановленому порядку. Контроль за правильним обчисленням та перерахуванням до бюджетів плати за користування надрами здійснюється органами державної податкової служби України.
Плата за забруднення навколишнього природного середовища.
Ця плата стягується згідно з Законом України "Про охорону навколишнього середовища" зі змінами та на підставі відповідних постанов Кабінету Міністрів України. Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством.
У межах своїх повноважень місцеві ради та спеціально уповноважені державні органи управління у галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів зобов'язані подавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності. Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється у судовому порядку відповідно до законодавства України.
У межах повноважень місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території, у тому числі здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; припиняють господарську діяльність підприємств, установ та організацій місцевого підпорядкування, а також обмежують чи зупиняють (тимчасово) діяльність не підпорядкованих раді підприємств, установ та організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Підприємства, установи, організації, що забруднюють навколишнє природне середовище, підлягають державному обліку та зобов'язані безоплатно надавати інформацію органам, що здійснюють охорону навколишнього природного середовища, про обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань з охорони навколишнього природного середовища та іншу інформацію. Ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною для республіки системою, у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Збір стягується з підприємств незалежно від форм власності за:
- викиди стаціонарними джерелами забруднення (обчислюється платником самостійно на підставі затверджених лімітів, які встановлюються терміном на п'ять років) виходячи з фактичних обсягів викидів, скидів і розміщення відходів та коригуючих коефіцієнтів;
- викиди пересувними джерелами забруднення (обчислюється платниками самостійно на підставі затверджених нормативів збору та кількості фактично використаного палива конкретного виду);
- скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об'єкти. Сплата збору здійснюється щоквартально до 15 числа місяця, наступного за звітним кварталом. Кінцевий розрахунок збору платники подають до державної податкової інспекції в десятиденний термін після надання річної звітності про кількість викидів, скидів, розміщення відходів використаного палива. Кінцевий розрахунок збору за підсумками звітного року та сплату збору платники здійснюють до 15 січня.
63. Плата за землю.
Платниками податку є:
1) власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);
2) землекористувачі.
Об'єктами оподаткування є:
1) земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні;
2) земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Базою оподаткування є:
1) нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації;
2) площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
Ставки податку за один гектар сільськогосподарських угідь встановлюються у відсотках від їх нормативної грошової оцінки у таких розмірах:
1) для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,1;
2) для багаторічних насаджень - 0,03.
Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, за деяким винятком.
Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення за станом на 1 січня поточного року, що визначається за формулою:
Кі = [І - 10] : 100,
де І - індекс споживчих цін за попередній рік.
У разі якщо індекс споживчих цін не перевищує 110 відсотків, такий індекс застосовується із значенням 110.
64. Спрощена система оподаткування за чинним законодавством.
Спрощена система оподаткування, обліку та звітності – особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів на сплату єдиного податку з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
Юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам і реєструється платником єдиного податку.
Суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, поділяються на такі групи платників єдиного податку:
1) перша група – фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб, здійснюють виключно роздрібний продаж товарів з торговельних місць на ринках та/або провадять господарську діяльність з надання побутових послуг населенню і обсяг доходу яких протягом календарного року не перевищує 150 000 гривень;
2) друга група – фізичні особи - підприємці, які здійснюють господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових, платникам єдиного податку та/або населенню, виробництво та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб;
обсяг доходу не перевищує 1 000 000 гривень;
3) третя група – фізичні особи - підприємці, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 20 осіб;
обсяг доходу не перевищує 3 000 000 гривень;
4) четверта група – юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
середньооблікова кількість працівників не перевищує 50 осіб;
обсяг доходу не перевищує 5 000 000 гривень.
Не можуть бути платниками єдиного податку:
1) суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), які здійснюють:
1) діяльність з організації, проведення азартних ігор (поки не чинний пункт);
2) обмін іноземної валюти;
3) виробництво, експорт, імпорт, продаж підакцизних товарів (крім роздрібного продажу паливно-мастильних матеріалів в ємностях до 20 літрів та діяльності фізичних осіб, пов'язаної з роздрібним продажем пива та столових вин);
4) видобуток, виробництво, реалізацію дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення;
5) видобуток, реалізацію корисних копалин;
6) діяльність у сфері фінансового посередництва, крім діяльності у сфері страхування, яка здійснюється страховими агентами, сюрвейєрами, аварійними комісарами та аджастерами);
7) діяльність з управління підприємствами;
8) діяльність з надання послуг пошти та зв'язку;
9) діяльність з продажу предметів мистецтва та антикваріату, діяльність з організації торгів (аукціонів) виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;
10) діяльність з організації, проведення гастрольних заходів;
2) фізичні особи - підприємці, які здійснюють технічні випробування та дослідження, діяльність у сфері аудиту;
3) фізичні особи - підприємці, які надають в оренду земельні ділянки, загальна площа яких перевищує 0,2 гектара, житлові приміщення, загальна площа яких перевищує 100 квадратних метрів, нежитлові приміщення (споруди, будівлі) та/або їх частини, загальна площа яких перевищує 300 квадратних метрів;
4) страхові (перестрахові) брокери, банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії, інші фінансові установи, визначені законом; реєстратори цінних паперів;
5) суб'єкти господарювання, у статутному капіталі яких сукупність часток, що належать юридичним особам, які не є платниками єдиного податку, дорівнює або перевищує 25 відсотків;
6) представництва, філії, відділення та інші відокремлені підрозділи юридичної особи, яка не є платником єдиного податку;
7) фізичні та юридичні особи - нерезиденти;
8) суб'єкти господарювання, які на день подання заяви про реєстрацію платником єдиного податку мають податковий борг, крім безнадійного податкового боргу, що виник внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
Платники єдиного податку повинні здійснювати розрахунки виключно в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій).
Доходом платника єдиного податку є:
1) для фізичної особи - підприємця – дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі. При цьому до доходу не включаються отримані такою фізичною особою пасивні доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті, страхові виплати і відшкодування, а також доходи, отримані від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі та використовується в її господарській діяльності;
2) для юридичної особи - будь-який дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі.
Слова «матеріальній або нематеріальній формі» визначаються так: до суми доходу за звітний період включаються сума кредиторської заборгованості, за якою минув строк позовної давності, та вартість безоплатно отриманих протягом звітного періоду товарів (робіт, послуг).
Датою отримання доходу є дата надходження коштів на поточний рахунок (у касу) платника єдиного податку, дата списання кредиторської заборгованості, за якою минув строк позовної давності, дата фактичного отримання платником єдиного податку безоплатно одержаних товарів (робіт, послуг).
Доходи фізичної особи - платника єдиного податку, отримані в результаті провадження господарської діяльності та оподатковані згідно з цією главою, не включаються до складу загального річного оподатковуваного доходу фізичної особи, визначеного відповідно до розділу IV ПодКУ (ПДФО).
Не є доходом суми податків і зборів, утримані (нараховані) платником єдиного податку під час здійснення ним функцій податкового агента, а також суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нараховані платником єдиного податку відповідно до закону.
Ставки єдиного податку встановлюються у відсотках (фіксовані ставки) до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року (далі у – мінімальна заробітна плата), та у відсотках до доходу (відсоткові ставки).
Фіксовані ставки єдиного податку встановлюються сільськими, селищними та міськими радами для фізичних осіб - підприємців, які здійснюють господарську діяльність, залежно від виду господарської діяльності, з розрахунку на календарний місяць:
1) для першої групи платників єдиного податку - у межах від 1 до 10 відсотків розміру мінімальної заробітної плати;
2) для другої групи платників єдиного податку - у межах від 2 до 20 відсотків розміру мінімальної заробітної плати.
Відсоткова ставка єдиного податку для третьої і четвертої груп платників єдиного податку встановлюється у розмірі:
1) 3 відсотки доходу - у разі сплати податку на додану вартість згідно з Податковим кодексом;
2) 5 відсотків доходу - у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Ставка єдиного податку встановлюється для платників єдиного податку першої, другої і третьої груп у розмірі 15 відсотків:
1) до суми перевищення обсягу доходу;
2) до доходу, отриманого від провадження діяльності, не зазначеної у свідоцтві платника єдиного податку, віднесеного до першої або другої групи;
3) до доходу, отриманого при застосуванні іншого способу розрахунків;
4) до доходу, отриманого від здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати спрощену систему оподаткування.
У разі здійснення платниками єдиного податку першої і другої груп кількох видів господарської діяльності застосовується максимальний розмір ставки єдиного податку, встановлений для таких видів господарської діяльності.
У разі здійснення платниками єдиного податку першої і другої груп господарської діяльності на територіях більш як однієї сільської, селищної або міської ради застосовується максимальний розмір ставки єдиного податку, встановлений цією статтею для відповідної групи таких платників єдиного податку.
Податковим (звітним) періодом для платників єдиного податку першої групи є календарний рік.
Податковим (звітним) періодом для платників єдиного податку другої - четвертої груп є календарний квартал.
Платники єдиного податку першої і другої груп сплачують єдиний податок шляхом здійснення авансового внеску не пізніше 20 числа (включно) поточного місяця.
Платники єдиного податку третьої і четвертої груп сплачують єдиний податок протягом 10 календарних днів після граничного строку подання податкової декларації за податковий (звітний) квартал.
Платники єдиного податку першої групи подають до органу державної податкової служби податкову декларацію платника єдиного податку у строк, встановлений для річного податкового (звітного) періоду, в якій відображаються обсяг отриманого доходу, щомісячні авансові внески.
Платники єдиного податку другої - четвертої груп подають до органу державної податкової служби податкову декларацію платника єдиного податку у строки, встановлені для квартального податкового (звітного) періоду.
Податкова декларація складається наростаючим підсумком.
65.Місцеві податки та збори.
До місцевих податків належать:
1) податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;
2) єдиний податок.
До місцевих зборів належать:
1) збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;
2) збір за місця для паркування транспортних засобів;
3) туристичний збір.
Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.
Місцеві ради вирішують питання щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.
Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених ПодКУ, забороняється.
Верховна Рада України встановлює на території України загальнодержавні податки та збори і визначає:
1) перелік загальнодержавних податків та зборів;
2) перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних та міських рад;
До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим належать установлення на території Автономної Республіки Крим плати за користування надрами, зміна розміру ставок цього державного збору, визначення розміру і надання додаткових податкових пільг у межах сум, що надходять до бюджету Автономної Республіки Крим.
Сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.
До повноважень сільських, селищних, міських рад щодо податків та зборів належать:
1) встановлення ставок єдиного податку в межах ставок, визначених законодавчими актами;
2) визначення переліку податкових агентів;
3) до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду.
66. Адміністрування податків: поняття та загальна характеристика.
Відомо, що адміністрування податків і зборів є однією з найважливіших ознак держави та необхідною умовою її існування. Адміністрування (від англ. "administration") означає управління, організація, виконання, здійснення, нагляд (контроль); у широкому розумінні, це - організаційно-розпорядча діяльність керівників і органів управління, що здійснюється шляхом наказів і розпоряджень. Адміністрування процесів оподаткування об'єднує за допомогою однієї ідеї комплекс заходів, спрямованих на забезпечення виконання законодавчих та нормативно-правових актів. Об'єктом адміністрування є процес узгодження й погашення податкових зобов'язань платників податків. Метою адміністрування є забезпечення погашення податкових зобов'язань платників шляхом оптимального втручання в їхню господарську діяльність через застосування законодавчо встановлених механізмів і процедур.
Податкове адміністрування являє собою комплекс правових, економічних і фінансових заходів держави для формування системи оподаткування, забезпечення своєчасної і повної сплати податків і зборів з метою задоволення фінансових потреб суспільства в цілому, а також розвитку економіки країни шляхом перерозподілу фінансових ресурсів.
Отже, під податковим адмініструванням слід розуміти сукупність норм (правил), методів, засобів і дій, за допомогою яких спеціально уповноважені органи держави здійснюють управлінську діяльність у податковій сфері, спрямовану на контроль за дотриманням законодавства про податки та збори (обов'язкові платежі), за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю внесення у відповідні бюджети податків і зборів, а у випадках, передбачених законами України, - за правильністю нарахування, повнотою та своєчасністю надходжень у відповідний бюджет інших обов'язкових платежів та притягнення до відповідальності порушників податкового законодавства.
Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Забороняється формування показників податкової звітності та митних декларацій на підставі даних, не підтверджених відповідними документами. Для обрахування об'єкта оподаткування платник податку на прибуток повинен використовувати дані бухгалтерського обліку щодо доходів і витрат із врахуванням положень Податкового кодексу України.
67. Правове регулювання обліку платників податків фізичних та юридичних осіб.
Усі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються в органах державної податкової служби шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків.
Фізичні особи - підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи в органах державної податкової служби.
Облік платників податків в органах державної податкової служби ведеться за податковими номерами.
Порядок визначення податкового номера встановлюється центральним органом державної податкової служби.
Взяття на облік фізичних осіб - підприємців в органах державної податкової служби здійснюється за місцем їх державної реєстрації на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
Приватні нотаріуси та інші фізичні особи, умовою ведення незалежної професійної діяльності яких згідно із законом є державна реєстрація такої діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності, протягом 10 календарних днів після такої реєстрації зобов'язані стати на облік в органі державної податкової служби за місцем свого постійного проживання.
Облік самозайнятих осіб здійснюється шляхом внесення до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (далі – Державний реєстр) записів про державну реєстрацію або припинення підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності, перереєстрацію, постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи, а також вчинення інших дій, які передбачені Порядком обліку платників податків, зборів.
Для взяття на облік фізичної особи, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність, така особа повинна подати заяву та документи особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу до органу державної податкової служби за місцем постійного проживання.
Взяття на облік самозайнятої особи здійснюється органом державної податкової служби не пізніше наступного робочого дня з дня отримання відповідних відомостей від державного реєстратора (для фізичних осіб - підприємців) або прийняття заяви (для осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність).
Довідка про взяття на облік платника податків надсилається (видається) фізичній особі - підприємцю або особі, яка здійснює незалежну професійну діяльність, наступного робочого дня з дня взяття на облік.
Фізичній особі, яка провадить незалежну професійну діяльність, довідка про взяття на облік платника податків видається органом державної податкової служби із зазначенням строку, якщо такий строк вказаний у свідоцтві про реєстрацію чи іншому документі (дозволі, сертифікаті тощо), що підтверджує право фізичної особи на провадження незалежної професійної діяльності.
Довідка про взяття на облік самозайнятої особи втрачає чинність з моменту виникнення змін у даних про фізичну особу, які зазначаються у такій довідці, та підлягає заміні в органі державної податкової служби.
Самозайняті особи зобов'язані подавати до органів державної податкової служби за місцем свого обліку відомості про зміну облікових даних протягом місяця з дня виникнення таких змін.
Зміни до відомостей про самозайняту особу, які містяться у Державному реєстрі, набирають чинності з дня внесення відповідного запису до такого реєстру.
Внесення до Державного реєстру запису про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця чи незалежної професійної діяльності фізичної особи здійснюється у разі:
1. визнання фізичної особи недієздатною або обмеження її цивільної дієздатності – з дати набрання законної сили відповідним рішенням суду;
2. смерті фізичної особи, у тому числі оголошення такої особи померлою, що підтверджується свідоцтвом про смерть (витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, інформацією органу державної реєстрації актів цивільного стану), а також визнання фізичної особи безвісно відсутньою, що підтверджується судовим рішенням;
3. внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця – з дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця;
4. реєстрації припинення незалежної професійної діяльності фізичної особи у відповідному уповноваженому органі – з дати реєстрації;
5. закінчення строку, на який було видано свідоцтво про реєстрацію чи інший документ (дозвіл, сертифікат тощо), – з дати закінчення такого строку;
6. заборони судом фізичній особі провадити підприємницьку діяльність або незалежну професійну діяльність – з дати набрання законної сили відповідним рішенням суду, якщо інше не визначене у рішенні суду;
7. наявності обмежень права на провадження підприємницької діяльності або незалежної професійної діяльності, які встановлені законодавством, – з дати надходження відповідних документів до органу державної податкової служби за місцем обліку фізичної особи, якщо інше не встановлено законом чи рішенням суду;
8. анулювання чи скасування згідно із законодавством свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на провадження підприємницької або незалежної професійної діяльності, – з дати такого анулювання чи скасування.
Державна реєстрація (реєстрація) припинення підприємницької чи незалежної професійної діяльності фізичної особи або внесення до Державного реєстру запису про припинення такої діяльності фізичною особою не припиняє її зобов'язань, що виникли під час провадження підприємницької чи незалежної професійної діяльності, та не змінює строків, порядків виконання таких зобов'язань та застосування санкцій за їх невиконання.
У разі коли після внесення до Державного реєстру запису про припинення підприємницької чи незалежної професійної діяльності фізична особа продовжує провадити таку діяльність, вважається, що вона розпочала таку діяльність без взяття її на облік як самозайнятої особи.
Юридичні особи.
З метою проведення податкового контролю платники податків підлягають реєстрації або взяттю на облік в органах державної податкової служби за місцезнаходженням юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, місцем проживання особи (основне місце обліку), а також за місцем розташування (реєстрації) їх підрозділів, рухомого та нерухомого майна, об'єктів оподаткування або об'єктів, які пов'язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність (неосновне місце обліку).
Центральний орган державної податкової служби може прийняти рішення про зміну основного місця обліку платника податків.
Об'єктами оподаткування і об'єктами, пов'язаними з оподаткуванням, є майно та дії, у зв'язку з якими у платника податків виникають обов'язки щодо сплати податків та зборів.
Платник податків зобов'язаний стати на облік у відповідних органах державної податкової служби за основним та неосновним місцем обліку, повідомляти про всі об'єкти оподаткування і об'єкти, пов'язані з оподаткуванням, органи державної податкової служби за місцезнаходженням таких об'єктів у порядку, встановленому центральним органом державної податкової служби.
Заява про взяття на облік платника податків за неосновним місцем обліку подається у відповідний податковий орган протягом 10 робочих днів після створення відокремленого підрозділу, реєстрації рухомого чи нерухомого майна чи відкриття об'єкта чи підрозділу, через які провадиться діяльність або які підлягають оподаткуванню.
Взяття на облік платників податків - юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів здійснюється після їх державної реєстрації чи включення відомостей про них до відповідних державних реєстрів на умовах, що визначаються законодавчими актами України, крім випадків, визначених Податковим кодексом, коли органами реєстрації є органи державної податкової служби або коли проведення державної реєстрації платника податків у відповідному статусі законодавством не передбачається.
Взяття на облік за основним місцем обліку юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів як платників податків та зборів в органах державної податкової служби здійснюється на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", не пізніше наступного робочого дня з дня отримання зазначених відомостей органами державної податкової служби.
Взяття на облік за основним місцем обліку платників податків - юридичних осіб та відокремлених підрозділів юридичних осіб, для яких законом установлені особливості їх державної реєстрації та які не включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, здійснюється не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від них відповідної заяви, яку платник податків зобов'язаний подати у десятиденний строк після державної реєстрації (легалізації, акредитації чи засвідчення факту створення іншим способом).
Довідка про взяття на облік платника податків надсилається (видається) платникам податків - юридичним особам та відокремленим підрозділам юридичних осіб наступного робочого дня з дня взяття на облік за основним місцем обліку.
Підставою для взяття на облік (внесення змін, перереєстрації) відокремленого підрозділу іноземної компанії, організації, у тому числі постійного представництва нерезидента, є належна акредитація (реєстрація, легалізація) такого підрозділу на території України згідно із законом.
Для взяття на облік постійні представництва нерезидентів та відокремлені підрозділи іноземних юридичних осіб зобов'язані звернутися протягом 10 календарних днів з дня їх державної реєстрації (акредитації, легалізації) в установленому порядку або до початку провадження господарської діяльності, якщо така реєстрація не є обов'язковою згідно із законодавством, до органів державної податкової служби за своїм місцезнаходженням.
68. Порядок визначення суми податкового зобов’язання.
Контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, якщо:
1. платник податків не подає в установлені строки податкову (митну) декларацію;
2. дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках;
3. згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов'язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових) санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є контролюючий орган;
4. рішенням суду, що набрало законної сили, особу визнано винною в ухиленні від сплати податків;
5. дані перевірок щодо утримання податків у джерела виплати, в тому числі податкового агента, свідчать про порушення правил нарахування, утримання та сплати до відповідних бюджетів податків і зборів, передбачених ПодКУ, у тому числі податку на доходи фізичних осіб таким податковим агентом;
6. результати митного контролю, отримані після закінчення процедури митного оформлення та випуску товарів, свідчать про заниження або завищення податкових зобов'язань, визначених платником податків у митних деклараціях.
У разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.
Контролюючий орган надсилає (вручає) платнику податків податкове повідомлення-рішення.
Податкове повідомлення-рішення містить підставу для такого нарахування (зменшення) податкового зобов'язання та/або зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість; посилання на норму ПодКУ та/або іншого закону, контроль за виконанням якого покладено на контролюючі органи, відповідно до якої був зроблений розрахунок або перерахунок грошових зобов'язань платника податків; суму грошового зобов'язання, що повинен сплатити платник податку; суму зменшеного (збільшеного) бюджетного відшкодування та/або зменшення від'ємного значення результатів господарської діяльності або від'ємного значення суми податку на додану вартість; граничні строки сплати грошового зобов'язання та/або строки виправлення платником податків показників податкової звітності; попередження про наслідки несплати грошового зобов'язання або внесення виправлень до показників податкової звітності в установлений строк; граничні строки, передбачені цим Кодексом для оскарження податкового повідомлення-рішення.
У разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, орган державної податкової служби надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.
Податкова вимога може не надсилатися, якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Податкова вимога повинна містити відомості про факт виникнення грошового зобов'язання та права податкової застави, розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою, обов'язок погасити податковий борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк, попередження про опис активів, які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової застави, а також про можливі дату та час проведення публічних торгів з їх продажу.
69. Апеляційне узгодження суми податкового зобов’язання.
Податкове повідомлення-рішення про визначення суми грошового зобов'язання платника податків або будь-яке інше рішення контролюючого органу може бути скасоване контролюючим органом вищого рівня під час проведення процедури його адміністративного оскарження та в інших випадках у разі встановлення невідповідності таких рішень актам законодавства.
Процедура адміністративного оскарження рішень органів державної податкової служби є дворівневою.
Контролюючими органами вищого рівня є:
Державна податкова адміністрація України – для державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які у свою чергу є контролюючими органами вищого рівня для державних податкових інспекцій;
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи – для інших митних органів.
Рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій формі (та у разі потреби - з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати) протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується.
Скарги на рішення державних податкових інспекцій подаються до державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Скарги на рішення державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі подаються до Державної податкової адміністрації України.
Контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов'язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.
56.9. Керівник (або його заступник) відповідного контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги платника податків понад 20-денний строк, але не більше 60 календарних днів, та письмово повідомити про це платника податків до закінчення строку.
Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника контролюючого органу (або його заступника), така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.
Рішення Державної податкової адміністрації України та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.
Якщо контролюючий орган самостійно визначає грошове зобов'язання платника податків (тобто щодо окладних податків) за причинами, не пов'язаними з порушенням податкового законодавства, такий платник податків має право на адміністративне оскарження рішень контролюючого органу протягом 30 календарних днів, що настають за днем надходження податкового повідомлення-рішення (рішення) контролюючого органу.
Судове оскарження може бути здійснене шляхом подання позову до окружного адміністративного суду у межах строків давності (1095 днів) за місцезнаходженням позивача. Ухвалене судом рішення адміністративному оскарженню не підлягає.
70. Засоби забезпечення виконання податкового зобов’язання платників кодатків.
Існує два способи забезпечення податкового зобов’язання:
1) податкова застава;
2) адміністративний арешт платника податків.
З метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених ПодКУ, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.
Право податкової застави виникає у разі:
1. несплати у строки, встановлені ПодКУ, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку;
2. несплати у строки, встановлені ПодКУ, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим органом, - з дня виникнення податкового боргу.
Право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків
Майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.
Якщо майно платника податків є неподільним і його балансова вартість більша від суми податкового боргу, таке майно підлягає опису у податкову заставу у повному обсязі.
Платник податків може відчужувати майно, що перебуває у податковій заставі, тільки за згодою органу державної податкової служби, а також у разі, якщо орган державної податкової служби впродовж десяти днів з моменту отримання від платника податків відповідного звернення не надав такому платнику податків відповіді щодо надання (ненадання) згоди.
Майно платника податків звільняється з податкової застави з дня:
1. отримання органом державної податкової служби підтвердження повного погашення суми податкового боргу в установленому законодавством порядку;
2. визнання податкового боргу безнадійним;
3. прийняття відповідного рішення судом у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства;
4. отримання платником податків рішення відповідного органу про скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов'язання або його частини (пені та штрафних санкцій) внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження.
Адміністративний арешт майна платника податків (далі – арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.
Арешт майна може бути застосовано, якщо з'ясовується одна з таких обставин:
1. платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі;
2. фізична особа, яка має податковий борг, виїжджає за кордон;
3. платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби;
4. відсутні документи, що підтверджують державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідно до закону, дозволи (ліцензії) на здійснення господарської діяльності, торгові патенти, сертифікати відповідності реєстраторів розрахункових операцій;
5. відсутня реєстрація особи як платника податків в органі державної податкової служби, якщо така реєстрація є обов'язковою відповідно до ПодКУ, або коли платник податків, що отримав податкове повідомлення або має податковий борг, вчиняє дії з переведення майна за межі України, його приховування або передачі іншим особам;
6. платник податків відмовляється від проведення перевірки стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі;
7. платник податків не допускає податкового керуючого до складення акта опису майна, яке передається в податкову заставу.
Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, певні дії.
Арешт майна може бути повним або умовним.
Повним арештом майна визнається заборона платнику податків на реалізацію прав розпорядження або користування його майном. У цьому випадку ризик, пов'язаний із втратою функціональних чи споживчих якостей такого майна, покладається на орган, який прийняв рішення про таку заборону.
Умовним арештом майна визнається обмеження платника податків щодо реалізації прав власності на таке майно, який полягає в обов'язковому попередньому отриманні дозволу керівника відповідного органу державної податкової служби на здійснення платником податків будь-якої операції з таким майном. Зазначений дозвіл може бути виданий керівником органу державної податкової служби, якщо за висновком податкового керуючого здійснення платником податків окремої операції не призведе до збільшення його податкового боргу або до зменшення ймовірності його погашення.
Арешт на майно може бути накладено рішенням керівника органу державної податкової служби (його заступника), обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом. Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку.
Припинення адміністративного арешту майна платника податків здійснюється у зв'язку з:
1. відсутністю протягом зазначеного строку рішення суду про визнання арешту обґрунтованим;
2. погашенням податкового боргу платника податків;
3. усуненням платником податків причин застосування адміністративного арешту;
4. ліквідацією платника податків, у тому числі внаслідок проведення процедури банкрутства;
5. наданням відповідному органу державної податкової служби третьою особою належних доказів про належність арештованого майна до об'єктів права власності цієї третьої особи;
6. скасуванням судом або органом державної податкової служби рішення керівника органу державної податкової служби (його заступника) про арешт;
7. прийняттям судом рішення про припинення адміністративного арешту;
8. пред'явленням платником податків документа, що підтверджує державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідно до закону, дозволів (ліцензій) на провадження діяльності, торгових патентів, сертифікатів відповідності реєстраторів розрахункових операцій;
9. фактичним проведенням платником податків інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, у тому числі зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки.
71. Поняття державних та місцевих видатків.
Державні видатки — це грошові відносини з приводу розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування загальнодержавних потреб соціально-економічного розвитку.
Місцеві видатки – це публічні видатки, здійснені з метою фінансування місцевих потреб соціально-економічного розвитку (органи місцевого самоврядування, комунальні освітні, лікувальні заклади й установи тощо).
Групи державних видатків за предметною ознакою:
- на державне управління;
- на соціальні потреби;
- на народне господарство і підтримання економіки;
- на національну оборону;
- за роллю у відтворювальному процесі:
- на сферу матеріального виробництва;
- на невиробничу сферу;
- на створення державних резервів
Групи державних видатків за економічним змістом:
- заробітна плата;
- стипендія;
- пенсії і допомоги;
- медикаменти;
- харчування;
- канцелярські витрати;
- витрати на поточний і капітальний ремонт.
Видатки держави можна класифікувати на поточні і видатки на розвиток; у зв'язку з розподілом державного та місцевих бюджетів на загальний і спеціальний видатки можна класифікувати на такі:
1) пов'язані з фінансуванням діючих установ, учбових закладів, соціальних програм тощо;
2) пов'язані із окремими, спеціальними заходами, програмами.
Принципи фінансування державних видатків:
— плановість;
— безоплатність;
— безповоротність;
— цільове спрямування коштів;
— ефективність використання коштів;
— фінансування в міру виконання плану;
— оптимальне поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел;
— додержання режиму економії;
— здійснення контролю за використанням коштів.
72. Бюджетне фінансування: поняття та принципи.
Бюджетне фінансування являє собою безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів та забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій. Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Саме це є одним зі специфічних принципів бюджетного фінансування поряд із загальними принципами здійснення видаткової політики. Винятком із загального правила є фінансування незапланованих заходів, пов'язаних із стихійним лихом, епідеміями, ліквідацією втрат від катастроф тощо. У такому разі кошти на покриття витрат виділяються як з місцевих, так і з державного (зокрема, з Резервного фонду Кабінету Міністрів України) бюджетів.
Ще одним спеціальним принципом бюджетного фінансування є фінансування бюджетних установ на основі встановлених економічно і науково обґрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.
Розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування. Так, з державного бюджету отримують фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади, що підпорядковані безпосередньо міністерствам України, державним комітетам та відомствам. Інші бюджетні установи фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів.
Відповідно до ст. 86 Бюджетного кодексу України розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. З бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів.
З бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. У свою чергу видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України, здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. Через бюджети міст Києва та Севастополя фінансуються усі три передбачені групи видатків.
У видаткових відносинах беруть участь щонайменше три суб'єкти. Владною стороною виступають Міністерство фінансів України, яке складає розпис видатків, і Державне казначейство, яке дозволяє користуватися бюджетними призначеннями (асигнуваннями). Останнє може поновлювати або припиняти фінансування бюджетних установ залежно від стану додержання фінансової дисципліни.
Посередником виступає уповноважений банк, де відкрито єдиний казначейський, особовий та реєстраційний рахунки бюджетної установи. Банк здійснює контроль за витрачанням готівки, порядком сплати податків і обов'язкових зборів, порядком списання коштів з рахунку. Третім учасником видаткових правовідносин є або розпорядник бюджетних коштів, або безпосередній отримувач бюджетних коштів. Жоден із суб'єктів не має права оперативної самостійності.
73. Поняття та порядок бюджетно-кошторисного фінансування.
Сутність кошторисного режиму фінансування полягає в тому, що державні та комунальні установи невиробничої сфери одержують на свої видатки бюджетні асигнування з державного та відповідних місцевих бюджетів на основі кошторисів. Кошториси складаються на кожний рік і затверджуються, як правило, розпорядниками вищого рівня, якщо інше не передбачено законодавством.
Відповідно до затвердженого Постановою КМУ «Порядку складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ»,кошторис бюджетної установи – основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов’язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень.
Кошторис має такі складові частини:
а) загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією видатків бюджету на виконання бюджетною установою основних функцій або розподіл надання кредитів з бюджету за класифікацією кредитування бюджету;
б) спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією видатків бюджету на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних з виконанням установою основних функцій, або розподіл надання кредитів з бюджету згідно із законодавством за класифікацією кредитування бюджету.
Форма кошторису затверджується Мінфіном.
Зведені кошториси, зведені плани асигнувань загального фонду бюджету, зведені плани надання кредитів із загального фонду бюджету та зведені плани спеціального фонду – це зведення показників індивідуальних кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, що складаються головним розпорядником для подання Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам.
Зведені кошториси не затверджуються.
За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Головні розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи в особі їх керівників, які отримують повноваження шляхом встановлення їм бюджетних призначень.
Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня – розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього.
Розпорядники нижчого рівня, до сфери управління яких належать інші розпорядники нижчого рівня, в процесі складання, розгляду, затвердження та виконання кошторисів застосовують до них положення цього Порядку, визначені для головних розпорядників.
Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників відомості про граничні обсяги видатків бюджету та надання кредитів з бюджету загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є підставою для складання проектів кошторисів.
На основі проектів зведених кошторисів головні розпорядники формують бюджетні запити, які подаються Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам для включення до проектів відповідних бюджетів у встановленому ними порядку.
У двотижневий строк з дня прийняття закону про Державний бюджет України, відповідного рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування.
Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із законодавством повинні бути визначені на основі нормативів, і видається відповідно Мінфіном, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, головним розпорядником.
Кошториси, плани асигнувань загального фонду бюджету, плани надання кредитів із загального фонду бюджету, плани спеціального фонду, помісячні плани використання бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів повинні бути затверджені протягом 30 календарних днів після затвердження розписів відповідних бюджетів.
Кошторис затверджується за загальним і спеціальним фондами на рік без розподілу за періодами в обсязі, який дорівнює сумі цих фондів.
74. Правові засади загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Діяльність фондів державного соціального страхування регулюється передусім Законом України «Про страхування», Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням», ЗУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та Постановою Правління Пенсійного фонду України «Про затвердження Положення про Державний реєстр загальнообов’язкового державного соціального страхування».
Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Страхування може бути добровільним або обов'язковим.
Обов'язкові види страхування, які запроваджуються законами України, мають бути включені до Закону України «Про страхування».
Страховий ризик – певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.
Страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Страхова сума – грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку.
Страхова виплата – грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.
Страхове відшкодування – страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.
Франшиза – частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.
Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) – плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування.
Страховий тариф – ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування.
Фонди соціального страхування – державні заклади, які створюються для здійснення державних програм соціального страхування.
Фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування – Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України.
75. Державний та муніципальний кредит. Правове регулювання державного боргу.
Існування державного чи муніципального кредиту тісно пов'язано з такими фінансово-правовими категоріями як державний або муніципальний борг. Державний і муніципальний кредит, де держава або муніципальне утворення є позичальниками, відображається в сумах державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим або боргу місцевого самоврядування.
Згідно з положеннями Бюджетного кодексу, державний борг — це загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення; місцевий борг – це загальна сума боргових зобов'язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення.
Загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України.
У разі перевищення цієї граничної величини Кабінет Міністрів України зобов'язаний вжити заходів для приведення такого загального обсягу боргів у відповідність із положеннями Бюджетного кодексу.
Загальний обсяг місцевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста боргу (без урахування гарантійних зобов'язань, що виникають за кредитами (позиками) від міжнародних фінансових організацій) станом на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 200 відсотків (для міста Києва - 400 відсотків) середньорічного індикативного прогнозного обсягу надходжень бюджету розвитку (без урахування обсягу місцевих запозичень та капітальних трансфертів (субвенцій) з інших бюджетів), визначеного прогнозом відповідного місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди.
У разі перевищення цієї граничної величини Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна міська рада зобов'язані вжити заходів для приведення такого загального обсягу боргу у відповідність із положеннями Бюджетного кодексу.
Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування встановлюється на кожний бюджетний період відповідно законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет.
Кредити (позики) від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів) залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і відносяться до державних зовнішніх запозичень. Кошти для реалізації таких інвестиційних програм (проектів), а також витрати на обслуговування та погашення відповідних кредитів (позик) передбачаються у законі про Державний бюджет України протягом усього строку дії кредитних договорів. Відповідні міжнародні договори не потребують ратифікації, якщо інше не встановлено законом.
Місцеві зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад триста тисяч жителів за офіційними даними органів державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення місцевих запозичень. При цьому місцеві зовнішні запозичення шляхом отримання кредитів (позик) від міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські ради.
Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі Міністра фінансів України або особі, яка виконує його обов'язки, за дорученням Кабінету Міністрів України.
Право на здійснення місцевих запозичень у межах, визначених рішенням про місцевий бюджет, належить Автономній Республіці Крим, територіальній громаді міста в особі керівника місцевого фінансового органу за дорученням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міської ради.
76. Публічно правові аспекти регулювання банківської діяльності.
77. Банківська система України: поняття та структура.
Банківська система — організаційна сукупність різних видів банків у їх узаємозв’язку, що існує в тій або іншій країні в цілком визначений історичний період. Українська банківська система є централізованою, дворівневою.
Перший рівень – Національний банк України. Другий рівень – інші банки (загалом їх 198: комерційні банки та філіали іноземних банків).
Класифікації банків:
а) державні (100% статутного капіталу належить державі. Їх 2 – Ощадбанк й Укрексімбанк);
б) приватні;
в) іноземні;
г) змішані;
2) за організаційно-правовою формою:
а) акціонерні товариства (наявні акціонери, що більше акцій – то більше голосів);
б) кооперативні банки (їх мало, створені для взаємокредитування; незалежно від розміру паю від 1 учасника – 1 голос);
3) за спеціалізацією:
а) універсальні;
б) спеціалізовані (понад 50% операцій – операції 1-го виду):
- ощадні;
- інвестиційні;
- іпотечні;
- розрахункові (клірингові);
4) за територіальним охопленням:
а) місцеві;
б) регіональні;
в) національні;
г) міжнародні.
78. Загальна характеристика правового статусу Національного банку України та його основні завдання.
Ст. 2 Закону «Про Національний банк України» встановила, що НБУ є центральним банком нашої країни, особливим центральним органом державного управління.
Правовий статус НБУ винятковий: з одного боку, НБУ — орган державного управління і тільки йому надані Конституцією України і законодавством широкі повноваження щодо управління грошово-кредитною системою України, з другого боку, НБУ — юридична особа, яка має право укладати цивільно-правові угоди з державою та комерційними банками, тобто НБУ має подвійну правову природу. Управління грошово-кредитною діяльністю НБУ здійснює адміністративними методами за допомогою владних приписів й економічними методами — шляхом укладання різноманітних угод та правочинів із комерційними банками.
Відповідно до Конституції України, основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
Стаття 7 ЗУ «Про НБУ» визначає інші функції, що виконує Національний банк:
1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;
2) є єдиним емісійним центром – монопольно здійснює емісію національної валюти України й організує її обіг;
3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
8) здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;
9) здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;
10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;
11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банку;
12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;
15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;
16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;
19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;
20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;
21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;
22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;
23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.
Керує діяльністю НБУ Голова Національного банку, що призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України строком на сім років.
Голова Національного банку має чотирьох заступників (у тому числі одного першого заступника), які ним призначаються та звільняються за погодженням з Радою Національного банку.
Стратегічні питання НБУ вирішує Рада НБУ, строк повноважень членів якої становить 7 років. До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою.
Президент України призначає сім членів Ради Національного банку шляхом видання відповідного указу.
Верховна Рада України призначає сім членів Ради Національного банку шляхом прийняття відповідної постанови.
Правління Національного банку очолює Голова Національного банку.
Правління Національного банку складається з одинадцяти осіб: Голови Національного банку, заступників Голови Національного банку та керівників структурних підрозділів Національного банку, що забезпечують виконання Національним банком основної функції.
До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.
79. Форми державного регулювання банківської діяльності.
Відповідно до статті 66 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:
I. Адміністративне регулювання (надає прямі вказівки, що їх слід виконувати):
1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;
2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;
3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
4) нагляд за діяльністю банків;
5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.
II. Індикативне регулювання (непряме; регулювання економічними методами. Шляхом стимулів або стримувань/обмежень):
1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;
2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;
3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;
4) визначення процентної політики;
5) рефінансування банків;
6) кореспондентських відносин;
7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку;
9) імпорту та експорту капіталу.
80. Характерні особливості правового статусу комерційного банку як структурного елементу банківської системи України.
Банк – юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.
Банки є видом фінансових посередників, як і кредитні спілки.
Державна реєстрація юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, проводиться таким чином: уповноважена засновником особа подає документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, після погодження Національним банком України статуту цієї особи.
Національний банк України приймає рішення про погодження статуту або про відмову в погодженні статуту не пізніше тримісячного строку з дня подання повного пакета документів.
Юридична особа набуває статусу банку і право на здійснення банківської діяльності виключно після отримання банківської ліцензії та внесення відомостей про неї до Державного реєстру банків.
Юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, зобов'язана протягом року з дня державної реєстрації подати Національному банку України документи для отримання банківської ліцензії.
Національний банк України приймає рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні протягом двох місяців з дня отримання повного пакета документів. У разі реорганізації банку за результатами процедури тимчасової адміністрації рішення про надання банківської ліцензії приймається Національним банком України протягом трьох днів з дня отримання повного пакета документів.
Національний банк України вносить відомості про юридичну особу до Державного реєстру банків одночасно з прийняттям рішення про надання банківської ліцензії.
До банківських послуг належать:
1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб;
2) відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах;
3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку.
Банк має право надавати своїм клієнтам (крім банків) фінансові послуги, у тому числі шляхом укладення з юридичними особами (комерційними агентами) агентських договорів. Перелік фінансових послуг, що банк має право надавати своїм клієнтам (крім банків) шляхом укладення агентських договорів, встановлюється Національним банком України. Банк зобов'язаний повідомити Національний банк України про укладені ним агентські договори.
Банк, крім надання фінансових послуг, має право здійснювати також діяльність щодо:
1) інвестицій;
2) випуску власних цінних паперів;
3) випуску, розповсюдження та проведення лотерей;
4) зберігання цінностей або надання в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа;
5) інкасації коштів та перевезення валютних цінностей;
6) ведення реєстрів власників іменних цінних паперів (крім власних акцій);
7) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських та інших фінансових послуг.
Банківські операції поділяються на:
1) а) активні – з розміщення коштів;
б) пасивні – із залучення коштів;
в) комісійні – надання послуг, за які банк стягує комісію;
2) а) що становлять безпосередній предмет діяльності;
б) що мають допоміжне значення (придбання техніки, канцелярії, консалтингові);
в) небанківські угоди, не заборонені законодавством (оренда, участь в інших підприємствах).
Банки виконують також такі кредитні операції:
1) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені;
2) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
3) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);
4) лізинг.
81. Особливості правового регулювання порядку створення та реєстрації банків та ліцензування банківських операцій.
Державна реєстрація юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, проводиться таким чином: уповноважена засновником особа подає документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, після погодження Національним банком України статуту цієї особи.
Національний банк України приймає рішення про погодження статуту або про відмову в погодженні статуту не пізніше тримісячного строку з дня подання повного пакета документів.
Юридична особа набуває статусу банку і право на здійснення банківської діяльності виключно після отримання банківської ліцензії та внесення відомостей про неї до Державного реєстру банків.
Юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, зобов'язана протягом року з дня державної реєстрації подати Національному банку України документи для отримання банківської ліцензії.
Національний банк України приймає рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні протягом двох місяців з дня отримання повного пакета документів. У разі реорганізації банку за результатами процедури тимчасової адміністрації рішення про надання банківської ліцензії приймається Національним банком України протягом трьох днів з дня отримання повного пакета документів.
Національний банк України вносить відомості про юридичну особу до Державного реєстру банків одночасно з прийняттям рішення про надання банківської ліцензії.
82. Правові гарантії захисту інтересів власників банківських рахунків.
Банківська система в будь-якій країні є важливою складовою економіко-господарського механізму. З метою забезпечення її стабільного та ефективного функціонування держава створює ряд гарантій банківської діяльності, чинне місце серед яких займає банківська таємниця. Під банківською таємницею в Україні розуміється інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.
До банківської таємниці, зокрема, відносяться відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України; операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів; системи охорони банку та клієнтів; коди, що використовуються банками для захисту інформації; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація.
Законом віднесено до банківської таємниці інформацію про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта банку, її керівників, напрями діяльності.
Як відомо, в Україні відповідно до Законів України “Про банки і банківську діяльність” та “Про національний банк України” здійснюється банківський нагляд. Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників. Очевид-но, що в процесі здійснення банківського нагляду в наглядної інстанції може накопичитися значний обсяг банківської інформації конфіденційного характеру. У зв’язку з цим інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, також становить банківську таємницю. У разі заподіян-ня банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.
83. Правові засади банківського контролю та нагляду.
Банківське регулювання—одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.
Головна мета банківського регулювання й нагляду—безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Національний банк здійснює функції банківського регулювання й нагляду за діяльністю банків у межах та в порядку, передбачених законодавством України.
З метою здійснення функцій банківського регулювання Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади й органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України та не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України, а також можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України.
Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:
1) адміністративне регулювання:
- реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;
- встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;
- застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
- нагляд за діяльністю банків;
- надання рекомендацій щодо діяльності банків;
2) індикативне регулювання:
- встановлення обов'язкових економічних нормативів;
- визначення норм обов'язкових резервів для банків;
- встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;
- визначення процентної політики;
- рефінансування банків;
- кореспондентських відносин;
- управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
- операцій з цінними паперами на відкритому ринку;
- Імпорту та експорту капіталу.
84. Заходи впливу , що застосовуються Національним банком України за порушення комерційними банками вимог банківського законодавства.
У разі порушення банками чи іншими особами, які є об'єктом перевірки Національного банку, вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів Національного банку або здійснення ними ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк застосовує заходи впливу адекватно до допущених порушень.
Національний банк застосовує до банків заходи впливу, до яких належать:
1) письмове застереження щодо припинення порушення та вживання необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;
2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення або плану реорганізації банку;
3) укладення письмової у годи з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;
4) розпорядження щодо зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
5) розпорядження щодо встановлення для банку підвищених економічних нормативів;
6) розпорядження щодо підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
7) розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;
8) розпорядження щодо заборони надавати бланкові кредити;
9) розпорядження щодо накладання штрафів на: керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;
10) розпорядження щодо тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку, використовувати право голосу придбаних акцій (часток чи паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;
11) розпорядження щодо тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;
12) розпорядження щодо примусової реорганізації банку;
13) розпорядження щодо призначення тимчасової адміністрації;
14) відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку.
Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі:
• результатів інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій;
• результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;
• результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення.
85. Грошова система та її структура.
Грошова система – це форма організації обігу грошей у даній країні, що склалася історично та закріплена законом. Грошова система складається з кількох елементів.
Основним елементом грошової системи є грошова одиниця. В Україні після проведеної у вересні 1996 року грошової реформи єдиним законним засобом платежу, що застосовується без обмежень, є гривня. Гривня має десяткову систему поділу, як і більшість інших грошових одиниць світу: 1 гривня = 100 копійок.
Наступним елементом грошової системи є види грошових державних знаків.
Видами державних грошових знаків є:
- монети (грошові знаки, виготовлені з металу встановлених законом ваги і форми, що використовуються як засіб грошового обігу та платежу
- банкноти (від англ. bank-note – банківський білет) – банківські білети, кредитні знаки грошей, безтермінові грошові зобов'язання емісійного банку, виготовлені з паперу або пластика, зазвичай прямокутної форми.
Також передбачені казначейські білети, але фактично їх немає.
Ще одним елементом грошової системи є валютний курс – вираз цінності національної валюти через валюти інших держав. Існує плаваючий валютний курс, фіксований валютний курс і валютний коридор.
Плаваючий валютний курс – різновид валютного курсу, що вільно змінюється та зумовлює використання механізму валютного регулювання.
Фіксований валютний курс – офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначеннях в законодавчому порядку валютних паритетах. Він допускає закріплення змісту національних грошових одиниць безпосередньо в золоті або доларах США при строгому обмеженні коливань ринкових курсів валют у межах одного відсотка.
Валютний коридор – межі коливання валютного курсу, що встановлюються як спосіб його державного регулювання і підтримуються центральним банком через закупівлю та продаж валюти.
Також елементами грошової системи є порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаків та правила вивозу й ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків.
86. Правові засади готівкового грошового обігу.
Грошовий обіг – це рух грошової маси у готівковій і безготівковій формах. Стаття 99 Конституції України визначила грошову одиницю як гривню, а ЗУ «Про Національний банк України» зазначив, що гривня складається зі 100 копійок.
Фінансово-правові норми, які вміщені у ст. 33 і ст. 40 ЗУ «Про Національний банк України» та визначають емісійне право НБУ, можна об’єднати в чотири групи:
1) такі, які регулюють організацію грошової системи (виготовлення та зберігання банкнот і монет; створення резервних фондів банкнот і монет; встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків; встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет);
2) організацію обігу готівки (встановлення правил випуску в обіг, зберігання, переведення, вилучення й інкасації готівки);
3) визначення порядку касових операцій для банків, інших фінансових установ, підприємств й організацій. Порядок касових операцій, встановлених Національним банком України, поширюється на всіх юридичних осіб;
4) визначення порядку безготівкових розрахунків. Національний банк України встановлює правила, форми та стандарти розрахунків банків й інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням паперових й електронних грошей.
Цими нормами розкриваються повноваження НБУ як єдиного органу держави, якому надане право емісії національної валюти.
Загальні засади регулювання грошового обігу в Україні регулюються Конституцією України, законами України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про зв'язок», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», іншими актами законодавства України та нормативно-правовими актами НБУ, а також Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами з інкасо Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати й іншими міжнародно-правовими актами.
87. Безготівкові розрахунки у фінансово-правових відносинах.
Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, які здійснюються шляхом записів за рахунками в банках, коли гроші списуються банками з рахунку платника і зараховуються на рахунок одержувача.
Правова форма безготівкового розрахунку — це правила документообігу, які встановлені законодавством і банківською практикою.
Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління НБУ № 22 від 21 квітня 2004 р., встановила такі правові форми безготівкових розрахунків:
— платіжне доручення;
— платіжна вимога-доручення;
— платіжна вимога;
— розрахунковий чек;
— акредитив;
— банківські платіжні картки;
— вексель.
Платіжне доручення — розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку вказаної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача. Платіжне доручення приймається банком протягом 30 календарних днів з дати його виписки, не рахуючи дня виписки, у разі, якщо сума доручення не перевищує суму, яка є на рахунку платника. Серед реквізитів слід відзначити дату валютування, яка не може бути пізніше 10 календарних днів після складання платіжного доручення (дата валютування – зазначена платником у розрахунковому документі або в документі на переказ готівки дата, починаючи з якої кошти, переказані платником отримувачу, переходять у власність отримувача. До настання дати валютування сума переказу обліковується в банку, що обслуговує отримувача, або в установі - члені платіжної системи), та призначення платежу.
Платіжна вимога – розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або в разі договірного списання отримувача до банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми коштів з рахунку платника на рахунок отримувача.
Платіжна вимога-доручення — це розрахунковий документ, що складається з 2 частин — верхньої та нижньої. На верхній частині одержувач вписує свої вимоги до платника про сплату певної суми коштів і відсилає це безпосередньо платнику. Платник (за згодою сплатити суму, виставлену одержувачем) заповнює нижню частину документа і передає в банк, який його обслуговує.
Розрахункові чеки використовуються тільки у безготівкових розрахунках. Чеки брошуруються у чекові книжки (готуються банкнотно-монетним двором Національного банку України). Оплата по цій формі розрахунків завжди гарантована. Клієнт банку подає у банк-емітент 2 заяви: на видачу чекової книжки і доручення на бронювання суми коштів, на яку клієнт одержує чекову книжку.
Чекодавець видає чек під час здійснення платежу за отримані товари чи послуги. Банківські правила вимагають, щоб чекодержатель одержував чек безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого оформлені документи про отримання продукції або послуг.
Акредитивна форма розрахунків регулюється нормами Інструкції НБУ «Про безготівкові розрахунки в національній валюті» й Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів в редакції 1993 р., у частині, що не суперечить законодавству України.
Акредитив — договір, що містить зобов'язання банку-емітенту, згідно з яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара (особи, якій призначається платіж) чи доручає іншому (виконуючому) банку здійснити платіж на умовах, визначених в акредитивній заяві.
Отже, в акредитиві є 4 учасники: платник, банк-емітент (між ними укладається договір про акредитив, що захищає права платника, який доручає банку здійснити платіж на користь бенефіціара в обмін на вказані в договорі документи), виконуючий банк, бенефіціар (по суті, отримувач).
Види акредитиву:
1) відкличний (банк може анулювати/змінювати умови без попереднього повідомлення бенефіціара) і безвідкличний (не може);
2) покритий (платник гроші резервує) і непокритий (банк-емітент гарантує оплату за рахунок банківського кредиту).
Залік взаємної заборгованості — це розрахунки, коли взаємні зобов'язання погашаються в рівнозначних сумах, а за різницею здійснюється платіж на загальних підставах та за національним законодавством — Законом України «Про обіг векселів в Україні», Законом України «Про цінні папери і фондову біржу», а також законами України про приєднання України до відповідної Женевської конвенції 1930 р. й Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі, затвердженим Женевською конвенцією 1930 р., з урахуванням застережень, обумовлених додатком II цієї конвенції; Женевською конвенцією 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі та Женевською конвенцією 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів.
Вексель — це цінний папір, який підтверджує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити векселедержателю певну суму коштів після настання певного терміну.
Банківська платіжна картка — стандартизований пластиковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого клієнту надається змога здійснювати операції сплати за товари, послуги й отримувати готівкові кошти.
88. Поняття , правові засади та принципи валютного регулювання.
Як правило, розрізняють три правові валютні режими, які використовуються державами:
а) режим державної валютної монополії (яка була в СРСР);
б) режим валютного регулювання (наприклад, в Україні такий режим установлено згаданим Декретом Кабінету Міністрів України);
в) режим вільно конвертованої валюти.
Перелік складових, які характеризують тип валютного режиму, свідчить про те, що ці відносини складні й регулюються не тільки нормами фінансового, а і конституційного, адміністративного, цивільного і кримінального права, тому валютні правовідносини — це врегульовані правовими (у нашому випадку — в курсі фінансового права — фінансово-правовими) нормами суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення валютних операцій, проведення валютного контролю і регламентування валютного обігу.
Під валютним регулюванням розуміють діяльність уповноважених державою органів по регламентації порядку обігу валютних цінностей та здійснення валютних операцій.
Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є:
— валютні інтервенції;
— девальвація та ревальвація валют;
— дисконтна (облікова) політика;
— управління валютними резервами (диверсифікація);
— валютні обмеження.
Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий.
Девальвація — офіційне зниження курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць.
Ревальвація — офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць.
Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та для збереження валютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (облікової ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, динаміку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін. Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.
Важливим методом валютного регулювання є управління офіційними валютними резервами. Валютні резерви — це запаси резервних активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов'язань, а також, у разі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.
Валютні обмеження являють собою сукупність заходів та нормативних правил, установлених у законодавчому або адміністративному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги в платіжному балансі, підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці та досягнення інших цілей. Форми валютних обмежень досить різноманітні. Вони виявляються у встановленні певного розміру продажу валютних надходжень експортерів, іноді в ліцензуванні продажу іноземної валюти імпортерам, а також у формі заборони на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних дозволів, в обмеженні прав фізичних осіб на володіння та розпорядження іноземною валютою.
Одним із методів валютного регулювання є обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій. Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резидентами — одна з форм організації валютного ринку, яка значною мірою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм організації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офіційні золотовалютні резерви.
89. Валютний контроль: поняття, мета, правове регулювання.
Валютний контроль – це система контролю, основним завданням якого є забезпечення дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій.
Контроль за валютними операціями, які проводять резиденти і нерезиденти через банки, здійснюють уповноважені банки. Оскільки ці операції повинні проводитися виключно через банки, саме вони вважаються агентами валютного контролю. Правовою базою здійснення валютного контролю є «Положення про валютний контроль», затверджене постановою Національного банку України № 49 від 8 лютого 2000 р.
Валютний контроль здійснюють також:
— органи Державної митної служби за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України;
— органи Державної податкової служби;
— Міністерство зв'язку України за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.
Національний банк, уповноважені банки, які є агентами валютного контролю, здійснюють контроль за валютними операціями резидентів і нерезидентів, відповідності їх дій до чинного законодавства, умовам ліцензій, дотриманню положення про відповідальність за порушення валютних операцій.
90. Суб'єкти валютного контролю та їх контрольні повноваження.
Суб’єкти, що здійснюють валютний контроль, поділяються на дві групи. До першої групи належать органи валютного контролю. Відповідно до п. 1 ст. 12 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", головним органом валютного контролю є Національний банк України, який:
- здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів;
- забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з валютним законодавством України.
Органом валютного контролю є також Державна податкова адміністрація України. Відповідно до п. 1 ст. 8 Закону "Про державну податкову службу в Україні" функцією Державної податкової адміністрації України є виконання безпосередньо, а також організація роботи державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов’язаної зі здійсненням контролю за додержанням законодавства про валютні операції.
Державна митна служба України як орган валютного контролю здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Другу групу суб’єктів, що здійснюють контроль за порядком проведення валютних операцій, становлять агенти валютного контролю. На відміну від органів валютного контролю агенти не мають права видавати нормативно-правові акти, що регулюють порядок здійснення валютного контролю. Компетенція агентів валютного контролю обмежується реалізацією контрольних повноважень за додержанням валютного законодавства резидентами та нерезидентами.
Відповідно до п. 1.2. Положення про валютний контроль, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 08.02.2000 р. №49, функції агента валютного контролю - обов’язки уповноваженого банку, іншої фінансової установи та національного оператора поштового зв’язку, які отримали від Національного банку генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, щодо здійснення контролю за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці установи. Зміст такого контролю полягає в запобіганні уповноваженими банками, іншими фінансовими установами та національним оператором поштового зв’язку проведенню резидентами і нерезидентами через ці установи незаконних валютних операцій та/або своєчасному інформуванню уповноваженими банками, іншими фінансовими установами та національним оператором поштового зв’язку у випадках та в порядку, установлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних операцій.