Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лев Миколайович Толстой
Початок. Лев Миколайович Толстой – класик світової романістики, моральний мислитель, «учитель життя». Його ім’я входить до сузір’я імен російських письменників (І. Тургенєв, Ф. Достоєвський і А. Чехов), відомих освіченим читачам в усіх частинах світу. Романи й оповідання митця перевидаються й екранізуються. Тільки одна «Анна Кареніна» існує в десятках кіноверсій. Така слава цілком заслужена, тому що зроблена Толстим духовна робота – грандіозна й велична. Це не тільки оригінальні витвори красного письменства, а й соціальне та релігійне вчення, яке стало помітним культурним явищем на межі ХІХ і ХХ ст.
Народився Л.Толстой 1828 р. і походив із родини, яка належала до російської аристократії. Хлопчик рано осиротів. Освіту почав отримувати в Казанському університеті, з якого швидко залишив, незадоволений тим, чого і як там навчали. Незалежному й обдарованому юнаку вже тоді більше подобалося самотужки просуватися в духовному світі, а не користуватися готовими шаблонами – властивість, яку Толстой зберіг до кінця своїх днів. Протягом тривалого життя (а помер письменник у віці 82 років) він досконало вивчив кілька мов. Наприклад, коли, вже похилою людиною, Толстой засумнівався в правильності перекладу Біблії російською, то опанував грецьку та давньоєврейську, щоб правильно витлумачити Святе Письмо. Письменник жваво відгукувався на всі інтелектуальні події і мав колосальну ерудицію. В його спробах бути універсальним є щось таке, що нагадує титанів: Толстой не тільки писав книги, а й будував школи, в яких сам викладав, займався господарчими й адміністративними справами, вважав своїм обов’язком працювати фізично.
Літературна біографія Толстого розпочалася 1852 р., коли у некрасівському часописі «Сучасник» була надрукована його повість «Дитинство». Її проводженням стали «Отроцтво» (1854) та «Юність» (1857) – автобіографічні твори, які склалися в трилогію. Новим словом у російській баталістиці стали оповідання про війну на Кавказі (1853 – 1856) та «Севастопольські оповідання» (1855 – 1856). Їхній публікації передувала служба Толстого на південних кордонах імперії, а також участь у Кримській війні, під час якої письменник зарекомендував себе сміливим офіцером-артилеристом: за відвагу його було нагороджено орденом та двома медалями. Військовий досвід відіграв велику роль у становленні майбутнього романіста – без кримських подій не було б «Війни і миру». На твори молодого письменника позитивно відреагувала російська критика. Зокрема, М.Г.Чернишевський підкреслив такі особливості художнього мислення Толстого, як уміння розкривати «діалектику душі» людини і його «чистоту морального почуття».
Після відставки (1856) Л.Толстой відбув у закордонну подорож різними країнами Європи. Це ще більше розширило його світогляд. На початку 1860-х рр. його переповнювали реформаторські ідеї. Коло інтересів Толстого в той момент широке: він вчителює, видає педагогічний журнал, перебудовує маєток Ясна Поляна, виступає посередником між поміщиками й колишніми кріпаками. Не припиняється і його письменницька діяльність. 1856 р. побачило світ оповідання «Ранок поміщика» – ще один автобіографічний твір, у якому показана несумісність прожектів молодого землевласника-ідеаліста князя Дмитра Нехлюдова і реального життя хліборобів, яких він палав бажанням ощасливити. Значення оповідання у духовній еволюції Толстого полягає в тому, у ньому письменник вперше сформулював проблему, яка хвилювала його протягом наступних десятиліть: роз’єднаність Росії, несумісність народних ідеалів і звичаїв освічених класів. Пізніше він намагався розв’язати її не тільки літературно, а й практично – працюючи у полі як звичайний селянин.
Толстого завжди захоплювали моральні питання, він мріяв про досягнення ідеалу духовної гармонії. Ще за молодих років Лев Миколайович вів щоденник, у якому засуджував себе й аналізував власні вчинки, у такий спосіб сподіваючись вдосконалити себе. Цілком закономірно, що аналогічні питання ставали темами його літературних творінь: оповідань «Нотатки маркера», «Два гусари», «Люцерн», «Три смерті», «Сімейне щастя» та ін.
Важливим етапом для Толстого стало захоплення ідеями Ж. Ж. Руссо, з його критикою цивілізації, ідеалом «природної людини». Услід за французьким мислителем молодий російський літератор вказував на необхідність повернення до принципів спонтанності та єдності з тими органічними ритмами, якими живе космос. Цей поворот толстовської думки відбився у повісті «Казаки». Її герой, молодий чоловік, намагається наблизитися до способу життя звичайних казаків, приятелює зі старим мисливцем Єрошкою, залицяється до дівчини Мар’яни. І хоча мрія Олєніна виявився утопією і станиця не прийняв його, сам Толстой не позбувся впливу руссоїзму. Протягом другої половини життя письменник розробив спеціальну програму «опрощення», яка передбачала відмову від зайвого, надмірного переобтяження людини здобутками соціального й науково-технічного поступу.
«Війна і мир». Напружена моральна робота Толстого, його практичні спроби реалізувати себе й удосконалити суспільство, письменницький досвід принесли йому духовний капітал, необхідний для здійснення масштабних літературних задумів. У віці 34 років він одружується і відчуває колосальне піднесення сил, результатом якого стає написання першого великого роману «Війна і мир» (1863 – 1869), панорами військових компаній і сімейних хронік у переломний момент історії Росії – період воєн із Наполеоном (1805 – 1812 рр.).
Жанрова своєрідність цього шедевру світового реалізму вже майже сто п’ятдесят років становить проблему для літературознавців. Найпоширеніша точка зору сьогодні – визначення твору як історичного роману-епопеї. Від роману в ньому такі риси, як показ життєвого шляху окремих персонажів П’єра Безухова, Андрія Болконського, Наташі Ростової. Розповідаючи про їхні життєві пригоди, письменник глибоко проникає всередину їхнього внутрішнього світу і водночас намагається звернути увагу читача на ті проблеми, які найбільше бентежать сучасне йому російське суспільство. Водночас погляд Толстого спрямований у минуле: він показує грандіозні події російської та європейської історії, які визначили долю Європи на довгі десятиліття. Це вже типова риса епопеї. Від епопеї у «Війні і мирі» також «примат загального над індивідуальним», а також великий обсяг і енциклопедичність: автор намагається представити картини російського суспільства широко й вичерпно. Отже, «романне» та «епопейне» начала у Толстого утворюють синтез.
Така незвична форма «Війни і миру» найкраще відповідає толстовському розумінню життя й людини. З його погляду, ідеальним станом може бути тільки єднання – баланс між окремим і загальним. Перевага кожного з них – дисгармонія. Індивідуалістичне самоствердження згубне для особистості, тільки через злиття з іншими вона може розкрити себе. Але й повне розчинення «я» в колективному – теж негативне явище, тому що веде до диктатури абстракції над конкретним, неповторним. Романне начало, відкрите індивіду, у Толстого врівноважується епопейним, загальнолюдським.
У романі «Війна і мир» відобразилися всі важливі для Толстого теми. Одна з них – єднання, яке становить собою не просту сукупність індивідів, механічно зібраних обставинами в одному місці, а духовну спільноту, пов’язану між собою єдиною вірою, певним набором цінностей: щирістю, любов’ю, гуманізмом, взаємодопомогою. У творі серед форм єднання письменник виділяє три: сімейну, загальнонародну та загальнолюдську. Говорячи про сімейну сферу, слід зазначити, що «Війна і мир» – унікальний роман в тому сенсі, що в ньому діють не окремі люди, а цілі роди: Ростови, Болконські, Курагіни, Друбецькі. Але не всі з них живуть за законами єднання. Якщо в будинку Ростових панує довіра, обожнювання ближніх і взаєморозуміння, і тому вони є чимось неподільним, вчинки Курагіних визначає егоїзм, і вони відокремлені один від одного. Тут вже про ніяке єднання не може йти мова, це не родина, не рід, а, за висловом П’єра Безухова, «безсердечна порода». Друга – народна – форма єднання проявляється під час війни, коли величезною сім’єю стає вся Росія. Усі розпорошені одиниці російського суспільства, якщо вони, звичайно, росіяни, перед загрозою французької навали починають розмірковувати в термінах: «батько», «мати», «син», «дочка». Нарешті, Толстой показує в романі найвищу форму єднання – любов до людства як цілісності. Ця ідея в творі виражається через ставлення автора до війни, «противної людському розуму і всій людській природі події». Її, як найвищу несправедливість і засіб роз’єднання народів, треба усунути, тому що, на думку Толстого, всі представники різних націй, незалежно від форми правління і мови – брати і сестри.
Прояви природності – ще одна тема, яка цікавить Толстого у «Війні і мирі». Письменник, пройшовши школу Руссо, цінує особистостей, які живуть за законами спонтанності, не бояться бути собою. Тому штучність і фальшивість – якості, які викликає незадоволення Толстого. Неприродними, з погляду романіста, є вищий світ, зібрання військових офіцерів, придворні кола. Штучності одних персонажів Толстой протиставляє щирість і відкритість інших, зокрема, родини Ростових і насамперед Наташі. Водночас Толстой не абсолютизує природність і усвідомлює, що як у будь-якого явища, в неї недоліки. Якщо вона не підтримується культурою, вихованням, індивід стає заручником пристрастей. Так сталося з Наташею, яка запалилася пристрастю до Анатоля Курагіна. Але визнаючи всі слабкості й недоліки своїх позитивних персонажів, автор безумовно підтримує їх, а не курагіних, друбецьких, шерер, адже краще все-таки мати справу з їхніми помилками й ексцесами їхніх вдач, ніж із лакованими і змертвілими світським пустунами та фальшивими політиками, бо щирість, хай і загнана в кут самою собою, письменником цінується вище за штучність і брехню.
Наступна велика тема роману «Війна і мир» – філософія історії. Письменник розвінчує тезу про роль особистості в суспільних процесах. З його погляду, її надто перебільшують, тому що остаточне рішення тієї чи іншої людини або вже запрограмоване заздалегідь, або ніяк не стосується істинного стану речей. Крім того, Толстой виражає песимістичний погляд щодо можливості пізнання історії взагалі. Письменник стверджує, що історія – це об’єкт, вищий за людські здібності, вона – закрита реальність, із її приводу можна тільки фантазувати, чим і займається більшість дослідників минулого, починаючи з Геродота і Плутарха. Водночас попри свій скептицизм і песимізм, Толстой виражає в романі переконання в існуванні іншої історії – внутрішньої, рушійними силами якої є духовні, моральні чинники. Дух «справжньої історії» в романі уособлює Кутузов, який діє в унісон з народними масами. Його протилежністю й «антигероєм» усього твору є Наполеон, який втілює індивідуалізм, надмірну самозакоханість людини, яка ставить себе вище за людство.
Світ, змальований Толстим у його романі-епопеї, постає заплутаним клубком тенденцій, процесів. Це нестримний потік подій, великих і малих, значних і непомітних. Він складається з воєн, народжень, смертей, шлюбів, штучного й порожнього маскараду і піднесення духовних прозрінь.
Між літературою і моральною проповіддю. З 1873 по 1877 р. тривала робота над романом «Анна Кареніна». Завершальна фаза роботи над твором збігається з наближенням духовної кризи, яку Л. Толстой переживає на початку 1880-х рр. Він описує, як одного разу вночі прокинувся з відчуттям, що неодмінно помре. Ця трагічна емоція показала йому всю суєтність і неморальність його ідеалів і способу життя. На той момент романіст уже був літнім чоловіком із великою родиною, і йому було дуже важко щось змінювати в собі, в побуті, до якого він звик. Проте примиритися з неправильним, з його погляду, станом речей Толстой також не міг. Письменник починає перевиховувати себе в дусі нової етики, яку сам для себе і розробляє. Він критикує православну релігію і російську державність, переписує Євангеліє, відмовляється від споживання м’яса, культивує «опрощення». Центральною тезою його вчення було непротивлення злу насильством. Основи духовності Толстой закликав шукати в народі й не вірив у авторитет науки, тому що вона нічим не може зарадити людині через її відокремленість від моральних питань. Суперечливими й парадоксальними були погляди письменника на призначення мистецтва і літератури. З одного боку, він не міг не розуміти їхньої цінності, тому що сам був великим митцем. З іншого боку, Толстой вважав прекрасними тільки ті твори, які повчали, показували шляхи спасіння. Романіст навіть відмовлявся від власних шедеврів, створених раніше. Естетичні погляди Толстого слабували на крайній утилітаризм, і це призводило до подвоєння його особистості: відомі випадки, коли, віддаючись красному письменству, цей класик російської літератури ховався від дружини і близьких.
Під впливом виступів Толстого з різних приводів оформився цілий громадський рух – «толстовство». Його прихильники жили в комунах, разом обробляли землю, намагалися очиститися релігійно, дотримувалися ідеалів непротивлення. Царський уряд переслідував їх, і вони вимушені були тікати до Сибіру, а то й емігрувати до різних країн і континентів (Канада, Австралія). Толстовські комуни на короткий час відродилися в Росії одразу після революції, але були остаточно знищені в період сталінських репресій.
Після кризи Толстой більше часу віддає публіцистичним творам, але створює й кілька справжніх шедеврів в середніх прозових жанрах (повісті «Холстомер. Історія одного коня» та «Смерть Івана Ілліча» (обидві 1886)). В останній автор змальовує передсмертні дні й години звичайного чиновника Івана Ілліча Головіна. У світовій літературі це один із небагатьох творів, у якому так вірогідно і з таким трагізмом показаний жах пересічної людини перед небуттям. Деякі толстовські теми цього періоду шокують новизною й відвертістю тематики. Так, у повістях «Крейцерова соната» і «Отець Сергій» письменник зірвав покривало з традиційного табу російської літератури – статевого питання. На цей момент припадає й інтерес Толстого до драматургії. Його перу належить декілька п’єс, краща з них – «Живий труп» – була написана 1900 р., а опублікована 1911 р.
Напередодні нового ХХ ст., у 1899 р., Толстой надрукував свій останній великий роман «Воскресіння». У ньому віддзеркалилися його моральні пошуки та етичні ідеали після кризи. Князь Дмитро Нехлюдов, головний герой твору, бере участь у засіданні суду присяжних під час процесу над повією Катюшею Масловою. В нещасній жінці персонаж несподівано впізнає дівчину, яку багато років тому сам же спокусив, зрадив і кинув напризволяще. Те давнє гріхопадіння зламало долю дівчини, і в неї не було іншого виходу, яка зайнятися проституцією. Маслову приречено до каторги. З Нехлюдовим відбувається духовна метаморфоза: відчуваючи свою провину перед жертвою, він мучиться морально. Його душа відроджується. За задумом письменника, твір повинен довести, що диво можливе, що такий грішник, як Нехлюдов, може змити з себе бруд і оновитися. Таке художнє завдання – свідчення тенденційності Толстого, проте митець у ньому не підкоряється пророку й проповіднику. В романі чимало новаторських рис, зокрема, подорож Нехлюдова за Катюшею до Сибіру дала автору змогу показати всі соціальні шари Росії з такою масштабністю й повнотою, як у жодному іншому творі російської літератури.
Діаграма 1. Духовні шукання Л. М. Толстого
Втеча з Ясної Поляни. Останні роки Толстого – не тихий вечірній спокій старого мудреця, який багато пожив і тепер може відпочити, а буря і боротьба. З погляду царського уряду, він був одіозною постаттю. Романіст виступав із пристрасним памфлетами проти несправедливостей. Один із них – «Не можу мовчати» – промова проти смертної кари. Іронічне зображення літургії в романі «Воскресіння» спричинило постанову Синоду, в якій констатувалося відпадіння Толстого від православної церкви. Письменник співчував прихильникам свого вчення, толстовцям, яких карали кримінальним судом. Нападати на самого Толстого служники режиму не наважувалися – це могло б призвести до гучного скандалу. Але той факт, що він, творець ідеї – був захищений, а його «апостоли» йшли за неї до в’язниць, завдавав йому ще гострішого болю. Неспокійно було і вдома у Толстого: його родина все менше й менше розуміла та підтримувала його. Самотній і пригнічений духовно, 1910 р. у віці 82 років він утік із Ясної Поляни і за декілька днів помер від запалення легенів на залізничній станції Астапово. Похорон Толстого перетворився на одну з найпотужніших масових акцій в історії Росії.
Велич Толстого. Духовний авторитет Толстого протягом його життя й одразу після смерті в Росії був незаперечний. До його маєтку Ясна Поляна тягнулися люди (письменники, художники, священики, політичні діячі, звичайні селяни тощо) з усіх кутків імперії. Він їх приймав, і в розмовах із ними перевіряв свої висновки, відкривав для себе нові аспекти російської дійсності. Зустрічі з Толстим відіграли значну роль у становленні таких класиків російської літератури, як А.Чехов, Максим Горький та багатьох інших.
Не меншим був вплив Толстого на європейську й світову культуру. Його популярність і значення нерідко затьмарювали галас навколо таких знакових постатей «кінця віку», як Г.Ібсен і Фр. Ніцше. На відміну від них, Толстой сприймався не тільки як апостол нігілізму (хоча пафос заперечення і руйнації у нього очевидний), а як мислитель, який поставив собі за мету знайти нові критерії моральності й християнської духовності. Не було жодного питання, жодної істотної проблеми, важливої для самоусвідомлення сучасного світу, яку Толстой не розглянув би: комунізм і соціалізм, занепад віри і релігійна свобода, роль насильства в історії і в особистому житті і статеве питання. Отже, перша причина його слави – діяльність Толстого-мислителя. Його теорії протягом ХХ ст. неодноразово знаходили прихильників у різних кутках Земної кулі. Він був одним з учителів Махатми Ганді. Толстой виявив тенденцію до універсальної релігії, тобто до створення такого вчення, в якому об’єднувались найкращі риси християнства, буддизму, мусульманства. Ця ідея користувалася широкою популярністю протягом 1920-х рр. Ненасильство стало одним із аргументів на користь пацифізму протягом Першої світової війни. Толстим зачитувалися французькі філософи-екзистенціалісти.
Проте, яким би не був внесок у світову культуру Толстого-мислителя, він не може зрівнятися зі значенням Толстого-письменника. Прийоми зображення війни, розроблені ним в романі «Війна і мир», стали школою для Е. Хемінгуея, М. Шолохова, В. Некрасова, усієї плеяди російських прозаїків, які писали про Другу світову війну. Не менш важливі для світового письменства прийоми зображення Толстим приватного життя індивіда. Від толстовського внутрішнього монологу як способу розкриття «діалектики душі» – лише один крок до «потоку свідомості» Дж.Джойса і В.Вульф. Засоби типізації, вивчення середовища приваблювали таких романістів ХХ ст., які продовжували традиції соціально-психологічної прози століття ХІХ, як Т. Манн, Р. Роллан. Цінним був досвід Толстого як творця особливого різновиду великої прозової форми – роману-епопеї: ним скористалися французькі автори «романів-потоків» (Р.Роллан, Р.Мартен дю Гар та ін.), автори романів-епопей в інших літературах.
«Aнна Кареніна»
«Роман із сучасного життя». 20 березня 1873 року дружина Льва Толстого Софія Андріївна пише у листі до своєї сестри: «Учора Льовочка цілком несподівано сів писати роман із сучасного життя. Сюжет роману – невірна дружина і вся драма, що походить від цього». Відтоді розпочинається робота над знаменитою книгою «Анна Кареніна». Наведені слова цікаві не тільки з історико-літературної точки зору, але й тим, що містять влучну характеристику філософії та естетики твору. Найвірогідніше, дружина Л. Толстого мала на увазі, що роман заглиблений у план повсякденного життя, адже одна з головних його тем – сімейна зрада і занурення у побут, розроблений з усіма деталями. Проте таким був лише первинний задум письменника. Упродовж подальшої роботи твір дедалі більше набуває панорамних і філософічних рис, доки не стає масштабною картиною російської дійсності 1870-х рр. Видатний німецький письменник ХХ ст. Томас Манн схарактеризував «Анну Кареніну» як «найбільший соціальний роман в усій світовій літературі».
Специфіка толстовського підходу полягає в тому, що у безпосередніх життєвих потоках, які несуть персонажів, поряд з їхніми суто особистими проблемами чільне місце посідають резонансні суспільні явища і події. За романом можна вивчати історію і культуру Російської імперії перших двох десятиліть після скасування кріпацтва. На сторінках «Анни Кареніної» розгортається хроніка життя російської провінції, вищого світу Санкт-Петербурга і московської інтелігенції. У шостій частині роману Левін, Облонський і Васенька Вєсловський їдуть на полювання, де, замість традиційних для мисливців тем, обговорюють залізничні концесії і сутички між великою буржуазією і столбовим дворянством. Читаючи роман, можна скласти уявлення про головні підходи до господарювання на землі, про занепад маєтків і всього класу поміщиків (в «Анні Кареніній» цей процес проілюстровано маєтком Облонських), про розшарування селянства, про стосунки між роботодавцями й робітниками. Персонажі дискутують з приводу реформування освіти, жіночого питання, загальної військової повинності, зросійщення Польщі, беруть участь у земській реформі, голосують на дворянських виборах. Восьма частина твору присвячена слов’янському питанню, яке загострилося внаслідок сербсько-турецької війни. Чимало часу петербурзького чиновника Олексія Олександровича Кареніна забирають справи «про устрій інородців» та «зрошення полів», які насправді розглядалися російським урядом протягом 1870-х рр. Не залишаються поза увагою персонажів і провідні політичні, філософські, релігійні теорії, а також практики спіритизму, що були модними серед столичної аристократії.
У романі згадуються не тільки суспільні явища, але й наукові проблеми, відкриття, тенденції в мистецтві, театрі. Історики літератури склали списки книг, які читають персонажі. Серед них праці І. Сеченова, Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, І. Тена, чиї ідеї визначають духовний клімат європейської культури другої половини ХІХ ст. Костянтин Левін сперечається з Песцовим приводу «переваг і недоліків Вагнерівського напряму в мистецтві». З Анною Кареніною Левін обговорює ілюстрації Гюстава Доре до видання Біблії 1864 року. Значну роль в особистих долях героїв відграє відвідування опери, де співає знаменита Карлотта Патті.
Таким чином, план приватний переростає у план соціальний, який захоплює практично всі принципово важливі сфери суспільного буття. Роман Толстого – це твір, у якому втілено головні принципи реалістичного мистецтва: заглиблення в інтимні сфери людського існування у поєднанні з панорамністю показу суспільства. ««Анна Кареніна», – зазначає російський дослідник творчості Л. Толстого Е. Бабаєв, – яка вразила сучасників «уседенністю смислу», була відкриттям сучасності, її закономірностей, захованих у глибинах поточних подій». Той самий науковець також називає «Анну Кареніну» «енциклопедичним романом»: «Ціла доба з її надіями, пристрастями, тривогами відобразилася в книзі Толстого. Це була доба величезного історичного значення. «Гомін часу» до останньої межі наповнював Ясну Поляну, де Толстой писав свій «роман із сучасного життя»».
Входження в кризу. Історики літератури вказують на присутність автобіографічної складової в романі. Соціальна дійсність, у якій діють герої твору, – це звичне і добре знайоме письменнику середовище «вищого світу» і маєтків заможних російських поміщиків, одним з яких був він сам. В образі Кіті «прочитуються» риси дружини письменника. Дослідники довели, що прототипом Миколи Левіна є брат Толстого Дмитро, який також помер від сухот. Прообразом Облонського вважали московського губернатора Василя Степановича Перфільєва, і також Д.Д.Оболєнського. Для опису зовнішності Анни Толстой «скористався» деякими портретними рисами дочки О. С. Пушкіна М. О. Гартунг. Яснополянські селяни діють у романі під власними іменами. Сімейну драму і трагічну смерть Анни Кареніної під колесами паровоза також було взято з реального життя родичів і знайомих письменника.
Найближчим до Л. Толстого в усіх смислах є Костянтин Левін. Одразу після виходу роману друзі й близькі знайомі письменника упізнали в цьому персонажі прототип митця і навіть трактували його прізвище як похідне від імені Лев. Для такого ототожнення є чимало підстав, і головним чином та обставина, що шлях Костянтина Левіна до віри відображає трагізм толстовських пошуків «смислу життя», що знищує «страх смерті». Толстой та його персонаж однаково реагують на ті хвилі стрімких змін, що розхитують їхні звичні уявлення про родину, суспільство, Бога.
Робота над «Анною Кареніною» безпосередньо передує так званій релігійній кризі письменника. 1869 року Толстой читає філософський твір А. Шопенгауера «Світ як воля та уявлення», і відтоді він поступово переходить до проповіді аскетичної моралі самообмеження як одного зі шляхів подолання соціальної нерівності в Росії та світі. Паралельно з цим у письменника накопичується скептичне ставлення до сучасних наукових методів пізнання, загострюється тривога, спричинена послабленням віри в Бога. Він серйозно замислюється над самогубством як над дієвим засобом виходу з тяжкого емоційного стану. Своє розуміння причин кризи Л. Толстой викладає у трактаті «Сповідь», який поширюється в Росії з 1882 року. В ньому письменник засуджує спосіб життя «освічених класів», і в тому числі власний. Йому мучать питання: «Що станеться зі мною?» і «У чому полягає смисл життя?», без відповіді на які він не може існувати. Толстой демонструє крах різних підходів до розв’язання поставлених проблем: ані наука, ані філософія, ані східні релігії, ані творці романів не можуть допомогти. Не знайшовши відповіді, яка б його задовольнила, Толстой закликає навернутися або повернутися до віри та способу життя простого народу, в якому, на його думку, зберігається справжня жива етика. Водночас він розпочинає критику «офіційного християнства», зокрема, православної церкви, яка відштовхує його своїм лицемірством.
Перше книжкове видання «Анни Кареніної» (1878) і «Сповідь» (1882) відділяє чотири роки. Між обома творами є безпосередній ідейний зв’язок. Під час роботи над «Анною Кареніною» Толстой психологічно та інтелектуально наближається до кардинального світоглядного зламу, який відбувається на межі 1880-х рр., і тому нічого дивного немає в тому, що і Костянтин Левін, персонаж, створений уявою письменника, якого літературознавці називають «духовним двійником» автора, і сам Толстой у «Сповіді» висловлюються з приводу самогубства, смислу життя і релігії майже тими словами.
Діаграма 2. Розвиток принципів реалізму в романі «Анна Кареніна»
«Мисль сімейна». «Так, в «Анні Кареніній» я любив мисль сімейну, у «Війні і мирі» я любив мисль народну, внаслідок війни 12 року», – висловився Л. Толстой, закінчуючи роботу над своїм другим великим романом. Така прискіплива увага Толстого до сімейної теми закономірна, адже саме ця приватна сфера людського життя найшвидше зазнає травм, яких завдає оновлення суспільства. Толстой казав, що «людський рід розвивається тільки в родині». Занепад сім’ї був рівнозначним для нього знищенню підвалин життя, тому що вона є опертям як «особистісного», так і «суспільного» існування.
В «Анні Кареніній» письменник упритул підходить до кризи традиційної моделі сім’ї. Ознакою цієї моделі є чіткий розподіл ролей між чоловіками і жінками у суспільному житті. Чоловік має значно більший обсяг влади і свободи, ніж жінка. Для нього відкриті професійна кар’єра, державна служба, інші справи соціального значення. Світ жінки обмежується домом, дітьми, турботою про чоловіка. Він повинен дбати про добробут, діставати засоби для існування дружини та дітей. Вона покликана бути помічницею чоловіка, задовольняти його потреби, а також потреби нащадків. Соціальний статус жінки встановлюється через шлюб. Набір соціальних ролей, які може грати жінка за традиційною моделлю, вузький: вона може бути або дружиною, або матір’ю, або коханкою. Жінка перебуває у стані пригнічення, фактично вона віддана під владу чоловіка. Легко зрозуміти, що за умов такого підходу процес розлучення надзвичайно ускладнюється: за часів Толстого практики розлучення тільки починали утверджуватись, і даний факт за 1870-х рр. надавав роману «Анна Кареніна» особливої актуальності.
Л. Толстой є прихильником традиційної сім’ї. Його погляди на жіноче питання консервативні, але, попри це, картини родинного життя, змальовані ним у романі, сприймаються як переконливі аргументи на користь жіночої свободи. Так відбувається тому, що у своїй художній творчості романіст намагається бути максимально неупередженим і слідує за внутрішньої логікою своїх персонажів, навіть якщо їхні вчинки, що випливають з цієї логіки, суперечать його власним переконанням. Толстой також розуміє, що прагнення жінок відвоювати собі свободу під впливом модернізації всіх сфер життя – процес об’єктивний і незворотній. Це усвідомлюють і його персонажі, які в будинку Стіви Облонського у Москві обговорюють питання жіночої освіти як одного зі шляхів надання жінкам більших прав (частина IV, розд. Х).
Питання кризи традиційної родини гостро поставлено вже у першій частині роману, коли читач ще тільки розпочинає знайомство з персонажами. Твір відкривається картиною потрясіння в домі Облонських, спричиненого невірністю Стіви. Відкриття факту шлюбної зради рельєфно окреслює розподіл ролей у його родині. Стіва безвідповідальний світський гультяй з приємними манерами, який руйнує статки своєї родини. Доллі – «янгол хатнього вогнища», чия функція – народжувати дітей і мовчки терпіти «захоплення» чоловіка іншими жінками, з чим вона врешті-решт вимушена змиритися. Доллі для Стіви – більше не дружина, але лише мати його дітей. Його погляд на неї вже не містить жодного сексуального бажання, що для Доллі рівнозначно катастрофі. Він бачить у ній «виснажену, змарнілу жінку, що вже втратила вроду, нічим не видатну, просту, тільки добру матір сімейства» (част. І, розд. ІІ). І далі у розмові з Костянтином Левіним (част. І, розд ХІ) Стіва надає «фізіологічне» обґрунтування шлюбним зрадам: «Дружина марніє, а тебе переповнює життя». На що Левін висуває християнське розуміння шлюбу, побудоване на забороні гріха. У такий спосіб накреслюється одна з основних проблемних ліній роману: випробування на міцність традиційного розуміння сім’ї, якому кидає виклик сексуальність, що йде з глибин людського єства.
Шлюбні мрії Кітті – ще один привід замислитись над тими трансформаціями, яких зазнає традиційна модель сім’ї. З одного боку, Кітті вихована таким чином, що не уявляє собі жодної іншої ролі, крім дружини-матері. Неможливість виконати цю роль, спричинена неочікуваною закоханістю «її нареченого» Вронського в Анну, сприймаються Кітті і суспільством як ганьба й особиста трагедія, спроможна спричинити хворобу, а пропозиція іншого «гідного» претендента, навіть відкинута нею, є важливою перемогою. З іншого боку, право дівчини вибирати собі чоловіка за власним розсудом, а не підкорятися волі батьків, вже починає встановлюватися в російському суспільстві. Про це розмірковує княгиня Щербатська, мати Кітті, у своїх роздумах про майбутню долю доньки. Вже на цьому ранньому етапі знайомства Кітті демонструє почуття власної гідності, яка робить ті приниження, від яких потерпає її старша сестра, неприпустимими.
Суперечливість шлюбних мрій Кітті й, водночас, уразливе становище жінки в традиційній родині образно формулює Анна Кареніна. Під час розмови з Кітті напередодні балу Анна порівнює той момент, коли жінка дає згоду вийти заміж, з «блакитним туманом, який вкриває все блаженне в той час, коли ось-ось закінчиться дитинство, і з цього великого кола, щасливого, веселого, робиться шлях все вужче і вужче і весело і моторошно входити до цієї анфілади, хоча вона світла і чудова...» (част. І, розд. ХХ). Ця алегорія позначає стан переходу дівчини від дитинства (невинності) до жіноцтва. Дитинство асоціюється з великим, щасливим і веселим колом, з якого тільки один вихід – заміжжя. Просування у напрямку цього виходу описується Анною у позитивних тонах: шлюб порівнюється зі світлою і чудовою анфіладою. Проте водночас виникає почуття тривоги: входити до анфілади не тільки весело, але й моторошно, тому що за умов помилкового вибору все життя жінки виявляється знищеним. Її особистісні горизонти внаслідок заміжжя звужуються – «шлях робиться все вужче і вужче».
Апологетом традиційної родини в романі постає Костянтин Левін. Його розуміння сімейного життя не передбачає перегляду традиційного розподілу ролей. Його поводження з жінками, його погляди на шлюб контрастують з цинізмом Стіви: для Левіна одруження – таїнство, священна справа, яка сприймається ним як доленосна подія, її не можна скасувати чи змінити. Напади щастя і відчаю, які переживає Левін залежно від шансів отримати від Кітті згоду вийти за нього заміж., є необхідною емоційною передумовою його поваги до особистості й свободи Кітті у майбутньому, коли вона стане його дружиною.
Завдання і запитання
1. Яким чином Л. Толстой в «Анні Кареніній» розвиває основні принципи реалістичного роману? Прокоментуйте діаграму 2.
2. Які автобіографічні моменти відобразилися в тексті твору?
3. Ще раз сформулюйте основні прояви світоглядної кризи Толстого? Яким чином ця криза відображується в долі Костянтина Левіна?
4. Що таке традиційна сім’я? Що відбувається з нею в сучасному суспільстві? Що спричиняє помічені вами зміни?
5. Якими були погляди Л. Толстого на сімейне життя? Чи відобразилися вони в романі «Анна Кареніна»?
6. Що Ви можете сказати про погляди Стіви Облонського на сімейне життя? Порівняйте його позицію зі ставленням до шлюбу Костянтина Левіна?
7. Проаналізуйте сцену катання на ковзанах, а також епізод, коли Левін пропонує Кітті вийти за нього заміж? Які емоції переживає Левін до Кітті? Яким чином ці емоції розкривають ставлення персонажа до жінки? Чи допомагає здійснений аналіз зрозуміти позицію Левіна щодо ролі сім’ї?
8. Яке значення мало заміжжя для жінки ХІХ століття? Яким чином дана подія сприймається Кітті? Її батьками? Анною Кареніною?
Від «діалектики душі» до «діалектики характеру» . Для розкриття внутрішнього життя сучасної людини в усій його суперечності й повноті Л. Толстому довелося розробити власну оригінальну систему показу психології персонажів. Говорячи про психологізм письменника, літературознавці вживають термін «діалектика душі», під яким розуміють детальне зображення в художньому творі процесів зародження і формування думок, почуттів, настроїв, вражень людини, їхньої взаємодії, розвиток одного від одного, показ психічного процесу, його закономірностей і форм. Самий термін до літературознавчого обігу було запроваджено російським критиком і письменником М. Чернишевським, який стверджував, що «діалектика душі» – таке зображення особистості, коли показано не тільки початок і кінець її психологічної еволюції, але й драматичні переходи одного стану в інші.
Попередники Л. Толстого, роз’яснює російський науковець Ю. Лебедєв думку М. Чернишевського, воліли давати точні визначення тим або іншим станам душевних переживань: «ненависть», «жах», «докори сумління», «презирство», «жадоба». Толстой був цим незадоволений і казав: «Говорити про людину, що вона оригінальна, розумна, дурна, послідовна та ін. – слова, які не дають жодного уявлення про людину, мають претензію на те, щоб змалювати людину, але тільки збивають з пантелику». На думку Ю. Лебедєва, Толстой не обмежуються називанням тих чи інших психологічних станів, а намагається йти у глибини. Він роздивляється спеціальною оптикою процеси зародження почуттів на тих фазах, коли вони ще не набули форм і не дозріли. «Л. Толстой зображує картину душевного життя, показуючи приблизність і неточність будь-яких готових визначень» (Ю. Лебедєв).
Від «діалектики душі» Л. Толстой переходить до «діалектики характеру» – до розуміння людської психіки як безперервного мінливого й суперечливого процесу. На практиці це означає фіксацію уваги на «дрібних подробицях» переживання персонажів, а також на окремих деталях сприйняття цих персонажів іншими дійовим особами й автором твору, внаслідок чого усталене розуміння того чи іншого психологічного стереотипу розмивається й розхитується. «Сучасність» Л. Толстого полягає в тому, що він висуває розуміння характеру людини як плинного явища, яке перебуває у стані постійного розвитку і змін. У своєму романі «Воскресіння» Л. Толстой пише: «Люди мов ріки: вода в усіх одна і та сама, але кожна річка то вузька, то швидка, то чиста, то холодна, то скаламучена, то тепла. Так само і люди. Кожна людина містить в собі зародки всіх людських властивостей, і іноді проявляються одні, іноді інші, і буває часто несхожа на себе, залишаючись між іншим самою собою». Таке розуміння характеру людини як постійного становлення і переформування психіки набуло поширення протягом наступних літературних епох. Таким чином, Л. Толстой-психолог набагато випередив свій час.
Кохання-пристрасть. Одну з двох головних сюжетних ліній роману становить кохання Анни Кареніної і блискучого офіцера Олексія Кириловича Вронського. Випадково побачившись на балі в Москві, Анна, на той момент заміжня жінка, і Вронський потрапляють у полон любовного божевілля, яке закінчується жахливо-огидною загибеллю героїні під колесами поїзда. Ця сумна історія має для Л. Толстого глибокий загальнолюдський смисл: розповідаючи про Анну Кареніну та її коханця, романіст ставить питання про залежність людських доль від загрозливого втручання первинних інстинктів, які вириваються на поверхню у вигляді некерованих спалахів пристрасті і вступають у непримиримий конфлікт із мораллю і здоровим глуздом.
Кохання-пристрасть, на якій зупиняє увагу Л. Толстой у своєму романі, – один із таких первинних інстинктів. Це прояв єства людини, позбавленої можливості кохати і бути коханою. Хворі на пристрасть коханці прагнуть лише одного – задовольнити любовне бажання, але це задоволення не приносить їм щастя і радості, внаслідок чого вони лише гостріше переживають розчарування. Пристрасть настільки сильна, що, якщо її не задовольнити, саме життя втрачає цінність, і тоді людина починає замислюватись над самогубством. Романіст у творі намагається неупереджено дослідити, як зароджується ця пристрасть, які фази у своєму розвитку вона проходить і до яких наслідків призводить.
Анна Кареніна і Олексій Вронський по-різному переживають кохання-пристрасть. Вона «засліплена» набагато більше, ніж він. Коли Анна усвідомлює, що Вронський більше не кохає її, вона заподіює собі смерть. Вона послідовніша у нехтуванні пристойністю, якої вимагає «вищий світ» і йде проти його правил (епізоди на скачках, відвідування сина, а також у театрі). Він тверезіший у почуттях і вчинках і завжди має варіанти для відступу. Така відмінність у формах переживання кохання-пристрасті пояснюється тим, що Анна – жінка, а Вронський – чоловік. І річ не тільки в тому, що чоловік тих часів (навіть якщо він втягнений у такий «злочинний» зв’язок, як у романі) завжди має більше свободи, ніж жінка. Як пише дослідник творчості письменника Б. Ейхенбаум, для Толстого «жінка – втілення всіх елементарних сил, тому вона опинилася в центрі роману». Отже, Анна Кареніна є узагальнюючим образом людини, що перебуває у полоні первинних природних стихій, пробуджених обставинами. Л. Толстой, вивчаючи кохання-пристрасть і розкриваючи «діалектику» суперечливого характеру своєї героїні, намагається заглибитись у сферу, яка перебуває поза межами добра і зла.
Первинним поштовхом для зародження кохання-пристрасті слугує життєва ситуація Анни Кареніної. Молодою дівчиною вона вийшла заміж за Олексія Олександровича Кареніна, значного державного чиновника, на багато років старшого від неї. Автор нічого не говорить про ранню пору їхнього подружнього життя, і читач не може дізнатися, чи були між ними якісь почуття. Швидше за все Анна вийшла заміж тому, що так треба було робити, а Олексій Олександрович мав високе становище у суспільстві.
За своєї вдачею чоловік Анни – людина розмірена, організована, ідеально пристосована до виконання державної служби. Він порядний, здібний, розумний, відповідальний, його погляди на життя і шлюб нічим не суперечать загальноприйнятим нормам. Олексій Олександрович Каренін чітко слідує правилам, встановленим суспільством. Такий набір якостей робить його успішним чиновником, і на початку роману він перебуває на верхніх щаблях службової кар’єри. Проте згадані риси Олексія Олександровича для емоційної сфери Анни, його дружини, мають фатальні наслідки. Він справляє враження машини, яка не розуміє, що таке кохання. Олексій Олександрович вирізняється цілковитою глухотою до емоційного світу своєї дружини. Він механічний, впорядкований, самозакоханий. Різниця у віці тільки поглиблює їхню несумісність в інтимній сфері. У подружжя є син Сергій, який, за відсутності справжньою кохання, є предметом обожнювання Анни. Вона виливає на нього всі невитрачені сили любові.
Олексій Олександрович та Анна можуть мирно співіснувати, доки не з’являється другій Олексій – молодий, вродливий, фізично привабливий офіцер граф Вронський. Вронський по-своєму нічим не гірший від Кареніна з суспільної точки зору, хоча вони й належать до різних кіл світу. Вронський прекрасний офіцер з почуттям честі, непоганий друг, заможний, достатньо порядний, здатний на безумства заради Анни (одразу після балу він їде за нею до Петербурга, виходить заради неї у відставку). Л. Толстой навмисно дає йому таке саме ім’я, як і чоловікові Анни. Однакове ім’я підкреслює контраст між ними: якщо Каренін не помічає емоційної та фізичної сфери Анни, то Вронський одразу дає високу оцінку саме цим аспектам її жіночій красі. Крім того, він подобається Анні не тільки як особистість, а саме як чоловік, якого їй хотілося б кохати.
Розвиток кохання-пристрасті Анни Кареніної проходить кілька «сюжетних» точок – ключових епізодів, під час яких своєю імпульсивною і спонтанною поведінкою, нерідко під впливом «випадкових» обставин, Анна різко змінює свою подальшу долю. Першою такою «сюжетною» точкою є «непередбачуване» знайомство з Вронським у Москві. Слово «непередбачуване» тут поставлено в лапки, оскільки відбувається те, що повинно було відбутися: в Анні прокидається жінка, яка перед цим стільки років спала, і зароджується пристрасть-кохання. Під час першої зустрічі на вокзалі Вронський читає в її сірих привітних очах, які дивляться на нього ніжно, лагідно і сумирно, «якесь стримане пожвавлення» (част. І, розд. XVIII). Вона виділяє його з натовпу і визнає його. «Наче надлишок чогось так переповнює її єство, що мимоволі виражалося то у блиску її погляду, то у посмішці». Граф Вронський милується її пластикою, оцінює її грацію. Далі, під час незапланованого візиту до будинку Стіви, вже на обличчі Вронського відображається щойно народжена закоханість. Він стоїть перед дверима і дивиться на неї знизу вгору. Вона царює над ним, мов королева, і тепер вже «вираз його обличчя став присоромленим і переляканим» (част. І, розд. ХХІ). Під час балу Анна збуджена від успіху, вона магнетизує Вронського і оточуючих «блиском в очах і посмішкою щастя, що мимоволі вигинала губи, чіткою грацією, точністю і легкістю рухів» (част. І, розд. ХХІІІ). Процес зближення персонажів розпочався.
Вже на цьому першому етапі роману Анни і Вронського відчутні ноти тривоги й приреченості (одразу після знайомства з Вронським автор подає епізод зі сторожем, який потрапив під поїзд. «Недобрий знак!» – промовляє вона). Це відбувається тому, що Анна, віддаючись своєму почуттю, стикається з постійною необхідністю робити вибір, результати якого спричиняють нещастя близьким людям. На балу вона завдає болю Кітті, шлюбні мрії дівчини розбиваються, а сама вона впадає в депресію. Анна також усвідомлює, що її кохання розвивається за умов несвободи – соціальної, емоційної, сімейної: пам’ять про її чоловіка і сина переслідує її, вказуючи на неможливість зв’язку з Вронським.
Ці дві обставини – вимушеність діяти за умов несвободи, коли кожен крок стає викликом суспільній моралі, і неможливість не травмувати інших дорогих їй людей, захищаючи своє право на кохання, стають злою долею Анни, розривають навпіл її особистість. Психічне напруження, зумовлене станом роздвоєння, моральними терзаннями, «загнаністю в кут» тільки розпалюють кохання, перетворюючи його на сліпу пристрасть.
Залишаючи Москву, Анна від усієї душі сподівається більше не побачити Вронського «Ну, все скінчено, і слава Богу!» – зітхає вона, сідаючи у вагон, але Вронський знаходить її на станції на шляху до Петербурга. Він каже, що їде до столиці тільки заради того, щоб бути там, де вона. Ефект «випадковості» зустрічі та снігова буря підсилюють стан душевної тривоги, в якій перебувають персонажі. Жах заметілі видається Анні гарним. «Він сказав саме те, чого бажала її душа, але чого вона боялася розсудком. Вона нічого не відповідала, і на її на обличчі він бачив боротьбу» (част. І, розд. ХХХ).
Анна прагне максимально бути чесною, але вимушена постійно брехати. Колосальне нервове напруження виливається в сцену на скачках (част. ІІ, розд. ХХV – XXVI). На цей момент її особиста ситуація вирізняється надзвичайним драматизмом: вона вагітна від Вронського, ненавидить Кареніна, ясно розуміє, що розлучення (якщо на нього погодиться її чоловік) спричинить заборону побачитись із сином. Вона вимушена робити поганий вибір між Вронським і своєю дитиною, маленьким Сергієм, який заважає її коханцю. Падіння Вронського і загибель бідної Фру-фру з перебитим хребтом зумовлюють виклик правилам світу, ставлять Анну у відкриту конфронтацію з чоловіком, якому вона розповідає все.
Народження дочки є «моментом істини» для Анни, коли вона вимушена зробити остаточний вибір (част. IV, розд. XVII – XIX). Для сюжетного розвитку роману цей епізод має виключне значення. Це, по суті, остання спроба уникнути ганебного і болісного стану «любовного трикутника»: Анна сподівається, що її муки перерве смерть, Каренін примириться з нею, вибачивши її, а Вронський також звільниться від тягаря болю, покінчивши життя самогубством. Це єдиний епізод у романі, коли Анна, Каренін і Вронський так щільно пов’язані між собою: вони перебувають в одній кімнаті, їх також об’єднує народження дівчинки, дочки Вронського, яка одразу визнається Кареніним як власна дитина. Очікування смерті примушує персонажів бути щирими.
Розриваючись між двома Олексіями, Анна намагається їх примирити, сподіваючись, що це зможе зняти з неї тягар гріха. Вона зізнається своєму чоловікові: «Всередині мене є та, інша, я її боюся – вона покохала того...» (част. IV, розд. XVII). Епізод загалом нагадує процедуру вигнання бісів. Каренін сягає найвищої точки духовного розвитку: він вибачає Анну, і таким чином морально знищує Вронського, який більше не знає, що робити і шукає виходу в самогубстві.
Проте ситуація розв’язується зовсім не так, як розраховують персонажі: Анна не помирає, залишається з Вронським і їде з ним до Італії, Олексій Олександрович забирає Сергія і потрапляє під вплив графині Лідії Іванівни, яка проповідує поверхневе, але занадто догматичне християнство й захоплюється спіритичними сеансами. Від цього моменту відчуття приреченості Анни стрімко зростає, адже вибір вже зроблено за неї. Її ізольовано від усіх можливих для неї форм життя. Навіть із сином вона може побачитись тільки у злочинний спосіб (част. V, розд. ХХІХ – ХХХ). За поїздку до театру Анна вимушена заплатити приниженням гідності через образу, яку вона дістає від Картасової (част. V, розд. ХХХІІІ). Єдиним смислом її життя стає Вронський.
Трагічність вибору, який вимушена робити Анна, ускладнюється її стосунками з дітьми. В обох випадках почуття обов’язку перед ними трансформується у провину, але цей процес відбувається з кожним із дітей по-різному. У випадку з сином провина пов’язана з любов’ю до нього. Відносно Серьожі вона дорікає собі, що її рішення піти від батька і жити з Вронським наносить сину невиліковну психологічну травму, яка визначатиме всю його подальшу долю. Л. Толстой у сцені побачення майстерно змальовує суміш материнської любові, болю розлуки й сорому перед сином за скоєне. До цих почуттів додаються негативні емоції, спричинені зустріччю з Олексієм Олександровичем Кареніним: її охоплюють відраза, злоба і заздрість через те, що він може бачити сина, а вона ні. На останній фазі розвитку пристрасті Анна набагато менше думає про сина, наче відмовившись від нього під тиском обставин. На відміну від Серьожі, маленька Анна не викликає у матері любові. Тут почуття провини спричинене соромом, який відчуває Анна Кареніна за своє холодне, байдуже поводження з дівчинкою. «Комплекс поганої матері», який Анна Кареніна несе на собі, переростає у надважкий тягар.
Завдання і запитання
1. Що таке «діалектика душі»? У чому полягає прийом, відомий як «діалектика характеру»? Яким чином обидва підходи застосовуються до розкриття трагедії Анни Кареніної?
2. Як ви пояснюєте природу пристрасті-кохання Анни Кареніної? Складіть коротку характеристику О. Кареніна і О. Вронського? Яку роль кожен з чоловіків відіграє в розвитку кохання-пристрасті?
3. Які «сюжетні точки» в історії «кохання-пристрасті» Анни Кареніної ви можете виділити?
4. Простежте за тим, яким чином автор описує прояви кохання-пристрасті в епізоді на балу, в сцені на станції. Доведіть текстуально, що героїня передчуває свою приреченість.
5. Прочитайте уважно епізод, який розповідає про скачки. Роздивіться ілюстрацію художника Олександра Алексєєва. Чому саме таким чином художник зобразив падіння Веронського? Наскільки йому вдається передати драматизм ситуації?
6. Яку роль в розвитку кохання-пристрасті відіграє почуття провини до дітей? Прочитайте уважно епізод, в якому йдеться про побачення Анни із Серьожею. Роздивіться ілюстрацію М. Врубеля. Чи зумів художник виразити трагедію матері?
«Господи, пробач мені все!» Після того як кохання Вронського затухає, ситуація Анни Кареніної стає остаточно тупиковою, з якої вона бачить лише один вихід – смерть. Тут для розкриття всього трагізму переживань героїні письменник використовує техніку «потоку свідомості». Під «потоком свідомості» літературознавці розуміють особливу форму внутрішнього монологу, яка характеризується вільним асоціативним способом організації тексту, що промовляється. Ефект «перестрибування» з теми на тему, непередбачуваність, навмисний безлад думок і емоцій покликані відтворити суперечливий, мінливий і плинний характер психологічних станів персонажа. Подібні техніки психологічного письма набули поширення в літературі з кінця ХІХ ст. у творах таких письменників, як К. Гамсун, М. Пруст, Д. Джойс, В. Вулф, В. Фолкнер та ін.
Загальний пригнічений стан Анни, спричинений сваркою з Вронським, посилюється тим, що вона почуває себе ображеною Кітті, з якою щойно зустрілася. Анна їде додому, потім на вокзал, шукаючи Вронського. Її думки прямують у різних напрямках: вона обдумує свою ситуацію, стосунки з Левіним, з Доллі й Кітті, підбиває підсумки свого кохання, звинувачуючи Вронського в тому, що він розлюбив її. Анна коментує випадкові явища, які з’являються у сповільненому ритмі. Повз неї пропливають два перехожі, які розмовляють, рум’яний товстун, який кланяється їй, хлопчики, що збираються купувати морозиво, вивіска перукаря Тютькіна, церкви, купець, який охайно хреститься, інші люди. Вона подумки звертається до них, приписуючи їм виключно негативні наміри. Вона говорить: «Всі ми ненавидимо одне одного!», «Ми створені, щоб мучитись!», «Ненависть – лише це зв’язує людей», «Все брехня, все омана». Ці фрази слугують своєрідними лейтмотивами монологу, який наприкінці набуває трагізму. Анна настільки занурена у свої переживання, що неодноразово забуває, де вона і яка мета її поїздки. Наче у трансі вона врешті-решт прибуває на станцію і, підкоряючись ритму думок, виходить на перон. Думка про самогубство вже оформлюється в її свідомості: «Чому не погасити свічку, коли дивитися більше немає на що, коли бридко дивитися на все це?» Протягом усього монологу Анна чекає на записку від Вронського, сподіваючись, що він повернеться від матері та врятує її від смертельного кроку. Приїзд кучера Михайла із запискою, яка повідомляє, що Вронський буде о десятій годині, ще ближче підштовхує Анну до рішення заподіяти собі смерть. Вона поки не знає, як це зробити. Рішення загинути під колесами поїзду з’являється у неї спонтанно – під впливом асоціативного пригадування вбитого поїздом сторожа під час першої зустрічі з Вронським. Тепер «вона зрозуміла, що їй треба робити. «Туди! – говорила вона собі, дивлячись у тінь вагону, на пісок, змішаний з вугіллям, яким було засипано шпали, – туди, на самісіньку середину, і я покараю його і визволюсь від усіх і від себе».
Фінальна частина потоку свідомості Анни лунає вже в момент падіння і безпосередньо під колесами вагону. Наближення смерті різко змінює напрям її думок. Вона починає судити себе за те, що її духовне «я» знищене сліпою «себелюбною пристрастю». Тільки в момент самогубства Анна відкриває істину: не життя винне в тому, що з нею сталося, а її власне неправильне розуміння того, заради чого варто жити. «Звичний жест хресного знамення викликав у її душі цілу низку дівочих і дитячих спогадів, і несподівано темрява, що вкривала для неї все, розірвалася, і життя постало перед нею на мить з усіма світлими минулими радостями». Переходячи у небуття, Анна згадує Бога: «Господи, пробач мені все! Мужичок, промовляючи щось, працював над залізом. І свіча, при якій вона читала сповнену тривог, оман, лиха і зла книгу, спалахнула яскравішим, ніж коли-небудь світлом, освітила їй все те, що раніше було в темряві, затріщала, стала мерхнути і назавжди згасла» (част. VII, розд. XXXI). Символіка християнського очищення і пафос каяття, які пронизують останні моменти сцени самогубства, дають надію не героїні, а читачу, який має усвідомити, що перемога над «сліпою пристрастю», над тваринною складовою людського єства, над загрозливими природними інстинктами й стихіями можлива лише за умови дбайливого ставлення до власного духовного начала.
Завдання і запитання.
1. Уважно перечитайте останні розділи частини VII роману, де йдеться про останні години і хвилини життя Анни Кареніної. На вашу думку, чому Толстой використовує форму «потоку свідомості»?
2. Чи мотивує автор вибір Анною саме того способу самогубства, який вона обрала? Доведіть свою відповідь текстуальним аналізом.
3. Які християнські образи і мотиви з’являються перед самою смертю Анни Кареніної? Чи містять вони яке-небудь послання? Якщо так, то яке?
Світло добра. Духовні пошуки Костянтина Левіна врівноважують той безлад, у якому потопає Анна Кареніна. Якщо життєвий шлях Анни веде у безодню і хаос, то мета Левіна – вихід з темряви на світло, до осягнення сакральних смислів буття. Це і є той внутрішній зв’язок між двома головними сюжетними лініями, яким так пишався Л. Толстой: «Склепіння так зведено, що й не можна помітити, де замок». Хоча автор знайомить Анну з Левіним лише у сьомій частині, історії обох персонажів становлять своєрідні концентричні кола. Центром цих кіл є «закон добра» і, як його протилежність, – «сили зла» (Е. Бабаєв).
Внутрішній зв’язок між Анною Кареніною і Костянтином Левіним встановлюється через суголосність тих проблем, з якими стикаються персонажі. Вони є своєрідними антиподами: «сліпій пристрасті» Анни протиставлено культ родини Костянтина Левіна; він, на відміну від неї, знаходить у собі сили утриматись від самогубства. Однак ці персонажі мають між собою глибоку духовну спорідненість, адже тільки Анна і Левін доходять до принципово важливої для Л. Толстого думки, вираженої у «Сповіді»: «Життя – це зло і безглуздя, яке треба знищити. Так поводяться рідкісні сильні й послідовні люди. Усвідомивши всю безглуздість жарту, який було зіграно з ними, і зрозумівши, що блага померлих вищі за блага живих і що найкраще від усього не бути, так і вчиняють і кінчають одразу цей дурний жарт, добре що є і засоби: петля на шию, вода, ніж, щоб проколоти серце, поїзди на залізних дорогах». І Левін, і Анна відкидають шлях засліплення й самоомани, яким ідуть Вронський і Каренін, що воліють не бачити безглуздості життя. Для Левіна й Анни так само неприйнятним є епікурейське самозабуття, яким відгороджується Стіва. Вони обидва доходять до трагічної сутності життя, для того щоб далі піти різними шляхами: вона – у небуття, він у напрямку до духовного оновлення.
Костянтин Левін випадає з добре налагодженого світського побуту, яким живе його друг Стіва Облонський. Левін занадто щирий та імпульсивний (ці якості, до речі, також його споріднюють з Анною), внаслідок чого іноді він справляє враження людини неприємної, навіть важкої у спілкуванні. Моральний слух Костянтина Левіна звернений всередину: він постійно судить себе, даючи прямі оцінки мотивам своїх вчинків. Незадоволення собою і світом спричиняє його роздратування, яке доволі часто виражається у зовнішній різкості поводження з іншими. Левіна вирізняє внутрішній аристократизм, основа якого – розвинене почуття людської гідності, а не простий факт високого шляхетного походження. Тому немає нічого дивного в тому, що під час косіння трави Левін не тільки відчуває насолоду від того, що його тіло в змозі впоратися з нелегкою фізичною вправою, але й переживає єднання з народом (част. ІІІ, розд. IV – VII).
Почуття гідності Левіна зазнає сильного удару внаслідок відмови Кітті. Ображений герой хоче забути своє кохання: він з головою поринає у господарчі справи, працює над своїм твором з політичної економії, вдосконалює методи господарювання. Йому майже вдається викоренити Кітті зі свого серця, але випадкова зустріч з нею вранці показує, що всі його зусилля були марними. Даний епізод роману з повним правом можна визнати однією з вершин любовної російської прози (част. ІІІ, розд. ХІ – ХІІ).
День перед зустріччю Костянтин Левін провів у полі, з великим задоволенням споглядаючи за роботою молодого селянина Ваньки Пармьонова та його дружини. Самотній персонаж, чиє серце поранене відмовою, із заздрістю дивиться на злагоджену працю молодого подружжя. У виразах обох облич Левін читає «сильне, молоде кохання, яке щойно прокинулося» (част. ІІІ, розд. ХІ) – те саме, чого жадає і він сам. Знову його мучає заздрість, коли тієї ж ночі, що слідує за епізодом з Ванькою Пармьоновим, він слухає жіночі співи над копицями сіна. Левін усвідомлює власне відчуження від світу і суспільства і бажає змінити своє життя, працювати разом із селянами, навіть одружитися з селянкою. Левін зупиняє свій погляд на небі, на якому хмаринки утворили перламутрову мушлю. Зачарований красою неба і заглиблений у свої роздуми, він іде битим шляхом до селища. Назустріч йому у кареті їде Кітті. «Світла і замислена, уся наповнена вишуканим і складним внутрішнім, чужим Левіну життям, вона дивилася крізь нього на зорю світанку» (част. ІІІ, розд. ХІІ). Дівчина видається йому чарівним видінням, яке, мов сон, проходить повз нього. В останню мить Кітті впізнає Левіна і здивовано посміхається йому. І він знову усвідомлює, що смертельно закоханий в неї, а всі його мрії про зміни долі йому огидні. Світло надії знову ллється на нього. Пейзаж підкреслює душевний переворот, який переживає Левін: тепер на небі вже немає перламутрової мушлі. «Там, у недосяжній висоті, сталася таємнича переміна. Не було й сліду мушлі, і була рівна розкинута на половину неба ковдра, створена з баранців, що дедалі дрібнішали й дрібнішали. Небо стало блакитним і просяяло, і з тією ж самою ніжністю, але з такою ж недосяжністю відповідало на його допитливий погляд. «Ні, – сказав він собі, – яким не є гарним це життя, просте і трудове, але я не можу повернутися до нього. Я кохаю її» (част. ІІІ, розд. ХІІ).
Кітті й Левіну треба багато перестраждати, перш ніж вони стануть чоловіком і дружиною. Між ними повинен встановитися таємничий код спілкування, який вони розуміють без слів. Символом такого спілкування є епізод із грою в секретаря, мета якої полягає у розгадуванні слів, зашифрованих першими літерами (част. IV, розд. ХІІІ). Любов наділяє Кітті вмінням діяти на випередження і відгадувати, що треба робити, навіть тоді, коли це йде всупереч волі чоловіка. Так, інстинктивно вона наполягає на тому, що їй треба супроводжувати Костянтина, коли той їде до брата, котрий помирає від сухот. Її інстинктивна тактовна допомога значно полегшує фізичні й душевні страждання Миколи Левіна. Кітті розуміє те, для вираження чого Костянтину не вистачає слів. «Левін вже звик тепер сміливо виражати свою думку, не дбаючи про те, щоб оформити її в точні слова; він знав, що дружина, в такі любовні хвилини, як тепер, зрозуміє, що він хоче сказати, з натяку, і вона зрозуміла його» (част VI, розд. ІІІ). Кітті перебуває поряд із Костянтином Левіним і в мить одкровення, коли він відновлює свою розмову з Богом. Він, своєю чергою, відчуває, що Кітті є невід’ємною частиною його самого – що, завдаючи болю їй, він завдає болю собі. Кітті й Костянтин Левін стають у романі єдиним організмом, нерозривним цілим.
Протягом першої половини твору читач майже нічого не дізнається про релігійні погляди й сумніви Костянтина Левіна. Проте від моменту, коли Кітті погоджується вийти за нього заміж, світоглядна криза персонажа починає наростати. Левін називає себе невіруючим. Він не відвідує церкву і обстоює цілком наукове розуміння світу. Проте потреба вірити час від часу заявляє про себе.
На просте і, водночас, непідвладне розуму смертної людини запитання священика: «Що ви скажете своєму синові, який спитає вас, що чекає на мене у загробному житті?» (част. V, розд. І) – Левін лише розгублено знизує плечима, і в той же час усвідомлює, що сказане старим священиком – «не такі вже дурниці, як йому здавалося спочатку, і що тут щось є таке, що треба з’ясувати» (част. V, розд. І). Нез’ясоване і відкладене питання насувається на Левіна, коли він відвідує брата, який помирає. «Вигляд брата і наближення смерті поновили в душі Левіна ... почуття жаху перед незрозгаданістю і разом близькістю й невідворотністю смерті» (част. V, розд. ХХ). Відтоді Левін опиняється перед загрозою втрати смислу життя і переживає відчай, який набуває іноді таких гострих форм, що він вимушений ховати від себе мотузку і рушницю, щоб раптом не вбити себе (част. VIII, розд. ІХ).
Свій духовний розлад він описує як конфлікт між дитячими та юнацькими віруваннями, з одного боку, і науковими переконаннями, які витіснили віру в період його дорослого життя, з другого. Під переконаннями він розуміє матеріалістичне пояснення світу: «Організм, його руйнація, незнищенність матерії, закон збереження сили, розвиток – були ті слова, які замінили його колишню віру. Слова ці та пов’язані з ними поняття були дуже гарні для розумових цілей; проте для життя вони нічого не давали» (част. VIII, розд. VIII). Костянтин Левін відчуває незрозумілу потребу вірити в Бога. Ім’я Бога з’являється на його устах мимоволі. Співчуваючи стражданням Кітті під час пологів та боячись за її життя, він починає молитися. «Господи, пробач і допоможи» – безперестанно твердив він, незважаючи на таке тривале і, здавалось, повне відчуження, відчуваючи, що він звертається до Бога так само довірливо і просто, як за часів дитинства і першої молодості» (част. VII, розд. ХIV).
Вирішальним моментом у духовному оновленні Левіна є зустріч із Федором, одним зі своїх селян. Той розповідає Левіну про старого Фоканича, який «живе для душі і пам’ятає Бога» (част. VIII, розд. ХІ). «Нове радісне почуття охопило Левіна. Коли він почув слова про те, що Фоканич живе для душі, за правдою, по-Божому, нечіткі, але значні думки, наче натовп, вирвалися невідомо звідки з-під замка, і всі, прямуючи до однієї цілі, почали кружляти в його голові, засліплюючи його світлом» ((част. VIII, розд. ХІ).
Духовний переворот Левіна не є остаточним. Його ідеї неоформлені й розпливчасті. Це інтуїтивне відчуття оновленого зв’язку з Богом і переживання радості від набуття втраченої раніше сакральності світу і речей, які оточують людину. Попри неясність позитивної програми Левіна, неможливо заперечити, що він встановив невимовний словами містичний контакт із всесвітом і сформулював правила поводження з ним: треба жити за законами добра, які є одкровенням божества. У фіналі роману при світлі блискавок він дивиться на обличчя Кітті, яка, переповнена любов’ю, усміхається йому. Левін продовжує сумніватися, не знає остаточно, чи є відкрите ним почуття справжньою вірою, але він вже навчився розуміти смисл тих слів, які промовляє собі: «...Моє життя тепер, все моє життя, незалежно від усього, що може трапитись зі мною, кожна його хвилина – не тільки не безглузде, яким було раніше, але має безсумнівний смисл добра, який я маю право вкласти в нього!» ((част. VIII, розд. ХІХ).
Кризові стани свідомості, зображені й осмислені Л. Толстим у романі «Анна Кареніна» не втратили свого значення, в тому числі й для сьогоднішнього читача. Шляхи Костянтина Левіна, Анни Кареніної та їхнього творця є типовими для духовної ситуації людини кінця ХІХ століття, яка під впливом природничих та соціальних наук відмовляється від ідеї Бога і стикається з некерованим хаосом пристрастей і повною відсутністю смислу та моральних критеріїв. Світ без Бога лякає порожнечею і холодністю. Костянтин Левін описує втрату віри його братом Миколою: «... він знав, що його зневіра спричинена не тим, що йому легше було жити без віри, але тим, що крок за кроком сучасно-наукові пояснення явищ світу заперечили вірування...» (Част. V, розд. XX). Подібний конфлікт наукових знань і віри (часто навіть сформульований майже тими самими словами, що і в романі) є рисою часу: багато інтелектуалів-сучасників Толстого не тільки в Росії, а в усьому західному світі, заперечивши існування ідеї Бога, зупинилися із жахом перед порожнечею Ніщо, бажаючи повернення втраченої віри.
Завдання і запитання.
1. Чому критики називають Анну Кареніну і Костянтина Левіна і антиподами, і спорідненими душами? У чому їхня розбіжність і схожість?
2. На які етапи можна поділити духовну еволюцію Костянтина Левіна?
3. Прочитайте уважно епізод, в якому йдеться про зустріч Костянтина Левіна з Кітті на світанку. Роздивіться ілюстрацію до роману англійської художниці Ентоні Берет. Наскільки вміло на ілюстрації відтворено переживання персонажів?
4. За яких обставин у Костянтина Левіна прокидається віра? Яку роль в цьому процесі відіграє смерть брата?
5. Що саме Костянтин Левін визначає як «наукові переконання»? Яку роль вони відіграють в процесі втрати віри?
6. Чим самим так вразила Костянтина Левіна історія про старого Фоканича?
7. Який фінал духовних шукань Костянтина Левіна? Чи є його духовне переродження остаточним?
Завдання і запитання до всього твору.
1. Роман «Анна Кареніна» є одним з найулюбленіших творів кінематографістів. Чому?
2. У чому полягає загальнолюдський смисл історії Анни Кареніної?
3. Чи втратили значення проблеми, які намагався розв’язати Костянтин Левін, для сучасного читача? Обґрунтуйте свою думку.
4. Поясніть, чим визначається місце «Анни Кареніної» в історії світового реалістичного роману.
5. Подивіться один з фільмів, знятих за романом «Анна Кареніна», і напишіть есе на тему «Кохання-пристрасть на екрані».
Релігія
правди
Критика насильства: вегетаріанство, принцип ненасильницьких протестів, заперечення смертної кари
ритика офіційної релігії: заперечення офіційного православ’я, правдивий переклад Святого Письма, наближення до принципів універсальної релігії, звернення до народу як джерела релігійного досвіду, створення програми праведного життя
Критика вищих класів: заперечення багатства, опрощення, толстовський комунізм
«Анна Кареніна»
Роман із сучасного життя
Побутово-сімейний план
Включення
історичних подій і тем
Соціальний роман
Панорамність показу російської дійсності
Енциклопедичність
Психологічний
роман
Розкриття внутрішнього світу і приватної сфери персонажів
Філософський
роман
Теми: Бог, релігія, смерть, наука, смисл життя