Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття та ознаки держави.
Держава – це особлива політична організація публічної влади, яка виражає інтереси окремої соц. групи, має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує пода-тки з метою нормального функціонування суспільства і виступає як суб’єкт міжнародних відносин. Ознаки дер-жави: 1) наявність апарату публічної влади (апарат при-мусу та управління); 2) територія – це та частина суші, внутрішні моря, озера, які знаходяться в межах держко-рдону. До держтериторії відносять морські, космічні, повітряні апарати, а також земельні ділянки, які держава купила на території інших країн і розмістила там дипло-матичні представництва і консульства; 3) суверенітет – одна з головних ознак, бо хоча б часткова втрата сувере-нітету веде до зникнення держави. Суверенітет передба-чає незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовн. політики; 4) законодавство: лише держвладі належить право приймати закони, які є обов’язковими для викона-ння усіма суб’єктами суспільних відносин. Закони забе-печується держ. примусом та гарантією. Норми права, які містяться в законі діять в межах території держави і розповсюджуються на всіх суб’єктів: громадян, осіб без громадянства, іноземців, представників держвлади, пре-дставників іноземних організацій; 5) податкова система: держава стягує податки з усіх громадян, підприємств, якф є на її території. Використовуються податки на ут-римання держапарату, розвитку і реалізації загальнонац. програм, утримання і захисту верств населення, які пот-ребують соц. захисту. (до другорядних ознак держави можна віднести назву, мову, грошову одиницю, держ. символіку, географічне положення).
2. Форми державного правління.
Форма держави – це спосіб організації і здійснення дер-жавної влади. Скл. з 3-ох елементів: Форма правління — це організація, порядок створення і взаємодії найвищих органів державної влади. Розрізняють два різновиди форми правління — монархію і республіку.
Монархія — це така форма правління, при якій главою держави є особа, що отримує і передає свою посаду і титул, як правило, спадково і довічно. Її різновиди:
1. абсолютна монархія (Кувейт, Бахрейн, Оман) – у руках монарха зосереджена вся повнота влади, всі питання він вирішує одноособово;
2. дуалістична монархія (Бруней, Бутан, Тонга) – влада ділиться між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але у монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підкоряється йому і несе відповідальність тільки перед ним;
3.парламентарна монархія (Великобританія, Іспанія, Японія). Монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. Головна відмінна риса парламентарної монархії — формування уряду парламентом і відповідальність уряду перед ним.
Ряд монархій займає проміжне положення між дуалістичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал).
Республіка — це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється представницькими органами, які обираються населенням на певний строк. Її різновиди:
1) президентська
(США,Бразилія, Мексика). Президент, як правило, обирається прямими виборами (виняток становлять США, де президента вибирає колегія виборців, вибрана виборцями). Він очолює не тільки державу, але і уряд. Уряд призначається президентом і відповідальна тільки перед ним;
2) парламентарна республіка (Угорщина, Італія, Німеччина). Президент одержує свій мандат від парламента або особливих зборів. Президент не є главою уряду і не формує його. Уряд несе відповідальність перед парламентом;
3) змішана (президентсько-парламентарна) республіка (Україна, Росія, Франція) – поєднує риси парламентарної і президентської республік. Вибори президента проводяться всенародним голосуванням (як в президентській республіці), але президент не очолює уряд (як в парламентарній республіці). Уряд призначається президентом, але призначення прем'єр-міністра вимагає згоди парламенту. Уряд несе відповідальність перед президентом, але і парламент має право виразити йому недовір'я, що веде до відставки уряду. Для змішаної республіки характерне виведення посади президента за тріаду законодавчої, виконавчої і судової влади: президент має самостійний статус.
3. Форма державного устрою та політ.
Форма державного устрою — це спосіб територіально-політичного устрою держави, порядок взаємин між державою і її окремими частинами. Її різновиди:
Унітарна держава — це єдина держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць (областей, провінцій, губерній). В ній існує єдина система органів влади і управління, єдина система права. Вони бувають централізовані, коли регіональні органи призначаються зверху(Нідерланди, Казахстан, Франція), і децентралізовані, коли регіональні органи обираються на місцях(Великобританія, Нова Зеландія, Італія). В даний час більшість держав миру — унітарні держави (Болгарія, Угорщина, Греція, Польща). У багатьох унітарних державах (Іспанія, Україна, Фінляндія) є автономні утворення.
Федерація — це добровільне об'єднання декількох самостійних держав (суб'єктів федерації) в єдину союзну державу. Ознаки:
1.Наявність декількох правових систем, з яких одна (система федерального права) володіє верховенством по відношенню до права суб'єкта федерації;
2.Наявність двох рівнів державної влади. Федеральна влада (влада держави в цілому) володіє всією повнотою зовнішнього суверенітету і значною частиною внутрішнього суверенітету. Влада суб'єкта федерації володіє внутрішнім суверенітетом.
Різновиди федерацій: територіальні (США, Німеччина, Бразилія); національні (Бельгія, Індія); змішані (Росія).
Конфедерація — це тимчасовий союз держав, створений для досягнення конкретної мети. В даному випадку держави об'єднують лише окремі напрями своєї діяльності (наприклад, оборону, зовнішню політику, зовнішню торгівлю).
4. Теорії походження держави.
Теологічна – в її основі лежить визнання того, що вся влада від бога і правитель держави (цар ,фараон, князь тощо) являються намісниками Бога на землі. З цього ви-пливає, що держава створюється Богом, або за його зго-дою, а правителем країни може бути особа, що отримала на те повноваження. Патріахальна – її суть полягає в тому, що держава виникла від сім’ї та є наслідком її іс-торичного розвитку і розростання в рід плем’я со-юз племен народність. Державна влада розростається від влади батька старійшини влади князя чи мона-рха. Тобто ця теорія передбачає, що правитель – батько, а його піддані –діти. Договірна – суть теорії зводиться до того, що держава та право виникли з людських угод (договорів). Мета цих договорів – захист життя, власно-сті, свободи. Насильства – держава і право виникли внаслідок завоювання сильним народом слабшого наро-ду, племен і народностей. Соціально-економічна (класо-ва) – суть в тому, що шляхом історичного розвитку сус-пільство поділилось на класи: з’явились бідні та багаті, як наслідок – з’явились антагонізми між ними. Психоло-гічна – за нею держава виникла внаслідок об’єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші – виконувати їхні уп-равлінські рішення. Органічна – обгрунтував англ. філо-соф Спенсер. Він проводив аналогію між державою та біологічним організмом. На думку автора теорії, держа-ва, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм, держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні ф-ії. Серед інших теорій похо-дження держави заслуговують на увагу космічна і тех-нократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряд-дями праці.
5. Поняття, ознаки права.
Право (об’єктивне юридичне) – система загальнообов’я-зкових правил фізичної поведінки – соц. норм, встанов-лених або санкціонованих державою, які виражають во-лю певної частини соціально неоднорідного с-ва і спря-мовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі; забезпечуються державою. Ознаки права: 1) право встановлюється і санкціонується (офіційно схва-люється) державою; 2) право є системою норм; 3) право є загальнообов’язковим; 4) формальна визначеність пра-ва; 5) право має загальний характер; 6) право охороняє-ться державою.
6.Право як особливий вид соціальних норм
Держава встановлює чи санкціонує право, яке виражає загальнолюдські інтереси, потреби, закріплює права та свободи громадян. Особл пр є те, що воно не лише вира жає та закріплює, а й охороняє та захищає загальнолюдські цінності. Для пр. харак терні чіткість визначення прав і обов'язків, їх належне роз межування. Напр, моральний принцип «допоможи ближньому» може бути як правом особи, що дія тиме на свій власний розсуд, так і в деяких випадках, зокрема, для лікаря, її обов'язком. До сусп відносин, що регулюються пр, належать також і відносини, що скл в сім'ї, в колективі. Коли мова йде про пр, то мається на увазі єдина система правових норм. В такій системній єдності правові норми діють у взаємозв'язку, доповнюючи одна одну своїми приписа ми правил поведінки. Отже, пр є система норм, в цьому його особливість. Право як сусп явище впливає на сусп відносини людей. Воно має свої чітко визначені фї. Регулятивна фя здійснюється шляхом пра вового впливу на особу з метою забезп такої її сусп поведінки, яка б відповідала сусп правовому порядку, що ґрунтується на чинних нормах права. Захисна фя пр. ха-ся владним право вим впливом на особу з метою охорони її прав і свобод, її власності, охорони суспіль ства в цілому. Говорячи про особливості пр, що відрізняють їх від ін ших соціальних норм, треба звернути увагу на винятково ва жливе значення правових обов'язків.Провідне місце посідають обов'язки, оскіль ки від рівня виконання обов'язків залежить рівень прав. Адже права однієї особи залежать від виконання обов'язків іншою особою. Наприклад, право громадян на освіту зале жить від виконання державою свого обов'язку щодо органі зації освіти в країні. Право у взаємодії з іншими соц. нормами ви конує своє завдання щодо регулювання сусп. відносин. Важливе значення для права має єдність і взаємодія з нор мами моралі в галузі регулювання суспільних відносин. Особл є роль права в правовій державі — роль пану ючої над державою і над суспільством системи правил по ведінки.
7.Поняття та ознаки ,що характеризують норму права . Структура правової норми .
Норма права – це формально обов’язкові правила фізич-ної поведінки, які мають загальний характер, встанов-люються або санкціоновуються державою з метою регу-лювання суспільних відносин і забезпечуються її органі-заційною, виховною та примусовою діяльністю. До оз-нак правових норм відносять такі: 1) виникають разом із виникненням держави; встановлюються чи санкціоную-ться державою; виражають волю керівної частини с-ва; утворюють внутрішньоузгоджену цілісність, єність (сис-тему права); існують у с-ві як одна система норм; фор-мулюють правила поведінки у вигляді прав та обов’яз-ків; правила поведінки формально визначені за змістом; мають певні форми зовн. виразу і точно визн. межі дії.
Елементами норми права є гіпотеза, диспозиція та санк-ція. Гіпотеза - частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійс-нювати правило, що міститься в диспозиції. Диспозиція - (від лат. розташовую, розмі-щую) – центральна частина правової норми, яка зазначає право або обов’язки суб’-єктів, передбачає дозволену, обов’язкову і заборонену поведінку особи. Санкція - (від лат. непорушна постано-ва) – складова частина норми права, яка в разі невико-нання норми визначає заходи державного впливу, голов-ним чином – у формі примусу.
8.Поняття джерела права та їх система .
Джерела права – форми закріплення (зовнішнього вираження) правових норм, що надають їм юрид, загальнообов’язкового значення та виходять від держави або визначаються нею. Види джерел права:
1. правовий звичай – більш або менш стійке правило поведінки, що склалося у суп-ві в результаті багаторазового застосування.2. правовий (судовий чи адміністр ) прецедент – наз. надання рішення судового або адміністрат. Органу у конкретній справі, що відбулося раніше.3. нормативно-правовий акт – офіційний документ, що містить правові приписи, розробляється правотворчими органами держави. Вони різноманітні і поділяються на кілька видів, і утворюють складну ієрархічну систему-система законодавства.4. нормативно- правовий документ. Правовий звичай — санкціоноване державою зви чаєве правило поведінки загального характеру. Правовий (судовий чи адміністративний) преце дент — рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ. Нормативний договір — об'єктивно формально обов'язкові правила поведінки загального характе ру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (на приклад, договір про утворення федерації, колектив ний договір). Нормативно-правовий акт — рішення компе тентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовніш ній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні на слідки.
9.Нормативно-правові акти як джерела права .
Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.
Закони — нормативно-правові акти, що видають ся законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види за конів: конституційні; органічні; звичайні. Усі закони мають вищу юридичну силу, яка про являється в тому, що:
• ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;
• усі інші нормативно-правові акти повинні вида ватися відповідно до законів;
• у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;
• тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття закону в разі повер нення його Президентом за відкладного вето,
Підзаконні нормативно-правові акти — резуль тат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань із установлення, впровадження в дію, зміни і скасування норматив них письмових документів, що розвивають чи дета лізують окремі положення законів. Розглядають та кі види підзаконних нормативно-правових актів за лежно від суб'єктів, що їх видали:
• нормативні акти Президента України;
• акти Верховного Суду України, Вищого арбіт ражного суду України, Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Вер ховного суду Автономної республіки Крим;
• акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ра ди України та Ради міністрів Автономної Рес публіки Крим;
• акти міністерств, державних комітетів, відомств;
• нормативні акти державних адміністрацій у ре гіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;
• нормативні акти органів регіонального та місце вого самоврядування;
• нормативні акти відділів та управлінь відповід них центральних органів на місцях;
• нормативні акти керівників державних підпри ємств, установ, організацій на місцях;
• інші підзаконні нормативні акти.
10.Межі дії нормативно-правових актів : в просторі, у часі, за колом осіб .
Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-право вих актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності; припинення дії; зворотну силу дії. У теорії права розглядають такі варіанти набран ня чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів од моменту його опублікування; термін уста новлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публі кується, то з моменту його одержання виконавцем.
Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення терміну давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного ак та; фактичного скасування акта іншим актом, прий нятим із того самого питання. Дія нормативних актів у просторі характеризує ться певною територією: держави в цілому, відповід ного регіону, адміністративно-територіальної одини ці, відповідного підприємства, організації. Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян. Винятком уважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебу вання. Це окремі дипломатичні та консульські пра цівники, питання яких про юридичну відповідаль ність вирішується на підставі міжнародних угод
11.Систематизація законодавства : поняття , значення , форми .
Систематизація нормативних актів — діяль ність із впорядкування та вдосконалення норма тивних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників,
У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у пев ному порядку без зміни змісту. Критерії системати зації: хронологічний або алфавітний порядок, на прямок діяльності, сфера суспільних відносин, тема
тика наукового дослідження тощо. Види інкорпорації — за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузе ва, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднан ня (предметна, хронологічна, суб'єктивна). Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслі док якої створюються нові нормативні акти. Норма тивні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.
Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта.
Різновидами кодифікації є кодекс, статут, поло ження. Кодекс — кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспіль них відносин і має структурний розподіл на части ни, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою ві дображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існують: Кримі нальний кодекс, Кодекс про адміністративні право порушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Криміналь но-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Вод ний кодекс, Кодекс законів про працю тощо. Статути, положення — кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не належать положен ня про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.
12. Поняття галузі права та правового інституту .
Галузь права — це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкрет ного предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулюван ня.
Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від предмета і методу правово го регулювання розрізняють право: державне; адмі ністративне; фінансове; земельне; цивільне.
За місцем, що його галузі права посідають у правовій системі, вони діляться на основні та ком плексні.
Основні галузі права — такі, що утворюють го ловний масив права у правовій системі держави. Се ред них розрізняють профілюючі (традиційні), про цесуальні, спеціальні та ін.
Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).
Процесуальні галузі — такі, що закріплюють по рядок застосування матеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші процеси).
До спеціальних галузей відносять ті, які на базі профілюючих розвивають основні галузі права і за безпечують спеціальний правовий режим для певно го виду суспільних відносин (трудове, аграрне, еко логічне, земельне, сімейне, фінансове право).
Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхо ве, банківське, морське, залізничне, гірниче, подат кове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове право).
13.Система права та система законодавства , їх співвідношення .
Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відоб ражається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галу зями, підгалузями, інститутами й нормами права. Структурні елементи. Норми права – загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкти права, що містять у собі державно-владні веління нормативного характеру та забезпечується державою для регулювання суспільних віднсин. Інститут права – це сукупність юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Підгалузь права – це впорядкована сукупність кількох споріднених правових інститутів, складова галузі права. Галузь права – це сукупність юридичних норм, які регулюють певну сферу однорідних суспільних відносин.
Система законодавства - це впорядкована безліч всіх діючих нормативно-правових актів даної держави.
У системі законодавства тих або інших держав можна розрізняти, наприклад:
- галузеве законодавство, тобто однойменне з галузями права, що збігає з ними по предметі правового регулювання, наприклад, карне, трудове й т.д.:
- комплексне законодавство, тобто таке, котре містить норми різних галузей права: карного, адміністративного, цивільного, наприклад, екологічне законодавство;
- загальфедеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації (у федераціях);
- законодавство автономії (якщо вищий представницький орган автономії вправі приймати закони);
- конституційне й інше законодавство, закони й підзаконні акти (по юридичній чинності).
Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об'єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону - форму.
14. Понятя і форми реалізації права
Реалізація норм права - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права.
Реалізувати нормативні розпорядження означає втілити в життя.Форми реалізації права за суб'єктами такі:
- індивідуальна;- колективна.
Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:
Проста, безпосередня(без участі держави) Складна, опосередкована(за участю держави)
Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:Додержання- утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину)Виконання - обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обов'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи). Використання - полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).
15. Застосування права як особлива форма його реалізації .
Стадії застосування правових норм:
встановлення юридично значимих фактів та пошук норми, яку можна застосовувати до них; перевірка достовірності та правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили норми права; з’ясування змісту правової норми; прийняття рішення у справі;
оформлення рішення певним актом застосування.
Необхідність застосування норм права у практичному житті виникає з декількох підстав: тоді, коли передбачені юридичними нормами права й обов’язки можуть виникнути у конкретних осіб без рішення державних органів чи посадових осіб; коли виникає необхідність офіційно закріпити ті чи інші конкретні факти; оформити їх як юридичні; коли є перешкоди для здійснення суб’єктивних прав, або коли вони порушені і вимагається їх відновлення; коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру відповідальності.
16.Характеристика стадій процесу застосування права
1 — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосування правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися і чи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлення об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі та їх джерел.
2 - застосування норм права зводиться до вибору певної норми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатися справа.
При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто врегулювати, потрібно упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому порядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офіційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядається справа; чи поширюється її дія на суб’єктів, пов’язаних з цією справою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.
3— прийняття рішення по справі. Ця стадія передбачає оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основі дійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична кваліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів, видання акта застосування права, в якому закріплено результат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конкретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.
4— це доведення змісту прийнятого рішення до відома зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому норма права впроваджується в життя.
17.Поняття, види та способи тлумачення правових норм
Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясо вує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструк цій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі обу мовлюють правові правила поведінки. Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим.Воно дається компетентним органом чи посадо вою особою на підставі службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки. Неофіційним визнається тлумачення, що дається якоюсь іншою особою, не пов’язаною з виконанням нею службових обов'язків, і не має чіткого юридич ного значення. Автентичне тлумачення проводиться тим орга ном, який створив певну норму права. Воно є най більш компетентним і авторитетним, оскільки ор ган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст. Легальне тлумачення правових норм дається спе ціально на те уповноваженим органом. Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того чи того відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства. Неофіційне доктринальне тлумачення — це нау кове роз'яснення правових актів, змісту і цілей пра вових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, нау ково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на увазі нау ковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим. Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права. Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевір ки, доповняльної аргументації, приведення до систе ми, наприклад, через організацію дискусій, конфе ренцій і т. ін. За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення. Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збі гаються. Обмежувальне (звужене) тлумачення — зміст норми права вужчий за її буквальне значення. Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення.
Характеризують такі способи тлумачення:1. Мовне (граматичне) — з'ясування змісту пра вової норми через досвід її словесного формулюван ня на підставі лексичних, морфологічних, синтак сичних норм мовознавства.2. Логічне — з'ясування змісту правової норми за вдяки безпосередньому використанню законів і пра вил формальної логіки.3. Систематичне — з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.4. Історико-політичне — з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.5. Телеологічне (цільове) — аналіз сутності право вої норми через з'ясування її мети.6. Спеціальне юридичне — аналіз норми, яка міс тить юридичну термінологію, розуміння її конструк ції з позиції юридичної науки, техніки і практики.
18. Поняття і структура правовідносин .
Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються дер жавою. Суб'єктами правовідносин уважають тих учасни ків, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громад ські організації; різні спільності (трудовий колек тив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство. Правоздатність — здатність суб'єкта бути носі єм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.Деліктоздатність — здатність суб'єктів право відносин нести відповідальність (юридичну) за ско єне правопорушення. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст — суб'єктивні права та юри дичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто мож ливість певних дій уповноважених суб'єктів і необ хідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів.
Фактичний зміст — сама поведінка суб'єктів, їх ня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.
Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюю ться чи припиняються суб'єктивні права та юридич ні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.
19. Юридичні факти:поняття, значення, види
юридичні факти - конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків, виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини.Значення юридичних фактів у цивільному праві не вичерпується тим, що вони є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Такі юридичні факти, як народження, досягнення повноліття, визнання громадянина недієздатним тягне за собою виникнення або припинення правоздатності і дієздатності.
Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності, робить його юридичним фактом. Юридичні склади поділяються на прості і складні. Прості юридичні склади являють собою сукупність фактів, які можуть накопичуватись у довільній послідовності, важливо лише, щоб у якийсь певний момент вони були в наявності.Складні юридичні склади — це сукупність фактів, між якими існує сувора залежність.
20.Правомірна поведінка,види Правова поведінка – це усвідомлена поведінка суб’єктів права, яка відповідає правовим приписам, є суспільно-корисною і гарантується державою.
Правова поведінка може бути: звичаєвою; маргінальною; конформістською (пристосувальною); соціально-активною, яка у свою чергу поділяється на об’єктивно-необхідну, бажаною для суспільства, соціально-допустимою.
Залежно від суб’єктів правомірна поведінка може бути діяльністю фізичних та юридичних осіб, соціальних спільнот; за сферою суспільних відносин – економічна, політична, соціальна; формою виявлення – діяльна, бездіяльна; за фіксованістю у законодавстві – врегульована і не врегульована правом; за ставленням держави до неї – схвалювана, заочочувальна, допустима.
21. Правопорушення. Поняття, ознаки та види
Правопорушення – суспільно шкідливий протиправний вчинок, який тягне за собою юридичну відповідальність.
Ознаки правопорушення – суспільна небезпечність, протиправність діяльності, винність, караність.
Види правопорушень: злочин – передбачене кримінальним законодавством діяння фізичної особи, яка досягла певного віку і яке посягає на сусп. держ. устрій, політ., економ. системи, власність, особу та права і свободи громадян.
проступки:адміністративні – посягання на порядок (громад., держ., управління).цивільні – посягання на майнові (і пов’язані з майновими) відносини. дисциплінарні – посягання на дисципліну.
22. Склад правопорушення:поняття,зміст елементів .
Правопорушення – суспільно шкідливий протиправний вчинок, який тягне за собою юридичну відповідальність.
Ознаки правопорушення – суспільна небезпечність, протиправність діяльності, винність, караність.
Чотири осн. елемента правопорушень: об’єкт – сусп. віднос., на які напрямлена дія. об’єктивна сторона – зовн. прояв діяння, що означає, яким чином здійсн. правопорушення, якою була поведінка і який результат. суб’єкт – деліктоздатна особа. суб’єктивна сторона – психологічна діяльність особи. Поясн. через три елементи:
вина існує в таких формах, як умисел та необережність. Умисел поділяється на прямий( буває тоді, коли субєкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його небезпечні наслідки і бажає настання цих наслідків) та непрямий (субєкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їхнього настання)
мотив – це усвідомлене спонукання особи яке викликало у неї намір вчинити злочин.
мета – бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.
23.Юридична відповідальність: поняття, мета і принципи Юридична відповідальність – встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, належних йому цінностей (позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації, стягнення штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на соціальні інтереси суспільства, права особи.
Мета застосування юрид відповідальності полягає не тільки в покаранні винної особи, але й в профілактиці правопорушень. Як відповідь держави на правопорушення юрид відповідальність є заходом, спрямованим на забезпечення чіткого та неухильного додержання норм права, охорону встановленого в державі правопорядку. Застосування юрид відповідальності базується на принципах його законності, невідворотності, справедливості та доцільності.
24. Види юридичної відповідальності. Заходи юридичної відповідальності.
1)кримінальна — застосовується тільки за здійснення злочину. Це найсуворіший вид відповідальності, припускаючий найжорсткіші обмеження особистого і майнового характеру;
2)адміністративна — застосовується за здійснення адміністративної провини. Стягнення особистого і майнового характеру, що накладаються в даному випадку, носять набагато м'якший характер;
3)цивільно-правова — наступає за невиконання договору, спричинення майнової шкоди. Носить виключно майновий характер;
4)дисциплінарна — наступає за порушення трудової, службової, учбової дисципліни і носить, як правило, особистий характер (наприклад, догана). Якщо в результаті дисциплінарної провини завданий майнового збитку, то застосовується також матеріальна відповідальність, яка полягає в обов'язку відшкодувати завданого збитку.
5)конституційна, прикладами якої є імпічмент президента, відставка уряду.
У системі міжнародного права існують різні види міжнародної юридичної відповідальності. Такі, наприклад, економічні санкції (заборону на торгівлю, спільну економічну діяльність) проти держави — порушника норм міжнародного права.
Будь-яке правопорушення передбачає певні заходи юридичної відповідальності. Ці заходи завжди накладаються від імені держави і в певному порядку, і тільки на особу, яка вчинила правопорушення.
25Шлюб:поняття, озн, умови та порядок укладання
Шлюб – це добровільний союз вільних, рівноправних чоловіка й жінки, який укладається у встановленому законом порядку з метою створення сім’ї. ознакою шлюбу визнається реєстра ція шлюбу у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Саме з цього моменту виникає шлюбне правовідношення, права та обов'язки подружжя.
Умови: взаємна згода осіб, які одружуються;обізнаність про стан здоров’я;шлюбного віку.
Не допускається укладення шлюбу:між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами по прямій висхідній і нисхідній лінії, між повнорід-ними і неповнорідними братами й сестрами, між усиновителями й усиновленими;недієздатність.
Порядок укладання; подають заяву в орган реєстрації актів громадянського стану за місцем проживання За згодою з особами, що бажають вступити до шлюбу, орган ЗАГСу призначає час реєстрації шлюбу, про що робиться відмітка у заяві, а також в журналі обліку заяв.При подачі заяви повинні бути пред'явлені документи, що посвідчують осіб, вступаючих до шлюбу: паспорт, посвідчення особи.Укладення шлюбу проходить по закінченні місячного строку з дня подачі бажаючими одружитися заяви в державний орган ЗАГСу.У документах, що посвідчують особу тих, які одружилися, проставляється штамп про реєстрацію шлюбу із зазначенням прізвища, ім'я, по батькові і року народження другого з подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу.
26.Припинення та розірвання шлюбу: Припинення шлюбу - це припинення правовідносин між подружжям, що зумовлене певними юридичними фактами. Припинення шлюбу відбувається внаслідок:- смерті одного з пожружжя, або оголошення його померлим;- розірвання шлюбу.Шлюб може бути припинено шляхом його розірвання внаслідок волевиявлення обох, або одного з них, на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану, або на підставі рішення суду.за заявою одного з подружжя якщо другий із подружжя:- визнаний безвісно відсутнім;- визнаний недієздатним;- засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років.
Судовий порядок розірвання шлюбу здійснюється, якщо один із подружжя не бажає розлучення та якщо обоє з подружжя бажають розлучення, але мають спільних неповнолітніх дітей.позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків/коли один із подружжя вчинив злочин, щодо другого з подружжя або дитини.Шлюб вважається припиненим у день винесення відділом РАЦС відповідної постанови про розірвання шлюбу, судом - у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в РАЦС. -фіктивне розірвання шлюбу,визнання шлюбу недійсним.
27.Майнові права і обов’язки подружжя 1. Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Речі професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу, є також спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування спільним майном.
2. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане кожним з них під час шлюбу у дар або в порядку спадкування, є роздільним майном кожного з них. Сюди належать також речі індивідуального користуванння (одяг, взуття і т. д.), хоч вони й придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів (виняток становлять придбані таким чином предмети розкоші і коштовності, які стають спільним майном). Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно змінилося у своїй цінності внаслідок затрат другого з подружжя або їх обох, суд може визнати таке майно спільною власністю подружжя. Закон визнає за кожним з подружжя право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому роздільним майном.
До взаємних майнових обов’язків належить, зокрема, обов’язок матеріально підтримувами одне одного.
28.Особисті права і обов’язки подружжя
Особисті права не мають майнового змісту. До них належать:
- право вибрати прізвище одного з подружжя як спільне або залишити дошлюбне прізвище або об’єднати прізвища. Забороняється об’єднувати прізвища, якщо одне з них вже подвійне;
- право кожного з подружжя вільно вибирати спеціальність, професію і місце проживання;
- право кожного з подружжя на рівноправне вирішення всіх питань життя сім’ї, включаючи виховання дітей.
29.майнові права і обовязки батьків і дітей
Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв’язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться у сфері володіння сім’ї, до другої – аліментні зобов’язання батьків і дітей.
За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки не мають права на майно дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за зобов’язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язаннями батьків.
Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто фактично виконують права і обов’язки власників майна, діючи в інтересах дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).
Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.
Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.
Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.
30Влаштування дітей,позбавлених піклування
Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу.Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Усиновленою може бути дитина (стаття 6 цього Кодексу).У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування.У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини.
Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. Особи, які не можуть бути усиновлювачам
1. Не можуть бути усиновлювачами особи, які:1) обмежені у дієздатності;2) визнані недієздатними;3)позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;4)були усиновлювачами(опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;6)зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;7)не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);8)страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України; 1. Особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення.Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення.Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення.
Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.
31.Поняття, предмет та метод цивільного права.
Отже, цив.право - це сукупність правових норм, які регу-люють майново-вартісні та особисті немайнові відносини на засадах юр.рівності сторін.
Предметом тієї чи іншої галузі права є певне коло суспільних відносин. Предметом цив.права є:
- особисті немайнові відносини;
- майнові відносини;
-відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності.
Особисті немайнові відносини, що становлять предмет цив.права, завжди проявляються у вигляді суб'єктивних цив.прав. Вони виражають не потенційну, а реальну можливість особи бути їх носієм. Ці відносини виникають насамперед з приводу благ, що забезпечують природне існування людини, і благ, що забезпе¬чують її соціальне буття.
Майнові відносини - це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого май¬на та інших мат.благ від одного суб'єкта до іншого.
За змістом вони поділяються на:
- відносини власності та відносини, що виникають при воло¬дінні та (або) користуванні чужим майном;
- відносини, що складаються у сфері товарообігу.
Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності по¬діляються на відносини, що регулюються нормами авторського права, суміжних прав, прав на наукові відкриття, винаходи, корис¬ні моделі, промисловий зразок та інші об'єкти творчості.
Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність специфічних правових засобів і прийомів впливу на учасників цив.відносин, що хар-ся юр.рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на їх розсуд. Якщо предмет цивільно-правового регулювання відповіає на запитання, які суспільні відносини регулюються цив.правом, то метод цивільно-правового регулювання – на запитання, яким чином відповідні суспільні відносини ним регулюються.
Цивільно-правовий метод хар-ся юр.рівністю сторін, автономністю їх волі та їх майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати хар-р своїх відносин у межах чинного законодавства); особливим способом вирішення спорів між учасниками цив.правовідносин; наявністю майнової відповідальності сторін.
Такі риси методу цивільно-правового регулювання в сукупності забезпечують вплив цивільного права на майнові та особисті немайнові суспільні відносини, які становлять предмет цив.права.
32.Об'єкти цивільно-правових відносин.
Правові відносини між фізичними особами виникають, як правило, з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об’єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги,результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.
33. Суб'єкти цивільного права, їх загальна характеристика.
Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.
Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом.
Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:
- повна дієздатність;
- часткова дієздатність;
- мінімальна дієздатність;
- обмежена дієздатність;
- визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження.
Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.
Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни).
Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.
Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді.
Правовими ознаками юридичної особи є:
- організаційна єдність;
- наявність відокремленого майна;
- можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;
- здатність самостійно нести майнову відповідальність.
Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва).
Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.
Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою).
Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:
- з моменту затвердження статуту або положення;
- з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації;
- з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.
Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством. До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, нормативно- явочний, дозвільний і договірний.
Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:
- з моменту її ліквідації;
- з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).
В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність, держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного конфіскованого майна тощо).
34.Фізичні особи, як суб’єкти цивільного права
Фізична особа – це людина, що виступає як учасник цивільних відносин.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. повна дієздатність;часткова дієздатність;неповна дієздатність.
35.Визнання особи безвісно відсутньою
1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом .На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.
36.Оголошення особи померлою:підстави, порядок, наслідки: Згідно зі ст.46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці постійного проживання останньої немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припускати її загибель від певного нещасного ви падку, — протягом шести місяців. Особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення цих дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу по мерлою І до закінчення цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Фізична особа оголошується померлою з дня набрання закон ної сили рішенням суду про це.
Оскільки оголошення фізичної особи такою, що померла, ґрун тується на презумпції смерті цієї особи, правові наслідки оголо шення фізичної особи померлою прирівнюються до правових нас лідків, які настають у разі смерті. Це означає, що після оголошення фізичної особи такою, що померла, відкривається спадщина, утриманцям призначається пенсія, шлюб припиняється.
37. Поняття та ознаки юридичної особи.
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлена майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах. Правовими ознаками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність са-мостійно нести майнову відповідальність. Юридичні особи наділено цивільною правосуб`єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєст-рації. Цивільна правоздатність юридичної особи визна-чається характером і змістом діяльності юридичної осо-би, що передбачена статутом організації. Цивільна дієз-датність здійснюється відповідними органами юридич-ної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними. Для юридичної особи правосуб`єктність виникає: з моменту затвердження статуту або положен-ня; з моменту видання компетентним органом постано-ви про утворення організації; з моменту реєстрації ста-туту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від харак-теру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релі-гійні та ін. За характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють про-дукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи – колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації. Правосуб`єктність юридичної особи припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації.
38. Порядок та способи виникнення юридичних осіб.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для осягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.
39. Підстави порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб.
Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи. Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.
40. Поняття та ознаки правочину. Види правочинів
Найпоширенішим юр фактом, який породжує цивіль права та обов”язки, змінює чи припиняє їх, є правочин. Відповідно до положень ЦКУ правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивіль прав та обов”язків. Правочину притаманні певні ознаки: правомірність є вольовою дією, завжди спрямований на досягнення певного правового результату. Форма правочинів – спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Правочин, який вчиняє юр особа підписується особами, уповноваженими на це законом, ін нормативно-прав актами або установчими документами та зкріпляється печаткою. На вимогу юр та фіз будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо ін не встановлено законом. Правочин класифікують за різними підставами і відповідно виокремлюють такі їх види: 1. відповідно до форм укладення( усні, прості письмові та письмові нотаріальні);2. залежно від кількості осіб( односторонні, двосторонні і багатосторонні);3.залежно від того, чи мають обидві сторони обов”язок надавати зустрічне матеріальне задоволення чи тільки одна з них: оплатні та безоплатні);4. строкові та безстрокові;5. умовний правочин;6.каузальні, у яких визначена мета їх вчину;абстрактні, в яких не визначається мета вчинення;7. залежно від моменту, з якого правочини вважають дійсними:консенсуальні і реальні.
41. Умови дійсності цивільних правочинів
Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Умови дійсності правочину є такими.1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства. 3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності. 4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена. 5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
42.Визнання правочинів недійсними та правові насл виконання недійсних правочинів
Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність. Ступінь недійсності правочину може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом. Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчемним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.
До нікчемних правочинів належать такі:
• правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій Другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;
• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;
• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.
• правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;
• односторонній правочин, у якому недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі;
• договір, у якому сторони не додержали вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне посвідчення договору не потрібне;
• правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання;
• правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми;
• правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту.
43. Види недійсних правочинів.
У залежності від підстав визнання правочину недійсним розрізняють:правочини з дефектами суб’єктного складу;правочини з дефектами волі;
правочини з дефектами форми;правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину.
До правочинів з дефектами суб’єктного складу належать правочини, вчинені малолітньою (ст. 221 ЦК), неповнолітньою особою (ст. 222 ЦК), фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 223 ЦК), за межами їх цивільної дієздатності та ін..
До правочинів з дефектами суб’єктного складу відноситься також правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії).
Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (ст. 232 ЦК).Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
Нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 Ц
Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Недійсним визнається судом фіктивний правочин (ст. 234 ЦК).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст. 235 ЦК).Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Правочини з дефектами форми.
Недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Основні негативні наслідки для сторін такого правочину полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками вчинення правочину або оспорювання окремих його частин рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Визнання існування правочину може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.
Однак для деяких правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання простої письмової форми.
Наприклад, згідно зі ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання (неустойка, порука, застава тощо), вчинений з недодержанням простої письмової форми є нікчемним.
Із цього правила є виняток.
Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
44.Поняття представництва. Сфера та межі дії представництва. Види представництва.
Представництво,такі відносини, за яких угоду укладено представником від імені іншої особи, яку він ре-презентує, створює для останньої відповідні права та обовязки. Воно виникає з огляду на відсутність юри-дичної здатності або фізичної можливості в особи, яку репезентують, вчиняти юридичні дії. Буває обовязковим і доовірним(добровільним). Обовязкове представництво встановлюється законом. Добровільне представництво залежить від бажання конкретної особи, яку репрезен-тують, і визначає повноваження представника видачею довіреності чи у формі договору. При цьому пред-ставник повинен діяти тільки в межах наданих йому повноважень. Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційний представник - це особа, яка постійно і самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Різновидом добровільного є представництво за довіреністю. Письмовим документом, що його видає одна особа іншій для представництва перед третіми осо-бами, є довіреність, може бути разовою(довіреності на вчинення чітко визначеного правочину чи ін дії), спеціальною(довіреності на вчинення однорідних правочинів чи ін юр дій у певній сфері) чи генеральною(довіреності на вчинення широкого кола різноманітних правочинів та ін юр дій). Укладається тільки у письмовій формі. Не може перевищувати 3 років. Видача довіреності не зобов2язує представника безумовно до вчинення дій,які були визначені у довіреності.
45.Поняття довіреності, форми: строк довіреності.
Письмовим документом, що його видає одна особа іншій для представництва перед третіми особами, є довіреність, може бути разовою(довіреності на вчинення чітко визначеного правочину чи ін дії), спеціальною(довіреності на вчинення однорідних правочинів чи ін юр дій у певній сфері) чи генеральною(довіреності на вчинення широкого кола різноманітних правочинів та ін юр дій). Укладається тільки у письмовій формі. Не може перевищувати 3 років. Видача довіреності не зобов2язує представника безумовно до вчинення дій,які були визначені у довіреності.
Форма довіреності. Довіреність має бути складена у письмовій формі, про це свідчить саме визначення довіреності, яке міститься в ст. 64 ЦК України. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою нотаріусом. Довіреність на укладення угод, Що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку), а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 65 ЦК України). Довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена (ч. 2 ст. 68 ЦК України).
Строк довіреності. Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.
46.Зобов'язання : поняття та структура.
Зобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана чинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника його обов’язку.
Види зобов’язань:
1.Залежно від підстав виникнення зобов’язання:
•Договірні (виникають внаслідок договору);
•Недоговірні (позадоговірні) виникають внаслідок одностороннього правочину, або заподіяння шкоди, або внаслідок рятування майна.
Значення такого поділу полягає в тому,що зміст договірних зобов’язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю їх учасників; зміст недоговірних – грунтується на законі, односторонньому вилевиявленні суб’єкта приватного або публічного права.
2.Залежно від мети (спрямованості):
•Регулятивні (змістом є правомірна поведінка, вони можуть регулювати поведінку учасників договору);
•Охоронні (виникають внаслідок заподіяння шкоди, або внаслідок безпідставного збагачення, їх метою є захист порушеного інтересу сторін права)
3.За співвідношенням прав і обов’язків:
•Односторонні (коли одна сторона має лише права, а інша має лише обов’язки);
•Взаємні (зустічні) коли кожна сторона зобов’язання має як комплекс прав так і комплекс обов’язків.
5.Залежно від значення зобов’язань:
•Головні (основні) зобов’язання, можуть існувати самостійно (наприклад купівля-продаж)
•Додаткові (виникають лише за наявності основного зобов’язання), наприклад, порука.
47.Процес укладання договору.
Порядок укладання договору визначається цивільним законодавством. Існують дві стадії у процесі укладання договору: 1) пропозиція однієї сторони іншій вступити в договірні відносини - оферта; 2) одержання і прийняття пропозиції іншою стороною - акцепт, що вказує на згоду останньої укласти договір на умовах, закладених у пропозиції.Питання про правову характеристику - оферту - не може розглядатися без урахування теоретичних положень, розроблених наукою, та постанов цивільного законодавства.
Пропозиція щодо укладання договору може визначатись як оферта, якщо вона відповідає ряду необхідних ознак, зокрема, з оферти має випливати волевиявлення щодо укладання договору, а не просто наводитися інформація про можливість укладання договору. Оферта має бути адресована конкретній особі.
Законодавче визначення оферти і перелік ознак, яким вона має відповідати, передбачено в цивільному законодавстві. Згідно з ним пропозиція щодо укладання договору одній або кільком конкретним особам є офертою, якщо вона достатньо визначена і відбиває намір особи, яка внесла пропозицію, вважати себе пов'язаною договором у разі її прийняття (акцепту). Пропозиція вважається достатньо визначеною, якщо в ній зазначені істотні умови договору або порядок його визначення.Законодавство розрізняє порядок укладання договорів залежно від пропозиції, зробленої однією зі сторін з визначенням строків для відповіді або без їх визначення. Коли пропозиції укласти договір зроблено із вказівкою строку для відповіді, момент укладення договору встановлюється залежно від того, в усній чи письмовій формі подано пропозицію. У першому випадку договір визначається укладеним, якщо інша сторона терміново повідомила особу, яка внесла пропозицію, про прийняття цієї пропозиції.
В іншому випадку угода вважається досягнутою і договір укладеним, якщо повідомлення про прийняття пропозиції одержала до строку, встановленого законодавством, а якщо такий строк не встановлений, - у межах необхідного для цього часу. Якщо згідно із законодавством або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій формі, то він може бути укладений складанням одного документа, підписаного сторонами, обміну листами, телетайпограмами і т. ін., а також підписаний стороною, яка їх надсилає.
48.Загальні умови виконання цивільних зобов’язань:
Принципи, яким повинне відповідати виконання зобов'язання у кожному окремому ви падку, — це загальні правила виконання зобов'язань. До них відносяться належне виконан ня, неприпустимість односторонньої відмови від виконання і реальне вико нання. У літературі також називають принцип економічності виконання, принцип ділової співпраці та взаємодопомоги учасників. Належне виконання зобов'язання — це виконання зобов'язання, обумовленого в дого ворі, акті цивільного законодавства чи відповідними звичаями способом, предметом, у встановлений строк та в певному місці, належній особі та належною особою. Належне ви конання у всіх випадках звільняє боржника від його обов'язків і припиняє зобов'язання. Важливим принципом виконання договірних зобов'язань є принцип реального вико нання, через яке стягнення штрафних санкцій не звільняє боржника від виконання обов'яз ків в натурі.
49.Способи забезпечення виконання зобов’язань:
Під способами забезпе чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку ментами. · неустойка;· застава;· порука;· гарантія;· завдаток.
Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Формами неустойки є штраф і пеня. Штраф – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного неналежно виконаного зобов’язання. Пеня – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Сплата неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі, а кредитора, отримавши неустойку, не позбавляється права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань.поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині.Порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога.Гарантія являє собою зобов’язання, за яким одна організація (гарант) зобов’язується нести майнову відповідальність перед кредитором за належне виконання зобов’язання боржником. При гарантії беруть участь 3 особи: кредитор, боржник і гарант. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку на який вона видана. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.
Під заставою розуміється як безпосередня передача, так і інше виділення боржником певного свого майна кредитору для забезпечення таким чином взятих зобов’язань, гарантування можливості задоволення кредитором своєї вимоги за рахунок цього майна, переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави може бути будь-яке майно, відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Існують 2 види застав: іпотека – застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця; заклад – застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя (3 особи).
50.Поняття та способи припинення цивільних зобов’язань: Під припиненням зобов'язання слід розуміти припинення існування прав та обов'язків його учасників, які становлять зміст зобов'язання.Це означає, що кредитор більше не має права пред'являти до боржника будь-які вимоги виходячи із даного зобов'язання, сторони не можуть переуступити свої права та обов'язки у встановленому порядку третім особам і т. д.Зобов'язання може бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при виконанні зобов'язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв'язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу.Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної підстави — юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язують припинення зобов'язання. загальні способи припинення зобов'язань:виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦК України, що регулюють окремі види зобов'язаньОдні правоприпиняючі факти виникають з волі учасників зобов'язання, причому, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов'язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов'язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи — учасника зобов'язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання.
51. Поняття, підстави то умови цивільно-правової відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність – установлена зако-ном негативна реакція держави на цивільне правопо-рушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладення на неї обов'язків майно-вого характеру. Підставами для цивільно-правової від-повідальності є: наявність майнової шкоди; протип-равність поведінки; вина; причинний зв'язок між збит-ком і протиправною поведінкою. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів. Якщо дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протип-равними або забороненими законом, настає відпові-дальність. Принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негатив-ним наслідком, що настав через цю протиправну дію. Різновидностями цивільно-правової відповідальності є: договірна та позадоговірна; часткова і солідарна; основна і субсидіарна(додаткова); повна та обмежена. За деякі дії цивільно-правова відповідальність може нак-ладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою: за невиконання грошового зобов'язання; збері-гача за втрату, недостачу чи пошкодження майна; за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.
52. Збитки: поняття та їх структура:
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
53. Позовна давність.
Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
1)про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2)про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації
3)про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності
4) у зв'язку з недоліками проданого
5) про розірвання договору дарування
6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти
7) про оскарження дій виконавця заповіту
Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася-або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила
Перебіг позовної давності зупиняється:
1)якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);
2)у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;
3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;
4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.
6) пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
54.Види цивільно-правової відповідальності: Залежно від підстав виникнення розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність.Залежно від характеру розподілу відповідальності декількох осіб розрізняють дольову, солідарну і субсидіарну відповідальність. Дольова відповідальність має місце тоді, коли кожний із боржників несе відповідальність тільки в тій частиш, яка випадає на нього відповідно до законодавства або договору.Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор може вимагати відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частиш боргу. Субсидіарна відповідальність застосовується тоді, коли у зобов'язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а другий — додатковим. За розміром відповідальність буває повною і обмеженою.
Загальне правило передбачає настання відповідальності в повному розмірі. Але у випадках, передбачених законом, розмір відповідальності може бути обмеженим.
55. Поняття, предмет та метод трудового права України.
Трудове право – система правових норм, яка регулює трудові відносини мід працівником та власником.
Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове є, насамперед, трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної трудової функції. Предметом правового регулювання норм трудового права є також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Трудове право - окрема галузь права України, яка регулює відносини, що виникають у процесі реалізації особою права на працю. Трудове право являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов'зкових правил поведінки, що регулюють трудові, а також деякі інші, тісно зв'язані з трудовими, відносини найманих працівників. Методи трудового права: 1. за нормативним регулювання труд відносин:дозвіл(сторони самостійно встановлюють для себе права та обов”язки в межах, наданих державою), наказ(держава встановлює конкретні умови для всіх учасників відносин), заборона(встановлення державою категоричних умов поведінки у конкретних ситуаціях); 2. за способом впливу на поведінку людей: авторитарний(полягає у виданні державою законів і підзаконних актів) та автономний(має місце коли держава санкціонує прийняття і дію джерела правового регулювання праці).Принципи: загальноправові(принципи гуманізму, законності, демократизму та ін) та спеціальні(свобода праці, рівноправність, стабільність тощо)
56.Поняття, умови та види трудового договору.
Трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначеною цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Види трудового договору: 1. Трудовий договір на невизначений строк (безстроковий) укладається з дотриманням загальних положень. 2. Трудовий договір на певний строк. Строковий договір може укладатися лише у випадках, передбачених законодавством, а також у разі, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру подальшої роботи, умов її виконання або інтересів працівника. 3. Трудовий договір на час виконання певної роботи є різновидом строкового трудового договору, однак його припинення пов’язане із закінченням обумовленої договором роботи. 4. Трудовий договір про тимчасову роботу. Такий договір укладається з працівниками, які прийняті на роботу на термін до двох місяців, а для зміщення тимчасового відсутнього працівника – до чотирьох місяців. 5. Трудовий договір про сезонну роботу. Сезонними вважаються роботи, які з природних і кліматичних умов виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше шести місяців. 6. Трудовий договір про сумісництво. Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї роботи, регулярно оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або на іншому підприємстві, установі, організації або у громадянина за наймом. 7. Трудовий договір про суміщення професій і посад. Від сумісництва потрібно відрізняти суміщення професій і посад, під яким розуміється форма організації праці, за якої працівник, за його згодою, протягом робочого дня або робочої зміни поряд зі своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, виконує додаткову роботу за іншою професією або на іншій посаді на тому самому підприємстві, установі, організації, за що отримує відповідну плату.
57.Порядок укладання труд догов.Документи необх прийнятті на роботу. Трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією уго-дою, з підляганням внутрішньому трудовому розпо-рядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка наймає працівників, зобов'язується виплачувати праців-никові заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законо-давством про працю, колективним договором і угодою сторін. Укладати трудовий договір працівник може на одному або водночас на декількох підприємствах, в установах, організаціях. Стороною трудових правовід-носин є передовсім фізичні особи. Іншою стороною вис-тупає власник підприємства, установи, організації, упов-новажений ним орган чи фізична особа. Права та обо-в'язки сторін поділяються на: безпосередні, що визна-чаються сторонами; похідні, що передбачені законо-давством, котрі своєю чергою поділяються на необхідні умови, та додаткові умови.
58.Види змін умов труд дог. три види зміни умов трудового договору: переведення на іншу роботу (залежно від терміну розрізняють постійні й тимчасові переведення; за територіальною ознакою виділяють переведення: у межах підприємства, організації, установи або у того самого власника для виконання іншої роботи, не обумовленої трудовим договором, на інше підприємство, в установу, організацію, до іншого власника, на роботу в іншу місцевість, у тому числі разом із підприємством, установою, організацією; переведення на інше підприємство проводиться шляхом звільнення й укладання трудового договору з власником іншого підприємства. Переведення в іншу місцевість вважається направлення на роботу за межі певного населеного пункту. Тимчасові переведення з ініціативи власника. Роботодавець має право перевести працівника тимчасово, строком до одного місяця, на іншу, не обумовлену трудовим договором, роботу без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров’я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемії. Переведення з ініціативи працівника. Працівників, які потребують за станом здоров’я надання легшої роботи, власник зобов’язаний перевести, за їхньою згодою, на таку роботу відповідно до медичного висновку. Переведення може бути тимчасовим або постійним залежно від стану здоров’я).
Переміщення працівника. Зміна робочого місця працівника за законодавством не вважається переведенням, а відповідно до ч. 2 ст. 32 називається переміщенням працівника на інше робоче місце і не вимагає його згоди. У цьому випадку йдеться про переміщення працівника на тому самому підприємстві на інше робоче місце, в іншій структурний підрозділ у тій самій місцевості, про доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті в межах спеціальності, кваліфікації або посади, обумовлених трудовим договором. Зміна істотних умов праці. У ч. 3 ст. 32 передбачається ще одна зміна умов трудового договору, яка відбувається у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці. Аналіз цього положення приводить до висновку, що йдеться про зміни, які викликані об’єктивними причинами на виробництві й стосуються не одного працівника, а цілого підприємства або, принаймні, структурного підрозділу. Такі зміни пов’язані як із загальними економічними, фінансовими умовами в країні, так і зміною законодавства.
59.Заг підстави припинення трудо догов:
Під поняттям «припинення трудового договору» ро-зуміється закінчення дії труд.договору в будь-яких ви¬падках. Воно включає розірвання труд.договору, закінчення строку його дії чи інший юр.факт.
Труд.договір може бути припинений тільки з підстав та в порядку, визначених законодавством про працю.
Підставами для припинення труд.договору згідно ст. 36 КЗпП є:
•угода сторін;
•закінчення зазначеного строку, встановленого за згодою сторін, та закінчення дії договору, укладеного на час вико¬нання певної роботи, крім випадків, коли труд.відноси¬ни фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх при¬пинення;
•призов або вступ працівника на військову службу;
•розірвання труд.договору з ініціативи працівника, з ініціативи роботодавця або на вимогу профспілкового органу;
•переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на ви-борну посаду;
•відмова працівника від переведення в іншу місцевість ра¬зом з підприємством, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв' язку із зміною істотних умов праці;
•набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстроч¬ки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем постійної роботи або іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
•підстави, передбачені контрактом;
Крім вказаних підставами для припинення є:
•незадовільний результат випробування, обумовленого при прийнятті на роботу;
•вимога батьків або інших осіб про розірвання труд.до¬говору з неповнолітнім працівником, коли продовження чинності труд.договору загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси;
•з працівником, який працює за сумісництвом, труд.до¬говір може бути розірваний в разі прийняття на його місце іншого працівника, який не є сумісником.
Підставами для розірвання труд.договору також можуть бути порушення правил прийняття на роботу:
а) осіб, прийнятих на роботу з порушенням правил про обмеження спільної роботи родичів;
б) осіб, позбавлених за вироком суду (чи законом) права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
в) жінок і неповнолітніх, прийнятих на роботу, яка їм заборонена законом за мотивами охорони здоров'я;
г) осіб, прийнятих на роботу за сумісництвом з порушенням правил про обмеження сумісництва.
Зміна підпорядкованості підприємства, установи, ор-ганізації, зміна власника підприємства, а також його реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) не є підставою припинення труд.договору.
60. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника
Законодавством передбачено обов'язкове письмове по-передження працівником власника про звільнення за два тижні до припинення трудових відносин. Коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажан-ням зумовлена неможливістю продовжувати роботу власник або уповноважений ним орган повинен розі-рвати трудовий договір у строк, запропонований праців-ником. Для деякої категорії працівників законодавством уведено обмеження щодо припинення трудового дого-вору в певний період за власним бажанням: молоді спе-ціалісти протягом терміну, визначеного в направленні на роботу або за договором, а також для осіб, засуд-жених до виправних робіт без позбавлення волі. Розір-вання молодим спеціалістом угоди до закінчення трьох років після її укладення можливе з поважних причин: установлення інвалідності 1 або 2 групи; установлення інвалідності 1 або 2 групи у дружини(чоловіка) випуск-ника, одного з батьків(осіб які їх заступають) випускни-ка; якщо молодий спеціаліст - вагітна жінка; мати чи батько, які мають дитину у віці до трьох років; одинока мати чи батько, які мають дитину до 14 років або ди-тину-інваліда; проходження чоловіком(дружиною) вій-ськової служби; вступу до вищих навчальних закладів 3 - 4 рівнів акредитації. Строкові трудові договори не мо-жуть бути розірвані за ініціативою працівника. Стро-ковий трудовий договір з ініціативи працівника може бути розірвано достроково в разі хвороби або інвалід-ності, які перешкоджають виконанню роботи за догово-ром, порушення власником чи уповноваженим ним ор-ганом законодавства про працю, колективного або тру-дового договору.
61 Розірвання трудового договору з ініціативи власника.
Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом лише на загальних або спеціальних підставах. Загальні: зміни в організації в-ва чи праці; виявлення невідповідності працівника зай-маній посаді; систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків; прогулу без поважних причин; нез'явлення на роботу протягом більш як 4 місяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності; поновлення на роботі працівника, який раніше вико-нував цю роботу; появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного оп'яніння; вчинення за місцем роботи розкрадання. Спеціальні підстави: од-норазове грубе порушення трудових обов'язків керів-ником підприємства, заступника, главного бухгалтера; скоєння винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності; вчинення пра-цівником, який виконує виховні функції, аморального проступку; якщо працівника визнано таким, що не витримував випробування; коли працівника зараховано з порушенням спеціальних правил прийняття на роботу. Державна служба припиняєтьс у разі: порушення умов реалізації права на державну службу; недотримання пов'язаних з проходженням державної служби вимог; досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби; відставки держ. служ-бовців які обіймають посади 1-ї або 2-ї категорії; вия-влення чи виникнення обставин, які перешкоджають пе-ребуванню держ. службовця на державній службі; від-мови держ. службовця від прийняття присяги або її по-рушення; неподання або подання державним службов-цем неправдивих відомостей щодо його доходів. Для звільнення працівника з ініціативи власника в більшості випадків профспілкового комітету чи органу, уповнова-женого репрезентувати інтереси трудового колективу. Винятком з цього правила є звільнення: у зв'язку лік-відації підприємства, установи, організації; працівника через незадовільний результат випробування; із су-міщуваної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником; у зв'язку з по-новленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; працівника який не є членом професійної спілки; з підприємства, установи, організації де немає профспілкової організації; керівника підприємства, ус-танови, організації, його заступників, головного бух-галтера, його заступників, а також службових осіб мит-них органів, державних податкових інспекцій, яким при-своєно персональні звання, службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного ко-нтролю за цінами; працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання.
62.Поняття і види робочого часу.
Види робочого часу: нормальна і скорочена тривалість робочого часу; неповний робочий час, ненормований робочий день. Тривалість робочого часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин. Деякі категорії працівників мають скорочені обсяги робочого часу: працівники віком 16 - 18 років - 36 годин на тиждень; од 15 до 16(учні 14 - 15 років, які працюють на канікулах) - 24 години на тиждень; працівників, зайня-тих на роботах зі шкідливими умовами праці - не більше 36 годин на тиждень; учителям у середньому вста-новлено шести годинний робочий день; лікарям - 5,5 го-динний; лікарям стаціонарних лікарських закладів, спеціалізованих санаторіїв - 6,5 годинний робочий день. Для вирішення питань про встановлення неповного ро-бочого часу працівникові зазвичай необхідно отримати згоду власника, за скороченого робочого часу це не пот-рібно. Оплата праці за неповного робочого часу здій-снюється пропорційно до відпрацьованого часу або за-лежно від виробітку, а за скороченого - в повному роз-мірі ставки. За неповного робочого часу можливе змен-шення тривалості як робочого дня так і днів робочого тижня. Законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу. Списки професій, посад і робіт, за якими дозволяється застосування ненормованого робочого дня включаються в колективний договір.
63.Режим та облік робочого часу: Облік робочого часу - це фіксування відомостей про явку працівників на роботу і виконання ними встановленої тривалості робочого часу. Облік робочого часу ведеться в табелях встановленої форми.
Режим робочого часу визначає:
• п'ятиденний і шестиденний робочий тиждень і тривалість щоденної роботи, кількість робочих днів на тиждень чи інший період;
• час початку й закінчення робочого дня;
• час і тривалість обідньої перерви, кількість змін упродовж облікового періоду, тривалість і правила чергування змін.
Режимом робочого часу в трудовому праві вважається розподіл робочого часу протягом конкретного календарного періоду.
Конкретний режим робочого часу встановлюється в локальних нормативних актах: колективному договорі, правилах внутрішнього розпорядку, графіку змінності або в індивідуальному трудовому договорі.
64. Поняття та види часу відпочинку за трудовим законодавством.
Час відпочинку - час, вільний од виконання трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час. Час відпочинку має декілька видів. Це - перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотиж-неві дні відпочинку, святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки. Перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і три-вають від 30 хвилин до 2 годин. Не включається в робо-чий час. Додаткові перерви надавані через короткий від-тинок часу, як-от: під час роботи на вільному повітрі в холодний період року; на вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ - після кожних 45-50 хвилин 10-15 хвилин відпочинку… Святкові дні: 1 січня - Новий рік; 7 січня - різдво христове; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України; 24 серпня - День незалежності України; 7 і 8 листопада - річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції. До неробочих днів належать дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове; один день(неділя) - Пасха(Великдень); один день(неділя) - Трійця. Відпус-тка має декілька видів: щорічна; додаткова; творча; соціальна; відпустка без збереження заробітної платні.
65. Відпустки: поняття та види.
Відпустка – це вільний від виконання робочої функ-ії період, який встановлюється на законодавчому та локальному рівнях у календарних днях. Щорічна основна відпустка не повинна бути меншою ніж 24 календарні ні за відпрацьований робочий рік. Щорічна додаткова відпустка надається тривалістю до: 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що пов'язані з негативним впливом на здоров`я шкі-дливих виробничих чинників; 7 календарних днів праці-вникам із ненормованим робочим днем. Загальна три-валість щорічних основної і додаткової відпусток не мо-же перевищувати 59 календарних днів, а для праців-ників, зайнятих на підземних гірничих роботах, - 60 календарних днів. Відпустки у зв”язку з навчанням надаються при навчанні працівників у середніх навч закладах, проф-технічних навч закл-ад, вузах, навч закладах післядипломної освіти та аспірантури за наявності умов, передбачених законодавством. Творча відпустка надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та ін випадках, передбачених законодав-ом. Законодав-ом передбачено відпустку без збереження зар плати, яка надається роботодавцем за згодою сторін, за сімейними обставинами та ін причин на термін, обумовлений угодою між ними але не більше 15 календарних днів на рік. Разом з тим передбачено соц відпустки, до яких належать відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річ віку працівникам, які мають дітей. Право на щорічну відпустку повної тривалості настає після закінчення шести місяців неперервної роботи на цьому підприємстві. До закінчення шестимісячного терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні роки за бажанням працівника у зручний для нього час відпустка надається: неповнолітнім; інвалідам; жінкам перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після них; жінкам, які мають двох та більше дітей віком до 15 років або ди-тину-інваліда; іншим працівникам. Права на відпустку позбавлено: осіб засуджених до виправних робіт без по-збавлення волі з їх відбуванням за місцем роботи на весь строк покарання; осіб, яких звільняють за пору-шення трудової дисципліни.
66.Поняття трудової дисципліни. Дисциплінарна відповідальність, види дисциплінарного стягнення.
Дисциплінарна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності й застосовується до поруш-ників трудової дисципліни (Трудова дисципліна - cyкyпнicть нe лишe пeвниx пpaвил пoвeдiнки пpaцiвникiв, a й питaнь, пoв'язaниx iз нeoбxiднicтю дoтpимaння вcтaнoвлeнoгo пopядкy і мeтoдiв йoгo зaбeзпeчeння.
Tpyдoвa диcциплiнa зaбeзпeчyєтьcя мeтoдaми пepeкoнaння, зaoxoчeння, а іноді – пpимycy.
Bci зaoxoчeння oгoлoшyютьcя влacникoм y нaкaзi, дoвoдятьcя дo вiдoмa тpyдoвoгo кoлeктивy i зaпиcyютьcя дo тpyдoвoї книжки.)
Може бути накладено одне з дисциплінарних стягнень: догана або звільнення. До державних службовців, окрім загальних видів дисциплінарної відповідальності, застосовуються: попередження про неповну службову відповідальність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. Дисциплінарне стягнення застосовується власником безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця від дня його виявлення. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після того, як проминуть шість місяців од дня вчинення дисциплінарного проступку. Для зас-тосування дисциплінарного стягнення власник зобов'я-заний зажадати письмового пояснення порушника. За одне порушення трудової дисципліни може бути засто-совано лише одне дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується наказом і повідомляється працівникові під розписку протягом трьох робочих днів. Якщо протягом року від дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він уважається таким, що не мав дисци-плінарного стягнення.
Дисциплінарна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності й застосовується до поруш-ників трудової дисципліни. Підставою для її застосу-вання є порушення трудової дисципліни. Може бути накладено одне з дисциплінарних стягнень: догана або звільнення. До державних службовців, окрім загальних видів дисциплінарної відповідальності, застосовуються: попередження про неповну службову відповідальність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. Дисциплінарне стягнення застосовується власником безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця від дня його виявлення. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після того, як проминуть шість місяців од дня вчинення дисциплінарного проступку. Для зас-тосування дисциплінарного стягнення власник зобов'я-заний зажадати письмового пояснення порушника. За одне порушення трудової дисципліни може бути засто-совано лише одне дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується наказом і повідомляється працівникові під розписку протягом трьох робочих днів. Якщо протягом року від дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він уважається таким, що не мав дисци-плінарного стягнення.
67.Заохочення як метод забезпечення трудової дисципліни.
Надзвичайно важливе місце в забезпеченні дисципліни праці належить оцінці праці. За результатами позитивної оцінки до працівника може застосовуватися заохочення.
Заохочення за видами поділяються на моральні й матеріальні, на індивідуальні та колективні. До моральних відносяться такі заохочення, які не пов'язані з виплатою грошей, наданням послуг, продукції, подарунків. Моральне заохочення працівників можна визначити як закріплені нормами трудового права засоби морального визнання працівників та трудових колективів за досягнення високих результатів праці. У відповідності до ст. 143 КЗпП до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватися будь-які заохочення, які містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Тобто питання заохочення цілком віднесені до сфери локального правового регулювання. Як засвідчує практика, основними видами морального заохочення є: оголошення подяки, нагородження Почесною грамотою, занесення прізвища працівника до Книги пошани, поміщення фотографії працівника на Дошку пошани, до Застосовується також заохочення за досягнення спеціальних показників, наприклад, за бездефектну роботу, за впровадження нових технологій, нової техніки, за високий відсоток реалізації продукції. Питання заохочення працівників тісно пов'язане із преміюванням та оплатою праці. Працівники, які успішно і сумлінно виконують свої трудові обов'язки, мають переваги і пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування. Таким працівникам має надаватися перевага при просуванні по роботі.
За особливі трудові заслуги працівники представляються до вищих органів для заохочення, нагородження орденами, медалями, Почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звань кращого працівника за даною професією. Згідно зі ст. 144 КЗпП заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом спільно або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Не можна погодитись із такою нормою, бо вона обмежує права власника. Якщо у законодавстві передбачено право власника самостійно вирішувати питання про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, тобто обмежувати права працівника, то цілком не зрозуміло, чому роботодавець не має самостійного права застосувати заохочення - покращити становище працівника. Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) власника і заносяться в трудову книжку працівника.
68. Поняття, умови та види матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.
Працівники несуть матеріальну відповідальність за шко-ду, заподіяну підприємству, установі, організації внас-лідок порушення покладених на них трудових обов'яз-ків. Ця відповідальність, як правило, обмежується пев-ною частиною заробітку працівника і не повинна пере-вищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винят-ком випадків, передбачених законодавством України. Ознаки шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації: пряма дійсна шкода; протиправність пове-дінки працівника; причинний зв'язок між протип-равними діями та заподіяною шкодою; вина працівника. У відповідності з законодавством України обмежену матеріальну відповідальність несуть: працівники – за зіпсування або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів, у тому числі при їх вигото-вленні, за псування або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; керівники підприємств, установ, організацій та їх зас-тупники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступ-ники, шкода підприємству, установі, організації запо-діяна зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи гро-шових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продук-ції, розкраданню, знищенню і зіпсуванню матеріальних чи грошових цінностей. Працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди у випадках, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівників, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; шкоди завдано працівником, який був у нетве-резому стані; шкоди завдано недостачею, умисним зни-щенням або умисним зіпсуванням матеріалів, напівфаб-рикатів, виробів, у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціаль-ного одягу та інших предметів, виданих підприємством працівникові в користування; відповідно до законодав-ства України на працівника покладено повну відпо-відальність за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових обов'язків; шкоди задано не при виконанні трудових обов'язків; службова особа винна в незаконному звільненні або переведені працівника на іншу роботу.
Повна матеріальна відповідальність настає в таких випадках:- зa нaявнocтi мiж пpaцiвникoм i opгaнiзaцiєю пиcьмoвoгo дoгoвopy пpo взяття нa ceбe пpaцiвникoм пoвнoї мaтepiaльнoї вiдпoвiдaльнocтi;- кoли мaйнo тa iншi цiннocтi бyли oдepжaнi пpaцiвникoм пiд звiт зa paзoвoю дoвipeнicтю aбo зa iншими paзoвими дoкyмeнтaми;- якщo шкoди зaвдaнo дiями пpaцiвникa, якi мaють oзнaки злoчинy;- якшo шкoди зaвдaнo пpaцiвникoм, який бyв y нe-твepeзoмy cтaнi;- кoли шкoди щодо власності орг-ції зaвдaнo yмиcно.- якщo нa пpaцiвникa зaкoнoдaвcтвoм пoклaдeнo пoвнy мaтepiaльнy вiдпoвiдaльнicть;- y paзi зaвдaння шкoди нe пiд чac викoнaння тpyдoвиx oбoв'язкiв;- якщo cлyжбoвa ocoбa є виннoю в нeзaкoннoмy звiльнeннi aбo пepeвeдeннi пpaцiвникa нa iншy poбoтy.
69.Поняття трудових спорів та порядок їх розгляду.
Колективний спор – спор між трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом з питань установлення нових або зміни чинних соціально-ек умов праці та виробничого побуту; укладення або зміни колективного договору, виконання колект договору або його окремих положень, невиконання вимог законодавства про працю. Трудові спори розглядають: комісії по трудовим спорам; районними(міськими) народними судами. Ко-місія по трудових спорах обирається загальними збо-рами трудового колективу підприємства з числом пра-цюючих не менше 15 чоловік. Працівник може звер-нутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Комісія по трудових спорах зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. У районних(міських) народ-них судах розглядаються трудові спори за заявами: пра-цівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не погоджуються з рішенням комісії по трудових спорах підприємства; прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах супере-чить чинному законодавству. Безпосередньо в район-них(міських) судах розглядаються трудові спори за зая-вами: працівників підприємств і організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору; керівника підприємства, організа-ції, його заступників, службових осіб, керівних праців-ників державних органів; власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівником матеріа-льної шкоди, заподіяної організації; спорів, які були роз-глянуті власником або профспілковим комітетом в межах наданих їм прав чинним законодавством про працю; в судах розглядаються також спори про відмову в прийнятті на роботу працівників, які мають право по-воротного прийняття на роботу або з якими власник зо-бов'язаний укласти трудовий договір відповідно до чин-ного законодавства.
Колективні спори – це спори між найманими працівниками, трудовим колективом і власником чи уповноваженим ним органом із питань: установлення нових або змін чинних соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; виконання колективного договору або його окремих положень; укладення або зміни колективного договору; невиконання вимог законодавства про працю. Колективні спори вирішуються веденням переговорів із використанням спеціальних процедур і засобів. Якщо сторони спору не дійшли згоди в переговорах, то формується спеціальна комісія, яка має назву примирювальної, вона являє собою орган, призначений для напрацювання рішення, яке може задовольнити сторони спору. Залежно від рівня спо-ру(виробничий, територіальний, національний) комісія розглядає спір протягом, відповідно, 5, 10 або 15 днів. У разі несхвалення комісією рішення зі спору, яке задовольнило б сторони конфлікту, створюється трудовий арбітраж. Трудовий арбітраж ухвалює рішення протягом 10 днів од дня його утворення. Під час вирішення колективних трудових спорів жодна із сторін не може ухилитися від участі в процедурі примирення. Для вирішення колективного спору, одержання підтримки своїх вимог трудовий колектив має право організовувати і проводити страйк, збори, мітинги, пікетування, демонстрації в порядку і формах, передбачених чинним законодавством.
70. Адміністративне право
являє собою окрему галузь вітчизняного права, що покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв’язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі.
Отже, визначаючи предмет адміністративного права, слід брати до уваги: сферу державного управління, що охоплює будь-які аспекти державно-управлінської діяльності; наявність у ній суб’єкта виконавчої влади; необхідність практичної реалізації повноважень, наданих суб’єктам виконавчої влади для провадження ними державно-управлінської діяльності.
Можна зазначити, що не всі суспільні відносини у сфері державного управління входять до кола відносин, які складають предмет адміністративного права. По суті, це лише ті умови, за яких управлінські відносини виникають як захід практичної реалізації завдань і функцій виконавчої влади.
На підставі викладеного необхідно зазначити, що предмет регулювання адміністративного права охоплює коло однорідних суспільних відносин, до яких слід віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосередньо реалізуються завдання, функції та повноваження виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності інших органів державної влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного характеру, що виникають усередині системи громадських органі-
зацій.
Отже, адміністративне право є окремою галуззю права, що складає систему правових норм, покликаних регулювати суспільні відносини управлінського характеру в сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади.
71) Методи адміністративного права.
Метод адміністративного права визначається як сукупність певних загальних і специфічних способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права. Традиційний погляд на зміст методу адміністративного права характеризується наступними рисами.
Загальні риси методу
В адміністративному праві використовуються способи регулювання, що властиві обом загальним методам правового регулювання — імперативному та диспозитивному.
Відтак загальними рисами методу адміністративно-правового регулювання слід вважати те, що він реалізується шляхом:
- використання приписів (встановлення обов'язків);
- встановлення заборон;
- надання дозволів.
Використання приписів у адміністративному праві означає покладення обов'язку здійснити відповідні дії в умовах, що передбачені адміністративно-правовою нормою. Згідно із сучасною теорією права йдеться фактично про використання такої категорії, як “позитивні зобов'язання”. Приписи використовуються в різних формах, а саме: встановлення відповідних дій, порядок їх здійснення, забезпечення виконання обов'язків тощо. За допомогою приписів встановлюються також завдання, функції та повноваження органів виконавчої влади, інших суб'єктів адміністративного права. Встановлення заборон — це покладення на суб'єкта правових відносин прямих обов'язків утримуватися від вчинення в умовах, передбачених нормою, тих чи інших дій або утримуватися від них на свій розсуд.
72) Система адміністративного права.
Система адміністративного права — це внутрішня будова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів, — інститутів і норм, створюючих її, їх єдність і структурний взаємозв'язок. Вона складається з двох частин: Загальною і Особливою, що обумовлене суттю і специфікою державного управління, його багатогалузевим характером і необхідністю постійного вдосконалення. Іноді говорять про спеціальну частину адміністративного права.
Загальна частина адміністративного права об'єднує норми, які закріплюють принципи державного управління; правове положення суб'єктів адміністративного права (органів виконавчої влади, державних службовців, громадян і ін.); форми і методи виконавчої і розпорядливої діяльності; адміністративний процес; способи забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні.
Особлива частина адміністративного права містить норми, які регулюють управління промисловістю, агропромисловим комплексом, соціально-культурною сферою (освітою, наукою і ін.), адміністративно-політичною діяльністю (управління внутрішніми справами, управління юстицією), а також міжгалузеве державне управління в сферах статистики, стандартизації, ціноутворення і т.п.
Зміст Загальної і Особливої частин адміністративного права є взаємозалежним і складає єдине ціле. Норми Загальної частини застосовуються до всіх інститутів Особливої частини. Наприклад, загальні правила, регулюючі порядок підготовки, видання, вступи в силу і дії актів державного управління, реалізуються в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів управління у всіх галузях соціально-культурного будівництва з урахуванням їх специфіки.
Разом з двома основними частинами (Загальною і Особливою) система адміністративного права складається з адміністративно-правових інститутів — груп норм, які регулюють тісно зв'язані, однорідні суспільні відносини (наприклад, державної служби).
73.Адміністративно-правові норми
74. Адміністративні правовідносини
75. Органи виконавчої влади
Виконавча влада – це гілка державної влади, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату (органів державного управління загальної компетенції), які мають право безпосереднього управління державою, виконання законів та інших нормативно-правових актів, прийнятих законодавчою владою. Тобто це здатність держави за допомогою управлінської діяльності реалізовувати веління законодавчої влади.
76. Класифікація органів виконавчої влади
77) Поняття державного управління та його ознаки.
Державне управління в широкому розумінні – це сукупність усіх видів діяльності усіх органів держави, тобто означає фактично всі форми реалізації державної влади в цілому. Стаття 6 Конституції України встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Іншою мовою, державне управління в широкому розумінні характеризує всю діяльність держави за організуючим впливом зі сторони спеціальних суб’єктів права на суспільні відносини.
2. Державне управління у вузькому розумінні – це сукупність державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави. Відтак категорія державного управління у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина держаних органів.
Саме вузьке розуміння державного управління має бути основним в адміністративному праві, оскільки реальної потреби у використанні тут ще одного – широкого – розуміння державного управління просто немає.
Отже, державне управління – це вид соціального управління, вид специфічної діяльності держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які впливають на суспільні відносини з метою її урегулювання відповідно до державних інтересів.
Специфічні риси державного управління:
1) загальнодержавний характер;
2) підзаконний характер;
3) юридично-владний, розпорядчий характер;
4) організаційний зміст;
5) цілеспрямованість, активний характер;
6) постійна основа, безперервність.
Державне управління здійснюють на підставі принципів:
1) соціально-політичні: демократизм; участь населення в управлінській діяльності; рівноправність осіб; рівність усіх перед законом; законність; гласність; врахування громадської думки; об’єктивність;
2) організаційні принципи побудови апарату державного управління: галузевий, функціональний, територіальний;
3) організаційні принципи функціонування апарату державного управління: нормативність діяльності; єдиноначальність; колегіальність; поділ управлінської праці; відповідальність за свої рішення; оперативна самостійність.
Зміст державного управління реалізується через комплекс функцій – функцій управління, які виконують задачі держави й суспільства шляхом владно організаційної діяльності у різних процесуальних формах.
Слід відзначити, що управлінські зв’язки простежуються й у діяльності законодавчих органів, органів прокуратури, судів, проте ці зв’язки є внутрішніми, організаційно-правовими. Також виділяють місцеве самоуправління – право територіальної общини – жителів села або добровільного об’єднання в сільську общину жителів декількох сіл, міст для самостійного вирішення питань місцевого значення.
78. ) Форми і методи управлінської діяльності.
Форма державного управління – зовнішньо виражена дія – волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках режиму законності та його комплекції для досягнення управлінської мети – вираження у зовнішньому вигляді конкретних дій державних органів, їх структурних підрозділів і посадових осіб, які здійснюються у процесі виконавчої діяльності й спрямовані на реалізацію функцій управління. Виділяють дві групи форм управління – правові і неправові.
Правові форми управління – форми управлінської діяльності, які безпосередньо викликають правові наслідки, пов’язані із встановленням або застосуванням норм права.
Виділяють:
1) видання правових актів управління;
2) укладення угод (договорів);
3) здійснення інших юридично значних дій.
До правових форм належать такі специфічні прояви реалізації функцій управління, як участь суб’єктів виконавчої влади в судах як позивачів або
відповідачів, діяльність по забезпеченню громадського порядку й громадської безпеки, застосування різних санкцій, заходів адміністративного примусу до правопорушників.
Основною правовою формою управлінської діяльності є застосування норм права, за допомогою якої юридичні акти індивідуального характеру сприяють застосуванню законів до конкретних обставин управлінського життя. Такі акти є персоніфікованими, юридично владними приписами, юридичними
фактами, з якими пов’язують виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин.
Ознаки актів застосування адміністративно-правових норм:
а) індивідуальний характер;
б) юридична природа;
в) односторонній порядок видання;
г) є юридичним фактом.
До інших юридично значних дій можна віднести:
– виконання актів громадського стану;
– відповіді на скарги, заяви громадян;
– виконання загальнозв’язкових правил тощо.
Неправові форми управлінської діяльності – форми діяльності безпосередньо не пов’язані із правовими наслідками, у результаті їх застосування не виникають адміністративно-правові відносини.
До неправових форм управління належать:
1) організаційні дії (проведення нарад, зборів, обговорень, перевірок, розробка прогнозів, програм, здійснення бухгалтерського, статистичного, податкового обліку, проведення прес-конференцій тощо);
2) матеріально-технічні операції (діловодство, виконання постанов про застосування заходів адміністративного примусу, адміністративних стягнень, складання довідок, звітів, видання юридичних актів тощо).
Правові та неправові форми взаємодоповнюють одне одного в процесі
реалізації функцій державного управління.
В юридичній науці прийнято додатково виділяти структурні та процесуальні форми.
Структурна форма передбачає здійснення дій, спрямованих на
створення, вдосконалення організаційної структури органів державного управління, оскільки категорія “структура” відображає побудову та внутрішню
форму системи.
Наступною формою управління слід вважати процесуальну. Наявність зазначеної форми управління обумовлюється тим, що в управлінні чільне місце займає відповідний процес, який складається з певних стадій, що має циклічний характер, та кінцевим результатом якого є прийняття управлінського рішення. Процесуальна форма також повинна відноситися до форм управління, оскільки процес управління супроводжує діяльність кожного органу,
підрозділу, служби тощо.
79.Поняття правових актів управління
80. Поняття і види державних службовців
81.Поняття, підстави адміністративної відповід.
Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність. Адміністративна відповідальність – вид відповідальності, який передбачає на-дання в уставленому нормами адміністративного права порядку й уповноваженими на те органами та посадо-вими особами адміністративних стягнень на винних у скоєнні адміністративних проступків з метою покаран-ня, виправлення та перевиховання правопорушників. Адміністративна відповідальність є визначальною мірою держ. примусу; настає за порушення винними своїх правових обов’язків; супроводжується доганою і державним та суспідбним засудженням протиправного діяння й особи правопорушника.
82. Види адміністративних стягнень та їх зміст.
Адміністративне стягнення – попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав, виправні роботи, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям скоєння правопорушення, конфіскація, що накладається у разі скоєння вчинку, що має ознаки адміністративного проступку на винну особу (правопо-рушника). Адміністративне стягнення – захід відпові-дальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попере-дження скоєння нових правопорушень як самим право-порушником, так й іншими особами. Види адміністра-тивних стягнень закріплено в Кодексі про адміністра-тивні правопорушення До них законо-давець відносить такі види:
Попередження є заходом виховного хар-ру, що засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку держ органу (посадової особи про недопущення скоєння протипр дій);
Штраф передбачена як вид стягнення за будьяке скоєне адм правопорушення;
оплатне вилучення предмета, що став зна-ряддям учинення чи безпосереднім об’єктом адм правопорушення – полягає у примусовому вилученні предмета з подальшими реалізацією та поверненням суми колишньому власникові з утриманням суми, що була пов’язана з затратами по реалізації вилученого предмета; конфіскація предмета – полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави.
виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за осн місцем роботи особи, яка вчинила адм правопоруш, із відрахуванням до 20% її заробітку в дохід держави.
адміністративний арешт установлюєтьсяі застосовується лише у виняткових випадках за окркмі адм правопор на строк до 15 діб і накладається виключно судами;
позбавлення спец права застосов на термін до 3 років
83.Органи, що розглядають справи про адмін
правопорушення.
Систему органів, що розглядають справи про адміністративні правопорушення, визначено Кодексом про адміністративні правопорушення.
До них належать: адміністративні комісії при виконав-чих комітетах районних, міських, районних у містах, се-лищних, сільських рад; виконавчі комітети селищних, сільських рад; районні (міські) суди (судді); органи вну-трішніх справ, органи державних інспекцій та інші орга-ни (посадові особи), уповноважені на те Кодексом. Ад-міністративні комісії при виконавчих комітетах район-них, міських, районних у містах, сільських, селищних рад вирішують усі справи про адміністративні правопо-рушення, за винятком тих, що віднесені до відання ін-ших органів (посадових осіб). Виконавчі комітети сіль-ських, селищних рад депутатів, судді районних (місь-ких) судів, органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші уповноважені органи розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені згідно з Кодексом про адміністративні правопорушення до їх відання. Адміністративні комісії утворюються від-повідними радами депутатів у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря, а також членів ко-місії. В адміністративних комісіях при виконавчих ко-мітетах районних, міських, районних у містах рад депу-татів є посада звільненого відповідального секретаря ко-місії. Порядок діяльності адміністративних комісій регу-люється законодавчими актами України. Порядок утво-рення інших колегіальних органів, уповноважених роз-глядати справи про адміністративні правопорушення, а також порядок розгляду справ у цих органах визнача-ється законодавчими актами України. Посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, можуть накладати адміністративні стягнення, передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення, у межах наданих їм повноважень і ли-ше під час виконання службових обов’язків.
84. Поняття і структура кримінального права України.
Кримінальне право – одна з галузей права України, що охоплює два основні інститути: злочин і покарання. По-няття “кримінальне право” прийнято розглядати у двох його значеннях:по-перше, позитивне(об'єктивне) кримі-нальне право – це самостійна галузь законодавства, репрезентована самодостатнім законодавчим актом – Кримінальним кодексом; по-друге, кримінальне право – це галузь юридичної науки про чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, про його історію й теорію, про кримінальні закони інших держав. Позитивне(об'єктивне) кримінальне право України – су-купність юридичних норм, установлених вищим законодавчим органом державної влади – ВРУ, що виз-начають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання належить застосовувати до осіб, що їх скоїли. Кримінальне законо-давство – система законів, уведених у дію вищими зако-нодавчими органами державної влади, які визначають основи і принципи кримінальної відповідальності, ус-тановлюють, які суспільно небезпечні дії є злочином і яке покарання може бути застосоване до особи, котра його вчинила.
Джерела КП- це система внутрішніх нац крим законів і міжнар правових актів, що містять норми КП.Джерелом, що містить норми прямої дії є Конституція Укр, всі крим-правові норми повинні їй відповідати, якщо ж ні, то вона (норма) не має юр сили. Осн нац джерелом крим законодавства є Кримін кодекс Укр, який являє собою систематизований законодавчий акт, що склад із Загальної(визначені всі базові інститути і поняття, що застос до всіх приписів Особливої частини КК) та Особливої частини(визнач крим відповідальність за окремі конкретні злочини).
85.Підстави кримінальної відповідальності. Поняття злочину та його ознаки.
Злочином за КК визнається суспільно небезпечне діян-ня(дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, влас-ність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене кри-мінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке по-сягає на правопорядок. Ознаками злочину є суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність і кара-ність діяння. Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, зав-дає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом. Кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином. Винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.
Злочини бувають: злочини проти держави, злочини роти життя, здоров`я, волі та гідності особи, майнові злочини, хуліганство, знищення і зруйнування пам'яток історії та культури, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.
Кримінальна відповідальнасть – вид юридичної відпові-дальності, що встановлюється держ в кримін законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов’язання особистого, майнового чи організаційного характеру. Кримін відп-сть несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, що передбачене кримін законом як сус-но небезпечне. Часто ствердж, що єдиною підставою кримін відп-сті є наявність складу злочину.
86.Склад злочину та зміст його елементів.
Під складом злочину мають на увазі сукупність передба-чених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Об'єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян. Об'єктивна сторона – це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння(дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно-небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія – це активна, сусп-но небезпечна, передбачена кримін законом поведінка суб'єкта; бездіяльність – пасивна поведінка яка проявилась у невиконання особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити. Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину. Суб'єкт злочину – це індивід, фіз особа, що досягла певного віку і є осудною. Суб'єктивна сторона – внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єкт сторони є провина, мотив і мета злочину. Під провиною слід розуміти псих ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і сусп-небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності. Намір як форма провини хар-ться тим, що особа усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї дії(бездіяльності), передбачає суспільно небезпечні її наслідки та бажає, або свідомо допускає їх настання. Необережність у вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає сусп-небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Розрізняють злочинну самовп-ість і злочинну недбалість. Мотив – це внутр процеси, що відображ у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мета – це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи злочин. Мотив і мета – обов'язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті закону.
87.Покарання та його мета. Види.
Кримінальне покарання – засіб державного примусу, що застосовується судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Метою покарання є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Основні покарання: позбавлення волі на строк від 3 місяців до 10 років; виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2 місяців до 2 років; позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності на строк до 5 років; штраф; громадська догана. Biдпoвiднo дo cт. 23 KK Укpaїни пoкapaння пoдiляютьcя нa тpи гpyпи: ocнoвнi; дoдaткoвi (дoпoвнeння дo ocнoвниx); змiшaнi.
Ocнoвнi noкapaння: пoзбaвлeння вoлi; випpaвнi poбoти бeз пoзбaвлeння вoлi; пoзбaвлeння пpaвa oбiймaти пeвнi пocaди aбo нa якийcь вид дiяльнocтi; штpaф; гpoмaдcькa дoгaнa.
Дoдamкoвuмu noкapaннямu визнaютьcя: кoнфicкaцiя мaйнa; пoзбaвлeння звaння, paнгy, чинy; пoзбaвлeння бaтькiвcькиx пpaв згiднo з чинним зaкoнoдaвcтвoм.
Вuняmкoвa мipa noкapaння дoпycкaeтьcя зacтocyвaння cмepтнoї кapи — poзcтpiлy зa ocoбливo тяжкi злoчини y випaдкax, cпeцiaльнo пepeдбaчeниx ocoбливoю чacтинoю KK Укpaїни.
Kpuмiнaльнa вiдnoвiдaльнicmь - вuд юpuдuчнoi вiдnoвiдaлънocmi, щo вcmaнoвлюєmьcя дepжaвoю в кpuмiнaльнoмy зaкoнi, нaклaдaєmьcя cyдoм нa ociб, якi вuннi y вчuнeннi злoчuнy, ma мaюmь нecmu зoбoв'язaння ocoбucmoгo, мaйнoвoгo чu opгaнiзaцiйнoгo xapaкmepy.
Cyкyпнicть oзнaк, якi визнaчaють дiяння як злoчин, мae нaзвy cклaд злoчинy. Toмy cтвepждyють, щo єдинoю пiдcтaвoю кpимiнaльнoї вiдпoвiдaльнocтi є нaявнicть cклaдy злoчинy.
88.Обставини, що виключають суспільну небезпеку і протиправні діяння.
До них належать: необхідна оборона, крайня необхід-ність, затримання злочинця. Необхідною обороною є дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або захисту іншої особи, інтересів с-ва чи держави від суспільно небезпечного посягання. Пере-вищення меж необхідної оборони тягне за собою відпо-відальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Затриманні нападника є право-мірним за таких умов: особа вчинила діяння, що має ознаки злочину; особа, яка вчинила напад, ухиляється від затримання; заподіяння шкоди може мати місце лише з метою затримання особи та передачі її органам влади; шкода, завдана особі, яка вчинила напад, має бу-ти вимушеною; дії з затримання, включно із заподіян-ням шкоди, відповідали небезпечності посягання та обставинам затримання злочинця. Крайня необхадність – правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, громадським чи особистим ін-тересам, що охороняються законом, здійснене за обста-вин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвер-нена.
89.Стадії вчинення умисного злочину.
Готування до злочину - перша стадія злочину й перший вид незакінченого злочину. Щоправда, закон робить виняток для злочинів невеликої тяжкості: готування до такого злочину не тягне за собою кримінальної відповідальності (частина 2 статті 14 КК України).
готування до злочину характеризується такими ознаками:
1) скоєння підготовчих дій, покликаних створити умови для розвитку подальшої злочинної діяльності (в тому числі шляхом бездіяльності, скажімо, невключення сигналізації особою, яка була зобов'язана це зробити, з метою полегшення вчинення крадіжки);
2) прямий умисел на вчинення готування;
3) припинення діяння до початку виконання об'єктивної сторони складу задуманого злочину;
4) це припинення має місце з незалежних від винного обставин.
Замах на злочин
Згідно з частиною 1 статті 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченою відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України (частина 1 статті 13 КК України).
Для визнання злочину закінченим необхідно визначити момент його закінчення, який залежить від законодавчої конструкції, головним чином, об'єктивної сторони складу злочину.
Тобто, характер конструкції визначає момент закінчення злочину. І саме за цим чинником злочини поділяються на злочини з матеріальним і злочини з формальним складом.
90.Поняття та види співучасті у злочині.
Співучасть у злочині є однією з форм злочинної ді яльності. Такого роду діяльність має свої правові осо бливості, які дозволяють виділяти співучасть у самостійний кримінально-правовий інститут. ЇЇ специфіка полягає у тому, що:
а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну небезпеку;
б) склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників. У діяннях окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочи ну, вказані у статті Особливої частини КК. Вчинення злочину у співучасті полегшує досягнення злочинного результату, ускладнює його розкриття та притягнення винних до відповідальності.
Відповідно до ст. 26 ККспівучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Група осіб без попередньої змови - це два або бі льше виконавців, які утворили групу для спільного вчинення злочину без попередньої домовленості між собою про це (ч. 1 ст. 28 КК). Відсутність попередньої змови означає, що виконавці злочину до початку ви конання об'єктивної сторони складу злочину не домовлялися про його вчинення, про спільність своїх дій, розподіл ролей тощо. Для цієї групи характерне спон танне, ситуативне об'єднання зусиль виконавців для досягнення загального злочинного результату безпо середньо перед його вчиненням або в процесі його вчинення. Учасники такої групи можуть бути не зна йомими між собою. Діючи як співвиконавці, вони мо жуть разом розпочинати виконання об'єктивної сторо ни злочину або долучатися до злочину, вчинення яко го іншим співвиконавцем уже розпочалося, але ще не закінчилося. Дії таких осіб мають бути погодженими стосовно об'єкта та об'єктивної сторони злочину, і ці особи повинні усвідомлювати, що діють спільно для досягнення єдиного злочинного результату. При цьо му члени такої групи можуть застосовувати різні засо би й знаряддя злочину, діяти стосовно кількох потер пілих одночасно.
Група осіб за попередньою змовою
Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декілько ма (двома і більше) суб'єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28 КК). Домовитись про спільне вчинення злочину заздале гідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до поча тку виконання його об'єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії готування злочину, а також в процесі замаху на злочин. Вона повинна стосу ватися спільності вчинення злочину (узгодження об'єк ту злочину, його характеру, місця, часу, способу вчи нення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домов леність може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо.
Організована група - це стійке об'єднання декіль кох осіб (трьох і більше суб'єктів злочину), які попе редньо зорганізувалися для готування або вчинення злочинів. Ознаками організованої групи є:
1) наявність декількох осіб (трьох або більше);
2) попередня їх зорганізованість у спільне об'єднання для готування або вчинення двох чи більше злочинів;
3) стійкість такого об'єднання;
4) об'єднаність злочинів єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану;
5) обізнаність всіх учасників такої групи з цим планом.
Згідно з ч. 4 ст. 28 КК злочинною організацією ви знається об'єднання осіб (суб'єктів злочину), яке: 1) є стійким; 2) є ієрархічним; 3) об'єднує декількох осіб (трьох і більше); 4) за попередньою змовою зорганізоване його членами або структурними частинами для спільної діяльності, метою якої (діяльності) є а) безпосереднє вчинення ними тяжких або особливо тяжких злочинів; б) керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; в) забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
PAGE 8