Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
51.Національні заощадження та норма заощаджень.
Заощадження — це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження З дорівнюють національному доходу НД мінус споживання С:
З = НД – С.
Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава. У ринковій економіці основними об’єктами заощадження є домогосподарства і підприємства.
Економічні дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки споживання, а й заощадження. Багаті заощаджують більше ніж бідні не тільки в абсолютних цифрах, а також як процент від доходу. Часто найбідніші витрачають більше ніж заробляють. Тому, як правило, замість заощадження зростають борги.
Розглянемо функцію заощадження та граничну схильність до заощадження. Функція заощадження показує зв’язок між розміром заощадження та доходом.
Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто
.
Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використання національного доходу на заощадження повинні дорівнювати обсягу національного доходу країни. Правда, в реальній дійсності така рівність досягається не завжди. Але за теорією слід виходити з того, що національний дохід дорівнює сумі споживання й заощадження:
НД = С + З.
Якщо ГСС дорівнює 0,80, то ГСЗ має дорівнювати 0,20. Сума ГСС та ГСЗ повинна обов’язково дорівнювати одиниці. Отже, ГСЗ = 1 – ГСС.
Заощадження є вартісним показником інвестицій і нагромадження капіталу. Поняття інвестицій застосовують, щоб позначити збільшення запасу матеріальних капітальних благ. Відповідно інвестиції мають місце тоді, коли є заощадження і коли за їх рахунок створюється реальний капітал.
Отже, між заощадженнями та інвестиціями існує прямий зв’язок. Його можна розглядати, приміром, на рівні корпорації і в масштабі суспільного відтворення. В останньому разі визнають національні заощадження і норму національних заощаджень.
Дамо визначення цих категорій економічного відтворення з погляду національного доходу. Національні заощадження — це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, тому що має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни. Це — чисті заощадження і чисті нагромадження.
Норма національного заощадження (ННЗ), визначається за формулою:
,
де З — обсяги заощадження національного доходу, наприклад, за рік. Заощадження, здійснювані за рахунок національного доходу називаються чистими заощадженнями.
Оптимальною нормою національного заощадження вважається 20—25%. Між нормою національного заощадження, інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв’язок. Тому кожна країна особливу увагу звертає на стимулювання схильності населення, домогосподарств, підприємств до заощадження. Більш детально проблеми інвестицій і економічного зростання будуть розглянуті в темі 18.
Термінологічний словник. Гранична схильність до споживання — величина додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова гривня доходу.
Доходи — грошові кошти, що отримують домогосподарства, фізичні та юридичні особи за результатами господарської діяльності, використання власності чи у формі соціальних виплат, громадських внесків тощо.
Доходи від власності — доходи, які отримують власники від продуктивного використання землі, капіталу, майна (орендна плата, процент, дивіденд).
Доходи від індивідуальної трудової власності — доходи, які отримують громадяни від самостійної трудової діяльності (за надання послуг чи реалізацію товарів, що вироблені індивідуально).
Заощадження — частина доходу, що не споживається.
Національне заощадження — частина національного доходу, яка не використовується на споживання і характеризує обсяг чистого заощадження в суспільстві Номінальні доходи — сума грошових доходів, отриманих протягом певного періоду, без урахування зміни цін.
Норма національного чистого заощадження = (національне заощадження / національний дохід) х 100.
Податки — обов’язкові нормовані платежі, що вилучаються державою в бюджет за встановленими нею розмірами з фізичних та юридичних осіб.
Податки непрямі — податки на товари та послуги, що встановлюються у вигляді надбавки до ціни або тарифу.
52.Вивіз капіталу та міжнародний кредит:
Найважливішою формою міжнародних економічних відносин у XX ст. став вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни як приватними корпораціями, так і державою. Можливість вивозу капіталу обумовлена тим, що більшість країн уже ввійшли у світове господарство, пов'язані одна з одною розвинутою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій.
Необхідність і найважливіша причина вивозу капіталу полягає в його відносному надлишку на національному ринку й обумовленій цим можливості досить прибуткового застосування. У пошуках більшого прибутку і спрямовується капітал за кордон.
Ще одна причина вивозу капіталу полягає у прагненні ТНК використовувати відмінності між країнами у рівні витрат виробництва, передусім - заробітної плати. Одержало широке розповсюдження переміщення трудомістких виробництв, переважно збирання кінцевої продукції, із розвинутих держав у країни, що розвиваються, де заробітна плата в багато разів нижча. В умовах загострення сировинної проблеми причиною зарубіжного інвестування стає прагнення одержати вільний доступ до джерел сировини, забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств. Сьогодні капітал вивозиться і з метою одержання переваг, пов'язаних із використанням висококваліфікованої робочої сили, розвинутої виробничої та соціальної інфраструктур.
Форми вивозу капіталу
Існують дві основні форми вивозу капіталу - вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького (функціонуючого) капіталу. Вивіз позичкового капіталу у вигляді міжнародних позик, які надають як окремі держави, так і великі міжнародні банки, буде розглянуто нижче.
Вивіз підприємницького капіталу здійснюється декількома шляхами:
по-перше, за рахунок будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств;
по-друге, через придбання або контрольного пакету, або просто частини акцій діючих підприємств;
по-третє, шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або дочірніх компаній.
Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі й портфельні. Прямі інвестиції дають право контролю за зарубіжними підприємствами. Це право - результат володіння контрольним пакетом акцій цих компаній. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, коли у іноземного інвестора виявляється не менше 25% акціонерного капіталу якої-небудь компанії.
Розміри прямих інвестицій за кордоном великі. В 90-х роках щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій складав понад 200 млрд. дол. У 1995 р. він зріс до 235 млрд. дол., а накопичені прямі іноземні інвестиції досягли 2,6 трлн дол. Проте у багатьох країнах, що розвиваються, діє законодавство, яке встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств у цілому в країні або в окремих галузях. Тому в багатьох випадках іноземні інвестори, замість власних філіалів, можуть створювати тільки змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.
Звідси часто іноземна корпорація не володіє контрольним пакетом акцій місцевого підприємства. Такі вкладення капіталу в акції зарубіжних компаній та інші цінні папери з метою одержання доходу, а не встановлення прямого контролю називаються портфельними інвестиціями. До них вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакету акцій або коли спеціально прагнуть до сприяння сильнішого чи досвідченішого інвестора. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дала й інтернаціоналізація операцій фондових бірж, на яких нині проводяться операції з акціями не тільки національних компаній, а й крупних зарубіжних.
Масштаби і напрями вивозу капіталу
У сучасних умовах вивіз капіталу має такі характерні тенденції. По-перше, швидкими темпами збільшуються розміри капіталів, які функціонують на міжнародних ринках і які шукають найприбутковішого застосування.
По-друге, відбувається активізація діяльності ТНК, які відкривають за рубежем нові філіали й дочірні підприємства.
По-третє, на перші позиції у світовому списку експортерів капіталу, відтісняючи США, в першій половині 90-х років виходять Японія (53%), Швейцарія та Тайвань.
53.Міжнародні валютні відносини їх еволюція:
Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну тасвітову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобальному (світовому) рівнях. І у свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних економічних відносин.
Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоч і відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки.
* Національна валютна система - це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави [1, стор. 85].
її структурними елементами є: національна валюта - грошова одиниця держави; паритет національної валюти; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку та ринку золота; національні органи, що керують і регулюють валютні відносини країни; умови обмін] національної валюти на золото та інші валюти (конвертованість валюти) наявність або відсутність валютних обмежень, валютний контроль.
Регіональна (міжнародна) валютна система являє собою договірну правову форму організації валютних відносин між: групою країн. [5, стор. 321].
Основні елементи такої системи - регіональна (міжнародна] розрахункова одиниця, спеціальний режим регулювання валютних курсів, спільні валютні фонди та регіональні кредитно-розрахункові установи.
* Світова валютна система - це спільно розроблена державами форма організації валютно-фінансових відносин, яка склалася внаслідок еволюції світового господарства та юридично закріплена міждержавними домовленостями.
Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: міжнародні засоби обігу і платежу; міжнародні ліквідні ресурси (інвалюта, золото); міжнародні валютні ринки і ринки золота; систему міжнародного кредитування і міждержавних розрахунків; міжнародні організації, що здійснюють міждержавне валютне регулювання.
Ця динамічна еволюційна система пройшла ряд етапів, кожен з яких віддзеркалював рівень зрілості валютно-фінансових відносин та їх інституцій.
Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару, відома під назвою система золотого стандарту.
Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на конференції у Парижі в 1867р. Згідно з цією угодою золото визнавалось єдиною формою світових грошей. В умовах, коли золото безпосередньо виконувало всі функції грошей, і національна, і світова грошова та валютна системи були тотожними з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, приймалися до платежу відповідно до своєї ваги. Золотий стандарт базувався на таких структурних принципах:
> основою системи був золотомонетний стандарт;
> кожна валюта має свій золотий вміст. Курс національних валют жорстко прив'язувався до золота і через золотий вміст валюти співвідносився один з одним за твердим валютним курсом. Золото використовувалося як золотомонетні світові гроші;
> конвертованість кожної валюти у золото забезпечувалось як всередині, так і за межами країни;
> зливки вільно обмінювались на монети, а золото вільно імпортувалось й експортувалось та продавалося на міжнародних ринках.
Існувало три форми золотого стандарту:
> золотомонетний;
> золотозливковий;
> золотовалютний.
За умов золотого стандарту в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеженого ринку і відповідно до цих умов механізму ціноутворення. Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних валютних курсів.
54.Конвертована валюта, валютні курси, валютна політика.
Конвертована валюта — національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватися на іноземні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто вільно використовуватися у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.
Нині у світі налічується понад 300 найменувань національних грошей, проте лише 20 держав (США, Англія, Німеччина, Японія, Канада, Данія, Нідерланди, деякі багаті нафтою країни Близького Сходу) мають повністю конвертовану валюту. Крім того, приблизно 50 держав світу мають різні форми частково конвертованих валют.
Розрізняють дві основні форми конвертованості валюти: 1) вільна, або повністю конвертована; 2) частково конвертована.
Вільно конвертована валюта — форма конвертованості, за якої кожна особа (фізична й юридична, іноземець і громадянин даної держави) має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну валюту такого самого статусу, розраховуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фінансових активів (цінні папери тощо) і купувати державні та приватні цінні папери.
Частково конвертована (обмежено конвертована) валюта —-
форма конвертованості, за якої допускається лише зовнішня кон-вертованість, тобто вільне використання валюти іноземними особами (юридичними й фізичними) і лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторговельних розрахунках.
До них належать розрахунки, пов'язані з експортом та імпортом товарів і послуг, з доходами іноземних та вітчизняних осіб від інвестицій (відсотки, дивіденди), від обслуговування іноземців всередині країни, з витратами на послуги своїм громадянам за межами країн, авіаційний та морський фрахт, страхування вантажів тощо.
Крім того, існують неконвертовані валюти, яких серед приблизно 300 валют світу переважна більшість.
Неконвертована валюта — національна валюта, щодо якої держава повністю забороняє будь-які операції з її обміну на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів.
У межах перших двох форм конвертованості, особливо другої форми (тобто частково конвертованої валюти) доцільно виділити внутрішню і зовнішню конвертова-ність. Зовнішня конвертпованість — такий вид конвертованості, коли іноземні держави, підприємства і громадяни можуть вільно переказувати свої вклади, зроблені у дану національну валюту. Цей вид конвертованості пов'язаний з операціями руху капіталів і кредитів.
Внутрішня конвертованість означає право підприємств і громадян певної держави вільно купувати іноземну валюту для проведення ділових операцій. Ці операції можуть бути як поточними, так і пов'язаними з рухом капіталів, кредитів.
Для впровадження конвертованої валюти держава повинна прийняти відповідний закон, оформити необхідні законодавчі акти. У законі зазначається, на які іноземні валюти може обмінюватися дана валюта, чи може вона продаватися на валютних ринках, яким особам і в якій
кількості (обмеженій чи необмеженій) дозволяються певні операції з цією валютою. Якщо таких обмежень немає ні для юридичних, ні для фізичних осіб (іноземних і вітчизняних), то це повна конвертованість.
На відміну від епохи золотого стандарту, коли статус валюти, її конвертованість здебільшого залежали від величини золотого запасу, нині конвертованість визначається насамперед економічною могутністю країни. Характерним у цьому плані є те, що певні валютні обмеження для своїх підприємств і громадян (зокрема здійснювати інвестиції за кордоном) Франція та Італія у повному обсязі скасували лише у 1989 р. Навіть Японія скасувала обмеження на експорт капіталу лише у 1979 p., a більшість країн Західної Європи підтримує обмеження на обмін валют та їх вивезення для цілей індивідуального туризму тощо.
Враховуючи це, Україна за певних умов може вводити часткову конвертованість. Крім того, членство у МВФ зобов'язує нашу державу вводити певний режим конвер-тованості.
Переваги впровадження режиму конвертованості для національної валюти в Україні:
1) створюються умови для довгострокового поліпшення її платіжного балансу;
2) конвертована валюта асоціюється у світі з економічною свободою. Перехід на таку валюту сприяє введенню для підприємств країни режиму міжнародної конкуренції, яка змушує їх запроваджувати матеріале-, енер-го-, ресурсозаощаджуючі технології, нові форми організації виробництва, а отже, зменшувати витрати виробництва й ціни, що підвищує ефективність економіки;
3) за наявності конвертованості валюти виникає можливість розраховуватися з іншими країнами національними грошима, без обов'язкового попереднього нагромадження інвалюти, що рівнозначне отриманню безвідсот-кового іноземного кредиту;
4) розширюються можливості купівлі іноземних товарів і експорту своїх, стимулюється зовнішньоекономічна діяльність підприємств. При цьому значно зменшується валютний ризик, тобто ризик втрат, пов'язаний із зміною курсів валюти на час виконання контракту. Водночас перехід до конвертованої валюти супроводжується лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, зокрема імпорту, подорожчанням його через неминучу девальвацію власної валюти, що завдає певних економічних втрат;
5) введення конвертованої валюти сприяє залученню країни до системи міжнародного поділу праці, її відкритості (і водночас залежності);
6) стимулюється залучення іноземного капіталу;
7) значно спрощується процедура розрахунків.
Впровадження конвертованої валюти в Україні вимагає створення комплексу передумов, пов'язаних насамперед із стабілізацією грошової системи. Такими передумовами є:
1. Подолання товарного голоду за рахунок товарів національного виробництва.
2. Створення резервного та валютного фондів. Так, для введення естонської крони (цей крок виправдав себе) Верховна Рада цієї країни прийняла закон про стовідсоткову гарантію крони золотом або іноземною валютою. При прив'язуванні крони до німецької марки за курсом 8:1 це означало, що за наявності певної кількості марок у Центральному банку Естонії в обіг може бути випущена така маса грошей, яка лише у 8 разів перевищує цю кількість. Ця вимога строго дотримується навіть при нестачі готівки. Паралельно забезпечувалася конвертованість естонської грошової одиниці на будь-яку інвалюту, яка користується попитом. Крім того, стабільність крони ґрунтується на золотому запасі. Зокрема, західні країни повернули Естонії золотий запас, вивезений перед Другою світовою війною. В Україні такий запас ще незначний.
3. Ефективна зовнішньоекономічна діяльність, збалансованість платіжного балансу. В Естонії, наприклад, щомісячне перевищення експорту над імпортом становило в середині 90-х років майже ЗО млн. крон. За рахунок цього валютні запаси країни зросли вдвічі — з 1,5 до З млрд. дол. Ця умова в Україні значною мірою відсутня внаслідок низької конкурентоспроможності продукції та значного відтоку валютної виручки за кордон.
4. Відсутність дефіциту державного бюджету або його допустима норма. У більшості розвинутих країн Заходу дефіцит державного бюджету в 1991 р. становив 12%, у 1992 — 17, у 1993 — 15, у 1994 р. — 12%. У наступні роки (наприкінці 2001 р.) такий дефіцит було майже ліквідовано, навіть з урахуванням заборгованості Із заробітної плати. Крім того, бюджетна політика держави має проводитися незалежно від фінансової. Це означає, що уряд не може забирати кошти з Центрального банку для покриття своїх боргів (утримання нерентабельних підприємств тощо). У свою чергу, Центральний банк не має права збільшувати емісію без покриття (тобто без
нагромадження валютних ресурсів, золотого запасу). Ця умова в Україні дотримується не цілком. Така система ще не створена, банки не зацікавлені у подоланні інфляції, отримують гігантські прибутки за рахунок протиправних дій та через недосконалість законодавства.
5. Проведення обґрунтованої політики цін. Ліквідація цінових перекосів, дотримання вимог закону вартості, здійснення реформи цін. Стан речей у цій сфері не дає підстав вважати цю роботу задовільною.
6. Проведення науково обґрунтованої кредитної політики. Зокрема, здійснення кредитної емісії лише у певних межах і певних цілях, встановлення раціональної плати за кредит. Контури такої політики в Україні почали окреслюватися лише в 2000 р.
7. Перетворення грошей на єдиний легальний платіжний засіб. Заборона (хоч би на початкових етапах реформи) паралельного обігу інших валют, необхідність жорсткого валютного контролю та регулювання, встановлення всебічно обґрунтованого валютного курсу та проведення курсової політики. Ця вимога також не виконується.
8. Демонополізація економіки. Прийняття ефективних антимонопольних (антитрестівських) законів та жорсткий контроль держави за їх дотриманням. Процес демонополізації в Україні лише розпочинається.
Крім того, доцільно проводити політику збільшення питомої ваги безготівкового обігу, широко впроваджувати чекову та електронну системи розрахунків.
З перелічених найважливіших передумов забезпечення стабільності національної валюти в Україні достатньою мірою не існує жодної.
Крім них, до таких передумов (заходів, кроків) належать, наприклад, проведення державою жорсткої антиін-фляційної політики (її складовими є жорстка бюджетна та кредитна політика тощо), наявність дієвого контролю за валютними розрахунками, узгодженість дій уряду з урядами деяких інших держав або їх центральними банками, а також наднаціональними органами щодо впровадження нової валюти, ефективна політика тощо.
Щоб досягти повної конвертованості національної валюти, необхідно домогтись: 1) поглиблення міжнародної спеціалізації на всіх етапах формування вартості товарів, особливо у сферах безпосереднього виробництва; 2) високого рівня конкурентоспроможності національної економіки; 3) належного рівня розвитку інфраструктури у соціальне орієнтованій економіці; 4) високого рівня продуктивності праці й ефективності економіки; 5) впрова-
дження переважно економічних важелів управління економікою; 6) доведення купівельної спроможності національної валюти до дійсного рівня ефективності суспільного виробництва. Ці додаткові умови разом з наведеними заходами стабілізації грошової системи і подолання інфляції, навіть за сприятливого збігу обставин (внутрішніх і зовнішніх), потребують в Україні багато часу. Тому найближча мета — досягнення часткової конвертованості.
Головними умовами її здійснення є: 1) стабілізація грошового обігу; 2) раціональне поєднання ринкових механізмів ціноутворення з оптимальним державним регулюванням цін та доходів; 3) насиченість ринку необхідною національною товарною масою; 4) наявність конкурентоспроможних експортерів продукції; 5) існування потужної банківської системи, яка працює на засадах регульованої конкуренції і доповнюється раціональними методами державного регулювання з боку Центрального банку, його вагомого впливу на відсоткову та кредитну політику комерційних банків.
Впровадження конвертованої валюти передбачає з'ясування механізму встановлення валютного курсу, основних факторів, що впливають на нього.
Валютні курси та валютна політика.
Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.
Необхідність визначення валютного курсу зумовлена потребами в обміні іноземних валют на національну при експорті та імпорті товарів і послуг, надходженні капіталів та їх переведенні за кордон, наданні міжнародних кредитів, переказі грошових доходів та ін.
На валютний курс впливає чимало факторів: стан платіжного балансу, рівень інфляції, співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти, міграція капіталів між країнами, політична стабільність, економічна кон'юнктура, стійкість валюти і довір'я до неї та ін.
В умовах панування золотого стандарту валютний курс визначався співвідношенням золотого вмісту грошових одиниць (золотим паритетом) і коливався залежно від співвідношення попиту і пропозиції на певну валюту в межах золотих точок. Після Другої світової війни згідно з Бреттон-Вудською угодою держави офіційно зафіксували у МВФ курси своїх валют щодо долара США і відповідно до офіційної ціни золота ввели доларові й золоті паритети своїх валют.
В умовах демонетизації золота основою визначення валютного курсу є співвідношення купівельної спроможності (суми товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю) різних національних валют, середнє співвідношення цін на тривалому проміжку часу.
Валютний курс відчутно впливає на зовнішньоекономічну діяльність країни, на вибір структури виробництва і споживання, на конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку, темпи економічного зростання та ін.
Занижений валютний курс порівняно з його купівельною спроможністю зумовлює зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це дає змогу експортерам продукції продавати її за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих світових цін отримувати при обміні іноземної валюти більше національної валюти, а отже і розширювати обсяги виробництва. Занижений валютний курс сприяє притоку капіталу, підвищує вигідність його реінвестицій, але зменшує вигідність вивезення капіталу. Водночас такий курс спричиняє подорожчання ввезення товарів та імпорт інфляції, збільшує зовнішні борги в іноземній валюті й скорочує їх у національній валюті.
Завищений валютний курс призводить до підвищення внутрішніх цін вище за світові, до зниження конкурентоспроможності товарів і послуг й ефективності експорту (його скорочення і зменшення дохідності). При цьому відбувається здешевлення імпорту товарів і послуг, зростання його ефективності, що може спричинити скорочення національного виробництва. Крім того, відбувається відтік капіталу, зменшується реінвестування прибутків від іноземних капіталовкладень, ці прибутки збільшуються, зростає реальний зовнішній борг тощо.
Завищений валютний курс буває вигідним для окремих країн, як правило, тих, у яких відносно невелика частка створених товарів і послуг експортується на зовнішні ринки й істотно не впливає на внутрішню економіку. У США, наприклад, на внутрішньому ринку реалізується понад 90% виготовлених товарів і послуг. Така країна скуповує на свою валюту валюти інших країн, підвищує у себе ставку відсотка, завдяки чому залучаються капітали з інших країн. Зниження конкурентоспроможності своїх товарів вона намагається захистити за допомогою різних обмежень.
За умов «плаваючих» курсів встановлюється вищий валютний курс — курс продавця і нижчий валютний
курс — курс покупця. Різниця між ними формує доходи крупних банків і компаній, бірж і спеціалізованих брокерських фірм. За допомогою валютного курсу виробники й покупці товарів і послуг порівнюють національні ціни товарів, послуг і робочої сили з відповідними цінами інших країн та світовими цінами. Відбувається також порівняння витрат виробництва, продуктивності праці, торговельних і платіжних балансів та ін.
Валютна політика — сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюються державними органами, центральними банками та міжнародними валютно-фінансовими організаціями у сфері валютних відносин і втілюються у валютному регулюванні.
Валютна політика є складовим елементом державної економічної політики і безпосередньо пов'язана із зовнішньоторговельною політикою.
За термінами проведення розрізняють поточну та довготермінову валютну політику. Поточна валютна політика — повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку, її мета — забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної та міжнародної), підтримання рівноваги платіжних балансів.
Основними формами поточної валютної політики є облікова (дисконтна) і девізна політика. Дисконтна політика здійснюється через зміни відсоткової ставки центрального банку за кредит з метою впливу на валютний курс. Підвищення відсоткових ставок сприяє притоку капіталів з інших країн, що підвищує курс валюти даної країни, поліпшує її платіжний баланс. Зворотну реакцію має зниження відсоткової ставки за кредит.
Девізна політика здійснюється через валютну інтервенцію, посилення або послаблення валютних обмежень, валютного субсидіювання і диверсифікації валютних резервів. Валютна інтервенція (як головний засіб девізної політики) означає насамперед купівлю-продаж державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти та його зміну. При падінні курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, що призводить до підвищення курсу національної валюти щодо іноземної.
55.Інтернаціолізація господарських відносин:
Сутність інтернаціоналізації господарських відносин. Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Слід розрізняти поняття “інтернаціоналізація виробництва”, “інтернаціоналізація капіталу”, “інтернаціоналізація господарського життя ”.
Інтернаціоналізація виробництва — це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.
Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний процес, що є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці і становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин. Значний вплив на неї справляє інтернаціоналізація капіталу.
Інтернаціоналізація капіталу — це процес переплетіння і об’єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об’єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв’язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об’єктивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації господарських зв’язків між країнами. Важливу роль у процесі інтернаціоналізації капіталу відіграють вивезення капіталу, міграція капіталу між промислово розвинутими країнами, що посилилась з кінця 50-х рр. ХХ ст. Одним з проявів даного процесу є виникнення транснаціональних компаній, утворення міжнародних (міжнаціональних) промислових, банківських та інших об’єднань.
Інтернаціоналізація господарського життя — це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т. д. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.
Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого машинного виробництва і в її розвитку можна виділити три головних етапи. На першому етапі (приблизно кінець ХVІІІ — кінець ХІХ ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Проявом її були найпростіші форми міжнародних економічних зв’язків, передусім зовнішня торгівля. Саме інтернаціоналізація виробництва і обігу стала однією з основних передумов формування світового господарства.
На другому етапі (кінець ХІХ — середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов’язана з розвитком складної кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці, який, у свою чергу, стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. Саме у цей час розвиваються всі головні форми міжнародного поділу праці: загальний (базується на спеціалізації сфер суспільного виробництва), частковий (на предметній спеціалізації окремих галузей), одиничний (на подетальній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць).
На третьому (сучасному) етапі, що розпочався із середини ХХ ст., інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тобто охоплює всі підсистеми світового господарства, поширюється практично на всі галузі виробничої та невиробничої сфер, на всі країни світу. Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи і суб’єкти світового господарства в єдине ціле. Вузкість внутрішніх ринків, нестача ресурсів: сировини, палива, засобів виробництва — компенсується широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Саме тому вона є одним із системоутворюючих факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність.
Вирізняють два рівні інтернаціоналізації: мікро- та макрорівень. На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. На макрорівні вона виявляється в розширенні та поглибленні світогосподарських зв’язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва сприяє зростанню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Спеціалізація окремих країн, що дає можливість організувати масовий випуск продукції, зосередити виробництво продукції в країнах з найкращими для цього умовами, сприяє зростанню продуктивності праці, економії часу в світовому масштабі. Інтернаціоналізація веде до поширення в усьому світі досягнень науки і техніки, отриманих в окремих країнах. При цьому використання у тій чи іншій формі найновітніших досягнень науки і техніки стає для більшості країн об’єктивною необхідністю, оскільки вони втягнуті в конкурентну боротьбу на світовому ринку. Інтенсифікуючи всі форми міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізація приводить до встановлення більш тісних зв’язків між країнами, формує світовий виробничий організм, який лежить в основі функціонування світового господарства.
Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва і обміну сприяє зростанню імпорту товарів та послуг, що, у свою чергу, збільшує прибутки країни-експортера. Зростання доходів та імпорту в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає попит на імпорт у третіх країнах. Отже, розвинута країна своєю грошовою політикою може стимулювати внутрішнє виробництво та імпорт, що викликатиме зростання експорту інших країн, а в цілому означатиме розширення виробництва і зайнятості у світі. Саме в цьому суть так званої “теорії локомотива”.
Ефект взаємозалежності суб’єктів світового господарства можна визначити як співвідношення між прирістом ВВП в одній країні та економічним зростанням в іншій. Так, розрахунки на основі економічної моделі міжнародного зв’язку Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) показали, що, наприклад, збільшення витрат у США на 1 % ведуть до зростання внутрішнього прибутку на 1,47 %, в Німеччині — на 0,23, Японії — 0,25, Канаді — 0,68, у країнах ОЕСР в цілому — на 0,74 %
Інтернаціоналізація господарського життя породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продуктивності праці, норми прибутку тощо. Проте національне господарство не розчиняється в інтернаціональній виробничій єдності. Суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.
Слід відзначити, що закон інтернаціоналізації діє з різною інтенсивністю в тих чи інших регіонах світового господарства. Ймовірно, нині він найбільш інтенсивний у регіонах Східної та Південно-Східної Азії, що здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвиткові, обігнавши за його темпами ряд високорозвинутих країн. Для повноти дії цього закону необхідно створити, насамперед, належні умови: розвинуту транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, якісні зміни у кредитно-валютній сфері, відповідне законодавство, стабільність у сфері національних, соціальних, політичних відносин тощо.