Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Банки та їх роль в економіці
Розділ: Макроекономіка
Банки та їх роль в економіці
План
1. Походження і функції банків
2. Роль комерційних банків в економіці
3. Використана література
1. Походження і функції банків
Банки як основа кредитної системи виступають головними посередниками у всьому комплексі взаємовідносин між різними суб’єктами ринкової економіки. Виникнення і розвиток банків був об’єктивно зумовлений еволюцією кредитних відносин та став важливим етапом на шляху економічного прогресу суспільства.
Зародження банківської справи припадає ще на рабовласницький період, коли виникають лихварство та міняльні операції. Центром зазначених процесів було спершу Вавілонське царство (7-6 ст. до н.е.), до існування якого належать перші історичні згадки про діяльність стародавніх банкірів. Ці відомості стосуються, зокрема, вавілонських банкірських домів Ігібі, Іддін-Мардука, Мурашу та ін., що приймали процентні вклади, видавали позики під письмові зобов’язання і під заставу різних цінностей, здійснювали платежі за рахунок клієнтів, виступали поручителями за різноманітними угодами, брали участь у торговельній справі на пайових засадах, виконували роль радника та довіреної особи при укладанні різних угод.
Значного розвитку банківська справа набула і у Стародавній Греції, де початково банківські операції здійснювались окремими храмами, найвідомішими з яких були Дельфійський, Ефеський, Делонський, Фокейський, Мілетський та деякі ін. Торговці, приватні особи і навіть цілі міста Греції віддавали свої гроші на зберігання до скарбниць храмів, недоторканість яких гарантувалась шанобливим ставленням до релігії. Амфіктіони, що завідували храмами, розуміли невигідність простого зберігання величезних цінностей, що концентрувалися у їх сховищах, а тому пускали в оборот довірені храму гроші, більша частина яких надавалась у позику під проценти містам та приватним особам.
Внаслідок інтенсивного розвитку ремісництва і торгівлі зростали відповідні потреби в обмінних операціях і кредиті, що спонукало окрім храмів і рпиватних осіб здійснювати банківські операції. У Греції цих осіб називали трапезитами (від грецьк. “трапеза” ¾ стіл), оскільки початково банківські обороти полягали у розміні готівкових грошей, що здійснювався за столами на ринках. В епоху надзвичайної розмаїтості грошових знаків такі операції потребували високої кваліфікації мінял, що викликало довіру до них та надавало можливість зберігати й розпоряджатися чужими коштами. Передані трапезиту гроші надавались в кредит під заставу рухомого майна, рабів, домів, земель, а також вантажів на кораблях і самих кораблів. Рівень процентних ставок при цьому був досить високим ¾ від 10 до 36% річних, що було пов’язано із значним попитом на вільні капітали, а також із високими прибутками від торговельних оборотів (внаслідок використання праці рабів). Усі отримані вклади заносились трапезитами в особливий реєстр із вказанням суми та імені вкладників, які могли доручати отримання своїх грошей іншим особам, що сприяло поширенню такого способу платежів, як списання коштів у книгах банкіра.
У стародавньому Римі банківська дільність хоча і була схожа на грецьку, однак являла собою самобутній продукт латинської цивілізації, що визначалось значно вищим рівнем діловодства у римських банкірів порівняно з банкірами Греції.
У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. “менса” ¾ стіл), розпочали свою діяльність з роміну грошей. Згодом вони отримували кошти на зберігання, які використовувались для видачі кредитів під заставу рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів. Зростаюча внаслідок внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи, що було пов’язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.
Римські громадяни здебільшого не зберігали свої гроші вдома, а віддавали банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов’язувався здійснювати виплати на вимогу вкладника. У книгу, що мала назву codex rationum, записувались внески всіх клієнтів банкіра, для кожного з яких відводилась окрема сторінка (nomen) з указанням імені вкладника, року і дня відкриття рахунку. Кожна сторінка була розділена на дві частини ¾ “accepti” та “expensi”, що відповідно відображали надходження коштів від клієнтів та здійснювані ними витрати. При цьому платники могли розраховуватись зі своїми кредиторами, направляючи їх до банкірів з наказом здійснити платіж готівкою або переказом коштів зі сторінки на сторінку у книзі банкіра. Об’єднання римських банкірів в асоціації значно розширювало сферу застосування таких розрахунків, оскільки вкладники одного банку ставали вкладниками інших банків-членів асоціації.
Значні обсяги грошових оборотів сприяли появі відділень римських банкірських домів у різних країнах. При цьому із становленням єдиної монетної системи в імперії, втрачали своє значення грошово-обмінні операції, натомість набували розвитку деякі нові види функцій, що здійснювалися банкірами Риму ¾ організація аукціонів, ведення справ, пов’язаних з отриманням спадщини, розподілом майна, посередництвом у торговельних угодах та інші.
Розквіт банківської справи в античну епоху змінився тимчасовим занепадом в період раннього середньовіччя, що було пов’язано з деяким зниженням ролі товарно-грошових відносин та натуралізацією господарства.
Однак феодальна роздробленість європейських країн та велика кількість грошових знаків, які перебували в обігу, стримували розвиток торгівлі, що зумовлювало необхідність у здійсненні міняльних операцій, при чому в значних масштабах. Найбільшого поширення ці операції спочатку отримали в Італії, міста якої вже у X ст. набули ролі світових центрів торгівлі, куди стікались товари і гроші з різних країн. Саме слово “банк” походить від італійського “banco”, що означало стіл, лавку чи конторку, за якою обмінювались монети. Міняли сиділи біля столу, вкритого зеленим сукном, на якому лежав реєстр укладених договорів та були розкладені монети. Таким чином, обмінні операції, що в сучасних банках належать до числа другорядних, стали основою розвитку банківської справи у середньовічній Європі.
Італійські міняли, як і їхні попередники в античний період, активно проводили операції з прийому вкладів, переказу коштів по записах у книгах, видачі позик, а також сприяли появі й організації вексельного обігу. І хоча дані форми підприємницької діяльності приватних осіб мали всі ознаки банківських операцій, самі банки як установи у сучасному розумінні цього слова з’явились пізніше.
Так, у 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який початково являв собою асоціацію кредиторів держави, та згодом розпочав діяльність з прийому внесків від приватних осіб, про що останнім видавалися свідоцтва, які могли переходити із рук в руки. Банки поступово з’являлися і в інших містах, набуваючи складніших організаційних форм функціонування. Наприклад, у 1593 р. було створено Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав деякі початкові риси акціонерного товариства. Його капітал формувався за рахунок пайових внесків та поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту. Головним завданням подібних банків в Італії початково була підтримка державних фінансів.
Розширення мануфактурного виробництва й торгівлі сприяло укрупненню банківської справи у формі банкірських домів та комерційних банків, що стали з’являтися у провідних торгогвельних центрах Європи 16-17 ст. ¾ Нідерландах, Німеччині, північній Італії. Особливе місце належало спеціальним жиробанкам, що створювались купівецькими гільдіями ряду міст для здійснення безготівкових розрахунків між своїми постійними клієнтами. Зокрема, у 1609 р. було засновано вкладно-розмінний банк в Амстердамі, а в 1619 р. ¾ подібний до нього банк у Гамбурзі.
Жиробанки приймали вклади в монетах чи зливках дорогоцінних металів і здійснювали розрахунки згідно наказів, одержаних від власника коштів. При цьому банком самостійно встановлювались власні одиниці розрахунку, виходячи із ваги чистого золота і срібла, що в умовах постійного зниження вагового вмісту монет державної чеканки суттєво підвищувало попит на банківські гроші. Однак кредитні операції жиробанків мали обмежений характер в силу нестабільності політичної ситуації та незадовільних умов грошового обігу, у зв’язку з чим необхідно було дотримуватися практично 100%-го забезпечення клієнтських внесків дорогоцінними металами.
Збільшення торгових оборотів сприяло подальшому розвитку й концентрації банківських операцій, що знайшло відображення у створенні акціонерних банків, які активно займалися кредитування промисловості і торгівлі. Серед перших установ такого типу були заснований у 1694 р. Банк Англії, а також Банк Шотландії, створений у 1694 р. Промисловий переворот, що спершу відбувся в Англії, а згодом і в інших країнах Європи, зумовив швидке зростання числа банків, які акумулювали значні грошові ресурси та через розрахункові й кредитні операції почали обслуговувати весь процес суспільного виробництва.
Таким чином, витоки сучасної банківської справи лежать у діяльності як стародавніх банкірів, так і мінял у середні віки. Банківска справа є невід’ємним елементом товарно-грошових відносин, розвиток яких і визначив процес формування універсальних інститутів кредитної системи ¾ банків.
Особливості різнобічної діяльності банку в ринкових умовах можуть бути виражені за допомогою його функцій, що одночасно розкривають і суть банку як специфічного інституту товарного господарства. Основними функціями банків є:
посередництво в кредиті;
2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал;
3) посередництво в платежах;
створення кредитних засобів обігу.
Функція посередництва в кредиті полягає у перерозподілі банками грошових коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообороту капіталів підприємств і доходів населення. Банки виконують роль посередників між тими суб’єктами ринку, які нагромаджують тимчасово вільні кошти, і тими учасниками економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. При цьому вирішується протиріччя між розмірами коштів, що пропонуються в позику, та величиною попиту, що на них пред’являється, а також між строком, вивільнення коштів у кредитора та строком, на який ці кошти потрібні позичальнику.
Таким чином, банки сприяють вільному переливу капіталів в економіці, виходячи із найбільш ефективних сфер їх застосування. Посередництво банків у кредитних відносинах дозволяє також суттєво знизити ризик в економічній системі, оскільки банки мають більш широкі можливості визначення стану платоспроможності позичальників, а також диверсифікують кошти своїх клієнтів, що знижує імовірність втрат.
Банківський кредит є однією з найбільш зручних та гнучких форм залучення коштів суб’єктами ринку, що дозволяє максимально враховувати потреби конкретного позичальника.
Акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал визначає роль банків як основних фінансових інститутів, що стимулюють процес нагромадження в господарстві. Стимули до нагромадження і заощадження грошових ресурсів формуються на основі гнучкої політики банків, що пропонують власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді різноманітних депозитів, які приносять дохід у формі проценту. Сконцентровані таким чином ресурси перетворюються на позичковий капітал, що використовується банками для надання кредиту підприємствам. Використання кредиту забезпечує розвиток виробництва та збільшення споживання, тобто загальний економічний розвиток суспільства.
Функція посередництва у платежах полягає в організації банками безготівкових розрахунків між суб’єктами ринку шляхом перерахування коштів по їхніх рахунках або заліку взаємних вимог. Підприємства, організації, населення, державні установи, утримуючи свої кошти на банківських рахунках, активно використовують їх як засіб взаєморозрахунків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці.
Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне і повне виконання доручень своїх клієнтів по здійсненню платежів. З цією метою застосовуються найбільш сучасні форми обчислювальної техніки і комунікацій, які дозволяють в оптимальні строки проводити розрахунки та забезпечують надійний контроль за їх здійсненням.
Створення кредитних засобів обігу полягає в тому, що банки на основі кредитно-розрахункових операцій забезпечують потреби господарського обороту належною кількістю платіжних засобів у формі кредитних грошей. Дані операції пов’язані з депозитно-чековою емісією, суть якої полягає в тому, що банк, надаючи кредит клієнту, зараховує суму позики на його розрахунковий рахунок. В межах цієї суми клієнт може одержати готівку або виписувати чеки для розрахунків. У результаті банк по суті створює додаткові платіжні засоби, оскільки видача кредиту передує збільшенню залишку на поточному рахунку і не супроводжеється реальним внесенням коштів до банку. Дана функція банків сприяє підтриманню належної еластичності грошової системи країни, пристосовуючи грошову масу до потреб господарського обороту.
Розглянуті функції перебувають у тісному взаємозв’язку між собою та відображають базові напрями діяльності банків і їх роль в економіці. Однак ними не вичерпується уся гама найрізноманітніших операцій, які спроможні здійснювати сучасні банки. Особливості цих операцій визначаються функціональною спеціалізацією банківських установ, яка в першу чергу ґрунтується на поділі банків на центральні й комерційні.
2. Роль комерційних банків в економіці
Базовою ланкою кредитної системи, основою, на якій грунтується уся діяльність, пов¢язана з кредитно-фінансовим обслуговуванням господарства, є комерційні банки. Вони являють собою другий.
Комерційні банки ¾ це багатопрофільні кредитні установи, що здійснюють операції у різних секторах ринку позичкових капіталів, обслуговуючи підприємства всіх галузей економіки та населення.
Основними функціями комерційних банків, що визначають їх суть та роль у кредитній системі, є: прийом депозитів від юридичних та фізичних осіб; кредитування підприємств і населення; організація та здійснення розрахунків у господарстві; випуск кредитних знарядь обігу. Усі функції тісно пов¢язані між собою та дозволяють комерційному банку виступати у якості органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування усього кругообороту капіталу в процесі виробництва й обігу товарів.
Найважливіша особливість комерційних банків полягає у їх можливості створювати за рахунок кредиту додаткові платіжні засоби шляхом збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Усі інші інститути кредитної системи, крім центрального банку, не можуть використовувати емітовані кошти як джерело кредитних ресурсів. У той же час комерційні банки не мають права самостійно емітувати готівкові кошти, оскільки це є монополією центрального банку.
Окрім зазначених базових функцій, комерційні банки можуть виконувати ряд інших операцій, конкретне коло яких визначається особливостями різних секторів ринку і потребами тих груп клієнтів банку, на які він орієнтує свою діяльність. У цьому полягає відмінність комерційних банків від спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, що надають обмежене коло послуг. Так, комерційні банки можуть здійснювати операії з купівлі та продажу іноземної валюти, організовуючи фінансування зовнішньої торгівлі, виконувати довірчі операції, пов¢язані з управлінням майном, грошовими коштами та іншими матеріальними цінностями фізичних та юридичних осіб за їх дорученням, надавати консультаційні послуги своїм клієнтам з питань організації господарсько-фінансової діяльності, проводити лізингові та факторингові операції, організовувати зберігання фінансових і матеріальних цінностей у спеціально обладнаних сховищах, видавати гарантії за третіх осіб, надавати економічну й фінансову інформацію, здійснювати операції з цінними паперами, а також ряд інших операцій, пов¢язаних з обслуговуванням різних клієнтів.
Важливою особливістю комерційних банків є те, що окрім своїх традиційних функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції інших інститутів кредитної системи ( крім центрального банку), а тому є по суті фінансово-кредитними установами універсального типу, у зв¢язку з чим їх ще називають ²фінансовими універмагами². Сучасні комерційні банки здатні виконувати до 200 різних видів операцій залежно від своїх розмірів, сфери діяльності потреб клієнтів та інших ознак.
Види операцій є найважливішим критерієм, що дозволяє класифікувати комерційні банки за різними типами. Крім того, до числа таких критеріїв належать: галузева орієнтація; територіальне розміщення; форма власності.
За видами операцій комерційні банки поділяються на універсальні та спеціалізовані.
Універсальний комерційний банк здійснює всі або майже всі види банківських операцій (понад стандартний набір кредитно-розрахункових функцій). При цьому банк може організовувати так зване ²пакетне² обслуговування своїх клієнтів: надання як короткострокових, так і довгострокових кредитів, операції з цінними паперами, прийом вкладів, валютні операйції, консультаційні та інші послуги.
Сучасні тенденції у розвитку банківської справи в країнах з розвинутою ринковою економікою характеризуються збільшенням числа здійснюваних банками операцій та глобальним характером політики, що проводиться на ринку, пошуком нових її форм та методів. Це призводить до поступового втручання банків у традиційні сфери діяльності спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, що забезпечує можливості для перемоги у конкурентній боротьбі за клієнтів.
Однак при тому, що банки в основній своїй масі надають величезну кількість послуг компаніям, фірмам, населенню, вони можуть робити і акценти в своїй діяльності на окремі види операцій, орієнтуючись на потреби різних груп клієнтів у відповідності з обраною для себе стратегією застосування капіталу. Тому універсальність комерційних банків як загальна притаманна їм риса не виключає і їх спеціалізації.
Спеціалізовані комерційні банки, не відмовляючись в принципі від можливості надання універсального набору послуг, концентрують зусилля на здійсненні кількох основних банківських операцій або на обслуговуванні обмеженого кола клієнтів. Спеціалізація впливає на характер усієї діяльності банку, визначаючи особливості формування його активів і пасивів, побудову балансу, а також специфіку організації роботи з клієнтурою. Загалом в силу набуття досвіду роботи у певній сфері банківської справи, розробки технічних прийомів і методів реалізації тих чи інших операцій підвищується їх якісний рівень. Це в свою чергу зумовлює зростання дохідності окремих спеціальних операцій комерційних банків, а тому їхня діяльність в інших сферах стає необов¢язковою.
У розвинутих країнах найбільш поширеними видами спеціалізованих банків є інвестиційні, іноваційні, ощадні, іпотечні та експортно-імпортні. Їх діяльність зосереджена на кількох операціях для більшості клієнтів. Так, інвестиційні банки займаються переважно емісійно-засновницькою діяльністю, забезпечуючи посередництво і гарантії розміщення цінних паперів на фондовому ринку. Іноваційні банки здійснюють довгострокове кредитування, в результаті якого можлива реалізація крупних науково-технічних проектів. Ощадні банки орієнтують свою діяльність на залучення дрібних вкладів населення на певний строк і надання позик приватним особам. Іпотечні банки видають довгострокові кредити під заставу нерухомого майна ¾ землі, житлових будинків, споруд виробничого призначення. Експортно-імпортні банки займаються кредитуванням і видачею гарантій за операціями, пов¢язаними в основному із зовнішньою торгівлею та міжнародним рухом капіталів.
В рамках тенденції до спеціалізації банківської діяльності у промислово розвинутих країнах можна відзначити створення комерційними банками вузькоспеціалізованих дочірніх компаній, що займаються одним-двома видами операцій (наприклад, лізингом, факторингом та ін.).
Окрім певного типу операцій комерційні банки можуть також зосереджуватись на обслуговуванні окремих галузей економіки ¾ промисловості, сільського господарства, торгівлі, будівництва, енергетики, транспорту і зв¢язку.
Територіальна ознака класифікації банків вказує на обсяг мережі філіалів того чи іншого банку, а також масштаби здійснюваних ним операцій. Залежно від територіального розміщення комерційні банки прийнято поділяти на:
¾ міжнародні, що обслуговують клієнтів у різних країнах, здійснюючи операції на міжнародних ринках позичкових капіталів;
¾ національні, які функціонують в масштабах країн;
¾ міжрегіональні, що обслуговують потреби у кредитно-фінансових послугах кількох регіонів;
¾ регіональні, масштаби операцій яких обмежуються рамками певного регіону країни.
Серед критеріїв класифікації комерційних банків важлива роль належить формі власності, що визначає особливості формування статутного фонду банку та порядок управління ним. Відповідно до цього критерію розрізняють наступні типи банків: державні, приватні та змішані.
У державних банків капітал повністю належить державі в особі центральних органів влади й управління, зокрема, міністерству фінансів або галузевим відомствам, які виступають засновниками банків. Створення таких банківських установ має на меті, як правило, реалізацію певних загальнонаціональних програм розвитку тих чи інших галузей або регіонів. Державні банки можуть бути створені також місцевими органами влади. Основним завданням таких муніципальних банків є кредитно-фінансове обслуговування місцевого господарства.
Приватні банки можуть бути створені у формі: акціонерних товариств відкритого чи закритого типу, капітал яких формується шляхом емісії акцій; товариств з обмеженою відповідальністю, та повних товариств, що створюються на основі пайових внесків юридичних та фізичних осіб.
Змішаний тип організації банку передбачає можливість поєднання державної і приватної форм власності на його капітал у різних співвідношеннях відповідно до інтересів господарюючих суб¢єктів та держави у реалізації певних програм.
Основною формою організації банківського бізнесу в сучасних умовах є акціонерна, оскільки вона дозволяє найкраще організувати управління банком та має широкі можливості щодо залучення додаткового капіталу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Современная экономика / Под ред. Мамедова О.Ю. – Ростов-на-Дону, 1996. - С.169-176.
2. Базилевич В.Д. та ін. Макроекономіка, опорний конспект лекцій. –К., 1997.
3. Баликоев В.В. Общая экономическая теория –Новосибирск. 1997.- С. 338-346.
4. Барр Раймон. Политэкономия. – М., 1995.
5. Будаговська С. та ін. Мікроекономіка і макроекономіка. – К., 1998.
6. Введение в рыночную экономику / Под ред. А.Я. Лифшица. –М., 1994.
7. Вечканов Г.С., Вечканова Г.Р. Макроэкономика – СПб, 2000.
8. Гальперин В.М. и др. Макроэкономика. – СПб, 1997.
9. Гальчинський А. Теорія грошей. – К.: Основи, 1998.
10. Дадаян В.С. Макроэкономика для всех. – Дубно, 1996.
11. Дорнбуш Р., Фишер С. Макроекономіка. - К.: Основи, 1996.
12. Економіка України / За ред. Б.Ф. Заболоцького. – Львів, 1997.