Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА
КОЛОДІЙ ОЛЬГА ІВАНІВНА
УДК-883.3.01-3
ПРИТЧА І ПРИТЧЕВІСТЬ В УКРАЇНСЬКІЙ
ПРОЗІ 70-80-х РОКІВ XX ст.
10. 01. Об - теорія літератури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
КИЇВ 2000
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка
Науковий керівник— доктор філологічних наук,професор
ВОЛКОВА Тетяна Сергіївна,
Тернопільський державний педагогічний . університет
імені Володимира Гнатюка, професор кафедри теорії літератури
та порівняльного літературознаства.
Офіційні опоненти— доктор філологічних наук,професор
ЧИРКОВ Олександр Семенович,
Житомирський державний педагогічний університет
імені І.Я. Франка, завідувач кафедри зарубіжної літератури.
кандидат філологічних наук
НАБИТОВИЧ Ігор Йосипович,
Дрогобицький державний педагогічний університет
імені І.Я. Франка, кафедра української літератури.
Провідна установа— Одеський державний університет ім. Іллі Мечникова,
кафедра теорії і методики викладання літератури,
Міністерство освіти і науки України, м Одеса.
Захист відбудеться “19” квітня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України ( 01001, м. Київ,
вул. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури їм. Т.Г.Шевченка НАН України.
Автореферат розіслано “14” березня 2000 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради М.М. Сулима
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. У середині 60-х років літературознавство зацікавилося питаннями форм умовності у літературно-художніх творах.
1966 року вийшли праці А.Михайлової “Про художню умовність” та Т.Аскарова “Естетична природа художньої умовності”. Це був своєрідний підсумок дискусії 1958-1960 років з цієї проблеми. Основними опонентами прихильників умовності були І.Фрадкін та Т.Мотильова. Проте з особливою гостротою вона постала майже через двадцять років. У березні-червні 1978 року відбулася дискусія в “Литературной газете”. У ній взяли участь Л.Аннинський, П.Ульяшов, В.Яворівський, Ч.Айтматов, А.Кондратович, А.Бочаров, А.Бучіс, Б.Анашенков, В.Кожинов, В.Левченко, М.Ауезов (перелік авторів подано у порядку появи публікацій). Ці ж питання обговорювалися на сторінках журналу “Дніпро” (1980-1981). Своє розуміння проблеми висловили М.Ільницький, Г.Штонь, В.Брюховецький, В.Дончик, М.Стрельбицький, А.Кравченко, В.Панченко, Л.Новиченко. З’явилися монографії Н.Чорної “Реалістична умовність у сучасній радянській прозі” (1979), А.Кравченка “Художня умовність в українській радянській прозі” (1988).
Доки літературознавці сперечалися про доцільність використання форм умовності у літературі, вийшли художні твори, які засвідчили великий творчий потенціал цих форм. Міф, притча, парабола (як основні види вияву умовності) не тільки повнокровно входять у роман, повість, драму, а й стають їх конструктивною основою. “Нежиттєподібні” форми освоєння дійсності стали особливо популярними. Вони вже були надбанням світової літератури. До спільних жанрово-стильових ознак додавали особливості національні, витворюючи нові, цілком ориґінальні явища. 70-80-ті роки в літературі позначилися появою ряду нетрадиційних творів, які в кожній національній літературі згодом отримали свою назву: українська “химерна”, російська “сільська”, литовська психологічна, естонська іронічно-філософська, історична грузинська проза.
Ці процеси знайшли своє втілення у нових жанрових формах. З’явилися синтетичні жанри: роман-монолог, роман-есе, роман-фреска, роман-парабола, роман-притча, роман-міф, повість-притча. “Гібридні” жанроутворення викликали великий резонанс і зацікавлення як літературознавців, так і читачів. Отже, вже на початку 70-х років ХХ століття письменники разом з усвідомленням неоднозначності, суперечливості навколишнього світу виробили і застосували новий засіб осмислення й творення складної моделі буття. Притча, міф, парабола широко увійшли в арсенал письменницьких засобів. Форми умовності зображення використали В.Земляк та В.Яворівський, Вал.Шевчук та В.Дрозд, В.Распутін та В.Астаф’єв, А.Кім та В.Маканін, Ч.Айтматов та В.Чиладзе, Т.Пулатов та Ч.Аміреджибі... Деякі дослідники заговорили про своєрідний“притчевий бум”, хронологічні рамки якого означені 70-80-ми роками. Творчість “шістдесятників” підготувала його появу. Кульмінація цього жанрово-стильового явища припадає на середину 70-80-х років. У ХХ ст. притча не тільки видозмінилася в літературі, а й проникла в інші види мистецтва – театр, кіно, живопис... Це дає право говорити про новий етап розвитку притчі.
Жанр притчі – не “омертвіла” структура, яка побутувала у давнину. В українській літературі 70-80-х років ХХ ст. відбулося своєрідне відродження цієї літературної форми, з’явилися її сучасні модифікації: повість-притча та роман-притча. Стає очевидним, що їх використання – не поодинокий факт, отож, це явище потребує дослідження. Обґрунтування результатів цих досліджень матиме значення для теорії літератури, зокрема для теорії літературних жанрів, а також для вивчення провідних тенденцій у сучасній прозі. Цим зумовлена актуальність роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася протягом 1996-1999 років на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка в руслі колективної теми: “Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв’язках”, яку розробляє колектив цієї кафедри.
Мета дослідження – визначити особливості жанрової трансформації традиційної канонічної притчі у романі й повісті 70-80-х років ХХ ст. на матеріалі української прози. Для її здійснення ставилися такі завдання:
– простежити функціонування традиційного канонічного жанру в українській прозі 70-80-х ХХст.;
– виявити особливості сучасної прозової притчі (повісті-притчі та роману-притчі) на рівні жанрового синтезу;
– розглянути явище “притчевості” у типологічному аспекті, окреслити ознаки нової якості художніх творів;
– дати визначення традиційної канонічної притчі, роману-притчі, повісті-притчі, притчевості.
Предмет дослідження – притча та притчевість в українській прозі
70-80-х років ХХ ст., історико-літературні та типологічні аспекти притчі, використання притчевих елементів на різних рівнях твору.
Об’єкт дослідження – художні твори українських авторів: “Твоя зоря” О.Гончара, “Відьма”, “Молоко – молоко – молоко”, “Три наречені для нашого тата”, “Колектив і Колядко”, “Квартира”, “Боги на продаж” А.Дімарова, “Самотній вовк” В.Дрозда, “Смерть у Києві” П.Загребельного, “Лебедина зграя”, “Зелені Млини” В.Земляка, “Кіоскерка на перехресті” А.Мороза, “Кам'яне Поле”, “Жорна” Р.Федоріва, “Гість удома”, “Зимова картина з приміським лісом”, “Не зійди з поїзда”, “Вічний двигун”, “Дім на горі” Вал. Шевчука, “Оглянься з осені”, “А тепер – іди” В.Яворівського.
Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження стали праці з теорії жанру традиційної притчі І.Франка, О.Потебні, М.Зерова, С.Аверинцева, С.Крижанівського, Ю.Левіна; з теорії сучасної прозової притчі – А.Бочарова, М.Ільїної, А.Ішанової, Ю.Клим’юка, О.Товстенко, С.Щербини;
з проблем умовності – Т.Аскарова, А.Ельяшевича, А.Кравченка, А.Михайлової, Т.Мотильової, Н.Чорної. У дослідженні враховується теорія хронотопу М.Бахтіна. Застосовано генетико-історичний, порівняльно-типологічний методи дослідження художніх творів.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві простежено модифікації традиційної притчі в українській прозі 70-80-х років ХХ ст., обґрунтовано особливості притчі як синтезованого жанру та притчевості як якості художньої прози 70-80-х років, а також у теоретичному визначенні та обґрунтуванні особливостей сучасних роману-притчі та повісті-притчі.
Практичне значення дисертації: одержані результати можуть бути використані у вузівських курсах теорії літератури та історії української літератури ХХ ст., у спецкурсах та семінарах, при розробці проблем художньої прози ХХ століття, при подальшому теоретичному осмисленні проблеми жанру притчі та сучасних його модифікацій.
Апробація результатів дисертації. Результати досліджень було оприлюднено: на щорічних звітно-наукових конференціях викладачів і аспірантів Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка (1997-1999); міжнародній науковій конференції з проблем українознавства “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 1998); науково-теоретичній конференції молодих учених, яка відбулася в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 1999).
Дисертація обговорена на спільному засіданні кафедр теорії літератури і порівняльного літературознавства та історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.
Основні положення дисертації викладені автором у 4 публікаціях.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів висновків та списку використаних джерел, що нараховує 247 позицій. Основний текст – 168 с.
ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовано актуальність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, теоретичне та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дисертації.
У першому розділі – “Притча у великій прозі на рівні жанрового синтезу” – дисертантка, розглянувши нові жанрові модифікації традиційної притчі в українській прозі 70-80-х років ХХ століття – повість-притчу та роман-притчу, наголошує, що ці нові форми отримали в науковій літературі назву “синтезованих”, оскільки творення їх відбулося за рахунок злиття двох або кількох жанрів, внаслідок чого й з’явилися роман-есе, повість-парабола, роман-сповідь тощо. Явище жанрового синтезу є позитивним, воно сприяє появі нових художніх цінностей, збагаченню жанрової системи.
У п.1.1. дисертантка зробила екскурс в історію жанру притчі та його дослідження. Генеалогія простежується з Біблії (притчі про блудного сина, про всесвітній потоп…), Корану, дидактичної поезії Давнього Сходу (притчі Панчатантри), античної літератури (притчі з поем Гомера, трагедій Софокла). У центрі уваги –поетика біблійних притч, оскільки її елементи набули значного поширення і мали вплив на подальший розвиток культури. Жанр притчі в українській літературі запозичений з давньохристиянської і виконував дидактичну функцію. У давній літературі притчу зустрічаємо як в перекладних, так і в оригінальних творах. Уже тоді поряд з терміном “притча” спостерігається синонімічний ужиток інших термінів: “аполог”, “переказ”, “загадка”, “приказка”, “прислів’я”… Тому у дослідженні з’ясовується питання розрізнення ознак притчі і таких фольклорних жанрів, як байка, приказка, афоризм. Цієї проблеми торкалися І.Франко, О.Потебня, М.Зеров. В “Історії української літератури” М.Грушевського, зокрема у розділах, присвячених перекладній та оригінальній літературі, вживаються наступні означення жанру: “моральні поучання”, “дидактичні афоризми”, “морально-дидактичні статті”, “збірки сентенцій”, “моральні оповідання”. Така синонімічність характерна і для праць “Історія української літератури” Д.Чижевського та “Історія українського письменства” С.Єфремова.
У літературознавстві досі не існує досліджень про “велику” притчеву прозу та притчевість в українській літературі. Це питання піднімалося у зв'язку з західноєвропейською та американською літературами (М.Ільїна, О.Товстенко, С.Щербина). У науковій літературі близького зарубіжжя постав ряд проблем про “велику” притчеву прозу на матеріалі інших національних літератур (А.Бочаров, В.Дмітрієв, А.Ішанова, Я.Касемая). Окремий спектр досліджень складають студії про притчу в поезії (І.Бетко, Ю.Клим'юк). З'явилося означення нової якості художніх творів – притчевість. В українській літературі вона виявила себе насамперед у “химерній” прозі, проблемам якої присвячені праці М.Жулинського, О.Ковальчука, А.Кравченка, М.Павлишина.
Автор дисертаційного дослідження вважає, що сучасні модифікації притчі у прозі – це результат певних трансформацій жанру. ̳æ òðàäèö³éíîþ êàíîí³÷íîþ ïðèò÷åþ, ïîâ³ñòþ-ïðèò÷åþ ³ ðîìàíîì-ïðèò÷åþ íå âòðà÷åíèé ґåíåòè÷íèé çâ’язок. Як у першому, так і в другому випадках важливою рисою, яка характеризує жанр, є дидактичність. Якщо “велика” притчева проза й не зводиться до відкритого дидактизму, то в ній домінує морально-етична проблематика. Враховуючи ці міркування, коректнішим було б використання термінів “притча-повість” та “притча-роман”. Оскільки вже традиційно побутують означення – “повість-притча” та “роман-притча”, то їх дотримується і дисертантка.
Вважаємо недоцільним використання поняття “притча” для означення великих прозових творів. Ним номінуються тексти, наближені до біблійних канонів. Для означення великої притчевої прози використовуються терміни “роман-притча” та “повість-притча”, оскільки їх жанрові ознаки суттєво відрізняються від характеристик біблійної притчі. Синонімічним до цих термінів виступає терміносполука “велика притчева проза”. Безпідставно плутати притчеву прозу та притчевість художнього твору, оскільки останнім терміном означується якість, а не жанрова приналежність. Близьким до нього є термін “притчеподібна”. Поняття “неопритча”, на думку автора дисертації, не має ваги, оскільки воно не окреслює жодного жанру: це не повість-притча, не роман-притча, не традиційна притча.
Дисертантка виходить з того, що визначальним для традиційної канонічної притчі є дидактичність або моралізаторство (п.1.2.). Велика проза, особливо притчева, також порушує морально-етичну проблематику, але звернення до проблем подібного плану в ній далеке від повчальності прикладного характеру. В сучасній прозі морального експерименту ця спорідненість спостерігається на жанро-стильовому рівні. У праці “Питання методології та поетики” Г.Поспєлов визначав подібну прозу як етологічну, тобто таку, що розкриває стан національного суспільства або якоїсь його частини. У повісті-притчі письменники творять ситуацію і героя, що допомагає проаналізувати суспільне середовище, виявити різні типи людської поведінки.
В українській літературі одним із речників морально-етичної прози є А.Дімаров. Три збірки (“Сільські історії”, “Містечкові історії”, “Боги на продаж: Міські історії”) – це глибокий художній аналіз трьох складових суспільства. Цикли складаються з повістей, жанрову визначеність яких автор сам вдало означив як розказані історії з життя. Та грунт, на якому вони базуються, і їх стилістика різні. Аналіз повістей “Відьма”, “Три наречені для нашого тата”, “Молоко – молоко – молоко”, “Колектив і Колядко”, “Квартира”, “Боги на продаж” виявив, що поява у творах на морально-етичну проблематику елементів умовності, моделювання ситуацій вибору спричинює появу такого жанрового різновиду як повість-притча.
До умовності часто звертається й Вал.Шевчук. Жанр притчі органічно входить в естетичну структуру його доробку. Автор по-своєму інтерпретує образи з біблійних притч (“Дорога в тисячу років”), використовує жанр повісті-притчі (“Маленькі повісті”), у його творах виявляється і така якість як притчевість (“Дімна горі”), його герої пишуть власні притчі (“Три листки за вікном”). Можна говорити про використання письменником усього спектру жанрових притчевих модифікацій.
Аналіз повістей А.Дімарова та Вал.Шевчука дає підставу твердити, що поєднання притчевих і повістевих ознак викликало домінування морально-етичної проблематики. Для них не характерний цілісний показ художньої моделі буття. Письменник, увиразнюючи одну проблему, досягає морального імперативу. У повісті-притчі впадає у вічі змодельованість ситуації, схематичність героїв. Світ повістей-притч умовний, сповнений натяків, що дають змогу читачеві виходити на широкі узагальнення. Ö³ ïîâ³ñò³ êâàë³ô³êîâàí³ ÿê “ïðèò÷³-³ñòî𳿔 (Ìàðêî Â.Ï.). Çâåðíåííÿ äèñåðòàíòêè äî ³íøèõ íàö³îíàëüíèõ ë³òåðàòóð âèÿâèëî, ùî, íàïðèêëàä, ïîâ³ñò³ À. ʳìà “Çáèðà÷³ òðàâ” òà Ò.Ïóëàòîâà “Âîëîä³ííÿ” íîì³íóþòüñÿ ÿê “ïðèò÷³-³íàêîìîâëåííÿ”, ÿê³ ñâ³ä÷àòü ïðî ñèíòåç, êîòðèé â³äáóâàºòüñÿ íå ëèøå íà ð³âí³ ðîìàí-…, ïîâ³ñòü-…, îïîâ³äàííÿ-… é …-ïðèò÷à, …-ì³ô, …-ïàðàáîëà, à é íà ð³âí³ ºäíàííÿ ð³çíèõ ôîðì óìîâíîñò³.
Ó ï.1.3. ç метою виявлення жанрових особливостей роману-притчі у типологічному аспекті автор дисертаційного дослідження проводить паралелі між чотирма творами: “Кіоскерка на перехресті” А.Мороза, “Самотній вовк” В.Дрозда, “Батько-Ліс” А.Кіма та “Плаваюча Євразія” Т.Пулатова.
“Кіоскерка на перехресті” А.Мороза – перший роман-притча (за визначенням В.Дончика) в українській літературі. Аналізуючи його, дисертантка відзначає, що дебют прозаїка в цьому жанрі відбувся в цілому успішно. У творі піднімається ряд проблем, пов’язаних з літературним процесом, творчою інтелігенцією. Це художнє дослідження письменницького середовища. Але разом з тим А.Мороз не обминає і проблеми загальнолюдського значення і осмислення життєвих цінностей, морально-етичних засад сучасників. Звідси виникає двоплановість роману: на першому плані сюжетні події розгортаються у Києві та його околицях, другий – містить узагальнюючий зміст, висвітлює авторський погляд на порушені проблеми. Головні герої (атлантидці, Муза, Середенко…) постають як статичні персонажі, кожен з них ілюструє конкретну лінію поведінки, насамперед у творчості. Розіграна в уяві Музи ситуація вибору тільки підкреслює їхню сутність, змодельованість. Вони не є повнокровними образами-характерами: до кінця витримується негативність чи позитивність персонажів. Сюжет, головні герої, хронотоп “працюють” на висвітлення основної авторської думки, що подекуди шкодить романові. Автор досліджує проблему на вузькому матеріалі, створює “лабораторність” ситуацій. Загалом це притаманне роману-притчі як жанру, та в даному контексті видає певну штучність.
На думку дисертантки, роман-притча “Самотній вовк” В.Дрозда є показовішим щодо поетики жанру. Автор створив роман-притчу про бездуховність своїх сучасників, показавши занепад моральних засад суспільства. Єдиною сюжетною лінією є переродження тихого, непомітного працівника конструкторського бюро в агресивного завойовника “життєвого простору”. Тому для твору характерна змістова згущеність. Сюжет, система постатей, часопросторові виміри, стилістика спрямовані на розкриття лише цієї лінії. У творі домінують фантастика та гротеск. У роман входить театральність, мотив гри: персонаж стає актором, який задає правила гри з людьми, як об’єктами маніпулювання. Фінальна сцена, в якій головний герой зриває маски з себе і з оточуючих, посилює сприйняття роману як притчі, увиразнює його узагальнюючий характер.
Ефективним засобом творення роману-притчі є хронотоп. У творі “Батько-Ліс” А.Кіма існує три види часу: біографічний, історичний та міфологічний. Сюжетний час роману охоплює період від нашої ери до невідомого майбутнього. Виникає своєрідний замкнений цикл, який проходить людство. Складна організація часових відношень перемикає увагу з долі головних героєв на сутність людського існування взагалі в коловороті природнього буття. Через переплетення біографічного та історичного часів висвітлюється морально-етичне підгрунтя особистості. За допомогою хронотопу невеликий роман набуває об’ємності та багатозначності: все другорядне, випадкове зникає, на перший план висувається суттєве. Однією з характерних ознак “великої” притчевої прози є параболічність. Конструюючи роздуми головних героєв, А.Кім відводить їх думку поза окреслений біографічний часопростір, а потім повертає її. Але створена “дуга” допомагає розглянути проблему в новому ракурсі: морально-філософське осмислення, оцінка подій переходить в іншу площину.
На думку дослідниці, “Плаваюча Євразія” Т.Пулатова за своєю філософією, світовідчуттям співзвучна з романами “Батко-Ліс” А.Кіма та “Самотній вовк” В.Дрозда. Домінуючим жанроорганізуючим чинником стає театральність, що реалізується у двох видах: “саморозкриття” і “самозміни”, які тісно переплелися у романі. Дійство, що розгортається на сторінках, показує життя у театралізованому вигляді. Ця гра приводить до змін у внутрішньому світі героїв. Переселення душ, роздвоєння особистостей, перипетії, що відбуваються, кардинально змінюють морально-етичний світ персонажів. У критичній ситуації гуманістичні ідеали руйнуються, суспільство не тільки фізично, а й морально опиняється на межі краху.
Докладно проаналізувавши чотири романи, дисертантка робить висновок, що роман-притча творить концепцію, в якій відсутні однозначні відповіді на підняті питання. Цим він і відрізняється від традиційної канонічної притчі, що дає готові схеми дій. Метою нового жанрового утворення стає дослідження дійсності, активізація мислення читачів. Моралізаторство, дидактичність відсутні. Роман-притча виходить на рівень філософського осмислення проблем людини, переломлюючи їх через морально-етичні виміри. Персонажі-моделі діють у змодельованих ситуаціях, автор грає ними, вони вступають у гру з читачем, ускладнюються часо-просторові характеристики, показником їх є всеохопність позачасовість та позапросторовість), а одним з найулюбленіших прийомів її творення – параболічність. До цих рис додається замикання змісту твору навколо однієї магістральної ідеї, деформування дійсності, щоб чіткіше виявити сенс зображуваних явищ. Все це творить двоплановість художнього твору. І тому в романі-притчі за одиничним постає універсальне, всезагальне.
У другому розділі – “Жанр притчі як “вбудований” елемент у структурі великої прози” – автор дисертаційного дослідження дає характеристику жанру притчі як вставного елементу у творі. Аналіз художніх текстів показав, що цей композиційно-стилістичний прийом досить часто застосовується у сучасній прозі. Притча входить у роман або повість органічно, не порушуючи їх жанрової своєрідності. При цьому вона бере на себе досить вагоме навантаження. За допомогою абстрагування, умовності притча увиразнює ті явища, які особливо цікавлять автора. Вона стає “акумулятором” авторських ідей. “Вбудована” у творі притча сигналізує читачеві про той згусток думки, який допоможе йому розкодувати задум автора, зрозуміти його позицію. Виявлено, що коли притча використовується як вставний елемент, то це не означає, що твір у цілому має бути притчевим. Його жанрова своєрідність (історичний, психологічний, соціальний, індустріальний роман) зберігається. Введення притчі у композицію не позначається істотно на приналежності твору до того чи іншого стильового потоку. Цей прийом зустрічається в руслі конкретно-реалістичної течії (історичний роман “Смерть у Києві” П.Загребельного – притчі чашника Громила), лірико-романтичної (“Твоя зоря” О.Гончара – притча про Художника), умовно-метафоричної (“Лебедина зграя” В.Земляка – притча про корову).
“Вбудована” притча може входити у художній світ твору по-різному. Наприклад, як допоміжний матеріал, що поглиблює, увиразнює якусь одну думку автора. Письменник хоче підкреслити вагоме з його погляду у змальованій ситуації і для цього використовує жанр, у якому сконденсована народна мудрість, досвід поколінь. У п.2.1. дослідниця звертається до розгляду “вбудованих” притч у романах “Кам’яне Поле”, “Жорна” Р.Федоріва та “Смерть у Києві” П.Загребельного. Аналіз трьох притч Нанашка Якова з “Кам’яного Поля” показав, що незважаючи на схожість із канонічними (наявність однакових “метажанрових” елементів, можливість вивести логіко-оповідну структуру, двоплановість, тобто наявність життєподібного та алегоричного планів, схематичність персонажів), їм притаманні і ознаки не властиві канонам. Особливо чітко це простежується у порівнянні цих притч. Перша найближча до “вимірів” євангелійських зразків. У другій вже порушується структура притчі, а в третій зникає відкритий дидактизм, подається опис, знімається етична опозиція добро – зло. Однак вона залишається у межах жанру, оскільки є авторською.
Дещо відрізняється функціонування притч у романі “Жорна”. Вони не виокремлюються, а виростають з монологів, розмов, що перериваються оповідачем. У другому романі автор використовує жанр притчі більш активнонавіть зводить чотири з них у цикл, пов’язуючи їх головним героєм. Р.Федорів творить їх не за канонічним біблійним зразком, хоча у них інколи проникають християнські мотиви (притча про Фоку і чорта Антипка). Авторські притчі Р.Федоріва виконують іншу функцію: вони не повчають, а підкреслюють глибину, значимість, масштабність того, про що йдеться у романах.
Користуючись ідеєю Ю.Левіна про те, що провідними рисами притчі є тяжіння до диз’юнктивності (яка пов’язується з існуванням вибору) та імплікативності (яка пов’язується з наслідками вибору), і тому існує можливість структурування жанру за допомогою формул, т.б. виведення логіко-оповідної структури кожної притчі, виділення “метапритчевих” елементів, дисертантка вдається до цього прийому на прикладі “вбудованих” притч у вищеназваних романах Р.Федоріва та П.Загребельного. Обгрунтовується висновок, що авторські притчі у романі П.Загребельного “Смерть у Києві” створені за традиційними зразками: вони зберігають основні ознаки жанру, в них спостерігаються чітка логіко-оповідна лінія, метапритчеві елементи. Структура їх контексту є найпростішою.
У п.2.2. розглянуто варіант використання притчі з погляду нараталогії. Наратор час від часу згадує якусь діючу особу з того чи іншого приводу, але мимохідь, не затримуючи на ній увагу читача, а потім подає невелику оповідь про неї, що набуває у контексті твору узагальненого характеру, сприймається як притча. Прикладом такого підходу є роман О.Гончара “Твоя зоря”, у якому оповідь про Художника переростає у притчу “Художник ранкової зорі”. Таку ж роль може відігравати не лише образ людини. У романі російського письменника В.Астаф’єва “Цар-риба” цю функцію виконує образ риби, який незримо присутній то в одному, то в іншому оповіданні, поступово набуваючи рис символічних та водночас реалістичних: оповідь про двобій цар-риби та Ігнатича органічно переходить у притчу про боротьбу людини з силами природи.
Таким чином, відбувається розширення меж притчі, зміщення у середині жанру стає можливим завдяки авторським притчам, які ближчі до зразків великої притчевої прози. Увагу приковує двоплановість оповіді, яка формує філософський, морально-етичний ґрунт для всього твору.
У третьому розділі – “Притчевість як нова якість літератури” – розкривається специфіка такої ознаки художнього твору як притчевість. У сучасній критиці доволі часто зустрічається вираз “притчеві структури”. Зазначається, що між ними і власне притчею немає тотожності, оскільки цей термін набуває ширшого значення. Тяжіння літератури останніх десятиліть до філософічності, узагальнень, до спроби осягнути все буття людини спричинили появу її специфічної якості, яка отримала назву “притчевість”.
У п.3.1. розглядаються твори, показові для химерного стилю в українській прозі 70-80-х років. Дане явище пов’язують з відродженням в українській літературі барокових традицій з яскраво вираженою складною метафоричністю, алегоризмом, барвистістю стилю, особливим поєднанням реального і фантастичного... З’являється новий термін – “необароко”. Сутнісною ознакою його є урізноманітнене письмо, стилістична поліфонія. Дисертантка пов'язує “химерність” з використанням фольклору та умовності у літературі, хоча є думка (А.Кравченко), що дослідники згадують фольклор тільки тоді, коли йдеться про формальну своєрідність романів, а якщо аналізується звернення до глибин філософських, морально-етичних народних уявлень, то з'являються міф, притча, легенда. Тобто ідейний зміст народної самосвідомості виражений у міфі чи притчі. Але це не зовсім так. Не лише міф і притча виражають моральні уявлення народу. Інші фольклорні жанри – теж, але міф і притча – це “акумулятори”, в яких сконденсованіше виражена, акумульована народна мораль.
Для химерного роману характерне своєрідне світовідчуття. Воно виражається у створених автором образах, ситуаціях, у театральності всього, що відбувається. Дисертантка вважає, що химерність створеного автором світу спрямована на висвітлення іншого, незвичного аспекту життя. Воно ніби повертається до читачів “навиворіт” завдяки зміненому кутові зору. Виникає притчева двовимірність, яка відображається на різних структурних рівнях. Для цих романів характерним стає пошук нових способів зображення. Романтизм, ліризм, історизм, іронічність та пародійність входять у химерний роман. У поєднанні з умовністю та фольклорними елементами вони творять ориґінальну жанрову форму.
Аналіз дилогії “Лебедина зграя” та “Зелені Млини” В.Земляка показав, що притчевість виявляється у ідейно-змістовому фундаменті романів, у творенні характерів та ситуацій, знаходить свій вияв у наративній структурі. Близька до неї дилогія “Оглянься з осені” та “А тепер – іди” В.Яворівського. Перший роман виразніше виявляє притчеву якість, яка виникає завдяки зіставленню реалістичного і химерного у романі. Твір “А тепер – іди” написаний у реалістичному плані, у ньому елементи химерності відсутні. У романі немає того концептуального філософського підтексту, який виводить події за рамки зображеного, надає їм універсального, всезагального значення, характерного для притчеподібних творів.
Цікавим, оригінальним, у дечому експериментальним і непіддатним для аналізу є роман Вал.Шевчука “Дім на горі”. Автор у химерному сплаві використовує як форми умовного, так і реалістичного письма. Цей твір є двоплановим: завдяки використанню фольклорно-міфологічної поетики реальний, конкретно-подієвий план розповіді отримує ту позачасовість, позапросторовість, що характеризує притчеву манеру письма, те “підсвітлення”, яке допомагає крізь одиничне бачити всезагальне, вічне. Створений Вал.Шевчуком роман таке явище в українській літературі, в якому з висоти міфо-притчевих узагальнень проступають культурно-політичні реалії.
Притчевість не є ознакою тільки химерної течії, хоча саме в цих творах вона виразно проявляється. Щоб підтвердити дану думку, у дисертації звернено увагу на твори інших національних літератур (п.3.2). Розгляд художніх творів, зокрема таких, як “Білий пароплав”, “Рябий пес, що біжить краєм моря…”, “Плаха” Ч.Айтматова, “Пригоди сеньйора Мартіроса” А.Айвазяна, “Дата Туташхіа” Ч.Аміреджибі приводить автора дослідження до висновку, що притча і притчевість завдяки спорідненості мають багато спільного: і символічні образи, і прийом “морального експерименту”, і філософську проблематику… Наголошується, що притчевість як якість художнього твору притаманна різним його структурним рівням. Завдяки їй виникає ефект двоплановості: співіснують план зображеної дійсності та глибокий ідейний, концептуальний підтекст. Причому двоплановість може виявлятися на рівні авторської концепції: підґрунтям подієвого плану слугуватиме філософське, морально-етичне світобачення письменника. Також можуть з’являтися особливі моделі характерів: герой у творі діє і як звичайний персонаж, і може виступати в ролі образу-символу. Такий герой часто потрапляє в умовну ситуацію, яку вигадує для нього автор, він проходить випробовування – найчастіше сміхом. Це своєрідне ритуальне “очищення” героя. Притчевість твору виявляється і на рівні хронотопу. Вона породжує таке забарвлення, завдяки якому прочитання тексту виводиться на рівень позачасових та позапросторових вимірів. Реальний історичний ґрунт виступає лише основою, на якій твориться модель. Позаісторичний, позасоціальний плани – ось, що насамперед характеризує притчеві структури. Таким чином, притчевість може виступати характеристикою як ідейно-змістового наповнення твору, так і художньої структури його в цілому.
У висновках узагальнюються результати дослідження:
1. Здійснений аналіз не тільки різних творів української літератури, а й інших (російської, грузинської, узбецької, казахської, киргизької) показали їх типологічну спорідненість, зумовлену єдністю соціокультурних, геополітичних умов, а також існуванням єдиного літературного процесу на території колишнього СРСР. Це стосується, зокрема, “великої” притчевої прози. Суттєву закономірність її розвитку вбачаємо у “новому синтезі”, у взаємодії філософських ідей та актуальних проблем конкретної соціально-історичної дійсності. Для цих творів характерні:
1) своєрідна двоплановість. Перший план розкриває соціальні, психологічні, побутові ситуації. Залежно від цього виділяємо велику прозову притчу – соціальну, морально-етичну, психологічну і навіть історичну. Другий – передбачає постановку філософської проблематики у всій її повноті;
2) ситуації морального експерименту (лабораторних ситуацій);
3) багатопланові символічні образи;
4) використання у творі параболи;
5) ускладнені часопросторові характеристики. Індивідуальний, історичний, міфологічний час творять складний притчевий континуум, основною рисою якого буде абстрагованість у часі, можливість використовувати модель повсякчасно. Художній простір роману-притчі також двоплановий. Перший відтворює реальне місце дії, локалізацію на певній території, замкнену площину, другий – розімкненість та позапросторовість. Події, змальовані у творі, в принципі можуть відбуватися будь-де;
6) спорідненість притчевості та іронічності як наслідок того, що іронічна література аксіологічна за своєю сутністю;
7) театральність. Гра стає одним із супровідників притчі;
8) традиційна біблійна символіка. Звертання до євангельських образів, біблійних притч, прямі ремінісценції створюють інтертекстуальність, яка вказує на глибинність проблем, порушених у творі;
9) вихід на рівень міфологічного світовідчуття.
Таким чином, “велика” притчева проза творить концепцію, модель буття. Для неї характерна велика насиченість морально-етичною проблематикою. Однак існують відмінності роману-притчі та повісті-притчі, які зумовлені ознаками самих жанрів роману та повісті. У повістях-притчах концептуальність, філософічність відсутні. Домінування морально-етичної проблематики приводить до того, що письменник творить моральний імператив. Світ повістей-притч умовний: в них домінує змодельованість героїв та ситуацій.
2. Традиційна притча, тобто створена за канонами жанру, у структурі великої прози може виконувати дві функції: по-перше, входити у роман (рідше у повість) як “вбудований” елемент для поглиблення ідейного змісту, увиразнення зображуваного, авторської думки, по-друге, слугувати ідейним центром твору. Таку функцію може виконувати і невелике вставне оповідання – в такому разі воно набуває певних ознак притчі.
Письменник, використовуючи “вбудовану” притчу як засіб поглиблення зображуваного, здебільшого не дотримується канонів жанру, часом він їх свідомо порушує. Насамперед це стосується структури жанру. Ламається традиційна тричастинна будова – один із елементів може випадати. У притчі зникає відкритий дидактизм, моралізаторство, в неї входять опис, іронічне світовідчуття. В авторській притчі з’являється філософська проблематика, яка не виключає звернень до питань морально-етичного плану. У притчах, близьких до традиційних зразків, виразно простежується логіко-оповідна структура, метапритчеві елементи. Тим часом авторські притчі, що слугують ідейним центром твору, далеко відходять від традицій жанру. Вони за своїми характеристиками наближаються до зразків “великої” притчевої прози.
3. Своєрідним явищем є притчевість. Цим терміном означують твори, які приковують увагу до морально-етичної та філософської проблематики. Притча і притчевість мають багато спільного: вихід на однакову проблематику, творення символів, специфічний хронотоп, для якого характерна позачасовість та позапросторовість... Притчеподібні твори близькі до жанру, але вони не є однаковими явищами. Притча – це жанр, що творить модель на високому рівні абстрагування. За конкретикою – це, як правило, універсальність і всеохопність. Притчевість – лише натяк на співвіднесеність зображених подій з ширшим контекстом. Притчеподібний твір зберігає свою жанрову визначеність.
4. Отже:
традиційна притча – це невелика повчальна оповідь з життя людей, яка набуває узагальненого змісту завдяки лаконічності у зображенні персонажів, відсутності часо-просторових характеристик (або їх вторинності, якщо вони є), і якій притаманна тричленна будова (зав’язка, дія, мораль);
роман-притча – це роман, для якого притаманні такі ознаки: високий рівень узагальнення (що виявляється у філософічності та вагомому морально-етичному навантаженні змісту твору), двоплановість (наявність плану подієвого та концептуального), специфічні хронотопні характеристики (за конкретним часом і місцем дії виступає позачасовий та позапросторовий характер оповіді), моделювання (ситуацій, персонажів), параболічність, герої твору виступають як носії певної тези-ідеї;
повість-притча – така повість, для якої притаманне моделювання ситуацій та героїв з метою створення морально-етичного імперативу;
притчевість – це така якість художнього твору, яка виявляє завуальоване, приховане у тексті, його вихід на морально-етичну та філософську проблематику на високому рівні узагальнень.
Таким чином, притча, пройшовши довгий шлях перетворень і видозмін у літературі, породила нові жанрові модифікації, які якісно відрізняються від первинних зразків біблійних притч. Окрім того, жанр дав життя новій властивості художніх творів – притчевості. Ці три іпостасі притчі – оригінальне явище у літературі, яке потребує постійного вивчення.
Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:
1. Притчевість дилогії В.Земляка “Лебедина зграя” та “Зелені Млини” // Наукові записки. Серія: Літературознавство. – Тернопіль: ТДПУ, 1998. – Вип. ІІ. – С. 106-118. – [0,8 äð.àðê.]
2. Особливості хронотопу у романі-притчі А.Кіма “Батько-Ліс” // Наукові записки. Серія: Літературознавство. – Тернопіль: ТДПУ, 1998. – Вип. ІІІ. – С. 155-163. – [0,6 äð.àðê.]
3. Жанр притчі як “вбудований” елемент у структурі великої прози (Р.Федорів “Кам'яне поле”, “Жорна” та О.Гончар “Твоя зоря”) // Наукові записки. Серія: Літературознавство. – Тернопіль: ТДПУ, 1999. – Вип. ІV – С. 162-176. – [0,9 äð.àðê.]
4. Âàëåð³é Øåâ÷óê ³ éîãî “Ìàëåíüê³ îïîâ³äàííÿ” ó ðóñë³ ìîðàëüíî¿ ïðîçè // Íàóêîâ³ çàïèñêè. Ñåð³ÿ: ˳òåðàòóðîçíàâñòâî. – Òåðíîï³ëü: ÒÄÏÓ, 1999. – Âèï. V – С.34-41. – [0,5 äð.àðê.]
Äîäàòêîâ³ ïóáë³êàö³¿:
1. Притча як фольклорний і літературний жанр // “Етнос. Культура. Нація.”; Матеріали міжнар. наук. конференції (29-31 жовтня 1998 р.). Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України. – Дрогобич, 1999. – С. 178-182. – [0,3 äð.àðê.]
АНОТАЦІЯ
Колодій О.І. Притча і притчевість в українській прозі 70-80 років ХХ ст. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10. 01. 06. – теорія літератури. – Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка, Київ, 2000.
Дисертацію присвячено проблемі функціонування притчі та сучасних її модифікацій в українській прозі 70-80 рр. ХХ ст. Визначено особливості роману-притчі та повісті-притчі, окреслено дві функції традиційної притчі у структурі великої прози: по-перше, як ідейного центру твору, по-друге, як засобу поглиблення зображуваного. Виявлена залежність жанрових ознак “вбудованих” притч від функції, яку вони виконують у художньому творі. Розглянуто “химерну” стильову течію в українській літературі, виділені характеристики притчеподібних творів (або нової якості художніх творів – притчевості). Загальні положення дослідження відображені автором у 4 наукових публікаціях.
Ключові слова: роман-притча, повість-притча, традиційна канонічна біблійна притча, притчева проза, притчевість, притчеподібність.
АННОТАЦИЯ
Колодий О.И. Притча и притчевость в украинской прозе 70-80-х годов ХХ в. – Рукопись.
Диссертация в виде рукописи на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10. 01. 06. – теория литературы. – Институт литературы им. Т.Г.Шевченко, Киев, 2000.
Диссертация посвящена проблеме функционирования традиционной притчи и современных ее модификаций в украинской прозе 70-80-х годов ХХ века.
В первом разделе “Притча в большой прозе на уровне жанрового синтеза” – рассматривается история жанра притчи и ее исследования, раскрывается проблема отличия притчи от таких фольклорных жанров, как басня, пословица, афоризм. Анализируются новые жанровые модификации притчи: повесть-притча и роман-притча, которые получили название “синтезированных” Установлено, что синтез притчевых и повествовательных признаков привел к доминированию морально-этической проблематики в произведениях. Для повести-притчи характерна смоделированность ситуаций, схематичность героев. Анализ поэтики романа-притчи показал, что целью новой жанровой модификации стало активное исследование действительности. Роман-притча выходит на философский уровень осмысления проблем, которые поднимает автор.
Во втором разделе “Жанр притчи как “встроенный” элемент в структуре большой прозы” – дается характеристика притчи как вставному элементу в художественном произведении. Анализируются две функции, которые может выполнять жанр притчи, входя в роман или повесть, являясь либо способом углубления, уточнения мысли автора, либо идейным центром произведения. Установлено, что в первом случае притча в большей степени отвечает канонам жанра (“метапритчевые” элементы, логико-повествовательная структура, двоплановость). Во-втором – в большинстве случаев небольшой рассказ приобретает при определенных условиях жанровые признаки притчи.
В третьем разделе “Притчевость как новое качество литературы – раскрывается специфика такого признака художественного произведения как притчевость. Обращено внимание на оригинальное явление в украинской прозе 70-80 годов – “химерное” стилевое течение.
В исследуемый период национальные литературы дали широкий спектр притчеобразных произведений. Установлено, что притчевость как качество художественного произведения предполагает использование некоторых элементов поэтики канонической притчи. Однако, несмотря на схожесть и некоторые генетические связи, эти явления не тождественны.
В исследовании установлено, что притча функционирует в современной украинской прозе в форме традиционной и в форме новых модификаций – повести-притчи и романа-притчи. Вместе с тем жанр дал жизнь новому качеству художественных произведений – притчевости. Уточнены определения традиционной притчи, повести-притчи, романа-притчи, притчевости.
Ключевые слова: роман-притча, повесть-притча, традиционная и каноническая библейская притча, притчевая проза, притчевость, притчеобразность.
SUMMARY
Kolodiy O.I. – Parabola and parabolality in Ukrainian prose of 70-80-th of the 20th century. – Manuscript.
Dissertation for awarding candidate degree of philological sciences on speciality 10.01.06. – the theory of literature. – The Institute of Literature by T.Shevchenko, Kyiv, 2000.
The dissertation is devoted to the problem of functioning of parabola and it's modern modifications in Ukrainian prose of 70-80th of the 20th century. The peculiarities of novel-parabola and tale-parabola are fixed here: also two functions of traditional parabola in the structure of great prose are outlined: at first as the ideological center of the creation, and at second as the means of the depicted thing. Also we disclosed the depicted of genre peculiarities of “in-built” parabolas on function which they play in the story. We examined the chimera style in Ukrainian literature, the separated characteristics of parabola - similar creations (or the new quality of works of art – parabolality). The general principles of investigation are showed by the author in 4 scientific publications.
The key words: the novel – parabola, the tale – parabola, the traditional
canonic Bible parabola, the parabola's prose, the parabolality, the parabola – similarity.