Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Багатство форм поводження у тварині, а також у людському світі можна визначити схематично за допомогою двох рухових векторів: "до" і "від" навколишнього світу. У першому випадку сигнал ззовні викликає зближення, в іншому - віддалення від джерела стимуляції. Основна рухова реакція є антиципацією того, що наступить, своєрідним обчисленням імовірності щодо того, задовольнить навколишній світ основні потреби індивіда чи ні. Суб'єктивним корелятом руху "до" навколишнього світу є позитивні почуття, пережиті людиною, як любов, дружба, симпатія й т.д., а протилежного напрямку - негативні почуття, як страх, ненависть, ворожість, презирство й т.п. Негативна антиципація, або установка "від" навколишнього світу, містить у собі дві можливості: або "я знищу мир", або "сам буду їм знищений". Втеча й агресія, а також відповідні їм почуття страху й ненависті коштують дуже близько друг до друга, а часто взагалі нероздільні.
Зрозуміло, що ворожий мир вимагає значно більшої мобілізації чинностей, ніж мир дружній. У втечі й боротьбі витрачається більше енергії, ніж у безпечному й спокійному оточенні. Позитивна установка зв'язується з перевагою анаболічних (побудова), а негативна - з перевагою катаболічних (розпад) процесів. У першому випадку баланс обміну з оточенням корисний для організму; він будує себе за рахунок оточення, у другому - баланс негативний (для організму); переважає процес знищення власної структури.
Обмін із середовищем, зрозуміло, не може бути односпрямованим, винятково, тому що його сутністю є побудова й знищення, діалектика життя й смерті. Ладу свою індивідуальну структуру, люди знищують структуру свого середовища, тобто живуть за рахунок життя інших живих істот і одночасно знищується також власна структура для вивільнення енергії, необхідної для боротьби за життя, і одночасно індивід перебуває під загрозою знищення з боку інших живих істот.
Не можна також усунути з життя всіх переживань, які пов'язані з аспектом її знищення, а саме, болю, страждання, страху й ненависті, подібно тому, як не можна представити її собі без позитивних переживань, пов'язаних з аспектами її утвору: радості, насолоди й любові.
При всіх спробах аналізу основних переживань важливо правильно помістити їх на осі часу. Інакше представляється знищення в безпосереднім зіткненні, і інакше - на дистанції. У теперішньому часі часткове знищення дасть переживання болю, у той час як повне, тобто смерть, не є вже переживання, але кінець усього. Агонія, імовірно, обумовлена розпачливим зусиллям віддалення від смерті, максимальною мобілізацією організму для боротьби за життя, у якій хвилини, коли організм готовий здатися, зв'язуються із втратою свідомості, втечею в сновидіння, у блискавичні образи минулого. Втеча від дійсності у вигляді різних форм порушення свідомості є при цьому своєрідним захистом перед занадто близьким зіткненням з повною деструкцією.
У тимчасовому віддаленні небезпека знищення представляється у формі сигналу з навколишнього світу, що тим самим змінюється в мир небезпечного й ворожий, або сигналу зсередини власного організму, що у результаті викликає занепокоєння. Не завжди сигнали відповідають дійсній небезпеці, і чим більше розвинена сигнальна система (органи почуттів, нервова система й руховий апарат), тим більше можливості різноманітних трансформацій зовнішніх або внутрішніх стимулів в окремих ланках рефлекторної дуги. Тим самим більше їхня здатність відривається від конкретної ситуації, а у зв'язку із цим всі частіше конкретна небезпека заміняється абстрактної.
Сигнал небезпеки збуджує установку "від" навколишнього світу, що зв'язується, як уже згадувалося, із загальною мобілізацією організму для втечі або боротьби, а суб'єктивно виражається в переживаннях страху й ненависті. Не вдаючись в обговорення складної й поки ще тільки частково вивченої фізіології цієї основної установки, можна сказати, що у вищих тварин і в людини мобілізація організму здійснюється, головним чином, через сильну розрядку у вегетативно-гормональній системі. Ця розрядка іноді може бути настільки сильної, що сама по собі приводить до смерті. Вираження, що хтось "умер від страху" не є тільки фігуральним. Смерть без явної органічної причини відома клініцистам і патологоанатомам. У так званих примітивних народів зустрічаються випадки смерті, викликані порушенням табу або прокльоном чаклуна; це - "смерть Буду", описана, наприклад, що видається фізіологом Кенноном. З його концепції про роль вегетативної системи в емоційній сфері народилася пізніше теорія стресу Сельє. Гостра шизофренія може скінчиться смертю, однієї із причин якої, найімовірніше, є страх.
Минаючи рідкі випадки, у яких саме готування до боротьби за життя - біологічна "холодна війна" з навколишнім світом - кінчається смертю, можна прийняти, що різноманітні фізіологічні реакції, що спільно викликають загальну мобілізацію організму, мають цільовий характер. Ця цілеспрямованість залежить, однак, від того, у якому ступені антиципація майбутнього є правильної, чи виявиться мобілізація необхідної або надлишкової. Вона необхідна тоді, коли після її треба потребуючої крайньої напруги чинностей боротьба за життя; надлишкова тоді, коли після її нічого не відбувається й вся мобілізація виявляється неекономічним виділенням енергії.
У студентів, що очікують важкого іспиту, робота серця порівнянна по інтенсивності з його роботою при високогірному сходженні. Так, що стискує в товариських контактах потіння, долонь полегшує захоплення супротивника в лютій боротьбі. Позиви до сечовипускання й дефекації фізіологічно доцільні, тому що легше тікати або боротися з порожнім сечовим міхуром і кишечником, але викликають турбота, якщо зіткнення з оточенням приймає інші форми. Збільшення звертаємості крові протидіє кровотечі, що у жорстокій боротьбі неминуче, але якщо до такої боротьби справа не доходить, воно може привести до інфаркту. Подібних прикладів можна знайти значно більше.
У людині існує протиріччя між його основною орієнтацією в навколишньому світі, що, як і у тварин, балансує між установками "до" і "від" оточення й зв'язується з вегетативно-гормональною розрядкою і його актуальним поводженням, у якому переважає установка "над", тобто між перетворенням оточення відповідно до власній структурі й перетворенням себе відповідно структурі свого оточення. Ця установка не вимагає загальної мобілізації організму, але примушує до утворення всі нових функціональних структур у постійній взаємодії з оточенням. З анатомічної точки зору розвиток цієї установки в людини пов'язане з розвитком, у той час як основна орієнтація (установка "до" або "від") залежить, насамперед, від більше древніх частин нервової системи, які тісно пов'язані з ендокринною системою. Мозок людини, що стосується древніх його частин, деяким відрізняється від мозку нижчих ссавців. Філогенетичний розвиток концентрується на корі мозку, особливо на її молодих частинах. У тимчасовому аспекті основна орієнтація (установка "до" або "від") випереджає детальна й конкретну (установка "над"), у якій здійснюється більше точний аналіз ситуації й вибір однієї з багатьох форм взаємодії з оточенням. На противагу установки "над", установки "до" або "від" відрізняються великою інерцією, бідністю потенційних функціональних структур і легкістю їхнього закріплення. Слідством цього часто буває те, що одна з основних установок зберігається значно довше, ніж це необхідно. Можна спостерігати людей, які все своє життя проявляють установку страху або агресії, так що їхньої установки трактують як конституціональні й залежно від поділюваних поглядів пояснюють їхніми генетичними впливами або зовнішніми, закріпленими в раннім дитинстві.
Як представляється, негативні установки (орієнтація "від" оточення) мають більші шанси закріплення, ніж позитивні. Тому що вони викликають більшу мобілізацію організму, що по механізму порочного кола ще більше підсилює дану установку. Коли якийсь сигнал з оточення збуджує почуття страху, те супутня йому вегетативно-гормональна розрядка підсилює почуття страху, що, у свою чергу, збільшує оборонну мобілізацію організму й так далі по колу. Виходом з порочного кола стає яка-небудь рухова активність, у якій хоча б частково розряджається мобілізація організму. Тому в стані занепокоєння здійснюється ряд безцільних рухів, як ходіння туди й назад, грюкотіння пальцями по столі, ритмічне притопування ногою й т.п. У сновидіннях страшні ситуації переживаються звичайно сильніше, ніж аналогічні ситуації наяву, імовірно, тому, що можливості рухової розрядки під час сну обмежені. Саме позбавлення рухової волі підсилює агресивна напруга. Собака на цепку стає злим, раб завжди страшний. І навіть бездіяльність, хоча б у стані милостивого розслаблення, спокою й почуття щастя, через якийсь час приводить до стану занепокоєння, що мобілізує до активності. Це була б позитивна сторона негативної установки; завдяки їй не можна застигти в єдиному пункті, протистояти тим самим процесу життя, основною рисою якого є мінливість.
Ситуації, що викликають установку страху, можна поділити на чотири групи: пов'язані з безпосередньою загрозою життю, із соціальною погрозою, з неможливістю здійснення власного вибору активності й з порушенням існуючої структури взаємодії з навколишнім світом. Отже, залежно від генезису можна говорити про страх біологічному, соціальному, моральному й дезінтеграційному. Саме протікання реакцій страху звичайно не дозволяє нам розрізняти, з яким видом страху ми маємо справу. Це можливо лише при докладному аналізі ситуації, що викликає установку страху. Наприклад, у неврозах часто зустрічаються приступи сильного страху смерті, що зовсім не є біологічним страхом, тому що смерть хворому не загрожує й, навпаки, па початкової стадії онкологічного захворювання нерідко виступають симптоми невротичного занепокоєння з тематикою, що дозволяє припускати соціальний або моральний страх, а фактично за ними коштує біологічний страх.
Біологічний страх викликається ситуацією, що загрожує безпосередньо життя. Погроза може виходити ззовні або зсередини організму. У першому випадку погроза усвідомлюється ясно, і при цьому ми говоримо про страх. Він буває сильніше, якщо немає можливості діяти, якщо людина почуває себе відносно небезпеки беззахисним. Навіть свідомість, що можна самому позбавити себе життя, зменшує напруга страху. В іншому випадку усвідомлення погрози невизначене, мрячне. Є тільки страх, але причини його невідомі. Він виникає при порушенні внутрішньої рівноваги в організмі й, отже, при кожній вегетативно-гормональній розрядці, що супроводжує іншим видам страху. Що стосується його первинної форми, можна думати, що страх, як вираження порушення внутрішньої рівноваги, виникає тоді, коли порушується метаболічний обмін організму із середовищем. Головним елементом цього обміну є кисень. Киснева недостатність, сильніше всього віддзеркалювана на нервовій системі, збуджує стан страху. Страх цього виду виникає при інфаркті серця, при гострій недостатності кровообігу, бронхіальній астмі, втраті крові й посилення страху залежить від ступеня зменшення доступу кисню й тому страх при інфаркті сильніше, ніж при анемії. Недолік інших елементів метаболічного обміну: води, живильних речовин, звичайно не викликає настільки сильних станів страху, як недолік кисню.
Основні потреби організму можна розмістити в тимчасовій послідовності відповідно часу, протягом якого їхнє незадоволення приводить до смерті. Одиницями часу для кисню були б хвилини, для води - годинники, для їжі - дні. Ніж коротше період, тим швидше наростає страх.
Страхи на сексуальному ґрунті в людини зустрічаються частіше, ніж ті, що пов'язані із загрозою життю. Можна було б прилічити їх до біологічного виду страхів, виходячи з того, що при цьому мова йде про загрозу життю, щоправда, не індивіда, але виду. Загроза життю індивіда тут тільки опосередкована в змісті неможливості перевірки своєї чоловічої або жіночої цінності н досягнення розрядки в прагненні до з'єднання з оточенням (повна реалізація установки "до"). На противагу біологічним потребам, пов'язаним зі збереженням життя, сексуальні потреби не підлягають твердим вимогам часу, їх можна відкладати. Таке положення сприяє виникненню готовності до страху, або страхово-агресивної готовності.
Слідством закону збереження виду є створення соціального життя. Як відносно тривалого періоду абсолютної залежності від найближчого оточення, так і відносно можливості закріплення форм соціального життя (соціальне дослідження), людина, найбільшою мірою, але порівнянню з іншими живими істотами, є істотою суспільним. Він не може жити й розвиватися без інших людей і без їхньої культурної спадщини. Під їхнім впливом він моделює свою основну орієнтацію в навколишньому світі й пов'язані з нею основні емоційні установки. Від них він переймає більшість готових форм взаємодії з оточенням. Навколишній світ є для нього, насамперед, миром людний. Отже, зрозуміло, що виключення із соціального миру, соціальна смерть рівняється для людини біологічної смерті.
Трапляється, що цю останню людина вибирає собі сам, як на війні або у випадку самогубства заради порятунку честі, щоб уникнути соціальної смерті. Боїться остракізму, осміяння й інших форм соціального відчуження. Із самого раннього років він почуває на собі погляд інших і йому важко від цього оцінюючого погляду звільнитися. Його мучить почуття несправедливості, коли судження навколишніх про нього здається йому неправильним, почуття провини, коли, приймаючи це судження, він сам себе стратить. Його образ соціального миру часто буває фіктивним, будучи тільки відбиттям його власних почуттєвих установок. Ці установки, однак, перебувають під сильним соціальним тиском. Іноді більші соціальні групи мають ідентичне відношення до індивідів або цілих груп, особливо до недостатньо знайомим. Ця "заразливість" емоційних установок випливає, імовірно, з того, що в соціальній орієнтації неможливо зберегти байдужну установку. У відношенні до іншої людини доводиться приймати установку ""до"" або "від". Байдужна установка є по суті негативною установкою, трактуванням іншої людини як мертвого предмета, збуджує в ньому страх або ненависть. Під маскою байдужного відношення людини до людини в організованому суспільстві криються звичайно страх і агресія. Соціальна орієнтація, що не терпить, отже, порожнечі, легко заповнюється почуттями, індукованими найближчим оточенням. Почуття, особливо негативні, легко переносяться від однієї людини до іншої. Занепокоєння матері переноситься на дитину, експресія страху однієї особи в юрбі може викликати загальну паніку.
Ніколи людина не виростає зі свого дитячого років настільки, щоб не шукати опори й участі у своєму соціальному оточенні. Якщо ж він знаходить у ньому ворожість або байдужність, у ньому збуджуються негативні почуття страху й ненависті, які у свою чергу підсилюють негативне відношення суспільства. Знову діє тут механізм порочного кола.
Моральний страх можна трактувати як суспільне дзеркало. Суддя, що перебуває зовні, як би входить усередину, називану совістю або фрейдовським Супер-Его. Цей власний суддя й обвинувач неодноразово буває більше суворе, ніж соціальне оточення. Невідомо, у якому ступені генезис совісті зв'язується з соціальними нормами, а в якому ступені випливає із самої структури активності живих істот. Однієї з основних рис їхньої активності є здатність самоконтролю. Результат кожної дії знову відслідковується й впливає на корекцію первинної функціональної структури. По суті це принцип зворотного зв'язку, що легше всього спостерігати в діяльності нервової системи. Наприклад, у кожному русі, крім потоку імпульсів, що надходять від нервових центрів до відповідних груп м'язів, існує потік імпульсів, що протікають у зворотному напрямку - від м'язів до центральної нервової системи. Ці імпульси сигналізують, як виконана команда із центра, як дана функціональна структура була реалізована. Під їхнім впливом імпульси, що надходять на периферію, до м'язів, підлягають зміні; Ушкодження доріг назад приводить до серйозних рухових розладів. Це - контролююча система рухової активності; вона функціонує без участі свідомості, але воістину є своєрідною "совістю" м'язової активності; вона дає оцінку того, чи був даний рух виконаний добре або погано. Найвищий рівень інтеграції діяльності нервової системи зв'язувався б уже зі свідомою оцінкою власної активності. Оцінка самого себе була б, отже, результатом розвитку механізмів самоконтролю. У такому розумінні людині призначено бути самому собі суддею й обвинувачем. Оскільки осуд є також однієї з форм активності, він саме підлягає подальшій оцінці й так може тривати нескінченно. Осуд або похвала самому собі спричиняє цілу гаму почуттів відносно власної персони.
Взаємодія людини з оточенням розігрується, головним чином, у соціальному світі, і активність кожної людини направляється переважно убік інших людей, а тому власна оцінка цієї активності залежить від результату, викликуваного цією активністю в оточенні або реакцій інших на цю активність. Відповідно до цій реакції людина моделює своє поводження, подібно тому як у наведеному прикладі залежно від м'язової реакції змінюються імпульси, що висилаються з нервових центрів, до м'язів. Подібним чином соціальне дзеркало містить у собі не тільки актуальне оточення, що приймає й спостерігає активність даного індивіда, але також і важливі персонажі з історії його життя, а також зразки, що зберігаються в культурній традиції. У цьому змісті людина є актором, що змінює свою гру залежно від оцінки реальних і фіктивних глядачів.
Інтеракція із соціальним оточенням, виконання певних ролей і пов'язаних з ними норм поводження, оцінка самого себе відповідно реакції оточення - впливають, як представляється, що стабілізує образом на емоційне відношення до самого себе. На самоті амплітуда коливань власної оцінки самого себе виявляється більше. Пустельники почували себе то близькими до святості, то до безодні гріховності. На самоті легше дійти до самозакоханості, як і до крайньої ненависті, що кінчається самогубством. Ізоляція від взаємодії із суспільством, або аутизм, приводить до катастрофічним почуттєвих осциляціям у відношенні до власної персони: шизофренічному "люблю й ненавиджу самого себе". Це, зрозуміло, відображається на почуттєвому відношенні до навколишнього світу, тому що почуттєві вектори, як правило, є амбівалентність, агресія з ауто агресією, любов до ближнього з любов'ю до самого себе.
Інтеракція з оточенням складається в певні функціональні структури, які, незважаючи на величезну розмаїтість і мінливість, мають певну стабільність. Завдяки їй можна з більшою або меншою ймовірністю передбачати майбутнє й відповідно до нього підготуватися. Раптова поява несподіваного викликає страх. Страх буде тим більше, ніж більше виняткова дана ситуація. Більше буде, наприклад, коли в залі зробиться темно внаслідок затьмарення сонця, ніж у результаті вимикання струму. Страх переходить у веселість, якщо несподіване здивування виявиться не небезпечним. Це один із часто використовуваних способів викликання комічного ефекту, як наприклад, коли змінена особа виявляється маскою.
Життя увесь час створює нові ситуації, кожна з яких викликає здивування. У кожному орієнтовному рефлексі є елемент здивування, звідси - короткочасне почуття занепокоєння й вегетативна розрядка, що йому в більшому або меншому ступені супроводжує.
Крайнім прикладом дезінтеграційного страху є страх, що виникає при шизофренії, коли раптово всі навколо хворого й у ньому самому змінюється. Дезінтеграційний страх дозволяє зрозуміти одну з основних рис життя, а саме, що в процесі обміну із середовищем старе безперестану підлягає знищенню, а на його місці створюється нове. Руйнування старих структур зв'язується зі страхом, але це страх творчий, котрий змушує до побудови нового, до подальшої експансії в навколишній світ, до пошуку в ньому нових шляхів. Необхідною умовою при цьому є, однак, воля руху, вільність; без її розвиток неможливо.
На закінчення уривчастих міркувань відносно великої області психопатології страху варто було б відповісти на найважливіше питання: як досягати розрядки напруги страху, що доставляє мучення, а іноді служить причиною потужних, необдуманих реакцій не тільки в житті індивідів, але й цілих суспільств. Питання, однак, занадто важке, щоб дати на нього однозначну відповідь. Незважаючи на те, що страх неможливо повністю усунути з життя, кожна людина прагне його зменшити в себе, а іноді також у своєму оточенні. Обов’язком лікаря, а особливо психіатра, є зм'якшення його у своїх пацієнтів. У кожного тут є свої способи, звичайно незалежні від волі, часто неусвідомлювані й пов'язані з особливостями його особистості. На три моменти, однак, варто звернути особливу увагу, тому що вони особливо часто в контактах із хворим мобілізують у нього страхо-агресивні установки. Це: власна негативна установка, прийняття відносно хворого ролі судді й обмеження його волі. Вироблення в себе більше позитивного й терпимого відношення до інших людей, як представляється, можливе, і це було б уже більшим досягненням у розрядці атмосфери страху, що, на думку багатьох, характерна для сучасної епохи.
1. Вилюнас В.К. Психологія емоційних явищ. - К., 2000
2. Ізард К.Е. Емоції людини. - К., 1997
3. Селье Г. Стрес без дистресу. - К., 2006
4. Валлон А. Психічний розвиток дитини. - К., 2004
5. Фромм Е. Мистецтво любити. - К., 2001