Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Слово "орфоепія" запозичене з грецької мови і означає правильну вимову.
Українська і російська мови мають різні правила орфоепії. Російською мовою можна недомовляти закінчення слів, пропускати склади, ненаголошені О вимовляти як А, і це не буде вважатись неграмотною орфоепією.
Українська мова вимагає вимовляти все точно і чітко, так, як написано. Виняток представляє одна літера Щ, яка є складовою, двозвучною в усіх словах і вимовляється як ШЧ.
Іван Франко власноруч писав:
"Вічний революціонер -
Дух, шчо тіло рве до бою,
Рве за поступ, шчастя й волю, -
Він не вмер, він щче живе."
В часи І. Франка українська мова не мала ще літери Щ. Вона запозичена з російського алфавіту в радянські часи, але орфоепія - вимова залишилась давня.
Отже, сучасна літературна орфоепія слів із літерою щ така: щчастя, шчука, шчогла, шчавель, шчур, нешчастя, якшчо, тому шчо, шчоби, шчоб, шчось, ну тай шчо, тільки шчо, шчодня, шчотижня, шчоночі, шчороку і т. д.
Це і є перше правило української орфоепії.
Друге правило української орфоепії, стосується ненаголошеноі літери О.
В російській мові ненаголошена О вимовляється як А, і це є ментальністю, характерною властивістю російської орфоепії.
Коли мовці чи мовляни, тобто люди, що говорять, промовляють українські слова на російський лад, то ось який орфоепічний парадокс з того виходить: кампазітари, афтапартрети, паети, транспарт, падарунак, паштова скринька, періад, прагрес...
Українська мова просить Вимовляти всі ненаголошені О як О: композитори, автопортрети, поети, кохана і т.далі.
Попробуйте вголос вимовляти правильною орфоепією написані слова і слухайте, щоби з ваших уст звучало кругле О.
Третє правило стосується орфоепії української літери В.
В російській мові літера В в закритих складах вимовляється як Ф, така російська орфоепія. В українській мові підміна звуку В наФ звучить надзвичайно неприємно, неграмотно, немилозвучно: кампазитаріф, паетіф, музикантіф, героіф, тюльпаніф, автаритетіф, текстіф, здабуткіф, слухачіф, прафесіаналіф, наукофціф і т.д.
Таку вимову можна почути не тільки на побутовому рівні. Вона неприємна для сприйняття. Але коли вголос правильно озвучувати написані слова, то зразу відчувається краса української орфоепії: композиторів, поетів, музикантів, героїв, тюльпанів, авторитетів, текстів, здобутків, слухачів, професіоналів і т.д.
Четверте правило буде стосуватись вимови йотованої української літери Ї, якої немає в російській мові.
Правило п'яте
М'яке и після к, х, г.
Люди, що рідко послуговуються українською мовою, припускаються зросійщених звуків: письменний, варений, хлопчікі-гаропчікі, марякі, виснафкі, кідати, трохі, трошкі, гіирогі, хітра.
Треба вимовляти так, як написано і слухати себе, щоби буквосполучення - ки, - хи, - чи звучали м'яко: письменники, вареники, хлопчики-горобчики, моряки, висновки, кидати, трохи, трошки, пироги, хитра...
Це саме стосується жіночих іменників у родовому відмінку. Треба вимовляти не класикі, рубрикі, Америкі, економікі, а м'яке й: класики, Америки, економіки.
Якось в одній із передач на Українському радіо на всю Україну прозвучало таке речення: "Пает Шефченка буф здібний да наукі". Таке звучання української мови "дуже неприємне для слуху, неграмотне, психологічно несприйнятливе, образливе.
Говорімо грамотно: "Поет Шевченко був здібний до науки". Це правило стосується часто вживаних прислівників: такім чінам, мофчкі, я такі буду. Це написано неграмотно, то і говорити так не треба.
Пишемо і говоримо: таким чином, мовчки, я, таки буду.
Правило шосте.
Українське м'яке и після ч.
Часто вживане, неконтрольоване мовцями зросійщене звучання: їх вчінкі, великі чісла, чін, чімалий, чінність, вчітель, чітати, лічільнік, нафчі нас! - невластиве, непритаманне українській мові. Слід вимовляти так, як написано: їх вчинки, великі числа, чималий, вчитель, читати, лічильник, навчи нас!
Це правило стосується орфоепії дієприслівників, в яких закінчення - чи, не можна підміняти на - чі: не чітаючі, питаючі, навчаючі, а читаючи, питаючи, навчаючи.
Є множинні дієприкметники, що закінчуються на -чі: відпочиваючі люди, дрімаючі верби, ридаючі жінки, блимаючі зорі.
Правило сьоме.
Українське м'яке є після ч треба вимовляти як е, а не як є.
Приклади, почуті від людей: Шефчєнка, фчєна ступінь, чєргавий випуск, Чорнобиль, Чернігіф, червона калина, астаннім чясом, тяжкі чяси.
Треба переймати правильне звучання на слух від людей, що досконало озвучують українську мову.
Аналогічно: не чютка, а чутка, не чюжина, а чужина; не чюб, а чуб, не чюдо, а чудо.
Правило восьме.
В кінці слів поданих прикладів українська дикція вимагає вимовляти йотоване -я (йа), а не зросійщене - а.
Не вірно: лініа, позициа, міліциа, прапазициа, конструкциа, Алімпіа. А вірно: лінія, позиція, міліція, конструкція, Олімпія.
Слухаймо, що звучить з наших уст!
Правило дев'яте.
Українське йотоване -йе=є в дієсловах.
Не спотворюймо української мови зросійщеними закінченнями: мае, дбае, грае вважае, виконуе, пам'ятае, вражае поздравляема вас, стосуеться, виявляеться. Неприємно і боляче слухати!
Обов'язково треба вимовляти йотовано: має, дбає, вважає, виконує, пам'ятає, вражає, вважаємо; пропонуємо, вітаємо вас, поздоровляємо, стосуеться виявляється
Правило 10.
Закінчення -ого у родовому відмінку множинних прикметників чоловічого роду треба вимовляти повністю, не ковтати букву=звук г:
Неправильно: украінськоо народу, кійфськоо патріархату, севастопольськоо свята, сьогоднішньоо номеру.
Правильно: українського народу, київського патріархату, севастопольського свята, сьогоднішнього номеру.
Правило 11.
Всі йотовані голосні в українській мові треба вимовляти через йот=й: є=йе, ї=йі, ю=йу, я=йа.
Власне йотовані голосні звуки надають українській мові приємного милозвуччя, а йотованого звуку ї нема в російській мові.
Правило 12.
Стосується вимови різних прикметників, що вимовляються на російський лад.
Неправильно, неграмотно звучить в українському ефірі: невеличкій будинак, творчій працівник, біленькій хлопчік, невеликій штат, високій гість і т.д.
Грамотно писати і правильно вимовляти так: невеликий будинок, творчий колектив, біленький хлопчик, високий гість...
Правило 13.
Про пропуск цілих складів, неприпустимий у грамотному українському мовленні.
Приклади: бато, взалі, сьодні, прально, тікі, стін, тікі що, нічо нема, я нічо не знаю, Кочубей не одне знав, чо знати не треба. Як неприємно читати такі неграмотності, так неприємно їх і чути.
Українська мова не любить скоромовки, треба все вимовляти: багато, взагалі, сьогодні, правильно, тільки, стільки, тільки що, нічого нема.
Кожен інтелігентний українець повинен себе контролювати.
Правило 14
Стосується займенників паразитів:
... інфляція вана має природу, вани ваювали, заканадафча влада вана відсутня.
Людям, що так говорять тільки здається, що вони володіють українською мовою. Вони порушують не одне, а всі правила української орфоепії.
Правило 15.
В українську мову прокралося дуже багато русизмів і полонізмів.
Особливо вони проявляються на побутовому рівні: вапше, вроді, раді бога, не нада, пашті, чуть-чуть, по-любому, карочє, ну тай що, шарфік, садік, тіліфон, тілівізор, халадільнік, шьочік, сапожкі, штанішкі, тіпа курткі і т.п.
Люди думають про те, що вони говорять і не думають як вони говорять.
Правило 16.
Українська мова має чудову форму звертання. Клична форма, яка відсутня в російській мові:
Миколо Петровичу! Іване Дмитровичу! Євгеніє Івановно! Любове Павлівно! Пане! Пані! Донечко! Синочку! Дівчино! Хлопче! Хлопчику! Водичко! Дощику! Краю мій! Яворе! Дубе! Луже! Вкраїно-Україно! Вітчизно кохана! Криме чорноморський! Севастополе любий!
Звертання не може бути вимовлене скоромовкою, невиразно, і з пропуском складів "Дргі дрзі! Вітаема вас!" Клична форма, правильно орфоепічне і інтонаційно вимовлена, створює особливу теплу атмосферу, виявляє етику і естетику звертання.
Евфонія
Однією з позитивних і, водночас, визначальних ознак мовлення є його евфонія, милозвучність (грец. euphonia, від eu — добре і phône — звук). Ця якість мовлення досягається певними мовними засобами, переважно лексичними і фонетичними. Винятково важливими й прямими елементами мовленнєвої евфонії є евфемізми — слова чи сполучення слів, якими замінюють точні назви з негативним, непристойним чи неприємним емоційним забарвленням, напр.: нерозумний замість дурний; акція замість убивство; вона у делікатному стані, не сама, готується стати матір’ю замість звичного вона вагітна; хірургічне втручання замість операція; не вигадуйте, не кажіть неправду замість не брешіть тощо.
Отже, евфемізми — це слова і сполучення слів, які використовуються замість прямих назв предметів, явищ, дій. Вони нерідко позначені образністю, позитивною чи негативною емоційністю, експресією. Досить часто евфемістичними тенденціями спрощується, отже й полегшується, фонетичне звучання слів.
Деякі евфемізми породжені мислено-мовленнєвим табу (франц. tabou, від полінез. tapu — заборонений, священний) — забороною на вживання певних слів, що зумовлюється містично-заборонними, соціально-політичними, зокрема цензурними, культурними і морально- етичними чинниками. Особи з ненауковим мисленням можуть вірити в те, що вживання певних слів, висловів (мовне табу) неминуче спричиняється до покарання. Через таку забобонність, марновірство прямі назви когось або чогось замінюються непрямими, які здебільшого по-значені емоційністю. Особливо характерні такі явища для розмовно-побутового мовлення. Наприклад, назву чорт дехто замінює словами дідько, щезник, той, воно і навіть батько, змію називають довгою, могилу — домовиною, мертвого — покійним тощо. Табу (заборона або уникання певного слова) може зумовлюватись виразним соціальним чинником: скажімо, за радянських часів вважалось «націоналістичним» вживання слова ненька стосовно України.
Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:
— певними словами й сполученнями слів, стилістично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій структурою речень, котрими гармонійно відтворюється позитивний мовно-почуттєвий стан людини;
— стилістично вдалим використанням певних фоне- тико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.
Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і евфонію (милозвучність) мовлення. Евфонія мови — це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різнотипних одиниць. Евфонія мовлення — це конкретне милозвучне використання наявних у мові засобів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.
Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, анафора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.
Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — префікса, суфікса чи закінчення: в — у — ув — уві — ві,
від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся—————- сь,
-ти——- ть, хоч — хоча, ще — іще та ін. Напр.: в очах —
у полі; — у (ві-, уві-) сні; він увійшов — вона ввійшла; він відпочив (одпочив) — вона відпочила; І тихо, як із далини, із спогадів… оповідала вона про життя своє (А. Головко); писала б — писав би; він іде (пор. він йде — складно для вимови, немилозвучно) — вона йде; дружні та інтимні стосунки, а не дружні і інтимні; підіймалися вгору — підіймались угору; працювати вранці — працювать уранці; будемо — будем; він іще в хаті (іще — відтінок розмовності, фольклорності) — вона ще в хаті; синові — сину; по-юнацькому — по-юнацьки; розмовляю по-українськи — …по-українському; на тому боці — на тім боці.
Евфонії (милозвучності) також сприяють:
— спрощення в групах приголосних: тиждень —> тижня, вісті -> вісник, радість —>радісний, волость -> волосний;
— вставлення голосного між приголосними (вікно -> вікон, весни —> весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: герб[й]іка), пор. рос. паук, героика);
— додавання голосного на початку окремих слів: іржа, імла, вухо, вулиця;
— зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;
— вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковнослов’янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);
— явище дисиміляції (розподібнення) хто із к-ьто: з двох проривних кт сформувалося звукосполучення з фрикативного і проривного, що полегшило вимову цього слова.
Основу евфонічного мовлення становить властива йому своєрідна фонетична сутність, нормативна і стилістично вмотивована вимова окремого звука і найрізноманітніших поєднань звуків, дотримання орфоепічних, інтонаційних та інших норм. Внаслідок щонайбільшої орієнтації на дотримання ознак евфонічності мовлення створюються художні тексти, особливо поетичні. Евфемізми є також досить важливою ознакою деяких жанрів мовлення публіцистичного, саме тих його текстів, яким властива підвищена емоційність, створювана актуальністю змісту і мовними засобами образності — тропами, синонімікою, виразною мелодійністю, іншими засобами мовленнєвої естетики.
Отже, евфонія мовлення — одна з бажаних ознак мовлення в межах усіх стилів мови, але найбільше стилістична досконалість у використанні евфонізмів виявляється у мовленні художньому.
Наголос
Крім фонетичних одиниць (фраз, тактів, складів і звуків), у мовленні використовуються фонетичні засоби. На лінійний ланцюжок звуків нашаровуються інші фонетичні явища - наголос та інтонація, які називають просодичними засобами (від гр. prosodia "наголос").
Наголос - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.
Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.
Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним.
Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Так, в німецькій мові він сильніший, ніж у французькій.
Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов.
Наголос на першому складі притаманний чеській, словацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чеченській, монгольській, дравідським мовам, на другому - лезгинській, на передостанньому - польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому - французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюркським мовам. Можна з деяким застереженням вважати фіксованим наголос у німецькій та англійській мовах, де наголошеним переважно є перший склад (винятки дуже незначні, через що вони не можуть бути типологічною ознакою), іспанській та італійській мовах, у яких наголошеним, як правило, є передостанній склад.
Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської, абхазької та інших мов. Так, в українському слові мати наголос на першому складі, у слові порода - на другому, у слові педагог - на третьому, у слові передавати - на четвертому, а у слові учителювати - на п'ятому.
Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука - мука, замок - замок) і форморозрізнювальну (вікна - вікна, виходити - виходити) функції. Однак і в мовах із майже фіксованим наголосом у тих незначних випадках, де наголос є вільним, дистинктивна функція наголосу використовується: англ. object "об'єкт", object "заперечувати", desert "пустеля", desert "покинути, дезертирувати", icn. cänte "я співав би", cante "я співав", нім. übersetzen "перекладати", ubersetzen "переправляти, перевозити, пересаджувати".
У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Так, в англійській мові наголос нерухомий, бо якщо падає на якийсь склад у слові, місця у різних формах того слова уже не змінює. В українській мові наголос рухомий (учитель - учителі, стіл - стола, рука - руки). Це саме стосується польської мови, хоч вона належить до мов із фіксованим наголосом (towärzysz "товариш" - towarzysza "товариша", podre"cznik "підручник" - podrecznika "підручника").
Деякі слова можуть мати два наголоси - головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові, причому він є не тільки у складних словах, а у всіх словах, які мають більше чотирьох складів і в яких головний наголос падає на другий або третій склад від кінця: neuer* more [,nev9'mo:] "ніколи", pre-war [,pri:'w$] "передвоєнний", celebration [,seli'breij*(9)n] "святкування", Operation [,зрз'геі/(з)п] "дія, операція", interference [jnta'flarans] "втручання".
Динамічний наголос часто пов'язаний з редукцією (від лат. reductio "повернення, відновлення"), тобто з ослабленням і скороченням звучання ненаголошених складів. Див. у рос. мові: Мария Ивановна [мар'вань], водовоз [вьдавос].
Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос - виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Дехто зараховує до таких мов китайську, дунганську, в'єтнамську, тайську, бірманську мови, що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якісною характеристикою слова, а не засобом виділення складу, оскільки кожен склад має свій тон, що історично зумовлений. Він (тон) тут не є музикальним наголосом.
Музикальний наголос буває політонічним: наголошений склад може мати різні інтонації. Так, в литовській мові, де є політонічний наголос, слово sïïdyti "судити" вимовляється з висхідним тоном на першому складі, а sûdyti "солити" - з низхідним; див. ще: aüsti "світати" - âusti "мерзнути". Політонія характерна також для словенської мови і деяких діалектів сербської та хорватської мов. Була вона в давньогрецькій мові та санскриті, а також, очевидно, в індоєвропейській прамові. Висхідний наголос називають акутованим (від лат. acutus "різкий, гострий"), а низхідний - циркумфлексним (від лат. circumflexus "вигин").
Рефлексами цих наголосів в українській мові є те, що в давніх словах, де був висхідний наголос, нині наголос нерухомий (горох, береза ), а де був низхідний - рухомий (ліс, нога, рука, стіл).
Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. quantitas "кількість"), наголос - виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній динамічного і музикального наголосів.
У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. Так, динамічний наголос, як правило, є й довшим. Наприклад, у російській мові наголошені склади є і сильнішими, і довшими (дехто вважає, спершу довшими, а вже потім сильнішими). Тому, за останніми даними, наголос у російській мові є кількісно-динамічним. У німецькій мові динамічний наголос поєднується з тонічним. У норвезькій, шведській, литовській, латиській, сербській мовах підвищення тону супроводжується посиленням голосу.
Наголос, за висловом римського вченого Діамеда, - anima vocis, тобто душа слова. Це спосіб фонетичного оформлення слова. Втративши наголос, слово часто втрачає свою самостійність. Наприклад, займенник ся "себе", втративши наголос, перетворився на постфікс (умиватися).
У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спільним наголосом. Такі слова називають клітинами. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, називають проклітиками, а явище - проклізою (від гр. proclino "нахиляю вперед"). Наприклад; переді мною, мимо нас, польськ., рггу ôknie, нім. an die Tafel [andltafdl], англ. in the house [mctahaus]. Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище - енклізою (від гр. endino "відхиляю"). Наприклад: рос. вб поле, за руку, o земь, йз лесу, за спину; польськ. nie da] sic.
Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, зустрів давнього друга. Що ви читали | сьогодні вранці? Фразовий наголос - посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.
Логічний наголос - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший). Брат прийшов до мене (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас). Ліки приймати до їди, чи після?
Емфатичний наголос (від гр. emphatikos "виразний") - емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-дник ти!
Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голосні, за негативних - приголосні.
Невербальне спілкування
Звичайно, найуніверсальнішим і найефективнішим засобом інформаційного зв'язку між людьми є словесне (вербальне) мовлення. Але люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікації здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження, і тільки 20-40% інформації передається за допомогою вербальних. На думку фахівців, мова тіла
більшого не усвідомлюється, і тому співрозмовникам важче прикидайсь і фальшивити, ніж у словесному мовленні. Більшість дослідників розділяють думку, що вербальний канал використовується для передачі інформації, тоді як невербальний канал вживається для вираження ста-лення партнерів один до одного.
Невербальні засоби можуть викликати довіру співрозмовника, заохотити його до спілкування, до відкритості або навпаки. Американський автор Алан Піз радить виділяти кожного дня по 15 хвилин на освоєння невербальних засобів спілкування, завдяки чому в людини не буде проблем із тим, як сидіти під час розмови, куди подіти руки, який вибрати вираз обличчя. Водночас, набувається вміння читати цю мову в поведінці своїх комунікативних партнерів.
Зауважимо, що більшості невербальних засобів спілкування притаманна національна своєрідність, ідіоетнічність. Результативність комунікативного зв'язку з іноземними партнерами зумовлений, певною мірою, знанням ідіоетнічних особливостей невербальних компонентів спілкування.
Успіх спілкування певною мірою залежить від "комфортності дистанції", яку займають учасники комунікативного акту. Особливо це стосується розмов під час конференцій, зустрічей, дипломатичних прийомів. Відстань між співрозмовниками - це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Різні культури розрізняються за нормами, які регулюють допустимий ступінь експресивності й розмір особистісного простору. З невідомих науці причин представники різних культур, у міру наближення до екватору, надають перевагу меншій відстані між учасниками комунікативного акту й більш контактному й тісному спілкуванню. На загал вважається, що в європейців особистий простір - це відстань простягнутої руки, у латиноамериканця - руки від ліктя до кінчиків пальців, в арабів - руки від кистьового суглоба - до кінчиків пальців. Етнопсихологи неодноразово описували факти нарікань арабів на європейців: "що трапилось, чому вони стоять від мене так далеко?" Латиноамериканці сприймають намагання північноамериканців відступити на звичну для них більшу відстань як неповагу до них. Не в останню чергу з тієї ж причини азійці, зокрема японці, відгукуються про американців і європейців, як про холодних, неприязних людей.
За цими ознаками розрізняються й культури Європи. Представник порівняно стриманої культури Північної Європи сприймає носія експресивної середземноморської культури як людину сердечну, привітну, але неділову, схильну втрачати час. Навпаки, вихідцю з узбережжя Середземного моря людина з Півночі Європи буде, можливо, видаватися діловою, холодною, надто пунктуальною. У Європі відстань між співрозмовниками зростає з півдня на північ: від 40 см в Італії до трохи не 2 м у Великобританії. Так, британці й скандинави тримаються на більшій відстані один від одного, ніж французи, а жителі південних регіонів Франції жестикулюють більше, ніж жителі північних регіонів. На Україні особиста відстань (під час розмов на конференціях, зустрічах, прийняттях) - від 0,4 до 1,5 м. Отже, для успішного спілкування з іноземцями варто враховувати'ідіоетнічні особливості їхньої особистої дистанції, оскільки незручна для співрозмовника дистанція під час розмови може несвідомо сприйматися чи й свідомо трактуватися як вторгнення в особистий "життєвий простір" або ж як відчуженість, небажання йти на зближення тощо.
Етикетний сенс має не лише відстань між співрозмовниками, а й конфігурація, яку вони творять під час розмов. Коли двоє комунікантів стоять паралельно один до одного, то це означає, що вони не хотіли б, щоб хтось до них підходив. Коли ж їхні плечі творять кут - це невербальний знак, що третя особа може приєднатися до розмови. Якщо співрозмовників більше ніж двоє і вони утворюють закриту фігуру: трикутник, квадрат, коло, а при наближенні третьої особи повертають голови, не змінюючи позу, - це знак, що без запрошення підходити до них не бажано. Коли співрозмовники сидять, то їм доцільно розташовуватися під кутом один до одного, уникаючи позиції "прямо напроти партнера".
За тим, яку позу займають співрозмовники під час комунікації, досвідчені мовці можуть угадувати настрій, визначати характер, читати думки співрозмовника. Наприклад, у ході успішних переговорів варто комусь нахилитися вперед - ближче до столу - всі інші учасники несвідомо приймають ту ж позу. Нормативність - ненормативність, етикетність - неети-кетність поз певною мірою залежить від національних традицій. Американці та англійці розташовуються збоку від співрозмовника, тоді як шведи схильні уникати такого положення. Араби під час переговорів схиляють голови вперед. Якщо в Японії не заведено сидіти, заклавши ногу за ногу або схрестивши їх, то в американській культурі вважається припустимим під час розмови покласти ногу на ногу так, щоб черевик однієї ноги опинився на коліні іншої. Це нерідко дратує представників інших країн. Наприклад, в арабів демонстрація підошов - образа співрозмовника.
Під час розмови "без краваток" Б.Клінтона і Б.Єльцина, яка відбулась під час візиту російського президента до США, Клінтон "по-американськи" поклав ногу на ногу та ще й взявся руками за черевик. Таку позу Клінтон під час бесід з Єльциним займав неодноразово, що дуже дратувало російського президента, який під час переговорів тримався строго, починаючи від одягу й завершуючи позою. Єльцин раптово спитав: "Що, Білл, черевик тисне?" Клінтону переклали. Він посміхнувся, опустив ногу й більше ніколи, за свідченням шефа протокольної служби Єльцина В.Шевченка, на зустрічах з Єльциним таку позу не займав.
Погляд, як і інші невербальні комунікативні засоби, неоднаково трактується в різних етномовних спільнотах. Етнографи, які досліджували це питання, ділять етнокультури на "контактні" й "неконтактні". У "контактних культурах" погляд при розмові й спілкуванні має більше функціональне значення. Людина, яка мало дивиться на співрозмовника, здається представникам таких культур нещирою та холодною. А "неконтактному" співрозмовнику "контактний" здається дещо нав'язливим. До "контактних" умовно можна віднести в основному південні народи - іспанців, італійців, португальців, латиноамериканців, арабів. До "неконтактних" - народи, які населяють північ Європи, японців, індійців, пакистанців. Дослідження, проведені в США, показали, що навички використання погляду у спілкуванні, засвоєні в дитинстві, протягом життя майже не змінюються, навіть якщо людина потрапляє в інше національне середовище. Слов'янські народи відносять до "середньо контактних культур", у яких вважають за необхідне дивитися на співрозмовника.
Англійські психологи експериментально довели, що для встановлення партнерських стосунків треба дивитися прямо в очі комунікативному партнеру від ЗО до 60% (за американськими даними до 70%) часу розмови, контакт очей має періодично повторюватись, триваючи 1-7 секунд. Тим, що дивляться в очі менше третини тривалості розмови, рідко довіряють. Погляд убік, донизу часом виявляє недовіру, неправдивість, нещирість мовця. Під час розмови слід знімати сонцезахисні окуляри.
У Китаї, Японії, інших країнах Південно-Східної Азії, у деяких африканських народів співрозмовники здебільшого уникають прямого погляду. У Франції, Італії, Латинській Америці - навпаки. У японців - "людей зору", за словами К.Сьодзабуро: "око, будучи органом зору, одночасно є й органом мовлення; зустрівши погляд іншої людини, японець розуміє рух її душі, його почуття", для нього очі говорять тією ж мірою, що и язик .
В офіційній, діловій або подібній ситуаціях доцільно уникати позиції "прямо напроти партнера". Така позиція вимушує співрозмовників дивитися один одному у вічі або відводити їх убік, опускати донизу тощо. Розташування співрозмовників під кутом дає їм можливість вийти поглядом за межі цієї альтернативи, не порушивши правил етикету спілкування. Саме так під час бесід сидять політичні діячі.
Якщо досвідчені в переговорах люди і спроможні не виявляти свої емоції за допомогою жестів та рухів тіла, то вже ніхто не здатен контролювати рух своїх зіниць. Вони несвідомо розширюються або звужуються і тим самим адекватно передають інформацію про реакцію особи на пропозицію співрозмовника. Наприклад, китайські або турецькі купці визначають ціну товару, орієнтуючись на зіниці покупця: якщо той отримує бажане, зіниці його очей розширюються до 4 разів. Аналогічно чинником успіху гравців у покер є використання ними такого засобу отримання інформації про карти суперників: у гравців, яким випадає гарна карта, зіниці помітно розширюються, блефування, навпаки, супроводжується звуженням зіниць.
Міміка (рухи м'язів обличчя) -показник почуттів, емоцій, настроїв людини - оцінюється співрозмовником на рівні підсвідомості. Наприклад, стиснуті губи співрозмовника можуть бути розцінені як спроба словесної атаки, насуплені брови - як вираз незадоволення. Міміка належить до ідіоетнічних ознак. Якщо, наприклад, французам притаманна рухлива міміка, то фіни обличчям реагують значно стриманіше, а серед японців і донині поширене обличчя-маска, що не дає проникнути в душу й дізнатися, що в ній діється.
Важливим невербальним знаком етикетного спілкування є усмішка. На думку чеського соціолога Іржі Томана, дружня усмішка усуває настороженість, долає перешкоди в спілкуванні з людьми. Фахівці говорять про так звані "етикетні усмішки", які віддзеркалюють культурно-специфічні нормативи виявлення емоцій і відносин у процесі спілкування. Наприклад, японці усміхаються часто, навіть в таких ситуаціях, у яких посмішка здалася б європейцю недоречною. Вияв особливості японської культури - небажання нав'язати партнеру власні негативні емоції, турботи. Або відома американська посмішка, яка може неоднозначно сприйматися європейцями. В американському суспільстві вже не одне десятиліття поширене гасло "Усміхайтесь".
Жести - виражальні рухи рук, які мають комунікативну спрямованість. Інтенсивність і норми жестикуляції, прийняті в різних народів, суттєво розрізняються. За даними досліджень, у середньому впродовж годинної розмови мексиканець жестикулює 180 разів, француз - 120, італієць -80, фін - 1 раз. Для українців характерна середня інтенсивність жестикуляції. Звичайно чим вищий ступінь "етикетності" ситуації, тим необхіднішою є стриманість у жестах. Важливо навчитися читати "мову жестів". Наприклад, трохи нахилена убік голова співрозмовника може свідчити про його зацікавленість у розмові. Руки, повернуті долонями догори, -знак, що мовець говорить щиро.
Особливо стриманим і обачним щодо жестикуляції треба бути в спілкуванні з іноземцями, оскільки доволі часто в різних народів однакові жести мають неоднакове значення. Потирання брови кінчиком пальців у слов'янських народів не є усвідомлюваним, тобто комунікативним знаком, отже, цей природний порух не має етикетного сенсу. У японців він сприймається як знак обдурювання, шахрайства. Натякаючи, що від довгої розмови "вже виросла щетина", італійці погладжують щоку, але їхнім співрозмовникам - неіталійцям цей знак ні про що не говорить, і вони, зрозуміло, на нього не зреагують.
Найобразливіший для грека жест-долоня, спрямована в бік його обличчя. Цей жест, який зветься "муце", залишився від старого візантійського звичаю, згідно з яким обличчя засуджених мастили брудом, доки закутих у кайдани вели містом. У Греції неможливий навіть знак перемоги "V", вигаданий Черчіллем, оскільки він має вигляд як половина "муце". Ось чому, коли мешканець Афін замовляє дві кави, він передбачливо схиляє долоню пальцями донизу.
Африканці частіше, ніж європейці, можуть під час ділових зустрічей торкати обличчя руками або прикривати очі, що зовсім не означає втрати інтересу до теми бесіди або втому.
Приймати подарунок, візитну картку від японця треба обома руками. Цей жест демонструє, що людина приймає подарунок від щирого серця. Напроти, в простягнутій одній руці в даній комунікативній ситуації японець побачить холодну ввічливу байдужість.
Отже, як різні народи розмовляють різними мовами, так немає і універсальної невербально!' мови спілкування. Для успішного спілкування з іноземцем треба обов'язково враховувати ідіоетнічні особливості невер-бальних компонентів комунікації. Розуміння невербальних сигналів допоможе слухачеві вірно інтерпретувати і слова співрозмовника, що дозволить підвищити результативність спілкування.