Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
План
1.Вступ
2.Поняття захисту цивільних прав.
3.Способи захисту суб'єктивних цивільних прав та
інтересів.
4.Юрисдикційна форма захисту.
5.Самозахист як самостійна форма захисту.
6.Висновок.
7.Використана література.
Вступ
Для розвитку цивільних правовідносин в суспільстві надання суб'єктам права лише можливості здійснення належних суб'єктивних цивільних прав недостатньо. Необхідно надати також можливість уповноваженій особі захистити свої права та охоронювані законом інтереси. Як показує життя, суб'єктивне право особи, не забезпечене необхідними цивілізованими засобами захисту, є занадто слабким і може бути порушене будь-ким, будь-яким способом і будь-коли. Через це цивільне законодавство не тільки надає можливість суб'єктам цивільних правовідносин набувати та здійснювати суб'єктивні права, а й можливість їх захищати.
Крім суб'єктивних прав, особа може мати охоронювані законом інтереси. Наприклад, при втраті майна власник втрачає і суб'єктивне право на нього. Але це не означає, що він втрачає інтерес щодо поповнення втраченого таким чином права. У зв'язку з тим, що цей інтерес охороняється законом, він може вимагати його захисту. Право на захист належних тій чи іншій особі цивільних прав - це можливість застосування уповноваженою особою заходів правоохоронного характеру у разі посягання на ЇЇ суб'єктивні права чи охоронювані законом Інтереси або у разі а порушення. Як правило, захист суб'єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів повинен провадитись компетентними державними органами, до яких звертається потерпілий за захистом своїх прав. Але бувають і винятки з цього правила. У разі, коли допомога держави може надійти надто пізно, законом допускається захист прав самим носієм цих прав
Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства і держави на порушення, невизнання чи спору за цивільне право з метою припинення порушення, відновлення або визнання цивільного права чи компенсації заподіяного уповноваженій особі шкоди.
Під формою захисту розуміється нормативно визначений порядок здійснення відповідних дій самими суб’єктами цивільного права або державними органами, які спрямовані на відновлення порушеної майнової чи немайнової сфери законних інтересів і прав управомоченої особи.
Розрізняють юрисдикційні та неюрисдикційні форми захисту порушених суб’єктивних цивільних прав.
Класифікація захисту цивільних прав можлива з різних підстав: залежно від способів, форм, порядку захисту.
Зокрема, залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:
— судовий захист (ст. 55 Конституції України, ст. 16 ЦК України);
— захист в адміністративному порядку (ст. 17 ЦК України);
— захист нотаріусом (а. 18 ЦК України);
— захист за допомогою інших суспільних, державних і міжнародних установ (органів прокуратури — ст. 121 Конституції України і ЗУ «Про прокуратуру»; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — ст. 55 Конституції України і ЗУ «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»; після використання всіх національних засобів правового захисту— Європейським Судом з прав людини, яка діє відповідно до Римської Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.).
Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або заперечування.
Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок яких воно зменшилося або було
ліквідоване, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю чи частково.
Ст. 16 ЦК вказує перелік способів захисту субєктивного права. Під способом захисту суб’єктивного права розуміється визначений законом порядок забезпечення відновлення (визнання) порушених прав і одночасного правового впливу на порушника з метою відновлення порушеної майнової та немайнової сфери.
Положеннями актів цивільного законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов’язку особи в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
2. Способи захисту суб'єктивних цивільних прав та
Інтересів.
Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним способом.Перелік способів захисту, визначених у ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення. Так, наприклад, власник, що незаконно позбавлений права володіння річчю, відповідно до ст. 387 ЦК вправі витребувати ЇЇ з чужого незаконного володіння, тобто відновити становище, що існувало до порушення права. Частіше ж носію суб'єктивного права надається можливість вибору способу захисту свого порушеного права. Так, за договором роздрібної купівлі-продажу в разі виявлення покупцем недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором вимагати безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення покупцем, або заміни товару на товар належної якості, або відповідного зменшення ціни, або відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми (ст. 708 ЦК).
Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класифіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх застосування для відновлення порушеного права. Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб'єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.
Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту, як визнання права; примусове виконання обов'язку особи в натурі; зміна правовідношення або його припинення. Зазначені способи захисту використовуються суб'єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.
Одним із способів, визначених положеннями ст. 16 ЦК, є визнання суб'єктивного права. Даний спосіб застосовується у випадку, коли наявність у особи конкретного суб'єктивного права піддається сумніву, суб'єктивне право оспорюється, заперечується або ж мається реальна загроза таких дій, наприклад, за позовами про визнання права авторства на твори науки, літератури і мистецтва, за позовами про визнання права власності та ін. Так, якщо власник житлового будинку не має на нього правовстановлюючих документів, то він не може ним розпорядитися, а також захистити свої права як власник у разі порушення їх третіми особами. Визнання права є засобом усунення невизначеності у взаєминах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання з боку третіх осіб дій, які перешкоджають його нормальному здійсненню.
Примусове виконання обов'язку особи в натурі, яке часто називають ще реальним виконанням, характеризується тим, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально виконати ті дії, які становлять предмет його зобов'язання. Наприклад, передати річ, виконати роботу, надати послуги. І тільки у тих випадках, коли реальне виконання стало об'єктивно неможливим або ж небажаним для потерпілого, даний спосіб має бути замінений іншим способом захисту на вибір потерпілого, зокрема відшкодуванням збитків.
Такі способи захисту цивільних прав, як зміна і припинення правовідношення, найчастіше реалізуються у судовому порядку, оскільки пов'язані з примусовою зміною або припиненням правовідношення. Прикладом зміни останнього буде виступати обов'язок перевізника відшкодувати одержувачу вартість втраченого вантажу, якщо за договором перевезення вантаж був втрачений із вини перевізника. Якщо ж за договором перевезення вантаж загинув унаслідок яких-небудь форс-мажорних обставин, то правовідносини за договором припиняються. Зміна або припинення правовідношення можуть бути також здійснені потерпілим самостійно. Наприклад, у разі істотного порушення продавцем вимог щодо якості товару покупець може в односторонньому порядку відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової суми (ч. 2 ст. 678 ЦК). До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать: припинення дії, яка порушує право; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушують належне особі суб'єктивне цивільне право, або їх попередити.Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення. Так, автор твору, який незаконно використовується (готується до випуску в світ без його відома, спотворюється, переробляється та ін.), третіми особами, може вимагати припинення цих дій, не висуваючи ніяких інших, наприклад майнових претензій.Часто за допомогою даного способу захисту усуваються перешкоди для здійснення права, які створює порушник. Звичайно це має місце при триваючому правопорушенні, що само по собі не позбавляє особу суб'єктивного права, але заважає нормально його використати. Наприклад, власник майна згідно зі ст. 391 ЦК може вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, хоча ці порушення і не були спрямовані на позбавлення володіння.Захист прав і охоронюваних законом інтересів особи може здійснюватися шляхом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Це означає, що фізична або юридична особа, цивільні права або охоронювані законом інтереси якої порушені прийнятим рішенням, що не відповідає закону або іншим правовим актам; здійсненням дій чи виявом бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, має право на їх оскарження в суді.Суд, по-перше, встановлює невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування вимогам закону чи іншим правовим актам, наприклад, що рішення прийняте не уповноваженим на те органом. По-друге, суд встановлює, чи порушуються суб'єктивні цивільні права й охоронювані законом інтереси особи даним рішенням, дією чи бездіяльністю. І як результат дослідження вищезгаданих обставин, суд виносить рішення про визнання рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування незаконним і визнає його цілком або частково недійсним. Як приклад можуть бути названі спори за позовами платників податків про визнання незаконними актів податкових органів про застосування до останніх фінансової відповідальності за різні порушення податкового законодавства. Як слушно зазначається в юридичній літературі1, за змістом закону фізичні та юридичні особи можуть вимагати визнання незаконними не тільки рішень, дій або бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а й рішень, дій чи бездіяльності органів управління юридичних осіб, якщо вони не відповідають закону й іншим нормативним актам та порушують права й охоронювані законом інтереси фізичних і юридичних осіб. Наприклад, підлягають розгляду судами спори за позовами про визнання незаконними рішень зборів акціонерів, правління й інших органів акціонерного товариства, які порушують права акціонерів, передбачені законом.Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом відновлення становища, що існувало до порушення права; визнання правочину недійсним; відшкодування збитків; компенсації моральної шкоди.Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла житлове приміщення (ст. 116 ЖК) та ін.
Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміністративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивільного права.
Визнання правочину недійсним являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю (ст. 216 ЦК).
Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК). ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широкого використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов'язально - правових відносинах.Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про нестримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов'язанні боржником. Частина 3 ст. 22 ЦК дає орієнтир для визначення розміру упущеної вигоди, що не може бути менше ніж доходи, отримані особою, яка порушила право. Наприклад, продавець, одержавши суму попередньої оплати від покупця, замість закупівлі товарів для останнього вносить цю суму на депозитний рахунок у банку з метою одержання прибутку у вигляді відсотків.У юридичній літературі висловлена думка, що сьогодні судовою практикою пред'являються надмірно жорсткі вимоги щодо доказів на підтвердження як наявності збитків у зв'язку з порушенням суб'єктивного права, так і їх розміру, а відшкодування збитків повинне стати звичайним способом захисту порушених цивільних прав, який часто застосовується2. Пропонується при вирішенні спорів виходити із визначеного залежно від конкретних обставин мінімального розміру збитків, які не потребують доказів. Наприклад, за договором купівлі-продажу у разі невиконання боржником грошового зобов'язання перед кредитором, який виконав свої зобов'язання з передачі товару, як мінімальний розмір збитків, що не потребує доведення, можна прийняти середній розмір відсотків по кредитах, встановлених банками у місті перебування кредитора. Відповідно до загального правила, закріпленого у ч. З ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншому чи більшому розмірі.Стаття 16 ЦК України називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути передбачено обов'язок відшкодування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.
Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов'язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна. Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи.Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3)у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості.
Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом.Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та інші.
3.Юрисдикційна форма захисту.
Юрисдикційна форма захисту суб'єктивних цивільних прав полягає у здійсненні відповідних дій у межах визначеної законодавством компетенції судом, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом, захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку. Право особи на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене ст. 55 Конституції України. Згідно зі ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р.2 судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, до якої входять: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України. Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.Основна маса цивільно-правових спорів розглядається районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами - місцевими загальними судами. Відповідно до ст. 22 Закону "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. А місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи). Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.
Можливість звернутися до компетентних державних органів за захистом права - найважливіша складова належного управомоченій особі права на захист. І хоча забезпечувальну сторону права не можна зводити тільки до застосування мір державного примусу, варто визнати1, що використання управомоченою особою до реалізації свого права апарату державного примусу - важлива умова реальності і гарантованості цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Саме ці форми реалізації управомоченою особою права на захист є одними з основних.
Стаття 55 Конституції України закріплює право особи на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо були використані всі національні засоби правового захисту. Нині найбільш поширеними є випадки надання захисту порушених прав особи Європейським судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р.
Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здійснюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової особи, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, передбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного права й інтересу здійснюється органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган виконавчої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відповідними повноваженнями, рішень із використанням способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні процедури, встановленої нормативними актами.
Таким чином, сторони цивільних правовідносин мають можливість вибору між судовим і адміністративним порядком захисту своїх прав. При цьому адміністративний порядок захисту цивільних прав застосовується тільки у випадках, передбачених законом, і рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене у суді (ч. З ст. 17 ЦК). Згідно зі ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Як засіб судового захисту цивільних прав і охоронюваних закопай інтересів, як було зазначено раніше, виступає насамперед позов. Позов - це звернена до суду вимога про відправлення правосуддя з одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання його обов'язку або про визнання наявності або відсутності правовідношення - з другого.
У справах окремого провадження засобом судового захисту виступає заява, а засобом захисту в адміністративному порядку - скарга.
Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. і 8 ЦК, здійснюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі в порядку і випадках, встановлених законом.
Згідно з п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5 нотаріуси вчиняють виконавчі написи для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна на документах, що встановлюють заборгованість.
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172і. До таких документів насамперед належать нотаріально посвідчені правочини, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. Наприклад, договори купівлі-продажу з розстроченням платежу, договори оренди, застави та ін. Для одержання виконавчого напису нотаріусу подається оригінал нотаріально посвідченого договору та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Вчинений виконавчий напис нотаріуса підлягає виконанню Державною виконавчою службою, як і рішення, ухвала чи постанова суду в цивільних справах.
Таким чином, юрисдикційна форма захисту порушеного права та інтересу передбачає обов'язкове застосування особою певної процедури, визначеної положеннями цивільно-процесуального права. При цьому слід пам'ятати, що право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви чи скарги, а й можливість подання зустрічного позову чи заперечень проти позову. Сторонам також надається можливість користуватися іншими процесуальними правами, зокрема вимагати винесення рішення та примусового його виконання. Кожна з цих процесуально-правових можливостей може бути реалізована сторонами за наявності відповідних передумов, у певних часових межах і в певній специфічній процедурній формі.
4.Самозахист як самостійна форма захисту.
Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту суб'єктивного цивільного права й інтересу, які підлягають правовій охороні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У приватноправовій сфері вказана конституційно-правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення самозахисту порушеного суб'єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб'єктивних цивільних прав та інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації дозволеної можливої поведінки управомоченої особи, припинення правопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК). Спосіб самозахисту слід визначити як порядок здійснення протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодавством умов правомірності здійснення права на самозахист без звернення до відповідних юрисдикційних органів. Способи здійснення самозахисту різноманітні.Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту належить особі, яка здійснює протидію порушенню належних їй або іншій особі суб'єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже порушені, або наявною є загроза їх порушення у майбутньому.
Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі способи можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного законодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при порушенні умов договірних зобов'язань). При цьому застосування особою засобів протидії при реалізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення особою права на застосування засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом самозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням наслідкам, а також суперечити моральним засадам суспільства або порушувати визначені законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права може здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктивного цивільного права, так і превентивно - з метою запобігти можливому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.
Можливість застосування способу самозахисту, який має превентивний характер, визначена положеннями ст. 592 ЦК. Відповідно до положень цієї статті заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою у випадку здійснення таких неправомірних дій: передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави; втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави. Невиконання заставодавцем вимоги заставодержателя про дострокове виконання забезпеченого заставою зобов'язання як міри самозахисту не позбавляє управомочену в розглядуваних правовідносинах особу можливості захистити порушене право шляхом звернення до суду, застосувавши таким чином своє право на судовий захист, яке належить до юрисдикційних форм захисту. Згідно з ч. 2 зазначеної вище статті заставодержатель має право дострокового виконання зобов'язання і в інших випадках, встановлених договором.Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притриманим як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визначена можливість управомоченої у зобов'язальних правовідносинах особи притримати річ у себе до моменту належного виконання боржником його зобов'язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору пов'язаних із нею витрат. Відповідно до ч. 2 названої статті притримання м речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.
Спосіб здійснення самозахисту й умови його застосування можуть бути визначені і при здійсненні саморегулювання відносин у договірній сфері. Зокрема, як спосіб самозахисту підлягає розгляду визначена положеннями договору можливість сторони в односторонньому порядку вимагати його розірвання у випадку невиконання або неналежного виконання контрагентом відповідних обов'язків, які становлять його зміст.Крім цього, деякі способи самозахисту можуть мати правове значення і для цивільно-правових відносин, хоча умови і межі їх застосування, а також правові наслідки їх перевищення можуть визначатися іншими актами законодавства України. Зокрема, йдеться про крайню необхідність і необхідну оборону. Таким чином, матеріальні та процесуальні норми, які визначають способи, форми, засоби та процедуру захисту, а також закріплюють можливість самозахисту порушених суб'єктивних прав та інтересів суб'єктів цивільного права, спрямовані на забезпечення відновлення порушеної майнової та немайнової сфери.
Виcновок
Суб‘єктивне право на захист складається з трьох елементів: виду і міри дозволеної поведінки уповноваженого суб‘єкта; можливості вимагати відповідної поведінки від інших зобов‘язаних осіб; можливості застосування суб‘єктом засобів правоохоронного характеру.
Як всяке суб'єктивне право, право на захист включає як засоби матеріально-правового характеру, так і засоби процесуально-правового характеру, що взаємодіють.
Право на захист по своєму матеріально-правовому змісту включає: по-перше, можливість особи використовувати дозволені законом засоби власної примусової дії на правопорушника, захищати право, що належить йому, власними діями фактичного порядку (самозахист цивільних прав); по-друге, можливість застосування безпосередньо самою особою юридичних заходів оперативної дії на правопорушника (оперативні санкції); по-третє, можливість особи звернутися до компетентних державних або суспільних органів з вимогою примушування зобов'язаної особи до певної поведінки.
З боку його процесуальної форми право на захист включає три основні можливості: можливість особи звертатися з вимогою про захист порушеного або оспорюваного права або інтересу до компетентного органу в позовній формі; можливість користуватися всіма передбаченими законом правами і гарантіями в процесі розгляду цієї вимоги; можливість оскарження, опротестовування у встановленому законом порядку рішення органу у даній справі.
За Цивільним кодексом України основним засобами захисту цивільних прав і інтересів є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Розрізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну і неюрисдикційну. Юрисдикційна форма захисту є діяльність уповноважених державою органів по захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав. Неюрисдикційна форма захисту охоплює собою дії громадян і організацій по захисту цивільних прав і інтересів, що охороняються законом, які здійснюються ними самостійно, без звернення по допомогу до державних і іншим компетентним органам.
Одним із способів захисту цивільних прав особою є самозахист цивільних прав - застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Список використаної літератури
1.Конституція України від 28 червня 1996 р.
2.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.
3.Рабінович П., Панкевич І., Межі прав людини і Конституція
України, Право України, 1997 № 5, с. 21.
4.Цивільне право. Підручник під ред. О.А.Підопригора, Д.В.Боброва,
1997
5.Закону Укнаїни "Про судоустрій і статус суддів" ст.22
6.Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5 п.282