Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Проблемні питання спадкового законодавства
Ірина ЖИЛІНКОВА
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного
права Національної юридичної академії України
ім. Ярослава Мудрого
Набрання чинності новим ЦК значною мірою активізувало необхідність пошуку шляхів правильного застосування норм, які регулюють спадкові відносини. Треба відзначити, що в новому законодавстві міститься чимало новел, які значною мірою змінюють порядок регулювання цих відносин і встановлюють нові правила щодо спадкування. В статті робиться спроба знайти відповідь на деякі питання, пов’язані із порядком застосування норм старого та нового ЦК, а також порядком прийняття спадщини або відмови від її прийняття.
1. Питання щодо застосування норм ЦК 1963 р. або ЦК 2003 р.
Норми якого кодексу – ЦК 1963 р. чи ЦК 2003 р. треба застосовувати при видачі свідоцтва про право на спадщину, якщо спадщина була прийнята фактично (наприклад, наявність правовстановчих документів на руках спадкоємця або оплата комунальних послуг тощо), але за оформленням спадщини звернулися після 1.01.2004 р.? Щодо таких відносин діє п. 4 або п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2004 р.?
До таких відносин необхідно застосовувати п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК. Справа в тому, що п. 4 Положень визначає загальні правила щодо застосування норм нового ЦК, у той час, як п. 5 стосується безпосередньо спадкових відносин.
Тут діють такі правила:
1. Якщо людина померла після 1.01.2004 р. не виникає сумнівів, що застосовуються норми нового ЦК України 2003 р.
2. Якщо людина померла до 1.01.2004 р. і хоча б один із спадкоємців прийняв спадщину, спадкування здійснюється за правилами старого ЦК. При цьому прийняття спадщини мало здійснюватися за правилами, які діяли на момент прийняття спадщини, тобто правила ЦК 1963 р. Дії, які свідчать про прийняття спадщини визначалися, зокрема, ст. 549 ЦК. Це, по-перше, фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном, та, по-друге, подання заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори. Якщо хоча б один із спадкоємців здійснив вказані дії, вважається що він прийняв спадщину, навіть якщо звернення до нотаріуса за оформленням спадкування відбулося після 1.01.2004 р. Спадкоємець (спадкоємці), який звернувся до нотаріуса після 1.01.2004 р., вправі вказати, що він (вони) вже прийняв спадщину до 1.01.2004 р. У такому разі нотаріус застосовує норми ЦК 1963 р. Якщо між спадкоємцями виникає спір щодо часу прийняття спадщині, він підлягає розгляду судом і не належить до юрисдикції органів нотаріату.
3. Якщо людина померла до 1.01.2004 р., але ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину до 1.01.2004 р., а зробив це після набрання чинності новим ЦК (ст. 1268 ЦК), то до відносин спадкування застосовуються норми нового ЦК.
Як нараховувати обов’язкову частку у спадщині – 2/3 чи 1/2, якщо спадкодавець помер до набрання чинності нового ЦК, а оформлення здійснюється після 1.01.2004 р., якщо є тільки фактичне прийняття, як це було передбачено старим ЦК?
Це питання пов’язано з попереднім. Слід з’ясувати, чи дійсно хоча б один із спадкоємців фактично прийняв спадщину до 1.01.2004 р. Якщо так і цей факт ніхто із інших спадкоємців (у разі їх наявності) не оспорює, то застосовуються норми старого ЦК. За таких обставин обов’язкова частка визначається як 2/3 від тієї частки, яку б спадкоємець отримав при спадкуванні за законом (ст. 535 ЦК 1963 р.).
Якщо спадкова справа після смерті одинокого спадкодавця заведена до 1.01.2004 р., то чи можна видавати свідоцтво про право на спадкування державі і на який закон при цьому посилатися?
Якщо померла особа, яка не залишила заповіту і така, що не має спадкоємців за законом, то спадщина вважається відумерлою. ЦК 1963 р. та ЦК 2003 р. встановлюють різні правила щодо долі відумерлої спадщини. Відповідно до старого ЦК (ст. 555), відумерла спадщина переходила до держави, новий ЦК передбачає набуття права власності на таке майно у територіальної громади, тобто передання майна у комунальну, а не державну власність (ст. 1277 ЦК).
Питання щодо того, який кодекс має застосовуватися щодо відумерлої спадщини визначається у п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 р. Тут, зокрема, сказано, що правила ст. 1277 ЦК про відумерле майно застосовуються до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності новим ЦК спливло не менше одного року. Мені здається, що в цьому правилі немає логіки. Спробую пояснити свою думку. З аналізу п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК виходить, що норми нового ЦК застосовуються до відносин, коли спадкодавець помер до 1.01.2003 р., тобто коли з моменту його смерті до набрання чинності новим ЦК спливло більше ніж 1 рік. Звертає на себе увагу той факт, що в ЦК визначено мінімальний строк, який має пройти до набрання чинності новим ЦК (не менш одного року), однак не визначено строк максимальний. В суворому розумінні виходить, що новий ЦК щодо відумерлої спадщини розповсюджує свою дію на випадки, коли людина померла у будь-який час до 1.01.2003 р. Зрозуміло, що при цьому залишається без відповіді питання щодо припинення строку дії старого ЦК.
Окрім цього невизначеним залишається питання щодо закону, який визначає долю відумерлої спадщини у період від 1.01.2003р. до 1.01.2004р., тобто коли спливло менше часу від дня відкриття спадщини до набрання чинності новим ЦК? З тексту п. 5 Прикінцевих положень випливає, що ці відносини новий ЦК не регулює. Припущення щодо дії у цей час ЦК 1963 р. взагалі виглядає дивним, бо у такому разі виходить, що до 1.01.2003 р. діє новий ЦК, а з 1.01.2003 р. до 1.01.2004 р. – старий ЦК. На мій погляд логічним було б закріплення в п. 5 Прикінцевих положень протилежного правила, що ст. 1277 ЦК про відумерле майно застосовується до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності новим ЦК спливло менше одного року. У такому випадку до 1.01.2003 р. діяли правила ЦК 1963 р., а з 1.01.2003 р. – правила нового ЦК. При цьому ст. 1277 ЦК мала би зворотну силу, але строк її дії було чітко визначено.
2. Прийняття спадщини
Старий ЦК чітко визначав які дії треба зробити для прийняття спадщини (ст. 549 ЦК). В новому ЦК містяться правила, які змінюють порядок, що існував раніше. Внаслідок цього деякі з них є не зовсім зрозумілим. Наприклад, в ч. 4 ст. 1268 ЦК сказано, що малолітні діти вважаються такими, що прийняли спадщину, а в ч. 4 ст. 1269 ЦК йдеться про необхідність подання заяви від імені малолітньої дитини. Як співвідносяться вказані норми?
Дійсно, згідно з ч. 1 ст. 549 ЦК 1963 р., спадщину можна було прийняти шляхом: а) фактичного вступу в управління та володіння майном, б) шляхом подання відповідної заяви до нотаріальної контори. Новий ЦК містить декілька статей, які визначають новий порядок прийняття спадщини (ст. 1268-1273 ЦК). Треба відзначити, що ці норми важко визнати простими для сприйняття, а у деяких випадках їх тлумачення може базуватися лише на певних припущеннях.
З аналізу норм ЦК можна дійти таких висновків. Способи прийняття спадщини, в першу чергу, залежать від місця проживання спадкоємця (разом із спадкодавцем чи окремо). Крім того, в особливу групу відокремлено осіб, які потребують особливого захисту (діти, непрацездатні особи тощо). У зв’язку з цим можна виділити три групи спадкоємців, для кожної з яких для прийняття спадщини законом передбачені відповідні правила.
Способи прийняття спадщини за новим ЦК:
1. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він не відмовився від неї в порядку, встановленому законом (ч. 3 ст. 1268 ЦК). Вказівка закону на те, що такий спадкоємець „вважаться таким, що прийняв спадщину” свідчить, що особа, яка належить до цієї групи, вважається такою, що прийняла спадщину автоматично. І навпаки, для відмови від спадщини така особа має подати відповідну заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1273 ЦК).
2. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони не відмовилися від прийняття спадщини в порядку, встановленому законом (ч. 4 ст. 1268 ЦК). Особи, які входять до цієї групи також вважаються такими, що прийняли спадщину автоматично, бо до них теж застосовано визначення „вважаються такими, що прийняли спадщину”. Для відмови від спадщини ці особи також мають здійснити певні дії – подати заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (ч. 3, 4 ст. 1273 ЦК).
3. Спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав разом із спадкодавцем, для прийняття спадщини має подати в нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК). Спадкоємці, які входять до цієї групи, не можуть визнаватися такими, що прийняли спадщину автоматично. Навпаки, для прийняття спадщини, їм необхідно подати заяву, в якій висловити своє бажання щодо набуття спадкових прав та обов’язків.
Таким чином можна зробити висновок, що спадкоємці, які проживали разом із спадкодавцем та ті, хто потребують підвищеного захисту (спадкоємці першої та другої групи) вважаються такими, що прийняли спадщину після смерті спадкодавця автоматично. Зрозуміло, що при цьому виникає питання щодо змісту ч. 3 та ч. 4 ст. 1269 ЦК, в яких встановлено порядок подання заяви про прийняття спадщини. Іншими словами, якщо особа вважається такою, що прийняла спадщину, то навіщо визначати порядок подання нею заяви про таке прийняття? Можна припустити, що в даному випадку вирішується суто процедурне питання – визначається, хто саме може звернутися до нотаріальної контори: якщо дитина малолітня (до 14 років), то це батьки усиновлювачі, опікун, якщо дитина досягла 14 років, то вона може подати заяву особисто. З аналізу ст.ст. 1268, 1269 ЦК можна припустити, що подання заяви є підставою для відкриття спадкової справи і тільки. Принципово цей момент нічого не визначає і не впливає на реалізацію права особи на спадкування (тільки щодо осіб першої та другої групи). Таким чином, якщо, наприклад, неповнолітня дитина не звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини протягом шести місяців з часу відкриття спадщини, то вона не може вважитися такою, що пропустила строк для прийняття спадщини. Вона визнається такою, що прийняла спадщину, в силу прямого припису закону згідно із ч. 4 ст. 1268 ЦК. Подання ж заяви (навіть після спливу відповідних строків) – це конкретні дії процедурного характеру, які спрямовані на реалізацію існуючого права на спадкування. Мені здається, що, якщо нотаріус має свідчення про наявність у спадкодавця осіб, які вказані в ч. 4 ст. 1268 ЦК (малолітні, неповнолітні тощо), він має виходити з того, що ці особи прийняли спадщину, якщо немає відповідної заяви цих осіб (їх представників) про відмову від прийняття спадщини (ч. 2-4 ст. 1273 ЦК).
Інша справа повнолітні та дієздатні особи, які не проживали разом із спадкодавцем (третя група осіб ч. 1 ст. 1269 ЦК). Якщо особи, які належать до цієї групи, не подадуть відповідної заяви до нотаріальної контори у строки, передбачені законом, то вони вважатимуться такими, що не прийняли спадщину (ч. 1 ст. 1272 ЦК).
Якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помер до відкриття спадщини, що відбувається з його часткою? До кого вона переходить?
Особа, яка померла до відкриття спадщини, не вважається спадкоємцем. Така особа не входить до кола спадкоємців навіть якщо вона була безпосередньо вказана в заповіті. Відповідно до ч. 1 ст. 1222 ЦК, спадкоємцями можуть бути лише ті фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини. Якщо стосовно такої особи було складено заповіт, то в частці, в якій він стосується особи, яка померла до відкриття спадщини, заповіт не може бути виконаний. У зв’язку з цим буде вважатися, що в цій частці спадщина заповітом не охоплена (ч. 2 ст. 1223 ЦК). В такому разі, як і в усіх інших випадках, коли заповіт не охоплює усю спадщину, виникає спадкування за законом. Право спадкувати одержать особи, визначені в ст. 1261-1265 ЦК.
Якщо спадкоємець, який мав право на обов’язкову частку, помер після відкриття спадщини, що буде з належною йому часткою?
Якщо спадкоємець помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти протягом встановленого часу, застосовуються правила спадкування в порядку спадкової трансмісії (ст. 551 ЦК 1963 р., ст. 1276 ЦК 2003 р.). Право на прийняття належної померлому частки переходить до його спадкоємців. При цьому спадкоємці померлого незалежно від їх кількості спадкують лише ту частку, яка припадала на померлого (якщо, наприклад, померлий був вправі одержати 1/3 в праві на майно, і він має 3 спадкоємців, то кожен з них вправі прийняти по 1/6).
Треба звернути увагу на те, що за новим ЦК до майна, яке спадкується за правилами спадкової трансмісії, не належить майно, яке входить до складу обов’язкової частки у спадщині (ст. 1276 ЦК). Наприклад, помер гр. А, який своїм заповітом усунув від спадкування свого сина – гр. Б, який у свою чергу має право на обов’язкову частку у спадщині (обов’язковий спадкоємець). Якщо син (гр. Б) помре після відкриття спадщини і не встигне її прийняти, то право на прийняття належної йому обов’язкової частки не переходить до його спадкоємців в порядку спадкової трансмісії. Таким чином, спадкоємці обов’язкового спадкоємця не набувають право на спадкування його частки.
Така новела ЦК може пояснюватися тим, що обов’язковий спадкоємець – це, так би мовити, особлива особа. Вона набуває право на спадкування незалежно від заповіту, навіть всупереч йому. І лише за вказівкою закону така особа може спадкувати майно. Крім того, коло обов’язкових спадкоємців чітко визначено (ч. 1 ст. 1241 ЦК). Це не тільки найближчі родичі померлого, а й особи, які потребують додаткового захисту – неповнолітні, непрацездатні особи. Очевидно тому новий ЦК не розповсюджує право обов’язкових спадкоємців щодо спадкового майна на інших осіб (спадкоємців обов’язкових спадкоємців) за правилами спадкової трансмісії.
3. Відмова від прийняття спадщини
За старим ЦК вважалося, що від прийняття спадщини відмовився той спадкоємець, який не вчинив жодної дії, що свідчить про прийняття спадщини (пропустив строк на прийняття) (ч. 2 ст. 553 ЦК 1963 р.). За новим ЦК такого визначення немає. Чи є за новим ЦК утотожнення „відмови” та „пропуску строку”?
Для того, щоб визначити, яким чином особа за новим ЦК може відмовитися від прийняття спадщини, треба повернутися до питання про способи її прийняття. Справа в тому, що прийняття спадщини та відмова від її прийняття тісно пов’язані між собою і є так би мовити дзеркальним відображенням одне одного. З урахуванням способів прийняття спадщини можна зробити висновок про існування трьох способів відмови від прийняття спадщини:
1. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, як вже відзначалося, вважається таким, що прийняв спадщину автоматично (ч. 3 ст. 1268 ЦК). Для відмови від прийняття спадщини така особа має висловити свою волю шляхом подання відповідної заяви до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1273 ЦК).
2. Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, також вважаються такими, що прийняли спадщину (ч. 4 ст. 1268 ЦК). Для того, щоб відмовитися від прийняття спадщини, ці особи або їх представники мають подати заяву до нотаріальної контори. З урахуванням особливостей суб’єктного складу цієї групи для подання заяви про відмову від спадщини необхідно також отримати згоду органу опіки та піклувальника. Якщо ж відмову здійснює сама особа (неповнолітня або особа, цивільна дієздатність якої обмежена), то вона має отримати згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника (ч. 3, 4 ст. 1273 ЦК).
3. Спадкоємець, який не проживав постійно із спадкодавцем на час відкриття спадщини, не вважається таким, що прийняв спадщину (ч. 1 ст. 1269 ЦК). У зв’язку з цим, якщо такий спадкоємець не подасть заяву про прийняття спадщини у відповідний строк, він вважається таким, що не прийняв її (ч. 1 ст. 1272 ЦК).
Таким чином, спадкоємці, які входять до першої та другої групи, для відмови від прийняття спадщини мають подати відповідну заяву в нотаріальну контору (активна поведінка). Спадкоємцям третьої групи, для відмови від прийняття спадщини достатньо не робити жодних дій (пасивна поведінка). Зрозуміло, що неприйняття спадщини спадкоємцем, який входить до третьої групи, треба відрізняти від пропуску строку для прийняття спадщини всупереч бажанням такого спадкоємця. Якщо особа хотіла прийняти спадщину, але за тих чи інших причин не змогла цього зробити, то виникають наслідки, передбачені ч. 2, ч. 3 ст. 1272 ЦК – особа може набути право на спадкування за згодою інших спадкоємців або за рішенням суду.
Яким чином особа може відмовитися від спадщини після спливу шести місяців, якщо вона постійно проживала разом із спадкодавцем. Чи має право нотаріус прийняти заяву від особи, яка була прописана в одній квартирі із спадкодавцем, але не хоче приймати спадщину, якщо вона звернулася після спливу строку?
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв її (ч. 3 ст. 1268 ЦК). Як вже зазначалося, можна вважати, що такий спадкоємець приймає спадщину автоматично. Для відмови від прийняття спадщини такий спадкоємець має висловити свою волю відповідним чином. Заява про відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. При цьому строк подання такої заяви чітко визначений – це такий саме строк, як і строк, встановлений для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК). Будь-яких виключень з цього правила, які б стосувалися зміни строку для відмови від прийняття спадщини, немає.
З цього можна зробити відповідний висновок: у разі коли спадкоємець, який вважається таким, що прийняв спадщину (ч. 3 ст. 1268 ЦК), протягом строку, встановленому у ст. 1270 ЦК не відмовляється від її прийняття шляхом подання відповідної заяви до нотаріальної контори, він вважається таким, що прийняв спадщину.
В ст.1275 ЦК сказано, що якщо відмовився від прийняття спадщини один із спадкоємців за заповітом, то його частка переходить до інших спадкоємців за заповітом, а якщо за законом – то до інших спадкоємців за законом. А якщо спадкоємців два – один за заповітом, а другий – за законом (якщо частка майна не була охоплена заповітом) і один із спадкоємців, наприклад, за заповітом, відмовляється від прийняття спадщини, до кого переходить його частка?
Нажаль, в новому ЦК немає статті, яка б містила загальне правило щодо прирощення (збільшення) часток спадкоємців, у разі відпадіння одного з них. Така норма закріплювалася в ЦК 1963 р. (ст. 554). Згідно із ч. 1 ст. 554 ЦК у разі неприйняття спадщини спадкоємцем, за законом або за заповітом або позбавлення його права на спадкування його частка переходила до спадкоємців за законом. Тільки якщо спадкодавець заповідав усе своє майно спадкоємцям, і будь-хто з них відмовлявся від спадщини, його частка переходила до інших спадкоємців за заповітом. В новому ЦК немає, подібної норми, яка б визначала питання щодо подальшої долі частки спадкоємця, який відмовився від прийняття спадщини, якщо немає інших спадкоємців, які б спадкували разом з ним за законом або за заповітом.
На мій погляд, тут існує дві основні ситуації, одна з яких більш-менш вирішується новим ЦК, а друга має проблемний характер.
Перша можлива ситуація має такий вигляд. Якщо спадкоємців двоє – один за законом, а другий за заповітом і спадкоємець за заповітом відмовляється від прийняття спадщини, можна вважати, що в даному випадку його частка буде переходити до спадкоємця за законом. Такий висновок можна зробити виходячи з правила, що його закріплено в ч.2 ст.1223 ЦК – у разі відмови від прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом право на спадкування одержують особи, визначені у ст.1261-1265 ЦК, тобто спадкоємці за законом.
Зрозуміло, що застосування для вказаних відносин ч. 2 ст. 1223 ЦК не можна визнати юридично бездоганним. Справа в тому, що в ч. 2 ст. 1223 ЦК дослівно сказано, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування „у разі... відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом”. Можна передбачити, що тут мова йде про ситуацію, коли від спадщини відмовляються усі спадкоємці за заповітом. За таких обставин право на спадкування одержують спадкоємці за законом. Ми ж розглядаємо інший випадок, коли від спадщини відмовляється один із спадкоємців за заповітом, і при цьому є другий спадкоємець – за законом. У такому випадку мова йде не про визначення порядку спадкування (заміну спадкування за заповітом на спадкування за законом), а про спадкування частки спадкоємця за заповітом. Треба визнати, що прямої норми, яка б регулювала такі відносини в новому ЦК немає. Однак, для практичного вирішення питання треба, очевидно, визнати, що у разі відмови від прийняття спадщини одним спадкоємцем за заповітом, його частку спадкує спадкоємець за законом.
Більш складною є друга ситуація - коли спадкоємців двоє (за законом та за заповітом) і від прийняття спадщини відмовляється спадкоємець за законом. Вирішення цього питання навіть опосередковано в ст. 1223 ЦК не передбачено. На мій погляд, у такому випадку частка другого спадкоємця (за заповітом) збільшуватися не може, бо розмір частки або порядок розподілу спадщини стосовно такого спадкоємця було визначено волею спадкодавця. Таким чином, є підстави вважати, що і у такому випадку право на спадкування будуть набувати спадкоємці за законом (спадкоємці подальшої черги). Саме таке рішення передбачалося в ЦК 1963 р. Згідно із ч. 1 ст. 554 ЦК, частка спадкоємця за законом, у разі його відмови від прийняття спадщини переходила до спадкоємців за законом. З урахуванням цього не зовсім зрозумілим на мій погляд є наголос, який зроблено в ч. 2 ст. 1223 ЦК, на відмові від прийняття спадщини саме спадкоємцями за заповітом і не визначення ситуації щодо відмови від прийняття спадщини спадкоємцями за законом.
В ч. 3 ст. 1274 нового ЦК сказано, що спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь. Хто спадкує цю частку?
Це питання певною мірою пов’язане з попереднім. Треба знов таки звернути увагу на відсутність в новому ЦК загальної норми щодо прирощення спадкових часток (за аналогією зі ст. 554 ЦК 1963 р.), яка мала б застосовуватися у випадках відмови спадкоємця від прийняття спадщини або позбавлення його права на спадкування. Ця норма певним чином замінюється ст. 1223 нового ЦК, хоча деякі моменти вона все ж таки не вирішує.
Для визначення питання необхідно з’ясувати зміст ст.ст. 1274, 1275 та ст. 1223 ЦК. Відомо, що спадкоємець, який хоче відмовитися від прийняття спадщини, може це зробити з визначенням особи, на користь якої він відмовляється (адресна відмова) або без визначення такої особи (безадресна відмова). Перший випадок передбачено ст. 1274 ЦК, другий – ст. 1275 ЦК.
Згідно із ст. 1274 ЦК, спадкоємець вправі зробити адресну відмову від прийняття спадщини і визначити конкретну особу, на користь якої він відмовляється. До речі, не зовсім зрозуміло, чому новий ЦК звужує можливості спадкоємців у вирішенні питання щодо особи, на користь якої вони можуть відмовитися від спадщини. Відомо, що за ЦК 1963 р. (ч. 1 ст. 553) спадкоємець (за законом або за заповітом) міг відмовитися від прийняття спадщини на користь спадкоємця як за законом, так і за заповітом. За новим ЦК (ч.ч. 1, 2 ст. 1274) спадкоємець за заповітом може відмовитися лише на користь спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом – відповідно тільки на користь іншого спадкоємця за законом.
Однак у даному випадку розглядається інше питання. Необхідно визначитися щодо випадків, коли спадкоємець (за законом або за заповітом) відмовляється від своєї частки і визначає спадкоємця (відповідно за законом або заповітом), на користь якого зроблена відмова, а той у свою чергу відмовляється від прийняття такої частки. Таким чином виникає ситуація, коли певна частка майна залишається так би мовити взагалі „без господаря”. Причому, тут має місце не одна, а одразу дві відмови від прийняття спадщини: перша – адресна відмова (спадкоємець відмовляється на користь іншого спадкоємця), а друга – безадресна (спадкоємець відмовляється від прийняття запропонованої частки іншого спадкоємця). У зв’язку з цим виникає конструкція, яку можна умовно визначити як „відмова від відмови”.
Як можна визначити наслідки такої ситуація в рамках нового ЦК? З урахуванням того, що другий спадкоємець (на користь якого була зроблена відмова) не скористався своїм правом на прийняття спадщини, можна вважати, що правила щодо адресної відмови, які передбачені ст. 1274 ЦК, не діють. За таких обставин необхідно застосовувати ст. 1275 ЦК, яка передбачає наслідки безадресної відмови спадкоємця (бо перший спадкоємець відмовився від прийняття спадщини).
При застосуванні ст. 1275 ЦК знов виникають проблеми, які розглядалися у попередньому питанні і які пов’язані з тим, що новий ЦК не передбачає усі можливі ситуації, які можуть виникнути при відмові від спадщини.
Змоделюємо перший варіант можливих наслідків.
Якщо має місце спадкування тільки за заповітом (спадкодавець заповідав спадкоємцям усе своє майно) і спадкоємець за заповітом відмовляється від частки у спадщині на користь іншого спадкоємця за заповітом, а той не хоче приймати цю частку. У зв’язку із неможливістю застосування правил щодо адресної відмови, ст. 1274 ЦК не може використовуватися у такому випадку. Вважатиметься, що має місце безадресна відмова, наслідки якої визначаються ст. 1275 ЦК. Тому, якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом. Зрозуміло, що при цьому збільшується і частка того із спадкоємців за заповітом, який відмовився від прийняття частки іншого спадкоємця (якщо він не відмовився від прийняття своєї частки, тобто спадщини взагалі). Але його частка буде збільшуватися пропорційно частками усіх інших спадкоємців за заповітом.
Наприклад, спадкодавець поділив усе своє майно між трьома спадкоємцями: жінкою та двома синами і заповідав жінці 2/10, а синам по 4/10 в праві на майно. Дружина спадкодавця вирішила відмовитися від прийняття спадщини на користь одного з синів. Однак, той, щоб не образити свого брата, не захотів приймати частку своєї матері. Внаслідок відмови сина від частки у спадщині до відносин сторін не може застосовуватися ст. 1274 ЦК, яка визначає наслідки адресної відмови. Тому тут необхідно застосовувати ст. 1275 ЦК. Згідно із ч. 1 ст. 1275 ЦК, частка матері буде переходити до усіх спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. У нашому випадку – до двох синів. Таким чином, частка сина, який відмовився від частки матері, збільшиться. Але таке збільшення відбудеться не внаслідок прийняття частки матері, а внаслідок прирощення спадкових часток. Якби син прийняв частку матері, то отримав 6/10 в праві на майно, після відмови його частка складатиме 5/10 (1/2).
Другий варіант відносин виникає у разі, коли має місце така сама „подвійна відмова”, але вже при спадкуванні усього майна за законом. При відсутності заповіту, якщо один із спадкоємців за законом відмовився на користь іншого спадкоємця за законом, а той у свою чергу відмовляється від цієї частки у спадщині, необхідно також застосовувати правила щодо безадресної відмови (ч. 2 ст. 1275 ЦК). Частка першого спадкоємця (який відмовився на користь іншого) переходить до інших спадкоємців за законом.
Може виникнути ситуація, коли результати адресної та неадресної відмови будуть однаковими. Наприклад, якщо після смерті спадкодавця право на спадкування за законом мають два його сини (рідні брати) і один із братів відмовляється від своєї частки на користь другого, а той не хоче приймати частку брата. Вважатиметься, що відмова має безадресний характер. Внаслідок цього застосовуватиметься правило щодо прирощення часток (ч. 2 ст. 1275 ЦК). З урахуванням того, що лише один спадкоємець буде спадкувати майно, частка його брата повністю переходить до нього. Такі саме наслідки виникли би у разі, якщо б брат, на користь якого було зроблено відмову, прийняв частку свого брата.
Що робити, коли один із спадкоємців визнаний таким, що умисно перешкоджав спадкодавцеві скласти заповіт, і тому його було усунуто від спадкування. Хто спадкує його частку?
Нажаль, на це питання в рамках нового ЦК відповісти вкрай важко. Як вже відзначалося, в ЦК немає статті, яка б містила правило щодо прирощення спадкових часток. Згідно із ч. 1 ст. 554 ЦК 1963 р., у разі позбавлення спадкоємця права спадкування, його частка переходила до спадкоємців за законом і ділилася між ними порівну. Новий Кодекс містить загальну норму (ст. 1223 ЦК), яка певним чином вирішує питання щодо спадкування майна у разі відсутності спадкування за заповітом. Але цього явно замало.
Якщо відсутність норми щодо прирощення спадкових часток у разі позбавлення спадкоємця права на спадкування не є прикрою помилкою (чого теж не можна відкидати), а є принциповою позицією законодавця, то я її можу пояснити тільки таким чином. В ст. 1224 ЦК, яка визначає підстави та наслідки усунення від права на спадкування, сказано, що особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, не мають права на спадкування. Якщо вони не мають права спадкувати взагалі, то відпадає питання щодо подальшої долі належної їм частки, бо її не потрібно визначати. Спадкоємці так би мовити „змикають свої лави” і їх просто стає на одного менше. Аналогічні правила можна вважати правильними і стосовно інших спадкоємців, які не мають права спадкувати (ч. 1-4 ст. 1224 ЦК).
Однак, цього не можна сказати про одну категорію осіб, про яких вперше йдеться в ЦК. Згідно із ч. 5 ст. 1224 ЦК особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, може бути усунена від права на спадкування тільки за рішенням суду. Впадає у вічі різниця застосованих в законі визначень: „не мають право на спадкування” та „може бути усунена від права на спадкування”. Якщо мої міркування щодо осіб, які взагалі не набувають права на спадкування (ч. 1-4 ст. 1224 ЦК) можна визнати більш-менш логічними, то відносно останньої категорії осіб вони застосовуватися не можуть. Особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві коли він цього потребував, аж ніяк не може бути визнана такою, що взагалі не має права на спадкування. У зв’язку з цим визначення розміру часток має проводитися з її урахуванням. Якщо це так, то знов таки виникає питання: якщо особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, за рішенням суду була усунена від права на спадкування (ч.5 ст.1224 ЦК), то хто спадкує її частку?
На мій погляд, відповідь може бути тільки такою, яка існувала би при застосуванні ч.ч. 1, 2 ст. 554 ЦК 1963 р. Тут можливі два варіанти рішення: 1) якщо спадкування здійснюється повністю або частково за законом, то частку спадкоємця, якого було усунуто від спадкування, мають спадкувати спадкоємці за законом; 2) якщо має місце спадкування тільки за заповітом (якщо спадкодавець заповідав усе своє майно), то частка спадкоємця, якого було усунуто, має переходити до інших спадкоємців за заповітом і розподілятися між ними в рівних частках.
6
МЕН №6 2004-го року